Певно зараз у його голові спливають найдорожчі спогади. Усе навкруги таке йому дороге, що словами того не передати. Це потрібно бачити й відчувати.
— Тут я виріс, тут залишилось моє дитинство, тут, десь зовсім поруч, загубилися мої дитячі мрії.
— А можна зайти у хату? — обережно спитав я.
— Звісно ж, — одразу відповів Назар і, просунувши руку у розбиту шибку, відчинив вікно.
Він підсадив мене, аби я поліз у хату і відчинив двері із середини. Як же це круто? Наче в кіно. Такого я ніколи не робив. Мить і ми уже у хаті.
Буся притисла ліхтарик до себе ближче й змусила його сяяти яскравіше, аби наповнити кімнату світлом. Вона повільно ширяла в повітрі й розглядала всі речі довкола. Здається вона досі сумує за своїм людським життям, яке обірвалось, ніби тонка ниточка. Я вирішив не турбувати крихітку своїми запитаннями й зосередився на своїх відчуттях.
Найпершим у хаті мене вразив неймовірний запах старовини, особливий і неповторний. Тут пахло спогадами, і добрими й сумними. В повітрі 82
ширяв аромат минулих перемог сподівань. В будинку пахло смачними сніданками, вечерями та, звісно ж, борщем. А ще тут пахло бабусиними казками, працею і любов'ю, щирістю і відданістю.
— А ти давно тут був востаннє? — запитав я, роздивляючись старі фотографії на стіні.
— Давно... дуже давно.
Назар підійшов ближче до мене і, обережно витираючи пилюку з фотографій, сказав:
— Це бабуся, а це мій дід. Бабуся готувала найсмачніші у світі пундики, а дідовий садок був найкращим у селі.
Дивно, але мене не полишало відчуття, що за хатиною хтось доглядає, ніби хтось і досі живе у цьому старенькому помешканні. Раптом із сусідньої кімнати почувся гуркіт.
— Хто там? — спитав я. — Кіт, може, якийсь?
— Зараз поглянемо.
Ми зайшли у кімнату і побачили на столі рудого смугастого шкідника. Кіт сидів непорушно, уважно дивився на нас і навіть не думав тікати. "Чого він не боїться?" — подумав я.
Назар підійшов до смугастика і почухав його за вушком:
— То тепер ти тут хазяйнуєш? Коли так, навіщо поскидав книжки з полиці?
— Може, це сусідський кіт? — спитав я.
— Ні, сусідів немає. Це покинуте село, тут ніхто не живе. Відколи темрява заполонила ці краї, люди покинули свої будинки й вимушені були тікати звідси. Я майже впевнений, що тут ніхто не живе. Тільки дивно, що кіт нас не боїться.
Раптом із шафи почувся якийсь шурхіт, двері помалу почали відкриватися і ми побачили невеличкого чоловічка. Ми із Назаром хоч і звикли до різних дивовиж, але все ж були вкрай ошелешені.
— Чого витріщилися? — буркнув чоловічок. — Домовика ніколи не бачили?
Я розумів, що потрібно щось відповісти, бо дійсно не ввічливо отак витріщатися. Проте промовити жодного слова я не зміг. Спантеличений я уважно дивився на домовика і намагався його розгледіти якомога краще. На перший погляд, він був схожий на людину, але зростом не вище мого коліна. Він мав пишну сиву бороду, старенький одяг, а в руках тримав маленький ціпок.
Допоки я роздивлявся домовика, Назар зібрався із думками й заговорив:
— Вибачте, ми просто не очікували когось тут зустріти. Я так розумію, це ви доглядаєте за будинком? Звідки ви тут і чому?
— Питання, питання, але жодного дякую, — набурмосився домовик.
— Ой, пробачте, будь ласка, це вам гостинець, — сказав я і віддав домовику пакунок із цукерками й печивом. — Дякуємо, що зберегли хату.
Отримавши смаколики, домовик одразу подобрішав і його обличчя прикрасила широка добра посмішка.
— Дякую, — схилився до домовика Назар і поручкався з ним. — Звідки ви тут і навіщо?
— Звідки я, сказати не можу — не пам'ятаю, бо живу тут відколи побудована ця хата, — почав пояснювати домовик. — А хату доглядаю, бо вона мені рідна і люба. Я допомагав твоїй бабусі по господарству, допомагав і дідові. Я бачив раніше, як вони люблять і плекають свій дім, тому намагаюся зберегти його тепер, коли їх немає. А тебе, Назаре, вже і не сподівався побачити.
Назар помітно засмутився і поринув знов у свої спогади. Помалу в його голові спливали спогади із 84
дитинства: він бачив себе малим побіля бабусі, яка пече Великодні паски, бачив себе з дідом на річці, згадав, як вони доглядали усі разом садок, навіть Бровка згадав — старого чорного собаку із білими лапами та надзвичайно розумними очима.
Назар ходив кімнатою, роздивлявся старі речі й згадував. Кожна річ мала свою історію, приховувала якийсь спогад із дитинства. Ось книжка із загадками Леоніда Глібова, яку Назар готовий був перечитувати хоч сто разів — кожну загадку знав на пам'ять, але все одно читав із захватом, ніби вперше. А ось іще одна улюблена, затерта майже до дірок, казка "Хлопчик Чобіток і Зірочка" про такого ж мрійника і вигадника, яким був малий Назар. Любити книжки його навчив дідусь, вони разом читали усе, що тільки можна було знайти. Навіть поличку для книжок зробили, власноруч удвох.
— Назаре, здається я знаю, що ти шукаєш, — порушив тишу домовик. — Ось там на полиці аж угорі діставай отой стос вицвілих газет і журналів.
— А що там? — зацікавився Назар, перебираючи старі запилені газети.
Буся підлетіла ближче до полички й уважно почала роздивлятися старі жовті папірці, газети й журнали. Вона зосереджено світила на поличку, доки Назар шукає.
— Шукай уважніше, там має бути дещо цікаве, — наполягав на своєму домовик. — А ти світи краще.
Буся здається трохи образилась на домовика. Домовик звісно ж не хотів ображати, просто він давно ні з ким не спілкувався, тому й забув, як ввічливо говорити, аби не створювати таких от ситуацій. Але сталося те, що сталося, тому крихітка вирішила домогтися справедливості.
Доки домовик був повністю зосереджений на пошуках скарбу поміж запилених газет, Буся 86
поклала на поличці ліхтарика, а сама крадькома шмигнула в іншу кімнату. Вона тихесенько залетіла в кімнату з іншого входу й наблизилась до домовика ззаду. Я одним оком спостерігав за цим дійством, але й вухом не повів, аби не сполохати Бусю чи домовика.
Доки домовик не зводив очей із полиці, Буся вусиками потяглася до мішечка зі смаколиками. Вона справжній майстер із полювання на солодощі. Її язичок звис набік, оченята стали темні, наче великі намистини, а вусики, вправніші за пальчики, швиденько вхопили шоколадну цукерку з мішка. Мить і Буся зі здобиччю вилетіла геть.
Тим часом ми знайшли скарб. Поміж старого мотлоху, у повній сірості й безбарвності, у стосі вицвілих непотрібних газет ховався малюнок. Як він туди потрапив, невідомо, і диво, що він зберігся. Яскравий добрий малюнок був справжнім скарбом. Назар тримав його, наче якусь реліквію і пильно роздивлявся.
Я підійшов ближче, аби поглянути на скарб і одразу ж закричав:
— Це ж твоя мрія! Це ж твій будинок, і веселка, і сонечко, і купа квітів — ти мріяв про такий будинок, де був би щасливим.
Назар нічого не сказав, він дивився на малюнок і намагався стримувати емоції, що кипіли всередині нього, наче розпечена лава у вулкані. Він згадав, як малював цей будиночок, як старанно виводив кожну лінію і намагався розмалювати свою мрію якомога яскравіше.
Назар дійсно усім серцем щиро бажав вирости й збудувати десь за містом будинок своєї мрії. Він хотів щоранку виходити босяка у двір і, зануривши ноги у прохолодну росяну траву, відчувати як земля напуває його своєю життєдайною силою.
Назар тримав старенький малюнок, а в серці його помалу починав сяяти ліхтарик. Помалу світла в ньому ставало дедалі більше і більше.
— Працює! — не стримався я і підскочив до Назара, аби обійняти його.
— Дякую, малий. Це все ти й твоя наполегливість. Чесно кажучи, я до останнього не вірив, що із цього вийде щось путнє. Але це тільки частинка мрії. Я згадав не все.
— Нічого, згадаєш, — відповів я. — Вже час летіти далі, а то ми можемо не встигнути.
Вирушаючи, ми ще раз подякували домовику і пообіцяли неодмінно повернутися, коли темрява відступить із села. Світло обов'язково переможе, мир запанує й усі села і міста, що опинилися під владою пітьми, розквітнуть, засяють новими барвами й будуть пашіти життям.
Ми вхопилися за паперового змія, вітер швидко підхопив нас і поніс у височінь. Вже коли ми підіймалися вгору, домовик помітив довкола ротика Бусі шоколадні вуса й закричав:
— Ох, ти маленька злодюжка, мою цукерку поцупила!
— До побачення, домовичку! — кричав я. — Не сердься на Бусю. Ми ще повернемось із новими цукерками. Я привезу тобі цілий ящик цукерок!
Вітер підіймав нас вище і вище, не звертаючи у бік — тільки вгору. Хмари залишалися внизу малими білими цятками, а змій невпинно здіймався у височінь. Назар дивився на Бусю з шоколадними вусами й ледь стримував усмішку.
Я летів і відчував занепокоєння, адже все занадто добре і легко. Ось ми утрьох усміхнені летимо за наступною часточкою мрії. Все довкола тихо й мирно, сонце усміхається нам й надихає 88
сміливо рушати далі до своєї мети. Ніби все добре, але всередині у мене занепокоєння.
— Ой, погляньте туди, там чорна хмара! — зненацька вигукнула Буся.
Ми з Назаром перевели погляд убік, куди вказувала Буся, й побачили велику хмару. Вона була чорно-багряна. Це не звичайна дощова хмара. Здається це кубло диму, що здійнялося в небо після вибуху.
Я помітив, як Назар напружився, на обличчі поміж брів з'явилися дві похмурі зморшки.
Він коротко й суворо вимовив:
— Це пітьма, ми летимо в бік її лігва. — А потім додав — Ви готові? Буде спекотно.
У відповідь ми із Бусьою схвально мугикнули, але рівень моєї стурбованості від того не зменшився. Буся міцно притислася до мене й обійняла м>якенькими лапками, а на додачу й пухнастими вусиками. Яка ж вона мила — цього не змалювати словами. Вона дійсно суцільне тепло й доброта, помножені на щирість і любов. Найсвітліше у світі створіннячко.
Лише одного дотику до її лапок достатньо, аби власний ліхтарик засяяв яскравіше й натхненніше. Буся ніби крихітний акумулятор світла може з легкістю запалити сяйво майже згаслих ліхтариків й надихнути на нові звершення, що потребують доброти й відданості своїй справі.
Я вчасно опанував свої емоції й заспокоївся, адже вдалині почали з'являтися інші чорні хмари, а на землі стало видно чіткі обриси чорних плям пухирів. Барви зникли — ми ніби опинились в старому чорно-білому кіно.
Я не втримався й спитав:
— Куди саме ми летимо?
Я очікував почути відповідь Назара, але сказала Буся:
— Часточку мрії поцупила пітьма, коли вчепилася своєю кремезною кігтястою лапою за ногу Назара.