Чорношкіра дівчина, вік якої важко було визначити, вказала Славі на стілець поряд і сказала чекати. Знову Слава намагалась бути лише спостерігачем подій навколо себе, аби таким чином хоч якось відгородитись від неприємної дійсності. Бо це не вона і це не з нею
Чорна огрядна дівчина на касі знову звернулася до неї:
— Спробуй сьогодні робити свою роботу, підійти до одного зі столиків, де самотні мужчини. Я тобі пошлю Ірину в поміч, на перший раз.
Слава дивилася на неї безвиразно й лишень кивала головою.
— Тримай і оце, — продовжила касирка і подала їй невеличний сріблястий пакетик чотирикутної форми. "Що це?" — раптом було здивувалася Слава і не встигла підвести очі з запитанням, як та додала:
— Для першого клієнта.
"Ага. Ось воно що. Оце весь її вибір і розсуд...".
Повернулась до столика, сховала презерватив у кишеню куртки й присіла знову, навіть не думаючи рухатися з місця. Вже що буде, те й буде. Час летів, хоча ліку йому не могла дати, ніби ця ніч розширювалась і розтягувалась у часі, й не варто було чекати їй кінця.
Знову з'явилася Ірина, уже без посмішки. Сухо звернулася:
— Мєня прасілі, — закцентувала на "прасілі", — памочь тєбє. Я пріс— матрєла маладих рєбят за аднім із столікав, ані єщьо адні, пайдьом?
Слава слухала її промову, а очима прикипіла до входу, хтось надто знайомий і близький з'явився там. Не відповідаючи ні слова Ірині, почала підводитися з крісла. Втупилась очима в одному напрямі, а все інше втратило для неї будь-яке значення. Невже? Невже це він?! Та ж він, без сумніву! Його постать змогла б упізнати з мільйонів! Ірина крокувала кудись углиб, крокувала за нею і Слава, та якоїсь миті змінила напрямок.
Доки Василіс розташовувався на одному з високих стільців за стійкою, Слава стала біля нього.
— Хелло! — випалила, стримуючи легке тремтіння в голосі.
— Хай, — відповів, усміхаючись.
— Рада тебе бачити, хоча місце не з надто приємних.
— Роль відіграють завжди люди, а не місця, — відповів Василіс і спитав: — Вип'єш щось?
— Так. Тільки скажи, будь ласка, бармену, хай то буде горілка з лимоном, а не вода.
іліс звернувся до бармена із замовленням і знову повернувся до Слави.
— Замовив тобі горілку з лимонадом, легше п'ється. Думаю, не будеш проти?
— Не буду. Та й тобі видніше, що замовляти. Мені залишається спробувати й сказати свою оцінку. Хоча я повністю довіряю твоєму смаку. І тобі...
— Довіряєш, — підняв грайливо брови, — але чи віриш?
— На всі сто! — не задумуючись, відповіла, — а може, й більше...
— Навіть так. І звідки така довіра?
— Звідкись ізсередини, — стенула плечима.
Бармен підніс напої, працюючи швидко й завчено, як на конвеєрі. Знову підняли чарки, як і кілька годин тому, і знову Васи— ліс смішно вимовив "на здаровьє". Слава почала виправляти його, показуючи, як вимовити цю фразу українською. Для Василіса не чулося в тому якоїсь різниці, тоді вона запропонувала суто українське побажання "будьмо". Виявилось, це легше вимовляється.
— Будьмо, Слава! — ще раз повторив Василіс, уже майже без акценту, й зауважив: — Дивне в тебе і'мя...
— Чому? — не зрозуміла дівчина.
— Всіх вас зі Сходу славами називають, а в тебе й ім'я таке ж.
— Повне моє ім'я — Ярослава, що означає "рання, весняна". Це — Яра. А Слава, — від славити. Тож, виходить, моє ім'я — це славлення весни, славлення початку в природі.
Розповіла Василісу про особливості слов'янських імен, про Київську Русь і її зв'язок з тодішніми еллінами, а пізніше — з Візантією.
— А ти любиш історію, — зауважив Василіс.
— Все невідоме вабить мене. А історія відкриває двері до загадок минулого...
— Ось і мій перший урок. До речі, Яра все ж більше мені подобається, звучить якось світло.
— Бо ж весняне світло, від перших теплих промінців сонця, — весело глянула в його очі.
Іншої миті та за інших обставин це могло б здатися фліртом, але дівчина не відчувала, що фліртує чи заграє з цим чоловіком. Ні, вона поводиться природньо, вільно й невимушено, ніби давно знайома з ним і навіть близька, тож ніякого загравання й не потрібно. Їй і справді було добре поряд з цим веселим чоловіком, а ще
— затишно. Знову, як у пабі, відчула безпеку і спокій, що невловими хвилями напливали від нього, закутували й заколисували, даючи змогу ні про що не думати й не турбуватися.
Бармен постав перед ними з двома чарками та лимоном поверх,
— Слава здогадалася, що це текіла. Мовив щось до Василіса і знову щез у цигарковому тумані.
— Заклад нас пригощає, — пояснив їй Василіс.
— Бачу, пригощання у вас — досить звична річ.
— Особливо для поважних клієнтів, — підморгнув по-змовниць— ки й подав їй першу чарку. Знову приторно-кисло-солоні смаки, змінюючись один за одним, як ланцюжок, прокотилися горлом. З'їла цього разу шкірочку від лимона, — та видалась солодкуватою.
— Ти заміжня? — спитав, нахилившись ближче.
— Ні, — покрутила головою.
— В Греції віддавна?
— Два тижні, щойно віза закінчилась. Тепер я нелегал. Якби це моя єдина біда, — зітхнула.
— І які ж у тебе біди? — питав далі, все ще посміхаючись і не розуміючи, що вона має на увазі.
— Цього, що я тут, — достатньо... Чи як думаєш? Єдиний позитив
— це твоя присутність.
— Хочеш сказати, тобі добре поруч зі мною?
— Так. І не лише добре. Мені з тобою спокійно.
— Чому так?
— Не знаю, це непояснюване відчуття. І повір, воно вперше завітало до мене за всі дні, що я тут.
Знову проступили сльози. Василіс зрозумів її настрій і підніс склянку з водою:
— Відпий, заспокойся й ні про що не думай.
"Легко сказати — не думай. Як не думати?! Хіба то можливо? Чому вона не десь інде, чому не зустрілася з ним якось інакше?
Тоді б, може, й не гадалося, не боліло від думок в голові. Хоча їх майже нема. Там — порожнина, заповнена знаками запитання", — Слава повільно, ковток за ковтком, пила воду й заганяла набридливий жмуток розпачу назад в глибини грудей.
Зненацька почула голос, неприємний, майже огидний, хоч і знайомий, прямісінько над вухом. Це ж треба, аби принесло його в цю мить. Кинула скоса оком і побачила руку з товстими волохатими пальцями у золотих перстенях на Василісовім плечі.
Стало незручно, з'явилася нудота, що напливала зсередини, уже замість сліз. Емоції нестримно рвалися назовні. Намагалась не дозволяти їм заволодіти собою, оскільки в цій ситуації вони були зайвим привілеєм. Їх прояв, — то й справді привілей, що належить тим, хто володіє ситуацією, або ж не надає їй уже ніякої ваги, й тому може поводитись як завгодно. Коли ж перебуваєш в очікуванні та неясності, доводиться затихнути, заморозити всі відчуття. Чекати прояснення, результату, чекати завершення і кінця, і вже тоді дозволити й відповідні емоції. Та все це людям з досвідом і життєвою мудрістю. У Слави не було ні того, ні другого. Все, що керувало нею й підказувало, як бути й поводитись, — то здоровий інстинкт і жіноча інтуїція, що сама увімкнулася і вела Славу невідомо куди.
Підвелася зі стільця й попрямувала до туалету, туди її вели інші, фізіологічні відчуття.
В туалеті довелося допомогти собі двома пальцями, хоч від чогось, але звільнитися в цей вечір. Промила обличчя холодною водою й глянула в дзеркало. Здається, не бачила себе вже давно й оце відображення молодого та вродливого обличчя було їй чужим. Гірко здивувалася й майже вжахнулася. Що ж то таке? Бо он голубі очі ніби її, хоч ледь червоні та припухлі від сліз. Чорні довгі вії тремтять, як крила бджілки над квіткою, довгі й виразні дуги брів на високому чолі готові злетіти увись і помандрувати туди, куди тіло не може. Пишне, русе волосся приємними хвилями спадає на плечі, ледь завиваючись, як дорога поміж гір. Все це ніби її, але щось не так, щось неприроднє і непритаманне їй заховалось в кутиках очей, причаїлось у вигині губ, нависло над високим чолом і звело докупи брови.
Розгубленість. Страх. Відчай.
Ось що чуже й вороже заволоділо нею, відібрало всю силу і волю, впевненість та відвагу. Як огидно і потворно може виглядати страх на обличчі! Вона, здається, нічого й ніколи не боялась. А чи не бачила себе такою? Та звідки й де було бачити їй свою спотворену страхом сутність, коли не довелося раніше відчути його холодний дотик. Завжди енергійна, самовпевнена, свавільна, зі своїми примхами й приливами різного настрою, залежно від якого й діяла завжди. Трохи батяриця в юності, а найкраща її компанія — то була ватага хлопців-однолітків, з якими крали коней, шастали по чужих городах у пошуках ягід, черешень, вишень, грушок чи яблук, всього, що було й у батьківських садках, але там не таке "солодке", як серед ночі, втаємничене й ризиком заповнене відчуття смаку на устах. Далі, студенткою, прийшлося пів Союзу перетнути, перепродуючи сувеніри з Карпат, аби вижити в скрутні часи "перебудови", хоча то скоріше не перебудова була, а повнісінька розруха. Ночувала на вокзалах, у загальних, переповнених і смердючих вагонах потягів. Зустрічалось всякого на тих дорогах, але не було лячно. Вона могла боротись і виживати. А як боротись тепер? Як вижити без шкоди собі? Не знала... Виявляється, вона зовсім не пристосована до цього нового, дивного їй світу, котрий виявився ще й диким. Та й звідки би мало взятись те пристосування і коли. Її ніби з виру та в шалений вогонь кидало, не даючи оговтатись. І ось-ось готова розплакатись, розкваситися знову. Ні, це не вона. Це знову не вона. Де й коли загубила себе? Коли перетнули кордон, а чи коли ступила на центральну площу Афін, що поглинула могутньою хвилею, примусила затамувати від несподіванки подих і так, не випускаючи духу, неслась вона все далі й далі...
"Досить! Ще раз промий писок і виходь звідси! — гаркнула на себе спересердя, — ...бач, розвезло її! А хто тобі, дурепо, винен?! Зціпи зуби й витримуй удари, доки не навчишся давати здачі сама..."
Потягнула важкі двері на себе й ступила назад у сивий і їдкий туман цигаркового диму, в роз'їдаючий душу стогін глибокого й важкого жіночого голосу. Ні, душу він їй не роз'їсть. Мусить витримати.
— Щось сталося? — спитав Василіс.
— Ні-і... Нічого особливого, — відповіла, не розуміючи в чому справа. Невже затрималась так довго?
— Нас пригощає Хараламбіс.
— Хто-хто? — здивовано перепитала.
— Бабіс, — повторив уже інакше Василіс, — з ним ти була в мене сьогодні.
— А-а-а...