Убивця лежав поруч (збірка)

Олег Чорногуз

Сторінка 10 з 19

Не утюжте грудей, наче праскою, Випряміть їх, як правофланговий парадно-показової роти. Полюбіть чистоту, як професіонал-фармацевт. Не забувайте, чоловіки люблять чистоту, хоча самі... Не будемо уточняти... Мова не про них.

Поміняйте ходу боксера-любителя на ходу моряка далекого плавання. Не ходіть по-качиному. Особливо коридором установи. У вас же стан – як капиця біля ціпка. Чому ви не вигинаєтесь? Повірте мені, я спеціаліст у цій справі...

– Ви насмі...

– Ніскільки, – так само коротко відповів я. – Я хочу всім отим чиновникам, які вас щодня бачать і звикли до вас, як до калькулятора установи, показати їм, що ви перш за все – жінка.

– А яке вам до цього діло?..

– У мене парі.. На дванадцятимісячну зарплату, – дещо гіперболізував я. – Змилуйтесь, – не підведіть мене. Я старий жокей. Я завжди вигравав, бо завжди ставив на перший погляд, чуєте, на перший погляд, на непоказну кобилку... Вибачте за це порівняння, але кращого зараз у мене під рукою нема... У вас добре жіноче серце...

Я знав, на яких струнах грати. І вона здалась. Вона була слухняна, як кожна жінка перед одруженням.

Десь ще через місяць, після того, як вона стала такою, що бери її портрет і прикрашай салон фотоательє, вона мені боязко зізналась, що їй чоловіки не дають проходу і вона не знає, що в цих випадках робити. Адже на вулиці знайомитися – це ознака поганого тону...

Згодом вона несміливо попросила і мій номер телефону.

– Я у вас закохалась, – сказала через якийсь час вона мені. – Вибачте, але я випила склянку шампанського, Інакше я б цього не вимовила. Чи не могли б ви надіслати мені своє фото?

– Я?

– Так, ви!

– Але... Ви знаєте... Я зовсім... Ну, як вам сказати...

– Та що ви, – мовила вона. – Я ж жінка... Тепер уже жінка... А у нас, жінок, зовсім інший погляд на красу, ніж у вас, чоловіків. Побачили б ви, скільки у мене листів... Від тих, кому за тридцять, і від тих, кому ще й двадцяти немає. Переважно це моряки Балтійського флоту. Що мені робити? До мене й на роботі ставляться зовсім по-іншому...

– Всяку увагу зведіть до нуля. Краще навіть до мінусової температури. Будьте як айсберг, що несподівано потрапив у тропіки; холодна, недоступна і в той же час випаровуюча... Маю на увазі надії...

Усе це вона виконувала, як учениця, котра збиралася скласти іспити на атестат зрілості з золотою медаллю.

А потім настало найнебезпечніше... для мене. Ми обмінялися з нею фотографіями.

– Фотографіями? – перепитав я.

– Так, фотографіями, – відповів він. – Вона глянула і, подзвонивши, сказала, що я перебільшую, називаючи себе блазнем... Вона вважає, що я справжній красень і що симпатичнішого в цьому світі годі й шукати. Що ж до її фотографії... то я вам повинен сказати, що в неї з'явився ще один плюс: вона надзвичайно фотогенічна, і тепер навколо (поки що навколо її редакційної фотографії) крутиться якийсь кінорежисер, котрий хоче її запросити на головну роль. А що це означає – вам не треба пояснювати.

Я чомусь похолов. А чому? Сам не знаю.

– Днями оголошено конкурс, – вів далі він, – на кращу дикторшу телебачення, і я її фотографію надіслав туди... Її уже запрошено на телестудію. Гадаю, вона і там стане переможницею... Тепер затримка тільки за вами...

– За мною?

– Так, за вами. По-перше, ви мені повинні повернути борг за оголошення – всього двадцять карбованців. По-друге, ви програли парі. А втім, хай все це буде для вас моїм весільним подарунком.

– Але я не збираюся одружуватися!

– Не кривіть душею, – посміхнувся Дон-Жуан. – Я уже все знаю. Адже фотографію їй я вислав вашу, а не свою... Для мене вона занадто молода...

– А для мене?

– Для вас у самий раз, – докінчив він за мене. – Повірте мені: різниця у сім років – це не різниця в тридцять п'ять. А потім – найголовніше: те, що ви шукали, знайшли. Ви мріяли про дружину-ідеал, і тепер ви її маєте. А щодо сумнівів, то, я гадаю, під час медового місяця у Середземному морі вони розвіються. Адже мати ідеальну дружину – це щастя. Велике. Від нього не треба відмовлятися... Повірте мені. Я в цій справі професіонал. – Дон-Жуан підморгнув мені і міцно, по-батьківськи потис руку, благословляючи мене на ратний подвиг.

Портрет

Ви запитуєте, чому я обміняв свою затишну квартиру на це руйновище? Відповім. Та скажіть, де гарантія, що ви мені повірите? Адже всі ми подаємо чужі історії так, як самі бачимо чи хочемо бачити. А втім, якщо це вам цікаво – розповім. До дрібниць. А ви вже трактуйте, як вам заманеться.

Того пам'ятного року ми й справді одержали розчудесну квартиру в центрі міста. Вікна виходили на Матвіївську затоку, повз нас мчали "метеори" і "ракети", кокетували яхти і все те, що так тісно пов'язане з Дніпром і водою.

І ось одного погожого дня дружина принесла портрет. Власне, то був не портрет, а календар з портретом відомої нашої акторки. І чи то для насмішки, чи для якоїсь своєї самовтіхи приліпила той портрет над моїм ліжком. Ніби йому іншого місця й не було.

Я щовечора дивився на цей портрет. Мимоволі. Як тільки лягав у ліжко, мене пронизували своїм поглядом очі актриси і так усміхалися мені... Словом, від тих очей не було куди подітися. Незабаром відчув, що звикаю до цього портрета. "Невже й справді є у світі такі чарівні жінки, – вечорами, здебільшого вечорами думав я. – Невже таке чудо-диво може створити природа?"

Чи треба вам малювати портрет тієї красуні моїм скромним пером, який порівняно з малюнком природи ніщо. Якщо ви захоплюєтеся телевізором (цим злом ХХ століття) і якщо у вас ще не вичерпалася фантазія уявляти, то ви без особливих труднощів уявите вродливу жінку, яка, певен, була б, та й, може, десь і є, прикрасою найбагатших падишахів землі. Саме тут і хочеться сказати двома словами оте старе і збите як світ, як любов – неземна краса.

Годинами дивився я на те божество, і чим більше дивився на нього, тим частіше ловив себе на тому, що я проймаюсь неабиякими ревнощами до негідника, який владарює отією жіночою красою й на граминочку не цінує її.

Ці голубі очі (принаймні на портреті були саме такі) і ці витончені уста, що постійно вимолюють снаги і наснаги, не давали мені спокою. Намагався не дивитися на портрет. Уникав його погляду, але те було вище мого крем'яного характеру. Вона мені щомиті усміхалася так, як і фотографу, коли той розглядав її крізь вічко апарата.

Минув якийсь місяць. Дружина відчула, що я до неї охолов. Вона часто перехоплювала мій погляд і так само часто перепитувала:

– Куди ти дивишся?

Я мовчав.

– Тобі подобається ця жінка? – якось відверто запитала вона, дивлячись на портрет-календар.

– Мені? – скорчив міну здивування.

– Не треба викручуватися. Я не сліпа.

І тоді я вкотре пересвідчився, що жінок і справді ніколи не підводить шосте чуття. А щоб переконатися в правоті сказаного, вона підійшла до портрета і... Тут я не стримався.

– Не смій зривати! – заволав. – Не я ж його тут причепив.

Вона мовчки пішла на кухню. Коли через півгодини запросила вечеряти, помітив, що її очі зволожені і рожеві.

– Ця проклята цибуля, – порушила вона мовчанку, – сама прямо в очі лізе.

Я підтакнув і почав вечеряти, ретельно вишукуючи в тому свіжому салаті цибулю, але там навіть запаху її не було.

Дні минали буденно, сіро, часом з лайкою, часом без неї. Але портрет.. Портрет-календар не давав мені спокою. Я дивився на нього, він дивився на мене. Коли ми залишалися на самоті, я відчував, що потроху впадаю в дитинність: то підморгую портретній дамі, то усміхаюсь їй. Часом ставало соромно, я спльовував і йшов геть. Але негайно повертався назад і перед портретом, власне перед нею, вибачався. Одного разу, здається (а може, це все я вигадав), став перед нею на коліна. І трапилося це саме тоді, коли дружини не було дома. Взявши до рук роман, спробував почитати на сон грядущий. Але несподівано відчув, що хтось від мене не відводить очей. Хто саме – здогадатись неважко було, але я не піддавався. Та рядки роману перетворювалися на мерехтливі значки, які нічого не означали. Я не розумів не те що змісту, а й слів. В очах туманилось. Здавалося, що заглиблююсь у дивовижно-солодкий сон. Такого зі мною ніколи не траплялося. О, вік літаючих тарілок і екстрасенсів та стресів! Насилу підвів повіки й обімлів. До мене прямо з портрета, можна сказати, крізь стіну спальні опускалася ця чарівна жінка.

– Я відчула, як ти пристрасно мене кохаєш, і я не могла не прийти до тебе, – шепотіли її вуста. – Ти кликав мене? Правда, кликав? Не обманюй себе і не заперечуй мені, я все знаю...

Я, здається, і рота не розтулив. Вона ж мені не дала й слова сказати.

– Ну чого ти, дурненький? Для чого обманювати мене і себе? Ти ж справді хотів мене бачити? Дуже хотів! Чи не так? А втім, не кажи нічого. Я все знаю. Чому ж ви, чоловіки, такі: думаєте одне, кажете друге, а робите третє?!

– Але я... Я тільки мріяв... А потім... Потім, я одружений...

– Але ж ти хотів мене бачити... Саме мене. Чи не про це ти шепотів мені вечорами? Чи не ти мені казав, шо заради мене віддав би життя? Я не вимагаю від тебе таких жертв. Ти казав, що пішов би зі мною на край світу. І нічого оригінальнішого більше не придумав. Усе так само, як було сто, двісті чи тисячу літ назад. Ці слова і небо чуло. В усі віки і на всіх мовах. Але мова кохання – одна мова, і вона усім зрозуміла без перекладу. Навіть таким неземним істотам, як я...

Вона мило всміхнулася, ніжно огорнула мої плечі і ще довго шепотіла, заколисуючи мене, мою уяву.

– Чи не ти звертався до Бога ось так: "Господи! Допоможи мені, переконаному атеїстові, щоб ось ця богиня хоч на мить зійшла до мене на землю, опустилась біля мого ліжка 1 я, раб, упав би до її ніг". І от я прийшла. Чому ж ти відвертаєшся від мене?

Вона пригорнулася, шепотіла щось знайоме й вічне, і я відчув і її подих, і дотик ніжних уст, і тоді, як усі з крем'яним характером мужчини на цім грішнім світі, я здався на її милість і ласку. Потім назвав себе негідником, слиньком і ще цілим рядом негарних синонімічних слів. Проклинав той день, ту хвилину, коли вперше побачив цю красуню у своїй кімнаті. Намагався відмовитися від її кохання. Запевняв її, що я помилився, що то була не любов, а тільки захоплення.

… 7 8 9 10 11 12 13 …