Все насправді стало відбуватися, наче уві сні. Голос Назара звучав, ніби десь здалеку, тому доносився до мене ледь чутним гомоном.
— Назаре, не говори так, — заспокоювала Повітруля. — Поглянь на хлопчика. Він готовий заради тебе іди невідомо куди, він дужче всього у світі бажає, аби ти усміхався. Він дійсно не знає того жахіття, яке бачив ти. Але хіба ти хочеш, аби хлопчик побачив темряву такою, якою вона поставала перед твоїми очима? Олесь не просить тебе згадувати гірке минуле, він кличе тебе піти разом у майбутнє.
Назар мовчав. Я готувався до найгіршого. Повітруля пильно дивилася на нас обох і, мабуть, до останнього вірила, що Назар передумає. А от малесенька Буся вирішила не гаяти часу, тому тихенько підлетіла до Назара та обійняла його своїми крихітними лапками.
Сказати, що Назар зніяковів, то це нічого не сказати. Стояла тиша. Буся міцно притислася до воїна, а він тільки водив очима у різні боки, ніби щось обмірковував. Велика сильна рука бійця обережно торкнулася м'якенького капюшончика на голові крихітки Бусі й тілом Назара поширилось якесь дивне тепло, яке миттю сягнуло серця і стишило гнів.
Назар поринув у спогади та згадав. Він уже бачив цю маленьку крихітну істоту, її довгі вусики і яскравий ліхтарик у лапках з тоненькими кігтиками. Він згадав той бій в аеропорту. Також він згадав, як темрява вхопила його кігтястою лапою, встромила свої пазурі в ногу й відірвала її. Страшенний біль стрімко ширився всім тілом й Назар почав втрачати свідомість. Він побачив сяйво свого ліхтарика, яке пульсувало в ритм із серцебиттям, що потроху сповільнювало швидкість.
Майже непритомний він побачив попереду себе яскраве світло. Це було світло у формі кулі, що повільно наближалась до нього. Коли ліхтарик 74
наблизився майже впритул, Назар розгледів Бусю. Вона підлетіла якомога ближче, аби захистити воїна своїм світлом. Вона закрила Назара від темряви, осліпила її й врятувала воїну життя.
Коли спогади розвіялися, він тихо промовив:
— Вибачте... зірвався...
Ми із Повітрулею мовчали, адже примушувати, ба навіть вмовляти Назара не варто, адже людина повинна сама вирішувати свою долю. Ми чекали його рішення і готувалися прийняти його із розумінням.
Кожен із нас спроможний на величні вчинки, у кожного є надзвичайна сила волі та незламність духу, але є одна лише умова — потрібне нестримне бажання і максимум зусиль для досягнення своєї мети. Коли вмовляють, змушують і нав'язують щось
— нехай, навіть, дуже важливе — доброго з того не буде.
— Говоріть що робити, — рішуче сказав Назар. — Втрачати нема чого.
Повітруля миттю заговорила:
— Я пишаюся тобою, Назаре, ти не пожалкуєш. Тим паче, що нічого особливого робити не потрібно
— все станеться саме собою. Потрібно лишень дати можливість приємним теплим спогадам злетіти над сумними думками. Розумієш? Твої мрії мають летіти в майбутнє, наче легкі повітряні кульки.
— А у мене є повітряний змій, він теж добре полетить, — зрадів я. — Погляньте, він у сонячному світлі став білим і майже невагомим.
Повітруля дістала зі свого віночка блакитну волошку і прикрасила нею змія, а потім сказала:
— Він ніби чистий аркуш, на якому хочеться малювати щось яскраве і гарне. Нехай ця ніжна квіточка, що є символом душевної чистоти, допоможе тобі віднайти світло. Нехай ця волошка оберігає тебе від лихого. Інші барви, Назаре, додаватимеш на змія власноруч. Якщо захочеш, Олесь тобі допоможе. Тільки попроси його.
— Дякую, Повітруле. Тільки от, чи не занадто це дорогий подарунок для мене? — ніяково спитав На— зар.
— Ти вартий більшого, але я поки що можу подарувати тільки це. Вже час вирушати. Летіть. Не зволікайте, аби не проґавити мить, коли вітер здійме вас до небес і понесе удалечінь.
VII
]Ми слухняно вхопились за хвіст повітряного змія і злетіли високо у небесну блакить, що нагадувала ніжну духмяну волошку. Мене вщерть наповнили раніше знайомі відчуття.
Щось подібне я відчував, коли вперше ішов до школи. Тоді я страшенно радів, але ще більше боявся невідомості. Мене в різні боки розпирали ці два почуття і я боявся вибухнути, наче переповнена емоціями повітряна кулька.
Навіть уявити не можу, що відчуває зараз Назар, адже це насправді його пригода. Це особлива вирішальна мандрівка у невідоме. Він поглянув на Бусю, що летіла поруч і сказав:
— Дякую тобі, ти врятувала мене. Я згадав. Я все згадав.
Буся усміхнулась і запитала:
— Чи ти пам'ятаєш звідки цей ліхтарик? Ти знаєш де я його взяла й чому його тримаю біля тебе?
У відповідь Назар похитав головою, адже не знав і не розумів в чому особливість цього ліхтарика.
Буся не забарилася із відповіддю:
— Це ліхтарик твого побратима. Він втратив цей ліхтарик надто спішно. Воїн не встиг зрозуміти, що відбувається, коли відбивався від темряви. Головною його метою був захист командира, тобто тебе, Назаре. Тому під час бою, коли пітьма накрила його, ліхтарик стрімко вилетів і загубився. Ліхтарик не вирушив до неба разом з іншим світлом. Аби не втратити його, я підхопила цей ліхтарик й зберегла для тебе, щоб надалі захищати від пітьми.
Ми летіли й мовчки слухали історію. Усе стає простим і зрозумілим. Загадки поволі обертаються на чіткі відповіді, а думки складаються в голові рівненькими стосами, як книжки на поличках.
Вітри, подаровані Повітрулею, стрімко здіймали нас угору, вище і вище. Парк, госпіталь, сосни й все— все на землі ставало дедалі меншим, аж доки деякі зовсім дрібні деталі взагалі не зникли із поля зору.
Я відчув абсолютну невагомість і захват, який заполонив кожну клітиночку мого тіла. Здавалося, що вітер сповнив мене прозорою легкістю, яка підносила мене ще вище, навіть швидше за білосніжного паперового змія.
— І куди полетимо? — нарешті зацікавився Назар.
Одразу схотілося по-дитячому знизати плечима і сказати: "Не знаю". Аж раптом у моїй голові промайнула думка і я зацікавлено промимрив: "По— дитячому?". А потім сказав уже голосніше:
— Ми полетимо туди, де лишилось твоє дитинство.
— Хлопче, то ти просто розумник. Дійсно, малим я був тим ще мрійником і вигадником. Не збагну, чому ж все геть забулося, ніби й не було барвистого дитинства.
— Ти взагалі нічого не пам'ятаєш?
— Чому ж, пам'ятаю. Ми жили із батьками у місті, проте багато часу я проводив у заміському будинку із бабусею і дідусем. Природа завжди вабила мене, я любив усе живе, а найдужче любив землю.
— Як це землю? — не зрозумів я.
Назар усміхнувся і почав пояснювати:
— Мені здавалося, що я відчуваю, як дихає земля. Я спостерігав, як вона восени тихесенько засинає під шепіт прохолодних дощів, загортаючись бурштиново-золотавою ковдрою опалого листя. Тоді я відчував якийсь непоясненний сум, ніби я прощаюся із кимось близьким дуже-дуже на довго. Взимку земля спала дуже міцно. Жодні дитячі пустощі зі сніжками, веселощі на санчатах і ковзанах, новорічні вибухи радості не могли розбудити стомлену важкою працею землю. Звісно ж, навесні земля прокидається од сну. Я малим любив спостерігати, як усюди потічками, наче кровоносними судинами, поширюється життя, як земля розплющує блакитні проліскові очі й усміхається до привітного ласкавого сонечка. А літо — це найулюбленіша пора. Влітку я часто тікав у гай, аби влягтися у духмяну траву і відчути шалений нестримний енергетичний вибух, що заряджав мене, наче акумулятор. Я влягався на землю, наче немовля на живіт мами, обіймав її та довго-довго слухав її подих.
Доки Назар говорив, я зачаровано слухав, адже в кожному його слові відчувалася справжня любов, яка мене захоплювала. Для мене це щось нове і незвичне, адже я живу у місті, а незаймана природа для мене, наче нова непрочитана книжка. Дуже хочеться якнайскоріше перегорнути хоча б першу сторіночку цієї цікавої книжки, аби відчути все те, про що із таким захватом розповідав Назар. Я нічого не говорив, а тільки слухав і слухав, намагаючись не проґавити жодного слова.
Наш білий повітряний змій стрімко ніс нас на схід, саме туди, звідки до нас привітно всміхалося сонце. Повз нас пропливали поодинокі хмари, легкі та майже невагомі. Подекуди земля доволі хаотично 80
рясніла багатою палітрою різноманітних відтінків зелених барв — то ліси, гаї й незаймані степи. Місцями можна було побачити рівненькі різноколірні латочки засіяних ланів, що вкривали землю, наче строкаті коцики.
Поступово барви почали бліднішати, з'явилось відчуття стурбованості. Сірі хмари пропливали повз нас все частіше і частіше, а колір їхній ставав дедалі сірішим, аж поки взагалі не обернувся на чорний. Яскраві лани-коцики раз по разу почали вкривати чорні дірки, яких дедалі ставало тільки більше. Вже зовсім скоро барви зникли — ми потрапили у сірий похмурий простір. Назар напружився.
Буся близесенько підлетіла до нас, наче хотіла міцно обійняти своїми лапками. Я не втримався й пригорнув її до себе. Потім я поклав руку на Назарове плече і, поглянувши йому в очі, промовив:
— Ми разом, все буде добре.
— Дякую, друже.
"Друже", — повторив я подумки. Гордість наповнила мене і вихлюпувалася через краї, адже бути другом безстрашного воїна, героя і захисника рідної землі — це велика честь для мене. Вперше я відчув, яка надзвичайна сила ховається під його старенькою футболкою. Моя рука лежала на Наза— ровому плечі, а здавалося, що я торкаюся міцного муру, за яким надійно можна сховатися. Хоча, ні. Його сила надихає на мужні вчинки. Побіля героя виникає непоборне бажання іти вперед, не ховаючись і не дозволяючи страху захопити себе у полон.
— Здається, ми прилетіли. Онде, поглянь, старенька хатинка бабусі й дідуся.
Вітер почув Назара, тому змій помалу почав спускатися на землю, аж поки наші ноги не торкнулися сіро-чорної понівеченої садиби. Назар
узяв милицю та обережно рушив до хати. Я уважно роздивлявся усе навкруги й намагався подумки розфарбувати реальність, аби побачити хоч краплю тієї краси, серед якої промайнуло Назарове дитинство.
Не зважаючи на відсутність барв видно було, що жили тут добрі господарі: хатинка охайна, поруч старенький садочок, двір чистенький, без зайвого мотлоху, тільки місцями геть вкритий височенними бур'янами.
Назар швиденько повиривав бур'яни перед ґанком і акуратно склав купою попід хатою. Кожен крок, рух чи погляд видавав емоції, що наповнювали по вінця.