Клевеня

К Л Е В Е Н Я

(роман про дауншифтерів)

Всі події та персонажі в цьому романі

є винятково плодом авторської фантазії,

а будь-які співпадіння з реальними людьми

абсолютно випадкові.

Частина перша.

17.04.25.

Дауншифтер і чистий четвер.

– В'їрко! В'їрко, ти мене чуєш?! – крізь відчинене настіж вікно лунає лемент сусідки зліва – так, ніби вона кричить прямо над бідною моєю головою: – Вузьмеш в'їник, да пудметеш у хаті – я там п'їч пудмазала.

І вже брязнувши клямкою хвіртки, Уляна Петрівна, спохопившись, додає крізь дерево ще голосніше:

– А укна я сама помию, чуєш?!

– Да чую, чую, – меланхолійно відповідає їй з глибини двору молодий голос якоїсь Вірки, а за тим уже землею аж до мене в хату передається глухе ритмічне гупання і противний металевий скрип: це, вочевидь, незнайома мені Вірка качає воду зі свердловини.

O, Санта Марія! Мені чомусь завжди здавалося, що це ідіотське укання з якогось допотопного діалекту є лише химерною вигадкою моєї дитячої пам'яті, а бач, воно ж таки існує.

Голова мені болить, аж нудить, мовби з якогось страшенного похмілля, через що світ немилий і жити не хочеться. Зусиллям волі підводжуся зі старого дивана, що правив мені вночі за ліжко і сяк-так вдягнувшись, виходжу, накульгуючи, з нетопленої незатишної хати на свіже повітря в надії, що там полегшає; спиняюсь посеред двору, в якому востаннє був років двадцять назад. Стою, як тороплений: чи не мариться мені оце все? Та ж ні, згадую я вчорашній день, – Хорхе привіз мене сюди на авто з Барселони, мало не за чотири тисячі кілометрів і чотири нестерпно довгі доби в дорозі, бо швидшого руху я би просто не витримав. А ще тиждень назад мені здалося, що реабілітація зробила диво...

Хорхе Сахан – то мій рідний брат, старший від мене на двадцять хвилин, бо ми двійнята. Змалечку був Жорж, а в маминих вустах винятково Жорік, за метриками ж Георгій Сагань. Та потрапив до Іспанії, одружився там, обжився, настругав трьох дітей, натуралізувався і бач, уже став іспанцем Хорхе. Хоча... я би на його місці теж, мабуть, так учинив, бо ліпше вже Хорхе, ніж те дурнувате Жорік. Отож брат мій вимагає, щоб і я його так називав. Бісове перекотиполе! Хоча сам я, коли розібратися, ще нікчемніший од брата – вепео, безхатченко, нещастя ходяче, самотнє, як гнаний вітром у просторі й часі торішній сухий, потертий вже листок. Черговим поривом прибило до оцієї купи сірого дерева, – роззираюсь я навкруги, – чи надовго?

Це двір нашого діда Сергія, тут народився наш із Хорхе батько – Григорій – і тут ми з братом проводили всі літні канікули. Тут бігали, вчилися плавати, лазити по деревах і робити шкоду, їздити на велосипеді та мопеді – одним словом, міцнішали, ширшали, тягнулись угору. Востаннє заїжджав уже після уніве́ру, коли допомагав батькові перевозити додому після важкої операції нашу бабу Ліду. Але потім навіть на похорони не приїздив...

Дев'ять років назад, перед самою своєю смертю, дід Сергій відписав свою садибу на нас із Хорхе. Та по дідовій смерті я відмовився від своєї частки на братову користь, бо по-перше, було соромно перед покійним, що навіть на похорон не приїхав, а по-друге, не бачив жодної потреби для себе в цій спадщині, а головне не бачив сенсу псувати стосунки з рідним братом, бо Хорхе продавати дідизну не хотів, а лаятись із ним через це для мене також не мало жодного сенсу. Людина я суто міська: не те, що ніколи про дачу не мріяв, а навіть жахався самої думки щодо такого об'єкта для капіталовкладень. Потім наш Жорік остаточно угніздився на Піренеях, але оскільки виявився куди хазяйновитішим, ніж я, то навіть після цього не продав дідову хату. "Нехай буде, – казав мені по Вайберу, – капіталовкладень не вимагає." Тепер бач, як вийшло: Хорхе був далекогляднішим, тож мушу визнавати і його правоту, і його зверхність в житейських питаннях.

Хорхе завжди керується розмислом, відтак і життя його схоже на єгипетську піраміду: не людське буття, а непохитний моноліт на скелястій основі – все передбачено на двадцять років уперед. Я ж повна його протилежність: мною, чи то пак, долею моєю, завжди керує випадок, емоція, точніше сказати; мої спонтанні рішення завжди приймаються під їхнім впливом. Принаймні, так вважали в нашій сім'ї, та я й не заперечую.

Що ми, містяни, знаємо про покинуті сільські обійстя? Мало в кого з нас їх картина викликає сум і щем, в переважної більшості зневагу аж до огиди, а в таких рафінованих містянах, як я, та моя колишня дружина Аліса, взагалі неприхований страх. Дивлюся тепер – майже усе навколо суціль сірого кольору старого дерева, занедбане й покинуте, чуже і незрозуміле. Видно, що двір був заріс якоюсь рослинністю, проте чиясь рука восени її сяк-так чи то скосила, чи вирубала й тепер ускрізь із землі густо стримлять оцупки колишнього життя. Єдиний візуальний об'єкт у дворі, що нагадує про життя – гніздо з двома лелеками на старому височенному осокорі обіч старих дерев'яних воріт та ось ці дві вузенькі стежечки, що перетинають двір одна уздовж, інша впоперек – вони ким протоптані? Невже людьми? Оця, що вздовж, точно котами або цуциками, бо веде від дірки у воротах до проходу між дідовою майстернею і таким же довгим сараєм, котрі сірою завісою бовваніють упоперек двору і слугують йому Китайською стіною, що відділяє сяку-таку цивілізацію подвір'я від привілля рослинного світу, бо за тими мурами має бути дідова садовина, а за садом колись лежав, розпластавшись, бабин горо́д, безмежний, наче Всесвіт, що впирався у верби понад нешироким рукавом Клевені, який всі так і звуть: Рукав. Мені страшно навіть думати про той горо́д, а не те, що на нього дивитися. Проте, як любителя горору завжди тягне переглянути класику – "Жах на вулиці В'язів", так і мене ноги самі вже несуть за сарай, аби сповна відчути масштаб катастрофи, в яку мене затягує, мовби в чорну діру, власне спонтанне рішення повернутися в Україну.

Старий сад діда Сергія за роки без господаря заріс до стану майже непролазних хащів. Без перебільшення продершись крізь них, я й опиняюся тепер на межі лісу й поля. Якщо двір наш стоїть якраз посередині розлогого, проте невисокого лугового пагорба, то горо́д, почавшися від саду, тягнеться переді мною, весь час поволі опускаючись, нескінченний, як мій головний біль, аж ген до тих верб унизу – ніби наочно демонструє мені, що Земля таки дійсно має форму кулі.

Колись у затінку тих високих верб, уздовж берега над Рукавом, звивалася, наче вуж, завжди волога й прохолодна під босими ногами лугова стежина, а на воді, припнуті ланцюгами до вербових окоренків, дрімали в очікуванні господарів дерев'яні плоскодонки, з яких місцеві ловили рибу, збирали на воді ряску для птиці, а малеча вчилася сторч голови пірнати в протоку. Нам було дуже зручно з тієї стежини пробиратися додому після якої-небудь особливо великої шкоди, коли в дворі, ми знали те з власного досвіду, чекала бабина засада.

Город, бабине царство, на відміну від дідового саду був недоторканною територією, де нам не дозволялося жодних пустощів. "Шістдесят соток земельки маємо! І якої! – з гордістю хвалилася колись перед нами баба Ліда. – Аби тільки пахав: земля без діла стоять не любить, людям, лежням, в неї ще повчитися треба!" Моя іспанська невістка Дельфіна вже би вигукнула: "O, Санта Марія!" Бо як же це я там, у Барселоні, про горо́д забув?! Уява малювала мені тільки дідову хату, сад і ген ті верби, підступно приховавши будь-яку згадку про город. І що тепер? Тепер що?! Я дивлюся на темно-сіру, неживу пустку перед собою і пам'ять послужливо підсовує сакраментальне: "Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія і стиха хлюпає сум..." Оце я влип. Ще й пам'ять злорадно так: "А пам'ятаєш, як ти Коцюбинського вчити не хотів? Уторопав тепер навіщо тебе змушували зубрити той уривок? Ні?! То пригадай, як любив казати нам із Жоріком дід Сергій: "Шоб ти, городський шелегейдику, знав, чим муха бздить!"

Ми на діда свого за це не ображалися, бо знали його власну історію, котру він нам інколи переповідав: як в сорок першому році, перед самою війною, схотілося йому після закінчення семирічки поїхати вчитися в ремісниче училище на столяра і батько його, а наш прадід, Андрій зробив йому тонкої столярної роботи "чумайдан" і попри жалісні плачі дружини своєї Палажки, казав спокійно: "Нехай поїде, побачить пера, чорнила, да взнає там чим муха бздить!" Залишившись самі, ми з Жоріком завжди від душі гиготіли над дідовою мухою і на всі лади інтерпретували його повчання один щодо одного.

"Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим..." Засмучений до краю, я, хай іще й не вмерлий, надовго вклякаю на межі своєї майбутньої погибелі. Одна лише думка повільно обертається в моїй стражденній голові: "Отут мені жаба й цицьки дасть" – як баба Ліда колись казала, і світлий сум вповзає в серце чистою в своїй високості мелодією Альбінонієвого "Адажіо"...

– Добрий день, Григоровичу!

Стрепенувшись від несподіванки, озираюся – інша сусідка, та що живе справа, підкралась непомітно, мовби ворожа ДРГ, і стоїть лише за кілька кроків од мене, тримаючи китайського пошиву сумку, на якій щирим золотом вилискує проти сонця логотип D&G.

– Не встиг приїхати, а вже горо́д плануєш, хазяїне? – її усмішка чомусь видається мені настороженою.

– Т-та нє... – розгублено кажу я, не насмілюючись одразу ж зізнатися в своєму песимізмі. А подумки вирішую: щойно позбудуся тітки – негайно ж зателефоную Хорхе, нехай вертається, доки ще далеко не від'їхав, і забирає мене назад, у свою Іспанію!

– Я тобі тут зеленого борщику принесла: мабуть, ще й не снідав сьогодні?

Востаннє я снідав таким борщем... навіть не пригадаю коли, проте однозначно на канікулах, тут, у діда з бабою. Нейронні зв'язки мозку навіть попри головний біль спрацювали на відмінно: миттєво й чітко – мені навіть здалося, що я відчув, як клацають їхні синапси-перемикачі, бо вже за мить ображено забурчав зрадник-шлунок.

– Бач! – щиро зраділа сусідка, почувши той сигнал: – Я ж знала. Ходімо, нагодую тебе, а заодно і поговоримо. Діло в мене до тебе є.

"Тільки не комизся, – кажу я сам собі, – не в твоїй ситуації відмовлятися." І доки ми йдемо до хати, я пригадую, як цю сусідку звали поза очі – Хасточка. Вочевидь, щось похідне від Ася. Маю ж подякувати, а в кого спитаєш, як її дійсно звати?

В хаті доволі сумне видовище: на тлі припалого щонайменше восьмирічним пилом допотопного інтер'єру дві сучасні нерозібрані ще валізи з моїми пожитками тільки підсилюють відчуття запустіння – навіть неприбрана постіль на дивані не допомагає, а рештки нашої з Хорхе вчорашньої вечері – уже початий добрячий кавалок хамону, підсохлий хліб, туристична газова плита на всіяному крихтами обідньому столі, старезний дідів чайник, сучасна гейзерна кавоварка й дві немиті чашки, – Хорхе покинув їх іще вдосвіта, поспішаючи вшитися в свою Іспанію, – все це тільки підсилює враження і змушує мене червоніти навіть попри головний біль.

– Вибачте, я ще не встиг... – зніяковіло мурмочу і кривлячись від болю, кидаюсь прибирати зі стола. Хасточка робить вигляд, що не помічає і береться потрошити свою сумку, дістаючи з неї літрову банку з гарячим борщем, ще одну маленьку зі сметаною, та два яйця. Виявляється, гостя в дідовій хаті орієнтується ліпше від мене – безпомилково знайшла кухонну дошку, ніж, умовно чисті тарілку й ложку, а потім ніби фея чарівною паличкою махнула і ось переді мною вже стоїть повна, по вінця, тарілка з неочікуваним сніданком; явно задоволена собою фея сідає на стілець навпроти мене:

– Ану, скуштуй Агнеси Степанівни борщику: смачнішого тут ще ніхто не варив! – в голосі її неприхована гордість.

Борщ дійсно вражає: що своїм незвичним ароматом гарячої, з кислинкою, свіжості, що гармонійним смаком зелені та картоплі у поєднанні з дрібно покришеним яйцем, густою сметаною і волокнами добре розвареної яловичини. Мої рецептори радо пригадують давно забуті смаки й усупереч власній волі я кілька разів голосно, з насолодою сьорбаю, потім, схаменувшись і ніяковіючи, вбираю в себе їжу тихо, як того вимагає етикет. Але при цьому одразу ж зникає добра половина насолоди.

– Ти сьорбай, сьорбай, – каже Хасточка, – так смачніше ж. У нас тут як? Коли гості сьорбають, хазяйка знає, що страва їм подобається. Сьорбай.

– Ох же ж і борщ! – мугичу я з повним ротом і ледь проковтнувши, одразу з насолодою втягую в себе вміст чергової ложки.

– Я до тебе, Григоровичу, ось по якому ділу, – заспокоєна Агнеса Степанівна вирішує перейти до справи, – ми тут з Улькою Гармаши́хою... – вона затинається, – з Уляною Петрівною, тобто, город вашого покійного діда Сергія по-сусідськи на двох пахали – Жора нам дозволив. То я спитать прийшла: нам тепер уже й надіятись не треба? Сам будеш, еге? Дак може хоч сімена́ в мене купиш, бо куди ж я їх тепер подіну – не викидать же ж?

Від несподіванки мене мовби правець ухопив: завмер із повним ротом борщу і дивлюся на фею, вирячивши очі.

– Чи як же ж воно тепер буде? – тамуючи подих і від невизначеності налягаючи на таке миле українцям "же ж", сумним голосом допитується Хасточка, по-своєму витлумачивши мій погляд.

Я, мало не подавившись, одним ковтком глитаю майже непережовані м'ясо, хліб і картоплю, закашлююсь, а потім піднімаю повні сліз очі на свою рятівницю:

– Агнесо Степанівно! Та заради бога! Зробіть таку ласку! – і задля демонстрації щирості навіть руку з ложкою притискаю до грудей. – Я ж... Я не справлюся. Та й нащо воно мені? Хтозна ще, чи житиму тут. Забирайте! Забирайте город.

– Хух! – з очевидним полегшенням видихає Хасточка. – Ви як приїхали вчора, дак я, віриш, Григоровичу, ніч не спала. В мене ж цілий мішок насіння стоїть – три тисячі віддала! Сільверклауд!

А я, мовби знову на світ народившись, з подвоєним апетитом сьорбаю борщ і відчуваю, як лещата поволі відпускають мою голову.

– Оце вже Уляна зрадіє! – веселиться Хасточка і раптово отямившись, питає:

– А ти як же без городу будеш, га? Григоровичу?

Я на те риторичне запитання тільки плечима знизую, бо саме зосереджено вишкрібаю з тарілки зелені рештки щавлю.

– Без городу не мо-ожна. Не проживеш! – співуче й повчально протягує Агнеса Степанівна. – Значить так: п'ять соток ми тобі лишаємо: не глитаї ж ми якісь.

"П'ять соток? – замислююсь я. – Це ж скільки? П'ять соток... П'ять разів по сто. П'ятсот квадратних метрів... Ого: як дев'ять наших квартир!"

– Ні-ні-ні-ні!! – машу я вже обома руками: – Куди стільки?!

– Слухай сюди! – рішучим начальницьким тоном чеканить Хасточка. – Картоплі на посадку ми тобі дамо. І всього, що треба. Як це: жить на Клевені й не мать свого городу?! Шо б оце ваші дід із бабою мені сказали? Да як же я після цього на Діди до них загляну? І не думай: без городу не залишисся!

Ех-х... Ну, п'ять не шістдесят. І як казав Астроном, наш взводний, пожуєм – побачимо.

– Сьогодні чистий четвер, – виголошує далі фея, – а в тебе, дивись, яке страхоттє! – вона тиче пальцем у пожовклі фіранки на вікнах: – Зараз же знімаємо, я поперу. І тюль теж.

– Може не треба? – мені відверто ніяково.

– Да ти шо-о?! Знімай, – наче відрізала Хасточка і тут же, не чекаючи мене, береться до роботи.

Дивовижно, проте моя голова майже перестала боліти, тож, зітхнувши, починаю їй допомагати. А коли вона з оберемком прання і своєю сумкою покидає хату, я роззираюсь навкруги. "Зайняв позицію, – повчав колись астроном, – перш за все, оціни обстановку." Хата, за давніми дідовими розповідями, ставлена ще моїм прапрадідом для свого сина більше ста років назад, стоїть, як грім, – тоді КНР ще не було, люди все на совість робили, щоб і онукам з правнуками служило. "Дарма, що дід мій простим козаком був, зате справжнім хазяїном, – хвалився нам із Жоріком дід Сергій, – стельмахував, тож і гроші водилися, і хату старшому сину з дуба робив – панську, можна сказать: бачиш, які вікна в нас? Тоді люде не казали: "На мій вік вистачить", бо про дітей думали, а ті з двору світ за очі не тікали" – натякав предок на свого сина Грицька, нашого батька.

Хоч хата й невелика, а все ж більша, ніж наша колишня квартира у Харкові: окрім сіней з коморою, ще передпокій, дві кімнати й кухня. Дах під оцинкованим залізом, вікна не малі – чим не житло? Дякувати Хорхе, електроенергію обіцяли дати сьогодні ж, холодильник "Донбас", що в кутку напроти печі, повинен працювати, інакше навряд чи він би там стояв. Вода в дворі, ще є літня кухня і в ній, коли не помиляюся, має бути газова плита з балоном. Туалет в саду за сараєм, там же і літній душ. Жити якось можна, далі видно буде. Після розмови з Хасточкою бажання телефонувати Хорхе зникло – маю якось вживатися.

У хаті все припало пилом. "Зараґата", як каже моя іспанська невістка Дельфіна, безлад, тобто. Я не те, щоб великий чепурун, але й у такому запустінні жити не готовий, тому мушу братись до роботи: віник, швабра, ганчірки, відро з водою і вперед. Досить швидко знаходжу необхідне і шкутильгаю по воду. Але – от біда! – колодязь не працює: внизу щось тільки шурхотить, проте скільки не качаю, вода не тече. Упоперек занехаяного, порослого торішніми бур'янами двору стежка від паркану до паркану і дві малопомітні хвіртки – вочевидь, роблені ще прадідом, аби простіше було до сусідів ходити. Виходить, цю стежку Гармашиха з Хасточкою протоптали – схоже, в них тут транзит проходить. А давай-но я сходжу по воду до Уляни Петрівни: чути ж було, що в неї колодязь працює.

Сусідка стрічає мене прямо біля зачиненої хвіртки: висока, міцно збита семидесятилітня тітка – язик не повернеться назвати бабою.

– Ну, здрастуй, Глібе, – вітається вона зі мною строгим голосом, – стульки год тебе не бачила, а ти дядько вже!

– Добрий день, Уляно Петрівно! Можна у вас відро води взяти? Колодязь щось не працює.

– Ще питаєш, – дивується вона, – заходь у двур; хвуртку я зараз одчиню. Треба тобі кау позвать, нехай поремонтує. Тульки ж аби ти вдома був.

Що за КАУ таке? Мабуть, комунально-аварійне управління, думаю я, дибаючи до колодязя та слухаючи її дивне укання:

– Ти на моє страхуттє не дивись, – сердиться Гармашиха, помітивши що мій погляд ковзнув її подвір'ям, – син воює, хазяїн муй, царство небесне, у двадцятому од ковіду помер, а в дворі без козака важко. Вчора весь день з невісткою теля ловили, насилу витягли, думала, що й корова пропаде, а сьогодні вже чистий четвер: носимось, наче мухи в окропі, ніколи й у дворі пудмести. Молозива хочеш? – ні з того, ні з сього пропонує вона і йде до хати.

У мене в голові сумбур. Мітка "син воює", згадка про забутий ковід (коли те було?), якесь теля, що втекло і, певно, потрапило в болото, корова, котра чомусь ледь не пропала – з горя, чи що; ознаки "страхуття" в дворі: скрізь щось понаставлене, покинуті в найнесподіваніших місцях немиті тазки, вила, візок із чимось (гній абощо), і ще якесь морозиво – до чого тут морозиво? Я чіпляю відро на гачок колодязного гусака і беруся качати воду, мимохіть порівнюючи роботу чужого пристрою зі "своїм". Рівно дванадцять рухів і відро вже повне.

– На ось, – простягує мені Уляна Петрівна трилітрову скляну банку з чимось жовтуватим, хтозна на що й схожим: ніби желе якесь.., але точно не морозиво.

Напевно, я надто довго і недовірливо роздивляюся вміст банки, бо чую:

– Ну-ну, не гидуй, банка чиста. Поставиш у холодне, щоб не скисло.

– Та мені Агнеса Степанівна борщу... – ніяковіючи, бурмочу я на свою голову, зрозумівши нарешті, що в банці якийсь наїдок.

– Ич! – вибухає ревнощами Гармашиха: – Та скрізь посп'їє з козами на торг! Сказано: панія́!

– І чого ви оце, Уляно Петрівно? – я стаю на захист феї: – Вона за горо́д приходила питати. Так я сказав, що ви удвох можете займати хоч увесь, – додаю в надії, що якось таки позбудуся тих соток.

– Дик шо, ти зовсім пахать не будеш? – з недовірою питає одразу ж втихомирена сусідка.

– Так я ж не вмію.

– Не святі горшки ліплять! Ти бач, городянин який: землею гребує. Навчимо!

Зустрічний бій не входить у мої плани: аби не загрузнути в невигідній для себе темі, я хапаю відро з водою і зі словами "Вибачайте, в мене роботи повно!" поспішно шкандибаю на свої позиції.

Уже в хаті ще раз підозріло оглядаю крізь скло вміст банки, потім обережно відкриваю капронову кришку і нюхаю: гм, схоже, щось молочне. Молозиво, кажете? Ну ж бо, ну... Забиваю в пошуковику смартфона це слівце. Навіть Ютьюб тут, як тут. Ти ба! "Перше молоко від корови, яка отелилась." Так он воно що значить – "теля ловили"! Боже, який я ідіот; добре, хоч не встиг нічого зайвого ляпнути – зганьбився би навіки. Тут треба більше мовчати, бо сорому потім не оберешся: весь Го́род дізнається, пальцями ж показуватимуть.

Десять хвилин пішло на перегляд відео і я вже відчуваю себе спеціалістом по приготуванню незнаного й нечуваного раніше десерту за народним рецептом: така собі оригінальна запіканка, тільки й усього. Так, де моя ложка? О, яка текстура! А смак який незвичайний; навіть ваніль відчувається – справжні ласощі: не просто давні та кимось забуті, а взагалі для таких, як я, незнані. Банка вже наполовину порожня. "Годі тобі, – кажу сам до себе, – залиш на вечерю: в тебе, Глібе, роботи непочатий край", як любила казати баба Ліда, коли ставила переді мною та Жоріком якесь завдання, а ми не поспішали за нього братися.

Жорж, Гліб, – з нашими іменами свого часу цікава історія вийшла. Її у день нашого повноліття розповів наш покійний батько. Мати двох дітей – сина й дочку – вони з мамою планували ще до весілля. Єдине, в чому ніяк не могли зійтися, так це в іменах: мама хотіла чогось "сучасного й модного", а тато – оригінального, але, як не дивно, ці принципи жодним чином не зближували їхніх позицій, навпаки, лише віддаляли, бо кожен вкладав у них щось своє, не до кінця зрозуміле навіть самому собі.

Коли мамі повідомили, що в неї, швидше за все, очікується двійня, дискусії поновилися, й оскільки тато не хотів хвилювати маму, то запропонував компроміс: якщо дійсно народиться двійня і то буде хлопчик та дівчинка, мама дає ім'я дівчинці, а тато – синові. А якщо обидвоє будуть однієї статі, першу дитину називає мама, другу тато. Я вже точно не пам'ятаю, чому саме мамі хотілося доньку назвати Жанною, а сина Жоржем – здається,з Францією якось було пов'язано, але вийшло саме так. Тато ж усе коливався до останнього, не міг визначитися: все йому хотілося якогось незвичайного, навіть символічного імені. Коли він довідався, що став батьком одразу ж двох синів, на радощах виставив друзям добрячий могорич і вже напідпитку його осяяла ідея – назвати сина Хлібом. Бо хліб для деяких наших людей, чиї предки на собі пізнали Голодомор, річ дійсно сакральна на рівні підсвідомості, та й у газетах тоді тільки й писали, що "Хліб – усьому голова!" Батькові здавалося, що його почин схвалить уся тогочасна держава.

Але у РАГСі їх із мамою як-то кажуть, жорстко обламали: Жоржа записали Георгієм, а мене Глібом. Батько дуже обурювався й на підвищених тонах доводив зашкарублим клеркиням: "Але ж ходять в нас люди з іменами Пячегод[1], Даздрасен[2], Ревволь[3], Кукуцаполь[4], та навіть Серп-і-Молот! Чому ж я сина Хлібом назвати не можу?!" Утім клеркині покликали начальство і те строго відчитало обох – маму за її непатріотичність, а батька за його, буцімто, куркульство. Та попри все наші предки виявилися впертими і вдома часто звали дітей кожен по-своєму. Ми з Жоріком потім ще в першому класі мали проблеми, бо ніяк не могли зрозуміти, чому це наші імена звучать не так, як ми звикли.

Коли я розповів своїй нареченій цю історію, їй вона сподобалась і в хвилини ніжності Аліса кликала мене Хлєбушком. Дід із бабою, мабуть, теж дивувались, але мовчки. Думаю, ім'я Хліб їх чудувало не менше, ніж Гліб, але такого несприйняття, як до Жоріка, звісно, не було.

Беруся підмітати підлогу, але швидко сідаю перепочити: виявляється, не з моєю спиною це робити. І це ж, мабуть, найлегша з тутешніх робіт! Як я збираюся тут жити? І пилюки щось багато піднялося – он, проти сонечка стовпом стоїть. Здається, баба Ліда віник мочила... Стій, вона ж іще й з рота водою на підлогу пирскала.

– Є хто в хаті?

Незнайомий чоловічий голос застає мене зненацька. Виходжу в передпокій і бачу перед собою погано зодягненого, худого, темнолицього, тижнів зо два неголеного чувака невизначеного віку – можливо, молодшого від мене років на п'ять, а можливо, що й настільки ж старшого.

– Дратуте, – побачивши мене, чувак трохи нахиляє голову вперед, на мить фіксуючи її в передньому положенні, означивши тим рухом щось на зразок поклону.

– Дратуте, – машинально в аналогічній формі відповідаю я і сам собі дивуюся: вперше чую таке слівце.

– Казала тітка Гармашиха, що калодязь не робе, дик я аце прийшов. Два ключі на сімнадцять треба, – якось дивно акає чувак.

– Та в мене нічого немає, – скрушно розводжу я руками.

– Дик адкрий мені дідаву майстерню, – раптом нервується чувак, – там усе є.

– Дик у мене й від неї ключів немає, – дратуючись, передражнюю я майстра.

– Раззуй очі, – простягує він до стіни худу руку, – атам буде ключ.

На стіні передпокою висить якась малесенька шафка: відкриваю – дійсно, в ній на цвяшках кілька ключів і біля кожного підпис олівцем.

– Хаз-зяїн, бнах! – чую я за спиною мовби й собі під ніс, але досить виразне. Виникає спонтанне і цілком зрозуміле бажання, проте я беру себе в руки. Знімаю ключа і мовчки чвалаю з хати, а чувак чеше за мною і гундосить в спину:

– Я Гармашисі кау: "В мене сваєї работи па горла", а вана кае: "Прийди, чалавік з Іспанії приїхав, у наших ділах дуб дубам, треба памагти."

"А-а, так ось, виходить, що воно таке, отеє КАУ, – і сміюся про себе: – комунальне аварійне управління!"

В стельмашні за час моєї двадцятирічної відсутності відбулися зміни: видно, що механізація і електрифікація дісталися й сюди. Кау тим часом впевнено, як у себе вдома, мандрує через усе приміщення до протилежної стіни, де на облаштованому дідом стенді розвішані гайкові ключі, по-господарськи знімає кілька потрібних і обминувши мене, ніби якийсь неживий предмет, суне надвір. Хтозна, як складеться моя доля і що чекає попереду, тож я йду за ним, аби перейняти досвід.

Нічого складного в тій конструкції не виявилось: усе геніальне просте, як... як усе геніальне. Корпус насоса виточено з товстостінної труби якраз під діаметр поршня з двигуна трактора. Штанга зі сталевого шестигранника прикріплена до пальця поршня, перевернутого днищем униз, компресійні кільця на поршні створюють необхідну герметизацію. В днищі поршня є отвір і одним гвинтом кріпиться пропускний клапан з товстої грубої шкіри. Опускаєш коромисло насоса вниз – штанга тягне поршень насоса вгору, клапан закривається, створюючи в трубі вакуум і стовп води піднімається; за тим коромисло піднімаєш – поршень опускається, вода відчиняє клапан і через в отвір у днищі набирається в насосі вище поршня; знову опускаєш коромисло, вода притискає собою клапан, поршень піднімається і штовхає аквавіту нагору – куди простіше?

– Гатова, – буденно виголошує нарешті Кау, перебравши насос, замінивши на поршні кільця і шкіряний клапан на нові та накачавши для перевірки відро води.

– Скільки з мене? – питаю.

– Сто доларав, – не затнувшись навіть, прорікає майстер.

Очі в мене від його нахабства лізуть на лоба. Виходить, якщо ти приїхав з тієї довбаної Європи, то й ціну тобі будуть визначати як у Барселоні.

– Чому не євро? – питаю насмішкувато, хоча всередині мене клекоче грязьовий гейзер обурення і ось-ось вихлюпнеться на цього чувака.

– Пату́м шо, – багатозначно промовляє ремонтник і навіть не витерши брудних рук, лізе в кишеню по цигарку.

– Ти, бачу, вирішив, що тут мільйонер до вас приїхав. Так?

– Ну да, – шкіриться кривою посмішкою Кау, демонструючи некомплект зубів за лівою щокою.

– А тепер дивись, як платять у Європі, – я дістаю смартфон; Кау мовчить, нічого не розуміючи, тільки блимає примруженим оком.

Три хвилини клацання і відповідь готова:

– Середня зарплата в Україні сьогодні двадцять три тисячі на місяць, чистими нехай буде двадцять. Ділимо на сто шістдесят годин – отримуємо сто двадцять п'ять гривень за годину. Ти працював годину й сорок хвилин – отже, це дві сотні. Додам сотню за терміновий виклик – разом триста гривень. Ось, – виймаю з кишені й подаю йому три сотенні банкноти, – отримай і розпишися.

– Ну, нармальна, – мовби нічого й не трапилось, Кау забирає гроші, – це ж перевірка була. Випить є?

– Не п'ю, – зумисно відповідаю майже зі злорадством і аби не псувати остаточно стосунки, питаю:

– Тебе як звуть?

– Микола Сергіявич.

"Ох ти!"

– А мене Гліб, Миколо Сергійовичу. Спасибі за роботу.

– Ну, я пайшов. Зави, кали шо треба – я тут галавна рабсила, сервісний центр кутка.

Кау пішов, а я безмежно радий, що тепер із водою, волаю від транзитної хвіртки слова подяки Гармашисі.

– Гроші хоч не брав? – цікавиться та.

– Ну як це? – з усмішкою дивуюся я. – Просив сто доларів, зійшлися на трьох сотнях гривень.

– От паразит! – вигукує раптом Уляна Петрівна: – От Кау! Йому ж дід Сергій перед смертю свого "Москвича" віддав. Задурно. Шоб він, коли треба, чи могилки пудправив, чи в дворі щось ізробив. Ось хай тульки побачу його, я кожуха перед ним виверну: і хвуст, і гриву розчешу!

– Ти на нього не сердься. Воно, видать, пуд чаркою роблене, – на завершення знічев'я маше рукою Гармашиха.

А все ж у мене є тепер вода. І доступ до всього, що в господі під замком. І обід є, і на вечерю вистачить, і навіть на сніданок, а далі з харчем якось розберуся. У майстерні кинулась мені в очі велика щітка для підлоги – зараз же піду заберу, аби нею мести: справжній порятунок для моєї спини.

Навідалися два електрики з місцевої дільниці електромереж, зняли пломбу, під'єднали світло, веліли розписатися в журналі й пішли, а в мене тепер повноцінна цивілізація: що означає для сучасної людини електрика, починаєш розуміти тільки за її відсутності. Тепер і пил краще видно. Коли вже в хату починають, наче дим, заповзати сутінки, з пилюкою сяк-так покінчено. Перехнябившись, приношу від колодязя відро води, обережно виливаю в прилаштований на стільці оцинкований тазок і знайденою в коморі шваброю протираю скрізь підлогу, споліскуючи в тазку старий мішок, що править мені за ганчірку – виявляється, пристосуватися можна до багато чого, навіть до травмованої спини та скаліченої плюсні.

В моєму помешканні одразу ж свіжішає і воно вже не так схоже на пустку, а, можливо, то мені лише здається, бо погляд людини на будь-що, до чого вона доклала руки, завжди змінюється в позитивний бік. А тут ще й Хасточка приносить випрані та навіть випрасувані фіранки й тюль – от кому позаздриш в продуктивності праці! Чіпляти їх на шворки справа недовга і сам вигляд восьми закритих білою тканиною вікон одразу ж робить хату обжитою: навіть радянських часів інтер'єр починає демонструвати певний шарм. В кухні гуркоче, ніби трактор, допотопний, невмирущий "Донбас", що перед тим, як спинити свій рефрижератор, здригається, мовби з огиди, всім своїм корпусом і здається, ніби ось-ось розсиплеться на запчастини – це теж додає до загальної картини свою нотку давнього, забутого вже радянського "затишку".

Повечерявши молозивом, набираю номер Хорхе.

– Привіт! Ти де?

– У Львові, в готель заселяюся. Що в тебе, дауншифтере? – сміється Хорхе.

– Все добре, – в тому ж тоні відповідаю я, – сусідки взяли наді мною шефство, один місцевий полагодив колодязь, я прибрав у хаті, повечеряв: думаю, скоро увійду в колію.

Довго ми не розмовляли – суто чоловіча балачка: мінімум часу, максимум інформації. Засинаючи в спальні на дідовому залізному ліжку з нікельованими шишечками, я обмірковую кинуте братом слівце: дауншифт у світі автомобілів означає перехід на нижчу передачу, відповідно дауншифтер це той, хто покинув ситу розслаблену європейську Барселону і перебрався в глибоку провінцію стомленої, емоційно виснаженої України. Та головне тут не визначення, а заради чого все це зроблено? Утім я, прихильник спонтанних рішень, відповіді й сам не знаю: тиждень назад, наслухавшись українських реалій від ютьюберних експертів, просто засоромився свого ситого і сонного іспанського життя під теплим і затишним крилом розважливого брата і заборов: "Хочу в Україну!" Два дні минуло в суперечках, а потім Хорхе здався і я, ніби в казці, перенісся сюди. Ну, та нічого; як каже Дельфіна, "Сера́ льо ке сера́" – що буде, те й буде.

18.04.25р.

Страсна п'ятниця.

Снилось мені, як майже завжди останні місяці, одне і те ж страхіття, тобто, страхуттє по-тутешньому, чи, може, страхоття? Дива якісь – за один день від перших же трьох туземців почути три діалекти!

Хоча і менше, ніж учора, а все одно знову в скронях біль і ще шматками по всій голові. Та й спина, згадавши вчорашнє прибирання, також мститься, – поки що легким ниттям з нотками гострого болю при необережному порусі, – таке враження, що мій поперек еквілібрує на чомусь вкрай хиткому й ось-ось розсиплеться на окремі хребці. А зібрана чи, точніше, зліплена з уламків кісток моя ліва плюсня – який тут в біса город?!

Через різницю в часі їсти ще не хочеться, проте зусиллям волі запихаю в себе кілька скибочок хамону на рештках вінницького хліба, запиваю ці бутерброди чаєм і вирішую провести остаточне обстеження обійстя: треба ж знати ресурси, потенціал і проблеми того, чим збираєшся, хоча б і тимчасово, володіти. Беру ключі та йду з хати.

За хатою впоперек двору тягнеться довга, може й на тридцять метрів, монументальна споруда, посередині якої господарем якраз навпроти воріт умисно зроблено більш, як триметровий розрив під єдиним з рештою будівлі дахом: це прохід чи проїзд у сад та город. По лівій від нього стороні дідова майстерня, по правій – розділені між собою стінами літня кухня, вхід до погреба, сарай з приміщенням для птиці та дровник і склад дощок – під тим же дахом, але без стін: щоб вітром продувало. Раніше я сприймав це все як належне, а тепер масштаби просто вражають – видно, що предки мої були людьми хазяйновитими і жили з розмахом. "І куди ото воно годиться в Гука Пантелія, – пригадую, як риторично запитував у нас із Жоріком дід, – зайдеш у двір: сарай, сарайчик, ще сарайчик, сараюшечка..."

Літня кухня з'явилась якраз в часи наших канікулярних гостин. Дід Сергій облаштував її, переробивши половину сарая, а дровник вийшов із хліва, в якому колись трималися корова з телям і поросята: дров у ньому ще й тепер чималенько і навіть лежать, складені стосом, якісь запилюжені дошки. Літня кухня цілком пристойне житлове приміщення, за площею ніяк не менше, ніж зала в моїй колишній харківський квартирі. По обидва боки від її дверей по вікну, на підлозі лінолеум. У правому дальньому кутку велика піч (і тут піч: нащо їх дві?), від печі й до вікна попід стіною щось на зразок кухонних меблів, тільки без мийки, газова плита і морозильна скриня під вікном. У лівому кутку за ширмою ховається ванна, неподалік неї стоїть висока кругла груба до самої стелі, від якої до крану ванни тягнеться водопровідна труба. Схоже, це така собі дідом Сергієм придумана старовинна система підігріву води. З іншого боку біля груби стоїть сучасна, можна сказати, пральна машина "Індезит", поруч на підлозі здоровенна каструля з нержавійки, а до них від груби йдуть аж три труби – хитромудра система живлення для пралки. Зліва під вікном, між ванною та дверима, старий диван, а біля нього обідній стіл та чотири стільці навколо. В старших класах ми з Жоріком тут ночували – на повній автономії, без жодного контролю – ото часи були!

Знаючи своїх діда з бабою, припускаю, що пізніше літня кухня стала їхнім "запасним аеродромом" на випадок надзвичайної ситуації: мало того, що тут баба Ліда постійно готувала їжу, так ще й сім'я могла тут пережити будь-який катаклізм із ядерною зимою включно: піч обігріє, приготує страви, ще й слугуватиме теплим місцем для спання, тут же взимку, в теплі та затишку, й милися. Груба і приміщення гріла, і якимось чином воду для ванни. Незрозуміло тільки куди вода з неї та пралки потім виливалася – видно ж, що каналізаційний спуск ховається в підлозі. Нехай собі, з часом розберуся.

Відімкнув двері погреба: він глибокий, темний і відчувається, що холодний. В сараї, досить невеликому, на стіні на гачках висить старий одяг, певно ж, робочий – кухвайки, старі піджаки й жакети, шапки, картузи та теплі хустки; гумові й кирзові чоботи туляться під стіною. Повно всяких лопат, граблів, бачу сокиру й косу, мало не десяток відер і ще багато різного дріб'язку на нешироких полицях із дошки. Хазяйновитими людьми були наші дід та баба, нічого не скажеш.

Вигляд майстерні або стельмашні, як дід казав, промовисто свідчить, що тут трудився професіонал. Навіть не так: тут працювало не одне покоління професіоналів. І саме лише усвідомлення цього викликає всередині мало не священний трепет, бо хоча руки в мене й ростуть із потрібного місця і я щось та й здатен ними робити, але в цьому приміщенні почуваюся повним дилетантом. Аби лише дослідити цей світ, часу знадобиться ого-го! А щоб прийнятно опанувати, то й решти життя не вистачить. Одне знаю тепер напевне: вдруге звертатися до Кау, маючи таку майстерню, мені буде просто соромно.

У цьому загубленому, забутому світі все виглядає так, ніби мене перенесло щонайменше років на... ну, не знаю, років на шістдесят, мабуть, назад, в часи дитинства моїх батьків, а цей пил ускрізь, це просто пил часу, не більше й не менше. Емоційно дуже незвично починати життя в законсервованому світі моїх діда й баби, де кожна річ, що просто лежить на своєму усталеному місці, ще й тепер лишається відлунням їхнього буття. Мені здається, що взявши щось, я відчую тепло їхніх рук, котрі часом до блиску витерли якусь постійно вживану річ. Здається, вони, ці речі, будь-якої миті озвуться до мене голосами рідних. Життя тут завмерло, як отой сплячий метелик поміж двох віконних рам, що проспав там хтозна скільки зим. Але цілком може статися, що з приходом літа він оживе і випурхне у білий світ. Можливо, і моя поява тут зігріє й оживить, наче метелика, завмерле життя роду?

Чорт забирай, навіть попри свою історичну освіту, я раніше якось не оперував у побуті такими поняттями, як "рід"! А на межі мого тінейджерства і юнацтва серед нашої дворової спільноти на позначення старших поколінь в ходу взагалі були зневажливі слівця "предки" – це про батьків, або й узагалі "черепи", коли йшлося про дідів з прадідами. То це війна вчинила зі мною таке, чи просто час прийшов із віком?

Ще лишається гараж в протилежному кінці двору, який своїми ворітьми виходить на вулицю. Зазираю до нього через двері – він пустий, коли не рахувати чисельних полиць з металоломом, що дідом вважався запчастинами, і двох велосипедів – овва, це ті самі, що купувалися саме для нас і на яких ми з Жоріком гасали по луках! Оці механізми вже ж точно стануть мені в нагоді, тому слід оцінити їх стан. Шини, ясна річ, спущені, техніка, як і все навколо, запилюжена. Насос від "Москвича" стоїть поряд і, схоже, працює. Обережно, аби не добити свою калічену спину, пробую накачати колеса однієї з "лайб" – так зневажливо називав цю техніку дід Сергій. Не виходить: гума струхла, вочевидь.

Ну що ж, це ще один привід сходити в Го́род, обміняти в якомусь банку сотню євро, а заодно купити харчів та шини для обох "лайб". Та й цікаво буде подивитися на зміни, що сталися там за моєї тривалої відсутності.

Го́род сам по собі невеликий; за царя він мав статус повітового містечка, але радянська влада його відібрала, цинічно обізвавши Город селищем міського типу. Проте жителі й донині вперто бережуть пам'ять про відібраний статус і завжди почуєш тут:

– Куди це Ви, Павлівно?

– Да в го́род іду, сірокопію з паспорта хочу зробить.

Або чуєш, як чиясь турботлива матуся наказує своєму, на пів голови од неї вищому синові-тінейджеру:

– Гляди ж мені: йтимеш у го́род, одягнися в чисте – поміж людьми будеш.

Місцеві го́родом звуть його центр, очевидно, за прадавньою ще звичкою, коли на місці нинішнього центру стояло військове укріплення, навколо якого тулилася приватна забудова, що й донині ділиться на так звані кутки.

Одразу ж за Городом починається деснянський луг, а розділяє їх Клевеня – неширока річка, що дугою огинає колишню козацьку фортецю. В одному місці ця річка своє русло роздвоює аби через якихось три сотні метрів знову їх об'єднати. От на цьому, можна сказати, острові поміж двох русел Клевені колись і оселилися наші з Хорхе предки та їх сусіди – так утворилося щось схоже на хутір чи, по-місцевому кажучи, куток з дев'яти дворів. Уся ця місцина здавна звалася людьми Клевенею і тільки місцеві добре розуміють з контексту коли мова йде про річку, а коли про поселення на острові поміж її рукавів.

Клевеню з Городом єднає невеликий дерев'яний місток, перекинутий через основний рукав річки, над ним проходить жовта труба повітряного газогону і дроти ЛЕП, що несуть на Клевеню мало не всі блага сучасної цивілізації – така собі пуповина, котра єднає Клевеню з Городом. Споконвіку клевенці опалювали свої житла дровами, пізніше вугіллям, а газ то була для них недоступна розкіш: ніхто у владі й чути не хотів про газогін через річку до кутка на дев'ять хат. І тільки за Ющенка дали дозвіл, та на зібрані кутком людські гроші таки провели до хат Клевені "блакитне паливо". Дід, звикнувши за життя до груби та дров, не зрадив своїм звичкам і газ провели тільки до літньої кухні, де й раніше стояла газова плита, що живилася від п'ятидесятилітрового газового балона, заправки якого вистачало на місяць.

Містком своїм легкові авто клевенців ще якось проїжджають, а великим вантажівкам, схоже, зась. Між Клевенею, коли лічити від містка, і центром Города, тобто, тим, що поміж людей і зветься власне, "го́родом", набереться хіба що півтори сотні метрів, бо сам центр Города, так склалося віддавна, зміщений на його край, у закуток, утворений річкою Клевенею.

Наш двір ніби пуп Клевені – стоїть якраз посередині пагорба. Справа від нього два двори і зліва два, а навпроти, утворюючи зелений вигін, примостилися ще чотири, з вузенькою вуличкою поміж ними, – якраз навпроти нашого двору, – котра веде до містка і далі, піднімаючись на гору, до центру Города. Літом на Клевені всуціль, куди не подивися, зелений колір, хіба що квіти його розбавляють та синє небо і синя, коли йти містком, смужка води – теж від неба. Мабуть через цю обставину я тут ніколи не бачив людей в окулярах, а ідилію для очей і душі псують лише комарі з мошками та весняна повінь, яку місцеві звуть прибутною водою. Коли прибутна висока, тоді вода не тільки заливає все навколо, затоплюючи городи й садки на острові, але й, трапляється, підходить до самих порогів шести хат із дев'яти – в тих, які, звабившись тутешньою волею, не мали іншого виходу, як втулитися не на вершечку пагорба Клевені, а на його дещо нижчих схилах.

Не знаю, як тепер, а в шкільні роки я жодного разу не чув, щоб хтось із тих клевенців скаржився на прибутну, хоча й досі пам'ятаю сліди від повені в хаті нашого з Жоріком друга Сашка Бальбо. Хтозна, можливо, це тому, що Бальбо живуть тут уже мало не сто років, усі вони з цією обставиною народжувалися й зростали, відтак і звикли до неї. Власне, коли тверезо помислити, ніхто ж не змушував дідів чи батьків нинішніх клевенців пхатися жити на луг і ніхто не забороняв їм покидати Клевеню. Проте одні таки попхалися колись, а інші, нащадки їхні, теж тепер, гадаю, не скаржаться на долю, бо інакше би тут і не жили. Здається, до нашого покоління мало хто покидав Клевеню, аби переселитися на сухе місце чи взагалі переїхати жити в якийсь мегаполіс. І лише деякі з наших ровесників таки дали звідси дьору, але хіба тільки звідси? Значить, є щось таке в Клевені, заради чого терплять вони всі ці негаразди.

Отже, спираючись на тростину, я перетинаю вигін, проходжу вузькою вуличкою між двома дворами до містка, долаю його, та весь у вербах неширокий лівий берег Клевені, проходжу попід ними метрів п'ятдесят, а далі крутим узвозом, вистеленим ще в шкільні часи нашого батька гранітною тряскою бруківкою і заставленим по обидва боки цегляними будинками-лавками колишніх місцевих купців, піднімаюся до церкви, котра стоїть на протилежній стороні площі – осердя Города. Перше, що кидається мені у вічі, це дивне безлюддя центру. Хіба що де-не-де промайне людська постать – у сквері чи в старих торгових рядах. Двері церкви відчинено, але тільки два велосипеди жалісно туляться до її стіни – вони з того покоління, що пам'ятає ще часи войовничого матеріалізму.

За чверть століття мало що змінилося в центрі, тільки зник з постаменту істукан вождя світового пролетаріату, натомість лицьовий бік тумби прикрашено гербом України з блискучого металу. Алея скверу заповнилася портретами хлопців, загиблих на війні, а на двоповерховій адмінбудівлі замість вивісок райдержадміністрації та райради синіє дешева пластикова дошка з позолоченими буквами, яка свідчить, що будівля тепер належить адміністрації місцевої територіальної громади. Втім, схоже на те, що населенню його місцева влада не цікава, або ж люди просто її не помічають. Вражений несподіваним безлюддям і не в змозі дати пояснення цій обставині, я рушаю навмання, куди очі дивляться – десь же, чи від когось мушу отримати відповідь на просте запитання: що сталося?

А все виявляється просто: життя Города тепер вирує навколо ринку, базару по-тутешньому, змістившись із площі на самісінький край центру. На прилеглій до ринку території місцеві ділові люди викупили старі дворища і звели на них свої нові магазини нехитрого дизайну, більше схожі на одноповерхові житлові будинки, ніж на сучасні торгові об'єкти. Тепер тут скрізь снують люди, їдуть, паркуються і вирулюють з місця стоянки досить таки численні авто, тут пахне грилем чи шаурмою і навіть вишикувалася черга до жіночого ватерклозету – все, як і має бути. Допитуюся в перехожих де знаходиться банк, досить швидко міняю там валюту і повертаюся до торгового виру.

Ще перед входом на територію ринку громадяться барвисті купи штучних квітів для кладовищ, бо ж поминальні дні на носі, тут же сяє на сонці щедро полита зверху білим і на додачу притрушена чимось кольоровим привозна великодня випічка в паперових обгортках, кидаються в око вуличні ятки з привозними огірками та помідорами, ще щось із розряду найзапитуванішого, а вже за ворітьми видно одні тільки людські голови, голови, голови – одразу стає зрозумілим, що сьогоднішній передсвятковий торг перебрав на себе всю увагу городян: не до церкви їм, час якої настане завтра-післязавтра, і тим більше не до влади.

Пірнаю в торговище і десь за годину-півтори виходжу вже з двома дебелими поліетиленовими пакетами, набитими продуктами – чи й донесу зі своєю спиною. Ще й придбав собі чотири велосипедні камери та наколінники – в переконанні, що чиню далекоглядно та мудро: працювати навколішках мені має бути куди легше, ніж схилившися. Тьопаю тепер потихеньку в зворотному напрямку – до площі, мимо церкви, вниз на Клевеню і дорогою приходить мені в голову думка негайно ж узятися за розчистку дідового саду, повирубувати все оте страхуттє (чи страхоттє?), що заполонило такий красивий колись сад.

Запалившися цією ідеєю, навіть не помічаю, як благополучно дістаюся домівки. Нашвидкоруч розклавши продукти, переглядаю одяг, що лишився від діда Сергія. Не одразу, та все ж підбираю для себе старі лахи, годящі для роботи в саду, бо свого одягу в мене обмаль, а такого, щоб і для праці не жаль, немає взагалі. Чіпляю наколінники, беру в сараї сокиру та пилку й рішуче крокую в сад. Так, з чого почнемо? Тут крім якихось невідомих мені кущів, що невідь звідки взялися, ще й повно сухого високого бадилля торішніх бур'янів заввишки з мене – що з ними робити, взагалі не розумію.

Почну таки з кущів. Крекчучи, мов дід Сергій, опускаюся біля першого ж навколішки й починаю обрубувати гілки, і тільки побачивши характерний зріз із м'якою серцевиною, здогадуюсь, що це бузина веде наступ на сад. Працювати навколішках таки значно легше, спина за час походу на базар трохи обзвичаїлась і поки що не докучає, а до майже постійного головного болю я давно вже звик, тож працюю з азартом і здолавши аж три кущі, беруся вже до четвертого, коли ж це повітря зненацька розтинає панічно-тривожний лемент Хасточки:

– Поки-инь! По-ки-инь, я тобі кажу!!

"Кому це вона? " – дивуюся, бо з-за бур'яну мені нічого не видно і продовжую хряскати сокирою.

– Григоровичу, покинь сокиру, чуєш?! Покинь сокиру!

"Тю, що ще сталося?"

Підводжусь на рівні, а Хасточка вже поруч і здійнявши вгору обидві руки, валує, аж у вухах мені заклало:

– Кинь сокиру! Зараз же кинь сокиру!!

Розгублений, кидаю знаряддя на землю і дивлюся на алармістку вкрай здивовано:

– Що сталося?

– Страсна п'ятниця!!!

– То й що? – ніяк не можу зрозуміти її сполошення.

– Гріх! Непростимий гріх, он що!

– А-а-а... – тільки тепер допетравши причину її крику, машу я рукою і обережно нахиляюсь, аби підняти сокиру.

– Не смій! Не смій рубати!! – заходиться криком сусідка. – Батюшка наш, отець Владімір, казав, що такі оце, як ти, в пеклі горітимуть, ясно?!

"Батюшка... Владімір, значить..." – і всередині мене раптом щось вибухає:

– А не пішов би він... твій... ваш батюшка?! – несподівано для самого себе я зриваюся на крик: – Що він знає про пекло?! Пеклом мене лякати! Я там був!! У пеклі!!! Ясно?! Ясно, чи ні, питаю?!!

Напевно, Хасточка чекала чого завгодно, тільки не такої моєї реакції, дивиться на мене переляканими очима і мовчить.

" – Є в поповому пеклі щоденні побої?! А шокер в мокрі груди? Чи струм на геніталії? А швабра в задній прохід?! Мішок на голову, зуби пасатижами, гиря на плюсню. Може, постійний голод є – тижнями, місяцями й роками?! А як є, то чим мене здивує пекло твого Владіміра?! Воно давно застаріло: ніякі чорти не вигадали би тих катувань, що їх вигадують нам кацапи!!"

Але я стримався, нічого цього вголос не сказав, проте Хасточка і так все зрозуміла, прочитала щось в моїх очах. І одразу поменшала, ніби здулася.

– Та я ж не теє... Я тільки... Не нами так заведено, Григоровичу, що в страсну п'ятницю багато чого робить не можна. – тихим примирливим тоном виправдовується сусідка: – Що люди скажуть? Будуть казна-що думати. Будь ласка, не треба. Коли вже так пече, завтра зранку доробиш, а зараз не треба, чуєш? І ти оті кущі бузини, що лишилися, не рубай. Вона через місяць зацвіте – я тебе навчу такий квас із її цвіту робити, що не відірвешся. А тоді вже й вирубаєш; я ж понімаю: он як воно все заросло, не годиться.

Я розвертаюся і мовчки рушаю із саду. Йду, накульгуючи, похиливши голову та насупивши брови – "Що люди скажуть?" аргумент убивчий, скільки ми в діда з бабою із Жоріком жили, стільки й чули його і довго ще по тому цей наріжний камінь української традиції згадувався мною під час навчання на історичному, й не раз навіть доречно вжита згадка про нього на екзамені чи під час заліку рятувала мене, забезпечувала вищу, ніж могла бути, оцінку. Я в групі значився одним із небагатьох експертів по народних традиціях, особливо, коли йшлося про звичаєве право, поширене в часи Русі.

"Вам потрібно забути полон, – тихо та ввічливо казав мені психолог в реабілітаційному центрі, – намагайтеся не згадувати про нього. І тим більше не розповідайте про те іншим: для Вашої ж користі." Я й намагаюся, тільки чомусь постійно ті спогади вилазять із мене назовні.

20.04.25 р.

Великдень.

Не дуже спалося мені цієї ночі – почала боліти спина: нила й нила, ніби в попереку хтось тоненьким свердлом крутив. Кватирка була прочинена настіж – аби кисню вистачало – і весь час із самого вечора й до світанку то сусідські собаки валували, то коти заводили бойових своїх пісень і потім дико харчали, б'ючися за право продовжити рід, то півні дерли горло ледь не з опівночі. І як тільки за ними час колись визначали? Вони ж співають, коли кому схочеться; як ото баба Ліда колись казала: "Хто в луг, а хто в плуг".

Коли б хтось мені сказав три роки назад, що просинатимусь від собачого гавкоту чи півнячого кукурікання, висміяв би: нас тоді часом чергою з ДШК над вухом не можна було розбудити. Тепер же, не до ладу ще й прокинувшись, лежу собі, прислухаюся до ниття в спині та в проміжках між короткими нападами вранішньої дрімоти згадую, як напередодні, суботнім вечором, ходив із Гармашихою святити паски.

Зайшла вона до мене по обіді, вся така смиренна, і паска на тарілці.

– Я оце паски пекла, Глібе, дик і тобі одну принесла. Пуйдемо з тобою на п'яту вечора до української церкви – там панотець із ПЦУ приїде паски святити.

"Гм, – подумав я, – дивна тут мода якась: всі чомусь за мене вирішують, що я маю робити – рубати, чи не рубати, тепер ось мушу паски йти святити. Чого б я туди йшов, як ніколи не ходив?! І послати не пошлеш, видно ж, що людина від щирого серця хоче як краще, і йти не хочеться."

Пам'ятаю, гуляв колись поміж людей такий дотеп, на анекдот схожий:

Питає один чоловік свого старого знайомого: "Ти до церкви ходиш?" А той у відповідь: "Та що там робити? Коли не зайдеш – все паски святять."

Як-не-як, я історик за освітою, а історикам апріорі притаманний скептицизм щодо релігії. Щось не вбачаються мені серед православних українців глибокі почуття віруючих людей – як те можна стріти серед наших греко-католиків або протестантів-баптистів. Ми з моєю дружиною Алісою релігію і пов'язані з нею побутові звичаї сприймали, як, можливо, хай у чомусь і красиву, проте далеку від нас і дуже архаїчну традицію, до якої не маємо жодного стосунку. І, на моє переконання, ця позиція була чесною, принаймні, чеснішою, ніж позиція пересічного православного українця.

Але я таки не відмовився, запрошення Уляни Петрівни прийняв, – просто з цікавості. Вирішив, що працювати пильні сусіди мені все одно не дадуть, тинятися без діла двором ідея не варта уваги, а тут видовище, тож піду ліпше подивлюся в чому ж сенс цієї сакральної обрядодії?

...Колись у Городі було вісім церков, повідала мені дорогою Уляна Петрівна. Нескладно підрахувати, що по одній на кожну тисячу тодішнього населення: нічогенька пропорція, еге ж? Більшовики п'ять храмів ще до колективізації зрівняли із землею і що в цьому факті мене особисто дивує, так це відсутність тоді хоча би найменшого опору чи видимого прояву невдоволення прихожан, які, й до ворожки не ходи, щиросердо вважали тоді себе, аби хто спитав, "глибоко віруючими людьми". З трьох церков, що лишилися, найліпшим храмом користується промосковська церква, в якій доглядає свою ще чисельну паству отой, згаданий Хасточкою, отець Владімір. Ще один вцілілий храм чомусь стоїть порожнім. А віряни ПЦУ, як бідні родичі власної держави, мусять товктися коло майже руїн третьої церкви. Ну, добре хоч те, що багато люду принципово відмовляється ходити до чужого храму та воліє ліпше отак, у пику московським попам, святити паски, ніж слухати у храмі чужого "батюшку".

Дорогою до церкви я мушу вести з Уляною Петрівною світську бесіду ні про що. Здебільшого мовить вона, моя ж задача – проявляти помірковану зацікавленість у предметі нашої житейської розмови, слідкуючи за тим, аби не ляпнути чогось такого, що з головою викриє моє безвір'я або, ще гірше, повне незнання обговорюваної теми. Відтак, я намагаюся обмежувати свою участь короткими стриманими вигуками, роблячи потрібні наголоси тими чи іншими інтонаціями схвалення, здивування, часом – за потреби – навіть обурення. Інколи для підсилення ефекту свого зацікавлення мушу навіть кидати на співбесідницю погляди з відповідною ситуації мімікою.

Нарешті ми приходимо на місце; круг мальовничих руїн старезної будівлі церкви шикуються живим колом сотні зо дві вірян. Такі, як ми з сусідкою, новоприбулі, через брак місця мусять навколо першого ладнати друге коло, утворюючи таким чином щось на зразок довгого кривого коридору. Супутниця моя поважно й чемно вітається зі знайомими і береться розкладати перед собою, прямо на землі, на вишитому рушникові принесені наїдки: паску, обвиту кільцем домашньої ковбаси, ще якусь випічку, мені допіру невідому, фарбовані цибуляним лушпинням яйця, шинку, сіль у солонці, хрін у баночці, ладнає коло них свічку й готує сірники, аби її запалити.

Я ж просто розв'язую свій більш, ніж скромний вузлик і от уже все готово: на тарілці Гармашихи стоїть Гармашихою спечена паска й поряд два фарбовані яєчка від моєї благодійниці та шмат хамону від мене – чим багатий... Не переймаючись, що подумають про мій набір присутні, беруся з цікавістю розглядати сусідські. Поприносили їх переважно жінки, прийшло чимало дітей. Чоловіків небагато, і по них добре видно, що кожен має бронь, а за душею святе переконання, що вже ж хто-хто, а він перебуває якраз на своєму місці. Утім, цікавлять мене не люди, а те, що ними з дому сюди принесене, бо розглядати й оцінювати вміст чужих великодніх кошиків виявляється для мене захопливим заняттям, адже воно промовисто характеризує своїх господинь. Давно полюбив досліджувати людські характери за їх зовнішніми проявами.

Ще дорогою сюди я з монологу Уляни Петрівни довідався кілька цікавих для себе речей. Виявляється, втаємничена людина, ще тільки глянувши на паску, одразу ж скаже, чи вона спечена господинею вдома за традиційним рецептом, чи виготовлена на хлібозаводі якогось із сусідніх міст, чи в місцевій пекарні.

– Ото як паска присадкувата да білим полита, да ще й зверху бозна-чим притрушена, так і знай, що привезена, – на ходу розтолковувала мені сусідка. – А в нас домашні, у гончарних пасочницях печені, всі високі – як оце в нас із тобою. На нашій пекарні хоч і присадкуваті, бо форми в них такі, дик нічим не политі, тульки яйцем зверху помазані – для блиску шкоринки. На макувці в наших пасках або вертути, або хрести з вінком по краю, або шишки, чи голуби із тіста. Хто прийшлий у нас, ті, буває, хрести й вінки з прісного тіста кладуть – воно світле й таке тверде, що й зуби об нього поламаєш; ми по тому зразу й бачимо – наволо́ка[5] пекла.

Тож, озброєний мало не сакральними знаннями, я й кидаю тепер оком навсібіч, намагаючись зрозуміти, що бачу перед собою – банальний ярмарок марнославства чи дещо цікавіше? Ні, все-таки на марнославство це не тягне; тут більше на вернісаж схоже, але й неоголошене змагання господинь помітне будь-кому. Ген майже навпроти нас, лише трохи навскоси, стоїть яскрава пара антиподів: немолода жінка, можливо, що й від Гармашихи старша, хоча й бабусею її назвати в мене язик не повертається, і молода, майже юна, господиня у вишиванці – так у старшої паска удвічі вища, ніж у її молодої сусідки, й верх прикрашено майстерно та пишно якимись особливими викрутасами з тіста і все, що принесене, це видно навіть мені, роблене власними руками й по асортименту нічим не відрізняється від Гармашихиного. Зате юнка у вишиванці виставила куповану паску – я такі сам бачив і вчора на тутешньому базарі, і в Харкові ще в мирний час; правда, тоді жодного значення цьому не надавав, та й не розумів, що тут можуть бути якісь суттєві відмінності. Поряд із облитою білим паскою і яйця іншого кольору, якісь барвисті, з візерунками абощо, і ковбаса купована, сервелат, і шинка з магазину, прямо в упаковці. І набір свій молода принесла не в білій хустині, як ми з Уляною Петрівною, а в красивому плетеному кошику, і свічка в неї в якомусь, слід гадати, спеціальному, скляному футлярі – аби вітром не задувало, і рушничок з вишивкою в тему, проте, навіть мені зрозуміло, що то машинна робота.

Не знаю, що думає про юну господиню старше покоління, а я бачу прояв характерного для молодості браку часу, як своєрідного тренду сьогодення, і на додачу ще й певний аутсорсинг[6] на елементарному рівні. Ну і плюс набута в офісах чітка організація особистого простору з перфекціонізмом, як рисою характеру, на додачу: от тобі вже й готовий психологічний портрет покоління зумерів[7]. Та поміж двома крайніми позиціями цих сусідок-антиподів можна спостерегти ще цілий спектр проміжних станів, часом із вкрапленнями ознак протилежних таборів, і це дещо розмиває мій аналітичний структуралізм, проте дає широкий простір для фантазування при виведенні психологічних портретів.

А тим часом до нас під'їжджає на авто зі своєю нечисленною свитою панотець у пікселі, – вочевидь, устиг послужити десь капеланом, і починається обрядодія. У мені одразу ж нашорошує вуха історик. Ні, я таки не пошкодував, що пішов з Уляною Петрівною!

– Маємо повертатися до свого, рідного, – почав панотець, – згадувати, що наші предки свячену паску вважали чудодійною, прийшовши з церкви, обов'язково відрізали від неї скибочку й ховали за ікону; потім давали хворим, як ліки. І скотині не забували дати, і курочкам покришити, аби неслися краще. Тож і ви так робіть!

Слухаючи його, я ледве стримую усмішку – ну чим тобі не язичництво? Був у нашому взводі Зореслав, рідновіром себе називав, неоязичником. У Перуна вірив зі Стрибогом – так, ніби й не вчив у школі фізику, не знав природу грому, блискавки чи вітру. Але почути ось таку відверту єресь від православного попа – о-о, це дорогого вартує! Ні, таки українське православ'я, це, знаєте, явище воістину феноменальне, воно й перуанському католицизму не поступиться.

Так, навіть на ранок я все ще перебуваю під враженням від побаченого й почутого і відчуваю, що та промова панотця зробила мій вчорашній день. Тепер лежу і з усмішкою хмикаю, перебираючи в пам'яті зафіксовані вчора миті.

Котра вже година? – я обережно, аби не потривожити хвору спину, тягнуся до смартфона, вмикаю екран: чверть на дев'яту. Знову вона в мене болить, місця собі знайти не можу, і це єдине, що мене тепер турбує, бо добре вже розумію: з чим ти тут не виживеш, так це з хворою спиною. А втім у мене є Хорхе і обіцяна від нього щомісячна допомога в три сотні євро – шикувати не буду, проте і з голоду, сподіваюся, не помру, а далі видно буде. Сера́ льо ке сера́.

Ну й нехай, куди мені поспішати, їсти ще не хочеться... Стоп! Сьогодні ж Великдень! А я з вечора ще запрошений, причому обов'язково маю бути, на... як це? – розговінні, тобто, спільному сніданку клевенців, який заплановано прямо під моїм двором! Маю вмитися, поголитися, вдягнутися – як я забув?! Ото сорому було би.

Дяка панові Шику, американцю, який століття назад запатентував свій винахід – електричну бритву! Рівно о дев'ятій вмитий, причесаний, поголений і по-святковому вдягнений, з джентельменським набором, складеним за ще вчора отриманою від Уляни Петрівни інструкцією, я, правда, дещо перекособочений, виступаю за хвіртку. На вигоні, прямо переді мною, вже стоїть довгий простецький стіл на два десятки людей щонайменше – видно по всьому, що він із розряду роками застосовуваного інвентаря і, здається, це його деталі я бачив у розібраному стані під сараєм у дворі Гармашихи.

Навколо столу ще копошаться кілька жінок, вишукуючи вільні місця, аби якось втулити принесені з собою наїдки, а мало не десяток чоловіків різного віку, вбраних досить таки святково, сидять за ним на простецьких лавках і неспішно перекидаються словами. Поява мене із тацею, на якій височить освячена учора паска і туляться до неї тарілка з класично наструганими тонесенькими скибочками хамону та пляшка "Ріоха Вега" неабияк збуджує компанію, через що відразу ж закрадається підозра: чи не мій приїзд є причиною всього цього ботельйону[8]?

– Здра... – починаю я розгублено, але мене одразу ж виправляє цілий хор голосів:

– Христос Воскрес!

Збитий з пантелику, я все таки згадую відповідь і, ніяковіючи, бурмочу її:

– Воістіну Воскрєсє... – а перед очима постає довгий коридор з наглядачів кацапської тюряги, крізь який ти мусив пройти цього дня і не впасти під ударами їхніх палиць, відповідаючи на кожен удар оце саме... Бовкнувши, розумію, що вдруге ляпнув не те, і що зовсім не заради мене, як щойно подумалось від надмірної самовпевненості, зібрався тут наш куток, а тому геть знічуюсь, та мене виручає Хасточка: вихопивши з моїх рук тацю, вона, досить безцеремонно розсунувши тарілки й тарілочки, прилаштовує на столі моє жертвоприношення, а Гармашиха, миттєво опинившись поруч, владно вказує мені якраз на середину довгого стола:

– Сідай, Григоровичу, отутечки твоє законне місце.

– Та ні... – мірюсь я піти кудись на край столу.

– А я тоб'ї кажу: сідай! Розгов'їння кутком прадід Андрій зав'їв, тут ваше родове м'їсце, – напираючи в словах так, що замість "і" в неї чомусь виходить "ї", сама вона, шикнувши на свій виводок – невістку і двох малих онучат – аби ті посунулись далі по лаві, всідається по праву руку від мене. Зліва вже зайняла своє місце Хасточка і з того я роблю висновок, що цей стіл уособлює собою не мало, не багато кадастровий план Клевені – ген Кау тулиться на правім дальнім краю протилежної його сторони: десь там, здається, і двір його, наскільки я вже можу орієнтуватися в місцевій географії.

За столом дійсно зібралося до двох десятків дорослих та малечі. Тихо, ані шелесь, не холодно, й не жарко, і сонечко з ясного неба світить так запопадливо лагідно та ніжно, мовби боїться спричинити хоч кому з учасників нашого зібрання бодай найменший дискомфорт. Спираючись, начебто й непомітно для оточення, руками на стіл, я намагаюся обережно сісти, але тут же й кривлюся від гострого болю в спині. Злякано зиркаю спідлоба кудись уліво, куди вдалося, – чи ніхто не бачить? – і стрічаюся зі співчутливим поглядом синіх очей, а в мозку, наче блискавиця, тут же спалахує спомин: Рая-Раєчка! Невже вона? Вона!

Між тим товариство, мовби, по чиїйсь команді, ожило, заворушилось, та так невимушено й природно, що одразу ж відчувається: тут звикли до таких посиденьок і їхній регламент дійсно вироблений десятиліттями. Одні ріжуть паски, інші наповнюють чарки, треті накладають в тарілки собі й сусідові наїдки, непосидюча дітвора з вигуками "Давай навбитки!" вже бігає круг столу, змагаючись у побитті яєць – чиє міцніше, а далі дорослі вже й христосуються, і, скуштувавши спершу освяченої паски та яйця, випивають – якийсь нібито й безлад, проте дивним чином впорядкований: ніхто ніким не керує, але жодних протиріч у діях немає. Кожен вважає за необхідне запросити всіх скуштувати саме його паску і його ковбасу або окіст і це, здається, щось таке, ніби традиція, – не вимога прописаного етикету, а сердечне бажання одних пригостити та щира чемність інших обов'язково скуштувати і правдиво оцінити. Я сиджу тихенько, як мені здається, навіть непомітно, намагаюся в усьому слідувати цьому неписаному канону: їсти, пити, смакувати і оцінювати, а сам спостерігаю по ходу за цією обрядодією, пригадую етимологію язичницького слова "пожертва", що походить від дієслова "жерти" – колективне поїдання разом із невидимими богами ритуальних жертвопринесень у вигляді святкових страв – і бачу, принаймні, так мені здається, наскільки різними є люди, що зібралися тут за одним довгим столом, можливо, навіть з непростими стосунками в повсякденні, але ж наскільки об'єднані вони зараз! Мені навіть стає трохи заздрісно, що я не маю загальної з їхньою спільнотою історії і хтозна, чи й матиму її в майбутньому, чи впишуся в цю маленьку громаду, стану для цих людей своїм хоча би колись.

І єдине, що мені тут муляє – вже й по другій налили, і міряться знову пити за свято, ніби й немає в нас війни. Я не витримую:

– Хай мене пробачить товариство, що втручаюся, – перебиваючи когось, я з натугою підводжуся, – та хочу нагадати, може хто забув, кому слід подякувати, що маєте можливість спокійно паску їсти.

Насправді хочеться волати й матюкатися, проте щосили стримую себе і слова ціджу крізь зуби, опустивши очі – аби не видали люті, що вирує в мені. Зібрання спершу мовкне, потім береться схвально шуміти. Не маючи бажання віддавати завойовану ініціативу комусь іншому, продовжую:

– Давайте пом'янемо всіх наших, які вже ніколи не повернуться додому. Вип'ємо за їхню світлу пам'ять, – коли всі встають, я застережливо підіймаю ліву руку: "Помовчимо..." і лише трохи згодом кивком голови та власним прикладом дозволяю перехилити чарки.

Принишкла спільнота оживає, випиваючи, проголошує хто "Вічна пам'ять", хто "Царство небесне", а випивши, моститься сісти, та в мене інший намір:

– А тепер прошу ще раз налити й випити за тих, хто прямо зараз на нулі, під КАБами і, можливо, навіть забув який сьогодні день, бо там буває не до того, повірте.

Знову слухаються, але вже ожили, заворушились і стають говіркішими.

– Хай Господь кожного вбереже, щоб повернулись усі живі да здорові! – чеканить Гармашиха, бо ж її син десь на війні.

– Давайте вип'ємо за перемогу! – екзальтовано вигукує жінка поряд із моїм давнім знайомим Михайлом Гергелем – очевидно, дружина його, й тут же абсолютно невимушено тулить сокровенне продовження:

– І щоб чоловіків наших не загребли!

Мабуть, мене аж надто вже перекосило, хоча я й змовчав, бо Михайло штурхає її ліктем у бік і шепче щось, схилившись, але тій усе не йметься:

– А шо?! Шо думаю, те й кажу.

Хочеться брязнути зі всього розмаху чаркою об стіл і піти геть, щоб і очі не бачили всіх оцих.., але встигаю з гіркотою подумати, що сховатись мені, власне, нікуди, та й... Терпи. Терпи, мовчи, не думай. Ти ж хотів до України? На ді́дівщину? Сприймай усе, як є, бо це, підозрюю, зовсім не найстрашніше, що є, що може ще бути. Відмежуйся, абстрагуйся, забудь. Живи цією миттю.

...Давно вже я не куштував тутешніх традиційних страв. Зелений борщ, молозиво, а тепер ось цей святковий пасхальний стіл – канонічний в першу чергу: навіть я розумію, що нововведень тут немає, що рецепти всього тут наставленого незмінні, можливо, й сотні років, а що понад століття, так це точно! І все розмаїття смаків цієї обмеженої кількості страв полягає в чомусь незримому, що твориться руками кожної окремої творчині – так і хочеться сказати: її душевним вкладом, хоча про що тут може йти мова, коли ти скептик? А втім я дедалі більше переконуюсь, що відчутна смакова різниця мала би бути якось пояснена, проте жодного іншого варіанту, крім якогось, скажемо так, ефемерного, тобто душевного, вкладу окремої господині й дати не можу: не вдається і край! – тож нехай це буде проявом індивідуальності душі.

Порізана на скибки паска у всіх, куди не глянь, всередині жовта: в когось більше, в когось менше, і при цьому вся рівномірно пухка, проте смак таки дійсно різниться. "Хм, цікава практика, – несподівано приходить мені на думку, – тут щось на зразок конкурсу, принаймні, для мене. Тож користуйся моментом, Глібе." Дійсно, коли ще в житті трапиться нагода отак одночасно продегустувати наїдки від різних кулінарів: однакові за назвою, чи так уже й однакові вони за смаком? Ось на пасках навіть такому профану, як я, добре видно, що ні.

Тож, намагаючись не особливо привертати увагу присутніх, я беруся порівнювати домашню ковбасу Уляни Петрівни та Агнеси Степанівни, потім сусідів навпроти, за тим тихенько прошу сусідок передати мені зразки дальніх жертвопринесень, оцінивши, переходжу до окостів, пробую холодці: свинячі, курячі та гусячі, мариновану в якомусь кисло-солодкому соусі рибу, ще якісь специфічні місцеві наїдки, вочевидь, строго сезонні, Великодні, й дивуюся, що заняття це цікаве й однозначно пізнавальне. Жаль тільки, що шлунок не розтягується до нескінченності.

Так минає, можливо, й година. Здається, вже всі все скуштували й оцінили, принаймні, по сусідству з собою, гамірне пожвавлення початку вже увійшло в спокійне русло і вигуки змінились спокійними бесідами локального характеру, проте спільнота дивним чином не роз'єдналась на геть окремі групки, як те часом трапляється, бо, здалося мені, всі стежать за загальним перебігом подій і між групками час від часу спонтанно, але якось дуже органічно проскакують, наче імпульси, об'єднавчі репліки, що втримують все зібрання в єдиній темі та єдиному настрої. Я вже й наївся, і наспостерігався, і задоволення отримав – як від першого так і від другого, бо мав чудову нагоду непомітно роздивитись і пригадати чи не всіх аборигенів Клевені.

Коли кидав оком у бік Раї, то часом у відповідь ловив і її погляд – ніби й спокійний, але однозначно зацікавлений – а я ж уже й забув, коли востаннє мав насолоду від таких переглядин з протилежною статтю. Цікаво, чому така ягідка й без пари? Навпроти мене розташувалося згадане вже подружжя Гергелів: Михайло доволі високий, але худий по життю – такі нізащо не погладшають, як їх не годуй, зате дружина його, Марія – та що бовкнула дурницю – невисока, проте коли б чи не вдвічі важча від чоловіка й нагадує рожеву гумову свинку карикатурної повноти – так, ніби на Небі їх зумисно хтось попарував, аби компенсувати в цій сім'ї статурний недолік партнера та хоча би трохи наблизити середньо-статистичну вагу члена сім'ї до загальної норми. Михайло на кілька років од мене старший і свого часу здавався мені мало не дядьком. Правіше від Гергелів, на краю стола, мій новий знайомець Кау – з дружиною, слід гадати, та трьома дівчатками побіля них, років від восьми до дванадцяти. А я навіть двора їхнього не пам'ятаю, очевидно, новачки тут і збудувалися останніми на Клевені.

Між Гергелями й по-сучасному вбраною Раєчкою, яка сидить зі своєю матір'ю – забув уже, як звати тітку, щебече, не вгаває дрібненький дід Пантьошка – цього я добре пам'ятаю. Він і раніше здавався мені дідом, а тепер це звання виправдовує на всі сто: сухий та зморшкуватий, правда, не стільки сивий, як сірий і беззубий, хоча, як не дивно, дикція в нього чітка і йому, схоже, притаманне певне почуття гумору, нехай і своєрідне. З ним аж дві бабусі – наскільки я зрозумів, одна законна дружина, інша чиясь сестра: чи своячка, чи зовиця. Та, що дружина, говорить мало, наче соромиться, тільки те й знає, що тихенько осмикує чоловіка: "Пантелію, ось припини! Пантелію, чи ти помовчиш коли?", а він на те і вухом не веде, знай просторікує своє.

По наш бік столу, за виводком Гармашихи, розташувалася літня подружня пара, одразу видно, що місцева інтелігенція; одяг на обох хай і доволі простий, але з українською вишивкою і сидить він на них природно, звично; обоє стримані у спілкуванні, в очах читаються розум і непоказна гідність; присутні відчувають дистанцію і звертаються до них на ім'я та по-батькові: Андрій Остапович, Лариса Семенівна. Коли не помиляюся, вони вчителі чи щось до того подібне – принаймні таке запам'яталося з часів мого дитинства. По ліву руку від мене, за тіткою Хасточкою веселиться сімейна компанія Бальбів. Сашко Бальбо мій ровесник, і в шкільні роки під час літніх канікул ми з ним по-справжньому дружили, а потім його армія та мій універ, здавалося, назавжди розвели наші життєві стежки в різні боки. Тож тепер ми навіть кілька разів перекинулися з ним коротким слівцем – ніби й не було розлуки у пів життя. Схоже на те, що Бальбо плодовитий: нажили з дружиною Людою аж чотирьох дітлахів найширшого вікового спектру від старшокласниці доньки до найменшого нащадка, який добре, коли наступної осені піде в школу – незрозуміло тільки чому ця пара так пізно обзавелася дітьми: невже другий шлюб, і він виявився щасливим?

За своїми спостереженнями й догадками я навіть про хвору спину забув і настільки розслабився, що не одразу пов'язую із собою почуте краєм вуха:

– А шо вано ато за скибачки такі, Петрівно? Наче як із мняса...

– Дик це ж Григорович приніс. І правда, шо воно таке? Ану ж!

Компанія, зачувши мій позивний, активно зацікавилась хамоном, що до цього, всіма зневажений, сиротливо спливав на сонці жирком. Нарешті роздуплившись, я з цікавістю і, нема де правди діти, з деякою погордою навіть, починаю стежити за реакцією присутніх, які дружно розхапали вже добру половину іспанських гордощів.

Першим, помучивши скибочку хамону своїм некомплектом, виносить вердикт Кау:

– Тверде й салоне.

– Еге, чортв'їть що, – підтримує того Гармашиха. – І який тульки неук його робив?

Пантьошка свою порцію пом'яв-пом'яв за губами, а потім дивлюся – схиливши голову, вийняв із рота і тихенько кличе котрогось із котів, що тиняються попід столом:

– Киць-киць-киць! На ось.

Решта зібрання делікатно мовчить і на мене це діє ще гірше, ніж люта критика Гармашихи – я шокований, не знаю навіть що думати і що казати: чи не вся Європа слово "хамон" вимовляє з придиханням, хіба що італійці стануть при цьому вихвалятися своїм прошутто, або французи жамбоном, хоча все це, по суті, одне й те ж саме, і лише українська придеснянська глибинка, скуштувавши, одразу ж фекає і каже, що це нікуди не годиться.

Аж тут Михайло на правах старого знайомого, та ще й на п'ять років старшого, безцеремонно цікавиться:

– Дик ти, Глібе, з самої Іспанії оце віз, чи що?

Мені нічого не лишається, як із сумною скептичною посмішкою кивнути на знак згоди головою й тоді вся наша компанія знову дружно заходиться сміхом, а я радію про себе, що не виніс до столу ще й паличку фует[9] екстра в білій плісняві – об неї тут точно хтось би зуба зламав, а що вже критики наслухався – так це й до ворожки не ходи!

– Ось зачекай, Глібе, – раптом озивається до мене Люда Бальбо так, ніби ми з нею сто років знайомі, хоча до цього дня жодного разу й не бачились, – як протримаєшся тут до наступного березня, дак обов'язково позву тебе окосту скуштувати. Отоді й порівняємо з твоїм хамоном: що ліпше на смак. Там, у іспанців, мабуть, дуже жарко, бо хіба це м'ясо в них? Мумія, прости господи, якась засушена. Невже ж оце баба Ліда да й ні разу вас окостом не пригощала?

Я ніяково знизую плечем: хтозна, багато чим пригощала – ого! Можливо, щось і забулося...

– У нас, як порося перед Різдвом різали, дак задній окіст раніше завжди в комині коптили, а тепер рідко вже – діло довге, терпіння вимагає, а тепер усім хочеться, щоб швидко було і легко. У цьому хамоні що не так? Солі надто багато, а вона весь смак і забиває. Ну, й тверде...

– Вони різні бувають, – перебиваю я, – цей ось зветься Серрано, а ще є Іберіко, той м'якший і не такий солоний, але дорогий.

– Да ні! – не здається Люда. – Я про інше. Воно ж видно, що це м'ясо спочатку просолювалось, а тоді в'ялилося. А наша віччина хоч спершу так само в розсолі й вимочується, дак потім у пічному комині димом кіптиться, а не висушується на кістку, як таранька, тому й виходить така м'яка і ніжна, що хоч губами їж.

І вона починає так детально, з неймовірними подробицями розповідати мені всі тонкощі місцевого процесу приготування "віччини", що я розумію: після Серрано немає жодного сенсу розповідати цим туземцям про Парма хам – італійську сиров'ялену шинку прошутто. Компанія ж по ходу Людиної розповіді додає ще й свої окремі подробиці й так дружно її підтримує, що до мене нарешті приходить розуміння своєрідного патріотизму цих людей, які свято переконані, буцімто нічого смачнішого від місцевих страв не існує в цілому світі. То, власне кажучи, хіба їхнє переконання не варте захоплення і всілякої підтримки? А хто там буде правий у цій суперечці між Серрано, Прошутто і місцевою "Віччиною", врешті решт визначить час: чого доброго, ще й станеться так, що через кілька десятиліть поціновувачів "віччини" з Клевені буде не менше число, ніж шанувальників Прошутто? Як мовиться, на колір та смак...

– Дик, як ти кажеш, оцей твій гамон зветься? – запитує мене по завершенню Людиного екскурсу дід Пантьошка. – Питаю, щоб не забуть.

– Серрано.

– От-от! – показує в хитрій усмішці свої пеньки дід. – Правильно вони його назвали: серане мнясо, – він зумисно підступно проковтує в першому слові другу букву і більшість компанії знову реагує на Пантьошчин жарт веселим сміхом. І хоча мені такий примітив геть не подобається, та мушу кривити губи в посмішці, ховаючи в душі легку образу з відтінком зневаги.

– А подайте-но мені ще скибочку, розсмакую, – просить Андрій Остапович і за ним ще кілька рук тягнуться до предмету іспанських гордощів. От вам і "серане мнясо".

"Утім, коли добре помислити, – міркую я про себе, – то ліпше вже така зневага, ніж поклоніння перед усім закордонним".

– Ну, добре, Глібе, – відсміявшись, звертається до мене Михайло Гергель, – а що ж тобі в Іспанії сподобалось найбільше?

Я не замислююсь і на мить:

– Сієста, – промовляю з очевидним задоволенням.

– Шось м'ясне? – жваво цікавиться Гармашиха. – Чи, може, солодке?

А я в цей час якраз перезираюся з Раєю і бачу, як вона, почувши запитання, ховає очі й усмішку, щосили намагаючись не розреготатися.

– Це в них так пообідній відпочинок зветься, – стримано пояснюю я. – По всій країні в пообідній час три години все зачинено: магазини, кафе, перукарні; вийдеш на вулицю – пусто, людей не стрінеш, аж моторошно стає; молодь на пляжі лежить горічерева, старші сплять. І коли свято якесь – теж усе зачинено: навіть хліба не купиш. Якось чотири дні нічого не працювало.

– Разумні люде! Єврапейці! – вигукує з кінця столу Кау і скрушно додає: – Адні ми без абіду ішачим...

Стіл на його слова схвально загув, а мені знову стає прикро за країну, за себе – що навіть мій легкий бездумний жарт оточення сприйняло зовсім не так, як мені хотілось би.

– У них там вдень спека під сорок градусів, – намагаюсь якомога спокійніше пояснити товариству, – звідси й традиція така. Але, мабуть, через це іспанців у Європі вважають лінивими; та в них і рівень життя значно нижчий, ніж у Франції чи Австрії.

– Да шоб я так жив, як іспанці! – схвильовано втручається в розмову Сашко. – У них обід по пів дня, а живуть в рази краще за українців – от чому так, скажи?

– Ти гадаєш, у них восьмигодинний робочий день хтось відміняв? І хочу зауважити: вони сусідам, які заможніше живуть, – французам там, чи британцям, – не заздрять, – відповідаю впоперек Сашкового висновку.

Але мене вже не чують – наче греблю прорвало: за столом гамір і крик. Понеслося зо всіх боків: корупція, зрада, кому війна, кому нажива з неї, українці бідні, бо дурні – як завжди; забули навіть про Великдень, прощення й смирення належне християнське. І заперечити не заперечиш, бо все тут правда, і слухати не хочеться, бо скільки можна скиглити?

– Як по-вашому, – моя розгубленість уже минула, – чому я повернувся в Україну? Міг би собі спокійно жити біля брата: в теплі, в добрі. Своє відвоював, дорікнути ні в кого язик не повернеться. Значить, не все так добре за бугром.

Хтось іще по інерції бурчить, а далі всі змовкають. І я мовчу. Аж раптом Гармашиха:

– Да шо там не кажи, а дома лучче...

– Якби ж не ті чорти! – діда Пантьошку ніби аж тіпати починає. – Щоночі шахеди над головою гудуть і гудуть. От ти, Глібе, сам віриш в нашу перемогу?

– Коли б не вірив, не вертався би, – вичавлюю з себе ці слова і до болю зціплюю зуби: терпіти не можу цієї пустопорожньої балаканини далеких від війни людей. Пояснювати, що віра тільки в церкві, а під лежачий камінь вода не потече, собі лише дорожче.

– Дик отож, – резюмує Уляна Петрівна і буря влягається так само раптово, як і почалася.

А я починаю побоюватись, що зараз візьмуться розпитувати мене про "тих чортів" і пекло. Та, мабуть, щось таке на мені написано, що стримує сусідів від надмірної цікавості.

– Мало нам лисого диявола було, – знову втручається Михайло, – дик тепер іще й рудого чорта на додачу принесло, так і дивись, щоб у спину не вдарив. Чув, Зеленський на похорон папи летить, хоче з Трампом перебалакать: вийде чи ні?

"От причепилися, – дратуюсь я про себе, – експерта знайшли." Але мовчу – нехай сам відчує, що питання його риторичне.

Перекинувшись на політику, застільна розмова розгоряється з новою силою і як завжди в таких випадках, за нею можна легко визначити IQ учасників: чим категоричніші заяви, тим простакуватіший їх автор.

Натомість серед жінок починається спонтанний рух сортування й прибирання наїдків – ознака, що обряд дійшов свого логічного кінця. Почався їхній рух по колу круг стола, й біля мене опиняється Рая-Раєчка. Сидіти істуканом, як раніше, мені здається недоречним і я підводжуся, геть забувши про свою проблему. Несподівано різкий біль пронизує мене, мов удар струмом, і охнувши, я завмираю в недолугій позі – ще не розпрямився, проте уже й не сиджу – вхопившись руками за стіл, соромлячись власної безпомічності, намагаюся оговтатись.

– Що таке?! – стурбовано питає Рая і я від її слів чомусь аж червонію.

– Спина? – допитується вона.

– Так... – вичавлюю із себе, намагаючись якось вибратися з-за столу, та довга лава не дозволяє мені це зробити легко й невимушено. Я мушу безпомічно тупцювати на місці, вигадуючи, як би його перенести праву ногу через цю перепону, пробую зігнути її в коліні, але відчуваю, що на одній не втримаюсь і впаду й тоді мій хребет просто розсиплеться на друзки. Сусіди, помітивши мої марні потуги, швиденько прибирають лавку геть, дорога для мене вільна, проте як же важко відірватися від столу й зробити хоча би крок!

– Не хвилюйся, – Рая кладе руку на моє плече, – зараз дійдемо до хати, там я тебе огляну: хребет це моя професія. Чоловіки, – вона наказує владно, звично, – допоможіть Глібові.

Михайло з Сашком підтримують мене з обох боків, я, червоний від сорому, аж вуха горять, поволеньки дибаю по стежці й ладен провалитися під землю, попереду мене Хасточка несе ледь почату "мою" паску, рештки злощасного Серрато, майже повну пляшку вина – виходить, воно теж нікому тут не сподобалось, і в целофановій торбі купу чужих наїдків, щедро накладених сусідками. Ні, таки треба було кликати Хорхе назад і вшиватися в його Барселону, подалі від цієї вселенської ганьби...

Добре, хоч у хаті в мене відносний порядок. Я сяк-так лягаю на диван, на вимогу Раї розпластуюсь на животі, вона швиденько випроваджує моїх помічників за поріг і одразу ж велить:

– Сорочку знімай, ремінь розстібай.

Вправно мені допомагає, а потім береться обстежувати нещасну мою спину і, звісно, одразу ж бачить на ній відбитки пекла – в прямому сенсі. Але мовчить, тільки відчуваю, як її пальці швидко і зграбно бігають уздовж хребта від потилиці й до самого копчика.

– Тут болить? А тут? А тут? – весь час допитується Рая.

Найдовше вона затримується в районі попереку – якраз, де мені дошкуляє гострий біль.

– Будемо перебиратися на підлогу, – нарешті виголошує Рая, – ляжеш прямо ось тут, поряд із диваном. Зараз я підготую місце і почнемо: робитимеш, що я буду веліти.

Вона кладе зняте з ліжка покривало, потім на його середину подушку – велику таку народну подушку, широку і м'яку. За тим, з моїми муками та її пересторогами я таки якось влягаюся долілиць на покривалі, животом на подушці.

– Слухай мене, Глібе. В тебе серйозна проблема: один хребець випав усередину. Не вбік, як буває найчастіше, не назовні, а вглиб. Це небезпечний випадок, тому хребець потрібно поставити на місце якомога швидше. Тебе оглядали раніше?

– Так.

– Щось казали на предмет стану хребта? Якось лікували?

– Нічого такого не казали. Ін'єкції різні робили, легшало.

– Зараз я намагатимусь вправити хребець. Потім поговоримо про всю твою спину загалом.

І Рая, сівши верхи мені на ноги, починає творити зі спиною щось незнане мною раніше: то, завівши руки під мій живіт щосили тягне вгору, то штовхає мене в плечі, а я лежу, боячись одного – аби з мене не полізли всі оті ковбаси, холодці, окости та маринована риба й приречено думаю, що навіть не спитав, не поцікавився: це в неї професія така, чи хобі, або, можливо, взагалі експеримент наді мною – в якості відплати за минуле. Єдине, що мене тепер страшить – це стати після такого експерименту інвалідом на все життя: пекло пройшов, навіть два пекла, можна сказати, а точку на везінні поставить та, котру ти колись за руку привів у дорослий світ плотських насолод.

Руки мої витягнені уздовж тулуба і з-під лівої я бачу біле, незасмагле ще, туге стегно Раї-Раєчки: заради зручності вона, сідаючи на мене, високо підсмикнула свою сукню і, зосередившись на своїх маніпуляціях, не звертає уваги на своє вбрання. Колись, ще школяркою, вона була найзасмаглішою в Городі дівчиною, завсідницею центрального пляжу, того, що на городському, лівому, березі Клевені, майже навпроти їхнього двору, тільки трохи навскіс, вище по течії – часом мені здавалося, що вона на ньому й живе: мабуть, завжди першою з'являлась там і останньою покидала. Вона ще в п'ятому класі плавала як риба, й пірнала, наче качка, а коли я побачив її після одинадцятого, живіт у неї був плаский і без жодного грама підшкірного жиру, мало в якого хлопця побачиш такий, і те видиво так мене тоді розпалило, що й призвело до нашого єдиного, але такого пам'ятного побачення. І дарма, що тепер мені болить, в голові снує одна-єдина думка: "Цікаво, який тепер у неї живіт?"

Рая вже вибилась із сил – я чую, як вона важко дихає, а я ж нічим не можу їй допомогти, лежу, наче колода. Вона підводиться, бере ще одну подушку і, допомагаючи мені, підмощує її поверх першої, через що я сам собі починаю здаватися кишкою, начиненою кашею та прекинутою через колоду, а потім відчуваю, як нігті Раї чомусь впиваються в мою спину в місці болю, вільною рукою вона знову штовхає мене в плечі вперед і вниз, ніби хоче зіштовхнути верхню половину мого тулуба з гори подушок, або розірвати мене навпіл. Три роки назад я, мабуть, стогнав би від такого болю, але то було можливо три роки назад...

– Хух! – стомлено вигукує позаду Рая-Раєчка. – Вправила-таки. Я вже й не вірила, що вийде. Мусиш тепер обережно підвестися: руки витягни вперед, долоні поклади на килим. Таз обережно піднімай, ноги поволі згинай у колінах, і роби такий рух, як ото пес робить, коли потягується: бачив?

З її допомогою я поволі стаю на ноги. Диво: гострий біль минув, правда, відчуття наболілого лишилося.

– Дякую!

– Тепер на два тижні забудь про сидіння на стільці чи ліжку: лише два стани – або стоїш, або лежиш, зрозумів? – Рая пропускає повз вуха мої слова подяки. – Запам'ятай: нічого важчого від банки з молоком не піднімати та й то обома руками, а коли щось береш із землі, то присідаєш і піднімаєшся з прямим хребтом.

– Вибач, а як же?..

– Туалет? Унітаза в діда Сергія, думаю, не було, а в нужнику – навприсядки, це можна. Тільки вставатимеш прямо і за рахунок м'язів ніг та тримаючись руками за стіни.

– Спасибі тобі!

– Про всяк випадок запиши мій номер телефону. Через два тижні візьмемося за решту твоїх хребців – там жах жахливий!

Нахмурившись і опустивши очі, я зітхаю, боячись, що зараз почнуться розпитування, проте Рая веде далі:

– Спати тільки на жорсткій постелі з дощок. Давай допоможу тобі з цим.

І ми йдемо на пошуки в дідову майстерню, знаходимо там великий шмат фанери підходящих розмірів, Рая тягне його в хату, а я, від сорому не знаходячи собі місця, мушу йти попереду та відчиняти двері. Моя рятувальниця і ліжко облаштовує мені сама, поклавши на фанеру одну лише байкову ковдру та застеливши усе простирадлом.

– Ну, я пішла.

– Рая, скільки з мене? Як тобі віддячити?

– Дурник, – несподівано промовляє вона і погляд її синіх очей з-під чорної гривки гіпнотизує мене, немічного: скільки живу, не бачив таких очей, і згадую, як казала колись баба Ліда: "Немає вже тепер справжніх українок... Скільки раніше синьооких чорнявих дівчат було! Куди й поділись – ото одна Рая Сотниченко на весь Город і зосталась". Я в ступорі, й не знаю, що відповісти: вкляк, наче римська статуя Капітолійського Антиноя. Рая розвертається і йде до дверей, а мені чомусь на душі так тепло стає – не пам'ятаю вже, коли востаннє так було – років ...надцять назад, не менше.

Вона пішла; я, ситий, підправлений її руками і задоволений життям, вирішую прийняти горизонтальне положення, подивитися телевізор – а що мені тепер лишається? Одразу ж із мого нинішнього стану намалювався жирний плюс: тепер ніхто вже не змушуватиме мене саджати той город – ні Гармашиха, ні Хасточка: здихався таки! Можна тепер і телевізор подивитися. Де це пульт подівся? А, десь на тумбочці був, за головою. Я не дивлячись, простягаю руку, ніяк не можу його налапати і за звичкою різко повертаюся всім корпусом. Хрусь! І біль в попереку...

Добре, що телефон біля мене:

– Рая, вибач, але я, здається...

– Невструйло[10]! Я ж іще й до хати не дійшла!

І через кілька хвилин нова порція тортур, але тепер уже моя рятівниця пішла торованим шляхом і справилась значно швидше.

– Іще раз таке утнеш – зостанешся калікою. Второпав?

– Угу... – від сорому я й очей не можу підвести.

Хряснула дверима і подалась, не попрощавшись.

22.04.

Роздуми.

Мабуть, недарма кажуть, що хвороби даються нам, аби ми спинились та переосмислили свій шлях. Тільки... Скільки ж його переосмислювати можна? За останній рік передумано все по кілька разів – а толку, якщо тебе, наче уві сні, перенесло з казкової Барселони на забуту богом Клевеню? "За покликом серця", пишуть в книжках. "Здуру" – подумає мудрий наш нарід, хоча на позір і похвалить за патріотизм, радіючи, що ти опинився в однім човні з основною масою – винятково через притаманну нашим людям заздрість до чужого успіху. Насправді ж мені одного дня просто стало соромно. Реально соромно, що я в ситому закордонні, а хлопці, яких я знав, у пеклі під КАБами на Покровському напрямку. І мені здалося, що чесніше буде, якщо я, хай і списаний здохлик, опинюся в Україні – все ж совість не так мучитиме.

Власне, я й на війну потрапив так само спонтанно. Вийшов у неділю по хліб (днів десять минуло від початку вторгнення) і щойно, пройшовши від нашого будинку якихось дві сотні метрів, завернув за ріг, як позаду розлягся пронизливий свист і одразу ж небо впало на землю, аж вуха мені заклало, а навпроти, через вулицю, в будинку повилітали вікна. Ошелешений, я завмер, а коли спромігся відірвати ноги від асфальту і виглянути з-за рогу, то замість свого під'їзду побачив синє небо, а на тому місці, де стояв мій "Passat", вишіла велетенська гора бетонних уламків. Я пережив тоді найбільше в житті потрясіння, бо в одну мить позбувся всього, що єднало мене з рештою світу – один тільки смартфон і лишився. Життя втратило для мене всі свої сенси, крім одного – помсти, тож я вчергове прийняв несподіване для самого себе рішення і мало не бігом рушив шукати військкомат.

... Аліса Очеретіна полонила мене аж чотирма речами. Найперше, вона була по-справжньому стрункою і ходила так невдавано легко, що, здавалося мені часом, здатна піти по воді: ми й познайомились із нею в басейні. По-друге, вона пірнала в кохання, ніби в море з високої скелі й любилася до самозабуття: розкуто, без фальші чи позерства, безкорисливо та невимушено. По-третє, вона мала вигляд дівчини, що добре знає собі ціну й ціна ця немаленька. А ще на початку наших відносин я вважав її перш за все високодуховною інтелектуалкою і, можливо, саме це приваблювало мене в ній найбільше – бо завжди мріяв про дівчину, розвинену гармонійно та всебічно. Себе я інтелектуалом тоді не вважав, тому всіма силами прагнув досягнути рівня Аліси, хоча тепер можу абсолютно точно сказати, що той рівень був штучно завищеним. Вона якось вміла підтримати розмову практично на будь-яку тему, а якщо раптом і відчувала дискомфорт через незнання предмету обговорення, то легко й невимушено переводила дискусію на щось дотичне до пропонованої теми, де вона почувалася значно впевненіше, або зі щирим зацікавленням влаштовувала співрозмовнику справжній квест – щоб долучити до своєї скарбниці знань ще одну тему. Одним словом, навіть для мене, перебірливого в жіноцтві, вона стала дівчиною-мрією.

А ще Аліса була до неможливості залюблена в російське мистецтво, неважливо – музику, театр, живопис, літературу, чи кіно. В голові її містилося стільки віршів, навіть цілих поем, що вже одне це саме по собі здавалося мені феноменом. Як вона мені сама розповідала, в школі була без тями закохана у вчителя російської мови та літератури – з того все й почалося: платонічне кохання до Олександра Вікторовича переросло в любов до російської культури. А тут ще й рідна тітка-удовиця, мамина сестра, яка жила в Москві самотньою, поманила племінницю перспективою навчання в Білокам'яній, обіцяючи крім проживання в своїй квартирі ще й широку культурну програму і батьки Аліси погодились. Вона подала документи на платне відділення філологічного факультету Московського університету і провчилася три семестри – далі в батька виникли якісь проблеми з бізнесом і грошей на оплату доньчиного навчання в Москві не стало.

Але Аліса вже була інфікована вірусом москвофільства та поклоніння перед всім російським – принаймні, в мене склалася така думка після її постійних ностальгійних згадок про півтора роки навчання в російській столиці. Тітка встигла поводити її по тамтешніх театрах і музеях, викладачі зуміли розвинути привиту в школі думку про велич всього російського, тож на цьому ґрунті раптова драма з батьковою неплатоспроможністю переросла в трагедію: так часто буває з дітьми, коли хтось неочікувано забирає в них улюблену іграшку, тоді сльозам і плачу кінця-краю немає, хоча, можливо, та відібрана річ дитині могла би сама собою набриднути буквально на кілька хвилин пізніше.

Аліса пережила депресію, з якої її виводили майже рік і продовжила навчання уже в Харкові, де ми й познайомились. Я навчався в педагогічному на історика, а вона мучилась на факультеті соціальних наук – поступила, куди вистачило її власних здібностей. Історики вважалися "білою кісткою, блакитною кров'ю" і ця обставина в очах дівчат, до яких я завжди був охочим, додавала мені зайвих балів, хоча, слід сказати, унаслідок постійних, ще з молодших класів, занять плаванням статурою я теж не обділений. Напевно, лише завдяки цьому я постав перед гордою інтелектуалкою Алісою нарівні, бо ми досить швидко і, як виявилося, дуже вдало перейшли до близьких стосунків. Нам обом настільки сподобалось наше партнерство в ліжку, що я запропонував Алісі руку й серце вже через три місяці наших надзвичайно бурхливих побачень, а вона радо прийняла мою пропозицію, що для неї загалом не властиво.

У нас усе було чудово в шлюбі, коли не брати до уваги двох обставин: однієї дрібної, хоча мені й неприємної, – в РАГСі Аліса побажала залишити за собою дівоче прізвище, Очеретіна́, іншої, як виявилося, дійсно вагомої – захоплення дружини російською культурою. Отримана нею психологічна травма – улюблену іграшку забрали! – послужила для дружини поштовхом самостійно займатися вивченням філології, літературознавства, мистецтва загалом і, треба сказати, вона в самоосвіті досягла, можливо, навіть більших успіхів, ніж, якби щасливо завершила своє навчання в Московському університеті. Але при цьому Аліса зненавиділа все українське від культури до мови – хтось мав же бути крайнім у її невдачі! Вона вважала себе причетною до "культури ХА" – такого собі навколобогемного російськомовного середовища Харкова, дуже популярного серед певних кіл молоді, орієнтованих не на Київ, а на Москву, бо "люди культури ХА", принаймні, в ті часи, були свято переконані, що Харків позбавили столичного статусу несправедливо, а Київ є містом селюків-рагулів. Тому з'їздити на вихідних з групою ХА-театралів автобусом до Москви, аби лиш побувати на якійсь тамтешній театральній виставі, для моєї Аліси було чимось на зразок прощі, як ото для православних на горі Афон побувати.

Попри все, ми прожили з нею в мирі та майже гармонії одинадцять років і наша щаслива та здібна Діана була тому свідченням. Правда, весь час я мусив іти на компроміси й робити вигляд, що не звертаю жодної уваги на Алісине українофобство і москвофільство, котрі, власне, одне з одного й випливали. Саме з цієї причини після нашого одруження я жодного разу не приїздив до діда з бабою в гості ні удвох із дружиною, ні навіть сам: Аліса нічого й чути не хотіла про поїздку на Придесення, в огидну для неї бридку, відсталу українську глибинку, що деградує. За все наше спільне життя вона жодного разу не була поза містом, де відсутня облаштована належним чином рекреація.

Їй хотілося кохатись у мистецтві й вона марила престижем – спочатку доволі терпимо. Моя робота вчителем історії від цих ідеалів була страх, як далека, і через два роки під тиском Аліси я змушений був змінити роботу. По знайомству отримавши місце в комерційній компанії, мені вдалося на місці перекваліфікуватися з педагога-історика в копірайтера рекламних текстів, а згодом навіть очолити відділ реклами. Сама Аліса якось примудрилася за кілька переходів не тільки потрапити у велику логістичну компанію, але й під кінець нашого спільного життя стати в ній керівником підвідділу. Зірок з неба ми не хапали, але все ж таки спромоглися на власну двокімнатну квартиру, два ненових авто з Європи і можливість короткого відпочинку двічі на рік в Карпатах чи за кордоном: такі собі пересічні харків'яни з достатком трохи вище середнього. Хоча це й було досить далеко від Алісиного життєвого ідеалу й мистецтва загалом, проте їй вистачало розуму не скаржитись на долю, принаймні вголос.

А потім настав чотирнадцятий рік, Крим, Донбас, і ті події вбили між нами такий клин, що сім'я почала руйнуватись, наче будинок з глини під час повені. Я самовіддано боровся якщо вже не за наше кохання, то хоча би за сім'ю і доньку. Але те, що має статися, рано чи пізно все одно стається – життя зробило мене фаталістом. Якось, десь перед ковідом, прийшла мені в голову дурна ідея на день нашого весілля зробити Алісі оригінальний подарунок: оформлений належним чином її родовід. Сама вона цим ніколи не переймалася і про історію власної родини, здається, нічого не знала, навіть дідів з бабами у вічі не бачила.

Трапився мені якось на очі сайт, де пропонувалися послуги з генеалогічних досліджень і я замовив їх для дружини, шпигунським способом діставши паспортні дані Алісиних батьків. Уже за кілька місяців, сплативши досить пристойні гроші, отримав гарно оформлену родовідну книгу Аліси Очеретіної. І тут раптом та-аке з'ясувалося! Прапрадід і прадід Аліси по батькові мали родове прізвище Очерет, народилися й вік увесь прожили на Сумщині; в дідовій метриці ще стоїть прізвище Очерет, а в паспорті, виданому йому після служби в армії, в Краснодоні, що на Луганщині, він уже Очеретін. А в матері Аліси, тещі моєї дорогої, ненаглядної, в Джанкої народженої, дівоче прізвище Долженкова, хоча в батька її – Довженко.

Я так зрадів! На нашу річницю запросив Алісу та Діану до ресторану, з шиком подарував коханій сорок дев'ять (сім разів по сім) троянд і свій особливий подарунок. Спершу їй було дуже цікаво і я почував себе беззаперечно щасливим. Аліса мужньо витримала перший удар – із походженням маминого прізвища, та коли дісталася до свого прадіда по батькові, то вибух її люті став схожим до виверження вулкану. Родовідна книга була миттєво розшматована – де й сила взялася в моєї тендітної дружини! – і у відчаї, зі сльозами, розкидана по ресторанній залі. Я навіть не підозрював, що вона здатна на таке безчинство. З того дня Аліса припинила зі мною будь-яке спілкування.

Наша обопільна мука тягнулася роками: ковід став на заваді рішучим діям. Ми, всі троє, були неймовірно виснажені цим сімейним протистоянням, а Діана найбільше з-поміж нас. Через два з половиною роки, в середині лютого двадцять другого, дружина таки подала на розлучення й дев'ятнадцятого, в суботу, виїхала з Діаною до батьків у Куп'янськ, бо її ненависть до мене вже не знала жодних меж пристойності. А через п'ять днів кацапи поперли в Україну. З того часу про дружину з донькою я нічого не чув і долі їхньої не знаю. Швидше за все, подалась моя Аліса за поребрик, і нехай би сама – я жодним чином не був би проти, там їй і місце, але забрати з собою доньку... Цього я їй ніколи не пробачу.

... Згадалося чомусь, як ще років двадцять назад дратували мене надмірна, так мені тоді здавалося, мамина опіка чи, хай і нечасті, батькові повчання. Нині мені сорок третій рік, і ставши тепер самотньою людиною, так хочеться хоча би на хвилинку відчути і ту опіку, і стандартні житейські поради. З подивом відчуваю, що радо побув би на мить маленьким, аби уткнутися обличчям у мамин поділ: уткнутися, і тут же, потайки витерши непрохану, але таку помічну сльозу, вже й відірватися, надовго поповнивши запас душевних сил. Або поскаржитися татові на життя і спитати поради – не тому, що без неї я й ради собі не дам, а просто, задля того, щоб відчути, що ти не крайній, що за тобою є ще хтось, найрідніший, той, хто все зрозуміє і все пробачить, і все розрадить.

Наші з Хорхе батьки, хоча й прожили в Луганську більшу частину свого життя, проте завжди лишались українцями, хай і російськомовними в сім'ї та на людях, але такими, що в спілкуванні з власними батьками охоче переходили на рідну балачку. Тато з мамою загинули в п'ятнадцятому, коли, продавши квартиру, вже зібралися виїжджати через смугу розмежування. Швидше за все, саме через гроші їх і вбили, а ми з братом навіть не знаємо де їх могили, якщо вони взагалі існують...

І ось ти зостався один, як палець, на весь білий світ, адже рідний брат лишився десь в паралельному вимірі, куди тобі немає вороття хоча би суто з поваги до себе. Від самотності не рятують ні наші з ним телефонні розмови, бо чоловіча гордість не дозволяє мені показувати власну слабкість і зловживати братовим вільним часом, ні три сотні євро щомісячної фінансової підтримки від Хорхе, – я погодився прийняти її винятково на перший рік, ні безкоштовне житло, від частки якого я свого часу так необачно відмовився. Все це не моє, по-справжньому моїми, коли не брати до уваги валізу з одягом, є лише надбані в пеклі болячки та ця лиха самотність – хоч бери, та й з моста у воду. Або під потяг. Чи в петлю в дідовім садку: дерев багато, є з чого вибрати. Довго й висіти не прийдеться, сусіди швидко знімуть. І скаже на громадських поминках дід Пантьошка: "Ех, перевівся рід Саганів... А який рід був: козаки! От шо значить дідовщи́ну покинуть. Забрала чужа сторона і Грицька, і синів його; поглинула, мов сира земля..."

А як далі самому жити? Це в мегаполісі ніхто нічого не бачить: ми з Алісою дванадцять років прожили в своїй квартирі, а сусідів за стіною так і не знали, жодного разу й не зустріли. В Городі все інакше – тут самотній чоловік весь на позір, він здебільшого викликає почуття жалю до себе: холостяка люди, особливо, жінки тутешні, бачать за кілометр: якогось по занедбаному одягу, якогось по сумних, як у бездомного пса очах і зацькованому погляду, коли він услід мало не кожній жінці дивиться з таким виразом, ніби ось-ось скаже: "А могла ж бути моєю..." Невже й мене чекає така доля?!

З побутом якось прилаштувався. Купив маленьку мультиварку і тепер не маю жодного клопоту з кухонними турботами: почитав рецепти, щось обрав, поклав продукти, залив водою, виставив необхідний режим, увімкнув і забув. Приходиш на обід, а воно гаряче, свіже, смачне. Єдина незручність – сьогодні на обід і вечерю та завтра на сніданок їстимеш кашу, завтра й післязавтра один і той самий суп. Тому меню врізноманітнюю бутербродами й чаєм або кавою. Дід із бабою все ж таки були людьми досить прогресивними як на їхнє покоління, і лишили по собі доволі сучасну пральну машину "Індезит", хай і випуску перших років нового тисячоліття, а тому з проржавілим від старості корпусом. Стоїть вона в літній кузні, живиться водою з саморобного накопичувального бака, використану воду викидає через якусь дірку в підлозі. Одним словом, не голодую і козлом від мене не тхне. А все ж таки почуваюся неповноцінним: холостяком, вепео, мало не калікою, та ще й чужим у цьому провінційному світі свиней з коровами, городів, картоплі з гарбузами, бур'янів, ряски, печей, дрів та мотокіс.

Рая-Раєчка. Обізвала невструйлом. А чим не пара ми? Хай і на п'ять років я старший, і недобиток, але ж і вона самотня. Може, безплідна, може в чоловіках розчарувалася. Та я би на все погодився, тільки щоб не самому жити. І не такий я вже невструйло, як вони тут всі, напевно, гадають, бо таки маю хист до всякого майстрування. Пороху, може, і не винайду, вмію та знаю далеко не все, але один раз побачивши як щось робиться, не побоюся спробувати повторити власноруч.

Дід Сергій не раз казав, що в мене руки ростуть звідки потрібно, не те, що в Георгія. Він Хорхе жодного разу Жоржем не назвав, а що вже Жоріком – так тим паче. Та навіть баба Ліда терпіти не могла того онукового ймення від невістки і весь час якось обходилась без імені, то коточком лагідно звала, то дитиною, і тільки як Хорхе чинив якусь велику шкоду, то жалілася дідові, що Жорка такий-сякий. Дід наш був іще той буркотун і часто обзивав нас всякими чудернацькими словами, особливо полюбляв оте своє "шелегейдики", бо вважав нас, міських дітей, навіки пропащими, а наше буття чимось несерйозним, легковажним, як його слівце.

Якщо я змалку маю певний хист до майстрування, і з мене, на дідову думку, могли би бути люди, то Хорхе народився криворуким – у переносному сенсі, звісно: аж дивно, що двадцять хвилин різниці в часі появи на світ єдиноутробних братів можуть так вплинути на їхні здібності. Зате Жорік підкуповував усіх своєю добротою і вмінням знаходити з людьми спільну мову, а ще схильністю до гешефту: якщо я в старших класах вже цікавився місцевими дівчатами, то він прокручував з хлопцями-аборигенами всілякі вигідні для себе оборудки. Дивлячись на байдужість старшого онука до праці по господарству, наш дід з гіркотою в голосі, проте без нелюбові чи зневаги обзивав того невструйлом. А вже коли Жорік через свою криворукість щось псував, тоді з дідових уст чулося вкрай розчароване: "Солобай!" або ще гірше – "йолоп", чи навіть "остолоп". Правда, дідова реакція не мала на Жоріка жодного впливу – "наче з гуски вода", чи "горохом об стіну" – за висновками баби Ліди.

Проте в результаті вийшло так, що солобай[11] Хорхе дідову спадщину зумів зберегти, а я, хай і слабка, та все ж остання надія Сергія Андрійовича, навпаки, знехтував нею, чим, по суті, зрадив його пам'ять. То, можливо, фатум так усе облаштував, що в мене з'явився тепер шанс свою помилку виправити? Чи це від нього таке покарання мені? Або перевірка – здатен я на щось, чи ні?

23.04.

Дід Пантьошка герой.

Ми, міські люди, навіть не замислюємося, що сидимо чи не найбільшу частину свого життя. Аж тут падає тобі на голову чергове випробування: два тижні не те, що не сидіти, але й присісти не можна. Спершу здається, що це так просто, проте в реальності неділя й понеділок тягнулися для мене капець як довго! Робити майже нічого не можна, повертатися тулубом слід обережно, лягати і вставати ще той квест, а спати на майже голій дошці до того незручно, що в мене тепер всі кості болять: і ребра, і копчик, і стегнові кістки.

Вирішив зайнятися своїми документами: всілякими реєстраціями, постановками на облік, відновленням втрачених трудової книжки, водійських прав тощо і тепер тиняюся Городом від ЦНАПу до поліційного відділку, від селищної ради до Пенсійного фонду: пишу заяви, заповнюю анкети, відповідаю на запитання не тільки по суті звернень, але й чому відмовляюся сідати на стілець. Після Барселони я до нашої бюрократії ставлюсь якщо не з повагою, то вкрай поблажливо, а хто на неї скаржиться, нехай поїде до Іспанії та дізнається що таке тамтешня маньяна[12]: вона кому хочеш із наших поспішак мозок винесе.

Аж раптом стрічаю в кабінеті Пенсійного діда Пантьошку й одразу ж розумію, що він у мене за спиною чув усі мої відповіді юній клеркині. Ми на якийсь час розходимось по різних кабінетах, але з початком обідньої перерви знову стрічаємось у вестибюлі й мусимо тепер разом іти в бік Клевені.

– Я теж, можна сказати, убеде, – ні з того, ні з сього дорогою заявляє мені дід, – два їхніх танки потопив.

Якби в мене була вставна щелепа, вона би точно хряснулась на асфальт.

– Кгм... – я не відразу знаходжу, як відреагувати на почуте, й про всяк випадок обережно перепитую: – Може кораблі?

– Я шо, по-твоєму, – обурюється дід Пантьошка, – танка від корабля не відрізню? І де б тут їхні кораблі взялися – сам би так подумав!

Дійсно, аргумент у діда залізний, мені й сказати нічого. Ми собі плентаємось через площу: я прямий, наче той факір, що шпагу проковтнув, а вийняти не може, і Пантьошка – зсутулений, аж спина вигнута, плечі підняті догори й руки, напівзігнуті в ліктях, відведені назад – так ходять люди землі, ті, в кого від праці без упину болить спина: знаю це вже по собі, на власнім досвіді. Незручна пауза; я гарячково обмірковую як би з неї вийти, не ляпнувши чогось дурного, аж тут діда трохи попускає:

– Я, теєчки, як його, в той четвер, як вони сюди поперлися, за Десною був, хворого брата провідував: просив приїхати, боявся, що помре, не попрощавшись. Ну, виходжу на трасу, до рейсового автобуса, аби до баби своєї якось втекти, коли ж це гуркочуть асфальтом два танки, один важкий, а другий менший – аж земля дрижить і ревище таке стоїть, що хай Бог милує! Спиняються коло мене, да-а... Дивлюся – на броні якісь каракулі білі помальовано, а з башти висовується їхній командьор да й питає в мене: "Слиш, дєд, кудой здєсь на мост через Дєсну проєхать?"

А я ж, теєчки, як його, не дурний. Хоч і злякався, по-чесному кажу, да задню думку маю. "Отудою, – відповідаю, – по грунтовці, через хутір, бачиш?" Ну, вони й поперли. А там місток через рівчак хіба трохи новіший, ніж оце наш, на Клевеню. От великий першим ішов, дик місток його не витримав, да й провалився – танк тульки мельк! – і вже в рівчаку догори гусеницями. А менший пудскочив до берега його рятувать да й сам так у багно вгруз, шо ні туди, ні сюди. Ті, шо в першому сиділи, одразу ж потопилися, а з меншого дурні пішли по хатах трактора шукать, дик дядьки їх скрутили і в полон узяли.

– А що ж то за менший танк був? – цікавлюся.

– А я знаю? В армії не служив, білобілетник. Гарматка в нього коротенька така.

– Тоді, мабуть, бойова машина десанту. То не танк.

– Ну як це не танк?! – злиться Пантьошка через те, що я применшую його подвиг. – І башта в нього, й гармата, і заліза до лиха: наїде на людину – котлету зробить! Танк!

"Вигадав дід, чи правду каже? Та й хто тепер знає – по дурості, зі страху він їх на той місток направив чи справді таким хитрим виявився?"

– Так ви герой! – кажу я з чемності.

– Мені, теєчки, як його, й грамоту за це дали! – одразу розцвівши, хвалиться Пантьошка. – От якби ще й убеде визнали... Пенсія в мене маленька.

Ну, я ж не зануда, аби пояснювати йому, що для присвоєння цього статусу потрібно хоча би місяць повоювати на "нулі".

– А ким Ви працювали? – цікавлюсь, аби не мовчати.

– Да... Садоводом у Промоб'єднанні, ще при есересер. Великий був сад. Із груш наш харчокомбінат лимонад "Дюшес" колотив, а яблука на вино йшли: "Чорнило" розливали й "Біоміцин".

– Чорнило?!

– Ну да. "Червоне міцне" люде, теєчки, як його, чорнилом звали, а "Біле міцне" – біоміцином. Гівно, звісно, було, а не вино, не те, що "Кагор" теперечки. Траплялося, шматок яблука в пляшці знаходили; пили ж із горлечка в основному, врозкрут, дик, віриш, і вдавитись можна було.

Я лише хмикаю: народ скаже, як зав'яже.

...– А як Промоб'єднання наше прахом пішло, дик я вдома сидів, своєю садовиною торгував, да й тепер іще торгую. А за Ющенка тут у нас один бізнесмен свуй сад завів, то й мене до себе заманив. Платив непогано, тульки по документах вполовину менше йшло, дик воно, канєшно, й пенсія така...

Ми вже гупаємо по містку.

– Онуки той, як його... планшет мені на сімдесят п'ять подарували, а я в ньому щось не дуже. Ти не пудучиш мене?

– Приходьте після сімнадцятої, – кажу, – спробуємо.

І тут таки на мене сходить осяяння:

– А Ви мені по саду консультацію дасте?

– О! – радіє дід Пантьошка. – Шо-шо, а це я люблю!

"А що, гарна думка, – теж про себе тішусь я, – треба ж із чогось починати".

Ми розходимось, не прощаючись, і пробувши пів дня на ногах, я мрію якнайшвидше опинитись на своїй фанері. Ні, Іспанія таки розніжила мене до неможливості.

Після обіду рештками колективних великодніх жертвопринесень, я знову мандрую по установах, а коли повертаюся, на лаві, ліворуч від хвіртки, мене вже чекає дід Пантьошка. Ми з ним настільки несумісні в поставах, що мусимо йти в майстерню і вже там, прямо на верстаті, я вчу старого юзера простим прийомам поводження з ґаджетом. Дід ніяк не доганяє, не втикає, безбожно гальмує, але так запалюється неочікуваними для себе можливостями інтернету, що ми удвох забуваємо геть про все: Пантьошці цікаве безмежжя світу, що раптом відкрилось перед ним ніби крізь шпарину в живоплоті, а мені – спостерігати за його реакціями. Звісно, я й раніше здогадувався, що багато людей зі старшого покоління й досі, в кінці першої четверті двадцять першого століття, лишаються поза новою реальністю, але не замислювався наскільки їх багато. Передбачаю, що Пантьошка цієї ночі навряд чи й засне. А що вже перед своїм жіноцтвом нахизується, так це й до ворожки не ходи.

Про сад ми згадали, коли вже стемніло.

– Нічого, – заспокоює мене дід, – ось на днях відсадимось, тоді й на поради знайдеться час. Нікуди воно, теєчки, як його, не втече. Все одно ніхто тобі у всьому Городі краще од мене про сад не розкаже.

24.04.

Горо́ди.

Виявляється, людина далека, тим більше, як я, ду-у-уже далека від єднання із землею, може зовсім не помічати промовистих, характерних ознак наближення найголовнішої події весни – оранки, а за тим і початку без перебільшення сакральних робіт: саджання-сіяння.

Щойно вийшли ми вчора із дідом Пантьошкою з майстерні, а Гармашиха вже тут як тут.

– О! Прийшла коза до воза! Григоровичу, хай Бог милує, де оце можна ходить?!

– А що сталося? – дивуюсь я щиро.

– Ну як це що?! Городи завтра оремо! – Уляна Петрівна забула всяку дипломатію і спіч її в обурливій тональності лунає, здається мені, на всю Клевеню. – Заїзд через ваш двур!

Отакої... А хтось мені казав, попереджав? Я знизую плечима:

– Уперше чую.

– Як це? – Гармашиха вже нагадує шмат розпеченого заліза. – На розгов'їнні тільки й балачок про городи було! Ще скажи, що не чув!

– Не чув...

У сусідки був такий вигляд, ніби вона зібралася спопелити мене поглядом:

– Завтра. Удосвіта. Ворота. Мають. Бути. Відчинені! – карбувала кожне слово Уляна Петрівна. – Кау куньми оратиме, а заїзд тульки через ваш двур! Гляди ж мені, не проспи – півтора гектари конем виорать, да ще засадить, це тобі не в лутку вибивать!

По правді кажучи, спершу мене пробив холодний піт. Але я таки спромігся себе опанувати.

– Уляно Петрівно, я будильник заведу на скільки скажете, ворота відчиню – оріть собі на здоров'я. Можу хоч зараз відкрити: красти тут нічого.

– А ти?!! – не чекавши від мене такого рішення, Гармашиха остовпіла з подиву.

– А що я? – тихцем вже торжествуючи про себе, я спробував нахабно зіскочити з теми. – В мене ні саджати немає чого, ні здоров'я не дозволяє; он у неділю самі ж бачили: Рая хребці мені вправляла. На два тижні заборонила будь-що піднімати, навіть сідати не можна. І сплю на фанері, – додав я задля жалю.

Сусідка розгубилась ненадовго. Я навіть у сутінках побачив, як її чолом одна за одною бігли невідомі мені думки.

– Сіменно́ї картоплі я тобі дам, – озвався з-за моєї спини дід Пантьошка і я спересердя мало не сплюнув собі під ноги: ну хто тебе, діду, за язика тягне?

*– Вона в мене, правда, буйна́**[13], – керований добрими намірами, вів далі Пантьошка, – да то не страшне, поріжеш, воно ще лучче. Десять відер тобі в голову хвате.

– От бачиш! – засіяла Гармашиха. – А ми з моєю В'їркою, да Степанувною, її і вкинемо, раз такий немічний, – вколола наостанок і наче цвяха забила: – Щоб мені в п'ять ранку ворота були одчинені!

Тільки й утіхи мені, що шелегейдиком або невструйлом не назвала.*

Спав я на фанері, звісно ж, кепсько, звечора довго слухав, як летять через Город на захід кляті шахеди, десь недалеко по ним працював "Браунінг", і тільки під ранок, коли на мене, стомленого, навалився міцний сон, зачаєний смартфон береться награвати делікатну мелодію побудки. Кілька хвилин я не можу второпати що то воно грає та з якої причини, аж нарешті мені доходить: мушу вставати – городи, оранка, бодай би йому, всьому цьому сільському господарству та й... пусто було! Ой, ні! – що це я?! Гарних врожаїв, звісно, йопересете!

Очі, здається, завіяні піском, але вранішня прохолода на подвір'ї досить швидко збадьорює. В сусідніх дворах вже горить світло, лунають голоси, брязкає щось металеве, вочевидь, лопати – одним словом, справжній двіж. Виходжу за хвіртку і в сутінках бачу зліва темну пляму, що з тупотом повільно наближається до мене. Кау їде возом, за яким плентається ще один кінь. Нічого собі – двох коней має! Та він тут справжній ранчеро, виявляється!

На возі лежать два клунки, плуг, ще якесь залізне знаряддя – борона, здається. Кау, в густій триденній щетині – видно, що від самого Великодня не голився, діловито, звісно, вже як зі своїм, вітається за руку, але тут же й береться бурчати:

– Ну, а варота хто адчинять буде – святий Петро, бнах?

– Пробував уже, не можу, – кажу червоніючи, – вони у землю вгрузли, а тут спина: хребець вправили, сказали нічого важчого від каструлі з борщем у руки не брати...

– Я аце аднаго в толк не вазьму, – покинувши віжки, Кау береться одночасно і стулки воріт відчиняти, і по ходу розмірковувати філософським тоном, – як ти тут жить сабрався?! Кали за спину баятимешся, дик з голаду здохнеш, миші вуха адгризуть, бнах!

"Що ж ти, підер, такий здоровий та хоробрий, а не в окопах?! Утім, не сьогодні..." – вкотре стримуючи себе, зітхаю і покірно мовчу.

Десятинога процесія рушає через двір углиб обійстя, а я намагаюся хоча би сяк-так причинити ворота і лише потім іду слідом. Орач віз покинув на межі саду й городу, одного коня запріг у плуга і повів борозну аж ген на Гармашихину ділянку, де його вже чекають Уляна Петрівна з невісткою. Сутінки ось-ось перейдуть в ясний день, чути, як на сусідському лані хазяйка домовляється про щось із орачем, нарешті той вйокає на свого годувальника – почалося!

Ну, й нехай. А мені що тут робити? Піду, спробую зловити сон, що втік від звуку будильника.

– ...Григоровичу вставай! – чую майже над вухом.

Роздираю очі – на порозі Гармашиха.

– Вставай, зараз уже ваш оратиметься.

"Та який же він мій, коли ви з Хасточкою його орендуєте?" – проте, вкотре задавивши праведне обурення, миролюбно кажу:

– Будь ласка, одчепіться від мене, Уляно Петрівно. Ви орендуєте, ви й оріть собі на здоров'я. Що я забув на тому городі?

– Ти ба! – щиро дивується сусідка. – Да ти, Григоровичу, бачу, розумний, як Берчині штани.

– Які-які штани?!

– Берчині. Берка колись у Городі жив, єврей. Дик такий вумний був, що, бувало, сам спить, а штани його ходять. Іди, хоч подивись, як діло те робиться. Коли вже приїхав сюди жить, то вчися. Там дід Пантьошка тобі картоплю візком доставив, дик хоч поріж її на посадку, а ми з Хасточкою вже ж укинемо якось.

– Дайте хоч поснідаю...

– Діло зробиться й поснідаєш, – Гармашиха невблаганна.

Мушу йти.

День теплий, погожий. Кау, весь мокрий від поту, змінив уже коня і задавивши підбором чобота недопалок, якраз починає наш наділ. Я бачу, як під плугом вивертається набік темна, масна до полиску, земля й тут же зубами сталевої борони, що причеплена, тягнеться слідом, розбивається до дрібненьких чорних грудочок, перетворюючись на пухнасту чорноту; позаду лишається доволі глибока борозна, орач, учепившись в ручки плуга, зусиллям намагається втримати його на якійсь невидимій мені лінії, вони з конем все більше віддаляються, а мені починають згадуватися читані, але наочно не осмислені слова. Орач – ратай, ті ручки плуга – чепіги, здається, а ще хомут, посторонки, черезсіделок і дарма, що під небом уже дві тисячі двадцять п'ятий рік нової ери, Ілон Маск не покидає надії проторувати дорогу на Марс, але тут, ось на цій землі, на Клевені, за останню тисячу років по суті практично нічого не змінилось, хіба що на ратаєві замість білої полотняної сорочки жовта бавовняна футболка, проте вона так само мокра від поту, як і тисячу літ назад: наче орел розкинув крила на худій жилавій спині Кау.

Уже давно день, сяє сонечко, по зораній ріллі Гармашихиного лану, що почорніла від плуга, ніби підросла на цілу долоню й лежить тепер пишно, безбоязно ходять граки і навіть лелека, від Рукава несеться скрипуче жаб'яче кумкання і пахне чимось таким... іще незвіданим. Та чим же – перевернутою землею, черв'яками, весною, а значить і багатообіцяючим щорічним відродженням. Символічно, чорт забирай! І я міг же все це проспати, коли б не Уляна Петрівна. От уже ж дійсно – невструйло!

А Кау тим часом уже вертається назад і коли доходить з конем межі саду, я бачу його зосередженість, спітніле від напруги обличчя і краплі поту, що капають прямо з кінчика носа в борозну. "В поті чола свого", "рясно полита потом земля" – доки на власні очі цього не побачиш, доти все це здаватиметься тобі банальщиною, затертими шаблонами, обридлими штампами й дратуватиме, як стрінеться в художній книзі, а в журналістському матеріалі й поготів. Як пригадати свою історичну науку, то була колись, в часи Русі, така міра землі, як соха або "день орати" – тобто, така площа ріллі, яку один ратай своїм конем виоре за день і дорівнювала вона п'яти з половиною гектарам. А на три наші обійстя, Гармашиха казала, приходиться півтора гектари. Добре, якщо Кау зі своїми кониками до вечора тут впорається: мабуть, сучасні люди й коні куди слабші від тих, що пахали ниву тисячу літ назад.

– Григоровичу, ну чого ти оце стоїш, у лутку вибиваєш[14]? Сходи по нуж, да ріж картоплю!

Дідько, мене ця Гармашиха вже дістала. Чую, скоро зовсім на шию сяде, буде керувати як схоче. Чисто тобі наш взводний Астроном, який терпіти не міг, коли бачив когось без роботи.

У хаті встигаю вкинути до рота рештки чиєїсь домашньої ковбаси з холодильника, їй навздогін запихаю добрячий кусень хліба й ухопивши першого-ліпшого ножа, поспішаю на город, інакше знову перепаде від сусідки.

– Ріж кожну поміж вічок надвоє чи й начетверо, коли дуже буйна, – повчає Уляна Петрівна, – отакечки ось, – показує, як воно робиться, – а мені поки що у себе роботи повно.

Беру з візка по одній, ріжу, як навчили, й назад кладу: якраз по мені робота –зусиль не потребує і монотонна, можна про своє щось думати. В Гармашихи двіж: удвох із невісткою чаклують щось на пухкій ріллі; топчуться, ніби й на одному місці, а придивишся згодом – за обома щось на зразок стежки лишається, і так це в них злагоджено виходить, без лайки та суперечок, що одразу ж стає зрозуміло – на твоїх очах вершиться справа, освячена досвідом століть. Ніколи б не подумав, що у всій цій буденній роботі може бути стільки сакральності, замішаної на певній містиці. Ну, принаймні, це мені так видається, харківському шелегейдику, невструйлу, навіки пропащій людині, чия душа, звісно, за жодних обставин не потрапить до раю вже тільки з однієї цієї причини: незнання і невміння дати лад Матері Сирій землі, як казали давні сіверяни.

Хай там і сяк-так, але я вже дорізаю той візок Пантьошчиної буйно́ї картоплі, Кау пройшов майже половину нашого родового наділу, а Гармашиха з Вірою вже стоять в ритуальній землеробській позі – догори дупою, головою донизу і, мов ті дві язичницькі Рожаниці[15], по-справжньому щось там священнодіють. Справа від мене на межі своєї майбутньої ріллі вже порається Хасточка, далі за нею проглядаються Бальби зі своїм виводком – там уже до самого неба здіймається стовп диму. Палять щось! Прямо серед білого дня! А як же всі оті заборони і суворі-суворі попередження про пожежну небезпеку і шкідливі викиди в атмосферу?!

Кау проклавши чергову борозну, повертається до межі із садом і спиняє коня так, що той втикається мордою у воза, на якому лежать буряки, та й одразу ж починає їх хрумати. Спітнілий, хоч футболку на ньому викручуй, ратай і собі сідає на воза, витягує з пом'ятої пачки цигарку і запалює. Сидить мовчки, втупившись у траву перед собою, і думка брижить йому чоло.

Років зо п'ять назад першою моєю реакцією була би: "Як йому в мокрій футболці не бридко сидіти?", але після року на "нулі" в голову приходить зовсім інше – теперішнім своїм виглядом стомлений Кау дуже схожий на нас, тодішніх, коли нам вдавалося відбивати по чотирнадцять атак за день. Наставала, умовно кажучи, тиша і ті з нас, котрим пощастило вціліти, теж сиділи отак, як зараз Кау, і пофіг нам було, мокрий ти чи весь у кіптяві або пилюці – сидиш, втупившись перед собою, а в голові жодної путньої думки, тільки якесь полегшення, ніби з тебе нарешті зняли неймовірної ваги поклажу.

– Добра пагода, – ні з того, ні з сього озивається до мене Кау на своїй чудернацькій балачці, – картоплю саджать адне задаволення.

– Ти, мабуть, не місцевий, – наважуюсь я спитати, – розмовляєш не по-тутешньому, та й не пам'ятаю я тебе, раніше тут не бачив.

– Задесенський я, з Казляничів, – неочікувано смиренно відказує наш ратай, – у приймах тут, з Ольгаю Сичихаю живу. За́муж її взяв.

А, згадую я нарешті, – точно, у тому дворі Сичі жили, по вуличному Штопані. Бігало колись там дівча, від Раї-Раєчки менше.

– Тепер пригадую твою жінку, бачив її ще ось такою, – показую рукою врівень із возом. Давно тут живеш, Миколо Сергійовичу?

– Да це як падивиться, бнах... – бачу, Кау знову лаштується на філософський лад. – Десь би сказав – давно. А тут... Гаварив мені адин разумний чалавік, да я не паслухав: "Не хади, – каже, – в прийми. У них в Гораді аби сваїм стать, дик це треба сім год на призьбі спать і сусідськаго ката на Ви називать."

– Жалкуєш? – саме собою виривається в мене співчуття.

– Кали Ольгу брав, у неї двоє атаких було, нагуляних, – Микола показує рукою, – да ад мене третє: жалкуй, не жалкуй, а трьох не пакинеш: я ж їх павдачеряв, бнах.

От тобі й Кау! Мимохіть відчуваю повагу до цього "наймита" кутка: із жил пнеться чоловік.

– Та ти герой, – кажу без жодного натяку на знущання, – навіть не знаю, хто ще на таке зважиться.

– Да... – маше Микола рукою. – Хіба тут цінують таке? У Гораді як кажуть? "А приймаці як сабаці – місце на парозі."

– Може їй не подобається, що п'єш, – висловлюю здогад, та відразу ж і самому стає гидко за свою надмірну правильність.

– Маю права, бнах! – голос Кау раптом твердішає. – Я тут, бнах, наче вил, пашу. Аце виарю Клевеню і за чатири дні п'ятдесят сім тисяч принесу, бнах. Онде Чепурнаус чи Бальбо за такі гроші місяців чатири штани пратиратимуть. Дик як ти щитаєш – маю я права випить, кали схочу, бнах? Руки ад работи вже да самих калін вирасли, як у мавпуна. От скажи: мона так жить?!А їй усе мала – даю, даю, наче в прірву, бнах.

Цигарка в Кау догоріла до фільтра; не помітивши цього, він робить останню затяжку, кривиться і, сердито кинувши недопалок, встає та знову береться до плуга. Худий, а як для мирного життя, то навіть виснажений, – де, з чого взялася та його семижильна витривалість? Для будь-якого рафінованого містянина Кау буде класичним уособленням селюка: саме такими бачаться нам у великих містах люди землі і саме такий спосіб життя лякає нас найбільше – аж до відрази і повного несприйняття. Коли б не ця обставина – реальна чи перебільшена – ого, скільки було би в нас дауншифтерів!

..Коли орач перейшов на Хасточчин город, на "моєму" тут як тут з'явилися "рожаниці"[16], відтоптали мені наділ – аж надто великий, як на мене, і доки я неприкаяно спостерігав за їхнім чаклуванням, хутко взялися до роботи. Виявляється, народні технології в землеробстві не стоять на місці й картоплю тепер саджають без лопати! Віра, невістка Гармашихи, протягла грядкою щось таке схоже на великі та важкі граблі, лишаючи чотири ряди неглибоких паралельних борозенок і ось уже ми утрьох кидаємо перед собою в ті канавки різані шматки картоплі і підбором чобота вдавлюємо їх якомога глибше в землю. Навіть я, попри хвору спину, долучився до священнодійства, тримаючи в руці наполовину порожнє відро з посадковим матеріалом, уперше в житті саджаючи щось у землю – невже і з-під мого підбора щось виросте? То вже буде справжнє диво!

28.04.

"Діди".

Ніч із суботи на неділю видалась холодною, наче не в останніх числах квітня, а в кінці березня – вранці я, зиркнувши у вікно, побачив у закутку двору посріблену заморозком травичку; у неділю вдень, дарма, що сонце світило, тепла не сталось, бо здійнявся вітер – рвучкий, знервований якийсь, наче істерику хотів нам закотити незрозуміло з якої причини а, можливо, він просто був березневим, що якимось чином залетів аж в кінець квітня? Наступної ж ночі вдарив мороз, точніше, за вердиктом діда Паньошки, шестиградусний заморозок.

Тепер зранку старий з цієї причини згорьований далі нікуди:

– Ех, Глібе... Пропало все, – скаржиться мені й скрушно хитає головою Пантьошка, не буде сей год не те, що абрикосів чи слив, а навіть яблук з грушами. Да шо там груші – ні горіха, ні вишні, ні навіть шовковиці... Оце дожилися. Скульки років уже по рясту топчусь, а таких морозів на моїй пам'яті ще не було. Це все через машини, через викиди погода отак міняється. Угроблять Землю, іроди...

– Через викиди, кажете? А чому тоді, – згадую я недавнє, – кукурудзиння та сухі бур'яни вся Клевеня палила? Заборонено ж.

– Ту заборону або дурень якийсь вигадав, або сам Лукавий! – одразу ж закипає Пантьошка. – Воно хоч би раз де побуло, крім свого Парижу чи чого там іще – Нью-Йорка? Нам у чотирнадцятому Яценюк співав: "Переходьте на дрова! Переходьте на дрова!" Ми й попереходили; я грубу розконсервував, добре, що не викинув свого часу. Дак ти мені тепер скажи: як я її топлю сім місяців на рік щодня по п'ять годин – дим іде?!

Я не встигаю й рота відкрити, як дід продовжує:

– Хіба дрова не та ж сама рослинність? На городі я старе бадилля раз або два на рік згребу до купи, підпалю – воно пихне й за пів години згорить. А грубу топитиму двісті разів по п'ять годин – порівняй! Дак як оце, по-твоєму, розумно? Чи, може, тим, хто по хатах живе, вже й дихать не можна – вуглецевий же слід, трясця вашій матері! О, дожилися!

– А як ото поля підпалюють?! – нарешті знаходжусь і я.

– Ти прутень з пальцем не рівняй, прости, Господи, що таке на Проводи кажу! – лютує Пантьошка. – Про те й мови немає. Ти думаєш, то такі, як я, чи, приміром, Уляна, коїмо? Я би й сам тим чортам руки повідрубував. То все фермери да влада.

– Влада? – дивуюсь я. – Їй це навіщо?

– А я тобі скажу, – не здається дід. – Сам колись чув на площі, як заступник селищного голови вичитував по телефону начальника дорожного відділу, що той узбіччя й досі не попалив. Каже: "Через тиждень з області приїдуть, а в тебе торішні лопухи вище голови! Раз не скосив і солярки немає – спали: мені тебе вчить?!"

Ми невеличким гуртом з десятка клевенців, у кого немає авта, неспішно чимчикуємо на кладовище: сьогодні особливий поминальний день, дев'ятий після Великодня. Колись в універі писав я реферат на тему язичницьких обрядів у часи Русі: переривши купу всякої народознавчої літератури від Огієнка з Киреєвським до Скуратівського з Воропаєм, зваяв мало не монографію на тридцять з гаком сторінок і саме з того часу зажив на курсі слави знавця слов'янської міфології та народної обрядовості, що неабияк допомагало мені в подальшому навчанні, бо, як відомо, першу половину навчання студент працює на залікову книжку, зате потім уже вона працює на спудея. Тож, що таке поминальний вівторок, або, як ще звуть цей день в народі – Гробки, а чи Діди або Проводи – я пам'ятав: пережиток язичництва, що невимушено та органічно зрісся з православ'ям.

Тож ідемо гуртом на кладовище, аби провести в Потойбіччя своїх померлих родичів, які, нібито, приходили, незримі, в гості до нас на Великдень. І коли вже називати речі своїми іменами, там має відбутися ніщо інше, як тризна – предавній такий звичай їсти й пити прямо коло могил. Мені від того трохи не по собі, причому "трохи" – це ще м'яко сказано. Втім оце "не по собі", воно більше за моїм довоєнним уявленням про неприпустиме, бо на ЛБЗ довелось не один день спати поряд із покійним товаришем, а що вже їсти прямо між мерцями, своїми й чужими, так це чи не на кожному кроці. До війни я й не матюкався на людях...

Кладовище чимале, як для такого населеного пункту, до того ж, наскільки мені відомо, і не єдине в Городі, досить таки прибране і, на жаль, розцвічене мало не двома десятками жовто-блакитних прапорів над могилами загиблих на війні городян. По кладовищу купками люди: одні товчуться біля своїх могил, інші ще підходять з різних боків. За здавна, слід розуміти, заведеним звичаєм усі, знайомі чи й не дуже, вітаються між собою, як на Великдень – стримано христосуються. В мене немає жодного уявлення ні про те, де тут поховані мої родичі, ні що слід робити – прийшов мало не з примусу Гармашихи – вона таки не на жарт взялася за мою тутешню соціалізацію. Вона йде на кладовище сама – невістка Віра з онуками подалась на Проводи до сусідньої громади, звідки родом її батьки: заодно й погостювати.

– Ходімо, Глібе, – запрошує мене Уляна Петрівна, – покажу твої могилки да порозказую трохи про рід: ми з тобою, щоб ти знав, одного кореня.

Оце тобі! Те, що стосунки між мешканцями двох сусідніх дворів чимось особливі, я розумів іще в шкільні роки, але про рідство з Гармашами нам із Жоріком ні дід, ні баба жодного разу не казали: можливо, лише з тієї причини, що для них самих це було настільки природним, що сприймалось як належне, як данність якась очевидна.

– У наших родах один предок – ти ж чув хоч щось про свого прапрадіда Степана?

– Чув тільки, що був такий, – чесно зізнаюся, бо не бачу сенсу щось вигадувати.

Ми вже підійшли до дещо виокремленої групи могил і стоїмо біля двох, вочевидь, найдавніших: на краях порослих травою продовгуватих, не дуже й помітних горбків, висяться хрести, явно роблені колись ковалем у кузні – зі смуг заліза, скріплених між собою, наче Ейфелева вежа, заклепками. Видно по всьому, що роблено на совість і з бажанням, аби хрести ці стояли віками. Час постирав написи на проржавілих металевих табличках, мабуть, тому ніхто їх не відновив; Уляна Петрівна завзято хреститься на пам'ятники, уголос промовляючи, ніби до живих: "Христос Воскрес!", за тим згадує про мою присутність.

– Отут, пуд цим горбком, наш прапрадід Степан лежить, а оце, рядом, прапрабаба Настя, царство їм небесне обом. Було в них два сини – Андрій, старший, це вже ваш руд пішов, і Лексій, молодший, муй дід. Тож ми з батьком твоїм, Григорієм, троюрідні виходить. А ти моєму Сергієві брат учетверте. Ти ж, може, знаєш, як ми всі на Клевені опинилися?

Пригадую, щось таке намагався нам із братом розповісти дід Сергій, тільки, виходить, нам в одне вухо влетіло, в інше вилетіло... Принаймні мені. Через це у відповідь тільки ніяково знизую плечима.

– Прапрадід наш, Степан Сагань, із козаків був, а за царя хто козацького стану, мусив мати доброго коня на випадок війни, тож Степан на свого коня мав сінокус де тепер наш куток, а в дев'ятсот п'ятому, як революція проти царя почалася, дик він узяв да й поставив на сінокосі самовульно хату для свого старшого сина Андрія. А вже за бульшовиків, коли в людей землю забирали, твуй прадід Андрій спершу Лексія, свого молодшого брата, діда мого, покликав собі в сусіди, а тоді й кума – Яновського Мефодія – щоб хоч земля дурно не пропала, бо сінокус збиралися вже забрати.

– А як же так вийшло, що в нас із Вами прізвища різні?

– Да як? – усміхається моя троюрідна тітка: – Брат муй Юрко в мореходку подався й опинився в Ризі, досі там живе, а я за Гармаша замуж вийшла да й так сталося, що перейшли з чоловіком до них сюди, догодовували, хоронили. На Клевені ж воля: он яке роздоллє – тихо, зелено, машини не їздять, пилюки немає, солов'ї співають – курорт; і Го́род рядом, шапкою докинеш!

Ти ж примітив, що три наші двори наче на горбку стоять? У нас і городи прибутна нечасто заливає, а про двори й казать нічого, по-сухому ходимо, не те, що сусіди. То вже при есересеру решту землі роздали охочим пуд забудову, дак у них по всякому буває – траплялося, хтось, як Сотниченки або Сичі, городи тульки в червні орав: по-о-оки ото вода зуйде!

Ну, раз я тобі все про наш куток розказала, дик ото щоб знав: Клевеня наша з тобою земля, родова, і ми тут найстарші. Тепер давай яєчка на могилках покачаємо, да пом'янемо померлих наших як годиться, по закону.

Мені стає страх, як цікаво, просто по-дитячому цікаво: присівши навпочіпки, вершу з тіткою Гармашихою під її настановами якийсь дивний, давній, по-дитячому наївний і однозначно язичницький обряд, котрий попри означення ним на могилі хреста, не має на мою думку жодного стосунку до християнства – скільки йому років, тобто, століть, насправді? Ми ходимо від могили до могили, творимо цю язичницьку требу[17], я читаю, де є, написи на хрестах: "Пелагея Сагань", "Лідія Сагань", "Сергій Сагань", роки народження та смерті й незнане досі відчуття охоплює мене: ось де воно, справжнє родове дерево, не на тлінному папері, котрий можна розірвати й викинути, спалити, врешті решт, а явне, відчутне на дотик, зриме, матеріальне, отже існуюче.

– А прадіда Андрія могилки немає, – кажу я дещо здивовано.

– Хіба ти забув: на війні прадід твуй пропав, – каже Уляна Петрівна і мені стає невимовно соромно, адже дійсно, чув я про це ще від діда Сергія.

Ось чого був я позбавлений усе своє життя – цього зримого зв'язку із предками. В дитинстві ми, коли нас із Жоріком заносило в цю сторону, намагалися якомога швидше проскочити, промайнути повз кладовище й завжди для нас найстрашнішим місцем в Городі був нічний цвинтар, уособлення потойбічного світу і майже тваринного жаху. Чомусь дід з бабою ніколи не водили нас сюди, не заводили й розмов про цвинтар і пам'ять, та й про рід наш розповідали надто скупо: от про коріння баби Ліди я взагалі нічого не знаю...

І тільки тепер, із втратою, по суті, всіх рідних, не знаючи, де поховані мої батьки та яка доля дружини й доньки, лишившись самотнім, я починаю розуміти щось таке, раніше недоступне моєму розумінню, а тому й зневажене, що змушує всіх оцих людей приходити сюди щороку або, можливо, й частіше: людина є в нашому світі, доки її пам'ятають. Хтось залишає по собі земний слід у зробленому власними руками – як Пракситель чи Городецький, наприклад, або ж душею, розумом – як той же Сковорода; для більшості ж із нас остання пам'ять, слід у бутті – це надгробки з іменами й датами. І виходить, що нечасті відвідини рідних могил, короткі спогади на цвинтарях про старші покоління, то єдиний спосіб продовжити життя твого прапрадіда. Жаль тільки, що розуміння цього приходить до тебе лише на сорок третьому році життя...

Навколо, куди не глянь, безліч ледь помітних у молодій траві невисоких продовгуватих горбків – чиїсь давні могили без пам'ятників чи навіть простих хрестів. Нові поховання робляться прямо на місці тих, котрі осіли настільки, що вже й не сприймаються, як могили. Ось неподалік стоїть високий хрест, відлитий, вочевидь, із чавуна і тому в порівнянні з дерев'яними сусідами, які давно струхлявіли, здається непідвладним безжальному часу. Під ледь помітним горбком біля хреста лежить у землі прах якогось відставного секунд-майора Щитовського, а онде прямо на землі гранітним кубом вгрузає в землю частина надгробка купецького сина Івана Левченка, померлого у віці двадцяти років і це вже справа не часу, а людських рук: хтозна скільки він так лежить – можливо, що й понад століття, можливо, хтось в такий спосіб у часи безвладдя та вседозволеності помстився купецькій сім'ї Левченків.

Доля і цих двох пам'ятників, і безлічі безіменних горбків так само сумна, як і наша історія, геть уся в суцільних білих плямах, у мороці невідомості та незнання. Чи не тому дід Сергій і за потрібне не вважав розповідати нам, своїм онукам, історію роду, бо ходив на кладовище тільки до батька та діда й сам толком не знав свого родоводу глибше двох попередніх поколінь? Придесення – край дерева, каменю тут немає, а дерево надто тлінне, щоб зберігатися так довго. Напевне, тому ми, українці, й до власної історії ставимось так байдуже чи принаймні легковажно, що поколіннями звикли бачити замість минулого тільки тлін і морок...

– Давай, Глібе, будемо вже поминати наших померлих, – чую за спиною голос Уляни Петрівни. Біля її могил стоїть столик, обабіч нього вкопані дві лавки – місце, як я розумію, не стільки для роздумів над могилами предків про високе та вічне, скільки для ритуальних жертвопринесень.

Ну, що ж, хочу не хочу, але порину в язичництво і я – мушу. Гармашиха звично всідається за стіл, розбирає свого кошика, дістає все ті ж великодні наїдки, тільки тепер до їх числа додався новий – на вигляд щось таке, схоже на чизкейк. Перехопивши мій погляд, пояснює:

– Сирна паска це. Невже ніколи не куштував? Сідай, бери ложку да й почнемо.

– Ні-ні, я стоячи.

– А-а-а, забула, дурна голова, – Уляна Петрівна, я це вже помітив, не обтяжена етичними забобонами, але, до її честі, не лише до інших, а й до самої себе також.

– Давай, племіннику, пом'янемо наших рідних, нехай земля їм пухом і вічная пам'ять! Хай там царству́ють, да нас дожидають.

Мені трохи не по собі від необхідності їсти прямо серед могил, але я змушую себе пройти цей квест із гідністю справжнього дослідника історії, що дивом перенісся в часі в добу середньовічних слов'ян. Хоча, власне кажучи, після екстриму фронту і жахів полону це примушування вельми умовне, скорше естетичне, і не вимагає вольових зусиль. Ми п'ємо солодкий кагор, не забуваємо торохнути навбитки фарбованими в лушпинні яйцями й у заведенім порядку беремося до паски, далі вже без розбору смакуємо що кому до вподоби. І сирна паска здається мені куди смачнішою від найвишуканішого заморського чизкейку, можливо, тому, що я завжди віддавав перевагу простому шматку смаженого м'яса перед лангетом чи шніцелем із нього, а вимушений гріх із хамоном учора минув, гадаю, назавжди, та й стався він, аби зайвий раз підтвердити, що виняток завжди робить канон виразнішим. Так почалася наша тризна. І вже під кінець її мені раптом приходить в голову проста в своїй очевидності думка: місце моє в подальшому саме тут, на Клевені, й не хотів би я лежати ніде інде, крім, як поряд зі своїми дідом та бабою, з прадідами й прабабами, чиє прізвище отримав у спадок і попри все не змінив ні на упосліджене Саганьов, ні на престижне Sahan.

06 травня.

Рая.

Не скажу достеменно, як воно було раніше, та відколи я тут, синоптики не припиняють лякати народ украй спекотним літом, але натомість маємо якусь знервовану аж до істерики весну, яка то потішить день-два приємним теплом, то приголомшить нічним заморозком, ніби в березні, а сьогодні і вдень так холодно, що люди повдягали теплий одяг і ходять сумні та невеселі, мов той конотопський пан сотник з "Конотопської відьми". Ніколи раніше не думав, що настрій людей може настільки залежати від якоїсь там погоди.

Але, відчуваю, "якоюсь там" вона є тільки для рафінованих містян на кшталт мене, колишнього жителя мегаполісу. Спершу мені довелося сповна відчути людську залежність від довкілля на фронті, де часом фактор погоди чи просто ландшафту ставав питанням життя або смерті, тепер же маю цілком обґрунтовану підозру, що через рішення лишитись на Клевені, все, що зветься погодою, стане для мене чимось вельми впливовим на все моє подальше життя.

Пристосуватися до нового світу – ось яке надзавдання стоїть тепер переді мною. По-доброму заздрю своїм сусідам, котрі почуваються в цьому світі як риба у воді. Єдине, що можу зарахувати собі у залік – позавчора скінчився термін мого спинного карантину й тепер я вже можу сидіти, а це справді неабияка зручність – хвала тому, хто винайшов стілець! Бо їсти два тижні біля холодильника "Донбас" виявилося не так уже й зручно, особливо, коли працює його рефрижератор (чи що воно там у нього?) і тоді поверхня супу в твоїй тарілці брижиться, наочно демонструючи природу виникнення цунамі під час землетрусу.

Два тижні я мусив провести винятково у двох положеннях: на ногах або лежачи, без такого зручного проміжного стану, як вільне сидіння в глибокому фотелі, чи на дивані серед м'яких подушок і, звісно, без жодного хоч трохи серйозного чи просто корисного заняття. Щонайменше половина цього часу минула без будь-якої користі, коли не брати до уваги моє вимушене і досить примітивне куховаріння, вештання коридорами влади та життєдайний сон. Правда, до цього списку слід занести й половину дня, що її провів якось в саду вкупі з дідом Пантьошкою, вислуховуючи його повчання й поради, як належить доглядати за садом. Масив інформації, що її висипав на мене старий, накрив з головою, тож під кінець я вже не здатен був сприймати хоча би щось із дідової лекції, тільки мовчки, наче кінь Кау на оранці, кивав на знак уявної згоди головою, вирішивши, що якось розберуся – потім, пізніше.

Потім день за днем я методично вбивав час у Мережі, залипаючи в Ютьюбі на каналах воєнних експертів, яких розвелося достобіса, причому, вони свою експертність звели в ранг якогось новітнього виду мистецтва по вичавлюванню зі своїх авдиторій максимальної емпатії: кожен з них один день присвячує всепропальству, а наступний – бравурним переможним реляціям, чим по максимуму розгойдує емоції слухачів, які то ціпеніють від безнадії, то ладні бігти по шампанське, аби встигнути відсвяткувати вже завтрашню нашу перемогу. Мені те лицедійство остогидло вже на п'ятий чи шостий день і тільки реклама від ЗСУ, стомлені очі реальних хлопців з передка та їхні, в безвиході видушені, заклики задонейтити на найнеобхідніше – "Мавік" чи майстерню "Локер" чіпляли своєю щирістю і я, не витримуючи тих поглядів, згадуючи власне фронтове буття, шукав реквізити, аби щодня капнути хоч якусь дещицю від своїх не вельми жирних статків.

Коли ж це, як часом трапляється в нашому житті, з неба зовсім випадково зиркнула в цей бік Доля і, здивувавшись моєму неробству, вирішила втрутитись. Після чергової розмови з Хорхе, я саме з відразою скролив переповнену остогидлими клікбейтами новинних каналів стрічку Ютьюбу, коли геть випадково (невже?) натрапив на розповідь якоїсь української дауншифтерки, що після особистої драми втекла з осоружної столиці чи то в черкаську, чи в полтавську глушину, оселилася в глинобитній хатині, зайнялася невинним підробітком на Онліфанс і вже з першого ж гонорару купила собі козу.

Варто було мені уважно послухати цю сповідь, як Мережа почала підсовувати все нові й нові історії людей, що з якихось причин обміняли престижне міське життя на романтику простецького буття в сільській глушині. Аж тут з'ясувалося, що це тренд сьогодення! Принаймні, саме таке враження формує серед своїх глядачів Ютьюб. Хтось зміг, пробравшися через кілька країн, утекти аж із окупованої Мелітопольщини й оселитись на Хмельниччині, хтось, через обстріли втративши міське житло, подався в село з безвиході, хтось сховався на карпатському хуторі від призову, а хтось – від людської суєти великого міста, проте всі ці дауншифтери, виявляється, в захваті від нового життя з його відкриттями і на всі заставки розхвалюють романтику сільської простоти, всі будують плани на майбуття і тут же діляться ними з глядачами. Плани! Ось чого не вистачає мені насправді!

Тоді я, мовби Архімед сьогодення, мало не вигукнув "Евріка!", проте, оскільки зроду не любив косплеїти, стримався, але тут же й почав формувати власну візію свого майбуття на родовому шматку придеснянської землі. Виявилося, що планування навіть у такій справі річ надзвичайно захоплива і якщо до того моменту час для мене тягнувся, наче прилипла до зубів жуйка, то після чкурнув уперед мовби той кіт, якого поманила нутрощами оселедця моя сусідка Хасточка.

Якби в Робінзона Крузо якимось дивом був доступ до інтернету, Дефо не написав би про нього книгу, бо що цікавого в банальному використанні чужого досвіду? Виявляється, Ютьюбові вдалося лише за два останніх десятиліття сконцентрувати в собі мало не всю людську побутову практику. Ти щось не знаєш, не вмієш чогось робити? Зумій лише правильно сформулювати запит і Ютьюб моментально надасть тобі не один десяток зафіксованих на відео чужих досвідів. Спочатку це приголомшило мене простотою вирішення будь-якої побутової задачі, але потім ейфорія змінилась на усвідомлення банально сумної очевидності: чи не сприяє Ютьюб нашій деградації, бо люди вже не хочуть думати, тренувати власну винахідливість – навіщо витрачати час, напружувати мозкові звивини, коли детальне вирішення якоїсь проблеми можна за кілька хвилин знайти на Ютьюбі?

Та філософія філософією, а все ж таки зафіксований на відео чужий досвід річ помічна, заразна і навіть надзвичайно мотивуюча. І чим більше залипаю я на Ютьюбі, тим ширші перспективи відкриваються переді мною, а можливості поліпшити своє життя-буття здаються тепер просто безмежними. Другий тиждень в моїй голові зріють неймовірні плани: що можна переробити в хаті, як упорядкувати двір та навіть дідову майстерню, як осучаснити сад, а на городі досягти неймовірних врожаїв і цим утерти носа всім тубільцям Клевені. Вже й двотижневий термін по реабілітації мого хребта скінчився, слід було би взятися за якусь роботу з числа намічених, проте я не можу відірватись від планшета: одна ідея здається кращою від іншої, наступна витісняє попередню, а Ютьюб, розохотившись, підсовує мені все нові й нові, затягує в липку павутину своєї візуально-вербальної інформації, нескінченної, як сам Всесвіт. Я починаю відчувати щось неладне, бо замість реалізації якогось вже затвердженого, здавалось би, проєкту, захоплююсь новим, іще кращим, не сплю ночами, мрію, чи то пак, оцінюю та обмірковую варіанти, а час іде і замість конкретної роботи маю по факту одні тільки плани, все досконаліші, але... не втілені в життя: вони лишаються планами.

– Агов! Глібе, ти мене чуєш?! – нарешті мій мозок фіксує Раїн голос прямо на порозі кімнати. – Стукаю, мовчиш, питаю, чи можна увійти – мовчиш: я вже й злякалася.

– О, Рая! Проходь, радий тебе бачити. Вибач, захопився. Що ти будеш: чай, каву, келих вина?

– Ні, дякую, я по справі. Хочу ґрунтовно зайнятися твоїм хребтом – час настав. Ти ж не заперечуватимеш?

– Ні, але... На яких умовах? – спитавши, сам собі стаю огидним.

– Без жодних умов. Просто хочу допомогти: мені це неважко.

– А мені незручно...

– Послухай, Глібе, не вдавай із себе незайману дівчинку. Або ти мовчки погоджуєшся, або я піду.

Мені нічого іншого не лишається, як на знак згоди мовчки слухняно кивати головою.

– Знімай сорочку.

І знову я відчуваю на своєму тілі її пальці – часом швидкі, легкі, часом уважні й допитливі.

– Голова болить?

– Так, майже постійно. Але це в мене після контузії.

– На твоєму хребті живого місця немає. Таке враження, ніби його зумисно руйнували.

– Та це мене вибуховою хвилею об стіну бліндажа шваркнуло, а вона з колод була. Тоді й контузію отримав.

– А ці шрами на спині? Схоже, вони якісь... різні за походженням. Це не з полону? – допитується Рая і через павзу, що затягнулася, поквапливо додає: – Можеш не відповідати.

– Так, – зітхаю я, – звідти.

– Ти ж проходив реабілітацію?

– Слухай, не кажи мені хоч про "реабілітацію", – в моєму голосі повно скепсису, – можливо, так співпало, можливо, десь є справжня реабілітація, але мені не повезло, в основному зі мною працював психолог, правда, у Дніпрі, в госпіталі, мені плюсню заново склали, це факт.

– А я думала, це через спину...

– Ні. – коротко і холодно кажу я, аби не дати цій темі жодного розвитку. Досить з мене й тієї картини-спогаду, що змушує часом прокидатися в холодному поту: ми ще не знаємо, що нас виводять, аби везти на обмін, але виродок Ухов уже чекає саме на мене і процідивши з паскудною посмішкою: "Помні, нє забивай!" кидає мені на ліву ногу пудову гирю.

– А в Іспанії ти лікувався? – виводить мене зі ступора-згадки запитання Раї.

– Так, лікували контузію, медикаментозно. Звідки ж я знав про стан свого хребта: це ж не рука чи нога.

– Дивно... Добре. Розклади диван, зніми штани, лягай на живіт.

Раніше я навіть уявити собі не міг такого взаємозв'язку між нашими кінцівками й хребтом: Рая починає робити якісь дивні маніпуляції з моїми руками й ногами, то повертає мене на бік, згинаючи мої кінцівки в якихось немислимих комбінаціях, затискаючи якусь частину мого тіла й до хрускоту натискаючи на черговий хребець, щоб він зайняв природне положення, то знову змушує лягати на живіт і поставивши великий палець своєї лівиці на потрібний хребець, б'є по ньому кулаком правої руки – мені боляче, але водночас поступово і легшає.

– Не хвилюйся, аж спітнів увесь, – заспокоює рятівниця-костоправка, – це називається декомпресією хребців. Я їх розсуваю, щоб вони не торкались один одного. Станеш на кілька сантиметрів вищим.

Але на цьому епопея з моїм хребтом не закінчується.

– У тебе деякі хребці повернуті вбік, – виголошує Рая, – скільки цим займаюсь, а такий понівечений хребет уперше бачу. Між лопатками артроз. А осьде, здається, ще й два ребра вибиті.

"Аякже, пам'ятаю той удар прикладом. Два тижні ні вдихнути, ні видихнути не міг... Забути. Забути. Забути."

Знову починаються хитромудрі захвати, виверти, підвороти, удари та поштовхи по стражденній моїй спині й голосовий супровід Раї-костоправки:

– Слухай, що казатиму, постарайся зрозуміти й не забути. Всі твої проблемні хребці та сухожилля вздовж хребта вимушено звиклися зі своїм станом і запам'ятали його. Тому хоч я їх і ставлю на місце, але вони намагатимуться всупереч власній природі знову зайняти неправильне, зате звичне для них положення. Твоє ж завдання – з одного боку не провокувати їх зсув, а з іншого зміцнювати сухожилля та м'язи, щоб вони підтримували правильні позиції хребців. Я навчу тебе вправам, але від тебе потрібна буде наполегливість.

Я навіть відлік часу втратив. Опинився в реальності, коли Рая плеснула по спині:

– Обережно, без поспіху, підводься. На сьогодні все. Завтра займемося шиєю. Там робота ювелірна, обом потрібен перепочинок.

Я вже на ногах і єдине, що мене тепер турбує, це чи не тхну я по́том, бо Рая стоїть навпроти і чи то з викликом, чи трохи насмішкувато, але й заохочувально дивиться прямо мені у вічі. Цікаво, який у неї тепер живіт? Все такий же плаский, як у юності?

– Ти знаєш, що мене останнім часом мучить?

– Ні, – тихо каже Рая і від її тону в моїх грудях щось обривається й падає вниз.

– Чи в тебе й тепер так само, як колись, плаский живіт?

– Хочеш побачити?

– Дуже хочу.

12.05.

Всевидяче око Клевені.

Мушу сам собі зізнатися в одному вкрай важливому відкритті, яке тільки сьогодні осяяло мене і більш-менш узгодило моє ідеалістичне світосприйняття з об'єктивною реальністю. Справа в тім, що здалеку, з Барселони, дідове обійстя, виходячи зі спогадів своїх шкільних років, коли воно було доглянутим і випромінювало гостинність та затишок, уявлялося мені землею обітованою. Як рафінованому містянину, мені здавалося, що все тут мало лишитися незмінним, тільки без діда з бабою. А вийшло геть по-іншому і мені, бач, знадобилося понад три тижні життя тут, аби второпати банальну для когось істину: провінційне приватне житло нічим до міської квартири не подібне, воно є настільки одухотвореним, що мало не набуває суб'єктності. Міська квартира це звичайний об'єкт, легко консервований у часі – без людей у ньому зникають лише рух та звуки, хата – зовсім інша річ: вона поводиться так, ніби є наполовину живою істотою, чимось проміжним між об'єктом людського буття і, скажімо, рослиною. Я недаремно вжив тут слово "поводиться", бо яким тоді способом описати зміни, що стаються з хатою та її обійстям після того, як їх покинуть люди? А вона без присутності господарів просто починає повільно помирати, поширюючи смерть навколо себе. Так, авжеж: усе підвладне тлінню, проте для провінційного людського житла цей процес без господарів прискорюється в рази. І схоже, що єдиним порятунком для хати, її реанімацією лишається тільки відновлена присутність людей. Можливо, я виявлюся спроможним воскресити нашу з Хорхе родову спадщину? Можливо, моя безвихідь і постала саме для вирішення цієї надзадачі – повернути до життя хату, в якій народилися три попередні покоління? Чим не місія для онука-шелегейдика, чим не квест для понівеченого війною безхатька?

Ніщо не спонукає мене до дії так, як інстинкт самозбереження чи роздуми про високе. І тут таки очевидна користь від мого понад тижневого зависання в Ютьюбі: я раптом поглянув на свій (умовно, звісно, свій) двір іншими очима і зрозумів, що починати потрібно не з саду, не з городу, а саме звідси, від порога. Коли ранком Чистого четверга я вперше при світлі сонця кинув оком на двір, то побачив на ньому суцільні сірі стирчаки, поміж яких де-не-де починала зеленіти травичка; йдучи на кладовище, з подивом відзначив про себе, що молода трава майже зрівнялася з ними по висоті, а тепер висота її майже сягнула моїх колін – дідько, як швидко вона росте! І що головне – навіть мені зрозуміло: тут ніяка коса з травою не справиться, доки не видереш із землі чортові оті стирчаки!

Рая-Раєчка таки чарівниця і я лише тепер розумію, наскільки був звикнувся з калічним станом свого хребта – тепер почуваюся мало не новонародженим. І спав краще, і головний біль вже не такий сильний та не настільки частий. Тож руки чешуться й очі горять взятись за порядок навколо хати. Головне – системність, кажу я сам собі, озброююсь віднайденим дідовим реманентом: лопатою, сокиркою, якоюсь мотикою і починаю від самого порога воювати з пеньками й корневищами торішніх велетенських бур'янів та молодою порослю, за листям дуже подібною до осокора, що височить біля воріт – чи то насіння проросло, чи від коріння лізе, але вона вже й траву переросла.

Ще одне здивування – виявляється, поміж решток торішніх гігантських бур'янів ще збереглися де-не-де квіти баби Ліди. Ось це, очевидно, кущі півоній – здається, так називалися ті пишні квіти, й росли вони саме на цьому місці, а це теж, судячи з усього, залишки квітника, тільки назви я не знаю. І тут щось таке, жодним чином на бур'ян не схоже, і там. Рештки цеглин, які деінде виступають навскіс із землі, й котрі слугували колись бордюрами клумб, підказують мені правильність власних здогадів. Навіть стежки в дворі, викладені дідом Сергієм з перепаленої, синьої цегли, поросли дрібною травою, що шукала й собі хоча би мінімального життєвого простору. Цю легко видирати з-поміж покладених цеглин і я вже бачу, хай поки що в уяві, як затишно тут буде, коли приведу двір до хоча би мінімального порядку.

Робота посувається помалу, зовсім не так швидко, як спочатку мені уявлялось і що найгірше – обабіч стежки за мною лишається не красивий зелений лужок, а витолочена, прим'ята до землі трава: жодної тобі естетики, якщо не брати до уваги острівці занедбаних квітів – я ж бо пам'ятаю, як чарівно було колись у цьому дворі: "Ніби в заповіднику" – любила казати баба Ліда...

Колись мені здавалося, що своєчасне виконання роботи це необхідна умова насамперед для високоорганізованого бізнесу, але тепер маю обґрунтовану підозру, що й для життя на землі також тримається саме на цьому принципі. І коли це дійсно так, то нічого дивного, що провінційне життя таке безрадісне і беззмістовне, всуціль усе в роботі ра́ком. Невесела в мене перспективка.

...Який же я неуважний: тільки тепер помічаю, що добра половина шиферного даху дідового гаража ніби снігом вкрита, або чимось побілена, і мені знадобилося щонайменше пів години, аби знайти розгадку цього феномену: то, культурно кажучи, сліди лелечих екскрементів, бо їхнє гніздо якраз над гаражем. Якщо ж чесно, розгадку я просто підгледів, наче справжній двієчник на уроці природознавства: дорослий лелека стояв собі на краю гнізда і закинувши довгодзьобу голову на спину, видобував із горла дивний клекіт-стукіт, а тоді раптом від нього відділилася довга біла стріла і майнувши донизу, з плескотом ляпнулась об землю, поряд із гаражем – моє око навіть бризки зафіксувало. Нічого собі скид – там добра склянка рідини! А якби я дійшов уже до того місця?

"Стоп, десь же в мене наколінники були: хребет треба берегти!" – осяває згадка, коли вчергове з трудом розгинаю затерплу спину, бо розумію, що коли й далі продовжуватиму цю каторжну працю, як тепер, – швидко стану схожим на діда Пантьошку і то в кращому разі. Знаходжу їх в майстерні й навколішки продовжую своє заняття. Коли робота нетворча й монотонна, добре думається, принаймні, мені. Відтак, невпинно згадую Раю і той наш вечір після її маніпуляцій.

То був мій конфуз, повне фіаско, "чапу́за", як кажуть іспанці на неякісно виконану роботу – у мене й тепер при згадці вуха від сорому червоніють. Поміж нами все сталося настільки неочікувано швидко, наче в кроликів, що я отетерів із подиву й спинним мозком відчувши розчарування жінки, спромігся лише знічено пробурмотіти: "Вибач... Вибач, будь ласка... Не розумію, що зі мною".

– Ну що ж... – зітхнула тоді Рая, – доведеться ще й над цим попрацювати.

Вона не заспокоювала, не казала, що "таке трапляється", не втішала, як уміють жінки, а почала збиратися додому. Я встиг уже помітити, що живіт у неї тепер із тонким прошарком жирку, але майже так само плаский, як і в далекій юності, що шкіру торкнула перша засмага і що груди в неї й тепер як у дівчини – Рая лише поширшала у стегнах і стала в моїх очах спокусливою, наче гурія. Звісно, в іншому випадку я наговорив би їй купу компліментів і так просто й швидко нізащо не відпустив би, але ж то в іншому випадку... Єдиною слабенькою втіхою для мене був спогад про інший наш досвід, де все було геть не так, де я був не просто на висоті, а прямо на Олімпі, хоча, можливо, так виглядало тільки з моєї точки зору, бо я став у неї першим і звідки їй було знати як то воно взагалі має бути, весь оцей секс, та й невідомо, який досвід мала вона в подальшому.

Попри все, вона прийшла і наступного дня та, мовби нічого й не сталося, взялася за мою шию. Коли тобі навсібіч крутять голову, відчуття не з приємних, скажу я вам: не один раз бачив у кіно, як у бойовиках схожим чином ламають жертвам шийні хребці.

– Розслабся, – заспокоювала мене Рая, мовби читала мої думки, – я не збираюся вкорочувати тобі віку, повір. Мені потрібно визначити наявність функціональних блоків та зняти їх.

Її пальці спритно промацували мою шию, вміло крутили голову, за тим руки вправно робили хитромудрі захвати, завмирали на якусь мить, а далі в мені щось хрускало і костоправка вчергове запитувала:

– Що відчуваєш? Болю немає? А так? А тут?

– Начебто у вухах перестало дзвеніти, – з подивом відказав я під кінець.

– Це добре. Встань, – я ще не встиг спитати навіщо, а Рая вже двома легенькими ударами пальців то в один бік підборіддя, то в інший – куди зазвичай б'ють суперника боксери, аби відправити його в нокаут, завершила сеанс і підсумувала: – Нібито вийшло, але завтра доведеться пробігтися від потилиці до копчика: потрібно переконатися, що все на місці, або ж підправити.

– Дякую, Раєчко.

– Що там у нас іще на порядку денному? Танець живота? Сподіваюся, двері замкнені?

Я гарячково майнув виконувати бажання своєї Шахерезади.

Хтозна кому дякувати – природі чи вмінню Шахерезади, але того вечора прогрес таки намітився, хоча видовище, якби хто бачив ті мої потуги, звісно, було жалюгідним і ніхто краще мене самого це не зрозумів би.

А наступного дня біля хвіртки мене прямо-таки ошелешила Хасточка.

– Ну, шо там у вас? – по-змовницькому стишивши голос, з інтригою спитала сусідка.

– В сенсі? – не зрозумів я.

– Коли свайба?

– Я-яка? – перехопило мені подих.

– Да я ж розумію, шо тепер молоді розписуватись не люблять, а даремно, – Хасточка дивилась мені прямо у вічі, – вже ж хоч кутком погуляємо, чи як?

– Ви про що це, Агніє Степанівно?

– Дак про вас же з Раєю.

– З чого це Ви взяли?!

– Я що, по-твоєму, тільки з одним женихом шашні крутила?

– Ніколи б не подумав, що Ви здатні плітками займатися! – не на жарт обурився я.

– Ой-ой-ой! – насмішкувато дивилась на мене Хасточка. – Да вся ж Клевеня другий день про це гуде. Теж мені секрет! – прямо-таки з образою пхикнула вона на завершення і пішла до себе.

Я не міг дочекатися приходу Раї-Раєчки, аби про все їй розповісти, попередити, ну, й пояснити, що моєї вини в цій неприємності немає. Та моя пасія прореагувала геть для мене неочікувано.

– Не парся, – широко усміхнулась на звістку Рая, – не той клопіт. Я в Городі маю настільки бездоганну репутацію, що часом навіть соромно стає: ніби якась неповноцінна. Хай собі плещуть язиками – для декого це справжня насолода.

– Але ж як вони довідались? – я роззирнувся по вікнах спальні: невже хтось підглядав за нами?!

– Всевидяче око Клевені не спить і завжди все бачить, навіть те, чого немає.

– Всевидяче око Клевені? – усміхнувся я.

– Еге ж. Тому не звертай уваги і завжди чини так, щоб його не розчаровувати.

– Цікава філософія, – я вже реготав, – візьму до уваги.

У будь-якій справі чи не головне – регулярність. Принаймні це чітко просліджується в ситуації з моїм хребтом і нашими з Раєю вправами в ліжку: що в першому випадку, що в другому результат позитивний і хтозна якому я радий більше. Маю досить оптимістичні сподівання, що в найближчому майбутньому таки зможу показати Раї клас – усе, на що був здатен колись, і що вона зможе те оцінити з висоти наявного в неї сексуального досвіду. Хочу того, чи ні, але весь час порівнюю її зі своєю колишньою, Алісою Очеретіною, і порівняння ці, на мій жаль, не на користь Раї: надто вона стримана в проявах емоцій – не холодна, ні, а саме стримана, до того ж не любить ніжностей. Який вже день ламаю я голову над причиною цієї дивної поведінки, проте відповіді не маю, а спитати напряму не наважуюсь. Чи її хтось черствий до цього привчив, чи то був справжній гігант сексу, а тому й поріг її задоволення настільки високий, що мені годі й пнутися – хто б мені те пояснив? Ех, Алісо, Алісо... Де ти тепер, моє колишнє кохання? Де Діана, моя відрада, пестливе дитя, таткова любов?

Коли б не думки, я би цю осоружну навколішкову нескінченну працю, мабуть, давно покинув, але, виявляється, за роздумами час летить непомітно, й коли нарешті в мені прокидається апетит, я оглядаю поле бою: добра чверть подвір'я перерита мною догори дригом, трава безжально витоптана, зате й цілих чотири купи стирчаків наїжачились на всі боки своїм корінням. Видовище сумне, я вам скажу, але за ним простежується неабияка перспектива впорядкованості ввіреної мені території. По суті, коли розібратися, це перший видимий результат моїх зусиль за весь час перебування на Клевені. Що приємно дивує – спина не болить, зате в голові все більше снує грішних думок.

18.05.

Завоювати жінку.

Сьогодні сутеніє дещо раніше, ніж зазвичай, бо ще о восьмій вечора сонце поволі опустилося в темну, як ніч, хмару, котра тепер бовваніє край неба на заході, поволі забираючи під себе весь тамтешній небосхил: схоже, ця ніч без дощу не минеться – першого, відколи я тут. Чути вже далеке, нечасте ще погримування: раз, другий, третій. Колись давно, ще в минулому житті, мені здавалося, що гуркіт грому можна легко сплутати з вибухами. Дзуськи! Тепер я точно знаю, наскільки гуркіт грози розлогіший, лінивіший, миролюбніший за раптовий різкий вибух смертоносного тротилу. І вже, як завжди, чути гудіння перших шахедів, дідько би їх узяв!

Ми лежимо з Раєю на неширокому ліжку з металевими спинками й ліниво перекидуємося словами, на перший погляд, ні про що.

– Ти давно сюди повернулася?

– Як ковід почався. П'ять років уже, – легенько зітхає вона.

– Жалкуєш?

– Немає нічого безглуздішого, як жалкувати за зробленим. Це був мій вибір і значить, що тоді по-іншому я вчинити й не могла.

"Резонно, – думаю я. – Дійсно, розумій свій стан, коли приймаєш певне рішення і не жалкуй за зробленим".

Між тим, попри задекларовану Раєю філософію, в кімнаті запахло сумом і я гарячково шукаю нову тему для пожвавлення розмови, бо мовчання – то найгірше, що може статися в стосунках між чоловіком і жінкою.

– А дід Пантьошка ніколи не звертався до тебе зі своєю спиною?

– Ой, там така історія... – одразу жвавішає Рая: – Я ж іще й сімейним лікарем працюю, тож клевенці, всі, як один, до мене переписалися – я для них, можна сказати, своя амбулаторія на кутку і своя швидка. Ну от, телефонує якось мені в суботу баба Люба, Пантьошчина: у діда спину потягло. Я прийшла, поглянула на ту спину... – Рая навіть підводиться на ліжку, – а там, зроду такого не бачила й не уявляла, що може бути: уздовж хребта, справа і зліва під шкірою кілька гуль, таких, як пів мого кулака, й тверді! Я питаю: "Що це? Воно болить? Давно у Вас?" А Пантьошка мені: "Да ні, дитино, гулі не болять, а спина все життя мучить..."

– Звідки ж вони в нього, ті гулі? – не витримавши, втручаюсь я у розповідь, перебиваючи її.

– Диски, слід гадати, повивертались, як у тебе, а потім – робота в діда важка була, працювати мусив – природним шляхом закапсулювалися, рубцями обросли, сухожиллями: організм пристосовувався, як міг.

Нічого собі! Ми, містяни, живемо в своїх мегаполісах, скаржимось на труднощі, але насправді жодного уявлення не маємо про дійсно важке життя, хоча для багатьох воно й досі є нормою. А я – витримаю? Чи мене теж чекає доля діда Пантьошки?

Рая ще якийсь час розповідає мені про лікування дідової спини, про інші випадки з її практики – зовсім інші інтонації: жваві, невимушені, з нотками гумору – видно, що вона любить свою справу. Навіть мені від цього стає тепліше на душі й коли вона змовкає, я наважуюсь на авантюру.

– Ти пам'ятаєш ту нашу ніч? – запитую обережно, аби не зіпсувати її настрій.

– Ще б пак: таке не забувається. А ти пам'ятаєш, що обіцяв писати?

– Ні... – здуру ляпаю я і осікаюся: телепень! Невже дійсно обіцяв? Так у ті роки я подібним обіцянкам не надавав жодного значення – вважав їх просто ознакою ввічливості, хорошого тону, так би мовити. Кажуть же компліменти некрасивим жінкам, але хто в них вірить, окрім тих нещасних?

– Отож бо й воно, – в Раїному голосі вже повно скепсису, навіть з нотками зневаги.

– Я тебе образив? Вибач.

– Угу. Наче ти один, – насмішкувато відповідає жінка і додає: – Який сенс у вибаченні через двадцять років? Тим більше, що я давно вже не та і легко можу сама кого хочеш образити.

Я почуваюся ні в тих, ні в сих, але не уявляю як вийти з глухого кута цієї розмови. Рая дійсно дуже змінилася: було довірливе дівча, а нині поряд зі мною зріла жінка, закрита і наїжачена, мовби взводний опорний пункт на "нулі" та ще й з мінно-вибуховими загородженнями попереду – не знаєш, як і підступитися. Мовчати – подумає, що байдужий і лише використовую її, запевняти в коханні, що воскресло, нечесно й смішно, бо хто ж отак повірить? Тим більше, така незалежна жінка, як Рая, без п'яти хвилин феміністка, хоча чому "без п'яти хвилин"? Цілком схожа на феміністку.

А, між іншим, з нас би вийшла непогана пара. Як не дивно, попри купу інших проблем зі здоров'ям, моя статева функція, здається, відновилася до цілком прийнятного рівня: сьогодні я вперше відчув, побачив, що задовольнив свою партнерку, втікати звідси не збираюся, до праці на землі готовий, та й вік сидіти на шиї в Хорхе не стану, шукатиму роботу. В парі, як не крути, жити легше: що чоловіку, що жінці. Кохання справа наживна, причин чому би нам у перспективі не покохати одне одного я не бачу.

– Рая, – я ніби роблю крок з літака, стрибаючи вперше в житті з парашутом, – маю до тебе пропозицію: давай одружимось. Ну, щоб не розчаровувати Всевидяче око.

Відповіддю мені приголомшлива тиша. Пф-ф-ф... А що, любителю спонтанних рішень, отримав по заслугах? Це тобі не колись, як ти від жодної відмови не знав. Раїне мовчання наче вилите на голову відро помиїв: і де тепер моє самолюбство?

– Несподівано, нічого не скажеш, – нарешті промовляє Рая, – це мені слід розцінювати, як вищий рівень вибачення? Через два десятиліття він нарешті усвідомив, що збезчестив дівчину і щоб виправити свою помилку, запропонував їй руку та серце! – насмішкувато-врочистим тоном проголошує вона.

– Навіщо ти так? – мене враз, ніби хлопчика, душить образа. – Я ж абсолютно щиро...

– Глібе, не ображайся, – одразу ж м'якшає її голос, – я не хочу. Не тому, що саме ти це запропонував, а взагалі. Біля плити щодня стояти, труси ваші прати, стрілки на штанях прасувати, втішати, що інші геніїв у вас не бачать, – не моє це. Розумієш?

– Ні. Бо крім цієї сторони медалі є й інша, приємна: підтримка, душевне тепло, обійми, кохання. Як на мене, то друге з надлишком перевершує перше.

– Але ж ти одружений. А я на чуже зазіхати не хочу – свого щастя на чужому нещасті не замісиш.

– Я не знаю, де мої дружина і донька – зникли, швидше за все в Росії десь. Та й перед війною дружина сама подала на розлучення.

– То, можливо, спершу треба перевірити свій сімейний стан?

– Та десь перевіряють. Якщо розлучення немає, я сам на нього подам, ти не переживай. Навіщо будемо позбавляти себе приємного?

– Коли ти про любощі, то ось же вони. Ти нікому нічого не винен і я теж. Фізіологія. До того ж, не заперечую, доволі приємна.

Щось із нею не так. Єдине, що приходить у голову, нещасне кохання. Уява одразу ж малює щось на кшталт приватної клініки, майже юну Раю, що тільки-но дивом потрапила туди на роботу, медичне світило – господаря клініки, професора, який робить юну співробітницю своєю коханкою без права на власну сім'ю і спільних дітей, черствого сухаря, закоханого в себе і свої сексуальні можливості егоїста, потім, через півтора десятиліття вольовий, з її сторони, розрив стосунків та втеча в тиху гавань, на рідну Клевеню. А характер уже сформовано, а розрив остаточно його викристалізував – ось і готова відповідь чому Рая така, а не інша. Знову западає мовчанка й чути, як за вікном нарешті починається злива.

– Я вже йтиму, пізно, – Рая тягнеться до мене з прощальним поцілунком: ти диви, раніше за нею такого не водилося!

– Куди ж ти підеш, чуєш, як дощ по вікнах лупить?

– Дійсно, – зітхає вона, – доведеться лишитись. Матір тільки попереджу.

Пом'якла. Можливо, просто погарячкувала? Ще передумає? А чи не робиш ти чергової помилки, Глібе, зі своєю спонтанністю?

– Мамо, злива, я вранці прийду... У Саганів, де ж іще? Ну, на добраніч.

"У Саганів". Не сказала – в Гліба, а в множині, наче я тут пусте місце, матрац якийсь на ліжку... Дідько!

– Ось не дмися, чуєш? – Рая вже поклала слухавку й сидить на ліжку, спокуслива в своїй наготі, наче давньогрецька гетера. – Хочу придбати авто: тут продається одне недорого. Ти не допоможеш мені з покупкою? Боюся, щоб не надурили.

– Авжеж, – відповідаю стримано, а в душі вже радість: можливо, я навигадував казна-чого? Жінки то інший світ, а ти вже й забув, який саме. Ну, не вміють вони, чи не люблять по-нашому, по-простому, щоб однозначно. У них часом відмова означає згоду, а згода назавтра стає відмовою. Як давно я не завойовував жінку! Забудь про свою пачорру[18] – доведеться тепер згадувати як все це робиться.

28.05.

День краєзнавства.

Якби хтось мені раніше сказав, я би не повірив, чесне слово! В жодному разі не повірив би, що новачкові з міста освоювати тонкощі провінційного життя нітрохи не легше, ніж дипломованому педагогу-історику на ходу осягати тонкощі рекламної справи в активно діючій оптово-роздрібній компанії з широким спектром товарів і послуг. Сам собі ти здаєшся голкіпером на тренуванні футбольної команди, коли по твоїх воротах безперестану луплять десятеро польових гравців і ти заледве встигаєш відбивати хоча би половину їхніх м'ячів.

Ще два тижні назад, коли від середини квітня минув місяць, як не було дощів, я не встигав носити відрами воду і з садової лійки поливати не тобою саджену городину, а потім, весь час перебуваючи під пильним оком двох сусідок, на загад то Гармашихи, то Хасточки мусив після поливу ще й рихлити землю навколо хирлявих паростків кукурудзи, квасолі, кабачків, огірків, помідорів, перців і ще чогось, не добери чого, бо обидві вельми щедро, зумисне бажаючи помучити містянина, наділили мене розсадою, що тепер, собі й мені на горе, випиналася з-під землі. Мені ж тим часом хотілося привести в порядок нещадно перекамарканий двір, бо мріялось виглядати в очах Раї справжнім господарем, а не випадково залетілим з мегаполісу павичем, общипаним і занехаяним. Оскільки власного досвіду нуль, то хочеш не хочеш, а зазирнеш в Ютьюб, тільки от біда! – зазирнеш на двадцять хвилин, а залипнеш на дві години. Потім туди-сюди, постоїш на дворищі, поплануєш в уяві, як воно буде, а вже й вечір, ось-ось Рая прийде – і знову їй нічого показати, нічим похвалитися.

Аж ось днів десять назад пройшла злива, я одразу ж заспокоївся, бо проблема з поливом городу розсмокталася сама собою, вичистив, вирівняв двір, підлагодив доріжки й бордюри, розпланував усілякі зони-перезони, позабивав кілочки, купив і посіяв газонну траву навзамін знищеної аборигенної й хотів уже йти на базар, шукати якісь декоративні кущі або дерева, коли вже Хасточка тут як тут.

– Григоровичу, ти на городі був?! У тебе там зілля щіткою стоїть, картоплі не видно! Кидай оце все, да бери сапку в руки.

Мати божа, царице небесна, як каже Гармашиха, та чи ж він коли скінчиться, цей щоденний аврал?!

– Агнесо Степанівно, у вас тут що, цілий рік отак?!

– Ну, як тобі сказать? Од березня й до жовтня, місяців сім. А тоді вже будеш у лутку вибивать. І шукатимеш, чим би зайнятись, дак чортма буде, хіба що скотину чи птицю яку заведеш. Не переживай: раз, да другий, да третій без овоча зостанешся – зрозумієш що й до чого, – усміхається Хасточка, – біда навчить, як на світі жить. А зараз марш на город!

Пішов, а там... Де воно й узялося?! Здається, вчора ще була чорна земля з рядочками дрібної зелені, а тепер дійсно – зеленіє мій город, наче килим. І справа чорний, і зліва чорний, а мій ніби якийсь офтальмолог спеціально його в ніжно-зелений колір пофарбував – не знав би, що то бур'ян, сказав би: око радує. Довго стояв, дивився на свій клапоть землі й усе намагався зрозуміти: звідки ж те зілля взялося? Ось там, далі, рядочки кукурудзи, так її ж сусідки спеціально по зернятку саджали, трусилися над нею, переживали, чи зійде, а тут саме звідкілясь взялося, прямо з голої землі вилізло. І так густо, дідько його бери! Можливо, зілля це якось разом із дощем з неба падало?!

Мусив братися за сапу. Ніби вже й досвід який-не-який з цією саповкою отримав, а тут помітив, що то тут, то там за мною на ходу в'януть бурячки та морквиночки. Чого б це вони? Розібрався: то я ж сам сапою зачепив, коли старався жодного бур'янцю, – хай йому морока! – не пропустити. А його – рятуй мою душу, як Гармашиха каже – мільйони! Дійсно, стримить те зілля із землі, наче густа щітка: один як шильце, інший з двома малесенькими листочками, на тонесеньких таких блідих або з бузковим відтінком ніжках-стебельцях і, як усе живе, прагне сонця й життя, тільки на своє лихо людині не потрібен, заважає, тому й гине. Та ось що цікаво: десять тисяч років ми його нищимо, а він собі все одно росте, мовби так і треба – оце справжня любов до життя, не те, що в нас, у людей! Єдина моя розрада – пташиний спів: такий багатоголосий, такий розмаїтий, такий невпинний від темноти й до темноти. І що там не кажи – умиротворений, заспокійливий, психотерапевтичний: слухав би й слухав, навіть робота з сапою вже не дратувала.

– Григоровичу, – почув за спиною Хасточчин голос, – ти так до нових віників сапуватимеш. У діда Сергія драчка була спеціальна, така, на одному колесі з двома ручками – пошукай: нею буде вдесятеро швидше і спина не болітиме. Драчкою поміж рядків, а в рядках уже ж сапою.

Що ще за "драчка" така? Довелося, червоніючи, просити сусідку показати ту штукенцію. Разом знайшли, під її керівництвом зібрав, спробував – пісня! Я свій городчик продрав тим девайсом за якихось півгодини і майже без напруги, нехай славиться у віках пам'ять про його безіменного винахідника. Ні, осягнути премудрості життя на землі таки в рази важче, ніж основи менеджменту в бізнесі, бо тут не легше навіть при тому, що кожен радо підкаже новачкові що слід робити, замість топити потенційного конкурента. Уявляю, як воно було Робінзонові Крузо самому до всього доходити!

Сьогодні нарешті рушив на базар по рослинні декорації. Ходжу, питаю, роздивляюся – немає, кажуть, пізно вже, кінець травня. Й лише одна місцева, молода й просунута, підказала: пошукати в інтернет-магазинах – там і вибір незрівнянно більший, і рослини всі в горщиках, можна навіть серед літа саджати. І ось, натхненний та обнадіяний, іду я назад, на Клевеню, весь у передчутті чергового тривалого залипання в Мережі. Перетинаючи площу, бачу біля музею чималеньку афішу з оголошенням про безкоштовний вхід для всіх охочих у зв'язку з Днем краєзнавця – якраз сьогодні, двадцять восьмого травня. Мені й хочеться зайти, бо не раз уже мірився, і в Мережу охота швидше пірнути: чи залежність виробилася, чи так хочеться садівництвом зайнятися?

– Не проходьте мимо, Глібе Григоровичу, – чую я, вже минаючи двері входу.

Повертаю голову – на ґанку стоїть наш сусід з Клевені, Андрій Іванович, привітно до мене усміхається:

– Не люблять наші городяни в музей заходити, все більше на базар, – чи то кепкує, чи скаржиться чоловік, – добре, що сьогодні знайомі вчительки два класи привели на екскурсію, а то часом такий відчай бере, хоч під корча забийся й сиди там, наче мень. Руки опускаються...

Як ти пройдеш мимо після таких слів?

– Та я давно збирався, – починаю виправдовуватись, підходячи до дверей, – так тут у вас стільки роботи, що я геть нічого не встигаю. Ну й мені чомусь зі школи ще запам'яталося, що Ви нібито вчителем були...

– Було таке колись, – погоджується Андрій Іванович, – а це вже шістнадцятий рік, як директорствую тут. Заходьте, я з Вашого дозволу екскурсію проведу: дізнаєтеся більше про малу батьківщину Саганів. До речі, Ви ж у курсі справи звідки Ваше прізвище походить?

– Н-ні, – я усміхаюся ніяково, наче школяр, – але дуже цікаво.

– Є таке забуте давнє слова – сага́ – з наголосом на останньому складі. Тлумачення є різні, але всі зводяться до лугу: так, здебільшого називали заболочену луговину або лугову низину, а дехто стверджує, що це одна із загальних назв річкової протоки або рукава. Тож, виходить, що Сагань – чоловік, який живе на сазі, а по-іншому на таких ще казали лугар, але це характерніше для Пониззя Дніпра, для Запоріжжя, одним словом.

– Неймовірно цікаво! – кажу із захопленням. – Мені Уляна Петрівна на Проводи багато чого про наш рід розповіла, могили показала. Дякую Вам дуже. Бо, знаєте, в юності ми з братом чомусь таким не цікавились, а тепер, коли спитати ні в кого, сумно стає.

– Хіба й батько нічого вам не розповідав?

– Намагався щось, але нам в одне вухо влітало, в інше вилітало...

– Ну, це як завжди, як у всіх, – скрушно киває головою музейник, – дуже й дуже мало в кого по-іншому. Де Ваші батьки тепер?

– Загинули з мамою десять років назад.

– Вибачте, я не знав. Співчуваю.

Якийсь час ми мовчимо, обидва ніяково переминаючись з ноги на ногу, потім Андрій Іванович каже:

– Можливо, Вам зручніше буде спочатку самому ознайомитись з експозицією, а якщо виникнуть запитання, звертайтесь, я десь поряд буду.

Звичайний провінційний музей районного рівня, чи то краєзнавчий, чи то історичний – тут усе вперемішку: флора, фауна, кам'яні сокири, скребки з кременю, велетенські викопні кістки – динозавра? Ні, мамонта: ось і здоровенний кутній зуб травоїдного велетня, і уламок товстого, в руку Гармашихи, бивня. А ось, певно, місцевий художник навіть сцену полювання зобразив, як зумів: немале живописне полотно має явні огріхи перспективи. Це що ж, і тут мисливці на мамонтів жили?

Я обертаюся до Андрія Івановича:

– Невже тут знайшли?! – запитую з подивом, показуючи рукою на зуба, розміром із десертну тарілку.

– А що ж тут дивного? Думаю, про Мізинську стоянку Ви чули, вона не так уже й далеко звідси. Не могли ж мамути водитись на Придесенні тільки в одному місці. Людей тоді точно менше було, ніж їх, і хоча в нас таких зручних для полювання урвищ, як біля Мізина немає, але мамути, гадаю, бродили скрізь, а тому й померти могли де завгодно – от Вам і джерело викопних решток.

– Тобто, ці кам'яні знаряддя праці ніяк із мамонтами не пов'язані? – в мені прокидається історик, який, правда, так і не відбувся.

– Цього не можна ні виключати, ні стверджувати.

– А як же перехресне датування? – не втримуюсь я.

– О, Ви навіть таке знаєте! Цікавитесь археологією?

– Я історик за освітою. Точніше, педагог-історик.

– То, виходить, ми з Вами колеги! – щиро радіє Андрій Іванович і тут ми надовго забуваємо про час.

Чи не вперше я позаздрив колезі. Правильніше сказати, в мені прокинулася біла заздрість до людини, яка точно знайшла в житті своє покликання і не змарнувала, не розтринькала відміряний долею час на щось другорядне – як зробив колись я сам, зрадивши фах, заради достатку обмінявши його на чужу і суєтну професію рекламіста без диплому, ставши дилетантом, як і безліч інших таких самих невдах по життю, хоча, спитай кого із них, гарантовано почуєш протилежне: про неймовірний успіх і удачу.

Стоячи над тисячолітніми черепками горщиків, глечиків та мисок, ми говоримо про Волинцівську та Роменську археологічні культури, біля залишків залізних серпів і сокир обговорюємо погребальну обрядовість сіверян і я знову пригадую недавні Проводи:

– Чесно кажучи, в день Проводів я не дуже зручно почувався на сучасній тризні серед могил кладовища, – зі скептичною усмішкою зізнаюся своєму співрозмовнику, – невже ж це дійсно тисячолітня традиція?

– Однозначно, – усміхається у щіточку вусів Андрій Іванович, – Сіверщина багато архаїки зберегла і в побуті, і в звичаях. Жаль, що дослідники не вивчають місцеву автентику з належною скрупульозністю, бо вона зникає: з кожним роком її стає менше, або вона потроху осучаснюється.

І тут пам'ять підсовує мені ту загадку, що не дає спокою вже понад місяць.

– А Ви можете пояснити мені чому наша Уляна Петрівна каже: "страхуття, макутра", а Агнеса Степанівна – "страхоттє, макотра"?

– О, це ціла історія, – стиха сміється музейник. – Я не лінгвіст, та навіть і той Вам точно не сказав би, але, наскільки мені відомо, існує щонайменше дві версії походження того укання, тобто дифтонгів[19]. Перша – що це відголоски санскриту[20], друга не така категорична, проте стверджує, що існування в нашій мові укання документально засвідчується з п'ятнадцятого століття, тобто, теж давненько. Між нами кажучи, Уляна Петрівна цим уканням демонструє нам давність свого роду; замолоду вона ним хіба що час від часу бавилась, більше для приколу – я ж добре пам'ятаю. Взагалі вона справжня знахідка для краєзнавця: стільки приказок і прислів'їв ніхто в цілому Городі не знає і ось це в неї вже точно природне, такого на себе не напустиш.

– Ну, а страхоттє? – підхоплюю веселощі я.

– Та це вже, слід гадати, вплив нашого зросійщення в дев'ятнадцятому чи вісімнадцятому столітті. Припускаю, що коли в Городі з'явились росіяни й поширилась російська мова, серед заможних людей, які до нових віянь чутливі, виникла мода на російську балачку. То, мабуть, намагаючись наслідувати росіян та показати перед земляками свою нібито освіченість, місцеве дворянство, колишня шляхта, купці взялися вставляти "о" там, де раніше казали "у", а десь південніше, на Полтавщині, наприклад, – "і". Тому й виникло страхоттє та макотра. В Агнеси Степанівни знаєте, яке прізвище?

– Ні. Тобто, забув, – виправдовуюсь я.

– Яновська. Дворянське. Це не Ваше Сагань, чи Чепурноус, як у мене. Таких наші городяни раніше панами звали, та й досі ще дехто зве: Уляна Петрівна так точно, – сміється Андрій Іванович.

І я сміюся, киваючи на знак згоди головою:

– Так-так, сам чув, як вона Яновську панією називала. А Ваше прізвище якраз Вам і до лиця, – натякаю я на акуратну сиву щіточку вусів мого співрозмовника.

– Дякую, – похитує головою Андрій Іванович, – власне, тепер більше би личило Сивоус, та що вдієш...

– А щодо сусідок моїх – так, надто вже вони різні. Мені навіть дивно, як вони при цьому миряться?

– У них як в північноамериканських індіянців: то мир, то війна. Сьогодні на межі лаятимуться на всю Клевеню, а завтра, коли треба в ліс по гриби йти чи в луг по ожину, тут же викурюється люлька миру і йдуть собі любісінько, мирно так бесідують, бо одній страшно ж, а вдвох – ні.

– Ви дуже цікаві речі мені тут розповідаєте, – я не приховую задоволення. – Тоді вже розкажіть заодно й про балачку Кау: вона звідки?

– А-а-а, так то задесенська говірка, з правого берега. Там усі так розмовляють: від Новгорода-Сіверського й до Чернігова, якщо не до Любеча: "Пайшла, палапатєла карова па лєду", – директор і сам веселиться, передражнюючи когось.

– Це якесь зросійщення? Чи від білорусів пішло?

– Та ні, здається. До речі, Миколине прізвище Литвинець, – характерне, між іншим, бо ще років сто чи сто п'ятдесят назад задесенці самі себе часто литвинами звали. Тому можна вважати, що за Десною в нас литвинський діалект.

– То це якось із Литвою пов'язано?! – по-справжньому дивуюсь я.

– І так, і ні. Нас колись сіверянами звали, потім пізніше сіврюками, а задесенців – литвинами, були ж іще й пінчуки – від Пінська, місто таке в Білорусі є. Тепер походження наших людей тільки в прізвищах лишилося: Литвин, Литвинець, Литвиненко, Пінчук, Борзенець, Полтавченко, Полтавець, Москвин.

– Скільки цікавого Ви мені розповіли!

– Ну, так сьогодні День краєзнавця, коли ж іще? – знову сміється Андрій Остапович. – Ви мене зупиняйте, інакше про краєзнавство я можу цілий день говорити: хобі в мене таке.

– Щаслива Ви людина, Андрію Івановичу.

– Поза всяким сумнівом! – радо погоджується директор. – Втім уже п'ять хвилин на шосту, треба музей зачиняти, на сигналізацію ставити, бо поліція примчить, попаде мені.

Ми продовжуємо розмову ще й по дорозі на Клевеню і коли з жалем прощаємося, то в мене лишається стійкий післясмак естетичного задоволення – вперше за останні п'ять тижнів.

4.06.

Жуки народилися!

Ютьюб розривається від смакування деталями операції "Павутина". Варто вийти за хвіртку й стріти котрогось із сусідів-чоловіків, і той обов'язково заведе мову про спецоперацію СБУ, при цьому кожен майже переконаний, що відтепер подібне до "Павутини" слід чекати коли не щонеділі, так раз на місяць вже ж точно. Бо вчора під опорою Кримського мосту рвонула ціла тонна вибухівки, правда, міст як стояв, так і стоїть, а зо всіх експертів Клевені один лише Михайло Гергель авторитетно, як будівельник-практик, заявив, що наші спецслужби або не консультувалися з фахівцями, або фахівці тепер пішли негодящі, бо така кількість вибухівки супроти тієї паскудної споруди в обраному місці то ніби курям на сміх, а коли вже конче треба було підірвати, то ліпше би закладали під іншу якусь, рядову опору – який-не-який толк, а був би. Дивно, але, виявляється, українці спеціалістам іще довіряють: з Мишком ніхто не сперечався, принаймні в моїй присутності.

Жіноцтво в обговорення диверсійної теми не включається, остерігаючись жорсткого демаршу або насміхань від протилежної статі, проте при згадці про "Павутину" на обличчях читається видиме задоволення: надто вже допекли всіх сигнали повітряної тривоги, гул шахедів, щойно стемніє, і черги кулеметів та гармат хлопців з протиповітряної оборони ДФТГ[21]. Але при цьому добре відчувається, що загалом така ситуація з інформаційним обміном нашим жінкам не до вподоби – вони почуваються вибитими з живильного середовища – як це: новини є, а жіноча експертна думка їх споживачів не цікавить взагалі?

Аж тут з самого ранку, щойно я, продравши від сну очі, ступив на ґанок з наміром дістатися нужника, як з обійстя ліворуч розлягається майже панічне:

– В'їрко, жуки народилися!!

Пам'ятаю, як точно з такою ж інтонацією кричав у рацію наш необстріляний ще новачок з позивним Джміль: "Нас підари обходять з лівого флангу!" Мені аж у серце кольнуло: і від яскравого спогаду, і від неясної ще тривоги, бо найбільше людину лякає невідомість, а в голосі Гармашихи відчувається щось таке глибинне, архетипне – не зійти мені з цього місця, коли не так само років шістсот назад кричали тут: "Сарана!" або в часи козаччини: "Татари!" Треба зовсім дурному бути, щоб не зрозуміти: йдеться про колорадів, тож, забувши навіть про свої базові потреби, і я, піддавшись паніці сусідок, поспішаю до свого городу: що там? Краєм вуха знову чую лемент від сусідки:

– В'їрко, чи ти яд пуд п'їч заховала?!

– У літній кухні на вікні лежить, – незворушно відповідає невістка Віра, – самі ж у суботу поклали.

Пригадую, як і ми з Жоріком на загад баби Ліди одного літа збирали у пластмасові дитячі відерця з налитою в них соляркою отих паскудних смугастих жуків, що какають тобі на пальці чимось смердючо-жовтим. Огидне було заняття, мушу визнати. Повівшись на бабину бізнес-пропозицію: по копійці за жука, ми тоді встрягли в добрячу халепу, заробивши по нещасній десятці, перетолочивши половину картоплі й наслухавшись бабиних спершу повчань, а потім, під кінець операції, мало не прокльонів. Спини в нас після того так боліли, що ми зареклися й ногою не ступати далі дідового саду. Добре, що й баба Ліда була приблизно ж такої думки про свою бізнес-ідею – більше нас на боротьбу з жуками не посилали, обмежуючи наше трудове виховання травою для кролів, збиранням смородини, малини та опалих яблук у саду.

Невже ж на мене знову чекає відерце з соляркою, жовті колорадські екскременти і біль у спині? З острахом проходжуся городом, силуючись угледіти кляту всіма селянами напасть, але ніде нічого не бачу. Мабуть жуки зжалились наді мною, або Гармашиха, панікерка, надто рано забила тривогу. Втім і Хасточка вже топчеться на своїй ділянці, й сам Андрій Остапович походжає вдалині, зігнувшися, поміж рядків картоплі, ніби аж принюхується: ого якого страху нагнав на сусідів громовий голос Уляни Петрівни! Я заспокоююсь і збираюся вже йти геть, до більш приємних справ, коли ж це, кинувши востаннє оком на картоплю, помічаю на листі крайнього куща щось таке дрібне, червоненьке. Нахилившися й собі, уважно роздивляюся: дійсно личинки жука – давній спогад дитинства. Кругленькі, дуже маленькі й неактивні: сидять собі на листочках, гріються на сонці.

Ну, народилися, буду знати. Але навіщо ж ця паніка? Піду вмиюся, поголюся, поснідаю, можливо, знайду оприскувач, що ним дід кропив сад, піду в Город, отруту куплю, а завтра вже й жука того потрую, нехай трохи підросте.

Виконавши неодмінний ранковий ритуал, нарешті йду шукати отруту, бо вже бачив на городах не одного сусіда з обприскувачем за плечима: хтозна, чи всі вони перестраховщики, чи й мені все ж таки слід довіритися місцевому досвіду? Перше ж разюче спостереження в гущі мас: інформаційний порядок денний разюче змінився – вже ніхто й не згадує ні про операцію "Павутина", ні про Кримський міст: тепер маленька смугаста тварючка перемкнула на себе всю увагу аборигенів. Скрізь, навіть просто на тротуарах, чуєш:

– Чим будеш кропити?

– "Дестроєм".

– "Дестроєм"?? Да ти шо – то ж вчорашній день! Тільки "Ампліго"!

– А я перед посадкою "Престижем" обробила й жука в мене тепер чортма. А ви ще п'ять разів тую отруту наллєте, бо колорад тепер не дурний, яйця в різний час відкладає.

– А я вже десять років тільки "Актарою". Ще ніколи не підводила.

– А я...

Кого слухати?.. Почуваюся дезорієнтованим перфекціоністом, який намірився зробити все якнайкраще, але тоне в морі експертних думок. Врешті махнув на все рукою, зайшов до магазину "Сад-город" і віддався на милість продавчині. Тітка, дебеліша від Уляни Петрівни, спитала скільки в мене соток і нічого більше не кажучи, поклала до целофанового пакетика три шприци з речовиною кольору кави з молоком.

– Сто гривень, – буркнула таким тоном, ніби я її попросив заплатити за мене.

Вміють же деякі люди настрій псувати. Ще й ці пакетики з целофану: я ж добре пам'ятаю, що з двадцять третього року вони заборонені законом. А тут всі махнули рукою, мовби й немає в нас кому за цим дивитися – в Го́роді паперовою упаковкою послуговується одна лише аптека "Подорожник". Хоча, можливо, й правда нема кому. Ех, провінція... А що, власне, провінція? Коли тобі не однаково, візьми та й зроби заяву в Держпродспоживслужбу щодо порушення законодавства. Але ж по факту це означатиме, що ти, ледве тут з'явившись, ще навіть не ставши своїм, одразу ж проявиш себе скандальною персоною – саме так і скажуть на Клевені. Як це там Кау жалівся: "Щоб у Городі своїм стать, потрібно сім год на призьбі спать"? А за сім років так звикнешся з тутешніми порядками, що тобі ніколи вже і в голову не прийде скаржитись. І тут мене пробиває: ач, ти й сам уже потрапив у сильце́ звичаю, над яким не так давно потішався – "А що люди скажуть?"

За цими роздумами я вже й удома. Сповнений рішучості, віднаходжу в господарському приміщенні бачений уже на інших ранцевий агрегат для гігієнічної процедури на картопляній ниві, якийсь час розбираюся з його будовою і принципом роботи, навіть випробовую, заливши звичайну воду – диво техніки з важілем під ліву руку й вудочкою з форсункою під праву працює без нарікань. Ну, колоради, заждіть: буде вам зараз лихо!

Але кидаю погляд на годинник – от дідько! – пора готувати обід. Найнеприємніше в моєму нинішньому житті відчуття, це коли їсти катма. Тоді доводиться творити щось нашвидкоруч, експромтом і це одразу ж сигналізує про невлаштованість твого побуту, сіє невдоволення собою і розчарування життям. Ні, в провінції чоловікові таки важко без жінки: розподіл праці в патріархальному суспільстві на чоловічу та жіночу не просто так виник. Жаль: тут не те, що рабиню собі не купиш, але навіть домогосподарку не винаймеш, бо й грошей на неї катма, і Клевеня цей шок не переживе, а оскільки з мого власного досвіду жіночі клопоти займають більшу половину дня, – час, котрий можна було би витратити на вирішення, можна сказати, дійсно глобальних проблем мого тут існування, – то лишається тільки констатувати правдивість висновків людства: чоловікові без жінки нія́к!

Ну ось, перший приклад – далеко й ходити не треба: заклав у мультиварку продукти, залив водою, в розетку увімкнув, а звідти тріск і запах горілого, тобто, вірна ознака короткого замикання.

– Ке фастидіо![22]

Чортихнувшись по-всякому разів із десять, мушу вимикати все живлення хати й братись до ремонту. І тільки справившись із проблемою, згадую, що міг би спокійно віднести мультиварку в літню кухню – процес куховаріння йшов би сам собою, паралельно з розв'язанням проблеми. Ке фастидіо! От що значить непрактичність квартирного пожильця, помножена на відсутність специфічного досвіду...

Одним словом, доки я займаюся ремонтом розетки, приготуванням обіду, відновленням після пережитого стресу, власне, самим обідом, надворі починається люта пообідня спека. І якби ж іще тільки вона одна – здіймається такий вітер, що згідно з рекомендаціями ютьюберів обробляти жуків отрутохімікатами ніяк не можна. Ну й добре. Маю повне право на сієсту. Будь-яку велику справу, тим більше, таку важливу й невивчену, слід розпочинати зранку.

... Мене будить коротка черга з "Браунінга" нашого ВОПу[23] – звук його пострілів я не сплутаю ні з чим. Потім ще одна і ще. Орки лізуть?! Лапаю правою рукою біля себе – автомата поруч немає; лапаю лівою по стіні бліндажа – броніка теж чортма. Остаточно прокидаюсь в холоднім поту, бо беззбройним знову опинитись у пеклі – це таке страхуттє, шо словами не передаси.

Я в дідовій хаті, й хтось так тарабанить у шибку, що в мене аж серце з грудей вискакує.

– Глібе! Глібе!!

Що таке?! Кацапи прорвали фронт? На Клевеню впав шахед? А-а, це Гармашиха волає.

– Ну чого Вам іще? – сердито бурчу вже біля вікна.

– Ти на городі був?!

– Я ще сплю...

– Ну, дик іди полюбуйся! Жуки вже картоплю твою доїдають.

– Та вони тільки вчора породилися, нащо Ви панікуєте, Петрівно?

– Іди глянь! – люто гарикає Гармашиха і йде геть.

От уже ж... Йду на город в одних трусах та капцях і з наміром в пух і прах рознести сусідку за її панічні настрої. Або заздрість, що хтось може дозволити собі поспати трішки довше, ніж вона. В садку роса приємно холодить ступні й швидко проганяє рештки сну. Ну, ось город, ось і картопля – зеленіє собі, як зеленіла...

Мальдіта сеа![24] То тут, то там замість розлогих кущиків із лапатим листячком стримлять одні голі стебельця, а на них великі, пузаті потвори, що ледь не лопнуть від спожитого за добу харчу, дожирають рештки картопляної зелені – мені навіть вчувається хрускіт, з яким вони напихаються моєю картоплею! На сусідніх наділах, куди не кинь оком, ніде ні душі – значить, це лише один я прогавив, зганьбився. Сором перед сусідами, лють на жуків, розпач від власного безсилля змішуються в пекельну суміш відрази до життя: "А провалилась би вона, ця Клевеня, вкупі зі мною й колорадами в тартарари! Ніде нема від них життя – ні на фронті, ні тут".

Снідати чи труїти жуків? Здається, десь читав, що обробку отрутохімікатами слід проводити лише після їжі. Не впевнений, але логіка в цьому є. Тому беруся снідати.

– Ду-ду-ду-ду!!! – дійсно, ніби черга з "Браунінга": навіть ложка з руки випала.

Кидаюсь до вікна – Хасточка.

– Григоровичу, ти теє, як його... В тебе на городі жука повно.

– Знаю, – відповідаю якомога спокійніше, – ось доснідаю і оброблю.

– Дивися ж мені, не тягни! Бо зостанешся без картоплі, чуєш?!

– Та чую, чую.

Повертаюсь до сніданку, але думка тепер снує навколо тих жуків. Залишитись без картоплі: це дійсно страшно, чи не дуже? Оці українські переживання – вони явно є пам'яттю десятків поколінь про голодні роки. Або ж трьох останніх про великий Голод, Голодовку, як казали дід Сергій і баба Ліда, що пережили їх у шкільному віці й лишилися живими, можливо, тільки тому, що в Го́роді СОЗів[25] не було, а одні ремісничі артілі. Подумаєш, картопля у їхнього онука тепер не вродить. У тих же Гармашихи чи Хасточки й куплю. Або в діда Пантьошки. Скільки її мені там треба? Це в Іспанії маленький пакет її коштує аж два євро, а тут скільки живу, стільки й чув нарікання, що бульбу за безцінь купують.

А дійсно – скільки? Скульки? В році триста шістдесят п'ять днів. Припустімо, їстиму я цю картоплю щодня. Ну-у, нехай це буде десь по три-чотири штуки. Тобто, на рік мені потрібно... приблизно... від тисячі до тисячі п'ятисот картоплин. Візьмемо по максимуму – півтори тисячі бульб. На моєму городі картоплі чи то п'ятнадцять, чи навіть шістнадцять рядків. А рядки по сорок метрів, і на один метр рядка кущів приходиться... ну, десь три. Тобто, хай навіть сто кущів у рядку. Множимо на п'ятнадцять рядків... І чому я не математик?! Півтори тисячі кущів виходить. А мені досить півтори тисячі картоплин.

Не знаю, скільки там в одному кущі бульб; коли пригадати чому нас вчили, то найперше спливає в пам'яті інфа про врожай "сам-сім" – це коли мішок посадив, а сім зібрав. Сім! Коли мені й одного вистачить. Ні, двох, бо ще ж і на наступний рік саджати треба... А чи треба? Так, не відволікайся, Глібе, питання життя і смерті вирішуєш. Одним словом, вистачить тобі тієї картоплі, ще й лишиться. Навіть якщо жуки зжеруть четверту частину. Тому жодної паніки, залишмо її аборигенам!

Весь занурений у розрахунки, я проковтую сніданок навіть не помітивши – глядь, а тарілка вже пуста. І позаяк більше немає жодних вагомих підстав для саботажу, плентаюсь до свого агрегата, роблю за інструкцією розчин отрути, заливаю в бак і беруся до справи.

Ця гидота ще й смердюча! І, що зовсім прикро, трьох порцій мені чомусь на всю плантацію не вистачає, два рядки лишаються необробленими. Мальдіта сеа! Та нехай; проведу експеримент: що буде з картоплею, необробленою від колорада. І так вже нудить, ніби жука, від того яду. Як вони тут колорадів труять, а самі живими лишаються?!

Я таки добряче надихався тієї гидоти: голова розвалювалась до самої ночі, доки не заснув, наковтавшись всіляких там спазмалгонів. А вранці – дратуте! – Гармашиха тут як тут:

– Ти бачив, що в тебе робиться?!

– А що?

– Жуки од кукурудзи два рядки картоплі впень погризли.

Ти дивись. Таки не брешуть про колорадів.

– Та то я, Уляно Петрівно, експеримент проводжу.

– Який ще в чортового батька експеримент?!

– Ну, чи дійсно ті жуки такі страшні для картоплі. Хочу порівняти врожай між обробленими рядками й необробленими.

Сусідка дивиться на мене так зачудовано, що я навіть починаю пишатися собою: вочевидь, нікому з аборигенів ідея такого простого експерименту чомусь і в голову не прийшла.

– Бачите, Уляно Петрівно, – беруся втовкмачувати цій нещасній очевидні речі, – вчора я порахував, що мені на рік вистачить однієї тисячі картоплин, ну, якщо з великим запасом, то максимум тисячу п'ятсот. А ви мені з Агнесою Степанівною тільки одних кущів посадили більше, ніж півтори тисячі. Оскільки за даними науки в одному кущі бульб товарного розміру буває щонайменше три-чотири, а загалом же й більше, то врожаю мені вистачить; не знаю навіть куди решту подіну. От я й вирішив дослідити що буде, якщо одну восьму мого лану від жука не обробляти...

– А насрать твоєму батьку на потилицю! Ти отут в дідовуй хаті мишву заведи да й експериментуй: об'їсть вона тобі за зиму вуха, чи ні?! Експериментатор! На лиха воно нам треба, щоб на твоєму городі жуки плодились, а нам од них все літо життя не було! Ти про нас подумав?! Ану марш город кропить!! Зараз же!

– Так мені вчора трьох ампул, що купив, не вистачило...

– Дик шо, до магазину дорогу забув?! – несеться на мене нова порція Гармашихиного праведного гніву. – Яд вузьмеш у мене й зараз же – чуєш?! – зараз же покропиш свої стирчаки, а тоді вже купиш, да оддаси!

– Від того яду в мене вчора голова боліла...

Сусідчин погляд сповнюється неприхованого презирства.

– А покумекать клепки немає, еге? Ставай так, щоб вітер тобі в спину дув і задки, задки. Або хай убік здуває: нащо ж ти ним дихав?! От уже ж ці мені кияни да харкув'яни – як ви там живете?! Ну, все – марш на город!

Отриманий пендель такий чарівний, що я справляюся з поставленою задачею менше, ніж за годину. Весь цей час Гармашиха стовбичить на своєму городі й звіддалік мовчки спостерігає, а в мене від хвилювання, пережитого шоку й безмірної відповідальності футболка мокра, мовби я цю кляту обробку під дощем роблю.

... – Дик кажеш, восени картоплю на штуки рахуватимеш? – строгим голосом перепитує Уляна Петрівна, коли я віддаю їй щойно куплений шприц із позиченою дозою "Ампліго", і раптом береться реготати. – Мати Божа, Царице Небесна, ну шо в цюй голов'ї?! Мовчи, заради Бога, не кажи хоч нікому, бо до смерті ж насміхатимуться: в нас тут вже як ушнипляться в кого, то не одпустять.

– Вибачте, Уляно Петрівно, я ж у ваших ділах дуб дубом, – згадавши слова Кау, зі щирим каяттям смиренно прошу я, упосліджений та майже знищений морально, – і спасибі Вам за все...

– Ну ти теє, не придуряйся мені. Дуб дубом вун... Вузьмеш банку вранішнього молока, – натомість відповідає Гармашиха звичайним миролюбним тоном і уже несе з коридора три літри цілющого напою, як наочний символ прощення.

05.06.

Де ми були, як Зеликові кози дохли.

Рая таки ділова жінка. Коли вона три тижні назад, того пам'ятного дощового вечора, заїкнулася про свій намір придбати авто і здати екзамен на право водіння, мені все те здалося пустою балачкою, жіночим відволікаючим маневром. Але вже буквально через день Рая зателефонувала перед обідом і попросила мене оглянути чиєсь авто на предмет його покупки. Зустрілись на базарі. Місцева бізнесвумен, володарка аж трьох базарних яток, зібралася продати свій "Daewoo Matiz". Для чоловіка машина, як на мене, несерйозна, зате для жінки, тим більше, в якості, здається, першого власного авта, саме те, що треба.

Дебела мадам, як я зрозумів, давня клієнтка Раї, запросила за свою ніжно-зелену "лялечку" дві з половиною тисячі баксів і одразу ж взялася професійно її нахвалювати: і сидіння зручне, висока посадка, і салон чистий, і колір кузова радує око, і кермувати легко, і бензину на трасі їсть лише п'ять літрів – одним словом, для жінки мрія, не машина. Моя присутність її насторожувала і навіть дещо інтригувала. Раї "лялечка" подобалась, це було видно неозброєним оком. Про технічний стан і проблеми подальшої експлуатації вона, здається, думала менше всього. Знаючи по собі як то воно, коли хтось неочікувано руйнує твою мрію, я лише обережно попередив:

– Мусиш пам'ятати, що восени чи зимою ти на цьому авто не надто поїздиш по грязюці Клевені.

– Ой, – безтурботно махнула рукою Рая, – це не головне. Мені авто потрібне в Чернігів з'їздити, або в Київ.

– Де це Ви, Раїсо Василівно, мущинку собі такого знайшли? – запитує бізнесвумен так, ніби веде мову про якогось рідкісної породи кота. Ще й дивиться на мене відверто ласо,

"Це я – "мущинка"?!" Від обурення в мене на якусь хвилину відбирає мову.

Навіть Рая, бачу, обурилась всередині, але відповіла стримано, хоча й сухо:

– Давайте перейдемо до справи.

Володарка "Matiz" зрозуміла й міцно стулила губи: одразу видно – вольова жінка і точно без пари, весь час крутиться сама. Мущинку, бач, захотіла.

Ми обговорили вік машини, пробіг, технічний стан, чи траплялись аварії, в яких умовах авто зберігалося – все було в нормі, на спідометрі сто тридцять тисяч, що для десяти років експлуатації людиною з бізнесу не надто й багато, точніше, зовсім небагато. Видно було по всьому, що хазяйка зі своєї "лялечки" пилинки здувала; про аварійний випадок знав би весь Город. Якби не війна, цей "Matiz", безперечно, коштував заявлених грошей. Якби не війна.

– Давайте оглянемо ринок, – запропонував я, виймаючи смартфон, – цікаво, які там пропозиції по цій моделі?

Мадам скисла. Вона взялася додавати нові барви до беззаперечних переваг "лялечки", але я вже гортав пропозиції на AUTO.RIA. У Чернігові за точно такий же "Matiz" просили дві тисячі. Я придивився до номера, збільшив на екрані світлину, порівняв із номерами авто біля нас – вони зійшлися! Оголошення оновлювалося вже тричі. Навіть я помітив, що бізнесвумен стало соромно: хотіла нагріти свою рятівницю. Це тобі за мущинку!

Вже через хвилину обидві сторони, фігурально кажучи, вдарили по руках, мадам тут же набрала місцевого нотаріуса, коротко, по-діловому з нею переговорила і вони домовились про зустріч через годину. Ми повертались додому на авто й мені це чимось нагадувало в'їзд Клеопатри до Риму, бо – ну як тут не повірити у Всевидяче око?! – представники щонайменше половини дворів за якимось незрозумілим збігом обставин товклися на кутку: хтось косив траву, хтось фарбував чи лагодив паркан, хтось теревенів із сусідом. Оскільки за кермом був я, то довелося їхати через всю Клевеню аж до двору Сотниченків, де я при загальній увазі всього кутка вийшов із авта, а Рая, відчинивши ворота батьківського двору, демонстративно всілася на місце водія і "Matiz", досить таки вправно протиснувшись крізь ворота, передбачені їх творцем хіба що для воза, опинився в дворі. Я йшов до себе, зі мною чемно віталися остовпілі клевенці й пекли німими поглядами спину.

Зранку, щойно я навідався до своїх нещасних помідорів з огірками, як Хасточка тут же вправно відрізала мені шлях до відступу – от у кого треба повчитися деяким нашим командирам!

– Дик що, подарунок нареченій зробив? Оце я розумію, жених! Що то Європа! Наші хіба що фен куплять чи набір косметики. Дорога?

– Агнесо Степанівно! – від обурення мене переклинило. – Раїса Василівна сама купила, я тільки технічний стан перевірив, ясно Вам?

– Авжеж, авжеж! – зраділа Хасточка. – Правильно, не кажіть нікому, бо люди знаєш які? Позаздрять, зурочать. Ну, в добрий час, в добрий час.

Та йопересете! Чи буде цьому кінець?!

– Ну камон, Агнесо Степанівно! – Це вже ту мач! Пруфи в студію, пліз. Або не треба факапити. Бо якщо я почну фоловити, як Ви шерите цю кринжатину в місцевому стрімі, боюся, мені доведеться закенселити нашу з Вами супер діл і апгрейднути її на інших темс агрімент. Або взагалі кікну Вас із чату. Ю сі? Ю сі, я Вас питаю?!

Моя ІПСО подіяла. Хасточка мовчки, не мигаючи отетеріло дивилась на мене, не второпавши нічого з мого спічу, крім роздратованої інтонації, потім зробила ковток, ніби проштовхнула почуте кудись в глибину себе, і нарешті майже винувато видала:

– Юсі, юсі. Шо ти хочеш з баби? Дурна вже стала, як сало без хліба. Вибачай, коли шось не так сказала: воно шо з літ, то з розуму... А колись же трейчи підряд секретарем селищної ради була. Ех... Вибачай, дитино.

І раптом, спохопившись, запитала:

– А ти мене в область не звозиш?! Мені край до лікаря в обласну лікарню треба, тільки як згадаю тую маршрутку...

– Так я ж Вам уже сказав: машина не моя.

– Да в мене своя машина є. Од чоловіка зосталась. Тільки ж я, дурна, їздити на ній не навчилася.

"Ну нічого собі, – подумалось мені, – цікаво: це лукавство чи свята простота?"

– Добре, Агнесо Степанівно, – зітхнув я, – тільки мені спершу треба подивитись на Ваше авто. Може воно взагалі нікуди не поїде.

– Поїде, – переконано запевнила Хасточка. – Мене, трапляється, хтось із сусідів возить на ній куди мені треба. Тільки всі ж по роботах, а до Кау на кривій кобилі не під'їдеш: то не з тієї ноги встане, то з похмілля, то ціни собі не складе.

– Ну, тоді показуйте вашу машину, – остаточно здався я, бо в голову прийшла чудова думка, що таким чином я ж розвіятися зможу, поглянути на цивілізацію, адже засидівся тут поміж верб, картоплі й помідорів.

В простенькому, під шиферним дахом, збитому з дощок гаражі стояла вкрита брезентом срібляста "Славута" – "народний автомобіль" часів Ющенка. Стояла не просто так, а ще й на металевих стійках – аби гума не псувалася. Не дивно, що бажаючих возити Хасточку було мало: тут аби з гаража виїхати, а потім, після поїздки, ще й виконати заповіт померлого власника по збереженню його авта, пів дня мине. А втім чи не однаково мені? Я вже так скучив за кермом, що сів би й у горбатий "Запорожець".

– Завтра перевірю технічний стан Вашого скарбу й тоді вже визначимось із днем поїздки, – завбачливо повідомив я; власниця не заперечувала.

Наступного дня ми з Раєю випадково пересіклися на площі.

– Чому пішки? – здивувався я.

– Слухай, ну це смішно було би: їздити на роботу на авто, якщо до поліклініки десять хвилин ходу.

Мені було би страшенно цікаво дізнатися, чому це в неї водійські права є, а машини немає, проте я вирішив, що ще не настільки оклевенився, щоб задавати подібні делікатні запитання, хай і близькій тобі людині. Умовно близькій, чесно кажучи, бо в нас із нею якось дивно так виходить, що фізична близькість не поєднується з душевною. А проте в Раїному голосі я вперше за весь час відчував справжнє тепло з нотками непідробної вдячності.

– Ти так переживав за оплату, – Рая взяла мене під руку, – і ось, будь ласка, тепер ми щонайменше квити. П'ятсот зелених ти мені зекономив, тим більше, що я мала на сотню менше, ніж спочатку просила Ірина. Дуже тобі дякую!

– Пусте. Ліпше би ти погодилась на мою пропозицію.

Рая одразу ж висмикнула руку. І я подумав: "Блін, якого дідька! Хіба мені не сорок три, а вполовину менше, щоб я оце зі шкіри ліз, понад усе прагнучи повести цю феміністку чи просто стерву під вінець?! Ну, доб'юся згоди, а чи не станеться потім, що весь вік жалкуватиму? Що я про неї знаю, крім того, що знаю? Мовби кота в мішку хочу взяти, мовби на тобі, Раєчко, світ клином зійшовся. Мовби я вже ні на що не годен, лише обуза для жінки. Чув колись від баби Ліди тутешню приказку: "Я за нашого Хому кого хочеш візьму, а ти свою Маринку ще поводи по ринку". Гм, а, можливо, я все-таки потроху, непомітно оклевенююсь?"

Та ми були вже на містку, тому я наддав ходу і дарма, що накульгував, лишив Раю позаду навіть не попрощавшись. Але ж і вона палець об палець не вдарила, щоб загладити свою провину. Ну й добре, що ми тепер квити, сумління не мучитиме.

Мушу визнати, я часто порівнюю Раю зі своєю Алісою. Знаю, що це неетично – порівнювати свого теперішнього партнера з колишнім, але, здається мені, навряд чи хто зі смертних є настільки святим, щоб не чинити так хоча би подумки. Хіба що стріне мрію всього свого життя, осліпне від взаємного кохання і почуватиметься в раю. А я, хоч як це не прикро, попри все, що сталось, ніяк не можу забути Алісу. Звісно, я жодного разу не дозволив собі, й наперед не дозволю, озвучувати такі порівняння перед Раєю. А втім, нема де правди діти, моя Аліса була чарівною жінкою: і грайливою, наче кішка, і незбагненним чином приємною в спілкуванні, вміла, ніби той магніт, притягувати до себе людей, а ще була поміж нами хімія. Була... Доки ціле десятиліття назад не просочився в наші стосунки туман "русского духа" – все більш нестерпний для мене й усе більш манливий для Аліси.

Рая-Раєчка не така. Хтозна, можливо, я сам усе вигадав, намислив, домалював те, чого ніколи не було, але й досі перед моїми очима постає струнке, засмагле до чорноти дівча – романтично наївне, діткливе й чуттєве. І я все намагаюся знайти ці, такі важливі для мене, чесноти в дорослій жінці, котра після тієї нашої зустрічі прожила більше років, ніж до неї. А тепер від того, чи це вона невпізнавано змінилася, чи я собі намріяв, чого й не існувало, не мало не багато залежить моя доля, чи, принаймні, моє тут життя.

А вчора Хасточка таки роздуплилася зі своїм візитом до чернігівського лікаря й призначила вояж на завтра, четвер. Трохи невчасно, треба сказати: зранку Сащко Бальбо, йдучи межи городами й берегом напівзарослого Рукава в пошуках кропиви для своїх чи то курчат, чи поросят, побачив мене біля води з вудкою – я, рятуючись від нудьги, затято тягав з прогалини між куширями невеличких червоних карасиків.

– Хіба це риба? – пхикнув Сашко, коли я підняв із води металеву сітку з двома десятками тріпотливих рибенят, щоб похвалитися уловом. – Ось поїхали зі мною в суботу, посидимо в кручі, покажу тобі, як у нас на вудку велику рибу ловлять. Навчишся, то вже ніколи озеро на Десну не проміняєш. Тільки попереджаю: я покажу, а ти маєш сам і вудки по-деснянському налаштувати, і всякі там насадки з наживками приготувати. Це все через душу треба пропустити, інакше не вийде.

І цей філософ, подумав я. Сашко ж, уже через годину прийшовши до мене, взявся вчити та показувати мені елементи рибальської премудрості – так, що й мені помітно було: найперше він сам отримує від цього процесу задоволення і точно пропускає через душу. Формений Арістіпп[26]. Навіть поділився зі мною деякими рибальськими аксесуарами: саморобними поплавцями та грузилами, а волосінь з гачками велів купувати самому – як і насадки готувати: варений горох і пшеницю. З вудками я майже справився ще вчора, тоді ж і виділений Сашком горох залив водою – така тут, бач, технологія у них. Плани були витратити сьогоднішній день на останні приготування, потренуватися з тим горохом, проте Агнеса Степанівна їх мені поламала. Втім, коли вже ти обіцяв жінці раніше, то як можна риболовлю ставити вище візиту до обласного світила медицини? Лишилася одна надія, що в п'ятницю все в мене вийде з першого разу.

Без чверті шоста ранку і "Славута" покидає свій сховок. Я не такий уже й високий – метр вісімдесят без трьох сантиметрів – але й мені тісно за її кермом, доводиться відсувати водійське сидіння назад. Мініатюрна машинка, й хоча має вигляд справжньої, хтозна, як вона поведеться на трасі. Агнеса Степанівна проводить останні приготування перед дорогою, тобто зачиняє в господі все, що можна зачинити і вже осіняє хресним знаменням авто, коли поряд з ним ніби з-під землі постають Гармашиха і дід Пантьошка, вдягнені явно в найкраще – це що ж, і вони на Чернігів?

Так і є. Дід вже відчиняє ліві задні дверцята – досить таки звично, треба сказати, й, привітавшись, марно намагається вмоститися на сидінні, тому мушу своє знову посувати вперед, шукаючи якийсь компромісний для нас обох варіант. Хазяйка машини чомусь теж сідає позаду і лише коли поруч зі мною в авто протискається Уляна Петрівна, мені стає зрозуміло – іншого варіанту розсадки цього пасажирського складу просто не існує. Під її вагою бідна "Славута" одразу ж просіла як той Чорт під Тарасом Бульбою – а назвати мою сусідку товстою ні в кого ж і язик не повернеться. Оце щільність тіла, я вам скажу.

– Ну, з Богом! – знову хреститься Хасточка, тим самим даючи команду стартувати.

Зчеплення, перша передача, акселератор – гик! – "Славута" давиться і глухне. Ти ба, яке воно ніжне: двигунчик такий слабенький, що зчеплення слід відпускати повільно та ще й при цьому добре піддавати газу. Ех, це не мій покійний "Passat"! Добре, хоч не десь у Чернігові на нерегульованому перехресті при повороті наліво стався цей конфуз – можна у велику халепу влетіти: буду мати на увазі. Тепер – чи витримає нас місток? З Гармашихою?

Витримав. Площа, практично порожні вулиці, далі сосновий ліс, простір лугу, і ось ми на волі. Наша машинка старається, як може, і вже шелестить за дев'яносто. Тринадцятидюймова гума дозволяє добре відчувати всі недоліки в роботі місцевої ШРЕД, тож часом доводиться або гальмувати, або відчайдушно маневрувати, бо є певний острах, що одне з коліщат, прикріплених до ступиці лише трьома болтами, може на котрійсь із вибоїн запросто відірватися. Я до поїздки готувався, придбав тримач на панель авта для смартфона і встановив на нього додаток-навігатор для Андроїда, тому тепер абсолютно спокійний, що без підказок довезу пасажирів куди треба.

В салоні, як воно буває завжди в добірному товаристві, одразу ж запанувала жвава розмова. Дід Пантьошка, веселий, ніби шпак у моєму саду, торохтить без упину, певно, радий, що вирвався на волю, а його слухачкам, навіть якби й хотіли, просто нікуди подітися, тож, хоч-не-хоч, мусять слухати теревені старого залицяльника. Втім, здається, вони раді цьому не менше Пантьошки.

– Уляно, теєчки, як його, чи тебе Федір покійний хоч коли носив на руках? Бо ти як оце в машину сідала, дик я думав, що й колеса полопаються.

– Замолоду, Пантелію, все було. Хіба ти забув, як на пляжі, жонатим уже, витріщався на мене? Я не те, що твоя Люба – якою взяв, така й теперечки: три пуди з чобітьми.

– Да ти знаєш, годував, годував – як ото гуску до Різдва, а діла немає. Не в кобилу корм. Дик я й покинув – нащо ж дурно харчі переводити?

– На вас подивишся: обоє рябоє, – Гармашиха, відчувається, з тих, у кого в припасі завжди є гостре слівце, – в тебе он в самого ребра й скрузь сорочку видно.

Хазяйка машини поряд із Пантьошкою на це так заразливо регоче, що навіть я, зовсім неочікувано для себе, піддаюся загальному настрою й весело гигочу, дарма, що хвилину назад цей гумор здавався мені дещо простакуватим. Залицяльник сміється разом з усіма, проте здаватись і не думає:

– Чи тобі, Уляно, не знать, що добрий півень жирним не буває?

– Тобі, Пантелію, селезень бульше пудходить. Забув уже, як у сімдесят п'ятому на День молоді нарвав білих лілій да хотів Марії Сові дарувать, а Любка тебе ними з пляжу погнала? Ти на наш берег не переплив, а, щитай, по воді, наче селех, перебіг – ото тульки, шо крильми й не махав. А Люба за тобою, да ліліями, ліліями! Тоді ще вашу одежину ми з Федьком забрали да принесли.

Ми всі так жваво уявили, як Пантьошка біг по воді, що "Славута" аж вибухає сміхом, а я мушу пригальмувати, аби втримати кермо й не врізатись у зустрічне авто.

– А ми вже й помирились були, – сміється дід, – прямо в саду, за смородиною: що там на нас одягу того було! Пам'ятаю, починали – яблуня попереду мене, а як отямились, то десь позаду.

Компанія дійшла тієї кондиції, коли для нового нападу сміху досить одного слова, не те, що цілої картини й ми знову регочемо – за животи беремось.

– В мене коліна стерті й від трави зелені, а в Любки вся спина! Ото саме тоді й нашу Зою зачали – таке вродилося, шо не тільки зять, а й свекри бояться.

З такими веселощами час летить ще швидше, ніж наш транспортний засіб, і ось уже наша компанія на магістралі Р12, що веде прямо до обласного центру. Я помітив, що дід Пантьошка жартує переважно з Уляною Петрівною, а з Хасточкою остерігається – чи то з огляду, що вона, як-не-як, хазяйка машини і він від неї залежний, чи то через колишню приналежність Агнеси Степанівни до славної когорти місцевого начальства.

– О! – вигукує раптом Пантьошка. – Оце тутечки мені ті чорти на танках стрілися! Осьо-сьо, на цьому повороті! Термузи!

– Сиди вже, герой! – обриває його Яновська. – Мені до Ірини Іванівни треба встигнути.

– Глібе, – це вже до мене звертається дід, – теєчки, як його, ти ж базар у Чернігові знайдеш? Мені на базар треба.

– Авжеж, – заспокоюю я, – мені теж туди. Сашко Бальбо просив купити відро гороху для риболовлі. Збираємося з ним у суботу на Десну.

– О! – я спиною відчуваю, як Пантьошка аж підстрибнув на сидінні. – А ти ж знаєш, як найкраще горох на рибу готувати?

– Навчіть, – прошу в надії, що раптом його метод буде для мене більш прийнятним.

– Значить так, – голос Пантьошки стає поважним та серйозним, – запам'ятовуй, а краще, як приїдемо, одразу ж запиши, бо можеш забути. Мене цьому способу ще покійний дід Гаврило навчив, царство небесне покійнику, ох, і рибалка ж був!

– Ну, Ви вже кажіть, а я запам'ятаю, – тіпає мене нетерплячка.

Жіноцтво теж притихло, слухає.

– Бере, значить, рибалка, теєчки, як його, скільки треба йому гороху, зранку заливає водою і на сонечко – нехай мокне. А як сонце вже сідає, він замість підвечірку весь той горох, не розжовуючи, ковтає.

"Ну й Пантьошка! – усміхаюся про себе, розуміючи, що старий знову щось прибріхує. – Послухаю, що він ще вигадає".

– Рибалки вставали тоді ще до сходу сонця, бо не те що машин, а й велосипедів, звісно, не було, тому виходили так, щоб до Десни дійти, як тільки розвидниться. Іде ото, значить, рибалка лугом, вудки на одному плечі, торба для риби на другому, а в животі в нього – революція! – горох грає і назовні проситься так, що коли спинишся хоч на мить, пиши пропало. Тож він біжком, біжком так до кручі, аж захекається, горека; доки добіжить – і спина мокра. Прибіжить, да й до місця свого спуститься і ото, теєчки, як його, тільки вудки покладе, да штани зніме, а горох уже й на виході. Він у ямку – ямка в нього там спеціальна вирита – тільки свись! – наче вутка і весь горох уже в ямці. Ото сідає тоді, вибере, яка горошина краще в животі розварилася...

– Фу-у-у!!! А хай тобі, Пантелію! – вигукує поряд зі мною Гармашиха і зі сміхом кривиться: – Трохи не знудило.

Мені чути, як позаду Хасточка зчепилася з Пантьошкою, намагаючись не дати йому продовжити оповідь, але той, відбиваючися, знай, своє гне:

... – вибере найм'якшу, насадить на гачок і, ти знаєш, Глібе, ніколи без ляща з Десни не верталися. Дуже любить риба, теєчки, як його, саме в животі запарений горох. Це тепер повигадували то термоси, то скороварки, а раніше по-простому, по-народному готували.

– Мене тепер і від риби одверне! – мало не кричить Хасточка. – Гидуняка! І як тільки з тобою Люба живе?!

Народний гумор у Пантьошки, нічого не скажеш.

– Та вже краще в каструлі, з содою, як Сашко навчив, – займаю я нейтральну позицію.

– Батько муй покуйний було казав: "Хто по рибу часто ходить, в того кози через тин скачуть", – повчально, з ноткою невдоволення рече Уляна Петрівна, а я, не стримавшись, запитую:

– От цікаво, – свої з двору, чи чужі в двір? Не знаєте, чому так казали?

– Не знаю. Ще казали в нас – "Риба да зайці заведуть у старці".

– У мене й дід, і батько мисливцями були, – майже з викликом втручається Агнеса Степанівна, – і рибу ловить не цуралися, а старцями не поставали.

– Подивися на Бальба Сашка, – не здається Гармашиха, – за туєю рибою світу божого не бачить, ото що покуйні батьки надбали, на тому з Людкою і в'їку доживатимуть. Скоро вже ворота впадуть, не одчиниш, а йому все ніколи шули[27] пудперти, не те, щоб нові поставити.

Дідові ж усе не йметься.

– Я тобі ще один рибальський секрет розкажу, – торкається він моєї спини.

– Може не треба? – я намагаюся зупинити балакуна. – Бо раптом що, хто машину митиме?

– Цей уже простіший, сучасний, так би мовити. Тільки ж ти нікому... Одним словом, щоб ти, Глібе, знав, у нас в Десні крупний лящ, од трьох кілограмів і більше, теєчки, як його, бере тільки в грозу на мило. Причому на господарське, семидесятитрьохпроцентне. Мені це по секрету один наш рибалка, Митрофан Васильович, покійний уже, якраз перед самою смертю розказав. Рибалка з рибалок був!

– Може семидесятидвохпроцентне? – запитую я, пригадавши, що недавно прочитав на шматкові мила з дідових, прижиттєвих ще, запасів.

– Ні-ні! – напускає строгість Пантьошка. – Тільки семидесятитрьохпроцентне і ніяке інше, запам'ятай!

– Ну ти й пустомеля, Пантелію! – сміється Агнеса Степанівна. – Ось не забивай чоловікові голову.

І вже до мене:

– Це він у газеті "Наші обрії", колишній районці, вичитав, да й морочить тебе. То гумореска така була. Ото тільки й правди, що написав її дійсно Мусієнко Митрофан Васильович. Його ж не переслухаєш. Він Любі своїй так голову набив оцими балачками, що та весь вік мучиться.

Я одразу ж пригадую Великоднє: "Пантелію, ось припини! Пантелію, чи ти помовчиш коли?" і думаю, що Хасточка, мабуть, у чомусь права: витримати в хаті такого балакуна не кожна й жінка зможе.

– Бачили очі, шо купували, їжте, хоч повилазьте! – сміється-заливається на те дід Пантьошка. – Воно ж як получилося? Я, теєчки, як його, змалку шепелявив дуже, ну, один лікар якось матері й присовітував: нехай, каже, ваш Пантьошка більше балакає – тоді обов'язково вибалакається. А мені ж воно муляло, бо хлопці насміхалися, ну, я і взявся. Було балакаю-балакаю, балакаю-балакаю – язик терпне, а я балакаю... А таки ж, бач, вибалакався. Ото й Любці балачками голову закрутив. Були й вищі, були й розумніші, а вийшла за мене – всіх перебалакав. Нехай терпить: шо вже тут лишилося... Да й звикла вже. Часом сама просить: "Набрид, – каже, – тілівізор, може ти нам з Надькою шось розкажеш?" Хочу не хочу, а мушу.

– От кого в телевізор треба посадить, – резюмує Хасточка, – ти би сам увесь отой їхній марафон потягнув.

Ця "Славута" мов пір'їнка – коли назустріч іде фура, потоком повітря нашу машинку аж хитає вбік: доводиться міцніше тримати кермо. Тому я не реагую на іронію пасажирів – як-не-як на мені відповідальність за їхнє життя і сусідчине майно.

Поруч зі мною озивається чужий телефон. Уляна Петрівна виймає з кишені затяганий смартфон і через шум у салоні вмикає гучномовець.

– Альо!

Якийсь час напружено слухає, потім підіймає скло своїх дверцят і тривожним голосом перепитує:

– Шо-шо-о? Да не може буть! – і одразу ж починає сердито сопіти. – Вчора ж нормальне було! Сходи ще раз подивися: може фітофтора?

Уже всі ми попіднімали скло і вслухаємося в чужу розмову: десь на Клевені невістка Віра б'є тривогу – судячи з почутого, щось не так із картоплею, а що саме, незрозуміло, тому й страшенно цікаво; лиховісне ж мовчання Гармашихи тільки додає інтриги.

Через кілька хвилин лунає повторний дзвінок і тепер, принаймні мені, вдається почути, що в Гармашів на городі жовкне і сохне бадилля картоплі.

– Да який в чортового батька "Раундап"! – у відчаї вигукує Уляна Петрівна, але разом із тим в її голосі з'являється невпевненість: так зазвичай буває, коли людина починає усвідомлювати, що найстрашніше, в яке вона відмовлялася вірити, таки настало.

– Да шо ти мені казала?! Казала вона! Казала... Сама знаю, шо не ти... – на цих словах Гармашиха спересердя вимикає телефон.

– Що сталося?! – сполохано запитує Хасточка.

– Думала ядом од жука кроплю, а вийшло "Раундапом" – от шо! – кипить Уляна Петрівна й таке враження, що ось-ось викинеться з авта, тому я про всяк випадок вмикаю центральний замок, блокуючи її дверцята. Вона злякано сахається і додає:

– Бариги чортові, навчилися в шприцях усе продавати, а тут ще ті малі чортенята вдома: воно якось і сплуталось...

– Дик шо, вся?! – ні живий, ні мертвий від хвилювання запитує дід Пантьошка.

– Чотири рядки! – сердито буркає Гармашиха таким тоном, ніби їх у неї шість або вісім, а не щонайменше сорок.

– Отож треба було шприц із раундапом підписувати, або в окремий пакет покласти, – повчально рече Агнеса Степанівна, – я тільки так і роблю.

– І де Ви такі розумні були, як Зеликові кози дохли?! – напівобернувшись назад, запитує Уляна Петрівна з таким лютим сарказмом, що годі й передати, і мені здається, ніби наш тісний салон пронизує блискавиця чи, принаймні, потужний електричний розряд – мені ввижається страшенний тріск і шипіння, а в повітрі явно пахне озоном: добре, хоч не сіркою. Ми сидимо, принишклі, наче дітлахи, що ненавмисне скоїли страшенну шкоду, й перелякано мовчимо.

"Про що це вона? – гасає в моїй голові думка. – Знову кози. Які такі кози?! Запитав би, так страшно..."

В'їжджаємо в якусь Березну і коли простір навколо розсувається по сторонах, що завжди є свідченням чогось на зразок центру населеного пункту, Уляну Петрівну щось ніби підкидає на її сидінні.

– Стуй! Стуй, тобі кажу!! – прямо таки репетує Гармашиха, а дід Пантьошка ззаду панічно:

– Термузи-и!!!

Я щосили б'ю по гальмах і "Славута" зі страшенним скрипом та вереском, із запахом смаленої гуми спиняється й глухне, бо, виявляється, в цьому авто відсутнє автоматичне розблокування зчеплення. Невже когось задавив і не помітив?!

– Я тут встаю! – Уляна Петрівна намагається вийти, але марно: і двері на замку, і пасок безпеки тримає. – Одчини двері, чуєш?!

– Та чого Ви, – заспокійливо мурмочу я, – ще ж не Чернігів...

– Я до Березни їхала!

Тю... А я звідки ж знав? Випускаю пасажирку, запитавши:

– А назад Вас тут підібрати?

Але та сердито кидає:

– На попутках доїду.

– Та як же так, Уляно Петрівно? – мені, як водієві, дещо незручно: совість же замучить...

– Баба з воза, то не велика зрада: і на колеса легше, і кобила рада! – Гармашиха так хряпає дверима, що навіть у мене, не кажучи про хазяйку авта, штрикає в серці.

"Чи вона свої приказки-примовки на ходу вигадує? Цікаво, хто в неї "кобила" – машина, чи Хасточка?"

– Хай Бог милує, отака самашедча, – зиркнувши у вікно й переконавшись, що ми вже від'їхали з місця зупинки і Уляна Петрівна точно не почує, неголосно, мовби про себе, каже Хасточка і затято хреститься, – це тепер мо' й місяць не розмовлятиме. Не людина, а кусок нєрва! Мати Божа, Царице Небесна, одведи й заступи!

– А про яких це кіз вона казала? – я все ніяк не заспокоюся й про всяк випадок уточнюю: – Ну, отих, які дохли?

– Да то в нас, теєчки, як його, – озивається Пантьошка, – приказка така.

– А Зелик той хто буде? – не йметься мені.

– Біс його знає, – задумливо протягує дід, – видать, жив колись у Городі такий чоловік; ну, й напала на його кози якась пошесть, а ніхто не міг тому ради дати. Ото звідти й приказка така.

– Кажуть так, – підправляє діда Агнеса Степанівна, – коли хтось дає пораду невчасно, як уже й зробити нічого не можна. Попала я сьогодні Ульці під гарячу руку, – додає вона з усмішкою, відійшовши, нарешті, від пережитого шоку.

– Поми-и-ритесь, – заспокоює її Паньошка, – чи вам уперше?

– Ой, не кажи, – вже сміється Хасточка.

Передмістя Чернігова, зруйноване дощенту ще на початку вторгнення, навіть тепер ще, попри намагання жителів відновити своє житло, нагадує велетенський, до самих кісток, опік на тілі міста. До обласної лікарні ми дістаємось без пригод і висадивши хазяйку "Славути", маємо з дідом тепер щонайменше дві години вільного часу.

– На базар! – весело керує він, всідаючись поряд зі мною.

– Дорогу знаєте?

– Да шо там її знать? – чваниться Пантьошка. – Отамечки звернеш наліво й печи по прямій аж до Головпоштампту. Я скажу, коли спинять.

– Тільки ж завчасно, – попереджаю про всяк випадок свого пасажира, – а не так, як у Березні.

По дорозі дід Пантьошка встигає поділитися зі мною своєю проблемою: хоче купити пилку-двохручку – пиляти дрова, бо раніше купував уже готові – пиляні й рубані, а тепер за самоскид по десять тисяч правлять.

– Невже такий дефіцит, що аж у Чернігів потрібно їхати? – дивуюсь я.

– А ти шо думаєш? У магазині тепер за двохручку ціну гнуть за тисячу. А тут барахолка є, навіть дві – пошукаю дешевшу. Спасибі Степанівні, грошей за дорогу з сусідів не бере, чому ж не проїхатись?

– А хіба бензопилки у Вас немає? – запитую, бо весь час чую, як вони деренчать по Го́роду то там, то тут.

– Немає. Да й нащо вона мені, подумай. І діди, й прадіди наші споконвіку дрова вручну пиляли, вручну й сіно косили, а це понавигадували чортвітьщо: деренчать, чортопхайки, так, що й вуха закладає. Весь смак од роботи пропадає.

– Важко ж Вам уже.

– І-і-і... Я за свій вік стульки трави перекосив, да зі своєю бабою дров перепиляв, що нам за виграшки те буде. Поспішать нікуди, до осені потихеньку напиляємо. Пенсія маленька, не розженешся... – зітхає наостанок.

На задвірках Чернігівського центрального ринку притулились ряди з інструментом, автотоварами та господарчими дрібницями, де такі ж, як дід Пантьошка продавці торгують всіляким, як на мене, непотребом, по суті, металобрухтом. Ми довгенько тиняємось поміж яток, дід знайшов не одну вже пилку, але купувати не поспішає – обирає найкращу, а зробивши нарешті вибір, ще й довго, затято, в задоволення собі й продавцеві, торгується. І зійшовшись нарешті на двох з половиною сотнях гривень, виторгувавши півста, страшенно радий зі своєї покупки, веде мене до зерна й там вже я беру в якогось дядька цілих два відра гороху – собі й Сашкові, тільки мені обирати не доводиться, бо ні з чого, а торгуватися соромно: дві сотні сплатив і забрав.

– Ну що ж ти не торгувався?! – нервується дід і навіть смачно спересердя спльовує. – Теж мені покупець. Ет... Молодьож.

Я на те лише зітхаю: коли це було, щоб два покоління та й порозумілися між собою в принципових питаннях? Дід Пантьошка ж, вочевидь, по-своєму витлумачує моє зітхання.

– Рая дівка до-о-обра, – ні з того, ні з сього видає старий, – подивишся, дик на юй аж грає все! Був би я оце хоча б на двадцять год молодший... Я колись знав толк у дівках.

"Ти ба!" – я з недовірою дивлюся на діда.

– Мене дівчата любили, – хвалиться Пантьошка, – секрет один маю.

Мені вже страх, як цікаво, всілякі масні припущення готові зринути з язика, проте стримує шана до віку, як результат колишнього батьківського виховання, тому свою зацікавленість можу демонструвати лише поглядом, що й роблю, старанно звівши брови.

– У мене руки, теєчки, як його, завжди теплі, – не витримує дід Пантьошка, – ото який, було, не мороз, а я без рукавиць ходжу. Дівчата, щоб ти знав, найбільше у хлопців теплі руки люблять. Такі орли, такі бугаї до моєї Люби клинки підбивали, да тільки як лапне її холодними руками, та зразу й по морді його! А я Любу обійму, руку під пальто засуну – "Ой, – каже, – яка в тебе рука тепла, наче грілка! Не приймай, погрій іще".

– Давайте краще пообідаємо, – пропоную я Пантьошці, – мені тут, доки Ви торгувалися, підказали гарну піцерію.

– Да ні. Ще тільки чверть на одинадцяту, рано. Поїхали, дочекаємося Степанівну й тоді вже, гуртом.

"Ну ти не телепень, Глібе?! Тобі ж ясно було сказано: пенсія маленька, не розженешся. Ти ж не сказав, що хочеш його пригостити. Та й обідати удвох, без Агнеси Степанівни, геть нечемно."

– Вам доводилося піцу їсти? – обережно запитую якомога делікатніше.

– Теж мені диво – піца. Чи в нас їсти немає чого, щоб я ото за чужим ганявся? Тільки гроші дурно викидать.

– Так не в тому ж справа, – я вмикаю всю, на яку тільки здатен, дипломатію, – до нас їдуть борщ куштувати, вареники, а нам піцу везуть. Ось ходімте, я просто хочу вас із Степанівною пригостити піцою.

Я добре бачу, що дідові й хочеться, і колеться, бо ж таки своєю відмовою, як йому здається, спалив усі мости. Та я чемно беру його під руку й ми, лишивши покупки в "Славуті", чимчикуємо в напрямку піцерії на розі – як мені пояснили: зсутулений дід і чоловік за сорок, що все помітніше накульгує на ліву ногу. І чому я не взяв свого ціпка?

– Три з собою: з яловичиною та грибами, з куркою і ананасами, "Маргариту", – замовляю я у віконечко на високому ґанку, позираючи згори на Пантьошку, що неприкаяно топчеться на тротуарі: ще втече чого доброго. А все ж таки дочекавшися – я трьох коробок з піцою, Пантьошка мене – ми рушаємо в зворотну путь, благополучно дістаємося авта і за якихось чверть години вже паркуємося біля обласної лікарні. Я ще не встиг вийняти з кишені смартфон, а Хасточка вже тут як тут.

– Саме збиралась тобі дзвонити: оце, думаю, поїхали, да ще десь в халепу встрягли – що мені тоді робити?

– Я тут піцу на трьох купив, тож пропоную пообідати, доки ще тепла, – кажу, а в самого під ложечкою так і смокче й слина вже почала виділятися, бо позаду мій ніс чує звабливі запахи.

– Ну нащо ото було?! – мовби й дивується, а ніби й обурюється Агнеса Степанівна, проте й дурню зрозуміло, що то лише для порядку і їй насправді приємно. В кишені діда Пантьошки – що то стара школа! – знаходиться складаний ніж, я ріжу кожен корж на три рівні частинки: аби кожному вдалося скуштувати всього, й ми з апетитом подорожніх наминаємо знамениті італійські коржі.

– Це вже, теєчки, як його, бабам своїм понабріхую, – мурмоче з повним ротом Пантьошка, – мо' й не спатимуть.

"От дідько, – знову лаюся на себе, – зовсім зачерствів на війні: не міг замовити п'ять піц. Тільки ж... Хасточка що подумала би? Ох уже ж мені ця неписана етика Клевені!"

Наївшися, рушаємо додому; дорога назад завжди коротша і час летить швидше. Агнеса Степанівна сидить уже біля мене й розповідає про свій візит до офтальмолога:

– Сказала Ірина Іванівна, що треба на операцію лягати, будуть сльозові протоки чистити, бо забиті, а мені страшно. А хазяйство, горо́д на кого покину? Он як Гармашиха розсердилась, а за що, так би спитать? І за очі страшно, бо як сліпому жити? Ох, горе, горе, – бідкається вона, – це хіба що отам з Казанської, коли кукурудзу приберу, да з Улькою помиримось.

Дід Пантьошка, наївшися піци, затих позаду й Хасточка, озирнувшись через плече, зі сміхом мовить:

– Дитина заснула. Наморився, сердешний.

Вже й Березна. Біля автостанції, мало схожої на подібний типовий заклад, стоять автобус і маршрутка, кілька пасажирів, цмулячи цигарки, топчуться на тротуарі.

– Онде й Петрівна наша! – вигукує Хасточка й не добереш, радіє вона цьому, чи тривожиться. – Спини, бо ще прокляне.

Я мушу зупинятись метрів за двадцять далі й хазяйка "Славути", забувши про свій гордий статус, виходить з авта, кричить і маше рукою, а потім знову сідає на заднє сидіння, поступаючись місцем "самашедчій".

– Хух! – мовби нічого й не сталося, щириться міцними білосніжними зубами Гармашиха, мостячись на сидінні тісного авта з картонною коробкою в руках, з якої несеться хор писклявих голосів та шурхіт кігтів по картону. – А я тульки оце справилась. Кинулась на птахофабрику – не продають курчат, болячка якась завелася, куре чхають. Ну ти подумай: куре й тії чхають! Добре, шо пудказали: чолов'їк тут один курчат продає, дик у нього взяла, бо мало мені з картоплею того лиха, ще й день би дурно пропав. Взяла два десятки голошиїх і три – майстрів. А у вас як діла́?

– І ми справились, – Хасточка стримано радіє зміні настрою сусідки. – Майстер – це оті рябі?

– Еге. М'ясо-яєчні. Казав продавець, імунітет у них сильний. Ну, побачимо.

І озирнувшись назад, гукає до Пантьошки:

– Пантелію! Ось не прикидайся: бачу ж, що не спиш. Давайте будемо спинятись, бо об'їдать пора, їсти хочеться, аж шкура болить. Боюся, що по такій спеці й відбивні мої завоняються.

– Відбивні? – вмить озивається Пантьошка. – Свинячі?

– У живого од стегна різала, чи як? З півня.

З мого язика ледь не зривається зізнання про піцу, але відволікши всю свою увагу на маневр обгону фури, я стримуюсь, а потім з подивом зауважую про себе, що мої попутники ніби води в рота набрали – ні гу-гу! – і здогадуюсь, що, певно, мають на те вагомі причини або тверезий розрахунок. До того ж, коли добре помислити, кожен із них щось же прихопив із дому на обід – недарма вранці мали при собі щось таке в целофанових пакетах, тож немає жодного сенсу все те добро везти назад додому. Це тільки я один через своє рафіноване містянство рушив у далеку дорогу без харчового припасу, бо звик, що в місті завжди можна знайти де пообідати, були б тільки гроші.

– Отам, Глібе, бачиш – затінок, спиняйся. Всі наші тут обідають, як з Чернігова їдуть.

Мені ця зупинка – як ніж у серце. Агнеса Степанівна натренованим рухом піднімає ляду багажника, видобуває з його черева розкладний столик, зумисно підлаштований кимось до розмірів багажника і на цьому подіумі один за одним з'являються наїдки моїх попутників. У Гармашихи – відбивні в клярі, молодий редис, зелена цибулька, у Хасточки не менше десятка котлет і пухкий домашній хліб із хлібопічки, у Пантьошки півлітрова банка з салом, солоні огірки, дві дебелі цибулини й пляшка домашнього вина – "Вишнівка!" – з гордістю похвалився дід, і лише в одного мене велика дуля з маком: соромно, аж вуха горять.

– Ви обідайте, а я трохи покуняю, бо на сон хилить, а нам ще довго їхати, –намагаюсь я схитрувати, але виходить незграбно і через це ще ніяковіше.

– Ану, не видумуй мені! – гримає Уляна Петрівна. – Ти ба, який інтелігент: думаєш, об'їси? Бачиш скульки тут всього? Їж!!

– Та ні, дякую... Я в Чернігові...

– Ось візьми, спробуй мого сальця з банки, – підхоплює дід Пантьошка, вочевидь, з того простого розрахунку, що я їстиму його сало, а він відбивні та котлети, – да ти такого сала, теєчки, як його, скульки й живеш, не їв! Це ж не сало, а фрикасе в мармуладі! А ще як з цибулею!

– З цибулею?! – направду жахаюся я. – Ні-ні-ні!

– Ну, годі вже, – не витримує й Агнеса Степанівна і вплітає сердиті нотки: – шо ти оце ламаєшся, ніби здобний пряник у помийниці?! В нас так не заведено! Пригощають – маєш їсти, хоч і лопни. Я оці котлети тільки заради тебе й готувала: ти таких і в баби Ліди не їв. Я ж від тоїх частувань не відмовлялася, – закінчує вона свою тираду і це вже хоча й дещо замаскований для Гармашихи, але для мене абсолютно прозорий натяк на піцу.

І навіщо я все це починав?! Мав би зрозуміти, що все одно програю. Присоромлений, важко зітхнувши, опускаю голову і підступаю до подорожнього фуршету. З чого почати? Це навіть не дилема, це задача з трьома невідомими: почнеш із сала діда Пантьошки – по висхідному принципу до найсмачнішого – а раптом Гармашиха образиться: їй це як раз плюнути. Почнеш із котлет або відбивних – після них дідове сало може просто не полізти в горлянку – старий образиться і буде за що.

– Тоді порадьте мені з чого почати, – вдаюся я до хитрощів: простецьких, але безвідмовних.

– Оце стільки прожив уже, й не знаєш?! – миттєво реагує дід. – З моєї вишнівки.

"Так я ж за кермом, не можна", – в моїй голові ще тільки формується відповідь, а Гармашиха вже вистрілює в бік Паньошки порцію свого обурення:

– Він за кермом, не можна!

– Пити не стану, але на язик візьму, посмакую, – кажу, хапаючись за дідову пропозицію, як за рятівне коло.

По всьому видно, що мої попутники подорожні досвідчені – Пантьошка вже розпаковує загорнені в папір скляні гранчасті чарочки часів пріснопам'ятного есересеру і вже розливає по них густий прозорий напій кармазинового кольору. Коли я підношу його до губ, то відразу ж чую яскравий вишневий аромат, що жодним чином не поступиться розрекламованому Luxardo Cherry – овва! – хто би міг подумати...

Чекаю, що хтось зі старших промовить слово до чарки – цікаво, яке?

– Ну... – виривається вперед хазяйка авта, підносячи на цьому до губ свого стопарика.

– Давайте за тих, що в окопах, – тихо нагадую я, і Гармашиха, схаменувшись, підхоплює:

– Хай їх Божа Мати береже.

І решта підпрягаються, бо як же ж, святе діло.

А дідова вишнівка на смак цілком, цілком пристойна. Під уважними перехресними поглядами Уляни Петрівни й Агнеси Степанівни ставлю практично повну чарку на стіл і оголошую заготовлену фразу:

– Ну, чия випивка, того й закуска! Почну з Вашого сала, діду.

Дещо незвичний смак, а так – сало як сало: м'яке та жирне. Ми там, у пеклі, про щось подібне і мріяти боялись, бо будь-які згадки про нормальну їжу в тих умовах роблять тебе слабким, розплавляють волю, ніби сонце віск. Колись я би обов'язково поділився цією думкою з присутніми, а тепер – нізащо. Тому я, як справжній парасит[28], беруся мудрагельствувати перед трійцею аборигенів на тему народної кулінарії, порівняння різних національних страв, які мені довелося скуштувати за кордоном, й під цю сурдинку[29] дегустація відбивної та котлети проходить без жодних ексцесів. Моя трійця досить швидко та з видимим задоволенням розправляється і з пляшкою вишнівки, і з наїдками – змели все і сліду не лишили. Ще баба Ліда повчала нас із Жоріком, що доїдати потрібно все і завжди – крім святкового столу, коли зумисно все виставляється із надлишком. Ну, щось на кшталт рогу достатку, як я тепер розумію.

Нарешті рушаємо. Ситі, вдоволені пасажири мовчать, ліниво, в міру можливостей, розкинувшись на своїх сидіннях, можливо, що й куняють, і тільки я, не маючи права на таку розкіш, веду авто й міркую про власну невизначеність: чи освоюся тут хоч коли-небудь, чи знайду себе в світі Клевені, чи так і зостанусь до скону паразитом, що існує тільки завдяки власній майстерності жити за чужий рахунок. Або, що ще гірше, з почуття жалю сусідів.

07.06

Рибальська наука.

Будильник смартфону виставив на три тридцять ранку. Ліг, ледь смеркатись почало, а сон іти не хоче. Ворочаюсь, ворочаюсь на своєму ліжку – то уявляється майбутня риболовля, то перебираю в голові, чи нічого не забув, чи все поклав до випадково віднайденого в майстерні старезного дідового наплічника з грубого брезенту, в котрому навіки лишився чи то запах, чи сморід – кому як – від риби: дід Сергій теж час від часу балувався цією чоловічою розвагою, тільки більше зимою, коли роботи ставало суттєво менше. Можливо, я й заснув би, але надто вже великі надії покладаю на завтрашню, чи, швидше, вже сьогоднішню подію та й голова від безсоння знову розболілась.

Тут же справа в тім, що вчора ввечері, після нашої поїздки, Агнеса Степанівна на прощання поділилася зі мною своїм секретом приготування гороху. Здається, вона людина потаємна, сама розповідає мало, більше інших слухає.

– Ти з горохом, Григоровичу, ось як зроби, – навіть дещо стишивши голос, спинила вона мене, – по обіді розпали завтра піч, нехай згорять полін п'ять чи шість – багато не треба. Тоді знайди горщик або макотру, пересип туди свій горох і ту воду, в якій він мочився, теж туди вилий, да й став у піч. Покришку тільки зсунь, щоб не бігло. І займайся своїм ділом, а горох нехай вариться – годин п'ять або й шість. Можеш навіть не боятись, що недовариться чи перевариться – буде такий, хоч на виставку: і Бальбо позаздрить, от побачиш. Батька мого покійного рецепт. Колись батько мій покійний так готував, і не він один, а тепер позабували. Будеш ще дякувати мені, як не полінуєшся. Може коли рибою пригостиш за тітчину науку.

Дуже я сумнівався, а все ж послухався, зробив, як веліла Хасточка – насилу розібравшися з системою засувок у комині та димоході, таки протопив у літній кухні піч і вимазавшись, ніби той чорт, у сажу, на рогачі запхнув туди горщик з горохом, хоча одразу ж по тому взявся варити і в звичайній каструлі, з содою. За півтори години горох в каструлі був готовий, я навіть відніс трохи на дегустацію до Сашка: той подивився, покрутив, розчавив пальцями кілька штук, навіть скуштував, і виніс присуд:

– Для першого разу згодиться. Ось половиш завтра зі мною, сам зрозумієш що й до чого.

Про другу спробу я завбачливо промовчав: а раптом узагалі нічого не вийде і Бальбо образиться чи на кпини підніме? Коли ж після вечері вже витягнув той горщик з печі й зазирнув у нього, побачив у рештках прозорої води жовті круглі горошини – якими закладав у посудину, такими вони й лишилися. Хотів уже облаяти сусідку останніми словами, але все ж витягнув ложкою кілька горошин, узяв одну між вказівним та великим пальцями й несильно притиснув – як Сашко робив. Шкуринка горошини, що виглядала первозданно цілою, повільно луснула й з-під неї почала вилазити м'якесенька жовта однорідна маса. Навіть мені, повному дилетанту, стало зрозуміло, що маю витвір преміум-класу. Тож який вже тут сон? Перед очима то поплавці під воду йдуть, то лящі вже на березі з рук вислизають.

Коли сон таки зморює мене, зі смартфона починає лунати ніжна мелодія будильника і певний час я ніяк не можу второпати що воно таке, чому й навіщо грає, а роздуплившися, тобто, згадавши про заплановану пригоду, схоплююсь із ліжка, намагаючись зрозуміти як довго триває цей сигнал – а раптом Сашко поїхав сам, не дочекавшись мене? Та ні, на щастя, до тями я прийшов буквально через кілька хвилин. Тому попри головний біль по-армійському швидко вдягаюся і йду пити чай із термоса з бутербродами, завбачливо наготованими ще звечора.

За вікном глупа ніч, суцільна чорна темінь. Я нічого не переплутав? Бо одна річ, коли би їхали на авто, а зовсім інша – велосипедами. Це Сашкова забаганка. "Хочу показати тобі красу лугу на світанку, – казав мені вчора ввечері, даючи останні настанови, – ні в авто, ні на мотоциклі такого не побачиш і не відчуєш". Але як можна поночі їхати на вєліку, цьому комічному старезному ровері, коли він у мене навіть фари не має? Щойно допиваю свій чай, як лунає дзвінок від Бальба:

– Ти скоро? Бо час іде. Чекаю коло двору.

Нічого собі, яка пунктуальність! Мовби не на риболовлю зібрались, а чатових міняти. Виходжу на вулицю – навколо темрява, приємна прохолода, якісь особливі, свіжі, нечутні вдень аромати квітів, монотонне сюрчання коників, від Клевені жаб'ячий хор, а над головою велетенський купол чорного неба і зорі на ньому – такі яскраві, такі манливі, що я не можу відірвати від них погляду. Ген Чумацький шлях, лівіше знайомі ще зі школи обриси Великої Ведмедиці – вже й не пригадаю, коли востаннє бачив я цей безтурботний вселенський Спокій: хіба що під час пам'ятного нічного побачення з Раєю два десятиліття назад, та й то не певен, не до того нам було, мені так точно.

І раптом десь далеко, вгорі, знайоме вже дзижчання, котре ні з чим не сплутаєш – звідкілясь наближається чортів "мопед". Летить чорна невидима чиясь смерть або чиєсь каліцтво, розлука, горе, летить ненависть до чужого життя, до цього спокою і тиші, до нашого високого нічного неба, мовби в них інші зорі, немає Великої Ведмедиці й Полярної зірки... Дідько, я ж іще в цьому місяці нічого не задонейтив для хлопців, які, зарившись у землю, під КАБами, снарядами, мінами й кулями день і ніч тримають над нами оце нічне небо!

Докір сумління мучить тепер не менше головного болю, і очікування дива, навіть бажання їхати кудись на самісінькій межі – ось-ось пропадуть. Зараз, зараз же надішлю. Виймаю смартфон і гарячково намагаюся зайти в Приват24, але в поспіху двічі набираю неправильний пароль і тільки коли повністю зосереджуюсь, роблю нарешті донейт за звичним шаблоном.

Знову дзвінок від Сашка. От нетерплячий!

– У тебе все нормально? – запитує з прихованим роздратуванням.

– Так-так, все.

За якихось пару хвилин я вже за хвірткою. Чи очі звикли до темряви, чи це вона дещо послабла, бо світанок скоро: я вже досить добре розрізняю стежку, що тягнеться попід дворами нашої сторони й упевнено веду свій велосипед із прив'язаними до його рами вудками. Сашко – сама нетерплячка: виказує мені, що ми втрачаємо вже цілих двадцять хвилин. Та все ж таки, згадавши, певно, про гостинність і що це він сам мене запросив, опановує себе й дає настанову:

– Зараз перейдемо кладку, а тоді вже можна буде і їхати.

Час невблаганний до сталості, він любить зміни, він сам є суттю змін. Рукав за час, що сплив після моїх тут літувань, обмілішав, звузився настільки, що клевенці влаштували прямо за Бальбовим двором перехід через нього, зробивши кладку: спиляли на березі біля самої води три верби так, що ті, впавши, лягли рядком упоперек русла й утворили собою імпровізований місток – проїхати по ньому не вдасться, а перейти можна. З одного боку навіть поклали на вбиті в дно високі товсті кілки щось схоже на поручень, аби можна було притримуватись рукою, коли йдеш по колодах.

– Рушай першим, – командує Сашко і я обережно ступаю на імпровізований місток: зліва сякою-такою опорою виступає поручень, справа від себе обережно веду велосипед – він ніби теж, як опора, але боюсь, що в цій напівтемряві його колеса можуть запросто зісковзнули вправо, у воду – тоді він і мене за собою потягне. Втонути не втону, але риболовля моя на цьому й скінчиться.

Сашко ж, відчувається, йде по кладці, мов по тротуару, ще й розповідає мені в спину:

– Бач, як пересохла наша Клевеня. Це ми з Мишком да дідом Пантьошкою три роки назад кладку зробили. Ходили, й нормально було, а баби наші зібралися кіз на луг відвести, да Яновська взяла й брикнула з неї посеред Рукава: вона на один бік, коза на інший і мотузка між ними! Мало не потопилися з рогатою. Добре, що Степанівна висока: коли таки дістала ногами твердого дна, вода їй по підборіддя була.

Я жваво уявляю ту картину й попри біль та власну еквілібристику на кладці, заходжуся сміхом.

– Не стільки того падіння, як лементу було! – регоче Сашко, аж луна по лугу йде. – Вся Клевеня збіглася, наче не коло води весь вік живемо, а в якомусь степу за Прилуками. Дак ото після того ми й поручень зробили.

– То це ти мене першим послав, щоб рятувати, коли впаду? – цікавлюсь я в небезпечному місці, тримаючись лівою рукою за поручень, а правою за центр велосипедного керма.

– Авжеж. Хтозна, може ти вже й плавати розучився. Скільки це тебе тут не було?

– Та вже років двадцять п'ять, коли від школи лічити.

Нарешті ми виходимо на луг. Добре витоптана ногами та виїжджена велосипедами стежка похило піднімається вгору й виводить нас на чистий луг. Сашко проходить вперед.

– Їдь за мною, дивися й слухай. Стежку добре бачиш?

На диво, дійсно добре, даремно я переживав.

– Бачу добре.

Рушили. На широкій Сашковій спині висне гирею важкий пузатий наплічник. Що він туди наклав? Коли всілякі снасті, то де ж там для риби місце знайдеться? Та це запитання недовго мучить мене. Обабіч світлої в напівтемряві стежки стоїть висока й густа лугова трава і за якусь хвилину, не більше, мої штани мокрі по коліна, ніби я не по стежці, а по воді їду: невже так важко було здогадатися і взути дідові чоботи? На лузі панує тиша. Поет сказав би – первозданна. Тиша, прохолода і легкий приємний запах сирості. Навколо стає все видніше й навіть у сутінках помітно, як сріблиться вкрита росою трава і гне верхівки під її вагою. Десь ліворуч вимальовується раптом висока суха деревина, за нею якась улоговинка, геть уся вкрита низьким напівпрозорим туманцем, а з її протилежного боку якась істота починає видобувати дивні, короткі гнусяві звуки:

– Гу-у! Бгу-у!

Вони водночас і глухі, але й приховано лункі: просто дивовижно. В улоговині тьм'яно зблискує вода – о, так це лугове озеро! Стежка веде нас уздовж нього, через Сашкове плече я бачу, як попереду дві рябенькі пташки підхопилися сполохано зі стежки прямо перед його велосипедом, перелетіли метрів на двадцять уперед і знову сіли, киваючи довгими тоненькими хвостиками, дочекалися нас і знову перелетіли по стежці, ніби показуючи нам шлях, але потім таки відлетіли кудись убік. Вони що – й ночували отак, прямо на стежці?

А які запахи! В цій луговій сирості дихається так легко, мовби в якомусь SPA-салоні з дорожезними процедурами; та ні – куди тому SPA-салону! Голові моїй уже легше. Світанок все більше долає темряву – я вже помічаю темно-сизі обриси дерев за кількасот метрів попереду. І випадково кинувши оком назад, через праве плече, бачу, як над темним лісом вдалині дивовижними відтінками й глибоким переходом від темно-блакитного до яскраво-рожевого світиться вранішнє небо – там ховається велетенський світильник Сонця і ось-ось вигляне з-за лісу.

Жаль, що я не художник. Чому ніхто ніколи не намагався змалювати світанок на лузі так, як це робили Куїнджі з нічною порою на Дніпрі чи Айвазовський із заходом сонця на морі? Чи хтось і намагався, проте не зміг? Треба глянути в Мережі. Можливо, митцям ліньки було так рано вставати чи боялися роси? Або ця скороминуща мить настільки невловима, що ні в кого не вистачило хисту. То чому я барюся?!

– Стій! – гукаю я Сашкові й спинивши ровер, виймаю з наплічника спеціально взятий для таких моментів Nikon D5100https://uk.wikipedia.org/wiki/Nikon_D5100 та роблю кілька знимків – хоча би так зафіксую це диво; Бальбо терпляче чекає.

Вже майже день. Багатоголосий пташиний спів, що наростає з кожною хвилиною, лине звідкілясь спереду: в рази голосніший, ніж я щодня чую в себе на Клевені. Несподівано наша стежка перетинає справжню лугову дорогу – дві виїжджені автомобілями колії; стіна з дерев, що я її помітив раніше, ось уже зовсім поряд і, перш, ніж я про щось здогадуюсь, перед моїми очима миттєво, наче в штукарстві Девіда Коперфілда, відкривається Десна.

Ух ти, яка мальовнича картина! Урвистий з нашої сторони берег місцями поріс кущами лози, протилежний вабить до себе жовтим піщаним пляжем, гладеньке дзеркало води синє, наче небо, а під берегом, де кущі, воно зелене, й навіть звідси видно, як там по ньому, під кутом до крутояру, відходить низка ямок-закрутів – від маленьких, як п'ять копійок, до великих, мовби блюдце. Коли б не пташиний спів, тиша була би мертва – жодного подиху вітру. Але що дивно: спів цей тиші не заважає, він сам по собі є ніби її невід'ємною частиною. Вже день. На сході, якраз по руслу ріки, що вигинається тут дугою, за майже чорним лісом витикається раптом краєчок жовто-червоного кола – не сліпучо-яскравий, а цілком спокійного відтінку: дивись на нього, скільки хочеш і очі не заболять. Той краєчок досить швидко, прямо на очах, піднімається над темнотою лісу і вже видно майже половину густо-помаранчевого диску.

– Спізнилися, – трохи з досадою, тихо, майже пошепки каже мені Сашко, – ну, та що ж поробиш? Ставимо отут під кущами велосипеди й тихенько, без шуму, йдеш за мною. Головне – ногами не гупай, бо риба почує.

Він іде ледь помітною стежкою попереду, не підходячи до краю кручі, я, почепивши фотоапарат на шию, з наплічником за спиною, та вудками в руках, поспішаю за ним. Сашко підходить до того місця, де внизу, з-під куща, вервечкою стеляться по воді ямки-коловерті й починає обережно спускатись. Я намагаюся повторювати його рухи, але мої ноги чомусь, ніби спеціально, хоч і тихо, а все ж часом гупають по кручі й тоді Сашко люто зиркає назад, а я не розумію, як воно в мене так вийшло, і як це йому вдається в своїх важких черевиках так безшумно переставляти ноги, опускаючись мало не по вертикальному глинистому схилу.

Нарешті ми біля води, під кущем, і мій провідник, щойно його нога ступила на невеличкий, кимось уже добре втоптаний майданчик, тут же присідає – ну розвідник розвідником! Я старанно копіюю всі його рухи та дії, й хоча виходить не надто вдало, все ж таки скоро опиняюся поруч із ним, присівши навпочіпки – а скільки зможу зі своєю плюснею побути в такому становищі навіть не уявляю.

– Сідай, – шепоче Сашко й показує на якусь старезну дощечку, покладену на земляну сходинку, дістає з такого ж старого, як і в мене, наплічника дебелого, майже, як у Крокодила Данді, ножаку й береться по сусідству з моїм сидінням робити подібне сидіння для себе, швидко справляється з роботою, виймає зі своєї торби щось середнє між маленькою подушкою і матрацом для кішки, вмощується на ній і з видимим полегшенням каже:

– Ну, з Богом. Зараз якраз себель[30] нереститься – любить відкладати ікру на гілках отаких, як цей, наполовину затоплених кущів, а лящ дуже полюбляє нею ласувати. Може, дасть Бог, і на наш горох спокуситься. Тож слухай мене, дивись та на вус мотай, – і починає пошепки довгу монотонну лекцію про те, що, коли та як робити: найперше готує підсаку, за тим кидає у воду жменю гороху, змушує мене спорядити ті дві вудки, що я їх оснастив на його загад удома, показує, як почепити на гачок горошину, та як і куди слід закидати снасть, як покласти вудки на лозові рогачики, що стримлять із води, знову підкидає у воду горох, але вже менше, опускає у воду довгу сітку садка для здобичі й нарешті з полегшенням зітхає:

– Все. Тепер сидиш і не зводиш з поплавців очей. Ледь побачиш, що з поплавцем щось не так, одразу ж руку до вудки; потопить – миттєво підсікаєш. Тут реакція має бути, як у кота. Ти бачив, як коти на мишей полюють? Отак і ти мусиш.

Я слухняно виконую всі його забаганки, хоча залюбки просто посидів би, помилувався чудовим ранком і цією неймовірною красою – можливо, й голова зовсм перестала би боліти. Сонячне коло вже відірвалося від темної смуги під ним, висить у вранішнім мареві й зовсім не сліпить очі, а по непорушній, здававалось би, воді прямо до нас стелиться золотава доріжка світла й нагадує смужку розплавленого золота. Тутешнє птаство в якомусь екстазі поринуло у спів аж до повного самозабуття – найменше пташа зо всіх сил намагається переспівати сусідів, але попри це, їхній вокаліз видається мені бездоганним: ніхто нікому не заважає, тільки доповнює звучання всього хоралу. Поверхня води, непорушна, коли дивитись на неї відсторонено, неуважно, насправді живе якимось окремим життям, ніби той Океан Солярису з роману Лема: струмені її то закручуються у великі або зовсім дрібненькі водоверті, то розправляються, розтікаються по поверхні, стираючи малюнок попередньої миті й тут же творять новий, іще вигадливіший, іще швидкоплинніший – жодної миті спокою. Та на це можна цілий день дивитися й не набридне.

Зате Сашко, мовчазний та зосереджений, знай сидить собі й очей не зводить з поплавців двох моїх вудок – так, ніби крім тих двох маленьких жовтавих кульок з твердого пінопласту, що неспішно розгулюють на поверхні води, стримувані вільним відтинком волосіні у пів метра завдовжки, більше нічого цікавого навкруги й не існує. Навіть дивно: рибалка, а така краса річки його не хвилює. Він то подасться, напружений, весь уперед і навіть руку простягне до котроїсь із вудок, то зримо розслабиться й неспішно повернеться в попереднє положення і знову пильно та уважно дивиться на ті дві кульки. Я пробую й собі поспостерігати за ними, але в їх поведінці не бачу нічого, що вказувало би на кльов риби. Що він там бачить?

Сашко витягає вудку – гачок голий: хтось непомітно, принаймні для мене, зняв під водою насадку.

– О, тут такі спеціалісти, – жартує мій інструктор, – що й злодія навчать, котрий у вас по трамваях гроші з кишень тирить.

– Ану ж, спробуй оцього, – виймаю я з наплічника целофановий пакет з секретним горохом.

Сашко зазирає всередину, з недовірою виймає кілька горошин, пробує одну і брови його від подиву підіймаються вгору:

– Ого, – шепоче він, – вищий клас! Сам варив?!

– Сам, – торжествуючи, всміхаюся я.

Він знову пильно роздивляється мою насадку, пробує роздавити ще кілька горошин, потім упевнено стверджує:

– У печі варений. Зізнавайся, хто навчив?

– Степанівна. Чому ти такого не вариш?

– Серед літа піч топити? Та мої мене з хати виженуть – не заснеш же.

"Мабуть, літньої кухні немає. Або печі в ній", – вголос я не наважуюсь робити припущення: мені яке діло?

Сашко закидає вудку і тільки тоді пояснює далі:

– Та й довго в печі. У мене скороварка, радянська ще, – куди тим сучасним: двадцять хвилин максимум і горох готовий, – він замовкає, даючи зрозуміти мені, що тут не місце й не час для пустого базікання.

Знову починається мовчанка. Мою ж увагу привертає щось на протилежному березі – бічним зором помічаю там якийсь рух. Біла чапля прилетіла звідкілясь, опустилась на мілководді й повільно, але граційно переставляючи довгі ноги-патички, бреде по воді, не менш пильно, ніж оце мій Сашко, у щось вдивляючись, а тоді р-раз! – блискавичний удар дзьобом у воду і мені вже видно, як вона тримає в ньому невеличку довгасту рибинку. Тут же розправляє крила і з натугою махаючи ними, важко здіймається в повітря й несе кудись свою здобич – певно, пташенятам. Оце рибалка – не те, що ми!

Сашко рвучко нахиляється, рука його блискавично опиняється над вудлищем, а там поплавець ніби провалюється під воду й тут же якась сила так стрімко гне кінчик вудлища, що він із силою хвоськає об поверхню, але рука рибалки вже рве тростину вудки догори і вона на моїх очах раптом вигинається дугою, що вібрує від шалених ривків підводного мешканця. Ого! Я провалююсь в якийсь ступор і дивлюся, онімівши від здивування, на єдиноборство двох одвічних суперників: людини та риби й уже не тямлю себе від захвату: прямо на моїх очах, сповнена експресії, розгортається боротьба за життя. Риба зо всіх своїх сил рветься вниз, у рятівну глибину рідної стихії, вудлище, таке тоненьке й тендітне, насилу стримує ці ривки, а Сашко як був незворушним десять хвилин назад, так ним лишається й досі – оце витримка у людини!

– Витягни вудку, – тихо просить мене, й так спокійно, ніби за столом веде мову про ніж або виделку, – це головень: бач, як пручається: може й волосіні поплутати. Але без поспіху, – попереджає наостанок.

Я, як можу, виконую прохання, а самого аж підкидає від порції адреналіну. Так це ж тільки спостерігаю, а що, як мені такий клюне?

– Коли велику рибу тягнеш, головне не поспішати, – по ходу без жодної емоції пояснює Бальбо, мовби й не змагається з головнем, а коментує чуже відео в Ютьюбі, – просто тримай її, не даючи потягнути в глибину, але й на себе не тягни вудку доти, доки риба не стомиться. Послабне опір – трохи підтягни, і так доти, доки риба сама не підніметься на поверхню. Це означатиме, що вона зовсім вибилась із сил, а як уже й на бік ляже, тоді можна і в підсаку брати. Тут золоте правило: сам не шуми і рибі не давай бовтатись, бо розлякаєш решту.

Ну, прямо "Старий і море". Мене аж тіпати починає з нетерплячки, а Сашкові хоч би що – знай собі тягається зі здобиччю. І що цікаво – все саме так і відбувається, як він мене тут наставляв: уже біля самої поверхні раз по раз відсвічує сріблом велика довгаста рибина, але минає ще доволі багато часу, перш, ніж завдяки майстерності рибалки змучений боротьбою головень безсило лягає на бік і Сашко, все так само без поспіху, підтягує його прямо на опущену в воду сітку підсаки, а тоді р-раз! – рвучко піднімає снасть догори й з натугою переносить на берег, до нас у руки.

Міцний, сріблястий, з сірою спиною, червоними, як жар плавцями й великою, біластою всередині пащею, головень лежить у сітці й стомлено хапає ротом повітря. Переможець відчіпляє рибину з гачка

– Півтора кілограми точно буде! – лише тепер Сашко проявляє стриману емоцію. – Почин є. Будемо вважати, що ти курс молодого рибалки пройшов, усе бачив, тому лишайся тут, роби, як навчено, а я піду зі спінінгом на хижака пополюю. Не забувай же принаду підкидати – по десятку-два горошин за раз.

Він зникає за моєю спиною безшумно, наче тренований спецназівець. Я ж, почіплявши на гачки "секретний" горох, вклякаю над вудками, намагаючись заспокоїтись і зосередитись, ловлячи себе на думці, що навіть голова перестала боліти – невже від адреналіну? Поплавці не подають ознак життя, тільки повільно тиняються на течії то в один бік, то в інший. Деснянські струмені тчуть на поверхні води чудернацькі візерунки – водна гладь переливається, ніби найтонший шовк. Я вже заспокоївся й у свідомість поволі входить пташиний спів, потім жаб'яче кумкання, далі шелест листя над головою – піднімається легенький вітерець. А кльову немає. Можливо, я щось не так роблю?

Кидаю у воду, туди, де поплавці, трішки гороху. Минає хвилина-друга і раптом один поплавець оживає, починає, пускаючи легенькі кола, дріботіти, а тоді раптом тоне. Я ледве встигаю простягнути руку, вхопити вудку і підсікти – пусто... Прогавив! Але ж і реакція потрібна на Десні! Ну, зачекай-но. Чіпляю горошину, закидаю – дріб-дріб-дріб! – потопило. Підсічка – є! Щось затято впирається в товщі води, в мене одразу ж починає калатати серце, але по тому, як зігнути вудлище, я розумію – щось не надто велике. А все ж опір зовсім не такий, як чинять на Клевені червоні карасики.

Я намагаюся не поспішати, але коли помічаю біля самої поверхні сріблястий полиск, витримка мене зраджує – я щосили смикаю вудку, з води важко вилітає чималенька рибина, несеться в повітрі прямо до моїх ніг, вдаряється об рогачика, на якому лежала вудка і падає у воду. Ет, дідько! Невструйло!! Добре, хоч Сашко не бачив...

Аби почепити нову горошину, вудку спираю на куща і тільки-но сягаю рукою до пакета з горохом, як на іншій вудці поплавець тоне без жодного попередження. Плутаючись у волосіні, розсипавши частину гороху, я хапаю ту вудку, відчуваю, як мій гачок десь там, на дні, впирається у щось непорушне, вудлище гнеться в дугу, але снасть тут же мовби вистрілює і з води вилітають гачок з грузилом, зі свистом летять кудись у небо, а звідти падають прямо в кущ.

– Ма́нда хуе́вос[31]! – вигукую в нестямі популярну іспанську лайку і якийсь час, все ще тримаючи в руці вудку, розгублено дивлюсь на воду: оце так, оце риба була!

Смикаюсь підвестися з тим, аби вивільнити з куща свою снасть, потім згадую Сашкову настанову щодо тиші й мінімуму рухів, вирішую якомога швидше закинути іншу вудку, але її гачок уп'явся в мої штани й витягнути його з цупкої джинсової тканини мені ніяк не вдається, а час іде, а риба може попливти геть... Я згадую про свою принаду, супроти всяких правил кидаю в річку аж пів жмені гороху, знову беруся до гачка, згадую, що в кишені свого наплічника бачив якогось ножа, полишеного там, певно, ще дідом, виймаю його і ріжу цупкий коттон. Гачок на волі, тепер швидше почепити горошину! Руки тремтять, ніби під час того пам'ятного першого бою під Харковом, коли в мене заїв автомат; сяк-так справившись з насадкою, закидаю вудку, припасовую її на рогачиках і завмираю над нею весь в очікуванні, мовби голкіпер, якому збираються пробивати пенальті: ну ж бо, ну...

Спливає хвилина, друга третя... утім, хтозна, можливо, це лише секунди були? І тут поплавець, тричі якось дивно підскочивши на воді, повагом, без жодного поспіху, йде під воду. Та місцина вже освітлена вранішнім сонцем і я добре бачу його рух під водою – все глибше й глибше... аж доки мої нервові закінчення нарешті посилають сигнал до мозку, звідти команда дії передається до руки і я рвучко підсікаю. Є!! Снасть моя впирається в щось непорушне на самому дні, вудлище згинається півколом і якийсь час ситуація лишається статичною. "Невже це деревина, корч?!" – шугає розчарована думка, проте хтось там, на дні, теж, певно, отямившись від несподіванки, нарешті робить важкий лінивий порух, а тоді ще й ще: таки риба!

"Не поспішай, не поспішай", – одразу ж згадуються Сашкові настанови і я, тримаючи в руці вудлище, відчуваю через нього ту напругу, з якою впирається невидимий суперник; моя розгубленість змішується із якимось первісним захватом і хвиля адреналіну вихлюпується звідкілясь, накриваючи мене з головою: оце драйв!

Хтось повільно ворочається в товщі води, не бажаючи підніматись на поверхню, туди, де межа двох світів: одного свого, рятівного, іншого чужого, згубного, але порада Сашкова вельми доречна і я помічаю, що моє вудлище навіть без додаткових зусиль все більше піднімається вгору й дарма, що деснянський мешканець часом, зібравши всі сили, до краю напинає снасть, аж кінчик вудки хвицяє по воді, проте потуги його швидко слабшають, а мені після кожного такого контрнаступу вдається вище й вище піднімати вудлище, аж доки нарешті я не помічаю біля самої поверхні мідний полиск широчезного риб'ячого боку. Невже лящ?!

"Тільки б не зійшов... Тільки б не зійшов..." – чи то молюся, чи чаклую-заклинаю я й перестаю помічати будь-що навколо себе: світ мій звузився до кількох квадратних метрів водної поверхні, під якою й відбувається віковічна боротьба мисливця і його здобичі. Знову блиснув червонястий широкий бік, тут же виткнулась із води товста коричнево-сіра спина й потужний удар широкого хвоста по поверхні розкидає навсибіч бризки води, а лящ з потроєною, здавалось би, силою шугає в глибину, аж вудка моя не витримує такого напору й знову хилиться до самої води.

– Обережно, – чую я десь позаду себе знайомий голос, – повільно опусти вудку, нехай погуляє.

Сашко за моєю спиною, але мені немає можливості, ні обернутись, ні відповісти – вся моя увага прикута до вудки й поверхні води. Я лише чую шурхіт глини, що осипається під його черевиками й ось уже він поруч зі мною.

– Ти був поспішив; більше так не роби, бо зійде.

У мене немає часу на відповідь: лящ вклав у свій відчайдушний ривок мало не останні сили, бо знову піднявся до поверхні, стомлено ліг на бік, тільки голову намагається опустити якомога нижче.

– Готовий, – резюмує Сашко, – бери ось підсаку і спробуй підняти йому голову – хай повітря хапоне. Тільки ж повільно і в міру.

Тримаючи в лівій руці підсаку, я зовсім трохи піднімаю вудку, волосінь натягується ще більше, голова ляща лише на кілька сантиметрів витикається з води, круглий рот тут же відкривається, ніби з подиву, й рибина нерухомо завмирає, безсило лежачи на поверхні води.

– Обережно тягни його на підсаку: не швидко й не повільно.

Та я пам'ятаю, як Сашко брав свого головня, тому досить впевнено буксирую здобич з піднятою над водою головою та відкритим ротом до підсаки і вчасно її піднімаю: не раніше й не пізніше. На довгому руків'ї підсаки вага відчувається неабияк – мушу навіть відхилитись, аби перенести здобич до себе, але за мить сітка з рибою вже в моїх руках.

– Ну, вітаю, друзяко! – плескає мене по плечу Сашко. – Рибальське хрещення Десною пройшов. Сподобалось?

– Ще б пак! – стомлено, але й радісно відповідаю я, розпливаючись у широчезній усмішці. – Давно так не переживав. Серце й досі калатає і руки трусяться.

– Гарний лящ попався: добрих два кіло буде. Везучий ти.

– Ще один зірвався, – жаліюсь я.

– Пусте, – хмикає Сашко, – не тільки рибалкам має везти – рибі також. Я почув, як ти лаявся. Ну, думаю, треба йти, Гліба підбадьорювати, бо не переживе невдачі, – він по-доброму всміхається.

З його допомогою запроторюємо ляща в садок та вивільняємо з куща другу вудку.

– Ну, ти далі тут лови, а я піду блешнями Десну постьобаю. Ще тільки сьома ранку, о дев'ятій почнемо юшку варити. Ти коли востаннє деснянську юшку їв?

– Ой, – машу рукою, – навіть пригадати не можу. Колись... Ще баба Ліда варила.

– Удома не та юшка. Спробуєш на багатті – от де смакота.

Ех... І знову я без власних харчів буду, на готовому чужому. Сказано – невструйло.

Ми облаштовуємось варити заплановану юшку в затінку під вербами. Відпущені Сашком дві години промайнули швидко. Попри всі мої очікування, лящі більше не клювали, але дві густірки й плітку таки вдалося зловити. Сашко ж – що то справжній рибалка! – настьобав тим часом пів десятка дебелих смугастих окунів: ми з Жоріком про таких в дитинстві могли тільки мріяти.

– Кажи, що потрібно робити, – прошу я, побачивши, як Сашко дістає з наплічника старезний армійський казанок: не стояти ж мені, склавши руки.

– Назбирай сушняку і розпали багаття. Ось, тримай сірники.

Залюбки. Сушняк – це сухий хмиз, всохлі гілки, що попадали з навколишніх верб. Такого повно в лузі й ми в дитинстві часто збирали його прямо по берегах Клевені, щоб потім пекти в багатті картоплю. Розпалити вогонь одним-єдиним сірником було тоді для нас із Жоріком своєрідною ініціацією, перепусткою в товариство аборигенів Клевені – так само, як плавання вздовж річки від пляжу до містка й назад, пірнання з верби, вміння веслувати на дерев'яній плоскодонці чи наловити вудкою на п'явку-клепсину смугастих окунів у вікнах між лататтям, аби, обгорнувши їх потім лопухом та глиною, запекти в багатті – карасі в Клевені тоді ще не водилися.

Рибальська юшка страва сакральна – майстерний кухар зварить її на багатті щонайбільше за сорок хвилин, а смак у неї прямо-таки божественний і навіть не намагайтеся сперечатись із рибалками, що є на світі щось іще таке ж довершене і досконале, як деснянська юшка. Тож, швидко впоравшись із приготуванням, ми всідаємось на траві, казанок між нами, поряд з ним, на старому рушникові, ще ціла купа всяких наїдків, приготованих Сашковою Людою і навіть семисотграмова пляшка оковитої з двома старовинними гранчастими стопками – так от чим був напханий його наплічник – а я, наївний, гадав, що снастями.

– За твоє рибальське хрещення! – виголошує Сашко.

– За зустріч! – алаверди додаю я.

Бальбо хвацько перекидає чарку, трохи скривившись, вичікує мить, потім зачерпує дерев'яною ложкою запашне вариво, аж тут помічає, що свою дозу я ледь надпив.

– Ти чого це?! – вигукує з обуренням. – До дна!

– Вибач, але горілку не можу, – я ніяковію, – голова... Контузія.

Тепер його черга ніяковіти й це означає, що перебування людини на фронті таки має вагу в суспільстві.

– Дак це що ж, мені й луні тут нагнать?! – начебто обурюється Сашко, але з тону сказаного якось не помітно, щоб ця обставина його засмучувала.

Ні, юшка таки свята страва: сьорбати її гожого сонячного дня в затінку під вербами – насолода незрівнянна. Ані півлітрова банка домашньої тушонки з півня, ані навіть кільце домашньої ж таки ковбаси неспроможні конкурувати зі свіжозвареною юшкою. Хтозна, можливо, це лише завдяки Сашкові – він із тієї породи людей, котрі вміють так апетитно їсти та пити, що за компанію з ним рубатимуть за обидві щоки навіть хворі на анорексію. Тож лише коли до дна виїдено двохлітровий казанок запашного варива і всі окуні з нього, настає черга м'ясних страв. Видно по всьому, що Сашко пияк загартований: пляшка порожня на дві третини, а по ньому й не видно.

– Ну, тепер ти мені скажи: освоївся вже на Клевені? – питає Бальбо в якийсь одному йому відомий, наперед визначений момент бесіди.

– Не знаю, що й сказати... – сумно всміхаюсь я. – Як по мені, то сяк-так звикся, а послухаєш сусідок – так я невструйло. Чи шелегейдик.

– О-о, сусідки в тебе ще ті, – регоче друг дитинства, – обидві з начальства.

– Як? І Уляна Петрівна теж?!

– Да в першу чергу! В неї, щоб ти знав, у трудовій книжці один-єдиний запис: диспетчер АТК. Вона після школи щось там таке смішне закінчила – чи то бухгалтерську школу, чи курси секретарок-машиністок. А тоді хрищений батько взяв її до себе в автоколону диспетчером, бо сам директором там був. Дак я тобі скажу, що років так через п'ять всі водії боялися її більше, ніж директора з головним інженером: на своєму місці опинилася дівка. Вона їх так в кулаці тримала, що аж пищали, бо всі ж вранці через неї проходили й маршрутні листи всім вона виписувала. Коли хтось із перегаром прийде, хіба директор за всіма додивиться, чи донюхається, коли в самого мішки під очима? А в Ульки такий нюх був, що зі своєї кімнати чула запах і в коридорі. Одним словом, коли у відпустку йшов директор чи інженер, то мало хто й помічав одразу ж, а от без Уляни Петрівни чортвітьщо починалося.

– А-а-а, он звідки, виходить, в неї ця манера весь час керувати, – сміюся-заливаюся й спинитись не можу я. – Тепер вона мене контролює: це не так – зроби, й те не так – перероби. То вона й чоловіком отак само понукала?

– Вона баба не дурна, берегла чоловікову гідність, на людях тільки й чули: "Мій Федько сказав, Федір мені велів", а як там насправді було – не скажу. Да хоча би й те взять, що він же в Саганів у приймах був. Вони, як розписалися, дак пожили рік чи два з Гармашами, а тоді щось там не склалося й Уляна до батьків вернулась – на ній не поїздиш, а свекрам мабуть же хотілось. Дак тижня не минуло, як Федір за нею прийшов, да й лишивсь на Клевені. А батько в нього, щоб ти знав, начальником Райспоживспілки був – таке цабе, що куди там! Тільки ж все одно по Уляниному вийшло.

Я мотаю на вус Бальбову оповідку, згадую, що позавчора чув про Сашка від самої Гармашихи, а сам милуюся-любуюся процесом поїдання ним решток домашніх наїдків: є в цьому щось таке соковито-просте, мало не по-раблезіанському гротескне, але ж і привабливо-заразне, дідько його візьми!

– Слухай, – осіняє мене раптова думка, – ти так смачно їси, що десь у Києві заробляв би купу грошей тільки рекламуючи страви всіляких ресторанів. У тобі гине талант рекламіста-дегустатора.

– Насміхаєшся?

– Серйозно кажу. Мав би я гроші, влаштували б з тобою кулінарне шоу "Як треба їсти, щоб отримувати задоволення".

– Сам ти чого не їси?! – визвірюється Сашко. – Для кого все оце везлося?

– Та я просто не можу так багато... їсти, – я хотів сказати: "жерти", але посоромився.

– Воно й видно: живіт до хребта приріс.

Мені ніколи не було соромно за свою фігуру, але серед клевенців, очевидно, якісь інші візуальні критерії фізичного здоров'я.

– Жити треба так, щоб діти з онуками потім заздрили і в приклад брали! – береться повчати Бальбо і для мене це перша ознака, що горілка таки почала свою дію.

– Щоб ми з Людою, да так жили, як ото Гергелі живуть?! – риторично запитує він.

– А як вони живуть? Хіба не так, як інші на Клевені?

– Михайлу не Гергель підійшло би прізвище, а Куркуль. У нього ж ніколи й гостей не було. Зате в дворі чого тільки не повиробляв – там, наче в якогось циганського барона.

– Такий грошовитий?

– Да ні, просто до роботи дурний. Він після школи в Ма́лині на лісника вивчився, трохи побув у лісництві, з начальством щось не поділив – його й поперли. Дак він років, може, й двадцять, по ремонтах, да всяких будівництвах проїздив, усього там навчився, ну й собі понаробляв усякого. А це років, коли б чи не шість, знову лісником, бо лісничий, з яким він колись погризся, на пенсію пішов. Ну, тепер своя рука владика, дошки повно; хоч удворі, хоч коло двору плюнь – в дубову дошку поцілиш: там усе з дуба.

Сашко змовкає, аби хильнути чергову чарку, а перед моїми очима постає Михайлове обійстя: дійсно, куди не глянь, скрізь побачиш дубову дошку – і довжелезний паркан із неї, і гараж, і альтанка в дворі.

– І при всьому цьому, – Бальбо смачно хрумкає редисом, – мені один наш газовик розповідав, що бачив у їхній хаті замок на холодильнику.

– Та ну! Байка, мабуть. Від кого замок?

– Од Марії, од кого ж? Ти ж помітив, яка вона і який він: смішно й дивитися. Не дає зайвого їсти, щоб не товстішала.

– Можливо, за здоров'я її печеться? Та й готує ж на кухні вона, а кухар завжди наїсться.

– Да-а-а... – Сашко зневажливо махає рукою. – У нас кажуть, що він навіть продукти їй на вагу й по списку видає. Як це в кухарів зветься – розграмівка? Весь у діда. Той, казали, теж від жінки харчі у скриню ховав, а сало для борщу змушував на нитці в горщик опускати, щоб потім вийняти і сховати. Ото так люде й багатіють.

Я щось ніяк не можу второпати: жартує Сашко, чи серйозно каже. Заглиблюватись у цю тему мені не хочеться – від гріха подалі – тому переводжу розмову на іншу тему:

– А що означає слово "Гергель"?

– Тю! Оце стільки на Клевені пролітував і не знаєш? Гусак.

Ти ба... Цікаво.

– А ти історію свого роду знаєш? Звідки в Україні таке прізвище – Бальбо?

– Хтозна. Чув колись од діда, що нібито французьке; тут у нас по Городу всякі стрічаються – Помпа, к приміру, теж французи. А я з Прилук чоловіка стрічав, дак у того Хонда прізвище – от де японцю там взятися, га?

– Бальбо – прізвище іспанське, був конкістадор такий: Васко Нуньєс де Бальбоа. Хоча міг же якийсь іспанець потрапити до Франції, а потім і в нас опинитись уже як француз. Ті десь так у дев'ятнадцятому столітті, мабуть, в Город гувернерами на підробіток приїздили, ну, або хтось із полонених тут лишився.

– Ого! Звідки ти таке знаєш?

– Я ж історик-педагог за освітою. Ну, і щойно з Іспанії, якщо ти не забув.

– О, скажи мені, що за люди іспанці?

– Коли коротко – гедоністи.

– Розшифруй, бо я не копенгаген: мені школа такою мукою була, така мене нудьга від неї розбирала, що насилу дочекався, коли закінчу.

– Вони дуже емоційні, весь час усміхаються, люблять обійматися, веселитись, їсти-пити. За грішми не женуться: коли є вибір – працювати чи відпочивати, завжди обирають відпочинок.

– Ух ти! Значить, предок мій точно іспанцем був! – якось не в міру жваво реагує Сашко. – Я ж здавна чую, що не такий якийсь, на Гергеля ніяк не схожий.

А й дійсно, думаю я, все може бути. Як подивитись на Сашка – чим не іспанець: темна густа чуприна, ніс прямий, очі як дві вуглинки, а цей його гедонізм!

– Ну, а... про наших яка в них думка?

Я відповідаю з посмішкою:

– Ти знаєш, як вони віднедавна почали нас називати між собою?

– Як?!

– "Лимонами".

Сашко нуль емоцій – не доганяє, тому мушу пояснювати:

– Їм дивно, що ми практично не всміхаємось і майже завжди ходимо з похмурими обличчями, а як на них, так просто з кислими, – звідси й лимон.

– Дурні вони тоді, твої іспанці... – Сашко несподівано змінює свою недавню думку на геть протилежну. – Побачив би я їхні пики, коли б на них бомби сипались, а вони до нас повтікали.

І без переходу:

– Пора додому збиратися. Завтра Трійця, треба по дорозі, на Чайчиному, яюру нарізати, да клечення наламати.

Клечення! Я пам'ятаю це дивовижно атмосферне слово. І яюр – так по-тутешньому звуть лепеху. Ми не один раз ходили з дідом по яюр і приносили добрячі оберемки, а баба Ліда густо розтрушувала його в хаті по підлозі; дідовій майстерні теж сповна діставалося. Від лепехи спершу пахло якоюсь неймовірною свіжістю, чистою водою і ще чимось – простором, лугом, волею, що неймовірно нас із Жоріком бентежило; за тим, коли яюр в'янув, підсихав, з'являвся інший якийсь аромат – тонший, майже невловимий і тоді вже пахло спокоєм, умиротворенням.

Ми збираємось, Сашко складає своє добро і звично, завчено не лишає жодного папірця чи шматка целофану – лише одні риб'ячі кістки. Ти бач, який молодець! Ідемо нарешті забирати рибу з садка і Бальбо питає:

– Ну що, зробив я з тебе деснянського рибалку? Будеш сюди їздити?

– Затра ж поїду!

– Не гарячкуй. Завтра Трійця, сюди припруться фідеристи, туристи, любителі "культурно відпочити": бовтання, крики, музика, шашлики – неділя завжди пропащий день. Ти ж на роботу ще не влаштувався?

– Ні, – зітхаю я.

– Це моє місце вже років, може, й п'ятнадцять. Весь Город знає. Коли я на роботі – їзди сюди й лови, скільки влізе. Обом буде користь.

– Цікаво, а тобі ж яка?

– Риба любить місця, де постійно її підгодовують. Ти зловиш одну, дві, три, а наїсться сотня. Чим частіше в одному місці ловиш, тим більше риба звикає приходити до нього, аби поїсти.

Чайчине – це те озеро, вздовж якого лежить стежка, котрою ми їхали на Десну. Весь його берег при самій воді густо заріс лепехою. Ми спиняємось і Сашко, вийнявши свого ножаку, починає різати гінкі, світло-зелені й пахущі стебла яюру. Набатувавши цілого снопа, вправно перев'язує і передає свій інструмент мені.

– Дивися ж тільки, будь обережним – тут осока поміж яюру: ріже пальці краще від мого ножа.

Та я щось таке і сам пригадую з далекого дитинства. Тож досить скоро і в мене виходить сніп, не менший од Сашкового: запропоную сусідкам – треба ж із чогось починати віддячувати за допомогу та науку.

Зворотня дорога зовсім інша за відчуттями: інші запахи, інші о́брази – загалом виходить, що й краєвиди інші, й не тому, що перед твоїми очима все прокручується в зворотному напрямку, а тому, що вдень усе сприймається зовсім по-іншому, ніж уночі або на світанні. Я на Десні встиг зробити, мабуть, зо два десятки світлин, а тепер час від часу зупиняюсь, щоб увіковічнити, принаймні для себе, чергову якусь мить із життя лугу.

Деснянський луг особливе місце: уздовж ріки розляглася смуга зеленого світу завширшки в кілька кілометрів з десятками, якщо не сотнями видів рослин – трав, кущів, дерев і кожна зі своїм відтінком зеленого, кожна виділяється на тлі своїх сусідів і це не рахуючи інших кольорів – жовтого, синього, фіолетового, чи червоного. Тут ти прямо шкірою відчуваєш скільки в ньому різноманітного життя: все навколо тебе росте, квітує, сюрчить, співає, повзе, скаче або летить геть, ховаючись від небезпеки; саме повітря сповнене енергією існування і про це говорять тобі всі твої органи чуття. Все, що три десятиліття назад тихо й непомітно лягло тобі на підкірку, тепер миттєво видобувається звідти й підсилене життєвим досвідом починає вигравати всіма барвами емоцій, породжує в тобі захват і – дивно – щем за втраченими можливостями жити цими емоціями з року в рік усе життя.

... Настало відносне затишшя, тільки десь у сусідів, за кількасот метрів ліворуч, упало кілька кабіків, аж задвигтіло в нас під ногами; арта орків перенесла вогонь туди ж іще раніше – видно було, як майже на горизонті важкі вибухи здіймають в повітря дим та перемелену землю. Ми висунулися з нашого бліндажа, на совість зробленого нашими ж руками, а тому й відносно безпечного, якщо це слово взагалі доречне на "нулі", аби подивится, чи хоч щось вціліло після обстрілу із нашого "хазяйства", чи не пруть ще орки і я на мить якусь завмер. Справа від мене велике червоне сонце вже торкалося землі, а навколо, куди не глянь, розкинулась воістину апокаліптична картина: чорна випалена пустка, перепахана на кілька метрів у глибину бомбами, снарядами та мінами земля, попереду, на місці лісополоси, чорні свічки обвуглених, обгорілих стовбурів дерев щонайбільше у два людських зрости заввишки, позаду, зовсім недалеко, там, де було село, цегляні горбки руїн. Друга рота щойно поставила димову завісу – певно, зібрались евакуювати двохсотих чи трьохсотих. А в небі два дрони, свій і чужий, з паскудним дзижчанням ведуть спостереження. І все це, залите червоним світлом призахідного сонця, здалося тоді мені картиною, гідною пензля найвправнішого живописця всіх часів та народів: невже людська сутність здатна вгледіти красу навіть у самої смерті?

Цей луг, що ним я зараз милуюся, і та картина донецького апокаліпсису безперечно є антиподами, причому в крайніх своїх проявах – як все це може уживатися в одній людині – мені?! Звідти я пішов, але весь час моя свідомість повертається туди проти власної волі; сюди я прийшов, але і тут здаюся сам собі гостем, пасажиром, що вийшов з потяга на перон подихати свіжим повітрям. Куди ж веде мене моя дорога?

14.06.

Як сніг на голову...

Захворів я. Проте хвороба моя така, що приносить не страждання, а одну лише радість і зветься риболовлею. "Хто по рибу часто ходить, в того кози через тин скачуть", казала Гармашиха. Та оскільки в мене, образно кажучи, ті кози й до риболовлі через тин скакали, тобто, хазяїн з мене нижче посереднього, то, мабуть, сама доля направила мене у бік цього захопливого заняття – ну, щоб як у математиці: ліва частина рівняння з козами має відповідати правій: якщо вже кози через тин скачуть, то нехай причиною цьому буде риболовля, а не щось інше. Опісля практичного заняття під орудою Сашка я вже чотири рази побував на Десні й рибальська вдача, чи деснянський Водяник, чи хто там іще із вищих сил, виявились до мене прихильними: тепер на моєму рахунку загалом уже чотири лящі й два головні, коли не брати до уваги з десяток меншої риби. Та ще три головні показали хвоста, порвавши мою волосінь, наче прілу нитку, як люблять казати клевенці. Дарма, що адреналін у мене в такі хвилини аж зашкалює, а серце підскакує до самого горла, зате ж кат його зна, як це приємно – боротися з рибою і врешті-решт її перемогти – тоді настає пора ейфорії: так би й злетів у небо дроном! Та впіймана тобою риба ще й до біса смачна: тепер смажений лящ з мого столу не вибуває.

Того найпершого свого і найбільшого ляща я одразу ж відніс Хасточці разом із добрячим пучком лепехи для свята Трійці – за її науку варити горох. Першого головня презентував Гармашам і що б там не закидала Уляна Петрівна в бік рибалок, але я вперше побачив її розчуленою:

– Ми з твоїми дідом-бабою по-сусідськи добре жили. Рада, що й ти не забуваєш про мене: то яюру приніс, а тепер, бач, і риби. Значить, нашого, Саганівського кореня. Хай тобі, Глібе Григоровичу, Бог здоров'я дає!

А чого ж – я тільки за. З господарством у мене дійсно ніяк не ладиться. Ще по-темному їду на Десну. Повертаюсь – треба рибу чистити, снідати. Поснідаєш, охота зазирнути в інтернет: які новини, що цікавого у фейсбуці чи Ютьюбі? Глядь, а вже тринадцята, скоро й обідати. По обіді слід піч топити, аби горох приготувати на завтра, бо ж клює! Про горо́д мені чомусь завжди згадується в останню чергу. Вийдеш після вечері на двір, коли сонце починає ховатись за покрівлю стельмашні, й тоді лише, мовби навмисно, якась стороння сила штовх тебе у спину: "Про горо́д забув?!" Забув... Сходжу, подивлюся: зеленіє, і як на мене, то мовби все гаразд. По-хазяйськи вирву якусь аж надто вже нахабну бур'янину, що переросла і картоплю, а щоб помідори просапувати, так пізно вже: нехай завтра... Тоді настає "завтра" і все по-новому колу. Хто по рибу часто ходить, в того якщо не кози через тин скачуть, так уже ж город бур'яном точно заростає. Ну, й нехай. Риба да зайці заведуть у старці. Так це ж "риба і зайці", а коли одна риба, то, можливо, й не заведе? Ось навтішаюся й візьмуся за сад з городом. Хіба ж я не розумію, що літом день рік годує? Про врожай буду думати.

Дідько, а це, виявляється, ще й як приємно – збирати свій урожай! Якось непомітно для мене поспіла в траві забута всіма полуниця: годину назад я, тиняючись у справах дідовим садом, хотів перейти на город, поглянути на колорадів та зілля і мало не наступив у траві на кілька яскраво-червоних ягід. Присів подивитися, кинув туди-сюди оком, а воно червоніє поміж листя – там, там і там, і отам іще! Мало не бігом подався по тарілку й набрав із горою. Помив біля колодязя, виделкою почавив, як ще в дитинстві нас баба Ліда навчила, цукром посипав і молоком залив. Сиджу тепер, сьорбаю ложкою, насолоджуюсь вечерею. Страва, звісно, простецька до неможливості, без ресторанного шарму полуничного десерту, але вишуканий вигляд робить наїдки смачнішими тільки у відчуттях гурманів, збочених на естетиці. Мені ж більше до вподоби демократична простота – у ній своя філософія гедонізму: насолоду слід отримувати негайно, а не витрачати час на вишукане оформлення, дратуючи тим самим своє єство, що прагне задоволення ось прямо зараз, ось прямо тут.

... Медитативний голос флейти з рингтону мого смартфона неспішно входить у мою свідомість з останньою ложкою криваво-молочної смакоти. Останній ковток, блаженство післясмаку – я неспішно беру ґаджет: якийсь невідомий номер. Я вже й забув, коли мені востаннє телефонували з того, позаклевеневого світу: крім Хорхе там, власне кажучи, в мене нікого й немає.

– Алло! – голос жіночий, явно схвильований і своїм тембром дуже мені знайомий. – Алло, це Гліб?

– Та-ак...

– Хлібчику, це я, Аліса! Твоя Аліса, любий!

– Аліса?! – не йму я віри, бо ж чую з жіночих вуст українську, але звідки їй взятися, тій Алісі, коли мої кількамісячні пошуки свого часу нічого не дали? Та й не чув я, щоб моя дружина за дев'ятнадцять років шлюбу хоча би одне українське слово вимовила просто так, без крайньої на те потреби.

– Так, так, Аліса! Хлібчику, я така рада, що знайшла тебе!! Вибач мені все і забудь старе, добре?

Ну нічого собі... З одного боку, звідки чужа людина може знати моє сокровенне ім'я, а з іншого, з вуст моєї дружини української не може звучати апріорі.

– Аліса?! – скептично перепитую. – Аліса ніколи не розмовляла українською, щоб ви знали. Припиніть ці жарти.

– То було в іншому житті, коханий...

Ще й "коханий". Та попри все так хотілось би, щоб це був не чийсь дурний розіграш, а справжня реальність.

– Тоді скажіть: що сталося двадцять п'ятого серпня дев'ятнадцятого року?

Моя співбесідниця не замислилась і на мить.

– Моя фатальна помилка сталася. В річницю нашого весілля, в ресторані.

Коли б хто знав, як мені хочеться, аби це був не сон! Але один раз обпікшися...

– Діана біля тебе?

– Ні, любий, вона в Словаччині, ми з нею майже два роки там прожили. Зараз в коледжі навчається і паралельно працює: зовсім дорослою стала наша Діана.

Ловка відмазка: спробуй, перевір.

– А ти ж де?

– В Ужгороді.

Авжеж, не на сусідній же вулиці, проскакує в мене скептична думка.

– Ти у Вайбері є на цьому номері? – отут зараз усе й викриється: підступ це чи ні, тихо радію я, що допетрав такий простий спосіб перевірки.

– Так-так, звісно!

– Я зараз зроблю тобі відеодзвінок.

– Чекаю з нетерпінням, любий!

А вже за хвилину на екрані мого "Самсунга" проявляється з небуття знайоме до болю, до щему миле личко Аліси і з душі сам собою спадає нелюдської ваги тягар підозри та невизначеності. Вона, здається, дещо схудла чи змарніла, не хочеться думати – постаріла, проте хіба це ж не стосується і мене самого? Коли я вперше отримав змогу глянути на себе в дзеркало... Кляте пекло!

– Як ти мене знайшла?!

– Позавчора випадково натрапила в Ютьюбі на канал Георгія. Написала йому листа і він годину назад зв'язався зі мною та все розповів. Я одразу ж набрала тебе. Ти не повіриш, як я рада! – голос дружини зривається, тремтить, і в ньому чуються непідробні сльози.

Мені теж перехоплює подих, та я не знаю, що відповісти – надто багато болю завдала колись Аліса, щоб отак просто їй тепер повірити.

– Можна мені приїхати до тебе? – благально дивиться вона з екрана.

– Хіба Хорхе, Георгій, тобто, не сказав тобі, де я зараз живу?

– Боже ж мій, Хлібчику, та це для мене тепер не має жодного значення, – аби тільки бути разом.

"Так таки й не має?" – поглядом запитую я, проте довго тримати паузу мені не вдається: понад усе хочеться казки.

– У тебе є авто?

– Боже, ну звідки в нещасної переселенки авто, Глібе?!

Гм... Та гордячка Аліса, яку я знав, ніколи так не відповіла би. Якби не відеозв'язок, нізащо не повірив би, що це її слова.

– Ну, тоді... У Києві від метро "Чернігівська" до нас постійно ходять маршрутки. Коли ти збираєшся приїхати?

Аліса замислюється лише на мить.

– Я не хочу відкладати. У вівторок, сімнадцятого. Сподіваюся, що хоч на чомусь таки доберуся з Ужгорода до Києва.

– Завтра я дізнаюся точний розклад руху маршруток і зателефоную тобі.

Вона зрозуміла, що розмова завершена і з жалем у голосі попрощалася.

І ось сиджу я в зажурі над пустою тарілкою, не уявляючи, як мені тепер бути і куди оце все виведе: мене, Алісу, Раю врешті... Вміє життя в найнесподіванішу мить плутати нитки в руках твоєї Мойри[32].

Так, завтра востаннє їду на Десну, потім беруся за прибирання в хаті, та й на городі треба порядок навести: щоб не подумала Очеретіна, буцімто я тут, холостякуючи, не здатен сам собі ради дати. Все мусить бути на висоті.

...Маршрутка спиняється неподалік мене, двері її відсуваються вбік, звідти виходять кілька людей, а потім уже й Аліса, роззирнувшись та помітивши мене, підбігає й кидається мені на шию, обіймаючи, цілуючи, гладячи, плачучи і шепочучи щось одночасно, демонструючи на людях прямо-таки щенячі емоції, жодним чином непритаманні нашим стосункам останнього десятиліття. Я стою, геть розгублений, і досить в'яло реагую на бурхливу радість віднайденої дружини, не в змозі відповісти самому собі на банальне запитання: це з її боку щирість чи підступне лицемірство? З речей у неї чомусь тільки невеликий наплічник, проте, неабияк приголомшений зміною Алісиного ставлення до мене, поцікавитись цією обставиною я не наважуюсь. Чіпляю її поклажу на плече і веду гостю на Клевеню, з усієї сили намагаючись не шкандибати.

– Що в тебе з ногою? – стурбовано цікавиться дружина, помітивши, попри всі мої старання, стримано-обережний крок і легке накульгування. – Поранення?

– Наслідки перелому стопи, – якомога безтурботніше відповідаю я: навіщо їй знати всю правду, коли мені невідома мета її візиту?

Дорогою Аліса висне на моїй правій руці, щебече без упину, наче пташка, тулиться і зазирає в очі – як колись! – а я все не можу повірити в ті зміни, що з нею сталися за три роки нашої розлуки: і її вибачення, і ця демонстративна закоханість, а головне, українська мова в її вустах – яка цьому причина?! Та разом із тим жіноча чарівність хоч і дещо повільно, а все ж напрочуд упевнено робить свою справу і я все більше відчуваю дію хімії, такої звичної колись між нами, хай і забутої за час нашого розладу й триклятої війни. З досвіду знаю, що ті ж струми пронизують зараз і тіло Аліси й думки починають плутатись в передчутті того, що має статися ось скоро. В якомусь безпам'ятстві ми проходимо містком, вуличкою, опиняємось у дворі, а потім і в хаті й тут уже нас прямо на порозі кімнати охоплює шаленство пристрасті.

...Виснажені фізично й спустошені емоційно, ми лежимо на високому ліжку, неначе на білій хмарі. Аліса липне до мене всім тілом, наче мокрий листочок, і поклавши голову мені на плече, тихенько та ніжно водить мізинчиком лівої руки по моєму старому шраму від апендикса.

– А непогано в нас вийшло, еге ж? – озиваюсь нарешті я розніжено-лінивим голосом. – Мовби двадцять років назад, – додаю, а сам при цьому дякую подумки Раї-Раєчці: якби не наші з нею регулярні вправи...

Вона чомусь мовчить, і це мене насторожує – а що як мої підозри виявились небезпідставними і все, що сталося, було банальною жіночою артпідготовкою до чогось неочікувано підступного? Що їй від мене насправді потрібно? Аж раптом я, навіть не дивлячись, починаю відчувати, що Аліса ось-ось заплаче; загальмовано намагаюся зрозуміти причину ще й цього лиха, коли ж це вона не витримує:

– Я повинна тобі дещо розповісти... – голос в Аліси напружений і відсторонено-чужий, це остаточно переконує мене у правоті моїх припущень: зараз почнеться вистава – тримайся, Глібе...

– У Куп'янську російська мерзота Діані проходу не давала і з кожним днем ставало все гірше, – сухо, без жодної емоції розповідає Аліса, – тож батьки запропонували нам сховатися в хаті знайомих, на околиці: там ніхто не жив, покупця шукали. Спочатку спокійно було, а тоді якось Діана прибігла додому вся перелякана і сказала, що за нею йдуть троє військових. Я одразу хату замкнула, забрала в неї куртку і бейсболку, вдягнула на себе, а Діані веліла сховатись під ліжком. Ті троє вже грюкали в двері, у вікна заглядали й кричали, що спалять дім, коли їм не відчинять...

Від почутого я весь завмираю, напружившись: невже ж пекло знову повертається до мене?!

– Коли я їм відчинила, то думала, що вб'ють мене: і автомат наставляли, і за горло душили – вимагали горілки, а потім... – Аліса замовкає, але зібравшися з духом, вичавлює з себе, давлячись словами: – Вони мене ґвалтували, утрьох, Глібе... На ліжку, під яким ховалася Діана. І сказали, що коли прийдуть наступного дня, а горілки не буде, то заберуть мене до свого взводу...

Пекло повернулось. Аби не застогнати, я скриплю зубами й лещата знову тиснуть мені на скроні.

– Я потім увесь вечір не могла відмитися, в хаті не було спринцівки, щоб уберегтися, виходити на вулицю боялася і постійно блювала з огиди. Діана так злякалась, що почала сильно заїкатися. Мій "Пежо" ті виродки забрали. Удосвіта сусіди зібралися втікати на своєму мікроавтобусі за кордон до раші, бо після мене орки й до них також приходили, тож нам і запропонували місце. І ми опинились на тій території...

Пекло викручує мене зсередини, я роблю спробу ворухнутись, та Аліса мене спиняє:

– Це ще не все. Добре, хоч не підхопила ніякої зарази, але пізніше я зрозуміла, що завагітніла... Насилу потрапила на прийом до їхнього гінеколога і здуру розповіла їй правду. І та відмовилась робити чистку, ще й лаяла мене останніми словами, казала, що мені за честь має бути народити дитину від російського солдата. Мене ніби струмом ударило: я зрозуміла, що накоїла, повівшись на російське: нам трьом життя спаскудила – і тобі, й Діані, і собі. Якби ти знав, як я каялась та подумки молила в тебе прощення! Тоді ж я поклялася, що коли мені вдасться втекти з їхнього пекла, більше ніколи не скажу російською жодного слова. Тиждень провокувала викидень: і важке піднімала, і ноги з гірчицею парила, доки воно з мене вийшло. А за пів року випадково знайшла людей, які допомогли переїхати в Латвію. Там вдалося вилікувати в Діани заїкання і мої гінекологічні проблеми після тієї бридоти. Решту ти знаєш. Ось... Можеш гидувати мною, зневажати і прогнати геть – маєш право. Я сама собі бридка...

Голос ламається і я розумію – це сльози; тіло починає тремтіти, вона робить спробу відсунутись, але я міцно її обіймаю, притискаю до себе і тихенько, як колись маленьку Діану, гладжу рукою по голівці та спині. Російське пекло знайшло щілину в моєму захисному панцирі й намагається вразити прямо в серце, бо попри все, що псувало нам з Алісою життя, вона мені дорога і моє кохання до неї, виявляється, нікуди не зникло, не вмерло – воно тліло слабкою жаринкою під товстим шаром попелу образ і нерозуміння, а тепер вітром цієї розтриклятої війни попіл знесло і жаринка розгоряється: тільки дай їй поживу і знову запалає вогонь.

Божевільний світ... Чи це ми збожеволіли, чи були божевільні завжди? Я відчуваю, що нині мені Аліса ближча, ніж будь-коли раніше, бо ми обоє помічені російським пеклом, обоє ним попалені – те, що в ній мало би відторгати, тепер навпаки, тільки зближує. Хіба ж не божевілля? Тільки коли – тепер, чи тоді?

– Дурненька-дурненька, – шепочу я і мені теж перехоплює подих: ось-ось заплачу, – ти мені дорожча за все.

– Можна лишитися з тобою? – тихо схлипує вона. – Назавжди?

– А як же інакше? Тільки разом.

Легенько цілую в плече, якомога ніжніше обіймаю і ми затихаємо в міцних обіймах одне одного. Що я ще можу зробити? Що Аліса ще може зробити? І цими змінами в собі, каяттям переді мною, і цією сповіддю, на яку мало хто наважився би, вона зробила перед пеклом заслін на останньому рубежі. Забути?! Оце все забути?! Як?!

Ми лежимо без руху, без слів, аж доки я не відчуваю, як слабнуть її обійми, а дихання стає дедалі тихшим та рівнішим. Єдиний спосіб не пустити пекло всередину себе, це не думати про нього, гнати думки геть.

"Заснула" – з ніжністю промовляю про себе і в душі поволі влягається буря, здійнята ненавистю до клятого пекла. Умиротворення... Ніби й не було між нами років нерозуміння і розладу: такий вже я є, хоча, трапляється, емоції й беруть наді мною гору, але й образи не можу довго в собі тримати – вихлюпнув і забув. Стала Аліса такою, як у перші роки нашого шлюбу, і одразу все забулося, пробачилося, зла на неї в душі вже немає, одне лише бажання, щоб це почуття лишалося поміж нас назавжди.

... – Глібе! – чую я крізь сон. – Глібе, прокинься, хтось прийшов.

Я виринаю з його глибини і дійсно чую, що хтось тупотить у хаті – скрипнули двері до зали і чути голос Гармашихи, що зве мене. Ми схоплюємось, наче школярі, яких на гарячому застукали батьки. Я мерщій натягаю джинси, але тут під зубці блискавки потрапляє кілька волосинок і я сичу від болю, Аліса встигає накинути на себе мою сорочку і ледве стуляє її поли на пупку, як двері розчахуються і на порозі спальні постає міцна постать Уляни Петрівни. Ясна річ, що перед її очима одразу ж вимальовується вся картина чужої пристрасті: наш розкиданий прямо на підлозі одяг, делікатні Алісині аксесуари, її неприкриті голі ноги, пиптики грудей, що випинаються крізь тоненьку тканину накинутої чоловічої сорочки, розмазана по обличчю косметика і скуйовджена зачіска та мій голий торс на додачу.

– Ой! – вигукує сусідка, не знаючи, куди подіти очі, бо скрізь її погляд натикається на щось інтимне. – Ой, здрастуйте! Пробачте дурній бабі: пруся без просу.

Виправдовуючись, вона хоч і задкує з кімнати, а все ж стріляє очима на Алісу, не полишаючи спроби вдовольнити цікавість, яка, власне, і привела її сюди.

– Здичавіли ми на нашому хуторі, вибачайте, – гукає вже з-за дверей. – Я тобі, Григоровичу, сиру принесла, тульки оце одкинула: м'якенький – саме, як ти любиш.

Брязнула клямка вхідних дверей – пішла. Ми з Алісою перезираємося і нас охоплює сміх.

– Попалися, шкодії, – кажу я, обіймаючи гостю, – Всевидяче око Клевені ніколи не спить.

– Що таке Клевеня? Покажи мені нарешті все, бо від маршрутки й до ліжка я геть нічого не пам'ятаю, – Аліса вперше з цікавістю роззирається по кімнаті.

Я з охотою починаю для неї незвичайну екскурсію навиворіт, із середини назовні, від часткового до загального. Щось таки сталося поміж нас, бо подорожуючи хатою, ми так і горнемось одне до одного, весь час намагаючись то взятися за руки, то обійнятись. Аліса поки що не проявляє жодного скепсису від побаченого, а саме цього, коли чесно, я й побоювався.

– А де тут можна помитися? – нарешті цікавиться Аліса.

– В саду, там літній душ.

– Можна я так піду?

Пам'ятаючи про всевидяче Око Клевені, я би комусь іншому не рекомендував, але для волелюбної Аліси з першого ж дня вводити тут хоч якісь обмеження мені не хочеться. Нехай вони з Клевенею самі, без мене, встановлюють межі дозволеного.

– Та можна і взагалі без нічого, але для початку нехай уже, – милостиво кидаю я і гостя, зрозумівши жарт, реагує усмішкою.

Вона дістає з поклажі легенькі капці-мюлі, ми виходимо. Двір Аліса розглядає нетямущим оком жительки мегаполіса – як і я першого дня; видно по всьому, що він її жодним чином не зацікавив: просто дещо, розташоване поза межами сприйняття. Тільки лелеки на осокорі викликають в неї непідробний захват:

– Ой, це лелеки?! Як символічно! А можна їх погодувати?

– Мабуть, можна. Якщо зловиш їм вужа чи жабу.

– Бр-р-р... Не хочу.

Сад не двір, сад Алісу зацікавлює одразу ж:

– Ой, яка травичка! А це що за кущик? Шовковиця?!

– Ні, ожина, – відповідаю я тоном знавця.

– Як тут гарно! І сонечко, і тінь – ліпше, ніж у парку!

Гадаю, дзвінкий Алісин голос чують навіть Гергелі. Ну, нехай звикають.

– А гамак у тебе є? – цікавиться вона.

– Ні, кицю, гамака немає... Горо́д є. Ходімо покажу.

В обнімку (а нехай бачить Всевидяче око!) ми виходимо стежкою на край саду і я картинно проводжу перед собою рукою:

– Ось він! – в моєму голосі звучить гордість.

Якийсь час Аліса мовчить. На правій його половині кукурудза піднялась уже мало не до коліна, на лівій зеленіє листям гички буряк, ген-ген у кінці городу мріють верби.

– Ого... – невпевнено проказує вона: масштаб лану зрозумілий навіть для містянки. – І все це ти сам?!

"Втече", – думаю я і поспішаю заспокоїти:

– Та ні, не лякайся. Віддав сусідкам. Моє – оця смужка, що перед нами.

– Теж немало, – зосереджено морщить чоло мешканка мегаполісу.

– Ну що ти, minimum minimoro. – одказую я, і додаю повчальним тоном: – Без горо́ду тут не проживеш.

– А я все одно не поїду, – серйозно відповідає Аліса, – врешті-решт, кажуть, що горо́ди має добра половина українців. Буду вчитися, – зітхає вона.

– Разом будемо вчитися. – у тон їй кажу я і показую рукою: – Ото душ.

Непоказна споруда з нефарбованого дерева гостю трохи насторожила, проте чистота всередині, мило і шампунь на поличці та великий рушник на гачку заспокоїли. Ледь повагавшись, Аліса лишає мюлі просто на траві й ступає всередину.

– Ти теж, – кличе вона за собою, – мені все ще здається, що це сон і ти можеш зникнути.

Доки навчений гірким досвідом, я з пересторогою розстібаю блискавку тісних джинсів, Аліса вже стоїть в костюмі Єви.

– Як ним користуватися?

– Просто повертаєш оцю ручку, – показую я на кран угорі.

Аліса щулиться, коли на неї з лійки душу спадають перші струмені, та за мить уже радісно вигукує:

– Ой, вона тепла! А я боялася, що буде холодна.

Воно би так і було, та на наше щастя вчора добре потеплішало і дні настали сонячні, тому вода в баку над нами встигла прогрітися до цілком комфортної температури. Дружина з насолодою приймає на себе потік води, що спадає згори, а я беру з полички шампунь і велику губку.

– Хочеш, помию тебе – як раніше? Тільки тут воду доводиться економити, – на цих словах я перекриваю кран.

Мовчить, тільки покірно повертається, вся вже в густій білій піні. Під моїми долонями опиняються всі її вигини й опуклості, сіднички й дві півкулі з твердими пиптиками, що раз за разом пружно вислизають з-під пальців, і розбурхують в обох нестримне бажання.

– Тепер я, – шепоче Аліса і ледь почавши мене намилювати, спиняється.

– О, Боже, скільки на тобі шрамів! Це всі звідти?!

"Тільки не зараз про це, – молю її поглядом, – не сьогодні й узагалі ніколи: пекло має здатність повертатися."

Обіймаю її намилену і цілую навзамін відповіді, доки в обох не починає паморочитись голова: ще трохи і впадемо, тому намацую над головою ручку крана, тягну донизу і нас накривають струмені води. Обоє слизькі, як ті в'юни, що їх нам із Жоріком колись показував дід Сергій, ми розкошуємо під струменями, доки на нас не виливається весь шестивідерний бак.

– Що сталося? – дивується Аліса, вочевидь, забуваючи, що тут не харківська квартира.

Коли ми, сяк-так витершись одним на двох рушником, виходимо з дерев'яної кабінки в сад, вона вперше помічає пташиний спів і спиняється.

– Ой, хто це так гарно співає? Невже соловей?

– Ні, їх пора минула. Але чула би ти, що вони тут у травні виробляли!

– Я, мабуть, в раю, – тягнеться до мене губами Аліса.

А мені краєм ока видно Хасточку, що порпається в своїй полуниці й очевидно вона точно побачить голі сіднички Аліси, що визирають з-під зім'ятої в моїх обіймах сорочки, та й Гармашиха може вести спостереження позаду мене. І нехай! Хай звикає Клевеня: не все ж і мені до неї звикати.

– Ходімо, пригощу тебе місцевим делікатесом, – кажу Алісі по завершенні нашого затяжного цілунку.

Вона йде садом, рука в руці, нічого не питаючи, вся замріяна і розніжена, – а можливо, й мені все це тільки сниться?

– От роззява, – бідкається в хаті Аліса, – фен забула.

Ми вже вдягнені в своє, а ліжко, застелене жіночими руками, виглядає зовсім по-іншому, кімната з появою Аліси одразу ж перетворилася на спальню.

– Висушиш рушником, – заспокоюю я, – ходімо під'їмо.

Саджаю дружину за святковим столом великої кімнати під фотографіями поміж двох вікон і беруся кулінарити.

– Кладемо в тарілку сир – ось так, посипаємо ложкою цукру, заливаємо молоком, трохи перемішуємо і можна їсти. Скуштуй! – я посуваю до Аліси тарілку.

– О! Який ніжний сир! Дійсно, смачно, – вона з насолодою тьопає наїдок, аж я мушу наздоганяти.

Хтось гупає на ґанку, чиргикає клямкою до вітальні, а за тим чується Хасточчине:

– Можна?

І вже на нашому порозі:

– Драстуйте.

Ми з Алісою хором:

– Добрий день!

– Прочула, що в тебе гості, Григоровичу, дак я з гостинчиком, – Хасточка простягує до мене чималеньку каструлю червоних полуниць, – остання вже; їжте на здоров'я!

– Дякую, – я звичним жестом милостиво приймаю дар. А що? За видовище треба платити.

– Знайомтеся, – кажу задля необхідної формальності, – це Аліса, моя дружина. Знайшлася таки. А це Агнеса Степанівна, – представляю Хасточку.

– Назовсім приїхали, чи чоловіка забирать? – безцеремонно цікавиться сусідка.

– Назовсім! – дружно відповідаємо вдвох і сміємося, що так вийшло.

– Ну й добре, і добре, в добрий час хай сказано буде, – Агнеса Степанівна сканує Алісу, нічого не лишаючи поза увагою – ні голих ніг в коротких шортах, ні розміру бюсту під маєчкою на тонких бретелях, ні слідів молока із сиром біля куточків рота.

– Каструлю ж тільки не забудься повернути, добре? – по-материнськи ставить умову сусідка і прощається:

– Бувайте! – все, що потрібно для першого разу, нею проскановано, враження складено, можна і йти.

Ще якась хвилина і ми знову самі – одна лише каструля з полуницею свідчить, що візит гості був реальністю.

– Я бачу, ти непогано тут влаштувався, – сміється Аліса.

– Дідова спадщина працює, – я підтримую її веселощі, намагаючись заглушити в самому собі недавні невеселі роздуми щодо паразитизму, – це натуроплата за оренду городу. Зараз я тебе ще однією смакотою пригощу.

– Обожнюю полуниці, – ласиться Аліса.

– Зачекай. Ходімо до колодязя: перемиємо, а тоді я тебе дечому навчу.

Коли Аліса спостерігала, як я виделкою чавлю в тарілці червону, ніби кров, ягоду, вона мовчала. І коли я посипав її цукром – теж. А коли почав додавати молоко, не витримала:

– Ого: кров з молоком! Це що, тут таке їдять?

– Бери ложку, куштуй.

Вона недовірливо зачерпує трохи густої темно-рожевої маси і невідривно дивлячись на мене, обережно пробує на язик, нарешті втягує вміст ложки, черпає ще, потім іще й тільки десь після п'ятої, певно, ложки, не витримує:

– Смакота-а!

Тарілку вона спустошила раніше, ніж я приготував порцію собі.

– Хоцю сце! – вередливим голосом трирічної дитини вимагає добавки.

Як насправді мало потрібно нам, їй і мені, для щастя.

– Я об'їлася, – нарешті стомлено виголошує Аліса, – живіт, як барабан.

Простягаю через стіл до неї руки, беру вузенькі долоньки в свої і ми, як колись, просто довго обмінюємося поглядами. Та я переводжу погляд на її руки і помічаю на внутрішній стороні обох зап'ясть тонкі білі шрами.

– Що це?!

– А-а... – тягне з відповіддю Аліса, та оскільки я не відводжу стурбований погляд, таки береться розповідати.

– Після того випадку я стала дуже дратівлива. Навіть на Діані весь час зло зганяла. На кістку тоді схудла – менше п'ятидесяти кілограмів важила. Коли вдалося в Братиславі влаштувати Діану в коледж, і я повернулась в Україну, то в Ужгороді, в гуртожитку, так усе обридло, що я й порізала собі вени – не бачила сенсу жити. Але випадково нагодилася сусідка по кімнаті, надавала мені ляпасів, перев'язала рани і викликала швидку. А в лікарні прийшла до мене психолог... иня й почала зі мною працювати. Коли мене виписали, відвела до психіатра і той призначив пігулки. Ти знаєш, вже на третій день я ніби на світ народилася: і шлунок перестав боліти, і апетит з'явився, а головне – бажання жити. Але п'ю й досі; той лікар сказав, що можливо й до кінця життя доведеться.

– Що приймаєш?

– Ламотрин, пароксин, трифтазин. Навіть дивно: дози маленькі, а ти зовсім іншою людиною стаєш.

"Так ось у чому справа, – думаю я, – ось звідки ці зміни в її поведінці. Кляте пекло!"

– Не переймайся – і я з ними знайомий. А взагалі, п'ю пігулок в рази більше твого і муситиму пити, доки й живу. Таке життя пішло.

– Я вже змирилася, – зітхає моя пропажа, – останнім часом просто пливу за течією.

"Хіба ти одна така?" думається мені. Проте вголос, аби перебити невеселу для обох тему, звертаюся з проханням:

– Набери-но ліпше Діану. Бо мені вже несила терпіти.

Донька, угледівши на своєму екрані нас обох – в обнімку, голова до голови, усміхнених і щасливих, бере таке сопрано, що динаміки ґаджетів, мабуть, витримують лише дивом. Діана пищить і пищить, стрибає з радості й узагалі витворяє таке, що на її крики в кімнату збігається купа дівчат і всі хочуть подивитися на нашу воз'єднану подружню пару. Буря влягається хіба що за пів години і тільки тоді ми можемо нарешті трохи поспілкуватися. Що я знав про щастя до цього дня? Абсолютно нічого.

А між тим, уже пів на дев'яту вечора. Груди в нас обох щось аж розпирає зсередини – здається, навіть у минулому, в перші місяці наших стосунків такого не було. Підходжу до Аліси, котра вишукує щось у своїй сумці, обіймаю, і, схилившись, шепочу на вушко:

– Ходімо, кицю, пройдемося перед сном, покажу тобі Го́род. Нехай полуниця осяде, бо як полягаємо, то мало тобі сьогодні не здасться.

– Правда? – радіє вона. – Ти ж знаєш, я безвідмовна, як Нокіа тисячу сто.

Вечоріє. З власного досвіду я вже знаю, що Клевеня невидимим оком споглядає Алісині довгі ноги та благеньку маєчку – дехто з осудом, дехто заздрячи. Ми неспішною ходою долаємо місток, піднімаємось нагору і дефілюємо майже порожнім центром містечка, зосереджені одне на одному, майже не помічаючи того, що діється навколо нас і лише інколи, виринаючи в реальність, я розумію, що Аліса, яка вчепившись обома руками в мою, висне на ній і зазирає мені в очі, як вміє лише вона одна, знову нічого не побачить з того, що я хотів їй показати і розповісти. Але яке це має значення, коли я знову відчуваю себе двадцятидворічним юнаком без жодних проблем зі здоров'ям, котрий закадрив гарячу красуню і обоє, все більше розпалюючи в собі жагу пристрасті, плентаються самі не бачать куди з холодком у грудях і метеликами в животі, аби діставшись нарешті зумовленого місця, з радістю лягти на вівтар кохання, дотла згоряючи в огні любощів. Все це вже було колись майже один в один, все це вже пережите нами, але що може бути краще, як прожити життя іще раз? Це винагорода тільки для обраних, для улюбленців долі.

Завтра повернуться всі старі проблеми, всі невирішені й невирішувані питання, але сьогодні вечір цей належить винятково нам обом і ніщо не стане перепоною на нашому шляху до щастя – можливо, й короткого, але тим повнішого і п'янкішого.

...Свідомість проявляється крізь туман сну повільно, знехотя; мозок лише фіксує відсутність будь-де в тілі звичного вже болю; перша думка проста: "Як мені добре..." І лише по тому я починаю відчувати поряд із собою оголене жіноче тіло, гаряче та шовковисто-ніжне на дотик. Ще трохи згодом рука сама собою, без команди з мозку, починає повільні мандри меридіанами й паралелями цієї вічної terra incognita, дістаючись найзагадковіших та найсокровенніших її локацій, аж доки в якийсь момент блукання пальців таки пробуджує дивовижне створіння, що сонно ніжиться під твоєю рукою.

– Ммм... Не можу... Очі не відкри... Ще...

І перший повільний-повільний порух. Перша спроба ліниво потягнутися, котра закінчується десь на своїй середині. А моя рука сама собою мандрує далі і робить свою справу, бо чарівне створіння вже ворушить ніжками і сонним голосом шепоче:

– Ласкаво просимо...

Тоді два напівсонні тіла зливаються в одне ціле і починається чар магічної сполуки. О, ці наші вранішні любощі на боці, ліниві та загальмовані, коли всі порухи сповільнені, а дрімаючий мозок зосереджений винятково на тонких тактильних відчуттях слизових оболонок; о, ці неповторні миті злиття, солодкої знемоги, неспішного гойдання на хвилях найпершої людської втіхи; о, цей витончений гедонізм чуттєвої насолоди тут і тепер – сьогодні вам віддаємо ми пальму першості.

Бо за тим в якусь одну блаженну мить зблискують, відкрившися, очі, розширюються зіниці, свідомість повністю вступає в свої права і тоді вже починається форсаж відчуттів, що круто злітають угору – повільну витонченість заступає неконтрольований шал, а за ним одразу ж ракетний старт кудись у міжзоряний простір, туди, звідки все, власне, колись і почалося.

– Доброго ранку, люба, – кажу я, коли трохи заспокоюється дихання і не так уже калатає серце.

– О, він дійсно добрий! Так хочеться, аби ця казка не мала кінця.

"Їй уже кінець, моя рибко, – відповідаю я подумки, – потенціал казки вичерпано. Зараз ти схочеш помитися, а воду потрібно гріти. Сиру та полуниць трохи лишилось, а молока вже немає зовсім. І по рибу я не їздив, у хаті прибирався. Обід потрібно готувати, по хліб іти в центр Города, та найперше слід наносити вісім відер води в літній душ, аби вона встигла до вечора нагрітися; при цьому не забувати стежити за проклятущим жуком: чи не народилася друга черга молоді? – щоби вчасно обробити город, інакше та зжере картоплю й помідори; посуд доведеться мити не під краном, а в мисці, помиї виливати у відро, а не в каналізацію і ще цілу купу справ слід переробити, аби цей рай був раєм і рухався в заданому напрямку, та взагалі щоб він існував!"

– Тоді я маю йти.

– Зачекай, куди?! – сполохано вигукує Аліса і я мушу пояснювати їй деякі наші реалії.

– А як же бути взимку?

– На жаль, зимою тобі тут взагалі буде в рази важче.

– А тобі хіба ні? – майже ображено запитує Аліса.

"Я, сонечко, бачив таке, чого ти навіть уявити не можеш. Але ніколи не розповім про пережите – який сенс?"

– Нам, чоловікам, простіше, – дипломатично ухиляюсь я від прямої відповіді.

Вона замовкає, щось обмірковуючи, потім запитує:

– Невже не можна щось придумати? – вже з тривогою в голосі реагує вона на мою репліку.

– Можна, звісно. Тільки на це, як завжди, потрібні щонайменше час і руки, – проблему грошей я зумисно виношу за дужки, щоб ситуація хоча би на початку не здавалася безнадійною. – Гадаю, багато з чим я й сам справлюся. Принаймні, бачив, як інші роблять, маю уявлення.

– І я вже зовсім інша, можеш не переживати. Пам'ятаєш, як ми разом ремонтували нашу квартиру? Єдине, про що тебе прошу – не зловживай моїм каяттям, бо коли відчую від тебе зневагу, або дорікання минулим, мені нічого іншого не лишиться, як...

– Ну що ти таке кажеш?! – вона тоне в моїх обіймах. – Я ж ніколи не припиняв тебе кохати.

– Виходить, недаремно Марк Аврелій називав комфорт найгіршою із залежностей... А я йому не вірила: що він знав про тютюн і наркотики? Ну що ж, доведеться пристосовуватись: живуть же якось всі ці люди.

– І доволі непогано пристосувались, я тобі скажу.

– До речі, щодо миття: зараз же літо. Тут є пляж?

– От що-що, а пляж тут є, і не один.

– Так це ж просто чудово. Я вже стільки років не засмагала. І в басейні не була. Сьогодні ж випишу собі купальник.

– Ну, а тепер я маю йти творити казку далі, – цілую її і підводжуся з ліжка.

– Я з тобою! – підхоплюється Аліса. – Можна й сьогодні вдягнути твою сорочку?

Хтось може б і заперечив, а я не став. І ми рука в руку йдемо до літньої кухні, де більш розширено знайомимось із технічними можливостями ввіреної нам господи. Гріємо на газовій плиті у великому емальованому чайнику воду і почергово влаштовуємо у ванні одне для одного щось на зразок дуже скромного імпровізованого душу. Затим, поснідавши моїм, вчорашнім іще, простецьким супчиком холостяка, беремося до найважливішого – обговорення нашого спільного майбуття.

– Де ж ти працюєш? – цікавлюсь я, почувши, що Аліса в Ужгороді вже й речі спакувала, готуючись, у разі моєї згоди, лишитись зі мною: сусідка по кімнаті майно перешле.

– Ой... – дещо знітившись, маше вона рукою. – Роблю гелевий манікюр. А в Словаччині починала з візуалізації інтер'єрів. Натрапила там на одну нашу з молодих та спритних, яка займалась цим ще до війни, а за кордоном взялася на всю котушку експлуатувати співвітчизниць.

– Яким чином?

– Організувала для наших курси по три-де візуалізації, створила закриту групу, роздавала завдання, маючи повний контроль на вході й виході – по суті, ми були її "рабами", як кажуть в певних архітектурних колах. За навчання ми платили в розстрочку, і доки не сплатиш всю суму, ти вже на її гачку. Платила на межі мінімального: так, щоб ти й не покинула, перейшовши кудись прибиральницею, але й не відчула свободи.

– А що, стати вільною в цій творчості так важко?

– Ще й як важко: практично неможливо, якщо говорити про серйозний рівень і стабільний заробіток. Гарний комп'ютер коштує немалі гроші, ліцензовані програми – теж: це тисячі баксів. А щоб мати жирних клієнтів по всьому світу, треба напрацювати ім'я, тобто рейтинг у балах, мати шикарне портфоліо, треба добре знати англійську мову – мого рівня для цього виявилось замало.

– Жалкуєш?

– Ні, що ти! Я на ту пані не ображаюсь. Архітектура страшенно цікава річ: я стільки нового для себе довідалась, вивчила стилі, навчилась, хай і поверхнево, працювати в програмах, зняла творчі блоки в собі – це дуже суттєво!

– То й працювала би собі в Україні.

– Я теж спочатку так думала, – Аліса всміхається чи то поблажливо, чи скептично, – тільки тут свої проблеми. По-перше, Ужгород місто дуже специфічне, як на мене, там просто квітне трайбалізм[33] і специфічна закарпатська відособленість, окремішність від решти країни – принаймні це мені, як переселенці, одразу ж кинулося в очі. Тому я не змогла там знайти собі роботу ні в логістиці, ні в дизайні інтер'єрів. По-друге, працювати самостійно теж не виходить; доки ти не маєш імені, кожен другий замовник прагне тебе поюзати: або збити ціну до неприпустимого рівня, або навіть банально вкрасти твої ідеї, нічого не заплативши. Та й, здається, люди вже наїлися цієї три-де візуалізації: на перший погляд це виглядає "Вау!", але як розібратись, то для того, хто робитиме ремонт, вистачить і двовимірного проєкту – а він неспівставно дешевший. До того ж, на екрані комп'ютера все може виглядати потрясно, але хай замовник ще спробує знайти під замислене мною потрібні матеріали. Або виконавців, які мають достатню кваліфікацію для роботи з ними, не кажучи вже про реалізацію загальної концепції.

– Але ж і в манікюрних послугах, як мені здається, конкуренція взагалі немислима.

– Тут все набагато простіше. Обладнання досить примітивне, матеріали дешеві, потрібна для роботи площа мінімальна. Головне – ж грошообіг просто шалений: півтори-дві години роботи і ось тобі кеш. Тут все залежить від тебе самої: наскільки ти вмієш спілкуватися з людьми, наскільки акуратна і охайна в роботі, та й творчу жилку, якщо маєш її за душею, завжди можна перевести в додаткові гроші. Одним словом, – сумно резюмує Аліса, – манікюр та перукарство ремесла якраз для переселенок.

– Ти не намагалася повернутись до Харкова?

– Чому ж? – смуток вже не сходить з її чола. – Приїхала одразу... Побачила наш будинок, зайшла в компанію – інші люди, інші реалії. В той же день поїхала назад до Ужгорода; через тиждень вже вени різала...

Я не знаю, як вчинити, крім обійняти її та обережно перевести тему розмови на інше, хоча й боюся, що інше може завдати їй ще більшого болю.

– Що з батьками?

– Все добре. Вони в Миколаєві, в бабусиній квартирі. Якось крутяться, виживають.

– Чому ти не з ними?

– А що мені там робити? В Ужгороді Діана була, можна сказати, поруч: бачились раз на два-три місяці. Але мені теж цікаво, чому ти обрав саме Го́род?

Чому обрав... Часом я й сам у себе це запитую.

– Чесно тобі зізнаюся: не знаю. Точніше, тільки здогадуюсь. Просто я дуже стомився – війна, потім полон, потім Іспанія... І кожен з цих періодів максимально контрастний до попереднього: це як з вогню та на лід, а потім з льоду в якусь піч – першу мить відчуваєш щось схоже на полегшення, а потім стає все важче та важче. Під кінець навіть Іспанія почала мене дратувати. Всі ці їхні усмішки, жарти, обійми, сієста, маньяна стали просто обтяжливими...

– Що таке маньяна? – перебиває мою сповідь дружина.

– Гм... Така національна іспанська особливість: нікуди й ніколи ні з чим не поспішати. Українська бюрократія супроти їхньої це зразок оперативності. А наша з тобою колишня пунктуальність для будь-якого іспанця просто дика річ, занудство найвищого ступеню: те, що вони тобі обіцяють, насправді не є обов'язковим до виконання.

– Продовжуй, цікаво.

– ...Мені так схотілось тиші, простоти, спокою, чогось свого, рідного, що я наполіг відвезти мене назад. Хорхе спитав: куди? А я не знав, навіть не замислювався: куди завгодно, тільки аби в Україну. А він, як справжній прагматик, запропонував мені нашу дідівщину. Там, сказав він мені, принаймні не треба платити за оренду. І життя дешевше. Я погодився, навіть зрадів – мені здалося, що саме це й було моїм власним бажанням. А тут ще Хорхе наполіг на утриманні мене протягом року, доки я не визначусь зі своїм життям – підходящу роботу знайду, здоров'я підправлю.

– Тобі тут подобається?

– Коли не зважати на нічні польоти шахедів над головою, то тут рай: тиша, спокій, умиротворення. Комфорт, як ти помітила, неповний, але буває й гірше. Що я тобі можу з власного досвіду сказати, так це необхідність постійної роботи в дворі, саду, на городі ("Хай би він пощез!" – думаю я про себе) – коли тут всі шестеренки крутяться, тоді в тебе всього вистачає і жити легко. Десь я недавно вичитав, у фейсбуці, здається, що доросле життя, це коли ти робиш усе, що хочеш, після того, як зробиш все, що не хочеш. Але коли ти переробиш усе, що не хочеш, то ти вже нічого не хочеш. От те ж саме можна сказати й про тутешнє життя.

– Трохи сумно, як насправді. Попри все, старою я себе ще не відчуваю, хотілось би повноти життя. А з іншого боку – війна ж, яка там повнота? Ідіотом треба бути... Та й в Ужгороді в мене тією повнотою і не пахло. Коли розмислити, то жити вдвох уже саме по собі є повнотою.

– Я до твого приїзду жив, ніби в ступорі, плив собі по течії. І дуже насторожився, коли ти зателефонувала: якщо чесно, чекав якогось підступу. А тепер хочеться щось робити. Можливо, то й буде повнотою, як ти гадаєш?

– Я тобі допомагатиму.

– Значить, ми знову команда?

– Звісно. Я серйозно налаштована, Хлібе.

Ого! Коли Аліса зве мене Хлібом, це дійсно, дуже серйозно. Тому я беззастережно вірю. Бо хочу вірити.

– Тоді з такої нагоди хочу пригостити тебе ще дечим оригінальним, – я згадую про бузиновий квас, шестилітровий бутель якого власноруч приготував під керівництвом Хасточки ще два тижні назад. Приношу з погреба прохолодне шипуче питво, наливаю в чашки, одну подаю Алісі:

– З переїздом, люба!

– Ух ти! – чергове, а головне, щире здивування дружини, як заслужена винагорода моєму старанню. – Що це таке?!

– Квас із цвіту бузини. Подобається?

– Абсолютно новий для мене смак. Подобається!

– Будьмо!

Вже й речі Аліси прийшли з Ужгорода "Новою поштою" – велика, в клітинку, як у наших базарників, сумка з одягом і взуттям та картонна коробка з господарським начинням: дві маленькі каструльки, дві тарілочки з нержавійки, ложка, виделка, ніж, кавоварка, шампунь з кондиціонером, рідке мило, забутий фен та в меншій коробці причандали для гель-манікюру – от і все майно переселенки-одиначки. Коли я все це побачив, то мені спазм стиснув горло: кляті ж ви, кляті орки, горіти вам у пеклі! Довести мою Алісу до такого стану, коли жінка четвертий рік все своє майно може перенести у власних руках...

Четвертий день ми разом, а сісти й щось розпланувати у нас ніяк не виходить: то розмови про понад три роки розлуки, то щоденні клопоти забирають необхідний час.

– Скажи, чого тобі тут не вистачає для прийнятного комфорту і я скажу, чи зможу це обіцяти, – нарешті ставлю я питання руба, хоча й знаю її відповідь наперед. Просто хочеться це почути від Аліси.

– Зовсім небагато для початку, – вона, звісно, не замислилась і на мить, – теплий санвузол та кухня з гарячою водою і каналізацією.

– Я й сам про це раніше думав, планував, але... Знаєш, що мене спиняє?

– Що? – насторожується дружина.

– Те, що ця спадщина не моя, а Хорхе – я ж колись відмовився від неї ("Бо ти, люба, нічого й чути не хотіла про поїздки сюди"), тож виходить, буцімто, я хитрував перед братом: коли потрібно було витрачати час, а, отже, й гроші, на її оформлення, то я спасував, а тепер, так виглядає, збираюся переграти навпаки, тож, як сприйме це Хорхе?

– Зачекай, давай поміркуємо, – моя Аліса хмурить чоло й говорить таким зосередженим тоном, що я з попереднього досвіду вже знаю: всі мої аргументи зараз будуть розбиті її залізною логікою.

– Отже, метою може бути поліпшення наших умов проживання тут – так?

– Так.

– Але це ж не буде посяганням з твого боку на Георгієве право власності – так?

– Хтозна, як він це розцінить...

– Кому стане гірше від вищого ступеня комфорту: нам, чи твоєму братові?

– Нікому... – як легко мене розбито!

– Навпаки, – Аліса забиває останній цвях, – по-перше, ці роботи підвищать вартість будинку, а по-друге, це буде нашою своєрідною платою за проживання в ньому.

– Точно, це аргумент! – тут уже я радію. – Або розплатою за моє субсидування від Хорхе, або й те, і інше. Дай я тебе поцілую!

– Давай зателефонуємо йому прямо зараз, – пропонує Аліса вже з моїх обіймів.

Хорхе не заперечує. Хорхе дуже радий. Каже, що це найліпший варіант для дідової спадщини зо всіх можливих. Додає, що постарається ще чимось допомогти. А на завершення розмови мотивує нас:

– Як доведете все до ладу, та війна скінчиться, чекайте нас в гості – хочу, аби Дельфіна й діти побачили наше родове гніздо!

От Вам, діду Сергію, й "невструйло"!

23.06.

Івана Купала.

Сьогодні вже тиждень, як ми удвох. Час летить із шаленою швидкістю – день мовби година. І майже весь цей час я в абсолютній владі Аліси: винеси, принеси, подай, допоможи, зроби те, зроби це. Майже, бо є ще город, про який поки що мушу думати я один: проблема з жуками відійшла з першого ряду – над капустою метелики почали літати; Хасточка каже – білокрилка, тож, Глібе, знову купуй отруту і знаходь час для обробки: не хочеться, щоб тебе при дружині шпетили, ніби школяра.

Аліса ж, відчувши, що нове житло набуває для неї сталості, спалахнула таким ентузіазмом, що не на жарт налякала мене: я ж бо пам'ятаю, чим загрожують ці її захоплення. Але перетворення очевидні – хата всередині за тиждень змінилась суттєво: кімнати явно посвіжішали навіть без будь-якого ремонту, лише завдяки майже цілоденному нашому прибиранню, відмиванню, пранню, шкрябанню, чищенню, та головне – "грамотному поєднанню текстильних елементів декору", як висловилась одного разу дружина. Зроду б не подумав, що в інтер'єрі сума може змінюватися від перестановки доданків! А коли Аліса віднайшла десь у бабиних запасах ще й дві кришталеві, радянського зразка, вази та поставила в них зрізані в нашому ж дворі квіти, хата, як на мене, взагалі набула святкового вигляду – принаймні, в порівнянні з тим, що було раніше.

Найбільшої кольорової трансформації зазнав коридор. Аліса безкомпромісно заявила, що він її гнітить, бо стіни, оббиті всередині саморобною дідовою вагонкою, були пофарбовані в умовно коричневий колір якогось невизначеного відтінку – як на моє припущення, то дід із бабою колись просто змішали рештки наявної в них фарби кількох кольорів: часом вони таке практикували, щоб дарма добро не пропадало. Здається, сталося це десь на початку важких дев'яностих, бо пам'ятаю цей колір майже від початку наших із Жоріком канікулярних гостин. Тож ми зробили з Алісою перші витрати на ремонт, купивши велику банку білої фарби, шпатель, металеву щітку, чотири пензлі, великі та малі, і кілька пляшечок з барвниками.

Вдома дружина заходилася чаклувати над фарбою, мені було часом цікаво, часом нудно від її перфекціонізму, але диво таки сталося. Майже день пішов у мене на роботу щіткою. Стара фарба місцями легко відлущувалась, місцями мовби вкипіла в ту вагонку – часом хотілось кинути все к бісовій матері, але розчаровувати Алісу я не міг, аби не втекла. Ще два дні ми фарбували: віконну раму з обох боків у білий колір, стіни в коридорі, а коли бути точним, то у сінях, – в якийсь сіренький з домішкою чогось іще, доданого сімейним дизайнером в гомеопатичних дозах, а лиштву на вікні та трьох дверях у щось таке синьо-зелене.

– Мене вчили, що однобарв'я це несмак, – ділилася зі мною сокровенним Аліса, – гарний колір має бути складним, з додаванням до основної барви невеликої кількості інших пігментів.

Вся ця сінешна епопея скінчилась би значно швидше, але, як я переконався, жінок до фарбування допускати не можна. Не минуло й години спільної роботи, як візуалізаторка три-де інтер'єрів перемазалась в ту фарбу з ніг до голови – навіть гумові рукавички не допомогли, а вся підлога навколо Аліси вкрилася світло-сірими кляксами; про її взуття я взагалі промовчу, добре, що то були мої старі, шкільної ще пори, сандалії – і як тут вони збереглися?!

– Ти набираєш на пензель надто багато фарби, – брався повчати я, згадуючи дідову науку, – тому вона в тебе тече по руці, бризкає, капає і лишає підтьоки.

– Мені важко втирати, рука болить, – скаржилась Аліса.

– Так хоча би менше фарби на щітку набирай, – гнув я своє, – тоді по руці не тектиме, а головне, фарби менше витрачатиметься. Дід мене вчив, що чим тонший шар фарби на дереві, тим ліпше він тримається.

– Ти став таким жаднючим!

"Почув би оце дід Сергій!" – про себе реагую я. Він нас із Жоріком тренував правильно фарбувати на воротах свого дерев'яного гаража: змушував терти пензлями до майже сухого їх стану – задля економії, і щоб фарба глибше в дерево заходила. Дід десь вичитав, що на один квадратний метр дерев'яної поверхні має йти не більше ста грамів фарби, тож, вирахувавши площу воріт, відміряв нам рівно вісімсот грамів своїх побовтюхів і твердо заявив, що коли нам того не вистачить, робота зарахована не буде. Не знаю, чи велика була економія, але щетину на щітках ми тоді постирали майже повністю.

Тож я врешті-решт Алісу прогнав, а вона й не опиралась: якось уже ж повитиравши розчинником підлогу і взуття, взялася експериментувати з кольором для лиштви на дверях та вікні. Довелося мені всі чотири стіни фарбувати самотужки й тому не один день ляснув, як каже Хасточка, а цілих два: ось тобі тиждень і минув. Та й з фарбою, як виявилось, не все так просто: першої банки не вистачило навіть на одноразове покриття всіх стін, до того ж, крізь шар сірої фарби то тут, то там пробивався старий бурий, тож Аліса хутко збігала, приперла ще одну банку, набодяжила свого "складного кольору" і я мусив знову демонструвати свій майстер-клас. А за стінами ми забули про стелю, яка "за всіма канонами" повинна мати свій колір-партнер, і не лише зі стінами, але й підлогою, тож дружина тут же розмріялась і про неї, причому фарбовану в ціановий колір, причому, ближчий до бірюзового або аквамарину, бо їй, бач, приглянувся отой бабин червонястий килимок, а "червоний колір, як відомо, є компліментарним до ціанового, позаяк ціанові пігменти поглинають червоне світло" – ні, знання таки сила, але фарбувати щіткою стелю це ще той квест, дідько його бери, та й рачкувати по підлозі теж та ще вправа!

І коли відверто, я вже терплю, як можу – десятий день не був на Десні! Може, воно й правда: хто по рибу ходить, в того й кози через тин скачуть? Коли займаєшся риболовлею, мусиш підходити до цієї справи з повною віддачею, інакше на велику рибу можеш не розраховувати, хіба що на карасиків з Рукава. І, звісно, решта роботи тоді видається тобі не такою вже й важливою. Ех, гарні були часи не так ще й давно! Днів зо три назад озвався по телефону Сашко:

– У тебе все в порядку?

– Ого, – кажу, покинувши на мить драти щіткою стару фарбу, – ще й як у порядку! Дружина знайшлася, приїхала, якраз порядки й наводимо.

– А-а-а, тоді все ясно... – чую, як засмутився Бальбо, а тоді й резюмує: – Одним словом, надії на тебе вже немає. Ех, а міг же таким рибалкою стати!

Власне, тут я з Сашком повністю згоден. Добре, хоч Аліса поки що не вміє читати моїх думок, принаймні, коли очей не бачить. Правда, вчора народився в мене один підступний план: залучити до риболовлі дружину. Тут, звісно, є свої підводні камені, бо якщо Аліса таки інфікується, але при цьому захворіє на більш важку форму, аніж я сам, буде мені горе: не тільки горох доведеться варити, але й решта роботи по господарству може опинитися на моїх плечах. Утім... А раптом риболовля стане тим гачком, який назавжди заякорить її в цій гавані на ім'я Клевеня?!

– Все! – твердо кажу я перед обідом, з огидою стягнувши зашкарублі, тричі перемазані фарбою рукавички. – На сьогодні досить, бо так можна й луні нагнати.

– Що-що?! – спохоплюється Аліса, вкотре зачувши дещо геть їй незнайоме, і просить зі сміхом: – Повтори, як ти сказав.

– Так можна й луні нагнати.

– А це що означає? – вона час від часу реагує таким чином на мої чергові евфемізми, яких я, непомітно навіть для самого себе, вже встиг нахапатися в аборигенів Клевені й тепер час від часу залюбки демонструю їх Алісі.

– Нагнати луні – це, не знаючи міри, їсти, пити або працювати, що може призвести до вкрай негативних для здоров'я наслідків.

Ми гигикаємо вже удвох.

– Мені здавалося, що тільки на Закарпатті та у Львові ще можна почути якісь мовні родзинки.

– Ось трохи поживеш тут, зрозумієш, що й на Придесенні вистачає архаїки.

– Я би, звісно, ще пофарбувала...

"Ні, ну ви чули – вона би ще пофарбувала. Вона!"

– Кицю, в мене що рука вже болить, що голова від цього запаху важка, ніби з чавуну.

– Добре, добре, – являє свою милість Аліса, – давай на Нову пошту сходимо, купальник нарешті прийшов.

– Як вчасно! – щиро радію я. – Значить, завтра буде двічі законний привід сходити на місцевий пляж.

– А чому двічі?

– Бо, по-перше, купальник слід оновити, а по-друге, тут в день церковних свят ніхто не працює – гріх.

– Ти увірував?! – стримано дивується Аліса.

– Ні, – зітхаю я. – Чи говорить тобі щось вираз "звичаєве право"?

– В прив'язці до сучасності – нічого.

– І даремно. Ти ще матимеш змогу переконатися, що воно працює й досі. Принаймні, тут, на Клевені.

– Мене це насторожує. І засмучує.

– Це не страшно, – заспокоюю я дружину, – і не обтяжливо. А якщо сприймати його ще й з іронією, то навіть знайдеш у ньому свої переваги.

По обіді ми виходимо за ворота; біля містка нас стрічають дві групки малечі, що розташувалися обабіч стежки, кожна поряд із чудернацькою гіркою з піску, хитромудро прикрашеною першими ягодами шпанки, повстяної вишні, різнобарвними квітками та височенними крапивинами, встромленими у піщані маківки конусоподібних споруд. Одна команда, слід гадати, зібрана кимось із Литвинців, іншою командує хтось із Бальбів. Перед кожною гіркою стоїть блюдечко зі сріблом, але на обох стовбурчиться й по п'ятидесятигривневій банкноті, як добре продуманий маркетинговий хід: мовляв, знай, подорожній, що щедрість свою, в разі відсутності в твоїх кишенях срібла, монетами можеш не обмежувати.

– Що це таке? – пошепки запитує мене Аліса. – Митниця? Придеснянська Тустань?

– Зачекай-но... – мене осяює здогад. – Яке сьогодні в нас число?

– Двадцять третє.

Я на ходу проводжу в голові нескладний підрахунок: так і є!

– Це Купала́, люба.

– Що?!

– Купала́, такий собі символ язичницького свята, бо за новим стилем ця ніч буде якраз Купальською. Пам'ятаю, ми теж колись ліпили з піску подібне, тільки в липні, шостого надвечір.

Спиняємось біля конкуруючих фірм, розглядаємо їхні витвори, звісно, нахвалюємо дизайн, щось розпитуємо і лишаємо сотенну купюру; розмін між сторонами відбувається миттєво, творці піщаних символів одразу ж втрачають до нас інтерес і бозна в який раз тут же беруться знімати касу, тобто, перераховувати власні здобутки.

– Нічого не скажеш, дійсно архаїка, – Аліса вражена.

Та коли ми піднімаємося на площу, біля музею нас стрічає цілий вернісаж Купал – зо два десятки. Тут учасники вже трохи старші за віком – підлітки. Про гроші тут не йдеться, на кону дещо більше: посеред ганку музею на стільці височить перев'язаний патріотичною стрічкою чималий пакунок – приз, очевидно. Конкурс якраз у розпалі, нас тут же мало не силоміць тягнуть оцінити кожен витвір і проголосувати за той, що сподобався найбільше. Слід гадати, все це справа рук вирядженого у вишиту сорочку Андрія Остаповича, який мало не бігає від одного митця до іншого, заспокоюючи, підбадьорюючи, втихомирюючи суперників, тому я лише звіддаля киваю йому на знак привітання головою і ми, аби не заважати, йдемо собі далі.

Отримавши на пошті пакуночок та переконавшись, що надіслане відповідає замовленому, вирішуємо прогулятися центром Города – по суті, вперше по-справжньому. Аборигени недарма пишаються своїм гніздом: центр містечка має чітке європейське планування з приблизно десятка прямокутних кварталів, двох скверів та площі. Забудова переважно дво— та триповерхова, хоча є й кілька житлових п'ятиповерхівок, що на тлі нижчих сусідів здаються мало не хмарочосами. Три церкви, одна з яких в напівзруйнованому стані, а дід Сергій колись хвалився ж нам, що було їх у Городі аж вісім, тільки більшовики майже сто років назад поруйнували решту. Я розповідаю все це Алісі й відчуваю, що знань моїх замало: хоча колись і цікавило, так потім з роками забулося. Прикро...

Вертаємось назад. Конкурс біля музею вже скінчився, забуті всіма купали стоять, наче сироти, чекають тепер коли комунальники, чи самі учасники приберуть ці купки піску. Андрій Остапович уже замикає високі двері свого дітища.

– Знайомтеся, це моя дружина Аліса, – представляю я свою пару, – неочікувано знайшлася. А це Андрій Остапович, знавець місцевої історії, етнографії та всього краєзнавства загалом.

– О-о-о, вітаю, вітаю з воз'єднанням! – музейник обережно тисне вузьку жіночу долоньку і потім уже реагує на моє представлення: – Не стану вдавати скромність, так воно і є.

– Підкажіть нам, – прошу я, – звідки взялася ця традиція будувати купали?

– Ну, точно вже ніхто нам не скаже, але цілком вірогідно, що давно, щонайменше кілька століть назад, – як відповідь на заборону Церквою здійснювати язичницькі обряди в Купальську ніч. А найцікавіше тут, що це є прямим свідченням древньої історії Города: якби він був заснований, як деякі історики вважають, десь у сімнадцятому столітті, такої традиції точно не було би. Традиції тримаються лише там, де люди живуть постійно. І якщо традиція язичницька, як у цьому випадку, то й історія нашого міста тягнеться аж в язичницькі часи – тоді йому точно більше тисячі років. Як, до речі, й практично всім іншим придеснянським містечкам.

Здається, Аліса заінтригована, бо уважно слухає цього сивого худорлявого чоловіка. Ми в спільній розмові проходимо шлях до Клевені й Андрій Остапович на прощання робить нам сюрприз:

– Хочу від імені дружини й себе запросити вас у гості – в неділю, десь так на тринадцяту годину. Підходить?

Несподіване запрошення, нема чого й казати. Ми з Алісою перезираємося: це ж скільки часу не були ми ні в кого в гостях!

– Підходить, – я намагаюся відповісти якомога стриманіше.

– Дякуємо за запрошення! – виправляє мою помилку інтелігентна Аліса. – Обов'язково прийдемо.

Що то значить – бути в парі: тиждень лише минув, а нас уже на гостини запросили. А до цього два місяці прожив наче рак-самітник під каменем. Добре, коли твоя дружина наділена неабиякою здатністю подобатися людям.

– Це лише завдяки тобі, – віддаю я належне Алісі.

І ми протягом вечора ще не раз повертаємось до цієї теми: що взяти в якості подарунка, що вдягнути Алісі, чого чекати від гостин.

... Коли мені не зраджує пам'ять, загалом навколо Города з півдесятка пляжів. А, можливо, й більше. На лівому, протилежному від нас, березі Клевені – найближчий. Дві кабінки, два дерев'яні грибки, фарбовані, звісно ж, під мухомори, волейбольний майданчик із продраною сіткою та навіть два сміттєвих баки. Рівний плаский берег колись був увесь зарослий споришем та гусячою лапкою, тепер засипаний привозним піском. А от відкритої води поменшало: її з обох боків наче кліщами стискають очеретяні хащі. В наші з Жоріком часи очерету й близько не було, одна тільки яскраво-зелена лепеха та біле й жовте латаття радували око своєю свіжістю, випромінюючи якийсь життєствердний оптимізм; стіни очерету справляють тепер гнітюче враження, принаймні на мене. Та для молодшого покоління звичною є, й надалі лишатиметься, саме ця картина з очеретом – доки він не загарбає і рештки вільної води. Сумно...

Попри будній день, на пляжі зо три десятки відпочивальників, переважно старшокласники або студенти та молоді матусі з дітьми. Цей контингент розбавляють двоє пузанів невизначеного віку в темних окулярах, які ліниво перекидаються м'ячем і... Рая Сотниченко: помітно вже засмагла, вона лежить на строкатому килимку, спершись на лікоть, і з цікавістю, не відводячи очей, дивиться на нас із Алісою.

– Добрий день! – вітаюсь я голосом якомога спокійнішим та буденнішим.

– Добрий день, Глібе, – в голосі Раї мені вчувається коли не насмішкуватість, так легка провокативність.

Оце тобі... Що вона робить тут у будній день? Можливо, у відпустці? Чує моє серце, матиму я клопіт.

Ми проходимо трішки далі, обираємо більш-менш вільне місце, розстеляємо своє покривало і роздягаємось під пильними поглядами щонайменше десятка присутніх. Ну, моя Аліса як завжди: купальник обрала коли й не кричущий, так оригінально примітний: якісь вирізи, розрізи, перехльости, ще й з відкритими сідницями, й оскільки форму вони, попри вік і решту всього, ще не втратили, то провінційний пляж закляк, особливо пузані з м'ячем. Дружину ніскільки не бентежать ані цікаві погляди, ані те, що шкіра в неї зовсім біла, незасмагла. Особисто мені таке не під силу, правда, я жодним чином і не ревнивець, навпаки, люблю, коли дружина хизується своєю статурою, та й чим я їй не пара? Наші з нею фігури формувало спільне захоплення плаванням ще з самого дитинства. Колись ми з Жоріком козиряли тут серед аборигенів своїм умінням, демонструючи їм розмаїття стилів, і, гадаю, саме це й полонило свого часу Раю-Раєчку, довівши нас із нею до гріха.

Ми ще не встигаємо як слід розпакуватися й освоїтись на місцевості, як один із волейболістів уже йде до води, із шумом та бризками навсібіч, наче стадо бізонів, біжить по ній та з усього розмаху, всіма своїми пудами падає в стихію, нарешті випірнає і починає вдавати, що він пливе дельфіном – враження таке, що пузань потрапив на рибальський гачок і тепер намагається будь-що звільнитися від нього – в мене недавно щось подібне головень на Десні виробляв. Але по тому, як високо цей майстер плавання піднімає над водою голову, одразу ж стає зрозуміло, що насправді він технікою дельфіна не володіє: не догрібає руками й тому надто високо висовується з води, втрачає швидкість, не ловить хвилю і даремно марнує силу. Якихось півста метрів і все: дихання збилося, дельфін скінчився. Плавець розвертається, йде назад таким же ідіотським кролем – на одному подиху, й на берег виходить таким засапаним, мовби він проплив на чемпіонаті світу щонайменше тисячу метрів. Зате втягує, як може, живіт і широко розставляє руки – буцімто, через надзвичайно розвинені найширші м'язи спини.

– Ну що, одразу ж спробуємо водичку? – пропоную я Алісі, аби не розчаровувати публіку, що завмерла в своєму прагненні остаточно оцінити незнайомих прибульців.

Ми повільно йдемо до води, бо мені не хочеться відверто, при загальній увазі, накульгувати зі своєю скаліченою, різаною-перерізаною ластою.

– Не поспішай, – влучивши момент, тихо кажу я, – витримаймо павзу заради ефекту.

Аліса спиняється, зайшовши трохи вище колін, роздивляється на боки, пробує воду рукою і взагалі вдає, що це і є її купання. Й коли вже спостерігачі вирішують, що перед ними чергова розніжена міська пара, призвичаєна лише до засмагання біля басейнів Анталії, Аліса раптом робить два кроки вперед і пірнає: йде під воду без вилясків, бризок та зайвого шуму – ніби той головень, що сплавився в спеку серед Десни. І далі чистий класичний брас – красивий, спокійний, не на показ, а для власного задоволення: я спиною відчуваю, як завмер пляж. Ну, тепер і моя черга. Виконую все те ж саме, що й Аліса, відчуваю довгочікувану неймовірну насолоду від контакту з водою, зрозумілу тільки фанатам плавання, дивуюся сам собі: що заважало мені робити це раніше, й наздоганяю дружину, яка минувши вже середину русла, не знає, що їй робити далі.

Ми беремо курс уздовж Клевені – темп розмірений, навіть уповільнений до межі. Чиста насолода. Тим не менше, ось уже й місток, мало не сказав – рідний.

– Це що, наш місток?! – дивується Аліса.

– Так.

– То, виявляється, ми можемо й не ходити до пляжу так далеко: можна пливти прямо від двору... – чомусь вона осікається і розвернувшись, мовчки пливе назад, я, звісно, поряд.

Пляжна спільнота стрічає нас поглядами, сповненими не тільки цікавості, але й поваги. Розташувавшись на покривалі з почуттям виконаного обов'язку, підставляємо свою білу шкіру під потік лагідного ультрафіолету. Раї на її місці вже немає і ця відсутність красномовніша за будь-який демонстративний жіночий вибрик.

– Хто та жінка? – раптом питає Аліса й з її тону мені зрозуміло, що жіноча інтуїція спрацювала безпомилково.

– Раїса Сотниченко, наша сусідка з Клевені.

– У тебе з нею щось було?

Дідько! Я не очікував, що все станеться так швидко. Жіноча інтуїція сама по собі взагалі страшна річ, а коли вона ще й підкріплюється телепатичними імпульсами, що ними обмінюються жінки, то тоді взагалі можна забути про порятунок. Утім про який порятунок можна говорити, живучи на Клевені під пильним наглядом Всевидячого ока?!

– Так... – вимовляю я з важким серцем.

– Дякую, що принаймні не збрехав, – гіркоти в голосі дружини аж за край.

– Хіба ж було, щоб я тобі брехав?

– Тепер зрозуміло, чому ти був такий напружений, коли я вперше тобі зателефонувала. Мабуть, завадила?

Ого: справа розвивається по вкрай негативному сценарію... Треба знати Алісу, щоб розуміти куди все це може завести. А тут ще й жіночі зап'ястки зі шрамами постають перед очима. Дідько!

– Ні, жодним чином. Я не очікував, що ти в Україні; був переконаний, що ви десь за поребриком.

– Я часом не третя зайва?

– Ні. Зайва вона. Між нами вже місяць як нічого немає. І бути не може, незалежно від того, приїхала б ти, чи ні.

– А чому ж так? – Аліса вичавлює з себе весь, на який тільки здатна, скепсис.

– Не знаю. Думаю, я дуже далекий від її ідеалу.

Здається, я, сам того не очікуючи, влучив у десятку.

– Блін, та що вона тоді взагалі в чоловіках розуміє! – ненагране обурення дружини знімає з мене три чверті тягара, що немилосердно тиснув на душу.

– Алісо, ти ж знаєш: я ніколи тобі не зраджував, навіть у найважчі часи, пригадай. То була моя невдала спроба знайти собі пару, бо дійсно був переконаний, що ти десь у Росії, та навіть вийшла там заміж, якщо взагалі жива.

Вона мовчить: хвилину, другу, десять. А я такої розкоші позбавлений.

– У тебе спина почервоніла. Ходімо поплаваєм, бо спечешся.

Вона мовчки встає, я за нею; йдемо до води й тут Аліса, мовби на змаганнях, кидається у воду і рве з місця таким кролем, ніби хоче виконати норматив майстра спорту на стометрівці. Мушу наздоганяти. Йдемо поруч: спершу люто, ніби хочемо щось комусь довести, потім таки збавляємо темп, аби не здохнути на радість пляжу. Минаємо й місток, і вже десь за останніми городами Клевені таки видихаємося. І добре – ще через якусь сотню метрів русло річечки заросло суцільним лататтям, не попливеш. Неподалік води порпається в городі Кау зі своєю Ольгою: щось тягають поміж картопляних рядків – Микола виступає в ролі коня, тягнучи за собою якусь чергову сільгоспприблуду, пара його впирається позаду господаря. От дідько, знову я щось пропустив!

Розвертаємося, засапана Аліса гребе тихенько умовним брасом, я, звісно ж, поряд.

– Добре, проїхали й забули, – неочікувано каже дружина, тихо й сумно, – нічого не вдієш, це моя карма. Сподіваюся, що сповна отримала відплату за свої старі помилки.

"Ти мудра жінка, Алісо. Мудра й сильна". Але вголос не кажу нічого, тільки торкаюся рукою її руки: ще не настав час моїх слів, аби вони мали вагу та відгук в її душі. Це буде ввечері.

26.06.

Аліса в Дивокраї.

Варто було дружині розсмакувати полуницю з молоком, як її пора скінчилась. Та минув тиждень і я знайшов у саду першу малину – в ягоди інший смак, але ж і нюанси інші, й насолода теж. Тож тепер ідемо, поснідавши, в ті колючі-дряпучі хащі по десерт. Їмо прямо на місці – виявляється, так значно апетитніше, навіть смачніше; на нашому сленгу це вже має назву "пастися".

– Ніколи не думала, що в сільському житті стільки переваг, – запихаючись ягодами, задоволено просторікує Аліса, – ти нічого не купуєш, жодних зусиль не докладаєш, а воно собі росте й росте! Вчора всю вибрали, сьогодні зранку прийшли – знову є. Я недооцінювала село!

– Т-ш-ш-ш, – я вдавано з тривогою озираюсь навсибіч, – бож-же ж тебе збав назвати Город селом у присутності когось із клевенців: за таке і в роті подряпають! Свій статус городян вони боронять несамовито. Як казав мені колись отой Микола, що на горо́ді возився, коли ми з тобою плавали, "аби комусь із села, да в Го́роді своїм стать, це треба сім год на призьбі спать і сусідського кота на Ви називать".

– Колоритно! – сміється Аліса. – Цікаві тут люди живуть. У них що, все з такими приказками робиться?

– Є й такі індивідууми.

– Скажи ще щось смішне.

– Так буде нецікаво. Нехай Клевеня відкривається тобі поступово. Сказане в живому контексті вдвічі смачніше.

Оновлення хати добігає кінця. Стелю я сяк-так спромігся двічі пофарбувати в якийсь блідо-кораловий колір – за класифікацією нашої хатньої візуалізаторки. Убився в пень, але на підлогу ніде й не капнуло – завдяки тому, що на ручку щітки щільно вдягнув половинку дитячого гумового м'ячика, в який зайва фарба і збиралася.

– Та ти винахідник! – вигукнула, побачивши девайс, дружина. Я скромно промовчав, що ця рацуха випадково трапилась мені на очі в одній із дідових книжок з корисними порадами радянського ще періоду. Жили ж совєцькі люди: все в них через дупу робилося – замість продавати населенню щітки з готовими вже ємностями на ручках, пропонувалося курочити дитячі м'ячики, замість дюбелів радили їм учнівські дерев'яні ручки використовувати, або запихати в дірку жіночі колготки й закручувати туди розпечений саморіз, що плавить капрон до стану пластмаси, стрілки на колготках замазувати клеєм бееф-два і ще ціла книжка подібних порад.

– Не можу нічого вигадати, як нам підлогу пофарбувати, – переймається Аліса, – невже через вікно будемо лазити? Хоч у готель переїжджай. Тут є готель?

О-о-о, я давно чекав цього моменту!

– Мабуть є, але мені прийшла в голову значно цікавіша ідея.

Те, що вона осяяла мене ще тиждень назад, я делікатно замовчую.

– Яка ж?

– Я пофарбую підлогу і ми з тобою поїдемо на Десну, ночувати в наметі. Ловитимемо рибу, купатимемось, засмагатимемо, обіцяю почастувати тебе рибальською юшкою. Кохатимемось на природі!

Аліса в захваті.

– Це буде справжньою розвагою! А на чому ми поїдемо? – раптом спиняється вона.

Дійсно...

– Скоро двадцять років, як ми разом, а я ніколи в тебе не питав: ти вмієш їздити на велосипеді?

– Гіпотетично.

– Тобто?

– В старших класах вчилася, коли була на канікулах у бабусі, в Миколаєві.

– Вчилася, чи їздила?

– Трохи їздила.

Використавши увесь наявний в мені потенціал дипломата, переконую Алісу, що необхідно заздалегідь потренуватися. Побачивши наші транспортні засоби, дружина скептично запитує:

– Ти, випадково, не в музеї позичив цей антикваріат?

– Цим вєлікам, тобто, роверам або, коли хочеш, байкам, років, мабуть, тридцять. Тому на антикваріат ще не тягнуть, зате міцні та надійні.

Виводимо за ворота відремонтовані мною ще до її пришестя велосипеди, ведемо в руках до кладки й неочікувано благополучно перебираємося з ними через Рукав. Тут нас уже ніхто не бачить і тренування починається. На мій подив у дружини все виходить майже з першого разу. Деяка невпевненість в їзді Аліси відчувається, але попереду аж до Чайчиного озера рівна дорога, тому їдемо туди – практика найліпший вчитель.

Озеро доволі широке, вода в ньому блакитна, як небо, латаття ніжно-зелене, а лілії чисто-білі, як дівоча цнота. Лелека, що розгулює біля води, помітивши нас, вичікує, доки ми наблизимось і тільки тоді ліниво розбігшися, незграбно й важко здіймається в повітря.

– Це часом не наш? – Аліса проводжає його поглядом.

Мені ж не до птаха, бо ні з того ні з сього спрацьовує якийсь неясний тригер і осмислені думки відлітають геть, поступаючись місцем первісному інстинкту.

– Ходімо туди, – показуя я кудись у безмежжя лугу, подалі від стежки, й Аліса, чи то зрозумівши все з моєї інтонації, чи вловивши якісь флюїди, а, можливо, винятково завдяки жіночій інтуїції, не питаючи, слухняно веде свого вєліка поруч зі мною. Ми торуємо у високій траві дві паралельні стежки, часом плутаючись в зеленому килимі, що майже сягає нам пояса, час від часу зиркаючи одне на одного, доки нам нарешті зовсім не вривається терпець, і тоді двоколісний транспорт із приглушеним дзенькотом падає в густу лугову зелень, а поміж ним, злившись уже в пристрасному цілунку, опускаємось у траву і ми.

– ...Слухай, – трохи відсапавшись, каже згодом Аліса, – такого досвіду в нас іще не було. І мушу сказати, що провінція подобається мені дедалі більше.

– А чим саме?

– Простими радощами життя, – трохи подумавши, формулює дружина, – здається, саме їх мені й бракувало: смаків домашнього сиру, ягід із саду. Купання в озері. Кохання в траві серед лугу. Квітів, що у воді, й оцих, над нами.

– Зізнаюся тобі: скучив за містом. Не так давно був у Чернігові; коли почув шум міста, мало сльозу не пустив; так щемно стало за Харковом, за нашою квартирою, за тими роками, коли ми втрьох були щасливі...

– Не ятри душу. Назад нічого не вернеш. Давай краще міркувати як нам ліпше тут облаштуватися.

– Сходимо в неділю в гості, та й почнемо з понеділка міркувати, – відтягую я невідворотність, повну невизначеності. – У вівторок Хорхе пенсіон має скинути – буде на що починати ремонт.

– Я теж вкладуся: назбирала за ці роки аж сімсот євро, – скептично оцінює свої статки Аліса.

Кого б не розчулила така самопожертва дружини? Вкриваю її пестливими цілунками, не забуваючи основного:

– Дякую, ти справжня партнерка. А зараз, кицю, пора нам додому їхати. Мені сьогодні ще горох варити, до риболовлі готуватися, бо завтра зранку підлогу пофарбую, а по обіді вже і їхати треба.

– Хочу скупатися. Дивися, там ось пісочок і латаття немає. Ходімо.

Аліса підводиться і йде собі до води, ніби десь на безлюдному острові. А Всевидяче око?! Помилувавшись обрисами любки, берусь її наздоганяти, вловивши себе на думці, що два насторожені погляди туди-сюди я таки встигаю кинути. Купання як завжди бадьорить, одразу ж спливають в пам'яті відчуття дитинства, ота свіжість і тужавість у тілі, з якою виходив з води, підставляючи себе луговому вітерцеві, який тут же вкривав тебе гусячою шкірою.

Ми повертаємося до одягу, обсихаємо під вітром та сонцем, нарешті вдягаємось і неквапом вернувшись на стежку, рушаємо додому.

– А давай будемо кожного ранку купатися, – чую позаду голос Аліси, – як тобі ідея?

– Давай! – напівобернувшись, зопалу погоджуюсь я, бо для мене кожна подібна ініціатива дружини на вагу золота: шеф колись учив мене, що першим завданням менеджера має бути заохочення корисних ініціатив персоналу. Тільки... Чи зможу я сам, коли дощ піде або холодно стане? Мені й тепер мороз поза шкірою, як згадаю льодяний душ у пеклі.

Ну, там видно буде, Аліса теж не з тих, які всілякі там загартування люблять. Може пересунемо водні процедури на вечірню пору, після роботи. І як його до того всеохопного ремонту приступитися?

... Ми виводимо за ворота свої лайби, навантажені спорягою для лугового нічлігу в об'ємі, що, мабуть, удвічі перевищує все майно моєї Аліси, отримане нею по пошті. Що характерно, намет, надувний матрас і казанок, придбані вчора мною в тутешньому рибальському магазині, займають хіба що десяту частину нашої поклажі. Дві подушки, тепла ковдра, простирадло, рушники, теплий одяг, посуд, продукти – все це без урахування суто рибальського вантажу в моєму наплічнику складене переважно на багажник мого байка, бо Аліса хоча би сама якось доїхала. Хто не знає мети нашої поїздки, той буде свято переконаний, що ми їдемо з дому щонайменше на тиждень. Хоча би Сашко Бальбо нам не стрівся – боюся собі навіть уявити, що він може запитати й що потім подумає про нас, точніше, про мене.

По Клевені ведемо транспорт в руках і я спиною відчуваю, як її Всевидяче око буравить дірки в наших спинах з німим запитанням: "Куди це вони?!" Кладку долаємо без пригод і коли ховаємось за вербами, я навіть не намагаюся зрушити свого вєліка-ровера-байка традиційним способом – відштовхнувшись та на ходу перекидаючи ногу через сідло. Натомість мушу спершу задирати хвору ліву кінцівку, переводячи її через раму й тоді вже, відчуваючи, як розхитується на задньому багажнику гора моєї поклажі, намагаюся щосили натиснути п'ятою на ліву педаль й одразу ж рушити з місця в надії, що надалі справлюся з балансуванням. Власне, в такому ж стані перебуває і Аліса, дарма, що її багаж це лише той наплічник, із яким вона сюди приїхала, хоча й напханий під саму зав'язку.

Рушаємо: дружина попереду, я за нею – це щоб була можливість завжди тримати її в полі зору. Маршрут простий: стежка тут одна і веде майже навпрямки до місця лову, головне – без пригод переїхати заболочену низинку в кінці Чайчиного. Вчора ми до неї трохи не доїхали і це мене дещо турбує: аби ж Аліса змогла вчасно там спинитись, бо якщо замаже в багнюку свої білі кросівки, то я її на Десну навряд чи ще коли заманю. День погожий, вітерець легкий, на небі пухнасті хмарки: то сонечко тебе пестить, то вітерець зганяє з тіла спеку, коли воно ховається за купу білого пуху на вицвілій блакиті літнього неба – про таку погоду тільки мріяти можна.

Все йде по плану, марно я переживав: Аліса вправно крутить педалі, вже спіймала ритм і драйв, чеше рівно посередині стежки. Минаємо Чайчине і я про всяк випадок попереджаю:

– Зараз буде спуск, тому пригальмовуй, а внизу бери лівіше, там твердо, проїдеш.

Дружина киває головою, що, мовляв, зрозуміла, пам'ятає, і далі несеться вперед а я, не відстаючи, за нею – аби в разі чого встигнути вчасно попередити. Стежка іде вниз, у видолинок, схоже, тут раніше теж було Чайчине, але з роками ця частина озера практично пересохла, залишилась тільки неширока смуга сирої місцини з рештками води, вся заросла лепехою вперемішку з іще якоюсь невідомою мені ботанікою. Аліса шурує вниз майже не гальмуючи – ти диви, як навчилася! – зараз ми проскочимо долинку на повнім ходу й вилетимо на підйом...

І в цю ж мить вона раптом щосили лупить по педалі, спиняючись, наче вкопана, перед найвідповідальнішим місцем, та, обернувшись, питає мене:

– А я не...?

Хрясь! Брязь!! Моя лайба зі всього розгону лупить в заднє колесо Алісиної, від чого та мандрівниця летить в багно та лепеху по лівий бік стежки, а я з прискоренням – у правий, і зі страшенним плюскотом, у всій своїй екіпіровці, зо всіма своїми бебехами, ляпаюсь мордою прямо в найглибшу тванюку, здійнявши бризки, мабуть, до самого неба – ніби це й не людина впала, а цілий гіпопотам. Ляпаюсь пикою в затхлу твань, аж подих мені забиває, проте, саме це й змушує тіло діяти, тож, певно, й бризки ще не вляглись, як я зриваюся на рівні з єдиною думкою: "Аліса хоч жива?!" Та грязюка так заліпила мені очі, що навіть протерти їх не вдається, тільки гірше ще стає, бо багно пече і ріже мої баньки мов ножем.

– Ти жива?! – гукаю я кудись у луг, не маючи можливості навіть зорієнтуватися в просторі.

– Ой, вибач будь ласка! Вибач! – голос Аліси лунає десь зовсім поряд.

Ну, раз вибачається, значить жива і неушкоджена.

– Ти тут?! Підніми мій ровер та швидко знайди в поклажі воду: нічого не бачу. І де тут берег?

Добре, що ми прихопили з собою аж десятилітровий пластиковий бутель колодязної води. Сяк-так умившися, промивши під струменем заліплені очі, заспокоївшись, що поклажа на багажнику, впавши на лепеху, майже не намокла і подушки сухі, бо нічліг наш на цьому й скінчився би, я командую:

– Митимемось на Десні, тут недалеко вже. Вперед!

Налякана шкодійка не сперечається навіть попри свої забрьохані в чорну тванюку білі кросівки. Вибираємося на підйом, рушаємо і, тепер уже я попереду. Їдемо лугом, перемазані, як чорти – з мене взагалі грязюка шматками відвалюється на ходу. Оце би глянули на нас клевенці! Уявляю скільки балачок було би. А головне – яких! Реготав, Глібе, на кладці з Хасточчиного лиха? Ось вона, карма. Не минає і десяти хвилин, як попереду вже видніються в траві дві автомобільні колії. Хоча би ніхто не їхав...

Аякже! Карма є карма: зліва з-за кущів вихоплюється чиєсь авто і мені зрозуміло, що ми, хочеш не хочеш, а якраз на перехресті й стрінемось

– Не звертай уваги! – гукаю я на ходу ло Аліси. – Їдемо, як їхали.

Водій у білому "Дастері" та його пасажир зачудовано зирять у відкрите вікно, аж роти пороззявляли: справа стежкою їдуть до них дивні якісь двоє – чи то сажотруси забилися на луг, чи нечисть яка? Їдуть не поспішаючи, мовби так і треба.

– Шо воно таке?! – чути, як пасажир питає у водія.

Відповіді нам не чути, зате водій натиснув на сигнал, чи то вітаючи нас, чи кепкуючи, і обоє раптом заходяться сміхом. Ну-ну, я теж із Хасточки сміявся...

Ще трохи й ми вже на місці. В холодку спираємо велосипеди на верби, Аліса розгублено товчеться в очікуванні заслуженої прочуханки.

– Горе ти моє, – кажу дружині тоном баби Ліди й, узявши за руку, веду до води, де більш-менш похилий спуск, а внизу деснянське дно відсвічує жовтим пісочком і течія вишиває свої нескінченні візерунки. Горе, слухняне, наче вухо, не опирається і робить все, що велю. Знявши верхній одяг та біля самого берега занурившись по пояс у воду, бо тут досить таки глибоко, змиваємо з тіла рештки бруду, що вже почав присихати, й сяк-так перемо свої лахи.

– А тепер почнемо розбір польотів, – завожу я грізним командирським тоном, але далі не витримую і розпливаюся в усмішці. – З бойовим хрещенням!

Ми регочемо, не в змозі спинитись, хвилин, мабуть десять – мовби на нас пошесть якась зійшла, потім розстилаємо прямо на траві проти сонечка випрані речі.

– Обов'язково сфотографую тебе в цьому купальнику: жовтий колір дуже тобі личить.

– Нехай коли добре засмагну, тоді буде ще краще.

– Давай табір лаштувати, намет ставити. Заодно й засмагатимемо.

Заспокоївшись, Аліса заводить мову про пережите:

– Я гадала, що ти мене вб'єш, хоча за правилами дорожного руху в зіткненні винен той, хто ззаду.

– А я думав, що це ти мене вб'єш, хоча в нашому випадку педеде й не діють.

– Це ж іще чому?! – Аліса настільки осміліла, що ось-ось почне висувати претензії. Ні, з жінками таки треба строгенько.

– Бо тут не асфальт, а ми не на авто, – вплітаю я повчальні нотки. – Коли двоє ідуть по лісу, той, хто попереду, завжди має притримувати гілки, які відхиляє – щоб вони не вдарили заднього по обличчю. Так само і на велосипеді – думай про того, хто позаду, тим більше, коли він навантажений так, як я оце, і може просто не встигнути зреагувати, та ще й коли дорога під гору.

– Я про це не подумала.

– Проїхали. Допоможи мені з наметом.

Ми з Жоріком свого часу гралися в дідовім саду наметом нашого батька – в юності був у нього двомісний радянський, з брезенту кольору хакі й відтоді свято берігся бабою Лідою. Ми з братом ставили його в саду, і підрісши, навіть ночували в ньому, тож добряче натренувались з установкою того неодмінного атрибуту радянських відпочивальників-дикунів. Але придбаний мною новітній і, звісно ж, китайський намет, варто було мені вийняти його з чохла й випустити з рук на землю, як приховані в ньому пружини, тут же розправившись, сотворили диво: він неочікувано для нас обох сам набув потрібної форми – мені тільки й лишилось, що пришпилити його до землі металевими штирами з гачками на кінці.

Аліса ніби в Дивокраї: стоїть і очам своїм не вірить. Для неї, слід гадати, десятий день триває коли не свято, так екскурсія не менш захоплива, ніж якійсь школярці в Діснейленді. Зате мені сидіти не з руки, бо з мене ж і спитається: казка має тривати, аби в моєї мадам почали пробиватися зачатки перших корінців – нема нічого сумнішого, ніж видовище жінки, котрій не до душі середовище, в якому вона мусить існувати. Починаю надувати наш доволі широкий двоспальний матрас, але вчасно розумію, що так він у намет не пролізе. В нас сяк-так виходить запхнути його всередину і вже там, мостячись на ньому вдвох, я доводжу справу до кінця, весь час цікавлячись у подружжя:

– Ну як? Іще? Досить?

Нарешті нібито досить.

– Ну ж бо, спробуй тепер, – прошу я, і Аліса, зирк-зирк на мене, робить кілька спокусливих рухів. Темно-синій матрас, жовтий купальник, очі з поволокою...

– Чудовий! Такий пружний.

– А ось це залишмо на десерт, бо доведеться голодними лягати, – попереджаю я, переборюючи спонтанне бажання, – мені пора на лови йти, по здобич, вогонь добувати, варити тобі рибальську юшку, бо в нашому з тобою випадку суспільство більше нагадує матріархат. Займися, будь ласка, подушками й рештою всього, що має бути всередині нашої печери.

За півтори години мені таки вдається – просто якимось дивом, із язичницькими заклинаннями до всіляких підводних духів та самої матінки-Десни – зловити на варену пшеницю пів десятка невеликих пліток і я беруся за чаклування над казанком. Аліса на правах гості засмагає собі під вечірнім сонцем зі смартфоном в руках й навіть голови не б'є щодо хліба насущного. Я ж збираю хмиз, чищу, мию та патраю рибенят, даю раду картоплі, цибулі й моркві – одним словом, не маю жодної вільної хвилини, бо розумію, що ось-ось почую головне запитання: їсти скоро?

– Ну що там у нас, – відривається від читання Аліса, щоб одягнутися в уже висохлий одяг, бо сонце сховалося за вербами, – скоро вечеряти?

– Скоро, скоро.

Минає пів години, мені таки вдалося розвести багаття, тепер полум'я лиже та кіптить дно й боки нового казанка, проте ще й вода не закипіла. Чи не надто самовпевненою була моя обіцянка дружині почастувати її юшкою? Бо хоча колись давно дід і вчив нас із братом її варити, а на минулому тижні я уважно спостерігав за Сашковими чаклуваннями над казанком, проте якось воно в них швидше все виходило... Здавалось би, простіший від деснянської юшки рецепт страви це лише варені яйця, а от же ж щось не те, не поспішає вона готуватися.

– Скоро вже? Їсти хочеться.

– Скоро, кицю, скоро. Вже закипає.

– Ще тільки закипає?!

– Потерпи трішки.

– Якби я оце тобі щовечора так казала, уявляєш?

Ну не язва[34]?

Закипіла нарешті! Вода в казанку так вирує, що аж за край вибігає, падає в багаття, шипить, жене білий дим – от лихо! Дрючком розгрібаю дрова, вариво моє заспокоюється, але й кипіння припинилося. Гарячково підкидаю хмизу, бо вже ось-ось сутеніти буде.

– Глібе, я їсти хочу. Де в нас бутерброди?

– Які бутерброди?! До юшки нічого їсти не можна, весь смак зіпсуєш.

– Заманив на Десну, дорогою в багнюці виваляв, тепер голодом морить...

– Ще п'ять хвилинок, люба. Готуй там поляну, хліб ріж, миски-ложки шукай.

Капець! Знову побігло. Ну, хай уже як є, вся не вибіжить, на двох вистачить і половини казанка.

Хоч би не забути посолити. І лавровий листок покласти.

Хух! Очі в рибі побіліли – все! Все? А картопля зварилася? Та ніби зварилася...

– Готово!

– Ура-а!!

А воно вже темніє. Ще трохи – й ложки не побачиш. Спільно переносимо нашу "поляну" до вогню, я підкидаю дрівцят – романтика!

Юшка гаряченна, ми довго дмухаємо на неї, доки нарешті осмілюємося сьорбнути.

– Яка смакота! Неймовірно!!

– А я що тобі казав?!

Немає на світі добрішого й романтичнішого створіння, ніж сита Аліса. Мабуть, три чверті того, що в казанку було, ми з нею як за себе кинули. Навіть кістки в рибенятах не спинили й не роздратували дружину, чого раніше я би й уявити не міг – з'їла більше від мене, навіть до бутербродів справа не дійшла. Вогонь уже погас, тільки жаринки під попелом тліють. Навколо темінь страшенна, чорне небо все засіяне зорями, мовби свіжозорана земля Хасточчиною кукурудзою сорту... як це його? – Сільверклауд! Звуки всілякі нічні, незнані, нечувані. В Десні велика рибина скинулась. Первісне життя.

Аліса тулиться до мене.

– Ніколи не думала, що архаїка може бути такою романтичною. Є в ній щось хвилююче. Це небо манить до себе, наче безодня, здається, ще трохи, світ раптом перевернеться і ти туди впадеш. Воно притягує до себе так, ніби там таємниця таємниць, одкровення, осередок істини.

– А хіба не так? Ти коли небудь раніше бачила такі зорі?

– Такі – ні. Навіть не уявляла, що їх так багато і вони настільки яскраві. А вони ж усі мають назви!

– Знаєш де Полярна зоря?

– Ні...

– Он вона, дивись, – я показую Алісі яскраву зорю біля ковша Великої Ведмедиці. – Бачиш це сузір'я – наче ківш? Тобі відомо, як воно зветься?

– Звісно. Це ж яким невігласом треба бути, щоб не знати? Велика Ведмедиця.

Справді, щоб інтелектуалка Аліса та й не знала.

– Але отак вживу, на небі, до цього часу я дійсно не бачила.

– Наші предки Велику Ведмедицю звали Великим Возом. Або ще Ковшем. Є версія, що свастика символізує обертання нашого світу навколо Полярної зірки.

– Свастика?! Яким чином?

– Зверни увагу: ручка Ковша зараз піднята практично вертикально, а лінія, що єднає оту, крайню в Ковші, зорю Дубхе з Полярною зорею, уявно горизонтальна. Опівночі саме так і буде. Сьогодні двадцять шосте червня, практично ще триває літній сонцеворот...

– Сонцеворот?

– Так. Сонячний рік має чотири важливі часові точки: два сонцевороти, на них ще кажуть сонцестояння, – зимове та літнє, це коли день починає зростати, або, відповідно, зменшуватись, і два рівнодення – весняне та осіннє.

– Це я знаю. То й що?

– А те, що коли подивитися на Великий Віз у ці дні саме опівночі, побачимо, як Ківш почергово змінюватиме своє положення на небі, малюючи умовний хрест із загнутими вправо кінцями: це й нагадуватиме свастику, центром якої є Полярна зоря. Дуже прикро, що ті кляті нацисти спаскудили такий символічний знак. Йому понад п'ятнадцять тисяч років і перше зображення свастики на мамонтовій кістці знайшли біля села Мізин – це зовсім недалеко від нас, між іншим, прямо над Десною.

– Серйозно?!

– Абсолютно серйозно. А потім свастика з'являється на посуді трипільців. Далі буддисти взяли її собі.

– І джайністи також.

– У період Русі, доки язичництво не було переможене християнством, теж зустрічаються її зображення.

– Чому ти раніше мені цього не розповідав?

"Тому, що ти й слухати не схотіла би".

Д-з-з-з-з! – далекий набридливий звук з'являється десь за нашими спинами, в чорній вишині, повільно наближається і вже не потрібно прислухатися, щоб його почути: мовби якась нечиста сила чеше нічним небом на китайському мопеді.

– Що це?! – тривожиться, почувши нарешті, Аліса.

– Шахед, що ж іще? – зітхаю я.

Ми замовкаємо, вслухаючись – чорний вісник смерті все ближче й ближче, звук його двигуна все голосніший, здається, він уже прямо над нашими головами й ось нарешті шахед починає віддалятися. Через якусь хвилину чути кулеметну чергу, потім ще і ще: десь мобільна вогнева група намагається збити чортового дрона.

– Такий вечір зіпсував, паскуда... Ходімо спати, кицю, ніч коротка, мені ж на світанку треба рибу ловити. Хочеш зі мною?

Аліса починає відмахуватися від невидимого комара.

– Комарі й тоді літають?

– Так.

– Не хочу.

Дарма, що в намет ми не влізли, а заскочили – з десяток, мабуть, маленьких кровопивць потрапили до нього разом із нами. Довелося оголосити їм війну: мало не пів години ми ляскаємо в долоні та собі по обличчю, перш, ніж знищуємо цих наношахедів. І лише тоді, покублившись під ковдрою, можемо спокійно віддатися у повну владу Ероса.

– Які незвичні відчуття на цьому матрасі... – шепоче Аліса. – Ніби тебе хвилі гойдають.

Самому дивно. Ловиш особливий, повільний ритм, повне співпадіння амплітуд і тоді виникає дивовижний ефект абсолютного злиття двох тіл, двох особистостей і двох душ – світ навколо перестає існувати.

... Ранок пречудовий. Жаль, Аліса не бачила цього сходу сонця: вона була би в захваті. Та я не зміг її добудитися. Точніше, пожалів – вона так солодко спала і так по-дитячому щось мурмотіла, не маючи сили розліпити повіки, що я вдягнувся сам і вибравшися з намету, подався зі своїми рибальськими причандалами на улюблене Сашкове місце. Сиджу ось вже другу годину, а улову немає. Тож нічого іншого не лишається, крім дивитися та слухати. І це така собі своєрідна медитація, що вганає тебе мало не в стан самадгі[35]. Коли ти не ворушишся, слухаєш навколишній світ – пташиний спів, звуки лугового життя, дивишся на мінливу воду, поверхня якої щомиті інша, нагадуючи переливи найтоншого шовку, тобі в якийсь момент починає здаватися, що ти сам є невидимою органічною частинкою цього досконалого світу вишуканої простоти без воєн і прагнення інших неодмінно знищити, до ноги знищити подібних собі, вина яких лише в тому, що їхня подібність недостатня, що вони противляться самій ідеї стати такими ж, як їх убивці.

У роздумах час летить непомітно – вже близько восьмої ранку. Але великої здобичі як не було, так і немає, тільки три густірки трохи більше долоні. І це мене страшенно засмучує, бо наобіцяв Алісі, що ми обов'язково привеземо додому хоча би одну велику рибину і я почастую її смаженою рибою. Шанс у мене був, але через роздуми я вже двічі проґавив справжній кльов ляща. Та хіба для жінки може бути виправданням навіть самадгі? В її очах це стане банальною відмазкою і навіть не виключаю, що певним розчаруванням в мені, як здобувачеві роду. Але після такої пристрасної колисанки, як учора, після всього того, що мені нашептала вночі Аліса, це взагалі неприпустимо.

– Доброго ранку, Хлібчику! – сонний голос десь угорі й зліва.

Аліса стоїть на кручі трохи лівіше, тобто, нижче по течії від того місця, де я ловлю, що в рибальському світі є неприпустимим порушенням всіх мислимих правил. Тепер точно пропала моя риболовля. Але хіба можна дратуватися після вчорашніх палких любощів?

– Т-ш-ш-ш... – я прикладаю палець до вуст. – Обережно спускайся до мене.

– Багато вже наловив? – вона і вухом не веде на моє прохання.

– Трьох, – тихо кажу я без зайвих уточнень і знову повторюю в марній надії, – спускайся до мене.

Аліса дивиться собі під ноги, а там прямовисне урвище.

– Ти хочеш, щоб я тут скупалася?

От лихо на мою голову. Востаннє кинувши оком на вудки, піднімаюся нагору і допомагаю їй спуститися крутою стежиною до місця лову.

– Тут розмовляють пошепки, бо риба шуму боїться, – щосили стримуючи себе, пояснюю я дружині основи рибальства. – Сідай ось сюди, а я сходжу в намет, принесу ще одне сідало, аби й мені не на голій землі сидіти. Ти ж тут пильнуй: оті дві жовті кульки, то поплавці; якщо риба потопить якийсь, смикай вудку.

Жінки часом бувають що тобі діти: хочеш, аби не робили шкоди, дай якесь завдання, хай і безглузде, – головне відволікти їхню увагу від шкідливих думок. Піднявшись нагору, порпаюсь у своєму наплічнику, знаходжу ще вдома заготовлений шматок товстої м'якої гуми – щось на зразок мінікаремата – собі під дупу на вогкій холодній кручі й не встигаю навіть звестися на рівні, як у вуха б'є Алісин пронизливий крик:

– А-а-а!!! Глібе! Глібе!!

Що там?! Крокодил? Вовк? Ведмідь?! Тридцять метрів долаю, здається у три стрибки. Внизу моя Аліса вчепилась у вудку, а та дугою і ляскає кінчиком по воді!

– Не тягни! – кричу, притьмом спускаючись униз. – Просто тримай, чуєш?! Та просто тримай же!!

Куди там! Он уже вивернувся на поверхні води широчезний мідно-червоний бік ляща, за тим потужний удар хвостом, рибина, перелякана ще більше Аліси, йде вглиб, у рідну стихію, вудка знову гнеться до самої води, та в найвідповідальніший момент я встигаю прямо-таки видерти її з Алісиних рук і дозволяю лящеві опуститися на самісіньке дно, аби він витратив на це майже всі свої сили. Дружина, осмілівши від моєї присутності, намагається відновити контроль над знаряддям лову:

– Дай мені, це я спіймала!

"Угу, його ще витягти треба".

– Ну, потримайся за вудку, але не заважай, бо зірветься.

Спільними, умовно кажучи, зусиллями нам якось вдається стомити ляща і підхопити його підсакою.

– Ур-ра-а-а! Це я! Це я!

– Тихо, не можна кричати! – шиплю я упівголоса.

Де там... Добре, хоч без проблем вдалося ляща в садок запхнути. Бо з Алісиною нестриманістю він би запросто міг і врятуватися, вирвавшись із рук.

– Уявляєш, я собі сиджу, дивлюсь на воду, аж раптом – глядь! – а той поплавець пові-і-ільно так починає тонути, а тоді вже й кінчик вудки почав гнутись. Я я-ак смикну обома руками, а воно там, внизу, не пускає, а тоді я-ак потягне кудись, мало вудку з рук не вирвало! Я злякалась, кричу тобі, що риба спіймалась, а тебе немає і немає – думала вже, що в мене й серце стане...

– Та не кричала ти, що риба спіймалась, – здивовано заперечую я.

– Як це?! Кричала!

– Ну, кричати ти кричала, тільки щось таке: "А-а-а!!!"

– Ні, я добре пам'ятаю, що кричала про рибу, – не здається щасливиця. – І взагалі, що за умовності? Хіба не зрозуміло було, що так кричати я могла лише про рибу?!

– Дійсно, – здаюсь я, розуміючи всю безперспективність свого опору, – вибач, зовсім розучився спілкуватися з власною дружиною.

– А як ця риба зветься?

– Лящ.

– Обов'язково зроблю з ним селфі: відправимо Діані, – раніше Аліса заявляла щось подібне тільки про якусь знаменитість зі світу російського мистецтва –війна таки змінює людей до невпізнаваності.

З одного боку я дуже радий, бо начебто й обіцянку виконав, велику рибу спіймано, а з іншого – в дитинстві я й сам вважав, що головне в риболовлі, це підсікти рибину. Раз підсік і вона опинилась на твоєму гачку, вважай, що спіймана. Навіть попри її немалий шанс з того гачка зіскочити. Тож нічого дивного не станеться, коли Аліса тепер мені проходу не дасть з оцим своїм "це я спіймала!" Маю за будь-яку ціну зрівняти рахунок.

– Ходімо поснідаємо, – тихо кажу я дружині, – нехай тут усе заспокоїться, налякана риба знову сюди повернеться і, можливо, ми спіймаємо ще.

Кидаю у воду добру жменю гороху і намагаюся відірвати її від вудок. Де там! Уклякла над ними й ніби не чує мене. Власне, хто не знає цього фанатизму неофітів рибальства? Особисто я сам через це проходив, і Жорік навіть, і ще мільйони людей до нас та, сподіваюся, мільйони пройдуть і після нас.

А все ж таки голод, як найбазовіша потреба живої істоти, досить швидко бере гору і Аліса нарешті з жалем відривається від безрезультатного споглядання двох жовтих пінопластових кульок, що вільно гуляють водою, і під моїм керівництвом дереться вгору по кручі. Погляд Аліси падає на накритий сріблястою ще кришкою казанок із боками, замурзаними в сажу.

– Там у нас, здається, юшки трохи лишалося.

Я на це лише зітхаю:

– Почекай, спробую нагріти.

Та вона вже зняла кришку й принюхується:

– Пахне смачно, – голосно ковтає слину, за тим бере ложку, куштує...

– М-м-м... Та її й гріти не треба – смакота! Скуштуй-но.

Дійсно, ми вишкребли рештки юшки, проковтнувши без хліба: моє вариво, настоявшись за ніч та охолонувши, набуло смаку нічим не гіршого від свіжого. Або й кращого – це вже за якими критеріями оцінювати.

– Я все-таки хочу пригостити тебе деснянським чаєм.

– Що, тут навіть чай свій?

– А то як же? Треба тільки казанок помити.

Юшка трохи заглушила наш голод, тож спускаюся до води, де прали наші речі, тру піском посудину, розпалюю на старому місці багаття і підвісивши над ним казанок, іду в кущі, та наслідуючи свого деснянського вчителя Сашка, збираю листя дикої смородини.

Дякувати Вищим силам, з чаєм у мене виходить куди швидше, ніж із юшкою, тож ми вже сидимо в холодку під вербою і обережно, щоб не опектися, смакуємо духмяний смородиновий чай із вчорашніми бутербродами.

– Завтра ж куплю газовий примус, – мурмочу я з набитим ротом.

– Ага, це щоб я тобі тут куховарила, а ти рибу ловив, чи не так?

Хто б сумнівався, що я це почую?

– Кицю, це щоб наступного разу юшка для тебе була вчасно готова.

– Ну, не дмися. То я так. Ти мені справжнє свято влаштував – не пригадаю навіть, коли востаннє отримувала одразу стільки позитивних емоцій.

– А багно?

– Слухай, насправді в загальному контексті нашої мандрівки це бомбезний епізод. Діані сьогодні розповімо – живіт від сміху рватиме.

"Ні, що не кажи, моя Аліса таки мудра жінка".

– Ходімо до вудок. Посидимо годинки зо дві, можливо, ще щось вловимо. Все одно підлога вдома навряд щоб висохла, тож і поспішати немає куди.

Сонечко вже над вербами, своїм промінням пронизує воду мало не до дна, тому часом навіть видно, як десь у глибині зблискує сріблястою лускою невеличка рибка, інколи можна побачити майже під самим берегом темно-сірі тіні й більших розмірів – вони мандрують проти течії і зникають в затінку куща. Вода, що зранку була темно-зеленою і непрозорою під берегом, тепер у світлі сонця набула легкого, майже жовтавого відтінку, а далі від кручі вона така ж блакитна, як небо і по ній теж пливуть білі хмаринки, тільки з нечіткими, ніби розмитими обрисами.

Рух води Алісу зачарував ще більше, ніж мене, вона вже й про вудки забула – на моє щастя. Тож ніщо не заважає мені час від часу витягувати чергову плітку чи густірку і сьогодні на моєму рахунку вже вісім або й дев'ять голів, хоча лящ один переважує їх усіх – як своєю вагою, так і статусністю. Клює все рідше й рідше, але я все відтягую той вирішальний для кожного рибалки момент, коли він приймає рішення почати змотувати вудки. "Ну, оце останній раз закину – і все", – кажу я собі, але хтось на дні тут же: смик-смик і з'їдає чергову горошину. "Так, останній раз!" – мало не клянуся сам собі, але вдається підсікти трохи більшу, ніж долоня, плітку і все починається спочатку.

– А тут можна десь скупатися так, щоб не стрибати з цієї кручі? – запитує Аліса, трохи вже розморена сонцем.

– Так, – виринає в моїй уяві недавно бачений тутешній деснянський плес. – Давай будемо збиратися і переїдемо трохи далі. Гадаю, тобі сподобається.

Свої нав'ючені лайби ми ведемо в руках вузькою стежкою, що звивається уздовж річки між високих верб та незнайомих мені кущів, аж доки їм на зміну не заступають непроглядні хащі верболозу, що в якийсь момент раптово обриваються й ми опиняємось на пологому піщаному березі Десни.

– Ух ти! – виривається в Аліси.

Деснянський безлюдний плес тягнеться, вигнувшись дугою, на добрих двісті метрів, а її досвідчене око пляжниці зі стажем, безперечно, одразу ж помічає, що пісок тут відбірно крупний та чистий – ну нічим не гірший, ніж на середньостатистичному чорноморському курорті середньої руки. Ми забуваємо про все на світі: обіперши наші вєліки на найближчий кущ, знімаємо наплічники, гарячково роздягаємось і йдемо до води.

Купатися в річці зовсім не те, що в стоячій воді. Течія, хоча й не швидка, проте добре зносить плавця вниз, а намагання повернутися в точку, де ти входив у воду, вимагає немалих зусиль навіть у спортсмена.

– Слухай, це ж ідеальний тренажер! – дивується захекана Аліса, спробувавши пливти брасом проти течії добрих десять хвилин, але, по суті, так і лишаючись при цьому на місці. – Тут якщо літо потренуєшся, то певно, й норматив камеес[36] виконаєш. Головне, місця багато не потрібно: така собі природна бігова доріжка, тільки для плавця.

Пісок уже добре теплий і розлягтись на ньому після підбадьорливої прохолоди деснянської води надзвичайно приємно.

–Ти знаєш, маю потребу зізнатися, – ні з того, ні з сього заявляє мені дружина, – я до тебе їхала з великою настороженістю, боялася навіть уявити що може чекати мене тут. Сама дивуюсь, як наважилася: виключно на інтуїції. Але жодної миті ні про що не пошкодувала й несподіванки тільки приємні. Пам'ятаєш наш медовий місяць?

– Ти ще питаєш! Авжеж.

– Мені здається, що зараз у нас знову цей етап. Я би дуже хотіла, щоб саме так і було.

– Я тебе кохаю, кицю. Завжди кохав. Було, що злився, мало не проклинав, але все одно кохав.

І починається наше обопільне туркотіння – ніби в пари голубів навесні. Коли ми придбали нашу квартиру, лоджія в ній ще не була застеклена і голуб'яча пара не давала нам вранці поспати: ходили одне за одним по перилу огорожі й туркотіли, туркотіли, туркотіли – як заведені. Але, як це не дивно, внаслідок таких зізнань мова завжди чомусь переводиться з речей романтичних, сентиментальних на вкрай прагматичні – для рівноваги, чи що?

– Мене єдине турбує, – ні з того, ні з сього зізнається Аліса, – як нам далі тут жити? У мене перспективи тутешнього життя ніби в густому тумані.

– Та я вже два місяці міркую, міркую, як тут жити, але далі цього діло не йде. Єдине, що зрозумів, тут потрібно вміти робити все одразу: і в городі, і в саду, і в дворі, а про хату й казати нічого. Як воно в них виходить?! В місті таки легше.

– Треба спробувати. Я вже так наїздилась, стільки по чужих кутках нажилася, що їхати кудись іще просто не маю душевних сил – Ужгород забрав останні. Принаймні звідси нас ніхто не вижене, грошей за оренду не вимагатиме, умов не ставитиме. Невже ж ми з тобою хоч у чомусь гірші від цих клевенців? Нездарніші, невміліші, дурніші врешті-решт?

Добре, що Аліса не бачить скептичної посмішки на моїх устах. Генеральне прибирання в хаті та косметичний ремонт коридору, певно, здаються їй неабияким трудовим подвигом. А те, що за цей тиждень до городу вона й не навідалась, на двір і не подивилась – про це в неї й думки не виникає. Звісно, з її появою в хаті оселився затишок, кухонні турботи теж на її плечах, але для кардинальних перетворень, про які вона мріє, цього дуже й дуже мало: боюся, що будівництво і город я один не потягну. Коли нічого не будувати, прожити можна й без городу: на базарі купиш усе необхідне. Якщо будувати, й будувати максимально швидко, наскільки тільки це можливо за відсутності досвіду, вкладаючи в матеріали максимум коштів, без урожаю з городу житимеш надголодь – розумію це вже інтуїтивно. Але якщо я весь свій час витрачатиму на будівництво, то хто займатиметься городом? Крім Аліси нікому. А вона, знаю ще з нашого харківського сімейного досвіду, традиційно для рафінованої містянки вважає, що робота на землі є рабською, для жінки взагалі непосильною, чорною, тобто, принизливо важкою. Тому ніколи навіть не мріяла про дачу, тому й сюди свого часу категорично відмовлялася приїздити. Як би їй наочно пояснити, що ноги в розподілу праці на чоловічу та жіночу ростуть прямо із ось такого, як на Клевені, патріархального укладу життя на землі? Що інших варіантів просто не існує?

– Тоді мушу відкрити тобі очі на деякі реалії, – кажу із завмиранням серця.

– Добре, кажи.

– Мені самому це буквально зараз відкрилося. Пам'ятаю ще з дитинства, і зараз помітив, що тут люди працюють від темряви до темряви. І щоб прижитися тут, мусиш не просто працювати, а полюбити працювати без упину, бо інакше життя викине тебе на обочину. А ще тут є поділ на чоловічу й жіночу роботу і це такий собі віками набутий досвід. Важча робота, звісно, чоловічий обов'язок, затишок і кухня – жіночий. Наприклад, горо́д це в основному жіноча сфера відповідальності. Таке в мене склалося враження з побаченого.

– Ти мене лякаєш?

– Та ні, швидше сам лякаюся. Хоча є й дві пом'якшувальні обставини.

– Які ж, цікаво?

– По-перше, це триває лише п'ять-шість місяців на рік, а по-друге, в якості винагороди отримуєш купу всяких приємних та смачних ніштяків.

– Ну-у, це вагомі обставини в наших з тобою умовах, – іронізує дружина. – Але що значить працювати без перерви? Навіщо?

– Не знаю, можливо, традиція така. От узяти Уляну Петрівну – вона, здається, й хвилини не відпочиває, весь час щось робить. Або отой Микола Кау: він на роботі жили рве, я сам бачив. Навіщо – не скажу, певно, тут усі трудоголіки абощо. Правда, Сашко Бальбо, мій друг дитинства, живе мовби птах, у своє задоволення, так над ним усі насміхаються, що батькову спадщину проїдає й дітям нічого не залишить.

– Про горо́д у мене вже були думки: не з Венери ж я насправді прилетіла, – іронізує Аліса. – Ти ж пам'ятаєш: я любила квіти; можливо, город чимось схожий до квітів, тільки масштаби інші. Принаймні, дивитися на Ютьюбі городніх блогерів доволі цікаво і, здається, не такий він уже й страшний, як мені колись гадалося. А головне, іншого вибору в нас немає. І, хочеш не хочеш, доведеться мені знову манікюрницею ставати... В кого б його розпитати, чи є тут місцеві сайти, щоб рекламу дати, чи доведеться на стовпах оголошення клеїти? Цікаво, невже й сюди дійшов гелевий манікюр?

– Молодь уся з ним – я спостеріг уже. Але ж конкуренція!

– Цього я не боюся. Навіть азарт в мені прокидається. Давай іще скупаємось і гайда додому: не терпиться мені за справу взятися!

Варто нам було перейти по кладці рукав, аж тут зі свого двору гульк Сашко Бальбо:

– Привіт! Ну ти нарешті познайомиш мене з дружиною?

Знайомлю: мені неважко, навпаки – приємно.

– А шо там у вас вчора сталося? – кидає Бальбо невинне на перший погляд запитання.

"Тільки цього ще нам не вистачало!"

– Підлогу в коридорі пофарбували, так вирішили на Десні переночувати. Аліса он ляща впіймала.

– Да ні, – в Сашкових очах скачуть бісики, – люде вчора бачили вас на лузі з голови до ніг перемазаних у багно. "Як чорти", казали. Що сталося? – друг дитинства вже насилу стримується від сміху, в Аліси натомість відвисає щелепа.

Я шокований не менше неї: оце швидкість розповсюдження інформації! І це ж без жодних соцмереж, все винятково в олдскульний спосіб!

– Я показував Алісі як потрібно долати заболочену місцевість. Часи нині такі, не вгадаєш, що тобі завтра знадобиться. Хочеш і тебе наступного разу навчу?

– Да ні, не треба, – дещо приголомшений Бальбо не одразу розуміє мій жарт і це дає нам змогу рушити далі, до власних рятівних воріт.

– Слухай, – запитує, приходячи в себе від почутого, Аліса, – ти знаєш тих, що вчора в авто були?!

– Навіть ніколи не бачив.

– Звідки ж вони знають хто ми, і взагалі – оце все?! Мій шок від твоєї Клевені хоч коли скінчиться?

– Гадаю, не скоро ще, – одказую, прочиняючи хвіртку. – Я й сам у шоці.

28.06.

Що таке самобутність.

– Ти питала, як нам пристосовуватися до тутешнього життя, – кажу я Алісі наступного дня, в суботу, – тож маю першу ідею. Нам слід відновити контакти з сусідками, бо після твого приїзду сюди вони припинили своє зовнішнє управління мною: певно, переконалися, що я в надійних руках.

У моїх словах прихована іронія – спробуй здогадайся кому вона адресована: сусідкам чи дружині? – Аліса підозріло зиркає на мене, та я, мовби нічого й не трапилось, веду своє далі:

– Біда ж почалася: гостинці нам тепер не носять. Ходімо, будеш знайомитись із ними ближче. Воно зайвим не стане, а користі точно додасть, – і далі я коротко посвячую дружину в свій план.

Ми йдемо до Гармашихи. На правах сусіда й родича, хай і далекого, замкнену хвіртку відкриваю по-свійськи, не гукаючи до хазяйки, як раніше. Трохи пройшли, умовно кажучи, садом, що більше схожий на пташник, по якому носяться наполовину вже оперені привезені з Березни "голошиї" та "майстри", а трохи осторонь під пильним оком буркотливої матері-квочки жовтими пухнастими клубочками пурхає поміж рідкої трави тутешня молодша ясельна група. Радіючи, що Аліса, здається, не вступила своїми мюлі у відходи їх життєдіяльності, ще через одну хвіртку потрапляємо до, власне, сусідського двору. Спиною відчуваю, як напружилась моя дружина, побачивши незмінне Гармашівське "страхуттє": навіть зелений спориш, порослий по двору якимись клаптиками, не покращує загальної картини тутешнього звичного безладу.

На що я вже звик до постійного тут розгардіяшу, але й сьогодні мені здається, що люди, котрі тут живуть, з причини якоїсь катастрофи притьмом повиносили з хати всіляке начиння й покинули його, змушені зайнятися ще більш нагальною проблемою не мало, не багато самого свого виживання. А втім, у всій цій загалом по-своєму навіть мальовничій картині є щось ґрунтовне, можливо, навіть базове. Не виключено, цю ілюзію створюють двоє малих онуків Уляни Петрівни: хлопчик років на чотири, а дівчатко й іще менше, які захоплено бавляться на безформеній, необгородженій купі піску під старою сливою – для них "страхуттє" точно є нормою, необхідним атрибутом провінції, і, боюся, що таким і лишиться на все подальше життя.

Десь у хліві на два голоси верещать голодні поросята, – особисто мені, досить обізнаному вже мешканцю Клевені, – ця обставина пояснює відсутність у дворі дорослих, а що там діється в голові моєї дружини, я навіть уявити боюся. Дітлахи ж, помітивши нарешті нас, покинули свої цяцьки: їх наче магнітом потягнуло до Аліси:

– Тьотя прийшла... – каже старший і підійшовши, починає безцеремонно її розглядати, а та, видно по ній, почувається розгубленою, бо прийшла у двір, де є діти, без жодного гостинця.

Я давно вже звик, що моя дружина подобається людям, а тому, запитую, не дивуючись:

– Баба Уляна вдома? Чи мама?

– Баба онде, – реагує хлопчина на близьке коров'яче мукання, а за тим і брязкіт клямки й показує рукою на широку хвіртку, що прочиняється, і в неї, тернувшись об шули[37] роздутими боками, поважно впливає плямиста коричнево-біла корова Гармашів, за нею, трохи затримавшись на вулиці, входить і сама хазяйка.

Корова тим часом, пройшовши добру половину відстані між хвірткою та нами, піднімає хвоста і з-під нього – ляп! ляп! ляп! – важко падають прямо на стежку добірні, якщо можна так сказати про ту субстанцію, яскраві зеленувато-коричневі млинці. Я кидаю оком на Алісу – та мало не в паніці від побаченого й дивиться на цю картину олією широко відкритими очима. Дітвора ж, угледівши Уляну Петрівну, з криком: "Бабо! Бабо!" зривається з місця та мчить до неї, минає рогату годувальницю і на повнім ходу влітає на мінне поле – навіть у мене на мить спиняється серце, про Алісу й казати нічого, бо...

Бо розв'язка передбачувана: послизнувшись на другому від корови млинці, хлопчина зо всього розгону, як я позавчора, ляпається дупцею в третій, пропливає по ньому й загрібає четвертий. Але млинці настільки добірні, що їх вистачає й сестричці – та повторює всю подальшу траєкторію старшого брата. В одну мить повітря в дворі розривається від вереску двох наляканих і перемазаних у коров'яче лайно дітей. Корова, і вухом не повівши на гвалт позаду неї, минає нас і знай собі простує до хліва, з якого на дитячий крик кулею вилітає їхня перелякана далі нікуди матуся, не розуміючи, що сталося і що їй діяти: у дворі двоє чужих дорослих, а її малеча реве на два голоси, з ніг до голови перемазана в щось, схоже на кров – хто б не злякався! Віра на наших очах полотніє з жаху і стає, кажучи місцевим сленгом, "б'їла, наче крейда".

Тільки Уляна Петрівна, картинно сплеснувши руками, реагує на ситуацію у своєму стилі:

– А божечки! А ратуй мою душу!

Проте, на відміну від решти трьох дорослих у дворі, у неї жодного прояву паніки.

– Небеди, – тут же маше вона рукою до невістки, сідаючи на табурет біля ґанку, – всі цілі-здорові. Там на газу вода нагріта, принеси да й помиємо – клопоту того...

Малеча реве у два голоси, не спиняючись, черпаючи натхнення одне в одного – їх, мабуть, і в Сотниченків чути. Аліса, дарма, що тут постороння, не може стояти байдуже і, явно пересилюючи відразу, береться допомагати Гармашисі знімати з малих верескунів одежу, бо вони вже й личка собі повимазували, через що плач переходить в якусь істерику. Віра носиться то з каструлею гарячої води, то з відром холодної, то мчить по тазок, то по рушника, то, згадавши, по мочалку. Я почуваюся ні в сих, ні в тих і стою, наче бовдур, стороннім спостерігачем, тільки заважаючи жінкам.

У всій цій веремії одна лише Уляна Петрівна вишить над хаосом спокійною, наче Будда.

– Ну годі вже, годі! – прикрикує вона на двох плаксіїв, але те жодним чином не допомагає.

Тоді вона виголошує, урочисто та інтригуюче:

– А ось я вам зараз про дяка розкажу, – й заводить щось дивне, ніби на два голоси.

– Товчу, товчу мак, за ступою дяк.

Чого дяче плачеш:

Чи мати побила, чи їсти не дала?

– Спекла мати книш, ухопила миш.

– А де тая миш?

– Поб'їгла пуд п'їч.

– А де тая п'їч?

– Довбня побила.

– А де тая довбня?

– Шашель поточила.

– А де тая шашель?

– Круки поклювали...

Диво дивнеє: малеча починає прислухатись і вже не реве, а тільки хлипає. Молодші няньки – Віра з Алісою – ще тільки воду розвели й збираються мити нечупар, поливаючи їх із кружки, а Уляна Петрівна вже опанувала увагою авдиторії і далі веде своє:

... – А де тиї круки?

– У небо полетіли.

– А де теє небо?

– Квітками поросло.

– А де тиї квітки?

– Дівки порвали.

– А де тиї дівки?

– Хлопці побрали.

– А де тиї хлопці?

– Пішли на війну.

– А де ж тая війна?

– Серед купи гівна.

Закінчення настільки несподіване, – як у відмінному екшені, – що ми з Алісою, не змовляючись, заходимося сміхом і він раптово переходить на Віру, а далі вже й малеча, з мокрими ще очима, теж регоче, спинити не можна – як завжди з ними стається, коли кінець пригоди, попри очікування, виходить щасливим.

Уляна Петрівна торжествує – це мить її тріумфу. Неочікувано для мене, стає доброю та навіть лагідною:

– Віро, дитино, ви вже тут без мене вправитесь, а мені треба воду знову гріть, да Марту поїть, да доїть... – маше вона рукою, мовляв, як почну всю роботу вам перераховувати, то й до вечора вистачить. І вже підвівшись, натикається поглядом на мене:

– Ти чогось хотів, Глібе?

– Та ми про сир прийшли домовитись – дуже Алісі сир Ваш сподобався. Хотіли би у Вас постійно купувати. І молоко також.

– Завтра зроблю. Скульки вам? Грудки на раз вистачить?

Аліса чомусь мовчить, наче її те зовсім не стосується.

– Грудки? Це скільки по вазі? – цікавлюся сам.

– Да коли як. До кілограма.

– Вистачить.

Гармидер ущух, буря вляглася і ми, аби не заважати господарям усувати її причини та наслідки, тихенько ретируємося до свого двору.

– Чого я найбільше боялася, те і справдилось, – із сумом каже тихим голосом Аліса.

– Що саме? – питаю для порядку, бо й так здогадуюсь.

– Безлад, антисанітарія... Навіть не знаю, чи зможу я тепер їсти той сир з молоком. Глібе, чому тут люди так живуть? Двадцять перше століття ж.

Якийсь час я навіть не знаю, що на це відповісти. Пригадую свої шкільні враження: у діда з бабою теж корова була.

– Люди скрізь однакові, нечупари є і у великих містах. Ти пам'ятаєш Черних?

Черних – то була сім'я наших харківських приятелів, які над всяку міру любили тварин і тримали вдома, в трикімнатній квартирі, з десяток котів та ще й при цьому розводили собак породи лабрадор, через що постійно ходили в собачо-котячій шерсті. Одного разу ми випадково потрапили до них у гості, задихалися від смороду, не знали, як відчепитись від тих собак і не тямили, як нам звідти швидше вшитися, зарікшись після того мати в себе вдома хоча би якусь нещасну білу мишу, не те, що кота чи собаку.

– Ой, не згадуй, – жахається Аліса, – тільки мені здається, що корова то ще страшніше від усіх собак та котів. Як почало з неї випадати оте лайно – фу-у-у! І це ж прямо серед двору; я навіть чомусь переконана, що й не вперше. А що ото так страшно верещало в сараї?

– Свині, – зітхаю я.

– Уявляю собі, що діється там! – жахається дружина. – Ні, не їстиму я того сиру. Й до рота не візьму.

– Все залежить від людей; у діда з бабою в цьому ось дворі теж були й корова, і свині, але нічого подібного за вісім, здається літ, що ми тут з Георгієм провели, я ні разу не бачив. А корові перед дійкою господиня завжди миє теплою водою вим'я, тим більше – свої руки. І відро з молоком чистою марлею накриває. Повір мені: якби Уляна Петрівна не дотримувалась гігієни, в неї і молоко, і сир відгонили би гіркотою, навіть запах гною було чути. І за якість не переживай – до неї на базарі завжди черга із постійних клієнтів стоїть. Ну, а кізяки та безлад, страхуттє оте – що поробиш: мабуть, це Клевеня тебе так випробовує.

– Але маю віддати належне Уляні Петрівні: бабуся з неї найвищого ґатунку! Просто таки майстер-клас нам продемонструвала. Якісь дві хвилини й плачу немає – оце я розумію кваліфікація! Можливо, я й помиляюсь, але, здається, малеча, попри все, любить її без пам'яті.

Тут мене осяває чергова суперідея.

– Давай тепер до Агнеси Степанівни ще сходимо.

– Ти хочеш мене остаточно добити? – в голосі Аліси недовіра. – Щоб я навіки розчарувалася в твоїй Клевені? Мені ж і втекти нікуди...

– Не можна робити висновок на підставі одного досвіду. Має бути певна сума досвідів, аби вивести з неї більш-менш достовірний результат.

Ми кладемо на тарілку пів десятка вранці посмажених пліток і аналогічним маршрутом – через спеціальну хвіртку в суміжному паркані – потрапляємо на обійстя Хасточки, урочисто несучи на руках, мовби якомусь китайському імператору, свій смачний презент. У цьому дворі Алісу стрічає разючий контраст: бетонні доріжки, хай через поважний вік і всі в тріщинах, проте на них і пилинки немає, не те, що бруду, обабіч доріжок на побілений вапном бордюр із цегли схиляються всілякі простецькі квіти: півонії, давно відцвілі вже тюльпани, півники, триколірні фіалки, ще якісь, бачені мною ще в дитинстві, але невідомих назв і – головне! – нічого з того безладу, що так налякав Алісу в дворі Гармашів. Вапном побілені не тільки бордюр, але і стовбури дерев, на свіжовимитому ґанку лежить саморобний килимок.

Хоча добре помітно, що все в господі не нове й досить таки поважного віку, але зате скрізь аж сяє чистотою та пахне свіжістю. Трохи розуміючись на технології місцевого процесу прибирання, роблю висновок, що раз ганок ще вологий після недавнього миття, то й господині в хаті немає: хто ж би прибирав спершу ґанок, а потім хату?

– Агнесо Степанівно! – гукаю кудись у простір двору, хоча й не надто гучно: я, мабуть, так ніколи й не звикну до тутешнього, надміру відкритого способу життя, коли всі сусіди постійно в курсі твоїх щоденних справ.

Замість хазяйки звідкілясь із-за хвіртки дзвінко подає голос Хасточчин Букет – глинистої масті цуцик розміром трохи більше кота. Зачувши чужого не де-небудь, а на ввіреній йому території, в глибокому тилу, та ще й у той момент, коли сам сторож розслабився і вирішив посидіти на вулиці біля воріт, Букет притьмом несеться у двір з таким оглушливим дзявкотом, що від нього аж у вухах лящить. Хтось колись в його роду любився з пекінесом, від якого Букету в спадок дісталися кошлата шерсть, криві ноги й хвіст, що віддалено дійсно нагадує букет, правда, складений якимось дуже вже криворуким флористом. Цуцик хоробро мчить на нас і краєм ока мені видно, як Аліса мимохіть намагається сховатися за мене, втім кривоногий сміливець і сам тримає дистацію в два метри, описуючи навколо нас правильне півколо, зате з таким лементом, що його, певно, чути й на площі.

– Цить! Цить, тобі кажу! – чуємо ми нарешті голос хазяйки. – Ану марш в будку!

Агнеса Степанівна йде від хліва, тримаючи в руках якусь каструльку та щітку для побілки. Ми вітаємось, і я пропоную їй наш скромний презент, але при цьому ще й озвучую невеличке особисте прохання:

– Алісі дуже сподобалось ("аби ж хоч вона не запротестувала!"), які страви на Клевені готують, тож чи не навчите нас холодець із рибою на березовому квасі робити?

При цьому спинним мозком відчуваю, як напружилась дружина, ось уже чую потиск пальців на моїй руці, мовляв, що ж ти мене виставляєш такою нездарою, але я ж бо знаю те, чого не знає, навіть про що не здогадується вона.

– Дак авжеж! – радо погоджується Хасточка й по ній видно, що це їй дійсно подобається. – І квасу в мене четверо відер, і салата вже підросла, і риба, спасибі тобі, є. Да там просто все – шо т-там його робить!

– Самі зробите; ти тільки слухай, – це до Аліси вже, – бо в мене по суботах прання, прибирання: куховарити, одним словом, ніколи. Коротше, запам'ятовуй...

Аліса, котра ще пів години назад сном-духом нічого не знала не тільки про цю мою імпровізацію з рецептом, але ніколи й нічого взагалі не чула про тутешній холодець, дещо отетеріло слухає Агнесу Степанівну, чи тільки вдає, що слухає... Ох, і влетить мені, мабуть!

– ... Смажиш рибу – як звичайно. Потім смажиш на олії картоплю, краще, як поріжеш її тоненькими брусочками. І щоб присмажена була, як слід, трохи зі шкориночкою. Зараз підемо в город, нарвеш салати – я покажу, скільки треба. Покришиш її дрібненько. Гурка візьмеш, натреш його на крупну тертушку. Трохи часничку додаси – хоч молодого, хоч старого. Ще можна молодої цибульки дрібно покришить і потовкти з часничком. Все, крім картоплі, складеш у каструлю і трохи посолиш. Тоді заллєш холодним квасом і нехай до обіду настоюється. Звари два чи три яйця вкруту. Ще треба трохи сметани. І ото в обід з погреба внесеш, додаси туди вже охололої смаженої картоплі, по тарілках розіллєш, у кожну тарілку дрібно покришиш одне яйце, як на салат, і ложку сметани. А риба вприкуску. За вуха не одтягнеш. Шо т-там його робить!

Я слухаю, намагаючись нічого не забути: скільки ми з Жоріком витьопали цього холодцю за всі літа! Коли спека, то нічого іншого і їсти не хотіли: "Бабо, холодцю! Бабо, холодцю!" Аліса, звісно, не в темі, тому доведеться куховарити удвох.

Агнеса Степанівна цілеспрямована, як завжди, і взявши з коридора ніж та целофановий пакет, керує:

– Так, ну ходімте по салату, бо в мене ще роботи повно. Заодно й банку квасу візьмете.

Я ж розвиваю далі свою сусідську дипломатію.

– Аліса соромиться, а я таки скажу: порядок у Вас, Агнесо Степанівно, на найвищому рівні! Були ми недавно в Уляни Петрівни в дворі, так Аліса після побаченого там страхуття вже готова і в Клевені розчаруватися... – на цих словах Аліса сердито щипає мене за бік, певно, й синець залишиться; але скривившись, та мало не засичавши від болю, я таки завершую почате: – А у Вас...

Чи багато треба справжній господині для щастя? Тільки визнання її особливості – хоча би чийогось.

– Да про мене ще замолоду всі казали: така вже акуратистка, така, що чи й знайдеш другу таку на весь Го́род! – відверто, з явним самовдоволенням вихваляється Хасточка. – В Гармашів весь вік оте страхоттє, зате як її послухать, дак у всіх кози через тин скачуть, одна вона хазяйка на всю сраку, бо й корову держить, і свині там, і кролі, і птиці повно – аякже, потомственна козачка. А шо тії свині голодні верещать на всю Клевеню, дик то наче так і треба. Ось зайдіть сюди.

Ми якраз проходимо біля невеличкої чистенької, щойно підбіленої будівлі. Низенька, з маленьким віконцем – певно, літня кухня. Нам з Алісою вже й незручно, але що тепер вдієш – мусимо. Хазяйка прочиняє невисокі двері, ми проходимо всередину досить таки тісного приміщення – найперше в очі кидаються так само вибілені стіни, старенький килимок на підлозі й проста чистота, але разом із тим вчувається хай і несильний, проте з дитинства знайомий мені специфічний запах... хліва! Правіше від дверей за дощатою фарбованою в біле загородою стиха вдоволено порохкує льоха, зліва – місце ще для якоїсь животини: очевидно, тієї самої кози, що разом із хазяйкою впала колись із кладки в Рукав.

Не скажу за Алісу, а особисто я очікував побачити всередині що завгодно, тільки не свинарник! Бо білі стіни, а особливо цей килимок на чисто вимитій бетонній підлозі, й разом із тим присутній тут запах свині, – не відходів її життєдіяльності, – а просто самої тварини, шокують в найкращому сенсі цього слова кого завгодно і найперше мою Алісу з її стереотипно міським уявленням про хлів для скотини, всотаним, як прийнято казати, ще з молоком матері й добряче підкріпленим виглядом страхуття в дворі Гармашихи. Я кидаю оком за дощату горожу й тягну до себе Алісу:

– Поглянь сюди.

Та з осторогою робить крок уперед – ніби до клітки з тигром – і пересиливши змішане почуття страху й огиди, зазирає до свинячого помешкання. Там на свіжій соломі лежить і блаженно порохкує біло-рожева вгодована паця – майже така ж симпатична, як у мультиках. Я бачу, що вираз настороженості на обличчі дружини змінюється на цікавість і легеньку усмішку здивованого полегшення, й радію, що мій хитрий план реабілітації Клевені починає спрацьовувати. По Алісі добре видно, що вона знову в стані хай і приємного, але все одно шоку, й жодним чином не готова виразити його словами, тому мушу робити це сам.

– Агнесо Степанівно, Вас потрібно на центральних телеканалах показувати, на всю Україну. Навіть не уявляв, що таке можливо взагалі, от чесно, – я хай і дещо картинно, проте щиро розводжу руками. – Ви феномен!

– Да... скажеш таке... – засоромившись, маше рукою сусідка, проте приховати задоволення від почутого не спроможна, оговтується досить швидко і вже анонсує другу частину своєї програми: – Ходімте, я ще город вам покажу.

І ми йдемо на город; Аліса дорогою по-дитячому хапає в долоньку мій безіменний та мізинець – традиційна ознака, що вона вже не сердиться. Агнеса Степанівна, на радощах забувши про свої суботні клопоти, починає екскурсію:

– Оце в мене помідори, оце гурки, а тут, бачите, перець, морква, капуста, синенькі, кабачки, патисони, цукровий буряк, червоний, цвітна капуста...

Вона водить нас вузенькими стежками поміж охайних, виставкового стану грядок, спиняється чи не біля кожної, щось розповідає, я мимохіть порівнюю видиме зі своїм нещастям, бачу, як азартом загоряються Алісині очі – нічого собі, хто би міг подумати! – і відчуваю щось середнє між соромом та безпорадністю, від якої в кого хочеш опустяться руки. Нарешті, проминувши рядки кропу, петрушки, селери, якогось дайкону і чогось іще екзотичнішого, ми після петляння Хасточчиними городніми лабіринтами спиняємось біля трьох рядків блідо-зеленої, з химерно закрученим листям довогочікуваної салати. Хазяйка щедрою рукою чикрижить нам цілу купу її молодого листячка, натоптує ним пакет і на прощання робить ще купу всіляких настанов.

Аж тут Алісине прохання до хазяйки добиває мене остаточно:

– А можна буде консультуватися у Вас щодо городу? Бо я ж ніколи ним не займалась, але після Вашої екскурсії так схотілося, що місця собі не знаходжу.

Нічого собі, оце сюрпрайз!

Хасточка, вручивши нам на прощання трилітрову банку сивого, мов туман, березового квасу, і, певно, схаменувшись, просить:

– Тільки ж ви дивіться, не проговоріться Уляні, що я тут порядки її критикувала, бо мені тоді й життя не буде.

– Да боже ж збав! – відповідаю я в тутешньому стилі.

Уже вдома ми обидвоє даємо волю емоціям і забувши навіть про холодець жваво обмінюємося враженнями.

– У мене не те, що камінь з душі спав, а крила за спиною виросли! – патетично вигукує дружина.

– Ну ж бо, дай помацати, – вдавано заклопотано прошу я, – бо тут прийнято птахам крильця підрізати – щоб із двору не полетіли. Ще звієшся, а що я сам-один, без тебе? Пропаду...

Алісі приємно, я це добре бачу.

– А що це ще за холодець такий? – нарешті цікавиться вона. – Ти мені про нього нічого не розповідав. Холодець це ж заливне.

– Ні. Тут на традиційне заливне кажуть захолод. А холодець це, дуже умовно, щось на зразок окрошки, тільки в рази смачніше. Давай будемо робити, доки я не забув рецепт.

Коли нарешті холодець готовий і справа доходить до обіду, я вперше за дев'ятнадцять років спільного з Алісою життя чую, як вона, захопившись процесом, гучно сьорбає з ложки прохолодну страву, а усвідомивши, що мимохіть накоїла, злякано зиркає на мене.

– Між іншим, – кажу я на той її позирк, – недавно трапилось мені чути, що в Японії гучне сьорбання є ознакою ввічливості, бо сигналізує господині, що її страва гостям дуже подобається. Тому ресторанний етикет залиш для мегаполісів, а тут розслабся і отримуй насолоду. Головне – кісткою з риби не подавися, бо з власного досвіду пам'ятаю, що це вельми неприємна штука. А тепер зізнайся офф-рекордс: смачно?

– Дуже! Навіть не очікувала, що таке поєднання простих продуктів дасть подібний ефект: Клопотенка би сюди. Єдиний мінус це риб'ячі кістки.

– Нічого не вдієш – традиція.

Вона раптом заходиться сміхом.

– Ти чого?

– Згадала примовку про дяка. Знаєш, є в ній щось таке... Точного визначення поки що не підберу, але там і дотеп, і сюжетні повороти з інтригою, і певна ритміка. Одним словом, великі оригінали тут живуть.

Я на це вирішую промовчати. Бо сказати дружині: "Бачиш, а ти колись не хотіла сюди їхати, гребувала українською провінцією", нагадати про її москвофільство, буде для Аліси більше, ніж образою. Це як удар у сонячне сплетіння людині, яка тобі довірилась, опустила руки, не захищається, не очікує підступу. Дорікати жінці, коли вона зізналася тобі, що визнає власні помилки... – та ні, я на таке не здатен. Історія Аліси нагадує мені чимось історії тих самовпевнених європейців, які по іронії долі опинялися серед аборигенів Нової Зеландії, Полінезії, Австралії або Америки (та навіть Японії!), наперед вважаючи їх дикунами, а поживши серед них, часом відмовлялися повертатись до суспільства одноплемінників.

"Не поспішай, – кажу я собі, – чи давно ти сам поглядав на клевенців зверху вниз?" Кажу собі й дивуюся: а, власне, коли ж у мені самому стався цей перелом? Коли скепсис та іронія переросли у сприйняття? Чи не тоді, як раз по раз почав розуміти власну непристосованість та безпомічність в тутешньому житті? Тільки відвертий дурень може вважати, що великоміська форма життя є єдиною, яка заслуговує на існування. А коли так, то й поділ цих форм на сорти так само безглуздий у своїй категоричності. Жаль, що часом для подібного розуміння людям буває потрібно пожити в бліндажах і траншеях просто неба, під безперестанними обстрілами, а часом навіть побувати в пеклі.

Неділя, опівдні. Йдемо в гості до Чепурноусів. Немає нічого важчого й невизначенішого, як похід у гості до невідомих, по суті, людей. Це ще той квест: для Аліси – як вдягнутися, для мене – що подарувати. Одне тут добре: гардероб дружини тепер настільки компактний, що й обирала вона лише з двох варіантів. Я ж пікся вибором подарунку тільки добу, здебільшого, коли фарбував. Потім, як завжди буває зі мною, прийняв спонтанне рішення: для господаря куплю книгу, для господині квіти. Вгадаю з книгою чи ні – значення не має, головне, вона в нашому випадку точно підійде більше, ніж щось алкогольне. Якось не поєднуються в моїй уяві образ директора місцевого музею у вишиванці й, скажімо, пляшка шотландського віскі "Баллантайнз" чи грецького бренді "Метакса". Погуляв у середу по книжкових сайтах і досить швидко зробив вибір та оформив доставку. Букет троянд знайшовся в місцевому квітковому магазині. Купивши сьогодні зранку, та пам'ятаючи про Всевидяче око Клевені, задля інтриги сховав його в непрозорий пакет.

Вийшли за хвіртку, повернули направо, йдемо. Тут пройти метрів вісімдесят, але якраз мимо двору Гармашихи, навпроти якого Гергелі живуть, далі за ними двір приймака Кау... І хто би сумнівався? – Уляна Петрівна якраз вертається з базару: молочне своє продавала.

– Драстуйте, – звіддалік іще, мало не від містка. – Куди це ви?

Так ніби не зрозуміло, що за її двором іншого, крім Чепурноусів, немає, а ми в святковому, можна сказати, одязі. Не в луг же, бо десь там попереду Рукав з Клевенею зливаються воєдино, утворюючи видимий кінець тутешнього світу.

– В гості, – відповідаю стримано і одразу ж відчуваю, як від сусідчиної ревності густішає повітря й електричні розряди ось-ось пронижуть нас наскрізь, а, можливо, навіть спопелять на порох.

– Понадіявся дід на бабин обід, да голодний і спать ліг, – чуємо ми загадкове бурчання Уляни Петрівни й мимохіть переглядаємось: про що це вона?! І вже неясні передчуття бентежать наші душі, сіючи в них зерна сумніву: що чекає нас ген за тими ворітьми?

А ворота Чепурноусів не схожі на жодні з бачених мною що тут, на Клевені, що в Городі загалом, та й узагалі в своєму житті. На світло-блакитному тлі їхніх стулок, помережаних чудернацькими рослинами, чи то плавають, чи літають казкові риби й небачені птахи – навіть не добереш: небо це чи вода. "А де ж теє небо? – Квітками поросло."

Загалом у житті мені довелося бачити на сільських воротах різні сюжети: двох лебедів, що плавають в озері, трьох козаків з мультика, вовка, який запитує пса: "Шо, оп'ять?!" Я не Аліса, в мистецтві не надто розбираюся, тому можу лише припустити, що тут щось схоже на зразок наївного мистецтва в дусі Марії Приймаченко невідомого мені автора.

Аліса, що спершу кидає на ворота недбалий погляд, спиняється, відходить трохи далі, як роблять в музеях справжні поціновувачі малярства, і мімікою виражає свій подив:

– Хм... Щось у цьому є. Принаймні композиційно гарно.

Я беруся за клямку хвіртки. Завжди, коли робиш це вперше, тебе охоплює відчуття інтриги: що там? Хвіртка, особливо, коли паркан високий, як заведено на Клевені, виступає в ролі порталу, що відкриває перед тобою новий незнаний досі світ: часом барвистий, часом одноманітний, інколи красивий або ж безнадійно сумний, а оскільки ти не знаєш, що саме тебе чекає, то майже завжди хвилюєшся.

Клямка, виконуючи свою функцію, брязкає, стулка прочиняється. Вау! Проте, як годиться, пропускаю дружину вперед – нехай вона оцінить.

Картина двору, що так раптово відкрилася, огортає нас теплом свого колориту, прямо таки заворожує чуттєвістю побаченого. Тут немає вилизаної чистоти Хасточчиної господи, зате обійстя Чепурноусів нагадує велетенську клумбу з квітами, а будівлі двору, що потопають в зелені, ще звіддаля дивують своїм зовнішнім виглядом – такого не те, що Аліса, навіть я жодного разу не бачив. У глибині двору, за добрих двадцять метрів од хвіртки, біліє за кущами калини й бузку чепурна українська хата, обіч – їй до пари – світяться білим крізь літню зелень листя не менш ошатні сарай і погріб.

Господарів не видно, собачого гавкоту не чути. Зате від хати широкою стежкою поміж квітників нам назустріч, задерши до неба хвіст, іде чорний кіт з білою краваткою, білою плямою навколо носа і білими кінчиками лап. Перестрівши нас на півдорозі, він неголосно привітно муркає, повертається і чеше тепер поперед нами – веде до хати.

– Ну ти поглянь на нього, – з подивом кажу я Алісі, – прямо метрдотель!

Але та не знає на чому сфокусувати свою увагу: на квітниках, на деревах і кущах, чи на будівлях: помітно, як у неї в буквальному сенсі розбігаються очі. Я її розумію: вкрита синім профнастилом і в три яруси шальована[38] хата з блакитними віконницями та різьбленими підзорами фарбована в молочний колір і кожна друга чи третя шалівчина її стіни розписана якимись грайливо легкими мальованими квітами – так природно, що здається, ніби по-іншому й бути не може: не віднімеш і не додаси, навіть мені це зрозуміло. Навпроти ганку погріб, колодязь під дерев'яним дашком, а між ними біля старої груші лава для відпочинку й ця частина подвір'я відгороджена плетеним тином із горщиками та глечиками, що сохнуть, почеплені на його лозові патички. Скрізь по двору, то тут, то там, стоять теракотового кольору чудернацькі скульптури, схоже, істукани давньоруських богів, ліплені, слід гадати, з глини й випалені у горні не інакше, як за технологією діда Радима – того, що з роману "Диво" Павла Загребельного.

Ми зупиняємось у зачудуванні й нерішучості, аж тут на ґанок нарешті виходить подружжя Чепурноусів і ми з Алісою приречено гаснемо від почуття власної неповноцінності: господарі у вишитих одежах, і для нас очевидним стає той факт, що тут, у цьому дворі, серед цих квітів, дерев та будівель якось по-іншому й не личить бути вдягненими.

Андрій Остапович знайомить жінок з дотриманням усіх правил старомодного етикету, за тим представляє Ларису Семенівну й мені. Вручаю їй букет троянд, а господарю грубий фоліант "Української міфології", з одного боку радіючи, що з темою поцілив у десятку, з іншого переживаючи, що ця книга в господарів уже є.

– Який у вас котик чемний та красивий, – кажу я аби не мовчати, – зустрів нас біля хвіртки, привітався і до ганку привів. Учений, мабуть?

– А як його звати? – Аліса теж не мовчить. – Не Метрдотелем, часом?

Господарі сміються – молодо та дзвінко.

– Ми звемо його Сер.

– Гідне ім'я, – кажу я, – такий фрак у нього!

– Гідне, – погоджується Андрій Остапович. – Але не тому, що ніби у фраці, а тому, що замолоду шкоду робив у вазони для квітів. Заледве привчили до лотка.

Якусь мить ми не вловлюємо іронії, та нарешті роздуплившись, гигочемо, наче школярі. Треба би ще про щось завести мову, але мені наче заціпило. Виручає Аліса – вона починає сипати рясні компліменти Чепурноусам щодо впорядкування двору, здається, зі знанням справи береться жонглювати професійною термінологією: акцент, ритм, колорит, зонування, перспектива, композиція...

– Це все Леся, – скромно відхрещується від слави господар, – з мого тут хіба що важка фізична праця.

Лариса Семенівна, струнка попри свій вік – коли казати пишномовно, мов той кипарис – має вигляд для українки абсолютно нехарактерний: великі очі на видовженому, тонких рис обличчі, ніс з ледь помітною горбинкою, чуттєві ніздрі – це швидше горянка, проте ніяк не поліська жителька чи степовичка: одразу ж тобі й загадка!

– Ой, Ви мене, Алісо, явно перехвалили, – вона теж ніяковіє щиро, без кокетства, – слова ці я, звісно, знаю, проте робилося все виключно з натхнення. Це тепер в інтернеті можна багато чого підглянути, а років з двадцять назад за взірцями хіба що в Пирогове доводилося їхати, чи в Опішне.

– А ці квіти на стінах? – не здається моя дружина. – Чи розпис воріт: я... ой! – ми, тобто, ніяк не очікували побачити таке в... тут, на Клевені. Це ж наївне малярство!

– О, ворота то окрема історія, – усміхається нарешті Лариса Семенівна, – я ж киянка; мені, юній, Андрусь голову так закрутив, що сама не зчулась, як опинилася в Городі. Ці ворота нібито як мій посаг: в перше ж літо їх розписала. Може, свекрам і не подобалось, але стерпіли, бо єдиний син дружину з самого Києва привіз. Тепер уже й сама не рада тому малярству, доводиться раз на кілька років усе це відновлювати – там стільки шарів фарби лежить! – а знищити рука не піднімається. Ну, ми про це ще, як охота буде, матимемо час поговорити, а зараз просимо до столу.

Хата в Чепурноусів звичайна, з традиційним плануванням. Я з подивом колись спостеріг, що де б не доводилось мені заходити в українську хату, зведену на початку або в середині минулого століття, – що на Чернігівщині, що на Полтавщині, Харківщині чи Дніпропетровщині, – воно, це планування, по суті своїй, скрізь незмінне: ґанок, прямо сіни, в сінях наліво комора чи так звана холодна хата – для літнього проживання, направо вхід до світлиці, з якої, в свою чергу, двері ведуть до двох кімнат, які слугують за спальню та кухню, з тією тільки різницею, що ці приміщення, як і місця входу до них, можуть мінятися місцями залежно чи то від місцевої звички, чи від уподобань конкретних господарів. Але навіть розміри хати не надто різняться по місцевостях.

Ми заходимо й знову потрапляємо в суто український простір: попри деякі сучасні, умовно кажучи, меблі, тут є ще й однозначно столітні речі – дерев'яний диван із різьбленням, у тому ж стилі й кольорі роблені стільці, масивний стіл на точених ногах, але стелажі для книг на півстіни явно набагато сучасніші. Стіни та стеля без шпалер, фарбовані, як каже моя Аліса "в складний колір" – білий з якимось легким, наче літній серпанок, відтінком. Біла піч, розписана-розмальована квітами й фантастичними жар-птицями. І скрізь вишивка: на шторах, на білих фіранках, на розвішаних по стінах рушниках, на серветках. І нічого тебе тут не дратує своєю надмірністю, умовністю або штучністю: просто житло, в якому хочеться перебувати.

– Ох! – мліє від побаченого дружина: ще, чого доброго, й знепритомніє отак.

Ці вже ж мені неофіти! Утім нехай ліпше моя новонавернена візуалізаторка мліє-обмирає від захоплення українською хатою, ніж від скрєп русскава міра.

– Моя дружина відома майстриня народної творчості, – з гордістю хвалиться Андрій Остапович, – ткацтво, вишивка, декоративний розпис, гончарство. І ще більше тридцяти років веде у Городі нею ж створений Центр дитячої творчості.

– Де ж Ви на все це час берете?! – на пару дивуємося ми з Алісою.

– Ой, не питайте, – сміється господиня, – коли б не Андрусь...

– А ось цей диван, чи, як галичани кажуть, бамбетель, і шафа ця, і стільці, та й стіл – все роботи Вашого діда, Глібе.

Невже?! Я мовби зачарований зовсім уже іншими очима розглядаю ці предмети чепурноусівського інтер'єру: ніби дід Сергій раптом передає мені вітання з далекого минулого й мене проймають одночасно і гордість за нього, і в доброму сенсі заздрість, що людина лишила по собі пам'ять, яка на певний час переживе його, по суті, продовжуючи тим самим життя Сергія Андрійовича Саганя.

Сідаємо за стіл, негусто заставлений наїдками: хліб, салат з редису, свіжі молоді огірочки, якийсь напій у скляному глечику і щось, швидше за все, алкогольне у трьох маленьких графінах, та ще господарі ставлять на кручені металеві підставки дві глиняні каструлі під високими кришками.

– Вам доводилось куштувати шпундру? – запитує Андрій Остапович.

Ми перезираємося.

– Ні.

– Але ж знаєте, що це?

– М-м-м... – невпевнено береться виплутувати нашу команду Аліса і ніяково усміхається: – Страва.

– Шпундра, – оголошує господиня, – стародавня українська страва з м'яса. Андрусь дуже майстерно її готує. Ну, і картопля з печі – без неї тепер ніяк.

Ага, так ось на що нам Гармашиха натякала! "Понадіявся дід на бабин обід", усміхаюсь я про себе. Ми з Алісою ненажерами ніколи не були, сьогодні, звісно, не Великдень, йшли в гості зовсім не з метою набити шлунок, а проте подружжя Чепурноусів, підозрюю, навіть однією цією обставиною вибивається із загального ряду клевенців, не кажучи вже про свою незвичайну господу.

– А ще я роблю наливки й домашнє вино, – хвалиться Андрій Остапович, – це ось вишнівка, це малинівка, а тут моя гордість – Каберне власного виробництва. У глечику Лесин узвар із грушок-дичок – дуже рекомендую до м'яса. Вам що налити?

Обід починається: напої чудові, кисло-солодкий смак м'яса в шпундрі неперевершений, картопля з печі неймовірно духовита, проте розмова настільки захоплює нашу четвірку, що ми лише спорадично згадуємо про свої тарілки.

... – Тато мій за національністю адиг, тобто, черкес, Селмен Дей, – розповідає господиня і я радію, що мій первинний здогад виявився правильним, – а мама українка, з Гуляйполя. Дарма, що я росла в російськомовному Києві, але завжди відчувала себе українкою, в мені весь час був дуже сильний потяг до всього українського.

– А як Ви пережили переїзд сюди? – цікавиться Аліса і я її розумію. – Чи легко тут акліматизувалися?

– У двадцять два роки це легше, ніж, наприклад, у сорок два. А ще коли й по вуха закохана... – Лариса Семенівна кидає на чоловіка теплий погляд. – Мене свекри добре прийняли; Андрусь робив просто неможливі речі, аби догодити: теплий туалет, ванну вони з батьком за три місяці винятково для мене обладнали, а це, між іншим, вісімдесят дев'ятий рік був – уявляю чого це коштувало сім'ї. Тоді на Клевені взимку всі ще в ночвах мились, бо комунальна баня, – була тут неподалік, за музеєм, – уже не працювала.

– Ще б я не старався! – Андрій Остапович сміється. – Таку красуню-киянку привіз – усі молодики Города заздрили: що врода, що фігура, а очі! Мати все боялась, аби не зурочили, щовечора Лесю святою водою кропила.

– Так і ти ж не гіршим був: стовідсотково відповідав прізвищу – вуса такі акуратні, завжди щіточкою підстрижені, а лоскотючі, страх!

Ми вже гуртом заходимося сміхом.

– Та що ми все мене й про мене... Вам самій як тут, Алісо? Хоч щось подобається після Харкова?

– Після Харкова точно не сподобалось би, – зітхає дружина, – тільки між Харковом і Городом ще стільки всього трапилось у житті, що я на багато речей стала дивитися зовсім іншими очима.

– А хто Ви по професії? – це вже Андрій Остапович.

– Маю диплом соціолога, тільки по своїй спеціальності не працювала жодного дня, переважно офіс-менеджером. Три останніх роки спершу дизайном інтер'єрів намагалася займатись, а тепер мушу заробляти на життя гелевим манікюром. А колись же мріяла бути філологом, російську культуру дуже любила, – кривиться Аліса на останніх словах, – доки не побачила зблизька русскій мір... Так відвернуло, що не можу навіть дивитися в той бік, а без мистецтва в душі багато стало пустоти.

– На світі є й інші культури: українська, наприклад, – Лариса Семенівна, як може, стримує здивування, навіть мені помітно, – хіба на тій одній світ клином зійшовся?

Аліса мовчить, опустивши очі, потім таки вичавлює щось схоже на зізнання:

– Це як в коханні. Ти любиш людину, а вона тебе максимально підступно зраджує. Розриваєш стосунки, але на нові не здатна, навіть дивитися ні на кого не можеш...

Западає тиша і всім незручно. Мовчки колупаємось в тарілках, доки я не наважуюсь спитати в господарів:

– Пам'ятаю ваших дітей, а онуків дочекалися?

– Онуків троє, – сумно всміхається Андрій Остапович, – правда, бачимося тільки в смартфоні. Славко давно вже в Штатах, свій бізнес там має, на однокласниці одружений, двоє синів у них; Софія наша вийшла заміж за японського дипломата, онучку Марину нам подарували, та й забрали; в Австралії зараз. Парадокс: вкладаєш у дітей все, що можеш – час, любов, виховання, пам'ять роду, а вони в результаті цього їдуть за тридев'ять земель шукати застосування тим здібностям, які батьки в них розвинули, сподіваючись, що вкладають у власне майбутнє.

– На жаль, і нас, очевидно, теж чекає щось подібне, – зауважую я, думаючи про Діану.

– Наші діти чудові, – Лариса Семенівна чи то виправдовується перед нами, чи дещо згладжує сказане чоловіком, – і люблять нас по-справжньому, й шанують, і допомогти ладні чим тільки можна: світ нам показали, гроші шлють, зять, коли його з Києва перевели, свій автомобіль подарував. Просто земне життя так влаштоване, що дітям, як пташенятам, самостійного польоту хочеться. Тож мусиш давити в собі батьківський егоїзм.

– Як вам моя шпундра? – Андрій Остапович робить спробу витягнути розмову з невеселої колії.

– О, чудова страва! – не знаю, вдавано чи ні, оживає Аліса. – По суті, м'ясо в кисло-солодкому соусі. Поділитеся рецептом?

На добрих двадцять хвилин увага компанії перемикається на кулінарні теми, аж доки моя половинка не видає, вочевидь, розслабившись, наболіле, але до цього часу замовчуване нею з делікатності переді мною:

– У мене складається таке враження, ніби приїхавши сюди, я зробила мандрівку в часі – років на п'ятдесят назад. Або й на сто. Чому тут час зупинився?

Я відчуваю, як тепла хвиля, супутниця сорому, приливає до обличчя: здається, й почервонів.

– Це з чого ж такі висновки, дозвольте поцікавитись, шановна Алісо? – здивовано усміхається господар.

– Ну, в нашій хаті, наприклад, жодних зручностей немає – і це у двадцять першому столітті! Та й, слід гадати, не в ній одній. Взагалі будинки тут якісь несучасні – я розумію, що регіон депресивний, грошей у людей мало, до того ж у всій цій старовині, – Аліса обводить очима світлицю, – є свій шарм, навіть більше, характер: я приємно здивована, не очікувала таке побачити. Ви тільки не подумайте, що насміхаюся, чи зверхньо ставлюся, навпаки: це все дуже мило. Місцева кухня сподобалась! Я нічого подібного в житті не їла, навіть у своєї бабусі. Діалект у вас тут цікавий. А ще за ці дні стільки всяких приказок наслухалась – за все життя подібного не чула. Тож яким чином це все тут збереглося?

Ти бач, як на ходу перевзулася: спершу куснула, під кінець погладила. Ні, слід віддати належне здібностям Аліси – вміє уколоти, а потім ще й замаскувати свій укол під досить таки невинну постановку питання, нав'язуючи жертві нападу свій танець.

– На світі, дорога Алісо, таких місць куди більше, ніж чогось подібного до Дубаю, – Лариса Семенівна сама ввічливість. – Вам доводилося там бувати?

– На жаль, ні.

Один-один.

– Тридцять років назад на місці сучасного аеропорту була пустеля і паслися дикі верблюди. А штучний острів Пальма Джумейра збудовано і заселено з початку цього століття. Там спека літом до сорока градусів, а вологість часом мало не сімдесят відсотків, через що відчувається температура на рівні плюс шістдесят – на вулиці за годину можна банально вмерти. Але в цій пустелі, на такій спеці працюють вуличні кондиціонери. Та більше – в Дубаї є свій гірськолижний курорт зі справжнім снігом: в приміщенні, ззовні якого вдень плюс п'ятдесят, усередині мінус п'ять.

– Це всім відомі факти, не обов'язково навіть їхати в Дубай, – з усмішкою парирує Аліса.

– Так, – погоджується Лариса Семенівна, – проте для жителя Дубаю наш Київ, чи Харків теж відстають від його міста років на п'ятдесят, або й сто. І все ж, сподіваюся, Ви не станете оцінювати стан розвитку наших столиць винятково за ознаками технічного прогресу, чи з цієї причини менше любити рідне місто.

По-моєму, рахунок стає два-один на користь господарів.

Господарі шпильку Аліси відчули, робити вигляд, що нічого не трапилося, не стали. Я сиджу, опустивши очі, злюся і мовчу.

– Я лише хотіла сказати, що в нашому конкретному випадку відставання в технічному прогресі визначає і відставання в культурі загалом, а це дуже сумно, принаймні для мене, – дружина хоче зайняти позицію, суспільно вагомішу від позиції опонента.

– Цікаво! – раптом оживає Андрій Остапович і собі приєднуючись до жіночої дискусії. – Не могли б ви в такому разі, шановна Алісо, дати нам загальне визначення поняття "культура"?

Аліса стримано торжествує:

– Авжеж. Культура це все, що створено людьми.

– Дещо матеріалістично. І суто по-російськи, – усміхається Чепурноус і мені незрозуміло, радіє він, чи кепкує. – Але де ж тоді в цій конструкції місце національним культурам?

– Використовуємо принцип "від загального до часткового".

– Чесно кажучи, не уявляю, як культура британського чаювання "файф-о-клок" може цікавити шведа чи бразильця. Немає загальної культури людства, є лише національні культури. А національна культура в свою чергу є сумою культур кожного представника нації. Тож якщо Вам не сподобався русскій мір зблизька, відповідно, і російська культура також, бо той конструкт є її вагомою, навіть визначальною, частиною.

– Добре, – Аліса силувано зображує легку посмішку, – дам Вам визначення самого Арістотеля: "Культура це розваги".

Тут уже й Лариса Семенівна повертається в дискусію:

– Арістотель, звісно, один із батьків філософії, але невже в нашому світі за двадцять чотири століття нічого не змінилося?

– Багато чого змінилося, проте загальновідомо ж, що культура виникла, коли виникло дозвілля і що це спосіб проводити дозвілля.

– Знову: це російське осучаснене прочитання Арістотеля. І тому Ви пов'язуєте культуру з технічним прогресом?

– Так.

– Але ж існує вираз "Цивілізація виникає там, де вмирає культура", от тільки автора я, на жаль, забула. Не підкажете?

Щось мене сумніви беруть, буцімто Лариса Семенівна взяла отак просто і забула автора настільки оригінального формулювання. Три-один, як на мене.

– Освальд Шпенглер, – дружина звично демонструє свою начитаність. – Проте це думка лише одного із вчених двадцятого століття. Особисто мені ближче ототожнення культури і цивілізації, ніж природи і культури, бо якщо цивілізація не тотожна культурі, тоді люди ніколи не стануть кращими, прогрес виглядає марною тратою продуктивних сил, а культура втрачає сенс. Загалом же культурологи в своєму визначенні поняття "культура" притримуються принципу єдності та боротьби протилежностей.

– Дозволю собі наголосити: матеріалістичного принципу. І тому це характерно саме для російського розуміння проблеми, – вперто гне свою лінію Андрій Остапович.

Шпилька адресована безпосередньо Алісі. За інших обставин я би встав на її бік, принаймні спробував згладити кути, бо ж двоє на одного. Але не сьогодні – заслужила, сама винна. Тому сиджу й мовчки наминаю шпундру.

– Хм... Чому саме російського? – схоже, дружина щиро здивована.

Був би я футбольним коментатором, оголосив би зараз: "З м'ячем знову Лариса Семенівна!"

– Бо якщо цивілізація і культура тотожні, а остання в такому разі є просто сукупністю видатних творчих та наукових досягнень, то вона, культура, виглядає як банальний ресурс, котрий можна витрачати на потреби держави. Для Росії завжди було характерно торгувати та воювати ресурсами: нафтою, людськими життями, своїм простором, навіть культурою – в російському, звісно, розумінні.

– А Ви можете запропонувати більш цікаву альтернативу? – Аліса відбиває м'яч на поле господині.

– Не я. Існує думка з позицій ідеалізму: культура – це призма, крізь яку людина дивиться на світ, простіше кажучи, її світогляд. А світогляд людини це результат її виховання, освіти, впливу звичаїв і традицій, саморозвитку, моральних принципів – ну, Ви зрозуміли. І сподіваюся, що не заперечуватимете: поза нашою свідомістю світу, як такого, не існує. Тож кожен з нас бачить світ по-своєму, тобто для мене він один, а для Вас зовсім інший. Відтак Ви оцінюєте світ, події, предмети, інших людей, пропускаючи все це через свій культурний стан. Виходячи звідси, сума культур індивідуальних носіїв стає національною культурою. От, наприклад, Ви самі сказали нам, що чомусь не стали частиною русского міра, так? Тоді виходить, що Ви де-факто людина іншої культури. В такому разі чому ж певні елементи чужої цивілізації, – очевидно, Ви мали на увазі продукти російської культури: мистецтво, музику, – для Вас такі дорогі? А культура, духовно з Вами споріднена, викликає всередині Вас певне нерозуміння?

Аліса ніяк не хоче здаватися, хоча шансів у неї практично не лишилось, навіть я це розумію.

– Мені здається, у Вашій думці, Ларисо Семенівно, присутня підміна понять. Бо Ви говорите про культуру, як світосприйняття, а я про матеріалізацію чийогось погляду на світ. Як на мене, то українська культура має широку базу, але малу надбудову, чи, коли говорити лексикою... е-е-е, провінції, маємо дуже плідний ґрунт, чи там дерево, але на ньому обмаль смачних плодів, тоді, як мене завжди цікавили саме плоди.

Чепурноус робить здивовано-поблажливий вигляд:

– Хіба Ви забули Протагорове "Людина – мірило всіх речей"?

– Та ні, – Аліса дещо розгублена.

На противагу чоловікові, Лариса Семенівна сприймає почуте від моєї половинки дещо серйозніше:

– Ну що ж, коли застосовувати такі алегорії, тоді мушу Вам сказати, що плоди, які Ви весь час споживали, росли не на дереві, що живиться соками Землі, а були вирощені гідропонним методом – чули щось про такий?

Аліса ствердно киває головою, а я й трохи не сумнівався в її обізнаності.

– Та коли серйозно, то підміна понять існує лише в тому варіанті розуміння культури, яку Вам колись нав'язали. Матеріалізовані предмети культури, як ви їх називаєте, це лише інтерпретація культури, а не сама культура. Культура з позиції того ж Шпенглера, це коли кожен її член за бажання стає творцем сенсів чи символів цих сенсів і йому для цього не потрібно ні коштів, ні знайомств, ні чийогось дозволу – як це було до приходу технократичної цивілізації. Так сама по собі виникала скрізь у світі народна творчість: казки, пісні, приказки, ремесла, кухня. Вони в свою чергу формували світогляд, простіше кажучи, національну культуру. От в ЮНЕСКО в якості української культурної спадщини зареєстровано більше п'ятнадцяти тисяч народних пісень. А спробуйте назвати мені хоч одну російську дійсно народну пісню – їх немає: в кожної є автор, відомий поет, і всі написані в двадцятому, максимум дев'ятнадцятому столітті. Пригадайте з чого почалася наша дискусія: Ви сказали, що дуже любили російську культуру, а далі ми почали розбиратися що є культура насправді й ось тут приходимо до висновку, що культура в російському розумінні це дещо не те, що нею називається у решті світу. Коло замкнулося? – тепер уже поблажливо усміхається Лариса Семенівна.

Чи все ж таки запал в моєї Аліси скінчився, чи агументи, а, можливо, вона відчула нарешті, що не личить гості й далі так затято сперечатися з господарями, та вона, як завжди, вміло й невимушено переводить розмову:

– Даруйте мені цю мою затятість; я обов'язково без поспіху поміркую над вашими словами. І все ж маю одне-єдине запитання до вас, – дружина обводить поглядом подружжя приймаючої сторони, – не стільки для дискусії, а щоб отримати просте пояснення: в чому цінність того, що я побачила й почула за трохи не два тижні перебування тут?

Андрій Остапович поривається відповісти, але його подружжя кладе свою руку на чоловікову – ніби слова просить:

– Тоді давайте уточнимо що саме Ви тут побачили й почули.

– Давні традиційні страви з неочікуваними мною смаками, багато природи, ммм... традиційну народну архітектуру, багато всяких приказок, досить таки дотепних і смішних, автентику – ось цю, – Аліса широким жестом вказує на інтер'єр помешкання Чепурноусів, – і ту, що у вашому дворі, різне ставлення до порядку, чи різне його розуміння. А, ще, ледь не забула! – архаїчні звичаї: ота Купала́ з піску – так здається? З одного боку, це, як на мене, дещо забагато для дванадцяти днів життя: весь час казала чоловікові про культурний шок. А з іншого – в чому тут аж така цінність, щоб нам оце так довго потрібно було ламати списи?

Я мушу ствердно кивнути головою на знак згоди: саме так і було.

– Це називається самобутність, дорога Алісо, – Лариса Семенівна мовить терплячим тоном, наче до нетямущої дитини, – і саме в цій самобутності, несхожості з цілком подібною культурою навіть в сусідніх місцевостях її цінність і полягає. Світ прекрасний своїм багатобарв'ям, а зовсім не одноманітністю, як того хотілось би імперцям. Коли я приїхала сюди, мене теж дещо дивувало, щось шокувало, навіть обурювало, але загалом якраз ця самобутність і вразила, потім захопила, влюбила в себе так, що тепер свого життя в іншому місці я й не уявляю. Та годі вже цих дискусій. Давайте будемо пити чай, такий ви навряд чи коли смакували, а потім прогуляємося Городом. Андрій Остапович багато знає про його історію – Андрусю, ти ж розповіси її гостям? – бо без історії зрозуміти культуру важко. Думаю, вам стане легше сприймати багато тутешніх особливостей.

Ми не проти. Хай і потайки, та, здається, всі з полегшенням видихають: полеміка стомлює. Доки Андрій Остапович заварює якийсь екзотичний чай – схоже, в цій родині куховарить господар – Аліса з Ларисою Семенівною вже досить таки емоційно обговорюють текстиль штор у світлиці. Наминаючи рештки шпундри, чую захоплені вигуки дружини біля вікна: "Це Ваша ручна робота?! Дивовижно! Яка краса!" і дещо заспокоююсь – вміє таки моя Аліса комунікувати, невимушено згладжувати конфліктні ситуації, мовби й не було тут ще десять хвилин назад не мало, не багато екзистенційного нерозуміння сторін. Ну чисто тобі Хасточка.

Чай легкого зеленкуватого кольору, пахне чимось дуже знайомим: щось рослинне. До чаю – гора притрушеного цукровою пудрою заковиристої форми печива на великій тарілці.

– Вергуни! – виголошую я, радий, що швидко згадав назву смаколиків з нашого далекого вже дитинства.

– Хворост!.. – одночасно зі мною промовляє Аліса й тут же осікається: теж хотіла похизуватися й своїм знанням, а вийшло невлад. Попри все мені стає жаль дружину, тому заспокійливо кладу руку на її коліно: та годі, мовляв, чого ти шугаєшся, все нормально, хворост, то й хворост.

– Здогадалися з чого чай? – майже врочисто питає Андрій Остапович.

Ми нюхаємо й принюхуємося, проте сказати не можемо, лише плечима знизуємо.

– З гілочок груші-дички, – нарешті зізнається чаєвар, – ну, і ще деякі секретні інгредієнти. Три години в термосі настоювався. Якщо сподобається, поділюся власним рецептом: що смачний, що корисний; ну і традиційно народний, ясна річ.

Смак... незвичний, аромат теж не вражає, у світі чаю смаків та ароматів багато: і вишуканіших, і багатших, і гармонійніших, та ми, аби зробити приємне господарям, нахвалюємо і напій, і хрусткі вергуни. Колись давно баба Ліда пекла їх чи то на гусячому, чи на качиному жирі, через що вони мені й запам'яталися своїм специфічним запахом і присмаком. От шпундра сподобалась по-справжньому, як і картопля з печі – не цієї, звісно, що вихваляється перед нами в світлиці писаним своїм боком, а якоїсь іншої, певно, теж громадиться в літній кухні, або десь глибше в саду, під повіткою, як тут в декого заведено.

Нарешті обід наш добігає кінця й ми, відповідно до озвученої програми, гуртом рушаємо на екскурсію, а Всевидяче око Клевені лазерним променем свердлить дірки в наших спинах і задається німим питанням: "Куди ж це Чепурноуси гостей своїх повели?!" Мене воно навіть зловтішає: маю відчуття, що й Андрій Остапович з дружиною живуть тут зі статусом диваків не від світу цього, що, власне, і мене з Алісою очікує, навіть коли все складеться в нас так, як мало би бути, але від сьогодні наше майбуття знову під загрозою, бо останній вибрик дружини свідчить сам за себе: бур'ян, що так давно пустив коріння, навіть вирваний, проростає знову...

– Чому ти мовчиш? – стиха питається Аліса, вже за містком вішаючись мені на руку. – Сердишся?

– Та ні, – обережно зітхаю я, – думаю, що нас тут чекає: мене, тебе.

– Мені просто схотілося подискутувати, – майже шепоче Аліса, – завжди цікаво поміряти глибину людей, з якими щойно познайомилася. Все буде добре, от побачиш.

"Ну не зараза?! Знайшла привід для вистави, ще й таку дражливу тему зачепила. Не могла промовчати?"

– Побачу...

– Ну припини, бо я буду почуватися тут самотньою, чужою і нещасною.

– Ох ти в мене ж і штучка! – виголошую я зумисно безбарвним тоном, щоб Аліса не змогла дібрати: це осуд чи захоплення.

– Але ж так цікавіше, правда?

Я не витримую і сміюсь, а вона ще більше висне на руці.

– А тепер ти припини, – уже вдавано шиплю я, – хочеш, аби мене прямо тут правець ухопив? На людях?!

Алісі більше нічого й не треба: швидко, мов злодюжка, цьомає мене в щоку, хапає в долоньку мій безіменний та мізинець і тулиться плечем до мого.

Андрій Остапович водить нашу трійцю центральними вулицями Города і показує:

... – Ось тут Троїцька церква стояла, там Покровська, а отам Спаська, – і кожного разу він демонструє нам на своєму смартфоні старі світлини храмових споруд. – Ото з-за дерев Михайлівська виглядає, та, що на площі – Свято-Миколаївська, наша, до речі, Клевеня за її приходом значилась і храм у нас шостого грудня, на день Святого Миколая, знайте, згодиться. Де сквер тепер, там стояла Іванівська з дзвіницею: з неї на тридцять верст навкруги все було видно. Ще, кажуть, на в'їзді до Города мала бути Хрестопоклонна, вже й капличка стояла, так не судилось збудувати: революція почалася, потім більшовицький переворот...

– Навіщо ж було все це руйнувати?! – в Аліси, бачу, і настрій зіпсувався. – Ну, закрили би. Архітектура до чого тут? Варварство якесь...

– Символи, шановна Алісо, – Андрій Іванович мовить безбарвно, відсторонено, – важать в людському житті більше, ніж нам здається на перший погляд. І тому коли влада робить спробу нав'язати суспільству якусь абсолютно нову парадигму буття, вона береться за нищення символів попередньої епохи. Запровадили християнство, і Церква знищила практично всі символи язичництва, натомість ввела свої; прийшли безбожники-комуністи і в свою чергу взялися ліквідовувати християнську символіку, навзамін ставлячи мавзолеї, кам'яні ідоли своїх вождів; комунізм не вдався, тепер ось у нас декомунізація і нищаться вже комуністичні символи.

– Ви проти декомунізації? – обережненько цікавиться дружина.

– Історик не має права на емпатію, його обов'язок – безпристрасно й неупереджено фіксувати події, вести хронологію. Емоційні оцінки мають оприлюднювати ті, хто потім читатиме написане ним. І щоб уже закінчити початий ланцюжок руйнацій: три роки назад Тойхтовкремлісидить, у свою чергу проголосив денаціфікацію України і, будьте певні, стирав би з лиця землі всі українські національні символи. Така ось історія...

– Невесела, – погоджуюсь я.

– Уявляю вигляд Города, якби всі церкви стояли й тепер: він був би зовсім іншим, – Алісу, здається, вперше за ці дні по-справжньому зачепило почуте.

– Так. А ще він багато втратив і продовжує втрачати через нашу банальну безгосподарність. Впевнений, що ви з Глібом навіть уваги не звернули на добрий десяток цегляних будинків, що трапились нам по дорозі. Вони всі ось уже ціле століття фарбувалися вапном, а в наш час водоемульсійною фарбою в один і той же білий колір. Оце лише один виняток, – наш гід показує рукою на ошатний цегляний двоповерховий будинок з фасадом, фарбованим у два кольори, – та й то лише тому, що тут працює моя Леся, тобто, Лариса Семенівна: тут її дітище, Центр дитячої творчості, й ідея оздоблення фасаду теж її, і кошти на фарбу сама добувала, випросила в підприємців. Гарно ж, правда?

Ми стоїмо у сквері, розглядаємо ошатну споруду навпроти, зовсім невелику за сучасними мірками, проте добре помітно, що роблена вона незрівнянно якісніше сусідніх біленьких будинків з вивісками всіляких магазинчиків. А я, стільки разів бувавши тут і тридцять років назад, і три дні, жодного разу навіть не замислився над їх походженням. Теж мені історик!

– Коли маєте бажання, пройдімося ще: покажу вам купецько-поміщицьку історію Города.

Заінтриговані, ми з Алісою радо киваємо головами.

– До сімнадцятого року[39] в Городі більше сотні купців жило – приватних підприємців по-сучасному. Тому, що торгувати було чим: ковалі, кушніри, шевці, кравці, шаповали, лимарі, гончарі, цегельники, гуральники – це ті, що горілку гнали; а ще й такі майстри були, які черепицю робили, і кахлі, й посуд навіть. До Катерини Другої Город Магдебурзьке право мав, ремісницькі цехи існували. А та все міське самоврядування ліквідувала. І з того часу, вже більше двох століть, Город наш тільки повільно, крок за кроком, занепадає: було самоврядування – відібрали, мав статус повітового містечка – за совітів став селищем міського типу, був райцентром – перед цією війною не тільки й такий статус втратив, але вже і просто в селище перекваліфікували.

– Та й права відновленого зовсім недавно самоврядування вже встигли скоротити, – підтримує чоловіка Лариса Семенівна.

Я не витримую:

– А знаєте, що мене завжди найбільше дивувало в цій історії? Мовчазна байдужість населення, за якої більшовики руйнували всі ті церкви. Здавалося б, віра – якщо це дійсно віра! – мусила в першу чергу підняти людей на спротив. От просто апріорі, без жодних умов-передумов. Усі ж про свою віру говорили, ходили до церкви, пожертви несли, божилися, врешті-решт. Та й церкви ці щонайменше наполовину були зведені на людський кошт і утримувались коштом своїх громад. Але ж ні – здали мовчки, без опору. Якщо перша хвиля колективізації не вдалася саме через спротив населення, то з церквами нічого схожого, принаймні відомого мені, не сталося. Виходить так, що для тодішніх вірян власне майно виявилося вагомішим, ніж віра в бога?

– Хтозна... – замислюється Чепурноус. – Тепер уже не скажеш напевно. А спостереження Ваше, Глібе, дійсно цікаве.

Не знаю, що саме смикнуло мене за язика, певно, тригернуло все, почуте й побачене сьогодні.

– Будь ласка, не звіть мене більше Глібом... – на мить я затинаюся в нерішучості, жалкуючи, що бовкнув це спонтанно.

– Овва!

– А як же? – в один голос вигукує неабияк здивована чота Чепурноусів.

Аліса спершу теж здивовано зводить брови, а далі просто усміхається собі, мовчки чекаючи на розвиток подій.

– Моє справжнє ім'я Хліб, – кажу я ошелешеним Чепурноусам, зрозумівши, що відступати вже нікуди. – Був би мій батько живим, він вам краще розповів би. Але ось Аліса підтвердить, що не брешу.

Дружина з усмішкою киває на знак згоди головою, чим ще більше інтригує слухачів, а я дещо з натугою беруся розповідати таємницю походження свого імені, десь насподі душі розуміючи, що коли до мого тутешнього іміджу додасться ще й цей штрих, уява деяких клевенців може просто не витримати.

– Ого! – Андрій Остапович від явного задоволення мало руки не потирає. – Прямо готова фабула для цікавого допису в газету. Дивовижне ім'я!

– Та що в ньому дивовижного? – знизую плечима. – Ніхто ж не дивується, коли чує Віра, Надія, Любов чи Лев. Або Петро – камінь; тільки й того, що з давньогебрейської. Марина – море, Зоя – земля, Адріан – вода: я цікавився. Тож Хліб цілком нормальне слов'янське ім'я. Коли пошукати в архівах, то наші предки ще й не так дітей називали. Не так давно читав Наталію Яковенко, є в неї книга про волинську шляхту ранньомодерних часів, так там у наведених документах не тільки ім'я Лев зустрічається, а й Вовк, Горностай, навіть Звір.

Я лишаюся в центрі загальної уваги ще добру чверть години й думка моя тепер про одне: коли заявив при людях, то маю й офіційно змінити ім'я в паспорті, бо інакше виглядатиму пустопорожнім базікалом.

А розмова наша поволі повертається в старе русло.

– Коли ви йтимете будь-якою вулицею Города й побачите фарбований у біле, старої архітектури будинок на два поверхи чи на один з високим цоколем, що має вікна – знайте: це і є купецький або поміщицький дім. Їх іще кілька десятків уціліло, є на що подивитися, – Андрій Остапович киває на один такий неподалік зруйнованої церкви, біля якої ми з Уляною Петрівною святили паски. – В цьому за радянської влади магазин був, звався "Голубий Дунай", що теж дуже символічно, бо, здавалось би, де той Дунай, а де Десна.

– А в чому ж тут символіка? – випереджає мене Аліса.

– Магазинів з такою назвою було багато по всьому Придесенню. Незбагненним чином українцям, принаймні котрі на Сіверщині живуть, слово "Дунай" подобається не менше, ніж синій колір, – сміється Андрій Остапович, а я одразу ж згадую їхню хату під синьою бляхою та блакитні віконниці. – Якщо ви цікавились українськими народними піснями, особливо найдавнішими, то й там часто згадується саме Дунай. Хтозна, можливо, та колишня назва магазину є ще одним свідченням, що наші пращури жили колись на Подунав'ї і саме звідти прийшли сюди, на цю землю.

З глибини моєї пам'яті, з її дитячих поличок повільно проявляється забута картинка нашого з бабою походу сюди, в цей колишній магазин із примітивною вивіскою "Голубий Дунай" і стійким запахом оселедців із великої дерев'яної діжки в ньому.

– Що ж у цьому будинку ще раніше було? До совітів?

– Купецька лавка. Не виключаю навіть, що з такою самою назвою. А на другому поверсі жив із сім'єю сам купець. А знаєте, як розрізнити де купецький дім? Здогадаєтесь?

Ми з Алісою перезираємось, помовчавши, знизуємо плечима.

– Купецькі будинки всі з підвалами – для зберігання товару. До речі, заможні ремісники, кушнарі, наприклад, – це ті, що шкіри вичиняли, кожухи з них шили, – свої хати теж на півтора поверхи робили, але з цегли тільки нижній, верх із дерева. На нижньому поверсі майстерня була – чинбарня там, абощо. Гончарі горшки прямо в хаті робили, в окремому приміщенні, яке гончарнею звалося. Шевці шили десь у кутку кухні, біля печі. Ковалі під кузню окремий зруб ставили, осторонь хати – вогонь усе-таки, боялися пожежі. Цегла, як ознака престижу й довговічності, завжди прикмета купецького житла. Тож, коли дивитесь на білий будинок із цегли тих часів, знайте, що в будь-якому разі під ним іще й підвал.

– Як цікаво! – в Аліси загоряються очі. – А чому немає маленьких таких музейчиків: дім купця, дім поміщика, дім попа, хата гончара? Вони ж би мали шалену популярність.

– Ех, дорога Алісо, це Ви мені прямо в серце... На жаль, не розуміє наша влада важливості музейної справи, перспективи не бачить. Бібліотеки й музеї вона в своїх приорітетах ставить на останнє місце. Знаю не один випадок, коли в сусідів влада припиняла фінансування не тільки сільських музеїв, а й районних. Лишаються тільки ті, де директори зі шкіри пнуться, а чи надовго? То що вже казати про організацію нових?

Я теж не витримую:

– Можливо, справа в невмілій комунікації з тією нетямущою владою, відсутності бізнес-плану? Музеї це база для туризму, нові музеї – нові перспективи. Усе ж можна довести цифрами, розрахунками.

Чепурноус, схиливши голову, зітхає і сумно так усміхається, Лариса Семенівна просто мовчить, дивлячись кудись поверх дерев – що вона там бачить?

Нам з Алісою незручно, почуваємося ні в сих ні в тих. Нарешті Андрій Остапович, переборовши себе, веде далі:

– Всі ці будинки давно, більш, як сто років, зайняті: то під виконком експропріювали, то під банк, під суд, міліцію, бібліотеку, заготконтору, ветлікарню, під кооперативні магазини позабирали. Деякі роздали бідноті під житло, комуналки поробили. І хоч би де порядок був... Знищили совіти господаря, саме почуття хазяїна витруїли в людей. Наш музей теж колишній поміщицький будинок. Тісно вже до неможливості, фонди ніде зберігати, а про розширення експозиції я й не мрію.

– Але ж я бачив пусті будівлі ресторану, якоїсь установи, кінотеатр не працює і, слід гадати, давно. Чому не передати їх Вашому музеєві?

– Жаль говорити, Хлібе. Жаль говорити... Колишня районна влада свого часу де умовляннями, де через коліно змусила наших приватних підприємців викупити багато приміщень із тих, які тепер пустують. Тому й стоять пусткою.

– Але ж чому?!

– Бо підприємцям вони не потрібні: ні тоді були, ні тепер. Купували за копійки, адже влада хотіла перш за все здихатися їх, щоб високе начальство не кололо ними очі – мовляв, що це в тебе за безгосподарність така? А щоб ці будівлі підприємцям прилаштувати до справи, треба спочатку ого скільки коштів у ремонт вкласти! Грошей зайвих тепер ні в кого тут немає, перспективи у зв'язку з війною теж доволі туманні, тож вони так і стоять пусткою.

Мабуть, щоб хоч якось відволікти оповідача від невеселих думок, Аліса запитує з делікатності, очевидно, перше, що в голову приходить:

– Чи відома дата заснування Города?

– Історики не послуговуються таким терміном, як дата заснування. – оживає Чепурноус. – В основному вживають вираз "перша літописна згадка" або щось подібне до нього. Бо що таке заснувати місто? Це потрібно комусь прийти на пусте місце, забити в землю кілок, проголосити: "Тут буде місто, а назву я його так-то!" і веліти своєму власному літописцю, як-то кажуть, занести дату в аннали історії, а вже після цього організувати будівництво. Найчастіше в такий спосіб створювалися прикордонні сторожові застави, невеличкі укріплення, але мало які з них існували довго чи ставали населеними пунктами. В реальності відомо про одиниці подібних випадків. Зазвичай на обраному владою місці уже існував якийсь інший населений пункт, бо тоді не лише князі добре розумілися на вигодах місця розташування. Коли влада просувалася кудись вглиб території, то бачила, що люди там уже хазяйнують – скажімо, переправа через річку була, брід якийсь, гавань зі зручним виходом на берег.

– Але ж скрізь святкують річниці, ювілеї заснування міст. Виходить, це все неправда?

– Ну... – усміхається в щіточку вусів Андрій Остапович, – свя́та річ гарна, людям вони потрібні, чому б і не посвяткувати? Так на спрощеному рівні намагаються виховати в жителях патріотизм. Але історія все ж таки наука, тому не може дозволити собі припущення проголошувати фактами. Щодо Города скажу, що він кілька разів згадується в літописах дванадцятого століття, та ми повинні розуміти: аби населений пункт заслужив на згадку в руських анналах, він мав бути на той час відомим, розвиненим, не сільцем на десять дворів, а справжнім городом, вагомим укріпленням.

Колись, як матимете час і бажання, сходіть прогулятися до нашого лісу – там одразу ж на межі Города і бору побачите курганний могильник: не те, що десятки, а сотні округлих пагорбів. То дохристиянські ще, язичницькі могили. Вони і є беззаперечним свідченням, що Городу більше тисячі років. Або візьміть оту дитячу забавку – купальську гірку з піску: уявляєте з якої давнини збереглася ця традиція?!

– От у цьому й полягає наша самобутність, дорога Алісо, – втручається Лариса Семенівна, – в глибокій старовині, яку можна побачити на власні очі, в тутешніх традиціях, фольклорі городян. Город це живий музей під відкритим небом, територія, де люди самі по собі зберегли пам'ять і власну історію. А час, як Вам, не сумніваюся, відомо, категорія абстрактна і його просто не існує. Це людська вигадка для зручності виміру пройденого шляху, для умовного планування – як в такому разі можна спинити час?

Алісі ніяково, я це бачу. Мені її шкода, проте чим допомогти, не знаю.

– Перепрошую ще раз, – Аліса таки наважується, – я не хотіла образити ваші з Андрієм Остаповичем патріотичні почуття. Просто... три останніх роки шукаю аргументи за і проти у співставленні двох культур і знайдені відповіді не завжди мені подобаються. Хотілося зав'язати дискусію, щоб почути докази на користь українського від інших, але вийшло незграбно, визнаю...

Ну нічого собі! Моя дружина стала до того самокритичною, що не тільки переді мною вибачалась, але й перед чужими?!

– Ну що Ви, не треба вибачень, Алісо. У Людвіга Вітгенштайна є чудова фраза: "Не можна мислити чесно, якщо боїшся завдати собі болю", – обеззброєна Алісиним покаянням, Лариса Семенівна вже по-материнськи втішає свою недавню опонентку.

Я відчуваю, що стомився, та й не лише я один, тому наважуюсь проголосити фінал і беруся дякувати за гостини: шпундру, чай і цікаву екскурсію Городом.

– З великим задоволенням запросимо вас до себе, – вчасно втручається Аліса, – тільки-но зробимо першу чергу ремонту: боюся, без цього я не зможу забезпечити вам належний рівень прийому.

– Авжеж, авжеж, – погоджуються Чепурноуси, – вам зараз не до гостей. Хто ремонт робитиме, дозвольте взнати? Когось наймете, чи самі?

– Самі, звісно, – демонструю я своє сімейне лідерство, принаймні в царині такої важкої, брудної і фінансово обтяжливої теми, як ремонт, – коли в хаті власна три-де візуалізаторка...

– То що? – лагідним голоском допитується Аліса, гадаючи, що заманить мене на слизьке.

– То хто, крім свого ж чоловіка, здатен буде терпляче втілювати в життя всі її дизайнерські фантазії? – кажу так невимушено, що й сам собі ось-ось повірю.

– Добре вмієте робити ремонт? – навіть Лариса Семенівна проявляє цікавість після моєї відповіді.

– Не те, щоб дуже, – мугичу я, шукаючи баланс правдоподібності й вигадки, – але куди ж подінешся – мусиш...

Отак за розмовою ми, хай і неспішною ходою, а все ж дістаємося благословенної землі Клевені. І тут, перейшовши вже місток, бачимо, як зліва від нас Михайло Гергель з дружиною-колобком заклопотано миють біля своїх воріт допотопного вантажного УАЗа з високо нарощеними дерев'яними бортами. Вітаємося здалеку, від містка, вимушено підходимо і спільна розмова ще мало не пів години точиться в основному навколо нагальних місцевих тем: погоди, фітофтори, шахедів та базарної ціни на м'ясо. Нам з Алісою що погода, що фітофтора якось по цимбалах, але піти серед розмови не наважуємось і мовчки стовбичимо, тільки час від часу, коли хтось із співрозмовників кине на нас погляд, в унісон усміхаємось або з тямущим виглядом киваємо головами, не розуміючи навіщо гаємо свій вечірній час.

Та десь на Небі почули нашу мовчазну нудьгу, побачили стражденне переминання з ноги на ногу й пожаліли. Гурт раптом – я навіть не зрозумів із якої саме причини – заводить розмову про ремонт, і не просто про якийсь там абстрактний ремонт, а конкретно про наш із Алісою. І ось уже Андрій Остапович звертається до мене:

– Наш Михайло по ремонтах великий спеціаліст: де він їх тільки не робив – навіть за кордоном. Еге ж?

– Було... – з посмішкою киває головою худий, мов Дон Кіхот, Михайло.

– Можливо, допоможеш переселенцям, підкажеш, покажеш? – заводить основне Чепурноус.

– Це можна, чого ж, – не одразу, після павзи каже Гергель.

Мені страх, як незручно – не люблю просити, тим більше – бути комусь винним, але в нашому становищі мушу наступити на горло власним гордощам.

– Кажи, що тобі неясно, – зненацька починає набирати розгін Михайло.

П-ф-ф-ф...

– Ну... З чого почати. Як почати.

– Давай так, – Гергель надає своєму голосу ділового тону, – сьогодні мені, сам бачиш, ні́коли, а завтра після сьомої вечора зайду. Покажеш, поговоримо.

Ми з Алісою дякуємо і радіючи почутому "ні́́коли", поспішаємо розпрощатися; Чепурноуси, впевнені, що вчинили добру справу, роблять те ж саме. За два десятки кроків мусимо прощатися і з ними. Обопільні вислови вдячності, запевнення щодо цікаво проведеного часу – все як скрізь і як завжди. Вдома нас чекає сюрприз: на цвяху, високо вбитому в лутку вхідних дверей, висить целофановий пакет зі свіжим домашнім сиром і папірець, на якому чітким почерком виведено вагу – 1,100.

– Ось і привіт від Уляни Петрівни, – кажу я, дістаючи зі схованки, без сумніву відомої всій Клевені, велетенського ключа, відкривати яким вхідні двері Аліса досі так і не навчилася, як не намагалась.

Двічі вправно крутнувши ключ порухом, натренованим ще в шкільні роки, посуваю важку зубчасту засувку і впускаю дружину досередини:

– Колись ночуватимеш під дверима, якщо не навчишся, – кажу Алісі, – або в кращому разі Гармашиха в хліві біля своєї Лиски на сіні покладе.

– А ти ж куди подінешся? По дівках підеш?

Краще б і не починав... Тому вдаю, що заклопотано дістаю з кишені смартфона і набираю номер постачальниці, аби сказати, що посилку отримали неушкодженою, коти не з'їли.

– Да отож з базару прийшла і давай сир вам робить, бо знаю, шо з того двору голодні поприходите, а так черв'яка хоч заморите, буде чим пудвечерять.

Вдавши, що натяку не зрозумів, коротко дякую і прощаюся. Коли переказую Алісі сусідчине зауваження, та не дуже й дивується:

– Ну, це мені ще по своїй бабусі знайоме: гостей треба нагодувати так, щоб вони потім два дні на їжу не могли дивитися. Але мені гостини дуже сподобались. Чесно-чесно, – реагує вона на мій недовірливий позирк, – найприємніші враження лишились.

– А я, коли відверто, не очікував від тебе такої самокритичності – дуже ти змінилася.

– На гірше?

– Ні, що ти!

– Я давно вже не боюся виглядати такою, як є: мені та психологиня, – пам'ятаєш, розповідала про неї? – зуміла донести, яка в цьому криється вигода.

– Яка ж, коли не секрет?

– Не боїться визнавати свої помилки тільки сильна людина, яка має дещо за дущею. Слабка боїться, бо її помилки на першій і єдиній лінії оборони: як тільки визнає їх, так усе й програє. Тому відчувати себе сильною це приємно.

"Ну, якщо тобі хочеться почуватися сильною через самокритику – я не проти. Мабуть цікавий у тієї психологині бекграунд. Не інакше, як із нашим братом спілкувалася. "

– До речі, хто такий Вітгенштайн?

– Уперше почув.

– Треба загуглити, почитати. Відстала від трендів сучасності, що там і казати. Дарма, що приїхала сюди з заходу, а це вперше за три роки, коли на мене західним вітром повіяло. В Закарпатті так і не трапилося зустріти людей, із якими можна було би цікаво поспілкуватися. Зроду не думала, що знайду їх саме тут.

Частина друга.

04.07.

Скарби.

Понеділок день важкий, хоч ти на роботі, хоч у безстроковій відпустці, або взагалі по життю байдики б'єш. І хай би хтось пояснив чому існує цей феномен – немає відповіді.

"Коли вже ви, лобурі, за розум візьметесь?!" – траплялося, бурчав на нас у старших класах дід Сергій, а ми з Жоріком, двоє просунутих, як нам здавалося, челів, десь у безпечному місці над ним посміювались, приколюючись над дідовою матеріалізацією ефемерної мисленнєвої функції. Останніми днями згадка ця не давала мені спокою і всяк час, коли на поверхню піднімалося щось украй нагальне по горо́ду чи оселі, спливав у пам'яті суворий дідів лик і здалеку вкотре чувся мені той його докір. Алісі я його озвучити не міг, бо, як не крути, а все впирається в мене особисто.

І ось нарешті, як і було одне одному обіцяно напередодні, починаємо в понеділок нове життя: я беруся за ремонт, Аліса за грядки. Сама, без нагадувань, пішла зранку до Хасточки за городньою наукою Я ж, як сушив голову над задачею з вищої математики, так і сушу. Власне, маємо їх аж дві: кухня і ванна кімната. Кухня буде там, де й за діда з бабою була – це зрозуміло. Піч доведеться розібрати: навіть якби й був у нас до неї пієтет, нащо нам дві печі? Лишиться та, що в літній кухні – як екзотика, чи як стратегічний об'єкт виживання. Але де в дідька ванну кімнату облаштувати?!

Дідова хата досконала в своєму плануванні, як єгипетська піраміда: квадрат, поділений всередині на чотири різні за площею частини: вітальня найбільша, кухня, що розташована за вітальнею, такої ж довжини, але вужча від неї майже наполовину, спальня менша, ніж вітальня, але більша, ніж кухня, передпокій найменший, хоча десять квадратних метрів точно має. З північної сторони до квадрата хати приставлено продовгуватий коридор, ґанок якого дивиться на схід, а західний торець висунувся за лінію стіни хати більш, як на два метри – тут, відгороджена від решти коридору тонкою стіною з шалівки, знаходиться комора.

Майже тиждень ламали голови над задачею де ж нам розмістити туалет і ванну, але планування хати настільки максимально продумане і мінімалістично вивірене, що так і не придумали за рахунок якого приміщення можна викроїти хоча би чотири квадратні метри для омріяних вигод. Ну, хіба що прибудувати до західної стіни спальні виступ, аналогічний за розмірами до того, який ховає в собі комору. Тоді з боку саду будуть два симетричні виступи, але це вже повноцінне будівництво, на яке грошей у нас не те, що немає, а й бути не може. Та й у спальні замість нинішніх трьох вікон лишиться одне і світла кімната втратить той свій чар, що так подобається Алісі.

Дружина щезла на горо́ді й носа звідти не показує. Хтозна які там думки плетуться в її голові, коли в руках сапка, а тіло перебуває в специфічному положенні раба на плантації. Добре, хоч познаходила у фейсбуці місцеві сайти й зранку, ледь прокинувшись, дала своє оголошення про нову майстриню-манікюрницю. Тепер чекає схвалення від адміністраторів, а мені навіть страшно помислити що буде, коли оголошення заблокують, або не назбирається критична маса клієнтів і тоді положення раба стане основним.

Отак у марній праці моєї думки, що ганяє по колу, спливають години понеділка. На моє здивування Аліса повертається від помідорів з огірками в піднесеному, можна сказати, настрої: під час обіду тільки те й робить, що ділиться зі мною власними відкриттями нового для неї світу, хвалиться першими успіхами й навіть нарізає мені завдання виготовити з лози кілочки для помідорів та невідкладно зробити шпалеру для огірків. Проте навіть її городнє піднесення неспроможне зрушити з мертвої точки мій паротяг майбутнього ремонту. Ми вже й скупалися під вечір задля формування нової звички та в надії, що станеться диво і після купелі хоча би на когось із нас зійде ремонтне осяяння, проте все марно. Тож коли в дворі постав Михайло Гергель, у мене й настрій зіпсувався: не вистачало, щоб і цей, хай навіть і про себе, назвав мене невструйлом. А про те, що станеться, коли буде винесено негативний вердикт щодо теплого туалету, я навіть думати боюся.

Коридор Михайла відверто шокує, але шокує в гарному сенсі. Коли ж він дізнається про сімейну три-де візуалізаторку, то навіть трохи засмучується:

– Отакої! – прямо-таки обурюється Гергель. – Нащо я вам взагалі потрібен?!

– Та ми не про зміст хочемо порадитись, а про форму... – розгублено кліпає очима Аліса.

– Про яку ще таку форму? – розсіяно запитує Михайло, не в силах відірвати очей від голих жіночих ніг.

– Де буде кухня, ми знаємо, а де нам санвузол зробити, ніяк не можемо визначитись: в хаті для нього місця немає, а на прибудову – грошей.

Консультант просить дати рулетку, швидко проходить по всіх кімнатах, повертається до коридора, зазирає в комору, щось міряє там, потім в коридорі та передпокої, мить якусь міркує і вже оголошує присуд.

– Да які тут проблеми? Піч викинете – кухня буде, хоч конем гарцюй. А санвузол робіть на місці комори.

– Але ж вона без опалення...

– Дак зробіть.

Ми гадали, що переживемо зиму з грубкою – вона стоїть якраз на перетині всіх чотирьох приміщень і по ідеї мусить всі їх обігрівати. А комора взагалі в стороні, ходити до неї потрібно через неопалюваний коридор – де ж омріяні вигоди сучасного комфорту?! Наш розгублений вигляд місцевого будівничого починає дратувати:

– Що ви з нічого проблеми собі вигадуєте?! Оцю дощату перегородку в коридорі розламаєте, натомість стіну пересунете ближче до входу – отак, до самих дверей у передпокій, добре її утеплите, а отут проріжете нові двері з передпокою в санвузол. Все.

– А опалення? – ми з Алісою не знаємо, радіти нам уже, чи ще зарано?

– Ну які проблеми? Зробите теплу підлогу з інфрачервоної плівки: коштує копійки, монтується швидко і легко.

Спершу в нас самі собою роззявляються роти – а що, так можна було?! Потім по-дитячому непрохані усмішки розтягують губи, а радість от-от підніме обох в повітря, до самої стелі. Як все просто, виявляється! А Михайло, задоволений тим ефектом, який він справив на нас, береться за головне:

– Ну, тепер запам'ятовуйте, що казатиму, теоретики.

В мене ще тільки проскакує думка пошукати ручку і папір, аби записувати, а візуалізаторка вже вмикає диктофон на своєму смартфоні. Лекція гуру ремонтів триває годину щонайменше, та й то у вигляді коротких тез – усе нізащо не запам'ятаєш. Виходить настільки логічно, просто і взаємопов'язано, що я стою собі й дивуюся: не так уже й обов'язково було кликати Михайла – очевидні ж речі каже чоловік, я й сам дещо знав, а дещо міг би й здогадатися.

– Так, усе, на сьогодні досить, – раптово обриває свої настанови Гергель, – однак ще десять разів перепитаєте. Запишіть мій номер і дзвоніть, коли щось неясно.

– Спасибі тобі, Михайле! – тисну я руку гуру. – Ти справжній професіонал!

– Да-а-а, – вдоволено тягне Гергель, – скажеш таке: професіонал. В наш час кожен чоловік повинен вміти будуватися, ремонти робити. Я, щоб ти знав, за освітою лісник, це життя змусило перекваліфіковуватись: п'ятнадцять років ремонтами займався.

– А зараз?

– Зараз в лісі працюю, по своїй спеціальності.

За тутешнім звичаєм проводжаємо гуру до самої хвіртки. Коли після прощання гість брязкає клямкою і опиняється на вулиці, Аліса кидається мені на шию:

– Ура-а! Якби ти знав, яка я рада!

– Чому саме?

– Що в нас таки буде теплий туалет.

– Якби ти знала, як я радий!

– А ти чому?

– Що ти лишишся, не втечеш.

– У мене й на думці такого не було.

– Дійсно?! Тоді навіщо нам робити теплий туалет?

Мене товчуть, мовби ту перину, з якої вибивають порох. Та нехай уже. Слава ремонтному гуру Михайлові Гергелю!

Решту часу аж до сну ми переслуховуємо його настанови, старанно, мовби відмінники, що тягнуть на скасовану недавно золоту медаль, по пунктах занотовуємо на папір почуте, збираючись уже завтра його систематизувати, й навіть уклавшися в ліжко, довго ще плануємо й переплановуємо майбутні роботи. Сон зморює нас далеко по півночі.

У будь-якій новій роботі головне – почати. Найперше маємо звільнити простір: викинути піч, з комори винести накопичене там за довгі десятиліття нажите предками добро. Але то тільки сказати легко: викинути піч. Це ж не розбиту тарілку в прочинене вікно пожбурити. Спробуй ще розбери всі оці цеглини, сотні штук яких складені в масивну монолітну будову. Коли я почав уже з молотком, зубилом та ломиком міритись з якого місця краще почати, як саме собою в моїй голові виникає застереження: ось ти зараз почнеш, розумнику, а вся ота цегла, яка вище стелі знаходиться й зветься трубою, якраз на те місце, котрим ти все оце намислив, і гуне́ – як на Клевені кажуть. Дідько!

В стелі коридору є ляда – вхід на горище, а під нею до стіни тулиться на хитромудрому кріпленні драбина: відсуваю її низ від стіни і деруся, мовби кіт, угору, відкидаю ляду, що нагадує портал у інші виміри й опиняюся нарешті в світі, де дійсно завмер час.

– Ну що там?! – гукає звідкілясь ізнизу Аліса.

Морок, порох, павутина...

– Світло треба.

Мушу спускатися по смартфон – іншого джерела світла в нас немає. Доведеться купувати; інтуїтивно відчуваю, що таких непередбачуваних витрат попереду ще ого-го скільки! Світло мого засобу зв'язку не надто розганяє пітьму, та все ж таки добре видно дві речі: на горищі повно барахла і конструкція пічної труби навіть тут надто вже масивна, бо незрозумілим чином поєднує в собі два виходи до димаря: власне печі й грубки. Розламаєш пічну частину, а раптом пошкодиш іншу й лишишся на зиму без грубки? Правий був Михайло – дня не минуло, а вже мушу знову його кликати. Тут же й набрав Гергелів номер. Правда, не відмовив, пообіцяв ізнов після вечері.

– Давай комору будемо звільняти, – кажу я Алісі, – бо піч без гуру не розберемо.

Аж тут озивається смартфон Аліси й номер незнайомий, а далі, прислухаючись до розмови, розумію – перша клієнтка! Дружина мчить по ручку з блокнотом, розмовляє хвилин із десять і нарешті задоволено каже, що почин зроблено.

– Ну й добре, в добрий час хай буде, – кажу я тоном Хасточки і ми з полегшенням сміємося: хоч щось виходить.

Йдемо до комори, та щойно я беруся за ручку дверей, озивається Алісин телефон. Дідько, знову! Встигаю показати на мигах, що коморою займуся сам і вона радо телепортується в світ гелевого манікюру. Ну, як казала Уляна Петрівна, баба з возу...

Отож до роботи! Відчиняю нарешті двері і... і день пропав. Бо в коморі, куди ми й носа не пхали раніше, тільки двічі обережно зазирнули, аби оцінити розмір приміщення, тепер нарешті бачу, роздивившися, щось схоже на запасники краєзнавчого музею: здоровенна скриня, ота штукенція з колесом, що зветься прядкою, коли не помиляюся; круглий камінь з ручкою та діркою посередині – жорна, чи що? А це ось дерев'яна рама міцної будови з усілякими прибамбасами – невже кросна[40]?! І швейна машинка на чавунній литій основі з гордовитим написом Zinger. Також дерев'яні ночви, колиска, плетені з лози санчата і навіть такої ж конструкції скринька з ручкою. На численних полицях повно глиняного посуду: маленькі, великі й дуже великі горщики, стрункі глечики й пузаті глеки, миски, якісь високі, закіпчені знизу, циліндричні ємності – щось у них в печі готували: невже паски?! – осяває здогад. Аж два мідні самовари і ще купа всякого хатнього начиння – на шкільний музей точно вистачило би.

Я запалююсь неабияким інтересом і ось тобі на! – до самого обіду тільки те й роблю, що виношу надвір, змітаю пилюку, розглядаю і подумки шукаю нове місце для неочікуваного скарбу. Час не йде, а мчить, скоро вечір і куди все оце подіти? В літню кухню? Аліса, почувши про таке, стає дибки: в неї вже четверо клієнтів на завтра. То де ж їй людям манікюр робити? В спальні, чи що? Ні, їй потрібне постійне робоче місце й вона давно саме на літню кухню націлилась. Та й узагалі: а їсти де готувати? От цікаво: а я тоді куди все це багатство подіну? Віднести в майстерню? А коли знадобиться щось змайструвати – ремонт же починається!

Врешті-решт до вечері сімейні реліквії Саганів, зі скринею, яка виявилась битком набитою старим одягом – дідовими кожухами, бабиною цигейковою шубою, піджаками й галіфе, сукнями, пронафталіненими вишиванками, заквітчаними рушниками й відрізами так і не використаної тканини, – все опинилося в хліві, де стоїть і висить всілякий реманент: від граблів до лопат: вільного місця немає! Побачили б оце дід із бабою. "Шелегейдик, солобай." – сказав би скрушно дід Сергій, а баба Ліда тільки зітхнула би гірко й пустила тиху сльозу...

Куди ж це все подіти? З одного боку воно таки своє віджило, якщо під кінець бабиного та дідового життя опинилося в коморі – що там уже про онукове казати? А з іншого відчуваю якісь невидимі родові зв'язки, що обплутують мене по руках і ногах, не дають усе це спалити, порубати на дрова, здати в металобрухт – просто рука не підіймається, бо крім всього іншого, ти відчуваєш в цих речах атмосферу епохи, яка відійшла і тим тобі цікава: як-не-як дається взнаки історична освіта.

Стій! А музей? До Чепурноуса треба звернутися: нехай забере у свій музей. Натхненний ідеєю, одразу ж телефоную, домовляюся про зустріч і тут же шкутильгаю до сусіда – натруджена за день плюсня молить про пощаду.

Андрій Іванович стрічає біля воріт і я, не стримавшись, іще на стежці викладаю йому свою пропозицію, весь в очікуванні того, як він зрадіє.

– Е-ех, дорогенький Хлібе, – зітхає натомість музейник, – чи Ви перший?! Немає куди – місця в мене катма. Самі ж бачили, яка тіснява. Під зав'язку усе забито, навіть усі підсобки. Розумію Ваші почуття, співчуваю, але нічим не допоможу.

– Як же це?! – навалюється на мене розчарування. – Можливо, хоч школа забере – хай би кабінет краєзнавства зробили: цікаво ж дітям, усе вже в минулому, такого сьогодні не побачиш.

– Ну, спробуйте: можливо, якісь рушники й заберуть, – невпевнено протягує Чепурноус.

Мозок починає гарячково генерувати варіанти:

– А якщо в обласний музей звернутися? Тільки ж мені хочеться, щоб забрали все, щоб експозиція вийшла цілісною.

Андрій Іванович хитає головою:

– Якби сімнадцяте-вісімнадцяте століття, ще, мабуть, і зацікавило би когось, а сторічна давнина нікому не потрібна...

Ми прощаємося, і всю коротку дорогу додому я намагаюся зрозуміти дивну логіку українських музейників. Ні, точніше, її відсутність: ось є речі, які не сьогодні-завтра відійдуть в небуття, будуть знищені нащадками через свою непотрібність, але мине якихось пів століття, настане нова епоха, де цих речей не знайдеш уже, як не шукай. Гірко – сьогодні ці речі не вартують нічого, в наших провінційних музеях в якості експонатів переважно картини, любительські діорами, макети, в ліпшому разі світлини та третьорядної цінності місцеві документи, але чомусь ніхто не хоче взяти безкоштовно те, що могло би зовсім скоро стати родзинкою всієї експозиції. Що це? Недалекоглядність? Непрофесійність? Профнепридатність?

... Михайло приходить, вислуховує, дивиться, мов на телепня і за дві хвилини розв'язує мою проблему:

– Не панькайся ти з цією піччю! Ломать – не строїть: звідси почнеш, комин розвалиш і нічого не впаде. Висітиме та кладка. Знайдеш шмат заліза чи фанеру якусь, знизу прикрутиш до стелі, коли боїшся, щоб не впало і вперед! Я думав, ти вже її викинув.

І сам запалившись роботою, просить дати якусь сокирку, бере до рук щось таке негодяще – баба Ліда нею курям крапиву сікла – і цюк-цюк! Цюк-цюк! – вмить оббиває на стелі тиньк навколо пічної труби , все те летить прямо на чисто вимиту підлогу кухні: добре, хоч Аліса не бачить, бо до неї знову телефонують. За тим Михайло робить ще два-три удари, вже по комину, – під стелею між цеглинами печі з'являються тріщини, – вставляє лезо сокирки в щілину, підважує, і ось уже вивалює одну за однією цілих шість цеглин, недбало кидаючи їх на черінь печі: чорна хмарка здіймається угору й висить на тлі білих стін. В товщі стелі видно верхній ряд цегли, але він тримається, не падає, бо стиснений з боків якоюсь глиняною замазкою.

– Ну от бачиш, а ти боявся, – поблажливо, мовби хлопчаку, кидає Гергель. – Нікуди воно не впаде, прадіди наші на совість робили, не те, що при есересері. Бо ніхто майстра в шию не гнав! – Михайло значуще піднімає вгору вказівного, перемазаного в сажу, пальця.

– Бачиш, яка обробка навколо труби? – він колупає сокиркою глиняну замазку стелі. – Тут шарів шість, не менше, просоченої глиною повсті. Нізащо не загориться! Мінвати тоді не було, асбесту теж, а більше ста років простояла хата і хоч би що їй! Бачив? – Гергель показує сокиркою на дебелий сволок, що простягнувся під стелею від однієї стіни до іншої.

Я придивляюся – там під шаром білої фарби ще можна прочитати:

1906 Р. Х.

– Ух ти! Вперше помітив. Дякую, знатиму.

Гуру ремонту пішов, зате прийшла Аліса й розбурчалася, що наробили бруду. А коли ще побачила ті злощасні цеглини на черіні – чорні, аж пелехаті, від сажі – то їй мало мову не відняло. Далі пішли охи та ахи, мало не плачі, й висловлене в барвах передчуття апокаліпсису.

Та натхненний зрушенням, я швидко знаходжу вихід:

– Не переживай, – кажу Алісі, – завтра напиляю рейок, куплю плівку, зроблю ось тут каркас і відгородимо нею кухню від зали. Все буде добре.

... Час – не більше, ніж відчуття живих істот; він усередині нас, він не тільки для кожного свій, зі своїм сприйняттям і своєю швидкістю плину, він і всередині тебе часом іде, часом біжить, летить, несеться, а часом і тягнеться, наче гумка. Від першої ж миті моєї появи тут і до вчора він здебільшого рухався мляво, мовби сонна муха, що всю зиму спала десь в щілині й нарешті ожила. А позавчора прокинувся остаточно та й дав такого газу, як автомобілісти кажуть, що тільки тримайся!

Ще звечора, засинаючи в Алісиних обіймах, плануєш в гаснучій свідомості наступний день: конче треба зробити ось це, це і це, а ще бажано оте і, коли лишиться час – а він має лишитись! – ще й оте. Але вже наступний ранок вносить корективи.

– Ти ще позавчора обіцяв мені зробити палички для підв'язки помідорів, – нагадує дружина, не пропускаючи нагоди вколоти.

Чортихнувшися про себе, мушу йти в сад – там за сараєм лежить купа хмизу: результат моєї весняної розчистки саду. Хотів порубати на дрова для шашликів, але не встиг і з чистим сумлінням переніс цю процедуру на осінь. Тепер, бач, мов знахідка. З ножівкою та сокирою в руках беруся до роботи – години не минуло, а три десятки кілочків завдовжки з метр готові. Тепер можна і основного заняття приступати.

– Мало, – каже Аліса, скрупульозно їх перелічивши, – потрібно сорок вісім. І ще щоб ти забив їх у землю біля кожного куща.

– Може б ти сама?

– По-перше, я собі руки молотком повідбиваю, а по-друге, в мене через десять хвилин клієнтка.

Та йопересете! Коли ж до печі черга дійде?! А мені ж іще рейки пиляти, каркас робити, плівку до нього степлером кріпити.

І скрізь, на кожному етапі обов'язково знаходиться щось, що гальмує твою роботу. То довго шукаєш дошку, перш, ніж здогадуєшся зазирнути на горище майстерні, де її цілий склад, то з осторогою пробуєш уперше в житті пиляти рейки на дідовій циркулярці, то йдеш купувати плівку, степлер і скоби витративши на це щонайменше годину – от уже й обід. А потім знаходиш у майстерні і степлер і скоби, через що тебе тут же пробиває на істеричний сміх.

Маючи тепер певний досвід, по обіді знаходиш в майстерні дідів шурупокрут, проте він не працює, що, власне, й не дивно – стільки років минуло, акумулятори здохли. І хочеш не хочеш, мусиш знову йти в магазин інструменту й витрачати майже тисячу гривень на новий китайський девайс. Правда, саморізи вдається знайти серед дідових запасів, що неймовірно радує. А ідея провести інвентаризацію всього наявного в господі майна, причому невідкладно, самому собі видається верхом власної раціональності.

В результаті під кінець дня заледве вдається плівкою на дерев'яному каркасі відгородити від простору вітальні територію майбутньої битви з сажею. А ще добу назад взагалі планував, що сьогодні з піччю буде покінчено. Три дні коту під хвіст... Нічого собі будівництво!

...П'ятниця. Вчора таки вдалося розібрати більшу половину печі. Здавалось би, яка тут робота: ламай собі покладену на глиняному розчині піч та викидай цеглу у вікно. Мабуть, так воно й було, якби не клята сажа. До чого ж противна субстанція! Пухнаста, легка, проте й жирна водночас. Я за чверть години перемазався нею, як Аліса фарбою. Довелося брати кельму і мало не з кожної цеглини обережно зчищати у відро волохатий шар чорної масткої гидоти. Про купу сухої глини на підлозі я вже мовчу. Аліса, глянувши на мене перед обідом, ледь по землі не качалася зі сміху: зиркнувши на себе в дзеркало, і я завважив, що чимось схожий на чорта з "Вечорів на хуторі біля Диканьки".

Обличчя, то не біда: вмийся з милом і по всьому, але ж від тієї сажі ще й у носі та горлі пересихає й дере. Довелося і ніс, і горло полоскати водою і довго вихаркувати та випльовувати з себе осоружну сажу, а потім ще й під час вечірнього купання пирхати на пляжі, наче кінь. Втім, на ЛБЗ[41] ми виглядали не краще, але там у нас, траплялося, по кілька днів не було такої можливості та ми й не помічали тоді подібного дріб'язку, тому скаржитись тут на якусь там сажу...

Та коли піч була розібрана нижче рівня, на якому в ній вогонь горів, проблема сажі скінчилася сама собою. Аж тоді в моїй голові зародилася неабияка раціональна думка: прийде час і ця цегла стане мені матеріалом для стін каналізаційного септика. На радощах, що мої мізки почали генерувати подібні речі, я решту дня присвятив сортуванню і складанню розібраної цеглу в два штабелі: один, великий, зі звичайної, а інший, учетверо менший, з якоїсь маленької, схожої на давньоруську плінфу, логічно припустивши, що з рештками печі справлюся наступного дня, і то до обіду, бо п'ятниця день короткий, а чи ж я цього не заслужив?

Аж раптом сьогодні вранці згадалося мені, що п'ятниця в Городі ще й день базарний, а так схотілося порадувати нас шашличком зі свинячого ошийка під рештки сухого іспанського вина, що чекало цього часу ще від пам'ятного мені тутешнього Великодня, тим більше, що приводів для цього аж два: до Аліси косяком ідуть клієнтки, а я ось-ось розберу піч. Колись, у мирні часи, на корпоративах своєї фірми я вважався головним спеціалістом по шашликах та барбекю, тож гріх себе не побалувати.

Прикупивши шмат ошийка й на додачу гарну смугу почеревини, кілька цибулин, пакет кефіру та упаковку аджики, виходжу з базару, намірившись знайти в якомусь із сусідніх магазинів пів десятка шампурів, біля самого виходу з базару мало не натикаюся на чоловічка з сірим обличчям, що скромно стоїть собі біля маленького розкладного столика з якимись медалями, старими ручними годинниками, срібними ложечками та блискучим портсигаром.

– Купую предмети старовини, – неголосно, ніби сам до себе, каже цей нічим не примітний чоловічок, – рушники, картини, посуд. Купую предмети...

Згадка про власний віднайдений скарб зупиняє мене, ніби якась невидима сила: дідько, може нехай ця людина забере у мене сімейні реліквії, якщо вони не потрібні державним музеям?! Принаймні виручені кошти підуть на реконструкцію дідової хати, тим самим буде продовжене її життя. І цей аргумент для самовиправдання здається мені таким вагомим, що я кажу баризі:

– Маю для Вас багато цікавого.

– Слухаю уважно, – трохи пожвавлюється перекупник.

І я, соромлячись самого себе так, ніби за мною звідкілясь з-за спини спостерігають невидимі дід Сергій та баба Ліда, детально розповідаю чоловічку про скарб із комори, хоча й почуваюся при цьому справжнісіньким зрадником роду.

– Ви можете принести рушники? Мушу глянути.

– А решта всього?! – запитую з відчуттям, що й тут на мене чекає поразка.

Чоловічок кривиться і тим самим тихим, ввічливим голосом каже:

– Нецікаво. Цього скрізь багато. З посуду охоче візьму будь-який фарфор до сімнадцятого року, а глину – ні. Об'ємні речі взагалі неходові. На OLX знаєте скільки скринь? Десятки. Просять за них по парі тисяч і то не беруть.

– Ну, а чому так? – я геть засмучений. – Чому це нікому не потрібно? Пропонував музею – не беруть, колекціонери, виходить, теж. Мине час і лікті ж кусатимуть, тільки взяти буде ні в кого.

– Не переймайтеся, – прямо таки втішає мене перекупник, – я пів життя цим займаюся і скажу Вам, що в Україні ситуація зі старовиною така – ліпше в приватну якусь колекцію передати цінну річ, ніж у музей. Я з іншого міста, замолоду багато чого в наш місцевий музей передав, тільки опісля жодної з тих речей серед експонатів не бачив і про долю їх ніхто мені не хотів говорити. Думаєте, музейники не крадуть? Та в них самих рильце в пушку, як-то кажуть.

– То що виходить, у нас все так погано? Музеї не зацікавлені, бо коштів немає, археологи на розкопки теж грошей не мають, а тим часом чорні археологи підпільно риють і за кордон усе сплавляють...

– Та нехай ліпше копачі знайдуть і продадуть, ніж воно в землі струхне. Держава в нас мов собака на сіні: сама розкопки не фінансує і іншим не дає їх проводити. Зате спробуй взяти дозвіл на будівництво десь у визначеній нею заповідній зоні – муситимеш купу бабла сплатити. Ще й хабарів не наносишся.

Мені неприємно таке слухати, а дивитись на цього баригу й поготів, але мушу визнати, що він багато в чому має рацію. Сухо прощаюся і засмучений іду геть, мало не забувши, що шукаю шампури. Коли все ж таки купую в сусідньому магазині їх та мішок вугілля, то вийшовши, вже по дорозі додому помічаю біля іншого виходу з базару ще одного такого ж перекупника з імпровізованим прилавочком, тільки цей молодший, доволі вгодований і має вигляд людини, цілком задоволеної своїм життям.

... За вікном поволі росте купа цегли, на підлозі купа глини. Від печі лишилося щось схоже на П-подібний постамент по коліно заввишки. До обіду, як планував, на жаль, не закінчу, але все ж таки й на завтра переносити цю гидку роботу не збираюся, чого б це мені не коштувало. Бо як-не-як шашлик замариновано і чекати суботи, аби його з'їсти, ні я, ні Аліса не плануємо.

В дитинстві закрите фіранкою підпіччя нам із Жоріком здавалося чимось схожим на глибоку печеру в казці про Алі-бабу і сорок розбійників, лякаючи своєю таємничістю. Тепер ось воно відкрилося мені цілком: низеньке й вузеньке – хіба що двом хлопчакам і сховатися. Знімаю цеглу шар за шаром, легко та швидко. Куди довше виходить зчищати глину з окремих цеглин. На черговому ряду справа в тілі печі відкривається пустота: здається, саме такі заглиблення в стіні того ж таки погріба дід звав печурками. Ось і це, виходить, печурка (чи пічурка?) Але навіщо вона була зроблена, навіть побілена всередині, а потім все ж таки закладена кількома цеглинами? Через непотрібність? Чи як схованка на випадок чогось? Але чого? Піч роблена сто двадцять років назад; здається, тоді ще не було подій, які могли би спонукати майстра чи господаря до такої аж надто далекоглядної завбачливості. А, можливо, заклали її вже значно пізніше і саме переконавшись в непрактичності печурки – на користь такого припущення вказують чотири цеглини, покладені одна на одну без перев'язки швів, аби тільки закрити. Можливо, просто котрійсь із господинь не сподобалась ідея – мовляв, тільки зайва пилюка збирається, а ховати щось у них, та ще й у підпіччі, незручно, зайва справа – от і заклали.

Я ліниво розмірковую над власними припущеннями, продовжуючи розбирати ряд, зчищаючи з цегли тонкі пластинки пересохлого глиняного розчину, який із шурхотом спадає на підлогу, коли чую легку ходу Аліси, бачу крізь запилюжену плівку її силует і ось уже вона зазирає в осередок мого трудівництва.

– Ой, яка тут курява! Ходімо обідати, бо через годину в мене клієнтка.

– Зараз, ось цей ряд розберу і прийду. Розігрівай.

Аліса крокує назад, я знімаю чергову цеглину зліва від підпіччя і мені відкривається ще одна схованка, розташована симетрично до попередньої. Пластинка глини падає в білу пустоту, але звук падіння якийсь нехарактерний, мовби на щось тонке металеве. Дещо здивований, я рукою виламую наступну цеглину, зазираю досередини й бачу в білій печурці якусь сіру поверхню з малюнком, присипаним жовтуватою глиною.

Мені перехоплює подих: нічого собі!

– Алісо! Алісо-о!! – волаю я на все горло. Якийсь час панує тиша і я вже набираю в легені повітря, аби прокричати ще дужче, боячись відвести очі від чогось сірого, що лежить на дні схованки – а раптом воно щезне, як ілюзія – коли ж це нарешті таки брязкає клямка вхідних дверей і наляканий голос дружини тривожно питає:

– Що сталося?!

– Йди-но сюди, швидше!

– Що таке?

– Заходь! Поглянь, що знайшов.

Аліса обережно заходить, шукаючи очима куди б його ступити, щоб не забруднити свої білі кросівки. Коли б не мої слова про знахідку, вона би сюди нізащо не зайшла, проте природжена жіноча цікавість перемагає навіть набуту протягом життя рефлекторну відразу до бруду. Коли дружина схиляється наді мною, я показую їй очима:

– Бачиш?!

– Що це? – майже пошепки питає вона , так само, як я, тамуючи подих.

– Не знаю... Зараз подивимось.

Опускаю руку в печурку, беру чималеньку, трохи більшу від цеглини, жерстяну коробку, відчуваю її вагу і обережно виймаю зі сховку, в якому вона пролежала хтозна скільки років. Долонею стираю зі знахідки рештки пороху: на світло-сірого кольору жерстяній кришці з видавленим по її периметру рослинним орнаментом видно гравюру – оточена високими будівлями площа якогось міста, ратуша з вежею, готичний костьол; на площі, здається, розчищеній від снігу, видно чіткі фігурки людей. Збоку на коробці якийсь надпис. Нахиляю, аби прочитати і відчуваю, як щось доволі важке м'яко зсувається всередині. "Bruxelles" написано, здається, французькою на довгій стороні, а на короткій продубльовано німецькою – " Brüssel".

– Офорт, – Аліса навіть тут не забуває продемонструвати свою обізнаність зі світом мистецтва і з придиханням пошепки просить: – Відкривай уже, бо я зараз помру з нетерплячки.

Певно, за ці десятиліття чи то петлі на кришці трохи приржавіли, чи її заскочка – не одразу, трохи з натугою, але бляшанка знехотя таки відкривається. На дні коробки лежить якийсь предмет, загорнений у смугасто-сіру, просочену мастилом ганчірку і ще не взявши до рук, тільки по непевних обрисах його, я починаю підсвідомо здогадуватися що там може бути. Беру, і вже точно знаю що це, але все ж таки нетерпляче розмотую згорток – під тканиною відкривається темно-сіра, майже чорна, матова сталь, і в наш час так притаманна зброї. Наган!

– Ні-чо-го собі... – Аліса ошелешена побаченим.

В револьвері не вистачає двох набоїв – дві каморки його барабана темніють пустотою. Уперше тримаю в руці щось подібне, тому з цікавістю роздивляюся цю по-своєму красиву воєнну машинку, знаряддя вбивства людей. У всьому відчувається міць, надійність, довершеність форми, конструкції загалом. На лівій щічці револьверної рами штампований напис:

Императорскій Тульскій Оружейный заводъ

1900

Напевне, років із п'ять раніше я би не відчував такої цікавості, навіть захоплення, подібним механізмом, але війна і в цьому залишила на мені свій лихий слід.

– Там іще щось є, – каже Аліса.

І правда, на дні бляшанки лежить невеличка шкіряна торбинка – можливо, кисет для тютюну. Коли беру її, всередині щось тихо подзенькує. Розкриваю стягнену зав'язочками горловину і з кисету мені на долоню лівої руки падає... Георгіївський хрест, а за ним сиплються, дзенькаючи одне об одне, жовті блискучі кружальця.

Невже?.. Невже це золото?! Отетерілі з несподіванки, ми роздивляємося ніколи раніше не бачені нами монети. На всіх барельєфом, у профіль, голова коротко стриженого чоловіка з бородою та вусами і надпис по колу

Б.М. НИКОЛАЙ ІІ ИМПЕРАТОРЪ И САМОДЕРЖЕЦЪ ВСЕРОСС.

Одні монети, п'ятирублеві, зовсім маленькі, майже як недавні ще українські копійки, тільки товщенькі, інші, десятирублеві, дещо більші, але все одно значно менші, ніж уявлялися мені, коли я чув десь згадки про царське золото. П'ятирублевих п'ять, десяток чотири. Не бозна який, а все-таки скарб.

– Оце привалило нам... щастя, – вичавлюю нарешті з себе геть безбарвним голосом.

– Ти хіба не радий?! – дивується Аліса, проте і в неї інтонації нічим не нагадують радісні.

"Ач як вчепилася в нас імперія – навіть у скарбах не відпускає. Скільки ж має часу минути, аби забулася вона, як страшний сон?!"

– Та, мабуть, радий. Звісно, радий. Просто дуже багато запитань виникає: хто поклав, коли, навіщо, – озвучую я перші свої міркування, лишаючи про себе, невисловленими, куди вагоміші: "І ще цей наган, в якому двох набоїв не вистачає – чому? Він що, знаряддя грабунку або й убивства? Хто скаже?"

Ми таки в шоковому стані – обидвоє. Тому я вкладаю знайдене в бляшанку і не випускаючи її з руки, кажу дружині:

– Ходімо, пообідаємо, а тоді вже розмислимо що та як робити.

По обіді Аліса хоч і знехотя, та все ж мусить стрічати клієнтку і займатися манікюром, а я, тримаючи скарб при собі, повертаюся до печі. Решту часу працюю машинально, на автопілоті, адже голова забита купою всіляких думок, бо крім самого по собі факту несподіваної появи на білий світ зброї та золота, постає логічне запитання: що зі всім цим тепер робити?! Здати, як годилось би законослухняним громадянам, у поліцію? Угу... Ми, українці, ще так і не навчилися довіряти владі. Та, власне, і підстав маємо для цього доста. Щоденно то вона нас дурить, то ми її, відповідно. Коли навіть серед музейників – та навіть "святих людей", церковників – знаходяться люди, які грабують, по суті, самі ж себе, продаючи реліквії баригам, то що вже про поліцію казати, котра здебільшого так міліцією й лишилася. Здати здаси, а воно візьме та колись і обернеться проти тебе ж, причому в спосіб, який ти навіть передбачити не зможеш.

Золото... Чи є у мене хоч якесь моральне право думати лихе про власного предка – прадіда, бо дід, якби знав про скарб, не мав жодного сенсу тримати його під піччю – лише на підставі того, що в барабані нагана не вистачає двох набоїв? Та жодного, тим паче, що я історик і мушу завжди тримати на думці події, під час яких довелося жити прадіду Андрію: одна революція, друга, переворот, то світова війна, то з більшовиками, то колективізація – і все це за чверть століття. Міг прадід добути наган, коли в ньому тільки п'ять набоїв лишалося? Міг. Міг його купити і два вистріляти для тренування? Міг – в царські часи така зброя вільно продавалася, аби твої гроші. Міг із першої світової принести? Міг – раз Георгіївський хрест беріг, значить його нагорода, цінував її, як свідчення власної звитяги, то які проблеми дістати на війні подібну зброю? Та жодних – сам по цій знаєш: було би бажання. Міг, коли тут все колотилося з вісімнадцятого по двадцятий, просто підібрати на полі бою? Міг.

Чи було в ті часи царське золото хоч якоюсь дивиною? Ні. Це тільки більшовики довели людей і державу до такого зубожіння, що гроші перетворились на звичайні папірці, хоча й писали на них, що вони нібито забезпечені золотом і дорогоцінними металами. Прадід Андрій просто-напросто міг своє золото заробити ще до сімнадцятого року, відкласти на майбутнє. Навіщо ховав? Бо більшовики прийшли. Червоний терор, продрозкладка, колективізація, репресії – люди привчалися виживати, ховати добро, робити запаси "на чорний день". Чому сину не передав, не розповів? Бо в сорок першому пішов на другу світову й не повернувся. Або міг вважати, що коли про таємницю знають двоє, то вона вже й не таємниця – от і мовчав.

Тепер праонук знайшов. Не в полі чи лісі, не в потайки розкопаному кургані, а в печі свого прадіда. Значить, це моя законна спадщина, тобто, наша з Хорхе спадщина. Все, ставимо на цьому крапку.

...Що то значить для людини стан піднесення! На ньому й шашлик вийшов у мене беззаперечно вдалим. Імпровізований мангал склав із цеглин розібраної печі прямо на цегляному штабелі. Місце для нашого пікніку облаштували тут же, поряд із вікном майбутньої кухні, поміж двох кущів бабиної гортензії. Сидимо в золотавих променях призахідного сонця, що пробиваються часом крізь вербове гілля над Рукавом, потроху смокчемо терпке винце, жуємо шашлик із огірками, насолоджуємося життям. Уся піч уже за вікном, приміщення під кухню та санвузол вільні, клієнток у дружини додається – заслужили.

– Що ти думаєш із пістолетом робити? – запитує Аліса. Навіть голос притишила.

– То револьвер. Системи Наган.

– Ну, з револьвером.

– Нічого. Нехай лежить як сімейна реліквія. Головне – нікому ні слова.

– А стрельнуть із нього не хочеться?

– Хочеться. Але набоям більше ста років. Порох злежався. Або не вистрілять, або розірве.

– А золото? – у запитанні дружини одразу відчуваю якусь невидиму дистанцію: мовляв, знайшов його ти, у дідовій хаті, де я ніхто, при́йшла, невістка, що не хотіла й носа сюди показувати, тож і жодних претензій на скарб не маю, просто цікавлюсь, майже як чужа людина.

– Хорхе треба розповісти, з ним порадитись. А ще хочу розібратися в цьому: чого воно вартує, що з ним роблять. Тоді вже будемо вирішувати з тобою що та як.

Аліса присувається ближче і кладе голову мені на плече – ознака, що дистанції вже немає, довіра лишається, ми знову разом.

– Розкажи ліпше, як у тебе справи, – прошу я, – нow's business?

– Скоро буду в курсі всіх тутешніх пліток, – усміхається майстриня манікюру. – Мабуть, тому що я приїжджа, нікого не знаю, відвертість клієнток часом зашкалює. Мені часом навіть незручно буває слухати відверто бабські плітки.

– Скільки в базі?

– Вже сімнадцять, здається. Думала, буде гірше. Між іншим, четверо з Клевені.

– Та ти що! – дивуюсь я. – І хто ж ці модниці?

– Віра, сусідка наша, потім Люда Ба... Бальбоа, здається – нехиле прізвище, еге ж?

– Бальбо. Дружина того Сашка, що про наш конфуз на лузі взнав.

– Потім якась Ольга Литвинець. А сьогодні навіть Лариса Семенівна телефонувала.

– Ну нічого собі! Вітаю: скоро конкурентки дьогтем ворота мазатимуть.

– Серйозно?!

– Жартую. Але не уявляю де ти візьмеш вільний час, аби зайнятися кухнею та санвузлом.

– По неділях творитиму.

З мого язика мало не зривається: "Сподіваюся, що твоє захоплення овочами не розвіється і про город ти теж не забуватимеш", але я таки встигаю вчасно його прикусити.

Тема реконструкції настільки нас захоплює, що ми похапцем згортаємо нашу шашличну програму і ще кілька годин прибираємо в хаті сліди пічного погрому та плануємо подальшу роботу.

13.07.

Дощ і мотлох.

...Даруйте мені за цю банальну сентенцію, але ніщо так опукло не характеризує людину, як її ставлення до чужих грошей. Хорхе, дізнавшись про знайдений скарб, просто очманів і ми проговорили з ним понад три години – то я вкотре переказував йому історію знахідки, то ми передивлялися з ним вміст бляшанки, то згадували шкільні канікули на Клевені й усе пов'язане в спогадах із піччю. Коли я завів мову про поділ скарбу, брат заявив:

– Залиш мені на спогад, як сімейну реліквію, бляшанку і Георгіївський хрест. Решта ваше, хочете – на ремонт витрачайте.

І як я не опирався, він стояв на своєму:

– Уяви, що ти не схотів би повернутися в Україну. Уяви, що Аліса не схотіла би приїхати до тебе. Уяви, що ви не стали би робити реконструкцію. Уяви, що я таки мусив би колись продати дворище – якою була би доля скарбу? Визначальна роль належить тобі, тоді Алісі, а мені найменша. Для мене, тут, в Іспанії, того, що я запросив, більше, ніж достатньо для пам'яті. Решту використайте на свій розсуд та свої потреби. Вважаємо, що тема закрита назавжди.

Добре, коли є на світі така людина, та ще й коли в жилах її тече рідна тобі кров.

Діана, як завжди, пищала і плескала в долоні. Потім побігла на вулицю і вже там, десь у парку, як справжня конспіраторка, вела подальшу розмову, робила круглі очі й ладна була хапати таксі та мчати через кордон тисячу кілометрів, аби поглянути на все своїми очима.

Зателефонували й свекрам – Аліса просила, і я її розумію. Ті вислухали якось підозріло мовчки, беземоційно і, здавалось би, байдуже. Потім Роман Ігорович, кахикнувши, підсумував почуте:

– Надєюсь, ви с намі подєлітєсь. Хотім машину поновєє купіть.

Я вперше в житті побачив, як червоніє моя дружина – не тільки щоки, але й вуха. Вона опустила очі і щось шепнула про себе, відвертаючись.

– З якого такого дива? – хмикнув я. – Ми взагалі без авта.

– Но ми же родствєннікі! – підпряглася Вікторія Миколаївна.

Розмова зійшла на пси; прощались ми сухо та майже офіційно – як чужі. Аліса втретє, відколи я її знаю, плакала і просила в мене вибачення.

– За що? – питав я і заспокоював, як міг.

– Вони ж ніколи раніше такими не були, – хлипала дружина. – Це все скрута, в яку вони потрапили.

А я починав розуміти чому насправді вона не лишилася в Миколаєві та, можливо, чому відчувала безвихідь, яка й штовхнула її до спроби суїциду. Скрута, що в неї, за словами Аліси, потрапили батьки, вона теж по-своєму характеризує людей, бо як би там не було, а з того, що я знаю, не менше, як половина миколаївців радо би погодились жити так, як живуть тепер мої свекри.

Лет часу з початком ремонту прискорився щонайменше втричі. Не те, що нидіти немає причини, а ніколи навіть спинитися й розміркувати щось на перспективу – виходить як ото в незгабного початківця-футболіста, що нездатен одночасно і м'яча вести, і поле бачити, тому мчить кудись, під ноги собі дивлячись, доки не впаде, в них же й заплутавшись.

Війна навчила мене двом корисним речам: поводженню зі зброєю і копанню землі. Бо там що від першого, що від другого найбільше залежить твоє життя. За півтора роки перебування на ЛБЗ я передовбав, перекопав і викинув нагору стільки землі, що міг би вже, напевно, позмагатися з невеличким екскаватором. Астроном, наш взводний, втлумачував у наші світлі голови один простий та вельми на його думку очевидний принцип: "Копай якомога глибше, коли хочеш побачити зорі". А коли ми просили його обґрунтувати цей парадокс, він віджартовувався дуже просто: "З дна глибокого колодязя зорі видно навіть у сонячний день. Копайте, малята".

Тож ями і траншеї для каналізації мене жодним чином не хвилювали, навпаки, руки свербіли почати. Кухню ми, просперечавшись три вечори, таки спланували. Почалось із того, що піч, як виявилося, стояла на фундаменті з товстих дубових колод, тесаних урівень з підлогою – нічого собі! "Як же мені каналізацію тут робити?!" – риторично запитував я і Аліса не знала що мені на те відповісти. Та прийшов гуру ремонту Михайло, поцокав язиком, почухав потилицю і присудив:

– Або прокладай каналізаційну трубу по підлозі аж за межі цього дуба, а тоді вже ламай підлогу та копай углиб, або розбирай фундамент печі. Як знайдеш покупця на стодвадцятилітнього дуба, то дивись, не продешеви – добру копійку можна виручити. Таке тепер у моді, амбарним дубом зветься.

Аліса про перший варіант і чути нічого не схотіла.

– Це руйнує всю мою концепцію, – заявила нам таким тоном, що навіть гуру лишився без відповіді й промовчав.

– Кухонна мийка повинна стояти тільки тут, – тицьнула Аліса приблизно посередині короткої стіни кухні, якраз, де виднівся дубовий масив, – невже розібрати ось це така вже непосильна для чоловіків задача?

Гергель попросив принести якогось лома, кілька разів гепнув ним по дубових колодах, які навіть не здригнулися, плюнув у те місце і буркнувши: "Не мала баба клопоту...", подався з хати.

– Все ж таки спробую, – хоробро заявив я, щоб одразу не засмучувати візуалізаторку.

... Два дні я мало не обнюхував дубову конструкцію, намагаючись вгадати секрет з яким її зроблено, доки не вичистив усю від решток піску та глини й тоді лише помітив та зрозумів, що середня колода верхнього ряду хитромудро скріплена з двома нижніми, на які спирається, а сама розпирає собою весь ряд. Аби розрубати стамескою та сокирою той хитромудрий замок, мені знадобилося кілька годин часу третього дня. Далі варто було підважити ту колоду ломом і вона легко подалася зі свого місця. Важезна – страх! Але опісля той верхній шар колод я розібрав доволі легко. Під ними виявився цілий зруб на два ряди униз. Утім то вже була куди легша головоломка.

– Ти здійснив тринадцятий подвиг Геракла, любий! – похвалила мене Аліса так, що я аж запишався собою.

Виперти важезні колоди надвір допоміг Сашко Бальбо – я таки спромігся перебороти власну гордість і запросити його на поміч. А потім і пожалкував: з Сашкової ініціативи взялися робити це через вікно і через Бальбів поспіх добряче обдерли дубом низ віконної коробки. Я розбурчався, зате Сашко тільки рукою махнув:

– Чи ти з неї стрілятимеш?!

Був би на місці Сашка хтось ближчий – хоча би й Хорхе – пожбурив би в нього за такі слова чимось важким. А так в якості компенсації заподіяного збитку змусив допомогти затягнути той скарб у майстерню. По Бальбовому вигляду зрозумів, що він більше на подібне слизьке ногою не ступить. Та я й сам його не позву: солобай!

Аліса, побачивши понівечене вікно, рознервувалась мало не до сліз. Довелося пообіцяти, що згодом, пізніше, колись, обов'язково все відреставрую. Так і сказав: відреставрую, хоча і найменшого уявлення не маю як це зробити. Що тільки не наобіцяєш, аби дружину заспокоїти!

... Ще два дні пішло на яму в три метри завглибшки під каналізаційний септик. До пекла я би її за день викопав, але не тепер, не з моєю понівеченою ластою. Щоб загнати лопату в землю, доводиться тиснути на неї не лівою ступнею, в якій три металеві спиці, а її п'ято́ю, і це не одне й те ж. Та навіть попри таку пересторогу калічена ступня все одно підпухла й ночами в ній мовби хтось тоненьким свердликом дірки в кістках крутить – не сон, а мука.

І все-таки мушу, зціпивши зуби, терпіти, розуміючи, що це вже до скону, й придбаним учора в "Будмаркеті" двоколісним візком цілий день сьогодні поволі перевожу і заново складую, тепер біля ями, всю добуту з печі цеглу. Лишається день перепочити, засипати на дно того колодязя шар битої цегли для дренажу й викласти стіни септика – з дірками, як в Ютьюбі вчать. Закінчую роботу попри невеликий дощик, що стиха пускається, й радію, бо встиг таки якраз до вечері.

А дощ увечері тільки сильнішає, я місця собі не знаходжу, думаючи про яму – слід було би її чимось накрити, щоб вода не заливала, проте втома і біль в ступні роблять волю м'якою, ніби покладений на сонце шмат пластиліну – нехай... Зате ми з Алісою маємо час помріяти про майбутню кухню. Точніше, мріє вона, я лише ставлю незручні запитання в якості тестувальника проєкту, чим час од часу дратую три-де візуалізаторку.

– Терпи, кицю, – кажу я їй, – тобі взагалі простіше, ти тут в суперпозиції; уяви, як мені буде все це реалізовувати, враховуючи дилетантський рівень мого столярства, та ще й накладений на косяки твого три-де дизайну.

– Ти знаєш, що таке суперпозиція? – запитує Аліса. – Це ж нібито з квантової фізики термін.

– Точно не скажу, але слівце красиве і до ситуації пасує.

А за вікном лупить дощ, під його монотонний шум по блясі даху ми нарешті засинаємо, я чую його всю ніч, коли мушу прокидатися від роботи свердлика в кістках, і тільки вранці злива нарешті стихає. Ледь продерши очі, шкандибаю надвір, подумки уявляючи мальовничу картину з криницею, повною води.

Мокрі лелеки на осокорі клацають дзьобами, теж, певно, радіючи, що моква скінчилася. З гілок дерев ще скапують рештки дощу, за Городом у чистому небі встає сонце, місцеве дрібне птаство заходиться радісним щебетом і горобці вже з насолодою купаються в калюжі. Найперше йду до ями – як там вона?

Щось не те... Щось у цьому ландшафті не так. Не так, як я лишав його вчора під вечір. Спершу нічого не можу зрозуміти, але згодом мене осяває – а цегла де?! Невже хтось вкрав у дощ? Вкрав, і замість неї ще й купу глини насипав?! Та ну! Що за нав'язлива ідея – цегла не авто, не та цінність, щоб її поночі, в дощ, із чужого двору красти. Аж тут нарешті мені доходить: ота жовта купа і була учора цеглою. Була, проте під дощем вона перетворилась на глину. Але хіба таке можливо? Адже ген під вікном лежить собі стосик маленьких цеглин і нічого: яким був, таким і лишився, навіть кращим став – он як вилискує у променях вранішнього сонця перемитими бочками.

– Алісо! Мерщій сюди! – гукаю, барабанячи в шибку спальні.

– Ну що ще? – витикається у вікно заспана, невдоволена дизайнерка.

– Наша цегла розмокла, – показую я на купу глини.

– Як це – розмокла?!

– Ну ось так, бачиш: немає...

Мабуть, ми схожі на пару тубільців, яка вперше в житті бачить витівку ілюзіоніста.

– Хіба таке може бути? – стиха звертається до мене Аліса, розуміючи, втім, усю риторичність свого запитання.

– Знову сміятимуться, – кажу я тоном дивака, котрий чхати хотів на суспільну думку і повертаюся до хати по смартфон.

– Чуєш, Михайле, – мовлю я через пару хвилин, набравши номер гуру та привітавшися, – ти, звісно, зараз посмієшся, проте поясни мені чому вся цегла з печі за ніч під дощем стала глиною? Я ж із неї зібрався стіни септика викладати.

– Тобі крупно повезло, – на диво стримано відповідає Гергель, – що дощ пішов раніше. Колись печі клали з цегли-сирцю, тобто необпаленої. Уявляєш картину: ти склав би з неї стіни септика, провів каналізацію... – він уже розкотисто сміється.

– Навіщо ж так робили?

– Бо дешевше. Треба хазяїну піч покласти, він сирець і сам приготує десь у повітці. Піч завжди суха, боятись нічого.

– Але ж ця була схожа на справжню цеглу – я одну ледве молотком розбив.

– Ну да, схожий цап на бика, тільки шерсть не така.

– Що ж мені тепер діяти?

– Занось ту глину назад, доки волога, яму в кухні нею вимостиш. Якраз те, що треба.

... Стою над майбутнім септиком і довгою тичкою міряю глибину глиняної каші в ямі. Мало не по шию мені буде. Брати відро та вичерпувати? А нехай йому морока! Займуся чимось іншим, доки вода у землю вбереться. З понеділка почну те, що викинув, назад заносити. А вихідні присвятимо з Алісою інвентаризації майна – планували ж недавно.

Доки нажите поколіннями Саганів добро лежало по своїх місцях, його й помітно не було. Ба, більше – мені часом навіть здавалося, що в діда з бабою речей обмаль, тільки найнеобхідніше. Та як почали з Алісою переглядати вміст шаф, комоду, скрині, а особливо цілі поклади старих речей на трьох горищах – хати, майстерні та літньої кухні, нас те добро мало не засипало з головою. Принаймні в дворі, навпроти ґанку, виросла справжня гора непотребу. Ні, три гори, й кожна зі своїм асортиментом: залізяччя, шкіряні вироби й ганчір'я. І ще в хаті лишилося кілька картонних коробок зо всіляким дріб'язком: старий посуд, ложки-виделки-ножі, платівки, сувеніри-значки, безліч поштових листівок, а головне – кілька альбомів світлин від кінця позаминулого століття й до початку нинішнього.

Аж тут в мені прокинулась досі спляча жаба: чи то історика, чи колекціонера, чи просто банального скупердяя. Мені стало невимовно жаль палити або викидати чи й хоча би здавати на вторсировину вбрання тих трьох поколінь, що передували нашому.

– Ти тільки уяви, який музей моди тих поколінь міг би бути! – палко переконував я Алісу. – Вдягнути на сучасні манекени оці вишиті сорочки або гіпюрові кофтинки, чи штани-кльош або оту цигейкову шубу зі скрині, а поряд, на стіні, світлини відповідного часу, де подібний одяг на людях тієї пори – це ж неймовірна експозиція! І ці листівки на додачу – з реальними вітаннями, з короткими повідомленнями родичам про сімейні події: уявляєш, наскільки атмосферно це може бути! Навіть оці пожовклі радянські газети з відверто пропагандистськими статтями про комунізм, що ось-ось настане, – все формуватиме дух епохи. Та це вже й не музей моди був би, а музей, скажімо, двадцятого століття. Ну куди Чепурноус дивиться – при всій моїй повазі до нього?!

Ми з Алісою ніколи не любили збирати в квартирі зайвий хлам і час від часу безжально його позбувалися. І тепер, запалившись біля скарбів свого роду, я, сам не дуже вірячи в те, що кажу, сподівався ще й на Алісине несприйняття: ось зараз вона збунтується і тоді вже я з легкою душею, як казала баба Ліда, піддам усе це барахло всепереможній дії вогню.

– А пам'ятаєш, ми з тобою дивилися колись на "Дискавері" документальний серіал "Музейні таємниці"? – якось надто жваво цікавиться дружина. – Пригадуєш, в чому там фішка була?

– Фішка? В таємницях, пов'язаних із певним конкретним експонатом.

– І так, і ні, насправді. Бо якщо про таємницю розповідає музейний екскурсовод, це вже ніяка не таємниця. Це просто рекламний трюк для привернення уваги, прихована реклама музейної справи загалом.

– Тоді про що ти в дійсності?

– Про сам принцип подачі матеріалу. От уяви собі, що десь дійсно існуватиме експозиція з деяких цих речей. Але екскурсовод не просто говоритиме відвідувачам якісь загальні речі про експозицію в цілому, а додасть до такого екскурсу ще й кілька окремих історій, кожна з яких буде пов'язаною з тим, чи іншим конкретним експонатом. Мені здається, це було би страшенно захопливо!

А далі само собою вийшло так, що замість влаштувати всьому цьому барахлу заплановане раніше аутодафе[42], ми почали перебирати його ще раз, лишаючи мало не половину речей. Навіщо? Хтозна... Нехай полежать, вирішили ми, знайдемо місце.

Гадаю, що дід Сергій та баба Ліда нарешті були би нами задоволені.

18.07.

Ділові люди.

П'ятниця. Підходжу до молодшого бариги-перекупника, що чекає на здобич біля другого входу в базар. Чорні окуляри, гавайська сорочка, шорти-бермуди, але замість кросівок та сніжно-білих шкарпеток на вгодованому молодику чорні гумові шльопанці на босу ногу – таке враження, що він базар поплутав з пляжем. Короткі ріденькі вусики, пивне пузце, товсті волохаті литки і пилюка на пальцях ніг – як ото вони ходять без шкарпеток?! "Чоткій паца", з презирством казав на таких Астроном.

– Привіт, – вичавлюю із себе найбільш нейтральну форму вітання. – Старовина цікавить?

Пацик попри свій жлобський вигляд демонструє саму люб'язність:

– Здрастуйте. Що конкретно пропонуєте?

– Самовар, набори поштових листівок, радянські сувеніри, значки.

– Можете показати?

Я виймаю із сумки пакунок з листівками і прозорий пакет із щонайменше трьома десятками найрізноманітніших значків, зібраних, слід гадати, ще нашим покійним батьком в роки його юності та молодості.

– Решта пропозиції на світлинах у смартфоні.

– Сядемо в машину, – пропонує барига.

В просторому, зі слідами потертого шику, салоні ненової Audi A4 пацик передивляється вміст моєї пропозиції.

– Маю ще багато всього більш цінного, – кажу йому з метою заохочення.

– Скільки хочете за це?

Скільки... Дарма, що готувався, переглядаючи фалеристичні групи у фейсбуці та пропозиції на OLX, але так нічого й не второпав: траплялося, що ціни різнилися в рази – схоже, все залежить від досвіду продавця.

– По півтори тисячі за набір, – кажу спокійним, упевненим голосом людини, що вже продала подібного товару на сотні тисяч.

– Добре, – спокійно погоджується пацик і мені видно, як він ворушить брудним пальцем правої ноги, певно, камінець потрапив абощо.

Чи не продешевив я часом, якщо зі мною навіть не торгувалися?

Пацик розстібає блискавку на поясній сумці-кенгуру, витягає звідти пухку пачку купюр і натренованими пальцями зі швидкістю лічильника банкнот відраховує мені узгоджену суму. Потім з байдужим виразом переглядає світлини радянських фарфорових статуеток – одну, другу, третю...

– Ну... таке собі, – тягне пацик, дратуючи мене своїм брудним пальцем, що весь час невпинно смикається в чорному шльопанці, – по дві сотні за штуку хіба що. Винятково заради знайомства. На перспективу, так би мовити.

Аж тут на екрані відкривається синього кольору порцеляновий штоф у формі рибини, що стоїть на хвості, та вісім лафітничків[43] у тому ж стилі й кольорі – простояли хтозна скільки років центром бабиної композиції за скляними дверцятами буфету, який красувався поміж двома вікнами вітальні.

– Ух ти! – не втримується пацик. – А це вже цікаво! Скільки просите?

– П'ять за всю порцеляну.

– Дорого. Скиньте тисячу.

Все-таки я готувався. Цілий вечір просидів на сайті Monitex і те, що вважав раніше дешевим фаянсом, тепер іменую чарівним словом порцеляна.

– П'ять. І то лише заради знайомства. На перспективу, так би мовити, – я зумисно слово в слово повторюю нещодавні фрази пацика.

– Ви, мабуть, не тутешній?

– Харків'янин.

– Ділову людину одразу видно, – з дещицею поваги каже барига. – По руках.

Я думав, ми поважно обміняємося рукостисканнями, та пацик лише розслаблено ляпає по простягнутій до нього долоні, проте я встигаю її стиснути і якийсь час тримаю в своїй, дивлячись йому прямо у вічі – дещо насмішкувато, стримуючи бажання тицьнути лівою прямо в акуратний носик, бо терпіти не можу панібратства.

Він таки не дурень, зрозумів.

– Коли принесете?

– Хвилин через сорок. Там іще дещо є, – показую очима на смартфон.

"Дещо" – це самовар. З тією чортовою двоголовою куркою на боці, чотирма медалями і логотипом самоварної фабрики спадкоємців якогось Баташева в Тулі. Дві світлини: загальний вид і крупним планом емблема.

– Ого! – вигукує пацик, щойно бачить емблему. – Раритет. Скільки?

– П'ять, щоб не торгуватися.

– Ні! – відмова пацика настільки категорична, що я бачу: не пройде, хоча й геть не розумію причини.

– Чому?!

– На таке з початком війни стало дуже мало покупців. Та й стан непродажний – треба добре попрацювати, аби зняти з поверхні окис. І ще хтозна, який матеріал: латунь, чи томпак.

– А в чому різниця?

– Ціна залежить від кількості міді у сплаві: чим її більше, тим ціна вища. Томпак цінується більше. Та я сам у цьому мало розбираюся. Тому три тисячі максимум. І то лише... – тут пацик здогадується, що його кліше прозвучить уже втретє й зупиняється.

Ну що ж, виходить, не тільки в мене ця двоголова потороча викликає огиду. Хоч одне радує. Нехай забирає до дідька цей мотлох, щоб і очі мої його не бачили. Тому забираю смартфон і поспішаю додому, доки пацик не передумав або не поїхав.

Коли навантажений далі нікуди барахлом, я повертаюся до базару, то бачу біля пацика ще двох, так би мовити, клієнтів. Куди мені подітися? Підходжу ближче й спиняюся, чекаючи, коли перекупник звільниться. Базар живе на повну силу, тут кожен зайнятий власними справами, дослухатися до інших ніколи й тільки я один, хочеш не хочеш, чую уривки чужої розмови.

– Да я уже лєт дєсять копаю, всє Олєшкі пєрєрил... – відверто хвалиться кучерявий, з вислим носом чолов'яга. – Родіча вот научіл...

– Что-то прінєслі? – пацик перейшов на умовно російську, хоча й кількох його слів достатньо, аби зрозуміти, що він нею банально не володіє, але вважає ознакою коли не вищості, так освіченості.

– Поки що прийшли поінтересоваться, шо в ходу, – вступає в розмову третій, явно місцевий, судячи з його твердої вимови.

– Ну, це не ділова розмова, – розчаровано кидає пацик, умить перемикаючись на українську – мабуть, не вважаючи нового співбесідника гідним мови вищого спілкування. – Приносьте товар, подивлюся, тоді й поговоримо.

– Ділови-ий! – насмішкувато кидає місцевий. – Ану глянь сюди, – на цих словах він знімає з плеча якийсь довгий мішок, схожий на чохол від намету і розкриває його, запрошуючи перекупника зазирнути всередину.

– Ніхєра сібє, сказал я сібє! – пацик, побачивши всередині мішка щось, аж присвиснув. – Це що, з мамонта?!

Я й сам, почувши, тихо випадаю в осад: блін, що діється навколо! У тому мішку щось таке довге, може й з метр – чи то шмат бивня, чи кістка... А ти живеш, ходиш отак, про музейні справи розмірковуєш, порцеляновими свистульками бавишся і навіть не підозрюєш, що поруч, в цій сонній провінції, діється подібне.

– Дик скільки даси?! – скалиться місцевий.

– Тисячу, ну, дві.

– Да йди ти! – не соромлячись, обриває його власник мішка. – А ще каже: я ділови-ий...

– Хлопці, я на таких речах мало розуміюся. Давайте контакти, зателефоную знавцям, проконсультуюся, тоді й будемо рішати.

Коли пацик лишається сам, підступаюсь до нього і я:

– Приніс.

Але той ніби в якомусь ступорі перебуває, видно, що думками ще весь у тому мішку.

– Щось цікаве показали? – я запитую відверто, щоб вивести пацика з шокового стану.

Той якийсь час мовчить, потім, отямившись, каже:

– Кістку приносили, з ногу товщиною. Цілу. Від мамонта, не інакше. Ну й день сьогодні! То місяцями стоїш, срібні ложечки по одній купуєш, то за день такого надивишся...

– Цікава в тебе робота, – під'юджую я баригу. – Мабуть, багато чого надивився.

– Трапляється, – погоджується пацик. – Але не часто.

– Може й скіфське золото приносять?

– Цього не було, а царське ще десь вишкрібають.

– Береш? – запитую я таким тоном, що тому одразу стає зрозуміло: запитую не просто так.

– Беру. Маєш? – у пацика загоряються очі, навіть зіниці розширюються.

– Давай спочатку за це розрахуємось.

– Мене Славік звати, – простягує руку пацик.

– Хліб. З тебе вісім тисяч.

Він на ім'я не реагує, певно, гадає, що почулось або просто це в мене так випадково вимовилось, спритно відраховує необхідну суму, мигцем переглядає сервіз та самовар, на решту майже не звернувши уваги, і знову піднімає на мене очі.

– Золото з тобою?

Який меткий!

– Давай спочатку домовимось по ціні.

– Що в тебе?

– П'ять і десять.

– П'ятірка чотириста баксів, десятку, хай уже так і буде, візьму за шістсот.

– На Monitex оцінюють дорожче.

– Ну, то там і продавай – в чому проблема? – хмикає Славік. – Я тобі реальну ціну даю, а ти вирішуй.

– Скажу наступної п'ятниці, – ухиляюсь я від конкретики і ми прощаємось.

Одинадцять тисяч з можна сказати нічого – непоганий гешефт. Жаль, що одноразовий. Ремонт тягне з тебе гроші, мовби п'явка кров з ноги, тож якраз на матеріали пустимо: плита OSB, гіпсокартон, дріб'язок усякий до них, – в кухні на місці печі вже підсихає цементна стяжка, в коридорі вчора закінчив перенесену на нове місце, добре утеплену мінватою стіну, що відгороджує майбутній санвузол. Гуру Михайло ще у вівторок приніс бензопилку і начадивши нею на всю хату, зробив у стіні передпокою проріз для дверей до санвузла та вікно з нього в сад – дизайнерка так забажала.

– І яке ото воно буде? – чи то дивувався, чи обурювався Гергель. – У ванній кімнаті да й вікно – щоб усі бачили?!

– Нехай, чоловікові приємно буде. Таке ж котику? – широко усміхалась на те Аліса й тулилась до мене, змусивши гуру миттєво почервоніти, а нас із любкою припустити, що в нього все це в далекому минулому, якщо взагалі хоч щось подібне мав у житті.

Одним словом, ремонт набрав необхідного розгону і тепер мене вже не спинити – нарешті відчуваю смак творення.

08.08.

Повнота життя.

Життя тоді має сенс, як людина не має вільного часу. Ні, це я дурню зморозив. Життя тоді смачне, як часу вистачає на все, крім нудьги. Тобто, сенс життя у тім, щоб нудьги не було? Чорт забирай, та в пеклі ми точно не нудьгували, але щоб воно було сенсом життя?! Ні, я таки не філософ, не вмію сформулювати словесне рівняння так, аби ліва його частина логічно врівноважувала праву. "Мартин босий, да в брилі" – почув недавно від Хасточки приказку-характеристику на якогось її знайомого, що дозволив собі щось не по своєму статусу. От у ній повна логічна рівновага навіть попри смислове протиставлення. Чи оце: "Вола кують, а жаба ногу пне" – майже про мене з оцими моїми потугами до формулювань. Або моє улюблене риторичне: "І де ти був, як Зеликові кози дохли?!"

Таки наші люди скажуть, як зав'яжуть. Позавчора стояв у черзі в найближчому до нас магазині, з дитинства ще відомому мені, як "Колгоспний". Якраз привезли свіжий, прямо з печі, хліб з тутешньої пекарні, що дивом якимось тримається й досі на плаву – в першу чергу через любов Города до його смаку, що не змінюється цілими поколіннями. Переді мною Уляна Петрівна з Агнесою Степанівною торочать своє одвічне – про городні справи і що в лузі ось-ось ожина поспіє, то треба разом сходити в Бакаєве, встигнути, доки інші з листям не обнесуть. Аж тут до тісного магазину прослизає хлоп'я років восьми-дев'яти і так якось невимушено, звично, я би навіть сказав напрактиковано, опиняється перед самим прилавком і вже руку простягає до продавчині з синьою півсотенною купюрою.

– А чого це ти, малий Мекекало, без черги лізеш?! – миттєво реагує на порушника пильна, мов польський прикордонник, Гармашиха. – Ану, стань отуди, в кінець.

Малий опускає очі й шасть назад – кудись аж за двері, де хвіст черги. Та не минає і хвилини, як він повертається з круглопиким дорослим, схожість з яким очевидна будь-кому: це батько.

– Ось ця баба, – зі сльозами на очах хлопчина показує батькові на Гармашиху.

– Як Ви смієте дражнити мого сина?! – на весь тісний заклад гримить обурений батечко і наче василіск обпікає поглядом Уляну Петрівну.

Черга вмовкає мовби по команді. Я вже обмірковую як би мені стати так, щоб в разі чого встигнути прикрити сусідку від сваволі цього мугиря. Та Уляна Петрівна на його грізний вигляд і вухом не веде.

– Ото-о... – зневажливо маше вона рукою. – Не я те придумала. І дід твуй по-вуличному Мекекалом звався, і батька твого Мекекалом звали, й сам ти Костя Мекекало, і діти твої з онуками да правнуками Мекекалами будуть. Не вчив би дитину без черги лізти – я б і не згадала.

Костя тільки, мов риба, хапає ротом повітря, але відповісти нічого не може – мовчазна солідарність суспільної думки в черзі настільки матеріалізована, що навіть мені стає зрозуміло: будь-яка відповідь батька ще більше закріпить, у бронзу віділлє вуличне родове прізвисько "Мекекало". Він хапає сина за руку й мовчки випаровується з "Колгоспного". Черга оживає і одностайно підтримує Гармашиху в її поглядах на виховання підростаючого покоління.

Та знов повертаючись думкою до сенсу життя, спробую тепер зайти з іншого боку. Можливо, закладена Кимось мета нашого перебування в сфері, що прийнято називати життям, полягає в отриманні нами досвіду пізнання як добра, так і зла? Навіщо? Ну, наприклад, задля постійного вибору нами того чи іншого. Можливо, наша поведінка, реакції на добро та зло, вибір поміж ними є чимось на зразок кодування в двоїчній системі – як це відбувається в айтішників? Наприклад, одиничка це добро, а нуль – зло. І тоді чого варта програма, написана всуціль одиничками, або нулями? Можливо, тільки їх поєднання має певну цінність в очах того Невідомого, котрий бавиться нашими свідомостями, сидячи за лептопом, на екрані якого весь наш уявний Всесвіт?

Уперше після того пам'ятного випадку на пляжі зустрівся з Раєю. Зіткнулися в аптеці, куди зайшов купити чергову партію ліків. Заклопотаний, виходжу, опустивши голову, з торгової зали в коридор і натикаюся на жінку. За мить перед цим встигаю побачити жіночі босоніжки, звично беру вправо, але босоніжки, всупереч навичкам ПДД, приймають вліво і ми стикаємось.

– Вибачте, – буркаю, підводячи погляд, і він тоне в синьому морі Раїних очей.

– Здрастуй, Глібе, – тон її знову насмішкуватий, – вже й помічати не хочеш? Як здоров'я?

– Привіт. Що тобі до мого здоров'я?

– Як-не-як твоя сімейна лікарка. Забув? Дружина вже записалася до сімейного? Я би взяла.

– Схотілося ролі жінки-фатум? З твоїми синіми очима?

– Як спина? – не зваживши на мою шпильку, запитує Рая специфічним, притаманним лікарям тоном. – Голова болить?

– Зі спиною все добре, з головою... терпи́мо, жити можна.

– А з іншим?

– З іншим просто чудово. Спасибі тобі за все, – я навіть руку до серця прикладаю, – щиро кажу. Все, поспішаю.

– Рада за тебе, – дещо сумно, проте, можливо, що й награно, відказує Рая і ми розходимось.

Ну навіщо мені це?! Дивовижно влаштований світ: чи не кожна твоя дія, неважливо, велика вона чи маленька, значима чи, здавалось би, геть непомітна, може створити своє відгалуження причин та наслідків, ланцюжок яких в подальшому здатний вплинути на твою долю. Хіба думав я три місяці назад, що наші з Раєю стосунки можуть мати як позитивну, так і негативну оцінки – з якого боку, з чиєї сторони, під яким кутом на це поглянути? Що всяке добро може нести в собі дещицю зла і всяке зло має в собі зачатки добра – дивлячись, в якому напрямку почне будуватися новий ланцюжок причинно-наслідкових зв'язків?

Схоже, Аліса – що там на Клевені? – в Городі! – обживеться значно швидше, ніж я. В неї станом на сьогодні, коли не помиляюся, до семи десятків клієнток, а враховуючи певні, всім відомі риси їх жіночих характерів, у дружини вже починає складатися щось наближене до цілісної картини життя місцевої громади. З Вірою, невісткою Гармашихи, прямо-таки товариські стосунки, навіть одна до одної в гості почали забігати – то нібито кориці позичити, то парфумом похвалитися, проте з очевидним мені наміром просто побазікати: знайшли щось спільне – правда, поки що не знаю в чому саме воно полягає.

Агнеса Степанівна приміряла на себе роль коуча по господарству і те, схоже, неабияк сподобалось обом: акуратистка, здається, знайшла ученицю якраз по собі й мені з того чи не найбільша радість, бо Аліса-неофіт чи не щодня порпається на городі та навіть народила днями справжній мем:

– Сходжу в овочевий супермаркет, – каже вона вранці або перед обідом, маючи на увазі свої грядки, з яких приносить то огірки з кабачками, то качани молодої кукурудзи, а відучора вже й перші помідори, та ще й хвалиться мені з очевидним задоволенням: – Ти знаєш, виявляється, горо́д це захопливо, не важко, а користі від нього скільки! Я вже й забула, коли ми харчувалися так різноманітно.

Я слухаю Алісине щебетання, тихо, про себе, аби не зурочити, радію і пригадую слова Довженкової матері: "Нічого в світі так я не люблю, як саджати в землю, щоб проізростало". Неочікувані метаморфози з моєю дружиною, що там і казати; аби ж тільки її ентузіазму вистачило й на осінь з весною.

Здається, ще більш комунікабельна, ніж моя Аліса, Люда Бальбо, яка вміє аж надто легко та невимушено переходити з усіма на "ти", постачає дружині меседжі чи не про всі очевидні, приховані та зовсім утаємничені від широкого загалу події, подібні в чомусь до мазків маляра-імпресіоніста: самі по собі ці повідомлення, неважливо – нейтральні чи яскраві, або інколи навіть шокуючі, проте складені в Алісиній уяві докупи, малюють в її голові чудернацьке полотно життя Городської спільноти, переважно в жіночому вимірі: хто кому сестра, кума, подруга, хто де працює, хто із ким одружений, чи потайки любиться і як все це інтерпретується в колективній свідомості тутешнього люду: з осудом, байдужістю, співчуттям, а чи схваленням. Час від часу, коли в її голові набирається чергова критична маса інформації, вона скидає все це сміття на мене, чим інколи просто шокує. Можливо, я помиляюся, проте мені здається, що почуте хоча би частково, проте заміняє дружині її улюблений колись театр.

До війни наш з Алісою світ стояв на простому й, здавалося нам, єдино правильному принципі: працювати стільки, щоб мати спроможність гарно відпочити. Працювати і відпочивати, працювати і відпочивати, працювати і відпочивати: п'ять днів працюємо, два відпочиваємо, пів року працюємо, декаду відпочиваємо взимку, ще пів року гаруємо і два тижні чілимо влітку – життя вдалося! Що таке гарна робота? Та, на якій платять достатньо, аби жити не гірше, ніж середньостатистичні мешканці твого міста, тобто, мати певний набір благ, відповідних твоєму статусу: житло, авто, гардероб та відпочинок. Улюблена робота? А вона існує, ви це серйозно?

Сім'я Чепурноусів із глибоко провінційного Города вперше змусила нас припустити, що альтернатива нашому колишньому життєвому принципу не фантом, не вигадка. Ми з Алісою ще не обговорювали це відкриття цілеспрямовано, але і я, і вона наодинці з собою подумки однозначно вертаємось до нього – окремі репліки, що проскакують між нами, є тому свідченням. Варто спитати в Чепурноусів і вони точно скажуть в чому саме полягає для них сенс життя, принаймні так мені здається.

Якось, вибехавши ще одну яму під септик з ванної кімнати, я відчув неймовірне задоволення від руху нашого ремонту вперед, від власної праці й від очікування дива, що досить скоро, заплановане в наших мізках, а потім перенесене Алісою на екран лептопа, має стати втіленою реальністю. І що в моїй праці наді мною ніхто не стоїть, не підганяє мене, а в голові – жодної думки, що від чужої оцінки моєї праці буде залежати моя доля: як я зроблю, на що спроможуся по силах, умінню та статках, те й буде, власне, моїм надбанням. Й досі пам'ятаю те неймовірне осяяння: ось у чому справжнє задоволення від праці – воно в усвідомленні, що ти працюєш на себе і для себе!

І хоча я ще не ділився своїм відкриттям із Алісою, бо, зазвичай, думається про подібне тільки під час роботи і чим вона монотонніша, тим ліпше мислиться, проте щось мені підказує, – та, власне, не щось, а умовні дев'ятнадцять років спільного життя, – що й дружина заходить приблизно в той же стан сприйняття наших реалій. Принаймні я дуже на це сподіваюся, бо немає для сім'ї нічого гіршого, ніж відмінність у світобаченні: чи ж нам із нею цього не знати?

... Діана приїздила! Другого серпня в Аліси день народження, тож доня вирішила зробити мамі подарунок і повідомила нас лише у п'ятницю, напередодні, як уже їхала "Інтерсіті" з Ужгорода до Києва. Зателефонувало, дурненьке, о сьомій ранку – нас із матір'ю підкинуло на метр над ліжком: хто ж так робить?! "Інтерсіті" буде в Києві надвечір, близько сімнадцятої, а далі що?! Ночувати бозна-де? Втрачати майже добу? Таксі? Ті хапуги, побачивши дівча, ззлуплять скажені гроші.

Мусимо попри сьому ранку разом іти до сусідки.

– Агнесо Степанівно, дуже прошу, край потрібна Ваша "Славута" – в Київ терміново зганяти.

Хасточка обурюється:

– У тебе як завжди: на охоту йти, а ти собак годуєш! Не міг хоча би вчора сказати?!

"Що значить: завжди? Я вперше прошу. І до чого тут якісь собаки?!"

– Коли Ви просили, у мене теж інші плани були, та я не відмовив. Жалієте, Агнесо Степанівно? Так і скажіть!

Аліса щосили смикає мене за футболку, та у нас із Хасточкою свої, давніші рахунки.

– А ти як думав, може й жалію. Не дай бог, розіб'єш, хто мені нову купить?

– Агнесо Степанівно, донька до нас приїздить зі Словаччини, – Алісиним дипломатичним інтонаціям позаздрила би й Урсула фон дер Ляєн, – нас наперед не повідомила, приїде в Київ сьогодні під вечір: куди їй там вночі подітися? Дитина ще, таксисти обдеруть її до нитки, Ви ж самі знаєте, та й страшно – дівчина. Бензин за наш рахунок.

– Ну, дик чого ж одразу так не сказать?! Тоді і я з вами. Обновку собі на Даринку пошукаю. Давно збиралася.

"Цікавий компроміс. Тобто, коли вже розіб'єш моє авто, то разом зі мною, бо нащо тоді й мені жити? Чи як? – хмикаю я про себе. – Або з поганої вівці хоч вовни жмут?"

– Їдь один, – каже мені Аліса, нашвидкоруч готуючи сніданок, – я ліпше кухнею займуся, щоб завтра час не витрачати.

До Києва ми з Хасточкою дістаємося без жодних пригод. Але коли, висадивши власницю авта на метро "Лісова", я опиняюсь в потоці київського транспорту, то мало не починаю панікувати. Малознайомий мені й раніше Київ з його щільним трафіком і трьома роками моєї відсутності в наших реаліях, перетворили столицю на практично чуже місто. Навіть не уявляю, як би я впорався без навігатора в смартфоні. Ще по дорозі сюди виникли в мене дві плідні ідеї: купити для Аліси подарунок на день народження і заглянути в магазин "Ібіс" – хто не в темі, є така вельми специфічна торгівельна мережа. Першу я реалізував швидко і легко, зв'язавшись з інтернет-магазином та вказавши за адресу доставки названий магазин, де й обміняв гривні на подарунок – електронну книжку, вбивши таким чином двох зайців одразу. Навіть трьох, бо продавець ще й люб'язно закинув у пам'ять гаджета два десятки українських романів.

...Коли зброя тривалий час присутня в твоєму житті, як найнеобхідніша в світі річ нарівні з водою та їжею, то залишившись одного разу без неї, все одно прагнутимеш мати її задля внутрішнього свого спокою. Розумію, що це якась хвороблива залежність, проте нічого не можу з собою вдіяти. Тож я практично щодня знаходив часинку, аби заскочити в майстерню, де в дідовій металевій шафі з інструментом ховається та сама бляшанка, виймав із неї наган і милувався витвором бельгійського зброярського мистецтва, чистив, протирав, хоча в цьому й не було вже жодної потреби, слухав характерні звуки тріскачки, коли прокручуєш барабан і жалкував, що мені ніколи не вдасться легалізувати цю чоловічу іграшку.

А часи нині такі, що зброя в твоєму житлі то додаткова запорука душевного спокою. І що більше слухаєш всіляких ютьюбівських експертів про війну та становище в країні, то все більше хочеться мати вдома сталеву штуку метр завдовжки з кількома десятками набоїв. Тож в якийсь момент в мені спрацьовує той самий механізм прийому спонтанних рішень: хочу зброю! Як це зробити? Тепер, на щастя ти можеш практично миттєво з'ясувати для себе по суті будь-яке питання, варто лише правильно запитати про це в дядька Гугла. Чим я невідкладно й скористався та отримав цілком вичерпні для себе відповіді.

Аліса, почувши тоді про мої наміри, тільки зітхнула:

– Це все той твій наган. Якщо в першому акті п'єси на стіні висить рушниця... Мені якось не по собі.

– Те все в минулому, та ще й у світі театру – винятково, аби підказати глядачам причинно-наслідковий зв'язок між початком і кінцем. Тепер не ті часи, кицю, рушницю тримають у сейфі, її ніхто не бачить, але життя не театр і лихо ходить тихо. Я не хочу, щоб воно застигло нас зненацька, як Україну в чотирнадцятому, а потім ще й у двадцять другому. Людина тільки тоді відчуває себе вільною, коли сама здатна захистити свою волю.

– Але ж тут ні в кого зброї немає.

– Я цікавився: в країні зареєстровано майже півтора мільйони її одиниць, а по факту на руках може бути втричі більше – це теж статистика. Виходить десь по одному стволу на п'ять-шість сімей, тобто, в когось із клевенців точно є. Навіть можу припустити в кого саме: гадаю, в Гергеля є, бо лісник, і, можливо, в Бальба – треба поспитати.

– А нам вона навіщо?

– Винятково для захисту свого життя: в першу чергу твого, ну, і мого, звичайно.

Зрозумівши, що відмовити мене не вдасться, вона знову зітхнула, тільки вже мовчки.

А тиждень назад я таки обміняв у бариги Славка п'ять жовтих кружалець на цілих дев'яносто тисяч національної грошової одиниці, лишивши собі про запас іще дві п'ятірки та дві десятки. Я пообіцяв собі – десятина піде на донейти для ЗСУ. А перше, що ми зробили – відправили на пенсію старезний "Донбас": надто вже він нам своїм гуркотом у печінки в'ївся. Та й об'єм його жодним чином не відповідав навіть нашим відверто скромним потребам.

Щоб усвідомити яку незбагненну цінність має золото для нашої цивілізації протягом усієї історії, потрібно хоча би раз ним заволодіти Виявляється, монети в п'ять золотих царських рублів – малесенького жовтого кружальця вагою лише в чотири грами з хвостиком – цілком достатньо, аби придбати двокамерний рефрижератор Gorenje, що ми тоді невідкладно й зробили, або ж, пройшовши певні, не надто обтяжливі формальності, стати власником помпового дробовика: його можливостей в таких руках, як мої, вистачить, щоби в разі крайньої потреби захистити свою сім'ю від чужої агресії, принаймні не виглядати безпомічними тюленями на льоду, яким відрізано шлях до рятівної води люди з дрючками в руках.

Тож, маючи вже холодильник, я тепер з чистою совістю витрачаю кілька годин вільного часу на пошук збройового магазину та спілкування з його персоналом, аби мені допомогли суттєво спростити вплив вітчизняної маньяни, потім вертаюся до полишеної бозна-де Агнеси Степанівни і вже разом із нею їдемо на вокзал, де й чекаємо на "Інтерсіті".

Моє улюблене дівчатко не впізнати: Діана виросла, змінилась, стала зовсім дорослою і одного мого пильного батьківського погляду вистачає, щоб зрозуміти – переді мною жінка, хай ще й дуже молода, проте ніяк не дівчинка. Як тепер багато в ній від Аліси, тієї, якою я знав свою дружину дев'ятнадцять років назад і в яку тоді закохався назавжди. Мені й бентежно, і сумно чомусь, але і радісно водночас. Зустрівшись, ми беремося обніматись та цілувати одне одного до нестями і сльози на очах моєї дівчинки щирі, а на моїх скупі, непрохані.

Помітивши, що в авто сидить чужа людина, Діана притримує мене за руку:

– Хочу тебе дещо спитати... Як у вас із мамою насправді?

– Чесно?

– Звісно!

– Як дев'ятнадцять років назад, – усміхаюся я, хоча раніше, до цієї нашої зустрічі, ніколи би їй так не відповів.

І Діана невимушено та безпосередньо – цілком, як її матуся – знову кидається мені на шию, а я, покинувши її сумку, підхоплюю доню за талію і кружляю навколо себе, доки, забувши про свою ласту, ледь не падаю зі своїм щастям прямо на "Славуту".

Не знаю, що там насправді купила Хасточка на Даринку, – вона не хвалилась, я не питав, – проте, переконаний, своєю спонтанною поїздкою вона лишилась абсолютно задоволеною, бо всю дорогу назад втілювала в собі не тільки Всевидяче Око, але і Всечуюче Вухо Клевені, з розумінням поступившись Діані місцем поряд зі мною. За розмовою двох найрідніших людей ми всі навіть незчулись, як опинилися в нашому світі води та пишної зелені. Контраст у порівнянні з мегаполісами настільки швидкий і від того раптовий, що вражає навіть мене, а вже про Діану й казати нічого, й увесь час своїх гостин – три доби – донька не може прийти у себе й повсякчас стверджує, що вона почувається ніби в Едемськім саду.

Алісин birthday і два наступні дні ми провели утрьох – я навіть не пам'ятаю, чи був коли щасливіший. Показали Діані все, що самі бачили і знали. Донька мліла від захвату, Аліса, неочікувано для мене, вперше демонструвала щось схоже на гордість за місце, куди закинуло її життя, принаймні перші ознаки цієї гордості – в першу чергу тому, що Клевеня так сподобалась Діані. Навіть шахеди не турбували нас ці три ночі: тихо було, ніби їх, суто задля Діани, якась вища сила відводила від Города. Хасточка, ще в п'ятницю отримавши від нашої гості пачку кави в якості презенту, задоволено тоді прорекла: "Пиво не диво, а честь дорога!", тож трьома днями пізніше милостиво погодилась знову надати нам свою безцінну "Славуту", аби ми доправили рідне дитя до столиці.

В Києві ми посадили Діану на прямий автобус до Братислави і щоб розвіяти трохи сум та вгамувати Алісину спрагу за мегаполісом, провели в столиці майже цілий день. Результати шопінг-терапії для дружини, вперше за майже чотири роки війни, виявилися вдалими навіть попри те, що замість бутиків, які нам уже не по кишені, я відвіз Алісу на єдину відому мені в Києві фешн-локацію (хай і з присмаком іронії) – демократичний Даринок. Та й дивно було би паркувати "Славуту" біля бутиків – у столиці навіть біля секонд-хендових точок не стрінеш таких раритетів вітчизняного автопрому. Проте після того, як ми методично прочесали там усі ряди, придбані Алісою сукня, туфлі та деякі дрібнички, схоже, повернули їй віру, що вона таки в своїх обновках знову зможе виглядати леді, а не якоюсь там нещасною вепео. І хоча все це потягнуло на суму, співставну з ціною турецького дробовика, я був радий помітити в очах дружини блиск жіночого щастя.

Шопінг відібрав у нас всі сили, страшенно схотілося їсти, та наше свято ще тривало, тому, не спокусившись на Даринку вивіскою "Львівські круасани", ми вирішили його продовжити, через "Гугл мепс" знайшли відносно недалеко ресторацію "Оджахурі" й через п'ять хвилин, плюнувши на морально вже застарілі для нас умовності, хоробро припаркували свою майже іграшкову тачку з провінційними номерами поміж "Теслами" та "BYD", а потім, наслідуючи приїзд д'Артаньяна в Париж, вийшли з гордо піднятими головами і замовили собі обід на критій терасі.

Меню, звісно, було грузинським з домішкою узбецьких та європейських назв. Мені хотілося м'яса, Алісі риби та овочів. Коли ми нарешті розправилися з оджахурі, кебабом, рибною юшкою, дорадо і випили кави, я почув із вуст Аліси:

– Додому хочу. І як люди в Києві живуть?! Спека, смог, метушня...

Я гідно оцінив іронію харків'янки, ми посміялися, потім вона зізналася:

– Але тепер я розумію людей з провінції, яких стомлює перебування в мегаполісі. Ужгород за два роки уповільнив мої життєві ритми, ще через два роки твоя Клевеня остаточно зробить з мене провінціалку...

– Наша Клевеня.

– О, то я вже маю право так говорити?!

– Це лише твій внутрішній вибір.

– Добре. Наша Клевеня остаточно зробить з мене провінціалку, я обабію, носитиму щось балахонисте, аби не дратувати тебе складками жиру там, де зараз у мене талія, днями порпатимусь у городі, заведу курей і качок та не любитиму великих міст з їхньою суєтою натовпу, шумом транспорту і негостинністю інфраструктури.

– Ну, принаймні обабитись я тобі точно не дозволю. Завтра ж придбаю ваги: щоранку будеш у мене зважуватись голенькою. Київ і мене стомив, голова почала боліти. У нас незрівнянно краще: тихо, зелено, повітря свіже, недарма ж Діана Клевеню раєм називає. Та й твоє перше враження, коли пам'ятаєш, було схожим. Пам'ятаєш?

– Це коли ми разом в душі милися?

– Пам'ятаєш значить. Качок, курей у нас точно не буде – вони гидять де хочуть, досить із нас і лелек, еге ж, кицю? – я змовницьки підморгнув Алісі й нас ізнов охопив нестримний регіт – навіть люди за сусідніми столиками почали озиратися, певно, з думкою про пару коханців, бо хіба ж може подружжя зі стажем у два десятиліття так сміятися?!

Звідки було їм знати про нашу пригоду тижневої давнини? Я тоді якраз уперше випробовував на дворових бур'янах щойно придбану мотокосу і мені нарешті вдалося надати нашому двору вигляду, що хай і віддалено, та все ж нагадував трав'янистий покрив найпростішого газону. Тільки в кутку навколо старого осокора лишалась незачеплена косою купа стебел з синенькими, чимось на волошки схожими, квітками і вся в білих слідах лелечої життєдіяльності, бо ж була якраз під гніздом наших лелек, а я добре пам'ятав про скид, свідком якого випадково став.

Як воно так сталося, що Аліса за півтора місяці свого життя на Клевені нічого такого не побачила? Тож, доки я ходив у сарай по граблі, їй закортіло зазирнути саме в той куток двору – суто з жіночої цікавості: що то воно там таке біліє на тих нескошених стеблах і на землі довкола? Вгорі на гнізді тіснилося вже четверо цибатих, довгошиїх, як їх тут звуть, гайстрів; двоє молодих лобуряк, стоячи на самому краєчку гнізда, завзято тренувалися, щосили вимахуючи крильми.

Я надто пізно крикнув Алісі:

– Туди не ходи!

Довга біла стріла, випущена з натуги юним фізкультурником, поцілила їй прямо за шию і розлилась по спині аж до п'ятої точки. Вереск переляканої Аліси чула вся Клевеня. Дружина, спершу ніяк не розуміючи, що то таке тепле раптом вилилося їй за шию і потекло по спині, вип'явши бюст, рвонула з місця, образно кажучи, мов поранена лань – я ледве встиг її перехопити і хоч якось пояснити на ходу суть катаклізму. До душу в саду Аліса мчала попереду, я, накульгуючи, ледве встигав за нею. З боку Всевидячого ока Клевені це, поза сумнівом, виглядало як сімейна сварка, коли чоловік хоче показати своїй половині хто в домі господар і, припускаю, між деякими клевенцями цілком могла відбутися така розмова:

– Чув, як Сагань учора свою ганяв?

– Дик! Казали люде, й на площі коло музею було чуть! А ще культурний, з самого Харкова. Да й то таке: у квартирі хіба поганяєш? А на дідовщині, щитай, гектар землі – хоч цілий день ганяй.

– Допекла, значить.

– Но, ти скажи, й спе-ціа-ліст! Отак кричала, а на юй і сліду немає.

– Мо' лозиною.

– Лозиною, воно болю-уче! Пам'ятаю, мати покійниця, Царство небесне, було як захватить мене. О-о-о! Й досі чухається.

Звісно, я не став озвучувати Алісі ці свої фантазії на тему народного чорного гумору, аби не травмувати її тонку натуру, проте ми й без того знайшли масу цікавих нюансів у моїх спостереженнях та її відчуттях під час пригоди, щоб сповна нареготатися й полишити "Оджахурі" в прекрасному настрої. Сусіди за столиками нам відверто заздрили, коли ми йшли до свого авта, бо Аліса виснула на моїй руці та зазирала мені у вічі, як вміє робити лише вона одна. Гадаю, пазл для них склався остаточно лише коли ми сіли в "Славуту": а-а, мовляв, так ось у чім розгадка їхнього щастя! Необтяжені проблемами дурносміхи-провінціали. Раденькі, що дурненькі. Хіба ж людина на "Теслі", по життю несучи на своїх плечах нелюдський тягар відповідальності за цілий сектор підвладного їй білого світу, стане поводитись на людях безпосередньо, мов дитина?!

– Хочу тобі в дечому зізнатися, – мовила до мене Аліса вже за межами Києва, – твоя юшка, тоді на лузі, була набагато смачнішою, ніж ця, в ресторані.

– Дякую, – я милостиво, ніби король, прийняв зізнання дружини.

– І свіжий лящ видався мені смачнішим, ніж дорадо, хоча в ньому й стільки кісток. Та взагалі я, здається, починаю розуміти й по-справжньому цінувати натуральність навіть зо всією її простотою. В цьому є щось більше, ніж просто відчуття смакових рецепторів – майже філософія, і вже ж точно певний смисл.

– Ще трохи й можна буде запрошувати в гості Іванку Дячук, – усміхнувся я.

– Це ще хто така?! – одразу ж нашорошила вуха Аліса.

– Дуже популярна на Ютьюбі блогерка, яка вишукує по всій Україні дауншифтерів на зразок нас із тобою і бере у них інтерв'ю, в яких ті розповідають, як вони докотились до такого життя.

– Тоді не раніше, ніж ти виконаєш свою обіцянку.

– Обіцянку? Яку?! – необачно здивувався я.

– Терпляче втілювати в життя всі мої дизайнерські фантазії. Пам'ятаєш?

– Що було, то було, – я вдавано зітхнув.

Десь за Семиполками Аліса, наморившись, задрімала. Я собі такої розкоші дозволити, звісно, не міг, тому повернувся до недавніх роздумів: коли, все-таки, людське життя має сенс? Мабуть тоді, така моя нинішня думка, як воно по вінця наповнене змістом, враженнями, емоціями. Добре, йдемо далі.

Чим вимірюється повнота твого життя? Величчю цілі, її масштабом? Так у кожного свій масштаб цілі. Візьмімо двох студентів: обидва вчаться в одній групі, але один легко здобуває червоний диплом, а для іншого надметою є просто закінчити виш і отримати хоч якийсь документ. Але я знав людей, для яких червоний диплом став їхнім найбільшим життєвим досягненням. Їм на противагу є такі, що сяк-так закінчують виш, проте потім швидко стають керівниками успішних підприємств, бізнесів. Виходить, що не в масштабі мети справа, а в її важливості для людини, яка робила вибір – тоді змістовність матиме особливу вагу.

Враження важливі? Ще б пак, вони живлять емоції, будять думку – як ось цей приїзд Діани. Чи повинні вони бути тільки позитивними? Коли помислити, то життєвий досвід ніщо інше, як правильні висновки, винесені з помилок. Значить, в житті має бути баланс між позитивом і негативом – крайнощі роблять тебе або вразливим, або нещасним, бо якщо ти не помилявся, то ніби й не жив, і без досвіду легко припустишся колись дійсно фатальної помилки. А якщо все твоє життя суцільні помилки, тоді звідки ти знатимеш смак щастя, без якого життя взагалі втрачає сенс? Виходить, ти живеш, аби пізнати добро та зло і зрозуміти яка між ними різниця.

Емоції. Вони суть твого "Я": який ти, такі й прояви твоїх реакцій на добро чи зло. Звісно, сила тих проявів у кожного своя: хтось палить себе зсередини, інший здатен запалити світ навколо. Тож дай нам, Доле, вражень по наших нервах. І коли вже думка про емоції, то як не помислити про заздрість людську? Тим більше, що позаздрити ближньому це так по-українськи! Доки не було в нашому житті соцмереж, українська заздрість начебто й не дуже кидалась у вічі. А тепер хоч не скроль ту новинну стрічку фейсбуку – заздрять всім і у всьому: депутатським зарплатам і прокурорським пенсіям, статкам олігархів і віллам бізнесменів, кешу корупціонерів, силіконовим бюстам, підкачаним сідницям, причому заздрість ця завжди супроводжується люттю. Ніхто не напише: "Ой, я так йому по-доброму заздрю!", хоча опинися будь-хто із цих заздрісників на місці депутата чи корупціонера – це ще невідомо хто би вкрав більше: проявлений грішник чи цей заздрісник, якому просто не повезло в житті залетіти на тепле місце. І от ці люди, реагуючи на чуже "щастя", обов'язково поставлять смайлик – злу мордочку – та надрукують якийсь прокльон або щонайменше емоційний осуд. Зроблять і вдоволено підуть далі з твердим переконанням гідно виконаного громадянського обов'язку – настільки повно виконаного, що для них навіть сама собою відпадає моральна потреба донейтити на ЗСУ.

То що в такому разі для мене самого є повнота життя?

Не дати вмерти прадідовій господі, вдихнути в неї нову порцію життя – чим не мета для дауншифтера? Більшої я ніколи ще не мав. Зберегти те, що є поміж нами з Алісою – хіба цього мало? Знайти собі заняття по душі; таке, щоб не соромно було дружині в очі дивитись, коли зарплату отримаю. Обов'язково навчитися у діда Пантьошки садівництву, а в Сашка – рибалити по-справжньому. Здолати наслідки пекла в собі, але нізащо його не пробачити. Нарешті, жити смачно, з яскравими відчуттями й найширшим спектром емоцій – на зло чортам у пеклі, а найперше Ухову, що гирю кинув мені на ногу. І в жодному разі не допустити більше, щоб над моєю волею запанував якийсь кацап чи бандит: "Ремінгтон"[44] мені у поміч!

27.08.

Врожай і Достоєвський.

Уже щонайменше п'ять тижнів не чути вночі шахедів. Всезнаючі військові експерти кажуть, що ті літають тепер на висоті в кілька кілометрів, де їх не дістають мобільні вогневі групи. Привчений до початку, мов по розкладу, їхнього щоденного монотонного торохтіння десь між дев'ятою і десятою вечора, тепер лише згадую в тиші своє земне, а ще більшою мірою підземне, життя на "нулі", коли з неба щомиті могла впасти на тебе смерть, наш взвод, від якого, схоже, нікого, крім мене й не лишилось –і все завдяки нашому орденоносному ротному – й думаю про тих невідомих мені мирних людей у великих містах, яких також ось-ось має вихопити з життя помахом своєї коси нечутна мені й невидима для них потворна крилата тітка.

В армії, тим більше, на війні, людина часто має відчуття, що її долю вирішують інші, не вона сама, і, здається, це страшенно контрастує з життям "цивілів". Але, чорт забирай, виявляється, в інформаційну епоху і долями мирних людей, не питаючи їх, так само, як на війні солдатськими, розпоряджаються інші, причому відверто аморальні типи. Вмикаєш інтернет і бачиш, як рудий дідуган з вельми сумнівною репутацією, якому населення трьохсотмільйонної країни не з великого розуму вручило власні долі, оплесками стрічає край червоної доріжки плішивого виродка-упиря, сьогоднішнє втілення вселенського зла, потім сідає з ним в одне авто і ти розумієш, що саме там і відбулися справжні перемовини, від яких, власне, безпосередньо залежать долі десятків, коли не сотень мільйонів людей на Землі, а все, що сталося в Анкориджі по тому, то не більше, ніж бутафорія.

Ці двоє, які до твоєї власної країни не мають жодного відношення, вважають, що мають право вирішувати, та навіть уже й вирішили твою долю і долі твоїх близьких. І тепер лише питання часу, коли до твого житла, з ноги винісши двері, увійдуть вбивці та мародери, аби взяти тебе з дружиною, розніжених у ві сні й зробити з вами все, що їм захочеться. А ти, чоловік, здавалося б – захисник, стоятимеш, беззбройний і безпорадний, і не матимеш змоги не те, що захистити свою дружину, а навіть гідно, в бою, сам загинути, як і личить спадкоємцю козацького прізвища.

Якось в госпіталі під час реабілітації, слухаючи на Ютьюбі аудіокниги, я натрапив на гумореску Остапа Вишні "Ружжо" і тепер мені постійно згадується оте місце з неї, де один з персонажів скаржиться на відсутність в нього рушниці.

"Ружжо" – це така штука, з якої стріляють.

Виходить, що коли нема ружжа, нема й мисливця.

Але тут замість слова мисливець в наш час суцільної невизначеності логічно підставити інше – наприклад, "захисник", бо лише тоді в поданому нижче словесному рівнянні з'явиться необхідна рівновага.

Тобто, він є, але сказать, не справжній захисник, а яловий, платонічний.

Такий захисник ходить сумний і задумливий, очі в нього печальні-печальні, і при зустрічі з вами він каже:

– Ех, якби мені оце ружжо. Та ще таке ружжо, як у мене було... Ех! Ружжа нема!

Та одійде від вас кроків на десять, обернеться, подивиться ще раз на вас, махне рукою:

– Нема ружжа!

От що таке "ружжо" для захисника…"

"Ремінгтон" штука солідна, справжній символ епохи, майже фетиш, але якщо тверезо оцінювати свої спроможності, то явно не по моїй кишені. Ще ліпше було би мати AR-15[45], але вона вдвічі дорожча від найдешевшого помпового "Ремінгтона" і вдесятеро – від якої-небудь помпи турецької, "яничарки", як я її тепер називаю, і яка тягне лише на дві з половиною сотні доларів. Тому, Хлібе, облизуйся скільки хочеш на AR-15, на "Ремінгтон", але доведеться тобі вдовольнятися найдешевшим варіантом. В будь-якому разі навіть "яничарка" це ліпше, ніж стрічати недруга голіруч, що жодним чином не можна виключати, якщо час від часу відкривати мапу Deep State і вірити заявам деяких блогерів, що в СЗЧ перебуває до чверті мільйона мобілізованих, ледь не третина штатної чисельності ЗСУ, тоді, як орки пруть і пруть, мов скажені, вже цілих два роки поспіль, а рудий койот потаємно домовляється на Алясці про твою долю з самим дияволом у плоті.

Найбільше часу зайняло в мене очікування довідки про несудимість – чи не місяць чекав повідомлення у "Дії". З рештою проблем, спасибі "Ібісу", все вирішилося без будь-якої маньяни. Що з медичною довідкою, що з курсами по безпечному поводженню зі зброєю, що з дозволом поліції на її придбання. Решта документів збираються так швидко й просто, що немає сенсу навіть згадувати про них.

Для приїжджих загалом Київ місто малопривітне. Для прибульців на громадському транспорті воно малокомфортне. Для тих, котрі зі столицею практично не знайомі, воно і непривітне, і некомфортне, і негостинне. Звісно, це в мені промовляє та частинка мого "Я", що пів мирного життя прожила в Харкові, пів року проніжилась в Барселоні й за чотири місяці, що минули після від'їзду звідти, в пам'яті ще лишається багато всяких приємностей, хоча головна відмінність Барси – мирне іспанське небо, а це, як-не-як, визначає чи не решту всього. Звісно, заради об'єктивності хотілось би й Харків порівняти з обома, тільки де ж узятися невпередженості, коли Харків тепер розстрілюється впритул, до того ж і я в жодному разі не можу відчути себе на місці людини, яка зовсім не знає східної столиці України – так само, як я Києва.

...Одинадцята дня. Виходжу з метро на Голосіївському проспекті й протягом перших же двадцяти хвилин шкандибання з ціпком угору по проспекту, стрічаю щонайменше десяток худих виснажених людей, що почуваються десь в іншому вимірі з якимись незрозумілими для мене цінностями; видно по всьому, що для них існує лише світ таких самих, як вони. Середовище наркозалежних чи токсикоманів, чи біс їх знає кого: тиняються, одержимі якоюсь, тільки їм по-справжньому відомою надметою; зустрівши такого ж, перекидаються між собою кількома словами й непевною ходою плентаються далі. Я нічого не наплутав: сьогодні дійсно серпень дві тисячі двадцять п'ятого року і це Київ, а не Богота́ кінця двадцятого століття?!

Аж раптом абсолютним контрастом до цих залежних з нізвідки постає прекрасне видіння: молода висока красуня-киянка, справжня модель, і єдине, що вирізняє її з-поміж решти подібних, це сліди опіків на прекрасному обличчі, глибокі, наче від білого фосфору, – де вона їх отримала, ця Мадонна? Під час обстрілу Києва, чи на фронті? До її честі, красуня анітрохи не соромиться своїх шрамів і мені хочеться підійти, обняти її, висловити захоплення її красою, але… що за сантименти, Хлібе! Так, вона, ця Мадонна, є живим уособленням нашої країни, хай би як пафосно це не звучало, проте є моменти, коли доречним є саме пафос, а не щось приземлено-цинічне, як то часто бачиш нині навколо себе, і все ж таки мусиш тримати себе в руках.. Ми стрічаємося з Мадонною поглядом, я, не відвівши очей, вітаю її азовським салютом, вона сприймає те, як належне, очевидно, з огляду на моє кульгання, і ось ми вже розходимось назавжди, щоб ніколи більше не побачитись. І чому я не взяв із собою "Нікона"?!

В медичному центрі, що спеціалізується на проведенні різноманітних медичних комісій (мають же ж люди чуйку!), все поставлено на потік, бо принцип "Час це гроші", який приписують котромусь із американців: чи то Бенджаміну Франкліну, чи Генрі Форду, зведено тут до абсолюту. Черг немає, відтак минає хіба що година і ось уже заповітна довідка в мене на руках. Лишається десь пообідати, купити щось від зайчика для Аліси, дістатися маршрутки й доповзти нею по серпневій спеці додому.

Проспект реве, гарчить, стогне, часом верещить, насичує атмосферу невидимими, а часом якраз і навпаки, ядучими викидами й ніхто не озирається на боки: всі цілеспрямовані, всі зосереджені на своїй меті. Схоже, що сервіс доставки їжі в столиці процвітає: мотоцикли, мопеди, байки мчать по дорозі, а електросамокати й по тротуарах – хто з ревінням, хто з підступно тихим шурхотом. Я шльопаю своєю ластою по розпашілому тротуару, радіючи одному: що захопив-таки з дому бейсболку, бо сонце жарить уже немилосердно, голова у мене тріщить від шуму та спеки, а навкруги жодного тобі затінку і та рослинність, що часом стрічається, мало схожа на дерева й ніде немає жодної лавочки, аби стомлений подорожній міг присісти й відпочити – хіба що прямо на бордюрі.

Пригадую, хтось радів у Мережі, що кияни перейшли на українську, та я щось не надто це помітив. Справжньої солов'їної практично не чути, в основному мова простолюду з навколишніх сіл, котрий просто перестав соромитись її вживати. Зате люди, що більше схожі на киян, чешуть собі й далі на язикє. Час мені вже помислити про обід, але в порожньому кафе, де відвідувачів заманюють ролами та суші, персонал між собою жваво торохтить російською. З відрази мене аж пересмикує і я йду геть, аж доки, зовсім уже неподалік станції підземки, трапляється нарешті ятка з шаурмою і я, від нікуди подітися, купую того азійського налисника, як сказала би Агнеса Степанівна, та чай в гофрованій еммм... паперянці. Тутешній сервіс таких дрібниць, як столик чи стільчик, не передбачає, тому запихаюся, стоячи прямо біля ятки й сподіваючись, що дорогою до "Чернігівської" якихось термінових забаганок від мого організму не надійде, бо інакше... Не хочеться навіть думати про те "інакше" – громадські вбиральні кияни приховують від гостей столиці майже так само ретельно, як українська ППО позиції наших "Петріотів".

Ні, таки столиця дійсно байдужа й непривітна до своїх гостей, особливо, якщо вони з якихось причин намислили погостювати без авта і вагомої суми грошей, а коли ще й вільного часу в них обмаль!.. Одне втішає: навіть з дорогою туди й назад у маршрутці та сотнею гривень на київський обід поряд із вуличною яткою вийшло дешевше, ніж якби я отримав цю ж медичну довідку в поліклініці Города. Незбагненний парадокс!

Та нехай. Бо за два тижні по тій пригоді я вже обирав собі омріяну ні, не цяцьку, а рушницю дванадцятого калібру й зупинився на турецькій "Hatsan Escort Aimguard" з підствольним магазином на сім набоїв плюс один в патроннику, що при стрільбі картеччю в умовах ближнього бою майже співставна з АК-47, магазин якого містить тридцять набоїв. Ціна в десять тисяч шістсот гривень, як на мене, добре пасує чоловікові, що не має навіть власного авта і лише вряди-годи користується чужою "Славутою", але й за цих умов хоче бути господарем становища. Я спинив свій вибір на яничарці з тієї банальної причини, що вона виявилася ледь не найдешевшою на вітрині "Ібісу" – причина великої ваги для людини, що всі наявні в неї кошти мусить вкладати в реконструкцію свого житла.

Потім я їхав у метро; на моєму плечі висів у чохлі "Hatsan". По очах пасажирів було помітно, що кожен, хто зупиняв свій погляд на мені, розумів, що то за ноша ховається в чохлі чорного кольору, але ніхто не дивувався, натомість, здається, всі ставилися з розумінням: в країні війна, цей ще досить молодий чоловік, що трохи накульгує, перевозить зброю – і йому від цього хоч трішки, але спокійніше, і нам теж, бо немає гіршого відчуття, як безпорадність мирної людини перед озброєним вурдалаком.

Вдома яничарку чекало власне приміщення – придбаний днями раніше і не на OLX, а за парканом, в Агнеси Степанівни, саморобний сейф старого мисливця, змайстрований кимось, мабуть, ще в часи юності мого батька, якщо не раніше. Хоч і робився він, в розумінні того майстра, дуже старанно, можливо, навіть на якомусь заводі, проте з першого ж погляду вгадувалося в ньому щось незнищенно совкове: метал товстий, вага в половину моєї, дизайн аж надто простецький навіть для такого виробу, як збройовий сейф. Зате замок ніби в банку і два ключі до нього. Сторгувалися ми за дві тисячі й то лише тому, розтлумачила мені Хасточка, що їй набридло кожної суботи ставати навколішки, аби протерти під ним пилюку, бо ніжки низенькі і швабра не пролазить. Вітя Цапо́к, який у Городі має пункт прийому металобрухту, теж давав за нього дві тисячі, але віддавати цю шафу в брухт Агнеса Степанівна не готова з принципу: цілком робоча штука і ключів аж два.

Я побачив його випадково, зайшовши до Хасточки у справі, не хотів казати сусідці, що збираюся купувати зброю – бо ж Клевеня! – тому довелося, ніяковіючи, брехати, буцімто, поставлю його в майстерні, аби було де ховати цінний інструмент, який ось-ось придбаю. Власне, зброя це теж інструмент.

– Да хіба в нас злодії є, щоб інструмент у сейфі тримать?! Зроду-віку дід твій не боявся, он у майстерні його й гратів на вікнах немає, – щиро здивувалася Агнеса Степанівна. – У нас тут всі свої, коли курка якась і пропаде, дак то на кібця грішиш, то на лисицю.

– Отож тому й схотілося сейф поставити, що ґратів немає, – вхопився за несподівану ідею я. – Виходить, не продасте?

– Бери! – замахала руками сусідка. – Бери!! То я так...

Залізяку я перевіз до хати візком, далі, вивантаживши сейф на стару ковдру, вдвох із Алісою перетягли його у спальню – щоб навіть уночі, в час убивць та грабіжників, зброя була під рукою. Візуалізаторка пообіцяла підібрати колір і перефарбувати його з традиційно блакитного совкового в щось "дизайнерське". Тож коли я привіз додому свою яничарку, вона затишно вгніздилася на місці відсутнього вже колишнього пожильця – якоїсь "тулки" чи "іжевки" – ніби для неї той сейф і було роблено.

Хай яка не простецька моя яничарка з її дешевим пластиковим прикладом-веслом, пластиковою рухомою цівкою та відсутністю нормального прицілу, а все ж це не рогатка і не праща – справжня рушниця. Можливо, це в мене якась манія, можливо, наслідки ПТСР, але на душі відразу ж полегшало – останніми роками зі зброєю почуваєш себе якось надійніше в цьому світі. Відтак тяга до зброї, викликана прадідовим наганом, вляглася сама собою і вже ніщо не відволікає мене від зосередженості винятково на ремонті.

Каналізація зроблена як із кухні, так і з санвузла – власноруч поробив септики зі старих скатів вантажних авто – спасибі, Сашко Бальбо допоміг, домовився зі знайомим, що працює в тутешньому автопідприємстві завгаром, і той продав мені їх аж три десятки по сотні за штуку. Народний винахід: скати кладуться в ямі один на один, а між ними забиваються в стіну ями короткі шматки старих металевих труб чи товстої арматури – виходять проміжки по два-три сантиметри, через які стічні води і всотуватимуться в землю. Якщо, звісно, така схема працює. Але куди мені подітися? Мушу повірити другові дитинства на слово.

На місці дідового колодязя тепер ховається в землі цегляний кесон[46] з бетонним перекриттям та люком у ньому, а згори стримить гусак зі сталевої труби з вентилем: відкриваєш його і у відро тече вода, яку качає насос, а не твоя м'язова сила – прогрес крокує по планеті!

Задля водогону довелося запрошувати муляра з сантехніком – гуру Михайло порадив нам найняти спеціалістів. Чи є хтось серед нас, кому не доводилось хоча би раз за життя мати справу з майстрами по будівництву чи ремонту?

Спочатку я знайшов потрібних людей по оголошенню в місцевому чатику.

– Скільки буде коштувати ваша робота? – перше, що запитав я в них, коли розповів, що потрібно зробити.

– Да як же ми зараз тобі скажемо? – насупив брови старший за віком. – Зробимо, тоді й видно буде.

Ми з Алісою колись, ще як ремонтували харківську квартиру, й схотіли збільшити її площу за рахунок утеплення лоджії, добре опеклися на подібних хитрощах, тому повторити стару помилку мені не хотілося.

– А ви все ж таки спробуйте, – стримано, але й наполегливо попросив я, – тут же все можна порахувати: і скільки бетону потрібно, і скільки цегли, і труб, і всього іншого.

– Ходімо, Юрко, звідси, – молодший смикнув за рукав старшого, – починається... Я в такого жмикрута нічого робити не хочу.

Увечері Гергель вислухав мою скаргу й усміхнувся:

– Да то Пасічники, халтурники, Юрко з братом. Їм головне замовлень понабирати, роботу почати, а потім голови людям морочать: прийдуть, день-два пороблять і на тиждень зникнуть – так і ходять по колу, на авансах живуть, в боргах весь вік. Добре, я твою проблему зрозумів, попрошу своїх старих знайомих, разом колись калимили – ті не такі.

"Не такі" прийшли через три дні, постояли над колодязною шахтою, подумали і лисий сказав, звертаючись не до мене, а до свого кучерявого напарника:

– Роботи тут на три-чотири дні, я бачу. Хай уже ж як по знакомству́, – він чомусь зробив наголос на останньому складі, – дак візьмемо тисяч... двадцять п'ять, еге ж?

І до мене:

– Нормально буде?

– Згода, – сказав я, радіючи такій визначеності, – по руках.

– З матеріалу в тебе щось є? – поцікавився кучерявий.

– Нема нічого.

– Значить так, записуй, що нам треба на післязавтра: цегли шість сотень, цементу десять мішків, піску пів тонни, щебеню тонну. Насосна станція тільки з нержавійки! По воді...

– Хлопці, – дещо розгубився я, – а де ж мені все це знайти? Підкажіть.

– Тямущу людину одразу видно, – зрадів лисий. – Можемо взяти на себе цей клопіт. Ну, сам розумієш, десять відсотків плюс: це ж треба пошукать, привезти. Годиться?

– Годиться, – зітхнув я від передчуття дежавю, тільки у більш креативному вигляді.

– Альо, Гриня, це Стас, – кучерявий моментально набрав якийсь номер. – Ти вчора питав, чи не треба кому цегла – є покупець. Почім штука? Шість?

"Три шістсот", – тут же полічив я про себе.

– Давай шість тисяч шістсот, – огрів мене Стас.

– Так виходить же три шістсот.

– У нього тисяча штук: ще радянська. Казав, цегла як сонце – не те, що наше гівно. Або, каже, всю забирайте, або десь шукайте. Да тобі вона знадобиться. Воно варто тільки це діло почать... – Стас махнув рукою. – Ото скільки житимеш, стільки й строїтимешся.

– Добре, – приречено махнув я рукою, – зараз винесу.

Так почалося наше справжнє будівництво. Коштувала вся ця епопея сорока тисяч – усього Алісиного внеску і майже всієї решти від продажу царського золота – та ще й неодноразових нагадувань Гергеля, що це тільки завдяки йому робота обійшлася нам так дешево і за цим вчувалося мені, що тепер ми маємо весь вік пам'ятати його доброту до нас, переселенців, людей мало на що здатних. А все ж сам по собі факт, що найскладніша частина роботи по водопостачанню зроблена, тішив наші душі, бо вода тепер заведена і в хату – скрізь, куди треба, де має вона бути за планом сімейної дизайнерки інтер'єрів – але це вже моя власна заслуга.

Кесон хлопці спорудили на славу: підлога бетонна, цегляні стіни обштукатурені, стеля не просто бетонна, але й з арматурою, а зверху утеплення пінобордом, ще й шар ґрунту по коліно – зі свого бліндажного досвіду знаю: не промерзне. Драбина, щоб спускатися всередину, зварена зі сталевого кутника й коли опустишся вниз, то почуваєшся ніби в бомбосховищі, бо й люк зверху чавунний, каналізаційний. Бригадний командний пункт, а не кесон.

Тож, надивившись на роботу Михайлом рекомендованих спеціалістів, я пройнявся спортивною злістю, переглянув на Ютьюбі купу відео, придбав необхідні матеріали та недорогий паяльник для пластикових труб і вже самотужки провів до хати водогін. Виявилося, що й тут немає абсолютно нічого складного – схоже на те, що мало не всі широко застосовувані сучасні технології створені за принципом "зроби сам". Якщо цегляна кладка того кесону, оштукатурювання його стін зсередини і влаштування бетонної стелі з каналізаційним люком та виводом назовні гусака, як на мене, вимагали неабияких навичок, навіть майстерності, коли під'єднання насосної станції потребувало знань і досвіду по електриці й сантехніці, то для пайки поліпропіленових труб виявилося цілком достатньо детального відеокурсу, акуратності та наявності прямих рук, які ростуть в тебе з плечей, а не якогось іншого місця.

Після цього я вже почав відчувати свербіж в області лопаток і тепер час від часу, коли чую від Аліси похвалу на свою адресу, то неодмінно прошу її подивитися, чи ще не пробиваються в мене крила? Бо після розібраної печі, не менше, як п'ятнадцяти кубічних метрів викопаної землі, власноруч заведеного в хату водогону, самостійної, практично без жодної сторонньої допомоги, обшивки стін всередині хати плитами OSB, розводки по всій кухні електричної мережі, а потім ще й монтажу на стіни гіпсокартону, я таки нарешті повірив у свої спроможності будівельника-самоучки.

...Тепер лишається підшити гіпсокартоном іще й стелю в кухні, але мені самому це не по зубах суто фізично: як ти сам піднімеш і втримаєш під самою стелею листок гіпсокартону?! Аліса ж цілими днями зайнята своєю справою, часом навіть по суботах, бо зареєструвалася в податковій як ФОП на єдиному податку, а це не мало не багато чотири тисячі щомісячної плати, тобто, щонайменше її дводенний заробіток. Тутешня клієнтура зазвичай обирає найдешевші варіанти, а козирних клієнток, готових платити за тренди та якість, обмаль, скаржиться дружина. Чекати ж вихідного, коли Аліса буде вільна, мені, по-перше, не вистачає терпіння, а по-друге, ще тиждень назад Клевенею, наче вогонь сухим лісом, поширився сезонний переполох:

– Люде вже картоплю копають! Шо ми собі думаємо?!

І це настільки серйозно, що маючи вже який-не-який досвід життя в тутешньому соціумі, апріорі неможливо планувати на ці вихідні щось окрім копання картоплі – першого в нашому житті, Вже одна ця обставина вимагає, щоб до події ми ставилися зо всією можливою серйозністю. Була навіть думка запросити якогось волхва, чи через його відсутність хоча би того одіозного отця Владіміра, щоб він пройшовся городом, помахав кадилом і освятив наш доленосний почин – бо, власне, для мене, як історика, принципової різниці між волхвом і Владіміром немає: і там, і там банальне требовиконавство. І воно було би не для нас, звісно, а для сусідів, аби відчули вони, наскільки ми пройнялися тутешньою сезонною обрядовістю. Та неочікувано дипломатично запротестувала Аліса: який, мовляв, поголос піде, а в неї, бачте, репутація може постраждати. Ну, добре, подумав я з потаємним злорадством, подивлюсь я на тебе в чоботях і з лопатою – пам'ятаю, як баба Ліда не дозволяла мені взувати її гумові чоботи: "Не чіпай, я в них картоплю копаю!" Мені ще й тоді цей таємничий процес, якого я так ніколи й не побачив, видавався чимось сакральним, можливо, навіть чаклунським.

Повертаюся собі з такими думками на Клевеню – ходив купувати довші саморізи саме для стелі – і бачу на містку не когось там, а Кау: стоїть, схилившися через перила, і тягне з води якогось шнура. Невже рибу ловить?

– Вітаю! – кажу. – Давно тебе не бачив, Миколо Сергійовичу. Рибу ловиш?

– Здаров був, – тон у Кау чи то заклопотаний, чи зневажливий, – мона так сказать, шо й лавлю, бнах.

– Щось клює?

Литвинець, обернувшись, оглядає мене з голови до ніг, наче вперше бачить.

– Я аце аднаго в толк ніяк не вазьму: дурень ти, чи прикидаєшся?!

Хтозна, можливо, від когось іншого я би таке й стерпів, але не від цього з міцним перегаром зі щербатого рота.

– Кау, бляха, тобі давно морду били?!

Він тим часом повністю витягує свого шнура і на його кінці я бачу круглий блискучий диск із вушком – а-а-а, так це неодимовий магніт! Такими штуками, бачив я на Ютьюбі, шукають під водою металобрухт.

– Дик це ти, може, папробавать хочеш, бнах?!

– Не стану й пробувати: візьму за штани і вкину в Клевеню. Ти хоч плавати вмієш, Кау?

Схоже, Литвинцю вистачило часу оцінити свої кондиції та мої, тому він завчено показує у кривій посмішці некомплект зубів за лівою щокою:

– Бачу, ад'ївся ти на нашаму салі, бнах, здаровий став, як сарай з пристройкаю, – тон його змінився на миролюбно-жартівливий.

– Я тобі, Миколо, наперед раджу: спочатку думай, а тоді вже ляпай язиком. Бо в мене петеесер, я на пігулках, і колись можу не стриматись. Пойня́в?!

Кау якось дивно зиркає, хтозна, чи й зрозумівши щось про ПТСР, але зв'язок між незнайомим словом, пігулками та моєю погрозою він таки допетрав.

– Пайняв. Заліза шукаю, – пояснює вже нормальним тоном, ніби й не сталось поміж нами нічого, – дажилась мая, шо й на хліб грашей чартма, бнах!

Якусь мить я мовчу, дещо зважуючи, потім кажу:

– Є в мене для тебе робота на годину-дві. Допоможи мені чотири листи гіпсокартону на стелю прикрутити. Двісті гривень заплачу.

– Дик я па малаку не валаку́, я валаку́ па металу, па хлібу і салу, – винувато шкіриться Кау.

Кілька секунд у мене йде на розшифровку Литвинцевої примовки-приказки, аж доки я нарешті врубаюся в її прихований сенс.

– Мені від тебе небагато треба: допомогти підняти лист і підтримувати, доки я його прикручуватиму.

– Абід скора, мені граше́й на хліб треба. Пазич дві сотні, а я адраблю, як паабідаємо.

"Це ж він їх, мабуть, пропив учора, тому й на хліб немає. Певно, Ольга сказала: "Де хочеш, там гроші й шукай, а без хліба додому не вертайся!" Якщо дам зараз, то, боюся, ні хліба не буде, ні помочі від нього", – осяває мене раптовий здогад.

– Ні, Миколо, наперед грошей я тобі не дам. Ходімо прямо зараз в магазин, куплю тобі хліба. І через дві години чекаю в себе. Зробимо – розрахуюся.

Магазин із хлібом на площі – нога за ногою десять хвилин ходу. Кау покірно йде зі мною, проте в магазин навіть не заходить, лишається чекати назовні – от паскудник! Гордість демонструє. Я дістаю банкноту з Лесею, купую дві буханки; коли виходжу, Микола простягує руку, аби їх забрати, та я вдаю, ніби не помітив і ми йдемо назад. Уже за містком передаю хліб зі словами:

– Миколо, рівно о чотирнадцятій чекаю вдома. Годинник в тебе є?

– Ти за каго, бнах, мене щитаєш?! – сердиться Кау, та я мовби й не почувши, йду собі на нашому роздоріжжі прямо, йому ж наліво.

Весь подальший час мене цікавило одне: прийде Кау, чи ні? До обіду я встиг по максимуму підготуватися, щоб не вислуховувати від спеціаліста "по хлібу і салу" повчання про неоціненність його робочого часу. Але марно я переживав: Кау з'явився на чверть години раніше, щойно ми з Алісою пообідали. Слід гадати, раніше він її не бачив, бо вигляд Алісиних довгих ніг плавчині викликав у Миколи ефект потрясіння – мовби на ній і не шорти, хай і короткі, а дещо значно фривольніше.

Аліса всміхнулася, назвала його Колею, щось там промовила і Кау на моїх очах, як боксери кажуть, поплив: дивився на дружину поглядом фаната поп-діви, обожнювача Брітні Спірс, незграбно намагаючись увійти в недосяжну для нього роль джентльмена, неймовірним зусиллям волі прибираючи зі свого лексикону постійні "бнахи" та їм подібні рудименти ненормативної лексики і, здалося мені, вже був готовий працювати задарма.

– Слухай, – озвався до мене Литвинець, коли Аліса пішла, – будь другам, налий сто грамав. Работа піде швидше.

– Я ж тобі вже колись казав: немає в нас горілки.

Кау дивиться на мене, мов на ідіота, напевно, не розуміючи, як це можливо, щоб у хаті та й не було горілки?!

– Ось тобі швабра, – я намагаюся привести його до тями, – беремо лист гіпсокартону, піднімаємо його до стелі цією стороною донизу, ти притискаєш його шваброю зі свого краю, я прикручую зі свого. Коли відпускати, я скажу, раніше не можна.

Він старався. Ми впоралися з чотирма листами за якусь годину. Я віддав Кау півтори сотні з чимось – решту, що отримав при купівлі хліба, й стою, міркуючи: додому піде, чи в магазин?

– Ти теєчки, як яго? Зави, кали треба. Я ж сервісний центр кутка, забув?

– Так ти ж не по цих справах, – показую я на гіпсокартон, – ти ж по металу, по хлібу і салу.

– Ну да, ну да, – звично демонструє свій некомплект Кау, – таді зави па металу.

Ми хвацько ляпаємо по руках і він йде з хати, а я вже самостійно відрізаю три неширокі смужки гіпсокартону та підшиваю ними стелю по краях, де цілих листів не вистачило. Готово! Як велить будівельна наука, тепер лишається весь цей гіпсокартон прошпатлювати і можна буде втілювати дизайнерські фантазії Аліси. Чує моє серце – погарячкував я, давши їй таку обіцянку...

Щось зачастила до нас Агнеса Степанівна – і чого б це? Від самого понеділка щовечора приходить то спитати щось, то позичити, то віддати позичене, то пригостити чимось свіженьким. І, звісно, кожного разу наша світська бесіда хоч-не-хоч звертала спочатку на проблеми сусідки з очима, а потім плавно і на картопляну тему – як же без цього. Власне, обоє ми, я дещо раніше, Аліса лише тепер, почали нарешті усвідомлювати, що картопля діло святе і смішки тут ні до чого, бо межують із явним блюзнірством, якщо взагалі не святотатством, а отже і страшною за це розплатою.

Ніколи не смійся над чужим горем, рече народна мудрість. Колись ми були настільки наївними дурносміхами, що радо гигикали в своїй харківській компанії над фейсбучними світлинами з різновіковим українським жіноцтвом, яке шеренгою застигло посеред городу в позі, вибачаюся, раком. Звісно, карма такого не пробачає і, підозрюю, саме з цієї причини ми з Алісою й опинились на Клевені. Вона, карма наша, навіть не полінувалася завернути нас обох казна з яких манівців, аби лиш всунути на цей безмежних розмірів город Саганівського роду, де явно можна бачити кривизну землі.

І лише цього вечора середи, приймаючи з рук Агнеси Степанівни тарілку зі щойно насмаженими, ще теплими сирниками, наслухавшись її чергових нарікань на гірку долю самотини, хворі очі та гарячу пору, мені нарешті стають зрозумілі всі її дипломатичні маневри впродовж цих трьох останніх днів: це ж вона, мабуть, просить допомогти картоплю їй копати! А оскільки нас самих днями чекає ця таємнича, непізнана ще праця, то чи не буде мені на руку повчитися в Хасточки цьому сакральному ремеслу, а заодно і встановити з власницею "Славути" ще більш тісні стосунки?

– Може Вам поміч треба картоплю викопати?

– Ой, дитино, – Хасточка мало не пускає сльозу, – в тебе ж своєї роботи непочатий край; да якщо знайдеш час бабі помогти, то хай тебе Господь обдарує всім, чого тільки попросиш у Нього! Ірина Іванівна не веліла мені ні нахилятися, ні важкого піднімати, а хіба ж у нас проживеш без цього?!

І помовчавши мить, та все ще, очевидно, не вірячи власному щастю, перепитує:

– Дак шо, мо' завтра й почнемо?

– Ну а чого б я просто так казав? Поснідаю й прийду.

– Григоровичу, то ти близько від куща лопату ставиш, одсунься трохи, бо знову картоплю поріжеш. О! О! Молодець; тепер не вивертай, а так, наче потруси землю на лопаті, тоді картопля вся нагорі й опиниться. А тепер іще разок лопатою обережно копни й знову трусони – мо' якась у землі лишилася: не пропускай.

Тільки три рядки пройшов, а спина мовби перебита – оце помічник, називається! Від часу Раїних маніпуляцій над нею почав уже й забувати про біль у попереку, але варто було, вигинаючи спину назад, прикрутити до стелі кілька листів гіпсокартону, як десь в місці того хребця, що запав був усередину, наступного ж ранку завівся паскудний черв'ячок болю і затято взявся точити в моїй спині ниючу дірку. Сяк-так минулося без справжньої катастрофи, але я швидко второпав, що робота зі стелею це не для моєї спини. А робота на городі хіба для неї? "Через поле, через гай ходить хлопчик Помагай" – читала нам колись віршика баба Ліда. І навіщо я взявся помагати?! Хоч іди додому по наколінники та копай, навколішки ставши. Що буде, коли знову вискочить якийсь хребець, я навіть думати боюся – легше буде померти, ніж просити Раю про допомогу.

– Ти, Григоровичу, ліктем лівої руки на коліно спирайся, коли картопельку вибираєш, – воно тоді на спину легше. Бережи її: в нас тут із хворою спиною хоч лягай, да з голоду помирай.

Дійсно, набагато легше; незрівнянно легше. Та все одно, не з моєю битою спиною бути картоплярем. Проходжу з лопатою довжелезний рядок і мушу кілька хвилин стояти, кривлячись від противнючого ниття в попереку. Агнеса Степанівна копає сусідній рядок і пильнує за мною:

– Ти ондечки картоплинку пропустив, Григоровичу.

– Так вона ж маленька.

– Е-е-е, не можна, гріх. Дрібна картопля поросяті, курям піде, більшенька на посадку, а буйна́ їсти, на продаж, чи на кавуни поміняти. Батько наш покійний, Царство небесне йому, було казав нам: "Глядіть мені, не пропустіть і горошини, бо голод буде!" І все розказував нам про голодовку в тридцять третьому і в сорок шостому, коли люде в нас мерли, об'ївшись сирого жому, який крали в ямі крохмального заводу. А як везло кому патоки вхопить у харчокомбінаті, то вже за щастя, бо на ній людина, казав батько, два дні могла прожить.

– То й клевенці голодували?

– Всі голодували. Найбільше по "созах"[47], як мій батько колгоспи називав, а в Городі колгоспу не було, одні артілі ремісників, тож по дворах не ходили, їжу не відбирали, як у селах, де люди не хотіли колективізації. Ще риба рятувала, гриби; да насіння лободи збирали, на муку мололи. Хто золото заховане мав, ті його до Торгсину[48] несли, міняли на муку, тим трохи легше було.

"Ось воно що! – в мене перед очима одразу ж постає бляшанка з печі. – Можливо, й прадід тим золотом сім'ю рятував, і те, що я знайшов, то вже рештки його?"

– Яке золото? Звідки?

– Царське, яке ж? Колись, за царя ще, в роботящих людей золото водилося. Мій дід Мефодій з твоїм прадідом Андрієм кумами були. Твої ж споконвіку стельмахували, а Мефодій, за царя ще, на заробітки їздив, у Європу кудись, забула вже куди саме, добрі гроші привозив, заможно жили. Собі таке ружже привіз, що куди там! – "Холанд Холанд" називалось. Мене батько з нього ще стріляти вчив, а як помер, то син з невісткою продали його в Києві якомусь крутелику, да ото за ті гроші ми з чоловіком "Славуту" й купили.

Ого! Виходить, для моєї яничарки то велика честь стояти на місці "Holand&Holand"! Мені страх як кортить дещо в неї спитати, розуміючи, що наша розмова може будь-якої миті перекинутись на зовсім іншу тему й тоді вже такої зручної миті не буде.

– Агнесо Степанівно, вибачте за нескромне запитання: Ви ж дворянського роду?

– Це ти, мабуть, од Уляни почув? Сусіди нас завжди панами звали, бо жили ми не бідно, да тільки тому, що завжди вміли грошима як слід розпорядитись. Воно ж знаєш, як буває? Одні при великих зарплатах живуть, а грішми сіють направо й наліво, все на них мовби горить, а в інших і зарплата куди менша, зате все мають, бо вміють дати лад грошам. Мій батько першим на Клевені "Жигуля" купив, ще в семидесятих: не нового, правда, зате й нам ще тридцять два роки служив, доки зовсім не струх. Радянська влада бідних багатими не зробила, при ній тільки багаті старця́ми поставали. А про рід наш, дак я від діда Мефодія чула, що він непростий, іменитий, тільки якась цариця нібито не схотіла за дворянський признати.

– Тому Ви й на дівочому прізвищі лишилися? – набутий інстинкт історика-дослідника в останню мить таки переборює в мені тактовність інтелігента.

– Григоровичу, вгадав! – усміхається сусідка. – Я ж перший раз вийшла заміж за мужика, прізвище мав Довбня. Він з нами в дев'ятий-десятий клас ходив, бо в їхньому селі восьмирічка була. Сам високий, сильний такий, що страх – от я дівчам на те й клюнула. Після школи з першого разу не поступила, в медінститут хотіла, розчарувалась у всьому, да й вискочила заміж. "Іди, – казали мати, – доки беруть, бо буде як з інститутом". Тільки ж не хотілося мені з Яновської Довбнею ставати, от і зосталась на дівочому прізвищі. А він чи образу зачаїв, чи, як ото в нас кажуть, що "Не буде з хама пана", тільки розладилось у нас із ним з перших днів. Я в село не схотіла їхать, він, мені назло, – в прийми на Клевеню йти. Ну, пожили півтора роки на квартирі, да й розбіглися: що не день, то все чужішими ставали. Йому хотілося, щоб усе по його слову було, не давав, щоб я вчитись їхала, а мені з моєю срібною медаллю подумать було страшно, що доведеться все життя швабру тягати. І куди тільки мої очі дивилися?! Ще й завагітніла від нього під кінець.

А тоді вже, вагітною, вдруге заміж вийшла – за однокласника. Воно ж як у дівчат буває? Доки молода, хочеться високого да сильного, а на мого Славка я в школі й дивитись не хотіла: тихий, скромний. Бачила, що любить мене, а сказати боїться, ну й дурила йому голову. Це вже коли я розлучилась, а він з армії прийшов, тоді й склеїлось у нас. Може чув стару приказку: "На козаку нема знаку, то на козачці буть позначці"?

– Ні, – знов дивуюсь я Клевені.

– Воно ж як розлученій вдруге заміж виходити, да ще й вагітній од першого чоловіка? Свекруха на свайбі отакими, як квасоля, сльозами плакала – я її розуміла, яка мати на її місці не плакала би? Ну да і я вже обпечена була, знала по чім пуд солі, тому ми зі Славком прожили, дай Бог кожному так. Обоє заочно вивчилися, роботу гарну мали. Дочка в мене від нього, Марина. За руського заміж вийшла, в Пітері їхньому живуть. А Роман на Волині давно. Роз'їхалися діти, чоловік помер, одна тепер тут віку доживаю. Син грішми помагає, до себе зве, да чого я туди поїду – заважать? Мучусь тепер, а шо робить? Там без Клевені ще більше мучитимусь.

– Перший чоловік сина признав?

– Ні. А кожен, хто гляне, бувало, на Романа, так і скаже: викапаний Довбня. Баба наша, Орися, дуже на матір сердилась, що нібито це вона мене заміж за хама виперла. Було, поскаржусь їй наодинці, а вона: "Чи ж я тобі, дитино, не казала, щоб за лапотня замуж не йшла? Дівці з Города посліднє діло за хамом буть!"

– А чому Ви весь час його хамом звете?

– Дик у Городі ж колись всі на селян тільки так і казали: хами. А чого – я й не скажу. Видно, некультурними вважали.

"Це щось нове. Треба в Андрія Остаповича спитати".

Ми й далі копаємо собі Хасточчину ниву, крекчемо удвох, бо спини таки болять в обох, і якби не сусідчині оповідки, то я би вже втратив будь-який інтерес не тільки до її, але й до нашої, та що там нашої? – до будь-якої картоплі взагалі, можливо, навіть опустився би до святотатства і блюзнірства, клянучи сакральний продукт на чім світ стоїть. І коли я вже опиняюся на межі своїх можливостей, мене від капітуляції рятує прихід Аліси, що прийшла сповістити про початок обіду.

Вертикального стану я набуваю в кілька етапів і зі стражденницьким виразом обличчя – навіть Агнеса Степанівна, байдужа до цього раніше, можливо, що зумисно, тепер помічає мої муки і радить Алісі:

– Ти йому ввечері поперек долонею добре розітри, воно й мине до ранку, – і докладно пояснює дружині простонародний спосіб лікування без всіляких там мазей.

– Дуже важко? – зі співчуттям і тамованим острахом запитує мене Аліса, коли ми вже йдемо до себе.

І хоча в мене болить ступня, ниє поперек і тріщить голова, я відповідаю зумисно легковажним тоном:

– Зовсім ні. Якби не моя травмована спина, то копав би й копав. Стільки всього наслухався. Тепер уявляю як воно тобі – й книг читати не потрібно.

– Та мене, коли чесно, скоро знудить від тих бабських балачок. Є й цікаві люди, але здебільшого мої клієнтки лише плітки розносять.

Колись я вивів для себе таку житейську формулу: власний життєвий досвід, мовляв, завжди негативний, бо досвід це не про те, як треба робити, в основному він про те, як чинити в жодному разі не можна. Правда, я так і не спромігся ще сформулювати схожу сентенцію щодо чужого досвіду, який ми переймаємо, бо цей практично завжди позитивний. Ну, нехай – маю ще час для формулювань.

До чого це я філософствую? Бо два дні, проведені на Хасточчиній картопляній ниві неабияк збагатили мене корисними, сподіваюся, навичками та знаннями. От хоча би й те взяти, що погріб, виявляється, треба завчасно прибрати, провітрити, просушити, побілити вапном і приготувати засіки для картоплі. Ну, дідько, хто ж таке знав?! Ні я, ні Аліса сном-духом не відали.

– Нечо́го, – взялася заспокоювати мене Агнеса Степанівна, – перенесеш картоплю під накриттє, перебереш, да й хай собі буйна́ лежить хоч і три тижні. А ви вже ж тим часом дасте лад погребу. Гляди ж тільки аби сонце на неї не світило, бо позеленіє. І од дощу ховайте. А сіменну́ дик на сонце ще лучче – та як позеленіє, то здоровіша буде. Да не переплутай, і не забудь до погреба внести, бо й білих мух дождесся.

– Ви, Агнесо Степанівно, зовсім уже мене за невструйла якогось вважаєте, – спробував я образитись.

Вона, було, рипнулася сказати щось на зразок "Дик так воно і є", але дипломатія взяла гору і сусідка змовчала, хоча мені добре було помітно якого внутрішнього зусилля над собою їй те коштувало.

Бідолашний мій поперек Аліса розтирала перед сном до знемоги. Але мені реально сподобалося – ліпше будь-якої мазі допомагало. Якби не ця терапія, не знаю, чи й витримав би я картопляний марафон.

За два дні мого наймитування ми викопали, мабуть, третину Хасточчиного городу – тридцять два рядки. Тепер попереду вихідні, а отже нас із Алісою чекає власна нива. Зазирати ще далі мені не хочеться: своєму лад би дати. Сподіваюся, що на пару днів оренди "Славути" я все-таки заробив, а головне – перейняв неоціненний досвід тутешнього картоплярства.

Субота, і тепер уже Аліса в якості учениці, а я повчаю її власного, набутого тяжкою працею, досвіду копання картоплі.

– Трішки далі від рядка став лопату, бо картоплю поріжеш... Лівим ліктем на коліно спирайся, коли вибираєш, бо спина болітиме... Картоплину пропустила, підбери, бо голод буде... Картоплиння в рядочок складай, бо тоді його легше загрібати... Картоплину в корзину не кидай, а клади, бо поб'ється і гнистиме в погребі...

Єдине, що рятує від смерті таких копачів картоплі, як ми з Алісою, – це наші неспішні розмови: саме вони надають цій убивчій праці певного сенсу і навіть зближують людей не гірше, ніж каменоломня пару смертників, скутих одним ланцюгом, хоча, здавалось би, куди нам ще ближче бути?

Аліса витримує недовго.

– Важка це праця, – зізнається вона через якусь годину роботи.

– Ти знаєш, звідки походить давньослов'янське слово "супруги"?

– Розкажи, історику.

– Пара волів, якими поле орали, звалася супрягами.

– Ти хочеш сказати, що ми з тобою супряги?!

– Щось схоже на це.

– Не кажи так, бо я заплачу.

І, мабуть, аби не думати про погане, вона, длубаючись у пухкій землі в пошуках картопляного покладу, раптом зізнається:

– Ніяк не виходить у мене з голови та розмова з Чепурноусами про культуру, а вже стільки часу минуло.

В Харкові ми, по суті, ніколи не вели балачок на теми культури. Аліса вважала мене нікудишнім співрозмовником у цій високодуховній царині, не гідним прилучення до "разумного, доброго, вечного" – лише з тієї причини, що я не поділяв її захопленого поклоніння російською культурою і не тому, що п'ятнадцять чи десять років назад був скептично до неї налаштований, а винятково через свій критичний підхід історика, звиклого доколупуватись до першооснов і не готового сприймати все на віру – ну, просто так нас учили.

Тому для мене репліка дружини звучить як запрошення на Віденський бал. З одного боку дуже хочеться, з іншого страшно зганьбитися – вдруге вже не покличуть.

– Маєш якусь проблему? – обережно запитую я.

– Так. Опонента не вистачає. Хочу розібратися по-чесному, як радив той Вітгенштайн.

Я про всяк випадок лишаю шлях до відступу:

– Чим зможу...

– Бачиш, – Аліса з натугою перевертає лопатою землю, – ця концепція, в якій культура є сумою поглядів окремих членів суспільства на світ, а зовсім не сумою витворів мистецтва найталановитіших із них, мені, коли розібратися в ній без поспіху, дуже заходить. Але я ще не можу прийняти думку, що мистецтво в Росії є ресурсом для війни: це було би вже надто цинічно.

– Пам'ятаю, колись давно, ще в школі, я в якійсь російській книжці прочитав девіз одного з героїв: "Нічто нє слішком".

– Володимир Орлов, "Альтист Данілов", – миттєво реагує Аліса. – Героя звали Кармадон.

"Та провалився б він у пекло! Там, де мені довелося побувати, теж ніщо не було занадто. Ніщо!"

Неабияким зусиллям волі стримую себе від цього виплеску емоцій. Як мене повчав тоді психолог? Забудь, не деталізуй, не влазь. Забудь, не деталізуй, не влазь! Забудь, не деталізуй, не влазь!!

– У мене готової відповіді немає. Я можу лише поміркувати над цим як історик.

– Добре, міркуй як історик.

Мені так і кортить спитати свою культурологиню почутим колись від Гармашихи: "Ти, часом, не ума в мене вив'їдуєш?", але я стримую свою іронію: нехай, треба ж колись руйнувати мури її минулої гордині.

– Знаєш, що зі свого росіяни цінують найбільше? Я спостеріг – своє надумане вєлічіє. Для них воно основа основ. І це в жодному разі не ідеологія, а іхня національна сутність. Ідеологія нацизму проіснувала в Німеччині, як державна, лише дванадцять років. А російське вєлічіє вирощувалося в росіянах більше як п'ять століть – починаючи з Івана Третього: від князів та царів до дворян і далі вниз аж до останнього алкоголіка. Ця сутність прошивалася в генах щонайменше двадцяти поколінь. Ідеологія річ прищеплена, як садівники кажуть, а сутність пророщена із зернятка, її не відпиляєш, як гілку – навіть з коренем викорчувавши дерево, немає гарантії, що якийсь залишений корінець не пустить нового пагінка. Я знаю, бо в цьому саду до твого приїзду навоювався з кореневою порослю.

– Але це мало стосується культури, тим більше мистецтва.

– Ще й як стосується! Для росіян їхнє вєлічіє універсальний скіл[49]. Мені здається, по-справжньому його оцінили та застосували більшовики. Вони бідних багатими не зробили, та й не прагнули цього, зате навзамін багатства запропонували своєму плебсу відчуття колективної величі, а той легко на це купився: "Ви всі, кожен окремо, ніщо, раби; життя ваше нічого не варте, зате всі разом ми вєлікіє". На Донбасі я цього стільки надивився... Вони йшли на смерть, як приречені, без опору, прямо по десятках своїх трупів і помирали такою ж смертю, а за ними, по ним бігли, йшли, повзли наступні. Тож, якщо для росіян людське життя не найвища цінність, а тільки біоресурс, то чому мистецтво має бути для них чимось іншим, окрім, як ресурсом?

– Поки що це лише твоє припущення.

– Добре. От росіяни кажуть: вєлікая русская літєратура, вєлікій русскій живопісєц, вєлікій русскій балєт... Кажуть?

– Кажуть.

– А ти ще десь чула подібне? Ну, там великий французький класичний балет, велика італійська опера, великий американський роман? Французи, італійці, американці так кажуть?

– Хм... – Аліса вперше, відколи на горо́ді, усміхається. – Здається, ні.

– Відповідно, як рекламіст у минулому, можу стверджувати, що це робиться росіянами заради реклами. А рекламується що? Товар. Ресурс, по-іншому.

– З якою метою, як ти гадаєш?

– З метою пропаганди своїх наративів. І тоді культура в тому сенсі, як ти вважаєш, знову буде ресурсом – ресурсом пропаганди. А уявне їх вєлічіє – істинною російською культурою, через яку вони й дивляться на світ, оцінюють його. Все, як Лариса Семенівна казала, і я з нею згоден.

– Добре, припустимо, таке можна сказати про радянські часи чи путінську Росію. А про другу половину дев'ятнадцятого століття, коли творили Чайковський, Достоєвський? Тоді й пропаганди в сучасному розумінні не існувало.

– Але ж ми живемо сьогодні й говоримо про сьогодні. Більшовики винищили чи змусили емігрувати відсотків, мабуть, дев'яносто культурного шару Російської імперії. Хоча при цьому весь час, скільки існувала їхня влада, стільки й експлуатувала на свою користь культурну спадщину тих, хто до Жовтневого перевороту не дожив, а якби дожив, то більшовиків нізащо не прийняв би. А в наш час Росія стала настільки аморальною, що практику більшовиків звела в якийсь абсолют. Тому й виходить, що культуру Росії визначають зовсім не Чайковський з Достоєвським.

– А хто на твою думку?

– Оте стадо мародерів, яке зайшло в Україну. І населення, що хворе вєлічієм. Бо ніякі Чайковський з... цією... як її... Плісецькою, не перекриють своїм мистецтвом бидляцтво решти ста мільйонів населення. Весь їхній талант, всі старання коту під хвіст. Я не спеціаліст по культурі, але переконаний, що єдиним оригінальним вкладом сучасної Росії в світову культуру є тисячі блатних пісень та кримінальний фольклор. Якщо це й культура, то зі знаком мінус, антикультура.

– Це субкультура.

– Нехай і так. Але вона за своїми впливами стала вагомішою від самої культури...

У мене ледь не зривається з язика "що нам з тобою й довелося відчути на собі", та я встигаю виправитися:

– ...що, власне, українцям і доводиться відчувати на собі.

Якийсь час Аліса мовчить і я здогадуюсь чому. Потім, справившись із собою, запитує:

– Чому тоді цього не бачить решта світу, як ти вважаєш?

– Бачать, але далеко не всі. Світ багато чого просто не хоче бачити, бо так легше. Людей, які не хочуть робити над собою зусилля, не лише в Україні багато – на Заході, здається, не менше, а, можливо, що й більше.

– І я це помічала.

– От ти Достоєвського згадала, його, начебто, вєлічіє. А пам'ятаєш, ми монолог Раскольнікова в школі вчили, оті його роздуми перед убивством лихварки: "Тварь дрожащая лі я, ілі право імєю?" Так я переконався, що росіяни цю дилему для себе вирішили дуже просто і легко: вдома вони тварь дрожащая, а на чужій землі "право імєют" – чинити все, що забажається. Ось це і є їхня справжня культура.

По черговій мовчанці Аліси я розумію, що знову поцілив. Нехай це і жорстоко, але коли хочеться мислити чесно, то треба бути готовою до болю. Здається, так писав той Вітгенштайн.

– Я твою думку почула, – нарешті озивається вона.

Я її кохаю. По-справжньому. Бо навіть якби раніше мені це почуття до Аліси не було відоме взагалі, все одно, неодмінно покохав би після її приїзду сюди. Не знаю насправді, наскільки важко далися дружині переворот у світобаченні й визнання своєї провини переді мною, і відверте зізнання в тому, що сталось у Куп'янську, і ще багато чого, але гадаю, що дуже непросто. І саме це викликає не тільки повагу до неї, а, перш за все, схоже на батьківське, бажання обійняти, захистити, вберегти мою дівчинку, стати між нею і злом. Пробачу всі її витівки, які тільки розчулюють мене, але не дратують.

"Я твою думку почула" – каже моя Аліса. Що Аліса? – та почула б нас оце Клевеня! Двоє з мегаполісу, загинаючись на картопляній ниві, не про врожай мову ведуть, а про тонкощі визначення слова "культура". Аутодафе було би неминуче!

– Слухай, Хлібчику, – не витримує під вечір Аліса, насилу розгинаючи занімілу спину, – тобі не здається, що це якась Сизифова праця? Отак вбиватися над цією картоплею – заради чого?

– Стоп! Ти ж зовсім недавно казала, що город це захопливо і зовсім неважко.

– Я мала на увазі не цей, де картопля, а той, де помідори з огірками.

– Ти ба! Ловко викрутилася, – мені смішно.

– Ні, ну дійсно, скільки нам її потрібно?!

– Та я, кицю, з першого ж дня перебування тут про це вже думав. Навіть полічив, що мені одному на рік вистачило би й тисячі картоплин, значить на двох максимум дві тисячі.

– А скільки ми вже накопали, ти не рахуєш?

– Ну, скульки картоплин нащитав? – чую позаду себе насмішкуватий голос Гармашихи й від несподіванки мало не випускаю з рук лопату: це телепатія, чи телепортація?!

З острахом озираюся: нікого. Хух! Почулося...

– Ось докопаємо ці рядки, перевеземо до повітки, а там уже посортуємо й полічимо. Тільки ж ти про це нікому не розповідай, бо весь Го́род сміятиметься – я вже їх знаю.

В понеділок зранку згадався полон: все тіло болить, ніби мене знову ті чорти із пекла молотили – яка тут робота, яка реконструкція? Після сніданку човгаю в Город, на площу, до музею. Чепурноус, як завжди, на місці й радо мене вітає.

– Андрію Остаповичу, зайшов до Вас, аби загадку мені розгадали.

– Яку ще? – наперед усміхається краєзнавець.

– Чому це раніше в Городі селян хамами звали?!

– А-а-а, вже й це розказали, – сміється Чепурноус. – Цікава історія, мушу визнати. Ну ж бо, аналогій не пригадуєте? Га?

Я, можна сказати, чекав цього.

– В "Дванадцяти стільцях" такий собі Полєсов кричав услід двірнику: "Хам! Хам!" А більше нічого не пригадую. Синонім простолюдина?

– Ну як же, Хлібе? А біблійна легенда про Ноя та його синів?!

– Це Ви про Сима і Яфета?

– Ще був третій – Хам. Коли одного разу Ной напився, Хам почав сміятися з його наготи, натомість два інші сини шанобливо прикрили батьків сором. Коли Ной проспався та довідався про вчинок Хама, то покарав його, проклявши Хамового сина Ханаана на вічне рабство всіх його потомків, яке відтоді й було під владою Сима і Яфета. Нащадки Сима звуться семітами, а від Яфета пішли всі європейські народи. І оскільки в модерні часи суспільства були становими, то селян, які, по суті, вважалися рабами шляхти, феодалів, почали образно звати хамами.

– Але ж двадцяте століття...

– Народні традиції, Хлібе, дуже живучі. Город був сотенним козацьким містечком, Магдебурзьке право мав. А села навколо належали шляхті, козацькій старшині. Коли російська влада на нас поширилась, селян закріпачили – чим не раби? Правда, тепер уже точно не скажеш, коли в Городі почали так на селян казати, можливо, ще за Польщі. Польські пани найперше пихою відрізнялися, історичні алегорії любили: недарма ж вважали себе нащадками сарматів, любили хизуватися латинськими богами – Марсом, Беллоною. Тож, можливо, що цю алегоричну назву землеробів козацька старшина від поляків перейняла та пізніше й згадала – спробуй, скажи тепер.

– Але ж яке діло міщанам до селян? Старшини вже давно немає, а про "хамів" і досі згадують.

– Так тут найцікавіше й починається, Хлібе. Козаки й міщани вважалися людьми вільними, селяни навпаки. Перші найбільше боялися втратити свої вольності, привілеї, бо якщо міщанин, про козака я взагалі мовчу, одружувався на селянці, він свого статусу позбувався, ставав кріпаком. Звідси й така зневага до селян, як до невільних людей – це щось ніби поділ на касти був, як в Індії: з нижчою кастою боялися й справу мати, щоб, не дай боже, в ній не опинитися.

– Але ж двадцяте століття, Андрію Остаповичу!

– А що двадцяте століття? Сталін селян в колгоспи загнав, а в Городі СОЗ побув кілька років, та й загнувся ще до Голоду. Колгоспники – то раби двадцятого століття, їм паспорти почали видавати тільки в сімдесят другому році, здається. А раніше людина з села і виїхати по справах без дозволу не могла. Уяви собі: тільки якихось пів століття люди на волі! От тобі й привід лишався для такої традиції. Тому і в село не було серед містян охочих їхати. Моє покоління й молодші так уже не кажуть, а від старших я сам за радянської влади постійно чув.

– У мене шок, якщо чесно... Хоча тепер і я, здається, щось таке пригадую, ніби вже чув раніше це слово, ще зовсім малим.

– Та це ще не все, – усміхається Чепурноус, – мені один мій ровесник розповідав просто анекдотичну ситуацію. Він сам із села, що з Городом межує, і там давно вже вулиці злилися в одне ціле. Тож якось у тому селі храм був, а давня традиція така, що на храмове свято гостей не запрошують, будь-хто може прийти в гості до будь-кого і буде прийнятий як рідний. Ну, от якісь люди прийшли на храм, та й хочуть зайти в останній двір Города, гадаючи, що це вже перший двір села. Назустріч їм виходить з хати господар...

На цих словах Андрій Остапович надає собі гордовитого вигляду і повагом, вже копіюючи того городянина, продовжує:

– ...вислухав та й каже: "То не в нас храм, то в хамов храм, – і показує рукою за паркан, де сусідський двір: – Туди йдіть."

Ми сміємося.

– Селяни за це на Город і тепер ще ображаються. В очі їм те "хам" чи "хамка", звісно, ніхто не казав, вживали тільки поміж своїх, ну, або спересердя, коли вже лаятись починали й аргументів не вистачало. Така от історія.

– Некрасива дещо, – погоджуюсь я зі скептичною посмішкою.

– Яка вже є, Хлібе. Зате вона яскраво підсвічує минуле, робить його картинку живою, та й багато чого пояснює так, що запам'ятовується потім на все життя. В історії чимало фактів мають вигляд некрасивий або й ганебний, але з неї, як і з пісні, слова не викинеш, що було те було – кому, як не Вам це знати?

Дійсно. Я дякую і йду в "Будмаркет" – по саморізи. Бо попри втому перерваний процес реконструкції має продовжуватись: осінь почалася, треба поспішати, аби встигнути до морозів.

Увечері, в ліжку, коли вже самі собою почали закриватися очі, неочікувано чую від Аліси:

– Мені загалом таке визначення культури імпонує. Воно дійсно універсальне, з нього немає виключень.

В неї часом таке трапляється: здавалося б, ні з того ні з сього починає виголошувати щось помислене, причому не з початку розмислу, а з його середини – очевидно, вже не маючи змоги тримати його в собі. Я давно до цього звик, не дивуюся, хоча попервах, ніде правди діти, траплялося, що й дратувався.

– А, так ось про що ти весь час думала, доки ми любилися... – сонно бурмочу я.

– Безсовісний! – зривається на сміх Аліса. – Як ти міг про мене таке помислити?!

Як все-таки добре, коли близька людина розуміє твою іронію.

15.09.

Свіжина.

Картоплю в погріб опустили – рівно дві тисячі штук на їжу і ще тисячу на посадку. Комусь, може, й смішно було би з цього, якби взнав, а нам, новачкам, хочеться зрозуміти арифметику процесу: скільки саджати й навіщо? Хтось лічить мішками, хтось корзинами чи відрами, а ми – штуками. Хіба двом людям з вищою освітою важко полічити до тисячі? Куди легше, ніж гнути спину на городі. І чи не краще замість картоплі мати якісь інші овочі?

Або вже, коли на те пішло, давно б уже пора застосувати в домашньому картоплярстві якісь сучасні, передові методи: принаймні два таких навіть мені, неуку й новачку в цій справі, днями прийшли в голову. Перший – саджати картоплю восени, під зиму – можна закопати її без будь-якого поспіху, не так, як весною, в отой аврал. Чому під зиму, як часник? Та тому, що – я ж сам бачив у Гармашихи! – коли раптом на картопляній ниві, десь поміж рядків, проростає загублена ще торік картоплина, то і кущ у неї дебелий, вищий од планових сусідів, і врожай, слід гадати, відповідний. Рацуха? Рацуха, ще й яка!

Або ще ось це – взагалі бомба! Кожну картоплину треба саджати прямо в отім плетенім мішку на два відра. Тут же ж одні вигоди – коли прийде час картоплю копати, землю колупнув, мішок знайшов, потягнув його – і ось тобі, весь урожай у тебе в руках! Ні горба не треба гнути, ні в землі дуже копирсатися. Можна край того мішка одразу прямо на поверхні городу й лишати – тоді й лопати не треба: потягнув, і вся картопля, що нав'язалася і виросла в кущі, у тебе в мішку. Роботи – тьху! Обов'язково спробую. Не маючи досвіду, будемо брати системністю: смійся, Клевене – добре сміється той, хто сміється останнім, написав колись французький байкар Флоріан. Між іншим, у тій байці саме про двох землеробів і йшлося.

Єдине в чому сумніви беруть, так це чи не надто ми мудрагелимо зі своєю арифметикою? Чи не горе з розуму? Зайвої, на наш погляд, картоплі зосталося майже стільки, як і собі лишили – і це буйно́ї, тобто, великої, а ще ж відер п'ятнадцять, коли не більше, зосталося всілякого непотребу – дрібної, кимось поїденої, і нами з Алісою порізаної. Цю куди подіти? Аж тут згадав я діда Пантьошку – це ж його картопля вродила на нашому городі, йому й віддамо. Навантажив цілий візок буйної, повіз до діда. Побачив через паркан, як той біля винограду порпався.

– Здрастуйте, Пантелію Гнатовичу! – гукнув з вулиці. – Привіз Вам картоплі, борг свій хочу віддати.

– О-о-о! – зрадів Пантьошка. – Давно, давно не бачились. А картоплю назад вези, хіба ж я казав тобі про борг?

– Та як же так, – я навіть розгубився, миттєво згадавши про Всевидяче око, – з мене ж уся Клевеня сміятиметься, скажуть, забракували Ви мою картоплю.

– Ти його не слухай, дитино, – озвалася звідкілясь невидима мені баба Люба, – він, бач, що з літ, то й з розуму. Отаке сказать! Да картоплі багато ніколи не буває. На цибулю можна помінять, на олію, да на ті ж кавуни!

І вже до Пантьошки:

– Да одчини ж ворота, Пантелію, шо ж ти людину пуд двором, наче каторжного, мучиш?

– Сама б уже давно відчинила, – без жодної емоції відказав на те Пантьошка, – не бачиш, гостинця чолов'їку ріжу.

Ворота мені таки прочинили, картоплю я завіз, отримавши натомість шість ґрон винограду.

– На, посмакуєте. Синій це Молдова, білий – Аркадія, а рожевий – Лівія. Коли сподобається, розведеш у себе: я навчу.

– Як Ви, Пантелію Гнатовичу? – подякувавши, спитав старого.

– Да небеди[50] ще. Це тойгод[51] з'їв шось не те, дик за малим богом не вмер, а сейгод, вгору глянуть, кріплюся.

– Ви ж мені обіцяли, що навчите сад обрізати, пам'ятаєте?

– Чого ж би я забув? Макутра ще варить. Прийду, як листя опаде.

Аліса, побачивши гостинця, не втрималась:

– Слухай, так можна картопляні борги віддавати: тут кілограмів сім винограду. Навіть якщо по сотні за кілограм, то й тоді це значно дорожче, ніж візок картоплі.

Дрібну картоплю ми віддали Гармашисі, отримавши від неї за це традиційну банку молока, решту буйно́ї, скооперувавшися з Хасточкою, відвезли "Славутою" до картопляних міняйлів, де й обміняли на три великі кавуни.

– Отак і навчимося жити, – сказав я Алісі, коли ми вдома запихалися кавуном.

Три дні назад, вбившися, в прямому сенсі в дошку, я зідрав дерев'яну підлогу в колишній коморі, вийняв дубові лаги, в яких цвяхи за більш, як століття, вкипіли намертво – навіть лом не завжди допомагав, і пустоту під підлогою засипав цегляним боєм, що випадково трапився на очі біля одного з магазинів на площі. Ми з власником магазину здорово виручили один одного – він не мав клопоту куди те сміття подіти, а я не витратив жодної гривні на щебінь, лише сплатив Кау чотири сотні за доставку, бо сам же й навантажив, розвантажив та візком завіз до хати три вози того сміття: піт з мене котився рясно, ніби дощ у зливу. По тому наступного дня зробив по рівню цементну стяжку і запишався собою: ну справжній будівельник же, чорт забирай! Недарма дивився, не відходив, як хлопці кесон робили.

Після вечері з повним правом причепився до Аліси:

– Що там у тебе з проєктом ванної кімнати? Готовий?

– Практично.

– То, можливо, спочатку посвятиш мене в якісь нюанси? Бо де буде ванна, раковина, унітаз ми узгодили, а що ти там собі по дизайну намислила, я й досі не знаю. З одного боку, довіряю твоєму смаку і досвіду, з іншого – мені наперед хочеться знати, щоб потім не довелося все життя ламати очі об якесь неподобство.

– Та я лише в загальних рисах, – одразу завиляла хвостом Аліса. – Визначилась тільки з принципом – ні хай-теку, ні лофту точно не буде.

– Чому?

– Ну який хай-тек на Клевені? Має бути щось у народному стилі – кантрі, сканді, шале, прованс...

– О'кей. Тоді поясни простою мовою, яка між ними різниця.

– Ну, я теж не архітектор, по суті дилетант. Знаю, що всі ці стилі зароджувались у провінціях, але потім завоювали й великі міста, особливо скандинавський стиль. Підозрюю, що історія цих стилів дуже прикрашена, ідеалізована і думаю, що автентичні інтер'єри в стилі альпійського шале чи американського кантрі позаминулого або навіть і минулого століть мало чим нагадували сучасні світлини, яких повно в інтернеті. Або і взагалі...

– Але, як я розумію, коли є схожі стилі, вони ж мусять хоча би чимось відрізнятися один від одного?

– Я ще в Словаччині звернула увагу, що межі стилів дуже розмиті й кожен визначає їх на власний розсуд. Шале це, начебто, перш за все, дерев'яні меблі в натуральному кольорі, максимум – вкриті матовим лаком, але в жодному разі не фарбовані; ще грубі, необроблені балки на стелі. А от щодо великих, на всю стіну, панорамних вікон, як це модно тепер, то я чомусь не вірю, що це автентика.

– Я теж не впевнений, що альпійські горяни сто років назад думали про вигляд з вікна, а не про тепло в домівці з їхніми альпійськими морозами.

– Скандинавський стиль якщо не аскетичний, то дуже стриманий. Бліді однотонні стіни без візерунків, усі меблі простої лаконічної форми, з прямими контурами.

– Чим же він тоді привабливий?

– Є люди, яким подобається скандинавський мінімалізм. А дизайнери вигадали, як зробити цю стриманість більш емоційною: такий невиразний інтер'єр оживляють кількома яскравими асиметричними плямами, наприклад, зсунутою в один край вікна синьою шторою і помаранчевою подушкою на сіренькому дивані біля неї. Це дуже оживляє простір, головне – не переборщити, не зробити з інтер'єру папугу.

Аліса йде до морозилки, дістає з неї два шоколадних морозива й одне простягує мені, а це вірна ознака, що попереду в нас якісь підводні камені. Дизайнерка ж, мовби й не трапилось нічого, продовжує свій екскурс:

– Стиль прованс за походженням є французьким, по назві зрозуміло. Це щось таке легке, світле, вицвіле від сонця, з квітами і морем – одним словом, має асоціюватися з безтурботним відпочинком. І ще всі матеріали мусять бути природними: тільки дерево чи камінь, а меблям на вигляд має бути не менш, як пів століття. Одним словом, суто французька легковажність. Якщо чесно, мені найбільше подобається.

– Коли абстрагуватись, то й мені теж, але не впевнений, що прованс підходить для Клевені, та й з нашим нинішнім життям контрастує. І шале мені не заходить – пригадую, бачив щось подібне в інтернеті: надто похмурий вигляд має, недарма ж радять великі вікна і багато світла.

Бачу, як від моїх слів Аліса дещо скисла, проте все ж таки закінчує лекцію:

– Останній це кантрі, стиль американських ранчо. Ти дивився "Єллоустоун"?

– Так, переглядав із Хорхе перших два сезони. Епізоди круті, нічого не скажеш, а сюжет загалом дірявий.

– Тоді маєш уявлення й про стиль: будинок Даттонів класичний кантрі.

– Точно не наше. Масштаби в нас не ті, не американські. А класика? Вона ж, нібито, ніколи не виходить з моди.

– Хлібе, ти жартуєш?! Яка класика? Коли тобі прованс не вписується в Клевеню, з чим я за певних умов ще могла би погодитись, то класика тим більше! Ну яка класика в сіль... вибач, в звичайній українській хаті?! Це все одно, що Гармашиху вдягнути в бальну сукню до підлоги й змусити в ній корову пасти.

Відчуваю, що зараз полаємось. Власне, хіба не все одно мені якою буде та кухня чи ванна кімната, якщо в сім'ї є свій три-де візуалізатор інтер'єрів, нехай і з мінімальним досвідом? В будь-якому разі Аліса на цьому знається краще, смак у неї є – нехай і голова болить не в тебе: ти ще поламаєш її, коли всі ці дизайнерські штучки перетворюватимеш в реальність.

– Та я ж тільки опоную, щоб ти сама для себе точно визначилась.

Візуалізаторка вдає, що від холодного морозива в неї заболіли зуби, потім, узявши себе в руки, каже:

– Ми маємо в запасі еклектику. Візьмемо щось від сканді, щось від провансу, додамо українського колориту: буде те, що треба. Правда, є ще джапанді, це така собі суміш японського й скандинавського мінімалізмів, але мені хочеться лишити його для передпокою.

– Я завжди кажу, що ти мудра жінка, – застосовую випробувану роками дипломатію. – Повністю тобі довіряю.

Повільно облизуючи рештки свого морозива, Аліса пильно дивиться мені у вічі.

– Я тебе кохаю, – нарешті проказує вона, не відводячи погляду, і губами, зумисно густо намащеними шоколадом, цілує мене у вуста. – Іду робити візуалізацію.

Встає і озираючись через плече та демонстративно похитуючи стегнами, як вміє тільки вона, йде до комп'ютера. Ну не зараза?! Але саме за це я її й покохав.

Сам теж відкриваю планшет і в пошуковику набираю: "Ванна кімната в стилі прованс. Фото". Ого! Для прикладу десятки світлин. Дивлюся одну, другу, двадцяту... Красиво, вишукано, хоча часом і солоденько. Цікаво, скільки це може нам коштувати? Ще півгодини на пошуки ціни матеріалів та аксесуарів і реальність збиває мене з пантелику: ванна на левових ніжках щонайменше вісімнадцять тисяч, раковина умивальника у стилі прованс теж не менше сімнадцяти, унітаз-ретро взагалі більш, як двадцять п'ять, а плитка для стін і підлоги, яку можна було би розцінити, як ознаку цього середземноморського дива, взагалі по тисячі гривень за квадратний метр, тобто, ще плюс тридцять – от уже й дев'яносто і якщо додати решту "дрібниць": теплу підлогу, стелю, двері, вікно, бойлер, змішувачі й так далі, й тому подібне, то потягне на всі сто п'ятдесят, а коли помножити хоча би на півтора, як радять профі з будівництва – та за ці кошти, не встати мені з дивана, можна старенький, але цілком придатний "Passat" купити! Можливо, далі щось простіше? На жаль, швидше навпаки. Можливо, на іншому сайті знайду дешевші варіанти? Ще десять хвилин переглядів – де там! Даремно я запевняв свою дизайнерку, що повністю їй довіряю, даремно... Думай тепер як виплутатись із цієї пастки без втрат. Знову доведеться дипломатію застосовувати.

– Подивися, що я накопав! – вигукую нібито в цілковитому захопленні від побаченого. – Якщо вже без провансу ніяк, то хочу тільки такий.

Аліса на чарівне слово "прованс" клює одразу ж, і я беруся показувати їй світлини, а потім плавно підводжу до головної теми – грошей.

– Я вже все полічив, ось дивися, – починаю перераховувати їй пункти витрат: тридцять тисяч, вісімнадцять, двадцять п'ять… і нарешті підсумовую: – Загалом ванна кімната обійдеться нам плюс-мінус в триста тисяч.

Вона дивиться на мене уважним поглядом психіатра, як на людину, котра, здається, втратила глузд, треба тільки переконатися в цьому остаточно.

– А в нас скільки лишається?

– Вісімдесят п'ять, – легковажно машу я рукою, – проте якщо додати щомісячні вливання від Хорхе, то через рік матимемо повноцінний прованс – не соромно буде показати навіть твоїй колишній роботодавиці.

– Але я не хочу чекати рік без теплого туалета і ванни!

– Але ж ти так хотіла прованс! – я вміло вмикаю дурника.

– Але ж я вже стомилася без вигод, Хлібе! – з неприхованим роздратуванням парирує Аліса. – Скоро стане зовсім холодно. Невже ти хочеш, щоб я відморозила собі придатки в тому нужнику? А в нас ще й кухні немає...

– То що ж нам робити?

– Давай складемо перелік всього, що потрібно купити, далі шукатимемо найдешевші варіанти і ну його, той прованс.

– Як кажуть у народі, "Вони починали ремонт у стилі "хай-тек", а коли закінчували, то згодні були на "Хай так!" А ми ж іще й не почали... – я демонструю собою уособлення вселенського суму.

– Нічого, – заспокоює мене три-де візуалізаторка, – ми створимо дух провансу за рахунок всяких дрібничок. Давай складати перелік потрібного.

Ні, я таки справжній дипломат. І чому я не пішов навчатись на міжнародника?! Оце б сидів собі на перемовинах у Білому Домі й водив круг пальця тих янкі – ну що всі вони супроти моєї лиски Аліси?!

У міру того, як ми освоюємося в дідовій господі та потроху інвентаризуємо наявну спадщину, Аліса все більше входить у смак простецьких радощів провінційного буття. Тиждень назад в загашнику літньої кухні натрапили з нею на пожовклий від часу й роботи радянський ще соковитискач, що колись, схоже, мав дещо інший колір, значно ближчий до білого. А я згадав наші тут шкільні канікули і смак свіжовичавленого морквяного соку, до якого привчала нас із братом баба Ліда – схотілося пересвідчитись, що враження не змінилися. Алісі й це було в новину, але смак морквяного фрешу так припав до душі обом, що два рядочки цього нещасного зачучвіреного овоча на нашій занедбаній грядці скінчилися за три дні.

– Смакота-а! – кожного разу примовляла дружина, витираючи на писку морквяні сліди. – Треба буде наступного року не два, а двадцять два рядки посадити.

"А як же Сизифова праця?" – щоразу крутилося в мене на язиці, проте спина давно вже відпочила, ниття в попереку потроху забувалося і тепер у свіжих ще спогадах наша картопляна епопея, гадаю, навіть Алісі не здавалася чимось надміру страшним: подумаєш, два дні на рік спина поболить! Поболить і перестане. Та й морква за агротехнікою мало чим нагадує картоплю. Тож, запавши на моркву, ми тепер за першої ж нагоди купуємо її і чавимо фреш, щоразу облизуючись у передчутті насолоди.

В глибині дідового саду на одній зі слив частина зав'язі дивом лишилась не пошкодженою морозом. Не помічені нами, ті сливки тихо собі спіли в гущавині листя й проявилися тільки як почали синіти, а повністю дозріли, здається, лише сьогодні, коли я забрів у садові нетрі з бензокосою й з-під волосіні раптом полетіли побиті сині плоди. Підняв кілька цілих, наспіх обтер з однієї сизий наліт, узяв до рота – що солодка, що смачна!

Покинув мотокосу, приніс Алісі скуштувати – вечір п'ятниці пропав. У тому сенсі, що замість викосити в саду, довелося на пару збирати врожай слив. А воно ж як, коли удвох? "Перестав мені драбинку. Залізь іще туди. Зірви отам. Забери в мене відро. Віднеси. Принеси. Подай."

Ніби й небагато слив, а три відра набралося. Одне лишили для поточної насолоди, два ухвалили переробити на зимовий десерт, відтак мушу тепер допомагати своїй господині їх маринувати по якомусь особливому рецепту Люди Бальбо – і коли вони, ці жінки, встигають обмінюватися інформацією?! – бо завтра маємо невідкладно їхати до столиці по плитку для ванної кімнати, оскільки сьогодні вранці продав решту прадідового скарбу, а навіть короткий наш досвід каже, що вагому суму грошей, коли вона з'являється, треба витрачати на щось глобальне, причому чим швидше, тим краще, бо гривні мають незбагненну властивість розповзатись на всі боки, наче руді таргани й безслідно зникати в щілинах часо-простору.

Я так мріяв увесь серпень якомога швидше скінчити роботи на подвір'ї та виділити тиждень для розрекламованої Сашком вересневої риболовлі, коли за його словами риба на Десні клює цілий божий день, але вона мовби підслухала моє бажання і за словами Бальба два тижні вже мов у колодязі, наче й риби у воді не стало; утім, воно, можливо, й на краще, бо, знову ж таки, по факту вийшло так, що два перші тижні осені довелося мені крутитись, як любить Хасточка казати, наче муха в окропі: то зі світлом у погребі хімічиш в міру власних куцих знань і навичок, то в кухні шпатлюєш, то погріб чистиш та підмазуєш, то висохлу шпатлівку на кухні зачищаєш, то вчиш свою дизайнерку білити льох вапном і при цьому не обляпатись, як зазвичай, з голови до ніг та не повипікати ним собі очей, то по другому колу підшпатльовуєш дефекти, то картоплю сортуєш, то вкотре вже шліфуєш шпатльоване-перешпатльоване, то робиш у погребі засіки та нарешті заносиш туди здобутий майже непосильною працею врожай, то цілий день втрачаєш на Алісині забаганки мати в льосі ще й стелажі для банок з консервацією, бо "у всіх тут є, тільки в нас немає" – де б же ж у цій коловерті знайшовся час для риболовлі?! То навіть і ліпше, що не клює – принаймні не точитиме в душі дірки черв'ячок рибальськї заздрості.

Вечір уже, кручуся навколо шеф-кухара на одній п'яті з думкою, що ось-ось звільнюся, бо слід би ще заправити випрошену в сусідки "Славуту", коли ж це дзвінок – Бальбо телефонує. "Не інакше, як обіцяний кльов почався", – проскакує думка і вже якось не дуже хочеться в Київ їхати...

– Привіт, Глібе, будь другом, поможи завтра кабана заколоти. Такий здоровенний, що Люда вже боїться до нього й заходити.

– Та ми якраз у Київ по матеріали зібралися... – ніяково бурмочу я, потім вчасно згадую, як Сашко допоміг мені з шинами для каналізації, спростивши та здешевивши роботу в рази, тож миттєво розвертаюся на сто вісімдесят градусів, – ...але якщо потрібно, то ми й у неділю з'їздимо.

– Ну, дик я тебе на шість ранку чекаю.

– Щось зі зброї треба з собою брати: сокиру там, чи списа якого?

– Хіба що дружину, – сміється на прощання Сашко, – хай набирається досвіду як свіжину їсти.

Аліса все чує, бо ж поряд зі мною заливає сиропом сливи в банках.

– Сподіваюся, ти чула. Переносяться наші будівельні закупи. Підемо свіжину їсти. Ти ж такого досвіду не маєш?

– А це щось визначне?

Озивається рингтон її ґаджета.

– Люда, – зиркнувши, доповідаю дружині.

– Тепер без варіантів, – зітхає Аліса, – доведеться йти і оцінювати на місці: визначне чи ні.

Кабаняра в Бальбів дійсно наче слон. Коли я зазирнув у його помешкання, то нітрохи не здивувався, що Сашкова Люда почала боятися туди заходити. Сашко ж велів мені чекати його надворі й узявши до рук мотузку, хоробро відчинив дверцята сажка[52]. Я неприкаяно тупцяю на подвір'ї біля хліва, сподіваючись, що таки дочекаюся Бальба живим-здоровим. Коли ж це нарешті загула-затремтіла земля, так, ніби зсередини ось-ось виткнеться шестидесятитонний "Абрамс", і на волю підтюпцем виривається вгодована туша білого велетня. Поряд із ним, ледве протиснувшись у двері, поспішає Сашко й кричить уже до мене голосом зосередженим, наче в командира розрахунку "Стугни", що помітив ворожий танк за якихось три сотні метрів від позиції:

– Давай до мене!

Війна вишколила в мені навичку не розмірковуючи, виконувати команду, подану голосом зосередженим та строгим, тож я підскакую до Бальба, геть не розуміючи, що маю робити. Бачу тільки, що один кінець мотузки Сашко прив'язав до правої передньої ноги кабаняри, інший до правої задньої, а середину, пропущену під черевом, він тримає в руках.

– Будемо його валяти! – на ходу пояснює Бальбо. – На, по моїй команді щосили смикай свій кінець. Н-ну, раз!

Ми рвемо мотузку на себе й кабаняра, якому синхронно зробили підсічку, – беркиць! – важко гепається на правий бік, а Сашко вже сів на нього верхи й чухає йому бока. Від кабана несе теплом хліва і специфічним запахом свині, наївний дурень закрив очі й блаженно порохкує, навіть не здогадуючись, що та ж сама рука господаря, котра вчора ще давала йому їсти, вже тягне з-за халяви чобота довгого лискучого ножа...

Я бачив ці свинячі смерті ще в дитинстві, бачив, як баба Ліда різала своїх курей і качок, тож сприймав бачене за буденність, невід'ємну умову того гейму, що зветься життям. На війні взагалі надивився смертей та крові не тільки людей, але й тварин по саме нікуди й мусив звикнути, ставитись до них, наскільки це можливо, індиферентно, бо інакше ти не витримаєш, просто втратиш там розум, але зараз відвертаюся: немає бажання дивитись на вбивство. Я не прагну здаватися чистоплюєм у білому пальті, бо все життя споживаю м'ясо забитих тварин і добре знаю весь його шлях до споживача, але надто вже багато чужих і вельми страшних смертей сталося на моїх очах, щоб у мене викликала цікавість іще одна.

Несамовитий вереск жертви розтинає вранішню тишу, луною відбивається у вербах Рукава, котиться Клевенею, ковзаючи по воді, мчить кудись на луг, здіймається узвозом до площі, даючи знак втаємниченим людям, здатним чітко вирахувати де саме відбувається заклання й до кого слід зателефонувати стосовно свіжого м'ясця. Аліса ще має спати й мені не хочеться, аби вона чула страшний голос кабанової смерті, бо... Одним словом, нехай це відкриття станеться для неї якомога пізніше.

Мені якось не дуже зрозуміло, навіщо я тут? Вся моя допомога звелася до смикання за мотузку та допомоги в перевертанні здоровенної туші на живіт, на що, власне, в разі крайньої необхідності спромоглася би й Люда, тож я тепер тільки стою і спостерігаю, як Сашко вправляється з газовим пальником. Підозрюю, що в такий спосіб подружжя Бальбів просто схотіло встановити з нами більш близькі стосунки. Спосіб не найгірший, але по-провінційному наївний.

– Сашо, кажи, що мені ще робити, бо піду спати, – вдавано бурчу я, і по якихось невловимих жестах Бальба, його заклопотаній мовчанці відчуваю, що він уже й сам на себе за це сердиться: мовляв, от покликав на свою голову невструйла, бо ж нема нічого в світі важчого, ніж вигадувати роботу для людини, яка нездатна побачити її сама.

– Зачекай, ще набігаєшся. Будь на підхваті, дивися поки що, теорію, так би мовити, вивчай.

Що тут вивчати, коли ми не збираємося тримати ні рогатих, ні безрогих, ні в шерсті, ні в пір'ї? Дивлюсь, як від вогню пальника тріщить, скручується кабаняча щетина, піддувається пухирцями й чорніє, обвуглюючися, шкіра. Мені, суто, як історику, цікаво коли і, головне, як наші предки винайшли такий спосіб обробки свинячої туші? Адже, наскільки мені відомо, з інших забитих домашніх тварин знімають шкіру разом із шерстю і тільки свиней обсмалюють та лишають шкіру на шарі сала, додаючи таким чином йому особливого вигляду та специфічного смакового додатку, без якого сало, як національний продукт, безперечно, не мало би такої привабливості. Можливо, дійсно, колись татари спалили в якомусь хліві свиней, як нечистих створінь, а ті з людей, що вціліли, мусили, аби не вмерти з голоду, скуштувати свою обпечену худобу й ото таким чином розсмакували, що шкірка на салі є вельми смачною?

Вже й Люда зі старшою дочкою Ліною підходила подивитися, завернувши з повними відрами від колодязя, на ходу встигнувши розповісти, як перелякав її вчора кабан, притиснувши до стіни сажка – навіть синець на стегні лишився, тож я, зрадівши нагоді, беруся за відра й на час влаштовуюся водоносом, бо чого-чого, а гарячої води, коли колють кабана, мало не буває і всі чотири конфорки на газовій плиті працюють на повну потужність. Решта Бальбових нащадків підвелася й влаштувала веремію: одне очікує на вухо чи хвоста, як найбільші в світі ласощі, друге хоче просто дивитись, як тато смалить кабана, третє не хоче снідати, бо ж учора, бачте, їло – і як тільки батьки з цими чотирма справляються? Але дуже на те схоже, що з ними тут так, як ми з Діаною колись, не цяцькаються і ніхто нікого їсти не примушує: ні, то й ні, в чім проблема?

На Сашків загад тепер ношу гарячу воду з хати – мити кабана. Бальбо ножем та жорсткою щіткою вправно стирає чорноту й з-під неї на білий світ з'являється жовтувато-рожева шкіра, кабан із закритими очима, чемно підібравши під себе ноги, лежить на череві, й здається мені, що усміхається. Щось не подобається Сашкові в його роботі, бо знову береться до пальника – десь, очевидно, лишилася невисмаленою щетина, й процес іде на друге коло.

Не маючи роботи, я роззираюся навколо поглядом людини, яка вже трохи знається на стандартах місцевого двору: обійстя Бальбів видається мені уламком простору, де спинився час. Абсолютно все навколо, якщо судити за моїми власними уявленнями, завмерло на часовій позначці умовно восьмидесятих років минулого століття, коли народився сам господар двору. Не видно жодних ознак сучасності: ні тобі доріжок з твердим покриттям, не кажучи вже про бордюри обабіч них, ні спланованих квітників – лише порослий густим споришем просторий двір зі старими надвірними будівлями, старим дерев'яним парканом і врослими в землю ворітьми, старим колодязем і товстою грушею-дичкою, на розлогій гілляці якої висить простецька дитяча гойдалка – мрія чи не всіх школярів. Чотири пофарбовані в жовтий колір вулики, що ніби гриби, розсілися на осонні, додають якогось особливого затишку цій буколістичній картині. Як там колись Уляна Петрівна казала: "Хто по рибу часто ходить, в того кози через тин скачуть"?

Та попри все є в цьому дворі щось привабливе й смачне, чого не побачив я ні в Хасточки-акуратистки, ні в атмосферному етнозаповіднику Чепурноусів, не кажучи вже про двір Гармашів. Таке враження, що ось-ось вийде з-за хати козарлюга з шаблею при боці або й русич у полотняній, до колін, сорочці й плетених личаках. Смачний двір у Бальбів, нема чого й казати! Думаю, що Сашкова дітвора, коли повиростає, згадуватиме батьків двір з особливою теплотою і завжди ностальгуватиме по ньому.

А Сашко тим часом навіщось обкладає кабана старими мішками і міриться їх підпалити.

– Ого! Навіщо це?

– Хе! Невже не здогадуєшся?! – Сашко нарешті підпалює мішки й вони згоряють прямо на тілі нещасного кабана. – Колись у нас свиней тільки лляною соломою обсмалювали, а тепер її не знайдеш, перевелися льонарі, тож мудрі люди придумали хоча би в кінці вже лляними мішками смалити. Льон такий запах шкурці дає, що куди там! Ми з Людою й на базарі тільки таке сало шукаємо, а щоб свого кабана по-іншому якось смалити – да нащо його й тримати тоді?!

Укотре вже вимитого Сашком кабана ми разом перевертаємо на спину, на чисту клейонку, що, вочевидь, тримається в господі винятково для цієї надважливої справи, й підпираємо з обох боків товстими полінами.

– Оце діло я найбільше люблю, – з неприхованим задоволенням каже Бальбо. – Ану ж, засікай на телефоні за скільки я з цим дядьком вправлюся. Ти сам скільки часу мені даєш?

Я оцінюю тушу, прикидаю, скільки часу пішло на смалення, пригадую власний досвід анатомування курей із харківських базарів...

– Години півтори, якщо не дві, – кажу я невпевнено.

– Тридцять хвилин максимум!

– Не може бути!

– І то половина часу на сало піде. Якби не сало, я би в чверть години вклався.

– Зачекай, а можна на відео зняти?

– Ніколи, кабан холоне. Нехай колись. Засікай час!

Ех, такий сюжет пропаде...

– Здрастуйте, – чую голос Аліси, – я не спізнилася? Може яка допомага потрібна?

– Якраз вчасно, – Сашко бере до рук широкого ножа, – неси до хати ніжки та спитай у Люди чи готові місце й посуд.

За цими словами Бальбо кількома вправними рухами, точними й вивіреними, ніби в руках його не звичайний ніж, а якась чарівна паличка, починає в прямому сенсі слова розбирати кабана на його окремі складові. Ще Аліса з тими чотирма ніжками не встигла до хати дійти, а Сашко вже подає мені шмат сала зі свинячого пуза:

– Гукай сюди Люду, а це неси до хати, Ліна покаже куди класти.

Нас четверо носіїв, але ми не гуляємо – то по Сашковій команді хтось притримує голову, що ось-ось все тим же чарівним ножем буде відділена від хребта, то підставляє для нутрощів ночви, то відтягує вбік лопатку чи стегно, то підхоплює чергову пластину сала і ми вчотирьох носимо й носимо до хати кабанячі складові, а туша на очах меншає та меншає, доки на клейонці не лишається один тільки хребет із залишками м'яса на ньому.

У кабана два вуха, Сашкових малих троє: за останнє вухо мало не бійка, та Бальбо, на мить відірвавшись від роботи, щось по-змовницьки шепче найменшому на вухо і простягує йому хвоста:

– Тільки ж посоли! – встигає гукнути наздогін і вже до мене:

– Ну, що там? Вклався?

– Двадцять дев'ять хвилин, – я не можу повірити власним очам.

– Дак отож! – страшенно вдоволеним голосом проказує різник, явно пишаючися своїм умінням.

Дійство перебирається до хати й ми гуртом беремося давати лад свинячим запчастинам, а на газовій плиті у веранді вже шкварчить на двох здоровенних пательнях і ширить на всі боки свої звабливі аромати свіжина, аж слина котиться й починає смоктати під ложечкою. Якщо я ще щось там пам'ятаю з дитинства про день, коли колють кабана, то для Аліси все це справжня terra inkognita, що дарує відкриття за відкриттям. Вона якийсь час дивиться на шмат сала, ще теплого й рожевуватого на колір, чимось схожого на холодець, що аж двигтить від поруху, зовсім не такого, яким його бачать покупці на базарі, й тихо, щоб ніхто не чув, питає в мене:

– А чому воно таке? Ніби з окремих грудочок?

– Бо свіже, – тоном знавця теж тихо відказую я, хоча й сам уперше звернув на це увагу, – з-під ножа, як то кажуть.

– Слухай, так це ж целюліт! – Аліса проказує це тоном людини, на яку щойно зійшло одкровення. – Знатиму тепер який він на вигляд.

– А тобі навіщо? В тебе ж його немає.

– Щоб згадувати це видовище й не розслаблятися.

На цих словах господарі нас розділяють: мене відряджають до Сашка різати м'ясо-сало на ковбаси, Алісі випав жереб мити з господинею кишки. "Ну, все, не їсти тепер Алісі кров'янки! – проскакує в моїй голові думка, – Такого там надивиться й нанюхається..." Нам що? Нам із Сашком легко – ріж собі гострим ножем м'ясо та встигай вчасно слину підсьорбувати, коли Ліна двері в хату прочинить й звідти протяг принесе дух уже не смаженого, а тушкованого в духовці м'яса. Незрівнянна річ, ця тушкеня – так називала свіжину баба Ліда.

Коли ми нарешті всідаємося за стіл під заплетеною виноградом аркою, я встигаю пошепки спитати в дружини:

– Сподіваюсь, апетит тобі та робота не зіпсувала?

– Ні, – хихикає Аліса, – я намагалася зосереджуватись не на змістові, а на формі. Мені через той запах смаженого м'яса так схотілося їсти, що, мабуть, і кишки поїла би, коли б чисті були та посолені. А ще й Люда своїми розповідями про всякі ковбаси, їхні начинки й смаки так мене роздраконила! Не повіриш, у мене вже навіть думка проскочила: чи не спробувати й нам...

– Навіть не продовжуй, – жахаюсь я почутому, – бо втечу до Хорхе! Клянуся!

Свіжина, що її на Клевені звуть тушкенею, це просто диво якесь! Притрушена зеленим кропом біла, крупно порізана картопля, і контрастом до неї коричневе, добре втушковане м'ясне асорті. Запах убивчий, смак неймовірний.

– Що це? – цікавиться спершу Аліса, підчепивши виделкою шматок.

– Печінка, – Люда виступає в якості шеф-кухаря й гіда одночасно: як в справжньому ресторані.

– А це?

– Ребринка (почеревинка, серце, легені, коса).

– М-м-м... Смакота! Я вже так наїлася...

– Да шо ти з'їла?! – обурюється Сашко, хвацько перекинувши чарку з горілкою. – І п'єте мало. Я ж спеціально для вас вино купував. Не таке?

– Просто ми... – вступаю до розмови я, але мене перебиває Аліса:

– Сашо, ти хочеш, щоб ми луні нагнали?!

Що я чую?! Мовби грім з ясного неба! Мене прориває на гомеричний сміх, Бальби якийсь час розгублено мовчать, метикуючи що й до чого, а потім і їм нарешті доходить і ми вже, на подив дітвори, регочемо вчотирьох – до сліз.

– Освоїлася! – сміється Сашко. – Козир-дівка!

Здається, Аліса задоволена і власним жартом, і його визнанням.

– Щас як заспіваю! – погрожує Бальбо і на диво сильним, приємним голосом затягує:

Їхали козаки із Дону додому

Підманули Галю – забрали з собою...

Не тільки Люда підхоплює, але й Ліна, і двоє близнят – Славко зі Славкою – і так азартно та радо, що нам зрозуміло – для Бальбів це не диковина, швидше, постійна практика. Аби не виділятись, не сидіти, мов дундуки, ми з Алісою теж підтягуємо, як уміємо, часом просто підмугикуючи родинній капелі замість невідомих нам слів. Співаємо щонайменше півгодини, до виснаження. Всередині нас, здається, лопнули якісь обручі, скутість минула і ми вже радо горлаємо, як уміємо, що знаємо, вслід за господарями, доки Сашків порив до співу так само раптово, як і почався, не згасає сам собою. Мабуть, це фінал, проскакує в мене думка.

Відчуваю, що Бальбова родина й без нас ум'яла би цю свіжину так само швидко, а коли ще й ми допомогли – не минуло й двох годин, як чавун з тушкенею спорожнів, а наші з Алісою спроможності гостювати, їсти і співати вичерпались до краю. Та перший же наш порух, аби підвестися з-за столу призводить до протилежного ефекту – Сашко зривається з місця з криком:

– Сидіть! Я ж забув вас іще дечим почастувати! Ану, вгадайте, що це?

На столі з'являється таріль з добрим десятком чи то печених, чи кіпчених пташиних тілець, схожих на курячі, тільки розміром, як Бальбів кулак.

– Курчатка? – розчулено запитує Аліса, та Сашко з хитрою усмішкою заперечливо хитає головою.

– Голуби, – авторитетно заявляю я, згадавши бравого вояка Швейка.

– Ніт! – торжествує Бальбо.

"Ну не ворони ж?!" – проноситься в моїй голові думка, проте на щастя мене випереджає Сашків середульший нащадок Славко:

– Це кіпчені перепілки, – й тут же хапає з тарелі одне лискуче від жиру тільце.

За мить зі стола зникають ще два – схоже, нащадки їдять здебільшого за компанію.

Ми з Алісою вирішуємо розділити одну перепілку на двох, але – дідько! – це так смачно, що навіть переповнені під саму зав'язку, як казала колись баба Ліда, ми з'їдаємо по цілій: м'ясо ніжне, солодке та з приємним смаком і запахом кіпченого.

– Об'їденіє – скажіть? – запитує задоволений ефектом Бальбо і нам загортають ще чотири тільця додому, на додачу до шматка сала розміром із ноутбук та не меншого формату свинячих ребер, а потім Сашко веде показувати перепелину ферму.

Ми очікували побачити що завгодно, але не таке. При слові "ферма" моя уява намалювала якусь величну споруду, а виявилося, що безліч біленьких пташок помістилися в приміщенні літньої кухні – в невеличких клітках, наставлених у три яруси.

– Скільки ж їх тут? – здивовано питаю я, зазираючи до "ферми" з маленького тамбура – заходити далі господар не дозволяє: гігієна.

– Чотири сотні. Порода Англійська біла, – буденним голосом відповідає господар і ми з Алісою тихо випадаємо в осад: нічого собі – чотири сотні!

– А скільки часу вони зростають?

– Два місяці.

– Це твій бізнес?

– Да який там бізнес? – ніяково маше рукою Бальбо. – Спиногризів своїх треба ж чимось годувати. Хочете, й вам подарую два десятки – розведете собі, я навчу.

Враження від кіпченої перепілки в мене найліпші, але брати на себе відповідальність за кілька сотень живих створінь, коли раніше в нас і кота не було, я точно не готовий.

– Треба все обміркувати, – дипломатично ухиляюсь я від категоричного несприйняття дружньої пропозиції, поволі задкуючи з тамбура Бальбової "ферми".

Обважнілі від переїдання й не менш переповнені враженнями від гостин, особливо від щедрих дарунків господарів, ми повземо ті нещасні кілька десятків метрів, що розділяють наші двори, й збуджено, наскільки це взагалі можливо в нашому стані, обговорюємо завтрашній вояж до столиці.

– Якби ти знав, як мені хочеться вирватися звідси й гайнути туди, де є хоч якийсь двіж! Манікюр, звісно, годує, але ніколи не думала, що робота вдома може так набридати, коли ти мало того, що днями сидиш на одному місці та виконуєш, по суті, рутинну роботу, так ще й тижнями не виходиш за межі місця свого проживання. Справжнісінький домашній арешт.

– А хіба в Ужгороді щось кардинально відрізнялося?

– Та ні, чесно кажучи. Але там я нічого й не прагнула, просто існувала – винятково заради Діани, щоб вона не стала круглою сиротою. Тут же, з тобою, повернулось відчуття повноти життя, а днями схотілося драйву, щоб як у Харкові: плани, дзвінки, зустрічі, перемовини, рішення, результати!

– Мабуть, мені легше, бо я поставив собі надмету й мушу її досягти. Але коли таки справлюся, то, мабуть, теж занудьгую. Відчуваю, що попереду в нас півроку супернудьги. А що далі буде, лякаюсь навіть думати. Розумію, що мушу знайти собі роботу по душі, але навіть не уявляю що це може бути. Хотілось би чогось такого, щоб ніколи було і вгору глянути.

– О, це найлегше. Ферма перепелів, – миттєво видає результат Аліса, – класна ідея, скажи?

Я з недовірою зиркаю на неї, але вона вмить відводить погляд і тоді ми вдвох заходимося сміхом.

– Ти ще, чого доброго, наврочиш, – трохи пересміявшись, кажу вже біля нашої хвіртки, – але якщо я колись і погоджусь на цю авантюру, то лише на пару з тобою.

– Машину завтра поведу я, – завершує розмову Аліса, мовби й не чула моєї останньої репліки.

– Ти хоча би тепер уявляєш, яка плитка нам потрібна? – запитую я в своєї дизайнерки вже по дорозі на Київ.

– Дуже приблизно, – чую відповідь, – буду орієнтуватися на місці.

– Разом будемо орієнтуватися, – уточнюю я.

– Звісно, звісно, – заспокоює мене Аліса: точно хоче приспати мою пильність! Тримайся, Хлібе, кажу я собі.

"Леруа Мерлен" на Броварському проспекті, "Епіцентр" на Братиславській – великі поважні гіпермаркети будматеріалів, але, за визначенням Аліси, вибір плитки в обох хоча й досить великий, проте одноманітний.

– На жаль, тут наочно видно, як тренди правлять світом, – розчаровано каже моя дизайнерка в торговому залі "Епіцентру", – асортимент увесь заточений здебільшого під сканді. Все таке сіро-бліде, що немає чим і окові насолодитися. Класика, хай-тек, модерн взагалі пролітають, мов фанера над Парижем. Бачу, не з нашими сьогоднішніми статками займатися ремонтом: тут квадратний метр плитки в середньому тягне на тисячу гривень.

– Так ось же й по триста є.

– М-м-м... – морщить носа дружина. – геть нецікаве.

– Що робити будемо?

– Ну... Можна на підлогу покласти лінолеум, стіни та стелю обшити пластиковими панелями. Якщо правильно підібрати кольори та дизайн, то на світлинах буде мати вигляд справжнього провансу. Тоді навіть вистачить на ванну з левовими лапами.

Ми переходимо до тих панелей, я торкаюся їхньої поверхні пальцями й одразу ж відчуваю, що це якийсь ерзац, імітація, а не матеріал для стіни ванної кімнати.

– Не знаю, Алісо, скільки проживе така панель: її можна легко продавити нігтем. А я ж іще мушу на оце нещастя якось кріпити восьмидесятилітровий бойлер, змішувач, дзеркало. Ні, це не варіант, хіба що на стелю. Зачекай, треба з нашим гуру порадитись, – приходить мені в голову рятівна думка і я набираю номер Михайла Гергеля.

Той вислуховує, розпитує про ціни й виносить вирок:

– Дешевше трьох сотень за квадрат ніде не знайдете, навіть час не марнуйте.

Та у відповідь на моє розчароване мовчання додає:

– Але раджу вам заїхати на "Юність" – це ринок такий, від вас недалеко, на тій же вулиці, тільки ближче до метро "Чернігівська", є в мене там двоє гарних знайомих, плиткою торгують, можливо, залишились у них якісь неліквіди, те, що з моди вийшло, то, коли добре поторгуєтесь, ще й знижку зроблять.

Без особливої надії на успіх, винятково з того міркування, щоб не жалкувати потім удома, ми знаходимо ринок і Михайлових знайомих на ньому.

О диво! В загашниках одного з цих чуваків таки находиться те, що нарешті задовольняє Алісу. Плитка і не бліда, проте й не яскрава, у двох кольорах – одна практично біла, з ледь помітним квітковим орнаментом, друга, їй до пари, світло-блакитна з малюнком у вигляді легкої діагональної сітки, а третя, для підлоги, темна, майже синя, й добре гармонує з обома: навіть мені сподобалось.

– Скільки вам потрібно? – допитується продавець.

– А ціна яка?

– Віддам за двісті вісімдесят.

Чудово!

– На підлогу десять квадратів, на стіни – світлої вісімнадцять, блакитної дванадцять.

– Ні, – раптом ні з того, ні з сього впирається чувак, – стінової в мене двадцять два квадрати світлої, п'ятнадцять з хвостиком блакитної. Забирайте всю.

– А нам навіщо зайва?!

– А в мене хто решту забере? – впирається майстер продажів. – Безкоштовно даю вам одну гарну пораду: плитку, шпалери завжди беріть з запасом, бо до мене постійно звертаються старі покупці – то те їм знайди, то інше, а де його взяти? Беріть, згадаєте мене.

Аліса виймає з сумочки шоколадку – звідки вона в неї? – ламає на три частини, пригощає чувака й тоном, який чомусь усім подобається, каже:

– Давайте підемо на обопільні поступки. Ми погодимось забрати рештки плитки, а Ви нам на них знижку зробите відсотків так тридцять. О'кей?

– Це багато! – вигукує чувак, але без обурення, з усмішкою.

– Ну дивіться: ми приїхали по рекомендації Вашого старого клієнта, забираємо неліквіди, що хтозна коли ще вийшли з моди і навряд чи коли взагалі продадуться, ціна питання якихось там три-чотири сотні гривень, а Ви не згодні? Де ділова логіка? – усміхається чарівною усмішкою Аліса. – Ну що, по руках?

– По руках, – вже сміється чувак і додає:

– Можу ще запропонувати вам фриз до цих плиток – на межі між двома компаньйонами дуже гарно їх поєднує.

Ми прикладаємо вузькі смужки з бляклим малюнком морського пейзажу – ідеально!

– Всього лише шістдесят гривень за штуку, – невинним голосом виголошує ціну продавець.

– А нам скільки потрібно? – запитально дивиться на мене Аліса.

– Та... – я починаю з натугою усно підраховувати: "Ванна три метри на три, плитка двадцять п'ять на сорок сантиметрів, на одну сторону чотири штуки, множимо на три, буде дванадцять, сторін чотири..." – П'ятдесят потрібно брати.

– Три тисячі буде, всього-навсього, – голосом янгола підсумовує продавець.

– Три тисячі?! За оце?! – обурююсь я. – Максимум півтори. Або взагалі нічого не беремо. Нам ваш конкурент, Сергій, пропонував сучаснішу за двісті сімдесят, а фриз до неї взагалі в якості бонуса. Ходімо, кицю, – я беру Алісу під руку.

– Добре, забирайте за дві, – зітхає чувак. – І тільки тому, що з вами така киця.

– Скільки виходить разом? – цікавлюся я.

– Дванадцять за все, що показував.

– От і добре, – Аліса задоволена, я ж так удвічі проти неї. – Тоді ми ще візьмемо три квадратні метри ось цієї маленької на фартук для кухні – в якості бонуса для Вас. За двісті п'ятдесят віддасте, як героєві війни? – вона показує на мене, а мені чомусь стає соромно, не знаю куди очі подіти й тому невдоволено суплю брови.

Чувак з недовірою зиркає в мій бік і знову зітхає:

– Хіба такій жінці відмовиш?

Сорок три пачки плитки – це достобіса: продавець, глянувши на наш транспорт, робить круглі очі:

– Ви що, збираєтесь на цій іграшці за раз забрати всю плитку?!

І правда... Це що ж виходить: доведеться приїздити сюди вдруге?! А де гарантія що хтось не перекупить за вищу ціну?

Чувак, навтішавшись про себе над нашою розгубленістю, дає пораду:

– Тут недалеко авторинок є. Зганяйте туди, купіть хоча би пару автобаферів, а я зараз наберу мого знайомого автослюсара: якщо він має вільний час, то оперативно їх встановить.

Доки наш благодійник телефонує, я майже з відчаєм молю про себе якісь вищі сили: "Тільки б вийшло, тільки б вийшло!"

– Через годину-півтори в Юрка буде вікно. Він тут неподалік, он в тих дворах, за дитсадком, – чувак показує кудись через вулицю з трамвайними лініями, – запиши його телефон і паняйте на авторинок.

– Їдь один, – стиха каже мені Аліса, – я лишуся, бо ще втече, або халепа якась станеться.

Даю їй про всяк випадок пару тисяч і мчу по баффери. Хай і через три години, а все ж таки операція успішно завершена і "Славута" подається під завантаження з розкладеним заднім сидінням. Виявляється, ця машинка має багажник досить таки пристойного об'єму. Правда, під вагою плитки вінець українського автопрому осідає на очах; поза сумнівом, ще жодного разу в своєму житті не доводилося цій "Славуті" приймати на свої амортизатори такий вантаж. Чи витримають стійки, навіть з силіконовими баферами, цю вагу? Дорога неблизька і якщо прогавиш десь вибоїну... Тому за кермо сідаю сам і ми, здається, не від'їжджаємо з ринку, а відчалюємо. "Славута" пливе столицею на третій швидкості й лише увімкнена про всяк випадок аварійка рятує нас від прокльонів, зневаги й ігнору місцевих "льотчиків" на "Теслах", "Ягуарах" і "Поршах".

Вже за Броварами спиняємося на обочині аби, як справжні провінціали, пообідати Бальбовими перепілками та чаєм із термосу з двома придбаними на ринку пиріжками. Але перш за все я мушу висловити Алісі своє давно тамоване невдоволення:

– Будь ласка, ніколи більше не називай мене "героєм війни".

– Чому?! – щиро дивується та.

– По-перше, в мене й вуха були червоні. По-друге, герой має бути визнаним, якщо не державою чи суспільством, так хоча би очевидцями його героїзму. В мене нічого цього немає. По-третє, не визнаний ніким герой це те ж саме, що й невизнаний геній. Звучить як насміхання.

– А як же тоді "Героям слава!"?

– Там все правильно. Це пароль, лозунг, вітання. Як узагальнення, він звучить бездоганно. Але, будь ласка, особисто мене не називай привселюдно героєм.

– А коли ми вдвох?

Я не відповідаю, мовчки запихаюся кіпченою перепілкою і суплю брови: ці жінки часом гірше корости...

Майже п'ять годин в дорозі й ми, переїхавши нарешті місток, опиняємось на Клевені, біля, можна сказати, рідних воріт. Аліса в дорозі хтозна як нервувалася, готова була вискочити зі "Славути" й бігти попереду авта.

– Уяви собі, – казав я їй, аби заспокоїти, – що сто років назад у нас ця мандрівка зайняла би на підводі днів чотири або й п'ять, а волами так і всі вісім. Та навіть у семидесятих роках, якби їхали якимось "ГАЗ-51", то витратили би більше часу: нам дід Сергій розповідав колись, що вантажним автомобілем дорога до Києва займала п'ять або й більше годин. Тому ліпше поспи. Або вголос подумай куди можна буде використати зайву плитку.

На певний час подіяло і Аліса взялася розводити щось про панно в літній кухні, аж раптом мене осяяло:

– Знаю! Знаю, куди ліпше її втулити: ми зробимо окремий туалет. Попрошу Михайла, щоб випиляв нам ще один дверний проріз, докупимо трохи OSB та гіпсокартону і я вигороджу туалет. От зайва плитка туди якраз і пригодиться.

Моя несподівана ідея, викликавши в Аліси бурю позитивних емоцій, на певний час відволікла дизайнерку інтер'єрів, та згодом сверблячка двіжу знову взяла гору.

– Зателефонуй Агнесі Степанівні, – попросив я, – скажи, що в нас усе добре, їдемо.

Відтоді ми за дорогу телефонували Хасточці тричі, вона нам – двічі: дуже переживала за свій транспортний засіб і все молила нас зізнатися, що її "Славута" розбита в шмаття, а ми в лікарні.

– Нехай вип'є валер'яни. Болгарської, – саркастично уточнював я, – за легендою це навіть Шерон Стоун допомагає.

Коли вже сідало сонце, озвався Бальбо.

– Ви де? Приїхали?

– Повземо. Навантажився так, що за стійки боюся, – зізнався я, – тільки ж дивися, сусідці не кажи, бо тиск підскочить.

– Ми тут з Людою гостинця вам принесли, а двері на замку.

– Гостинця? Якого ще?

– Побачите. Де його залишити, щоб коти не дістали?

Напевне, риба почала клювати, вирішив я і порадив:

– Там на ґанку подивися – бачиш, гачок до стелі прикручений? Чіпляй на нього.

Попри двадцяту годину і темінь навколо, Хасточка чекала нас біля воріт. І лише пересвідчившись, що авто в порядку, щиросердо зізналася:

– Хух, думала в мене розрив серця буде.

Я очікував, що почую: "Більше не дам, і не проси!", але обійшлося. Дивно...

На ґанку в торбині висів Бальбів гостинець: кільце домашньої ковбаси, кров'янка і ще якийсь ковбасний виріб світло-жовтого кольору з надзвичайно апетитним коричневим рум'янцем. Кіпчена перепілка страва, звісно, дуже смачна, але наїдок з неї слабенький; одного погляду на гостинець вистачило, щоб нам схотілося їсти, а коли в ніздрі вдарили ще й аромати чогось незвіданого, але на генетичному рівні впізнавано рідного, в нас обох почалося просто скажене слюновиділення. Тож доки я вивантажував "Славуту", візком перевозив плитку до хати, а потім ще ставив авто в гараж, Аліса встигла відварити картоплю. Сили волі на те, щоб робити пюре чи щось йому подібне, ні в кого з нас не було, тож сидимо тепер і запихаємося Бальбовими ковбасами.

– Я помилялашя щодо провінції, – рече з набитим ротом Аліса, – колишь мені ждавалошя, що люди в ній бідні та жатуркані, а вони, виявляєтьшя, привітні, щедрі й готові ділитишя вшим, що мають: ні бідні, ні жатуркані так не поводятьшя. Яка ковбаша з чих трьох тобі подобаєтьшя найбільше?

– Тут тільки одна ковбаша, ошь чя, – так само мугичу і я, запихаючись тією, що люди прозвали домашньою, – жмалечку її найбільше люблю. А вші інші то кишки.

– Кишки?! Ну, тоді мене ждивувала очя кишка, з пшоном та шкварками – м-м-м... Шмакота! Особливо, коли ще й жирної оболонки кушнеш. Тобі поклашти?

– Поклади. Че ми ж тобою так і луні нагонимо! Дешь у наш "Межим", ждаєтьшя, був.

– Угу. Ошь я дожую і чайник поштавлю.

– Чай це добре, він осадить, – стомлено радію я, ковтнувши останній шматок. – Але любощів сьогодні не вийде, хіба що спарювання.

Ми з Алісою давно вже вивели для себе цю формулу: любитися треба надголодь, бо одразу два задоволення самознищуються.

– Полягаємо, наче два удави, й тихо перетравлюватимемо здобич, – погоджується Аліса. – Свіжина ця, річ, звісно, гарна, одного лише боюся: з такими гостинами й гостинцями мені скоро доведеться змінювати розмір. Жаль, сезон плавання скінчився, а на моржування я не здатна. Ти не знаєш, у Городі є спортзал?

Я на це лише мовчки хитаю головою, бо мить назад неочікуваний вал сорому здійнявся і накрив мене, забивши подих: згадав, як рік назад клявся собі, що ніколи, за жодних обставин не забуду пережиті в пеклі й на позиції відчуття голоду й ніколи не з'їм зайвого шматка понад те, що потрібно тілу для нормального функціонування, що ніколи не дозволю собі відростити пузо, принаймні доки триває ця клята війна, але як же швидко забулася та клятва... Голод і спрага то найбільша, по-справжньому пекельна людська мука, вона роз'їдає людську сутність наче кислота плоть. Коли довелося більше тижня поголодувати на позиції, мені здавалося, що я знаю про голод все, але рік, проведений у пеклі, де тебе весь той час морили голодом з диявольською винахідливістю, довів мені, що межі людського пізнання не існує. Я міг би пережиті відчуття описувати на сотнях сторінок, але боюся впускати в себе диявола спогадів. Піду ліпше вип'ю свої пігулки – мабуть, це все через те, що я пропустив прийом ліків...

01.10.

Філософія кінцугі.

Кладу плитку на підлозі ванної кімнати, паралельно медитуючи у власний оригінальний спосіб, коли думкам дозволено гуляти як і де заманеться. Звісно, Махаріші Махеш Йогі, можливо, і вжахнувся би такої недолугої практики трансцедентальної медитації, та, як відомо. Схід то є Схід, а Захід є Захід, і світ ми бачимо по-різному. Отож, я кладу собі плитку, а думки мої вільно й безборонно ширяють в піднебессі й від того в душі розлите умиротворення, і я почуваюся не як Махаріші, а як той французький поет де Віньї, що вмів усамітнюватись в уявній вежі зі слонової кістки, ігноруючи навколишню реальність заради мрій та мистецтва.

Тож нині я ніби той де Віньї, знайшовши умиротворення в поєднанні роботи зі всілякими думками, що народжуються від старих рефлексій, аби створювати нові, похідні від уже помислених і дарма, що все це не завжди несе в собі позитив, але тисяча триста з чимось днів війни навчили філософського ставлення до таких подразників, відтак все це поєднання поганого з хорошим видається мені своєрідною медитацією, можливо, нічим не гіршою, ніж від Махаріші, але однозначно доступнішою для європейського сприйняття. Що насправді дивовижно: коли робота приносить тобі задоволення, тоді й думки твої світлі та непохитно умиротворені, а умиротворення сприяє якості твоєї праці, від чого задоволення зростає ще більше і все ніби рухається по колу, хоча насправді – по висхідній спіралі.

Сьогодні зранку Аліса привітала мене з Днем захисника, ще й тепле флісове худі подарувала. По правді кажучи, я цю одежину не надто люблю, точніше – коли хтось вдягає собі на голову його каптур: жінки тоді здаються мені смішними, а чоловіки нікчемними, особливо бородаті. Але флісова тканина дуже приємна до тіла й доволі тепла, тож дарунок я милостиво прийняв, запевнивши, що завжди захищатиму дарувальницю від всіх загроз світу, крім неї самої, бо там я безсилий.

Сьогодні почув страшне, неуявиме для себе число наших мобілізованих, які самовільно залишили свою частину – третина від загальної кількості, двісті п'ятдесят тисяч чи близько того. Якби навіть число це було втричі меншим, я й тоді отримав би шок, тому факт сам по собі пригнічує. Ти ніби й розумієш, що це лише голе число, витвір сухої статистики, тупа канцелярщина, за якою не проглядається реальність людської емпатії, окремих випадків, справжніх причин та чим усе це завершилося: хтось сидить удома після кількох контузій або з купою уламків у тілі, бо вже не має ні фізичних сил, ні психічної спроможності воювати, хтось тупо не повернувся з відпустки, бо на додачу до всього вдома лежить нікому іншому не потрібна його паралізована мати, третій не міг перевестися до іншої частини, бо задрав ні на що не спроможний орденоносний командир, який розуміє, що коли дасть згоду на переведення до іншого підрозділу одного, то за ним тут же підуть решта й він залишиться сам-один і тому нічого іншого не залишалось, як спершу втекти, потрапивши таким чином в число СЗЧ, а потім уже перевестися; статистика ж річ суха, беземоційна, наче кісточки рахівниці. Звісно, вистачає й відвертих дезертирів, що втікають ще з навчальних полігонів – як наслідок навіть не стільки бусифікації, скільки багаторічної відсутності будь-якої державної політики навіть не патріотичного виховання, а елементарного формування оборонного резерву. Та що б там насправді не було, новина ця сумна до гнітючості.

Але попри все маю якесь непояснюване відчуття, що народилося в мені зовсім недавно: кацапи видихаються. Не те, що я, але й вони цього ще не пояснять, навіть не розуміють, проте їхній надлом уже відчувається мною на рівні інтуїції. Власне, мені, як історику, в це вірилося ще навесні двадцять другого, потім, восени того ж року, стало упевненістю, тепер же й поготів зміцніло. Є така річ, як поступ історії, котрий спинити неможливо, і саме вектор цього поступу свідчить, що роки імперії, яка так вдало маскувалася то під брендом СРСР, то під іменем Російська Федерація, вже полічені в часі, а тому, попри все, те відчуття можливого страшного, яке й погнало мене навесні з розслабленої Іспанії до наїжаченої України та змушувало весь час, до кінця літа, насторожено вслухатися в останні новини, у вересні почало повільно відступати.

Тому поки що єдиною зримою і невідворотною загрозою є осінні, а далі й зимові холоди. Літо трималось, трималось собі аж до рівнодення, а потім в один день усе змінилося, похолоднішало одразу ж градусів на десять і вже більше тижня навіть вдень тепліше п'ятнадцяти градусів не буває, ночами ж і заморозки не дивина. В Харкові зміни в погоді й природі так зримо, так чітко, як тепер, чомусь не відчувалися, хоча, можливо, в цій переміні відчуттів найбільшу роль зіграла війна: коли тобі більше року доводилося жити майже первісним життям, то хочеш не хочеш, а мусиш ставати ближчим до природи, ясніше й гостріше її відчувати. Тож не помітити, що світ навколо нас стає золотавим, жовтіє просто на очах, неможливо, а разом із цим саме собою загострюється тваринне якесь передчуття близьких уже холодів і того дискомфорту, котрий вони з собою несуть.

Тож коли минулої суботи Михайло Гергель запитав у мене при зустрічі на містку, що я собі думаю стосовно дров і, відтак, чи не збираюся купувати їх на зиму, я ніби в ступор потрапив. Таке просте та, безперечно, очевидне для клевенців запитання застало мене зненацька, проте блекаут свою справу вже зробив і розуміння, що дрова це тобі не зарядна станція, по інтернету не випишеш, прийшло саме собою і відразу ж. Під навісом лишились дрова ще від покійного діда Сергія, що мене, власне, раніше й заспокоювало, коли я бачив біля котрогось із сусідських дворів купу привезених дров, але тільки Михайлове запитання зродило в мені природну думку: "А скільки їх взагалі потрібно?"

– На дідову хату машини вистачить, – запевнив Михайло, – тільки в нас тут так заведено, що в доброго хазяїна восени дров має бути щонайменше на дві зими.

– Це ж чому ще?

– Бо, по-перше, свіжі дрова за рік добре висохнуть, а, по-друге, запас кишеню не тягне. То як, везти вам чи ні?

Довго розмірковувати я не міг: знову назвуть, хай і подумки, шелегейдиком, або ще гірше, невструйлом.

– Скільки коштуватимуть? – я поцікавився з максимально діловитим виглядом.

– Тобі які краще: пиляні, чи вже й порубані?

Мені вистачило кмітливості зрозуміти, що порубані будуть коштувати більше, зате й роботи з ними куди менше, а для мене зараз час це дійсно гроші.

– Порубані, звісно.

– Тобі, як сусіду, три УАЗи акації привезу за одинадцять тисяч. Дрова гарні, жару дають багато. Береш?

– Вези, – сказав я, подумки прощаючись із потаємною мрією придбати для санвузла пару справжніх дерев'яних дверей.

І ось тепер із дня на день очікую обіцяного Михайлом палива. Літнім душем не користуємося вже другий тиждень, виручає нас лише літня кухня з дідовою системою гарячої води для миття, бо ванна кімната готова лише наполовину. Та чим я з повним правом пишаюся – це теплим туалетом у хаті, який ще три дні назад з гордістю здав Алісі в експлуатацію, сповна відчувши смак будівництва власними руками. Коли тільки почалася наша епопея з ремонтом, для мене все здавалося значно простішим: тиждень на каналізацію, ще тиждень на водогін, два тижні на стіни та стелі; ну, нехай за порадою гуру Михайла помножимо цей час на два – два місяці й усе гарантовано готове. Але два місяці спливли ще на початку вересня, нині перше жовтня, проте назвати остаточний термін закінчення замисленої нами реконструкції я вже й не беруся. І хоча тепер я лише обережно сподіваюся, що ця епопея принаймні не переповзе в наступний рік, проте й до цього ставлюся вже суто по-філософськи: коли ти облаштовуєш власний простір у сподіванні, що він служитиме тобі, можливо, й до кінця життя, а цей кінець на горизонті ще не проглядається, то яке значення може мати умовна проміжна дата, нехай це й початок нового року? По суті, вона є всього-навсього звичайним днем у майже нескінченному ряду інших. Як на мене, то куди важливіше робити з внутрішнім задоволенням і врешті зробити так, щоб і через двадцять років твоя теперішня робота не викликала в тебе ж самого ні роздратування, ні навіть поблажливої посмішки.

Спочатку мені здавалося, що нема нічого простішого, ніж облаштувати ванну кімнату в колишній коморі – ну, це ніби гра в такий собі конструктор "Лего": раз – і плитами OSB вирівняв стіни, два – і зверху на них прикрутив гіпсокартон, три – змонтував електричну теплу підлогу, чотири – поклав керамічну плитку, п'ять – під'єднав сантехніку. Максимум тиждень роботи і все! Тільки як воно так виходить, що наші сподівання весь час, мов ті хвилі, розбиваються об непорушні скелі реальності?

Коли я буду старим, як дід Пантьошка, і в мене хтось спитає поради, яким чином слід робити ремонт, аби все виходило, як слід, я, щоб надати ваги словам, трохи покрекчу, розправляючи хвору спину, й надтріснутим голосом виголошу істину:

– Полюби, синку, те, що робиш. Красиві діти народжуються тільки в коханні.

– А Ви, діду Хлібе, теж знали колись толк в коханні?

– Пхе! – зі зневагою до запитання пхикну я. – Да вам тепер і не снилося кохатись так, як ми колись кохалися! Аж зорі пітніли! Бувало, з бабою Алісою...

" – Якою-якою бабою?! – одразу ж почую я голос дружини, – негіднику, це ти мене бабою назвав? Мене?!" – Ой, вибач, кицю, це я так лише, подумки. Ніколи й нізащо не назву тебе "бабою", навіть, якщо проситимеш. " – Ну, дивись мені!"

Одним словом, полюбіть оце бісове будівництво і тільки тоді буде вам щастя. Полюбіть його, як я, педагог-історик за освітою, полюбив.

Чужі майстри привезли й оперативно встановили у ванній кімнаті металопластикове вікно, а решта всього зроблена ось цими руками. Десятисантиметровий шар піноборду під стяжку, нагрівальні електричні мати і цементна стяжка поверх них – спершу мені гріла душу думка про кількість електроенергії, яку я збережу завдяки такому шару утеплювача, потім тішила серце рівнесенька поверхня зробленої по акуратно виставлених маяках стяжки – на такій рівноті плитка має лягти бездоганно навіть у мене, я це зрозумів ще в часи нашого з Алісою харківського ремонту, коли вперше в житті самотужки ліпив плитку на кухонну стіну панельного будинку.

Далі, підігрітий все тією ж думкою про майбутнє тепло, додатково утеплив ще й три стіни та стелю нашого санвузла, потім, в сподіванні, що це буде зараховано мені в карму, звів перегородку, виокремивши таким чином омріяний Алісою туалет. Дизайнерка-манікюрниця приходила на обід і бачила зведений лише за пів дня каркас перегородки, коли ж роботу закінчувала, то перегородка була вже заповнена мінватою й обшита OSB та гіпсокартоном, а в кінці наступного дня і шпатлювання в туалеті було зроблене, і плитка на підлозі лежала, – несподівано для себе я зловив від роботи справжній кайф і мене понесло, – відтак через дві доби теплий туалет було відкрито в найурочистіший спосіб, з перерізанням стрічки та розпиттям шампанського. Й хоча дверима ще й досі служить підвішена на цвяшках ковдра, все одно того вечора об мене терлися, лащились, муркотіли на вухо всяку звабу і взагалі чинили все те, за що, власне, колись давно й отримали коротке ім'я "киця" навзамін довжелезного лисячого ймення "Аліса".

Тепер ось кладу плитку на підлозі власне ванної кімнати. Якщо основа під плитку рівна, то заняття це доволі рутинне, а оскільки я, істинний дилетант, ще й розкреслив стяжку підлоги сіткою в розмір плитки, воно взагалі стало простим і дійсно схожим на "Лего" – сидиш собі на низенькому дідовому стільчику, наносиш на плитку зубчатим шпателем клей і акуратно вкладаєш її, не забуваючи ставити в кутах білі пластикові хрестики та слідкуючи, щоб її сторони відповідали попередньо накресленій сітці – наскільки точно зумів її накреслити, настільки й акуратно виглядатиме покладена тобою підлога.

Кладу, а думки мої вільно ширяють десь у вишині й від того в душі розлите умиротворення: почуваюсь, ніби той французький поет, котрий умів усамітнюватись в уявній вежі зі слонової кістки, ігноруючи навколишню реальність заради мрій та мистецтва. Два тижні назад Аліса скаржилась, що їй драйву не вистачає. Я її розумію: днями сидить вдома, можна сказати, на хуторі, якщо не на острові, й коли закінчує роботу, то вже ось-ось темніти почне; у місті тебе принаймні чекає дорога додому, на якій ти бачиш людей, вітрини, щось нове, а тут весь твій шлях лежить між хатою і літньою кухнею – і двадцяти метрів немає. Навіть у вихідні нікуди піти, крім того нещасного базару й кількох магазинів, де асортимент може бути цікавим лише умовно, решта кілька десятків є банальними продуктовими точками. Звичне для неї коло спілкування тут відсутнє, а набиватися в співрозмовники до Чепурноусів чи хоча би й заклопотаної малими дітьми сусідки Віри Аліса нізащо не стане, бо надто горда. Їздити по розваги до столиці за бозна скільки кілометрів, коли за мету поставлено якнайшвидше зробити ремонт, непродуктивно і витратно, та й кому ми там потрібні під час війни?

Я й сам, коли чесно, відчуваю нудьгу за спілкуванням на звичному колись для себе рівні. З одного боку, нам з Алісою в благополучні наші роки вдвох ніколи не було нудно. І тим більше не нудно тепер – ремонтні плани поки що не набридають, добре, що далі сусідньої кімнати й ходити не треба. Часом залипаємо в гаджетах: я з навушниками в Ютьюбі, Аліса в моєму подарунку – електронній книзі. Та ремонт колись закінчиться, ґаджети набриднуть – що тоді чекає на нас у глушині цього провінційного, без перебільшення, хутора?

– Що тут у тебе? – чую позаду голос Аліси. – Час уже обідати.

– Працюю.

– Я гадала, ти вже закінчуєш. Ходімо до мене: там тепло і обід уже розігрітий.

Ні, ну ви чули – "закінчуєш"! Ти ба, яка швидка.

– Хочеш увечері потренуватися? Залишу спеціально для тебе десяток плиток.

– Не хочу. Ходімо, я тут змерзла, Хлібе. Мабуть, пора нам опалення вмикати.

Вмикати опалення – це означає починати топити грубку ще й у хаті. Я й так уже цілий тиждень забезпечую робоче місце манікюрниці теплом дідового водонагрівача. З одного боку це вигідно, бо паралельно задовольняє й наші добові потреби в гарячій воді, але почати цей процес у хаті означатиме, що я автоматично стану кочегаром на повну ставку: цілий день тільки те й робитиму, що контролюватиму процеси горіння.

– Тільки за умови, що ти увечері підкидатимеш дрова, – я категоричним тоном виставляю ультиматум, але тут же й пом'якшую його: – Бо коли ж мені ремонтом займатися? Сама подумай, кицю.

– Ну добре, – вдавано важко зітхає киця, – я згодна повчитися класти плитку.

Пропав день! Не закінчу я сьогодні підлогу... Тепер ще й по гумові рукавички доведеться йти. І однією парою тут не обійдешся, добре, коли двох на вечір вистачить: знаємо ми цих три-де візуалізаторок, проходили вже.

Я давно помітив, що по обіді плин часу прискорюється. Година пішла на придбання в господарському магазині трьох пар рукавичок, ще година минула, доки приніс до хати дров, розібрався з грубкою та врешті підпалив у ній. Дим за стільки років по смерті власника забув звичну дорогу на волю і вперто не хотів іти у комин, замість цього затягнув своїми синіми пасмами передпокій, та врешті решт проштовхавсь таки в трубу й лише тоді в топці грубки загуло, затріщало і яскраві відблиски закутого в кам'яну неволю Прометеєвого дарунку освітили закуток біля двостулчастих дверей, що ведуть до зали. Добре, що восени двадцять другого року мав нагоду в селі під звільненим Ізюмом повчитися в сільських хлопців як слід вправлятися з грубками – ніколи після того не думав, що це вміння хоч колись мені згодиться.

Доки намішав чергову порцію клею для плитки, доки прилаштувався – вже й пів на п'яту вечора; поклав перші п'ять плиток – час дрова підкидати, поклав іще десяток – потрібно плитку підрізати, повправлявся з плиткорізом – знов до грубки треба, поклав кілька плиток – закінчився клей, щойно зібрався намішати нового – цок-цок-цок, двері рип і голос Аліси за моєю спиною:

– О, як тут тепло та затишно! Ходімо вечеряти.

Ну от, я так і знав – роботи лишилось на дві-три години, але якщо перенести її на завтра, то день коту під хвіст.

– Нам край потрібно закінчити сьогодні цю роботу, – відказую на запрошення, – сподіваюся, ти не передумала щодо своєї практики.

– Ой, я так чогось лінуюся... Давай завтра вже.

Хтось може б і сумнівався, що почує таке, та тільки не я. До того ж оце Алісине "давай завтра вже" означає, що під хвіст коту піде не один, а цілих два дні. Втім, обуритись, що от, мовляв, ти ж іще кілька годин перед цим хотіла повчитися класти плитку, теж не в моїх правилах, бо якось язик не повертається змушувати людину після чесно відпрацьованого робочого дня пізнавати тонкощі чужого ремесла. Дипломатія річ вельми тонка, як казав колись Олег Ляшко, це часом тонше, ніж комар пісяє, а мені не лише вкрай потрібно закінчити сьогодні підлогу, а й хочеться долучити до цього процесу й три-де візуалізаторку, бо, теорія врешті решт пізнається через практику, яка єдина є критерієм істини. Тому, сповнений підступних планів, я підкидаю до грубки дровцят і ми йдемо вечеряти.

– Ти знаєш, – кажу я за столом абсолютно нейтральним тоном, – сьогодні вперше відчув себе під час роботи отим поетом де Віньї, що вмів будувати в своїй уяві вежу зі слонової кістки й усамітнюватись там задля творчості. Я прямо-таки медитував, доки клав плитку.

– Це не де Віньї писав, це критик Сент-Бев так характеризував його творчий принцип, коли поет, буцімто, має бути байдужим до політики, а поезія – чистою, позбавленою зовнішніх впливів. Загалом же вежа зі слонової кістки є біблійним виразом – здається, в Соломонових притчах згадується.

Ліпше би я не заводив цю тему про вежу: вмила мене дружинонька – як завжди. От у чому в нас із нею дисгармонія, так це в питаннях літератури. Бо мене у виші переконали, що уваги історика варті лише документальна проза та першоджерела, белетристика ж і поезія до історії не мають жодного стосунку, вони тільки викривлюють історичну реальність, заводять дослідника на манівці. Для Аліси навпаки, документалістика це щось вкрай нудне, бо там немає людських емоцій, а оскільки за Протагором саме людина є мірилом всіх речей, то й ціну мають винятково мистецькі твори. З її зневаги до беземоційності академічної історії й моєї, нібито, душноти, почався колись наш розкол. Невже це знову повториться? Таки доведеться спробувати на смак художню літературу.

– Я хотів сказати, що робота мене так захопила – мимохіть забув про все на світі! І це як медитація: коли зосереджуєшся на тому, чим займаєшся, працюєш повільно, воно заспокоює, забуваєш про все те божевілля, що в світі коїться.

– На жаль, мені ця розкіш недоступна: клієнтки чомусь вважають, що у вартість манікюру обов'язково мають входити світські розмови з ними, а точніше, бабські плітки, хоча наживо я не знайома з жодним їх персонажем.

– А ще я розмірковував чим зайнятись, коли закінчу нарешті ремонт. Відчуваю, що і я починаю закисати: півроку, по суті, з двору не вилазив. Та й золото наше закінчується, на кухню вже не вистачить – треба якось гроші заробляти. Хочеться спробувати чогось свіжого, незатяганого, драйвового, – не полишивши ще надії на сімейну дипломатію, я пробую зайти з іншого боку.

– На перепілок натякаєш? – невинно опустивши очі, запитує Аліса, та оскільки ми надто добре знаємо одне одного, то й синхронно вибухаємо сміхом.

– Хотілось би щось таке з людьми замутити, – пересміявшись, кажу я, – щоб серед них бути. І непогано, якби на пару з тобою. Яка твоя думка?

– Сімейний бізнес?

– Щось схоже на те.

– Маєш конкретні ідеї?

У мене жодної ідеї немає, але ж моя справжня мета – зловити Алісу на одвічну жіночу цікавість.

– Ну-у... Лише зародки. Ходімо в хату, мені треба грубу топити й таки докласти сьогодні плитку, інакше втрачаємо день. Доки я працюватиму, проведемо мозковий штурм.

– А я?! Ти ж обіцяв, що навчиш мене плитку класти!

Вдалося. І чому я не спробував піти на міжнародні відносини? Такий дипломат гине.

Повечеряли, показав Алісі весь процес, пояснив нюанси, посвятив у тонкощі. Вона кладе, я ріжу за потреби плитку, підкидаю в грубку дрова, делікатно контролюю процес в зачаєному очікуванні – чи подере рукавички та на якій плитці від початку роботи.

– Ти знаєш, Хлібе, мені подобається класти плитку: цікава робота. На стінах разом працюватимемо, гаразд? Ой! Я, здається, рукавичку шпателем продрала... Що тепер робити?

"На четвертій" – потайки зітхаю я і незворушно відповідаю:

– Є запасна. Тримай.

– А якщо я й цю подеру, що тоді?

– У мене за дверима лозинка лежить, буде садо-мазо.

– Вже.

– Що вже?

– Вже подрала, – Аліса дивиться на мене невинним поглядом трирічної дитини, яка досліджує межі батьківського терпіння.

"Ну не зараза?! Зумисно ж зробила" – я насилу стримую себе, щоб не розсміятися.

– Ось, візьми. Остання.

– А садо-мазо? Ти ж обіцяв.

– Щось раніше я не помічав у тебе схильності до цих забавок.

– Ну, треба ж колись починати: життя таке швидкоплинне – не зчуємось коли й старість прийде. Не буде чого й згадати.

– Це в нас із тобою не буде чого згадати?!

– Все одно, гарного мало не буває.

– Спершу маємо плитку докласти, потім уже лозинка.

– Гляди ж, не забудь.

Отак стьобаємось у традиційному для нашої пари стилі, не забуваючи про плитку й грубку, і я радію, що тема сімейного бізнесу, здається, сама собою відійшла кудись на десятий план. Бо ще зарано, навіть для мозкового штурму.

– Вчора скролила стрічку новин у фейсбуці й натрапила на допис Леся Подерв'янського... Ти ж, сподіваюся, знаєш хто це?

Звісно, щось чув про такого мистця, але не більше того.

– Це той, що підняв собі на прапор російські матюки; не доберу лише – навіщо?

– Я про інше. Він тут заявив, матюкнувшися, звісно, що інтелектуали це ті, що багато прочитали, багато знають, але далі цитування та пустих балачок на теми прочитаного ні на що не здатні – на відміну від розумних, які самі щось придумують, як-от Подерв'янський, або читачі його сторінки – дешевеньке таке запобігання перед читачами, мало не знудило.

"Ну, власне, він таки в дечому має рацію" – я вдаю, що саме час навідатись до грубки, посміхаюсь на ходу і вже звідти реагую:

– Тебе це зачепило?

– Коли не брати до уваги незграбність, з якою він це задекларував, то сухий залишок його умовиводу – так, зачепив. Точніше сказати, дав поштовх одній думці.

– Якій, скажеш?

– Я подумала, що дійсно, немає жодного сенсу в тому, щоби брати, не віддаючи. Тобто, в житті кожної людини, інтелектуала, якщо вже так хоче Подерв'янський, має настати момент, коли слід починати віддавати борг знань, взятий у попередніх поколінь. Але це зовсім інше, ніж просто "щось придумувати". Якщо людина змогла накопичити знання, вона мусить реалізуватися, додавши своє, живити майбутні покоління власним добутком, тобто, власноруч покласти камінь в піраміду цивілізації.

– А якщо конкретніше?

– Я подумала, що в нашому житті зовсім не випадково сталось те, що сталося. І не випадково доля закинула нас на Клевеню. В японців поширена філософія кінцугі – по назві мистецтва відновлення старої кераміки. Японці розбиті чашки не викидають, а склеюють їх спеціальним клеєм з додаванням золота, срібла чи платини. Вони замість приховувати дефекти, навмисно їх підкреслюють, вважаючи, що таким чином річ отримує цілу історію. Звідси й філософія кінцугі: кожна людина має поводитись, як розбита й відновлена чашка, тобто, зазнавши труднощів, переживши трансформації, багато чим пожертвувавши, знайти в собі сили відновитися, переродитись заново, при цьому прийняти свої шрами, зробити їх золотими. Іншими словами, це шлях ментального відновлення після сильного потрясіння.

Аліса замовкає, зосередившись на укладці чергової плитки, а я отримую короткий час, аби відрефлексувати. Вона права: і я сюди потрапив невипадково, і вона мене знайшла не просто так. Врешті, навіть те, що з Раєю в нас не склалося, свідчить на користь її припущення. Віддавати борги... Я не один вже раз міркував про свої борги предкам та навіть Клевені. Це загальновідомо, історичний факт, що у всі часи провінція живила свої столиці свіжою кров'ю і талантами. Наші з Алісою батьки, врешті й ми з нею певним чином, саме з таких. Піраміда цивілізації, майбутні покоління – це все красиво, метафорично, але якщо по-простому, то досить нам осісти тут назавжди і пролом в стіні Клевені після смерті діда з бабою буде ліквідовано. Хоча й ненадовго, на кілька десятиліть...

– Ти хотів розповісти про свою бізнес-ідею.

– Зачекай, будь ласка, маю дещо домислити.

...Сто двадцять років назад в Городі було майже дев'ять тисяч жителів, тепер добре, коли половина лишилася – і радянська влада постаралась, і своя, а тепер іще й війна добиває: їдуть люди звідси. Перебираються й сюди, це правда, тільки в рази менше. Тож коли вже говорити про віддачу боргів, банального переїзду, якщо бути чесним із самим собою, не досить. Чепурноуси жалілись на відсутність цікавості в людей до власної історії, очільників до музейної справи – і це в Городі, розлога стаття про історію якого з'явилась у Вікіпедії раніше, ніж аналогічні про більшість великих міст України з Черніговом включно! Добру половину свого життя чую, що Чернігівщина депресивний регіон. Ще трохи часу і вся ця місцева самобутність зітреться, зрівняється з безликою масою решти подібних містечок, про які, загалом, у центрах української цивілізації ніхто навіть не чув... І що тут можна вдіяти?!

– Ти мене чуєш?

– Що?

– Я просила тебе плитку відрізати. Поміряй, будь ласка.

Справившись із завданням, я несподівано для самого себе, ніби хтось мене зсередини штовхнув, кажу:

– Як тобі ідея зайнятися етнотуризмом або чимось подібним?

– Поки що ніяк, – з тією байдужістю, що більше схожа на відмову, промовляє Аліса і, схоже, тільки з делікатності запитує: – Можеш детальніше?

– Жодної конкретики ще немає, лише ідея. Погодься, вона добре влягається в твою рефлексію щодо віддачі боргів. І в мою оцінку самобутності Города, яку можна добре продавати. Ти теж її оцінила, хіба не так? А ще в зростаючій цікавості містян до провінційного життя. Це вже схоже на тренд, що ось-ось переросте в маст хев. Гріх не скористатися трендом.

– Добре, припустимо, це таки тренд. Але як ти собі уявляєш цей бізнес на етнотуризмі? В нас навіть автомобіля немає, без якого й бізнес не бізнес. І де ти пропонуєш їх селити, цих етнотуристів? До речі, стояти днями біля плити, аби їх щодня годувати тутешніми смаколиками, я категорично не згодна – ліпше вже поросят купити: хоч свіжина буде. А що тобі заплатять ці горе-, тобто, етнотуристи? Копійки. Гелевий манікюр ремесло так собі, зате перевірене, надійне.

– Хто не хоче, шукає причини, а хто хоче, той можливості, – парирую я улюбленою фразою мого колишнього харківського шефа і відчуваю, як у мені зароджується спортивна злість. – Зараз ти назвала аргументи "проти"; їх можна знайти ще стільки ж, або й більше. А я пропоную тобі шукати аргументи "за". І найголовніші для тебе ти сама вже назвала: що нас із тобою доля не просто так сюди закинула – раз, філософія кінцугі про переродження – два, ну, і самореалізація, камінь в піраміду цивілізації – три. Для мене головне інше – чи хочеш ти зайнятися бізнесом у парі зі мною? Бо якщо ні, то ліпше я перепілок стану вирощувати. Але, як стверджував колись мій шеф, продуктивність праці двох партнерів утричі вища, ніж коли ці двоє працюватимуть нарізно.

– Будемо партнерами.

– Чудово! Це найголовніше.

– До речі, в мене клей скінчився.

– Гарно в тебе вийшло, – як справжній педагог заохочую я початківицю. – Відпочинь, а я докладу решту.

Доки замішую нову порцію клейової суміші, прикидаючи на око скільки її потрібно для шести плиток, бо ніщо так не засмучує будівельника, як розчин, що залишився невикористаним, Аліса встигає обстежити наше житло.

– Я думала, мені жарко через те, що хвилююсь, а ти тут так накочегарив – у спальні аж двадцять сім градусів!

Нічого собі! Оце добалакався – геть утратив контроль.

– Спатиму сьогодні без піжами, – дивиться мені прямо у вічі Аліса, коли я нарешті закінчую роботу і помивши руки, заходжу до спальні.

– Навряд чи, – я з усмішкою витримую погляд.

– Що "навряд чи"? – не мигаючи дивиться вона.

– Навряд чи поснемо.

– Я вся в передчутті, – на очах у неї вже поволока і я відчуваю, як під моєю рукою, мов перепілка, тріпоче її серце.

Гарна в мене партнерка.

27.10.

На хазяйстві.

Тиждень назад кацапи вдарили шахедами по Чернігову, який чомусь виявився без ППО, навіть мобільних вогневих груп не було, розбили ТЕЦ, вивели з ладу електропідстанції і все Придесення майже на добу залишилось без світла. Потім енергетики щось десь поперепід'єднували і світло дали, але з великими перебоями, до чого ми з Алісою виявились абсолютно неготовими. Як наслідок – весь її місячний заробіток пішов на невеличку зарядну станцію, два павербанки та шість акумуляторних світильників, отриманих по пошті й розтиканих тепер по хаті й літній кухні.

П'ять днів назад кацапи знову вдарили шахедами, тепер уже по Новгород-Сіверську, в результаті – більше десяти загиблих цивільних. Там немає ні світла, ні води. Чернігів також без електрики, води і тепла. Ще й шахеди не дають ремонтним бригадам лагодити комунікації. Цієї ночі був повторний удару по Чернігову й напруга в Городській електромережі тепер настільки низька, що холодильники не тягнуть, лампочки не горять, а жевріють. Клевенці ходять насуплені, мовчазні, мовби бояться завести розмову й почути чужі жалі на важке життя, бо, здається, легше перетерпіти біль всередині себе, ніж бачити, відчувати чужий.

Годинники перевели на зимовий час. Вже кілька днів поспіль ідуть дощі – осінні, холодні, противні, особливо цієї ночі: справжня злива була. Температура не піднімається вище десяти градусів тепла – і на тім спасибі богу, як сказала вчора Хасточка. З теплом у нас, дякувати мудрості чи далекоглядності мого діда Сергія, немає жодних проблем, а ще ж не так давно пічне опалення нас із Алісою неабияк дивувало й дратувало: і як це так можливо було жити, що навіть на початку двадцять першого століття не мати в хаті не те, що сучасних вигод, але й газового опалення?! Тепер, коли клієнтки Аліси заздрять затишному теплу літньої кухні й стримано жахаються майбутньої зими, бо в них самих удома тепло залежить від наявності в мережі електроенергії, ми зовсім по-іншому оцінюємо свій подарунок долі. Десь насподі мене лежить розуміння, що справа не в мудрості чи далекоглядності діда, а, швидше за все, в банальній відсутності коштів у сім'ї, бо баба Ліда на межі тисячоліть довго і важко хворіла, перенесла дві операції, тож кожна зайва копійка, яку дід Сергій заробляв, ішла на її лікування.

Якщо в твоєму житлі є тепло, це вже, вважай, половину проблем існування сім'ї вирішено. Коли ж у ньому присутні ще й газ та вода з каналізацією, то й приготування їжі є лише справою техніки – було би тільки з чого готувати. А позаяк ми до всього цього маємо і літню кухню, де гаряча вода є супутнім продуктом опалення, і зарядну станцію з павербанками, які забезпечують робоче місце Аліси необхідною енергією та нас обох зв'язком із зовнішнім світом через інтернет, то відсутність повноцінної електрики вже майже і не гнітить, лише дратує тим, що ти не можеш, коли потрібно, використовувати в своїй роботі електроінструмент.

Із першою половиною запланованої роботи я вже, по суті, справився: і туалет, і ванна кімната повністю готові й усе в них функціонує, лише робота восьмидесятилітрового бойлера залежить від наявності електрики, та навіть ця прикрість не є критичною, якщо в сусідній кімнаті знаходиться груба, на якій завжди можна підігріти воду, а її тепла, доки ще немає морозів, вистачає і на ванну з туалетом, відтак ми й не поспішаємо з дверима, бо пара найдешевших потягне на п'ять тисяч гривень, котрі розлазяться від нас, мовби колорадські жуки з осіннього пустого городу. Героя України мені за цей трудовий подвиг ще не присвоєно, але підозрюю, що винятково з тієї причини, аби завчасно не розслабився, прилігши спочити на встелене лавром ложе звитяжця.

Власне, клеїти плитку на абсолютно рівні стіни зможе хто завгодно, навіть людина, нездатна як слід фарбувати. Тож ми з цією людиною досить таки швидко, за неповний тиждень, спромоглися обліпити всі стіни нашого санвузла, хоча в туалеті плитки вистачило тільки на половину висоти стін і візуалізаторка інтер'єрів змушено вичавила із себе сакраментальне будівниче "Хай так...", запропонувавши в якості паліативу обклеїти верх стін шпалерами. Можливо, хтось і був би проти, але не я. Та й що, власне, могли ми вдіяти, якщо у нас лишилось менше десятка цілих плиток в якості недоторканого запасу на випадок раптового ремонту? Правий був той продавець із ринку "Юність".

Доки не вникнеш у суть майбутньої роботи, нізащо не зможеш передбачити усі вузькі місця. Зате уже в процесі починають вилазити прикрості – і це без спеціального інструменту не зробиш, і це, і це. Роликовий плиткоріз, болгарка з алмазним диском, дриль зі спеціальним корончатим свердлом по кераміці, спеціальний, знову ж таки, ніж для швів, купа різних шпателів, а коли тобі здається, що маєш уже все, – бац! – виявляється, ще й ручний лобзик по плитці потрібен з вольфрамовим чи алмазним полотном. І ти бігаєш, зависаєш в рятівному світі Ютьюбу, розпитуєш гуру Михайла, шукаєш, виписуєш, чекаєш, доки прийде, потім користуєшся кілька годин і розумієш, що ця приблуда, швидше за все, в подальшому житті більше ніколи тобі не знадобиться – при тому, що ти потратив на цю операцію купу часу і давно виліз за межі кошторису. Скінчились плиткові роботи, почалися сантехнічні з кріпленням та під'єднанням обладнання – знову те ж саме. Чи стану я будівельником – хтозна, зате інструменту набирається, наче в профі: тепер я, здається, починаю розуміти, чому будівельні роботи такі дорогі.

Грошики наші, подарунок долі чи то пак, прадідова спадщина, скінчилися, варто було мені перейти до кухні. Газова труба від вуличної мережі проходить якраз над парканом між дворами – нашим та Хасточчиним і вже від неї йдуть відгалуження до сусідської хати та нашої літньої кухні. Аби провести газ до хати, достатньо приблизно дванадцяти метрів труби і пів дня роботи. Так думали ми з Алісою, але думка спеціалістів газової дільниці розійшлася з нашою кардинальним чином і в результаті вся епопея включно з тими нещасними двадцятьма метрами газової труби, лічильником, газовою колонкою для гарячої води та роботою газовиків обійшлася нам у п'ятдесят тисяч із гаком, здоровенним, наче хвіст у Гармашишиної собацюри. Наша сімейна каса умить спорожніла до самого денця і вже цілий тиждень ми живемо винятково на тому, що заробляє на манікюрі Аліса. В Харкові ми вже здохли би з голоду, бо там тисяча в день на сім'ю це сльози, а тут, якщо не витрачатися на смаколики, щоб побалувати себе, коханих, і купувати лише дійсно необхідні продукти, цілком достатньо і вполовину меншої суми.

Грошей немає, світла, по суті, теж, відтак, і вся моя робота спинилась. Можна було би розважитись із вудкою чи сходити до лісу, але риба як припинила клювати у вересні, так і досі ні кує, ні меле, грибів у лісі теж немає і навіть дід Пантьошка, найліпший грибник на весь Город, приносить із бору хіба що десяток-другий грибочків – на каструлю пісного борщу та й то лише, аби дух грибний чувся. Відтак, щоб не нудити світом в очікуванні коли ж нарешті дадуть електрику, намислив я вдатися до ревізії, чи то пак аудиту, дідової стельма́шні.

Коли сказати по правді, раніше мені було навіть дещо лячно сюди заходити – певно, я би так само побоювався тривожити спокій професорського кабінету, якби тим професором був мій дід. Ти заходиш у приміщення розміром мало не як три зали в нашій хаті, бачиш тут щось до десятка різних, великих та маленьких, верстатів, призначення яких зрозуміле тобі лише приблизно, хіба що наполовину, бачиш розвішані на стінах або складені на полицях всілякі інструменти, а скільки всього ще сховано в шафах, тумбочках і шухлядах величезного столу, на якому, власне, дід і творив свої дерев'яні вироби! Попри шар багаторічного пилу, яким тут все вкрито, відчувається однак і якийсь зовсім не зрозумілий мені виробничий порядок – зайшов би сюди, ось прямо зараз, покійний дід Сергій і лише здмухнувши пилюку, одразу ж оживив би все навколо: стельмашня його, ще прапрадідом, хай і в іншому десь місці, започаткована, прадідом тут продовжена і врешті дідом перебудована та розширена, враз прокинеться від тривалого сну й навіть не потягнувшись, мовби ото сонний кіт, тут же візьметься до роботи, ніби й не було такої тривалої перерви. То як би в мене піднялася рука будити цього трудягу-велетня?

Коли щось і було мені вкрай потрібно тут взяти – сокиру чи пилку якусь, а дещо пізніше і лобзик, чи там болгарку, я брав тихенько, виходив мало не навшпиньках, а покористувавшися, так само тихо й обережно клав на те ж місце, де і брав – спи собі далі, а Вам діду, доземний уклін від онука-шелегейдика, пробачте, що не можу дати всьому цьому раду, все тут оживити, перейняти від Вас естафетну паличку людини, що працює з деревом.

Сьогодні ж нарешті набрався рішучості не просто зайти в цей храм столярства, а взятися тут за прибирання – однак цей світ без електроенергії не оживе, тому й не страшно, що я потривожу його сон. Починаю з великого робочого столу: попирскавши з ручного пульверизатора, широкою щіткою беруся змітати в одне місце товстенний, мало не в палець, шар пилюки, потім цілу купу того пороху акуратно згрібаю в підставлене відро – почин зроблено. На черзі підлога, та щойно я приступаю до підмітання, як зі скрипом відчиняються двері майстерні й на порозі постає Агнеса Степанівна.

– Насилу знайшла тебе, Григоровичу. Діло в мене до вас із Алісою є.

– Кажіть.

– Да оце ж ти знаєш, що мені Ірина Іванівна в Чернігові операцію на очах призначила...

– Відвезти потрібно? Коли?

– Да відвезти то само собою, а...

"Певно, гроші хоче позичити, а в нас самих пусто. Скажи – не повірить..."

– Ну, кажіть уже.

– Да... – Хасточка спершу драматично витримує другу паузу і лише потім виливає на мене відро холодної води: – Хазяйство своє хочу на вас залишить.

– Ха-зяйст-во-о?!

– А шо ж такого тут? Вже ж як дружить дворами, дак дружить! Ми з твоїми дідом та бабою душа в душу жили, завжди одне одному помагали.

– Так ми ж не вміємо, Агнесо Степанівно. Не боїтеся – приїдете, а воно подохло все?

– Дак я ж не завтра їду, а з наступного понеділка. Тиждень попереду: обох навчу. Да й шо там вчить, гос-споди, поросяті з козою їсти дать, чи птиці отій?! Люда Бальбиха козу подоїть, а їсти да повичищать уже ж тебе прошу. Про Букета з Муською й казать нічого – ото шо самі їсте, того і їм насиплете, вони у мене не балувані, усе поковтають. Да ще Люда Мусі молочка од кози наллє.

"А ти гадав, що оті її переживання, коли по плитку їздили, даром тобі минуться. Наївний!"

– Може ліпше б Ви Уляну Петрівну попросили? А то ще образиться.

– Да вона й так сердиться, що в п'ятницю на базарі чергу їй не потримала. Сама задрала голову, як корова хвіст, да й пішла по базару, а я їй чергу держи! Там такі губи надула, як у Свєтки Лободи. Скільки ж мені терпіть, хай бог милує?! Не хочу!

Куди мені подітись? Через власну потребу в "Славуті" зараз ми перебуваємо в повній залежності від Хасточки. Ліс її кукурудзи, що й досі стоїть на нашому городі, нею, схоже, в рахунок уже не береться – справу зроблено, не квітень місяць, коли саджати треба. І своїм стражденним спинним мозком відчуваю, що Римське право[53] тут безсиле, бо на Клевені панує якесь інше, звичаєве право, можливо, ще часів Русі, й базується воно на простому принципі: хто на конкретний момент більше зацікавлений у збереженні ділових стосунків, той і має поступитися.

– Добре... – зітхаю я, – поможемо по-сусідськи, аякже. Тільки навчіть.

– От і добренько, – радіє Хасточка, – завтра варитиму поросяті, дак ви приходьте, покажу все.

– О котрій, Агнесо Степанівно?

– Да десь так пів шостої почну.

У мене від почутого починає псуватися настрій.

– Вечора, сподіваюся?

– Яка ж хазяйка увечері таке робить?! – щиро дивується Хасточка. – Вранці. У нас в сім'ї споконвіку так було заведено, шо після вечері ніхто вже ніякої роботи не робить.

"Бач, яке гарне правило. Треба й собі впровадити. Тільки дивне якесь: після вечері працювати не можна, а до сніданку, виходить, хоч загнися. Але як мені Алісі розповісти цю новину?"

– Хтось прийде, – кажу я, мобілізувавши все самовладання.

Коли за сусідкою зачиняються двері майстерні, я ще кілька хвилин, вклякнувши на місці, перетравлюю почуте, потім, розуміючи всю безвихідь нашого становища, намагаюся знайти в цій новині хоч якийсь позитив. Хасточка, хазяйка-акуратистка, нізащо не довірила би нам своє дорогоцінне господарство – свиню, два десятки індокачок, шестеро курей і Букета з Муською, якби сумнівалась у нашій спроможності їх доглянути. Значить, не таке вже воно й страшне, це завдання. Тим більше, що через відсутність світла з ремонтом нічого не виходить. А плюсом тут може бути досвід: потренуємось, побачимо наскільки це важко – доглядати за животиною – та й визначимося самі: заводити нам господарство, чи ні.

Аби не псувати апетит Алісі, я повідомляю їй новину вже пообідавши.

– Цікавий у тебе буде досвід, – абсолютно спокійно реагує вона.

– Чому це раптом у мене, а не в нас?!

– Бо в мене робота.

– Агнеса Степанівна сказала, що варити свиням треба до роботи. Чекає завтра нас із тобою на практику о п'ятій тридцять ранку.

Добре, що мімічну й жестову реакцію дружини бачу тільки я.

– Ні, Хлібчику, я на таке не підписувалась, рідненький мій, – сарказм, із яким це було мені декларовано, я передати не в силі.

– Сходиш, подивишся, розкажеш, – оцінивши мій кислий вигляд, дружина починає вмикати задню передачу. – Чомусь мені здається, що немає жодного значення, коли саме готувати їжу тому хазяйству: вранці, до роботи, чи вдень або ввечері. Головне, щоб не кувікало, бо якщо сусіди почують, тоді справді катастрофа може бути. Паніка твоя завчасна: я від своїх клієнток стільки вже про свиней з качками наслухалась, що готова бути фейсбучним експертом з питань сільського господарства.

– І ні в чому мені не допоможеш? Коли так – нехай свідком буде оця мультиварка – я тебе на "Славуті" жодного разу не покатаю!

– Бідний мій хлопчику, – Аліса материнським жестом гладить мене по щоці, – якби ж ти знав, що серед місцевих означає вираз "покатаю на машині"!

"Ну як ти на неї сердитимешся?" – я не в силах стримати усмішку.

– Беру на себе все прибирання після твоєї практики, згода? – запитує вдоволена моєю реакцією Аліса.

– І навіть у свинарнику? – з недовірою питаю я.

– І там теж, але не далі килимка.

– Дак шо, – запитую я голосом Хасточки, – підмивати щодня ту свиноматку мусю я один?!

– Згодна лише теплу воду з килимка подавати.

Ну, хоч щось уже.

Світло вмикають перед смерком, якраз коли я сяк-так закінчую прибирання в майстерні. Хотілося ближче познайомитись із цими верстатами, повмикати-повимикати їх, послухати як гудуть, згадати, що на них робив дід Сергій, бо крім пиляльного, стругального й токарного, з рештою я геть не знайомий: одні мене не цікавили, до оцього дід нас не підпускав, інших іще й не було – та й не дивно: чверть століття минуло, відколи я востаннє був у його стельмашні. Але з настанням сутінок, незважаючи на те, що нам показують стрілки годинника, день, по суті, вже минув – лише тут, на Клевені, я почав розуміти наскільки різним є відчуття часу в провінції та мегаполісі. Тут саме довкілля, навколишній світ вповільнює темп твого життя, – мовби каже, поклавши невидиму руку на твоє плече: "Стій! Серед поспіху і суєти повсякдення, зупинись, чоловіче. Куди це ти так розігнався? Ну зробиш ти оте своє сьогодні – а завтра що робитимеш? Ліпше спинися, вгамуй стукіт власного серця, уповільни свій подих. Поглянь, як гарно навкруги, дарма, що осінь, сутеніє і дощ накрапає. Присядь отут, на ґанку, послухай: чуєш? Це – Тиша. Оця краса, що ти її, заспокоївшись, споглядаєш нині, – це і є вища Гармонія. Це ж її ти шукав усе життя й тепер, коли біг повз мене? Там, куди ви всі мчите, там нема нічого, там – пустеля. Замисліться, прошу вас."

Раніше, коли ще тепло було, ми так і робили: сиділи пліч-о-пліч у темряві на ганку, слухали ніч, дихали ніччю, бачили зорі. Лікували душі, зашивали їхні рани, віднаходили в собі власну справжність. А нині треба грубу топити. Бо життя на Клевені таке: поспішати не поспішай, але й діло роби. Розуміння часу тут – це навчитися обирати з-поміж гурту справ найнеобхіднішу на цю мить, решту ж ставити в чергу: оця наступна, ця третя і так далі. Чим краще бачиш ти те "далі", тим ліпше знаєш життя, розумніший, відповідно і жити тобі легше, ба, навіть легко! Не знаю, як буде потім, пізніше, а зараз це найвища наука, осягнута мною за півроку життя на Клевені.

В грубі розгорілося, тож зачиняю дверцята піддувала з трьома бозна ще ким просвердленими в них отворами – чи не прадідом? – тепер для тяги вистачить і того повітря, яке всмоктується в топку через них, та залягаю з планшетом на диван. Мене б'є нетерплячка, бо днів десять назад суто з нудьги і, як завжди в мене трапляється, зовсім спонтанно, створив у фейсбуці групу під назвою "Історія однієї світлини", прорекламував її по місцевих групах й тепер щовечора залипаю в спілкуванні з городянами. Почалося все зі старої чорно-білої світлини мого батька, на якій він розважається з друзями десь у лісі, а на задньому плані видно багато інших людей. Лежала вона, як і десятки їй подібних, у старезній валізі на горищі. Коли почалися перебої зі світлом і робота моя зупинялась, я йшов до хліва, де чекали свого часу старі речі моїх родичів, відкривав валізу і передивлявся світлини, історія яких була для мене абсолютною загадкою, ні про що не говорила. Турбувати обох своїх сусідок, щоб від них довідатись хоча би щось про минуле свого роду на тих світлинах, мені не хотілося, принаймні отак ні з того, ні з сього. Аж тут ніби підштовхнув мене хтось невидимий і я подався у фейсбук, навіть не підозрюючи у що все це виллється.

Вилилось воно в цікаве дозвілля. Навіть заінтригована Аліса долучилася. Група росте, мов з води, – вже понад три сотні учасників. Ніколи не думав, що старі світлини настільки цікаві людям. Активних учасників добре, якщо три десятки набереться, решта, слід гадати, банальні місцеві роззяви, дуже охочі до підглядання за чужим життям – для них моя група у фейсбуці є чимось на зразок нещільно закритого фіранкою чужого вікна: можна зазираючи, підглядати за життям сусіда і тобі ніхто слова впоперек не скаже.

З першою світлиною все вийшло – навіть знайшлися люди, які на ній поруч із моїм батьком: діти їхні, мої ровесники, всю ту історію мені описали, пояснили всі обставини і навіть деякі нюанси. Окрилений, я запропонував іншим також виставляти візуальну пам'ять своїх родів. Мало хто погодився – можливо, світлини попалили, можливо, не вміють, або й не хочуть, щоби земляки їм кістки перемивали. Дещо більше виявилося охочих коментувати чуже життя, всі решта зачаєно мовчали, тільки зирили, більшість навіть вподобайками не реагували: чи мовчки заздрили, чи засуджували, чи пліткували – не добереш. Можна було би плюнути на все і закрити групу. Та я вже сам запалився процесом, стало жаль маленьку нашу спільноту, відтак, що мусив діяти? Довелося викладати інші сімейні раритети – винятково в сподіванні, що мій приклад переборе людську інертність. Так воно й триває вже другий тиждень: я викладаю, щось розпитую, провокуючи на активність, городяни, коли щось знають, відповідають – часом навіть виникає кволенька дискусія. Позавчора Чепурноуси приєдналися, взялися досить активно коментувати, виклали кілька давніх світлин із повінню, зі старими краєвидами і я ожив, побачив перспективу, й не лише для групи, але й для тієї задумки, що колись охрестив "бізнес-ідеєю", яка вже, вважай, чотири тижні чи не щовечора живить наші з Алісою палкі дебати: варто нею займатися, чи ні?

Дискусії ці практично стандартні й відбуваються приблизно так:

– Де ти збираєшся шукати цих своїх етнотуристів? – навмисно вживаючи ненависне мені словосполучення "цих своїх", Аліса робить стандартну спробу вбити мою ідею скепсисом.

Але її запитання практично завжди повторюються і нечасто бувають варіативними, тоді, як мої відповіді стають щоразу продуманішими:

– У великих містах. Людям цікава провінція.

– Звідки така впевненість? – хмикає вона.

– По-перше, з мереж, того ж таки фейсбуку. Он у Чернігові Вікторія Сидорова постійно організовує саме етнотури – уяви собі! – вихідного дня по цікавих локаціях і не тільки широко відомих в Україні, але й навпаки – по таких, про які взагалі мало хто знає. Я вважаю, що невідома локація це навіть краще, бо вона має в собі вау-ефект несподіванки, чогось нового, унікального. Так це ж Чернігів, а є ще Київ, Харків, Дніпро, Полтава зі своїми турагенціями. А якби ти зі своїм досвідом логіста взялася за цю справу, то можна було би попрацювати без посередників, напряму з великими бізнес-колективами. Об'єднати ідеї корпоративу і туру вихідного дня – як тобі таке?

– М-м-м, не думаю, що подібний тур був би цікавим для всього колективу.

– А нам і не потрібен великий автобус туристів, цілком достатньо групи з десяти допитливих. Такий етнотур це штучний товар, а за штучний товар і плата вища.

– Штучний товар?! Камон, Глібе, ну не сміши мене.

Я починаю кипіти, бо називати мене Глібом!..

– Так, саме штучний! Бо в маленькій групі можна кожному приділити максимальну увагу.

– Ну що ти збираєшся показувати тут людям, які поїздили світом і бачили не тільки Хургаду з Анталією? Що-о?!

– Придеснянський прованс – тобто, українську провінцію; Клевеню, якщо конкретно. Акуратистку Хасточку з її килимком у свинарнику, колоритну Гармашиху з діалектом, приказками та сиром із сметаною, Люду Бальбо з кров'янками, Сашка з перепілками, діда Пантьошку з виноградом прямо з куща, Чепурноусів з їхнім колоритом. Город з його історією. Природу тутешню – мало?!

– Ти ще Раю Сотниченко забув до цього списку внести.

Язва! Недарма в мене часом виникає бажання торохнути її чимось по голові.

– Вона, між іншим, мануальний терапевт, – я роблю вигляд, що не розумію Алісиної шпильки, – тому за потреби й це можна включити в програму. Так само, як і гуру Михайла: нехай проводить екскурсії з життя лісу. Буде йому плюс у карму лісника. І тебе, дорогенька, приєднаємо, – переходжу я в наступ.

– А я що маю робити?! – Аліса від подиву забуває навіть дратівливу тему Раї.

– Як це що? Для етнотуристів ти маєш стати ключовою фігурою, – я саме вловив та осідлав високу хвилю натхнення і мчу на ній, мовби серфінгіст. – Демонструватимеш наш із тобою дауншифтинг, розповідатимеш про стилі сканді та прованс, а особливо – дарую ідею! – про укантрі, та головне – хвалитимеш Клевеню і розповідатимеш як ти розквітла тут душею. Хіба не так?!

– Укантрі?!

– Еге ж. Укантрі – українське кантрі, на кшталт джапанді. Скажи – ідея клас!

– Хитрун, – вона мимохіть усміхається, – хочеш таким чином купити мене?

– Бо ти необ'єктивна: з твого боку суціль беззмістовне критиканство!

– А-а, то ти, виходить, забув уже, як займався критиканством, коли я намагалася визначитись зі стилем для ремонту?!

– Помиляєшся: я опонував!

– От і я тепер теж опоную, – вже іншим тоном відповідає Аліса: ця язва таки починає збавляти градус напруги. – А тому й кажу: навіть якщо ти в дечому й правий, це одноразовий продукт. Вдруге ті ж самі люди сюди не поїдуть.

– Міряєш етнотуризм критеріями картинних галерей? Ще й як поїдуть! Головне, щоб сподобалось, бо коли людині щось десь подобається, вона завжди хоче повернутися туди за насолодою щастя. Ти уяви: вони життя цього провансу кожного разу бачитимуть у перерізі річного циклу. Приїхали вперше – все тільки посходило, зеленіє, лелеки скиди роблять, – я усміхаюся, – вдруге приїхали – полуниця поспіла, втретє – накупалися, вчетверте...

– Добре, я зрозуміла, можеш не продовжувати. Досить на сьогодні, бо в мене голова вже пухне від твоїх ідей. Загалом ти молодець, я навіть не очікувала.

І це поміж нас зветься партнерством?!

Ділова активність Клевені з настанням осінньої негоди та через відключення світла впала до мінімуму. Дарма, що Агнеса Степанівна їде до Чернігова, у нас немає навіть дармових попутників. Логічно: кому схочеться їхати кудись в таку холоднечу, тьопати по мокрому негостинному Чернігову, де серед білого дня літають чортові кацапські шахеди? Відтак нас у "Славуті" тільки двоє; попри дощ на вулиці, в салоні тепло і по-особливому, по-автомобільному затишно, а ця обставина сприяє встановленню поміж попутників, що сидять рядком, особливих, довірливих стосунків, які тільки в дорозі й можливі, бо потім дивовижним чином щезають, мовби вранішній туман над лугом, і в повсякденні вже не проявляються.

– Бачила, ти фотографії своїх у фейсбуці виставляєш.

– А Вам це не подобається?

– Да мені шо? Діло не моє.

– Чому б і Вам, Агнесо Степанівно, щось цікаве не викласти? Маєте є світлини?

– Авжеж маю. Альбомів, може, й десять. Да чого я буду? Лихих очей знаєш скільки? Повикладають, а тоді дивуються звідки болячки беруться. З людей усе.

Гм... Я на цей рахунок багато всяких причин вигадував, але про таку навіть помислити не міг.

– Ви в це дійсно вірите?

– Не вірю, а знаю. Коли в селищній раді працювала, знаєш скільки разів зурочували? Ого! Прийдеш додому, а в тебе перед сном температура під сорок. Ото тільки свячена вода й рятувала. Чоловік, було, попирскає з рота, дивись, і легше стає, за ніч проходить.

Я не знаю, що й сказати на почуте. Тому намагаюся дещо підкорегувати тему розмови.

– Давно хочу спитати. Бачив світлину Андрія Остаповича, де люди в повінь на човні корову перевозять...

– Дак то Гуки, я по корові впізнала. Гарна в них корова була, Чорнухою звали, за день по три відра молока давала.

– Я про інше, Агнесо Степанівно. Як же ви тут у повінь живете? Сюди ж, мабуть, не дійти, не доїхати.

– Да ото так і живемо. На човнах на роботу й з роботи, на базар і в магазин.

– А я пригадую, приїхали ми з братом на канікули, пішов я до Сашка Бальба, так у них у хаті стіни знизу чорні й комарі літають. Я спитав, а він і каже: "Це в нашій хаті стільки води було" – спокійно так, ніби нічого особливого, наче так і треба.

– Ну да. Це наші три хати на горбку стоять, да ще Чепурноусам тільки до порога дістає. А в декого, як добра прибутна, дак, траплялося, вода в хаті стояла. В семидесятому, пам'ятаю, декого в нас тут затопило. Після того Гуки взялися домкратами хату піднімать да фундамента під неї підводить. А тоді за ними й Сичі свою підняли. А Бальби, дак ті до самої Незалежності так жили, доки на підйом не стяглися. Ну, а погреби, да горо́ди, да двір дак то часто в нас, не дивина.

– Як же можна так жити?! А влада що?

– А що – влада? Ніхто їх не змушував хати на Клевені ставити, їхні діди та батьки самі сюди схотіли. Да ти їх од нас і дрючком не виженеш.

– Чому?!

– Дак, а де ж ти ще таку красу да волю знайдеш? Ні машин тобі, ні пилюки, ні шуму, он скільки зелені кругом, солов'ї співають, риба в горо́дах, можна сказать. Або оце птицю тримать чи скотину – легко ж, бо корму повно. І до Центру рукою подати, на роботу йдеш – душа радіє, така краса навколо.

Я пригадую неодноразово чуте по радіо про компенсації від держави для постраждалих від повеней і запитую:

– Так їм, коли двори затоплює, хоч компенсацію платять?

– Таке! Хто б їм платив? Бачили очі, шо купували, їжте, хоч повилазьте. Серед клевенців так не заведено – компенсацію вимагати. Ще чого! Була б моя воля – нікому й ніде не платила би.

– Це ж чому?

– А чого було пертися на луг? Нащо там хати будують? Хто, такий розумний, дозволи давав на будівництво? То територія річки, нема чого туди лізти.

– Але ж наші діди та прадіди полізли?! – ледве стримую себе я.

– То земля твого прапрадіда була, у власності. Наші хати вода не заливає, тільки в погребах, як прибутна висока, дак грунтова стоїть. Ну, клопоту канєшно: картоплю, банки винеси, тоді занеси. Звикли всі. А цих, прийшлих, ніхто на Клевеню на налигачі не тягнув, самим розкоші схотілося. Хто розумніший, той високу хату ставив, на палях, підвалини дубові, – у Гергеля чи Сотниченків води в хаті навіть у семидесятому не було. Чепурноуси першими до нас прийшли, їхню хату теж не заливає. А решта голоти на чужу землю рота роззявили – хай терплять.

Отак раптом відкривається тобі щось, раніше приховане, і тоді від подиву лишається тільки головою з боку в бік хитати. Дива...

– Агнесо Степанівно, а Ви в нашому музеї було хоч раз?

– За кого ти мене вважаєш, Григоровичу? Авжеж, була. І не один раз. Як-не-як, двічі секретарем селищної ради обирали, весь дві тисячі восьмий обов'язки селищного голови виконувала, тож по роботі не один раз туди ходила.

– А так, щоб з екскурсією?

– І так була колись, давно ще.

– Сподобалось?

– Дак, а шо там має подобатись? Музей як музей.

– Вам не було цікаво?

– От причепився. Ну, один раз цікаво, а тоді, як подивишся все – шо там цікавого? Років сорок одне й те ж саме.

Хочеш зрозуміти людину – спробуй поглянути на світ її очима. Не очима педагога-історика чи краєзнавця, а пересічного городянина. "– Ти до церкви ходиш? – Да шо там робить? Коли не зайди, все паски святять". Класика, дідько!

– Навіщо ж тоді взагалі Городу музей? Закрили би вже, коли нема відвідувачів, – кажу я спересердя і з гіркотою в голосі.

– Да не один раз уже й хотіли. В нас же, знаєш як люди кажуть? "Це голова Чепурноусу за взятку тепле місце тримає, аби пенсія була. Чого б так не робить: до роботи триста метрів, відкрив, закрив, а гроші капають. Поставте мене, дак я ще кращим од Чепурноуса директором буду!"

– То й закрили би...

– Да воно ж як було? Зібралася сесія бюджет приймати, поставили питання руба. Довго лаялись, вже голосувати хотіли. А тоді один піднявся да й каже: "Люде добрі, схаменіться. Город наш без музею буде все одно, шо дівка без сраки!" – вибач, шо некультурно так кажу. Ну, всі розреготались да й залишили музей. Я тобі скажу, Григоровичу, таких патріотів, як наші городяни, в Україні ще пошукать треба. От і такі вони, й сякі, і в ПЦУ переходити не хочуть, але нашим Городом усі пишаються і тільки добра йому хочуть.

– І що, нікому навіть у голову не приходить, що аби від музею була користь, в нього потрібно гроші вкладати, фонди поповнювати, приміщення опалювати, рекламувати музей? Тоді ж туристи до Города поїдуть – як у Батурин, приміром – гроші свої тут витрачатимуть: уже користь громаді.

– Дак тобі, Григоровичу, половина депутатів скаже, що гроші на музей потратити легко, тільки як ти кому потім доведеш, що вони окупилися?

– Так це ж тільки половина так скаже...

– Бо інша, коли й ходить на сесію, то аби посидіть, вони двох слів не зв'яжуть, не те, щоб думку свою мати.

– Навіщо ж таких обираєте?

– Які вже є, таких і обирають. Ти гадаєш, у всіх є бажання працювати депутатом? Як має бути, всі знають, а як зробити, щоб так було, – одиниці. Да й ті в депутатстві більше про свою вигоду печуться.

– Невеселу картину Ви мені намалювали, Агнесо Степанівно.

– Чого вже там невеселу? Таку, як є. Звикай.

Всю дорогу назад з Чернігова я думав про музейні справи Города і власну виплекану мрію щодо етнотуризму. Як би це об'єднати? І чи не спробувати переконати місцеву владу в перспективності такої ідеї? Логіка ж тут абсолютно проста: коли є можливість надати поштовх справі, яка однозначно піде на користь громаді, справі добре продуманій, без потреби значних капіталовкладень, то чому ж нею не скористатися? Ну не можуть же очільники громади не бачити очевидних перспектив і вигод! Потрібно з Алісою поміркувати. І Чепурноусів з їхнім досвідом долучити в якості експертів. Бо одна річ щось там удвох намагатися зробити на рівні хутора з дев'яти дворів і зовсім інша – спільнотою на рівні Города. Справа виграшна тільки тоді, як має потенціал розвитку: простір для розмаху і спроможність до масштабування.

Ніде правди діти: до старих кадрів я завжди ставлюся з недовірою, хоча, як історик, і поважаю їхній життєвий досвід, котрий, тим не менше, став уже надбанням історії. І це з мого боку не прояв ейджизму, а чиста діалектика. Історику завжди цікаве минуле як ланцюжок подій, пов'язаних між собою причинно-наслідковими зв'язками; справжньому історику цікаві ще й архівовані матеріальні практики, бо лише через їх осягнення можна сповна осмислити, а відтак і додатково перевірити власні оцінки минулого.

Одним словом, лише таке трепло, як я, спроможне пов'язати в одне ціле історіософію та догляд за свиньми. Агнеса Степанівна, хай їй бог здоров'я дає, не покинула справу мого навчання напризволяще і хоча навряд чи знає про принцип "Практика – критерій істини", але тим не менше, кілька днів тренувала мене по догляду за її господарством. Тож тепер я вже не маю жодного сумніву, що вона дійсно могла цілий рік самотужки керувати селищною радою.

– Ну, давай, піднімайся вже, чудь бєлоглазая[54], – кажу я Хасточчиній свинюці, що розляглася на дубовій підлозі своїх апартаментів і кліпаючи на яскраве світло ліхтаря білими пухнастими віями, стиха до мене порохкує, – бачиш, асенізатор прийшов? Підйом!

Відчиняю маленьке дерев'яне віконечко в стіні й починаю згрібати лопатою та викидати назовні смердючі відходи свинячої життєдіяльності. Тут головне братися за цю роботу натщесерце – тоді наслідки якщо й будуть, то мінімальні: ну векнеш два-три рази й по всьому. Далі змиваю зі шланга підлогу, а часом і поросяче стегно, бо свиня є свиня, завжди лайно знайде, – такою була вимога акуратистки Хасточки, підкладаю за потреби свіжої соломи, не забуваючи, що вона теж ресурс, а отже навіть її слід берегти.

– Ти без мене на соломку не налягай, – давала мені настанови Агнеса Степанівна, – гній має бути гноєм, а не так, щоб одна солом'яка – з неї на городі й користі немає.

Прибравши, ставлю корито зі свинячим їдлом: м'ята варена картопля з домішкою комбікорму – строго по нормі, визначеній хазяйкою – і щоб не мало, й не забагато, бо економічна наука давно вже дісталася й свиней: народ наш самостійно, без дисертацій, визначив криву свинячого споживання від народження й до смерті. Паця смачно, з апетитом, плямкає, я стою біля загороди й спеціальною щіткою чухаю їй спину. Чудь бєлоглазая часом відривається від корита, задравши голову й не забуваючи плямкати, вдячно зиркає на мене, мовляв: "От бачиш, а казав – не зможу!" і далі продовжує невдячну справу нарощування своєї живої маси.

– Якби ж ти розуміла мене, – зітхаю із сумом, – я би тобі такі секрети поросячого буття розкрив, що твій апетит пропав би вмить, один тільки ПТСР і лишився...

Щойно обід скінчився, поспішаю витягти за ланцюжок пусте корито, бо ганятиме його по всіх апартаментах: певно, один лише вигляд прямокутної металевої посудини викликає в чуді неконтрольоване виділення шлункових соків. Натомість опускаю іншу посудину – з чистою водою і йду до колодязя мити корито: ще одна вимога господині-акуратистки.

З курями та індокачками все просто: наклав мішанки, насипав зерна, поміняв у великому тазку воду – і нехай собі товчуться в кошарі до смерку, коли прийду закривати на ніч двері пташника. Єдине – чоботи потрібно взувати й пильно дивитися куди в тій кошарі ногу ставиш, бо воно, стерво, таке вонюче! Найменше проблем із Букетом та Муською: недоїдків у миску зараз насиплю, води наллю, бо вихлебтали, й жодних претензій: ні в них до мене, ні в мене до них.

Маю поспішати, адже ось-ось зателефонує хазяйка і між нами відбудеться стандартна розмова:

– Ну, що там у тебе? Попорався?

– Попорався.

– А я оце лежу після процедури й душа не на місці: чи все там у вас нормально?

– Агнесо Степанівно, повний порядок!

– Як там паця, поїла?

– Поїла, попила, покакала. Привіт Вам передавала.

– Як чухатимеш завтра, скажи, що від мене. Вона розуміє.

– Так і скажу. А про козу чому не питаєте?

– Дак мені про неї Люда все розказує. Качур з півнем там не б'ються?

– При мені ні, а тоді не знаю. Живі-здорові, діло своє роблять.

– Дивися, щоб не бились.

– Я Букету накажу дивитися, бо в мене роботи багато.

– Букету з Муською передай, що баба гостинця їм привезе – нехай ждуть.

– Так і передам.

– Нехай же Аліса килимок попере – якраз погода стоїть, висохне.

– Питала, чи й їй на гостинець сподіватися, чи тільки Букету? – це вже суто моя імпровізація, такий собі витончений тролінг Яновської.

– Усім привезу, – на цьому Агнеса Степанівна хутко згортає розмову.

Не таке вже воно і страшне, це сільське господарство, одне не подобається: гумові чоботи, кухвайка і смердюче куряче гівно. Добре хоча би вже те, що курячі купки не такого розміру, як свинячі. Ну, або що свиняче лайно не настільки смердюче, як у курей, принаймні, на мій погляд. Можливо, таки слід поміркувати над перепелиною фермою? Все-таки перепілки, як на мене, пташки інтелігентні, купки в них взагалі майже як у горобця. І їдять мало. А м'ясо яке смачне! Цікава може бути тема.

16.11.

Переселенці.

Кацапи методично б'ють по наших ТЕЦ і світло тепер ми маємо щонайбільше по чотирнадцять годин на день – не епізодично, після чергового удару, а постійно, щодня, і ті, що в нас нагорі, та ще їх експерти, закликають готуватися з приходом зими до ще важчих часів. Ну, хоч не кажуть, що все буде чудово – й на тім спасибі. Воно було би куди легше все це зносити, якби не ху́цпа[55] Міндічевого кодла, яке не тільки розтирило все, що виділялося на захист енергетики, посилаючи при цьому "двушечки" не куди-небудь, а прямісінько на Москву, так ще й вчасно покинуло країну, випередивши НАБУ на якихось пару годин, тобто, на секунду в масштабі епохи. В Покровську справи настільки кепські, що нібито вже сам Буданов брав участь у відновленні втрачених там позицій, а за статистикою кожні дві хвилини один боєць самовільно покидає ЗСУ. Виходить, що на фронті криза через нестачу особового складу, в енергетиці криза через постійні блекаути, в країні криза через корупцію, в уряді криза, в парламенті криза: одним словом, куди не глянь, куди не плюнь – скрізь у нас криза. І якби не тепло у сім'ї, то навіть не уявляю, як би ми все це витягли з нашими ПТСР – що Аліса, що я. Єдині поки що ліки від особистої кризи – забитися в корчі своїх побутових проблем, забути про існування інтернету й відігрівати змерзлі душі обіймами й цілющим затишком від нашої грубки. Та час від часу твоя думка мимохіть вертається до тих, котрі, зарившися десь на ЛБЗ в холодну осінню землю, тримають над тобою небо – як не банально, не заяложено це звучить після мільярду разів ужитку – і тобі вчергове стає соромно саме через цей свій затишок, через те, що тобі пощастило його знайти, а сотням тисяч або й мільйонам інших вепео – ні. Хоча, коли розібратися, справа не в нашому щасті, а в рішенні Хорхе не продавати дідову спадщину.

В провінції, більш-менш безпечній під час війни, спостережливому оку зовсім не важко виокремити з-поміж місцевого люду поширену тепер категорію громадян – переселенців, вепео. По-перше, багато хто з їхнього числа не схожий на місцевих за якимись практично невловимими ознаками: так само містяни з мегаполісів легко розрізняють на своїх вулицях провінціалів, як би ті не косили під киян чи харків'ян. По-друге, внутрішньо переміщена особа часто має вигляд людини самотньої, загубленої і розгубленої, схожої на мандрівника в часі, який зрозумів, що йому немає куди, немає як, та, власне, й ні за чим уже повертатися в своє минуле життя, де залишилось геть усе: родина, майно, визнання – така людина нагадує клечання, яке до пори, до часу ще зелене, навіть тріпоче під подихом вітру свіжими, здавалось би, зеленими листочками, але розуміє, що прижитися їй на новому місці, то все одно, що зрізаній та поставленій у воду гілці пустити нове коріння. Навіть переселенці, які просто переїхали до своїх родичів або подібні до нас із Алісою, що втрапили, по суті, на все готове, й ті на новому місці довго ще почуваються не зовсім своїми.

Я навчився розпізнавати цих людей часом за одним-єдиним словом, лише за сумним поглядом, кинутим мимохіть на щось чуже, або, навпаки, за поглядом ніби скам'янілим, оберненим усередину самого себе. Часом я бачу, як хтось із них завмерло сидить на лавці в городському сквері: не розслаблено, а з прямою спиною, ніби готовий будь-якої миті зірватися з місця й по виразу обличчя зрозуміло, що людина в цей момент не тут, а десь далеко, в інших якихось світах. Новеньких серед вепео часом видає їх сполохана реакція на раптовий сигнал повітряної тривоги: декому з них тільки надзвичайним зусиллям волі вдається втриматися від природного бажання стрімголов дременути до укриття і внутрішня напруга в цей момент робить їх схожими на полохливих ланей, що інтуїтивно зачувши небезпеку, готові гайнути світ за очі.

Якось, ще в серпні, я поділився цими спостереженнями з Алісою й вона цілком зі мною погодилась, а вже через кілька хвилин поглядом вказала на дещо молодшу від нас пару, яка неприкаяно стояла на тротуарі в затінку лип осторонь від негустого натовпу місцевого люду, що неспішно сновигав пішохідною вулицею у власних справах.

– Як ти гадаєш, – Аліса змусила мене спинитись, – ким вони можуть бути? Тобто, ким одне одному доводяться?

Я поглянув уважніше. Тендітна, з тонкими рисами обличчя, молода жінка в хіпстерському вбранні та з афронакруткою на голові спиралася спиною на чоловіка, старшого від неї щонайменше на десять років, а той обережно, навіть цнотливо, підтримував її під лікті. Попри очевидну різницю у віці, зрості й тілобудові вони, тим не менше, здалися мені невловимо схожими одне на одного, щось їх дуже єднало між собою.

– Братом і сестрою, – я й миті не вагався.

– Б'юся об заклад, чоловіком і дружиною, – Аліса раптово ожила. – Парі?

– На що?

– На два морозива.

– По руках. Але як ми дізнаємося правду?

Втім Аліса навіть не стала відповідати, натомість потягнула мене прямо до пари.

– Здрастуйте, – підійшовши, невимушено заговорила вона до незнайомців. – Ми переселенці, тут зовсім недавно. Ви, очевидно, теж?

Я завжди дивувався вмінню дружини подобатись людям і легко заводити знайомства.

– Так, – стримано відповів чоловік і набурмосився.

– Ми щойно побилися з чоловіком об заклад: він стверджує, що ви брат і сестра, а я – що чоловік та дружина. На кону два морозива, які за будь-якої відповіді дістануться вам.

Чоловік намилився вже послати нас курсом російського корабля, проте його супутниця з дещо іронічною посмішкою відповіла:

– Двома не обійдетесь. Кожен з вас програв.

– Тобто?! – мені було помітно, як розгублена Аліса подумки гарячково шукає третій варіант.

– Ми дійсно подружня пара...

Заспокоєна дружина переможно глянула на мене.

... – але в той же час ми брат і сестра.

– ?! – в мовчазному запитанні звела брови Аліса.

"Сподіваюся, троюрідні?" – я не насмілився висловити цей здогад вголос.

– Зведені, – не чекаючи, доки я озвучу своє припущення, уточнила жіночка. – Ми були напівсиротами, а наші батьки одружилися двадцять чотири роки назад.

Вона першою простягнула руку для знайомства:

– Тося.

Її чоловік неохоче, проте мусив зробити теж саме:

– Юрій.

Так ми й познайомились. А через десять хвилин уже смакували чотирма шоколадними морозивами, які ми з Алісою охоче придбали та пригостили ними пару й стисло, в загальних рисах розповідали свої історії. Ці двоє переїхали до Города рік назад із передмістя Запоріжжя, коли біля їхнього обійстя впала КАБ і не залишила на подвір'ї жодної вцілілої споруди. Сім'я кілька років збирала кошти на міську квартиру, тому знайшовши на OLX за прийнятну для себе ціну першу-ліпшу, яка приглянулася, хатину, та купивши пошарпану Рено Кенго, завантажили в неї рештки вцілілих пожитків і подалися на невідоме їм Придесення. Тося в минулому – овва! – акторка молодіжного театру, Юрко відрекомендувався похмуро:

– Трудяга. Раб.

Тося на це відреагувала ледь не зі сльозами на очах:

– Майстер на всі руки!

Мені якось одразу стало помітно, що така чоловікова самооцінка, зумисно підкреслюючи соціальну нерівність у їхній парі, очевидно, не вперше робить Тосі боляче.

Запоріжці, намагаючись розмовляти українською, хоча це не завжди в них виходило, розповіли, що весь минулий рік витратили на облаштування свого нового гнізда, проте до завершення робіт іще далеко, тому працюють по шістнадцять годин на день: одну половину робочого часу витрачають на заробляння грошей в будь-який прийнятний спосіб, а іншу на ремонтні роботи вдома.

– Ми наш будинок купили за три тисячі доларів, – ділилася пережитим Тося, тоді, як Юрко зазвичай відмовчувався. – Їхали ж в один кінець, з речами, але в темну: на слово людям повірили. По відео все виглядало зовсім інакше, ніж, коли побачили ситуацію наживо. Дах тече, в стелі дірка, батареї опалення порозмерзалися, вікна одинарні, в будинку десять років ніхто не жив, світла, газу, води в ньому немає, на подвір'ї чужі гиндики пасуться – я, зізнаюся, плакала...

Її чоловік на це тільки мовчки супився.

– Спершу з нас просили п'ять тисяч, але Юра заявив, що вони мають єдиний і останній шанс продати свою халупу за дві з половиною, бо це тільки ми приїхали вже з речами й дороги назад у нас немає – іншим разом господарям так не повезе. Вони все ж таки виявилися людьми поміркованими й погодились, бо живуть у Києві, працюють, і часу на роз'їзди туди-сюди не мають. Та й Город не в Київській області, а в чорта на рогах, тож зійшлися на трьох тисячах. Добре, хоч документи були в порядку.

Ми з Алісою тоді перезирнулися – гадаю, їй стало ніяково за власні скарги на нашу необлаштованість, мені ж – що не здатний працювати по шістнадцять годин на день: спочатку на когось, потім на себе.

Після того випадку я ще двічі зустрічав у Городі Тосю, яка носилася по своїх нагальних справах, але довгих розмов ми не вели – в обох не вистачало часу. Та тиждень назад, прийшовши в "Будмаркет" укотре прицінитися до найдешевших дверей для нашого санвузла, я несподівано зіткнувся з Юрком. Привітались, як давні знайомі, ще й споріднені схожими турботами, перекинулися враженнями від клопотів життя; Юрко, на диво, був у тому настрої, коли людина прагне будь-що виговоритись, тож і розмова наша вийшла за межі загальновживаних стандартів.

– Замислив деякі меблі зробити, але не можу знайти з тутешніми столярами спільної мови: не хочуть, щоб я самостійно попрацював на їхньому обладнанні – чи конкуренції бояться, чи за обладнання переживають. Я, звісно, їх розумію, проте й грошей стільки не маю, щоб у них замовити, а на додачу і в їхній майстерності сумніваюся.

– Так у мене дідова стельмашня збереглася – приходь, роби. Можливо, і я чомусь навчуся.

– Стельмашня? Це що таке?

– Мої предки стельмахами звалися, вози та сани робили.

– Дякую, віз мені не потрібен, – криво посміхнувся Юрко.

– Це дід мій за звичкою так свою майстерню називав. Але він столярував ще років п'ятнадцять назад.

– Ну раз так, – зітхнув Юрко, – можливо, покажеш мені свою стельмашню́? – не знаю, навіщо він зробив наголос на останньому складі, певно, насміхався...

Але коли зайшов до неї, то навіть не став приховувати свого здивування:

– Ух ти! Стрічкопильний, циркулярка, фугувальний, рейсмус, фрезерний, два токарні – не очікував... Аспіраційна установка, компресор. Бачу – все саморобне; це дід твій майстрував?

– Здається, так, – я пригадав розповіді батька про те, як йому заводські халтурники робили для діда якесь залізяччя – для цих верстатів, не інакше.

Юрко почав уважно придивлятися до дідової спадщини:

– Я бачу, це все не на коліні роблено, а десь на серйозному обладнанні.

– На Луганському машинобудівному заводі.

– Помітно. Бачу, дід твій профаном не був. Тут запросто можна столяркою займатися. Здивував, коли чесно. То що, дозволиш попрацювати?

– Ну я ж сказав: працюй.

– Скільки братимеш за експлуатацію?

– Юрко, облиш. Навчи мене на всьому цьому працювати і будемо квити.

– А це звідки в тебе?! – він показав на дубові лаги та основу печі, що складені у великий штабель посеред майстерні, одразу ж кидались в очі.

– Піч на цьому стояла. Сусід мій казав, що воно зветься амбарним дубом і коштує купу грошей, але я не зміг продати. І на фейсбуці намагався, і на OLX – не виходить. Цікавляться всі, але їхати ніхто не хоче: продаєш, то сам і привозь. А мені й везти нічим, і жодної гарантії немає, що не надурять.

– У фейсбуці одні шмаркачі сидять. Серйозні майстри за роботою на фейсбук часу не мають. Якщо хочеш – спробую допомогти, поцікавлюсь у старих знайомих. Скільки за посередництво заплатиш?

Конкретний чувак, подумав я і пригадав хлопців, які допомагали з цеглою на кесон.

– Десять відсотків.

Юрко якусь мить пом'явся, певно, вважаючи відсоток замалим, але таки простягнув мені свою правицю:

– По руках, – він тут же витягнув з кишені смартфона і почав гортати контакти.

– Добрий день, Костянтине Петровичу! Впізнали? Махновський турбує... Та живий! Ви столярство ще не покинули, кхе-кхе-кхе?.. Є до Вас пропозиція – кубів зо два амбарного дуба... Ні-ні, все по-справжньому, поряд стою... Добре, переходжу на Вайбер.

Вони ще порозмовляли по Вайберу, Юрко вмикав камеру – показував мій скарб – і нарешті, попрощавшись, оголосив результати:

– Шеф післязавтра сам підскочить.

В неділю, перед обідом, до двору під'їхав "Ленд Крузер", з нього, очікувано для мене, виліз не гігант, а навпаки, невисокий чоловік добре за п'ятдесят – чомусь саме такі малюки й полюбляють великі авто, і приязно з нами привітався, а Юрка навіть обійняв:

– Привіт, захисник! А я чув, ти на фронті.

Махновський на те ні мур-мур, і словом не обізвався. "Теж із полону?" – майнула в мене думка, та ми з Алісою вдали, ніби пропустили ті слова повз вуха. Гуртом пішли до стельмашні, Костянтин Петрович походив коло дуба, ми з Юрком ті бруси покрутили на всі боки, він їх уважно пороздивлявся, потім спитав:

– Чим доведете, що йому сто двадцять років?

Я повів компанію до хати і тицьнув пальцем у сволок:

– Ось пашпорт.

Власник "Ленд Крузера" лишився задоволеним.

– Не те, щоб він амбарний, – Костянтин Петрович узявся неспішно виносити свій вердикт, – бо атмосферного впливу на ньому, звісно, немає, та матеріал цінний: історія є, тріщини є, сліди від шашелю є, колір шикарний, текстура теж – бачу, десь біля болота дуб ріс. Колись люди знали толк в матеріалі, на підвалини брали дуба з сирого місця – такий у мокрому краще стоїть, не гниє. Одним словом, не знаю, що й сказати...

– І не кажіть, – присутня біля нас Аліса усміхнулась в найчарівніший спосіб, – доки не пообідаєте: хто ж на голодний шлунок приймає доленосні рішення?

– Доленосні?! – здивувався Костянтин Петрович.

– Для нас так, – Аліса не на жарт взялася до своїх чар. – Гарантую, Ви таких налисників ніколи в житті не їли.

– Та невже? – гість усміхнувся: чари подіяли.

Тутешній борщ із цукровим буряком та яловичиною, налисники з м'ясом, налисники з сиром – Аліса виявилася гідною ученицею Агнеси Степанівни – Костянтин Петрович їв так, ніби приїхав з голодного краю, а коли ум'яв усе, здивовано спитав:

– Що це за диво таке?

– Клевеня! – з гордістю відповіла Аліса.

– Це оця смакота так називається?!

– Ні, так зветься місце, куди Ви приїхали. А все решта є похідним від неї.

– У вас тут гарна аура, я це відчуваю. Уявляю, як влітку живеться, – гість розслаблено смакував кавою. – Та перейдімо до справи. Я би взяв ваш матеріал, але тільки зрізи верхнього шару – міліметрів по тридцять. У вас тут пилорама десь є?

Починається... У мене сам собою почав псуватися настрій.

– Петровичу, – втрутився Юрко, – навіщо та пилорама? Є стрічкопильний верстат. Обріжемо як скажете.

Гість кинув на Махновського швидкий погляд.

– Боюся, не витримає. Ходімо, гляну на те диво техніки ще раз.

– Витримає. Саморобний, шківи великі, двигун кіловатний, – гнув своє дорогою до стельмашні Юрко, – це вже Ви, Костянтине Петровичу, розслабились, до ЧПУ, оброблювальних центрів звикли. А як вчили нас раніше на роздовбаних верстатах шедеври робити?!

– Було, було, – розтанув той і таки вирішив щось у собі. – Добре, вмовив, Юрчику. Пришлю у вівторок Сергія Мірчу – пам'ятаєш? – гадаю, справитесь удвох. Робіть тим часом дебелі столи, щоб витримали ці бруси і бог вам в поміч. Стрічкових пилок вистачить?

Юрко зиркнув до верстата.

– Пара запасних є, але якби Ви ще пару замовили, а Сергій привіз, га? Бо матеріал вистояний, як залізо буде.

– Довжину знаєш?

– Здається, онде на корпусі записана – три двісті сорок.

– Солідно. Значить так, хазяїне, – Костянтин Петрович обернувся до мене, – з урахуванням всіх моїх витрат: робота, пальне, транспорт, запасні пилки – заберу по тисячі сімсот за квадратний метр по факту. Годиться?

Я глянув на Юрка, той на знак згоди ледь прикрив повіки.

– Годиться, – зітхнув я, хоча й ні бельмеса тоді не второпав про яку суму може йтися.

– Решту, що залишиться, бережи – матеріал золото! Вистачить тобі на кухню й не тільки.

– Його не пожолобить? – поцікавився Юрко.

– Ну, хто-хто, а ти мав би знати, – Костянтин Петрович похитав головою. – Дерево, після того, як його спиляють, реагує на зміну вологості ще років тридцять – розширюючись, або зсихаючись, але після цього воно вже розміри за жодних обставин не змінює. Тому якщо цьому дубові сто двадцять років, та ще й з-під печі, то він устиг чотири рази вмерти. Саме з огляду на це й беру. Та ще із вдячності за налисники – хазяїну з дружиною повезло!

– Це все Клевеня! – зопалу ляпнув я і одразу ж зрадів, що Аліса не чує: не знаю, чи й замолив би цей свій непростимий гріх.

На тому ми розпрощалися, колишній Юрків шеф поїхав і я спитав свого посередника:

– На яку хоч суму можемо розраховувати?

– Курчат рахують восени. Можливо, тисяч шістдесят і вийде, але точно не менше п'ятидесяти.

– Ого!

– Та яке там "ого"? – махнув рукою Махнівський. – Він ще той жук – як мінімум на чверть меншу ціну дає: я його добре знаю. Війна, бляха: тепер люди більше продають, ніж купують, тому я й не торгувався – знайдеш іншого покупця, чи ні, а цього точно втратиш.

Кілька днів назад наша оборудка таки відбулася; хоча й з проблемами, але дощок ми напиляли, хлопці наміряли їх тридцять три квадратні метри й посланець Костянтина Петровича відлічив мені за них п'ятдесят шість тисяч гривень – спасибі Вам, далекий мій прапрадіду! Коли невмирущий "Фольксваген Транспортер" вирушив до Києва, я простягнув Юркові гроші:

– Дякую! Тут шість за посередництво і дві за сьогоднішню працю.

Махновський тиснув мою руку сильніше і довше, ніж зазвичай.

– Схоже, ми з тобою спрацюємося, Хлібе. Ти справедлива людина.

Приємно таке чути. Несправедливим я, здається, ніколи не був, а от певного досвіду на Клевені таки набув. У ділових стосунках головне знати міру: і як будеш надміру скупим, то нічого з партнерами не вийде, покинуть, і як надто щедрим – теж: на голову сядуть. А мені дуже потрібен досвід цього чувака. Звісно, це стосунки, основані на чистому розрахунку, та що вдієш: біда навчить, як на світі жить.

Лишалося ще віддати належне здібностям Аліси: я похвалився перед нею ледь початою пачкою п'ятисоток з портретом наголо стриженого мудреця, проявивши при цьому максимум великодушності з домішкою сімейної дипломатії:

– Цей гешефт удався лише завдяки твоїм налисникам, люба!

Звісно, це було прийнято з королівською поблажливістю: мовляв, саме так воно і є, і ця купа грошей сплачена винятково за три тушковані в сметані налисники з сиром, і навіть запозичений в сусідки рецепт мало що важить супроти шарму господині, з яким те пригощання, власне, чинилося. Нехай. Чим би дружина не тішилась, аби сім'ї на користь.

В безповоротно минулі часи ми з Алісою любили гостини: як чужі, так і свої власні. Тож коли позавчора нас було офіційно запрошено на гостини до Махновських – гадаю, саме через ті дві тисячі понад угоду – ми радо це прийняли. І нині, купивши пляшку червоного вина, шоколадні цукерки та квіти, ми тепер, завчасно проштудіювавши Гугл-мапу, шукаємо вулицю Польову – на протилежному, до речі, кінці безлюдного в неділю Города. Лише одного разу збившись на манівці, все ж таки знаходимо вказану господарями локацію: садиба під номером сімнадцять сама кидається нам у вічі, бо вибивається зі свого оточення разючою несхожістю з сусідами.

Нас не так вражає вигляд скромних розмірів, але напрочуд ошатного будиночка під новенькою металевою покрівлею з профнастилу, як незвична в цих місцях відкрита сітчаста горожа та абсолютно неочікуване сусідство поряд з хатою величезного дерева – не яблуні, груші, чи там горіха, а крислатого дуба, що по-королівському самотньо височіє перед хатинкою на відкритому газоні – саме на нього, як орієнтир і радили нам орієнтуватися при пошуку Махновські. Крім дуба перед будиночком немає жодного кущика, жодного деревця, лише білий пластиковий стіл та чотири такі ж стільці під величною кроною ваблять до себе згадками про літні посиденьки на відкритому повітрі. З будівель у дворі лише гараж, ворота якого за тутешньою модою виходять на вулицю, та ще невеличкий супроти дідового сарай визирає з-за хати: від хвіртки до цих трьох будівель пролягла простецька бетонна стежка. Цегляні стіни хати фарбовані в світло-піщаний колір, тоді, як її кути й імітація лиштви навколо вікон викладені з керамічної плитки теракотового кольору. Вхід до будиночку на невеличкій критій веранді, що виконує роль ґанку. Справа від будиночка стара яблуня, за нею щось схоже на обплетену виноградом альтанку зі столом та лавами – український стандарт часів есересеру.

Лише зайшовши в двір, ми розуміємо, що іграшковість житла Махновських є візуальним обманом, викликаним розмірами навислого над ним дуба та габаритами сусідніх, вочевидь, більш пізньої забудови, хат. Зблизька ж будиночок виявляється цілком співставним за розмірами з хатою діда Сергія, от тільки двір видається мені незвично вузьким, дещо затісним, мало не іграшковим – невже і всі навколо живуть в такій тісняві? А де ж місце для саду, для городу? "Стій, це дійсно мої думки?!" – я дещо ошелешений своїм відкриттям, адже не далі, як півроку назад мав геть інший погляд на розмір ділянки, достатньої для людського прожиття. "Ну, шелегейдику, – вчувається мені насмішкуватий голос діда Сергія, – дик хоч тепер оцінив мою спадщину? Ото ж бо й воно!" Тим часом у вікні майнула людська постать і майже одразу двері відчинилися, господарі вийшли нам назустріч: гостини почалися.

Мені здається, що ми потрапили до якогось не справжнього, а бутафорського, кіношного житла. Якщо теза про інтер'єр помешкання, як відображення характерів його мешканців, справедлива, то в цій хатинці пристрасті мають вирувати, клекотіти, вибухати вулканом. Я ніколи не мав близьких стосунків із богемним середовищем, але тепер відчуваю, що інтер'єр представників богеми приблизно так і має виглядати. Ну, або принаймні люди, які облаштовували цей будиночок, вважали, що саме богемне середовище і творять для себе. Найперше скрізь кидаються в очі незліченні дрібнички з претензією на якщо не вишуканість, то оригінальність, близьку до автентичності. Правда, якийсь блискучий латунний посуд, коли підійдеш ближче аби його розглянути, виявляється звичайним китайським з тонесенької нержавійки, але зовні фарбованим із балончика під латунь і точно не використовується за призначенням; красиве керамічне кашпо насправді виявляється пластиковим горщиком, обліпленим якоюсь штучно зробленою масою, розфарбованою під кераміку; навіть люстра на кухні, що нагадує собою гігантську широко розкриту квітку білої півонії, є нічим іншим, як круглим шматком ДСП з кількома прикріпленими до нього світлодіодами та приклеєними пелюстками з білого гофрованого паперу: свіжо, навіть по-своєму красиво, але дешево.

Спочатку мені здалося, що масивний, прямо таки монументальний кухонний стіл із мийкою уздовж всієї стіни кухні зроблено з цегли, яку майстер облицював безперечно дуже дорогою плиткою з якимись мексиканськими орнаментами – яскравою, оригінальною – вона ще з порога кидається гостеві у вічі контрастами червоної, зеленої, жовтої, синьої барв. Над столом на стіні між двома вікнами з римськими шторами відкриті дерев'яні полички, густо заставлені чашками, блюдцями, турками, баночками зі спеціями. На масивних дерев'яних поличках всередині столу видно всіляке кухонне начиння, продуктові запаси в красивих скляних банках з кришками, на поверхні стільниці, викладеній великими керамогранітними плитками, стоїть біля мийки сушка з нечисленним посудом та приладдям. І як тільки дерев'яна підлога витримує таку вагу? Я підходжу до цього пам'ятника дизайнерській фантазії і запитуючи господаря – Невже все це з цегли? – не втримавшись, постукую кісточками пальців по столу, але замість глухого звуку чую бухкотіння – ознаку пустоти. Овва!

– Ні, лише вологостійкий гіпсокартон на каркасі з металопрофілю, – усміхається задоволений спричиненим ефектом Юрко.

– А де ви таку шикарну плитку роздобули?! – в свою чергу дивується Аліса. – Мабуть, неміряних грошей коштує?

– Ручна робота, – по Юркові видно, що наша реакція йому наче бальзам на зранену душу. – Тося творила.

Ми дружно округлюємо в подиві очі: ручна?!

– Не може бути!

– Купуєте самозастигаючу глину, – торжествує Тося, – наносите на твердий картон, формуєте візерунки, а коли засохне, розфарбовуєте акриловими фарбами, вкриваєте захисним лаком по металу – і ось вам результат! Я й вас, коли хочете, навчу.

Нам все це, звісно, цікаво, але ми вже визначились зі своїм баченням кухні, навіть плитку для неї купили, чекає свого часу.

– Якби ж то раніше, – Аліса вдає, що шкодує і я ладен побитись об заклад, що в голові у неї одна думка: де акторське самодіяльне бачення інтер'єру, а де – майже дипломованої дизайнерки! Та я зі зрозумілих причин не стану шукати візаві для цього парі.

Зала нагадує затишне кубло провінційної, якщо така взагалі існує, богеми – розфарбовані прямо по шпалерах стіни: та, що з бутафорським каміном, взагалі нагадує якесь панно з портретом Шекспіра, що проступає крізь візерунок; перефарбовані в світлий однотонний колір радянські меблі, задраповані смугастою тканиною стільці тієї ж епохи, накритий картатим пледом старий, певно, від попередніх власників, диван, а на ньому гітара як ознака, звісно ж, богемності, на стінах контрастом до їх поверхні доволі багато чорно-білої, олівцем та сажею, графіки в простеньких невибагливих, точно ручної роботи, рамках. Скрізь сліди легкого безладу – не виключено, що теж вдаваного, штучного, зімітованого так само, як і саморобна плитка з глини та стіна з каміном: ну яка богемність без цього безладу?!

Один офорт на стіні мене зацікавив. Я підходжу ближче, аби роздивитися. Горизонтально витягнене полотно, на якому чорно-біла, до болю знайома мені картина поля сучасного бою: чорні стовбури згорілих дерев, траншея поміж них, сніг уперемішку з чорною землею, на передньому плані розбитий бліндаж і єдина кольорова пляма, трохи зміщена вправо від центру полотна, – спалах вибуху, та мить, яка вирішує все: житимеш ти, чи помреш. Все таке до болю знайоме, що я розумію: таке не вигадає жодна уява, лише пам'ять очевидця підніме в потрібний час враження від миті, що зафіксована на полотні. Кілька хвилин я роздивляюся, потім мовчки відходжу. Ніхто з господарів жодним чином не прореагував на мою цікавість – ну що ж, виходить, час довіри ще не прийшов. Але що ніяк не поєднується з цими офортами – це Юркове самовизначення: "Трудяга, раб".

На колір та смак товариш не всяк, я це добре розумію, як, до речі, й те, скільки знадобилося господарям часу на все, що вони тут наваяли. Ми би з Алісою не спромоглися на таке навіть якби нам за нашу роботу ще й гроші приплачували. Тож сидячи вже за столом, на якому розпахлася спечена кимось із господарів пристойних розмірів піца, я не витримую.

– Ви справжні титани! – кажу їм абсолютно щиро й Аліса однозначно підтримує мою оцінку. – Уявляю реакцію сусідів, коли в них на очах з покинутої халупи поставала така краса.

– Ми з ними практично не спілкуємось, – бурмоче Юрко, розливаючи по келихах вино. – По-перше, в нас часу на гулянки до сьогодні не було, по-друге, жодних спільних інтересів з ними немає. Та й не дуже вони раді були, що ми приїхали – кожен мав свої зручності з відсутності паркану на цій ділянці.

Дивно, але мені чомусь неприємно таке чути і я думаю, що якби ця пара оселилась у нас на Клевені, все могло би бути по-іншому. А можливо, вся справа в самому Юркові, його замкненості? Вино вже розлите і господарі навперебій пропонують випити за зустріч, та я, завше так, встрягаю зі своїм алаверди:

– За Сили Оборони .

Звикла до цього Аліса підтримує мене словом, Тося, мені здалося – трохи не злякано – замовкає, Юрко зосереджено про щось думає, потім киває на знак згоди головою і випиває, ми всі робимо те ж саме за ним.

– Це ви зумисно такий паркан собі поставили, що все видно? – запитую, аби не мовчати. – Тут прийнято ховати приватне життя.

– Та ні, – Юрко, здається, радий, що з'явилася нова тема для розмови і стає дещо розкутішим. – Не було ж взагалі ніякого, тому ставив який найдешевший і найлегший в монтажі, аби хоч собаки не бігали. Навесні обов'язково поміняю на глухий двометровий – дуже тут полюбляють спостерігати за чужим життям.

Мені знову муляє оце його "тут" – виглядає так, ніби десь "там" було по-іншому: люди скрізь однакові...

– Дуб у вас шикарний! І взагалі ваше подвір'я так і проситься на обкладинку якогось журналу! – перериває запалу мовчанку Аліса, щедро ллючи єлей на душі господарів, бо немає серед смертних таких, кому не потрібне визнання оточення.

У відповідності до неписаного етикету слово бере, звісно ж, Тося і я одразу бачу разючу відмінність в темпераментах пари.

– Ой, ми самі, щойно його побачили, одразу ж закохалися! Якби не дуб, нізащо не купили би цю хату: Юра так образився на продавців, що мало битися з ними не поліз! Уявіть собі: покликати нас мало не за п'ятсот кілометрів, обіцяючи, що тут все чудово і будинок в порядку, ми їдемо з пожитками в невідомість, а приїхавши, бачимо якусь розруху!

– А вам не казали, хто його посадив?

– Сусідка навпроти якось розповіла мені, що тут давно стояла старенька хатинка, в якій жила бабуся наших продавців і ще за життя тієї бабусі сам собою виріс цей дубок. Їй, певно, було байдуже до нього, тому й лишився. А коли її син шістдесят з чимось років назад почав на місці старої будувати вже нову хату, то дуб настільки виріс, що його лишили, бо дійсно ж красень! Навіть не уявляю, щоб у когось могла на нього рука піднятися!

– Ви дійсно титани, – знову заводжу я свою стару пісню, – стільки встигли зробити!

– Титани... – зітхає Юрій. – Іншого виходу в нас не було, як титанами стати. Коли придбали цей будинок, на руках у нас трохи більше п'яти тисяч баксів лишалося. Ні тепла, ні води, ні світла. І зима на носі. Найбільше боявся, що роботи не знайду: тоді хоч з голоду помирай.

– Ти дійсно все сам зробив?!

– Чому ж сам? Удвох із Тосею, – Юрко легенько пригортає до себе дружину. – Ви її просто не знаєте: це згусток енергії, супернова[56].

– Зараз я вам дещо покажу, – Тося приносить планшет і починає демонструвати нам світлини первісного стану придбаного ними житла. Відмінність разюча: що зовні, що всередині.

– Це щитовий будиночок, їх раніше називали "фінськими" – береться коментувати Юрко, – здається, конструкцію фіни розробляли на замовлення. А збирали десь в Брянській області – ув'язнені.

– А, тепер мені зрозуміло, чому дах такий похилий, не крутий, – хіба ж Аліса може втриматись від коментаря, коли справа заходить про її нове захоплення?

– Я тільки глянула вперше на ваш дах і одразу ж згадався скандинавський стиль – такі похилі дахи саме для нього й характерні. Але те, як ви зробили, має значно кращий вигляд, ніж отут, на світлині. У вас дах масивніший, товщий і тому гармонує з фасадом.

– Тут у всьому була страшенна халтура – я коли робив ремонт, лаявся на всі заставки. Он, погляньте, які двері страшні, покручені, мов пропелер. Добре, хоч господарі ззовні цеглою обклали, інакше ця халупа, напевно, вже й струхлявіла би. Одним словом, намучились ми, доки зробили все це.

– Невже і труби сам варив? – мені ніяк не віриться, що є люди, здатні виконувати всі, як є, будівельні роботи.

– Якщо пам'ятаєш хоча би основи фізики, то зварювання настільки просте, що і ведмедя можна навчити: підбираєш правильну силу струму, правильно тримаєш електрод і правильно його ведеш – от і всі хитрощі. Правда, з трубами для опалення все дещо складніше, але навчитися можна всьому.

– Тільки не для гуманітарія, – незграбно шукаю виправдання собі, невструйлу.

– Юра надто скромний... – починає Тося, Юрко жартома намагається закрити їй рота своєю долонею, але та й не думає вгамовуватись:

– ...він навчався на фізматі, на червоний диплом ішов, але потім раптово помер наш тато і Юра на четвертому курсі покинув універ аби сім'ю годувати. Хотів, щоб я закінчила середню школу і сповна себе реалізувала. Він любить останнім часом вдавати з себе простачка, "трудягу", а насправді страшенно талановитий у всьому!

– Тося, припини! Робиш із мене святого... Не люблю.

Але ту вже не спинити.

– Коли наші батьки одружилися, мені було чотири роки, а Юрі дванадцять. Не повірите, але ми стали з ним нерозлийвода. По суті це він мене виняньчив, багато чому навчив, завжди заступався за мене – і в школі, і вдома. Я довіряю йому більше, ніж собі.

– О, то ти, виходить, дружину собі готував! – почувши це від Аліси, я дещо напружуюсь, уявляючи можливу реакцію господаря-інтроверта, але треба віддати їй належне: вміє моя дружина знаходити такі інтонації, що навіть ця відверто провокативна фраза сприймається Юрком спокійно, з позитивом.

Той, правда, відмовчується, але Тося цілком невимушено розкриває інтригу:

– Одного разу я його спитала чому він досі холостякує, і Юра мені відповів: "Не трапляється мені таких дівчат, як ти" і потім сам запитав: "А ти чому неодружена в свої двадцять п'ять?" То я сказала, що зразком ідеального мужчини для мене завжди був лише він. І тому в нас із ним лишається тільки два варіанти: або жити самотніми й скаржитись одне одному на нещасну долю, або стати чоловіком та дружиною.

– І ви ними стали, – розпливається в усмішці Аліса.

– В той же день! – зі сміхом підтверджує Тося й навіть Юрко усміхається щиро та невимушено.

– Ваша лавсторі гідна кіносеріалу, – я по-справжньому захоплений почутим, хоча й знав історію пари, але деталі, почуті сьогодні від Тосі, надають їй особливої сентиментальності.

Повертаючись від Махновських, ми, звісно ж, обговорюємо побачене й почуте: і якою затишною може бути зона відпочинку під крислатим дубом, і надміру емоційний, до кричущості, бутафорський, наче театральні декорації, інтер'єр, і лавсторі подружжя, і музичний антракт під гітару, що його нам влаштували господарі під завершення гостин – можливо, найдушевнішу їх частину. Врешті сходимося на думці, що пара однозначно цікава, талановита і на диво роботяща, проте або Махновським не повезло з сусідами, або сусідам з переселенцями і як добре, що доля занесла нас саме на Клевеню, а не на вулицю Польову, як Махновських, що багато чого лишається в їхній долі незрозумілого та навіть прихованого; що нам варто було би в них дечому повчитися, дарма, що Махновські молодші нас, та головне – ми стільком уже заборгували частуванням у відповідь, що з цим потрібно негайно щось вирішувати. Але оскільки все впирається в кухню, якої в нас іще немає, зате з'явилися гроші на кухонне начиння, то потрібна негайна і остаточна візуалізація майбутнього шедевру. Та кухня це тобі не каналізаційний септик, навіть не ванна кімната і тим більше не туалет, тому щойно прийдемо додому, як одразу ж візьмемося до планування і завтра ж маємо шукати газову плиту, витяжку до неї, газову колонку, мийку та що там іще – новий посуд? До Нового року лишається обмаль часу і як було би гарно віддати наші борги коли не до його настання, так, можливо, саме у святкову ніч.

30.11.

Кінцугі, апсайклінг і спадщина.

Два роки назад мені здавалося, що втома від війни є лише серед тих, котрі з "нуля" не вилазять, мерзнуть в багнюці й на льоду під снігом та дощем, душаться сморідом від кацапських решток, що розкладаються на сонці та труяться від кацапської ж хімії, що сиплеться часом з неба, глухнуть під їхніми "Смерчами" й "Ураганами", отримують від усього, що летить, контузії та рани, не завжди співставні з життям. Але за сім місяців життя на Клевені зрозумів, що й тут на людину так само чатує втома, хай і ніяк не порівнювана до фронтової. Коли на фронті вона падає на тебе як сніг чи дощ, то тут людська втома схожа на непроглядний туман і дратує перш за все невизначеністю, постійним очікуванням невідомо чого, але навряд чи доброго для тебе, пригнічує своєю в'язкою холодною сирістю, що день у день пробирає до самих кісток твоєї волі й робить життя безрадісним чи щонайменше бідним на нормальні позитивні емоції. Планувати своє майбутнє? – хіба що на два-три місяці вперед, не більше, та й то умовно, винятково зі стоїчних міркувань.

Тепер в нічному небі не чути довбаних "мопедів", лише звуки прольоту кацапських ракет – спершу здіймається дедалі сильніший шум, наче від літака, потім, коли вона вже десь над головою, лунає пронизливий свист, який тут же знову переходить в шум, що швидко віддаляється. Часом десь там угорі лунає вибух, а за одну-дві секунди ще один, значно потужніший, від якого здригається наша хата й Аліса злякано притискається до мене – очевидно, крилату ракету збиває невидимий і нечутний нам винищувач. На тому тижні шахед з нічного неба таки поцілив у газорозподільчу станцію неподалік Города і до неба здійнявся тридцятиметровий полум'яний стовп, нажахавши собою всю ту околицю, де осіли Махновські. Уявляю, що пережила Тося: втратити їм ще й це житло й тоді хоч з моста у воду.

Вийшли в неділю на базар і вже повертаючись назад, стрічаємо на містку діда Пантьошку. Звісно, спиняємось потеревенити і я помічаю з яким зацікавленням він розглядає тепер мою Алісу – авжеж, близькі, можна сказати, сусіди, а нагода порівняти чужинку зі своєю, з Раєю Сотниченко, видалась дідові вперше. Хотілось би знати на чию користь його порівняння, та я заклопотаний іншим:

– Пантелію Гнатовичу, не забули ще – обіцяли навчити мене сад обрізати?

– От нетерплячий! – вдає, що дратується, дід Пантьошка. – Чого б то я забув? Поспієш з козами на торг.

– Дик, зима ж на носі, – зумисно дикаю я, вдаючи із себе в дошку свого, клевенця.

– Ти бачиш – листя сейгод на яблунях жовте й осипається до морозів? Прикмета така, що на холодну зиму це! Деревам обрізка все одно, що людині операція – слабшають вони, морози важче переносять. Нехай у березні вже, я сам прийду.

– Да наче ж тепер уже холодних зим давно немає...

– Немає. А листя жовкне. Да й Люба моя примітила: на цибулі сейгод три шари лушпиння, а так два чи й півтора було. От і перевіримо з тобою: працюють прикмети чи ні.

"І набіса я причепився? Відмовку дід шукає..."

– Добре, Пантелію Гнатовичу, будемо перевіряти, – зітхаю я.

– Ти коли б чи не роботу собі де знайшов – отак за сад переживаєш?

– Да ні, не знайшов іще. Роботи вдома багато. Перероблю, тоді.

– Ну, дик ото й не телесуйся. Днів попереду, як ковбас!

Ми з Алісою на дідові слова лише мовчки перезираємось і я бачу, як в очах її скачуть бісики: "Днів, як ковбас? Це щось новеньке!"

Прощаємось. Але в голові моїй крутиться, відчепитись не може, одна думка: хочеш не хочеш, але, мабуть, таки дійсно пора мені починати пошук якоїсь роботи.

Мені здається, що серед будівельних робіт немає більш неприємної, ніж шпатлювання стелі. Спершу ти стоїш, вигинаючись у спині й широким шпателем наносиш на стелю схожу на густу сметану гіпсову шпатлівку, яка тільки те й робить, що підступно спадає з поверхні шпателя прямо тобі на голову. П'ятнадцять-двадцять хвилин роботи і противнючий черв'як починає точити тобі спину в районі запалого хребця, відтак мусиш щонайменше півгодини перепочивати, лежачи прямо на підлозі, потім переходиш до шпатлювання на стіні, далі знову берешся до стелі – і так по колу. Та це ще не все, це лише початок. Бо коли шар гіпсу висихає, потрібно його вирівняти, вишліфувати спеціальною шліфувальною сіткою і тоді до болю в спині додається ще й гіпсовий сніг, що весь час сиплеться тобі прямо на голову й обличчя і навіть бандана та захисні окуляри не надто помічні у цій справі, бо крім того, що гіпсовий пил вмить забиває скло, так ще й підступно падає за комір і ти цілий день ходиш білий, мов той мірошник.

Ця порохнява незбагненним чином пробивається навіть крізь завісу з целофанової плівки, яка відгороджує територію кухні від вітальні й Алісі доводилося через це двічі на день протирати підлогу поряд із завісою та витрушувати старе простирадло, яким укритий від пилу диван. Врешті решт за час нашого безгрошів'я мені таки вдалося підготувати стелю та стіни кухні до фарбування чи поклейки шпалер, правда, шість-сім балів по шкільній системі оцінювання це максимум, на який мої потуги заслуговують. Що робити зі стінами далі, ми й досі не визначились, точніше, не визначилась три-де візуалізаторка, розриваючись між завченими канонами, спонтанними бажаннями і клятим раціоналізмом економії коштів, що здатен зруйнувати будь-який компроміс між догмами та можливостями. Відтак наш сімейний консенсус зосереджений тепер у думці, що проблема зі стінами вирішиться сама собою коли будуть готові кухонні меблі.

... Кухня буде в стилі... в стилі... назвемо його Укантрі. Чи, можливо, Прованс де ля Укр? Мабуть, останній варіант звучить приємніше. По суті, перекласти можна, як "Український прованс". Або "Прованс з українським духом". А ще точніше – "Українська провінція". Бо коли я поцікавився первинним значенням слова "Прованс", то ШІ видав мені, що це стиль інтер'єру, зазначивши при цьому в дужках – "Французький кантрі", чим просто вбив мене наповал, бо кантрі, як не крути, є символом американської культури, якому від сили трохи більше сотні років, але оскільки тамтешній шоубіз утер носа всьому світові, то й виходить, що кантрі це не американський прованс, а, бачите, прованс це французький кантрі. Якось все менше в мені поваги до США, що зовсім недавно мали титул лідера вільного світу, але й року не минуло, як один старий мугир і бевзь спромігся звести на пси чи не весь міжнародний авторитет своєї країни-вискочки.

Отож, кухня наша буде в стилі Прованс де ля Укр. Ми витратили з Юрком іще цілий день, аби рештки прадідового дуба перепиляти на дошки. За дванадцять десятиліть дерево стало твердим, наче кістка, тож коли ми з ним таки справилися, з чотирьох стрічкових пилок цілою у нас лишилась тільки одна – решта луснули під час роботи, не витримавши навантаження, і їх потрібно тепер відсилати до виробника на відновлення. Коли б раніше мене хтось попрохав оцінити цю напиляну дошку, я би гарантовано сказав, що вона годиться хіба що на паркан і аж ніяк не на меблі, бо майже вся вкрита сіточками тріщин – великих і маленьких. Та Юрко заявив, що це не мало не багато тренд сучасності в меблярстві, а моя Аліса навіть почала пищати від захвату: "Ах, кантрі! Ах, прованс! Ах, яке це диво!" Ну, коли тобі диво, то нехай буде й диво: врешті, кухня це її територія.

Самолюбство моє не уражене, бо всі ці тріщини й тріщинки, всі ці дрібненькі дірочки від шашеля нічого не були би варті, якби не моя – власна! – ідея присобачити, хоча точніше буде сказати вмонтувати, в дверцята кухонних навісних шафок невеличкі круглі дерев'яні панно з Петриківським розписом. Були часи, коли я вважав творчістю своє маракування в рекламі, хоча згодом почав розуміти банальність тих компіляцій[57]. Та хоча моя кухонна ідея теж є нічим іншим, як компіляцією чужої творчості в буденну оболонку меблевого фасаду, проте цінним для мене є сам шлях, подоланий в пошуку цієї плідної ідеї. А було все так. Спочатку Аліса висунула ідею зробити кухню в двох кольорах: синьому та жовтому – як ознаку українського етностилю. Але тут навіть я повстав: навіщо ж зафарбовувати дубову дошку, на якій лишився відбиток часу в дванадцять десятиліть?! Тоді я й подумав у сенсі контрверсії про якийсь орнамент в національному стилі, нанесений фарбою прямо на фільонки[58] дверцят. Але навіть моєї уяви вистачило для розуміння, що червоно-чорний орнамент є виграшним тільки на світлому однотонному тлі, а не на потемнілій від часу дубовій дошці й тому це означало би повернення до ідеї фарбування. І вже після цього зовсім випадково мені згадався Петриківський розпис, я погуглив і виявив, що ринок просто переповнений пропозиціями всіляких панно будь-яких розмірів і в будь-якій кольоровій гамі, а тому їх не важко підібрати, коли в хаті ходить своя три-де візуалізаторка інтер'єрів. І ось саме ця ідея з компіляцією Петриківського розпису й народила в моїй уяві стиль Прованс де ля Укр, чим я абсолютно обґрунтовано пишаюся й весь час домислюю певні нюанси, які би зробили мою затію стилістично бездоганною – звісно, в нашому з Алісою розумінні цієї бездоганності.

Тепер ось уже більше тижня вчуся столярувати під пильним наглядом Юрка. Перше, що він мені сказав, було:

– Запам'ятай, Хлібе, найголовнішу столярську мудрість: столяр не ящірка, в нього відрізані пальці, як у ящірки хвіст, не відростають. Перш, ніж захочеш щось зробити на верстаті, добре подумай як саме ти те вчиниш. Бо коли не так, як слід, пхатимеш шматок дерева під інструмент, що обертається зі швидкістю в чотири з половиною тисячі обертів на хвилину, то там замість дерева легко опиняться твої безцінні пальці. Техніка безпеки написана кров'ю – так учив нас колись Костянтин Петрович. Дяка йому, що маю цілі руки.

Юркові слова справили на мене враження навіть більше, ніж, гадаю, він сам того хотів. Я й раніше поважав цих дідових залізних монстрів, а після слів свого наставника відчув мало не священний трепет.

– Боятися верстата так само згубно, як і зневажати його, – Юрко відчув смак наставництва. – Ріжучий інструмент на ньому завжди обертається в твій бік. Тому деталь на інструмент подавай упевнено, міцно притискаючи її до опори – стола чи лінійки і завжди тільки проти напрямку обертання інструменту. Але якщо при цьому смикнешся назад – верстат обов'язково кине деталь на тебе, тому рух твій має бути тільки вперед. Між твоїми пальцями й інструментом завжди повинен бути захист. Як бачиш, правил небагато: запам'ятай, вивчи назубок і станеш столяром.

А я пригадав чуте колись від діда Сергія, але абсолютно тоді незрозуміле: "І як вони ото калічаться? В'їк роблю – пальця ніколи не врізав." Чи так воно в дійсності було з дідовими пальцями, не знаю, але каліцтва він точно не мав.

Чим професіонал в першу чергу вирізняється з-поміж інших людей? Своїм професійним лексиконом. Не пиляльний верстат, а циркулярний, не стругальний, а фугувальний, або рейсмусний. Фугувальний стругає одну сторону деталі, а рейсмусний протилежну вже струганій, роблячи обидві паралельними. Та найбільше мені подобається фрезерний: король серед верстатів! Він справжній митець, бо створює форму деталі, її профіль, надає плескатому дерев'яному паралелепіпеду обрисів, часом вельми хитромудрих, чим і формує характер дерев'яного виробу. Токарний нагадує мені гончарний круг, – насамперед схожим принципом роботи, тож здається найбільш творчим. Але цей надто вже принциповий у своєму ставленні до новачків: за першої ж спроби його опанувати, варто було мені опустити різець трохи нижче осі заготовки, як мій рейер[59] полетів у вікно, а деталь прямісінько в пику. В результаті було розбито і віконну шибку, і мою губу. Що таке досвід? Це знання того, як ти в жодному разі не маєш чинити. Одного секундного уроку від залізного "творця" мені виявилося достатньо, аби ніколи вже, ні за яких обставин не поводитись із дідовими монстрами фамільярно, без належної поваги.

Юрко майструє туалетний столик у спальню для своєї Тосі, паралельно наглядаючи за моєю роботою, підправляючи та підказуючи деякі нюанси. Майструє з липової дошки, дідовими запасами якої я з ним поділився і ця моя щедрість, схоже, таки остаточно розтопила серце Махновського. Коли світло вимикають і настає тиша, або коли ми робимо перерву в роботі, то часом, під настрій, ведемо неспішні розмови про все на світі.

– Свободи вибору не існує, – професорським тоном рече до мене Юрко. – Насправді люди є лише свідками каскадів нейронних подій, які завершили свій перебіг. Це така ж біологічна ілюзія, як і твердість ось цієї дошки...

– Зачекай, зачекай, – обриваю я свого наставника, – спершу поясни, будь ласка, чому це твердість дошки є ілюзією? В моєму розумінні ілюзія – це коли Девід Коперфільд проходить крізь стіну.

– Тому що дошка по факту є суцільною пустотою, бо складається з клітин, клітини з молекул, молекули з атомів, а в атомі відстань від його ядра до орбіти електрона у сто тисяч разів більша, ніж діаметр ядра. Та й сам електрон це не тверда грудка чогось там, а лише коливання згустка енергії та й то в найпростішому розумінні.

– Тоді візьми цю дошку і влупи нею себе по руці, – не здаюся я, – одразу ж переконаєшся в тому, що вона не ілюзорна, а реальна. Хоч я й гуманітарій, а все ж різницю між реальністю та ілюзією знаю. Ілюзії не піддаються законам фізики.

– Ні, твоє визначення ілюзії є хибним. Ілюзія – це коли об'єкт існує в реальності, але його властивості сприймаються людиною неправильно. Закони фізики Ньютона і квантової фізики корелюються між собою в розділі фізики твердого тіла, тому навіть ілюзорність піддається законам.

Тут мені вже крити нічим – фізика таки не моє. Я розумію, що зайшовши в дебатах на Юркову територію, лише виставлю себе на посміховисько, а тому й тихо згортаю наш навколонауковий диспут, хоча й страшенно кортить спитати про суперпозицію електрона. Нехай якось іншим разом, а тепер час братись до роботи, доки ще є світло. Махновський таки майстер від бога і взагалі семиділ[60], як дід Сергій сказав би: робить своє, по ходу навчає мене, паралельно лагодить якогось верстата, кидає одне й береться за інше й доки я дивуюся цим його метанням, виявляється, що він передбачив можливу зупинку в подальшій роботі й відірвавшись на часинку від основної, зробив так, що тієї зупинки й не сталося, чим зекономив собі годину часу наступного дня, що не так уже й мало важить в умовах, коли світло в робочий день дають лише на три-чотири години.

Ще тиждень назад здавалося, що я вже можу вважати себе коли не майстром, так хоча би людиною, яка досить багато чого навчилася робити власними руками й має в тому певний досвід. А тепер бачу як помилявся, бо несподівані відкриття часом геть перевертають мої попередні уявлення про матеріальне виробництво. Навіть не підозрював, що в ремеслі підготовчі роботи займають щонайменше дев'яносто відсотків часу. Аби зробити меблеві дверцята, що складаються з чотирьох деталей: рами та вставленої в неї фільонки, ти спершу пиляєш дошки на заготовки, потім стругаєш їх на фугувальному верстаті – на столярнім слензі це зветься "відбити базу", за тим переходиш до рейсмуса і там на виході отримуєш деталі у вигляді правильних паралелепіпедів, потім на фрезерному верстаті профілюєш їх для краси та з'єднання, потім склеюєш щит фільонки, а коли клей висохне, знову стругаєш його на рейсмусі, обрізаєш у точний розмір та фрезеруєш поля, що серед столярів мають назву фігареїв, далі за допомогою дрилі, лобзика та ручного фрезера робиш акуратний круглий отвір під панно з розписом, потім шліфуєш ті фігареї і лише після цього, після кількох годин монотонної акуратної та вивіреної роботи, всього лише за якихось десять наступних хвилин склеюєш ці п'ять деталей в готовий виріб – красиві дверцята.

Те, чим я нині займаюся, в англомовному світі зветься апсайклінгом. З моїм розумінням англійської це можна перекласти як "перехід на вищий виток циклу споживання", а коли по-простому, то це процес перетворення чогось старого, віджилого, на речі сучасні, значно цінніші, ніж матеріал, з якого вони зроблені. З дощок, які ще недавно були дубовими підвалинами прапрадідової печі, вийде, я сподіваюся, сучасна кухня. Дуже жаль, що українці не змогли придумати цьому процесу власну назву, хоча в нас на ґанку лежить килимок, сплетений колись руками баби Ліди зі смужок тканини від старого одягу, отже, це ще питання хто з народів раніше додумався перероблювати старі речі на щось сучасне і корисне.

Коли ти засвоюєш скіли настільки, що праця вже не вимагає зосередженого контролю за процесом, тоді настає час роздумів. І от я все частіше міркую над тим, чому після повернення в Україну доля виявилася такою прихильною до мене. Дійсно, варто було мені покинути Іспанію та приїхати на Клевеню, як майже одразу знайшлася дружина. Вирішили ми зробити реконструкцію прадідової хати і доля догідливо підсунула нам скарб. Та й люди, що зустрілися нам на цій дорозі завжди траплялися саме ті, допомога яких конче була потрібною нам саме в той момент. І хоча дається нам усе власною працею, проте значно легше, ніж іншим переселенцям. Здавалось би, геть нецікавий випадок, немає інтриги й труднощі героїв умовні в порівнянні з персонажами розповідей Іванки Дячук. То кому буде цікавою така історія, що в ній повчального?

Найперше – все склалося так, а не інакше, тому, що мені було куди їхати: на дідову спадщину, яку не розгубили, не розтринькали, а зберегли – хай і не я, хай брат мій єдиноутробний, та все ж рідня, ріднішого немає. Мегаполіси наші густо населені вихідцями з глибоких провінцій, що свого часу припинили цінувати рідне та зреклися сільської спадщини. Тож коли для них настали важкі час безвиході, а для когось, можливо, навіть момент істини, й вони знову опинились у селі, в чужих покинутих хатах, то мусили, мусять досі й муситимуть довго ще відновлювати, приводити до ладу й сучасних потреб те, що так само, як і вони чи їх батьки, покинув хтось, не цінуючи праці дідів та прадідів, знехтувавши спадщиною роду.

І звідси сама собою випливає та, здавалось би, очевидна, проте забута життєва мудрість, що власну спадщину слід цінувати й берегти, аби в тяжку годину вона дала вам прихисток, зберегла життя й заживила рани – тілесні та духовні. І тоді все це чудово буде вкладатися в глибокомудру філософію кінцугі, потаємний смисл апсайклінгу та стару як світ українську сакральність спадку, які стають трьома вершинами смислового трикутника буття, а трикутник, як відомо, є найбільш стійкою геометричною фігурою.

06.12.

Храм. Гедоністи.

Днями почув новину: в колишнього кримського нардепа знайшли скарб із семи тисяч артефактів – там тобі й п'ять тисяч золотих монет від античних часів до Золотої Орди, і золотий меч гунів, і оздоблена золотом візантійська ікона, і шоломи польських гусарів, і трипільський посуд, і ще купа всього. Подію цю подають так, мовби диво яке сталося – це ж треба, знайшлася людина, яка в незаконний спосіб накопичила стільки історичних артефактів! А того, що таких людей в країні хоч греблю гати – від районних багатіїв до, не сумніваюся, перших осіб держави – цього наші принципові медіа мовби й не знають. Коли вже в придеснянському Го́роді торгують на базарі не лише царським золотом, але й кістками мамонтів, то що тоді казати про великі міста з організованими спільнотами бариг та підпільних колекціонерів старожитностей? Хоча, з іншого боку подивитися, який сенс розповідати про те, чого не бачив, а лише здогадуєшся?

Державець цей, із Криму, тримав свої скарби по різних схованках, очевидно, жодного разу так і не насолодившись ними у вигляді осмислено організованої колекції. Але навіть у цьому він точно не став оригіналом, бо сотні, якщо не тисячі таких, як він, тримають надбані скарби по суті під спудом, про їх існування коли й знають сторонні люди, то хіба що одиниці. Зайде такий щасливець в свою потаємну кімнату, походить, подивиться, поперекладає з місця на місце скуплені артефакти, помилується на шедеври... – невже це приносить комусь щастя володаря? Якийсь схиблений антипод музею: одні бажають аби їх скарби побачило якомога більше людей, інші милуються надбаним, ховаючись від світу. Ще гірше те, що, підозрюю, для більшості підпільних колекціонерів заняття це є лише одним зі способів вкладення коштів і до скарбів своїх вони жодного пієтету не відчувають.

Кілька років назад навряд чи в мою голову прийшла би думка, що більшість конфіскованих у депутата цінностей, поза всяким сумнівом, знайдені не в Харкові чи Києві, а в українських провінціях. І по справедливості вони би мали складати фонди місцевих музеїв. А ми заходимо в провінційні музеї і бачимо там здебільшого світлини минулого століття, копії документів, у кращому разі рештки іржавої зброї часів Другої світової війни або макети споруд чи діорами з уявними історичними сценками.

І в результаті доводиться чути навіть від Агнеси Степанівни, представниці місцевої інтелігенції: "А що в тому музеї робити? Сорок років одне й те ж саме". Навіть коли хтось і зацікавиться минувшиною, то в ліпшому разі дорога йому до художньої літератури або до випадкових груп краєзнавчого чи історичного спрямування в соцмережах. Проте, моя група у фейсбуці, "Історія однієї світлини", схоже, вичерпала свій потенціал всього лише за два якихось місяці, бо дарма, що учасників зареєструвалося вже близько тисячі, бажаючих викладати світлини з домашніх альбомів, здається, немає, ну, або ж самих альбомів уже катма по сім'ях. Ті два десятки, що я оприлюднив, та ще стільки ж від кількох активних людей, звісно, викликали в групі неабиякий інтерес, але світлини не здатні довго затримувати на собі людську увагу – гляне котрийсь роззява і далі побіжить, далеко не у всіх вистачає терпіння навіть коментарі почитати, особливо, якщо в них багато букв – "Тік-Ток" з "Інстаграмом" не постали з нічого, це не вони породили в людстві синдром дефіциту уваги, а, швидше, навпаки: попит сформував пропозицію.

Тож я, чи то за своєю професією скучивши, чи роздратувавшися новиною про депутатський скарб, чи просто підсівши на спілкування онлайн, а швидше за все, зо всіх цих причин одразу, вирішив дещо змінити тематику групи та й перейменував її на "Минуле Города" – з тим далекосяжним наміром, аби хоч якось зацікавити городян і хоч трохи заповнити білі плями в їхніх, та й своїх, звісно, знаннях з краєзнавства, бо самобутність Клевені розбудила в мені справжній голод на дослідження місцевої історії.

Бальбів двір розповідає про своїх господарів красномовніше й детальніше, ніж навіть якби це спробували зробити власне Сашко з Людою та ще й укупі зо всіма своїми нащадками. Чесно кажу: коли б на шулах[61] їхньої горожі чи на стовбурі здоровенної груші-дички, що росте прямо серед обійстя, я побачив вибілені часом черепи биків або коней, то ніскілечки не здивувався – навпаки – це мало би абсолютно природний вигляд. Бо вже сам паркан, якому куди більше пасує назва "горо́жа", промовисто демонструє архаїку цього обійстя. Бозна скільки вже років він стоїть, справно несучи службу захисту приватності Бальбового родового гнізда, переживши всіх своїх сусідів, бо роблений якщо не сто років назад, то ненабагато й менше.

Жаль, що я не здогадався привести до Бальбового городища Костянтина Петровича – той би за цю горожу відвалив Сашкові якісь фантастичні гроші, бо коли всі бачені мною дерев'яні паркани роблені з шалівки, прибитої сторч, то Бальбо-дід обгородив своє обійстя дубовими дошками завтовшки сантиметрів п'ять або й шість, які лежать поміж шулами горизонтально одна на одній і кінці їх закріплені в жолобках, видовбаних у стовпах. Коли в універі нам розповідали про оборонні споруди середньовіччя, то, пам'ятаю, приблизно таку ж конструкцію мали стіни давньоруських городищ і ділянка стіни між двома стовпами, закладена горизонтальними колодами, звалася пряслом. Тож, дивлячись тепер на темно-сірі прясла з дубових дощок, які жодного разу за своє довге життя не фарбувались, а тому й потріскались від часу й негоди, їхня текстура стала аж занадто рельєфною, відтак я й уявляю собі, що черепи пасували би до цього раритету куди більше, ніж навіть оця велетенська залізна клямка, що визирає з шули й слугує перепусткою до Бальбової фортеці.

Та й сам двір всередині прямо-таки дихає все тією ж забутою архаїкою. Дарма, що вперше я побував у ньому більш, як тридцять років назад – тут з того часу геть нічого не змінилося, але в порівнянні з сусідами, які щось та й робили у власних дворах, цей через таке зіставлення ніби постарішав на сотню років щонайменше. Як стояли колись обіперті на грушу-дичку довгі жердини й дрючки, старі, аж сірі вже тоді, так і досі стоять, тільки мохом вкрилися. Від хвіртки й до хати веде вузенька стежка без жодного натяку на асфальт, бруківку чи хоча би стару цеглу; весь інший простір двору вкритий густим споришем, зелений килим якого на осінь перетворився в темно-буре безладне плетиво цупких, наче дріт, пагонів і лише чотири вулики з жовтими, як сонце боками, правда, добряче вже облупленими, чіпляють погляд своїм веселим і водночас безшабашним виглядом.

Дерев'яний сарай по ліву руку від хвіртки, так само сірий, як і горожа, органічно вписується в це майже середньовічне довкілля – був би він якимось іншим, цегляним або хоча би фарбованим, як вулики, безперечно руйнував би загальну картину, а так глянеш на нього і якось само собою починаєш вірити в існування всяких домовиків і подібних йому істот. І хоча навпроти сараю, через двір, причаївся цегляний, здається, гараж з металевими ворітьми прямо на вулицю, у дворі він геть непомітний, бо під його боковою стіною передбачливий господар зробив колись навіс, який за довгі роки зібрав під своєю покрівлею всяке господарське начиння, що вийшло зі вжитку – старі вулики, іржаві залізні діжки, ящики і ще купу всього, безперечно, цінного, на що в господаря чи то рука не піднялась, чи просто не вистачило сили волі вивезти на смітник, або розібрати на дрова.

Хата Бальбів на відміну від решти обійстя, таки фарбована, бо стіни її обшальовані за тутешньою модою і, підозрюю, саме руками мого діда Сергія, проте фарбована настільки давно, що розібрати якого саме кольору була та фарба – світло-зеленого, жовто-зеленого чи просто жовтого – тепер уже навряд чи й можливо, хіба що, обійшовши всю її навкруги, вдасться знайти десь місцинку стіни, на яку ніколи не потрапляло сонячне проміння.

Нас знову запросили в гості – сьогодні день Святого Миколая, на Клевені храм. Про те, що таке храм, храмове свято, храмування в мене особисто є лише приблизні уявлення, почерпнуті з розмов із Андрієм Остаповичем, в Аліси ж узагалі жодного. Це лише вчора надвечір у нас із нею склався пазл щодо храмування, а до того, виявляється, Люда Бальбо робила натяки своїй манікюрниці цілий тиждень і все безрезультатно, бо ми як справжні міські дундуки навіть гадки не мали, що на храм взагалі-то гостей не запрошують, на храм хто завгодно може прийти до кого завгодно і буде за традицією прийнятий у найгостинніший спосіб. Та зрозумівши, що натяки не працюють, Люда зателефонувала вже безпосередньо мені й прямо заявила, що оскільки на Пасху обіцяла почастувати мене окостом, який по-місцевому зветься віччиною, то вони з Сашком чекають нас обідньої пори в суботу до себе на храм. Заради сьогоднішніх гостин Аліса навіть перефарбувалася в якийсь вогненно-мідний колір і вперше вдягнула на люди нову, куплену на "Даринку", сукню.

Отож ми тепер і ступаємо на ґанок Бальбової хати з миколайчиками для дітвори, нітрохи ще не розуміючи, що ж саме чекає нас за вхідними дверима. А там, у вітальні, стоїть чималий стіл, накритий, якщо лічити по стільцях, гостей на дванадцять, але так густо заставлений всілякими наїдками, що ми, ошелешені, вклякаємо на порозі, бо зроду ще, ніде й ніколи, не бачили такої кількості страв на один квадратний дециметр столу і все сімейство родини Бальбо стрічає нас у повній бойовій готовності до споживання... – ні, кгм... пожирання! – всієї цієї кулінарної пишноти, але... але хіба ж під силу все це з'їсти вісьмом людям?!

– Хух! – завжди усміхнена Люда аж світиться вся якоюсь особливою кухарською радістю: – Наготувала, як на двадцять гаврильців!

Ми, ще не встигли прийти до тями від побаченого, та все ж таки нам поволі доходить, що стіл заставлено тільки холодними закусками, а ще ж, за класикою жанру, неодмінно мусять бути й гарячі страви, і якщо теж в подібній кількості, та ще й на додачу з обов'язковим тут солодким столом, як фінальним акордом бенкету, то, чорт забирай, чи є в нас хоч якісь, хай наймізерніші, шанси вийти звідси живими-здоровими?!

– Гаврильці? – розгублено запитую я. – Хто такі гаврильці?

– Да то в нас так кажуть, – усміхається гордий за свою половинку Сашко, зате Люда охоче береться пояснювати:

– Ну як же? Село у нас недалеко тут є – Гаврилки зветься. Не чули?

Ми з Алісою перезираємося.

– Так а вони що, ці гаврильці, люди якісь особливі?

– Ну, сміються в нас, що коли ті приїдуть на гостини, дак їдять наче не в себе. Одним словом, приказка така. Сідайте вже, да почнемо.

Ми з Алісою почуваємося незручно.

– Може, почекаємо решту гостей?

Сашко тільки рукою маше:

– Вистачить усім. Почнемо.

– Але ж оце все з'їсти неможливо... – мідноволоса Аліса в новій сукні, що гарно облягає її фігуру, топчеться в нерішучості: ще б пак, хіба ж такі сукні шиються для обжиралівок?! Два-три подібні обіди і вбрання можна сміливо ховати в бабину скриню.

Та я в житті ще не стрічав людини з характером, легшим, ніж у Люди Бальбо. Вона завжди, повсякчас така спокійна, доброзичлива й проста в спілкуванні, що навіть не уявляю людини, з якою вона могла би не те, що ворогувати, а хоча би погризтися під поганий настрій.

– Тоді просто посидиш, подивишся, – як завжди з усмішкою заспокоює Люда гостю, – а їстимемо ми. Сукня в тебе, канешно, вищий клас! Мабуть, з-за кордону виписала?

– Чоловік на день народження подарував, – якось дуже скромно опустивши очі, не вдається в подробиці Аліса і намагається змінити тему:

– Мабуть, тиждень готувалася?

Люда на це тільки сміється:

– Да шо його тут робить?! Ліна трохи допомогла – пора вже вчитися. Я ж усе життя кухарем пропрацювала. Та тепер наше кафе сміло можна перейменовувати: не "Тепла зустріч", а "Холодні ноги", бо одні тільки похорони да поминки й відбуваємо, а там стіл простий і дешевий. Дак я оце й розвернулася.

– "Холодні ноги"?! – ми з Алісою, мов дурники, заливаємося сміхом: ох уже ж ці народні дотепи!

Таки сідаємо. Центром композиції виступає таця зі здоровенною фаршированою щукою – Сашкова здобич, зрозуміло, обабіч дві тарілки зі скибочками апетитного рожевого окосту. Власне, слово "скибочки" тут не дуже годиться, бо розміри їх з мою долоню завбільшки, а далі вже товпляться на столі тарілки з кільцями ковбас та кишок, порізаних шматочками, якийсь м'ясний рулет, щось таке кругле й приплюснуте, але, схоже, теж м'ясне, тарілки з прозорим, наче сльоза, й прикрашеним квітками з варених яєць та лавровими листками м'ясним холодцем, що зветься тут захолодом, якесь, вочевидь, запечене, сало, знайомі вже, лискучі від жиру тільця кіпчених перепілок, мариновані гриби, заливна риба – невже все оце заради двох лише гостей? Чи це така місцева форма самовираження, чи таке уявлення про достаток і гостинність? На банальний випендрьож не схоже; швидше, в цій родині благополуччя традиційно уявляють саме через стіл – як в часи есересеру, не до ночі його згадати.

Дідько, слина котиться! Мабуть, в порівнянні з Алісою, моя сила волі таки слабша: накладаю собі по шматочку ковбаси, кожної з кишок, додаю скибку окосту-віччини, кілька білих грибочків...

– Я не зрозумів, – цілком серйозно запитую в господарів, – звідки ковбаси? Ще одну свиню закололи?

– Да боже ж мій! – дивується Люда. – Замовляєш на базарі у знайомого прасола[62] все, що треба, і готуй, не хочу. Сашо, поріж кендюха, бо так і пролежить.

– І оце все заради нас двох?! Жирно буде... – не втримуюсь я і отримую під столом штурхана від Аліси: "Яким же ти безтактним став на Клевені!"

– У нас як кажуть? Мартин босий, да в брилі. Ото й ми так.

Щось не зрозуміло мені: Люда каже це з прихованим осудом, з покорою, чи давно змирившися з долею?

– Храм же, – береться пояснювати вона двом нетямущим зайдам, – раніше люди йшли на храм без запрошення. Було, ніколи не знаєш, скільки гостей прийде. І що хазяйці робити: люди йдуть, а їй пригощати вже нічим? Рознесуть тоді по Городу: от, мовляв, було нам у Бальбів – за куснем кишки да сім верст пішки.

"Понадіявся дід на бабин обід, да голодним спать ліг" – одразу ж пригадується й мені Уляна Петрівна перед нашими гостинами в Чепурноусів.

Навіть Сашко не витримує:

– Колись до нас на храм стільки ходило: родичі, куми, друзі! Всі казали, що смачніше Люди ніхто в районі не готує. А з війною це вже третій рік, як нікого не дочекаємось: одні виїхали, інші повмирали, треті як минь під корча забились і вдома сидять, носа не показують. Люда наготує всього, чекаємо-чекаємо, да й мусимо потім самі луні наганять. Добре хоч не на травневого Миколая храм, бо попропадало би все. Ну, годі, беріть уже чарки.

– З віччини ж починай, – нагадує Люда, – порівняєш із тим... як це його?

– З хамоном.

Храмування стартувало. Бальбова родина, всі шестеро, почуваються, наче риба у воді – вони ж бо всі більш-менш знають, що їх чекає та й нічого нового для них у цьому застіллі немає. Мені ж хочеться скуштувати всього, бо в пам'яті лишився спомин про пасхальний стіл і свіжину, і кишки з ковбасою, а тут, щось мені підказує, на нас із Алісою чекають приємні сюрпризи. Та якщо я з головою віддаюся цьому раблезіанству, то Аліса обирає тактику дегустатора, обачно зосередившись лише на рибних стравах та часом дзьобаючи щось на пробу з моєї тарілки.

– Ах, ах, ах! Який чудовий маринад! – це вона про заливну рибу.

– Ах, ах, ах! Дивовижний фарш! – це вже про фаршировану щуку.

– Ах, ах, ах! Які грибочки!

– Ах, ах, ах! Який окіст!

Я ж саме на нього й налягаю: м-м-м, дійсно, смакота! Якби ці скибочки були тоншими, якби до окосту ще й тонко порізаного пармезану та келих "Просекко", а не оцього, чомусь дуже популярного в провінції, грузинського напівсолодкого "Алазанська долина" – це була би симфонія! Та слід віддати належне: вміють ще деякі люди творити дива; тільки жаль, що все це, мовби вода в пісок, рано чи пізно щезне з нашого світу, витіснене чужими хамоном та прошутто.

Маючи вже певний досвід спілкування з Бальбами, та ще й за таким столом, про що іще вести розмову, як не про кулінарію? І ми ведемо, демонструючи неабияке зацікавлення рецептами автентичної кухні, не забуваючи при цьому нахвалювати кулінарні витвори господині

– Людо, ти надбання нації, – я вправляюся в компліментах, – тобі пряма дорога на "МайстерШеф". Ніколи не виникало такої думки?

– Да боже збав! – сміється Сашкова половинка. – Це не моє.

– Чому?! В тебе ж талант.

– Я навіть дивитись не можу те шоу, не те, що брати участь. Вони ж там носяться, мов очманілі, а хіба їжа піде людям на користь, коли кухар так бігатиме? Готувати треба без поспіху, з любов'ю і добрими думками – тоді й смак сам собою з'явиться, і шлунки боліти не будуть.

Та я, здивований критикою популярного шоу, все допитуюсь:

– А сам вигляд страв на "МайстерШефі" тобі ж подобається?

– Ну-у, таке собі, – усміхаючись, каже Люда, – може комусь їхні страви й красиві, тільки ж то краса на одну хвилину: принесли, показали, виделкою зачепив і капець тому пікассо. А от смак лишається на весь день. Не знаю, може, так навчилися за красивою подачею ховати несмачне...

Кулінарна тема, здається, поволі добігає кінця, розмова починає згасати, а теми культури, чи історії тут точно не котируються й мені лишається втішатися надією, що під гаряче поговоримо ще з Сашком про риболовлю, а на десерт зостанеться тема ремонту, хоча, зиркаючи вряди-годи навсибіч, я розумію, що навряд чи й вона буде доречною – в Бальбовій хаті, схоже, до цієї теми не вдавалися від початку тисячоліття: швидше за все, через брак коштів, бо мати четверо дітей в нинішніх реаліях це тобі не абищо. Але тут Сашко без попередження затягує:

Ой кум до куми залицявся,

Посіяти конопельки обіцявся...

І ми з полегкістю горлаємо щось услід за Бальбовою родиною – кілька пісень, половину з яких я ніколи й не чув, а про Алісу й казати нічого, з'їдають застільний час, але й рятують нас від переїдання, бо спів незбагненним чином опускає з'їдене кудись у кишківник, звільняючи місце для нових шедеврів закоханої в кулінарію Люди. Та все колись закінчується і ось уже компанія промочує собі горлянки, а я знову маю напружувати фантазію, аби знайти ще якусь тему для бесіди.

Алісі легше, вона знайшла собі цікавіших співрозмовників.

– А чому в тебе таке волосся? – запитує в неї найменший, Олександр Олександрович.

– Яке?

– Наче в лисиці.

– Бо мене звати Аліса.

– Ти лисичка?! – очі Олександра Олександровича стають круглими, наче ґудзики. – А де ж твій хвіст?

– Відчепила. Вдома лежить.

– Чому?

– Бо в сукні заважає.

– А він у тебе на різьбі чи на магнітах?

– На кнопках.

Малий замовкає, оцінюючи відповідь, але тільки на мить.

– На кнопках? А чому в тебе вуха не гострі? А ти курей їси? Це ти в нас літом індокачку забрала? А ти знаєш казку "Битий небитого везе"? А мені розкажеш?

Задоволена спілкуванням, Аліса імпровізує на чім світ стоїть, малий уже закохався в неї по вуха й дереться на руки, ми перетворюємося на глядачів театру мініатюр і свято нарешті набуває потрібного градусу розкутості та веселощів. За всією цією виставою ми навіть не одразу помічаємо відсутності за столом господині та старшої доньки, аж доки до вітальні не впливає звідкілясь дивовижний аромат чогось гарячого і вкрай апетитного. Ми ще встигаємо здивовано перезирнутися з Алісою і в мені, десь зісподу пам'яті, раптом зринає щось таке абсолютно, здавалось би, забуте й ворушиться примарною згадкою про запахи бабиної печі, з якої часом видобувалася неймовірна смакота й уже проти власної волі повен рот слини. Невже кульмінація?!

Ліна з вправністю, що досягається лише тренуваннями, проводить на столі ротацію і добра половина тарілок вчасно зникає з поля бою, бо загадковий аромат насувається, мов цунамі, й от уже Люда врочисто, навіть з гордістю, ставить на звільнене місце широкі тарелі: одну з котлетами, іншу ще з якоюсь тушкованою м'ясною стравою, третю зі смаженими, чи то пак, запеченими, хоч натюрморт із них пиши в жанрі бодегон[63], перепілками, а донька встигає піднести слідом і дві великі миски – з локшиною та тушкованою картоплею. Гарячий дух заполоняє собою весь навколишній простір і Аліса каже мені тихенько:

– Все пропало – тепер уже і я не втримаюсь. Ніби відчувала, залишила вільне місце.

І вже до шеф-кухаря:

– Що це, Людо?! Аромати з ніг збивають.

А та цвіте від задоволення:

– Це мене свекруха покійна навчила: її котлети. А це ось тушковані свинячі реберця, пудлева зветься, а це локшина домашня, картопля з грибами, перепілочки наші – все з печі. У вас мультиварка, а в нас піч: поставила хоч і п'ять горщиків, да й забула – нічого не згорить, не перевариться, хіба що увімліє більше. Накладайте, пробуйте!

Кілька хвилин спливають у мовчанці, тільки цокіт виделок по тарілках, потім Аліса не витримує:

– Я ще ніде таких смачних котлет не куштувала! Як ти їх робиш?

Торжество майстрині чути в кожнім Людинім слові: вона ж бо не забула, з якими намірами сідала за стіл її гостя:

– По-перше, м'ясо на фарш треба сікти сікачем, а не чавити в м'ясорубці, по-друге, тут крім свинини ще й телятина; хліба, як ото модно тепер, до фаршу не кладу, тільки трохи тертої картоплі і домашні яйця; звісно, вимішувати треба добре, щоб фарш почав до рук липнути, ну, й коли ліпиш котлети, ретельно замазуй в них усі щілинки, щоб сік не витікав.

– Здивувала, – каже Аліса, уважно колупаючись виделкою в рештках своєї котлети. – І ця паста... Ніколи б не подумала, що її ще й досі хтось вручну робить. Але це справжня насолода! Буду вчитися.

Я з недовірою зиркаю на дружину: невже так воно й буде?! В нашій сім'ї ніколи не робили з їжі культу; кухня Аліси – це сучасні тренди мегаполісів: простота і користь, мінімум калорій і витрат часу, в ній на першому місці здоров'я, а не суцільна насолода для смакових рецепторів. І я ніколи не був проти цього, бо не уявляю себе пузатим і щокастим. Подружжя Бальбів ще не товстуни, але назвати їх стрункими теж язик не повернеться: просто люди з надлишком ваги у сім-десять кілограмів. Поглянеш на них і одразу ж читаєш на обличчях задоволення життям. Ні, таки пора купувати нам ваги й велотренажера.

Але ж ці реберця... М-м-м, кайф! М'ясо з дещицею жиру ледь тримається на кістці, хрящик розімлів так, що й гризти немає потреби – пожував і проковтнув. Соус, чи то пак підлива, пудлева по-тутешньому, по-старовинному, густа, запашна й на додачу до неї... груші, темно-бурі, вочевидь, сушені, та ще розімлілі шматочки сушених яблук, званих клеве́нцями кришеня́ми, та чорнослив, та тушкована в печі картопля з білими сушеними грибами: яке дивовижне поєднання! Груша дає солодкуваті нотки, яблуко з чорносливом кислинку для контрасту і аромат кіпчення, а ніжна розімліла картопля на молоці та ці незрівнянні пахощі білих грибів формують навколо вміло тушкованої свинини чарівне сузір'я смаків і звабливих ароматів: браво, господиня!

– Ну що це за знущання над людьми?! – Аліса хниче так театрально, що дітвора приймає той плач за чисту монету і злякано дивиться на гостю. – В мені вже й місця немає, а воно все таке смачне! Ця твоя під... пудлева просто диво якесь! А ще ж перепілки!

Здавалось би, померла кулінарна тема сама собою оживає, і Люда, якій, слід гадати, неабияк лестять захоплені відгуки колишніх харків'ян, бо до компліментів земляків вона, схоже, давним-давно звикла і вже не вважає їх за моральний стимул для себе, розлого ділиться з Алісою рецептом своєї чарівної пудлеви:

– Береш свинячі реберця, тільки проси від краю, де хрящики, ріжеш на порції, обсмажуєш на смальці або салі, потім підсмажуєш багато цибулі, терту моркву, складаєш усе в казанчик, додаєш сушені груші, кришені́ з яблук, чорнослив, заливаєш усе окропом, а краще бульйоном, солиш і тушкуєш на найменшому вогні, краще в печі, години півтори або й дві. А перед самим кінцем кладеш іще трохи кришеної цибулі, бо та, перша, розімліє на мотлох, і лавровий лист. Можна з картоплею на молоці подавати, можна з локшиною або гречаною кашею.

– А де ж ви такі груші берете?

– В садку, де ж іще? – вдавано дивується вже Сашко. – Самі сушимо. Правда, не кожна груша для цього підходить. Один сорт швидко гниє, інший несолодкий, третій дуже великий.

– Як же цей називається? – не втримуюсь я.

– Не знаю, від діда ще лишилася.

В такі моменти дуже гостро відчувається різниця між чужим устаткованим життям з відлагодженими, наче годинник, побутовими моментами, і твоїм власним, якому ще тільки належить пройти цей шлях і скільки часу він займе, навіть подумати страшно, та й чи вдасться взагалі? Кляті орки!

– Сподіваюся, ми нарешті закінчимо свій ремонт і тоді обов'язково спробую всі твої рецепти, – чи то Люду запевняє, чи собі клянеться Аліса. Навіть я відчуваю незручність моменту: можливо, господарі самі зачекалися запрошення від нас, а ми, дундуки, ніяк не візьмемо цього до тями й тягнемо з ним, наче невдячні або невиховані егоїсти.

– До Нового року закінчимо, – запевняю я, втручаючись у діалог, – а тому й запрошуємо вас до себе на... як це зветься? Вхідчини?

Аліса нічого такого, звісно, не очікувала, ми це питання з нею не узгоджували, проте моя імпровізація продиктована пошуком виходу з незручного станвища, тож на цей раз дружина не штурхає мене під столом, навпаки, підтримує мене, сподіваючись не в останню чергу, що це запрошення і мене простимулює до якнайшвидшого завершення робіт, відтак і вигода малюється їй подвійною.

– Да-а, – похитує головою Сашко, – ремонт штука страшна; казали мені розумні люди, що ремонт все одно, як дві пожежі. Коли згадаю наше будівництво, – ми з Людою, як одружилися, дві спальні прибудовували й ванну кімнату, – аж не по собі стає. Я ще тоді сказав: більше мене на цю дурню ніхто не нагне. Життя людині не для того дається, щоб вона весь вік ішачила.

Я навіть жувати припиняю, завмерши з повним ротом, набитим смаженою перепілкою та картоплею з печі: "Ух ти! Оце маніфест!" Якийсь час, аби привернути загальну увагу, доки жую і похапцем проштовхую в стравохід пережоване, виказую своє здивування лише мімікою та жестами, й нарешті мугичу, ігноруючи етикет:

– Сашко, ти сміливий чоловік – при дружині таке сказати!

Люда на це лише тихо усміхається:

– Лад у сім'ї дорожчий. Це мій другий шлюб, є з чим порівняти. Пам'ятаю, як відмовляли мене за Сашу заміж іти, казали: "Бальбо несерйозний, у нього в жопі вітер, а в сраці дим", – Сашко на те береться реготати, а Люда продовжує:

– Я спершу намагалася змінити його, а потім вирішила, що воно того не варте. Коли любиш людину, не треба її міняти, легше самій змиритися. Саша й сам змінився, в чому зміг. Тому ми ніколи й не лаємось.

– Дак, а чого його лаятись? – робить здивований вигляд Бальбо. – Жити треба прямо зараз, а не в планах. Був у нашому класі Ігор Федькович, скільки його знаю, все мріє: у школі про шестисотий "Мерседес", коли в інституті вчився, про власний літак, тепер хоче в Європі за́мок купити. Бачились недавно, хвалився, що зарплата в нього три тисячі євро на місяць і віллу собі під Київом на березі Дніпра будує, триста квадратних метрів. От навіщо, скажи мені, людині хата на три сотки? – звертається Сашко до мене.

Я знизую плечима:

– Хтозна... Престиж, природа.

– Дак, а шо, в батьківській хаті мало йому природи було? На краю Города стоїть, під лісом, і озеро поряд, а Десна за два кілометри – на велосипеді двадцять хвилин. Заради цього ішачити по дванадцять годин щодня з одним вихідним? Ну, збудує. І що? Коли він дивитиметься на той Дніпро? Чи рибу ловитиме? Так і далі пахатиме від ранку до ночі, доки й дуба вріже. А за́мок нащо йому, коли вілла буде?! Подуріли, їй-богу.

– Сашо, невже тобі ніколи не хотілося жити у великому місті? – тон у моєї Аліси стурбовано-співчутливий, таким, зазвичай, звертаються до смертельно хворої людини, коли хочуть показати турботу і співчуття важкій долі нещасного.

– Ніколи, – здивування Бальба настільки щире, що не повірити неможливо. – Мені там дихати нічим, я кашляти починаю. А як в отих ваших вуликах жити? Скільки тієї квартири? П'ятдесят чи хай навіть сто метрів – повернутися ж ніде. А я, коли в хаті стає тісно, вийду за поріг – там пів гектара, п'ять тисяч квадратних метрів проти вашої нещасної сотки. Сонечко світить, солов'ї співають, зелено кругом, травичка в дворі, сад, пасіка, за городом Рукав: рибу лови, не хочу.

– І перепілки, – додаю я з усмішкою.

– Ну – скажи! – щиро радіє Сашко, сприймаючи мою іронію за чисту монету.

– Ти настільки переконливо це кажеш, – Аліса так обережно формулює нову думку, мовби пробує перейти річку по тонкому льоду, – що я сама собі починаю заздрити: мабуть, мені випав щасливий білет? – вона чарує Бальба посмішкою. – Добре, припустимо, з якістю фізичного життя в провінції ми розібралися і ти виявився правий. Але що поганого, коли люди, хоч би й ми з Хлібом, живучи в провінції, схочуть мати міський комфорт і не тільки в хаті, але й у дворі?

– Дак, а вам хтось забороняє? – і собі либиться Сашко. – Я ж тільки про себе кажу. Мені наш двір найкращий, іншого не хочу. І груша, й моріжок, і стежка – все з отакесенького, – він показує рукою на пів метра від підлоги, – пам'ятаю. Мені в армії наш двір щоночі снився. Що оті ваші газони? Коли на них і дихнути бояться, поливають, косять двічі на тиждень – думаєш, я не знаю? А наш спориш ні спеки не боїться, ні курей, ні дітей: чим більше його топчеш, тим густіший росте. Двічі на місяць підкосив і порядок. Ну вб'ємося ми з Людою, тротуари ті роблячи, а толку? Вони до цього двору пасують, як собаці задня кишеня. Поробиш тротуари, потім доведеться хату сайдингом обшивати. Обшиєш – дах металочерепицею треба перекривати, бо яке воно: сайдинг і шифер? Я тільки дивуюся з людей: ніт, щоб жити собі в задоволення, дак вони все якісь клопоти на свою голову придумують, жили з себе тягнуть, аби джипа якогось купити. Поставить у гаражі "Лендровера" й думає, що в нього вже всі кози в золоті, що він один людина, а всі кругом гівно! А нам і батькової "Ниви" досить, аби гуртом на Десну поїхати, чи по гриби, правда ж, Людо?

Ми з Алісою почуваємося дещо розгублено: вперше зустрівся чоловік, що відверто не хоче нічого робити, хоч у чомусь змінювати своє життя на краще. А дружина, всупереч здоровому глузду та загальній практиці, реагує на це абсолютно спокійно. Чи лише вдає перед гостями, що й вона такої ж думки?

– Але ж яке це життя – весь вік на дивані? – Аліса навіть не приховує свого несприйняття.

– Да який там диван, – не витримує Люда, – коли він з Десни не вилазить? Або нас із собою в ліс тягне: як не по гриби, дак по ягоди. Доки ми не одружились, я до збирання грибів байдужа була, тепер же наче той наркоман –тільки почую, що хтось у лісі гриби бачив, усе ладна покинути.

– А я від клевенців таке чув, що хто по рибу часто ходить, в того кози через тин скачуть, – сміюся, не приховуючи іронії, – і що риба да зайці заведуть у старці.

– Уляна Петрівна! – заходиться реготом Сашко, чим провокує на нестримний сміх усю нашу компанію, а трохи пересміявшись, додає: – Хай би вона краще на себе збоку подивилася: за тим своїм хазяйством світу божого не бачить – так і помре колись, тримаючись за коров'ячу дійку. У мене ворота в землю повгрузали, а в неї весь двір у гівні – ото вже по феншую живе!

– Давайте до солодкого переходити, – схоже, Люда вирішила, що розмова починає виходити за межі дипломатичного протоколу, тож береться з Ліною до чергової ротації тарілок.

– Сиджу, уявляю, якого торта ти нам приготувала, й уявити не можу, – Аліса крутиться на місці, як непосидюча школярка.

Сімейство господарів на те мовчить, лише всміхається, та ось вже плинуть від печі нові, й Алісою точно нечувані, запахи, зате моя незрадлива пам'ять підказує що мені вони не просто давно знайомі, але й змалечку були улюбленими, тільки практично забулися з роками, а тепер... тепер згадалося: та це ж... це ж ота, як її?! Ота смакота з дивною назвою!

Аж тут вносять щось дуже віддалено і вельми умовно схоже за формою на торт, бо хіба ж бувають торти гарячими? Згадав – оце зветься бабка!

– Що це?! Гарячий торт? – зачарована видивом і ароматами Аліса, схоже, вперше в житті бачить подібний десерт.

– Ми тортів не любимо. Це бабка-шарлотка, – представляє свої творіння господиня, – а це рисова бабка. Невже ніколи не куштувала?

– Навіть не чула, – зізнається спантеличена Аліса. – Ні, якось бачила в Ютьюбі відеорецепт шарлотки, але там вона інша, низенька...

– А це ось вам ще й наші пироги, – Люда показує на тацю, яку щойно внесла Ліна. – З сиром, з маком, з яблуками, та з рисом і яйцями. І до всього цього молочка холодного. Спробуйте – за вуха не відтягнеш!

– Ну все, – сумним голосом каже Аліса, – сукню сьогодні ввечері я не розстібну, так і спатиму... Але й сил відмовитись не маю.

– Почни з шарлотки, – раджу я, – ми з Жоріком в дитинстві мало не билися за неї.

Нечасто доводиться спостерігати, як залізна воля Аліси м'якне, мов смола на сонці – все спробувала: ніжну шарлотку, жовту, мов сонце, рисову бабку, кожного пирога, ще й чашку молока вдула – як воно все в неї помістилося?! Двічі попереджав:

– Дивися, луні нагониш.

– Нехай, – приречено відповідала дружина, – тепер уже все одно. Коли грузнути в розпусті, то з головою. Сподіваюся, сьогодні мезим допоможе, а від завтрашнього ранку й до Нового року скорочую раціон удвічі.

– Правильно, – Люда по-своєму витолковує її слова, – я вам ще з собою покладу.

Аліса ніби й поривається щось сказати, заперечити абощо, але сила волі вже не та.

– Ну, сядеш на дієту післязавтра, – даю я поблажку, – подумаєш, одним днем більше, одним менше. Нам зараз головне ніч пережити, від переїдання не померти...

Ще кілька годин назад я за пропозицію відтермінування наразився би на шалений опір, але тепер дружина і на це чомусь ніяк не реагує, мабуть, таки недарма кажуть, що ситі люди злими не бувають.

– З чого вона зроблена? – Аліса хижим оком позирає на рештки шарлотки.

– Може годі на сьогодні? – я не на жарт хвилююся. – Луснеш же.

Нічичирк. Мовби й не чує. Так, людина створіння слабке...

– Береш батон, – радо береться повчати Люда, – ріжеш на скибки, коли висохнуть на сухар, замочуєш в молоці, а тоді викладаєш у форму шарами: сухарі, яблука, сухарі, яблука – до самого верху, кожен шар пересипаєш трохи цукром, у теплому молоці збиваєш яйця, додаєш розтоплене вершкове масло, заливаєш, і в піч.

– Ох і смачно! – облизується Аліса. – А найсмачніше коли шкоринка трапиться.

– Є одна умова: батон обов'язково має бути з нашої пекарні, інші не годяться.

– Не годяться? Чому?

– Хтозна. Смак не той і шкоринка не та. Хтось колись придумав цю шарлотку саме з нашим батоном, звідти й пішло, смак сформувався.

Навіть мені стає цікаво:

– Виходить, це не стародавній рецепт?

– Ну як? Покійна свекруха казала, що все життя їла цю бабку, від Сашиної бабусі рецепт перейняла. Може й сто років, а може навіть більше.

– Так, а що тоді виходить: в Городі сто років одні й ті ж самі батони печуть?

– Виходить, так. На них і глянеш, дак видно, що на сучасні не схожі – ні формою, ні кольором. У нас їх дуже люблять: що в шарлотці, що з молоком. Тільки треба щоб сухарі на бабку самі собою сохли, не в духовці й не на сонці.

Дідько, ну як оце Бальбів у гості звати? На ганьбу? Це ж почнуть оцінювати нас, як господарів, по якості страв, а хіба ж Аліса потягається з Людою в кулінарії? Навіть моя допомога навряд чи хоч щось тут змінить.

– Ще про рисову бабку розкажи, – просить моя кондитерка.

– Да там все просто. Чашка рису, три чашки молока, вариш майже до готовності, далі збиваєш чотири домашніх яйця з цукром і ложкою вершкового масла, добре перемішуєш із рисом, форму змастиш вершковим маслом, викладеш туди рис і хвилин на сорок в піч або духовку.

– Годі вже, – не витримую я, – ви тут треновані, а мені всю ніч не спи, прислухайся: чи ще дихає? Бабки бабками, а від переїдання люди теж помирають.

І вже до Сашка:

– Будемо, мабуть, збиратися.

– Да куди ви?! Сидіть, ще тільки чверть на шосту. Скоро світло вимкнуть, все одно вдома робить нічого, празник. Вечерять будемо.

– Ні-ні-ні! – відверто лякаюсь я. – Яке "вечерять"?! Ми й снідать не будемо.

– Отакої! – обурюється Бальбо. – А похрамини?! Завтра на десять ранку щоб як штик мені були!

"Похрамини? Це щось на зразок добряче похмелитися й дожерти недоїдене, чи як? Залізні люди... От що значить справжнє здоров'я! Куди нам, харків'янам, до цього козацтва?!"

Вивільнитись з полону храмування нам вдається лише за пів години, коли таки вимикають світло, і то лише з чималим пакетом, повним гостинців, – без нього могли й не відпустити... Та-ак, українська провінційна гостинність річ важка, нічого не скажеш.

– Подивися, в мене дуже очі вирячені? – запитує дорогою Аліса.

– Та ні-і, – приглядаючись у темряві до личка дружини, дивуюсь я запитанню, – нормально все, як завжди.

– Я сама собі здаюся роздутою жабою, – зізнається вона. – Оці тутешні гостини найбільший мінус Клевені. Боюся, що довго так не витримаю.

– Ну хто ж тобі, кицю, винен? Де твоя сила волі, котрою ти так пишалася?

Мовчить.

– Щойно прийдемо, відразу ж розпалю грубу, а ти став чайник. П'ємо мезим і йдемо на прогулянку.

– Так не хочеться... Давай полежимо.

– Ніяких "полежимо"! – наполягаю з останніх сил. – Тільки гуляти. Хода і свіже повітря.

– Боюся, в джинси не влізу...

– Не шукай причини. Спортивний костюм вдягнеш.

Ми тиняємося безлюдним центром Города, підсвічуючи собі ліхтариком і на тлі віддаленого гавкоту собак обговорюємо недавні гостини.

– Вони чистої води гедоністи, – дає Аліса свою оцінку подружжю Бальбів, – хоча навіть це не позбавляє їх необхідності бути поміркованішими в їжі.

– Схоже, вони витриваліші або тренованіші, або просто не мають проблем із травленням.

– Тобі не здається, що гедонізм уже не в тренді? Або що він став занадто примітивним по суті?

– Гадаю, він яким був, таким по суті й лишився. Просто одні люди ставлять понад усе тільки власну насолоду, а інші радіють, коли можуть поділитися нею з іншими.

– Ти вважаєш, що...

Аліса робить значущу павзу, та я не чекаю на закінчення її думки:

– Мені здається, що Сашко з Людою аж ніяк не егоїсти. Навпаки, он як радо діляться з нами радощами життя! Він і до риболовлі залучав мене з насолодою.

– Для мене такі радощі мало прийнятні.

– Так нам ніхто їх і не нав'яже, коли самі не схочемо. Зате мені дуже імпонує сама ця філософія: живи з насолодою, бо життя скороминуще. Але для різних людей і насолоди різні: для одних в одному, для інших в іншому.

– Ти хочеш сказати, як сродна праця в Сковороди?

– Приблизно так. Насолоджуйся тим, що подобається, живи, як подобається, роби те, що подобається, і будеш щасливий.

– Думаєш, гедонізм можна поширити й на роботу?

– А чом би й ні? Гадаєш, риболовля не праця? Ого, скажу я тобі, праця, та ще й яка!

– Тоді, виходить, що й ігрова залежність прояв гедонізму. І будь-яка погана звичка.

– Ну то й що? Прояв. Але егоїстичного чи інфантильного, одним словом, нездорового.

– Хто по рибу часто ходить, в того кози через тин скачуть.

"Ти ба! Це прихована іронія, чи таки сприйняття? Невже моя Аліса зростається з Клевенею?"

– Нехай. Головне, щоб дружина приймала, не лаялась. А в Городі таких рибалок-гедоністів знаєш скільки?! Як би там не було, а двір у Сашка з Гармашишиним не зрівняти, діти вдягнуті й нагодовані – що ще треба?

– Дітям загалом багато чого треба.

"Хм... А де межа цього "багато чого"?"

– Кицю, я не готовий відповідати тобі за Сашка. Ось покличемо в гості, тоді й розпитаєш, і взнаєш про все із перших вуст. Ходімо ліпше додому, бо вже пора дровцят у грубку підкинути, інакше потухне.

– Дякую, що не дав лягти, витягнув мене на прогулянку: майже минулося, ожила.

Мені, коли чесно, й самому не набагато легше було, але я мовчу.

20.12.

Прованс де ля Укр.

Я – герой. Не такий, звісно, як дід Пантьошка, що потопив два танки, але все ж таки в очах дружини та своїх власних близький до героя. Бо – сам у це не можу повірити! – не тільки кухня повністю вже зроблена моїми руками, але й двоє дверей санвузла зайняли призначене для них місце. Хай і робилося все це за наставництва Юрка Махновського, та учнем я, вважаю, був недовго, і оскільки маю тепер відчуття, що став справжнім столяром, нехай і початківцем, то й почуваюся героєм.

Ми з Алісою передивилися в Мережі десятки, якщо не сотні кухонь. Радилися з Махновським. Сперечалися між собою. Нарешті щось таки зрозуміли, й три-де візуалізаторка розродилася не одним, а трьома варіантами майбутньої кухні! Юрко побіжно глянув, на один прорік: "Оцей!" і той пішов у роботу.

Справжнім одкровенням у столярстві для мене стали дві речі: перша – розміри деталей у цьому ремеслі обчислюються в міліметрах, а відтак і точність їх виготовлення має бути в межах половини міліметра; друга взагалі мене шокувала – виявляється, в сучасному столярстві точність обробки часом становить соті долі міліметра. Насухо, тобто, без клею зібрана рамка має триматися купи лише за рахунок тертя між деталями. Ще півроку назад зроду не подумав би, що в дерев'яній справі потрібна така точність.

– А це саме тому, – відказав мені Юрко, – що ти, як гуманітарій, про столярство раніше й не замислювався. Та це що? Ти поцікався теслярською майстерністю японців – ось де майстри! Вони через брак якісного дерева на своїх островах вигадали такі хитромудрі з'єднання окремих деталей в одне ціле, що в мене дах їде – як можна було все те вигадати, яку просторову уяву потрібно було мати?! Причому всі ті з'єднання робляться вручну, пилками й стамесками, але настільки точні, що між з'єднуваними деталями не лишається найтоншої щілини і збираються вони насухо, без клею, але служать століттями. Оце, я розумію, майстерність!

В сучасній кухні, як меблярському витворі, чотири складові: корпус, обладнання, котре потрібно якось втулити в той корпус, фасад, який, власне, і створює загальний вигляд та характер кухні і фурнітура – всілякі там шурупи, петлі, ручки, висувні механізми й ще купа всякого дріб'язку: це як ґудзики, шнурки та блискавки на одязі. І якщо обладнання та фурнітуру купують в магазинах, то корпуси і фасади роблять столяри, відтак і я робив. А найбільше мені сподобалось відчуття, що вмію маневрувати функціями обладнання та інструменту і матеріальними ресурсами. Бо коли твої кошти не просто обмежені, а весь час прагнуть до нуля, тоді одне лише вміння маневрувати й виручає.

Наявної дошки, щоб із неї поробити дерев'яні щити, а з тих щитів деталі корпусів кухні, не вистачило би. Та й хто би назвав мене при своєму розумі, коли б я з такого цінного матеріалу взявся робити невидимі деталі меблів?

– Мислиш правильно, – похвалив Юрко і порадив: – Зроби корпуси з ламінованої ДСП.

Що це таке, я уявляв, але де його взяти, той матеріал?

– Шукай, – сказав Махновський. – Маєш знати, що є фірми, які не просто продають ДСП, але й ріжуть її на деталі за твоїми розмірами та навіть клеять на них міцну крайку. Десь поблизу обов'язково має бути такий сервіс. Принаймні в Києві їх десятки.

Допоміг мені з розрахунком усіх розмірів; я, витративши пів дня, знайшов у Чернігові фірму "Мебляр". Зателефонував, скинув на емейл специфікацію, отримав розрахунок вартості й обімлів: замовлення потягнуло трохи не на двадцять тисяч, тоді як ми з Алісою розраховували вкластися в десять. Невже ж таки доведеться витрачати дорогоцінний дуб?

Та коли людині ввижається безвихідь, тоді в дію вступає винахідливість. "Евріка! А що, – подумалось мені, – коли з ДСП зробити тільки верхні, навісні шафки кухні, ті, що їх буде видно, а корпуси нижнього ярусу спорудити частково з дідових залишків, а частково з OSB? " І всі пазли мого винаходу одразу ж склалися в готове рішення: з вузеньких рейок пороблю рамки, а їх середину заповню шматками плити OSB. Потім все це пофарбую в колір ДСП й ніхто нічого не помітить. Геніально ж!

– Конгеніально! – підтвердила Аліса.

– Ну... Є нюанси, але загалом має право на життя, – проскрипів Юрко.

– Які ще нюанси?!

– Розраховуючи розміри рейок обв'язки, мусиш пам'ятати, що петлі дверцят і напрямні шухляд слід кріпити на дерево, а не на OSB.

– Тобто?

– Думай, гуманітарію. На те й голову маєш, – але змилостивився, підказав: – знайди в стельмашні меблеву петлю, вивчи її будову, поекспериментуй з її установкою і все зрозумієш.

Жорсткий він вчитель, але я таки справився. Чи час нині такий, чи вік уже не той, але заводити нових друзів та ще й на новому місці, виявляється, зовсім непросто. Ми пропрацювали з Юрком день в день шість тижнів. Звісно, я вперше так тісно спілкувався з людиною-майстром; можливо, саме тому майже з відкритим ротом дивився на постійну демонстрацію ним якихось своїх скілів, лайфхаків та найрізноманітніших "приблуд", як на жаргоні таких людей звуться допоміжні саморобні пристосування. Це здавалося мені якимось штукарством, фокусами, мало не виробничою магією. Коли вимикали світло і в стельмашні ставало відносно тихо, ми досить активно спілкувалися майже без тематичних обмежень, хоча найчастіше говорили про способи та види доступного в наших умовах заробітку. Коли Махновський доробляв свій туалетний столик, а я вже був на фінішній прямій по кухні, стало очевидно, що скоро ми розбіжимося по своїх кутках. Мені цього точно не хотілося.

– Може нам з тобою варто спробувати разом постолярувати? – прямо спитав я його. – Стельмашня є, від діда залишилась дошка: можна би й почати. Зароблене ділимо порівну.

– Ні, – хитнув головою Махновський, – дошки нам вистачить на тиждень, максимум – на десять днів роботи. А потім що? Треба десь замовників знаходити, купувати суху дошку, лаки, фарби, фурнітуру, а це все час і обігові кошти, яких немає ні в мене, ні в тебе. Було би поряд велике місто, був би й шанс. Я не маю часу займатися ризикованими справами.

Та як завжди трапляється зі мною, рішення вистрілило спонтанно.

– Пам'ятаєш, ми говорили з тобою про заробіток на Ютьюбі?

– Воно не варте зусиль і витраченого часу. Там хіба що копійки світять.

– А отут ти неправий, – уперся я, – все залежить від країни, де відео демонструються. Я вже цікавився: в Україні тисяча переглядів монетизується в один долар сорок центів, а в Штатах це буде коштувати тридцять доларів, в Іспанії, якщо не помиляюся, вісім, що теж немало.

– І про що будемо знімати? – хмикнув Юрко. – Про важке, але романтичне життя переселенців?

– Ти стільки всього знаєш про роботу з деревом! А скільки всяких "приблуд" наробив! Знову ж таки ці твої лайфхаки. Таке буде цікавим по всьому світу.

– Я не знаю толком англійської, а про іспанську й казати годі.

– І не треба нічого казати. Буде німе відео, з субтитрами. Твої ідеї та реалізація, від мене зйомка, монтаж і просування. Ось дивися, – я одразу ж витягнув смартфон і взявся показувати йому приклади.

– Бачиш, ось кулінарний канал, між іншим, узбецький, а цей про ремонт пластмасових виробів, а цей розважальний для дітей. І всі неозвучені, лише з субтитрами на інших мовах, причому є навіть арабське письмо; здається, і китайське теж. Пишеться текст, Гугл-перекладач перекладає. Носіїв англійської в світі півтора мільярди, та іспанської півмільярда, та французької, мабуть, чверть мільярда, а ще португальська – лише чотири мови і вже аудиторія в два мільярди. Подивися на кількість переглядів таких відео – скрізь сотні тисяч. Чим ти ризикуєш? Двома-трьома годинами на день, решта моя турбота і робота. Капіталовкладень, по суті, нуль. Давай спробуємо: знімемо десяток-два коротких, на п'ять хвилин, відео, подивимося що з цього вийде, а тоді й вирішимо – продовжувати, чи ні.

Юрко зі скрипом, знехотя, але таки погодився і ми за тиждень, в перервах, коли верстати не працювали, відзняли матеріалу на десяток відео. Він втягнувся в процес і вже почав фонтанувати ідеями. Бо коли пересічний глядач дивиться на екрані свого смартфона, як хтось на його очах за п'ять хвилин екранного часу творить дива, це лише здається, що все дуже просто та швидко. Насправді за цим видивом ховається копітка робота і тут зйомка не менш важлива, ніж сам процес майстрування: обрати план, обрати ракурс, обрати найнеобхіднішу чи найвидовищнішу, чи найзрозумілішу частину процесу, щоб без втрати зрозумілості втиснути годинну роботу в п'ять хвилин екранного часу – все це має бути продумане обома учасниками зйомки наперед, заздалегідь. Нарешті праця нас по-справжньому захопила і в мені народилося відчуття, що між нами почалася справжня дружба.

... – Де тобі довелось повоювати? – запитує мене Юрко, коли чергове відео відзняте і ми чекаємо, що ось-ось мають подати електроенергію.

– Починав під Харковом, потім Сєвєродонецьк, Соледар, Бахмут.

Він питає з інтонаціями, які мирняку ні про що не скажуть, але мені, людині з війни, одразу стає чітко зрозуміло, що переді мною такий же горепаха. Я й раніше щось підозрював, але відносив це на рахунок його досвіду життя в прифронтовій зоні.

– Ти теж звідти? – я дивлюсь Юркові прямо у вічі.

– Угу... В СЗЧ я, – раптом зізнається Махновський і в голосі його чується виклик.

Оце тобі... Ліпше би не питав. Бо хто я такий, щоб засуджувати Юрка за це? Одна річ рефлексувати на статистичну новину про двісті з гаком тисяч безликих утікачів із фронту й зовсім інша вдавати перед одним із них полум'яного патріота, принципового та безкомпромісного громадянина, тим більше, коли ти не гірше від нього знаєш що часом змушує людину вдаватися до такого вчинку. Тому мовчу, опустивши очі.

– Я був на передку більше двох років, – Юрко не витримує мовчання, що запало між нами, – весь час в ТРО, на півдні. А потім прилетів КАБ, хату нашу, з глини, рознесло і матір Тосі вбило, добре, що її вдома не було. Моя мама загинула в аварії, коли мені було вісім років. Тато вдруге одружився на мамі Тосі й ми стали зведеними братом та сестрою. Нас обох відповідно всиновили-вдочерили і Марина Михайлівна стала мені справжньою мамою.

Я мовчу, але всім своїм виглядом показую, що слухаю уважно.

– Тато мій помер від розриву аорти – в нашім роду чоловіки довго не живуть. Ні батько, ні дід, ні прадід навіть до п'ятидесяти не дожили. Мене відпустили на похорон мами і там я зрозумів, що не маю сил залишити Тоську саму. Пам'ятаєш, я тобі якось казав, що за висновком сучасної нейронауки людина не має свободи вибору? Наші вчинки запрограмовані в ДНК у вигляді інстинктів самозбереження та продовження роду.

"Дідько, – думаю я, – скільки разів там, у пеклі, довелось мені жалкувати, що не вистачило сили волі застрелитись у тому бліндажі... Коли мокрого били струмом, коли цькували вівчаркою, коли... Але мені також не вистачило сили волі накинутись у пеклі на якогось орка й перегризти йому кадика, перш, ніж мене застелили би. А Ігор "Їжак", з дев'ятьма класами освіти, напевно, нічого цього не знав, тому і взявся прикривати з кулеметом наш відхід у Сєвєродонецьку, точно знаючи, що не виживе."

– Я розумію, що ти зараз про мене думаєш, – мало не з відчаєм веде далі Махновський, – але людина це лише біологічний смартфон у версії Homo sapiens.Ти не володієш генами, це гени володіють тобою, а мозок лише створює ілюзію свободи волі. Нейрони твого мозку утворюють мільярди синапсичних контактів; це електрохімічний процес, який вдосконалювався майже чотирнадцять мільярдів років – від самого початку Великого Вибуху. Тотальна більшість цих контактів у нашому мозку спрацьовує автоматично, як наслідок досвіду всіх попередніх станів у ланцюжку перетворень від Великого Вибуху до тебе сьогоднішнього. Так само вода вибирає шлях найменшого спротиву, бо тече згори вниз під дією гравітації.

"Навіщо ти виправдовуєшся, – народжується всередині мене роздратування, – бач, цілу теорію десь поцупив. Ох уже ж ці мені недовчені верхогляди: завше ласі до розумування за чужий рахунок!"

– Нас запрограмовано на певні автоматичні дії: інстинкт виживання і створення потомства, – Юрко намагається вловити мій погляд, але я вдаю, що не помічаю цього і опустивши очі, нібито відсторонено слухаю його виправдання.

– Поглянь на це з позиції другого закону термодинаміки: ентропія завжди зростає, порядок перетворюється на безлад. Другий закон термодинаміки каже, що майбутнє визначається теперішнім станом. І кожен атом в твоєму чи моєму тілі визначається цим законом, тому свобода волі теж ніяк не може йому протирічити. Фізика, Хлібе, універсальна, їй байдуже до наших бажань, почуттів, політичних вподобань. Наша свідомість нездатна обирати, вона лише свідок. Або, коли хочеш, адвокат, який працює зі злочинцем після злочину, який лише пояснює чому все так сталося. Організми, які краще вміють створювати розповіді про власні дії, виживають краще.

"Бляха, другий закон термодинаміки в якості виправдання свого дезертирства – не знаю, чи ще хоч хтось в цілому світі додумався до такого?!"

– Ми з Тосею хочемо дітей. Ну не маю я права перед своїми предками піти з життя, не залишивши потомства! – Юрко ось-ось зірветься. – Можете думати про мене все, що завгодно, але відповідальність перед родом Махновських мені важливіша, ніж перед державою, для якої я завжди був дрібним цвяшком, витратним матеріалом!

"Хто я, щоб судити його? Я ж міг, повернувшись з Іспанії, вдруге піти добровольцем? Міг, але не пішов, скористався формальним правом. А інші пішли, можливо, і при гіршому стані здоров'я. Тому..."

– Заспокойся, – кажу йому вдавано байдужим тоном, – чи я тобі суддя, що ти виправдовуєшся переді мною?

Аж тут мені на радість спалахує світло і я з полегшенням підводжуся:

– Давай краще працювати, бо дедлайни вже на носі.

Після роботи, вже пізно ввечері, ми досить сухо прощаємося – зовсім не так, як учора, навіть не так, як три тижні назад. Юрко, вочевидь, досадує зі своєї надмірної відвертості переді мною, в моїй душі теж лишився неприємний осад і хтозна від чого більший – чи від самого факту його СЗЧ, чи від недолугих самовиправдань.

Ні, я таки герой, бо вчора здав кухню в експлуатацію, і не знаю, кому зробив більший подарунок – дружині чи собі, адже сьогодні, двадцятого грудня, мій день народження. Хіба ж це не привід завершити проєкт, тривалістю в половину календарного року?! Тим більше, що робилося все під час щоденних тривалих блекаутів, у ті короткі години, коли давали світло і можна було вмикати верстати. Два тижні мусив навіть працювати по ночах, коли за графіком увімкнення приходились на нічну пору. А останній тиждень Юрко ще й позичав мені свій бензогенератор, аби я вклався в намічений дедлайн. Тож нині з повним правом сиджу на кухні, за старим, радянського ще зразка, розсувним, з овальною кришкою столом, дивлюсь, як метушиться біля плити натхненна своєю зреалізованою мрією Аліса і вкотре вже вдоволеним поглядом оцінюю власний продукт.

Нами спроєктована і моїми руками виготовлена, кухня наша нагадує здоровенну букву "П", ліва ніжка якої, правда, довша, ніж права, проте ця обставина жодним чином не псує загальної картини. В основі лівої ніжки, тобто, відповідно, лівіше правого вікна, що на довгій стіні кухні, стоїть холодильник, від якого й починається стільниця кухні. Правіше вікна вже розташувалася мийка, над нею сушильна шафа для посуду, двоє дверцят якої мають ажурні дерев'яні решітки – для вентиляції. Посередині короткої стіни, тобто, перекладини умовної букви "П", помістилася газова плита з духовкою, а над ними витяжка з декоративним комином – центр всієї композиції та уособлення статусу і стилю Прованс де ля Укр. По обидва боки від масивного комина дверцята зі скляними вітражами, прикрашеними фацетами, мідною жилою та стримано барвистим малюнком – краса, що коштувала нам кілька тисяч гривень: неслабо так за пару скелець! Правою ніжкою букви-кухні, тією, що коротша, слугує барна стійка, що відділяє осередок приготування їжі від вітальні.

Корпуси навісних шафок зроблені з польської ДСП приглушено жовтуватого кольору і гарно поєднуються з коричневатим відтінком дубового фасаду, додаючи моєму творінню невимушеної легкості. Світло-кремова стільниця, що має вигляд кам'яної ціною в десять тисяч баксів щонайменше, насправді викладена мною з п'яти стодвадцятисантиметрових керамогранітних плиток. Два десятки дверцят і чотири шухляди дубового фасаду з прадідових підвалин печі, тріщини й тріщинки якого заповнені темно-шоколадною шпатлівкою, підтоновані італійським бейцем з рустикальним ефектом до кольору, як сказала одна знана дизайнерка, середнього між цинамоновим та теракотовим, з виразно проявленою завдяки бейцю багатою текстурою і на завершення вкриті напівматовим поліуретановим лаком, що дає тільки мінімальний полиск, лише натяк на полиск, – ось що є обличчям нової кухні та найбільше тішить мою душу. Ну, а барна стійка з точеною колоною, декоративними балясинками й верхньою, в карнизі, підсвіткою ставить жирний виразний знак оклику в моїй титанічній роботі.

Не стану перераховувати купу всіляких дрібних недоліків, недоробочок, навіть, хай і вдало прихованого, але таки браку в моїй роботі, про які ніхто, крім нас із Махновським, не знає і навряд чи коли й дізнається. Та, як сказав, аби втішити мене, Юрко, ручна робота, отой шанований в сучасному верстатоорієнтованому світі handmade, саме цим і цінується в порівнянні з роботою машинною, фабричною, котра має вигляд бездоганний, але не несе в собі часточки вкладеної душі майстра. Незаперечним же свідченням ручної роботи завжди були, є і будуть дрібні дефекти та недосконалості – недоліки, притаманні виключно людській, а не машинній праці.

Коли Аліса вчора ввечері зайшла після роботи до вітальні, то оніміла в зачаруванні, потім не вигукнула, а лише благоговійно прошепотіла:

– Вау...

Постояла мовчки і додала:

– Так ось який він, справжній прованс.

– Прованс де ля Укр, – зробив я про всяк випадок уточнення.

Потім уже сказала, що не очікувала такого ефекту навіть попри своє авторство в проєкті та щоденні спостереження за ходом роботи, бо складалася кухня мало не два тижні, але фасад було змонтовано мною тільки вчора. Я, звісно, задрав носа, та й хто не задрав би?! Мене почали не цілувати – ні! – побожно цьомати, мов ікону: клянуся! Здається, ще жодного разу за роки нашого спільного з Алісою життя, не підіймався я в її очах на таку запаморочливу висоту, відтак сьогодні вранці й прокинувся з абсолютним усвідомленням, що я беззаперечно герой!

Для близнюків та двійнят день народження це не просто свято, а подвійне свято, бо ти відчуваєш себе одразу в двох іпостасях. Жаль, що життя розлучило нас із Хорхе, та все ж ми поділилися радістю і з ним, і з Діаною, провівши цілих два сеанси відеоекскурсії. А до всього цього подарунком на день народження і абсолютною для мене несподіванкою став новий паспорт Аліси, в якому замість ще недавнього її прізвища Очеретіна́ тепер значиться Сагань, тобто, моє, наше родове. Одна річ, коли ваша дружина погоджується змінити своє дівоче прізвище на чоловікове в залі РАГСу і зовсім інша, якщо це стається через два десятиліття і не під тиском зовнішніх обставин, а винятково через внутрішнє усвідомлення нею чогось важливішого, ніж "так роблять всі". Чи ж це не щастя?! Так, воно; але єдине, що нині його трохи затьмарює – сам я все ніяк не знайду часу (і в першу чергу коштів), аби змінити своє паспортне ім'я на дане рідним батьком...

Та як би там не було, сьогодні в нас свято свят і з цієї нагоди будуть гості: подружжя Чепурноусів і подружжя Махновських. Перед цим ми кілька днів мучились над дилемою: кликати ще й Бальбів, аби всім і одразу ж віддати свої борги, чи якось розділити цей культурний захід-обов'язок на дві частини? Бо в таких випадках нема нічого гіршого, ніж несумісність світоглядних пріоритетів гостей, яка обов'язково окошиться на господарях:

"– Ох, і нудьга ж була з тими їхніми балачками, мало не заснув, – обов'язково сказав би дорогою до дому Сашко Бальбо своїй Люді, – а я думав, що Сагані нормальні люде, свої у дошку.

– І не кажи, – відповіла би Люда чоловікові, – наготовлено було, як кіт наплакав, да й те би лишилось, коли б не ми з тобою. М'ясо як слід не вмліло, і рис твердуватий вийшов, бо недоварений. А торт такий солодкий, що і в горло мені не ліз.

– Дик я ж кажу, шо краще од тебе ніхто не готує!" – з погордою запевнив би її Сашко.

Про Чепурноусів не скажу, але за реакцію Махновських упевнений на всі сто:

" – Не уявляю, як можна так жити?! – з притаманною їй експресією запитувала би свого Юрка Тося. – Ти помітив: ці двоє, Сашко з Людою, тільки й мову вели, що про їжу, навіть коли про риболовлю та перепілок говорили?

– Так... А ще, мені здається, Хліб з Алісою цілком вписалися в цю автохтонну компанію, ніби все життя тут прожили.

– Уявляю Алісу років так через п'ять: п'ятдесят четвертий розмір і десять кілограмів доданої ваги."

Тож ми врешті-решт вирішили поділити гостей по інтересах: спершу на мій день народження зберемо компанію, якій цікаво буде поговорити про щось небуденне, можливо, навіть високе, ну, а вже за другим заходом, десь під Новий рік, чи одразу після нього, відбудемо родину Бальбів зо всім їхнім чисельним виводком, бо то буде справжній квест на кулінарні здібності Аліси та наше з нею сприйняття філософії гедонізму як вищої духовної цінності.

Після того Юркового зізнання між нами потроху, малопомітно, але постає якась стіна відчуження. Я з власного сімейного досвіду знаю: коли між двома близькими людьми стається сварка, важливо не затягувати з примиренням, бо з кожним днем воно віддаляється, розрив ширшає, перекидати через нього містки порозуміння стає все важче. Але в сім'ї примирення може початися з вибачень, і неважливо навіть кого саме: винуватого чи жертви. В наших же стосунках з Махновским особисто мені вибачатись абсолютно ні за що, та й йому ж начебто теж, бо хіба я держава? Та й чого варті були би його пустопорожні, по факту, вибачення переді мною? Навіть уявити таке неможливо. А повертатися на фронт після спонтанної відвертості перед чужою людиною – про щось подібне лише в радянських фільмах можна побачити.

Запрошення на день народження я зробив за кілька днів до того випадку; відтак, не скасовувати ж його тепер! – промовляв у мені померлий педагог. Тому три дні назад я нагадав Махновському про гостини і той навіть дещо розтанув, схоже, таки переймався нашими стосунками, сказав, що, звісно, будуть з Тосею обов'язково. Само собою прийдуть Чепурноуси, тож чекаємо гостей.

В призначений час – о тринадцятій годині – обидві пари на порозі; мені завжди подобалась в людях така риса, як пунктуальність, вона багато про що свідчить: і про культуру, і про самодисципліну, і про повагу до того, кому явлена. Вітання, привітання, подарунки, представлення двох пар для знайомства – це все в передпокої. Від Чепурноусів дві вишиванки – для іменинника і його половинки: королівський подарунок, бо ж очевидно, що це ручна робота Лариси Семенівни; від Махновських пластина для ручного фрезера з "Аліекспресу" – це приблуда така, якщо коротко, і дзеркало для вітальні в рамці ручної кераміки, витвір Тосі, зрозуміло.

За цим починається екскурсія місцями моєї, тобто, звісно ж, нашої з Алісою трудової слави: охи, ахи, захват у репліках, коментарях, одним словом, усе, як годиться, все, як ми всі, грішні, любимо і чого не маємо сили зректися. Мені приємно, Аліса взагалі цвіте як ружа. Та ще більше, ніж похвала, радує відсутність здивованих заздрощів на кшталт: "Це ж скільки грошей тут пішло!" або "А в нас двадцять років ремонт не роблено..."

Стіл накрито, звісно, в залі; кухня, наша гордість та, власне, рівноцінний іменинникові винуватець урочистостей прямо перед очима гостей, ми з Алісою, як гостинні господарі, сідаємо до неї спинами, хоча, по правді кажучи, залюбки й самі нею милувались би. На столі все по нашому колишньому харківському стандарту, без жодних надмірностей: біле та червоне вино, трохи канапок, трохи легких салатів і гордість Аліси – жульєн з куркою та грибами до картопляного гратену плюс запечений в духовці лосось до броколі. Все. Ну, майже все. Та оскільки для цієї компанії радощі життя з обжерливістю точно не асоціюються, то й ми почуваємося вільно, без докучливої думки про те, чи наїдяться гості: чи всім вистачить не тільки всього скуштувати, але й усіма стравами наїстись донесхочу.

– Маю до всіх присутніх одне прохання, – почав я найлюб'язнішим тоном, спостерігши в руках Тосі якісь підозрілі аркушики паперу й передчуваючи подальший розвиток подій, – будь ласка, під час тостів не куріть фіміам, не співайте дифірамби: мені буде вкрай ніяково. Я вже дорослий дядько, лестощі люблю слухати тільки від однієї-єдиної жінки, – на цих словах обіймаю за плечі Алісу, а вона щосили тисне мені на ногу, та я ніби й не помічаю і далі веду своє, – але то зовсім інша пісня, та й за інших обставин. Розумію, що як господар, поводжуся безтактно; бо мав попередити завчасно, але не здогадався. Вибачте мені цю провину і давайте піднімемо за тих, кому тепер найважче.

Вихиливши келих, опускаю голову, кленучи себе тепер на чім світ стоїть, утім ще гірше почувався би, вислуховуючи від Махновських або Чепурноусів якісь панегірики: люто ненавиджу цей різновид народної творчості, бо в минулому житті не один раз мусив на подібних заходах страждати від недолугих, на багато сторінок, графоманських віршів, неважливо навіть на чию адресу писаних та виголошених – мою чи когось іншого.

– Якщо вони у вас в письмовій формі, – я все ж таки намагаюсь трохи згладити власне хамство, – просто передайте їх після короткого тосту мені: я обов'язково їх перечитаю наодинці. Бо коли я таке слухаю, то в мене критично зростає тиск, а тоді свято може не відбутися.

Скандалу не сталося, ніхто з гостей не підвівся з-за столу, не покинув хату. Ну що ж, значить, люди зібралися не дурні і це приємно. Можливо, хтось далекоглядніший із них навіть і зрадів, бо нема нічого більш мученицького, ніж вихваляти людину, якої, по суті, й не знаєш. Одна річ хвалити очевидне – щойно завершений ремонт, меблі й руки, що його робили чи наставника, котрий всьому навчив, і зовсім інша заради красного слівця плести нісенітниці, сумнівні дотепи та ще й у формі алегорій, бо що ж то за поезія без них?

Як зазвичай трапляється в незгуртованих минулими застіллями компаніях, коли учасники тільки щойно перезнайомились і не знають толком чого їм чекати від решти присутніх, спільна розмова поміж тостами заходить спершу про наш ремонт, про погляди гостей на дизайн інтер'єру загалом – так, ніби тут зібралося ціле товариство три-де візуалізаторів і візуалізаторок, потім несподівано перекидається на прогноз погоди і далі вже плавно перетікає на тему щоденних блекаутів, бо дивним чином відсутність світла сприймається людьми в якості елемента погоди – як зимова темрява, мороз чи сніг. Чепурноуси згадують минулі зими та відключення, які за своєю тривалістю порівнювати з теперішніми немає жодного сенсу і всі ми відчуваємо певну напругу, бо невідомо що там попереду, а всілякі експерти вже тепер заявляють, що коли ці кляті кацапи й далі так битимуть по українській енергетиці, то світло може бути хіба що по дві години на добу та й то при не найгіршому сценарії.

Чи то перші дві чарки зняли в присутніх якісь там блоки, чи гості побачили в недавніх ще незнайомцях цілком собі здатних до змістовного спілкування людей, але розмова на очах жвавішає і вже цілком логічно заходить про те, хто як бавить час, коли немає світла. Цікавий досвід. Чепурноуси активно спілкуються: між собою або через відеозв'язок з дітьми та онуками. Юрко, зробивши над собою якесь неймовірне зусилля, кидає, обіймаючи за плечі Тосю:

– Плануємо майбутнє.

На що та додає, усміхаючись:

– Переважно дітей.

Тема дітей, коли її підхоплюють і розвивають люди з творчою уявою, проте виховані, має в собі нескінченний потенціал для натяків, дотепів та жартів на межі допустимого, тож хвилин з десять наша компанія вправляється в своїх демонстративних вміннях обіграти цю ситуацію так, щоб і насміятися, і не образити Махновських. Здається, навіть Юрко спромігся нарешті вийти з ролі замкненого в собі відлюдника і демонструє цілком пристойне почуття гумору.

– А тепер слово надається госпо-о-о-дарям, – тягне він, копіюючи Карцева у відомому монолозі Жванецького.

Змінилися таки часи. Усміхнулась на підтримку чоловіка Тося, не дуже натурально хихикнула моя Аліса, Чепурноуси делікатно опустили очі, я, збираючись з думками, вдавано кахикнув.

– Та... Ми... як би це сказати... – зумисно тягну я, вдаючи зніяковілість, – не плануємо, ні... Ми аудіокниги слухаємо. Одним словом, з погляду тридцятилітніх тільки час марнуємо.

– Що ж вам заважає поєднувати приємне з корисним? – це вже Тося.

– Бо як першому, так і другому потрібно віддаватися сповна, – на вустах Аліси усмішка, а тон повчальний, майже менторський, як і належить старшому наставнику, – інакше не отримаєш ні задоволення, ні користі.

– А ви з Хлібом не пробували слухати щось еротичне? Ну, там, наприклад, "Весняні ігри в осінніх садах" Винничука?

– Цей автор, як на мене, досить поверхнево знає предмет, про який пише, – в голосі Аліси стільки поблажливості, що й Чепурноуси заусміхалися.

Навіть Юрко не витримує:

– А мені здається, ти надто серйозно ставишся до читання белетристики. Це ж проста розвага, що існує винятково, аби людям було чим заповнити час.

Ну, це він даремно! Аліса стрепенулась, мовби кішка, що почула шурхіт миші. Зараз почнеться, усміхаюсь я.

– Юрко, ти дійсно вважаєш, що художня література це лише розвага?! Обґрунтуй, будь ласка.

– Звісно, що розвага. Белетристика практично не має нічого спільного з реальністю. Там скрізь вимисел, навіть якщо йдеться про реальні події та історичні персонажі – скажи, Хлібе, як історик, – Махновський, гад, переводить увагу на мене, хоче залучити на свій бік. – То, живучи в реальному світі, що корисного можна отримати від вигадки?

Відверто кажучи, професійні історики в масі своїй до історичних романів теж ставляться зневажливо і саме з тієї причини, що в художній літературі з історії багато вигадок, не підкріплених перевіреними фактами, як це розуміють саме історики. Цю точку зору в нас п'ять років формували університетські викладачі й чим більше долучались ми до історії, тим більше вона ставала й нашою позицією. Але життя з Алісою також лишило відбиток на моєму сприйнятті художнього слова. Ми з Махновським не раз уже обмінювались поглядами на літературу і він, як завжди, був у судженнях категоричним, а я поблажливим.

– Мій скепсис щодо історичних романів на решту художньої літератури не поширюється, – кажу я, сподіваючись, що отримаю від Аліси плюс у карму, – її умовність це умовність будь-якого мистецтва взагалі.

Пробачити мені таке відверте ренегатство Юрко, звісно, не може.

– А-а, умовність? Тобто, ти вбачаєш якусь цінність навіть в Лосенковому полотні "Володимир і Рогніда"?!

Ох уже ж цей мені Юрків максималізм людини з незакінченою вищою освітою...

– Слухай, не можна ж все так спрощувати, – я починаю збиратись на думці, проте не встигаю, втручається дружина.

– Юрчику, – розливає мед Аліса, – давай спершу з літературою закінчим, а потім уже повернемось до живопису. Отже, художня література, по-твоєму, це лише розвага. Та я тобі скажу, що чиєсь сприйняття художньої літератури винятково як белетристики, тобто, розважального чтива, свідчить, не ображайся, що та людина не володіє в повній мірі таким скілом, як читання.

– Тобто?! – Махновський ошелешений почутим. – Ти хочеш сказати, що я не вмію читати?

– Ні, читати написане ти вмієш, я не сумніваюся. Проте різні люди володіють різними ступенями майстерності читання. Це як розряди в спорті, коли говорити спрощено.

Навіть Лариса Семенівна ожила:

– Цікаво! А можна детальніше про це?

Ось він, зоряний час Аліси. Всі погляди звернені на неї, всі слухають, що вона скаже.

– Читання це скіл, навичка, інструмент пізнання. Можна виокремити принаймні п'ять його основних ступенів. Перший, найпримітивніший, це сюжетне читання, коли читач слідкує лише за перипетіями сюжету, пропускаючи нецікаві для нього діалоги, авторські відступи, описи природи чи роздуми героїв. Коли уявити, що книга це море, тоді сюжетне читання це як плавання на водному велосипеді – ви ніби й переміщуєтесь по водній поверхні, але плавати не навчаєтесь і вглиб не зазираєте. Другий – читання фіксоване, коли читається весь текст підряд, без жодного пропуску, але крім насолоди від самого процесу, немає жодної роботи думки. Це вже схоже на плавання, скажімо, з маскою, коли можна полюбуватись на мілині красивими рибками чи коралами. Третій – усвідомлене читання: це коли людина не тільки читає все підряд і отримує від цього задоволення, але й намагається усвідомити, що насправді хотів йому сказати автор, тобто, цікавиться біографією письменника, в які часи він жив та писав, що було поштовхом до написання роману й таке інше. По аналогії з попередніми скілами можна сказати, що це як занурення з аквалангом: ви вже можете говорити, що маєте уявлення про підводний світ. Четвертий ступінь читання – критичний: коли читач не лише усвідомив, що хотів сказати своєю книгою автор, але й сповна проаналізував прочитане, зробив для себе висновки, тобто, розгадавши всі загадки, приховані від принаймні двох перших, найнижчих ступенів, розширив свій кругозір, можливо, в чомусь навіть змінив своє світосприйняття. Тобто, виконав над книгою і над собою серйозну роботу і тим самим забезпечив свій саморозвиток. Коли порівнювати з освоєнням моря, це схоже на глибоководне занурення у водолазному костюмі: можна навіть обстежити рештки затонулого корабля і підняти на поверхню цілий скарб. Ну, а п'ятий ступінь це вже творче читання. Проаналізувавши книгу і піднявшись у власному розвитку, людина вирішує піти далі автора книги, яка його змінила і, наприклад, надихнувшись прочитаним, хоче написати власний твір, розвинути підняті в книзі свого попередника проблеми на вищий, або сучасніший рівень. А коли повертатися до морської аналогії, то це вже повноцінне дослідження морських глибин у батискафі, в результаті якого ви відкриваєте для людства щось нове, про що до вас ніхто й не здогадувався. Саме таким чином, через результати творчого читання цивілізація розвивається, зростає, піднімається на новий рівень.

Кгм... Якусь мить усі мовчать, перетравлюють. Я знав, що в мене розумна дружина, проте щоб настільки... Та я на цей рахунок ліпше промовчу, бо, чого доброго, ще зажену кулю не в ту лузу.

Збуджена власним успіхом промовиця нарешті повертається на грішну землю й окинувши оком стіл, помічає, що на ньому все вже практично з'їдене.

– Ой, я так забалакалась, що зовсім забула про десерт! Зараз несу!

– Який десерт?! – обурюється Тося вслід моїй господині, що майнула кудись із кімнати. – Я так наїлась, що вже на сон хилить.

– Ми теж об'їлися, – вторить їй Лариса Семенівна, – я й не вечерятиму сьогодні!

Як добре, що ми не покликали Бальбів! Уявивши їхню реакцію на ці репліки, мене починає розбирати нестримний сміх.

– Що з вами, Хлібе? – здивовано допитується Андрій Остапович.

– Одразу помітно, що всі ви не з Гаврилок! – вже на повну силу регочу я.

Махновські, звісно ж, нічого не второпали, зате старша пара підтримує мене сміхом.

– Ви таки освоїлись на Клевені, – показує ряд чудових зубів Лариса Семенівна, – скоро зовсім асимілюєтесь.

– Дик, а шо робить? – переходжу я на місцеву говірку. – Не вм'їтимеш по-городському, скажуть: "Чув дзвун, да не знає, де вун!"Аби в Городі да своїм стать, це треба стульки всього знать! Кут, кустка, лукоть, макутра; в'їник, б'їлий, п'їч; хто по рибу часто ходить, в того кози через тин скачуть; вумний, як вутка, а плаваєш, як отюг... Особливо мені подобається "І де ви були, як Зеликові кози дохли?!"

– А-а-а, так он чого ти мені весь час торочив про тих кіз! – нарешті здогадується про щось Махновський. – Тільки щось напартачить, я зауваження зроблю, так він мені одразу ж: "І де ти був, як Зеликові кози дохли?" А я все думав: "Про що це він? Які такі кози?!"

– Про що це ви? – Аліса вже ставить на стіл пана-коту в скляних широких креманках: довелося їй під цей десерт виписувати спеціальний посуд через Мережу.

– Про місцевий фольклор. Гості бояться, що з твоїм десертом луні нагонять.

– Да з чого тут луні наганять? – підпрягається й собі Аліса. – Не були ви у Бальбів.

Дещо заспокоєні розмірами креманок, гості допомагають їй замінити посуд, але десертні ложечки беруть до рук з таким стражденним виразом облич, наче кожному з них подали цілу рисову бабку зі склянкою молока на додачу. Знаючи по собі та ще й з давнього досвіду годівлі Діани, коли ще та була зовсім маленькою, маю намір повернутися до перерваної розмови, бо під балачки їсться якось легше, непомітніше.

–Ти хотів знати мою думку щодо картини Лосенка, – подаючи гостям приклад, я беру на ложечку трішки пана-коти й звертаюсь до Юрка: – Поясню тобі її з точки зору історика. Лосенко, між іншим, родом з Глухова – це сусідня Сумська область, не так вже й далеко звідси. Так от, писав він "Володимира й Рогніду" десь там в другій половині вісімнадцятого століття. Тоді якраз в російському суспільстві поширився тренд на знання своєї історії. Правда, російська знать жила тими уявленнями про історію, що їх тодішнім дворянам надув у вуха Татіщев, один з перших російських істориків. Сучасної методології історії тоді не існувало, а її засновник, Леопольд фон Ранке, ще навіть не народився, через що знання тогочасного суспільства про історію Русі було, м'яко кажучи, примітивним. Археологія в Росії теж тільки-тільки зароджувалась, знань про побут навіть князів практично не існувало, тож і ставлення до історизму зображуваного було довільним. Думаю, Лосенко взявся за ту картину саме через суспільний запит на історичні знання. Написав її, як тоді було заведено, в алегорично-романтичному стилі, дотримуючись відповідності не історичній атрибутиці, а тогочасній суспільній моді – звідси Лосенкові герої десятого століття вдягнені по моді вісімнадцятого: плюмажі, бароковий інтер'єр, та й виглядають як сучасники живописця.

– І що це змінює? Я тобі те ж саме казав.

– Все змінює. Лосенкове полотно демонструє нам історію самої історичної науки. Бо одна річ на словах розповідати як ця наука народжувалась, які були періоди її становлення і зовсім інша – показати Лосенкове полотно: тоді кожен одразу зрозуміє який шлях пройшла історична наука. І чому історики кажуть, що історія потребує постійного переписування та що нею мають займатися професіонали.

– Ну добре, щодо історії з тією картиною я згоден, але переписування історії?! Українці кажуть, що росіяни переписали їхню історію, а по-твоєму виходить, що й українські історики її переписують.

– Так усі в світі переписують. Але одна річ переписувати і зовсім інша – викривляти.

– Не бачу жодної різниці.

Чепурноуси засовались, за тим Андрій Остапович не витримує:

– З Вашого дозволу, пане Юрію, і я вставлю свого п'ятака. Історію переписують тоді, коли погляди, оцінки суспільства на певне минуле змінюються. Те, що було нормою за часів Геродота, тепер таким не вважається, відповідно й погляди на історію Стародавньої Греції інші. Або те, що в часи Радянського Союзу мало одні оцінки, тепер навіть пересічними громадянами оцінюється інакше. Наш світ гомоцентричний, людина є мірилом усіх речей, як писав Протагор. Хіба у Вашому житті не було такого, що в дитинстві чи юності Ви деякі свої вчинки оцінювали зовсім не так, як тепер?

"Дідько, гарний аргумент", – я з полегшенням вибуваю зі стомливої дискусії, аби зосередитись на десерті: скільки схожих було вже між нами з Махновським за останній місяць! Юрко не з тих, котрі в дискусії шукають істину, йому важливіше, щоб останнє слово лишалося за ним; навіть компроміси для нього неприйнятні, лише повне домінування над опонентом. Юркове наставництво в столярстві весь час мало для мене важкі наслідки – він повчав мене спершу в геометрії, фізиці, деревообробці, потім уже в будь-яких питаннях з будь-яких сфер.

Махновський зчіплюється з Чепурноусом, вдаючись до своєї улюбленої тактики: на будь-яке запитання від візаві ставити своє запитання – прямо воскреслий з минулого Сократ! Уже й Лариса Семенівна, зрозумівши, що цьому кінця-краю не буде, намагається змінити тему застільної розмови на більш комфортну і, влучивши момент, встрягає зі своїм запитанням до Аліси :

– Ви так цікаво розповідали про види читання. Що зараз читаєте?

Мені тут теж вбачається підступ, коли згадати наші гостини в Чепурноусів.

– Ой, ми з Хлібом зараз в цілковитому захваті від Григора Тютюнника. Коли немає світла, слухаємо його аудіокниги. В нього незрівнянна проза, справжнє диво. От хто з українських письменників дійсно заслуговував на Нобеля! Я не знаю, хто така Галина Довгозвяга, проте читає вона шедеврально.

– Галина Довгозвяга? Здається, кіноактриса. З повоєнного ще покоління. А чим все-таки подобається вам Тютюнникова проза?

– Особисто мені вона стилем нагадує полотна імпресіоністів. З одного боку, письмо лаконічне, але попри це дуже влучне і образне – наче мазки Клода Моне, з яких складається загальна картина. Слухаєш, і бачиш усе наживо: природу, мізансцени, вчинки, характери. При цьому не те, що ніде зайвого речення немає – жодного слова! За все життя нічого подібного не зустрічала.

Чепурноуси задоволені, це помітно навіть зі сторони. І Юрко притих, слухає Алісу, та я переконаний, що це не надовго. Креманки у всіх, крім нього, вже порожні, ось він зараз доїсть свою пана-коту і зайде на нове коло зі своїм критичним поглядом абсолютно на все навкруг.

Я не помилився в своїх припущеннях.

– Читав і я колись Тютюнника, – облизуючи свою ложечку, починає Махновський. – Пише він майстерно, але про дрібниці, мало кому цікаві.

Аліса, ще не розкусивши Юрка, реагує миттєво.

– Як?! – вона вдягає чи не найчарівнішу свою усмішку. – Ти ж ось зовсім недавно казав, що тобі не подобається белетристика типу "Трьох мушкетерів", а тепер уже й художня проза загалом не підходить. А як тобі Філіп Ко́тлер?

Чепурноуси на, вочевидь, нове для них прізвище автора й вухом не ведуть, я ж душу в собі зародки можливого сміху: клюне Махновський чи ні?

– Хочеш загнати мене на слизьке? – наїжачується Юрко. – До чого тут Котлер? Це щось із ділової літератури, коли не помиляюсь, а вона мені нецікава.

– Що ж тобі цікаво? – вже серйозно допитується Аліса.

– Я люблю математику і фізику. Загалом усю науково-популярну літературу.

– Чому?

– Бо вона предметна, дає справжні знання про реальний світ. З белетристики жодної користі немає.

Аліса заходить з іншого боку.

– Тосю, ти теж так вважаєш?

Тося, котра досі сиділа мовчки й жодним чином не реагувала на Юркові репліки, поблажливо усміхається, наче матуся капризного бешкетника.

– Ні, звісно: акторська освіта не дозволяє. Але, по-перше, кожен має право на свою думку, а по-друге, ми з Юрком таким чином добре один одного доповнюємо. Я двадцять чотири роки знаю його саме таким і саме такий він мені й подобається.

Звісно, Чепурноуси, не знаючи історії стосунків Махновських, страшенно дивуються такому тривалому стажу стосунків молодої пари і якийсь час наша компанія жваво, аж за край, обговорює перипетії долі запорізького подружжя та згодом з волі Юрка усі змушені повернутись до попередньої теми.

– Жодна математична теорема, жоден фізичний закон не мають і не можуть мати різночитань, тоді, як в мистецтві будь-що трактується кому як заманеться. Істина ж існує лише в єдиному вигляді, а що як не істину шукають люди протягом всієї своєї історії? То чого варта белетристика?

П'ять гуманітаріїв проти одного технаря з неповною вищою освітою начебто перевага й тотальна, проте якщо останній засвоїв псевдо-Сократівську звичку вести дискусію запитаннями на запитання, то справитись із ним навряд чи вдасться й десятьом, хоча знудьгована за інтелектуальними вправами Аліса, не допетравши ще Юркової сутності, охоче рветься в бій.

– Точні науки беземоційні – ти згоден? Тільки коротко: так чи ні.

– До чого тут емоції, коли ми говоримо про пізнання світу?

– Ні, ми з'ясовуємо яка користь людям від художньої літератури. Будь ласка, дай відповідь на моє запитання.

– Хіба емоційна оцінка будь-чого може бути об'єктивною?

– Юрасю, дай мені відповідь! – потроху починає нервуватись Аліса.

– Ні, це ти скажи, чи може емоція бути об'єктивною?

– Але ж я перша тебе спитала...

Колись давно Сократ нібито сказав, що в суперечці народжується істина, проте, підозрюю, відтоді цього жодного разу так і не сталось, недаремно ж Декарт насмілився прямо заперечити легендарному філософу, буцімто, насправді ніщо так не приховує істину, як суперечка. Не інакше, як і французу довелося мати справу з тогочасним прототипом Махновського.

– Добре, я відповім за пана Юрія: точні науки беземоційні, – зорієнтувавшись, каже Андрій Остапович до Аліси, вочевидь, бажаючи витягти з глухого кута цю сумнівної якості дискусію. – Цікаво буде послухати Вашу версію користі від художньої літератури.

Хто тут краще від мене знає Алісу? В її розумінні така стороння поміч як мінімум наполовину применшує майбутній тріумф, та оскільки іншого виходу в неї немає, то вона відповідає стомленим безбарвним голосом:

– Банальні речі, давним-давно осмислені й переосмислені. Художня література розвиває в людині уяву, формує емоції, доносить загальнолюдські цінності, закріплює в свідомості принципи моралі.

– Уяву? – Махновський демонструє скептицизм. – Уява не є реальністю. Який від неї сенс?

– Коли ти дивишся кіно, то маєш перед очима готову картинку і звук. Коли читаєш книгу, твій мозок сам будує в уяві картинку й звук на основі тексту.Чим більше та глибше читає людина, тим розвиненіша в неї уява. А уява це основа будь-якої творчості. Все, створене людиною, спершу виникало в чиїйсь уяві, а потім уже було реалізоване нею, тобто, стало реальністю. Всі фізики й математики свої винаходи та відкриття спочатку бачили в уяві.

– Базові емоції закладені в наших генах, – Юрко ніби й не чує аргументів опонентки, – решту на їх основі формує навколишнє середовище. До чого тут якась белетристика?!

– Дійсно, до чого тут белетристика?! – і собі не витримує Аліса. – Белетристика лише частина художньої літератури. Література ж – уся: і наукова, і художня, і нон-фікшн – це, так само, як живопис або музика, предмети культури, з допомогою яких люди забезпечують свій саморозвиток, створюють себе як особистостей.

Пам'ятаючи балачки Аліси з Чепурноусами в них на гостинах, зиркаю на пару і помічаю на їх обличчях добре тамовані, а тому майже не помітні, сліди німого здивування, мовляв, що це: конформізм переселенки чи переосмислення нею реалій?

– Хто книг не читає, – веде далі Аліса, – в того емоції формує соціум і телевізор з інтернетом, хто читає, той будує себе сам – в англійській навіть вираз є "self-made man" – тобто, людина, яка зробила себе сама.

– Та хто цього не знає? – невдоволено відмахується Махновський з таким виразом обличчя, ніби хоче додати: "Ось же я сам перед тобою як зразок селфмейдмена!" і далі гне свою лінію: – Ти ліпше скажи які моральні принципи формує в молоді еротика Винничука чи Сайгонів "Юпак"? – він переможно обводить поглядом усю компанію, мовляв, ну що, як я її, га?

– З Винничукових книг я лише одну читала, мою оцінку її ти вже знаєш, а про "Юпак" навіть не чула. Проте, коли ми говоримо про саморозвиток на базі мистецтва, то насправді це про вибір людиною між добром та злом, які нам і зображує живопис чи література. Читач розуміє, що оце є образ добра, оце – зла, і робить свідомий вибір чию сторону в житті йому зайняти.

– Отже, ти визнала, що вплив белетристики на людину є непередбачуваним. Виходить, що користь її сумнівна, бо навіть якщо тільки один з п'яти завдяки белетристиці обере сторону зла, він цим перекриє ефект добра, чи не так?

Схоже, Махновський з тих людей, для котрих сенс будь-якої дискусії полягає лише в одному: аби його слово виявилось останнім. Тим часом у хаті стає дещо менше світла – знадвору вже насуваються сутінки. Ми сидимо, стомлені Юрковими контраргументами; в програмі гостин ще значиться кава, та оскільки Аліса застрягла в суперечці, я підводжусь, аби увімкнути акумуляторний світильник і зайнятися забезпеченням застільного фінішу, доки ще гості не вирішили самостійно поставити крапку в цьому псевдокультурному заході.

Досадно, що день народження вийшов далеко не таким, як бачився ще зранку. Гадалося, що зібравши докупи ці дві пари, вдасться трохи врізноманітнити для Аліси її монотонну буденність, адже наші гостини в Махновських виявились досить змістовними, в Чепурноусів узагалі були бомбезними, та варто зібрати нас в трикутних і замість подвоєння чи навіть потроєння ефекту, вийшов повний провал мого задуму, бо Юрко, по суті, не давав нікому, крім Аліси, й рота розкрити. Готовий битись об заклад, Чепурноуси жалкують, що прийшли, адже мало не весь час відверто нудьгували, тож, враховуючи ще й різницю між нашими парами у віці, навряд чи наші стосунки матимуть змістовне продовження. Та й з Махновськими, знову ж таки через Юрка, навіть попри спільний наш ютьюбівський стартап, хоч якісь перспективи теж не є очевидними.

Можливо, це теж прояв кризи середнього віку? Бо в двадцять років знайти собі друзів не становить великих проблем, а от коли тобі за сорок... Один, як Сашко Бальбо, дивиться на світ занадто просто, як на тебе, у випадку з Андрієм Остаповичем вікова різниця створює інтереси, які недостатньо перетинаються між собою, аби бути рівноцінно цікавими для обох, а Махновський... Махновський взагалі не моя людина, площини наших з ним інтересів перетинаються по одній вузькій лінії його столярства і моєї, тобто, дідової стельмашні. Прикро...

... Гості розійшлися ще дві години назад. Ми сидимо з Алісою за овальним столом на нашій кухні. В грубці палахкотить вогонь і затишне тепло від неї вже потроху відчувається навіть тут – у найвіддаленішому закутку хати. Все прибрано, помито й розставлено по своїх місцях. Вірші від Тосі на чотирьох сторінках кольорового паперу, перелицьоване пушкінське "У Лукоморья", хай пробачить мені, коли зможе, їх авторка, підуть на розпал грубки, чого не скажеш про подарунки, які вже розпаковані, переглянуті й гідно оцінені: от вони дійсно чудові!

Щойно на пару годин дали світло і ми знову милуємося нашим витвором в стилі Прованс де ля Укр. Тьмяно виблискують вітражі, решітка сушки інтригує своєю таємничістю, фартух на стіні та поверхня стільниці служать гарним тлом для дубового фасаду – і не темного, і не світлого, якраз такого відтінку, котрий добре підкреслює поважний вік дерева, з якого він зроблений: виразно проявлена рустикальна текстура й сліди часу на ньому, всі ці тріщинки й тріщини, врочисто свідчать про стодвадцятилітню історію житла роду зі своїми бідами та радощами, емоціями, секретами й таємницями, а декоративні вставки-блюдця з Петриківським розписом на фільонках дверцят верхнього ярусу красномовно свідчать кожному, що наша кухня саме в стилі Прованс де ля Укр і ніяк інакше.

– Сьогодні я дійсно щаслива, – зізнається мені Аліса.

– Тобто? Виходить, місяць, три, чи пів року назад ти лише вдавала, що щаслива?

– Не чіпляйся, будь ласка, до слів.

"Як це не чіпляйся? Отак завжди: бовкне в своєму стилі, а ти потім розшифровуй, що вона мала на увазі та думай, чи можна довіряти жіночим відчуттям."

– Невже ти досі не розумієш?! Це означає, що сьогодні я найщасливіша за весь час, що ми тут разом.

– Ну, от так і скажи.

– Зануда, – зітхає Аліса. – Самій дивно: як я ще й досі кохаю такого зануду?! Але якщо навіть Махновський сьогодні не зміг зіпсувати мій настрій, то твої чіпляння тим більше не зіпсують.

– Тоді поділися, що ж зробило тебе дійсно щасливою?

– Сьогодні я остаточно повірила: ми можемо тут жити навіть з більшим комфортом, ніж у Харкові. І взагалі, тут, на Клевені, у нас із тобою є перспектива.

– Ти це серйозно?! – я навіть не приховую свого скепсису щодо зміни дружиною її поглядів.

– Не кепкуй. Я нарешті зрозуміла, що комфорт житла в наш час можна і тут підняти до рівня харківського. Навіть за бажання зробити його вищим. У Харкові, наприклад, про таку кухню я лише мовчки мріяла. Плюс у Харкові немає такого чистого повітря. Я вже не кажу про природу. Тишу і спокій. Супермаркета з таким асортиментом фруктів, ягід та овочів найпершої свіжості – прямо з грядки – просто не існує. Навіть уявити собі раніше не могла, що тут по факту незрівнянно вища якість життя – ти згоден? Робота, звісно, не та і цікавого кола спілкування дуже бракує – це очевидний мінус. Але й раніше я не по спеціальності працювала, тим більше, не за покликанням. Зарплата, певним чином, компенсувала нестачу тих потреб, але до прийнятного її рівня я йшла не один рік, ти знаєш, тож, маю надію, що й тепер щось зміниться на краще. Та й мої культурні запити двадцять другий рік змінив назавжди. І Подерв'янський правильно підмітив: треба не тільки брати, але колись і віддавати, ділитися отриманим. Як ти гадаєш, можливо, нам із Тосею теж варто спробувати замутити в Ютьюбі якийсь культурний проєкт?

"Ну нічого собі монолог. Що це з нею?"

– Не знаю. Особисто в мене з Махновським, боюся, нічого путнього не вийде. Прямо спинним мозком це відчуваю.

– Має ж бути якась причина?

– Ми з ним дуже різні, – я так і не розповів Алісі про Юркове дезертирство та й не збираюся це робити, бо... хтозна, як вона поставиться до цього факту, а я не хочу розчаровуватися ще і в ній. Ми часом слухаємо разом новини про війну, але практично ніколи їх не обговорюємо, бо свого часу я сам наклав на цю тему стовідсоткове табу: надто різне бачення і розуміння війни в тих, котрі були всередині неї і тих, які щось знають про це з новин. Тому, оминувши цю тему, веду мову далі, намагаючись говорити так само рівним голосом:

– Сьогодні мені здалося, що знайти в нашому віці нових друзів практично нереально. Тим більше в такій обмеженій спільноті, як Город. У вас із Тосею різниця в шістнадцять років, майже як і з Діаною. Та й смаки, здається, не зовсім співпадають, чи не так?

– Що таке справжні друзі? Чи були вони у нас взагалі? А якщо й були, то в іншому вимірі. Все змінилося: ми живемо в інакшому світі; в той, що був, вороття немає. Мене відсутність таких близьких подруг, які були в юності, не обтяжує. В Ужгороді я почувалася страшенно самотньою, за тодішніми моїми відчуттями життя закінчилось, лишалось існування без мети. А з тобою все змінилося. Зараз крім тебе й Діани мені ніхто не потрібен. Партнерство можливе, дружба по окремих інтересах теж, а чогось всеохопного я й не шукаю, не маю в такій дружбі потреби.

– Ну, а я відчуваю, що бізнес-партнерство, принаймні, довготривале й ґрунтовне, без справжньої дружби, коли повністю довіряєш партнерові, неможливе.

– Хлібе, я знудилась за драйвом, за справжнім ритмом, коли ти зранку в понеділок розкручуєш маховик справ й потім увесь тиждень, до вечора п'ятниці підтримуєш той ритм, щоб його й на вихідні вистачило і ще на новий тиждень лишилось, аби не з мертвої точки починати. Хоча, допускаю, це мені лише здається, що знудилась, і якщо я той драйв замучу́, то жалкуватиму за сьогоднішнім розміреним спокоєм.

– В тебе є вихід: підтримати мою ідею етнотуризму – там драйв буде лише пару днів на тиждень. Сама ж казала, що ми команда.

– Хіба ти від неї не відмовився?

– Чого б то я мав відмовлятися? Останній місяць майже всі мої думки були зосереджені на кухні, але бачення тієї ідеї як було, так і лишилось, я майже переконаний, що це абсолютно можливо.

– Майже?!

– Майже, це коли сам впряжусь, а коли на пару з тобою, то вийде гарантовано.

– Давай іще раз проговоримо цю тему.

– Ось лише в грубку підкину та бойлер увімкну й почнемо.

І вже через кілька хвилин ми з партнеркою, яка, бачте, почувається дійсно щасливою, повертаємось до обговорення моєї бізнес-ідеї. Що цікаво, зі щасливою людиною працюється конструктивніше, в мене навіть настрій поліпшується, бо від Аліси мовби якесь випромінювання йде. Хай це ще й не мозковий штурм, але вже схоже на командну роботу.

Ні, все ж таки, день народження в мене вийшов чудовий!

01.01.26 р.

Святки.

Важке покривало сну тане, мов сніг на сонці, тільки пелена дрімоти ще лишається. Й оскільки за вікном ледь-ледь починає сіріти, то я лежу на спині, закинувши руки за голову, відчуваю під лівим боком тепло Алісиного тіла й неспішно плину в потоці власної свідомості.

...Ну, ось він, Новий рік, – прийшов чітко по календарю: день в день, година в годину, секунда в секунду. Як сучасні фізики стверджують, і, звісно, Юрко Махновський разом із ними, часу не існує, а між тим людство ще бозна-коли вигадало собі забавку лічити неіснуюче і попри те, що часу нібито немає, затято продукує всілякі цяцьки, що ведуть облік кількості обертів земної та місячної куль у просторі, поділивши при цьому ті оберти на рівні проміжки часу аж до наносекунд включно, і що цікаво, самими ж тими фізиками, котрі час заперечують, і вигаданих. Мало нам тепер лічити неіснуюче, так ми ще й жалкуємо за втратами його, бо, бачте, взяли собі в голову, буцімто, є в нашому житті щось важливіше, ніж кількість скорочень серцевого м'яза чи вдихів-видихів легень. Конче нам потрібно, аби процеси дихання, кровотоку та метаболізму в організмі супроводжувались не відстороненим спогляданням навколишнього світу, а ще й наповненим по вінця змістом людського існування, що багатьом вбачається винятково у продукуванні чогось надзвичайно корисного для себе, хай воно часом і вкрай шкідливе для інших...

Відтак чимало з нас, ставши на якусь часову межу, перш за все, озираються назад із намаганням осягнути вже зроблене й оцінити чи достатньо було в ньому змісту. Ну що ж, хто я такий, аби порушувати цю звичку? За вісім місяців із гаком, схожим на обрубок хвоста спанієля, мені, точніше, нам з Алісою, цілком вдалося вмоститись на новому місці, облаштувавши доволі пристойне, як на мене, постійне житло. Не станься справжнього дива, коли в одну невловиму мить Аліса, скролячи стрічку Ютьюба, натрапила на канал Хорхе і впізнала того по світлині на заставці, й наше з нею життя потекло би двома зовсім іншими, набагато мілкішими руслами, не злившись в єдине повноводне...

Бо сумніваюся, що, живучи одинаком, став би влаштовувати такий ремонт; швидше за все, просто перебрався би жити в літню кухню і цілком був би задоволений якістю свого нового життя. З Раєю Сотниченко в нас теж навряд чи щось путяще вийшло, хіба що так і морочили б одне одному голову, час від часу сяк-так задовольняючи свої статеві потреби. Зате я вже ж точно став би деснянським рибалкою та постійним гостем родини Бальбів і Люда підгодовувала би мене своїми смаколиками, щоразу наділяючи мене додому щедрими підношеннями, бо жаліла би як холостяка. Можливо, я навіть завів би собі собаку, кота, курей чи перепілок – більше з тієї причини, аби сусідки не кололи мені очі риболовлею, тином та козами. Слабка насправді втіха. А незаміжнє городське жіноцтво кожного разу помічало би на базарі мої сумні погляди, якими я оцінював би добру його половину і якась власниця торгової ятки, проводжаючи мене поглядом, казала би подрузі:

– Я цього мущинку, може, і взяла б собі, на вигляд він шо треба, хай, правда, й трохи кривенький, дак тільки ж який од нього в хазяйстві вихлоп? Він же ж в наших ділах дуб дубом: ні ремонт зробить, ні дров нарубать, хіба що сумки з товаром за мною тягатиме... Мені орел треба, шоб діло в руках горіло, на гулянці літро горілки як за себе кидав, але й п'яницею не був, і рук не розпускав. А цей, по ньому видно, інтелігент, ні риба, ні м'ясо. Було б шо добре, Райка Сотниченко давно до рук прибрала би.

...Так могло бути. Але, дякувати долі, все склалося геть по-іншому. І тепер, коли ми часом приходимо з Алісою на базар, аби купити м'ясця чи якихось морепродуктів, чи чогось потрібного в господарстві, бо в Городі базар виконує функції супермаркета, й не лише продуктового, то я помічаю зацікавлені й дещо сумні погляди тутешніх бізнесвуменш, які вони кидають в наш бік та спиною відчуваю, як їхні очі свердлять в нас дірки. Навіть, мов той телепат, читаю їхні думки: "Куди мої очі дивились? Такого гарного мущинку прогледіла, роззява... Бач, за ручку ходять, наче вчора побрались. Казали, там такий ремонт оддув, шо куди твоє діло! Значить, і при грошах, і руки ростуть звідки треба. І чого я така нещасна?!"

Якби не війна... Ех, як добре було би, щоб все це жахіття останніх років виявилося сном – я би від щастя літав десь за хмарами, на сьомому небі був! А втім біс його знає, можливо, й навпаки. Сидів би в Харкові, розлучений, десь на зйомній квартирі, бо сумління замучило би ділити двокімнатну квартиру зі своїми дівчатами; по дванадцять годин на добу скнів би над рекламними текстами, вимучував би з себе осоружні ті слогани, унікальні торгові пропозиції, висмоктані з пальця переваги й решту всякої лабуди, що не має до реальності жодного стосунку...

Ні, ні про що не жалкую. Навіть про пекло. Бо тепер ми з Алісою обоє знаємо що воно таки існує і є платою за очищення душ від скверни. Коли правдою, хай навіть умовною, є озвучена якось Юрком Махновським гіпотеза від квантових фізиків, що наш світ може бути поліваріантним, тобто, ми можемо одночасно існувати в багатьох паралельних світах, куди потрапляємо в результаті нашого постійного щоденного, щохвилинного вибору робити щось чи не робити, тоді мене та Аліси могло би не бути вже в сотнях інших комбінацій і вже ж точно не опинилися б ми тут, на Клевені й не сталось би поміж нас ніякого відродження, коли від погляду чи навіть одного дотику рідної людини в душі зростає якийсь теплий клубок, з котрого починають випурхувати метелики, що туманять зір, а в серці запускають форсаж. Ні про що не жалкую.

...За всіма критеріями я таки людина щаслива. Не лише тому, що не загинув, повернувся з пекла, маю більш-менш цілі руки й ноги, дивом віднайшов сім'ю, а ще й через цю збережену родову спадщину. Часом на очі мені трапляються покинуті людські житла, вкрай занедбані, часом напівзруйновані. Я дивлюсь на них, уявляю, що те ж саме могло статися й дідовою хатою і тоді... Тоді все в мене складалось би зовсім по-іншому – незрівнянно важче фізично й морально, в рази довше по часу й куди витратніше по коштах. Тим, що так не сталось, я завдячую, знову ж таки, своєму родові. Спасибі дідові та батьку, які залишились на родовому прізвищі, не стали Саганьовими чи Саганіними, бо й моє життя склалося би тоді інакше, спасибі їм і за ті літні місяці, котрі ми з братом провели тут, в зеленому світі Клевені – ми ніколи не стали би такими, які є нині. Спасибі невструйлу Хорхе, як мінімум за те, що на відміну від мене, брат не відмовився від дідової спадщини й щороку докладав немало винахідливості та наполегливості, аби її зберегти: виходить, в його душі ця хата мала значно вищу цінність, ніж в моїй. Проте станом на сьогодні в мене до свого родового гнізда найтепліші відчуття, хата мені стала дорожча, ніж втрачена власна квартира в Харкові – і через спогади, і через пам'ять роду, і через подарунки предків, і, звісно, через власну працю над її оновленням...

Хочеш не хочеш, а я порівнюю нашу, тобто, дідову хату з тією, що придбали Махновські. Та людина, що продала їм хату, народилася в Городі, тут зростала, можливо, навіть у ті ж часи, коли й ми з Жоріком літували в діда з бабою, але пієтету до місця свого народження та дитинства вона не зберегла, отже і спадщина виявилась їй непотрібною, та й цінністю не вважалась, бо нею не береглася й продана була майже без торгу, аби тільки здихатись. Що залишилось в пам'яті тієї людини, які згадки дитинства? Обірвавши зв'язок з місцем, де виросла, навряд чи вона матиме стабільне почуття щастя, або хоча би уявний острівець безпеки і вже ж точно ні – родинного гнізда, куди можна відповзти, щоб зализати нанесені життям рани. Вже хто-хто, а я тепер знаю точно, бо пережив, сповна відчув усе це на собі. Мав би статки – не пожалів би грошей, обов'язково розвісив скрізь, по всіх далеких і близьких наших провінціях одне-єдине гасло: "Бережіть родинні гнізда – головне своє багатство!"

...Як змінився світ! Планета нині здається такою маленькою – не лише через можливість облетіти її літаком за якихось дві доби, тоді, як півтора століття назад цей маршрут долався за вісімдесят діб та й то лише у фантастичному романі Жуля Верна. Інтернет зменшив Землю до розмірів, осяжних звичайному людському оку і ми тепер цікавимось подіями в далеких від нас країнах не менше, ніж тим, що відбувається у власній, за дві-три сотні кілометрів, бо, виявляється, навіть події десь у чорта на рогах можуть безпосередньо впливати на твоє щоденне життя. Двадцять восьмого грудня в Тегерані почалися великі протести й ти вже міркуєш як це може вплинути на хід війни, бо друг твого ворога і твій ворог також, бісові його шахеди щоночі літають над нашими головами й саме вони занурюють у темряву твій навколишній світ. Відтак, якщо режим аятол впаде, то й нам, дивися, легше стане, а кацапам, відповідно, важче.

Коли світла довго немає, а від подій реальності всередині мене зростає рівень тривожності, я дістаю зі сховку зброю і починаю розбирати та чистити грізні чоловічі цяцьки: це неабияк заспокоює. Як на мене, в наш час це найліпша медитація, особливо, коли в руках знаходиться наган – досконала машинка вбивства, майже така ж легендарна, як і кольт, що всупереч богові врівняв колись американських чоловіків. Звук тріскачки барабана заспокоює, мов дитину мамина колискова. Ти роздивляєшся сталеве диво бельгійської інженерної думки, що тьм'яно зблискує у світлі смартфонового ліхтарика й раз по раз дивуєшся генієві людського розуму, що спромігся в ці вісімсот грамів сталі втиснути таку кількість інженерних рішень. Ось зводиш великим пальцем курок і одночасно казенник провертає барабан з набоями точно на одну сьому оберта, при цьому ще й посуває його вперед, ви́точка в каморі барабана насувається на виступ люфи, охоплюючи її ззовні, гільза набою з утопленою кулею і упорною юбкою входить всередину люфи й це забезпечує подвійну обтурацію порохових газів – така інженерна простота й надійність суто механічних рішень нині вже забута людством, принаймні, так мені здається. Ще одна така ж маленька штукенція, як і казенник – повзун, утримує незведений курок з бойком на безпечній відстані від капсуля набою і слугує запобіжником від випадкового пострілу, але варто звести великим пальцем курок, як повзун опускається вниз, вивільняючи шлях для бойка. Потрібно спорядити набоями барабан чи вийняти з нього відстріляні гільзи – на правому боці рамки револьвера є підпружинений важіль, що зветься дверцятами барабана: опускаєш його вниз і отримуєш доступ до камор, а закріплений під люфою маленький шомпол слугує не тільки для чищення зброї, але й для екстракції з камор барабану відстріляних гільз – потрібно лише трохи провернути вбік трубку, що той шомпол тримає. І всю цю злагоджену роботу красивого механізму, розміром менше, ніж аркуш формату А5, забезпечують лише п'ять пружин без жодної тобі електроніки. Сидиш, клацаєш, розбираєш, вкотре витираєш на деталях мастило, знову наносиш його – без потреби, винятково, як елемент гри, що заспокоює. Потім ховаєш чоловічу цяцьку до дідової шафи з інструментом і відчуваєш спокій та упевненість у собі, своїх силах.

...З Юрком вийшло так, як я й передбачав. Загалом відзняли ми з ним матеріалу на тринадцять відео, але три дні назад Махновський після зйомки заявив мені, що йому все це набридло, оригінальних ідей у нього більше немає, а якщо і є якісь, то в їх реалізацію потрібно серйозно вкладатися грішми, до чого він зовсім не готовий. І що в цей мій задум не вірить, і що доробляє вже якийсь унікальний токарний верстат по дереву, бо хоче серйозно, по-справжньому зайнятися токарними роботами, тому виходить з проєкту, а щоб я не ображався, всю ютьюбівську монетизацію від відео можу забирати собі. Говорив він довго, відчувалося, що не раз обмірковував свої аргументи, але я вислухав його мовчки й знизав плечима:

– Це твоє рішення. Примусити тебе його змінити я не можу, то й не буду.

Він явно лишився розчарованим: точно очікував протилежного, моїх вмовлянь, але й мені не хотілося мати партнера, бізнес із яким весь час триматиметься на волосині. Канал на Ютьюбі я запустив одразу ж після дня народження і навіть виклав перші п'ять відео, решта ще в роботі. Вирішив не здаватися й принаймні спробувати, аби зрозуміти чи варто взагалі займатися чимось подібним. Боюся зурочити, але перші результати надихають.

...У нас вже більше тижня справжня зима: з легким удень морозцем, з помірним сніжком, з холодними, під двадцять градусів морозу, й темними ночами, часто без світла – саме через шахеди. Сніжить майже щодня. Ніколи б раніше не подумав, що чистити від снігу стежки в дворі й поза ним буде мені за розвагу. Виявилося ж, що це до біса приємна річ, щось подібне до легкої вранішньої розминки, бо за всілякими невідкладними потребами нового господарства велотренажера ми з Алісою так і не придбали. Планували, що купимо на Новий рік у якості обопільного подарунку, аж тут, щойно після мого дня народження взялися обирати доступну нам за ціною модель, втрутився незримий дух Клевені й поламав усі наші плани.

Тепер лишається тільки зі скептичною усмішкою пригадувати перші тижні свого буття на цій землі, коли здавалося, що я, тим більше – ми з Алісою, маємо достатньо сили волі й характеру, аби жити тут за власними правилами та вподобаннями. Наївні! Ні, якби ми були відлюдькуватими, як Махновські, якби я не вважав себе тут майже своїм, якби не рідство, хай і далеке, з Уляною Петрівною, якби не столітні традиції дворового добросусідства з Гармашами та Яновськими, якби не давня дружба з Сашком Бальбо, якби не юнацька лавсторі з Раєю-Раєчкою, якби не спільні могили на кладовищі, якби не спільний стіл цілого кутка не де-небудь, а саме біля нашого двору, якби не пам'ять твого роду, за якою вся Клевеня належить саме йому, тобто, тобі, якби не...

Одним словом, ми з Алісою ще жили враженнями від мого дня народження, коли вона сказала мені під час вечері в понеділок:

– Сьогодні робила манікюр Вірі Гармаш, так та цікавилась, як ми збираємося Різдво святкувати і чи не заперечуватимемо, якщо вона зі своєю малечею принесе нам якусь вечерю, бо ті прочули в дитсадку, що хрещеники на Свят-вечір ходять в гості до хрещених батьків, а їхні куми тепер десь на Волині. Дуже просила виручити, бо діти плачуть отакими сльозами. Сказати, що ми Різдво ніколи не святкували, мені сміливості не вистачило. Розкажіть мені щось про Різдво, пане історику.

– Таке просиш, ніби я не з тобою всі ці роки прожив. Знаю лише, що готують дванадцять страв і снопа-дідуха ставлять.

– Так це всі знають... Тільки ж я не Люда Бальбо, дванадцять страв не здолаю: день лишився.

– А ти зателефонуй Ларисі Семенівні – теж твоя клієнтка. Гадаю, вона надасть вичерпну консультацію.

Як з'ясувалося з консультації Лариси Семенівни, деякі хитруни канон у дванадцять страв навчилися обходити невимушено легко: якщо налисники з трьома начинками, то це вже і страви три, а коли ще й нарізку з магазинного м'ясного асорті поставити на стіл за цим же принципом, тобто, ковбасу окремішно, а шинку окремішно, то й канону дотриматись буде загалом не важко, чим, власне, моя господиня й скористалася. Лишалася ще проблема з подарунками нашим "хрещеникам", бо, як запевнила Лариса Семенівна, це невід'ємна складова Свят-вечірнього ритуалу, але тут вже допомогла консультація Бальбів.

– Тепер грішми дають, – сказав Сашко, – а розмір од віку хрещеників залежить: від п'яти сотень до тисячі, а хто багатший, дак і більше.

Грошей в нашій сімейній касі лишалося негусто, а попереду ще й Новий рік нависав зі своїм запланованим прийомом гостей, тому, дещо дратуючись через непередбачувану обставину, ми таки виділили на ритуал для двох новоявлених малих родичів дві п'ятисотки. Аліса, скасувавши прийом клієнток, весь день двадцять четвертого пекла, смажила, крутила й завивала, я снував між кухнею та магазинами й так натрудив свою ласту, що до смерку вже не радий був нічому.

А все ж таки, Свят-вечір ми, як на Клевені кажуть, відбули. Замість дідуха в кутку на низенькому столику стояла з узваром макутра, тобто, макотра, вона ж макітра, з усіх боків обкладена, так і хочеться сказати оповита, запашним сіном з Гармашишиного сінника. Уляна Петрівна на правах родички й сусідки власноруч привела до нас нечисленний свій виводок – невістку й двох онучат, очевидно вирішивши, що це юй пудвернулася гарна нагода й собі глянуть: шо ж там такого понаробляв у дідовуй хаті харкувський шелегейдик?

– Ну-у, – споглянувши зроблене, вдоволена прогула Гармашиха, – яблуко од яблуні недалеко падає. Дід твуй покуйний, Царство йому Небесне, знаменитим був майстром, дак і ти ж, Глібе, не дуже одстав! Чортв'їть з чого, з дров, можна сказать, отаке наробить! Оце б устав Сергій Андрійович, да подивився на онукову роботу! Молодець, молодець! Шо не кажи, а руд наш, Саганювський, люде рукасті.

Від її похвали в мене навіть ласта на якийсь час перестала боліти. Гості прийшли не з пустими руками: "хрещеники" з гордістю вручили нам горщик з кутею та кільце домашньої ковбаси, Уляна Петрівна літрову банку сметани й грудку домашнього сиру, Віра, невістка, майстерно, тобто зовсім непомітно для нас, господарів, компенсувала наші витрати, незрозуміло коли засунувши в задню кишеню джинсів Аліси акуратно складену банкноту з портретом Вернадського.

Вечірка вийшла досить компактною по часу та необтяжливою за змістом і коли гості пішли, ми з полегкістю зітхнули: на світосприйняття наше ніхто не зазіхав, а прозелітизмом, чого так завжди боїться Аліса, й не запахло. Коротко кажучи, страшного не сталося й принципи наші лишились недоторканними, але які ж ми все-таки наївні були, коли вирішили, що все на тім і скінчилося! Бо вже наступного дня, на Різдво, стрівся мені в Городі Сашко Бальбо й суто по-дружньому попередив, що Щедрий вечір, який раніше святкувався тринадцятого січня, переноситься тепер на тридцять перше грудня, а оскільки на Клевені цього вечора завжди водили якусь козу, то, не виключено, заведуть і до нас:

– Підказую, бо ви ж порядки наші ще не всі знаєте, – проявив турботу найстарший Бальбо, – боюсь, аби конфузу якого не вийшло.

"Ох уже ж ці мені кози! – подумав тоді я. – Для Клевені прямо сакральна тварина. Куди не глянь, скрізь вони: мало того, що через тин скачуть, до воза йдуть, у золоті ходять і навіть якщо дохнуть, то оживають, дак їх ще й по гостях водять! "

У передчутті чогось грандіозно несподіваного, я зажадав від Сашка деяких подробиць і картина, що вималювалась в моїй уяві після його дозованих зізнань, мала вигляд епічного полотна. Оце Аліса зрадіє...

– Наскільки мені зрозуміло, – почав я за вечерею обережно готувати дружину до неминучого, – гостини Бальбів складатимуться з двох частин і почнуться ще тридцять першого, а першого лише продовжаться.

– Тобто?! – в неї почалася легка паніка.

– Сподіваюся, ти про Щедрий вечір чула. Це коли самодіяльні гурти ходять по сусідах, жіноцтво співає колядки, а господарі їх пригощають. Не знаю, чи Клевеня вже встигла оновити тутешню традицію, чи це ініціатива суто Сашка Бальба, проте цього року Щедрий вечір буде не тринадцятого січня, а тридцять першого грудня, тобто, в наступну середу. Тож мусимо чекати гостей.

– За кого ти мене вважаєш?! – Аліса прямо обурилась. – Та я в Ужгороді... Та я більше тебе... Та я...

– От і добре. Просто нам делікатно натякнули, що масштаб гостювання може бути збільшеним у рази.

– В рази?!

– Так. В рази.

Однією з сильних сторін Аліси є її здатність опановувати себе в критичних ситуаціях. Її початкова розгубленість тривала недовго.

– Значить так, – почала вона рішуче, мовби не вдома була, а на нараді в директора логістичної компанії, – ніякого кулінарного батлу між мною та Людою не буде: мені готувати тутешні страви та ще й у такій кількості – цю гру я їй програю. Готуємося без жодних комплексів у голові й гостям нав'язуємо власні стандарти. За тобою продуктова логістика, принести-винести, за мною кулінарна складова. Над програмою працюємо разом. Годиться?

– Годиться, – про себе зрадів я, бо все могло бути значно гірше, – але як щодо стратегії на Щедрий вечір?

– Витребеньки я не потягну. Голодним ніхто не залишиться: картопля в мундирах, оселедці, мариновані огірки з помідорами – донесхочу!

– Сподіваюся, ти гіперболізуєш, – аж похололо в моїй душі, – вечір же Щедрий, а не...

– Тоді за тобою шашлики і м'ясо на грилі.

"Куе́ а́ско![64] – від обурення мені пригадалася наполовину вже забута іспанська. Ще й тижня не минуло, як мені тут лестили й казали, що я титан і геній, і герой, і що на такій кухні будь-якій жінці працювати за щастя, й мені нема чого на ній робити, не чоловіча це справа, що свою я вже зробив..."

– А за тобою, значить, картопля в мундирах і огірки з банки?! Може тобі й байдуже, але я свинячою картоплею псувати своє реноме тут не бажаю!

Ми погризлися й цілу добу дулись одне на одного. Та оскільки обидвоє відходливі, а ще добре пам'ятаємо просту закономірність сварок, що чим довше вони тривають, тим важче потім миритись, а до тридцять першого лишається всього кілька днів і як не крути, але від Клевені не втечеш, то й замирилися в ліжку, бурхливо звільнивши душі від скверни чвари. Ніч була проти суботи, тож добру її половину присвятили стратегічному плануванню Щедрого вечора й наступного, Василевого, коли не помиляюся, дня. Що вже тут вдієш: є в моєї дружини така особливість – готування їжі не належить до її улюблених справ, добре, хоч процес емансипації спинився в ній колись на пів дорозі й вона всю дорогу нашого сімейного життя сумлінно тягне кухонного возика, бо покинути його чи то сумління заважає, чи, як не крути, дорожить нашими стосунками, а, швидше за все, і те, й інше. Тому мої їй співчуття та вдячність не мають меж, бо іншого якогось варіанту мені й не треба, інакше ми або давно розбіглись би, або стали колобками, що жахає мене так само, як і перше.

Що важливо в таких випадках? Стратегічне планування. Тільки воно, коли вміло проведене двома, хай і в минулому, але все ж таки менеджерами середнього рівня в компаніях середньої руки, здатне правильно розставити пріоритети, намітити цілі й прокласти маршрути для їх досягнення. В колі наших колишніх колег всі ці розумування викличуть хіба що гомеричний сміх, але що вони знають про Клевеню?! Тут навіть не менеджмент, тут цілий дипломатичний протокол, який далеко не всім нашим колегам з минулого дано усвідомити, осягнути й опанувати всі його тонкощі. Що оті ваші дрібні підкилимні інтриги офісного планктону супроти процесу соціалізації двох жителів мегаполісу в ком'юніті провінційних аборигенів? Часом народна дипломатія в дії за своєю складністю не поступається міжнародній, котра, як відомо зі слів одного депутата з вилами, тонша, ніж комар пісяє.

...Вже добряче смеркло, й аби не сніг, то дідька лисого я щось угледів би, але тут, вискочивши на загад Аліси в наш холодний коридор, чи то пак сіни, з каструлею салату "Курка на Гаваях", випадково зиркаю у вікно поряд зі вхідними дверима й обімліваю: внаш двір суне цілий натовп людей з Бальбами на чолі – може, й два десятки! Фронтовий досвід одразу ж дається взнаки: я мчу в хату, аби докласти обстановку й запобігти паніці.

– Йдуть! Уже в дворі. – застережливо піднімаю руку: – Без паніки! Там десятків зо два.

– Скільки-и?!

Грюкіт, стук у двері для годиться і ось уже в передпокої чути Бальбів голос:

– Є хто вдома?

А далі двері до зали настіж і купа люду, мовби фарш із м'ясорубки, починає заповнювати начебто й не маленьку кімнату, відтісняючи нас із Алісою в куток, де за діда з бабою колись висіли ікони. Жінки в барвистих заквітчаних хустках, чоловіки в кожухах і дітвора хто в чому, але в яскравому: Бальби, Хасточка, Гармаші, Чепурноуси (й Чепурноуси! – добре, хоч ми стоїмо в подарованих ними вишиванках) – одним словом, уся наша сторона Клевені. Ну, Сашко, й на тім уже тобі спасибі, що лише половину кутка привів, безпардонний ти чоловік! Де ж їх усіх посадити, ці півтора десятки людей, коли за дідовим розсувним столом більше десятка не поміститься? Ну, Бальбо, зачекай! Невже не вистачило розуму чи виховання повідомити, що приведе саме стільки?! Селюк недовчений..

Ой, сивая та й зозуленька,

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров'я!

Усі сади та й облітала,

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров'я!

А в одному та й не бувала,

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров'я!

Жіночі голоси такі сильні та дзвінкі, що від них дзвенить, вібруючи, скло у вікнах, слова якимось незбагненним чином звучать по-особливому небуденно, аж ми з Алісою раптом усвідомлюємо: які в біса можуть бути обра́зи на людей, котрі, хай і непрохані, прийшли до нас у дім, але не просто так, а в особливій формі – співом! – звуть нас добрими людьми й бажають здоров'я?! Аліса раптом починає тулитися до мене і я, зиркнувши скоса на неї, помічаю, що очі в дружини наливаються сльозами, через що і в мене самого перехоплює подих.

...Ясен місяць – пан господар,

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров'я!

Красне Сонце – жона його,

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров'я!..

Спів змовкає, а ми, розгублені й розчулені до сліз, ще якусь мить стоїмо, приголомшені, перш, ніж щось вимовити, потім не в лад і плутано, затинаючись, дякуємо й починаємо метушитися, не знаючи, що робити з такою кількістю гостей і як із цього виплутатись. Аж тут мені на думку спадає рятівна ідея: в літній кухні стоїть стіл-книжка, витвір ще радянського меблярства, тож, аби заспокоїти дружину, кидаю їй це рятівне коло й прошу Бальба:

– Ходімо, допоможеш мені дещо принести.

І до гостей:

– Роздягайтеся отам, у спальні, не соромтеся.

Та жіноцтво й так, без китайських церемоній, уже взялося допомагати Алісі: одні роздягають дітей, інші самі роздягаються, хтось порядкує зі стравами, а я чую від дверей голос найменшого Бальба, що смикає Алісу за руку:

– Я прийшов до тебе, щоб ти мені свого хвоста показала!

"Вляпалась, – усміхаюсь я про себе, – отак міфи в сучасному світі й руйнуються."

Стіл-книжка вирішив проблему. Всі вже повсідалися, місця вистачило і стільниця не виглядає порожньою – чого так боялась Аліса. Ніхто не розбувався, скрізь на підлозі калюжки води від розталого снігу, але нас це геть не вганяє в паніку, бо дерев'яна, протягом цілого століття фарбована підлога такого не боїться, це не сучасний паркет чи, тим більше, ламінат, які від подібних катаклізмів елементарно виходять з ладу за один лише вечір. Тим більше, що на Клевені в снігу навіть дрібки солі не знайдеш, тут сніг первозданої чистоти, без жодних хімічних домішок.

– М-м-м, добрий захолод! – не знаю, щиро, чи для годиться, хвалить Хасточка Алісин холодець та Бальбо тут же її й підправляє:

– Не захолод, а захолуд, кажіть уже по-нашому Агнесо Степанівно!

– І не захолод, і не захолуд, а захолид! – парирує Чепурноус і всі чомусь регочуть.

– Це в Гаврилках так кажуть, – уточнює Люда, очевидно, спеціально для нас та Віри Гармаш.

Я з цікавістю спостерігаю за товариством. У нас вже було, здавалось би, невимушене застільне спілкування з кожною представленою тут родиною, але, пригадуючи тепер минуле, відчуваю (сподіваюся, що й Аліса так само) певну скутість та відчуття якоїсь незручності, якогось промацування одне одного – що з Чепурноусами, що з Бальбами, що з Гармашами. А от між ними всіма цього не відчувається, всі ці комірки суспільства давно притерлися одна до одної і поводяться так природно, ніби це одна велика згуртована сім'я, де в кожного своя ніша, своя давним-давно прописана роль, як у вертепі, й ніхто не зазіхає на чужу територію експертних висновків, тем для жартів чи обговорень. Чепурноуси-інтелігенти, сувора Гармашиха, гедоністи Бальби, дипломатична Хасточка – всі жваво обмінюються репліками і, здається, всім без перебільшення цікаво та весело бути в одній компанії. Нам, господарям, від цього з одного боку неабияка полегкість, бо не потрібно вигадувати чим компанію зайняти, аби гості не нудьгували, а з іншого дивно, незвично й навіть дещо неприємно відчувати, що ми тут, та ще Віра Гармаш, майже зайві, що гості самі собі дають раду – ще й як дають! Невже ми колись таки впишемося в це ком'юніті й без перебільшення почуватимемося серед цих людей своїми?

– То де ж твій хвіст? – знову допитується в Аліси невгомонний, непосидючий Олександр Олександрович і по голосу його я чую, що він на межі глибокого розчарування.

– Не чіпляйся до тьоті Аліси, бачиш, їй ніколи, – втручається Люда, проте я відчуваю, що це аж ніяк не врятує малого від руйнації казки, хочу вигадати хоч щось для її порятунку, але нічого не виходить, в голові повний ступор.

– Зараз, зараз, моє сонечко, – заспокоює наймолодшого Бальба дружина, вмостивши на стіл велику тацю з картоплею по-французьки, – зараз усе буде: і хвіст, і все-все-все!

"Що це вона вигадала? Експромт? Цікаво..."

Аліса ж тим часом іде до спальні, й доки компанія займається розподілом гарячої страви, її немає. "Що вона там збирається причепити собі замість хвоста? Хіба що віник біля грубки візьме..." – генерую собі здогадки й поглядаю на двері. Гостям до цього байдуже, один малий Бальбо, наївне створіння, все ще не відводить погляду від дверей, з останніх сил сподіваючись на диво. Ех..

Аж тут ліва стулка дверей прочиняються і в їх прорізі постає щось пишноруде: обличчя моєї лицедійки сховане за машкарою лисячої мордочки, на руках якісь квадроберські рукавички у вигляді лисячих таки ж лап, і зробивши три кроки вперед, Аліса вправно вильнувши стегнами, демонструє рудий лисячий хвіст з білим кінчиком, якимось хитромудрим способом причеплений ззаду до її джинсів. Очі Олександра Олександровича стають круглі, наче ґудзики, рот сам собою відкривається з подиву й несамовитий вереск захоплення виривається з нього – аж деякі гості підскакують від несподіванки

"Де вона взяла?! Коли встигла? Чому не сказала?" Я лише здогадуюсь, що це дійсно щось квадроберське, – в Іспанії доволі такого надивився, – проте таємниця появи інтригує. До того ж ефект, здається, перевершив усі очікування навіть самої вигадниці. Краєм ока встигаю помітити, що Бальбам – Люді з Сашком – така увага до їхнього найменшого неабияк лестить: обидвоє розпливлися в усмішках і задоволення від вистави мають не набагато менше, ніж сам Олександр Олександрович. А той знову по-свояцькому здерсь Алісі на коліна, гладить руде хутро і міриться розібратися з хвостом, що звисає до самої підлоги. Малі Гармаші та Бальбові двійнята обступили вже тьотю й кожне хоче не лише погладити, але й посмикати Алісині аксесуари, навіть випробувати їх на міцність. І все йде до того, що сьогодні моя половинка точно лишиться голодною.

Маскарад ще кілька хвилин перебуває в центрі уваги всієї компанії, а потім розмова повертається в старе русло і знову я лише спостерігаю та мотаю собі на вус цікаві моменти.

–...а Нінка Свиноматка як заверещить: "Ой, божечки, це в мою хату влупили!" – розповідає Люда. – Ми їй усі кажемо: "Да в тебе ж хата не там, а отам, заспокойся", а вона ні в яку: "Відпустіть мене з роботи, моя хата горить!" Доки не здогадався хтось набрати номер Миколи, дак і той тільки з п'ятого разу пояснив, що кацапи по ГРП вдарили, а вдома все нормально.

– Безголова тая Нінка Свиноматка, – безцеремонно ставить тавро Гармашиха, – накупить в секонд-хенді всякого барахла, на себе натягне й ходить, наче Дудуйкова криша, хай бог милує!

– Це вже точно, – й собі підпрягається Хасточка, – вдягається, мов сліпа на Йордань.

– Свиноматка, то страшна людина, – це вже Сашко Бальбо, – не знаю, як моя Люда на роботі з нею вживається? Колись оце, під зиму, їдемо "швидкою" на виклик, жену по Городу кілометрів шістдесят, біля кладовища вулички такі вузенькі, а вона вилітає зліва, з провулка, на вєліку і мало не мені під колеса! Насилу встиг загальмувати. Висунувся, да здуру гаркнув на неї, дик, думав, і машину потрощить: виламала з куща лозину і давай мені по лобовому склу шмагать! Самашедча якась.

– Це прізвище таке – Свиноматка? – дивуюсь я.

За столом всі чомусь регочуть, аж за животи хапаються.

– Да ні, – береться пояснювати Сашко, – це по-вуличному так. Вона колись, замолоду ще, в Недбаївці свинаркою була на фермі, да років, може, й двадцять на базарі поросятами торгувала. А як грошей з чоловіком назбирали, да в Город перебралися, дак її тут Свиноматкою всі й прозвали.

– Із заздрості, мабуть, – сміюся я.

– Ой, ні; карма в неї така. – філософським тоном промовляє Люда. – В Нінки дівоче прізвище Цицька, приїхала до нас із заходу України, а як заміж вийшла, Криволапа стала – як ото кажуть, проміняла шило на мило. Дражнилку їй придумали й знову не повезло – Свиноматка тепер. Тут хто хочеш сказиться. Вона в нас посудомийкою влаштувалася, щоб задурно свиням помиї мати. Микола, було, кожного вечора по два чи й три бідони мотоциклом везе.

– Да-а, – хитає головою Уляна Петрівна, – вміють же люди жити! Отак і багатіють.

Всі знову регочуть, я приглядаюсь до Гармашихи, бо все не можу зрозуміти: серйозно вона каже, чи відверто тролить незнайому мені Свиноматку, але та й оком не змигне. Схоже, раніше я таки недооцінював її почуття гумору.

– Уляно Петрівно, тепер іще у Вас запитаю: що це за Дудуйкова криша така?

– Да шо ж? Був колись за совєцької влади чолов'їк, Дудуйко прізвище. Хату мав стару, пуд солому, дик вун залізом її усяким перекрив, якого тульки вдалося назбирать: і б'їле, й синє, і жовте, й оцинковане, й фарбоване – з якоїсь старої хати зняв. Хто, бувало, по гулочці їхнюй іде, дик все очима на ту рябу кришу стріляє. Так ото й приказувать стали: Дудуйкова криша.

– Треба заспівать! – мовби від сну прокидається Сашко. – Бо скоро й додому пора, о дев'ятій світло вимкнуть, а ми сидимо, наче на поминках.

І тут же затягує своїм баритоном:

– Гей, наливайте повнії чари,

Щоб через вінця лило-о-ся..

Застілля радо підхоплює і в хаті гримить так, що чути, мабуть, по всій Клевені. Ні, що не кажи, а Бальбо таки справжній гедоніст, мастак жити легко, весело й невимушено. Наспівавшись, команія починає збиратися, бо попереду Новорічна ніч, всім хочеться встигнути, доки є світло, підготуватися, оформити святковий стіл. Нам з Алісою дещо сумно: щойно хата дзвеніла піснями, вітальня під зав'язку забита гостями, а коли всі розійдуться, ми лишимося вдвох при вщент розгромленому столі й купі брудного посуду. Та навіть якщо все прибереться, контраст між сприйняттям Щедрого вечора та приходу Нового року лишиться величезним. Можливо, подібні відчуття є першими дзвіночками старості, що вже тупцяє на нашому порозі? Ну, добре, висловлюся не так категорично: сигналом, що скоро й молодість із нами попрощається, мов ці гості?

Бальби йдуть останніми. Люда з Ліною все ніяк не можуть припинити обмінюватися враженнями від нашого ремонту, ахають та охають, аж доки очільник роду рішуче кладе цьому край:

– Дівчата, одразу вам кажу: все, що тут побачили, витрусіть з голови прямо на цьому порозі, не несіть мені додому!

Тон у Сашка, як завжди, м'який, але все одно зрозуміло, що за ним непорушна стіна, хай і обкладена чимось м'яким.

– Як це – витрусити? – допитується Ліна.

– Отак, – Сашко знімає в'язану шапку, нахиляється вперед і вдає, що долонями з розчепіреними пальцями обтрушує свою густу чуприну.

Нам з Алісою дівчат трохи жаль і ми ніяково усміхаємося, Люда, легка душа, зі сміхом штовхає свого чоловіка в спину:

– Йди вже. Світло ось-ось вимкнуть, будемо стола при свічках лаштувати.

Та Сашко обертається до нас:

– Зранку ж приведу до вас хлопців своїх засівати, дак щоб хвіртка була незамкнена.

П-ф-ф-ф... Отакої! Виспимось, називається.

...Новий рік ми зустріли буденно. Само собою, розмовляли з родичами, але Діана була не сама і десь в гостях, правда, бойфренда нам так і не показала, Хорхе теж недовго з нами порозмовляв, зате майже опівночі впали мені на картку триста євро: так я й не зрозумів, чи це новорічний подарунок, чи сплачена авансом братова січнева данина? Тесть із тещею знову скаржились на життя, жалілись, що не можуть звикнути до Миколаїва, тож розмова вийшла не надто змістовною.

Сидимо удвох при тьм'яному (ну, добре, – інтимному) світлі двох акумуляторних світильників і ведемо мову про день, що скоро настане: про засівальників, з якими хтозна, як слід поводитись, чим пригощати й одарювати, про те, що завтра в обід нам іще Бальбів приймати по другому колу, а відтак про меню, половини запланованих страв якого вже немає, а чверті – ще немає, при тому, що заплановані Алісою беф-бургіньйон, львівські сирники та якісь малинові трайфли вимагають щонайменше пів дня роботи, ще й за мною лишаються шашлики і стейки з яловичини, а отже, попри святковий у нашому розумінні день, доведеться вставати рано й удвох клопотатися на повну силу.

Та попри все навіть в Аліси язик не повертається скаржитись на безпардонність Сашка Бальба чи місцеві традиції: схоже, Клевеня якимось непомітним підступним чином таки бере нас у свій чарівний полон.

– А розкажи-но мені, – пригадую я Щедрий вечір, – звідки в тебе цей маскарадний костюм узявся?

– Ой, робила днями Люді манікюр і та бідкалась, що малий Сашко щодня про лисячого хвоста згадує, ніяк не дочекається прийти до нас його побачити. А воно ж таке чарівне дитя, що мені жаль стало розчаровувати. Шукала, може хтось продає на OLX справжній хвіст, та виявилося, що там тільки костюми для квадроберів. Покрутилась-покрутилась і виписала.

– Скільки?

– Та... Півтори. Це диво якесь, а не хлоп'ятко. І за шию мене обіймав, і в губи цілував та так цнотливо, чисто, що я аж мліла вся. Губки ніжні, вушка м'якенькі, молочком пахне.. Я навіть позаздрила: оце б нам такого!

– Серйозно? – я з недовірою дивлюся на дружину. – Ти ж іще сім років назад казала, що пізно нам про другу дитину думати.

– Це тільки мрії... Мене в Латвії так почистили після русского міра, що я вже ніколи не завагітнію...

– Давай будемо спатки, – я обережно беру її долоньки в свої, – у нас вранці новий рік почнеться з турбот.

... Ще й не розвиднілось до ладу, а в двері вже грюкають. Невже Сашко? Так рано?! Іншим разом я би розсердився, проте сьогодні не можна, ми це вже зрозуміли. Тому приречено схоплюємось з ліжка і я, сяк-так вдягнувшись, мчу відчиняти двері. Так і є – Бальби. Троє, чоловіча половина роду. Вітаються хором, хоча й трохи невлад:

– З Василем будьте здорові!

– Дозвольте засіяти, – тут же питається середній, Славко, але таким тоном, що ти розумієш всю риторичність його прохання: ці засіють в будь-якому разі.

– Заходьте до хати, – заінтригований майбутнім процесом незнаного мною досі процесу засівання, прочиняю перед гостями двері в передпокій і Бальбів гурт вносить туди з собою хмару морозної свіжості, але не спиняється на порозі а суне до вітальні.

З ванної кімнати визирає нашвидкоруч вмита й причесана Аліса, що не встигла навіть змінити піжаму на щось доречніше і старший призводень вранішніх гостин підштовхує нас у спину:

– Ваше місце тамечки, – Сашко показує вглиб приміщення, ми знов опиняємось на покуті, а він зачинає:

Сію-вію-засіваю,

З Новим роком вас вітаю!

На нас хмарою летить якесь зерно, що його в три руки щедро розкидають Бальбові чоловіки, торохтить по всій вітальні, не оминає кухню, скаче по столах і підлозі, тоненько дзвенить по віконному склу – мати рідна, що коїться!

Сійся, родися

Жито, пшениця,

Всяка пашниця...

Боюся навіть уявити що коїться в голові Аліси з її перфекціоністським ставленням до порядку: певно, вже прикидає скільки часу піде на прибирання всього цього посіву – точно цілий день роботи. Скоса зиркаю на дружину – дещо розгублена, вона все ж таки ніяково всміхається, бо, як і я, абсолютно не готова до такого й не знає, як їй поводитись, але, здається, розуміє, що це день такий, один лише на рік, народна традиція, тому терпимо, терпимо...

Набажавши господарям купу всього: і сміху, й здоров'я, і щастя та багатства, і щоб жили ми дружно, мило, аби нас усі любили, щоб цвіли, як пишний цвіт та й прожили сотню літ, Бальбове тріо замовкає. Та знову, як і вчора, ні в мене, ні в Аліси немає на Сашка і крихти злості або невдоволення за порушений спокій та вчинений розгардіяш – як можна злитися на людей, а особливо на цих двох хлоп'ят, коли люди не полінувалися встати, прийти по холоду, навіншувати стільки всього й не есемескою, не в месенджері, а живим теплим, з душею, словом! Тож ми щосили дякуємо й не знаючи яким дарунком віддячити, губимося в здогадках. І винятково з тим, аби хоч якось заповнити незручну для нас паузу, я запитую в Сашка з огляду на його дещо пом'яте лице та в надії, що він зрозуміє недоречність свого надто вже раннього візиту:

– Може чарку та поснідаєш?

– Дик, само собою ж! Наливай!

"О восьмій ранку?! Ну нічого собі!"

Добре, нехай буде й так. На столі ще звечора лишаються накриті серветками рештки нашого новорічного столу – лягли спати, полінувавшися прибрати. Аліса шаснула перевдягатись, я пропоную малечі фрукти й цукерки, Сашко тим часом, як свій, роздягається й дітей роздягає і ми вже сидимо за столом, добре, хоч в холодильнику лишилось відучора пів пляшки недопитої Бальбом же горілки – півтори він Щедрого вечора мов за себе кинув: недарма очі червоні й мішки під ними. Апетит у Бальба відмінний – сам Арістіпп[65] позаздрив би, напевно. Трощить собі рештки салатів, м'ясну нарізку вперемішку з пармезаном і так апетитно, що в мене теж прокидається відчуття голоду.

Вже й Аліса вдягнулась та причепурилась, простягає дітворі дві останні п'ятисотки – весь кеш, що станом на вчора лишався у нас на хазяйстві, та під приводом необхідності готувати обідній стіл, іде на кухню. Мені це неабияк муляє, бо за мною ж м'ясо на відкритому вогні, а досвід слабенький: шашлики ще так-сяк навчився смажити, зате стейки – справжня проба пера, дебют і тільки авантюрист, любитель спонтанних рішень, як от я, спроможний експериментувати прямо перед такими вибагливими гостями, як Бальбова родина. Підозрюю, що готувати дві страви одночасно стане для мене ще тим квестом та й на підготовку потрібно щонайменше три години вільного часу, отже, максимум, що я можу дозволити собі для вранішнього детоксу Сашка, це година-півтори, не більше.

Отож ми сидимо, я підливаю, Сашко з апетитом п'є-закусює – чи похмілля йому невідоме, чи такий натренований, бо мені після його вчорашньої дози в горлянку би нічого не лізло; спинним мозком, як-то кажуть, я відчуваю Алісину напругу, що саме шкварить-смажить на газовій плиті свій беф-бургіньйон, ще й малеча біля неї крутиться: Славко вже в лисячій масці, Олександр Олександрович не може натішитись причепленим на нього рудим, з білим кінчиком, хвостом і всередині мене починає зростати глухе роздратування – ось-ось спонтанно вихлюпнеться на Бальба. Коли ж це він, відкинувшись на спинку стільця, переможно оглядає побоїще – спустошені біля нього тарілки, й ледве стримавшись, щоб не відригнути, каже:

– Вибачай, Хлібе, да нам уже пора йти: просила Люда дещо помогти їй.

І до своїх нащадків:

– Хлопці, кажіть господарям спасибі й рушаємо. Чи вже забули, що хотіли по всій Клевені засіять? Вдягаємось!

"Хух, ну нарешті!"

Аж тут щось майнуло за вікном, тупає в коридорі, шкряботить у передпокої і... на тобі!

– З Василем будьте здорові! Можна засіять?

Михайло Гергель, гуру будівельний. Ну, все...

Збираю в кулак рештки волі й вимучивши із себе щось схоже на посмішку, вдавано радісно, а насправді – приречено, кажу:

– Авжеж, чекали!

Бальбова трійця, застрягнувши в дверях, з лементом вдягається, Михайло-гуру, не в приклад Бальбам, скромненько так сипле жменьку зерна недалечко перед собою:

Житом, житом із долоні

По долівці, по ослоні,

Засіваю в вашій хаті

Будьте дуже ви багаті!..

– Ой, спасибі, що не забув нас! – навіть Аліса на мить відірвалась від плити, не знаю тільки, щиро вона це, чи з простої ввічливості.

– Чарку будеш? – це вже я.

– Само собою, сьогодні день такий. Тільки ви мені спочатку покажіть, що тут настроїли – думаєте, чого я зайшов?

"Ага, он воно що, виявляється!"

– Не прощаємось! – гукає з передпокою Бальбо і брязкає клямкою.

"Та вже ж... Весело двадцять шостий рік починається, нічого не скажеш! Це що ж тепер, отак цілий рік і будемо маятись?!"

– Ходімо, – кажу гуру, – буду показувати.

Коли таки сідаємо до столу, там уже парує відварена картопля, стоять дві мисочки з огірками та помідорами і яєшня з беконом – швидко Аліса зорієнтувалась, молодчинка! Недопиту вчора пляшку "Козацької ради" Бальбо таки спорожнив, але червоне вино ще лишається. Ну, як на Клевені кажуть, дарованому коневі в зуби не дивляться, може й пронесе?

– Вибачай, – у мене від сорому горять вуха, – вчора щедрувальники все підчистили, а сьогодні гості в обід прийдуть.

– Нормально! – схоже, Гергель ні на що особливе не розраховував, а зайшов подивитися ремонт, бо ж, вочевидь, Всевидяче око Клевені його вже оцінило й поголос миттєво розійшовся кутком.

– Здивував ти, здивував – мій тобі респект! По людях тепер підете, чи як?

– Та ні, – заспокоюю я гуру, – ремонти це не наше. У нас самих ще стільки всього переробляти, що які там люди? На своє би вистачило сил.

Перехилили келихи, длубаємось у яєшні – Гергель, одразу видно, не Бальбо, їдок ще той, недарма ж такий худий. Я весь сам не свій – треба вже вогонь в печі розкладати, інакше про шашлик зі стейками можна буде забути й доведеться перед Бальбами червоніти хіба ж так! Щось майнуло за вікном – невже Бальбо, хай йому грець?! Клямки брязь! брязь! – одна, друга...

– Дратуте! Засіять мона?

Кау. Ну не йопересете?! Але терпи! – день такий, що маєш усміхатися й радіти щиро, від душі, кожному засівальнику.

– Заходь, Миколо. Засівай!

Сійся, радися

Жита, пшеница

Гарох, чачавица

І всяка пашница.

Внизу карениста,

Згари каласиста,

Шоб на сей рік

Да стала бильше, ниж тарік!

Сіє теж скромно, схоже, зерно економить, мабуть, по всій Клевені намірився засівати. Таки традиція.

– Сідай, Миколо, вино будеш?

– Дик! – таке тутешнє коротке слівце з багатьма сенсами в залежності від ситуації: в даному випадку аналогічне "Ти ще питаєш – авжеж, буду!"

– Ну, я пішов, – тим часом витирає паперовою серветкою губи гуру Михайло й підводиться, – спасибі за пригощання!

Ллю в чистий келих вино для Кау, рука автоматично сама спиняється десь на третині, але, виявляється, крім мене за цим процесом пильно стежить і Микола й одразу ж кладе палець на горлечко пляшки:

– Країв не бачиш, бнах?! – і звично шкіриться своїм некомплектом, ширячи вітальнею свіжий горілчаний дух. – Жисть далжна буть повнаю, як стакан.

Дійсно, чого це я? Доливаю максималістові по самі вінця – чи мені жаль рідини? Кау, на моє запрошення сісти, відповідає набридлим уже до оскомини, дурним кацапським жартом, що, мовляв, культурні люди запрошують гостя присісти, а "сісти" він завжди встигне. За тим одним духом вихиляє келих і кривиться, наче середа на п'ятницю:

– Кислячче... – мовляв, не розумію вас, ідіотів, що п'єте такі помиї, як ось це ваше французьке "Мерло" – тільки гроші переводите.

Прямо рукою бере з тарілки смажене яйце, за ним солоний огірок та окраєць хліба і з повним ротом бурмоче до мене:

– Звиняй, треба йти. Каму празники, а каму каней порать: скатині не вталкуєш пра засівання, бнах, єй треба, шоб у яслах була повна.

Мабуть, мені зараз слід відчувати неабияку вдячність Кау за те, що людина ось від коней відірвалась, аби тільки в нас "сей рік да стала бильше, ниж тарік!", а я при цьому ще й гостя не хочу відпускати, егоїст безсоромний.

На ходу вдягаючи куртку і шапку, проводжаю Кау аж до хвіртки. Йому, звісно, це видається за прояв пошани, бо на Клевені прийнято дорогих гостей якщо не стрічати на хвіртці, то вже ж неодмінно проводжати до неї і навіть далі, на вулицю, щоб там уже налити останню чарку – "на коня", він навіть здивовано зиркає на мої руки, чи немає в них пляшки з "кисляччям", але не спостерігши, рушає геть, правда, звертає при цьому не направо, в напрямку своєї хати, а вліво – до Хасточки, звісно ж.

– Заскочу да Степанавни, – виправдовується Микола, – хто єй засіє, кали не я?! Адинока женщина...

Ну, здається, все. Чепурноус засівати не прийде і дід Пантьошка також: схоже, старші до молодших не ходять. Мені би слід, хоча би до двох сусідок, бо образяться, проте нині без четверті десята, пора вже піч розпалювати, інакше буде перед Бальбами ганьба на віки вічні.

І коли в печі спалахують дрова, а сиве пасмо диму почало втягуватися в комин, я йду до Аліси – на розвідку: як там у неї з настроєм?

– Здається, в мене все йде по плану, – тон у дружини неочікувано бадьорий і це попри три неочікувані візити! – А що в тебе?

– Начебто теж вкладаюся в таймінг.

– Сьогодні справжній екзамен для нас.

– Все буде добре. Головне – не поступитися принципами.

– Стоятимемо, наче дві скелі! – сміється Аліса. – Навже ж два харківські менеджери відступлять перед аборигенами?

– Сподіваюся. Маю пів годинки вільного часу, тому намислив по сусідках сходити засіяти, бо інакше, відчуваю, образа буде майже смертельна. Де б його зерна взяти?

– А це, що на підлозі, змести – не годиться?

– Боюся, то було би з нашого боку святотатством.

– Можливо, перловка підійде? Я на кутю дві упаковки брала.

– Давай, хто його там розбере?

– Головне, не напийся, – напучує дружина, – і не забувай про піч.

"Турбота в іронічній формі? – скептично про себе всміхаюся. – І як це ти Раю Сотниченко не згадала?!" Мабуть, в Аліси, попри клопоти, дійсно гарний настрій. Аж дивно.

– А шо, більше вже немає? – руба ставить запитання Сашко, мов за себе кинувши порцію беф-бургіньйону і почавши здогадуватись, що добавки не буде.

Яловичина, чотири години тушкована в червоному бургундському "Піно-нуарі", розімліла до стану, що її й беззубий розжує, увібрала в себе всі аромати й смаки ретельно підібраних інгредієнтів густого соусу і, чудово поєднавшись із відвареним рисом "Басматі", буквально за кілька хвилин знищила весь початковий Бальбів скептичний настрій стосовно кулінарних здібностей моєї Аліси. Та головний наш підступно цинічний задум полягає в тому, що гості отримують кожен свою порцію і жодної добавки потім.

– Смачно було? – невинним голоском запитує авторка беф-бургіньйону.

– Клас! – піднімає догори великого пальця Сашко. – Тільки чого так мало?!

– А це спеціально, – єхидненько усміхається поза край вдоволена Аліса, – щоб тобі хотілося ще до нас у гості приходити.

– Завтра ж буду!

– Е, ні, це страва святкова, роблю її тільки на Новий рік.

– Ніякої поваги до гостей!

Якби моя Аліса почула таке від гостя кілька місяців назад, навіть не уявляю, що би з нею сталося. Та тепер вона вже дещо звикла до Сашкових простецьких жартів, тому і цей сприймає без паніки.

– Ви показали нам свій варіант гостинності. А ми вирішили показати вам як відбувають гостей у Харкові. Хіба ж не цікаво?

– Дак шо, голодом будете нас морити, чи як?!

– Сашо, ну припини, люди казна-що подумають, – ніяково усміхається Люда.

Аліса реагує поблажливо:

– Ми були впевнені, що першого січня всі вже об'їлися донесхочу і готувати багато немає сенсу: краще мало та смачно.

– Що таке "донесхочу", я не знаю. Наступного разу мені подвійну порцію!

Аж нецікаво стає. З першого удару – в "дев'ятку".

– Як вам вино до яловичини? – я недарма запитую старших Бальбів, бо прискіпливо довго шукав у Мережі іспанське терпке вино, доки не натрапив на "Вінья Реал Резерва" врожаю 2016 року, з яскравими насиченими танінами – якраз до яловичини та шашлику.

– Бомба! – Сашко не приховує задоволення. – І горілки не треба. Мабуть, сотні дві за пляшку віддав?

Віддав утричі дорожче, і пляшок тільки для цього обіду купив аж три – загалом ці свята роздягнули нас до нитки, бо самі лише стейки потягнули на три тисячі, але хто ж у цьому зізнається?

– Майже вгадав, – кажу я, відвівши очі, – але смак того вартий, еге ж?

– Ну, ти багатий, можеш і побалувати друга.

"Гм... Правильно буде сказати: божевільний."

Після стейків з мармурової яловичини, котрі родина Бальбів знищила надзвичайно апетитно, особливо троє найменших, що гризли свої шматки, мовби дикі кошенята – з якимось хижим утробним мурчанням, нам стало зрозуміло, що можна святкувати перемогу. Тож ми повністю розслабились і сидимо собі, вичікуємо, коли Сашко підмете рештки, що лишилися після його найменшого нащадка, аби нарешті справа дійшла до шашликів. Сам же Олександр Олександрович, по вуха закоханий в Алісу, знову дереться на її коліна, як повноправний господар на свою коняку, Славко та Славка лише заздрісно на те поглядають, бо, схоже, нова українська школа вже встигла прищипнути їхні відчуття природної безпосередності та навіяти перші "не можна".

– Не жалкуєте за харківським життям? – Люда запитує, аби порушити запалу мовчанку, бо, вочевидь, соромиться того апетиту, з яким її чоловік отримує насолоду від медіум-просмажки шматка яловичини.

Ми з Алісою перезираємося.

– Та ні, – знизує вона плечима, – жалкувати можна, якщо людина сама обирає зміни, а коли життя змінили обставини, то нічого не вдієш і жалкуй, не жалкуй, а мусиш прийняти. Вепео в країні чотири з половиною мільйони, та ще за кордоном стільки ж, мабуть, а ми утрьох лишилися живі, знайшлися і живемо не в гуртожитку, бомби на голову не падають – за чим жалкувати?

Сашко нарешті доїв і з ситим виглядом вдає, що це саме він започаткував нову застільну тему:

– А хотілось би повернутися до того, що було?

"Аліса почала, нехай вона і закінчує" – думаю я, бо привселюдно порпатись у власних рефлексіях чомусь не маю жодного бажання.

– Навіщо дражнити себе марними ілюзіями? – Алісу, схоже, навпаки, потягнуло на відвертість. – Маємо жити реаліями. Тут, на Клевені, є свої переваги, тому будемо вживатися. Звісно, часом дуже хочеться в театр або музей, але ж війна. Коли таке бажання виникає, я сама собі кажу: "Забудь. Головне – чоловік знайшовся і ми разом; у доньки все добре. Це основне". А ви як тут відпочиваєте? Як інші відпочивають?

– Ну, як-як?! – схоже, Бальбо навіть розгубився. – Я ось рибу люблю ловити. По гриби ходимо.

– А Люда? – переводить погляд Аліса.

– А Люда готувати любить. Да чого ти мене питаєш?! Ось вона рядом сидить.

Люда, як завжди, лише тихо, спокійно усміхається:

– Так, моє хобі – кулінарія. І готувати люблю, і смачно поїсти.

– Це для тіла, – в голосі Аліси я чую приховане розчарування. – А для душі?

– Для душі діти, чоловік, спокій у сім'ї, порядок, горо́д, – Люда всміхається так поблажливо, ніби розмовляє не з ровесницею, а з тінейджеркою, котра ще нічого не тямить в житті.

– Го-ро́д?!

– Ну да. Знаєш, як воно цікаво, коли все починає прокльовуватись із землі, росте, в'яжеться, стигне?! А тоді врожай збираєш і радієш, що в тебе всього вдосталь, на всю зиму вистачить. Коли в тебе четверо дітей, думаєш не про музеї, а щоб малеча була нагодована, вдягнена да в погане щось не вплуталась. Люди всі різні. Хтось бачить щастя в театрі, а хтось у дітях, хтось багатий грішми, а хтось дітьми. То вже старість покаже, хто правий. Є тут у нас один крутелик: бізнес мав, таким багатим був, що куди там! По закордонах усе їздив. І жінка в нього була, і донька; так усе шукав, хто би йому сина народив. Гуляв направо й наліво, п'ята чи шоста вже й сина йому народила, а він і далі гуляв, усе молодших шукав. А тепер лисий, старий, бізнес свій профукав, живе один і раптом що, то й склянку води нікому буде подати, й очі закрити. Невже ж він щасливий? Мені такого "щастя" не треба.

– Так я ж не кажу ні про великі гроші, ні про щастя загалом, – Аліса не здається, – лише про потребу людини всебічно розвиватися. А без мистецтва це неможливо – я так вважаю.

"Блін, Аліса знову за своє! Невже з Чепурноусами нічого не навчило? Набіса ще й тут показувати якусь свою вищість?!"

– Алісо, тоді виходить, що в Харкові, чи там Києві, живуть люди вищого сорту, а решта, по всій Україні, так собі, другий сорт? – Сашко чеше прямо, як є, без дипломатії. – Бо коли десь театру чи музею немає, то там уже й не люди живуть, чи як це розуміти?

– Ой, Сашко, та я геть не це мала на увазі! Я ж не казала, що тільки театри чи музеї дають щось для душі. Я про те, що не одним господарством і повсякденними клопотами має жити людина. Он Лариса Семенівна керує студією дитячої творчості, вишивки тче, малює.

Схоже, Аліса зрозуміла, що ляпнула зайвого і тепер сама не рада, що завела цю розмову.

– Дак немає ж правильних, чи неправильних захоплень, – Бальбо, здається, струсив із себе напівсонні лінощі гедоніста й запалився емоцією. – Ну от ідете ви в музей, дивитесь там ці... як їх... пейзажі! – і що? То ж копія. А я їду на Десну і разів п'ятдесят за сезон бачу там те, з чого їх мальовано. Хіба можна це рівняти? Я за своє життя стільки краси надивився, що нікому з харків'ян і не снилося. Що мені ті картини Куїнджі, де він Дніпро вночі малює, коли насправді вночі все не таке?! От не таке. А куди красивіше! Ніколи людина не намалює краще, ніж сама природа є. Навіть світлини, чи відео, й половини того, що око бачить, не передадуть. Я ж правильно розумію, що всі ті пейзажі художники тому й малювали, що люди по столицях просто не могли бачити справжню, живу красу?

– Загалом так, але...

– А раз так, то дивися сюди. – Сашко раптом стає схожим на Кагарлицького, нашого викладача історіографії, такого запального та емоційного, що отримав поміж студентів прізвисько "Вчена голова" – як у того викладача історії з гоголівського "Ревізору", котрий, розповідаючи учням про Олександра Македонського, ламав у запалі стільці. – Життя тоді людині в смак, як вона від нього задоволення має, правда ж?! А кому яке діло хто від чого кайфує?! Он Хасточка тільки те й робить, що мете, пере, да миє, бо чистоту любить, Пантьошка із саду й лісу не вилазить, Уляна, родичка ваша, корову свою любить, мабуть, більше, ніж себе. Коли людина вміє на світі жить, вона завжди шукатиме собі те, що їй найбільше до душі От уже й хобі!

– Ну яке це хобі – корова?! – в голосі Аліси не знати чого більше: розгубленості, зневаги чи здивування.

– Таке ж, як і собаки або коти, тільки велике й з рогами. – сміється Бальбо. – У вас там, по великих містах, повно тих, які собак розводять да котів – таке ж?

– Таке.

– А в театри багато людей ходить? Як ти гадаєш, зо всього вашого Харкова скільки тисяч там буває? Кого в Харкові більше – театралів, чи собачників з котятниками?

Аліса сумно всміхається:

– Гадаю, театралів буде менше.

– Дак отож. Мені знаєш, яка оце прямо зараз думка в голову зайшла? Ти от казала, що людина має ходити в театри, щоб розвиватися. Так і риболовля, скажу тобі, людину розвиває. І садівництво, і кулінарія. І діти, коли їх ростиш, а не самі ростуть. Не розвиває тільки тупа гонитва за грішми, коли людині, крім грошей, нічого в житті не треба. Ти Люду мою тільки зачепи про кулінарію – вона про неї тобі розповідатиме не менше, ніж ти їй про театр. А я – про рибу, – Сашко знову сміється. – Одним словом, у житті повно всякої всячини, щоб не нудьгувати. Просто треба вміти не нудьгувати. Як умієш, то завжди знайдеш захоплення для себе. Що музей? Прийшов, на чуже подивився, пішов. А коли сам, своїми руками щось робиш, сидиш, до прикладу, на Десні, а риба не клює, і ти ламаєш собі голову – що би таке утнути, що б їй під носа підсунути, аби взяла?! Треба і Десну знати, і рибу, і повно ще всякого, щоб її спіймать. А коли таки спіймав, то радієш бозна по-якому. І так у всьому тому кохаєшся, що куди там театру! І знов же ж таки: яка користь від театру, коли розібратися? Скажи.

– Людські емоції, Сашо, і вчинки, – що є добре, а що погано. Є над чим замислюватись: як людині жити по справедливості, чого нізащо не слід робити, в чому істина. Повчально, одним словом.

– Ну, замолоду воно, напевно, корисно. А в нашому віці який від театру толк? Уже ж можна було все передивитись, навчитися всьому.

– Толк у задоволенні. От узяти тебе: навчився рибу ловити – й досить, здавалось би. Але ж навіщось ти й далі ловиш – заради задоволення, так? Те ж і театр: щоб пережити ще раз ті емоції, які колись викликали в тебе захват, і очікувати, що знову викличуть.

Сашко загорівся дискусією, готується вибухнути новими аргументами, проте втручається Люда:

– Сашо, досить. Заклюєш бідну Алісу.

І вже до неї:

– Не переживай. І на Клевені, як захочеш, знайдеш собі й розваги, і захоплення – було би бажання. Стільки всього нового для вас: щось та й сподобається.

Бачу, й мені пора втручатися, бо цьому кінця-краю не буде.

– Ходімо, Сашко, допоможеш мені шашлики смажити.

Ми з тацею нанизаних на шампури шашликів ідемо до літньої кухні, де їх уже чекає жарко натоплена піч, а позаду я чую, як наше жіноцтво вдається до обговорення одвічної своєї теми – яка стрижка ліпше пасуватиме Ліні: довга чи коротка.

... Сидимо з Алісою у вітальні на дивані при тьм'янім світлі LED-стрічки від павербанку, бо блекаут аж до двадцять другої години, й прискіпливо розбираємо польоти, тобто, завершені гостини Бальбової родини.

– Як гадаєш, їм сподобалося? – тривожиться дружина.

– Беф-бургіньйон точно виявився шедевром – я навіть не очікував, та й узагалі м'яса було більше, ніж досить: чула, як Сашко казав, що наївся по саму зав'язку? – заспокоюю я Алісу. – І в той же час обжерства не допустили: твоя ідея з порційною подачею була правильною. По-твоєму, вони зрозуміли натяк?

– Хтозна. Мабуть, віднесли це до специфіки міської культури.

– То й не переживай. Нехай звикають. Ліпше скажи чого це тебе в присутності гедоністів на культурологію потягнуло? Мало гостини не зіпсувала.

– Ой, не кажи... Мені ж здавалося, що їм те буде цікаво, я щось розповім, заінтригую, могли би колись до Києва на екскурсію разом з'їздити...

– Зі сторони це виглядало так, ніби харків'янка, що жодних клопотів у житті не має, витає десь у хмарах, а Бальби суворі реалісти, які обома ногами на грішній землі стоять.

– Схоже, я зрозуміла дещо важливе. І таке враження, що в мене свідомість перевертається.

– Це ж як? І – чому?

– Мені здається, що не можна оцінювати культуру великих міст і провінції за однією шкалою і однаковими критеріями, тим більше, якщо це шкала мегаполісоцентрична. За такого підходу провінція завжди програватиме.

"Ого які метаморфози! Що це з нею?"

– Я вже досить давно міркую над цим. І ще якийсь місяць назад я думала: правильним буде вважати, що культура мегаполісу і культура провінції це просто різні культури і жодна з них не є кращою чи гіршою – вони просто різні. А зараз я зробила для себе геть інший висновок, – Аліса раптом замовкає.

– Цікаво, який же?

– Мені починає здаватися, що міська культура – те, що прийнято розуміти під цим виразом – вона ніщо інше, як макіяж, чи зачіска на людині провінції й не більше.

– Тобто, щось нанесене, ти хочеш сказати?

– Ну, так. Можливо, місцями міська культура є навіть татуажем, чимось таким, що в'їлося в тіло національної культури назавжди, але все одно, самостійним живим тілом вона не є. Тим більше, коли весь час, десятиліттями, йде потік в одному напрямку – з провінції до мегаполісів. Людина потрапляє в Харків, або до Києва, чи Львова, і там середовище навчає її, умовно кажучи, мистецтву макіяжу, робить відповідною до тамтешніх стандартів культури. Можливо, за критеріями мегаполісу, людина навіть стає витонченішою, але якщо природна основа – сформована століттями національна культура є вульгарною, ніякий умовний макіяж, тобто, шар міської культури, її на краще не змінить. Я це побачила в Росії. А коли організм загальної культури, навпаки, здоровий, ніякий макіяж її не зробить гіршою. Принаймні безповоротно. Це я про себе, раптом що.

– Добре, тільки який зв'язок між твоїм висновком і цими гостинами?

– Я вже не дивлюся зверхньо на Клевеню.

"Ну нічого собі!"

– Якби я в своєму колишньому культурному середовищі двічі повелась як чужа, тобто, сказала би подібне до того, що Люда мені говорила, мене би вже винесли з чату, захейтили. Тут люди зовсім інші. Вони відкриті й відверті, але, я зрозуміла, й від нас цього ж чекають. Прийти о восьмій ранку засівати, всістися за стіл, коли господиня ще в піжамі, поснідати без всяких церемоній – нормальний порядок речей. Але й від нас готові прийняти подібне. Кажуть тобі в лице те, що думають.

– Ну, ти дещо перебільшуєш... – мені пригадався наш колективний вояж до Чернігова і сакраментальне "Де ви були, як Зеликові кози дохли?". – Але загалом десь так воно і є. Тільки хочу попередити, що може бути всяке, тому не зачаровуйся, щоб не довелося розчаровуватись.

– Тобто?! – насторожується Аліса.

– Якби ти знала, кицю, скільки й чого наслухався я тут на свою адресу в перші тижні! Але пережив, перетерпів і, як бачиш, створив плацдарм для тебе, увесь хейт прийняв на свою адресу. Ідея смиріння, люба, вона не на пустому місці виникла, хоча, я знаю, ти, як безбожниця, його не сприймаєш. І все ж таки: не ображайся, будь ласка, через дрібниці, коли раптом таке станеться, бо прийняття тобою Клевені по факту не відбудеться.

– Ти мені не розповідав про хейт, – в голосі дружини настороженість.

– Бо не вважав чимось важливим, визначним. Мене фронт навчив не випинати власне его. Військове товариство приглушує в людині гоноровість. І це тільки на краще.

– Почуття власної гідності це погано?!

– Ні; погано лише коли воно гіпертрофоване і не допускає навіть натяку на критику. Ти ж знаєш, я передивився багато відео про дауншифтерів та провінційне життя, прочитав багато коментарів під ними. І знаєш що спостеріг?

– Що?

– Ті містяни, які не те, що кпини у випадку своїх зашкварів, а й конструктивну критику в коментарях сприймають, як хейт, важко вживаються в нове середовище або і взагалі капсулюються – вони самі про це пишуть. Та не треба далеко й ходити, Махновських згадай. Тутешні аборигени не такі, вони на дрібниці не ображаються. Принаймні не демонструють своїх образ. Хоча, звісно, люди й тут є різні.

– Мене вже не лякає і не засмучує відсутність міського макіяжу – раптом таке станеться, що доведеться його, умовно кажучи, зняти.

– А ось цього робити не варто. Ще не вистачало мені, щоб і ти почала укати: "кут, кустка, лукоть". Лишайся такою, якою ти є зараз. Принадливість нашого світу в його розмаїтті. Ми з тобою потрібні Клевені такими, якими сюди приїхали. Точніше, майже такими.

– "Майже" – це як?

– Змінити щось у собі, не вподібнившись до оточення, а додавши до свого досвіду дещо нове.

– Що ж саме?

– Ті скіли, без яких тут не проживеш. Ні, точніше, які дозволять нам почуватися в цьому середовищі абсолютно комфортно і на рівних з клевенцями. А краще – стати трішки попереду них: попереду, але не вище. Ми тоді будемо потрібні тут, коли привнесемо щось своє, додамо його до того, що вже має Клевеня: і ми збагатимося, і вона.

23.01.

Ще не вмерла…

Неслабо так почався новий рік; кацапи щоночі луплять по енергетиці, в Києві Лівий берег вже два тижні без світла, тепла й води, снігопади перших днів року змінилися на відлигу й супутній дощ, який замерзав на льоту, перетворивши дороги в якісь полярні тороси, а морози днів десять назад почали драти за мінус двадцять градусів. Іранці бунтують проти своїх аятол і всюдисущий Трамп ще два тижні назад пообіцяв іранцям, що допомога США вже в дорозі. Але дорога надто довга і ця обіцянка, схоже, тільки підштовхнула аятол до розправи. Днями прийшла вже звістка, що влада почала розстрілювати демонстрації і загиблих десятки тисяч, та кілька десятків повісили під співи муедзина.

Блекаути тепер все довші, світла все менше. День дещо подовшав, але все одно надто короткий, хоча сніг своєю білизно́ю ніби трохи подовжує його. Якщо до Нового року я з чистим сумлінням праведника відпочивав опісля ремонтного марафону, розважаючись хіба що зйомками та монтажем відео на тему Юркових лайфхаків, то тепер з почуттям одночасно вдоволення і суму спостерігаю, як зростає кількість підписників та переглядів наших відео. Коли підписників стало за тисячу, довелося у відповідності з правилами Ютьюбу реєструватися ФОпом третьої групи, діяльність за КВЕД – "Реклама": п'ять відсотків військовий збір, ще п'ять – податок на дохід: класична, з біблійних ще часів, десятина. Тож процес монетизації пішов і, здається мені, канал приречений на успіх, тому дуже жаль, що Махновський зіскочив з цього потягу, а вмовляти його відновити зйомки мені не дозволяє гординя. Жаль – коли тобі не судилося стати бізнесменом, так життя обов'язково поманить нездійсненними надіями: "Бачиш? Міг би непогані гроші мати, але не з твоїми принципами. Облизуйся тепер."

Удень світло дають хіба що на дві-три години, за добу – годин на шість-сім загалом: аби лише морозильна камера холодильника не розмерзлася остаточно та мультиварка справилася з поставленими для неї завданнями. З іншого боку блекаути дисциплінують: знаючи, коли дадуть світло, та на який час, плануєш витиснути максимум з цього вікна технічних можливостей і думка працює чітко, мов годинник, і ти не снуєш, мов сонна муха, а бігаєш, як заведений: "Так, це заряджається, те зробив, тепер іще оце встигнути, а, коли повезе, то й оце вийде!"

Зробив у майстерні ревізію наявного матеріалу: ого, ще чотирнадцять дубових дощок лишається, хай і не першого сорту, але з них щось та й можна зробити. А що саме? Тепер, схоже, смартфони вже й думки наші навчилися читати, бо Ютьюб несподівано підсунув відео: "СЕКСОДРОМ. Як початківцю зробити просте, але міцне ліжко". Та дійсно ж, чорт забирай, скільки ще ми з Алісою будемо тулитися вдвох на матрасі завширшки трохи більше метра? І ця назва – одна вона лише чого варта! Добре, що Аліса цілими днями, наче каторжна, прикута до свого ремесла – я без поспіху обміряв нашу не таку вже й велику спальню: тут такий хитрий план вимальовувався, що мені страх як закортіло його реалізувати – люблю, грішний, сюрпризи. Власне, спальня й не мала, проте, як не крути, а з наявними в ній меблями, грубкою, вікнами та дверима двоспальне ліжко, ширше, ніж півтора метри, матиме в ній вигляд гіпопотама в автобусі – чим ця ситуація не нагадує Прокрустове ложе? Втім все одно воно буде неспівставно ліпшим, ніж те металеве, на якому доводиться нам скрипіти й спати мало не в обнімку та перевертатися вночі лише синхронно.

Почав з матрасу. Замовив, дочекався, коли Нова пошта привезе в Город, улучив момент в графіку Аліси, коли вона зайнята, через двір Гармашів заніс із водієм до майстерні, поставив біля стіни на ребро, сховав, накривши старими ковдрами. Звісно, взяв з Уляни Петрівни клятву, що вона мене не видасть. Матрас потягнув на десять тисяч; обміряв його, зробив розрахунки. Через ці кляті блекаути три дні пішло в мене на заготовку окремих деталей: пиляння, стругання, склеювання. Задоволення космічне – відчуваєш себе майстром, спеціалістом: навіть відсутність електроенергії можна обернути собі на користь, ще раз все обдумати, обрахувати, уявити, переосмислити, дещо змінити. Тож із повним правом можу тепер сказати про себе, що я столяр. Або, як іспанці мовлять, ебаніста. Бо враховуючи певні обставини й специфіку свого характеру, термін ебаніста якось ліпше мені пасує, ніж столяр, чимось ближчий, духовно спорідненіший. "– Ти хто по професії? – Ебаніста." Коротко, а головне, одразу ж ясно, що за людина перед вами.

– Що ти робиш? – допитувалась у мене вечорами Аліса. – Чую, гуде в мастерні.

– Порядок наводжу, – я відбріхувався, ховаючи очі, – хочу стелажі для матеріалів поробити.

Нарешті зібрав той витвір за інструкцією. Ліжко дійсно вийшло міцне, проте занадто вже конструкція простецька – така до нашої хати з бомбезною кухнею в стилі Прованс де ля Укр якось не пасує: спинки в ньому більше на стіну сарая схожі, ніж на деталі сексодрому, як я його розумію. Спертися на таку спинку, аби попити каву, якось не дуже й хочеться – тверде, холодне. Заходився шукати в Ютьюбі – от уже ж універсальний порадник! – підказку, як зробити спинку ліжка м'якою.

Знайшлося! Поролон обтягнений тканиною, яка красиво прошита спеціальними ґудзиками – диво-технологія зветься каретною стяжкою. Пів дня сушив голову над кольором тканини, боячись, що не вгадаю, не догоджу своїй візуалізаторці три-де інтер'єрів. Спинився на приглушено червоному флоці – що ж то за сексодром без кольору пристрасті? Дерево ліжка пофарбував рештками жовтої фарби, що лишилася від кухні. Замовив чотири метри того меблевого флоку, трьохсантиметровий тугий поролон, спеціальний дріт – дві з гаком тисячі мов Гармашева корова язиком злизала. Кілька днів промучився з каретною стяжкою, дідько її візьми! Але все вийшло, правда, як завжди, зо всілякими огріхами. Я сам собі сказав: "Дурень не помітить, Аліса, сподіваюся, винятково із вдячності, промовчить. Нехай." Було тринадцяте січня, віторок, – історичний день.

Усю ніч я крутився і мовби незумисно штовхав Алісу. На диво, вона терпіла. В середу ходив сам не свій, мій задум валився, наче Вавілонська вежа. Наступної ночі, як міг, посував Алісу на край, перевертався несинхронно, навіть під бока її штурхав.

– Ну дай мені поспати! – хникала вона.

Вранці, невиспана і зла, таки не витримала:

– Ти другу ніч заважаєш мені спати!

А в обід роздратовано сказала:

– Я більше так не можу! Над манікюром засинаю. Що з тобою?!

– Нога болить... Хіба ж я винен, що ліжко таке вузьке?

– Міг би зробити ширше, краще! Якби хотів!

"Ну, нарешті! Дочекався."

– Ліж-ко?! – я вдав, що страшенно здивований її ідеєю. – Н-не знаю, чи зможу...

– Отак ти мене любиш!

"Ого, це я вже перестарався..."

– Неправда! – затявся я, і зітхнувши, з неабиякою осторогою пообіцяв: – Добре, спробую, може щось і вийде...

Уночі вперше й, сподіваюся, востаннє, спав у вітальні на дивані – що не вдієш заради ефекту!

В п'ятницю, аки тать, розбирав дідове залізяччя,що досі звалося ліжком, потім двором Гармашихи виносив у майстерню, натомість по обіді у зворотному напрямі тягав до хати деталі власної гордості, поспішав зібрати, клав матрас і навіть встиг помилуватися шедевром: каретна стяжка зробила диво. Зі зворотної сторони високої спинки степлером прикріпив скобами два довгих яскравих шнурки, перекинув наперед – так треба! Вимкнув світло, сів у передпокої біля грубки, підпалюю в ній дрова і чекаю на сонну роздратовану Алісу.

Нарешті десь вже близько п'ятої заходить в хату. Розбувається, мовчить, зітхає. І я мовчу. Зайшла до спальні, клацнула вимикачем. Тиша... Оце тобі.

– Що це?! – нарешті мало не зойк. – Звідки?!

– Да ото... Що зміг... Звиняй, яке вже вийшло.

Знову тиша. Підводжуся з ослінчика, зазираю до спальні – стоїть поруч з ліжком, водить рукою по м'якій спинці, відкритому дереву: ніби не вірить очам. Нарешті помітила, підійшла:

– Ану, дивись мені прямо в очі!

А я відводжу погляд, бо не зможу приховати тріумфальної усмішки.

– Негіднику, – а голос грайливо-звабливий, – це ти зумисно, заради цього дві ночі не давав мені спати?! Зізнавайся!

– Ну що ти...

– За дурненьку мене вважаєш? Ще скажи, що зробив це за один день!

– Да шо ж його тут робить?! – відповідаю тоном Бальба.

– Ну, тоді щоб завтра ж була мені шафа в передпокій, чуєш? Допоки наші куртки на гачках висітимуть?!

"Оце тобі маєш... Довипендрювався."

– Не вийде, верстат зламався, – відбріхуюсь як можу. – Ліпше скажи, як тобі ліжко.

– Ну-у... Колір тканини занадто простецький, але це колір кохання, тому я все розумію і пробачаю. Хоча однотонний сірий пасував би більше. Та все одно, я рада, що не зелений і не коричневий.

– Дуже хотів зробити тобі подарунок.

Вдалий хід – далі я кілька хвилин вислуховую дифирамби на адресу своєї майстерності, за тим Аліса помічає шнурки.

– А це навіщо?

– Замість кайданок. Ти ж просила колись садо-мазо. Припну тобі руки, зав'яжу очі й гратимусь, як схочу.

– Наче Джеймі Дорман з Дакотою Джейсон?

– Та ну! Терпіти не можу "П'ятдесят відтінків" – там герої не люди, а роботи. Ні – наче Мікі Рурк з Кім Бейсінджер – пам'ятаєш?

– Це оті допотопні, ще минулого століття?

– Не допотопні, а класика: "Дев'ять з половиною тижнів".

Аліса стоїть уже впритул до мене й незмигно дивиться прямо у вічі – як вміє тільки вона, від чого в грудях у мене народжується холодок.

– Я тебе тролила. Ти ж знаєш: садо-мазо не моє. Люблю бути вільною й активною.

"Насправді це я тебе тролив" – хочу сказати, але не встигаю, бо її руки вже обвили мою шию і на вустах пристрасна печатка.

"Світло ж горить... Всевидяче око Клевені... А, втім, нехай..." – все вже неважливо, все відлітає кудись, і ми теж – в інші виміри.

Чим зайняти себе, тобто, як заробляти гроші на життя? Ідея етнотуризму ще не вмерла, життя в ній жевріє і навіть часом з'являється слабенька, мовби язичок вогню на тоненькім сірничкові, надія, що цього кволого, вутлого вогника вистачить, аби розпалити дещо значно вагоміше сірника, щось подібне до дрів в нашій грубці, котра без перебільшення є душею нашої домівки, несучи дивовижні тепло та затишок. От би підпалити дійсно щось годяще, тобто, масштабувати нашу ідею в якийсь грандіозний проєкт – такий, що спроможний генерувати розвиток цілої громади!

Ми з Алісою віднедавна зрозуміли, що ідея етнотуризму життєздатна лише в масштабах Города, ще ліпше – цілої громади, бо тільки на цьому рівні вона може бути логічною, природною і самодостатньою. Поцікавився в Мережі – є в Чернігівській області екокомплекси "Бреч", "Сканді-парк", "Голубі озера", є етнокомплекс "Соколиний хутір", є музей-заповідник "Гетьманська столиця", навіть знайшлися три екскурсоводи – історики, або дотичні до історії люди, які декларують в Мережі, що проводять екскурсії Черніговом та Чернігівщиною. Є навіть якісь, начебто, автентичні села, тільки назви жодного з них не знайшов. Але схоже на те, що туризм на Сіверщині рухають хіба що ентузіасти, які на власні кошти та на свій страх і ризик будують еко— та етнокомплекси.

"У нас із тобою немає коштів навіть цю садибу облаштувати за власним смаком, не те, що збудувати цілий комплекс, – казала мені Аліса. – А логістика? Можна, звісно, мріяти, що комусь, хто таки зголоситься приїхати, буде цікаво оглянути садибу акуратистки Хасточки або сад діда Пантьошки чи скуштувати домашнього сиру Гармашихи, зеленого борщу Люди Бальбо, побачити Десну, тільки хто їх сюди привезе, цих туристів, хто відвезе назад, якщо в нас лише два велосипеди? Сподіватися на чужий транспорт, кооперацію з кимось – дохла ідея для початку бізнесу, бо ти опиняєшся в повній залежності від малознайомої людини, яка твої інтереси й свої зобов'язання за місцевою звичкою ставитиме точно не на перше місце, а реноме в бізнесі, що тримається винятково на людських враженнях, важить куди більше будь-яких грошей. Логістика, любий мій, основа будь-якого бізнесу. Щоб у туристів лишалися про мандрівку тільки приємні враження, а не відчуття втоми й марно витраченого часу, бажано пропонувати їм нічний відпочинок у готелі, але в нас і готелю немає. Ні, для двох без авта і готелю ідея етнотуризму непідйомна. Хай би Город зайнявся цим – в Європі з туризму цілі міста живуть, навіть країни."

Вона, звісно, права. І я їй сказав: "А давай все-таки розробимо план, викладемо його на папері й запропонуємо адміністрації громади. Можливо, в них просто немає досвіду, немає ентузіастів, зате є і транспорт, і готель – пам'ятаєш, на Соборній вулиці стоїть, "Всесвіт" називається? Принаймні організувати транспорт і готель для них не проблема. Бо якось не хочеться, витративши на розробку ідеї стільки часу, так просто, без бою, від неї відмовлятися. Можливо, хоча би в цій схемі знайдемо своє місце, а далі вже видно буде. Давай зробимо останнє зусилля." Аліса погодилась, та я не виключаю, що зробила це винятково з небажання завдавати героєві недавніх ремонтних перетворень психологічної травми. Аби не відкладати справу на невизначений термін, спільний похід до голови громади запланували на найближчий віторок, двадцятого січня.

– Заходьте, будь ласка, голова чекає вас, – секретарка лишає двері до заповітного кабінету прочиненими й відступає вбік, звільняючи нам дорогу.

Середніх розмірів кабінет з радянським ще березовим паркетом, доволі пристойними, як для провінції, проте не новими офісними меблями, з портретом Шевченка на стіні; за столом сивий чоловік віком добре за п'ятдесят переглядає щось на сімнадцятидюймовому екрані ноутбука DELL. Коли ми вже в кабінеті, підводиться і виступає з-за столу нам назустріч, протягує руку, вітається з обома по діловому:

– Юрій Васильович Буймистер.

"Нічого собі! Це така примха долі чи лише її жарт?" – я, звісно, не наважуюсь запитати щось подібне в голови, себто, в бургомістра, тож ми, в свою чергу, представляємось аналогічним чином. За тим голова широким жестом запрошує сідати до приставного стола і вмостившись на своє насиджене місце, запитує з ледь помітною очікувальною усмішкою:

– Розповідайте, що вас до мене привело.

– Ми переселенці, – починаю я, – навесні буде рік, як живемо в Городі. Маємо до Вас ділову пропозицію.

Голова здивовано підіймає брови:

– Яку? – в голосі його мені вчувається не тільки здивування, але й щось схоже на острах.

– Розвивати в Городі туризм.

– Яким чином? – ще більше дивується Юрій Васильович.

Ми з Алісою готувалися, й тому на столі перед нами лежить відкрита течка з планом пропозицій по пунктах – все, як учили нас у Харкові. Хвилин, можливо, й десять я торочу голові про важливість розвитку туризму, як мало не найголовнішого джерела наповнення бюджету громади в перспективі, з огляду на давню історію краю та його самобутність, розпинаюся про стратегію розвитку, зосереджену саме на етнотуризмі. Голова, спершись підборіддям на зчеплені в замок долоні, схоже, уважно мене слухає. Або вдає що слухає, бо погляд у нього кудись в порожнечу за моєю спиною і якийсь чи то замріяний, чи затуманений – не добереш.

– Який тепер туризм, коли війна у нас? – не змінивши пози, якось крізь зуби цідить Юрій Васильович. – Шахеди он щоночі літають, світла немає... Хто тепер сюди поїде?

– Але ж їдуть і в Карпати, й на море, – не здаюся я. – Чим Город гірший? Просто ніхто цим не займався.

– Да чого там не займався? Займались. Спізнилися ви; років шість чи сім назад була тут ціла кампанія: тоді всім ОМС прямо руки викручували: то туризм розвивайте, то кооперацію, то переробку. Все коту під хвіст. Не доросли ще ми до такого...

Чого я сам колись терпіти не міг, так це уявлення деяких людей, що керівна посада їм дається наче життєва винагорода, як компенсація за всі труднощі, пережиті під час важкого дертя по кар'єрній драбині: сів нарешті в омріяне крісло, а далі життя нагадує поїздку по трамвайній колії – все має відбуватися саме собою і жодних порухів убік, в незвідане, а якихось там зусиль для прискорення руху то й поготів!

Роль Аліси в цих перемовинах ми ще вчора визначили, як підрозділ швидкого реагування: стежити за мною, підказувати коли щось забуду сказати й, головне, бути готовою прийти на поміч, коли раптом мені забракне аргументації. Вона мовчки подає мені заготовлений аркушик з цифрами і я, подавшись усім тілом вперед, кладу його перед головою.

– Погляньте: ось наші попередні розрахунки для дводенного туру. Він розрахований приблизно на сорок годин перебування в Городі групи туристів у кількості тридцяти людей і не потребує жодних, принаймні серйозних, капіталовкладень, лише наявності транспорту й готелю та чіткої організаційної роботи двох людей, але при цьому задіяними в обслуговуванні туристів будуть не менше трьох десятків жителів Города. Для киянина вартість такого туру з дорогою та харчуванням приблизно в дві з половиною, максимум три тисячі гривень зависокою не буде, до того ж додатково турист може витратити ще тисячу-півтори гривень за страви поза меню, автентичні продукти, випічку, напої, сувеніри, майстер-класи, послуги фотографа з подальшим оперативним друком пам'ятного фотоальбому цієї подорожі тощо. Враховуючи, що в місяці чотири пари вихідних днів, це для початку цілком пристойний об'єм сервісу й відповідно грошового обігу. А отримана від продажів винагорода тим, хто буде задіяний в обслуговуванні, сприятиме зацікавленості людей приймати участь в туристичному проекті. Витрати на приготування автентичних обідів є не такими вже й суттєвими та повертаються кухарям буквально за кілька днів, а коли врахувати, що існуватиме попереднє замовлення на тур з передоплатою, то і взагалі обігові кошти будуть сформовані з неї. Неважко підрахувати, що тільки у вигляді ПДФО від такого сервісу до бюджету ОТГ за рік може надійти близько пів мільйона гривень – і це на самому початку! Додам, що й річний бюджет трьох десятків городських сімей поповниться на суму, вчетверо більшу за ПДФО та військовий збір.

– Селищна рада не займається комерційною діяльністю, – з торжествуючим виглядом прорікає пан Буймистер. – А от вам ніхто не заважає відкрити сімейний бізнес такого напрямку. Пів мільйона за рік – хороша мета для підприємця-початківця.

– У нас, на жаль, немає ні автотранспорту, ні готелю на тридцять місць. А в Городі готель є. І транспортне питання селищній раді вирішити, гадаю, не складе великих труднощів. Тому ми й прийшли до Вас.

– Ну я ж Вам сказав...

– Але ж селищна рада може створити комунальне підприємство – туристичну агенцію. Її організацію ми готові взяти на себе. Штат мінімальний, три-чотири людини.

Голова зітхає – важко, стомлено.

– І, звісно, це маєте бути ви?

– Оскільки ми пропонуємо, то хто ж іще?!

Пан Буймистер вмикає свій ноутбук і щось там переглядає, потім, ніби ненароком, запитує:

– До речі, Ви вже стали на військовий облік?

– Звісно, – спокійно відповідаю я, жодним чином не маючи наміру вдаватися в подробиці, але Аліса, схоже, оцінила зі слів голови можливі перспективи розвитку ситуації, тому одразу ж встрягає в бесіду:

– Хліб Григорович є учасником бойових дій, наразі він демобілізований.

Голова округлює очі.

– Он як! – він аж розпливається в широкій професійно поставленій посмішці. – Тоді запрошую вас із дружиною на сесію селищної ради – післязавтра, в четвер. Виступите перед депутатами, розкажете їм про свій план і якщо переконаєте в доцільності та життєздатності вашого проєкту, розробимо спеціальну програму, передбачимо в бюджеті на двадцять сьомий рік необхідні витрати, зареєструємо турагенцію, допоможемо з ґрантами і – вперед!

– Що ти про все це думаєш? – запитую я в Аліси, коли ми виходимо на площу.

– Підозрюю, що нас майстерно відшили. Проте на сесію можна сходити: принаймні отримаємо досвід.

–Згоден. Можливо, почнемо хоч трохи розуміти як діє ця бюрократична таратайка.

Сесійна зала заповнена вщерть – хтось із клерків ради навіть додаткові стільці приніс із сусідніх кабінетів. Голова оголошує Хвилину мовчання, вмикають метроном, усі підводяться. За тим – Гімн. Приблизно третина кладе правицю на серце, кілька людей співають, десятків півтора тільки ворушать губами, решта просто стоять, мов на похороні. Добре хоч немає вже ні в кого в очах ані нудьги, ані зневаги.

Далі бюрократична процедура підрахунку кворуму. Зі списочного складу в двадцять сім депутатів присутні лише шістнадцять обранців, але, схоже, це нікого не обурює і не засмучує, тому голова бадьоро пропонує порядок денний з доброго десятка пунктів, а не знайшовши заперечень, ставить його на голосування і робота сесії починається. Ми з Алісою вперше присутні на подібному ареопазі, відтак нам цікаво все: що саме робиться і, головне, як робиться, бо ж – таїна, містерія народовладдя.

Перші кілька – якась рутина, дотримання формальностей, точніше, букви закону: якісь узгодження, погодження, ознайомлення. Запрошеним, які окупували задні ряди стільців у залі, нудно, тож дійство відбувається на тлі білого шуму: шарудінння, кахикання, навіть чийогось стриманого позіхання. Та засідання оживає, коли справа доходить до проблем молочного кооперативу з сусіднього села, більше двох десятків членів котрого якраз і переповнюють залу засідань. Виявляється, ще років сім назад сесія селищної ради задля створення цього кооперативу виділила в якості стартового капіталу сто тисяч гривень безоплатної допомоги. Тепер кооператив розпався і дехто з пильних народних обранців, зачувши про таку прикрість, почав перейматися долею наданих ста тисяч, ініціювавши винесення цього питання на сесію.

Обранців страшенно цікавить одне: куди були витрачені кошти і як би їх тепер повернути назад? На запрошення голови до трибуни виходить очільник зниклого альянсу – здоровило, рум'янець на щоках якого свідчить про аж занадто високий рівень гемоглобіну, й починає свою оповідь мало не від Адама. Депутати зляться й підганяють: "По суті говори, про кооператив!"

– Я виріс біля корів, – незворушно каже на те здоровило й мені якось одразу хочеться йому вірити, бо тільки вдосталь молока, меду та м'яса можуть дати людині стільки здоров'я, – і скажу вам, що село без корів, то вже й не село...

– Коротше!

– А шо коротше? Коли громаду формували, ми умову поставили: село наше, щитай, з молока живе; хочете, аби до Города пристали, поможіть з ціною на молоко! Нас тоді сирзаводи так притисли, що дешевше було тільки свиням його згодувать. Колись було сімсот дворів, тепер півтори сотні лишилось, було три череди на село, а тепер одна неповна: як жить?! Ну, дали нам нещасну ту сотню тисяч...

– Ти ба, мільйонер! Сто тисяч йому не гроші!

– Бачу, розумні ви тут всі, діло знаєте. Купили ми на ваші гроші охолоджувач, щоб на молоко ціну притримать – не схоче Бахмач піднять, може, конотопці заберуть або лосинівці, а то й у Шостку віддамо. Цистерну і мийку по лізингу взяли. Цех переробки взялися будувати. Дак "корона" почалась, а тоді війна – все не слава богу. Кого на фронт забрали, хто виїхав, хто корову продав – кооператив на третину й поменшав. А тут блекаути, все на генераторах, ми вже в збиток собі працюємо. Ну й вирішили закриватися. Охолоджувач стоїть ондечки – забирайте.

– А голова наш куди дивився?! – вибухає праведним гнівом один з обранців: – Як допустили?!

Буймистер сидить незворушний, чи вміло вдає незворушність, і береться пояснювати крикунові тоном психіатра, що мусить розмовляти з душевнохворою людиною:

– Ми не маємо права втручатися в господарську діяльність кооперативу. Закон забороняє.

Але критику не йметься.

– Хто тепер відповість?! Чому селищна рада не виступила засновником комунального неприбуткового підприємства?! Передали сто тисяч невідомо кому без жодних зобов'язань!

– Заспокойтеся, Семинога. Хто би захотів вступати до комунального та ще й неприбуткового підприємства? Ви б так самі подумали.

– Пане голово, чия це була ідея – отак просто передати сто тисяч?!

– Кампанія тоді така в державі велася. Людей заохочували до об'єднання в громади: десь дорогу ремонтували, десь авто для ФАПу купували, а в Мозолях допомогли кооператив організувати. Мені райдержадміністрація три місяці руки викручувала!

– Це корупція! – схоже, в Семиноги є спільники, бо до нього під'єдналися ще троє і лементують, аж шибки дзвенять:

– Сто тисяч на вітер!!! Сто тисяч!

– Розстрілювать за таке треба!

Галерка з молочних кооператорів, – суціль одне жіноцтво, – що досі спостерігала за дією мовчки, зривається з місця й опиняється між трибуною та передніми рядами.

– Ти ба, який Берія знайшовся – розстрілювать нас хоче! Я тебе так розстріляю!

– Зразу видно – в квартирі живеш!

– Ти хоч корову од бика відрізниш, Берія?!

"Берія" сидить оглушений цим лементом і, певно, не знає що йому діяти: спробувати втекти через вікно, чи стоїчно прийняти мученицьку смерть від розлючених невдах-кооператорок. Буймистер зриває голос, намагаючись водночас і перекричати, й заспокоїти розбурхане жіноче море. Ми сидимо з Алісою приголомшені; не знаю, що в неї на думці, а я починаю розуміти вишуканий бюрократичний виверт голови громади: після такого нашу ідею з турагентством ніхто з депутатів навіть слухати не схоче.

Хвилин через двадцять море таки заспокоїлось. Сесія приймає рішення: звіт голови кооперативу "Молочник" взяти до уваги, допомогти кооперативові з відкриттям у Городі молочного павільйону в приміщенні критого ринку. Галаслива юрба покидає приміщення і в ньому враз стає просторо, але добре вже нам знайомий специфічний запах, що чи не все життя супроводжує власників великої рогатої худоби, лишається в залі незримим нагадуванням про існування паралельного світу священної тварини – корови.

Скоро дійде і наша черга, тож я тихенько питаю Алісу:

– Ну, що будемо робити? Боюся, нас чекає обструкція. Мажем лижі вовчим жиром?

– Не зрозуміла... Що мажем, лижем?

– Може ходімо звідси, аби не ганьбитися?

– Зганьбимось, якщо втечемо. І тоді вже жодного шансу в нас не буде.

Ну що ж, сидимо, слухаємо і дивимось далі...

А тим часом в залі розгоряється новий конфлікт. Якийсь чолов'яга, схоже, давно вже вступив у конфлікт зі всією селищною радою і тепер затято відстоює свої права. Судячи з окремих реплік, суперечка давня, в її тонкощах нам з Алісою вже не розібратися, стає лише зрозуміло, що мова йде про землю, а земля для українців річ іще сакральніша, ніж корова – історія свідчить, що вона для наших людей завжди була дороговказом під час життєвого вибору, думкою про неї за життя тримались, заради неї в петлю лізли, нею нас манили і нею тримали, мов на ланцюгу.

Чолов'яга напирає на своєму, сипле нормами законів, – видно, що він уже зуби всі на них проїв, – майже приречено доводить, що депутати неправильно трактують законодавство, аж доки Буймистер не ставить питання щодо задоволення заяви громадянина Осадчого на голосування. Тільки одинадцять піднімають руки "за", решта п'ятеро не голосують "проти", вони взагалі утримуються від голосування.

– Рішення не прийнято, – скрушно розводить руками Буймистер.

– Це пряме порушення закону, вельмишановний Юрію Васильовичу! – зривається на крик Осадчий, саркастично напираючи на слові "вельмишановний". – І ви це добре знаєте, пане голово! Учетверте вас прошу: прийміть рішення, бо ви, як голова, саботуєте роботу сесії! Я подам позов персонально до вас і ви будете нести за свої фокуси кримінальну відповідальність – побачите!

– Шо ти мелеш?! – кричить зі свого місця "Берія", один із тих, що утримались під час голосування. – Де тут кримінал?

– Сесія зобов'язана винести рішення, неважливо, позитивне, чи негативне! –знервовано волає Осадчий. – Обов'язок голови забезпечити це! Ваш спектакль – пряме порушення закону!

– А єслі закон неправильний?! – лунає з середніх рядів.

Осадчий якийсь час стоїть, округливши очі, потім насмішкувато, але зі злістю, перепитує:

– Що-о-о?! Хто це сказав? Ану повтори!

– Закон ваш неправильний потум шо, – невдоволено, але вже значно тихіше, бурчить кудись в підлогу той самий голос.

– "Потум шо..." – з просто лютим уже сарказмом передражнює знавця Осадчий і обертається до голови:

– Вам, вельмишановний пане Буймистер, слід організувати для своїх депутатів Трускавецькі курси! Або хоча би поясніть їм, що для депутата селищної ради закони України не можуть бути неправильними, чорти б вас усіх тут взяли! Казав Ляшко: "Скотиняки" – скотиняки і є! В понеділок прийду – щоб був готовий протокол засідання сесії – я вас таки доведу до цугундера, пане Буймистер, ось побачите! – розвертається і, хряснувши дверима, виходить із зали.

Депутати гудуть: хто з обуренням, хто насмішкувато; голова, схоже, наростив собі шкіру, мов у носорога – незворушно перебирає папери, щось стиха каже жінці поруч із собою, вочевидь, секретарці селищної ради, потім спокійним голосом, наче нічого й не трапилось, звертається до зали:

– Працюємо, працюємо далі, товариство. Я запросив на сесію подружжя Саганів – це переселенці з Харкова; пан Гліб був на фронті, учасник бойових дій, демобілізований. Вони переживають за свою нову батьківщину й хочуть донести до вас, шановні депутати, своє бачення розвитку нашої громади. Прошу, – голова широким жестом запрошує нас до слова.

Ми виходимо з Алісою, наче двоє школярів до дошки, стовбичимо перед півтора десятками пар депутатських очей, що зацікавлено обмацують нас, особливо дружину, і я відчуваю, що чоловіки сканують її тіло, а кілька присутніх депутаток оцінюють вбрання і макіяж. "Ну-ну, полюбуйтеся, тільки очі не зламайте!" – я насмішкувато, мало не з викликом, дивлюся на обранців і починаю з місця в кар'єр – щоб одразу ж, як справжній педагог, заволодіти увагою аудиторії.

– Моє справжнє ім'я Хліб, – кажу я, з великим задоволенням спостерігаючи, як здивування опановує сесію, – так батько вирішив, але радянська влада переінакшила його на традиційне. Батько народився в Городі, на Клевені, тому моє коріння тут. Ми в Городі з минулої весни, не один раз оглянули його, з людьми весь час контактуємо і побувавши за кордоном, навіть поживши там, стверджуємо, що це унікальне місто, самобутнє, яке своїми туристичними принадами ні в чому не поступиться європейській провінції, куди зі всього світу їдуть десятки або й сотні тисяч туристів і тим самим сприяють її економічному розвитку. Тут є що показати хоч киянам, чи одеситам, хоч британцям, або шведам. Ми з дружиною пропонуємо селищній раді зайнятися організацією туризму, бо це принесе громаді багато користі, дасть поштовх до її розвитку. Звісно, всю роботу по організації справи ми беремо на себе.

– Який там туризм? Війна іде, – озивається депутатка з першого ряду. – Люди нас не зрозуміють. Займіться краще волонтерством.

Знає куди цілити. Тільки не знає, що я сам собі вже разів із десять давав відповідь на це запитання.

– Для волонтерства потрібні гроші, – беруся пояснювати я, – а їх не малюють, їх заробляють. Щоб надсилати донейти на ЗСУ, потрібно спершу добре заробляти. Більший заробіток – більші донейти. У війні перемагає та країна, економіка якої більш розвинена, більше життєздатна. Туризм це теж економіка, така ж, як і виробництво або торгівля.

– Вчителів як треба жити, або гроші заробляти, хоч греблю гати, – бурчить не охололий ще від обурення на молочних кооператорів обранець Семинога, – а як діло робить, дак чорта лисого кого знайдеш!

– Але ж ми якраз і готові взятися за організацію туризму в громаді з тим, щоб ця справа приносила доходи в бюджет.

Реплік з місць уже немає, тож я починаю викладати нашу програму. Ми з Алісою таки непогано підготувалися і досвід від зустрічі з головою врахували, і ролі розподілили, а що конспект взяти посоромились, то без збоїв не обходиться, але коли затинаюсь я, виклад продовжує Аліса – як все-таки добре, що ми свою програму обговорювали разів із десять: почув би мій колишній гендиректор, точно похвалив би нас за злагоджену роботу.

Доклад займає хвилин сорок, і, схоже, депутати таки зацікавились, почали задавати запитання, намагаючись загнати нас на слизьке, та ми жодного разу не розгубилися, іспит витримали гідно, хоча від хвилювання я й спітнів. "Здається впорались, – проскакує думка, – дивися, ще чого доброго й вигорить."

– Це все дурні хвантазії, – раптом зневажливо маше рукою депутат, якого кооператорки охрестили Берією, – називається "робить, аби тільки шось робить".

– Тобто?! – ледве стримуючи обурення, дивуюсь я. От є такі люди, які готові розстрілювати когось за помилку чи невдачу, але самі ніколи й нізащо не візьмуться до роботи – щоб помилок не наробити.

– У нас громада майже на п'ятнадцять відсотків дотаційна, – поставленим голосом мітингаря віщує Берія, – двадцять один мільйон дотацій! А цей ваш туризм дасть за рік тілько пів мільйона! Дак який смисл шось робить, коли все одно вище голови не стрибнеш? Однак держава буде доплачувать. Я ж кажу – аби шо робить, тільки без діла не сидіть.

– Якби всі так думали, – втручається Аліса, – люди й досі в печерах жили. Зрушити з місця завжди важко, але коли механізм запрацює, він дасть поштовх іншим напрямкам. До того ж, ви зараз думаєте тільки про наповнення бюджету, але ще буде цілий прошарок мешканців громади, в яких зростуть заробітки завдяки обслуговуванню туристів. Люди зможуть покращити свій добробут – хіба це не плюс для селищної ради?

– А чому це селищна рада має думать про чиїсь заробітки? – не здається Берія. – Я в няньки не наймався, хай самі думають, як заробить.

"От мурло!"

– Так це ж не ваша ідея з туризмом, – ледве стримуючи себе, вступаю в суперечку і я, – люди, тобто, ми з дружиною, придумали, як можна і людям заробляти, і щоб громаді від справи користь була. На сесію ми прийшли, аби просити сприяння і підтримки на початку.

– Якої підтримки від нас ви чекаєте? – голос із останнього ряду.

– Започаткувати комунальну туристичну агенцію, надати їй певні права, передати під її управління готель "Всесвіт", затвердити програму розвитку туризму в громаді, сприяти агенції в отриманні грантів на цю справу, бажано допомогти з автобусом.

– Неслабо так, – хихикає, розвалившись на стільці, Берія, – а хто ж директором тієї контори буде? Ви – я правильно розумію? І дружині теж місце забезпечите? Зарплатку обом покласти тисяч по двадцять, еге?

"Ну, все. Приїхали. І нащо взагалі було сюди йти? На що сподівався? Хіба Чепурноус тобі не казав? Державотворці зібралися, мать їх так! Іспанський сором..."

– Готель їм передай, – дзвенить напругою голос Берії, – чого не так! А там з шістнадцяти номерів під готелем три лишилось, решту бізнесменам в оренду передали: перукар, манікюр, адвокат, фотограф... Їх куди? На вулицю? На біржу?! Чи буде з цього туризму коробочка бобу, чи ні, а десяток бізнесів закриється. Ви б головою своєю так подумали: воно того варте?!

Десь за спиною озивається Буймистер:

– Ти, Матвійович, теє, ініціативу молоді на корню не рубай. Починання добре, ми, як орган місцевого самоврядування, маємо підтримувати як учасників бойових дій, так і переселенців. Треба доручити виконкомові разом із ініціаторами ще раз детально все пропрацювати, розробити програму, конкретний план, провентилювати питання з ґрантами, а в кінці літа винести все це на сесію для обговорення і прийняття остаточного рішення. Правильно я кажу, шановні депутати? Ставлю питання на голосування.

...– Ну, які враження? – тепер уже Аліса запитує в мене, коли ми по рипучому снігу перетинаємо площу, підходячи до музею.

Я лише важко зітхаю, випустивши в повітря білу хмаринку морозної пари:

– Таке враження, що перед нами, наче двома віслючками, підвісили морквинку й ми мусимо тепер бігти в надії, що ось-ось її схопимо. А куди біжимо, навіщо – навіть не знаємо. І хтозна, чи вийде з цього коробочка бобу, як той Берія казав. Тільки час витратимо і сили.

– Ці депутати мене сьогодні розізлили. В хорошому сенсі. Давай покажемо їм чого варті двоє харківських менеджерів!

– Тобто?

– В мені прокинулася спортивна злість. Цілком тепер пристаю на твою колишню пропозицію зробити туризм сімейним бізнесом. Чи ти вже передумав?

Ну як ти зрозумієш цих жінок?! На мить мені здалося, що якась невидима сила ось-ось підніме мене над землею. Та позаяк цього не сталось, я хапаю Алісу в свої обійми – вона аж скрикує від несподіванки та болю – і кричу над її вухом:

– Звісно, що ні!

Частина третя.

15.02.

Історичний клуб.

Клевеня у зимовій сплячці, по суті в анабіозі. Через зиму, негоду, блекаути все принишкло і про життя сусідів ти дізнаєшся тільки по очищених від свіжого снігу стежках: раз прочищено, значить живі, все добре. І єдиний звук, що можна тепер почути, крім, звісно, клятих шахедів у нічному небі та роботи ППО, це шкряботіння снігової лопати: власної або сусіда. Правда, до цього убогого набору тижнів зо два назад додалося дещо нове й для нас незвичне – котячий лемент і супутні йому бійки з вереском та навіть харчанням – нам попервах здавалося, що передсмертним – і жмутками різномасної шерсті по всьому двору, часом з краплями крові на снігу.

Мабуть, через те, що ми кота не маємо, а, можливо, це історично так склалося, доки в дідовій хаті ніхто не жив, що територія нашого обійстя стала таким собі котячим фронтиром, що мовби магнітом притягує до себе всіх цих хуліганів, жиголо, донжуанів, волоцюг та батярів, котрі шукають собі пригод, ристалища й гідного суперника. Перші кілька ночей ці гульвіси своїми бойовими кличами будили бідну Алісу, а харчанням лякали не на жарт, бо відбувалося все за кілька метрів від вікна спальні з прочиненою кватиркою і тому здавалося, що побоїща йдуть прямо в спальні, десь за шафою.

Зранку Аліса бігла на двір шукати в снігу загиблу розтерзану, задубілу жертву, але трупів не було, зате з настанням темряви все повторювалось, а на ґанку хати та біля входу в літню кухню несло якимось незнайомим, терпким і на диво стійким, сказати б ароматом, так язик не повертається, проте й сморідом це не назвеш. Звідки воно береться, ми довідались, випадково піддивившись у вікно, як один розбійник, мастю схожий на зайця у літньому вбранні, підійшов до наших дверей, ретельно їх обнюхав, за тим повернувся до них хвостом, задрав його, напружив так, що й кінчик затремтів, і раптом на двері з-під хвоста пирснув струмінь чогось жовтого, а коли ми вийшли, то відразу ж зрозуміли причину появи незвичайного аромату.

Аліса спочатку з відразою затуляла носа, потім дещо призвичаїлась, а вчора роздуплилась неочікуваним зізнанням:

– А ти знаєш, Хлібе, в цьому ароматі дійсно є щось збудливе... Нагадує афродизіак.

– От недарма ж я зву тебе кицею. Але твій кіт на таке неспроможний.

– Нічого, в нас із тобою своя хімія.

Це правда.

До початку весни рівно два тижні й клевенці прогнозують велику воду: "Це вже така прибутна буде, як у тринадцятому! Побачите, як ми тут по місяцю, бувало, на острові жили. Пора б уже й човни смолити". А надворі, між тим, нова відлига – вже четвертий день, проте калюжі з темною глибокою водою не радують, а наганяють депересняк. Важка зима. На початку лютого кацапи розбили підстанції Рівненської АЕС, тож до потепління світло давали тільки двічі на добу по дві години, а тепер уже годин по сім. Світловий день такий короткий – з сьомої ранку до шістнадцятої дня – не встигнеш озирнутись, як він уже скінчився. Коли чотири години світла на добу – чим тут займешся? Та й сім не ліпше. Майстерня вимагає для обігріву дров не менше, ніж хата і, собі на подив, ти раптом починаєш оцінювати, а чи варто столярувати, якщо без електроенергії твоя продуктивність нікчемна, тоді, як запаси дрів тануть на очах? Тож цілий місяць я відверто байдикую, займаючись, аби від неробства не з'їхати з глузду, зависанням в інтернеті, обігрівом хати та ще простецькими кулінарними потугами: то картоплі на обід насмажу, то м'яса в найпростіший спосіб – кинеш на розпечену пательню два шматки свинячого каре, двічі перевернеш, й за сім-десять хвилин усе готово. Аліса каже, що в мене виходить неймовірно смачно, але я ж знаю, що насправді жінкам чоловіча їжа смакує лише тому, що їм самим готувати не треба.

По двору ще сяк-так можна пройти, а за хвіртку й носа показувати не хочеться. Похід у го́род за продуктами лише в гумових чоботях та ще й з нагайкою в пакеті, бо всі господарі, добрі й не дуже, через великі морози повідв'язували своїх Рексів, Шариків та Рябків, аби ті не мерзли, тож тепер вулицями гасають цілі зграї лютих собацюр, які вважають, що й на волі слід нести службу та за звичкою кидатись на всіх, хто йде мимо. А коли в людини ще в пеклі мало не адактофобія[66] розвинулась, бо мене там двічі цькували псами й від їхніх зубів на ногах лишилися глибокі шрами, то й довелося майструвати собі нагая, аби відганяти місцевих церберів.

Тьопаєш по калюжах, по сніговій каші, згадуєш чомусь траншеї передка і думка сама собою перекидається про хлопців на нулі; до всього того, що летить їм на голови і в голови, ще й ця препаскудна погода: невтаємниченим годі уявити як це воно – барбатись в наповнених водою траншеях, коли взувачка, якою би доброю вона не була, промокає за кілька хвилин, висушити її і часу немає, і можливості, а якщо вночі ще й мороз ударить, то без вогню ноги відморозити раз плюнути. А як це воно – тижнями, місяцями, наче звірі, спати в "лисячих" норах; а як це воно – весь час харчуватися там сухпаєм, часом же взагалі сидіти без крихти їжі в роті та ще й при цьому відбивати в таких умовах безперестанні ворожі штурми – доба за добою, місяць за місяцем, рік за роком. Ех, голодна й холодна, замурзана, немита піхота: рекси й просто одчайдухи, добровольці й покарані, вмотивовані й випадкові... Це в першу чергу завдяки тобі вистояла Україна і стоїть, попри все, на диво цілому світові; це на твоїх плечах ще тримається він хоч якогось порядку і реальні кордони держави там, де ще стріляє останній піхотинець.

Світом несеться щось неймовірне. Трамп заявив, що силою відбере в Данії острів Гренландія. Росія оголосила, що виходить зі всіх ядерних угод і знімає з себе будь-які обмеження щодо застосування ядерної зброї, але ніхто не сполошився, не занервував, не обурився: світ приречено мовчить... Трамп під час брифінгу в Овальному кабінеті в прямому сенсі слова наклав у штани й журналісти вернули носи від того амбре – невже в дідугана деменція? З хворої людини сміятися негоже, але ж диву даєшся: Америко, що це з тобою? Як же ти, самопроголошений лідер вільного світу, могла обрати собі в поводирі оце непорозуміння, тоді, як від твоїх очільників не мало не багато залежить доля цілої планети? Невже й тебе зненацька застала невиліковна, непомітна донині, хвороба? Сергій Русінов, демобілізований за віком із лав ЗСУ, після конфлікту з місцевим підприємцем в Корсуні-Шевченківському, розстріляв з автомата групу поліцейського спецназу, що приїхав, аби його затримати: чотирьох убив, одного поранив і сам був убитий в бою. Провісник того, що чекає нас в майбутньому? Куди все котиться?!

А між тим бабак Тимко навангував, що весна почнеться в середині березня. Та навіть якби й не було в нас ніякого Тимка, передчуття весни вже витає в повітрі, хоча правильно було би сказати – в колективному підсвідомому наших провінціалів. Ще позавчора, попри те, що була п'ятниця, тринадцяте число (!), Аліса після роботи здалася мені якоюсь наелектризованою – і недарма.

– Сьогодні цілий день говорила з клієнтками про розсаду...

– Про що, про що?! – поперхнувся я.

– Про розсаду: ну, там помідори всякі, перці, баклажани, капуста, огірки – те, що навесні в землю саджають.

Якби я почув це від Аліси у червні минулого року, коли вона, власне, тут з'явилася, й вигляд городу її тоді щонайменше напружував, то нізащо не повірив би власним вухам. Оце метаморфози! А дружина, між тим, ще мало не півгодини, доки тривала наша неспішна п'ятнична вечеря, розпиналася переді мною, мов і не Аліса то була, а Хасточка чи Гармашиха, й посвячувала мене в тонкощі того, про що вона зовсім недавно навіть не здогадувалась, але ось встигла наслухатися від своїх клієнток та й підхопила невиліковний для української душі вірус городництва і вже малювала переді мною якісь неймовірно грандіозні плани щодо асортименту, котрий обов'язково з'явиться влітку на нашому столі й виведе наше харчування на якісно інший рівень завдяки появі в щоденному раціоні сім'ї крім вже перелічених овочів ще й усіляких латуків, броколі, шпинатів, базиліків, орегано, чабрецю, м'яти і чогось, що моя пам'ять виявилася не в силах зберегти через явну свою обмеженість.

Вона так захоплено переповідала ті городницькі одкровення, що навіть я, попри темряву блекауту й непроглядність у ній будь-якої перспективи, згадав про сад і діда Пантьошку й зарубав собі на носі, що не пізніше початку березня мушу знайти сусіда-садівника й не відчіплюся, доки не затягну його в наш сад, аби отримати наочний урок поводження з гіллястими та коренистими, бо лише через практику можна осягнути всі тонкощі співіснування людини й садовини. Й одразу ж стало легше на душі, навіть морок ночі за вікном, здається, послабшав і яка-не-яка перспектива уявилася, і навіть сад за китайською стіною дідової стельмашні нарешті мовби матеріалізувався в уяві, бо від самого листопада нога моя туди не ступала, тільки з вікна майстерні й бачив уряди-годи густе плетиво голого гілля саджених предками дерев, коли за світлого дня кидав оком через скло в той бік. Перспектива для людини, вона як Полярна зірка для мандрівника північних широт – життя тільки тоді й має сенс, коли ти вбачаєш хоч якусь для себе світлу перспективу. Осанна тобі, перспективо!

Нарешті ремонт припинив смоктати з мене гроші й оскільки вчора був день закоханих, то в якості подарунка для Аліси я ще в п'ятницю нишком припер додому новенький велотренажер та гімнастичний обруч, втіливши давню обіцянку компенсувати фізичними навантаженнями її малорухомий спосіб життя, правда, сподіваючись при цьому, що механічний віслючок і мені стане в нагоді. Дружина, побачивши його вранці, якийсь час перебувала в ступорі й довго не могла висловити хоч якусь притомну реакцію на подарунок: то розгублено дивилась, то дещо нервово сміялась. "Років із п'ять назад була би істерика, – подумалось мені, – а тут, бач, пароксин діє: гарний засіб, нема чого й казати. Пролетів я зі своїм сюрпрайзом."

– Ну, а мій подарунок чекає на тебе в літній кухні, – таки опанувавши себе, буденним голосом прорекла Аліса. – Ходімо, подивишся.

– Сподіваюся, це не три-де візуалізація твого робочого простору? – обережно запитав я без особливої надії на щось краще і поплентався за нею, готуючи себе до всіх можливих варіантів та міркуючи, в який спосіб мені буде краще проявляти своє захоплення подарунком від дружини, аби не нарватись на скандал.

За ширмою манікюрного святилища, мовби в засідці, чекав на мене... ще один механічний віслючок: один в один як той, що стояв у нашій вітальні.

– Це що?! – по хвилині мовчання спромігся нарешті я. – Телепортація? Ти відкрила в собі надприродні здібності?

– Те ж саме кілька хвилин назад і мені прийшло на думку. Єдиний спосіб перевірити, так це чи ні, – перетягнути цього до хати.

Два близнюки-велотренажери стояли поруч посеред зали й красномовно свідчили: квантовий стрибок у нашому житті поки що неможливий. Ми чемно подякували одне одному за подарунок, за тим Аліса, як людина більш прагматична, спитала:

– Ну й що нам тепер з ними робити?

Запитання її просте лише на перший погляд, бо спробувати один повернути продавцеві можна, проте це означатиме, що хтось із нас, хай і суто символічно, залишиться без подарунка.

– Нехай живуть. По-перше, будуть наочним свідченням, що ми дивимось на світ однаковими очима і однаково цінуємо одне одного. А по-друге, добре, коли маєш запасну річ – хтозна, наскільки ці штуки витривалі. Та й крутити педалі на пару буде веселіше.

– На пару не вийде – ти забуваєш, що в нас тільки один душ.

– Можна митися разом.

– Ні; я знаю, чим те миття закінчуватиметься.

"Овва! Невже це старість? Перший дзвіночок?"

– А хто мені казав: "Я безвідмовна, як "Нокіа-1100"?

– Але ж я мушу заробляти гроші, – зі щирим жалем простогнала Аліса, – знаходити скарби, як ти, в мене не виходить...

– Ну, що ж, – зітхнув я, – тоді "Бонні" нехай стоїть у хаті, а "Клайд" у літній кухні – як пропаганда здорового способу життя для твоїх клієнток. Та спершу покрутимо педалі. І разом в душ – дивися, ще й передумаєш.

Наша злість після провалу на сесії наступного ж вечора знайшла собі плідний вихід в стратегії майбутнього бізнесу.Цілу добу ми вкотре вже збиралися з думками, а після вечері, в п'ятницю, сидячи на кухні за нашим круглим столом, одностайно вирішили, що тягнути з планом дій більше немає сенсу.

– З чого почнемо? – Аліса, здається, спеціально штовхає мене на лідерство, мовляв, ти цю кашу заварив, ти тепер її й подавай.

– Давай приймемо, як факт, що з продуктом для нас усе вирішено. Будемо думати, як дійти до того, щоб у нас з'явилися перші клієнти.

– Тоді перше слово тобі, як рекламісту.

Я намагаюся пригадати, як поводився в таких випадках мій шеф, і на ходу міркую, що потрібно в першу чергу.

– Маємо почати з короткого девізу, з унікальної торгової пропозиції: що ми пропонуємо такого, чого більше ніде немає, і від чого людям неможливо відмовитись?

– Наскільки короткого?

– В ідеалі два-три слова, не більше. Сама суть.

– "Стань українцем!" Як тобі?

"Якщо це ти про себе, люба, й то тоді це було актуально кілька років назад, не сьогодні". Але я ж такого не скажу, непедагогічно.

– Гм... Не те; ми ж не закликаємо нікого ставати українцем, у нас завдання прорекламувати сло́ганом наш продукт.

– Ну-у, тоді, можливо,"Поринь у минуле"? Або "Романтика архаїки" – здається, нормально.

– А коли комусь не хочеться в минуле? Та й поринути в нього можна в будь-якому музеї. І архаїка далеко не для всіх приваблива, швидше навпаки.

Аліса зсуває брови – чи то думає, чи сердиться. "Зараз психоне..."

– Потрібна пропозиція чогось, чого немає в мегаполісі, – дуже стримано, м'яко та мовби в роздумі кажу я, а сам, наче в лихоманці, шукаю власний варіант.

– Тоді нехай буде "Природа, кухня, автентика". Або "Тиша й спокій без турбот".

– Вже краще. Але не закликає до дії. Потрібно щось на зразок "Поринь у спокій", – я зумисно використовую першу половину останнього Алісиного варіанту, аби вона відчувала свою причетність.

– Безтурботно відпочинь! – переможно вигукує вона.

– Значно краще. Але родзинки немає. Шукаймо родзинку.

– Відпочинь душею!

– Непогано, проте не ідеально.

– Відпочинь зі своїми!

– Краще тоді "Відпочинь се́ред своїх", але все одно дещо двозначно – сьогодні кожен по-своєму розуміє хто такі "свої ".

– А чим тобі не подобається "Відпочинь душею"? – уже не так упевнено питає філологиня-самоучка.

– Загалом це добре, проте може бути й краще, шукаймо.

– Ну-у... можливо, "Забудь про лихо, відпочинь душею"?!

– Ми на правильному шляху, лишається крок або два. Думай.

Аліса підхоплюється мало не з обуренням:

– Чим тобі цей варіант не подобається?!

– Бо хтось прочитає і подумає: "Що ці люди знають про моє лихо?! Як я можу забути його?"

– У мене більше немає варіантів...

"Спокійно, спокійно, спокійно..."

– Пропоную "Забудь на час, відпочинь душею".

– Не бачу різниці.

– Але вона є. Ми лихо не називаємо лихом, ми тільки пропонуємо людині забути щось для неї важке, або навіть нестерпне. Не назавжди, бо це неможливо, а на певний час – щоб відпочити, набратися сил.

– А не краще буде "Відпочинь душею, наберися сил"?

Я задоволений, але ми обидвоє стомилися і вже на межі, – далі замість прогресу може статися деструктивний параліч. Тему слід обережно закрити.

– Можливо. Але давай на цьому поки що зупинимось. Обидва варіанти гідні стати слоганом, а який саме – зрозуміємо, коли дослідимо ринок.

Аліса робить круглі очі:

– Дослідимо?!

– Авжеж.

– Удвох? Сидячи тут? Це неможливо.

– Сьогодні все можливо. Ми тепер живемо в соцмережах і в нас щонайменше три місяці часу, навіть більше, аби зрозуміти чого насправді бажають потенційні клієнти.

Я здуру ляпнув "дослідимо ринок" замість сказати "зрозуміємо потреби людей" і тепер, аби відновити свою репутацію видатного рекламіста-маркетолога, мушу на ходу щось вигадувати. Чіпляюсь за соцмережі, мов потопельник за соломинку, і давній досвід SMM-ника одразу ж підказує, що ляпнув я не таку вже й дурницю, хоча й ляпнув як завжди, спонтанно, на автоматі, – так часом траплялося і в шефа на нарадах, але й тоді найчастіше виходив сухим із води, бо завжди вірив, що майже будь-яку ситуацію зможу викрутити на свою користь. Внутрішня напруга запускає в мені якийсь особливий механізм миттєвого пошуку рішення і якби мій мозок був зараз підключений до якогось там комп'ютерного томографа, чи що там іще може зчитувати людські думки, то спостерігач одразу ж зафіксував би вибухове пожвавлення діяльності кори мого мозку: беззвучно клацають мільярди синапсичних контактів, вогниками новорічної ілюмінації спалахують цілі мережі нейронних зв'язків, а імпульси думки блискавками носяться по звивинах сірої речовини.

– Нам потрібно активізуватися у Фейсбуці, зареєструватися в Інстаграмі, невідкладно відкрити спеціальний канал на Ютьюбі, робити постійні влоги в Тік-Тоці – по-перше, вже час створювати власний бренд, по-друге, привчати до нього потенційну авдиторію, по-третє – вивчати й досліджувати ринок.

– І хто ж це все робитиме? А головне, скільки часу піде?

– Ми з тобою, більше нікому.

– Мені страшно кидати свій манікюр. Яка-не-яка, проте, робота, хай і непрестижна, зате надійна. Якби не вона, ми би з тобою цього ремонту не мали.

"Звісно, ти права. Але хто там збирався вчора декому носа втерти?!"

– Добре. Дев'яносто відсотків я беру на себе, але й ти не відкрутишся – хто казав мені, як ішли з сесії, про спортивну злість і команду з двох харківських менеджерів? Га?!

– Я. І ще раніше казала, що мені драйву хочеться. Але лячно. Я стільки вклала сил і часу, аби клієнтуру набрати... Сьогодні це дорогого коштує. Поки що мені взагалі нічого не ясно: звідки візьмуться клієнти, як ми їх сюди доставимо, що покажемо, чим зацікавимо, де годуватимемо, де вони ночуватимуть, хто везтиме їх назад?

"Отакої! І це після того, як ми відстоювали свою програму перед депутатами! Як вона в тій логістиці працювала?!" Та в моєму мозку рекламіста вже запущено такий звичний колись мисленнєвий процес, коли чим більше тебе намагаються приперти до стіни, тим краще працює креативна складова.

– Ми з цією ідеєю зайдемо в соцмережі. Покажемо всі можливі принади провінційного життя загалом і Клевені зокрема. Покажемо красиво, смачно, романтично, з емпатією. У мене зібралося вже близько тисячі світлин. Плюс відеоблоги, плюс короткі розповіді до кожної виставленої в Інстаграмі чи Фейсбуці світлини. Надзавдання – викликати в аудиторії процес слиновиділення: щоб людям схотілося все це побачити живцем, своїми очима, скуштувати, вдихнути, познайомитись, відчути.

– Але ж скільки на це часу піде!

– До травня, коли тут все зазеленіє, везти сюди екскурсії сенсу мало.Тому в нас є три місяці щонайменше. Цього для початку досить. Навіть, я би сказав, це оптимальний термін підготовчого етапу – і не надто короткий, і не затягнутий, бо й одне, і друге для старту погано. Тому я сповнений оптимізму. По ходу, не явно, приховано, вивчатимемо потреби людей у відпочинку: якого саме вони потребують, чи правильний слоган піднімемо ми на прапорі, що саме запропонувати їм для початку? Потім уже все саме собою відкриється і буде зрозуміло. Зараз почнемо працювати з горизонтом не далі червня.

– Ти ж знаєш, мене турбує логістика, бо це за замовчуванням моя сфера.

– Поки що тут два варіанти: або, прийде час, шукатимемо водія з транспортом і платитимемо йому за це, або знайдемо партнера серед туроператорів у Києві чи Харкові, можливо, в Одесі або Дніпрі. Вважаю, не варто тримати в голові, скільки при такому розкладі ми втрачаємо грошей – головне, щоб сама ідея була життєздатною. Наше завдання – заманити сюди людей і запропонувати їм такий продукт, від якого вони не зможуть відмовитись і який принесе прибуток нам.

– Ну, слухай, ти хочеш, щоб ми звалили собі на плечі цілу купу організаційних, але непомітних обов'язків, тоді, як люди готові будуть платити за щось зриме, відчутне – проїзд, екскурсію, харчування, розваги, місцеві продукти. З цього переліку особисто нашим, твоїм та моїм, буде лише екскурсія. Про логістику ніхто з них не подумає і не оцінить, але по факту саме вона стане найдорожчою складовою, коли оцінювати за трудовитратами. Де, в чому буде наш зиск, вартий всіх цих зусиль?

– Давай спершу запустимо це, а тоді побачимо. Піде – обіцяю, що звернуся до Хорхе за кредитом на транспорт: зажмурюся від сорому й попрошу. Не піде – займуся чимось іншим: перепілками, столярством, блогерством. Та хоч би й сушеними мухоморами!

– Чим-чим?!

– Є така тема: сушені мухомори. Організовуєш серед аборигенів їх збір, платиш по вісімдесят гривень за кілограм шляпок з лісу, потім їх висушуєш і продаєш уже по вісімсот за кілограм.

– Любий, ти, мабуть, перегрівся...

– Та ні, просто ти весь час вперед-назад, вперед-назад. Чесно, стомила вже мене.

– Я боюся, бо так і не бачу стратегії. То мені здається, що ідея чудова, то що вона апріорі провальна. Я виконавиця, на жаль, сама це знаю. Мені потрібні чіткі вказівки, тоді я гори переверну.

– Та скільки вже можна про ту стратегію?! Аби бізнес пішов, про нього, перш за все, має бути вичерпна позитивна інформація. Ми її створимо через соцмережі. Набір пропозицій для туристів ми вже обговорювали з тобою разів надцять. Під час формування клієнтури за три наступні місяці вивчимо чого саме людям хочеться найбільше і на перший раз запропонуємо саме те. Я ще так скажу, що набір пропозицій може бути вдвічі ширшим, ніж фактична можливість побачити й почути за один візит. І його слід буде постійно змінювати. Завоюємо довіру, людям сподобається – зможемо формувати програму на власний розсуд, головне, щоб це було цікаво, захопливо та атмосферно. Усе в наших руках, а не чиїхось там, тому ми будемо пропонувати те, що вигідно нам, хоча й про коворкерів не слід забувати.

– Добре, переконав. Давай відпочинемо.

Інтернет це ненажерливий глитай часу – найдорожчого людського ресурсу, відпущеного нам на життя. Ти пірнаєш в інформаційне море і воно не просто поглинає тебе з головою, але й робить це у вишуканий спосіб: притлумлює відчуття часу й паралізує волю – навіть якщо випірнеш, то ще не факт, що зможеш виповзти з моря на берег: все нова й нова інформація, хвиля за хвилею, накочується на тебе й затягує назад, не дає покинути той океанічного розміру огром знань, важливих і пустопорожніх, запаморочливий по своїй суті, наче сповнений морфіну дим опіуму.

Наше з Юрком блогерство, що почалось, майже, як розвага, і, певно, тому швидко завершилося, тим не менше, зацікавило мене та спонукало глибше пірнути в непізнаний світ ютьюберства. Те, що здалось мені на початках привабливим способом легкого заробітку, насправді таким не є: здається, в світі легких грошей уже не лишилось, або принаймні я про них навіть не здогадуюсь. В реальності попри вже сотні тисяч переглядів п'ятихвилинних Юркових лайфхаків, на мій рахунок в кінці лютого капне щось трохи більше сотні доларів – не те, що не густо, а і взагалі... З моїми підрахунками виявилося далеко не все гаразд, Махновський це відчув нюхом практика.

А втім я такий тупіка-романтик, що замість покинути все к лихій годині, мені схотілося у всьому досконально розібратися: ну не можуть же десятки мільйонів людей по всьому світу займатися непродуктивними дурницями без жодної видимої для себе користі! І от, попри все, після перегляду купи порад від експертів на тему монетизації ютьюберного бізнесу, перша очевидна невдача лише підхльоснула мене взятися до нового, самостійного вже проєкту. Правда, лише тому, що ця ідея пречудово лягає в концепцію етнотуризму, і, коли складеться, мусить стати першоосновою, наріжним каменем інформаційної складової всієї нашої стратегії майбутнього бізнесу.

Два тижні назад, символічно – першого лютого – я відкрив новий канал, назвавши його не аби як, а – фанфари! – "Даун-шиф-те-ри-и-и"!!! Назвочка свіженька, незатягана, ніким, на диво, ще не використана. Концепція каналу – цікаві, навіть захопливі розповіді від першої особи про життя двох дауншифтерів із Харкова в придеснянській глибинці, в тутешній ком'юніті з чарівною назвою Клевеня, сповненій автентичного шарму, а подеколи й архаїки, що створює неповторну атмосферу причетності до чогось значно більшого, ніж буденність провінційного життя.

– Поясни мені конкретно: як ти це бачиш? – запитала Аліса в п'ятницю, на шостий день примарного ще існування каналу.

– Так, ніби ти або я розповідаємо про своє життя комусь із близьких: Діані, твоїм батькам, наприклад. Щиро, невимушено, жваво, з доречною емпатією: іронією чи там смутком. Тривалість ролика від тридцяти до сорока хвилин...

– Це багато! – не витримала Аліса. – Ніхто не стане дивитися.

– Ще й як стануть. Головне, щоб людям цікаво було. Потрібно не бубоніти, а грати роль, як у кіно. Уяви себе на час кіноакторкою: це ж твоє!

– Але короткі відео дивитимуться більше людей.

– По-перше, ми з Юрком уже знімали короткі відео, тільки вони погано монетизуються...

– Чому? – знову перебила вона мене.

– Бо Ютьюб відтепер платить за години переглядів, а не просто за їх кількість. Упродовж довгого ролика можна розмістити більше реклами, а якщо він дійсно цікавий, чіпляє, дає емоції, його додивляться до кінця. Ще нам варто орієнтуватись на закордонну аудиторію – там розцінки дорожчі. Але паралельно працювати всередині України.

– Навіщо там і там?

– Бо ми з тобою додатково ще й почнемо формувати власну клієнтуру для етнотуризму – я ж тобі про це казав, коли ми стратегію визначали. Тому відео мають бути смачними, щоб люди залипали на них і хотіли побачити все на власні очі. І, по-друге, найбільш вдалі короткі уривки можна викладати в Тік-Тоці – для нетерплячої аудиторії.

– Слухай, і все-таки це важко – відео на сорок хвилин... Ти уявляєш скільки часу на зйомки піде? А монтаж?

– А що легко, кицю?! Будемо обмірковувати й писати сценарії, хронометраж, продумувати ракурси. Навчимося – писатимемо без дублів, з першого разу.

– Та ну!

– От тобі й ну! Стимул же є: коли навчимося, економитимемо час годинами. Не святі горшки ліплять. Завтра ж зранку пишемо сценарій, по обіді зйомка. В неділю монтаж, за потреби перезйомка, і вперед!

Уже наступного дня ми дали старт новому, скажемо так, захопленню, бо Аліса, більше собі, ніж мені, на подив, вже під кінець першого дня зйомки увійшла в роль кіноакторки, чи то пак телеведучої, що в її виконанні виявилося практично одним і тим же. Зранку в суботу я приніс із місцевого магазина два штативи для смартфонів, для "Нікона" в мене вже був, два мікрофони, і кіно почалося. Я озвучив заздалегідь продуманий сценарій, Аліса, звісно, його нещадно розкритикувала, ми гуртом переписали. За тим посідали на дивані одне навпроти одного, бо легше розповідати, дивлячись ув очі живій людині, аніж об'єктиву, й три камери знімали нас із трьох ракурсів. Майже все, що назнімали при денному світлі, довелося стерти, зате по обіді, в інтимній напівтемряві під час блекауту, ми вловили хвилю й записали сюжет майже начисто. Після завершення зйомок та попереднього перегляду відзнятого матеріалу прямо за вечерею, щойно народжена зірка Ютьюбу заявила:

– А ти ще сумнівався в моїх здібностях!

– Я-а-а?! – від її нахабства в мене відпала режисерська щелепа.

– Звісно, – й оком не змигнула Аліса, – як завжди, до речі.

Довелося вибачатися – зірка, Супернова! А що ти зробиш? Звикай, сказав я сам собі, коли хочеш мати вдома зірку...

До всього цього, й більше для самовиправдання щоденного зависання в Мережі, ніж із чітко усвідомленою метою, я вже кілька тижнів, як захопився збором матеріалів по історії Города. Обачно копіював знайдене, розкладав по течках, систематизував, як справжній історик, перевіряв і перепровіряв – це заняття надавало моїм зависанням хоч якогось сенсу: колись, коли ми з Алісою таки займемося етнотуризмом, ці знання ще й як згодяться! І чим більше я дізнавався, тим більше кортіло поділитися набутим з іншими. З Андрієм Остаповичем було цікаво: він допомагав систематизувати, розставляв акценти, часом додавав щось від себе, заповнюючи білі плями в моєму баченні Городського минулого. За тим цілком логічно мені схотілося викласти назбиране в своїй фейсбучній групі, що я й почав робити тижнів зо два назад. З майже тисячі учасників групи, її основу, добрих дев'яносто п'ять відсотків, складали місцеві роззяви, охочі зазирнути в чужі сімейні фотоархіви. І тільки решта, яких навряд чи й набереться три десятки, дійсно цікавились історією свого краю. Вони й підхопили мою нову ідею; обговорення одразу ж стало жвавим – туземці дійсно, по-справжньому, залюблені в рідний Город.

Ми настільки жваво спілкувалися, що якось сама собою, цілком органічно виникла ідея зібратися наживо й душевно поговорити про минувшину. Одна з активісток групи, Ірина Миколаївна, бібліотекарка, запропонувала для зустрічі читальний зал і ми всі гуртом, приставши на її пропозицію, зійшлися, що ліпшого дня, ніж сьогоднішня неділя, бути не може.

...І ось ми з Алісою заходимо до бібліотеки. В читальному залі вже повно людей – два десятки щонайменше: переважно городяни старшого віку, наших ровесників обмаль, молоді взагалі немає. Зі знайомих – подружжя Чепурноусів та той правдолюб, що на сесії селищної ради погрожував голові цугундером. Чомусь одразу ж в голові формується стійке враження, що я зайшов до класу і якось несподівано виникла гостра туга за втраченою професією. Начебто ніколи раніше я такого не відчував, а тут накотилося. Та разом із ностальгією з'явилося піднесення – ось воно, ось це і є моє справжнє покликання: робота з аудиторією!

Одразу ж стає легко та звично – ніби я все життя тільки те й робив, що проводив подібні зустрічі й сама собою, як завжди спонтанно, народжується нова ідея.

– На початку хочу внести пропозицію, – кажу я, привітавшись до присутніх, – давайте будемо вважати наше зібрання першим засіданням Історичного клубу Города, а всіх присутніх його членами. Не заперечуєте?

Реакція присутніх аж надто бурхлива – оплески, гомін – поза сумнівом ідея моя сподобалось усім. Клуб! – щось таке аристократичне, щось для обраних, а люди за часи пандемії та війни скучили за живим спілкуванням, та й хто з нас, включаючи мене й Алісу, хоч коли в житті був членом аби якогось клубу?!

– Ідея з клубом сира й непродумана, – мені доводиться виправдовуватись, – клуб, якщо він справжній, мусить мати установчі документи: статут, програму, якийсь регламент тощо. Але зараз це неважливо, головне для нас почати роботу, познайомитись ближче, віднайти дієві механізми роботи, забезпечити для кожного з присутніх сталий інтерес до історії города, напрацювати традиції тощо. Коли це станеться, і в мене, нас усіх, бажання збиратись не пропаде, навпаки, ми будемо прагнути цього, все прийде саме собою.

Я бачу, як Лариса Семенівна веде зйомку на телефон і спершу дивуюся: ну навіщо?! А потім сам загоряюся ідеєю: ось так і пишеться історія! А якщо запис викласти колись в Ютьюбі – це може стати початком чогось значно більшого, ніж банальний відеоблогінг. І підізвавши Алісу, шепчу їй на вушко: "Знімай і ти. Особливо, якщо хтось буде з місця говорити – щоб ліпше чути було. Навіщо – потім поясню."

Хтось просить мене детальніше розповісти про себе, "бо чули, що Ви теж наш" і я, наскільки це можливо, стисло розповідаю нашу з Алісою історію, потім прошу присутніх теж представитись – нехай і коротко, проте інформативно – аби розуміти інтереси аудиторії.

– Оскільки наш Клуб є логічним продовженням діяльності групи в фейсбуці, – подолавши перше хвилювання та упіймавши хвилю, веду я далі, – то я пропоную поговорити сьогодні про ремісників та купців Города початку минулого століття й про ту спадщину, яку вони нам залишили у вигляді архітектури, культурних традицій, деталей побуту, місцевої кухні врешті-решт. Для початку викладу вам трохи статистики та історичних відомостей, можливо, вам усім і знайомих, але для нас із Алісою вони стали справжнім відкриттям.

Я вклався у пів години, згадавши, що в Городі часів Гетьманату діяло Магдебурзьке право, пізніше, звісно, відібране російським царатом, існувало кілька ремісницьких цехів, а їх продукція дивувала різноманіттям: тут тобі й фаянсовий та глиняний посуд, і цегла та кахель, і шкіряний та шевський промисли, і столярство з ковальством, і бондарство та вироби зі скла, і неабияк поширене гуральництво[67], і навіть рибальство та торгівля свиньми, а кількість купців у Городі тоді перевалила далеко за сотню. По закінченню спитав:

– Як вам здається, чи існують ще якісь зв'язки між тим Городом і нинішнім?

Тиша. Можливо, не наважуються, можливо, я перемудрив із запитанням. Чепурноуси мовчать, зайнявши нейтральну позицію спостерігачів. Мабуть, і правильно, інакше аудиторія відчує свою непотрібність.

– Тоді я попрошу підняти руки тих, в кого, можливо, предки були тоді ремісниками чи купцями?

І раптом ліс рук! Підняли майже всі – нічого собі! Ми з Алісою перезираємося, шоковані несподіванкою.

– Ого! А давайте-но прямо зараз проведемо соціальний зріз, дослідимо яких професій було більше, яких менше. Або, коли точніше, які саме роди за професіями своїх предків виявилися живучішими.

Добре, що я з планшетом: прошу хвилинку на підготовку, відкриваю свій ґаджет, формую у Ворді новий документ і вже готовий записувати.

– Можемо починати. Давайте по порядку, по рядах – як у школі.

– Мій дід, Журавель Никон, кушнірем був, шкури вичиняв, кожухи шив, – хвалиться пенсіонер за сімдесят.

– А наш прадід, Вегера Митрофан, шевцював, – каже його сусідка, наша ровесниця.

– Гордін Лейба, коваль.

– Осадчий Євграф Мусійович, отой самий посуд робив, купцем був, дві лавки мав, – не без гордості за рід декларує правдолюб, що воював на сесії. – І досі ще в нас удома кілька прадідових тарілок є. Та й самі лавки збереглися – в одній мій магазин, а в іншій, де й сам прадід жив, за совєтів районний суд був.

– А тепер що там? – мені стає цікаво.

– Нічого, пустий стоїть, – зсунувши брови, бурчить купецький правнук Осадчий, – колись давно селищна рада впросила мене купити його, щоб високому начальству очі своєю пусткою не мозолив, а тепер, коли відремонтував, відмовляються передати землю ділянки мені у власність, бо позаду будинку незаконно стоїть склад Буймистрового зятя. Через це не можу ні газ підвести до будинку, ні каналізацію зробити. Да ви ж самі все чули на сесії.

Мені не хочеться пояснювати, що суть його справи я тоді прослухав, бо думав про своє, тому на знак згоди лише киваю головою.

Один за одним півтора десятки новоспечених членів Історичного клубу, хто відверто, а хто з тамованою гордістю, називають своїх знаменитих предків, я записую за ними й наостанок теж прилучаюся до цієї спільноти, згадавши вголос родинну історію прадіда Андрія Саганя, патріарха Клевені, а потім ще й додаю розповідь про сімейні скарби – й ті, що чекають свого часу в літній кухні та в хліву, й ті, що знайшлися під піччю, опустивши, звісно, згадку про наган. О-о-о, ця тема скарбів! В читальному залі бібліотеки вона нікого не лишає байдужим і новеспечені члени Клубу слухають її, мов заворожені.

У списку немає тільки Чепурноусового прізвища, та ще кількох із присутніх, решта сидять сповнені гордості за свій рід. Нашвидкоруч оброблена статистика вражає: присутні онуки та правнуки майже всіх професій, не знайшлося нащадків тільки прасолів, гутників і гуральників[68], але ж і опитано не більше двох десятків городян.

Аудиторія розворушилася і гуде наче вулик, обмінюючись між собою родинними спогадами. Всі мої плани на щось більш організоване летять ік бісу, тож я вирішую хоча би очолити цей некерований процес. Вухо вловлює в гаморі чиюсь репліку-спогад про тутешню стару пані, котра дивом дожила до початку семидесятих років минулого століття й дивувала городський пролетаріат своєю звичкою пити натщесерце теплу воду, робити фізичні вправи та замість порпання в городі, сидіти біля будинку, в якому жила, на осонні, прикриваючись від проміння старезною парасолею та обмахуючи обличчя кістяним китайським віялом.

– Розкажіть, будь ласка, цю історію нам усім, – прошу я, – це дуже цікаво!

І ми слухаємо від старенької, вже добре за сімдесят, жінки направду дивовижну, але в той же час і цілком типову історію її двоюрідної бабці, Анастасії Толмачової, в дівоцтві Солодкої, що стала жертвою радянської влади.

– Вона була козацького роду, замолоду дуже красивою і ще до Першої Світової війни вийшла за молодого чернігівського купця Толмачова та й поїхала з ним у Маньчжурію, на КВЖД[69]. Там вони швидко розбагатіли, мали в Харбіні п'ять магазинів. Була в них дочка, проте померла ще в юному віці від холери. А в сорок п'ятому році СРСР воював із Японією і захопивши Харбін, зібрав там майже всіх російських емігрантів та примусово вивіз до Радянського Союзу. Чоловіка Анастасії розстріляли, а їй дали десять років таборів. Після Гулагу вона повернулася в Город ні з чим, з пустими руками, й жила, як бідна родичка, в будинку своєї сестри на дванадцять рублів пенсії – мінімальної на той час. Сестра її, моя рідна баба по матері, була колись за заводчиком, той цеглу робив і нею торгував. Будинок мали великий, якраз біля цегельні, та радянська влада з того будинку лишила моїй бабі лише третину, решту роздала під комуналки. Не знаю, як дві мої баби виживали, але Настя в горо́ді ніколи не працювала, мабуть, попри все відчувала себе панією. В її сестри, баби Ганни, було чимало китайських речей – до війни Настя не раз приїздила в гості, то навезла дарунків: я добре пам'ятаю і віяло те мережеве, з якоїсь кістки роблене, і термос китайський, і шовковий халат, і здоровенну валізу зі справжньої шкіри – таку, що й ми в неї з сестрою ховалися. З баби Насті всі поза очі підсміювалися, дивачкою вважали, та вона хоча й здогадувалась, образи своєї не виказувала. Вона й на життя ніколи не скаржилась, взагалі мало говорила, тільки сором'язливо, ніби про себе, усміхалась.Оце розповідаю вам, а вона, мов жива, перед очима стоїть – маленька, худенька і усміхається.

Зібрання наше якийсь час мовчить, перетравлюючи розповідь, потім присутні один за одним беруться розповідати власні сімейні історії – яку не візьми, всі такі колоритні, навіть попри невмілих оповідачів, і мені здається, що всі ми водночас починаємо опукло бачити цілу історичну епоху, що відійшла в минуле та ось-ось розчиниться в мороці часу. Я дивлюсь на Андрія Остаповича й відчуваю те роздвоєння, в якому він перебуває: з одного боку, як музейник, він розуміє всю цінність почутої інформації, з іншого – не знає як дати всьому цьому раду. Певно, так, такими голодними очима, має дивитися на улюблену роботу стара немічна людина: очима, здається, би все переробив, але немає вже ні сил, ні завзяття...

Найпростіше, але й зовсім безглуздо, було би дорікати йому привселюдно, та й не обов'язково привселюдно, що от, мовляв, бачите, Андрію Остаповичу, а я ж Вам казав! Що це змінить? Коли судилося тобі прожити в Городі решту життя, побачимо, що ти сам заспіваєш через двадцять років, повсякраз грузнучи в трясовині депутатської недалекоглядності й глупоти: вона кого хочеш зробить апатичним і відіб'є будь-яке бажання хоча би щось ініціювати.

Але й мовчати мені несила.

– Знаєте, про що я мрію? – звертаюсь я до нашої маленької спільноти. – Що ми з вами, наш Історичний клуб, зможемо, зорганізувавшись, зберегти пам'ять своїх родин – як інформаційну: світлини, спогади, архіви, так і матеріальну: предмети побуту, якісь сімейні реліквії тощо, аби все це не загубилося в часі й з одного боку виховувало нашох нащадків, а з іншого підносило славу Города, як самобутного міста з давньою історією. Повірте мені: далеко не кожне місто нашої країни може похвалитися таким спадком.

– Да-а... – тягне онука Анастасії Толмачової і маше знічев'я рукою: – Куди нам? Нікому воно не потрібне: ні владі нашій, ні онукам... Повмираємо – вони все на смітник повикидають, їм аби гаджети були; вже й книжок не читають, ото лише й здатні, що в Тік-Току дурниці гортати. В них же пам'ять наче в курки – забувають, що позавчора дивилися.

По очах присутніх я бачу, що вони з цим згодні. Та й я сам, коли чесно, ще вчора був близької до цього думки. Але взяти й отак легко здатися, погодитись? Тоді на цьому клуб наш своє існування й припинить, по суті, навіть не родившись, стане викиднем. Не першим й не останнім, але мертвонародженим, як безліч чудових людських ідей, котрі народились або надто рано, або дуже пізно. Ні!

– Ні! – переконано кажу я. – Так дійсно стається в дев'яноста п'яти випадках зі ста, проте лишається ще п'ять: навіть не один зі ста, а цілих п'ять! Я свого часу займався рекламою, тож скажу вам, що згідно теорії нормального розподілу – є така в математиці – саме два-п'ять відсотків будь-чого в природі мають унікальні властивості в своєму класі і саме вони рухають розвиток життя на Землі якраз через свою відмінність від решти подібних собі. Згідно з цією теорією будь-який товар купує максимум кожний двадцятий, хто його побачить – за нормальних, звісно, умов: про крайні випадки тут не йдеться. Тому опускати руки й казати, що в нас нічого не вийде – остання справа. Всі історії, які ми тут почули, вони вже є своєрідними експонатами майбутнього музею – цілком можливо, що досить скоро виникне нова форма музеїв – віртуальна, текстова: так само, як виникли й поширились аудіокниги. А якщо до цих оповідей додати ще й матеріальні експонати з ваших родин, коли родинні спогади побудувати навколо кожного такого експонату – уявляєте, наскільки цікаво та пізнавально це може бути?! Тому я всіх вас закликаю в жодному разі не викидати сімейні реліквії – бережіть їх, і давайте будемо гуртом робити все, аби вже найближчим часом: цього року, наступного чи хай там двома роками пізніше, ми змогли організувати музей родинних реліквій Города. Або музей ремесел, чи музей побуту. Не питайте зараз якоїсь конкретики – в мене ідеї завше виникають спонтанно, як ось ця – прямо тут, при вас, інколи в непідходящий, здавалося б, час, але якось так в житті складається, що саме їх я потім і реалізую.

Бачу, як загоряються в декого очі, навіть Чепурноус ожив, ніби аж стрепенувся, і це дає мені нову порцію натхнення:

– А давайте уявимо собі, що небайдужі до історії городяни принесуть свої родослівні, – хай навіть тільки те, що самі знають про батьків, дідів, прадідів, близьких і далеких родичів, – уявляєте, яка картина вималюється?! А коли ще робити це в майбутньому протягом десятиліть? Це буде така база даних для наступних поколінь по вивченню історії Города, якій заздритиме вся Україна: там стільки інформації можна буде витягнути – і про горизонтальні родинні зв'язки, і про соціологію, і про міграцію населення, і про соціальні зміни в прив'язці до загальної історії країни... Такій інформації ціни не буде!

Моя аудиторія ожила: соваються на своїх місцях, жваво перешіптуються – треба користуватися моментом!

– Пропоную: якщо нам дозволять і наступної неділі тут зустрітися, – я запитально зиркаю на Ірину Миколаївну, та ствердно киває головою, – приносьте свої родослівні: в будь-якому вигляді. Гуртом ми їх допрацюємо й тим покладемо початок архіву нашого народного, поки що віртуального, музею. На додачу до родослівних перезнімайте на телефони й також приносьте сімейні світлини – тільки з умовою, що люди на них будуть вами названі та вказаний період, коли світлина зроблена. Можливо, хтось із вас дружить з комп'ютером та готовий на добровільних засадах взятися за створення віртуальної бази даних?

– Я могла би, – по-школярськи піднімає руку онука Анастасії Толмачової, – до пенсії викладала в школі інформатику, з комп'ютером у мене жодних проблем.

– Тоді чекатимемо через тиждень перші матеріали. Принаймні я точно принесу, – чуття колишнього педагога диктує мені, що зараз гарна нагода завершити цей захід. – Започаткуємо з вами велику справу. І, як прийнято казати, дозвольте на цій оптимістичній ноті перше засідання нашого Клубу оголосити завершеним.

З нами прощаються, й оскільки вихід в протилежному від нас кінці зали, ми з Алісою мусимо чекати, доки всі вийдуть. Підійшли Чепурноуси, вітають з успішним дебютом, Андрій Остапович, розчулений ледь не до сліз, дякує за небайдужість і навіть за підхоплену естафету в краєзнавстві. А біля виходу топчеться, не інакше, як в очікуванні мене, правдолюб Осадчий – той, що воює з селищною радою. Цікаво, нащо я йому?

– Мене звати Ігор, – представляється він, коли ми підходимо. – Маю до Вас ділову розмову.

Зачувши про ділову розмову, делікатне подружжя Чепурноусів прощається, ми ж утрьох із Осадчим виходимо з нетопленої бібліотеки в невеселу зимову сльоту. З неба сипле мокрий сніг і тільки додає смутку на душі – яка вже тут ділова розмова, дідько!

– Як ви чули, є в мене будинок прадіда, стоїть без діла, бо ні газу немає, ні каналізації – це той, за ділянку якого я з селищною радою суджуся. – починає Ігор і тут же ошелешує пропозицією: – Готовий надати його під новий музей. Знаходиться тут недалеко – й двохсот метрів немає.

Я розгублений, не знаю, що казати. Раптом в одночасся, менше, ніж за три тижні, коли вести відлік від тієї пам'ятної сесії селищної ради і заяви Аліси, що в ній прокинулась спортивна злість, на повну відкривається вікно можливостей, про яке я ще на Новий рік навіть мріяти не міг: і ця ідея з Історичним клубом, спонтанна, як завжди, і одразу ж майже невичерпне джерело потенційних експонатів, а слідом, тут же – пропозиція приміщення під музей. Хіба так буває?! Надто вже все красиво для того, аби бути реальністю.

– Навіть не знаю, радіти, чи сумувати, – кажу я і відчуваю сильний потиск Алісиної руки: "Ти що, дурень?! Погоджуйся негайно!". – Справа в тому, Ігоре, що музей, як я це розумію, з одного боку справа на віки, тобто, назавжди, а з іншого – він себе ніколи не окупить. А започаткувати музей в орендованому приміщенні взагалі погана ідея. Ніщо його так не знищить, як вибрики орендодавця. Раптом через рік-два-п'ять ти передумаєш і що далі? Куди я подіну експонати? Це все одно, що... – я намагаюся підібрати якесь гоже порівняння, – ...що тропічні квіти з оранжереї посеред зими на мороз викинути. Розумієш?!

– Да все я розумію, Хлібе! Щоб ти хотів знати, прадід мій Євграф Пантелеймонович власним коштом каплицю колись поставив, церковним старостою довго був, люди його за це шанували. Відновити прадідову каплицю я не потягну, бо від неї й сліду не лишилось, да й люди наші не дуже тепер богомольні, дак хоч музей нехай буде. Знаю точно, що Євргаф Пантелеймонович мою ідею схвалив би.

– То що тобі заважає відкрити його самостійно?

– Я не дуже на цьому знаюся, мені партнер потрібен.

– Але ж ти розумієш, що, по суті, маєш пожертвувати своєю власністю і дороги назад уже не буде?

– Тобі на крові поклястися, чи як? – усміхається Осадчий.

– Що кров? – і собі всміхаюсь я. – Колись землю їли, клянучись. Знаєш яка вона на смак?

– Доводилось куштувати, – кривиться правдолюб. – Донецьку, вперемішку з вугіллям. Двічі присипало.

"Ого! Своя людина." І лише тепер я помічаю, що мій співрозмовник зі слуховим апаратом: неспроста це.

– Де був? – між нами відразу встановлюється особливий, непомітний і незрозумілий для інших зв'язок без зайвих слів.

– За сім років де тільки не довелося. Остання локація в Часику[70].

Не місце тут вдаватися до споминів та обмінюватися враженнями. Нехай колись.

– Добре, погоджусь на твою пропозицію, але за умови, що ти прийматимеш у цьому безпосередню участь не просто як власник приміщення, але й щоденною участю в організації роботи музею.

– Думаєш, злякав? Якщо ви не проти, запрошую до себе в гості – прямо зараз. Я хоч і не історик, але в темі, можна сказати. Історія моє хобі. Ходімо, покажу вам дещо.

Ми перезираємося з Алісою. Ця сльота, і їсти вже хочеться, а там і грубку топити... Але ж вікно можливостей може будь-якої миті зачинитися, тому не варто гребувати таким шансом, коли доля сама його тобі пропонує.

Трикімнатна квартира в цегляній двоповерхівці, кімнати, заставлені стелажами з книгами, які одразу ж, наче магнітом, притягують до себе Алісу, на лоджії дві шафи по її краях заповнені старовиною, артефактами: і кам'яна сокира, й скребки, й накінечники стріл та списів, і бойові сокири Середньовіччя, й рештки кольчуги, умбон якогось щита, стремено, іржава шабля, навіть маленька козацька гарматка. Про всілякі горщики, мідні казанки, ментик гусара й інше багатство навіть казати нічого – на музей не дотягує, на приватну колекцію вистачить.

– Звідки це в тебе?!

– Не переживай, музеїв не грабую, – усміхається Осадчий, – половину життя збираю. До війни з металошукачем трохи бавився: чогось видатного не розкопав, але дріб'язку всякого цілу купу наносив. У копачів дещо купив, по людях назбирав: у них знаєш скільки всього лежить – ти навіть уявити собі не можеш! Мріяв колись про домашню колекцію, як показуватиму її гостям, розповідатиму... Наївний такий!

– Чому ж наївний? – підійшовши, втручається в розмову Аліса. – Що тепер заважає?

– Місця немає. Мене й так дружина зненавиділа за те, що замість морського відпочинку я гроші на книги витрачав, а тут ще й "мотлох" цей, – Ігор киває на артефакти, – тож вона в двадцять другому виїхала в Польщу, зі мною розлучилася, чув, уже й поляка собі знайшла. Донька у Львові, в неї все в шоколаді, квартирка ця їй не потрібна, син у військовому училищі, теж повертатися сюди не хоче. Гостей збирати не маю ні приводу, ні бажання, та й колекцією хвалитися ні перед ким, і розмістити її, як бачите, в квартирі ніде, а сам я сьогодні живу, завтра помру. Так що...

– "Помру"... Нащо так говорити?! – я невдавано злюся.

– Я ж ледь чую, зі слуховим апаратом ходжу, і праве око майже не бачить – акубаротравма з сильною контузією. Голова розколюється. А отут в шиї, – Ігор показує пальцем біля ключиці, – уламок від кабчика – в сонну артерію вперся й сидить. Хірурги в Дніпрі побоялись видаляти. Тому сьогодні живу, а завтра... Недарма ж підчисту списали.

Ми з Алісою приголомшено мовчимо. Клята війна, довбана русня!

– Я в будинку прадіда ремонт робив, бо думав колись переїхати – там місця досить і на бібліотеку, й на колекцію. Наче небагато й лишилось; якби не Буймистрова підлість, вже би все готове було. Тому коли почув твою ідею про народний музей, подумав: "Ось те, про що мріяв! Коли не я, так інші доведуть до ума." Не все в житті грішми міряється. Мені пам'ять дорожча грошей. Хочеться, щоб пам'ятали в Городі про Осадчих, і, само собою, конкретно про мене. Хай ми й не масштабу Терещенків чи Ханенків, але користь Городу від нас була і тут такі люди потрібні не менше, ніж у столиці.

"Відверта людина. Знає собі ціну й не боїться виглядати нескромним. Мені б так."

– А в чому суть вашого з Буймистром конфлікту?

– Розумієш, за законом власник будинку, тобто, я, має право придбати земельну ділянку, на якій він стоїть, якщо орендує її. Будинок мені нав'язали ще в дві тисячі восьмому – щоб не стояв пусткою і не псував загальну картину центру. Я погодився, бо ж як-не-як його прадід збудував і в ньому жив; хоча й купив за безцінь, але потім ледь не всі гроші йшли на ремонт, та й за оренду землі справно платив майже двадцять років. Ну, а коли півтора роки назад мене комісували, приїхав – а на моїй ділянці, за будинком, зять Буймистра незаконно склад поставив, товар там тримає і я через це не можу тепер ні газ для опалення підвести, ні каналізацію зробити. Тоді я вирішив купити землю, але селищна рада вперлась і ні в яку! То я подав на них до суду і суд вирішив справу на мою користь.

– Так під час війни ж нібито заборонили землю купувати. Принаймні я таке чув.

– Можна, якщо ти її орендуєш. Буймистер за зятя топить; підмовив кілька депутатів і ті зумисно не голосують або утримуються, й сесія не може прийняти рішення. Він думає, що найрозумніший і весь світ круг пальця обведе. Чернігівський адміністративний суд вже двічі зобов'язував його як голову селищної ради забезпечити прийняття рішення відповідно до закону, а він знову дурника вмикає. Та я ще в січні звернувся до виконавчої служби із заявою про забезпечення рішення суду. Там покрутились-покрутились і прийняли до виконання, а далі розмова коротка: спершу штраф, а потім кримінальна відповідальність – до трьох років позбавлення волі. Мені вже повідомили, що в четвер скликають позачергову сесію: значить Буймистру зрозуміло пояснили, що його чекає, так що моє буде зверху!

"Ну нічого собі: виявляється, виконавча служба не тільки з аліментщиків борги вибиває, але й немайнові спори вирішує! Добре, коли закони знаєш."

– А тепер ходімо, покажу вам будинок прадіда.

У Городі все під рукою. Ще якихось метрів сто і ось уже на паралельній вулиці звичний тепер для нашого ока півтораповерховий цегляний будинок з напівпідвальним приміщенням – суто європейська провінційна будівля з фасадом без прикрас у стилі модерну, як то воно є по столицях, та не надто великими вікнами. А двері важкі, ковані – вочевидь, за сто останніх років ніхто так і не схотів замінити їх на більш сучасні – невже ж таки вистачило розуму не чинити глупства?

Всередині, за дверима, прямі сходи на другий поверх і кілька сходинок убік та вниз – до напівпідвального приміщення, де, власне, й знаходилася колись посудна крамниця Осадчих. На другому поверсі жила родина господарів.

– Тут за есересеру суд знаходився, – вводить нас у курс справи Ігор, – все-таки люди освічені як-не-як, тому сходи, підлога, вікна, двері збереглися без особливих втрат. Жаль тільки, що прадідові меблі зникли – гадаю, по домівках розтягнули, пролетарі нещасні...

– Слухай, – осяває мене шикарна думка, – тут можна зробити музей побуту двадцятого століття! У нас повно речей ще від мого прадіда! Там стільки всього: і меблі, й посуд, і одяг, і всяке начиння: хлів під зав'язку забитий.

– Не може бути! – Ігор світиться щастям. – Нас сама доля звела!

І ми втрьох забуваємо й про голод, і про час, і про невідкладні справи – обговорюємо, плануємо, фантазуємо, доки в будинку не починає сіріти: важкі зимові сутінки нарешті повертають нас до реальності, в якій людині необхідно харчуватися, гріти житло грубкою, думати про завтрашній день понеділка й виживати без електричного світла. Довбана русня!

Дуже знехотя розходимось, обмінявшись номерами мобільних. Дорогою Аліса висне на моїй руці – неспростовна ознака піднесеного настрою.

– Які твої враження від цього всього? – запитую я, знаючи, що відповідь мене задовольнить, але ж цікава її інтерпретація!

– Сьогодні мені все сподобалось! Найперше – як городяни свій родовід знають та цінують; я їм у цьому щиро позаздрила, чесно! У Города є свій характер від старовини, особливий такий, наче у в'яленої риби чи сухофрукта: можливо, для сторонніх він малозрозумілий, можливо, хтось поглядає на нього зверхньо – як я донедавна – так-так, не дивуйся, це абсолютно чесно! Знаєш, я сиділа й тихо їм заздрила, бо про своїх я практично нічого не знаю...

Я мовчу, лише міцніше стискаю Алісину долоньку: це її зізнання у власній неправоті там, у харківському ресторані, це така форма вибачення переді мною – вкотре вже, і треба бути дурнем, останнім ідіотом, щоб не розуміти цього та тиснути на душевну рану, впиваючись слабкою позицією дружини.

– І всі твої ідеї в самісіньке яблучко були, – продовжує вона, підбадьорена моїм мовчазним потиском руки, – і з Ігорем нам пощастило: правду він каже –мовби від самої долі подарунок. От якби все це вдалося реалізувати!

– А знаєш, чому все почало так вдало складатися?

– Ні.

– Винятково через те, що ти нарешті зробила вибір і приєдналася до проєкту по-справжньому. Ходімо, мені ще відео монтувати.

Тепер вона мовчить, тільки намагається на ходу притулитися до мене; я обіймаю її за стан і ми вже без розбору тьопаємо по сніговій каші, що починає шерхнути під морозцем, який насувається на Город разом із пітьмою – схоже, кінець відлизі – та нам байдуже на те, нам аби швидше додому дістатися. Підозрюю, що монтажем доведеться займатися вже завтра. Ось вона, хімія.

22.03.

Весна.

Незвична цивільна зима без світла, без драйву великого міста, практично без соціуму, зате з торохтінням невидимих шахедів у чорному нічному небі та чергами зенітних установок "Браунінг", яких удень і не побачиш ніде, тягнулася так довго, що, здавалося, ніколи не скінчиться. Більшість Города, як і вся Україна, без світла ще й мерзла, повикидавши колись грубки та встановивши сучасні газові системи опалення, в яких без електрики ані котел не працює, ані вода не циркулює, зате ми з Алісою щодня подумки дякували дідові з бабою, котрі виявилися колись настільки далекоглядними, а, можливо, просто вкрай консервативними, хоча, по правді кажучи, причини тут могли бути зовсім інші та нами сьогодні просто неуявимі, що зберігши, хай і дещо морочливе, зате абсолютно незалежне від зовнішніх обставин пічне опалення, вони в найпростіший спосіб змогли запобігти холодомору онуків. Яким би тріскучим не був за вікном мороз, яким би тривалим не був блекаут, але завдяки грубці в нашій спальні температура жодного разу не опускалася нижче двадцяти градусів навіть в обід наступного дня, навіть попри всю ніч відкриту кватирку – спочатку Аліса дуже боялася отруїтися чадним газом, а потім ми так звикли до притоку свіжого повітря, що вже й не мислимо спати якось інакше. Здавалося б, ну що там тієї грубки, що там ті два десятки спалених в ній дубових полін, але цього цілком достатньо, аби комфортна температура трималася без будь-яких додаткових джерел тепла навіть у ванній кімнаті, навіть на кухні, хоча обидва приміщення знаходяться від її гарячих стін за кілька метрів, правда, майже весь час із відчиненими дверима. Трьохвідерна ж емальована каструля на плиті грубки забезпечує нас гарячою водою від самого початку блекаутів і на всі випадки життя – хоч посуд помити, хоч самим помитися: портативний кемпінговий душ на акумуляторі, придбаний лише за кілька сотень гривень, всю зиму дарував хай і мінімальний, але нами високо цінований комфорт у кілька хвилин насолоди.

Та варто було з першого березня встановитися плюсовій температурі, як всі обмеження по світлу тут же й припинилися – так несподівано, що ми тижнів зо два все ніяк не могли звикнути до відсутності блекаутів і без потреби планувати роботу під графік подачі світла, чи в скаженому поспіху робити заплановане, доки воно є. Та й узагалі, казали ми одне одному, коли блекаути припинилися, світло, це таке, виявляється, баловство, така цивілізаційна надмірність, що нема чого вмикати його й тепер – звикли, й нормально жили в напівсутінках. Не те, щоби взагалі без нього, але з акумуляторними світильниками, яких цілком вистачало для наших повсякденних скромних задач: протопити грубку, приготувати їжу, повечеряти, повтикати в смартфоні, чи послухати аудіокнигу. А для мрій та планів на майбутнє, не кажучи вже про любощі, світло взагалі непотрібне.

О-о-о, ці наші плани, часом під торохтіння чортових шахедів і роботу ППО! Вони набували нечуваних розмахів, а відтак і особливої ваги. Звідки в моєї Аліси, цієї рафінованої містянки, проросла раптом суто селянська жага саджати?! Почалося все з її намірів зайнятися розсадою помідорів та перців, і я розумів, що це сталося винятково під впливом Алісиної клієнтури. І все було би нічого, якби потьмарення не перетворилося на пошесть, яка щоденно набувала якихось прямо гротескових обширів: мені довелося щодня вислуховувати дедалі ширший перелік "культур, без яких наш город просто неможливо уявити".

"Та ще й як можливо! Коли ти тут з'явилася, люба, в мене на тім городі було штук шість чи сім оцих "культур", та й ті натикано руками добросердих сусідок, а не моїми власними, проте, пам'ятаєш, як тобі сподобалось торік "ходити в зелений супермаркет"? А тепер твій особистий список давно перевалив за два десятки й немає жодної гарантії, що він остаточний! Але яка потреба в тому надлишку? Та жодної! Ти хоч уявляєш, що то за праця з ранку й до ночі в позі рибальського гачка?! Де ти час на все знайдеш, хотів би я знати? До речі, цього літа допомоги від сусідок ми вже не діждемося, тому чим глобальніші твої плани зараз, тим більший клопіт матимеш потім."

Звісно, я проговорював це мовчки, про себе, бо навіщо ж завчасно відбивати в людини ініціативу, лякаючи страшними наслідками? Нехай ліпше дізнається про них із власного досвіду, бо досвід це про те, чого в жодному разі не можна робити, й формується він винятково на власних помилках. А допомогти своїй половинці я завжди зможу – чарівним засобом, що зветься "Раундап". Нишком застосую цей городній дефоліант, а потім скажу: "Ну, посохло; мабуть хвороба якась – буває. Наступного року в тебе точно все вийде." І так ото воно якось саме собою й прийде до оптимального варіанту в тих же сім, чи нехай там вже десять "культур" – але ж не двадцять з гаком! Тут головне самому не запанікувати.

Бо я, по правді кажучи, теж маю плани, але на сад. Що горо́д? Горо́д – суєтна сфера жіночого божевілля, чи то пак захоплення, котре я жодним чином зрозуміти не можу. На городі поміж картоплі, чи огірків, у притомному стані не полежиш, під пекучим сонцем жодна глибока думка твою голову апріорі не відвідає – хіба що тепловий удар. Від саду ж віє аристократизмом, спокоєм і якщо не філософськими роздумами про вічне, так принаймні спогадами про сутність Ньютонових законів фізики чи теорії ймовірності: впаде оте яблуко тобі на голову чи десь поряд із нею, і якщо впаде, то через те, що вже достигло, чи то черв'як його надточив?

І знов же: в саду можна повісити між двома деревами гамак та й лежати в ньому безтурботно з книжкою Марка Аврелія чи там Літопису Самовидця, гризти при цьому яблуко, впале тобі на голову, або поряд із нею, випльовуючи, якщо раптом трапиться, черв'яка куди прийдеться, не переймаючись про порядок як у хаті, та правила гарного тону, а потім взяти та й заснути, не дочитавши речення, й книжка сама собою впаде тобі на груди і це буде так по-сковородинськи, по-мудрецівськи – справжня радість сердешна. Розбудить мене, звісно ж, цілунок Аліси, яка йтиме садом зі свого городу, аби змити під душем його пилюку та свій солоний піт, тож ми підемо вдвох і там під струменями води забудемо все – і втому від сапки, і мудрість Аврелія...

Та крім горо́ду і саду є в нас іще й двір, а в житті існує таке поняття, як ландшафтний дизайн і я не забув, що моя творча діяльність тут почалася з посадки кількох маленьких хвойних кущиків – відповідно, цю справу слід якимось чином продовжити – само собою в поміркованих масштабах. І от варто було мені вголос помріяти про кілька нових ялівців та зону барбекю з мангалом і, можливо, суто теоретично, з отим азійським тандиром – примітивною піччю на кшталт української діжки, яку азіати виліпили з глини й лишили просто неба, бо навіщо там за їхньої спеки додаткове джерело тепла в житлі? – як Аліса з ентузіазмом підхопила мою ідею, розвинувши її до вселенських масштабів: тут тобі й нові доріжки з плитки, і сучасне озеленення, і рокарії з міксбордерами, і розарій, і перефарбування фасаду нашого будинку, і новий паркан, і тераса з перголою перед входом, і вертикальне озеленення на додачу, і все це під тим соусом, що двір етносадиби має бути візитівкою нашого майбутнього бізнесу... Я мусив погодитись, сприймаючи це як гру: спочатку неохоче, за тим, сам запалившись, навіть додавав дещо до її візій – суто гіпотетично, звісно. Звідки ж я знав, що вона вже через три дні покладе переді мною не тільки сам візуальний проєкт, але й густо списаний з обох сторін аркуш із претензійною назвою "План робіт по ландшафтному дизайну подвір'я та екстер'єру будинку" на двадцять шість пунктів! Я рішуче повстав, але мій опір було придушено з ієзуїтською жорстокою вишуканістю, котра включала в себе батіг розчарування в етнотуризмі та пряник похвали моїм натрудженим рукам. Тепло наших стосунків мені дорожче побутових дрібниць і перемог у непринципових суперечках, тому я вирішив, що сам час внесе корективи в мрії моєї дизайнерки, бо, щоби стрибнути вище п'ятої точки, потрібно бути принаймні Ярославою Магучіх, а нам, звичайним смертним, це не під силу. Тому попри все я таки вірю, що замість невпинної важкої праці в дворі матиму й гамак, і книжку, й сон в саду, і спраглий поцілунок солоних від поту губ моєї Аліси...

Розмріявся. Тут четвертий тиждень у світі коїться вже зовсім казна-що: в останній день зими Ізраїль та Сполучені Штати почали бомбардувати Іран, одразу ж повбивавши мало не все його вище керівництво, рознісши на щебінь і металобрухт купу військових об'єктів та заводів. Але того, на що ми всі чекали, не сталося, іранці попри все не здалися, заходились, мов божевільні, обстрілювати направо й наліво своїх сусідів, заблокували Ормузьку протоку і вже за два тижні після початку війни світ почав сумніватися в перемозі нападників на Іран. Рудий, трохи не в собі, нарцис, що уявляє себе володарем світу, топчеться по земній кулі, мов слон по тегеранському базару, а земляни принишкли, наче миша під віником, розуміючи, що від них тепер абсолютно нічого не залежить, бо світова система безпеки давно зруйнована Росією й нині остаточно руйнується США. І тому з кожним днем на планеті все менше симпатизують Штатам та все більше пригадують старі гріхи Великого розбійника з Вашингтону. І це саме по собі вже дивовижно, бо хто би міг подумати місяць назад, що світ почне вболівати за Іран з його людожерським режимом і навіть світові демократії відсахнуться від лідера вільного світу, яким донедавна вважалися Сполучені Штати. Все перемішалось на білому світі – добро виглядає як зло, а зло рядиться в одежі невинного страждальця.

Світ наш робить дивний кульбіт, але біда у тім, що ніхто не знає чи вдасться йому виконати цей акробатичний трюк настільки вдало, аби знову опинитись на ногах. Ця світова мода на самовбивчі речі, що охопила чималу частину землян – то обирають президентами людей, котрі потім кидають своїх виборців у вир скажених випробувань замість обіцяного благоденства, то алогічні дії політиків, як у мадярів, словаків або поляків, котрі взялися за спиною України чинити їй абсолютну гидоту, в той час, як та їх захищає – це що? Протиріччя, як ознака переходу земної цивілізації на вищий рівень свого розвитку, чи протиріччя – свідоцтво її деградації та початку занепаду?

Ти слухаєш світові новини й думаєш: яким же маленьким став він лише за два останніх десятиліття! І що вже тоді казати про світосприйняття наших батьків – певно, для них світ змалів на порядок, жаль, декого вже не спитаєш... Де той Іран, Ормузька протока і Аравійський півострів, а за перебігом тамтешньої війни всі стежать так, ніби це діється в сусідній країні, а між подіями та їх наслідками проходять навіть не місяці – тижні, а вплив тих далеких? – та ні, близьких! – подій відчувається коли не фізично, так ментально щодня. Вже немає жодних правил, вже ніхто нікого не стримує, принаймні не може стримати навіть якщо й намагається. А епіцентром цього світового тайфуну, що стрімко набирає силу, наразі є Україна, її південно-східна частина, від якої на всі боки й розкручується спіраль хаосу, смертей та нещасть, але ти мусиш серед усього цього якось жити й давати собі раду, бо така вже людська натура.

На війні я спостеріг дивне: людина бачить лише руїни, якусь абсолютну розруху й смерть і це стає для неї настільки звичним видовищем, чимось на зразок норми, що відчуття тимчасовості буття робить зайвими будь-які поліпшення умов, будь-який комфорт понад те, що потрібно суто задля виживання. Але, як не дивно, і серед цього вселенського гармидеру завжди знаходяться люди, які беруться за лопату, чи перший-ліпший наявний інструмент, аби хоч трохи дати ладу навколо себе та створити бодай якусь подобу затишку. Тож мені реально соромно шукати виправдання власним лінощам.

Від Аліси я наслухався багато розповідей про апатію, яка охоплює людей, у котрих війна забрала все, повністю стерла їх минуле життя. Її власна історія, хай і сталася вона винятково з її ж вини, викликає в мене тільки невимовний жаль і співчуття, що його словами не передаси, лише вчинками. Тому я майже і не бунтував супроти планів дружини щодо перетворення подвір'я, десь насподі душі радіючи, що вона здолала колишню свою апатію – хіба ж не завдяки нашій зустрічі та моїм зусиллям? Я ж бо дійсно її кохаю, отаку, яка є, зо всіма її принадами й недоліками.

На вулиці давно вже немає снігу й температура плюсова – чом би й не взятись до роботи на подвір'ї? Ет! – часу немає. Бо день за днем, без вихідних навіть, він без залишку йде на всілякі, зі сторони, можливо, й непомітні, організаційні потуги по підготовці омріяного етнотуризму. Мені ще жодного дня в житті не довелося бути бізнесменом, чи хай би якимось підприємцем, ФОПом задрипаним – лише найманим трудився. Найманому куди легше: його приймуть на роботу, розкажуть що потрібно робити, надресирують, перевірятимуть, контролюватимуть і навіть платитимуть зарплату, а коли раптом і виженуть під три чорти, так все одно нову роботу знайти устократ легше, ніж почати з нуля новий бізнес.

Це таки сталося: восьмого березня, попри неділю, дід Пантьошка причовгав до нас у кирзових чоботях і з повним набором садівничого реманенту на поясі – тут тобі й пилка, схожа на турецький ятаган, і садові ножиці, й два ножі: один з лезом широким та коротким, схожий на Браунінгівський тактичний, інший з кривим – таким тільки животи оркам у рукопашнім бою пороти, клянуся першою заповіддю піхотинця!

– Ну, що, Глібе (він так і зве мене по-старому), дождався? Веди, теєчки, як його, різать будемо. Я показуватиму й розказуватиму, ти обрізатимеш і на вус мотатимеш. Годиться? Бо в мене пусля зими спина ще не гнеться, залежався на дивані.

– Годиться! – зрадів я, бо вже не знав, що й думати. – А не пізно?

– Ну... Два тижні назад лучче було би, да й сьогодні не пізно. Земля, теєчки, як його, ще холодна, й тепла справжнього немає, соки вгору по дереву не рушили – саме те. Ото як із клена сік потече, а тим більше з берези, тоді не слід. Пішли, глянемо.

В саду Пантьошка заходився скрушно хитати головою:

– Да-а... Скульки це вже дядька Сергія немає? Чотирнадцять годків? Наче вчора... А сад, канешно, зарус... Неси драбину.

Я припер аж дві – маленьку й велику. Пантьошка крутив на всі боки головою, цмокав язиком, потім присудив:

– Нечого. Сорти в дядька добрі, за садом він ходив, ще й на твуй в'їк вистачить. Отак сезонів десь за три й поправимо все. Як доживу.

– Доживете. Ви ж як обценьки[71]! – я згадав колись від нього ж почуту формулу стану здоров'я. – А можна всі ці дерева низенькими поробити, як у Гергеля Михайла? Бо як ми ті яблука з верхівки дістанемо?

– І ти туди ж! – одразу скипів Пантьошка. – От уже ж завели дурну моду дерева калічить!

– Та чого ви, що ж у цьому поганого?

– Все погане! – ще більше розходився Гук. – Я тобі скажу, теєчки, як його, звідки ця пошесть взялася: з Європи занесли. Заробітчани, що в Польщі або Німеччині працювали в промислових садах, нахапалися там прийомів, повернулись в Україну, да й почали тут клас показувать.

– А що не так? Передові методи.

– У них там ці, теєчки, як його, промислові сади звуться інтенсивними. Дерево в них живе років п'ятнадцять: витиснуть із нього все й викорчують, новим замінять. Підщепи карликові або напівкарликові, тому дерево низьке, коріння неглибоке, по верху йде, слабке, значить, велику крону не витримує, їх там навіть до шпалер пудв'язують, спеціально формують низькими й негустими, щоб легко було врожай збирати. А в діда твого дивись який сад – для душі! Дерева по п'ять метрів, чи й більше – літом у спеку холодок, а яка краса коли цвіте! У нас в садах дерево ж воно, як родич: тут деякі ще прадіда твого пам'ятають, руками його саджені. Оцей Білий налив, чи ото Золотий ранет, як не забув, або груша ондечки, Дуля зветься, – да їм уже годів, може, й по сімдесят! Як же ти його у два з половиною метри ввібгаєш?! Це все одно, що тебе в кролячу клітку запхнути – будеш рости? Чув я, років сто назад в Китаї така мода була, щоб у дівчат чим ніжка менша, тим красивіше, дак змалечку ступні дівкам так замотували, що ті й не росли – калічили, одним словом. Виросте, а ледве ходить, ковиляє на оцупках, і не побіжить. Каліка, зате ноги маленькі! Дак оце і з нашими садами так.

– Але ж у них, ось погляньте, гілки хтозна як поросли, в дугу позгиналися. Хоч я й не садівник, але розумію, що ненормально це.

– Да це ми поправимо. Я тобі про інше толкую. Ану, теєчки, як його, згадуй чому вас там по ботаніці вчили? Дерево Богом так створене, що в нього коріння рівно стульки, щоб вистачило всю крону прогодувати – не більше, й не менше, пойняв? Одне з іншим завжди в рівновазі, або намагається бути в рівновазі. От торік навесні дивлюся – Гергель з пилкою яблуні патрає: такого наробив, що дивитися страшно. Наче ото руки дереву по лікті повідрубував – одні стирчаки в усі боки. Кажу йому: "Михайле, ти ж лісник, а в дереві, виходить, ні чорта не понімаєш, калічиш тульки.У тебе ж і так сад на середньому пудвої; дай дереву рости, скульки хоче – три метри, дак три, чотири – дак чотири. Шо ж ти його в два метри ввібгати хочеш?" Сміється: "Ви, Гнатовичу, – одвічає, – од жизні одстали, а треба в ногу со временєм йти." Шо, я з ним спорить буду? Ну-ну, – думаю, – маршируй, а я подивлюся. І ти, як у го́род ітимеш, придивися. Ото там, де він яку гілку обрізав, у тому місці сплячі бруньки одразу попрокидалися й погнали вовчки – цілими жмутками. Стирчать, наче віники. А чому, знаєш?

– Ну-у...

– Сідай, два! Бо в корінні, теєчки, як його, сили було закладено прогодувати всю крону, а коли її Гергель обрізав, куди дереву надлишок соків дівати? От воно сплячі бруньки розбудило й погнало з них вовчки – за літо по півтора метри приросту дали. А тепер задача тобі: ходи й дивися, чи вистачить в Мишка духу й цієї весни стригти свої яблуні: на що хочеш закладуся, що так ото воно й буде далі мучитись. Бо там тепер роботи втричі більше, ніж якби по-людському обрізав. І все одно дерево буде до свого природного росту тягнутись. Виходить, ти з ним не дружиш, а воюєш. Утямив?!

– Утямив.

– Сад твуй, теєчки, як його, ні за день, ні цюєї весни весь не обріжемо – роботи тут до лиха! Робить будемо так. Деякі дерева омолодимо, тобто, обріжемо жорстко. Тульки не за раз, а років за три, за чотири – щоб між коренем і кроною яка-не-яка рівновага блюлася: второпав? А так в обрізці тульки три правила: ріжемо сухі гілки, ріжемо ті, що ростуть всередину крони й ті, що ростуть донизу. Крона має бути негуста, щоб плодам бульше сонця було: сонце, Глібе, всяка твар жива любить. І ще один закон є. Коли гілка вгору стримить, вона рости буде, нахили її горизонтально, майже не ростиме, зате на юй плоди нав'яжуться.

– Ого! А чому так?

– Бо в дерева, теєчки, як його, свої закони, воно про одне думає – як би його вижить, руд свуй, значить, продовжить за будь-яку ціну, второпав? Є в яблуні можливість рости – росте: чим вище, ширше, тим краще. Немає можливості, значить треба плодоносить, щоб хоч насінням руд продовжить: думає, ось моє яблуко достигне, впаде, насіння в землю – дивися, й саджанець колись проросте, заміна буде. Отака в дерева філософія. Пойняв?

– Пойняв, Пантелію Гнатовичу. Тільки як же ото дід з бабою на самій верхівці яблука рвав?

– Як, як... З драбини, як же ще? А де дуже високо, там плодозйомником. Чув про таке?

– Чув, бачив. Ми з братом груші ним знімали.

– Ну, дик чого ти мені голову морочиш?

– Довго ж.

– А ти як хотів? Тутечки врожай знять – це два тижні роботи вдвох. Дак і яблук же ящиків сто буде – дві тонни законних. Гроші заробиш, тисяч сорок.

"Сорок тисяч?! Хм... Треба подумати."

– Кажіть, Гнатовичу, що робити.

– Бери, теєчки, як його, пилку, бери ось цей секатор, лізь і пробуй сам. Я пудказуватиму.

Почепив на себе дідового пояса з інструментом у піхвах, поліз на драбину, з драбини перебрався на товсту гілку. "Так, сухі, всередину, вниз. Сухі, всередину, вниз..."

– Ось цю буду різати.

– Добре. Ріж.

Відпиляв, упала.

– Не так пиляв. Починай знизу, надріж десь третину, тоді вже зверху допилюй, дак не буде отого сколу. Виймай ножа, пудріж, щоб рівненько було, а днів через два, як рана пудсохне, купиш вару садового, замажеш.

До обіду сяк-так управились тільки з однією яблунею. Гілля на землі – купа! Зате розвиднілось.

– Схоже, й тіні тут не буде.

– Буде. Ухоркався?

– Та наче ні.

– Ну-ну, – Пантьошка усміхається, ніби про себе. – Обшем, піду я, а ти трудися. Завтра загляну, мо' пудкажу щось. Ти ріж, не буйся.

У дідовім саду одинадцять яблунь, чотири груші, сливи, вишні: разом добрих два десятки дерев. Це, виходить, я тут десять днів просиджу. А музей, а історичний клуб, а відео коли знімати?! Навіть якщо по пів дня різати, то хіба що до кінця місяця вправлюся. Оце тобі сад, гамак, філософія...

Після вечері лише відчув, що страшенно стомився. Насилу дотопив грубку, впав і провалився у сон, як немовля. Навіть голова не боліла.

– Я, відколи комісувався, залип на один ютьюбівський канал, Vox Veritatis називається – чув про такий? – сидячи на дерев'янім дивані, Ігор Осадчий всім тілом повертається до мене, аби ліпше бачити й чути, хоча я сиджу майже поруч із ним.

– Так.

– То я в тебе, як теж історика, хочу дещо запитати. От цей пан Дрібниця весь час каже, що суть історії, як науки, в її переписуванні.

"Ну ти дивись! То Махновський обурювався переписуванням, тепер Ігор... І чого воно їм усім так муляє?"

– Є таке. І що тобі не подобається?

– Відсутність сталості. Якщо історію переписувати кожне десятиліття, чи хай там кілька разів на століття, то можна втратити істину – як воно було насправді; збитися з курсу, так би мовити. Можеш пояснити, в чому тут фішка?

Ми вже два тижні займаємося з ним музеєм – майбутнім музеєм, який поки що навіть назви не має. Губимося з Ігорем як ліпше його наректи: чи музеєм двадцятого століття, чи музеєм побуту, чи музеєм-садибою купця, чи музеєм забутих ремесел? Музейна справа нас так захопила, що навіть про їжу забуваємо: Аліса не один вже раз ображалася, що я не приходжу вчасно обідати.

– Обоє рябоє, – зазвичай сміється Ігор, заступаючись за мене, – контужені на всю голову.

Сьогодні з самого ранку ми з ним соваємо по кімнатах меблі, шукаючи їм найбільш підходяще місце, притомилися, й перепочиваємо на дивані мого прадіда.

– Не слід сприймати все аж так буквально, – я беруся відповідати, на ходу підшуковуючи потрібні аргументи, зрозумілі для неофіта. – Незмінна в часі істина є ознакою догматизму, а це прийнятно лише для релігії чи ідеології, але не для живої науки, яка не стоїть на місці, а розвивається.

– Слухай, ну ти загнув! – Ігор з нетерплячки мало не копитом б'є. – Можеш по-простому?

– І ти туди ж, – зітхаю я, – всім простоти хочеться... Коли по-простому, то ніхто ж не дивується, що з віком людина може давати зовсім іншу оцінку навіть власним діям у минулому. За деякі спогади про дитинство, якими я вихвалявся перед ровесниками в юності, мені тепер буває соромно. Якось із Сашком Бальбом вкинули його вчителеві математики двохсотграмову пачку дріжджів у нужник...

– Уявляю! – заходиться реготом Осадчий. – А за що це ви його так покарали?

– Сашко все літо мусив ходити до нього в школу екзамен по математиці перездавати. Або згадаю, як з дівчатами поводився.., – на мить якусь я замовкаю, бо перед очима постає Рая-Раєчка, – теж бравада зникає. А колись гордився, нахвалявся навіть. Так і з історією країни, чи нації: з часом певні події переосмислюються, отримують інші оцінки.

– Це ти на есересер натякаєш, розумію. Але ж дати все одно лишаються незмінні.

– Помиляєшся: і дати можуть змінюватись. Років сто назад ніхто з істориків не сумнівався, що хрещення Русі князем Володимиром відбулося дев'ятсот вісімдесят восьмого року, а тепер дослідники говорять про плюс-мінус кілька років щодо неї.

– Хіба не простіше триматися раніше визначених дат, доки не буде гарантованих доказів якихось інших?!

– І таке буває: наприклад, довгий час вважалося, що традиційна дата виверження Везувію і загибелі Помпей та Геркуланума це двадцять четверте серпня сімдесят дев'ятого року нашої ери – таку дату бачимо в листах римського історика Плінія Молодшого. А коли провели сучасні розкопки, то знайшли рештки осінніх фруктів та більш теплий осінній одяг на загиблих, тож дату перенесли на двадцять четверте жовтня.

– Не розумію! – не здається Ігор. – До чого ці зміни, якщо вони теж вилами по воді писані? Припущення на науку не схожі.

Та я й собі впираюся рогом:

– Історія не точна наука. Історики теж не люблять припущень, але мусять з двох обирати більш вірогідне. Вікто́р Гюґо колись уже дав своє визначення: "Наука – сходи". Тобто, кожне нове відкриття перекреслює щось із попереднього знання, робить з нього вимарки, відкидає щось, як непотріб. У цьому суть будь-якої науки і цим вона відрізняється від застиглої догми.

– Непереконливо, – не здається Осадчий. – Для математики, астрономії, біології – згоден. А для хронології подій минулого – ні.

– Ти забув про квантову фізику? – для переконливості я навіть піднімаю догори вказівний палець: – Точною наукою вважається! Але мало не вся квантова теорія тримається на припущеннях, ймовірності та невизначеності. І, – це суто моя думка, – в дечому я з тобою таки згоден: для історії, як предмета вивчення минулого, та, власне, й не тільки її, слово "наука" мало підходить, бо "наука" це когось "научати", тоді, як мова йде в першу чергу про пізнання минулого, його дослідження, першовідкриття, а потім уже про навчання когось. Тут мало би бути якесь інше слово, яке включало би в себе одразу три поняття – "дослідження", "пізнання" та "систематизація знань". Але такого слова, на жаль, ми не маємо. Навіть в англійській мові є кілька означень того, що ми називаємо "наукою", причому найбільш уживаним відповідником є "сайенс", тобто, пізнання, але ніяк не навчання – "тічин". За таке мене справжні історики, боюся, дискваліфікують і розіпнуть, бо з їхньої точки зору я відступник, який зрадив професію заради грошей, та оскільки втрачати мені вже нічого, то можу собі дозволити таку розв'язність.

– А я ось іще що тобі скажу, – Ігор, бачу, страшенно розохотився, – мені здається, що істина, реальність від істориків постійно вислизає, тому люди приречені забувати своє минуле. І, що найголовніше, це якимось чином закладено в нашу матрицю.

– Поясни щодо матриці, – мені стає цікаво: завжди любив спостерігати хід чужих думок, тим більше парадоксальних.

– А тобі не здається, що наш світ влаштований дуже дивно? Ми ніколи нічого не знаємо до кінця, скрізь, яку подію не візьми, одні таємниці! Чи дійсно Сталін хотів першим напасти на Німеччину, хто замовив убивство Кеннеді, чи не сам Горбачов замовив той гекачепе, хто замовив отруєння Ющенка, хто керував розстрілом Майдану – ми нібито й знаємо, але не все, не до кінця, завжди якісь таємниці лишаються і їх ніколи не відкривають повністю – наче це така умова гри, що зветься нашим буттям.

– Банальна конспірологія, – кажу я, – ти би ще ілюмінатів згадав. До чого тут історія загалом?

– Ну, от уяви собі, – Осадчий мало не підскакує на місці, відчувши, що заінтригував мене, – як жили наші батьки, все їхнє життя від народження й донині: всі їхні відчуття, світосприйняття, сенси, принципи. Хтось із наших ровесників-істориків може гарантувати, що точно все те знає, розуміє, передасть? А коли про дідів спитати? А про прадідів?

– Чого захотів! Звісно, що ні. Лише приблизно.

– Дак отож! – торжествує Ігор. – А тепер уяви собі, що ми насправді знаємо про світ наших предків у сімнадцятому столітті? Чим вони жили?! Да нічого не знаємо, лише ледь-ледь про щось здогадуємося – з того, що дійшло від Самійла Величка! Що б хто не написав про наш час, а праонуки наші ніколи не взнають що ми з тобою думали насправді й що відчували. І чим далі від подій, тим менше розуміння їх, відчуття їх: все спотворюється. Десяте століття, Київська Русь – що ми знаємо? Да ні бельмеса, історики тільки вдають, що знають, а насправді... Отака от історія! Читав я трохи "Козацтво в тюркському й слов'янському світах" – а як насправді козацтво поставало як явище ніхто точно не знає й ніколи не взнає – лише одні припущення. Але ж пишуть, ім'я собі кожен робить, науковцями вважаються.

– Це ти вже надміру критично оцінюєш роботу істориків, – мені й не хочеться встрягати в емоційну суперечку, але ж і мовчати не годиться, бо збірку Грибовського я й сам читав, годяща книга, тому я беруся знижувати градус напруги, бубнячи зумисно монотонно: – Є ціла наукова дисципліна – методологія історії, яка вивчає і пропонує спеціальні вивірені методи дослідження минулого, наприклад, порівняльно-історичний. Це коли якийсь дослідник знаходить певну схожість між історичними явищами, рознесеними в часі, й на підставі більш пізнього та краще вивченого робить реконструкцію більш раннього, менш відомого та дослідженого.

– Детальніше можеш? – Ігор дещо стихає: схоже, мій педагогічний досвід таки дає вряди-годи користь.

– Ну, це коли методи рекету дев'яностих екстраполюються на збір данини варягами, – усміхаюся я. – Або, як наш історик Ігор Толочко, котрий любить проводити паралелі між варягами, що прийшли на наші землі, й Вест-Індською торгівельною компанією, яка свого часу колонізувала Північну Америку.

– Блін, але які в істориків є підстави для цього?! – Осадчий вже посміюється.

– Ті лише, що природа людська незмінна протягом тисячоліть, а певні історичні процеси інколи рухаються по часовій спіралі.

– Ти хочеш сказати...

– Хочу сказати, що, наприклад, навіть в нашу постінформаційну, цифрову епоху є випадки рабства і торгівлі людьми, тож звідси можна провести певні паралелі в певних аспектах з рабовласницькими часами, знайти щось спільне між ними. Або порівняти работоргівлю Давнього Риму й торгівлю кріпаками в Російській імперії дев'ятнадцятого століття. Чи, знову ж таки, те російське кріпацтво і колгоспний лад в есересері – було би бажання.

– І ти хочеш сказати, що це науковий метод?

– Це не я хочу сказати і не я його вигадав, цей метод. Але іншого – кращого, достовірнішого – просто не існує. Зате він дає можливість принаймні приблизно, в загальних рисах описати історичні явища, документальних свідчень про які просто не існує.

– Ага, а потім отакі припущення накладаються одне на одне, множаться і років через двісті так спотворюються, що з початковими мають уже зовсім мало спільного – так?

– Ні, – я сміюся, – кожне нове покоління істориків по-своєму переосмислює ці канони. Звідси й формула, що суть історії в її переписуванні.

– Страшні ви люди, історики! – й собі кривиться Ігор. – Я ж кажу, що чим далі від події, тим більше її історія деформується такими ось науковцями. Дух епохи, ось що головне! Немає духу епохи – немає й історії.

– Дух епохи? Добре сказав. – я бачу, що з цього замкненого кола якось треба виходити. – Оце ми з тобою якраз ним і займаємося. Підйом, бо скоро вже й вечір.

Ігоря Осадчого нам з Алісою дійсно сама доля послала. Що схиблений на історії, що місцевий, що підприємець, що, врешті-решт, теж війну пройшов, та й характерами якимось дивом зійшлися: не те, щоб однакові, але швидко порозумілися, бо в багатьох речах один одного доповнюємо – а для партнерства іншого й не треба. Якось ми обережно поділилися з ним своїми планами щодо етнотуризму і я пожалівся, що головною перепоною для нас є відсутність транспорту – хоча би на якогось старенького мікроавтобуса стягнутись, бо без цієї складової етнотуризм буде більше схожий на хобі, аніж на бізнес.

– Спробую вам допомогти, – неочікувано заявив Осадчий. – Друг у мене був, до війни свій маршрут мав: Город – Чернігів. Коли війна почалася, займався евакуацією людей з Чернігова. Помер за кермом: серце не витримало, коли під російський обстріл з людьми потрапив. Дружина з дочкою в Канаді, сюди повертатися не збираються, ключі від гаража й машини в мене – я, так би мовити, довірена особа в них.

– Що за авто?

– "Мерседес Спринтер".

– Старий?

– Старий, років, може, й тридцять. Але доглянута машина, можеш не переживати. Віталій у машинах кохався. Ось завтра зв'яжуся з кумою по WhatsApр, спитаю.

Власниця запросила за авто десять тисяч баксів. А в нас на руках хіба що десять тисяч гривень було. Правда, наші Ютьюб-канали мають які-не-які перспективи, особливо "Дауншифтери" – за півтора місяці динаміка переглядів завдяки англомовному сегменту зростає мало не по експоненті й на днях на мій рахунок капнуть вже п'ять сотень американських грошей – що не кажи, а моя ставка на закордонну аудиторію в умовах підвищеного інтересу до всього українського, здається, таки спрацювала. Навіть я такого не очікував. Якби почав займатися блогерством іще в квітні минулого року, вже би жив із Ютьюбу й навіть братового пенсіону не потребував, але хто ж знав, хто знав...

За "Спринтера" домовились таким чином, що я під Ігореві гарантії кожен місяць, починаючи з квітня, сплачуватиму власниці, як мінімум, по чотири сотні зелених – коли повезе, десь за два роки сплачу. Ні, не так: повезе, це коли за рік розрахуюся. Звертатися до Хорхе за фінансовою допомогою я посоромився. Нехай це буде на крайній випадок, раптом вся ця наша затія з етнотуризмом зазнає фіаско, або Ютьюб не буде приносити потрібну виручку – тоді хоч "Спринтер", сам по собі, можливо, дасть змогу на пасажирських перевезеннях заробити необхідну суму. Чотириста доларів на місяць – це практично як половина заробку Аліси за той же період. Коли рахувати, що з квітня пенсії мені від Хорхе вже не буде, бо не хочеться рушити в першу чергу самому собі дане слово, то стає трішки страшнувато: а раптом не піде, й по факту нам залишиться жити тільки на манікюрні кошти?

Утім на сімейній нараді ми порішили ризикнути.

– Тобі на гроші завжди везло, – заспокоїла Аліса.

– Винятково завдяки твоїй присутності поряд зі мною, – про всяк випадок стелив я собі соломку, бо з одного боку добре пам'ятав безгрошів'я перших трьох років нашого з нею спільного життя, коли ще вчителював, а з іншого, варто було мені піти зі школи в бізнес, як усе змінилося і що тому було причиною – присутність Аліси, чи зорі так стали – я й досі не знаю. Хоча, вона таки, мабуть, права – якби мені не везло на гроші, ось цього ремонту в дідовій хаті точно не сталось би, хіба що в мінімальному обсязі, й зимували би ми з нею в літній кухні, й похвалитися перед гостями було би нічим. Але ж і я правий – усе почалося тільки після її приїзду сюди.

– Ти мій талісман, – стелю я далі. – Згодна?

– Грати роль талісмана? А чого ж? Вона найлегша.

Зірка є зірка, нічого не вдієш, терпи, козаче, сам же зліпив собі на горе цю новітню Галатею.

А час із настанням весни стискається до неуявимої раніше щільності й навіть попри весняне рівнодення та відсутність блекаутів його катастрофічно не вистачає: блогерство, музей, історичний клуб, робота в дворі забирають купу часу, а тут ще й навчання у водійській школі, аби відкрити категорію "Д", без якої "Спринтер", тепер уже наш, мало чого не вартий – хіба що шукати водія-пенсіонера з категорією, котрий відбере у тебе щонайменше третину гіпотетичного заробітку від етнотуризму. Ні, це не варіант!

Позавчора кацапи знову вдарили по електропідстанції в Ніжині й у нас знову блекаути по п'ять годин на добу. Але це вже не лякає, не вибиває з колії, не віщує про скорий кінець світу, кожен звично займається своїми справами. Щось зламалося в орків, стерлося, затупилося. Всі очікували весняного наступу, а його немає. Зате є зона смерті – на півтора-два десятки кілометрів по обидва боки фронту. Навіть мені, що побував на війні, але трьома роками раніше, важко таке уявити: тепер уже не міна й не снайперська куля чатує на необачного в мультикамі, а механічний яструб в небі, що видивляється свою куріпку, десятки, сотні яструбів, від одного тільки дзижчання яких може поїхати дах.

Аліса четвертий тиждень, як на Клевені кажуть, ґалдує, тобто, чаклує, над розсадою. Хобі таке в нашої зірки. Як відомо, дивацтва для зірок справа звична, проте моя зірка всіх голівудських переплюнула, бо – гарантію даю! – жодна з них там, у Каліфорнії, та й узагалі деінде, розсадою помідорів не займається. І якби ж то тільки помідорами, а то й перцями, баклажанами, капустою, огірками, ще якоюсь зеленню – не впізнати мою рафіновану містянку! Минулого літа вона чи не щовечора скаржилась мені на своїх клієнток за їхні дурні й приземлені бабські теревені, а тепер вже я мушу вислуховувати від неї останні тренди овочівництва й цілу купу якихось нових термінів, що жодним чином не в'яжуться з її колишнім харківським лексиконом.

– Сьогодні виписала "Райкат Старт", це такий стимулятор росту, бо щось Хурма сильно відстає, навіть Білий налив його переганяє: хоча в того вегетація почалася на три дні пізніше, а вже у фазі п'яти листочків.

"Хурма?! Білий налив?!"

– Зіронько, – єхидно запитую я (останнім часом саме так звертаюся до своєї киці), – ти вже садом вирішила зайнятися? Це ж моя єпархія!

– До чого тут сад? – поки що не відбиває дупля Аліса.

– Ну як же? – я вдаю наївного простачка. – Хурму вирощуєш; із кісточки, напевно?

– Не клей дурня, Хлібе, Хурма це сорт помідорів такий!

– Ти обманюєш мене. Може, хочеш сказати, що й Білий налив не яблуня?!

– До чого тут якась яблуня?! Це сорт помідорів.

– Ні, ти помиляєшся, Білий налив це сорт яблук, а не помідорів! Ти хоч уважно читала надпис на пакетику? Гадаю, тобі продали насіння яблуні.

– Білий налив це помідори, – вона стоїть на своєму, але голос у зірки Ютьюбу вже невпевнений, з нотками сумніву: ще трохи, й побіжить шукати етикетку.

З неофітами завжди так: баланс на лезі ножа між абсолютною впевненістю і повною зневірою в собі. Колись одному лисому пришелепку, чиїх істуканів наваяли найбільше в світі, приписували вираз, буцімто, "сумніватися треба у всьому", правда, пізніше ми з подивом дізналися, що це слова Рене Декарта. Просто пришелепок-сифілітик дуже любив удавати з себе філософа і весь час займався компіляціями, регулярно споживаючи чуже помислене. А в Америці є поширений вислів "Лайфлон ленін"[72] –– що можна потрактувати як "Вчитися треба все життя": виходить така собі гра слів, яку зрозуміють хіба що історики, або люди старшого покоління, котрі виросли на лозунгові "Учиться, учиться, учиться!". Одним словом, вчися, Алісо, будем їсти помідори!

20.04.

Річниця.

Не виходить у кацапів з наступом. Щось у них там стерлося: чи технічні спроможності, чи якість особового складу, чи бойовий дух, але помітно навіть тут, в тилу – загрузли й пробуксовують. Хоча, я впевнений, коли спитати, тих, котрі зараз на передку, десь під Добропіллям, чи Костянтинівкою, то їхні думки можуть сильно відрізнятись від твоєї не в кращий бік. Зате наші почали всерйоз лупити по нафтопереробних заводах і балтійських портах Кацапстану – дими до неба і перші серйозні результати. Невже нам таки вдасться поставити імперію на коліна? Дуже б хотілося!

У Києві в одного росіянина не витримали нерви: узяв гвинтівку й попередньо підпаливши свою квартиру, пішов на вулицю розстрілювати всіх зустрічних. Зневірився, виходить, ждун, усяку надію втратив. Біс із ним – убив його поліцейський спецназ, ось тільки невинних людей не вернеш. Скільки ж від вас зла, орки!

Мало нам своєї війни, так іще той рудий нарцис затіяв ракетну війну з Іраном і ціни на пальне полізли вгору – як невчасно! Тільки розслабишся, почнеш мріяти і планувати – на́ тобі! Не плин життя, а скажене раллі, справжній тест на виживання від невблаганної долі.

Де мені знайти на все час?! Музей, підготовка до екзаменів на відкриття категорії, щоденні турботи ютьюбера – та хіба це все?! На садибі стільки роботи! – причому вся вона така, що коли сьогодні не зробиш, то завтра матимеш клопоту вдвічі, а через тиждень вже все буде, як Хасточка каже, в пустий слід. І ти мусиш вставати о сьомій, забувши про своє кардіотренування, поспіхом ковтати сніданок і мчати щось робити – одне, друге, третє, четверте... Ех-х, і куди поділась моя минулорічна безтурботність? У п'ятницю була річниця моєї появи тут – мріяв сам, Алісі обіцяв, що насмажу шашликів, посидимо, згадаємо, неупереджено підведемо підсумки, але не вдалося: дощ пішов, турботи захопили так, що й не згадав про м'ясо – маринувалося до вечора суботи, добре, хоч сяк-так вдалося вибрати вільну годинку під вечір вихідного та посидіти по скороченій програмі. Я ж мріяв рік назад про неспішне життя мудреця-анахорета, майже відлюдника... І хай би хтось стояв наді мною з дрючком – ні! Захопила в свої тенета якась незнана досі провінційна пошесть, що зветься тяга до праці – так-так, тієї самої, од якої коні дохнуть, і що тепер із цим робити, просто не знаю. Гадалося мені в Барселоні, що всіх обдурю й повернуся в дитинство, у вічні канікули, бо сьорбнувши стільки лиха, в пеклі побувавши, маю, врешті-решт, на це обґрунтоване моральне право. Ну, добре, не канікули, але ж є гарантоване самою Конституцією право громадянина на сорокагодинний робочий тиждень! Чому ж ти, дурню, працюєш по дванадцять годин на добу щодня без вихідних?! Чому навіть коли йдеш уже в вечірніх сутінках на спочинок, то думка сама собою фіксує в синій весняній напівтемряві двору точки, до яких мусиш невідкладно ж, завтра-післязавтра, докласти рук, інакше... А що, здавалось би, інакше?! Місяць впаде на Землю? Сонце не встане? Життя завершиться? Та ні. Інакше буде пізно, тільки й усього. Отака пошесть! Зветься хазяйством і хазяйнуванням.

Як не дивно, з цього страхуття (чи страхоття?) є один-єдиний пристойний вихід, що дозволяє пережити тутешні катаклізми без катастрофічних нервових втрат – треба просто полюбити оце все, що зветься хазяйством, а точніше, хазяйськими клопотами. Правда, нервові втрати все одно будуть: ой-йой-йой, оте не встиг! Ай-яй-яй, оце забув! Але тут уже настає емпатія, схожа на дрібні побутові сварки між двома люблячими серцями: спершу негаразди сприймаєш як трагедію, а потім як очищення.

Сад я обрізав. І так набив руку, що за день справлявся з двома деревами. Гора обрізаного гілля на городі вийшла така, що і в тракторний причіп не вбереш. І я мусив іще мало не тиждень пилкою та сокирою сортувати його на товсте й тонке: з товстого вийшла купа дров – два місяці можна літню кухню опалювати, а тонкий хмиз дід Пантьошка, прийшовши з перевіркою, порадив, як висохне, спалити в грубці майстерні, аби мати попіл для добрива.

– Ось я тобі завтра п'ять саджанців винограду подарую, потримаєш їх десь у сінях, щоб заморозком не прихопило, а в другій половині травня висадиш на сонячному місці – хоча би й отам, уздовж Уляниного паркану. Попіл для винограду найперше добриво – він од нього стає солодким, наче мед.

– Пантелію Гнатовичу, не треба стільки. І двох вистачить.

– Е, ні, ти старших слухай. Немає смислу виноград менше п'яти кущів заводить.

– Чому ж це?!

– Бо його за сезон треба разів чотири профілактично від хвороб обробити. А препарати для цього так фасують, що найменша доза якраз на п'ять кущів виходить. Уже ж як колотить ту хімію, дак хоч не в землю виливать, пойняв?

– Угу... – я зрозумів, що не відкараскаюсь, і згадав минулорічний подарунок від Пантьошки – сма-ачно було!

Нехай. Треба ж ставати садівником, вирішив я, коли не хочу за компанію з Алісою порпатися в грядках.

А роботи – куди не глянь! Торік якимись іншими очима дивився на цю садибу – гостьовими: харківськими, або навіть барселонськими. Тепер же кожного дня бачиш все більше й більше: і те край слід зробити, і за це треба просто невідкладно братися, он те трішки почекає, але теж, здається, криком кричить: "А я?! А мене ж коли?!" Зате немає вже того переляку, що був, щойно сюди приїхав. Уже вимальовується в голові що та як має бути і по садибі походжаєш так, як справжні господарі ходять, як, мабуть, Калитка ходив: руки за спину й погляд задумливий, зосереджений, такий, що бачить на два аршини вглиб і на роки вперед. Хазя-аїн!

От що земля з людьми робить. Земля і воля: ніхто мені тут не указ, як захочу, так і зроблю. Ну, тут я трішки загнув, звісно: ось зараз вийде з літньої кухні, чи то пак, зі свого салону, моя "указка" й почнеться – "А я не так це бачу, а мені те треба, мені це треба і не на колись там, а на завтрашній вечір." Хазя-айка, як тут кажуть, на всю...

...Історичний клуб наш не зачах, чого я спершу побоювався, навіть навпаки – з кожним новим його зібранням обов'язково додається новий учасник, чи то пак, член. Ми з Ігорем Осадчим почали вже замислюватися чи не час замовляти десь у друкарні солідні посвідчення для членів клубу в пухких обкладинках із золотим тисненням або навпаки, сучасний їх варіант у формі пластикової картки з фотографією та QR-кодом – аби за якусь там сотню гривень потішити его наших колег.

Це було минулої неділі, на четвертому вже засіданні. Збираючись почати, відриваю очі від нотаток і з подивом помітичаю за столом прямо навпроти мене якогось дідка, ще старшого, ніж наш Пантьошка, тільки не засушеного, мов таранька, а круглого та рум'яного, наче дівка – мій життєвий досвід підказує, що йому недалеко вже й до восьмидесяти.

– Що Вас привело сюди, Степане Микитовичу, – запитую, коли він представився.

– Гінікологію сем'ї взнать! – нітрохи не розгубившись, конкретизує неофіт.

Читальний зал на цю репліку вибухає, наче танковий фугас, та мені чомусь здається, що дідок лише прикидається малограмотним і просто клеїть дурня, можливо, зумисно когось передражнює. Власне, я й сам ще раніше помічав, що старше покоління, котрому життєві обставини завадили отримати гідну освіту, полюбляє спрощувати складні для себе іноземні слова, користуючись паронімами. Ксерокопію вони підміняють сірокопією, колготки – колодками, генеалогію – гінекологією: слово хоч і не наше, зате добре вивчене, бо мало не все життя на слуху.

Пересміявшись, ми намагаємося увійти в звичне русло, якийсь час ведемо розмову про цікаву всім старовину, котру старші присутні ще захопили, говоримо про те, яким був Город півстоліття назад і як змінився за цей час. Розглядаємо принесені чорно-білі світлини церков, площі, прилеглих вулиць, окремих будівель: банку, бібліотеки, музею, за тим розпочинається гуртом узгоджене минулого разу чаювання, а зіставлені докупи столи миттєво заповнюються домашніми смаколиками так, що й чашок ставити нікуди – "Ну нічого собі – й тут випендрьож. Це не те, що вечеряти не схочеш, це й луні нагнати можна!" – проскакує в мені обурена думка. Зиркаю на Алісу – вона, здається, навіть рада – мовляв, скільки можна себе стримувати, та й вини моєї немає, це все компанія винна.

Розуміючи, що порядок денний сьогодні вичерпано значно швидше, ніж ми всі звикли і щоб якось об'єднати застілля, пропоную в якості не просто розваги, але й спільної праці, гуртом пригадати місцеві прислів'я та приказки.

– Давайте змагання влаштуємо: хто більше згадає саме місцевих, яких ніде більше не почуєш, – висуваю я умову.

– А як ми взнаємо, наша приказка, чи ще десь її кажуть? – запитує Осадчий.

– Будемо кожну перевіряти через інтернет, – знаходжу я несподіваний вихід, – забиваємо її в пошуковику і якщо Гугл не ідентифікує її як уже відому, значить, місцева. Алісо, побудеш арбітром?

Та киває головою і бере до рук планшет. Клуб мовчить, перетравлює – хвилину, другу, аж доки мені на виручку не приходить Андрій Остапович.

– А Вам особисто, Хлібе, яка найбільше запам'яталася?

Віртуозний пас.

– І де ви були, як Зеликові кози дохли?! – тут же зриваюсь я на сміх.

Застілля радо мене підтримує.

– А мені, – підхоплює Аліса, – "Так можна й луні нагнать!"

Регіт прост гомеричний, бо з огляду на стіл з горою випічки й бутербродів, приказка в самісіньке яблучко. І почалося; звідусюди, навперебій сиплються справжні перлини:

– Вирядилась, мов Бардачкова криша.

– Вирядилась, мов сліпа на Йордань!

– Розумний, як Берчині штани: Берка спить, а штани самі ходять!

– Мартин босий, да в брилі.

– Стоп! – подає голос Аліса. – Ця загальновідома.

– Тиняєшся Го́родом, наче Дудуйкова корова: кожну хвіртку рогом одчиняєш!

– Не піп, не рядися в ризи.

– З великого грому да малий дощ.

Я теж пригадую свої улюблені – про кіз, що через тин скачуть і про тих, які в золоті, котрі прийшли до воза, й тема перескакує на тварин.

– "Не сідай на лошатко – спинку зламаєш", – згадує улюблену приказку свекра Лариса Семенівна.

– "Спала, мов сорока на лозині", – приказки сиплються, наче з мішка, ледве Аліса встигає перевіряти на оригінальність.

– Теля вели, хвоста задрали!

– Задрала голову, мов кобила хвіст.

Нічого собі: я такої кількості цих перлів аж ніяк не очікував: що й казати, великими оригіналами й дотепниками були мої предки.

– Поганому поросяті і в Петрівку холодно.

– А таку чули?– втручається Чепурноус: – Я за свого Хому кого хочеш візьму, а ти вашу Маринку ще поводи по ринку!

Степан Микитович, наш новонавернений, що досі сидів мовчки, тільки слухав, раптом оживає:

– У нас в Рогачах казали: "Дивись на дівку не тоді як до церкви йде, а коли воду несе."

– А в нас у Гаврилках... – подає голос і тут же затинається інтелігентна з виду, схоже, вчителька, жіночка близько сорока років, – цікава приказка, тільки трішки непристойна, не знаю, чи й можна.. – вона ніяково зиркає на мене.

– З матюками? – я не знаю що їй і казати: сам по-вчительски ніяковію перед аудиторією.

– Та ні, не з матюками, але...

– Да кажіть уже Ніно Василівно, тут усі свої, – не витримує Лариса Семенівна, – це ж народна творчість: з пісні, як-то кажуть, слів не викинеш.

– Ну... "Сраката дівка – як ніжна квітка" – і густо червоніє, бо її власна фігура нагадує грушку.

"А чоловікові, мабуть, подобається" – думаю я, доки всі сміються: хто заливисто, а хто ніяково.

Степан Микитович оживає, наче зів'ялий огірок, що його поклали у холодну воду.

– Жінка без сраки, що село без церкви! – з неабияким задоволенням виголошує він.

– Оце! Знайшли про що балакать! – раптом обурюється ще одна пані, Оксана Анатоліївна, здається, її звуть, бо не всіх імена ще запам'ятав. – Побійтеся Бога, безсоромники, дорослі ж люди, а поводитесь наче якісь п'яні хулігани – гигочете так, що й на вулиці чути. Богохульники!

– Да що ж тут такого? – і далі сміється Осадчий. – Народна творчість.

– Шановні добродії! – врочисто піднімається поборниця шляхетної поведінки. – Навіть мені, дорослій жінці, соромно таке слухати. Непотрібно нам так опускатися. Ми українці, народ з красивою культурою, глибокою моральністю. Невже оте місце, про яке тут говориться, достойне нашої уваги?!

Я скоса зиркаю на Алісу, але та саме зайнята камерою, чи тільки вдає, що зайнята. Я знаю – їй уже ж точно не до шмиги ця провінційна простонародна вульгарність, їй би про щось високе говорити. Мені теж подібне дещо муляє, але, схоже, процес вийшов з-під мого контролю, бо подає голос Андрій Остапович:

– Шановна Оксано Анатоліївно! Ви ж знаєте, що я є краєзнавцем, досліджую місцеву культуру, побут, звички. Фольклор також належить до моїх інтересів. Ті слова, що так глибоко вразили Вас, вони існували, як бачимо, здавна, існують тепер і, певно, існуватимуть ще якийсь час. В приказках вони зазвичай не мають особистісної адресації, безпосередньо тут і зараз не скеровані на якусь конкретну людину, тому, як на мене, тут аж ніяк немає того вселенського негативу, який побачили Ви. Дійсно, в житті чого тільки не буває: часом люди матюкаються направо й наліво, ображають одне одного останніми словами – таке є неприйнятним, абсолютно неприпустимим. І, звісно, вжити означене вище слово на адресу іншої конкретної людини, вклавши в це образливий зміст є аморальним вчинком. Але чи послужать почуті тут приказки комусь за зразок для наслідування? Та ні, звісно. Люди зібралися дорослі, виховані, поважні, тому це жодним чином не відіб'ється на їх особистій моральності, чи моральності нашої спільноти загалом. Якщо ми досліджуємо історію Города, займаємося краєзнавством, то як справжні дослідники, мусимо безпристрасно оцінювати не тільки хороше, а й негатив, щось потворне також. Бо дійсно, з пісні слова не викинеш.

– Але навіщо нам його чути й знати?! – з мукою в серці вигукує опонентка. – Нічого цінного в цьому немає.

– А я раджу Вам абстрагуватися від негативу, який Ви в це слово вкладаєте й побачити в тих приказках дотепність порівнянь, а часом навіть мудрість. Тим більше, скільки таких прислів'їв? – Ну, нехай пів десятка, не більше.

– Е-е-е, не скажіть! – Степан Микитович, зачувши підтримку шанованої людини, хіба що копитом не б'є з нетерплячки і одразу ж видає:

– Є цицьки, немає сраки, то до сраки ті цицьки!

За столом, здається, греблю прорвало і регіт широким потоком виривається з грудей присутніх – навіть Аліса сміється: схоже, Чепурноусові аргументи найбільше відгукнулися саме в ній.

– А я колись на базарі почула: "Така гарна, як срака навиворіт"!

– А мені баба колись казали:"Ага, зламав вєліка?! Тули тепер до сраки дверці!"

– Ну, от бачите, і все, – я намагаюся заспокоїти знервовану Оксану Анатоліївну.

– Да де там! – торжествує Степан Микитович. – Я їх стільки знаю! От давайте перевіримо: ви всі проти мене одного – хто більше? Тільки по черзі.

Застілля оживає.

– Всерусь, а не покорюсь! – вигукує хтось із протилежного кінця.

– Хазяйка на всю сраку! – миттєво парирує Микитович, а я згадую, що останнім часом усе нахваляю Алісу саме визначенням "хазяйка", зиркаю на неї, аж раптом наші погляди зустрічаються і за мить ми обоє пирхаємо сміхом – добре, що у неї зараз настрій веселий, а то було би мені за чужий гріх.

– Як не вміє готувати, то до сраки всі присмаки!

– Як не вміє борщ варити, то до сраки карі очі! – тут же незворушно відповідає знавець специфічного фольклору.

– Він нам така рідня, як третє робро від сраки, – вже із затримкою чується чиясь версія, але відповідь миттєва:

– Ми з тобою родичі: мій дід твоїй бабці, да й носив гівно у шапці.

Тиша. Всі мовчать, зосереджено думають. Я щось і пригадую, чуте колись від Люди Бальбо, але сформулювати ніяк не вдається.

– Все?! – Микитович уже торжествує. – Ех ви, городяни, од землі одірвались, тому й фольклору не знаєте.

– Мене, як тільки одружилися, – все ще трохи ніяково починає Ніна Василівна, – свtкруха колись навчала: "Чоловіку показувати всю сраку не можна, тільки пів сраки."

Всі з розумінням сміються, особливо моя Аліса – вона штучка ще та, гідно оцінила пораду.

Степан Микитович і на секунду не замислився:

– Я в школі вчитись не любив, тому, траплялося, прийду додому, а мати й питають: "Чого це ти так боязко щоденник показуєш, як пів сраки з-за куща?" Бувало, прийде вранці з ферми, а я ще вдома: "Ну от, проспав школу, а тепер сери-перди, з гори лети." Або каже: "Вставай, бо вже сонце в сраку ліпить!"

– Загадка, з дитинства ще, – наважується Андрій Остапович, – срака їде, ноги йдуть. Що це?

– Велосипед! – жуючи й присьорбуючи, мало не хором відповідає наше поважне зібрання.

– Ну що? Видихнулися? – Микитович кладе на стіл надкушеного пухкого пирога. – Тепер я веду, а ви відповідайте. "На язиці мед, а в сраці жало."

Ми мовчимо.

– Хитра срака пердить тихо, да воняє на все село.

"Він що, все життя їх збирав? – думаю я. – Цікаво, а іншу якусь тему він теж так добре знає?"

– Пора срать, а ми не їли!

– Їсти не срать, можна підождать! – спохоплюється Ігор Осадчий.

– Груба топиться – срака вариться, – реагує Микитович і ширше розкриває тему: – Так у нас казали про хазяйку, яка грубу затопила, а їсти готувати не почала. А ще казали, коли їсти вдома не було, "На столі срака з оком". Або ще ситуація: "Із поля вітер – зі сраки гості", тобто незвані, неочікувані.

– Прожила за ним, як за драним тином висралась, – несподівано вступає в цю імпровізовану гру Тамара Григорівна – та, що з її розповіді почався колись наш Історичний клуб.

– На однім кінці села перднув, а на другому скажуть – всрався! – не здається Микитович.

– Такого розумного як ти, в сраці з залізними граблями не знайдеш! – відповідає йому Тамара Григорівна і всі заходяться реготом: це що, просто приказка, чи оцінка Микитовича?

– Хотів перднуть, да й усрався! – блискавично реагує той і ми розуміємо, що неспроста: міг змінити на жіночий рід і тоді це теж звучало би як репліка-відповідь.

– Рот не срака, хай говорить! – і не думає поступатися колишня вчителька інформатики.

– Срала, мазала, ліпила, не хватило кізяків.

– Мені насрать, на який бік твій картуз дивиться!

– Шепоче срака: буде лихо.

– Тебе, Степане, тільки за сіллю посилать – пішов, як за море срать!

"Нічого собі батл!" – думаю я і відчуваю, що й інші захоплено спостерігають цю словесну дуель: хто ж переможе?

– За Миколу заміж не йди, у нього в жопі вітер, а в сраці дим! – ніби радить Степан Микитович своїй опонентці.

– Да старий він для мене, в нього зі сраки попіл сиплеться.

– Зате в нього мордяка, як у трьох китайців срака!

– Да я з ним на одному полі й срать не сяду!

– До нашого берега все пливе: як не гівно, дак обісрана тріска!

– Одна, як дірка в сраці

– Сам-один, наче палець в сраці.

– Все, здаюся, – поступається раптом Тамара Григорівна: хтозна, чи приказки скінчилися, чи просто їй набридло?

Зате Степан Микитович, сяючи, мовби він на Оскара номінований і вже пройшовся по червоній доріжці та тільки чекає, що ось-ось отримає омріяну нагороду, вирішує остаточно, щоб ні в кого й сумніву не лишилося, закріпити власну перемогу.

– Я коли технікум закінчив, да місяць в комунгоспі пропрацював, батько й кажуть: ну, наш Степан тепер готовий механік – в сраці був, гівно бачив.

Сміху вже немає. І мені здається, що я шкірою відчуваю: товариству вже набридло.

– О, ще одну згадав, – мабуть, Микитович по-своєму витолковує наше мовчання і прагне будь-що оживити загальне захоплення: – "Срав, пердів, з гори летів і ще хотів". Або ще оце: "Сраку в жменю і гайда!"

Ніхто не реагує. Ніяк. У мене починає боліти голова.

– Ну то що? – Оксана Анатоліївна обводить очима всю нашу компанію: жодного не пропускає. – Наїлися? Отримали задоволення?

Ми мовчимо

– У нас в Городі такого не почуєш, – Оксана Анатоліївна, відчувши свою моральну перевагу, карбує тепер кожне слово. – Я до дев'яностих років і матюків на наших вулицях ніколи не чула. Тепер же для багатьох матюччя буденна справа: не те, що подружжя не соромляться, але і власних дітей, навіть своїх батьків!

Чепурноус не витримує і, мабуть, вирішує дещо розрядити ситуацію:

– Ви праві, Оксано Анатоліївно, дійсно на людях не матюкалися, та й поміж собою нечасто. Але я вам усім розповім зараз історію однієї приказки, зумисно не згадував її в цьому змаганні, бо вона, як на мене, осібно стоїть в ряду їй подібних, але страшенно цікава і своїм походженням, і як правдиве свідчення минулих подій. Отож, змалечку ще, постійно чув я в Городі від старших людей, винятково фронтовиків Другої світової, дивну приказку: "Що ти німку в сраку довбеш?" – дядьки казали таке, коли хтось спізнявся, чи робив щось вкрай повільно, затримуючи роботу інших. Наприклад: "Ми вже все переробили, а він там німку в сраку довбе!".

Я дуже дивувався малим і ніяк не міг зрозуміти: як довбати, чим довбати, навіщо довбати і до чого тут якась німка?! Потім люди ці повмирали й мені все те забулося. Аж доки років з десять-дванадцять назад історики не взялися переосмислювати історію Другої світової війни та відкривати її темні сторінки. Ну, наприклад, поводження радянських військових з населенням окупованої гітлерівської Німеччини. Згідно з підрахунками деяких дослідників радянськими солдатами було зґвалтовано сотні тисяч німецьких жінок від дівчаток до бабусь.

І аж тоді згадалася мені чута в дитинстві приказка: "…а він там німку в сраку довбе!" Ось вам ще одне справжнє пряме документальне свідчення на користь історичного дослідження. І де – в усній народній творчості, в місцевій приказці! Хіба ж подібні знахідки не цікаві краєзнавцям?!

– Все одно не розумію, навіщо нам тягнути в Город оте сільське безкультур'я, – не відступається Оксана Анатоліївна. – Немає в ньому цінності!

– Ти ба, городська! – не витримує Микитович. – Аякже, ми для вас хами, мужики, репані п'яти – знаємо!

– Правду кажуть, – зітхає Оксана Анатоліївна, – можна людину вивезти з села, тільки село з людини й палкою не виб'єш. Що вам заважає не бути хамами, за п'ятами доглядати?! Тільки ви самі, бо вважаєте, що ви правильно живете, а решта – ні!

– Все-все-все!!! – я поспішаю втрутитися, бо біль уже молотками стукає в скроні. – Досить! Закриваємо і цю тему, і сьогоднішнє засідання загалом. Чай допили, все доїли, тож давайте швиденько наведемо порядок і до побачення.

Дякувати вищим силам та витримці співклубників, сварці вдалося запобігти. Ну що ж, хай цей інцидент послужить мені уроком на майбутнє: давня межа між двома соціальними верствами в нашій громаді остаточно так і не стерлася.

– Які враження? – запитую я, аби не мовчати, Алісу вже на Клевені, коли ми попрощалися з Чепурноусами.

– Якщо коротко, то колоритно, нічого не скажеш. Добре передає український характер. У мегаполісах такого, звісно, не почуєш, але там є свої болячки, куди серйозніші. Все оте почуте ні в яке порівняння з російським матом не іде – якісь дитячі забавки супроти нього. Куди не повернися, з якого боку не поглянь, ми таки з росіянами дуже різні, просто принципово різні. Хоча мені потрібно все це не один іще раз перетравити, аби краще зрозуміти провінцію. Але, попри все, зізнаюся щиро: жодного разу не пожалкувала, що тут опинилась.

"З тебе, кицю, вгору глянути, дивися ще й патріотка Сіверщини вийде. Промовчу, аби не зурочити. Як же тільки голова болить..."

Осадчий таки добився свого: виконавча служба зі скрипом, знехотя, проте примусила селищного голову і депутати прийняли рішення щодо продажу ділянки землі під будинком його прадіда – ще кілька днів і всі документи будуть у нового власника. Тим часом і музей через два-три тижні стане готовий до відкриття. Ігор, як я розумію, неслабо так потратився заради заповнення лакун майбутньої експозиції, скуповуючи в знайомих городян всіляке нікому не потрібне барахло, що тільки місце займало в помешканнях своїх господарів. Часом, на його прохання, мені доводилось йому допомагати й тоді ми опинялися десь між міським центром і околицями з більш-менш сучасною одноповерховою забудовою.

Дивовижні місця, просочені справжньою архаїкою, котру Аліса, наприклад, і уявити собі не може: вузенькі, часом лише в п'ять-шість метрів завширшки, вулички, старі дерев'яні, зроду нефарбовані паркани з товстих горизонтальних дощок, закріплених в пазах дебелих стовпів-шул, обов'язково з дуба, інакше би вони стільки часу нізащо не простояли би, всуціль покриті глибокими, наче на шкірі в слона, зморшками – вікова робота вітру, дощу та сонця. Клямки хвірток величезні, скручені в спіраль завширшки з долоню, виразно промовляють про колишню солідність, яка хоча й поблякла перед новітніми технічними рішеннями, але зберегла свою неповторність та отой самий дух епохи, про який весь час торочить мені Осадчий.

Двори за тими парканами, хвіртками й ворітьми нагадують Бальбове обійстя, тільки ще допотопніші, ще атмосферніші, ще більше просочені якимось зниклим уже чаром садибного затишку в стилі дрібного міщанства початку минулого століття. Старезні яблуні та груші, котрі чого тільки не перебачили на своїм віку, пережили три, якщо не чотири покоління господарів і хтозна чи й родять вже, але стоять неспиляні – чи з поваги до свого віку, чи через лінощі господаря, або ж, що найімовірніше, просто через те, що ніхто не може уявити свого двору без них, мовчазних свідків епохи, що зникає, практично зникла вже.

Хати маленькі навіть у порівнянні з нашою, зазвичай на дві кімнати, з кухнею, винесеною по совітській місцевій моді в холодний коридор, аби звільнити більше житлового місця, й там, хоча найчастіше в сараї, якраз і ховаються часом припалі товстим шаром пилу скарби, за якими полює Ігор: то примус, керогаз або керосинка, чи гасові лампи й ліхтарі "Летюча миша", то патефон, або більш пізня радіола, чи магнітофони з бобінами й касетні, платівки часів есересеру з піснями Дмитра Гнатюка чи Мусліма Магомаєва, всіляке дивовижне господарське начиння, що давно вже вийшло з ужитку – праски з самоварами на вугіллі й електричні, і бозна-що іще; записує на диктофон пов'язані з деякими речами розповіді їхніх господарів і демонструє мені справжню ненажерливість колекціонера.

Все це "добро", тобто, майбутні експонати, він скуповує часом за безцінь, часом за досить пристойну суму, тягне його до свого музею, там ми перебираємо, сортуємо, чистимо, розставляємо в осмисленому порядку на імпровізованих, зроблених мною поличках, а Осадчий вже навіть виголосив мені нову, власноруч придуману концепцію свого приватного музею – "Століття прогресу: від свічки до сонячної панелі".

– Ти тільки уяви собі, – часом він під час відпочинку впадає в справжній раж, – наша цивілізація здолала такий шлях лише за якихось сто років! Дякую тобі за ідею: я тепер так залип на перегляди "Музейних таємниць", що забуваю про все на світі. Тут у нас із тобою стільки історій – не менше, ніж у серіалі! Уявляєш, що буде, коли ми нарешті відкриємо музей і сюди посуне натовп городян, а ми розповідатимемо історії мало не кожного експонату, називаючи відомі в городі прізвища – як це має сподобатися їх власникам!

"Або геть навпаки", хочеться сказати мені, проте, я згадую, як Аліса псувала мені нерви подібними сумнівами, й мовчу.

Тестування на відкриття категорії я пройшов успішно, бо нездача іспитів ставить під великий сумнів усю мою авантюру не тільки з придбанням міроавтобуса, але й з етнотуризмом загалом. Тепер лишається здати практику водіння, відтак я по дві години на день тренуюся під пильним оком Бальба: естакада, змійка, паркування, розворот, зупинка, рух – іспит назначено на сьоме травня, часу трохи більше двох тижнів, а право на помилку навіть не обговорюється.

Схоже, я зарано радів. Дохід від Ютьюбу річ, виявляється, нестабільна і мій задум з короткими, на п'ять хвилин, лайфхаками терпить фіаско, а популярність нашого з Махновським каналу круто пішла вниз, бо тепер уже не кількість переглядів, а винятково кількість годин переглядів визначають дохід – Ютьюб змінив правила гри. І тут саме собою постає просте запитання: а як я в такому разі сплачуватиму за мікроавтобус? Оце тобі розплата за твою жадібність: не став по-чесному віддавати половину заробітку Махновському – доля тут же й помстилася! Тому коли я абсолютно випадково побачив у Го́роді Юрка, то сприйняв це як абсолютний знак, тут же підійшов і завів мову про дивіденди.

– Не парся, – махнув на те рукою колишній партнер, – я ж іще тоді сказав: це моє відступне за те, що поруйнував твої плани.

Аж раптом підійшла Тося; я не бачив її від минулого року а тому й не зміг приховати здивування: живіт у неї щонайменше на вісім місяців – мені одразу ж пригадалися їхні з Юрком натяки на моєму дні народження. Мовчати, або сходу прощатися, якось не виходило, тому довелося зав'язувати нову розмову:

– Чим займаєтесь, молодята, крім розмноження?

Тося не Юрко, на відміну від брата-чоловіка, вона людина відкрита й ніколи не робить таємниць з речей банальних, житейських.

– Стали ютьюберами. Виявляється, гроші можна заробляти не тільки ремонтами та доглядом за старими й хворими. А Юрчик ще й токаркою з дерева зайнявся – вази різні точить, сувеніри всякі.

Овва! Так ось у чому причина Юркової відмови від співпраці! Невже не можна було ще тоді сказати як є? Я через силу не поглянув на Махновського, вдав, що його поряд і немає взагалі, знову спитав Тосю:

– А що, так можна?! В мене з Ютьюбом чомусь погано виходить. Яка назва вашого каналу? Яка тематика? Хотілось би подивитися.

– Ми ведемо не один, а три канали. Тематика дитяча, контент ігровий, розважальний і пізнавальний. Я ж травесті, з дитячою аудиторією працювати вмію. Головне – зробити так, щоб малеча залипала на влоги. У нас утримання аудиторії становить майже сімдесят відсотків і показники лише ростуть. Одним словом, розбагатіти не вдасться, а жити з тутешніми цінами цілком прийнятно.

– Скільки у вас підписників? Яка мова – лише українська? Діти ж не стануть читати субтитри.

– Скільки підписників? На три канали виходить вже тисяч під сімдесят, так Юрчику? А мова, – Тося винувато усміхнулася, – російська. Україномовна аудиторія дуже маленька порівняно з російським сегментом Ютьюбу, нам же, як переселенцям, дуже зручно жити саме із заробітку в Мережі.

Я нічого не сказав, лише насупився. Тося ж, усе зрозумівши, заходилася вибачатися в незвичний спосіб – винувато почала давати поради.

– У цьому бізнесі важливо зрозуміти головне: треба вловлювати тенденції і вчасно реагувати на зміни, які Ютьюб постійно вносить в свої правила. Точніше сказати, це штучний інтелект дуже сильно міняє правила гри на Ютьюбі. Тепер не так важлива кількість підписників, як реальні години переглядів. Чим довше ти втримуєш увагу аудиторії, тим Ютьюб краще просуває твій канал. Можна мати лише сто підписників, але при цьому створити відео, яке подивляться сотні тисяч людей і ти одразу ж отримаєш в актив десятки тисяч годин переглядів. І коли ти набереш першу тисячу підписників та отримаєш право на монетизацію, це моментально вистрілить тобі на користь. Тому так важливий креатив, свіжий погляд – усе, як в театрі! А ще важливо навчитися працювати зі штучним інтелектом: він чудово генерує ідеї, допомагає зі сценаріями і створює гарні прев'ю. Тільки потрібно навчитися з ним співпрацювати.

– Тобто?

– Навчися правильно, вичерпно запитувати ШІ й ставити йому однозначні завдання, щоб він міг трактувати їх саме так, як тобі потрібно.

Я слухав Тосю, червонів від сорому й думав: дідько, чому вони змогли, а в нас із Алісою виходить так слабо? Ну, не те, щоб зовсім слабо, але справи йдуть гірше, ніж мені гадалось на початку, а, головне, що завадило мені, досвідченому, здавалось би, SMM-нику, набагато глибше й досконаліше зануритись у тему? Лише самовпевненість, що я й так усе знаю. І от я з тріском програв дуетові акторки-травесті й будівельника широкого профілю з неповною вищою освітою. Ганьба тобі, Хлібе, ганьба!

А розпрощавшись із запорожцями, швидко, як тільки міг, поклигав додому й почав заново вивчати матчастину, тобто, аналізувати статистику обох каналів і сушити голову над її покращенням. Що виходить? Власне, я завмер у своєму баченні каналу ще під час його задуму – за головну мету ставив рекламу Клевені, приваблення потенційних туристів. І коли на горизонті з'явився "Спринтер", я її не переглянув, хоча сподівався, що монетизація принесе нам достатньо коштів, аби й мікроавтобус викупити. А мав би переглянути, замислитись, як збільшити дохід задля досягнення ще однієї мети. Не дотягнув. Або розслабився, тоді, як в бізнесі лежати на боці не можна. З власних спостережень скажу, що бізнес це мов їзда на велосипеді в гору – доки крутиш педалі, доти й тримаєш рівновагу та їдеш.

Оцінив сплески цікавості глядачів і наші провали – визначив ті місця, коли люди припиняли дивитися наші відео. Висновки невтішні: теперішній глядач у масі своїй неспроможний залипати на епізоди, довші ніж дві-три хвилини, хіба що ти постійно триматимеш перед ним інтригу, але й тоді маєш постійно змінювати ракурс, план, кадр, тему, або один за одним відкривати якісь секрети, весь час додавати щось нове. А мені ж іще не так давно здавалося, що дефіцит уваги це проблема тільки школярів молодших класів... Виходить, не таким вже й професійним SMM-ником ти був, Хлібе. І за що тільки тобі гроші платили?! Потрібно було зайнятися власною справою, відчути, що твоє виживання залежить виключно від тебе самого, поспілкуватися з такими ж, як ти сам, блогерами, щоб нарешті дещо зрозуміти, та й то не факт, що це тобі одразу ж допоможе. На хазяйському хлібі жити якось безтурботніше.

– А я тобі казала! – з поблажливою зверхністю голівудської зірки відреагувала на моє щиросерде зізнання Аліса. – Тільки ти ніколи мене не слухався.

"Отак і зізнавайся їм... Якої в біса відвертості можна чекати, якщо у відповідь отримуєш нищівну критику?!"

– Давай спробуємо по-іншому: уявлятимемо себе глядачами наших відео й думатимемо яку картинку та які слова ми би самі хотіли побачити. Від цього й відштовхуватимемося при написанні сценаріїв та зйомці.

– Уявляєш себе Секулою в одному флаконі з Тарантіно?

"Язва! Зараз як гепну пательнею по голові! Тільки ж, якби міг оживити..."

Мабуть, на моєму обличчі вона прочитала всі ці поривання, бо відразу ж змінила тон зірки на материнську поблажливість:

– Добре, – важке зітхання, – іншого виходу не маємо. Відкривай планшет, почнемо брейнштормінг.

Як легко, виявляється, втратити позиції лідера! Невже ж віднині на побігеньках судилося бути мені?! Е-е, ні! Це ми ще побачимо, люба, хто кому каву носитиме! Завтра ж перемонтую всі наші з Юрком лайфхаки, втисну кожен у три хвилини, влізу з ними в Ютьюб Шортс, дивися, ще й там спрацює, і звідти щось почне капати.

Ми наводимо лад на нашому подвір'ї – після зими десь набралося доволі дрібного сміття, через яке наша господа здається неохайною – не те, що в Хасточки, яка давно вже все вичистила, ледве не вилизала – хоч не заглядай до сусідки в двір. Через таке порівняння ми мимоволі дратуємося, тож Аліса тепер хвацько, мов професійна двірничиха, орудує мітлою, я вправляюся з граблями. А тим часом в нас на очах безсоромно паруються горобці. Сіренька непоказна горобчиха – немає на що й подивитися – і джинжикуватий батяр-горобець з чорними бакенбардами як у Франца-Йосифа. Вони спарувалися вже разів, мабуть, сім, але дама наполегливо просить, навіть вимагає, ще і ще – і звідки тільки в неї ця еротоманія?! Бідолашний джинжик захекався, сидячи на сусідній гілці, важко дихає розкритим дзьобом, але сіра еротоманка присідає, розпустивши крила й цвіркотить вимогливо: "Ще! Ще!! Ще!!!" Герой-коханець чирк-чирк зі сторони в сторону дзьобом по гілці – так, ніби гострить його, ніби саме цей прийом збільшить йому викид тестостерону, але тільки хекає: мало ще пороху в його порохівниці.

– Ще! Ще!! Ще!!!

"От морока..." – чирк-чирк дзьобом по гілці.

– Ще! Хочу ще!! Ще!!!

"Да підожди, дай хоч одсоптися..." – чирк-чирк.

– Ще! Брав заміж? Давай ще!! Ще!!!

"Ну ти дивися, взяв на свою голову..." – заскакує еротоманці на спину, раз-два й готово.

– Ще! Ще!! Ще!!!

"Да западись ти..." – чирк-чирк по гілці, чирк-чирк – не допомагає, хоч плач...

– Ще! Ще!! Ще!!!

Аліса припиняє мести й уважно дивиться на мене.

– А уявляєш, Хлібчику, якби я оце так, га?

– А чого ж? Можна. Тільки якщо без контрацепції. Згодна народжувати раз на рік?

– Раз на рік?!

– Ну, частіше не вийде. В нас би вже вісімнадцять спиногризів було. А в тебе целюліт, зморшки й обвислі перса.

– Цікаво! – Аліса дивиться на мене з обуренням. – А в тебе?

– А що в мене? Я наче той огірок би був: не мені ж народжувати.

– Добре, – невдоволено опускає очі зірка Ютьюбу, – греби собі далі, герой-коханець. Чого захотів!

Отак у нас завжди.

А ще нас обрав кіт. І це є непрямим свідченням, принаймні я маю таке сподівання, що Клевеня нарешті почала сприймати нас за своїх. Загалом котячий світ нашого острова складають майже три десятки хвостатих осіб обох статей – по суті, по одному хижаку на кожного мешканця тутешнього ком'юніті. Гергелі опікуються мало не десятком їх: кажуть, це Михайлова Марія зроду була затятою фелінофілкою, тобто, котолюбкою, бо підбирає хвостатих де тільки може, але всі їхні кішки стерилізовані, а на своїх ялових одноплемінниць коти не звертають жодної уваги – вони для них стають ніби несправжніми, ніби з пластику. Недарма ж природа наділила це плем'я таким нюхом, а на додачу ще й афродизіаком з-під хвоста: ми щодня бачимо, як ці нечестивці читають на вертикальних поверхнях нашого двору запашні есемески від своїх одноплемінників.

Коли судити по наявності у господарстві котів, то ми з Алісою найзлиденніші: не те, що свині не гожі вигодувати, не те, що курки якоїсь, так навіть задрипаного кота. В Кау є кіт, і в Хасточки, Гуків та Сотниченків по кішці, навіть у Чепурноусів є Сер, що робить шкоду у вазони, а в Бальбів на нутрощах Сашкових перепілок зростають аж два кругломорді брати-мордані. Відтак, кіт там, де хазяйство, а найперше там, де молоко. І якщо коза, як у Хасточки, прогодує хіба що одного-двох, то корова забезпечить харчами, мабуть, і всю сотню. Тому найчисленніший прайд цих войовничих хижаків знаходиться прямо за нашим парканом – у Гармашихи. Та й де б їм іще так плодитися, як не біля корови, цієї фабрики молока? Зазвичай сусідський виводок в залежності від пори року налічує від чотирьох до десяти особин: свіжий приплід або розбирають, або в дію вступає природний відбір, бо сама Уляна Петрівна гріха на душу не бере і вважає, що з її обійстя живих мишоловок люди й так порозбирають, бо по сусідніх городських кутках питомник Гармашихи зажив доброї слави постачальника якісного племінного матеріалу, а решта придвірних має безліч роботи у хліві, до якого щовечора запирається невблаганною хазяйкою заради сумлінного несення споконвічної котячої служби. Молоко то єдина пожива, яку запарка́нне котяче плем'я отримує від Уляни Петрівни як плату за несення служби. Основна ж решта його раціону – мисливські трофеї з ряду дрібних гризунів, що живуть у хліві теж за рахунок Гармашихи, хоча й без її на те згоди.

Усе, чим прайдові вдається поживитися на додачу до мишей та молока, є винятково підніжним кормом – знайдене на сусідських смітниках, вкрадене у свого собаки, чи курей, або качок: влітку, восени прайд залюбки хряцяє качину мішанку навпіл з ряскою, певно, тому, що ряска пахне рибою. Днями Сашко Бальбо на прохання Уляни Петрівни заколов її верескливого кабана й та вирішила за місцевим звичаєм поділитися з нами, бідними родичами, м'ясом-салом, тож і гукнула нас із Алісою на свіжину. Відмовлятися тут не заведено, та й з якого дива, коли свіжина така гарна річ, тож ми, знехтувавши своїм обідом, пішли у гості. Двері веранди були прочинені; на підлозі стояла велика емальована миска зі свинячою головою в ній, що аж випромінювала із себе нарешті досягнуте умиротворення: очі блаженно закриті, губи трохи розтулені – здавалося, кабан сам собі усміхався. На наш неймовірний подив, котячий прайд із дев'яти особин: старої кішки, молодої і семи різномасних, од різних отців, кошенят, густо обліпив жовту, мов сонце, головешку кабана й терзав з усієї сили, намагаючись хоча би щось угризти своїми зубами-цвяшками. Виходило слабо, тому найбільш кмітливі вдовольнялися свинячою кров'ю на дні миски, хлебчучи її наче воду.

– Уляно Петрівно! – прочинивши двері в хату, майже панічно гукнула Аліса. – Тут коти свинячу голову їдять!

– Не з'їдять, – почувся незворушний хазяйчин голос. – Заходьте вже, якраз на стіл подаю.

Ми ще якусь мить дивились на це не дуже вдале котяче раблезіантсво, по-своєму заздрячи провінційній мудрості й стоїцизму Гармашихи, а потім вирішили, що нам до такого стану душевного спокою ще далеко, або й узагалі недосяжно, а ще десь на споді душі щиро пораділи, що нам якось простіше здобувати хліб свій насущний днесь і повіки віків, доки є такі сусіди.

Отож, нас обрав кіт. Але не смугастий Мультик чи рудий Сироп із Бальбових, і не чорнофрачний Сер від інтелігентних Чепурноусів, а небаченої мною раніше масті сірий, в ледь помітну цяточку з коричневим відтінком – ну от справжній тобі заєць-русак: навіть лапи внизу з переходом у чорне. Статури аристократичної: не те, щоб худий, але видно по ньому, що й жирним ніколи не стане, як не годуй – довгий, високий на ногах, проте не масивний. Хвіст тонкий, теж довгий і якийсь нервовий, весь час рухається туди-сюди, мов змія. Я помітив, що коти зазвичай щокасті, з круглими мордами, поглянеш – мурло мурлом. А в цього щік і близько немає, зате горбоносий, мов справжній аристократ, риси витончені, вуха трохи завеликі – схожий на кота з єгипетських тарілок, що ми привезли колись із Єгипту ще в минулому житті – не кіт, а дивовижа якась.

Йому й хотілося до нас і боязко було. Та отримавши кілька разів гостинця, щулячись від страху, таки дозволив себе погладити. Шерсть у нього коротка, густа, мовби шовковиста – зовсім не така, як у решти клевенських нявкунів. Заросили до хати. Він заходив у житло, наче спецназівець під час зачистки покинутого орками будинку – сторожко, повільно, на дещо зігнутих ногах, повсякчас готовий до несподіванки. За будь-якого нашого різкого руху, чи надто голосного звуку миттю кидався до дверей і призвичаївся лише з третього або четвертого разу. Спершу стрибав на будь-яке підвищення – стіл, стілець, але такого ми дозволити не могли. Кіт жахався й намагався втекти, потім швидко зрозумів, що карати його не збираються, навпаки, ще й підгодовують з блюдечка, і освоївся, почав охоче йти до рук. Аліса, котра спочатку ставилась до приблуди з осторогою, боячись клаптів котячої шерсті на одязі та ліжку, сама зауважила, що цей не линяє і ворсинок від нього немає.

Я виклав світлину з ним у городському чаті. Написав:

"До нас прийшов дивовижний кіт. До чого ця прикмета?"

Коментарі й поради сипались на всі смаки. Від "Кіт, як кіт" і "Що то за кіт, в якого немає трьох господарів?" до "Це на щастя" та "З прибутком вас!".

Коли ж це прилетіло від Марії Гергель:

"То наш кіт! Не маєте права, за нього великі гроші плачені."

Отакої. Цікаво, що ж за порода? Переглянув атлас кішок – виявляється, абіссінська. Одна з найдревніших, або взагалі найдревніша на Землі, понад чотири тисячі років.

Нічого собі! Точно, схожість з божеством Бастед на єгипетській тарілці очевидна. Але цей тон Гергелихи! Пишу:

"Він у вас завжди голодний, їсти просить. Чому ми маємо проганяти?"

Тут же гайнула відповідь:

"Йому не можна шопопало, в нього збалансоване харчування!"

Так схотілося написати: "Ва́с би не завадило на нього перевести!", але утримався. Пишу:

"В нас завжди на ґанку стоїть посудина з недоїдками для сусідських котів. Ми не винні, що він сюди ходить."

Ну й спинилась би, коли б розумнішою була, але Марія строчить далі:

"Після вас від кота пахне ароматичними речовинами! Чим ви його обробляєте?! Припиніть, це може зашкодити його здоров'ю! Він у нас до рук не привчений!"

Ми з Алісою сміялися цілий вечір:

– "Ароматичні речовини"! Це ж ти його лише пів години на руках потримала, коли гладила. Невже Гергелиха навіть дезодорантом ніколи не користувалася?

– До рук не привчений, ха-ха-ха! Та він і злазити з них не хоче: аби тільки гладили його й гладили.

Кота-приблуду ми назвали Жерцем – за його невгамовний апетит. Чим годувати, якщо він, хоч і худий, а жере мовби не в себе – ще та для нас задачка. Як ото кажуть: "Не в коня корм". Тобто, не в Жерця корм. Супу не їсть, бо не хоче морду юшкою замазати. Кістки трощить хоч курячі, хоч риб'ячі. Купили курячих шийок, я трішки відварив – він чотири як за себе кинув. І, схоже, вже вважає нашу хату своєю: стрибає на диван або ліжко і спить майже до ночі. Коли смеркає, ми, про всяк випадок, чемно відправляємо Жерця геть: ще не вистачало, щоб Марія Гергелиха прийшла за кота нам шибки бити, або лайном ворота мазати – відомий же факт з української історії! Власне, такий кіт, як Жрець, нам підходить найбільше: він начебто і є в нас, але в той же час і немає – стосунки без жодних зобов'язань.

Скоро й травень; очікуваної всіма повені на Десні так і не сталося, дарма, що снігу було немало, і земля промерзла глибоко, не повинна була ввібрати в себе талі води, проте сніг на початку березня розтанув, але так якось непомітно, що вода в нашій річці навіть з берегів не вийшла. Тим не менше, холодюка стоїть уже цілий місяць і не збирається поступатися теплу. На Пасху термометр показав лише чотири градуси з плюсом, а вночі температура взагалі до нуля падала.

– Куди-и там! – замахала руками Гармашиха, коли я спитав її під церквою про розговіння на моріжку. – Подубнемо і діти похворіють – отака холоднеча! Дасть бог, доживемо до наступного Великодня, тоді вже. Приходьте завтра розговлятися до нас. Сергію відпустку дали, їде десь із фронту, має ввечері дома бути.

Ми з Алісою, звісно, пообіцяли.

Жаль, вона так і не побачила клевенського великоднього розговіння прямо під нашими ворітьми. Зате умовив її не тільки пасок напекти, але й сходити на їх освячення – щоб відчула дух минулої епохи, як Осадчий казав. Тим більше, що паски, як для першого разу, вийшли цілком пристойними – принаймні на спільних розговинах червоніти не довелося би: недарма ж пекли разом із Людою, під уважним її наставництвом. Аліса від Бальбів прийшла задоволена, можна сказати, натхненна, й увесь вечір ділилася зі мною емоціями, відчуттями та навіть переживаннями від роботи над тістом.

– Ніколи не думала, що цей процес такий утаємничений! Часом прямо, знаєш, серце завмирало й дух перехоплювало, – відверто зізнавалася мені.

"Це не процес, це все Люда, – хотів я сказати, проте змовчав, – любить свою справу, вміє нею хоч кого зачарувати."

– Від мене ніяких спойлерів не буде, – попередив я Алісу дорогою до церкви, бо й раніше не розповідав їй про свої минулорічні спостереження, – дивися уважно, слухай, а потім поділишся зі мною своїми враженнями.

Попри сонячну погоду, вередливий весняний вітер влаштовував істерики й зірка Ютьюбу змерзла би там на кістку, бо переконати її вдягнутися тепліше мені не вдалося. Вона затремтіла вже по дорозі, а тому протягом усього дійства мусила, всупереч усім очевидним місцевим канонам, простояти, притискаючись спиною до мене. Рвучкий вітер миттєво гасив свічки, увіткнуті прихожанами в маківки своїх пасок і тільки втаємничені пишалися вогниками, бо поховали їх у спеціальні скляні посудинки, місцеві ж винахідниці допетрали повставляти свічки у розрізані пластикові пляшки з зерном – лайфхак восьмидесятого левелу.

Як і торік, усе дійство передбачувано повторилося. Коли, аби зігрітися, ми майже бігли додому, я спитав Алісу:

– Як тобі? Що ти побачила і зрозуміла?

Питав таким же тоном і тими ж словами, якими колись давно вона мене мучила після відвідування чергової театральної прем'єри.

– Думала побачу те, що колись у Харкові нам з тобою довелося – пам'ятаєш вінчання Яблокових у церкві?

Це було давно, ми з Алісою ще тільки збиралися одружуватись і друзі, теж пара, нас запросили в якості свідків. "Таінство вєнчанія" тривало мало не дві години, попри осінню пору в церкві через велику кількість присутніх було жарко, навіть задушливо, Аліса стояла вся мокра, розпашіла, в неї пливла косметика, вона страшенно дратувалася й мені здавалося, що вона ось-ось не витримає та покине церемонію, і я її розумів – мені тоді й самому важко було стерпіти вочевидь без міри затягнуту формальність. По суті, з того часу й почалося наше з нею спільне несприйняття релігії, як чогось анахронічного, незрозуміло чому й досі існуючого.

– Ну, і..?

– Варто було тепліше вдягатися – ти виявився правий. А на вінчання геть не схоже. Не знаю, як би воно всередині церкви було...

– Воно всередині церкви не буває.

– ...але на відкритому повітрі було навіть цікаво. Чесно кажучи, дивилась я на людей і якось не помітила в них отого, що за поребриком зветься "воцерковльонностью". Якась, мені здається, несправжня в тутешніх людей віра, не воцерковльонна. Та й піп, схоже, без роздутого его, і борода в нього коротко стрижена – без ряси й не скажеш, що в церкві працює...

– Служить.

– Ти, часом, не увірував? – Аліса підозріло зиркнула на мене й продовжила:

– ...тому спостерігати було цікаво. Якось воно просто тут все, без отого, що в Харкові. Таке собі – гра не гра, обряд не обряд. Дуже на оту гірку з піску схоже.

– На Купалу́?!

– Ну так. Щось таке поза Церквою, якась допотопна архаїка вчувається. Скутості в людях немає. Мені здалося, все це дуже пасує до весни, до молодого листячка, до оцього вітру. Я навіть не розсердилась, коли мене піп водою побризкав, іще схотілося. Тут інша віра в людей – дика якась, первинна, без примусу. Видно, що їм хочеться, що в крові воно: як розсада, як горо́ди...

– Язичницька, ти хочеш сказати?

– Так-так, язичницька. Саме язичницька.

"Ну ти поглянь на неї! Ще в рідновіри подасться."

– Але ж і язичництво релігія.

– У ньому принаймні примусу немає, так мені здається; більше волі для особистості.

– Дивися, ще й у рідновіри запишешся, – уже вголос зіронізував я.

– Та ні, вони мені смішні: не може сьогодні людина при здоровому глузді вірити в Перуна, що їздить небом на колісниці та жбурляє звідти списи-блискавки. Але ти, як історик, поясни інше: чому в Японії синтоїзм існує нарівні з буддизмом і християнством, а в нас практично винищили навіть згадку про язичництво?

– Хто тобі скаже це напевне? Ніхто. Як в минулому історик, я можу лише відрефлексувати: жаль, звісно, але назад того не вернеш. Чи було би те знання на краще, або навпаки, не знає ніхто. Цікаво, звісно, навіть дуже цікаво, бо наш фольклор, мабуть, найпоетичніший у світі; відповідно, й міфологія теж. У греків міфологія так само надзвичайно сильно постраждала від християнства, проте вони в позаминулому столітті якимось чином спромоглися її реконструювати, хоча хто поручиться, що то дійсно реконструкція, а не новотвір? З того, що тепер ми знаємо, грецькі боги були жорстокими та підступними й робили багато паскудства як для людей, так і поміж собою. Наша міфологія багато в чому скомпільована, чи як тепер сором'язливо кажуть, запозичена в греків та римлян, але й підчищена Церквою куди ретельніше.

– Але чому?

– Конкуренція. Церква надзвичайно сильно змінила саму парадигму буття на землях Русі, а дохристиянське світобачення, слід гадати, абсолютно не вписувалось в неї, надто архаїчним та віджилим здавалося. Хоча, мушу сказати, до хрещення Русі Володимиром язичники з християнами якось та й уживалися між собою.

– Не розумію. Здавалось би, тоді ще не існувало тоталітарного суспільства, який сенс був усе руйнувати, якщо багатство в різноманітті?

– Гм... Мені щойно прийшло на думку історичне порівняння, – кажу я з сумною усмішкою, – викорінення язичництва на Русі чимось нагадує сучасний процес декомунізації.

– Ну ти й вигадав! Порівняти дебільний совок із народною міфологією!

– Це ти судиш з позицій сучасності. А для християнських пресвітерів десятого, чи одинадцятого століть язичництво, всі ті капища, боги й божества здавалися ще більшим злом, анахронізмами, ніж нам радянська символіка. Сьогодні нам здається, що це зло вкрай необхідно викорінити, інакше руху вперед не буде і я тут згоден, ясна річ. Але й служителі церкви та ревні християни тисячу років назад теж так думали про вірування своїх батьків. Нам тепер просто цікаво з пізнавальної, дослідницької точки зору знати, як воно тоді було, що собою являло те язичництво, але вже ніколи не взнаємо. Тому я не виключаю, що ще через тисячу років, якщо, звісно, цивілізації судилося вижити, історикам також буде цікаво знати про комуністичну радянську ідеологію більше, але мало що залишиться, й не виключено, що нам, сьогоднішнім, також дорікатимуть, як ми дорікаємо християнам десятого століття.

– Не переживай, історику, ми живемо в інформаційну епоху, по есересеру стільки книг та фільмів лишилося, що нащадки все знатимуть.

"А Осадчий був правий", – проскакує в мене думка.

– Дух епохи зникне, розумієш? Ми з тобою, дарма що в есересері народилися, вже слабо собі уявляємо життя своїх батьків до нашого народження. Навіть розповіді їхні мало допомагають – все одно не ті відчуття, їх не передаси словами. Діана нас ніколи до кінця не зрозуміє, скільки не розповідай їй про дев'яності. А коли пройде тисяча років – уяви! – що там лишиться від наших з тобою відчуттів, що переживаємо прямо зараз, рік назад, чотири... До того ж, за цей час може стільки всього статися – катаклізмів усяких – що джерел може лишитися обмаль. Історія це лише тінь минулого, а коли сказати точніше – театр тіней.

– Ти хочеш сказати, що історія спотворює минуле?!

– Не історія сама по собі, а те, що підсвічує нам колишні події.

– Те – це що?

– Я би відповів як історик: джерела інформації про них, що збереглися. Але за сьогоднішніми відчуттями мені здається, що з нами, тобто, з нашою свідомістю, Хтось просто бавиться.

– Тобто, ти підтримуєш концепцію Матриці?

– Ну, Матриця чи не Матриця, але для мене поза моєю свідомістю нічого не існує. Тобто, не виключено, мене, мою свідомість, Кимось введено в гру з певними правилами, що зветься буттям, і я мушу пройти шлях пізнання через цей лабіринт життя. Можливо, й ніякого минулого до мене не було, а все, що видається мені пам'ятками історії, артефактами й джерелами є просто симуляцією, антуражем, реквізитом так би мовити, цієї гри. Недарма ж світ так повільно перед нами розкривається і недарма нам постійно, цілеспрямовано втовкмачують в голову, що пізнати його до кінця неможливо в жодному з аспектів – історія в їх числі. Коли ми з тобою народилися, ні мобільного зв'язку, ні інтернету не було, а тепер мені інколи здається, що той Хтось читає мої думки і варто мені замислитися про щось по-справжньому, як часто Мережа сама підсовує потрібну інформацію – ніби веде мене куди їй треба, мов цуцика, на повідку.

– Ого! Схоже на релігію. І давно це тобі в голову прийшло?

– Та щойно, – заради спрощення я опускаю колишні розумування на цю тему Осадчого. – Ти ж сама й навела на думку про це. Бо інакше пояснити чому ми не можемо до кінця пізнати не те, що світ навколо, але й минуле його, навіть найближче, коли й документи всі є, і дійові особи живі, й свідки є, а все одно, повно таємниць – мені це не під силу. Та й нікому не під силу. Можливо, вся справа лише в нестачі оперативної пам'яті того ґаджету, в якому ця гра відбувається, – я переводжу розмову на жарт, бо ми вже на Клевені, за кілька кроків від нашої хвіртки.

Позаяк ми з Алісою не говіли, тобто, не постилися, то й розговлятися жодного сенсу немає. Але коли розговіння сприймати як традицію, то, звісно, можна. Нинішні українці здебільшого саме такі: випробування їм не потрібні, а от порадіти, повеселитися з тими, хто через випробування пройшов, будуть, та ще й як! І в радості своїй навіть тих, котрі радіти мають по праву, легко перевершать.

Сергій Гармаш, молодший від мене років на п'ять чи шість, через що в мої далекі канікулярні роки нітрохи й нічим для нас із Хорхе не цікавий, а тому й без сліду якихось яскравих спогадів про нього, крім факту самого свого існування, виявився чоловіком дебелим та малоговірким, що на нас, крім дітей та дружини, майже й уваги не звертав – обмінялися з ним десятком загальних доволі фраз, та й по всьому. Відтак малочисельне наше застілля розбилося на дві купки – сім'ю молодих Гармашів та нас із господинею. Все, що я про нього взнав – служить у взводі матеріального забезпечення на Оріхівському напрямку. Можливо, я став хворобливо помисливим, проте мені відчулася, хоча, можливо, тільки здалася, коли не стіна, то принаймні якась дистанція, що її встановив Сергій між собою і нами, прийшлими гостями, "цивілами", як зневажливо кажуть люди з ЛБЗ, маючи, звісно, на те певні підстави. Утім я не образився, згадавши, як рік назад сам сприймав тутешню ком'юніті за пасхальним столом. Та й причина може бути прозаїчнішою: чоловікові хочеться побути з рідними, бо за кілька днів знову в пекло, а тут сусіди приперлися...

Ще тільки зайшовши до хати, ми, як годиться, похристосувалися з родиною Уляни Петрівни – виключно за традицією, ну, все одно, що через Купальське вогнище стрибнули. Чи це в нас таким чином проявився перший ступінь сприйняття релігії? Цікаво, що скаже Аліса, коли їй доведеться піти на кладовище й там поминати померлих родичів?

Сидимо, чемно розмовляємо з господинею – найперше, про землю звісно. Бо земля то воля, а воля без землі ніщо. Як і торік, сусідок цікавить оренда наших соток. Коли минулої весни мали вони з Хасточкою побоювання, що я ту землю сам пахатиму, бо як же це – мати землю і з неї не жити?! – то цьогоріч, коли нас двоє вже, їх побоювання і ступінь нерозуміння зросли пропорційно: "Ну не може такого буть, шоб оце мать півгектара й задурно людям оддавать!" – я вже легко зчитую думки що Гармашихи, що Агнеси Степанівни.

– Беріть, Уляно Петрівно, беріть і разом із Яновською хазяйнуйте. Нам п'яти соток за очі вистачить. Ми торік заклали в погріб дві тисячі буйної, дак і половини не з'їли, – я потроху вчуся застосовувати тутешній лексикон: аби відчували, що ми свої.

– Дик шо, оце правда, щитали?! Я думала, ти сміявся з мене... – вона з недовірою переводить погляд то на Алісу, то на мене.

– Ну, дак а як, Уляно Петрівно? Облік, облік і ще раз облік! Шо ви хочете з харків'ян? Ви ж моркву ще не саджали, зате Аліса вже сто дев'яносто п'ять метрів моркви й буряка на туалетний папір посіяла.

– Тисячу насінин моркви і тисячу червоного буряка, – хвалиться моя городниця.

– Скульки ж це врем'я треба – отак морочиться, да ще й щитать! Де його те врем'я взять, коли корова, да свині, да птиця – ото так граться? Ось побачимо ще як воно у вас посходить. Ми по-старому: сій густенько, з запасом, тоді в нього буде сила гуртом до сонця пробиться. Бо як дощу не буде, да земля струпом вузьметься, дик воно чорта лисого пролізе. А так ото, як ти граєшся, то треба не горо́д, а клумбу мать.

Ми не знаємо, що й сказати.

– Коли орати будемо, Уляно Петрівно? – нарешті знаходжусь я, згадавши минулорічний свій конфуз.

– Да коли? Нехай Проводи відбудемо, а там побачимо. Воно ж як у нас? Тепла немає, дик наче й саджать рано. А з іншого боку, батько муй, було, казав: "Посадиш в грязь, будеш князь". В сиру землю треба кидать. Нехай. Тижнюв через два, думаю. Не терпиться, еге? Скульки тута ждать уже...

А онуки тим часом, відвикнувши від тата, знову звично тягнуться до баби – ми давно вже з подивом помітили, що простецьке поводження з ними Уляни Петрівни їм подобається значно більше, ніж усі сучасні методики для молодих недосвідчених мамусь, разом узяті.

Якщо Даринка проситься на руки, то Мишко серйозним тоном вичитує:

– Бабо, казати "скульки" неправильно, я ж тобі вже робив зауваження.

– Ти подивись на нього, – Гармашиха вдає, що сердиться, – отаке староп'їцьке! Ану, не старуй мені!

– А що таке "староп...", – пошепки запитуючи в мене, затинається на слові Аліса.

– Ну... – так само тихо відповідаю я, – тобто, не по літах розумне, наче стара людина.

– Бабо, поцюкикай, – онука смикає Гармашиху за рукав, – ну поцюкикай, бабо!

– От прилипла. Дай бабі хоч розгов'їться. Он краще з Мишком навбитки зіграйте. Ану, хто кого? Хто яйце свячене їстиме?

Якусь хвилину малеча зайнята грою навбитки. Їсти випадає, звісно, Мишкові, й він, дарма, що іншим разом те варене яйце в нього й силоміць не запхнеш, охоче жує його із паскою та шинкою. Даринка ж знову за своє:

– Бабо-о, ну, бабо!

– Короста ти мала, – зітхає Уляна Петрівна, проте видно по ній, що увага онуки їй миліша за все на світі, – не даси бабі й поїсти. Почукикаю зараз.

Зручніше саджає малу собі на коліно, мовби на коня, й от уже перед нами чергова вистава.

– Тра-та-та, тра-та-та,

Сіла баба на кота,

Поїхала до попа.

Попа нема дома,

Поїхав по дрова.

Мишко, мало не подавившись яйцем, поспішає осідлати вільне бабине коліно.

– А попові дочки

Шиють чоботочки.

Одна ко́са, друга боса,

Третя без сорочки!

Малеча у захваті, певно, уявляючи, як їхня баба сідає на кота і їде до якогось там попа, Аліса, котра ніколи такого не чула, схоже, теж, а я пригадую, що й нас із Жоріком малими так чукикали й декламували нам цю примовку. Нас теж смішила баба верхи на коті, але прослухавши її тепер, гадаю, що мого діда чи й прадіда могли більше смішити попові дочки – "одна ко́са, друга боса, третя без сорочки", бо всі три, гадаю, вибивалися з тогочасного дитячого розуміння про нормальність.

Витримавши задля пристойності годину за столом, прощаємося з господарями й утікаємо додому.

Ще й пів години не минає, як знудившись без роботи, Аліса пропонує:

– А давай зараз клумбу розіб'ємо!

– Викинь з голови. Сьогодні ж Великдень.

– Ой, я забула.

Спливає скількісь там часу і нова ідея підриває дружину з місця.

– Ходімо, город розплануємо.

– Празник, – терпляче пояснюю я, мовби малій дитині. – Не можна, сусіди побачать.

– Я з нудьги вже на стіну готова дертися. О, ідея! Давай прямо зараз почнемо в залі шпалери здирати! Ми край мусимо завершити нарешті ремонт.

– Ти забула про Всевидяче око Клевені?! Щойно вимажемося – тут тобі й... гості на порозі, – мене так і підмивало втулити "тут тобі й гості, наче з сраки", але не наважився: Аліса, естетка, не любить провінційних грубощів, тож не стану заради празника руйнувати її зачарування Клевенею.

– Але ж це нестерпно! Який сенс у всій цій алогічній бездіяльності, скажи?!

– Традиція така. Тому терпи. Проти традиції не можна, бо станемо ізгоями, а нам цього не можна, в нас майбутній бізнес на Клевені зав'язаний.

– Дивна традиція, безсенсова.

– Традиції завжди здаються дивними, коли сенси губляться, а звичаї лишаються. Ти ж сама знаєш, звідки це взялося.

– Та, звісно, знаю. Хто того не знає? Але ж скільки людей і до церкви не йдуть, навіть Біблію не читають, і мучаться, як і ми нині, від неробства, а однак не протестують.

– Бо розуміють, що опиратися традиції собі дорожче вийде. Слухай, а давай запишемо відео? Прямо зараз. Влаштуємо на камеру спонтанну дискусію про традиції.

– А як же Всевидяче око?!

– А ми вважатимемо, що це не робота, а розвага: розваги не заборонені.

– Ура-а-а!!

Ну звісно.

Сьогодні Діди, тобто, Проводи. Аліса йшла на кладовище, як приречена до спалення єретичка піднімається на купу хмизу для вогнища: мовляв, бачиш, на яку самопожертву я готова заради тебе?!

– Ну чого ти?! – я намагався її розслабити. – Нічого страшного там не буде.

– Не заспокоюй мене, – відповідала вона, йдучи так, ніби проковтнула цілого списа, – ти цим тільки гірше робиш.

Аліса, попри свій вік за сорок, у житті всіма силами уникала кладовищ, які викликали в неї мало не панічний страх, бо здавалися ледь не такими ж страшними, як і морги. З огляду на це я ніколи не розпитував, чи була вона хоч раз у житті на подібних локаціях, та наскільки мені відомо – жодного разу ні. Друга причина її страху полягає в тризні прямо на кладовищі, що взагалі поза межами її сил і розуміння: як це – їсти над покійниками?! Ми на фронті завжди вважали, що мрець то найбезпечніша людина в світі – якщо, звісно, він не замінований, але навіть мені торік було дещо не по собі справляти тризну над могилами родичів.

Могилки перед Великоднем прибирали ми з Уляною Петрівною: повиривали трохи зілля, бо травичка через холоди тільки починала зеленіти, граблями зібрали сухе сміття, тітка підбілила вапном деякі надгробки – тепер прийшли, а воно все зелененьке, чепурне, люди скрізь снують, чемно христосуються зо всіма зустрічними, навіть зовсім незнайомими; навколо тиша, благодать, умиротворення. Дивлюся – мою Алісу трохи попустило: не таким уявлявся їй місцевий цвинтар. Авжеж: у великих містах він декого й жахає своєю тіснявою, колючими залізними горожами, холодними, кострубатими, часто в неохайному стані пам'ятниками. А тут воля, зелень, нічого кострубатого, в небі жайворонки співають і навіть старі похилені хрести мають по-своєму мальовничий вигляд, більше сум навіюють і думки про тлінне, ніж страх перед мерцями, що встають з могил.

Ми ходимо з Алісою від могили до могили: Сергій Андрійович Сагань, Лідія Павлівна Сагань – дід із бабою; Пелагея Федорівна Сагань – прабаба, і два, з кованими хрестами, але без написів, бо час знищив їх за майже століття існування, не лишивши й сліду на поїдених іржею табличках із листового заліза.

– Це прапрадід Степан тут лежить, – кажу я Алісі під схвальне мовчання Гармашихи, й переходжу до сусідньої могилки. – А тут дружина його Анастасія. Треба до наступної весни таблички переробити – з нержавіючої сталі. Уляно Петрівно, у Вас же є десь дати народження та смерті?

Гармашиха раптом знічується:

– Да... Немає; колись і записала була, шукала-шукала оце недавнечко – наче хто вкрав. Грішна я...

"Треба таки покинути все і зайнятися власним родоводом. Невже в обласному архіві не знайдеться цих дат? Та й глибше хотілось би копнути: можливо, десь у козацьких реєстрах знайду предків. Слово даю вам, Степане Самійловичу і Анастасіє Іванівно: завтра ж почну шукати!"

Аліса мовчить, тільки тулиться ближче до мене і тихенько забирає собі в долоньку мій мізинець – чітка ознака каяття і добровільного підпорядкування: точно згадала сцену в ресторані та власноруч пошматований свій родовід.

– Які суворі ці пам'ятники, – каже мені тихенько й очима вказує на два похилені ковані хрести поряд із низенькими, порослими густою зеленою травичкою, продовгуватими горбочками. – Ніби й брутальні, але й мальовничі: ніяк не дисонують із довкіллям. І збереглися досить добре, дарма, що простецькі.

– Бо залізо якісне, – кажу я тоном знавця, – і роблені на совість: бачиш, скільки вже стоять, а тільки тонке залізо табличок струхло.

– Я вже не боюся, – чую я тихеньке Алісине й міцніший потиск долоньки.

– Давай покачаємо яєчка на могилках – обряд такий.

– Як це?

– А я ось навчу. Ставай з іншого боку могилки. Отут голова покійника, біля хреста ноги. Я починаю з голови й кочу яєчко по могилі до ніг: "Христос воскрес!", – кажу, а ти його котиш до мене в протилежному напрямку й промовляєш: "Воістину воскрес!"... – я проводжу весь необхідний інструктаж цієї магічної дії, більше схожої на якусь дитячу гру, ніж на прояв релігійності й Аліса – моя Аліса, противниця будь-яких релігій – качає нею ж фарбовані в цибулянім лушпинні яєчка, примовляючи слова, котрі вона сама не могла собі уявити ще два тижні назад і, мабуть, уявляє себе якоюсь мало не чарівницею, що відає сокровенне: схоже, їй це навіть подобається.

– Пудходьте вже, да пом'янемо наших, – чути від пізніших могилок, де врито в землю невеличкий поминальний столик, голос Уляни Петрівни.

– А хіба це по-християнськи – їсти на кладовищі? – якось смиренно запитує Аліса, проте вже без отого свого приречення єретички.

– Звісно, що ні, – відповідаю я їй так само тихо. – Чистої води язичництво. Предки ж наші, язичники, на Великдень спускалися з Вирію на Землю, вісім днів гостювали вдома, зі своїми живими, а на дев'ятий мали підніматися знову на Небо. От тому й Проводи. А їсти тут – це сакральна пожертва спільно з померлими, на прощання.

– Пожертва? Вибач, а це, часом, не від слова "жерти"?

– Авжеж, так і є. Старовинне слово, яке вже в наш час набуло негативної конотації: раніше казали не їсти, а жерти, можливо, завжди, а, можливо, саме на означення сакральної дії, ритуалу, обряду пожертви.

– Ну, ходімо, бо незручно, Уляна Петрівна зачекалася вже.

У мене відлягає від серця. Що ти з нами робиш, Клевене?!

23.05.

Побажайте нам успіху.

Шоста тридцять ранку і я на "Спринтері" рушаю від метро "Чернігівська". Везу з Києва першу групу туристів, які спокусилися на розрекламовану нами з Алісою сіверянську автентику, що місцями близька до архаїки. На мікроавтобусі з обох боків великими буквами виведено:

КЛЕВЕНЯ

і нижче наш слоган:

Поїхали, відпочинеш душею.

У бусі на шістнадцять місць два, біля водія, вільні: добре, хоч чотирнадцятьох вдалося нашкребти, загітувати, мало не впросити. Два вільних місця з шістнадцяти, це одразу ж мінус дванадцять відсотків виручки і близько чверті запланваного прибутку. Тепер я розумію, що відчуває слуга Мельпомени або Терпсіхори, що ось-ось має вийти на сцену в залі, не до кінця заповненому глядачами: тут і удар по самолюбству, і образа на долю, і непростий вибір – показати своє "фе", причому не тим, хто прийшов, а відсутнім у залі, по суті, самій долі, чи попри все тримати цей удар і вдавати перед присутніми, що все чудово, що "всьо ідьот по плану". Цікаво, чи є на Землі хоч одна професія, володарі якої ніколи не мають проблем зі збутом?

Майже всі мої екскурсанти – жінки, з ними тільки троє чоловіків: школяр-старшокласник їде з мамою, юна пара, схоже, студенти, і подружжя пенсіонерів. Не гоже екскурсантів везти мовчки – це ми з Алісою розуміли ще місяць назад, коли до найменших дрібниць продумували всі деталі своєї туристичної авантюри. Але дорога орієнтовно займає мало не три години, під час якої ти перш за все відчуваєш свою відповідальність за людей, котрих везеш, бо балаканина водія за кермом, звісно ж, відволікає його увагу, що для новачка, як не крути, доволі небезпечно.

А все ж довелося згадувати свою давню і майже забуту вчительську практику: заздалегідь детально продумувати фабулу розповіді, записувати окремі тези, розбиваючи їх на логічні пункти: потрібно – вирішили ми – підготувати групу до того, що вони побачать на місці: заінтригувати, зацікавити, налаштувати, але при цьому жодним чином не розкрити зміст екскурсії наперед. Три блоки розповіді по пів години кожен, а в проміжках, необхідних для мого власного відпочинку, та й групи також, – від моєї балаканини, – буде звучати тематично підібрана музика. Мікрофон, два динаміки, змонтовані в салоні, повинні забезпечити технічну сторону нашої задумки

– Дорогою я хочу трохи розповісти про край, куди вас везу, – кажу в мікрофон, звернувши перед Броварами направо, на об'їздну дорогу. – Чернігівщина загалом, а Придесення зокрема, вважається депресивним регіоном: там немає промислового розвитку, звідти десятиліттями вже виїжджає молодь і ця обставина нікого з місцевих не радує. Але разом із тим вона ж забезпечила певне збереження місцевих національних традицій, які давно зникли в промислових регіонах, чи великих містах, де місцеві традиції без сліду розчинилися в міксі культур новоявлених містян. Дивно, але здається, людство й досі не навчилося вирішувати свої дилеми. Чомусь, коли в дію вступає чергове протиріччя – скажімо, між природою і прогресом, або традиціями й безликістю міської цивілізації, людство практично завжди обирає шлях найменшого спротиву з найгіршими для себе наслідками й ніколи не чинить далекоглядно: перш за все, не поступається своїм комфортом, хоча, з часом, укотре наступивши на граблі, змушене двічі переживати негативний для себе розвиток подій – спершу втрачаючи щось дійсно для себе сакраментальне, а потім, таки ставши на правильний шлях, відновлювати те щось ціною надзвичайних зусиль та самообмежень, які були би в рази меншими й легшими, коли б ту путь було обрано правильно.

Я час від часу поглядаю в дзеркало: здається, в салоні мене слухають усі, ніхто не втикає в смартфоні, ніхто й не спить. Це добре.

– Хоча я й везу вас на Придесення, тобто на схід, в напрямку фронту, тим не менше, там у нас в рази більше спокою, тиші й безпеки, ніж у Києві. Чи замислювалися ви, що війна вимагає тепер від мегаполісів сплатити нарешті по виставленому рахунку: за ті преференції, які кияни, наприклад, отримували впродовж попередніх десятиліть? Раніше ми з вами егоїстично нехтували інтересами провінцій, роблячи їх упослідженими, дивилися зверхньо, та лише тепер дехто – не всі! – починає розуміти переваги наших глибинок. Як людина, що пройшла фронт, скажу, що в сучасності міська філософія концентрації поволі поступається іншій – філософії роззосередження. Пам'ятаєте: не варто всі яйця складати в один кошик? Мудрість давня, але людство ніяк не навчиться застосовувати її в кожному підходящому випадку й знову змушене двічі проходити шлях, який можна було би подолати за раз.

Історію провінції завжди обкрадали і продовжують обкрадати, звозячи до метрополій або столиць знайдені артефакти: архітектурні деталі Парфенону, мумії фараонів, бивні мамонтів, скіфські пекторалі, наруччя слов'янських волхвів, чи козацьку зброю, або зразки наївного малярства пензля місцевих талантів. Начебто й мета благородна: щоб якомога більше людей змогли побачити основу історичних міфів, а насправді виходила й виходить руйнація провінційних економік та зменшення їх туристичного потенціалу – замість їхати в провінцію, аби побачити викопні рештки доісторичних тварин і тим самим давати місцевій економіці прибуток, люди їдуть до столиць, бюджети яких і без того ніколи не були дотаційними. Тож усе, що лишається ще в провінції, це ніби обідрані голі стіни Константинопольської Айя-Софії, до нитки обкраденої хрестоносцями на початку тринадцятого століття. Але якщо мені вдасться вас зацікавити, а вам – проникнутися духом історії, ви побачите і відчуєте в нашій провінції неймовірні речі, можливо, навіть зможете здійснити мандрівку в часі – попри ствердження фізиків, що це неможливо, бо людська уява річ настільки самодостатня, що здатна творити неймовірні речі. Ми з моїм другом, Ігорем Осадчим, намагаємося зробити так, аби атмосфера минулого віднині не покидала провінцію.

Заінтригувати, не розкривши при цьому до пори, до часу деталей, суті предмету, який ти представляєш, говорити винятково загальні речі без жодної конкретики, створюючи зацікавлення в слухачів винятково небанальними смислами, надто непросто, десь на межі шулерства й мистецтва. Видавши своїм пасажирам першу порцію необхідних мені меседжів, я роблю перерву: нехай послухають трохи музики – вона підбиралася ще ретельніше, ніж ці тези.

Певно, в уяві моїх пасажирів я видаюся їм хтозна яким досвідченим дауншифтером, що вжився вже в нове провінційне середовище, осягнувши всі премудрості життя на землі та із землі. Але, по правді сказати, ми з Алісою заледве-заледве починаємо розуміти що ми, власне, робимо. Садили горо́д: знову через наш двір Кау проїхав кіньми, знову в усталенім порядку оралася земля, тільки цьогоріч було аж п'яте травня – перший по-справжньому теплий день цієї запізнілої весни. І я не почувався ані зайвим на цім святі ріллі, ані невструйлом, що не знає куди свої руки подіти, куди ногою ступити й де взагалі стати, аби нікому не заважати.

Була черга Аліси всьому дивуватися: і коникам Кау, і важкій праці їх та ратая́, і дивовижно простому способу посадки картоплі – головного придеснянського овоча – під п'яту. Здається, від старання вона навіть спітніла. Я що? З виглядом досвідченого картопляра припер на город два візки сіменної картоплі, кілька разів протягнув свіжозораною ріллею здоровенного, на граблі схожого, маркера, щоправда, дещо криво, та нехай вже як є, бо "хіба з нього стріляти?" – побачивши, поблажливо махнув рукою Кау, тож я, заспокоєний першим здобутим досвідом, що нам на рік і тисячі картоплин має вистачити, кидав собі пророслі бульбочки в борозенку й давив п'ятою аж "на той світ", як Гармашиха вчила.

За картоплею настала черга буряка, моркви й кукурудзи "Бондюель". Не так то воно й просто виявилось, як моїй городниці вважалося: то вітер грався розгорнутим сувоєм туалетного паперу з приклеєним насінням, а воно осипалося, то та благенька смужка рвалася, коли я поливав її водою, то борозенки виходили замілкими, ну, або наші руки кривими – що точніше. Коли під вечір ми з Алісою нарешті подужали відведені під оте все три сотки, то почувалися так, ніби не виходили з цих грядок дві доби поспіль.

Ми дивились на решту ріллі, що лишилася в нашій зоні відповідальності, а це, коли помножити довжину на ширину й поділити на сто, іще дві сотих гектара. І вигадали ж таку знущальну одиницю площі: сота гектара! Здавалось би, подумаєш – одна сота частина чогось там! Лише десять метрів на десять в натурі, а скільки над нею мороки... Он Гармаші, дарма, що в них цілий лан і ще пів лану на додачу, вже давно вшилися з городу. І Хасточка сама собі картоплі навкидала й тепер якоюсь хитрозробленою саджалкою поспішає з посадкою кукурудзи, а ми удвох, а ми удвох в трьох сотках закопалися...

– Почуваюсь, ніби якась ботанка після першого сексуального досвіду: більше незграбного смикання й тицяння та страху перед можливими наслідками, ніж задоволення, – в голосі Аліси було повно втоми. – Невже воно ще й проросте?!

– Не переживай, – я намагався її заспокоїти, – перевіриш яка в тебе рука...

– Рука?! – вона з подивом поглянула на обидві свої в чорних еластичних рукавичках.

– Знаючі люде кажуть, що все залежить від руки того, хто саджає: легка – все проростає, хоч і догори ногами його посади, а коли важка, то що не роби, однак не прийметься.

– Чому ж ти раніше цього не казав?! А раптом...

– Ну в тебе ж розсада росте? Росте. Значить, і це все проросте.

Заспокоїлась. А я подумав: "Ти диви, яким став – розсудливим, передбачливим, таким досвідченим, що вже й Алісу повчаю. Аж самому дивно. Ще рік назад був справжнім шелегейдиком, часом невструйлом, кілька разів солобаєм, остолопом, йолопом, а за зиму наче переродився. Тоді був класичним пофігістом, а тепер, схоже, оформився на зануду. Оклевенився... Лишилося тільки курей-свиней завести. І козу. І стану справжнім дядьком, Аліса тіткою, руки до колін, як у мавпуна, повиростають, про любощі забудемо – нащо те баловство, коли хазяйство є? Розжеремося, розтовстіємося... Були тобі люди культури ХА, – принаймні Аліса, – а станемо людьми культури ЗЕ, землі, тобто. І хочеш, чи не хочеш, а колись же воно таки має статися – перехід в культуру ЗЕ: цікаво тільки, скільки на це років піде? Та ж ні, дзуськи вам! Ми прийшли сюди влити свіжу кров. Тобто, свіжий погляд на життя в Прованс де ля Укр: жити в красі, в гармонії зі світом і заради власного задоволення. Отак!"

Мій, тобто, діда Сергія, сад квітнув пишно й чарував красою, гулом бджіл та неймовірною аурою, а горо́д за ним лежав темно-сірим, неживим покривалом. Я радів садові, Аліса щодня бігала дивитися, чи не виткнулося хоч щось у неї – ні. Ми придбали й поставили в саду круглий стіл та чотири стільці з білого пластику і за гарної погоди вечеряли там під мерехтливу гру тіні та світла, коли сонце поволі котилося вниз – за наш горо́д, за верби над Рукавом, а солов'ї вже починали свої концерти і пелюстки яблуневого цвіту опадали, невагомі, прямо в наш чай.

– Ця вечеря варта мільйону! – патетично вигукувала Аліса, відмахуючись від комарів. – А якби не було цієї гидоти, то й цілого мільярду. Я навіть уявити не могла, що таке диво можливе в нашому житті! Нам позаздрять дев'яносто дев'ять відсотків людей.

– Торік це нагадувало тобі рай, а тепер ти оцінюєш Клевеню лише в мільйон і навіть не сказала чого: гривень чи євро.

– Ну-у, як завжди... – Аліса тут же скисла: – Любий, не псуй мені вечір, добре?

"Авжеж, як завжди: не вміємо цінувати те, що маємо. А, може, я вже непомітно перетворився на зануду?!"

– Зізнайся: було таке, що жалкувала за Харковом?

– Я ж тобі вже колись казала: жалі за минулим – ознака слабкості людини.

– Добре. А що тут опинилася?

– Жодного разу! – Аліса всім своїм видом і тоном, і жестом демонструвала мені щирість сказаного і невисловлену пропозицію миритися.

Звісно, я не мав нічого проти помиритися, бо відпущена мною шпилька була, як завжди, спонтанною і я навіть устиг пожалкувати, що вколов дружину.

– Не ворушись, зараз тебе сфотографую, – у неї на темно-каштановій зачісці лежало кілька пелюсток і мені здалося, що принаймні кадр вийде на мільйон. Євро, між іншим.

Між тим сплив перший тиждень, почався другий – на горо́ді як була сіра пустка, так і лишалася. А цей травень, стверджують аборигени, на дощ не скупиться, проте наш горо́д виглядав повною протилежністю садовій пишноті аж донедавна. Єдине втішало – і на сусідніх картина була схожою.

В Хасточки почало сходити першим, потім у Гармашів, Аліса через це ходила сама не своя, та на щастя, ось зовсім недавно, коли минуло вже чи не два тижні, все, посаджене рукою Аліси, теж нарешті почало витикатися зеленими цвяшками з-під сірого покривала. Бо мені навіть уявити страшно, що могло статися, якби скрізь городина зійшла, а в нас – ні. Для Аліси була би вселенська трагедія – і це для "людини культури ХА"! Трапляються на світі злії жарти...

Торік я якось і не звертав уваги на цей процес, а тут хочеш-не хочеш мусив, бо щодня виступав у ролі психотерапевта. Цікава штука, слід сказати: як тим цвяшкам, із нитку завтовшки, вдається пробити, розсунути велетенські, супроти нього, брили землі?

– Агнесо Степанівно, ану гляньте: легка в моєї Аліси рука?

– А раз посходило, значить легка.

– Але ж у мене на три дні пізніше, ніж у Вас...

– І-і-і, дитино... Три дні, подумаєш! Збирати все одно разом будемо.

– Уляно Петрівно, скажіть – легка в моєї Аліси рука, еге ж?

– Авжеж, легка. Сіять отак по-дурному, на бумажці, а воно все одно посходило. Повезло вам, неукам, що дощі йдуть, а то би не дождалися. Думаєте, прадіди наші дурнішими були, коли густо сіяли?

Навіть наша картопля, загнана підборами, здавалось би, туди, звідки вже не вертаються, повипихалася на білий світ своїми округлими лапатими листочками й одразу ж, на позір усіх сусідів, означила криворукість того, хто тягнув ріллею ті граблі, що маркером звуться, себто, мене. Причому, коли дивитися від нашого саду, то ніби й нічого, а коли збоку, від сусідів, то, гадаю, і Чепурноусам із Бальбами помітно кривизну, бо рядки тягнуться не вздовж городу, а впоперек. Наступного року або навчуся рівно тягнути ту приблуду, або рядки в перпендикулярному напрямку пропишу. Бо тут саме з подібного і формується твоє реноме: не в останню чергу по прямоті картопляних рядків.

А навколо нас війна. Не тільки на Донбасі чи Півдні, але й прямо на схід від нас. І на північний схід теж. Сільське прикордоння Чернігівщини та Сумщини давно вже вибите до стану захоплених міст Донбасу й покинуте його жителями. Тепер там, як люблять казати сучасні історики, фронтир – порубіжжя зі щоденними сутичками й ударами артилерії та дронів. Війна і над нами, в небі: велике за нашою авіацією, мале за дронами – переважно ворожими, та нашими перехоплювачами. Війна й на Заході – кацапи щоночі тероризують Київ, дістається й Чернігову, та взагалі будь-якому місту України!

Але на фронті в них уже не клеїться, він майже завмер. Десятого травня був День піхоти – і моє, до речі, свято. Таке собі свято... Ліпше просто День. У двадцять другому на Харківщині й у двадцять третьому під Бахмутом піхота ще була піхотою – майже, як у всі часи. Тепер лінію бойового зіткнення навіть мені уявити важко: це щось ближче до горор-фільмів про постапокаліпсис – дрони, сенсори, НРК. Я ставлю собі ж самому, як історику, просте запитання: піхоти більше не буде, як не стало кавалерії? Але як таке можливо, коли державний кордон визначає по факту лише піхотинець? Утім прогрес розвивається просто шаленими темпами і що станеться, куди виверне його крива, що вже тепер схожа на круто задрану вгору експоненту, не скаже ніхто. Бо, на превеликий жаль, найбільший прогрес людства завжди спостерігається на війні, в засобах та методах знищення собі подібних. Прогрес?!

Музей прогресу на межі тисячоліть

Тема експозиції:

За сто двадцять років від свічки до сонячних панелей –

таку назву ми з Ігорем нарешті закріпили за нашим спільним творінням. На другому поверсі будинку Осадчих вузький довгенький коридор і чотири кімнати. Ми немало з ним крутили-мудрили, яким чином побудувати експозицію. Спершу вирішили розділити її на п'ять часових періодів: царської Росії, СРСР до семидесятих років двадцятого століття, пізній СРСР, Україна до міленіуму, Україна в двадцять першому столітті. Відповідно до періоду, як змогли, оформили інтер'єри кімнат, розставили меблі, ну, і, головне, на поличках та простеньких стелажах розмістили всіляке господарське начиння, побутові речі, техніку, одяг, світлини, репродукції картин.

Спершу нам здалося, що ці всі експонати вперемішку почувалися доволі тісно і руйнували головний наш задум: показати як стрімко змінювався навколишній світ. Переробили все заново: в першій кімнаті світлини за весь період, в другій техніка, в третій господарське начиння та побутові речі, в четвертій одяг, коридор лишився пустим. Вийшло, що меблі, які ми, два недобитки, з таким трудом для себе затягли на другий поверх, в одну кімнату, де побутові речі, не вміщаються, а коли розставити по різних, то втрачається первинний замисел однорідності покімнатних експозицій. Плюнули, й мусили повертатися до попередньої ідеї – по періодах.

– Вестимеш розповідь про те, як змінювалося життя поколінь: прадідів, дідів, батьків, нас, наших дітей, – підсумував я з висоти свого авторитету історика. – П'ять періодів, п'ять поколінь, п'ять експозицій.

І спіймав тоді себе на думці, що щиро йому заздрю білою заздрістю: лише одиницям доступна така розкіш – розповідати людям про історію свого роду прямо в будинку, зведеному предком і не десь там, в Британії, наприклад, де свій родовід знають до тридцятого коліна, де право власності священне, а законодавство прямо зобов'язує власників берегти належне їм історичне майно, а на цій нещасній землі, де століття назад знехтували всіма правами й традиціями людей, де вбивали мільйонами, а владу взяли люди без освіти, без честі, совісті або хоча би здорового глузду, й загубили все те, що інші – хазяйновиті, творчі люди по крихтах накопичували поколіннями.

І ось нарешті сьогодні для нас із Осадчим настане момент істини: чи здатні двоє ентузіастів без профільної освіти і бодай найменшого досвіду створити музей, вартий людської уваги?

Отак з моїми лекціями та власними роздумами в музичних перервах, навіть незчувшися й коли, ми долаємо чотири п'ятих шляху, аж тут мене охоплює легка сверблячка: чи все там у порядку? Набираю свого диспетчера-логіста:

– Ну, що там, зіронько, як справи? Ми за пів години будемо на місці.

– Не переживай, усе готово. Чекали тільки твого сигналу.

– Чудово. Діємо за планом, – у мене одразу камінь з душі.

Тепер головне – логічно й правильно ввести групу в русло майбутньої розповіді, бо хоч я й педагог у минулому, але екскурсанти не школярі, за нудне бубоніння гроші платити не схоче ніхто. З іншого боку, манера розповідей в дусі одного суперпопулярного екскурсовода з Чернігова, коли гід вдає із себе мало не блазня, певно, вважаючи своїх слухачів якимись примітивними людьми, лякає мене ще більше.

– Прийшов уже час, – я починаю останню свою дорожню лекцію, – на під'їзді до Города поговорити власне про саму його історію. Перша літописна згадка про тутешній люд у "Повісті врем'яних літ" звучить так: "...сиділи по Десні, по Семі, і по Сулі і називалися сівера", тобто, сіверяни. Колись я вивчав це в університеті, недавно ж, готуючись до наших екскурсій, уважно перечитав джерела і зробив для себе цікавий висновок: коли на Придесенні в результаті Великого переселення народів з'явилися сіверяни й осіли тут родами, тобто, велетенськими такими сім'ями, кожна з яких мала свого предка, то тодішню локацію кожного роду можна простежити й дотепер. Маю власну гіпотезу, що ці локації співпадають практично з кожним із недавніх райцентрів від Новгорода-Сіверського й до Остра.

Чому я так вважаю? Чернігівщина це один з найбільш законсервованих у часі регіонів України – тут століттями не з'являлися нові населені пункти, як на тому ж Донбасі в результаті індустріалізації, тут вони, на жаль, лише зникають. І от коли ми подивимось на мапу області, то побачимо, що відстань між недавніми районними містечками, кожне з яких в добу козаччини було сотенним, тобто, й тоді вважалося адміністративним центром, знаходиться в межах тридцяти-сорока кілометрів по прямій.

А що це означає? Прийшовши на нову землю, рід перш за все мав зайняти необхідну для виживання територію. Як визначити її межі, достатні для традиційних занять наших предків і щоб при цьому не конфліктувати з сусідами-одноплемінцями? Десь природними межами ставали річки, а десь – день пішої ходи по лісовій місцевості, бо в ті часи уздовж Десни широкою смугою тягнувся праліс. По пралісу більше, як двадцять кілометрів, тобто, верстов на тодішній лад, мисливець за день не пройде, а верхи на коні прості люди на полювання не їздили, та й сенсу з цього в густому лісі не було жодного. І з городища сусіднього роду назустріч приблизно така ж відстань, а разом кілометрів по сорок і виходить. От уже і є яка-не-яка перепона для можливих конфліктів: мусиш або спинятися на нічліг, або вертатися додому.

Землеробство в сіверян було підсічним: рубали ліс, розчищали від нього ділянку, дерево спалювали й попіл слугував природним добривом для посівів. Коли земля виснажувалася, ниву переносили на інше місце – уявляєте яких зусиль вартий був той житній хліб, який вони їли? На деснянських лугах вирощували скот, річки давали рибу. Хліб, каша, молоко і риба, ну, ще деякі овочі, зелень – цим як тоді харчувалися, так і дотепер: скоро матимете нагоду в цьому переконатися.

Пізніше, коли перші родові поселення настільки розрослися, що вже всім ставало тісно, а до нив з посівами далеко, бо зе́млі поряд із житлом були всі зайняті, деякі гілки роду на чолі вже з власним молодшим очільником відділялися й переходили трохи далі, але все одно, в межах родової території – дуже схоже, як бджоли рояться, правда ж? Таких нових поселень навколо родового центру ставало кілька – три, чотири, п'ять. Деякі з них і досі існують, а їх назви зустрічаються в літописах чотирнадцятого-п'ятнадцятого століть. Між цими поселеннями й надалі лишався міцний родовий зв'язок і така група звалася гніздом, або ще казали – верв.

Що іще цікаво – схоже, земля роду ніколи не ділилася, рід був чимось на зразок неподільної елементарної частинки і навіть княжі міжусобиці не могли розірвати ці родові зв'язки й порушити родове право власності, тому кордони князівств завжди проходили по родових межах аж до п'ятнадцятого століття щонайменше – доки існувало таке поняття, як верв.

"Ну, ось уже й Город. Справився."

Проїхавши городськими вуличками з південної околиці на східну, спиняю "Спринтера" на узвишші біля бору. Зі сходу, за нашими спинами, соснове узлісся, якраз перед нами лежить луг і блищить проти низького ще сонця блакитна, мов небо, стрічка Клевені – до нашого острова-кутка їй звідси ще плинути кілометрів півтора. Тут, на обумовленому місці, нас вже чекає Бальбова "Нива" і Люда влаштувала імпровізовану ятку з кавою, чаєм та свіжими пиріжками власної випічки – неперевершеними, як будь-яка її страва.

Наша з Алісою ідея, між іншим, бо кому, як не нам, знати цю характерну рису мегаполісного буття – символічний, нашвидкоруч, сніданок тотальної більшості столичного населення? Відтак жодних сумнівів, що моя група дорогою остаточно зголодніла і тепер має вовчий апетит – отут зараз і спрацює рибальська тактика Бальбів.

– Ви, мабуть, всі голодні? – закидає наживку Люда. – Беріть, будь ласка, бо до обіду ще далеко.

Її пиріжки, засмаглі, наче гавайські серфінгістки, здатні одним своїм виглядом стимулювати в людині виділення слини, ензимів, жовчі й решти травних ферментів, адже сир, мак, яблука, гриби, лівер і що там іще значиться в начинкових витребеньках городського пиріжкового канону, здаються моїм голодним екскурсантам прямо-таки диявольською спокусою – буквально через десять хвилин усе, приготоване руками Люди, розхапане до останньої порції бергамотового чаю.

– Так, шановні гості Клевені, попрошу без фанатизму! – кажу я вдавано сердитим тоном, бо охоче відібрав би в когось не один, а кілька Людиних пиріжків і проковтнув би їх навіть без чаю, от тільки привілею такого не маю, мушу на голодний шлунок розважати оце плямкаюче товариство. Якось не врахували ми з Алісою цей момент...

– По-перше, маєте знати, що це лише, так би мовити, аперитив перед майбутнім святом гедонізму вкупі з раблезіанством, що очікує вас о чотирнадцятій годині, тож залиште в собі достатньо місця, аби потім не жалкувати. А, по-друге, щоб не вибитися з напруженого графіка екскурсії, маємо поєднати оце ваше свято шлунка з моїми розповідями про історію Города, заради чого я вас сюди, власне, й притарабанив! Сподіваюся, заперечень немає?!

Натовп, запихаючись пишною Людиною випічкою, в чомусь схожою зі своїм творцем, чи то пак своєю творчинею, радісно мугиче на знак згоди й обступає мене щільним півколом.

"Ну, Перуне з Велесом, Дажбогом і Сварогом, допоможіть мені!" – пролітає в моїй голові. Отак, мабуть, і починається віра у вищі сили – зі сподівань на їхню допомогу.

– Увімкніть, будь ласка, вашу творчу уяву на повну потужність і силою думки перенесіться приблизно на тисячу двісті років назад. Ось на цьому місці стоїть кілька десятків жител-напівземлянок, обгороджених дубовим частоколом. До речі, звідси походить слово "го́род" або "городи́ще". Озирніться навколо. Бачите оті округлі пагорби поміж сосен? То могили предків. Сотні їх тягнуться звідси аж отуди, на південь. Це родова пам'ять нашого Города. Звідси він починався ще в дев'ятому столітті, про що й свідчать археологічні розкопки, проведені колись на цьому місці. Потім уже, з невідомих нам причин, люди перебралися на нове місце – туди, де тепер знаходиться центр Города.

Та ми продовжуємо уявляти. Житла в городищі за нинішніми мірками зовсім маленькі – приблизно чотири метри на чотири, а жити в них могло і до десятка людей. В правому, дальньому від входу кутку є глиняна піч. Між іншим, дуже схожа на ту, в якій італійці й нині печуть свої піци. Сонячне світло в ті напівземлянки потрапляє лише коли хтось із мешканців прочинить двері, а освітлюються житла навіть не свічками – дерев'яними скіпками, або жирницями: щось на зразок примітивної лампадки з ґнотом. Звичного нам димаря немає, дим з печі піднімається всередині напівземлянки догори й скупчується від високим двосхилим дахом, а назовні виходить через невеличкий отвір у стіні, протилежній входу і який розташований трохи вище, ніж верх дверного прорізу, тобто, гарячий дим піднімається догори, а виходить з отвору, коли вже охолоне й опуститься вниз.

Напівземлянку обігріває не стільки сама піч, як та хмара диму, що висить над головами пожильців. Така схема опалення зветься "по-чорному", бо в житлі, куди не глянь, повно чорної, наче ніч, сажі. Сплять на лавах попід стінами, а щоб сажа не сипалась на голови, над спальними місцями влаштовано широкі полиці – наче в спальних вагонах на залізниці. На тих полицях зберігається всіляке господарське начиння. Замість матрасів – сіно або шкури, замість ковдр звірині хутра. Сподіваюсь, апетит я вам ще не зіпсував?

– Ні... – чую чиюсь не надто впевнену відповідь, але то нічого, бо всі слухають з непідробною цікавістю, навіть Люда з Сашком. І чого вони тут стовбичать? Про обід хто думати буде?!

– А чому житла такі маленькі? – ще як слід не дожувавши, цікавиться єдиний на всю групу сивий пенсіонер.

– Бо, по-перше, люди, аби вижити, майже весь час мусили працювати, в свої землянки заходили тільки поспати, поїсти, або в сильну негоду; по-друге, маленьке житло тепліше, його легше обігріти, дров треба небагато – слід гадати, дровників тоді ще не робили. Але попри такі важкі умови життя, наші предки були дивовижно життєрадісними людьми: небагато є на світі народів з таким поетичним фольклором, з такою кількістю приказок, прислів'їв, пісень, казок. Вони були справжніми дітьми Матері-природи: надзвичайно спостережливими та винахідливими – знали кожну рослину, вміли застосувати її собі на користь: як ліки, чи барвник, або матеріал. І це, зауважте, без жодних лабораторій та науково-дослідних центрів.

А наскільки образний наш фольклор! Згадайте: в піснях, казках чи прислів'ях Місяць пливе, заглядає у вікно, Сонце по небу ходить або їде кіньми, зозуля приносить від неба ключі, дівочі сльози тихі, як роса, риба німа, парубок наче дуб, дівчина як верба, або калина...

Я таки вловив хвилю натхнення і, як хвацький проповідник, осідлав увагу своєї пастви – всі уже втамували голод і задоволені принаймні багатообіцяючою перспективою недалекої застільної розваги, уважно слухають мій натхненний спіч. Відтак я переконаний, що з першими сорока хвилинами багатопланової екскурсії справлюся цілком успішно, треба тільки вкластися в цей час зі своєю оповіддю: недарма ж уроки та лекції тривають саме три четверті години, бо довше середньостатистичному слухачеві важко бути зосередженим. Тож для мене головне – не бубоніти й кожні кілька хвилин підкидати аудиторії нову порцію цікавинок.

...Спиняю "Спринтера" на площі неподалік музею і передаю своїх підопічних Андрієві Остаповичу – тепер за нашою домовленістю його черга танцювати перед заїжджими киянами словесний краков'як. Я ж маю трохи більше години вільного часу, аби нарешті й собі поїсти – хтозна, вважати це пізнім сніданком, чи раннім обідом? Як перехопив удома о пів на третю ночі, та в Києві о шостій підкріпився Алісиним бутербродом, то й на тім усе, а нині вже на дванадцяту дня показує. Доки Чепурноус розважатиме туристів мамонтовим кістками й макетами знищених більшовиками церков, а потім ще водитиме Городом, показуючи місцеву архітектуру через призму історичних подій та трагічних доль купецьких родин Города, можу трішки розслабитись, але заодно і пересвідчитись у свого логіста, що ніяких зривів не передбачається і ми рухаємося по плану А. Ну, і страшенно хочеться встигнути на екскурсію до Осадчого. Ігор досвіду педагога не має і хтозна, чи не доведеться його підстраховувати?

– Що тут у нас? – запитую я Алісу, беручись за ложку тремтячою від голоду рукою. – Будь ласка, доповідай ситуацію по пунктах, бо я від напруги сам не свій.

– О-о, у нас нарешті справжній драйв! – логістка аж сяє щастям. – О чотирнадцятій годині обід: зелений борщ, три види кишки, на гарнір тушкована на молоці картопля, на третє рисова бабка і узвар. Стіл накриють у Бальбів під виноградом, Люда побіжить у кафе, там якісь поминки, ми з Ліною подаватимемо.

– Потім до нас?

– Так. До шістнадцятої розважатиму я, потім поведу на екскурсію до Агнеси Степанівни, затим до Чепурноусів – нехай кияни руйнують свої стереотипи й переймають досвід. О сімнадцятій Уляна Петрівна біля хвіртки влаштує розпродаж молочних продуктів, паралельно фотосесія, о вісімнадцятій відправка. Тобі слід би поспати, бо не витримаєш...

– Так. Ось приведу їх після музею Осадчого на Клевеню й завалюся в літній кухні. Головне, щоб до відправки мене не турбували. Здається, ми прорахувалися, бо якби ще й завтра була група, я би не витримав, чесно.

Ум'явши свій обід, бачу, що вільного часу в мене не так уже й багато. Вирішую йти до буса: ліпше з Ігорем перекинутися словами, ще раз пробігтися з ним по фабулі екскурсії, ніж потім нервуватися на людях. Біля містка мене перестріває Кау зі своєю Ольгою.

– Свату, чуєш, шо за дєла?! – невдоволено гукає Ольга Литвинець.

Кому це вона?! Озираюся – за моєю спиною нікого.

– Це ти мені?! Який я тобі сват?!

– Я образно, – вона й не думає збавляти напору. – Шо це за ігнор: усіх тут прилаштував, а на нас і не глянув?

– Нам тоже, бнах, пудрабитку хочеться! – подає голос Микола, поголений, мов яєчко. – І ми туристав тваїх нагаду́єма. Па очереді давай!

Я би його з великим задоволенням послав за відомою адресою, але присутність Ольги не дозволяє переступити через привиті колись моральні норми. Пориваюся сказати: "З'їзди сам конем у Київ, привези туристів і тоді роби, що хочеш: годуй їх, розважай, гроші бери – ніхто не проти!", але тут мене осяває інша, більш плідна ідея:

– Слухай, Миколо Сергійовичу, а ти може покатати їх на возі?

– А чаго ж!

– Ну, тоді йдіть, мийте, чистіть воза, коней, сіна побільше кладіть, застилайте чимось чистим, і щоб на сімнадцяту годину був на цьому місці готовий. Саджаєш скільки поміститься, катаєш по двадцять хвилин, береш по п'ятдесят гривень з пасажира. Годиться?

Якусь хвилину обоє думають.

– Бнах, да ну нах! – якщо не з обуренням, то з немалим подивом виголошує Кау.

Тепер моя черга осмислювати цю новітню, неабияк підсилену лінгвістичну конструкцію Кау.

– Переклади, – прошу я про всяк випадок.

– Ма́ла.

– Що мало? Сім сотень за годину мало?! Їдь на возі в Київ, там більше заплатять.

Кау демонструє свій некомплект:

– Платиш ти?

– Платять вони, – я розумію звідки вітер дме. Не такий він і простак, цей Микола.

– А обід? – втручається Ольга. – Да я не гірше Людки можу!

"От морока."

– Не маю права. У тебе є довідка від лікаря? Нема. Ото ж бо.

– Ну, шо нам ті сім сотень?! Як мертвому бубон.

"Причепилися... Не задію – ще скандал при екскурсії влаштують."

– Ми ось що зробимо, Миколо, – я мушу на ходу імпровізувати. – Наступного разу запропоную екскурсію околицями Города на возі. Покатаєш три години лугом та лісом – отримаєш тисячу за ходку. За місяць вийде чотири, або й вісім. Але це неточно, лише якщо люди схочуть. Мають схотіти, – поправляю себе я, – тільки хто ж їх знає? Зумієш сьогодні сподобатись – захочуть, а неправильно поведешся, то й відмовляться. Тому, будь ласка, без оцих твоїх "Бнах-данунах". Ольго, бери усе під свій контроль.

І доки пара Литвинців не роздуплилася, рушаю містком до свого буса.

Андрій Остапович людина пунктуальна – екскурсію до музею Осадчого привів із запізненням лише на десять хвилин.

– Ну, як вам Город? – щиро цікавлюсь я, бо в туризмі зворотній зв'язок найперша справа: тут головне справдити очікування клієнтів.

– О! Супер!

– У вас тут навіть туалет безкоштовний. З музикою!

– А обід скоро вже?

"Бнах, данунах! Кому що, а курці просо..."

– Обід лише після відвідин "Музею прогресу на межі тисячоліть", – небезпечно жартую я у відчайдушному сподіванні, що столичні екскурсанти зрозуміють мій гумор, дещо грубуватий після фронту, пекла й року дауншифтерства. – Андрію Остаповичу, ми з Ігорем і Вас також запрошуємо на бенефіс.

– Залюбки, – одразу ж погоджується Чепурноус, бо, схоже, йому зо всіх присутніх найбільше кортить подивитися на плід роботи двох дилетантів.

Вхідна плата, як на мене, суто символічна – двадцять п'ять гривень за квиток: удвічі дешевше, ніж за двадцять хвилин катання на возі. У нас чомусь завжди так виходить, що сумнівні розваги коштують дорожче, ніж залучення до світу прекрасного або історичних знань, але чи не ми ж самі в тому винні?

Ведемо екскурсію одразу на другий поверх. На першому, точніше, в напів підвалі, де була прадідова крамниця посуду, знаходиться Ігорева гордість: його колекція старожитностей – її вирішено залишити на завершення. Ігор настільки переймається своїм бенефісом, що аж спітнів, здається, ось-ось у нього від хвилювання й зуби цокотітимуть.

Але він себе таки опановує:

– Ми з Хлібом довго думали, яку концепцію покласти в основу цього музею і нарешті спинились на ідеї продемонструвати той неймовірний злет технічного прогресу, що стався за останні сто двадцять п'ять років. По суті мій прадід, якого я застав би живим, якби не більшовицький червоний терор, і я, теперішній, прожили життя в абсолютно різних світах. Практично все, що було при ньому з побутових навичок, матеріальної культури, вже відійшло, а тих технічних можливостей, що ми сьогодні маємо, прадід навіть уявити не міг, як би йому хтось не розповідав про них. В усій попередній історії людства ніколи не було такого, щоб за настільки короткий проміжок часу життєвий уклад зазнавав таких кардинальних змін.

– І при цьому, – я втручаюся, бо боюся, що Ігора зараз занесе дещо в іншу тему, – в Городі ще живуть традиції наших прадідів: і в житлах, і в фольклорі, навіть в стравах, про що ви скоро самі переконаєтеся. А традиції це єдині незримі зв'язки, які єднають покоління і часом здатні розповісти про минуле більше, ніж навіть документи. Вибач, що перебив.

Осадчий вже заспокоївся – захоплення робить з людьми дива – і дедалі впевненіше, хай і, як лектор, дещо непрофесійно, веде екскурсію своїм родовим гніздом:

– У цій кімнаті епоха мого прадіда, гончара, що зумів у сіверській провінції власними силами організувати виробництво столового фаянсу і перетворився на купця-фабриканта, досить пересічного на ті часи – початок двадцятого століття; у Городі не один він мав виробництво, а купців тут числилося більше сотні. З сімейних спогадів мені відомо, що попри статус і купця, і фабриканта, сім'я Євграфа Мусійовича Осадчого жила досить просто, не надто й виділяючись з-поміж інших – хіба що будинок був цегляним, а це вважалося тоді ознакою престижу, – Ігор майже професійним жестом показує рукою на стіну. – Стіни та стеля білилися крейдою, шпалери тоді чи то занадто дорогі були, чи занадто статусні. Це наші сімейні світлини – жаль, що збереглися не всі.

На фарбованій нами в білий колір стіні зо два десятки світлин у чорних дерев'яних рамочках, не завжди під склом. Колись я, грішний, гадав, що це тільки городяни полюбляють розглядати чужу пам'ять: виявляється, столичні жителі цікавляться фотографіями не менше. Чорно-білі, проте всі найвищого, за нинішніми мірками, ґатунку, деякі на товстій картонній підложці з тисненням: молода заможна купецька пара, дівчата з жінками у вишитих сорочках і запасках, парубки в кашкетах із лакованими козирками, досить чисельне сімейство Євграфа Осадчого, "вольноопреділяющийся", тобто, доброволець, у військовій формі з погонами 175-го Батуринського піхотного полку.

– Ось це і є мій знаменитий прадід, – Ігор показує на сімейне фото, по центру якого в оточенні дружини та чотирьох дітей сидить звичайного вигляду чоловік у досить таки м'ятому костюмі, але з акуратно підстриженими вусами й невеличкою бородою, – а це його племінник-доброволець восени одна тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року, якраз перед відправкою на фронт. На жаль, я не знаю ні його імені, ні навіть прізвища, ні подальшої долі. За речами, зібраними в цій кімнаті, вже можна скласти певний висновок стосовно рівня побутового комфорту, що вважався, очевидно, якоюсь середньою, або дещо вище середньої, нормою для жителів повітових містечок Придесення.

Усі присутні більш уважно роззираються навколо. Поїдений шашелем дерев'яний диван, фарбований у чорне, з багатьма точеними деталями буфет, але також і скриня – дещо передане мною, дещо зібране Ігорем, і цілком можливо, що все робив хтось із моїх предків. Хатнє начиння: рогачі-вилошники, кочерга, горщики й макітра, ступа з макогоном, самовар, тарілки, ложки з виделками, дерев'яні відра й коромисло до них. Всякий реманент: терниця, приблуда така, щоб із льону кострицю вибивати, прядка, невеличкий ткацький верстат, чавунна праска, всередину якої закладався жар із печі, навіть сувій вибіленого домотканого полотна та рубель з качалкою як альтернатива прасці, фіранки з брюсельським кружевом на вікнах, жіночі вишиті сорочки, темно-сіре чоловіче пальто, своїм кроєм більше схоже на просту свитку. Кілька ікон, дві старовинні книги в чорних палітурках. І єдиний тут, коли не рахувати самовара, технічний девайс – патефон з двома платівками, на одній з яких вальс "На сопках Маньчжурії", а інша без етикетки й уся подряпана.

Патефон в обтягненому коричневим коленкором ящику. Осадчий ручкою патефона накручує його пружину, ставить платівку, вмикає механізм і опускає на неї голку. Спочатку чути тріск, потім паралельно з ним звуки музики – власне, мало знайдеться людей, принаймні нашого з Ігорем віку та старше, хто ніколи не чув цієї мелодії – спадщини колоніального минулого, а водночас і нагадування про те, що Росія не один раз у своїй історії безславно програвала війни.

– Давайте зафіксуємо з вами деякі подробиці тогочасного побуту, – Ігор, схоже, отримує неабияку насолоду від власної розповіді й уже не комплексує, поводиться зовсім розкуто. – Отже: сто двадцять років назад. Професії ремісників незмінні століттями: гончарі, кушнарі, ковалі, кравці, муляри, пічники, теслярі, склярі. Будинки міцні, надійні, правда, вікна дещо менші, ніж сучасні, зате їх більше, тому світла достатньо. Опалення винятково пічне, як і три, й п'ять століть раніше: колись тут були дві грубки, які опалювали все приміщення, а в кімнаті на першому поверсі стояла піч – у ній щодня готували їсти на всю сім'ю. Схоже, що приблизно тоді й сформувалася традиційна кухня нашого ремісничого містечка, головними рисами якої стали висока якість застосовуваних продуктів і відповідно високі стандарти смаку на виході – економити на харчах тоді було не в моді: схоже, статки містян-ремісників це дозволяли, а гордощі та гідність кожної господині не могли допустити, щоб її сім'я харчувалася бідніше, ніж сусідів або родичів. І це, як своєрідний канон, закріпилось на покоління. Але при цьому в побуті жодних сучасних вигод. На задньому дворі колодязь і нужник, в будинку хіба що рукомийник. Де милися – не знаю: можливо, в ночвах на кухні, можливо, в городській лазні. Відповідно, було це хіба що раз на тиждень, по суботах або перед великими святами, як Різдво чи Великдень. За холодильника сім'ї слугує льох. Самовар уже вважався технікою, а патефон так і взагалі технічним дивом – голос людини оживляв. Для розваг книги, карти, якісь настільні ігри: лото, шашки. Так минає чверть століття – і жодних змін! Запам'ятайте це і давайте перейдемо до кімнати дідового покоління.

Я бачу, як горять очі Андрія Остаповича – здається, він вловив суть нашого замислу.

– У цій кімнаті ми зібрали все, що стосується радянського періоду тривалістю майже пів століття – від одна тисяча дев'ятсот сімнадцятого року до середини шестидесятих, тобто, до брєжнєвського застою. Будинок цей в мого прадіда відібрали більшовики, а сам він згинув десь на Біломорканалі. Тут був районний суд – як знущання долі над прадідом і радянською Фемідою. Ми навіть тогочасні шпалери залишили на стінах, хоча їх клеєно значно пізніше – під їх шаром у наступній кімнаті ми побачили наклеєні на стіни газети кінця п'ятидесятих років. Але тим не менше, яка-не-яка зміна, хай і через три десятиліття після експропріації. Зверніть увагу на світлини – це епоха покоління мого діда.

Я хоча й бачив усе це десятки разів, але піддаюся загальному настрою і сам з цікавістю переглядаю старі фото. Світлини, одразу видно, сильно програють у якості дореволюційним і тематика дещо інша: досить багато військових у радянській формі, як без погонів, лише з петлицями, так і пізніших – повоєнних; жіночі портрети крупним планом, чоловіки групами, хоча і в цивільних піджаках, зате в чоботях та галіфе – повоєнна, так би мовити, мода.

По експонатах навколо помітно, що змінився і спосіб життя, і побут, і речі. Примітивні, без жодних прикрас, меблі з ДСП, плетена з лози етажерка, розсувний стіл, стільці, знову ж таки, з лози плетена дорожня скринька-валіза. Квітчаста крепдешинова сукня, сірий піджак з орденськими планками, хромові чоботи, жіноча муфта – такий собі короткий циліндр із хутра, яку носили жінки, аби зігрівати руки, далі нейлонова пожовкла сорочка, що колись була білою, і нехитрого крою, доволі простецьке чоловіче демісезонне пальто з драпу в ялинку. І ціла лінійка суто радянської техніки: примус, керосинка, настінна, з чорного цупкого паперу, тарілка дротового радіо, саморобний ламповий радіоприймач, зібраний на шматку фанери від посилочного ящика, прямо з адресою, наведеною від руки хімічним олівцем, і як вінець технічного прогресу радянських шестидесятих – радіола, гібрид програвача та радіоприймача.

– Покоління мого діда народилося вже за радянської влади. Коли говорити об'єктивно, то саме воно, відійшовши за межу лише якихось десять-п'ятнадцять років назад, на собі спізнало весь злет прогресу, про який я хочу вам розповісти. Це воно вживу чуло патефон, а потім, коли влада практично в кожну домівку провела дротове радіо, слухало з оцього страшенно примітивного "дива техніки", – Ігор показує на чорну картонну тарілку радіо, що висить на стіні, – щоденну й щогодинну радянську пропаганду; воно ходило в кіно, яке Лєнін через його масовість вважав найважливішим з мистецтв, бо на відміну від театру воно було доступне мало не в кожному населеному пункті й ще більше, ніж радіо, впливало на свідомість; це покоління вже займалося радіоаматорством і своїми руками збирало з радіодеталей примітивні радіоприймачі, як ось цей, а пізніше, за часів Хрущова, купувало перші телевізори, щоб нарешті дожити до розквіту інтернету, соцмереж і смартфонів – тільки уявіть собі ці зміни у світосприйнятті, в свідомості людей! Мені здається, саме це покоління протягом життя пережило найбільші метаморфози в історії всього людства – воно стало свідком щонайменше п'яти воєн, дві з яких світові й одна громадянська, викорінення релігії, як духовної опори, трьох періодів голоду, зазнало терору й репресій від держави, а паралельно з цим відбувався ще й технічний прогрес неуявимої інтенсивності! Звісно, що покоління мого діда зазнало найбільшої трансформації свідомості – встигнути за змінами, кожного разу перелаштовуючи світосприйняття, виявилося далеко не всім під силу.

– Вибач, що перебиваю, – мушу втрутитись я, – але в сенсі традицій, зокрема кулінарних, я би ще звернув увагу на появу в цьому періоді таких побутових девайсів, як примус, керосинка й керогаз: на них наші бабусі готували їжу й вони, як ми тут бачимо, мають невеликі розміри. Відмінність в тому, що попереднє покоління – прабабусь, готувало їжу в печах, або на грубках, що знаходились в приміщеннях. Теплої пори року це було незручно, бо цегла нагрівалася й потім віддавала тепло в приміщення, а технології були різними: в печі й духовці кулінарні процеси тривали довго, на керосинках усе спрощувалось та прискорювалось: аби зварити в печі борщ, потрібно значно більше часу, ніж на керосинці якийсь простий супчик. Нові прилади епохи наших бабусь, що працювали на гасі, можна було поставити де завгодно, літом навіть у дворі, але ця простота й мобільність привели до спрощення традиційних кулінарних процесів, тим більше в умовах міського багатоквартирного, особливо, комунального житла – у великих містах ці традиції поступово втрачалися. Вони і тут, в провінції, теж забувалися, але не так швидко й не остаточно, бо лишилися в основному для приготування страв, що раніше вважалися традиційними, лише на свята, чи для якихось урочистих подій, як, наприклад, весілля. Це все, що я хотів додати.

– Тоді ходімте далі, – Ігор бере керівництво на себе, – наступна кімната про часи моїх батьків.

Який, все-таки, Осадчий молодець! Вийшов далеко за межі узгодженої між нами концепції, відверто зімпровізував, знайшов нові ракурси й зумів завести цей гурт навіть після моєї та Чепурноусової екскурсії – он як горять очі присутніх: б'юся об заклад, що навіть очікування гастрономічних диковинок відсунулось у них на потім!

– Юність та молодість моїх батьків припала на брєжнєвський період есересеру, – голос новоспеченого екскурсовода сповнений натхнення, – тож ми, як і раніше, почнемо зі світлин. Прикметно, що практично всі вони вже любительські й саме з цієї причини не завжди належної якості, але зате на них багато живих побутових сценок, причому переважає молодь. Це тому, що в магазинах з'явилася доступна фототехніка: мій батько свого першого фотоапарата "Смена-8М" вартістю п'ятнадцять карбованців отримав у подарунок від діда – цей девайс перед вами. Ще в нас вдома був фотозбільшувач – така спеціальна техніка для друку світлин, але його я розкурочив, коли навчався в школі, не пам'ятаю вже навіщо. Тепер жалкую, що не можу його показати, тільки скажу, що наші батьки самі виготовляли світлини і це була відпрацьована технологія, котрою захоплювалися мільйони людей. Загалом же в ті часи в есересері почала нарешті з'являтися досить різноманітна побутова техніка, ґаджети, як тепер би ми сказали. Деякі її зразки перед вами.

Ось цей девайс звався фільмоскопом або діапроєктором: він давав можливість школяреві переглядати діафільми з казками – це було схоже на комікси. А ось, здається, перший радянський переносний, з антеною, радіоприймач "Спідола", чия марка в ті часи стала в народі загальною назвою для всіх подібних девайсів семидесятих років. Коштував, як недорога радіола – сімдесят рублів, у ті роки ціна дорівнювала місячній зарплаті моєї мами. А це – котушковий магнітофон "Маяк" і він заслуговує на окрему розповідь.

Ми з Ігорем готувалися по-справжньому – магнітофон стоїть на журнальному столику тієї ж епохи якраз біля розетки й на ньому навіть заправлені дві бобіни з магнітною стрічкою для запису. Ігор натискає вимикач і з квадратної коробки девайсу, виглядом своїм не менш смішного на сучасний погляд, ніж іще древніший патефон, з фоновим шумом та дивною луною виривається назовні поп-роковий гітарний риф, а за тим починається спів на мові, що віддалено нагадує англійську.

– Мій батько на початку семидесятих років минулого століття навчався в Конотопі, а там у ті роки існувала така собі, офіційно не визнана, рок-група "Шпіцберген", яка грала на танцмайданчиках міста популярні поп— та рок-пісні, в основному закордонні. Хтось записав їхній концерт прямо під танцмайданчиком і цей запис було переписано тисячами фанів. Одну з них ви якраз і чуєте: це страшенно популярна колись пісня "Venus" нідерландської групи "Shoсking Blue", в есересері її ще називали "Шизгара". Ну, і зверніть увагу ось на ці девайси: під кінець існування есересеру нарешті почали масово виготовлятися побутові електроприлади, правда, вони сильно відставали від закордонної техніки за якістю та функціональністю, хоча дуже часто були банально скопійовані з неї. Важливо, що попри масовий випуск цих товарів, вони завжди були у великому дефіциті, бо задовольнити попит у двохсотп'ятидесятимільйонній країні, де раніше не було нічого, державі не вдавалося.

Нам з Осадчим вдалося нашкребти більше десятка того мотлоху, що красується тепер під стінами: кілька фотоапаратів, дисковий телефон, чорно-білий телевізор "Весна", а за ним уже й львівський кольоровий "Електрон" – мрія чи не кожної сім'ї; схожа на круглу діжечку пральна машина "Riga-8" з механізмом ручного віджиму, електрична сокочавилка, електричний самовар, електрошашличниця, електричний, чимось схожий на маленького електролобзика міксер, електрична духовка, навіть пузата електрична дриль та, без перебільшення, легендарна "болгарка" – кутова шліфмашина. Мої туристи або давно, або взагалі ніколи не бачили стільки старої побутової техніки, зібраної в одному місці. Молодші, ті, що ніколи не бачили, дивляться на експонати зі скептичними посмішками, двоє пенсіонерів мало не з ностальгією – певно, згадуючи, як свого часу мріялося їм мати ці дива́ і яких неймовірних зусиль коштувало все те дістати. Як жаль, що в нас немає часу продемонструвати роботу кожного з цих раритетів!

Дві наступні кімнати це вже наше покоління та покоління наших дітей. З їх наповненням було найпростіше, хоча це ще з якого боку подивитися. Добре, що люди в провінції не дуже полюбляють швидко розставатися з колись дорогими для них речами, а наявність вільного місця для складування непотребу в рази більша, ніж у квартирах великих міст. Ігор пишається, що нам дійсно повезло роздобути справжні раритети, можливо, навіть рідкісніші, ніж експонати в попередній кімнаті – не лише касетний відеомагнітофон, але й звичайний магнітофон з касетами – ця техніка давно вже десь на сміттєзвалищах. А чого варті пейджер фірми NEC, за допомогою якого люди обмінювалися повідомленнями в домобільнотелефонну еру, чи портативний диктофон Panasonic з мікрокасетами або факсапарат?! Це перші ґаджети, які ми з Ігорем бачили в своєму дитинстві, з них починалося наше знайомство зі світом сучасної техніки. Або легендарний кнопковий мобільник Nokia 3310, міцний, мов шматок каменю, чи неперевершений по надійності й безвідмовності Nokia 1100?! Лише наше покоління знає справжню ціну цим ґаджетам.

CD-програвачі, перші смартфони, LED-телевізор, гриль, тостер, кавоварка, мультиварка, аерогриль, ноутбук, планшет, електронна книга і як вінець всьому цьому – сучасний смартфон, що вмістив у собі неуявиму раніше кількість потрібних теперішній людині функцій.

І я таки знову переконався у правильності моєї минулорічної ідеї, щодо алгоритму наповнення музейних фондів – вона унікальна: коли не для світу, то для України це вже точно. Алгоритм дивовижно простий для музею будь-якого напрямку: наповнювати фонди не тим, що вже стало раритетом, а речами, які ще є у вжитку, але ось-ось мають відійти. Причому бажано, щоб речі були зі своїми цікавими історіями. Сучасна земна цивілізація так стрімко рухається перед, що предмети культури й техніки старішають морально й виходять з ужитку надто швидко, тому ще за життя свого збирача стануть музейними експонатами, по суті, раритетами, цікавими вже наступному поколінню – минулий час стискається неймовірно, прийдешній мчить нам назустріч з неуявимою раніше швидкістю.

– У цих кімнатах знаходяться речі майже всім вам добре знайомі, хіба що молодь не бачила пейджера чи факсимільного апарата. Вони зібрані тут винятково з метою, аби співставити минуле і сучасність, нагадати шлях, який пройшла наша цивілізація лише за століття з четвертю: всього-навсього за п'ять людських поколінь, по суті, за півтора людських життя, – мені добре помітно, що Ігор з незвички стомився; зиркаю на годинник у смартфоні – ліміт часу практично вичерпано, тож непомітно подаю йому сигнал завершувати, нехай колеція старожитностей лишається для наступного разу.

– Який висновок можемо ми зробити, пройшовши завдяки експозиції цей короткий історичний проміжок часу? – Осадчий, схоже, навіть радий, що потрібно завершувати. – Не те, що мій прадід, а навіть ми з Хлібом у нашому дитинстві не могли собі уявити, скільки б не читали фантастичної літератури, що через чверть століття ось ця штучка, – він витягує з кишені смартфон, – замінить нам не тільки дисковий телефон наших батьків, але й годинник з будильником, і програвач платівок, і магнітофон та CD-центр, і фотоапарат, і диктофон, і факсапарат, і радіо, і телевізор, і газети, і гаманець, і пошту, і походи по магазинах та бюрократичних установах, навіть консультацію лікаря та виписку медичних рецептів, навіть власного секретаря, не кажучи вже про перекладача з іноземних мов, записну книжку, бібліотеку, компас, путівник, маршрутизатор, рівень, лупу, дзеркало, термометр, крокомір, і хтозна що ще. Ми з вами можемо майже миттєво отримати відповідь практично на будь-які питання в будь-яких галузях людських знань, тоді, як раніше людина витрачала на це місяці, роки, навіть усе життя без жодної гарантії успіху. Здавалося б, перед нами відкрилися неймовірні можливості, але замислимося, наскільки ми тепер залежні від одного-єдиного виду енергії – електричної. Нема її, і всі ці ґаджети, всі їх переваги миттєво обнуляються, й тоді ми одразу ж стаємо безпомічнішими, ніж люди п'ять поколінь назад, бо з прогресом втратили надзвичайно багато навичок. А що чекає нас попереду – там, за найближчим часовим горизонтом, коли до всіх цих можливостей на повну силу підключиться штучний інтелект?! Піде це нам на ще більшу користь, зробить кратно сильнішими, чи, навпаки, безпораднішими, а, можливо, і взагалі зруйнує сучасну цивілізацію – сьогодні нам неможливо знайти відповідь, як би ми не намагалися. І все ж таки життя дивовижна річ, особливо, коли ти відчуваєш духовний та навіть матеріальний зв'язок зі своїми предками, як це відбувається нині зі мною.

В нього аж голос трішки затремтів і це ще додало емоційності – ми всі гуртом зааплодували. Жаль, Аліси тут немає, їй Ігорева екскурсія точно би сподобалась. Телефоную їй сказати, що стіл має бути накритий за десять-п'ятнадцять хвилин, а потім беру слово:

– Дозволю собі не на завершення, бо Ігор уже все сказав і належні підсумки зробив, а винятково з метою прокладання зв'язку між цією частиною екскурсії й наступною, гастрономічною, зазначити той дивовижний факт, що попри такий ривок прогресу і настільки кардинальну зміну способу життя мешканців Города, ви зовсім скоро все ж таки зможете відчути атмосферу городського життя дванадцять десятиліть назад ще й з боку простих життєвих насолод також. Тепер це велика рідкість і мало який регіон України здатний похвалитися такими традиціями. Сідайте в автобус, через кілька хвилин ми будемо на місці.

– Хлопці, – Андрій Остапович відводить мене й Осадчого убік, – ви мене вразили! Я пам'ятаю, Хлібе, нашу з Вами минулорічну розмову і визнаю, що помилявся. Мало того, що по-доброму вам заздрю, так ще й усвідомлюю: я би не зміг...

– Ось припиніть, Андрію Остаповичу, вже одне те, що Ви зберегли музей города, робить Вам честь, – мені чомусь стає соромно, а водночас і дуже жаль старого, бо уявляю, що він може почути від депутатів на свою адресу: "Ви, пане Чепурноус, стільки років даремно штани протирали, хліб наш їли – он, погляньте, що без будь-якого фінансування зміг Осадчий: отак треба! Йдіть уже на пенсію, засиділись на нашій шиї." Скажуть, аби дошкулити, завдати болю, морально знищити, дарма, що зовсім недавно тому ж Осадчому ставали поперек дороги – нашим людям подобаються сильні вирази, ефектні алегорії. Зате не вистачає ні такту, ні власного прикладу успішної роботи – одні лише міцні, але голі слова.

...Відчуваю, як чиясь рука ніжно гладить мене по щоці й ніяк не можу розтулити повіки. Мугичу, й через силу питаю:

– Що? Що сталося?

– Пора вставати, любий. Скоро на Київ їхати.

А-а-а, це ж Аліса. Заснув, мовби кудись провалився. Поволі виборсуюсь із важкого ватяного сну.

– Котра година?

– Скоро п'ята вечора.

Важко сідаю, ще важче розліпляю очі. Сиджу без жодної думки в голові – так би зараз упав і спав би далі: давно вже не обплутував мене сон такими важкими тенетами. Поволі встаю, човгаю кудись безтямно, доки не починаю розуміти де я – в літній кухні.

– Треба вмитися, – прошу Алісу, – злий мені.

І тільки після кількох порцій холодної води на обличчя та шию нарешті проганяю свинцевий ополуденний сон.

– Сядь поїж. Я тобі кров'янки з картоплею розігріла.

Запихаюсь і слухаю розповідь бізнес-партнерки.

– Усе пройшло чудово, можна сказати на "ура"! Повиїдали все; навіть ті, хто пищав, що так багато принципово ніколи не їсть, і ті ложки повилизували. А те, що в Люди лишалося, розкупили додому, – заходиться сміхом Аліса. – Тепер саме змітають в Уляни Петрівни сир та сметану, фотографуються, й на возі катаються.

– До Чепурноусів ходили?

– Не встигли, я перепрошувала. Затрималися в Агнеси Степанівни. Правда, та тепер ображається і на нас, і на туристів.

– Що сталося?!

– Грядки потолочили і хазяйство замучили: спочатку боялися до хліва заходити, а потім усім хотілося селфі зі свинкою, Букетом та Муською. Хасточка дуже сердита. І триста гривень не допомогли.

"Проблема..."

– З цими містянами строгенько треба, інакше на голову сядуть, – бурчу я, доїдаючи кишку, – вони ж як діти, життя не знають, в зоопарку й то не всі були.

– Що поробиш, вони так уявляють відпочинок: раз гроші заплачені, потрібно взяти по максимуму.

– Мусимо виробити на майбутнє певні правила. Прованс де ля Укр показувала?

– Та звісно! Як виявилося, всі найбільше очікували розвіртуалитися з нами, румтуру по хаті й обіду початку минулого століття.

– Задоволені?

– Аж пищать від захвату. Дуже жалкували, що тебе не було, просили розбудити. Я заледве змогла відбитися: кажу, нехай поспить, це ж ваша безпека в дорозі.

– Добре. Мені час уже йти – за пів години рушати.

– Я поїду з тобою. Вільне місце є. Бо все одно переживатиму, не засну.

Моя галаслива паства, скупивши в Гармашихи всю її молочку, тепер знімкує наших лелек з усіх можливих ракурсів: і з нашого двору, й з вигону біля нього, хтось навіть безпардонно відчиняє хвіртку Хасточки: о, Доле, врятуй мене від сварки з господинею! Сусідські коти посходились і смакують тепер хто сиром, хто сметаною з пальця, а найбільш приязному котрийсь із пастви розщедрився на шматок кров'янки.

– Ти їх про скиди попередила? – запитую в Аліси.

– Так, одразу ж по обіді.

– Треба повторити інструктаж. Бо ще доведеться моральні збитки компенсувати...

– О, Хлібе! Нарешті! Ми вас зачекалися! Люди, люди! Давайте групову світлину зробимо!

– А там далі такі ворота незвичайні – у стилі Примаченко – давайте біля них!

– І біля мосту!

– Краще на мосту!!

Лемент, ґвалт, лелеки дивляться згори й, не сумніваюся, тривожаться: "Що воно таке, де вони, всі оці взялися?! Скільки тут живемо, такого не бачили." І, звісно, невидиме, але, тим не менше, присутнє, Всевидяче око Клевені: воно фіксує геть усе до найменших дрібниць, аби досить скоро винести свій вердикт моїй пастві, причому, навряд чи втішний для неї. Боюся, що при цьому думку котів ніхто враховувати не стане. Доле, моя доле...

– До чужих воріт ми не підемо, на містку теж не вийде, ходімте краще в двір, будемо знімкуватися біля хати і в саду.

Світлини групові, селфі з кожним і селфі з парами, селфі в такій комбінації і в сякій, з таким ракурсом і з отаким... Це вже слава?! Вона отака? Розумію тепер зірок... Аліса поки що тримається; цікаво тільки, що про все це думає?

– Хлібе, ви з Алісою такі класні! Ви така пара! Ви такі молодці! Ми так за вас раді!

– Дякуємо! Дякуємо! Але нам пора вже їхати.

– Ой, так не хочеться: завтра неділя, точно буде обстріл...

І раптом у когось за моєю спиною народжується ідея:

– А можна залишитись?!

"Отакої!" – я чекав чого завгодно, тільки не цього.

– Е-е-е, м-м-м, ви знаєте, ми до цього ще не готові...

– А просто так до вас можна приїхати? А можна десь тут житло для відпочинку зняти? А тут є готель? А пляж? А гриби вже є? А риба ловиться?

Я відверто не знаю, що відповідати на більшість цих, часом риторичних для мене, запитань. З одного боку, хтось побачить у них неабиякі перспективи для розвитку бізнесу, потенціал, так би мовити. З іншого, побачити можна що завгодно, але де взяти час, гроші й спроможності весь цей потенціал реалізувати – от питання!

– Усе можливо, але не сьогодні, не зараз, – я з винуватим виглядом прикладаю руку до серця. – Ходімо до автобуса, вже чверть на дев'ятнадцяту.

Повертаємося з Алісою додому, щойно виїхали за Бровари. Звісно, тільки й розмов, що про сьогоднішній день, наш перший досвід і, само собою, про перспективи.

– У кошторис вкладаємося? – це Аліса до мене.

Дивлюсь на покажчик рівня бензобаку – лишається ще три чверті.

– Так. У сухому залишку маємо щось близько дев'яти з половиною тисяч. А могло бути понад одинадцять.

– І все одно для першого разу просто чудово. Коли помножити на вісім, то за місяць виходитиме від семидесяти до восьмидесяти тисяч. Я зможу займатися манікюром лише пів дня і зосереджусь на логістиці.

– Це тільки в ідеалі, кицю. Навіть якщо буде стільки бажаючих, два дні підряд я не потягну, засну за кермом. Або доведеться брати водія: день він, день я. А це вже за місяць мінус дванадцять тисяч щонайменше.

– Нам потрібен свій фан-мерч. Наплічники, худі, футболки, шорти, бриджі. Чашки, врешті-решт, наліпки, магнітики. От і буде компенсація витрат на водія.

– Ти – голова! А якщо додати сюди фотоальбоми на замовлення? Або щось зроблене власними руками?

– Що наприклад?

– Трав'яні суміші, фото на дереві, вишнівку діда Пантьошки?

– Ну, то на вишнівці заробить дід Пантьошка, а не ми. У нас до сьогодні була концепція, що на місці на туристах заробляє Клевеня, а ми в цій схемі коворкінгу беремо гроші за їх доставку до Города й назад. Виходить так, що наш труд по рекламі й маркетингу фінансово ніяк не компенсується. А без нього нічого не було би.

Отут я не витримую:

– Алісо, та ми ж із тобою вже надцять разів це обговорювали! Ми заманюємо клієнтів дивами Города й Клевені й зиск маємо лише на їх транспортуванні. Бо в нього закладені й мої балачки дорогою, і перша екскурсія по історії Города, і зарплата мене, як водія, і амортизація буса. А по-іншому, на жаль, ніяк. Ну зрозумій ти: головне для нас, це заманити туристів, привезти їх і повністю задовольнити, а ще краще, перевершити їхні очікування – тільки тоді люди будуть готові витрачати додаткові гроші. Мерч ідея чудова, але концепцію міняти не можна: наша екскурсія й так виходить надто дорогою. Коли на те пішло, я сам навчуся робити вишнівку. Не думаю, що це важче, ніж Прованс де ля Укр. Можна буде ту пляшку вишнівки упакувати в коробку ручної роботи, якийсь футляр із логотипом бренду "Клевеня". Правда, сумніваюся, що вишнівка зробить нам погоду – так, капатиме щось, і на тім спасибі. Хоча... Коли розширити асортимент домашніх наливок: вишнівка, слив'янка, малинівка тощо, то може й вигоріти. Нам головне розвивати і зміцнювати зв'язок зі спільнотою клієнтів: чим більше їх захочуть побувати на Клевені повторно, а ще краще – приїздити більш-менш регулярно, тим краще й легше йтиме в нас цей бізнес.

– На тридцяте травня записалося одинадцять людей, на шосте червня тільки вісім.

– Малувато ще. Завтра кістьми ляжу, а новий влог до вечора має вийти. Ну, хоча би анонс дебютної екскурсії, а повноцінний ролик не пізніше вівторка. Треба зібрати повний склад.

– А ти спостеріг нову тенденцію? Люди кілька разів заводили мову про індивідуальні тури. Їм хочеться більше персональної уваги і камерного спілкування з нами – ми їм цікаві не менше, ніж Клевеня.

– Індивідуальні тури? Це вже інші гроші – для візитерів, бо для нас дохід має бути стабільним незалежно від того, двоє гостей, четверо, чи шістнадцять. Коли хтось заведе про такий варіант мову, будь ласка, делікатно їм це поясни. Ну, і тобі доведеться бути готовою до прийому гостей з усіма наслідками, які з цього випливають.

– Але ж вони, так я розумію, хотіли би їхати власним транспортом, тож як нам тоді визначити вартість наших послуг?

Я мовчу. По-перше, відверто здивувало, що Аліса не наїжачилась на моє попередження щодо прийому можливих гостей – пам'ятаю, як опиралась вона самій думці, що їй навіть гіпотетично доведеться займатися кухнею під час прийому туристів. І, по-друге, в мене немає відповіді на її запитання про вартість індивідуальних турів. Проте мовчанка затягується, а я ще під час мого попереднього, харківського, досвіду, зробив для себе висновок: ніщо так не руйнує авторитет лідера, як його невпевненість, відсутність відповідей на всі можливі запитання. Доведеться, як завжди...

– Щодо вартості. Оскільки передбачається, що наш сімейний дохід має бути стабільним, на рівні, скажімо, – я на ходу, вголос, вирішую логічну задачу, – ...скажімо, восьмидесяти тисяч на місяць, а в місяці, припустимо, двадцять робочих днів, тобто, це сто шістдесят годин, то ділимо вісімдесят на сто шістдесят і маємо пів тисячі за годину на двох.

"О, Небо, я таки геній!"

– Тобто, – вже натхненно веду я далі, – чотири години мого, чи твого робочого часу, витрачені на туристів, мають обійтися їм у тисячу гривень.

– Ти упевнений, що хтось готовий платити такі гроші? Гадаю, це відіб'є у них бажання їхати до нас.

– А чому той "Хтось" не розуміє вартості чужого часу? Я ж веду мову про наш робочий час, наприклад, з дев'ятої до вісімнадцятої години, коли ми з тобою маємо в той, чи інший спосіб заробляти собі на прожиття: хоч манікюром, хоч сувенірами, хоч створенням нових влогів, хоч розвагами двох, чи там чотирьох осіб. Резонно?

– Ну-у, власне так...

– Після вісімнадцятої спілкування безкоштовне – якщо і нам, і їм спільне товариство буде приємним. Тільки ж де їм жити, цим індивідуалам? На облаштування під міні-готель навіть літньої кухні в нас немає ні часу, ні коштів – поки що. Тому це перспектива, віддалена не менше, ніж на рік.

– Я не хочу жертвувати літньою кухнею, – в голосі Аліси смуток, – мені буде її не вистачати.

– Та я теж. Але міні-готель це доволі непогана ідея, погодься. Номерів так, скажімо, на вісім.

– Ого! Замахнувся! Хоча, тепер же діють якісь там ґрантові програми для переселенців та УБД – чому б нам і не спробувати?

– Точно! Ти можеш завтра в Гуглі затестити цю інфу?

– У мене бур'ян на горо́ді – соромно сусідкам у очі дивитися...

"Кицю, а чи могла ти собі уявити рік назад, що вимовлятимеш оці слова?!" – хмикаю я про себе й насмішкувато кривлю губи, добре, що в темряві цього не видно.

– ...та й їсти готувати треба. Але часинку знайду, обіцяю: самій стало цікаво.

Нічна траса майже порожня. Коли і є по ній рух, то майже завжди це військова техніка – на Схід і зі Сходу. Війна майже поряд і саме вона, прямо чи по дотичній, але визначає наше життя. Скоро нам повертати наліво і я поспішаю: треба встигнути доїхати до комендантської години. Світло фар пробиває морок лише на кілька десятків метрів, а зо всіх боків невідомість тисне на психіку своєю невизначеністю: точно, як і в нашому житті – що чекає на нас попереду? Що чигає збоку, ззаду, зверху? Ніхто не скаже; аби дізнатися, лишається тільки жити.

20.07.26р.

Замість епілогу.

Стародавніх китайців найбільше лякали зміни. Мене ж, до карколомних змін звиклого, – як, власне, й будь-якого іншого українця, – гнітить і напружує невизначеність, бо не так страшні зміни, як очікування невідомо чого. Світ не схотів прожити в усталеному порядку навіть одного століття і тепер його несе у невідомість, як авто на слизькій дорозі, коли у вас не спрацювала АБС. Росія з упертістю маніяка б'ється головою об українську стіну – залізобетон із плоті та крові, тисне на фронті й нащупавши єдине слабке місце, лупить по тилах балістикою, яку нічим збивати. Україна запускає мідлстрайки і блокує Крим та нищить на Азові вантажний флот; наші дипстрайки вибивають НПЗ по всій Росії від Москви й до Омська, через що на тамтешніх болотах уже дефіцит бензину, проте хто скаже, коли і чим закінчиться ця війна? І чи закінчиться взагалі?

І при всьому цьому раптова, незрозуміла, прямо серед війни, – заради чого?! – відставка уряду Свириденко, відставка міністра оборони Федорова, по всій країні масові протести на його підтримку, з вимогами зняти з посади головнокомандувача Сирського, і в цей момент Верховна Рада йде собі у відпустку так, ніби в нас не війна, а десятиліттями усталений мир. Чорт забирай, невже ж я нічого не тямлю в цьому житті?!

А тим часом, схоже, війна у світі перестає бути злочином: президент США, цей старий цинік-шоумен, викравши президента Венесуели, мабуть, уявив себе володарем світу і напав на Іран, дійсно осередок світового зла, проте, як виявилося, зробив це зовсім не з метою покарати зло, а винятково заради старих ідей панамериканізму. Але, як відомо, в старі міхи нове вино не варто заливати, бо Штати вже не ті, що колись, і не взірець свободи, і не лідер демократичного світу, і проблеми такі, що знаменита ідея американської мрії втратила сенс. Коли до цього додати проблеми старої Європи і розвіяний війною чар омріяних українцями благ європейської цивілізації, то де ж узятися тому баласту світової стабільності, що тримав у відносному спокої наш світ аж від останньої великої війни?

Певно, саме тому ніхто вже ні на кого не озирається і дехто, як ті ж поляки, підхопивши вірус вседозволеності, чинить абсолютне безглуздя в гонитві за одномоментною вигодою – земна спільнота нагадує розбалансований механізм, який іде в рознос, а ти жодним чином не можеш вплинути на події, від яких цілком залежить твоє майбутнє і тільки мовчки чекаєш, вчепившися в підлокітники, того удару, який ось-ось перекине твій світ сторчака, хоча в глибині єства твого все одно жевріє надія, що пронесе, бо де ж тоді та справедливість?

Пронесе – це як? В останній момент дасть можливість втекти? Куди?! Ми мали в Харкові власне затишне гніздо – його не стало. Ні, не так – його знищила чужа СВОлота. Побували за кордоном – не те. Щось там муляло, обом не складалися пазли. Знайшли нарешті прихисток, причому, обом же й по душі, і тепер лаштуватися, хоча би й подумки, покинути його також?! Та ні. Звідси ми вже нікуди. Тут ми до скону. Мене, як людину в минулому військову, ця буря страшить одним: можливою ганьбою і приниженням в кінці життя, власним безсиллям перед чужою силою. Але єдине, що втішає – у сейфі стоїть Hatsan Eskort з бандольєрою на три десятки набоїв і тому я знаю, що земного пекла більше не буде: ані для мене, ані для Аліси. Можливо, це й слабка утіха на сорок четвертому лише році життя, проте, добре, що лишається хоча би така.

– Ти не замислювався, що ми весь час тримаємося сподіваннями на ліпше майбутнє: ось скінчиться зима, ось скінчиться війна, а що в цих сподіваннях ось-ось може скінчитися саме наше життя, про це чомусь думок немає? – філософствує Ігор Осадчий, коли ми з ним сідаємо відпочити після чергового перепланування експозиції в його музеї.

"Про що я тільки не замислювався, друже..."

– Нам здається, що тоді знову настане те прекрасне мирне й затишне життя, яким воно було до початку цієї СВОлотної війни і яке ми, дурні, геть не цінували, – Ігореві все ніяк не заціпить, розговорився, спинитись не може. – Ми чомусь не замислюємося, що за черговим поворотом долі, за прожитим днем, чи пережитою зимою, або війною може настати не лише новий день, але й нова біда, так, мовби мало нам було тієї пандемії, а за тим іще й війни.

– Та яка ще гірша від війни біда може бути?! – вривається мій терпець. – То вже й не біда.

– А розруха?! – Ігор не здається. – Людей скільки виїхало. А скільки ще від розрухи втече...

– Ну чому обов'язково має бути розруха?! – я починаю закипати. – Он вся Європа стоїть у черзі на відновлення.

– Кого хвилюватиме наша розруха, коли в Європі така посуха? – Осадчий мало не віршами декламує. – Я недавно дивився на Ютьюбі, там у них повний капець і це вже з року в рік стається: Італія, Іспанія, Португалія, Франція, Німеччина. Навіть на Британські острови перекинулось. Коли й далі так піде, то їм точно не до нас буде. А уяви, коли до нас ще й та посуха дійде? Будемо ми тоді згадувати золоті часи...

"Ну ти задрав мене своїм песимізмом..." – хтозна чому, але в мене якось враз до нудоти розболілася голова: можливо, через Ігореві прогнози? Бо десь у підсвідомості ми з Алісою таки дійсно живемо сподіваннями на краще.

– Читай стоїків, – відповідаю я знехотя. – Чув про Епіктета?

– Є в мене і Марк Аврелій, і Сенека. Про Епіктета чув, але конкретно не скажу. Чому він? Що там у нього?

– Якщо коротко, – я кривлюся від болю, але Осадчий того не бачить, – то треба забити на все, що не в твоїх силах змінити, а зосередитись лише на тому, що змінити можеш. Тому – забий. Живи музеєм, своїм бізнесом.

"Ти ж історик, Хлібе, а не філософ. Берешся повчати інших, тоді, як сам блукаєш у трьох соснах. Історик без пристрасті оцінює минуле, філософ так само – сьогодення. Аби бути філософом в такі часи, як наші, бути, а не видаватися, тут перш за все характер потрібен – як у Епіктета. Бо деякі тільки звуть себе філософами, як той Баумейстер, професор Київського університету і доктор філософії, що здриснув з країни зі страху перед обстрілами та мобілізацією, а раніше цей мудролюб намагався повчати інших принципам стоїцизму. Мабуть, ми, звичайні смертні, тому й живемо сподіваннями, що бути справжнім філософом, та ще й стоїком, це тільки в мріях та порадах легко. Добре вже те, що тримаємося хоча би сподіваннями, інакше ця земля давно вже опустіла."

– Нерви ні к чорту, – зітхає Ігор, – не розумію, як той Епіктет міг на все забити. Він ким був? Патрицієм?

– Рабом, – кажу я, і згадую кляте пекло. Чи ж настане колись пора, що я його забуду?!

– А пам'ятаєш: Dum spiro, spéro

[73] – люди весь час, тисячі років живуть сподіваннями.

– Ти б іще згадав шкільне: "Contra spem spero!"[74] – впирається Осадчий. – Ну, от сподівалася людина без надії – і що?! Не допомогло ж.

"Та нічого, брате. Нічого. А все ж людина така істота, що їй, мабуть, сподівання на краще в гени закладене. Як би ми там, у пеклі, без цього витримали? Як витримують ті, що там уже роками?! Значить, таки допомагає..."

– Давай уже до роботи й по домівках, – пропоную я, аби скінчити цю безсенсову, по суті, розмову, – голова розболілася, сил немає терпіти.

Невизначеність витає в повітрі, її відчуває кожен, ну, майже кожен. Ця непевність, мабуть, є звичайною річчю в джунглях чи саванні, де, по суті, ніхто з їх мешканців не може бути впевненим у власному майбутньому хоча би на день уперед, а, можливо, й на якусь годину, чи навіть хвилину. Але щоб цей стан став звичайною справою для людини першої половини двадцять першого століття! Чорт забирай, оце так результат того, що зветься словом "прогрес"! Задум же мав протилежну мету – аби люди могли контролювати своє життя, мати гарантоване майбутнє. І лише Клевеня, попри всі трансформації, живе, здається, звичним своїм життям, з року в рік розміреним, неспішним, а коли дивитися зовні, то без жодних, здавалось би, змін, принаймні для стороннього ока, живе тихо та непомітно, як ріст трави, як достигання земних плодів.

Непевність нашого буття найперше існує в свідомості людей – доки не підтвердиться конкретними людськими діями, як на прикордонні, уздовж якого тепер лежить широка смуга розбитих, знелюднених сіл; там невизначеність давно набула найвищого свого ступеню – як в африканській саванні, як на справжньому фронтирі – межі двох ворожих цивілізацій. До нас полум'я війни не дотягнулося, лише часом відчувається її гарячий подих, але картопля з рештою городини, яблуні з малиною й смородиною та вся інша садовина, разом із чотириногими й чотирилапими, зо всіма пернатими, які тільки тут є, живучи звичним своїм життям, урівноважують бентежне людське почуття непевності, мовби промовляючи: "Ось не переживай. Будь ближче до землі, вона заспокоює. Скоро вже серпень, яблука й груші ось-ось поспіють; огірків з помідорами, слив із яблуками в цьому році неміряно, та й картоплю через місяць копати. Все йде по колу, з року в рік, з покоління в покоління. Три, чотири, п'ять століть назад в такій, та навіть ще більш напруженій атмосфері жили твої предки, але тоді ж і гартувався український характер: людей упертих і стійких, які поколіннями жили в сподіваннях на краще, жили, радіючи кожному прожитому дню. І тепер якось воно буде."

Дійсно, лише в саду (Аліса – на городі, серед грядок своїх) почуваєш себе спокійнішим: земля тебе не зрадить і в біді не залишить. З нею ти не помреш від голоду й не замерзнеш лютою зимою, бо вона дасть тобі й харч для прожиття, і дрова для тепла, і навіть воду зі своєї товщі. Ми стараємося. Ми вже не ті, що рік назад. Полуниці та малина про запас у морозилку, огірки у банки, навіть вишні пішли на омріяну вишнівку – сорок літрів! Як виявилося, інтернет у поміч, існує щонайменше два принципові способи приготування цього чаруючого напою: один – шляхом природного бродіння, інший – настоюванням на спиртовому розчині. Сорок четвертий рік живемо з Алісою на світі, але тільки тепер відчули справжню насолоду від накопичення зимових припасів. Мабуть, білки та бурундуки з хом'яками найщасливіші серед тварин.

Та не горо́дом єдиним живуть клевенці, якщо навколо стільки природи. Відповідно, і ми з Алісою намагаємося не відставати, на ходу навчаючись брати собі про запас усі земні блага: дивися, ще колись і навчимося. Місяць назад, у неділю, коли я неспішно простував, намагаючись не кульгати, єдиною нашою вуличкою до містка, мені по секрету шепнув через паркан дід Пантьошка:

– Чуєш, теєчки, як його, там у лісі лисичок – наче в Уляни в дворі коров'ячого кизяка: по-овно! Сходіть да наберіть, доки не пронюхали, бо як набіжать, дик і ліс перериють, наче свині! – й оглянувся навколо: чи ніхто не почув?

– Та я ж... місця треба знати...

– Які там у чорта лисого місця?! Кажу ж: як гною! Сідайте на вєліки і тією дорогою, що на Чернігів, до лісу. А там хоч направо, хоч наліво, різниці нема.

Ми з Хорхе не один раз ходили під орудою баби Ліди до лісу по гриби. Аліса теж колись хвалилася, що й вона любила в дитинстві з батьками гриби збирати. Тож я похід у го́род терміново скасував, повернувся додому і вже за пів години ми чимдуж крутили педалі.

Лисичок і правда було доволі: місцями здавалося, що то в лісі жовті квітки зацвіли. Дрібненькі, правда, не більші від п'ятидесятикопійчаної монети, зате багато. Станеш навколішки й видовбуєш їх із зеленого моху – одну, другу... десяту, двадцяту: підвестися не дають. Години зо дві збирали, а людей так і не побачили, аж дивно. А мох такий зелений, такий м'який, наче перина. І Аліса в тій же позі, що і я – пів години, годину, дві. Ну як тут не заведешся, дивлячись на її півкулі? Звабниця! Спокусниця!

– Який мох м'який! – заводжу я світську розмову.

– І такий пружний! – підхоплює Аліса, все ще не здогадуючись про мої лихі наміри, бо вся її увага на лисички.

– А уявляєш, як лисичкам добре тут любитися? Або зайчикам...

– Я схожа на зайчиху по-твоєму? – вона все ще заглиблена в процес збирання.

– І в профіль, і з тилу. Особливо з тилу.

– Гм... А де ж тоді мій заєць?! Спить?

...Коли ми нарешті вирішили повертатися додому, і то винятково через відчуття голоду, Аліса млосно висла на моїй руці.

– Хай і легенький екстрим, а як приємно! Я почувалася старшокласницею, яка переживає, що ось-ось прийдуть батьки і застукають на гарячому. Так хвилююче! Ніколи раніше не думала, що дичавіти настільки класно. Ми ж і після обіду підемо до лісу?

Одним словом, лисичок назбирали доволі – чищених два відра вийшло. За рекомендацією все тієї ж Люди-чарівниці і картоплі з ними натушили, і мало не два десятки банок Аліса замаринувала та навіть насушила, а потім ще й перебила блендером у порошок – ох же ж і класна штука вийшла! Вкинеш дрібку до супу й одразу такий грибний аромат, що сусіди мимоволі облизуються.

– Зима спитає, шо літом робив, – вдоволено зауважив Пантьошка, коли побачив, як ми тоді перед самим уже смерком верталися з лісу, й поцікавився нашими успіхами, а ми похвалилися здобиччю.

– Ми не боїмося, – відказав я, – є що розповісти.

Аліса штрикнула мене під ребро. Дід помітив і ледве стримав усмішку, старий гріховодник. Життя таки чудова річ, як не крути!

Хорхе, натхненний першими нашими успіхами в етнотуризмі, не витримав, примчав із Барселони, приєднався в суботу до чергового гурту туристів, пройшов із ними весь процес ініціації в спільноту фанатів бренду "Клевеня", в неділю варив із нами юшку на Десні, а в понеділок, рівно тиждень назад, попри опір, затягнув мене до нотаріуса й оформив акт дарування на всю дідову спадщину. Ще й податки за мене сплатив, сказавши, що це лише оплата вартості тієї частини знайденого в печі скарбу, яку він попросив лишити на пам'ять. Отримавши від мене бляшанку та Георгіївський хрест прадіда, подався у вівторок назад в свою Іспанію, жалкуючи, що через війну побоявся привезти Дельфіну з дітьми. Мені й самому цікаво було би глянути тут на іспанську невістку: невже й на Десні засмагала би топлес, як у себе на Мар Беллі[75]?

Тося народила Юркові сина, більше нічого про них і не знаю.

А що клевенці? Сашко Бальбо ходить невдоволений: понад Десною щодня вночі й під ранок гасають шахеди, часом їх збивають мало не над головою – аж вуха закладає, рибу лякають і на лузі повно пластикового шмаття. Скаржиться: яке тут в біса задоволення?!

Андрій Остапович збирається на пенсію, навіть місце своє мені пропонував, але чого б я туди йшов, чувши розповідь Хасточки, та сам двічі побувавши на сесії?! Цур їм і Пек, тим депутатам з кругозором, не більшим, ніж козирок бейсболки у селищного голови. Та й зарплата директора музею до смішного мала, і фінансування нульове – про який розвиток можна говорити?! А сидіти на посаді в очікуванні пенсії, це не для мене, сьогоднішнього.

Кау, сервісний центр Клевені, схоже, розсмакував усі принади роботи з туристами, бо відчув від них до себе надзвичайну увагу: і через раніше нечуваний киянами діалект, і через свої дивні ідіоматичні вирази, – "Бнах! Данунах!", – які кияни запозичують так охоче, що я починаю переживати за чистоту нашої мови, і через свою дивакуватість, яка столичним жителям чомусь здається більш автентичною та характерною для провінції, ніж укання Гармашихи.

З Гергелями все складніше. Якщо гуру Михайла мені навіть вдалося залучити до туристичної програми і він уже двічі проводив моїм клієнтам ознайомчі екскурсії з життя лісу, то з Марією в нас не зрослося з перших же днів мого тут життя, з того пам'ятного Великоднього розговіння, а війна за їхнього кота-абіссінця, котрий абсолютно вільно і, гадаю, цілком усвідомлено, обрав своєю домівкою нашу хату, а не ту, господарі якої віддали за нього двісті баксів. Та, оскільки, примха придбати чотирилапе диво була, вочевидь, Марії, а Михайлові тільки гроші, з якими він розпрощався винятково заради власного душевного спокою і давно поставив на них хреста, – таке в чоловіків буває часто, – то він, на відміну від своєї дружини-колобка, подальшою долею Жреця-абіссінця не переймався, чи яке там насправді його імення, що в паспорті записане? Цей Жрець тепер із нашого двору надовго нікуди, бо, як виявилося, створіння він ніжне і до ласки вельми охоче, позаяк же Марія Гергель колись заявила нам, що коти у них до рук не привчені, то вже й не дивно, що абіссінець обрав нас, а не власницю по закону. Звісно, що пробачити таке було понад Маріїні сили, через що ми, попри двори навпроти, через вигін, спілкуємося винятково у формі "дратуте" з максимально нейтральною конотацією, аби не викликати чергового загострення дипломатичних стосунків.

Дід Пантьошка нарешті назбирав грошенят і в червні таки замінив у своїй хаті "укна" на пластикові.

– Шість укон поставив! – хвалився кожному, кого стрічав. – Нема за душею нечого – все за укна оддав! Ото тульки на смерть і зосталось. Зате укна, як у людей. Нечо́го, зароблю ще.

У нас із Алісою "укна" подвійні, дубові, дідом ще роблені, й тепло тримають нічим не гірше од пластикових, тільки й того, що фарбувати потрібно. Ми на цей рік стільки всього запланували, що біс його знає, де той час узяти. А все ж таки спромоглися перефарбувати зовні хату в пісочний колір і за допомогою куплених в Мережі трафаретів набили по кутах, віконній та дверній лиштві червоно-чорний український орнамент під вишивку – що ви хочете: Прованс де ля Укр зобов'язує! Нехай це й не стало для Клевені такою ж подією, як Пантьошчині укна, та все ж сусідки помітили.

– Ну, це вже й усі кози в золоті! – сказала Уляна Петрівна, зі свого двору першою побачивши зміни. – Не хата стала, а чисто тобі картинка! Оце б дід із бабою з того світу глянули!

Агнеса Степанівна, попри свою зачаєну на нас образу за туристів, що грядки їй потоптали й свиню потурбували, прийшла навіть подивитися зблизька.

– І складного нема нічого, а бач, що вигадали. Наче тобі в Чепурноусів! А в мене ж страхоттє – мо' й двадцять шарів фарби на дошці. Як надумаюсь і собі – дасте отую штуку, – вона показала на пластикові трафарети.

– Ні, – чесно відказав я, бо що нам з Алісою втрачати, коли в Хасточки на нас образа, але й землю орендує вона в нас, а не навпаки. Ми вже трохи навчилися мистецтву тутешніх міждвірських відносин. – Але можемо привезти Вам інші – з квітками.

– Ну, дак мені з квітками ще більше підійде, – милостиво згодилась Яновська, проте тоном, з якого стало зрозуміло, що нам за це пробачається тільки половина вини, та й то авансом.

Раю Сотниченко, Раю-Раєчку, докір мого сумління, бачу нечасто, можливо, рідше за всіх інших клевенців, бо всі ми тут сидимо по власних господах, наче раки в норах, а, можливо, просто в мене ще не розвинулося третє око – оте Всевидяче око Клевені, коли місцеві аборигени шостим чуттям знають ту мить, коли слід кинути оком за паркан, аби потім бути в курсі місцевих справ. По суті, від осені, як перетнулися ми з нею в аптеці, тільки двома нейтральними словами в квітні й перекинулись із Раєю, як проходив я медичну комісію на водійську категорію "Д".

А в цю суботу, коли я вже віз своїх туристів на Київ, Рая зателефонувала мені й суто по-діловому запитала, чи не міг би я забрати зі столиці її маму, котра повертається з санаторію, але потяг із західного напрямку спізнився на пару годин і маршрутка пішла на Город без неї. Які проблеми? Звісно, забрав. Ми з тіткою Санькою, як зве її весь Город, раніше ніколи не спілкувалися, хіба що здоровались, як годиться, при зустрічі. Жінка вона тиха, не язиката, і тому здається, що її й на Клевені немає. Але дорогою, як часто буває, ми помалу, помалу розговорилися й десь уже під кінець дороги, коли мова таки зайшла про Раю, тітка Санька не витримала.

– Вона ж нещасна в мене, як і я. Гріх якийсь на нашому роді, тільки ніяк не доберу за що. Стільки свічок поставила, стільки одмолилась, а Бог усе не хоче змилуваться. Хай би вже наді мною – ладно, я вік свій оджила. Раї за що все це?!

Вона так спитала, ніби я цілком посвячений у їхні таємниці. Та, відчувши, певно, моє німе здивування, тітка Санька раптом взялася розкривати переді мною душу:

– Жила Рая з одним чоловіком, нерозписаними жили. Він воєнний був, спецназ. Такий орел, шо я другого такого й не бачила. Вона його любила, як не знаю хто іще б так любив. Збиралися вже розписуваться, да він перед самою відпусткою пішов на Донбасі в розвідку – туди, за фронт, і не повернувся. Й ні слуху, ні духу з тих пір, з двадцятого року. Ото вона тоді й переїхала сюди: казала, щоб не збожеволіть самою. І мій чоловік, коли Раї два роки було, пішов зимою по рибу на Десну і нема... Ні могилки, нічого. Отака в нас із нею судьба... Ти ж дивись тільки, не здумай їй сказать, що знаєш, що я тобі розказала!

Я був шокований. А хто би на моєму місці не був?! Звісно, все одразу ж стало на свої місця – і колишня її відмова мені, і те, що я не склав конкуренціїї тому... побратимові, нашому рексу, орлу: куди ж мені проти орла-спецназівця?! Ніякої образи я не відчув, та й за що? За моє, як завжди, спонтанне рішення тоді? Як тут кажуть, що бог дає, то все на краще. Мабуть, так воно і є. Аліса он знайшлася – мало не миттєво, варто було мені отримати від Раї відмову. То й кажи тепер, що не існує Чогось над нами, що не Чиєюсь силою світ правиться! Мені ця думка про Щось, або, точніше, Когось, останнім часом непогано так заходить. Приглянувшися ближче до городніх, а, особливо, садових рослин, я й сам собі починаю здаватися деревцем під патронатом якогось невидимого Садівника, що вміло керує гілками наших доль: одні пригнічує, іншим дозволяє рости, як заманеться – чи не для експерименту: мовляв, цікаво, що з цього вийде? На що здатен ось цей людський організм з його свідомістю, коли одну гілку його долі відтяти, іншу розпрямити горизонтально, пригальмувавши тим самим її розвиток, а третій дати повну волю рости, як хоче – які плоди дасть людина в результаті? Тобі ж здається, що життям твоїм то випадок часом керує, то власна воля, відтак і пнешся зо всіх сил щось утворити, щось звести, чи щось переладнати, все сподіваючись, що це ти сам вирішуєш власну долю.

І все ж таки, попри наявність Чиєїсь сили, світ наш став хитким, наче виноградний кущ під вітром, якого той Хтось позбавив опори: тимчасово, чи назавжди – ось що хотілось би знати. Бо нині непевність скрізь і у всьому: не тільки у світі, але й у нашому з Алісою новому бізнесі. Я таки прорахувався: збирати щотижня групи по шістнадцять бажаючих надзвичайно важко; за весь час нашого етнотуризму, попри всі мої ма́ркетингові маневри, більше сорока тисяч на місяць ніяк не виходить. Ще блогерство моє разом приносить загалом до чотирьох сотень баксів і це з урахуванням іншомовних сегментів Ютьюбу та Patreon, куди капає дещиця від щедрот наших шанувальників, правда, в той же час усе більше пересихає струмочок з блогу про лайфхаки – відеоблогінг це велосипед, на якому педалі треба крутити постійно, бо на інерції далеко не заїдеш. В кінці червня подали заявку на участь в грантовій програмі для УБД, тепер чекаємо: повезе, не повезе? Сума там не бозна-яка, а все ж допомога.

Власне, чого це я на фінанси скаржуся – тут, у Городі, мені позаздрить чи не кожен, бо всі ж мастаки рахувати чужі гроші. Колись, у Харкові, наш місячний бюджет складали майже три тисячі баксів, але ми вважали себе людьми небагатими. Тут нам із Алісою на прожиття з головою вистачає і п'ятиста, хоча, ніде правди діти, господарські витрати ладні зжерти вдвічі більше й не подавитися. Але віднедавна ми вирішили для себе, що вільний час, відпочинок та життя у власне задоволення це не менший капітал, ніж рахунок в банку з чотирма нулями і це єдина мета, якої варто прагнути.

Відтак, скаржусь я на інше, на саме життя, котре і на мить, як ти не намагайся, не дозволяє розслабитись: мало того, що весь час якісь неочікувані сюрпризи підкидає, на котрі мусиш реагувати, наче тенісист на корті, що на тренуванні відбиває м'ячі мало не щосекунди, так ще й форс-мажори трапляються – обставини непереборної сили, які ні об'їдеш, ні обійдеш, а мусиш повертати назад і шукати вихід з глухого кута. Де ж воно, те омріяне життя у власне задоволення? Доки ж нам оце крутити педалі, замість щодня голічерева лежати проти сонечка?!

Учора збунтувалася Клевеня. Була в суботу група і все пройшло начебто нормально, наче як завжди. Відвіз їх, повернувся й, виспавшись до ранку, отримав перед обідом завдання сходити в го́род, купити дещо до обіду. Якраз перед містком наткнувся на Гармашиху, котра вела свого вєліка з порожньою сумкою – з торгу верталася.

– Оце й добре, Глібе, що я тебе побачила! – вона єдина принципово не хоче звати мене Хлібом, хоча, можливо, то в її вустах "ха" звучить як "ге". – Значить так: як хочеш, а шоб тут, на Клевені, отих твоїх туристів бульше не було! Нащо воно нам здалося: приїде ціла рейма[76], кагал[77] тут влаштує – бігають, кричать, корову своїми селфами так замучили, шо вчора ввечері літру молока не додала!

Голос в Уляни Петрівни такий, що чують, мабуть, і в го́роді, а підсилений водою Клевені, він розноситься від містка направо й наліво: це вже дізнаються всі сусіди...

– Да як же так, Уляно Петрівно, – застуканий зненацька її непривітним тоном і такими серйозними звинуваченнями, я намагаюся опанувати себе, знайти якісь контраргументи і вдаюся до незграбних виправдань, – учора Вам усе подобалось, на моло́чці он як вторгували, рейма та, як Ви кажете, все до ґа́ндзура у Вас розмела, і тут на́ тобі! – дня не минуло, а Ви вже невдоволені. Люди до нас аж із самого Києва приїхали, мо' чого й не знають, дак і Ви ж Уляно Петрівно, коли в Києві буваєте, теж не в своїй тарілці почуваєтесь.

– "Вторгувала"! Да за моїм сиром, чи сметаною, й так на базарі така черга стоїть, шо не проштовхнесся! Ти ж просив – я, як родича, уважила. Ми тут без цього твого бізнесу жили, як у бога за пазухою – тиша да гладь, да божа благодать! А це навіз – бігають, кричать, собаку злять, теля лякають, корову нервують, дітям удень спать не дають – на-ащо воно нам таке?! Не треба!

– Еге! – чую я позаду й здригаюся: Хасточка, як завжди, підкралась, мов та ДРГ: – Еге, Улю, твоя правда! Привів до мене ту екскурсію: грядки потоптали – мусила й кукурудзу з квасолею вздовж стежки пересівать – страхоттє якесь! Вони що в тебе, грядок не бачили?!

Можливо, з однією прокуроршею в мене ще якісь шанси виправдатись і були, а з двома...

– Що тут у вас? – чую від паркану Гергеля: Марія-колобок, що зачаїла на мене зло через свого кота-абісінця, котрий утік до нас через надто вже збалансоване харчування господині, тепер почула запах свіжої крові й зараз підсилить сторону звинувачення. Ось вона – катастрофа! Весь так ретельно мною вибудований світ руйнується прямо на очах. Я ще не розумію всього масштабу цієї біди, але інтуїтивно вже відчуваю, що з-під моїх ніг ось-ось щезне опора і я провалюся в якусь безодню.

– У нас відучора не стало Тіночки, біленька така кішечка, – точно туристи забрали! – безапеляційним тоном заявляє з-за паркану Марія-колобок.

І тут вже моєму терпінню приходить капець.

– Тітко Маріє, – зриваюсь я на сарказм, спеціально звучи її тіткою, дарма, що вона старша від мене добре, коли на кілька років, – та ваша кішка тинялася вранці у нас попід хатою, котів шукала, бо нявчала не своїм голосом. Десь уже в кукурудзі жарять вашу Тіночку, аж гай шумить!

– Вона ще молода для цього! – з викликом, але і невпевненістю в голосі відгукується Колобок.

– Це вже кому як, – злорадствую я, – там на вашу молоду ціла черга вишикувалась.

– Ой! А можна я піду її пошукаю на вашому городі?

– Ще чого! Кукурудзу Агнеси Степанівни потолочите, – попутно нагадую я Хасточці її від мене залежність. – Ждіть, доки нагуляється.

І користуючись деяким сум'яттям, що виникло поміж обвинувачувальної сторони через ту Тіночку, я поспішно, хай і накульгуючи, чешу через місток до города, подалі від скандалу. Але відчуття катастрофи не відпускає, найголовніше, це ще не кінець, відчуваю, що будуть і друга, й третя серії, а відтак весь мій бізнес, вся моя концепція етнотуризму, побудована на принадах самобутності Клевені летить під три чорти – отакої! Я так розхвалював на Ютьюбі Клевеню, тутешній спокій, розмірене життя, автентичну кухню, воду, верби, солов'їв, а ці невдячні люди, темні, затуркані й відсталі від трендів цивілізації, замість радіти, що й до них уже тягнеться нитка прогресу й широкої зацікавленості їхнім способом життя, одразу ж ставлять перепони, закриваючись од світу, мов ті старообрядці, закуклюються в свій кокон, чортові ізоляціоністи!

Після обіду, вволю наскаржившись на Клевеню Алісі й у відчаї намисливши казна-що, пішов до Бальбів – а раптом і Люда відмовить мені? Та невже ж доведеться тоді вдовольнятися послугами Ольги Литвинець?! О-о, та наготує і нагодує!

Бальби зустріли привітно, але підозра мене так і не покидала, тож я, набравшися сміливості, сам розповів про інцидент – а набіса його тягнути?! Нехай зарубають моє майбуття тут і зараз, та й по всьому.

Люда тільки усміхнулася:

– Да то їм віжки під хвіст потрапили, буває. Сьогодні слухала астрологічний прогноз, сказали, що це день розбалансованості в стосунках і переходу до аналізу, практичності й здорового глузду.

У мене відлягло від серця, бо Люда це половина мого успіху. Аж тут, наче лящ посеред Десни вивернувся, абсолютно раптово встряг Сашко:

– Я мовчав, терпів, да раз ти сам почав, то скажу, як є. Нащо той Кау туристів твоїх на возі уздовж Десни катає, місця різні показує?! Вони ж скоро попруть сюди, як ота сарана. Років із двадцять назад як узяли кияни моду хати в Рогачах скуповувать, дак чоловік, може, й сорок оселилися. І почалося! Надувні моторки у всіх, гасають по Десні туди-сюди, спінінги тягають, а що по ночах там робили – один Бог знає: і сітки, й електровудки, й аквалангісти. Приїдеш відпочити, з вудкою посидіть, а вони моторками туди-сюди, туди-сюди! А тоді фідеристи пішли й наших тут навчили. Припруться, гепають по воді тими фідерами, кричать, на всю Десну перегукуються... Нічого не розуміють, що їм кажеш, ні тиші, ні спокою не цінують – дикі люде! А тепер ти їх сюди тягнеш – нащо?!

"І Сашко туди ж... Дурень я, сам на свою голову біду накликав."

– Ну чого ти? Тобі Десни жаль, чи що? Не розумію.

– Дак авжеж, що жаль. У нас крім Десни, лугу да лісу більше нічого й нема. Ну й Клевеня, само собою – права Гармашиха. У вас там по харковах да києвах театри, концерти, клуби нічні, гіпермаркети, а в нас одна природа. Вона для нас і театр, і картини в музеї, і нічний клуб, і гіпермакет із живою рибою.

– Вибач, але ж тобі ніхто не забороняє приїхати в Київ або Харків і піти в театр чи картинну галерею.

– Авжеж. Тільки спробую я там повестися не так, як прийнято – що буде?! Отож. Кашляну я в тому театрі, чи позіхну, чи висякаюсь не так, мене швидко на місце поставлять, селюком обізвуть, або ще й гірше. А ці, ваші, коли сюди приїздять, то все догори дриґом перевертають, кричать, гупають, сміття після себе лишають, готові всю рибу за раз вигребти. Вони ж начебто тікають з міста в тишу, а приїдуть – і на Десні творять своє місто. Бо іншого не знають, по-іншому не вміють. І вся різниця в тому, що Десна не театр, на Десні нікому над душею стояти і шикати, коли щось не так робиться.

– Ну, так навчи. Поясни їм у чому смакота – мені ж торік пояснив.

– Не хочу! Від тієї Десни, що мені, малому ще, батько показав, і половини не лишилося. Я десятьом поясню – може, троє з них і зрозуміють. А що це дасть, якщо цей десяток почне нахвалювать у Києві нашу природу? Он тобі показав, навчив, дак ти вже сотню сюди привіз, показуєш, бізнес на цьому робиш, бабло рубаєш. А як ці ще розсмакують – да наступного року тисяча сюди заявиться й Десні капець буде. Ні тиші, ні спокою, гори сміття, браконьєрство. З лісом те ж саме. Ні! Не заводь мене будь ласка, бо полаємось навіки!

Я дав задню, перепросив і з важким серцем поплентався додому.

Аліса заспокоювала, як могла:

– Нічого, – казала, – не накручуй себе, якось воно буде. В разі чого проживемо на мої – дауншифтери, врешті решт ми, чи ні?!

– А це до чого тут? – здивувався я.

– Ну як же? Раз уже перемкнулися на нижчу передачу, про високі заробітки треба забувати. Будемо вдовольнятися простими радощами: пляжем, грибами, свіжиною від Бальбів, а від грубки теплом. Любитися будемо.

Я одразу ж згадав захеканого горобця і важко зітхнув:

– Хочеш не хочеш, мабуть, доведеться перепілок заводити. Наливки робитиму, мухомори збиратиму, сувеніри з дерева робитиму. А там, дивись, і війна скінчиться, – сказав, аби Алісу заспокоїти.

Вночі не спав, думав. Крутився з боку на бік, зітхав і знову думав. Навіть не пам'ятаю, коли ще так важко було на серці – хіба що після тієї пам'ятної річниці нашого весілля – двадцять п'ятого серпня, сім років назад. Майже рік виношувати ідею, продумати все до дрібниць, улучити момент, коли зорі склались як треба – з нізвідки, мовби з неба, впав пасажирський бус – зібрати першу групу і досить вдало стартонути, та ні ж! – дуже вдало стартонути, з таким приголомшливим успіхом стартонути, й ось тепер усе це летить під три чорти через принципову незгоду тих, на кого й був основний розрахунок – чи ж це не удар долі?! Як я міг так жорстоко прорахуватися?

– Ти чому не спиш? – сонним-пресонним голосом десь уже під ранок спитала Аліса. – У тебе щось болить? – спитала й знову заснула.

Мені б її спроможність спати. Їй що? – у неї свій бізнес, точніше, ремесло. Воно й двох прогодує, коли не шикувати. Але ж є бус, за котрий мені платити ще півтора роки щонайменше, в тому числі й зимою, та навіть дощової осені, або під час весняної повені, живучи на острові Клевеня. Як би не йшли твої справи, тільки п'ять сотень зелених грошей щомісяця де хочеш, а знайди. Десять пасажирів – це minimum minimoro[78], після чого ця справа втрачає для мене будь-який сенс, бо неспроможна давати кошти на виплату буса, мого головного, або навіть єдиного, засобу виробництва, та придбання палива для нього. Головне – що тепер казати глядачам каналу? І далі розповідати про принади Клевені, яка навіть не хоче їх у себе бачити? Де я візьму щосуботи отих десять нещасних туристів, аби протриматися на плаву півтора роки і це за тієї лише умови, що моя коняка не зламається?!

– Чому не спиш? – вдруге поцікавилась Аліса і я не витримав, буркнув:

– Думаю...

– Про Клевеню?

– Угу...

Вона таки знайшла в собі сили повернутися до мене, зітхнувши, обійняти й покласти голову на моє плече.

– Думай краще про мене. Про нас, – її рука поволі помандрувала по моєму тілу.

За якусь хвилину я забув про все. А вже за пів години провалився у сон, наче наморений за літній день школяр.

Після любощів спав, як після маківки, – так баба Ліда нам казала, коли ми, малими, швидко засинали й міцно спали. Навіть не чув, як вранці встала Аліса і готувала сніданок, тепер своїм ремеслом займається. Прокинувсь, а настрій гарний, вчорашній розпач кудись відлетів, тож, перехопивши нашвидкоруч, вирішую оглянути свої володіння – як-не-як власник тепер. Під парканом Гармашихи пнуться до сонця п'ять виноградних стебелець, подарунок діда Пантьошки. Ще й по коліно не виросли, хоча панькаюсь із ними, як і з Діаною, здається, не панькався. "Не переживай, – сказав мені старий, – перший рік для них головне вкоренитися. Наступного року стебла нагонять, своє вузьмуть. А в двадцять восьмому, дивись, і посмакуєш."

Цього літа сад на минулорічний не схожий. Нав'язалося всього: і яблук, і груш, і слив – гілля гнеться до землі: хтозна що з ними й робити. На базарі продавати якось незручно, та й скрізь по Городу, за кожним парканом те ж саме: щось не віриться мені в успіх такої авантюри, як торгівля в Городі садовиною. Може, в Київ на "Лісову" одвезти, там поторгувати? Коли твоєму бізнесові отак підтинають крила на злеті, до чого тільки не вдасися, щоб копійку заробити... Малина, смородина, аґрус – то інша річ: в морозилку. Правда, вже ходять припущення й прогнози, що ця зима буде без світла взагалі, а, значить, майже для всіх і без тепла. За тепло ми не переймаємося, а от без світла доведеться всю заморозку пхати за обидві щоки. Утім, не це найбільша проблема.

Горо́д, Алісине царство. Пнеться, горека, за Хасточкою. Бачу: старається скільки сили є. Каже, що її горо́д ніби магнітом притягує. Такі ось метаморфози з моєю дружиною, котра ще п'ять років назад навіть чути нічого не хотіла про наш приїзд сюди. Правда, проти Хасточчиної ВДНГ Алісина городина вигляд має слабенький, але й засохнути нічого не засохло, бо доші йдуть. Дивися, ще й скуштуємо всього. Від моєї, вельми помірної, участі в городництві лише один позитивний результат – Гармашиха мовчить. Бо цьогоріч у нас із жуками конфузу не сталось: навчений життям, я пильно слідкував за процесом їх розмноження і город покропив на день раніше, ніж Уляна Петрівна, а потім одразу ж до неї:

– Ви що собі думаєте?! – багатозначно поставив питання ребром.

– А що?! – злякалась вона.

– Ви за своєю коровою світу божого не бачите. Жуки ондечки вашу картоплю доїдають, он що!

– А божечки! А ратуй мою душу! В'їрко, ти чуєш?! Я ж до об'їду дивилась, ще тульки яйця одклали...

Солодка мить помсти! Я змився раніше, ніж сусідкою була встановлена істина.

Тепер оглядаю наші з Алісою володіння – позаду наш сад, навколо наша городина, попереду, наочно демонструючи кривизну земної кулі, опускається до берега, порослого вербами, наше поле – справа засаджене Хасточчиним кукурудзяним лісом, зліва Гармашишиними кормовими буряками. Справжній лан. Солідно, нема чого й казати

"Чия земля? – Калитчина!" – зі школи ще лишилося.

"Шістдесят соток земельки маємо. І якої!" – по бабі Ліді пам'ять.

Хазяїн, бнах! Дожився. За один лише рік... Що ж тоді через десять буде?!

"– Дядьку Хлібе! Тітко Алісо! Ваші кози в нашому горо́ді шкоду роблять!!"

Одведи і заступи, як Хасточка каже! Дядько, тітка, кози... Тоді вже само собою і кухвайка, і гумові чоботи, й шкарпетки драні на п'яті – бо на нові двадцятку жаль, нехай ще тиждень поносяться. Цікаво, чи й ув Алісиній уяві інколи малюється така перспективка, чи це лише в мене?

Ну чого я оце бурчу, мов старий дід?! Краса ж яка навколо: синє небо, глибше від моря, куди не глянь – зелений світ милує око, тиша, особлива така, коли одні лише півні співають та лелеки клекочуть, бо солов'ї з рештою малих співаків уже замовкли, турбот у них багато, не до співів. Там далі ховається за вербами вода Рукава з червоними карасями. Чим не рай? Взяти б оце та й розчистити берег у кінці горо́ду, піску зимою навозити – мали б іще й пляж. А наше поле до самого горо́ду замість Хасточчиної кукурудзи засадити вербами, а поміж тих верб звести пару хатинок на палях – як ото біля Убуду[79] на Балі! Чим не ідея для раю?

Тільки... Працювати це буде хіба що три-чотири місяці на рік. А хто готуватиме, прибиратиме? Аліса навряд чи погодиться. Туристи ті щодня через двір наш будуть швендяти: туди-сюди, туди-сюди... Витребеньками своїми замучать – я вже встиг зрозуміти, що турист, який сплатив гроші за екскурсію, часом очікує від неї зовсім не те, що мав на увазі я, організатор, проте хоче отримати згідно своїх уявлень і це інколи значно перевищує твої можливості. Тому боюся, що через тиждень гості-туристи так задовбуть – ніяких грошей не схочеться.

Стій! А чому ж ти обурюєшся, що твої етнотуристи не подобаються клевенцям? Уяви собі, що це не ти, а хтось інший возить їх сюди і за три сотні гривень водить до тебе в двір, ніби ти з Алісою екзотичні мешканці якогось звіринця. Напевне, урбанотуризм теж користувався би серед провінціалів неабияким попитом: поїхати, подивитись, як живуть городяни, по квартирах походити, в шафи позазирати. Але що скажуть на це кияни, чи харків'яни, мені відомо достеменно. То яке ж я мав право зазіхати на приватність і спокій клевенців?! Коли абсолютно відверто із самим собою, то лише тому, що десь на самому денці мого мегаполісного "я" ще лишалося місце для зверхності й зневаги до провінціалів: мовляв, і вони самі, і спосіб їхнього життя прості та невигадливі, відтак, і жодних церемоній по відношенню до них не потрібно – йди, дивися, що хочеш, тим більше, за це ж грішми буде плачено! Так, ніби в житті все вирішують гроші, ну, майже все...

Дідько, в мене від сорому й щоки палають!

А хіба не правий Сашко Бальбо?! Десь році так в дві тисячі десятому поїхали ми сім'єю, утрьох, в Карпати, й дісталися загальновідомого озера Синевир. Я, вважаючи, що знаю природу, адже щоліта зростав серед неї, хотів насолодитися первозданними краєвидами, як писали про гірське озеро туристичні путівники. А побачив з оглядового майданчика геть зворотну картину. Мені здалося, що внизу перед нами лежав переможений старий велетень, Гулівер, який ще дихає, але вже неспроможний підвестися, й на нього з цікавістю зирять десятки, сотні ліліпутів, що не мають жодного уявлення ні про його життя, ні про його біди та бо́лесті... Від жалю до озера й того краю в мене перехопило подих і пропало будь-яке бажання там бути.

Гроші, ці кляті папірці й кружальця, без яких ми не уявляємо сучасного життя, вирішують тепер долю цілого краю – не одного, а багатьох, скрізь по країні, та що там по країні – по цілому світу! Знищення карпатських лісів чиниться заради грошей. І чиїми руками?! Місцевих: це їх долоні тримають бензопили й кермо лісовозів.

Зовсім недавно почув про нову біду Карпат – квадротури: повно бажаючих віддати кілька тисяч гривень лише за півтори години задоволення від всемогутності сучасної техніки. Хто, як не місцеві, власноруч гублять те, що мали би цінувати найбільше? Чи збагатиться хтось із них настільки, що рід його, діти й онуки, заживуть якісно іншим життям? Правда, тут іще все залежить і від розуміння людиною що воно таке, те "якісно інше життя" – навряд чи хтось із власників квадроциклів розуміє всю глибину цього поняття.

Або Рівненщина, "бурштиновий трикутник". І там ті ж руки – місцевих, за якісь, по суті, копійки нищать рідну їм природу – соснові ліси, нищать так, що квадротури в порівнянні з видобутком бурштину то невинні жарти трирічної дитини. Можливо, колись якомусь історику-досліднику вистачить снаги прослідкувати долі тих людей, цілих сімей, котрі наживалися на нищенні прабатьківської природи – хоч хтось із них здобуде в такий спосіб щастя добробуту на цілі покоління?! Чи нащадки їхні спроможуться хоч колись віддати так нахабно взяте родом в борг?

То чи маю я хоч мінімальне моральне право влаштовувати свій добробут за рахунок Десни?! Так, ніби мало в неї проблем і без мене. Що б сказали мені дід, прадід, якби змогли побачити таке моє ще майже невинне заняття? Здогадуюсь... Та, власне, мені детально розтлумачив це Бальбо. Жодного пустого слова – усі в десятку.

Клевеня стала для мене, для нас із Алісою, чимось на зразок вежі зі слонової кості – місцем умиротворення, де лікуються наші обпалені війною душі. Ми живемо тут у квайт лакшері[80] – без перебільшення. Лише той, кому довелося побути в наших шкурах кілька останніх років, здатен зрозуміти про що мова. Хтось дорікне мені, що я став егоїстом, провінційним жлобом, куркулем, який не хоче ділитися з мегаполісами своїм багатством – природою – як сто з хвостиком років назад українські селяни не хотіли задурно віддавати свій хліб більшовицьким продзагонам. Та як історик, я відповім на це просто: не хотіли, бо влада, що панувала в містах, не могла забезпечити їх продовольством, встановивши між містом і селом нормальні економічні зв'язки. Хто сьогодні хоче тиші, спокою й спілкування з природою, переїжджайте в провінцію, в маленькі містечка та села і матимете вдосталь квайт лакшері: чистого повітря, високого неба, пташиного співу, вранішніх туманів над водою, риби, грибів та ягід і тепла від пічки на дровах. Додам іще: й фізичної праці також – щодня, майже без вихідних. Але це природно: квайт лакшері ніхто, крім тебе самого, тобі не забезпечить і лише ти один знаєш що саме для тебе є тихою розкішшю.

За даосизмом зло має в собі частинку добра, і навпаки. Ця війна перевернула свідомість багатьох і деякі люди нарешті почали дивитись на провінцію не як на щось відстале й нецікаве, а як на тиху гавань, де можна сховатись від розбурханого океану зла. Добре було би, якби почався суттєвий зворотний рух – із міста в село: мабуть, таки настала пора віддавати борги, платити по рахунках минулого. Платити набутими в місті знаннями, скілами, ініціативою. Віддавати борги пам'яті свого роду, бо всі ми, як не крути, вихідці з провінції, тут наше коріння. За сто років сільське населення в країні зменшилось мінімум утричі: з понад восьмидесяти відсотків до не більше чверті. Якби українці берегли свою сільську спадщину, котра сьогодні позаростала бур'яном і вже валиться – ми були би в рази сильнішими й нас не лякала би так холодна зома у завмерлих без тепла і світла містах.

Не Десною єдиною багата Україна – річок, озер, ставків та лісів у нас доста: люди завжди селяться біля води. В провінціях і досі тримаються традиції минулих поколінь. Часом вони не менш цікаві та самобутні, аніж сіверянські. Ми дуже багата нація, тільки не здогадуємося про це.

– Ледве знайшла тебе, – замислившись, я навіть не почув, як підійшла Аліса, – ходімо, обідати вже пора.

– Клевеня права, – кажу вже під кінець обіду, – я не цінував її приватність. Доведеться корегувати програму турів: життя клевенців демонструвати більше не буду.

– А як же гастрономічна складова? Чи наш із тобою досвід дауншифтерів?

– Люда не проти й надалі займатися своїм хобі. Та й ти ж, сподіваюся, не відмовиш.

– Мені сподобалося зустрічатися з туристами. Серед них багато цікавих особистостей.

"Отакої!"

– Зранку телефонувала мені Софія Ансворт – пам'ятаєш, скульпторка з-під Києва, та, що одружена з британцем Олівером, а він фотограф і художник-гіперреаліст? – запитувала, чи не можна приїхати до нас поза туром, пожити десь тут тиждень-другий. Хочуть із чоловіком більш детально дослідити наш край і ширше вивчити місцеву кухню: їм дуже сподобались кулінарні витребеньки Люди.

"У Когось гарне почуття гумору і вміння спокушати людину..."

– І ти?.. – я запитально піднімаю брови.

– А чом би й ні? Можна було би виділити їм під спальню нашу залу. Чи переобладнати літню кухню під гостьовий будиночок. На крайній випадок можна й спальнею поступитися.

– Спальнею?! Від кого я це чую?! Чи мені сниться?

– Ну, Хлібчику-у-у! Я скучила за інтелектуальним спілкуванням...

"Дідько, виходить, наше спілкування на інтелектуальне не тягне?!"

– ...До того ж ми з тобою більше року гаруємо без відпустки. Ось послухай, як гарно все складається: ми запросимо їх на два тижні десь із двадцять другого серпня, це рівно через місяць; і самі з ними відпочинемо. Я від завтра попереджу своїх клієнток про відпустку. За цей час устигнемо підготуватися. Можна навіть санвузол в літній кухні встигнути обладнати. Обіди їм Люда готуватиме, сніданки й вечері вже ж якось ми з тобою...

"Ні, ну ви чули?! А я тут до чого?! Комусь хочеться якогось там надзвичайно інтелектуального спілкування, а мені через це щовечора стій біля мангалу?!"

– За місяць санвузол?! Жартуєш?

– Ніскільки не жартую! В тебе в цьому вже великий досвід. Чогось надзвичайного робити не будемо, по-простому все.

– Ти хоч уявляєш обсяги роботи? Вигородити всередині окреме приміщення, провести воду, вивести каналізацію, зробити електропроводку, покласти плитку, поставити сантехніку: та я ж не встигну. Головне – заради чого?!

– А ти подумай: по-перше, раз напружившись, вже матимемо надалі свій цілорічний міні-готельчик, а ми стільки про нього мріяли; по-друге, вони готові платити нам по сто баксів за день, якщо ми запропонуємо їм all inclusive з культурною програмою включно. Це більше, ніж ти за місяць заробляєш...

"Власне, певна логіка в цьому є... Звісно, сто доларів на день за двох із ночівлею, триразовим харчуванням і щоденною програмою екскурсій та розваг – це, здається, якось і дешево, проте спробувати можна."

– ...По-третє, якщо ми повозимо їх по Придесенню...

– Слухай, це вже занадто! Тільки якщо пальне за їхній рахунок.

– ...Переконана, вони погодяться. Мені здається, Ансворти цілком адекватні люди. Зате уяви, яка нам з цього буде вигода: ми отримаємо час і можливість самим безкоштовно, по суті, ознайомитись із тутешніми пам'ятками, різними музеями та етнолокаціями – піддивимося дещо, досвіду наберемось. Подумай сам!

– Ну-у... Це аргумент! Але переобладнати літню кухню за один лише місяць все одно не встигну.

– Я тобі допоможу! – Аліса аж палає ентузіазмом, ніколи ще не бачив її такою: от що творча ідея з людиною робить! – Кожен вечір до сну маємо три години додаткового робочого часу. І ти міг би попросити допомоги в Ігора: сам стільки з його музеєм провозився.

– Ти забула про наш канал. Сценарії, зйомки, монтаж, відповіді на коментарі. Клієнти, врешті-решт. А головне – де гроші на переобладнання взяти?! Ми ще не знаємо, чи отримаємо грант і коли саме отримаємо.

– Знімати відео можна буде про переобладнання літньої кухні. Заодно реклама міні-готелю вийде. А гроші в Осадчого позичимо! Віддамо з виручки за прийом Ансвортів.

– Ну й що тоді самим залишиться?! Хоча... І готельчик, і вивчення місцевих локацій в будь-якому разі будуть нам як бонус.

– Авжеж! Воно того варте, Хлібе. Нам треба шукати нові перспективи, бо цей етнотуризм, схоже, сезонний бізнес. Ось почнуться холоди, дощі, сніг – які там екскурсії?!

– Я й сам останнім часом думаю про це. Треба шукати ще якийсь підробіток: хоч бери та яблуками в Києві торгуй, або сувеніри з дерева роби. Ще думав запропонувати базарникам транспортні послуги – а що поробиш? Літня кухня могла би зимою добре нас виручати, якщо прорекламувати серед киян або харків'ян тиждень-другий відпочинку й відігріву. А, можливо, хтось захоче й на цілу зиму її орендувати. Півтори тисячі за добу, здається, навіть без харчів цілком прийнятна ціна. Швидше б уже з грантом визначилося: ми би за наступне літо ще три-чотири номери додали.

– Мені вже час. Я рада, що тебе переконала, – цьомнула, хвостом майнула і побігла до свого ремесла.

Сиджу тепер – голова обертом від всяких думок. Тим більше, що часу на розкачку, як минулого літа, немає зовсім: щонайбільше сьогодні до сну все має бути зважено, обраховано і остаточно розплановано. Я за рік із хвостиком таки чомусь навчився. Навіть не "чомусь", а дуже багато чому. Такі локації, як Клевеня, швидко вчать людину бути майстром-універсалом: уміти майже все робити власними руками, інколи – перший та єдиний раз у житті, причому часто без права на помилку. Важко? Раніше сказав би, що так; тепер є інше відчуття, слід визнати, до дідька приємне: відчуття впевненості у власних силах. І ще на додачу рішучість: надумав – тут же взявся і зробив. Сьогодні в мене віра у власні сили, як у майстра спорту по плаванню.

Прийшов час модернізувати ванний куточок діда Сергія. Ціна питання не така вже й висока: трохи дошки, пів куба мінвати, плита OSB – шість штук, стільки ж листів гіпсокартону, квадратів десять дешевенької плитки – тільки там, де вода, унітаз із бачком, умивальник, два змішувачі, світло, трохи кабелю – все! Ігора попрошу допомогти – там, де не важко. Кау позву землю копати. О, дідько, про цеглу на септик забув. І кришку на нього. Але ж сотні чотири цеглин лишилося від кесону, решту десь знайду, в мене тепер завдяки історичному клубу у Городі до пів ста знайомих набереться – допоможуть. Отже, завтра з восьмої ранку до діла!

Життя наше стало схожим на крос-кантрі: мчиш по бездоріжжю, вчепившись за кермо, й не знаєш що очікує тебе попереду за мить якусь – провалишся в яму, загрузнеш у багні, понесе тебе юзом на схилі, чи пеньок на шляху одірве колесо, або все ж таки дістанешся мети, на що й покладаєш усі свої сили. Етнотуризм наш вивертає на іншу якусь дорогу, певним чином легшу, але за цим губиться перша моя і, безперечно, благородна мета – зробити туризм прибутковим для цілого Города. Та от біда – не виходить. Люди не хочуть. Можливо, це іншим, тим, хто тут народився, проте виїхав, мій задум був би по душі, а от тим, хто лишився, зробив свій вибір на користь тихого, сонного життя в глибокій провінції, моїх ініціатив узагалі не треба, їм і так добре. То що мені лишається? Шукати компроміс; хоча, хтозна де і в чому його знайду. Але одне знаю точно: маю щось робити для цього краю, де моє коріння, як Осадчий це робить.

Буде етнотуризм; хтозна в якій формі, але буде. І це ж тільки початок. Головне, довести перспективність ідеї. Коли б усе так просто було, як малювалося спочатку – цим бізнесом усі навколо займались би. А ще ж є Історичний клуб; ідея його архіву, дослідження родоводів Города, горизонтальних зв'язків між його родами – та тут кандидатом історичних наук можна стати! Вистачило б тільки сил, часу й розуму.

Бо після всього, що бачив та пережив, пливти по течії вже не виходить. Результату прагну – щоб можна було відійти убік, подивитися і вдоволено, про себе, мовити: "Гарно вийшло!" От ще би якось це прагнення та й примирити, згармонізувати з нашими мріями про неспішний відпочинок, навчитися розподіляти між ними належний нам час...

А, можливо, наше життя це ніщо інше, як конвертація людиною відпущеного їй часу? Конвертація в дещо матеріальне, зриме, в слід по собі?

Коли так, то дай мені, Клевене, сил на це.

17.04.25 – 27.08.26.

Примітки

[1] Пячегод – "Пятілєтку за чєтирє года".

[2] Даздрасен – "Да здравствуєт сєдьмоє ноября!"

[3] Ревволь – "Революціонная воля".

[4] Кукуцаполь – "Кукуруза царіца полей".

[5] Наволока – тут: людина, що прибула з іншого краю, одним словом, "понаєхавшиє".

[6] Аутсорсинг – в бізнесі: залучення зовнішніх ресурсів для виконання частини роботи, яка не є основною для компанії-замовника.

[7] Зумери – так зване покоління Z, люди, народжені в період приблизно з 1995 по 2010 рік.

[8] Ботельйон – іспанський побутовий вираз, що перекладається як "пиятика на свіжому повітрі".

[9] Різновид іспанської сиров'яленої свинячої ковбаси.

[10] Невструйло (діалект) – ні на що не спроможна людина.

[11] Солобай (діал.) – людина, нездатна до праці, ледар, гультяй.

[12] Маньяна – дослівно з іспанської перекладається як "завтра". Національний філософський підхід до життя, який означає неквапність, неспішність у справах, спокій та незворушність.

[13] Буйна́ (місц.) – велика.

[14] "У лутку вибивати" – займатися дурницями, нічого не робити. Лутка – дверний або віконний косяк, також підвіконня.

[15] Рожаниці – дві особи слов'янської міфології, від яких за легендами пішло все живе на Землі.

[16] Рожаниці – персонажі слов'янської міфології, мати з дочкою, від яких, за легендою, пішло все жие на Землі.

[17] Треба – релігійний ритуальний обряд.

[18] Пачорра – лінощі, апатія (ісп.).

[19] Дифтонг – у фонетиці складний голосний звук, що складається з двох звуків, які зливаються в одне ціле (наприклад, оу, иу тощо). Одна з характерних ознак вокалізму діалектів північного наріччя української мови, передусім східнополіського говору.

[20] Санскрит – стародавня мова, що сформувалася в Давній Індії. Належить до індоєвропейської сім'ї мов; в українській мові й досі є чимало слів, які залишилися з часів санскриту.

[21] ДФТГ – добровільні формування територіальних громад.

[22] Ке фастидіо! – з іспанської: – Як це дратує!

[23] ВОП – взводний опорний пункт.

[24] Мальдіта сеа! – От чорт! (ісп.)

[25] СОЗ – Спільний Обробіток Землі, радянська абревіатура, що передувала назві "колгосп".

[26] Арістіпп Кіренський – давньогрецький філософ, який, сформулювавши принцип гедоністичного егоїзму, при якому особиста насолода вважається найвищим благом людини, вважається першим філософським прихильником гедонізму (від грец. ἡδονή – задоволення).

[27] Шула – дерев'яний стовп, до якого кріпляться хвіртка та стулки воріт.

[28] Парасит — "нахлібник, співтрапезник": у Давній Греції збіднілий громадянин, який заробляв частування, розважаючи господарів.

[29] Сурдинка – пристосування для деяких музичних інструментів, яке змінює тембр їхнього звучання.

[30] Себель – верховодка (діал.).

[31] Манда хуевос! – іспанська лайка, дослівно "Яйця!"

[32] Мойри – за давньогрецьким філософом Платоном Мойри це три сестри, богині людських доль і призначення, доньки божества неминучості Ананке.

[33] Трайбалізм – тут: групова відособленість та замкнутість, основані на родоплемінних або етнічних зв'язках, що супроводжується внутрішньою солідарністю або упередженістю до чужих груп.

[34] Язва – тут: уїдлива людина.

[35] Самадгі – глибокий стан медитації в індійських релігіях, що означає досягнення гармонії аж до об'єднання зі свідомістю, коли стираються межі часу, тіла й особистості, розчинення "я" в навколишньому просторі-часі.

[36] Кандидата в майстри спорту.

[37] Шули – стовпи, на яких тримаються ворота чи хвіртка.

[38] Шальована – обшита тонкими горизонтальними або вертикальними дошками-шалівками (не плутати з вагонкою).

[39] Мається на увазі до 1917 року.

[40] Кросна– ткацький верстат.

[41] ЛБЗ – лінія бойового зіткнення.

[42] Аутодафе – в середньовічних Іспанії та Португалії так називалася церемонія публічного виголошення вироку з подальшим спаленням на вогнищі людей, оголошених єретиками, або книг, які з точки зору Церкви поширювали єресь.

[43] Лафітник – маленька чарка.

[44] "Ремінгтон" – американська збройова компанія, виробник вогнепальної зброї.

[45] AR-15 –марка української автоматичної гвинтівки.

[46] Кесон – тут: підземний резервуар герметичної конструкції над сердловиною, призначений для розміщення в ньому насосного обладнання з метою подачі води.

[47] СОЗ – Спільний Обробіток Землі – перехідна форма господарювання від приватної власності до колективної (колгоспів).

[48] Торгсин (Торгзін) — "Торгівля з іноземцями": спеціалізована державна установа СРСР в 1931-36 рр., що займалась торгівлею за валюту або дорогоцінності. Під час Голодомору була інструментом вилучення останніх цінностей у людей за їжу в відверто спекулятивній формі.

[49] Скіл – інструмент, практична навичка.

[50] Небеди (діал.) – непогано.

[51] Тойгод (діал.) – минулого року.

[52] Сажок, саж – приміщення, загорода, в якій утримуються свині.

[53] Римське цивільне право – частина правової системи Стародавнього Риму, яка регулювала приватні відносини між громадянами. Стала основою для багатьох сучасних правових систем, зосереджуючись на користі та рівності сторін.

[54] Чудь бєлоглазая – вигаданий народ Росії, який, буцімто, жив у горах Уралу; є частиною фольклору комі-пермяків.

[55] Ху́цпа (з їдишу та івриту) — це виняткова зухвалість, нахабство, безсоромна впевненість у собі, що межує з цинізмом і паралізує опонентів. Це поняття означає настільки високий рівень нахабства, що воно виходить за межі моральних норм, часто поєднуючись із свідомим перекручуванням фактів задля власної вигоди

.

[56] Супернова – зоря, що раптово вибухає і багаторазово збільшує свою яскравість.

[57] Компіляція –тут: створення тексту з використанням чужих матеріалів без глибокої переробки. Неоригінальний, несамостійний твір, праця, побудована на використанні окремих фрагментів чи ідей інших творів, поєднання в роботі свого й чужого доробку.

[58] Фільонка – у меблярстві тоненький щиток, вставлений в рамку меблевих дверцят.

[59] Рейер – інструмент для грубої токарної обробки деревини.

[60] Семиділ – тут: майстер, що вміє робити сім справ одразу.

[61] Шула (ушула) – стовп.

[62] Прасол – той, хто скуповує по селах худобу, ріже її і продає м'ясо.

[63] Бодегон (від іспанського "корчма", "комора", "кухня") – жанр іспанського натюрморту в стилі барокко.

[64] Qué asco – Як це огидно!

[65] Арістіпп – давньогрецький філософ, засновник гедоністичної етики, згідно з якою мета людського життя полягає в задоволенні й насолоді.

[66] Адактофобія – страх бути вкушеним собакою.

[67] Гуральництво – виробництво горілки.

[68] Прасоли – торгівці свиньми, гутники – виробники предметів зі скла, гуральники – виробники горілки (хлібного вина).

[69] КВЖД (абревіатура російська) – Китайськ-Східна Залізниця. З'єднувала місто Читу з Владивостоком, проходячи через територію Китаю (північна Маньчжурія).

[70] Часик – Часів яр.

[71] Обценьки – шевський інструмент: кліщі, якими шкіру чобота натягували на копил.

[72] Lifelong learning – англ.

[73] З латинської : "Поки дихаю, сподіваюся".

[74] "Попри все сподіваюся!". Назва вірша Лесі Українки.

[75] Мар Белла – молодіжний пляж Барселони з невимушеною атмосферою.

[76] Рейма – велика група, збіговисько.

[77] Кагал – тут: шум, гармидер, безлад.

[78] Найменше з можливого (лат.)

[79] Убуд – населений пункт на індонезійському острові Балі, всесвітньо відомому курорті.

[80] Quiet luxury ( англ) – тиха розкіш, тихий статус.

Клевеня

Володимир Ворона

Частина перша.

Дауншифтер і чистий четвер.

Страсна п'ятниця.

Великдень.

Роздуми.

Дід Пантьошка герой.

Рая.

Всевидяче око Клевені.

Завоювати жінку.

Жуки народилися!

Де ми були, як Зеликові кози дохли.

Рибальська наука.

Івана Купала.

Що таке самобутність.

Частина друга.

Скарби.

Дощ і мотлох.

Ділові люди.

Повнота життя.

Врожай і Достоєвський.

Свіжина.

Філософія кінцугі.

На хазяйстві.

Кінцугі, апсайклінг і спадщина.

Храм. Гедоністи.

Прованс де ля Укр.

Святки.

Ще не вмерла…

Історичний клуб.

Весна.

Річниця.

Побажайте нам успіху.

КЛЕВЕНЯ

Поїхали, відпочинеш душею.

Замість епілогу.

Примітки