Багато років подорожую Карпатами. Щоліта буваю неподалік Рахова, зупиняюсь у приватній садибі. Тут знаю багато місць де ростуть гриби. Я виріс біля лісу, гриби всякі збираю, навіть такі, які деякі люди в руки бояться взяти, а грибні місця часом нюхом чую. Я далеко не найкращий збирач і знавець грибів. Серед моїх знайомих є такі, що їм в учні не годжуся, але в Карпатах, де сила-силенна білих грибів, де за іншими грибами ніхто не нагинається – почуваю себе спеціалістом. Цього літа, в час моїх відвідин Рахівщини, грибів майже не було.
Питаю в місцевого літнього чоловіка, Ореста, який тимчасово стає влітку моїм сусідом, і полюбляє розпитувати мене про столичне життя:
– Гриби в лісі є?
– Нема-нема… можете й не йти, місяць назад трохи вискочили, то люди брали, а зараз і духу грибного не чути.
– А я таки спробую, може шось попадеться на очі… Може хоч козариків зо два найду.
– Та йдіть собі, як вам так вже хочеться, але коли наші місцеві нічого не знаходять, то вам, нетутешнім, і ловити немає чого, тільки час згаєте. Краще на пиво махніть чи на воду нашу мінеральну, як всі приїжджі, більше толку буде!
На Рахівщині на підберезника-бабку кажуть: козарик. Минулого року я цих козариків наносив стільки, що не мав куди дівати, роздавав наліво й направо, хазяйка моя насушила собі на цілу зиму, казала, що на Коляду мене згадувала, коли грибну юшку варила до святкового столу.
Заходжу на базар – теж грибів немає. А так хочеться спробувати грибної смаженини. Мене тягне заглянути-обдивитися знайомі непримітні місця, де раніше чекала удача. Беру в руки міцну палку й сунуся до лісу. Спершу – геть нічого, а там дивись – дві сироїжки сховалися під листям, далі моримухи попалися на очі, козяча борідка, парасольки, оленячих кілька знайшов… Так, від дерева до дерева, від ямки до горбика – уже й невеличку торбинку наповнив. Раптом чую сильний неприємний запах, схожий трохи на трупний. Ага!.. Десь поряд гриб-веселка, це від нього такий сморід. Ось і він!.. Вже підгнилий. Треба поритися в землі коло нього й знайти невелике кругле біле яйце, саме його можна їсти. Веселка вважається цілющим грибом, якому приписують чудодійні властивості. Пробував їсти його сирим – нагадує чимось смак шкіри кокоса. Цей раз веселку не беру – боюся всіх гостей у нашій садибі розігнати, ще подумають: хтось поблизу дуба врізав від цілющої води. Чого доброго – розгоню всіх відпочивальників.
Коли вернувся донизу, в Ореста очі полізли на лоба:
– А де то ви таке? А як то ви вмудрилися? А шо то ви там назбирали?
Чоловік заглядає в мою торбину й починає здивовано чесати потилицю:
– То є не гриби, я вам скажу, ніц не є гриби! Викиньте зараз же, бо втруїтеся! Такого їсти не можна, я вам скажу! Скільки живу на світі – таких грибів ніхто не збирав! Викиньте! Ви, я бачу людина городськА, в цій справі, мабуть, не дуже файно смичете, то послухайте мене старого, викидайте!
– Добре (легко посміхаюся), я подумаю!
Розумію сусіда, догадуюсь як він мислить: як може городськА людина в грибах петрати? Вона ж має лише заморожені в супермаркеті купувати.
На другий день сусід зустрічає мене наче мольфара-чародія, який на грибах знається. Очам своїм не вірить, що я живий. Моя хазяйка зранку повідомила йому, що гриби я на вечерю засмажив і з'їв. Орест вигукує до мене:
– Тепер нізащо не повірю, що ви в столиці живете, де суцільна забудова! Шоб так у грибах петрати, треба коло лісу жити!
– А я й жив, тільки колись… давно-давно…Та й тепер лише працюю в столиці, а живу
в передмісті, з лісом трохи бачуся.
На другий день приношу повну торбу косариків, хвалюся перед сусідом, ловлю його завидки й розкошую від слави вдалого грибника. Зранку випадково підслуховую, як сусід настановляє свою внучку Ганичку – дівчинку років десяти:
– Біжи, Гиничко, навзирці за тим дєдьком, підглянь: де то він тиї гриби збирає!
Ганичка вичікує, доки зберуся до лісу, а далі лупашить за мною так – в мене аж в очах рябіє від її швидких ніг, коли оглядаюся. Де там від такої сховатися!
Що маю робити?.. Кличу дівчинку до себе й показую грибні місця. Вона бігає між дерев, зриває козарики, наче коза попасом, наповнює свою торбинку й біжить донизу, в село.
Я ще довго броджу лісом, але грибів чомусь більше не знаходжу.
Вертаюся трохи засмученим до свого тимчасового пристанища.
Сусід бачить, що я сьогодні впорожні, голосно й радо мене зустрічає:
– Шо?.. Невдача?.. Ха!.. А моя Ганичка повну торбу принесла, за якихось двадцять хвилин справилась. Воно, знаєте, місця треба знати. То вам не в жмурки гратися, з нами, місцевими не потягаєтеся!