Як затримати грабіжника (збірка)

ГУМОРЕСКИ

Як упіймати таксі

Упіймати таксі не легше, ніж ліквідувати апен­дицит.

— Куди це так рано? — зустрічає вас сусіда на східцях біля поштової скриньки. — Чи не на зарядку бува? А може, бігаєте, ха-а, ха-а, від інфаркту?

— На операцію, — одказуєте ви з виглядом лю­дини, якій до цього не звикати.

— На операцію?! — зводить він здивовано і за­гадково брови. — Цікаво?! — каже він, хоч ви зна­єте, що тут цікавого дуже мало. Принаймні, так вам здається, і, як ви згодом переконаєтесь, це справді так, але не забігатимемо наперед. Ви тим часом намагаєтесь надати своєму обличчю вигляду байдужості і спокою моря після бурі.

— І це ви так спокійнісінько говорите? — допи­тується сусіда.

— А я не боюся! — піднімаєте голову на належ­ну, як вам здається, висоту.

— Я це бачу по вас, — каже сусіда, імітуючи перед вами і свою щирість. — Ви самі? Без швид­кої допомоги?

— Доберемось на таксі, — вже зовсім по-геройськи говорите про себе в множині, і це, очевидно, дає сусідові підстави думати, що ви таки не самі, а вас мінімум двоє. Його це начебто заспокоює, і він починає давати вам останні настанови і вказівки.

— Головне тримайте себе сміливо, — підкреслює він. — Сміливо і незалежно.

""Сміливо" — це почуття мені знайоме", — думає­те про себе ви. Знайоме і зрозуміле, але до чого тут "незалежність" — це аж ніяк не вкладається в голову, тому кажете:

— Я приготувався до найгіршого, — ви дивитеся йому прямо в очі, певні того, що зовнішній ваш вигляд підтверджує це.

— Я не про операцію, — ще спокійніше відпові­дає сусіда. — Я про таксі. Бо в цій справі, якщо ви хочете своєчасно добратися до лікарні, треба діяти сміливо й оперативно. Сівши у кабіну, ведіть себе незалежно, так, ніби ви самі щонайменше директор таксопарку або перший його заступник. Якщо вам навіть пощастить машину зупинити —це ще не все. Може вислизнути. Тому, не кажучи ні слова, хапайтесь за ручку дверцят, відчиняйте їх і сідайте. Питатиме: "Куди?", кажіть: "Уперед!", а там, мовляв, побачимо. Дайте йому зрозуміти, що хазя­їн машини ви, а не він. Раджу взяти для цього діла карту...

— Карту? — дивуєтесь тепер уже ви. — Яку?

— Карту міста. Водій обов'язково вас запитає, куди поїдете і де та лікарня. Тикніть його носом в карту і покажіть найкоротший маршрут, ніби вами розроблений ще дома. Наше розкидане місто — це вам не компактний Париж чи станція Козятин. Як ви на це дивитеся?

— Я думаю, — мовите ви, думаючи якраз не про це, а про щось зовсім інше, очевидно, не зв'язане ні з картою, а тим більше з Парижем.

— Так що, винести? — питає він. — У мене одна карта випуску шістдесятого року. Масштаб 1:4. Вона доступніша, але не всі зазначено вулиці, а друга — найновіша — сімдесят третього. Розкла­дете на колінах і вдавайте з себе іноземця. З кар­тою він ніколи не подумає, що ви тутешній.

"Чорти б тебе забрали з тією картою і з "домаш­німи"" іноземцями", — лаєтесь в душі ви, дивлячись на нього так лагідно, як на брата, тільки в очах ще більше теплоти і вдячності.

— Ні, ні, дякую, — інтелігентно розкланюєтесь з таким виглядом, ніби ваша щирість у ці хвилини досягла найвищого апогею. — Я чудово знаю місто й без карти. А крім того, знаєте, перед операцією ми всі трохи забобонні. Не хочу вертатись.

— Ну, як знаєте. Але я вам скажу: карти на во­діїв впливають.

"Як червоне на індиків", — подумки відповідаєте ви і думаєте: "Чого він до мене причепився? "

— Як ви збираєтесь зупиняти таксі? — продов­жує сусіда і робить крок вперед, але зовсім не в тому напрямку, в якому б вам хотілося.

"Йди ти, чоловіче, додому, — ледь не зірветься у вас фраза, що повисла на кінчику язика, як квітне­ва бурулька на ринві. — Я зомлію від тебе і від твоїх консультацій".

— Підніму руку, — ледь стримуєтесь ви, щоб ще раз не посміхнутися йому і, вибачившись, делікат­но послати його додому переглядати невибрану звечора періодику.

— Яку руку?

— Праву! Ліву! Яке це має значення? — почина­єте втрачати рівновагу і витримку.

— Е-е, бачу, ви з таксистами не часто мали справу. Найкраще піднімати пальці. Один, два, не більше. І подалі від гурту. Будь-якого. Хай ду­мають, що ви самі їдете. У чотирьох не стійте. Так­систам це не вигідно. Особливо тим, які збирають­ся в кооператив вступати чи аліменти платять. Не­ма "навару". Я цю братію знаю. Сам десять років працював, за що, як кажуть, і вигнали, — без під­робки під щирість посміхається він.

— Кахи, — прокашлюєтесь ви, але він вашого натяку не розуміє і продовжує.

— Скажіть, у вас при собі п'ятірка є? Однією купюрою?

— Припустимо.

— Чудово. А дрібні?

— Ну?!

— Що "ну"? Є чи нема? Це дуже важливо. Не­ма, я позичу. Повернетесь, віддасте. Надіюсь, не­складна операція?

— Рядова.

— Ну, тим більше. Так от слухайте: п'ятірку — однією купюрою, берете отак між двох пальців, — він бере в руки конверт і демонструє, як слід три­мати п'ятірку, — і розмахуєте нею, як жезлом чи прапорцем. Перед носом водія, коли він трохи при­гальмує, щоб роздивитися, що ж у вас все-таки в руках. Сідайте і їдьте. А тоді вже, коли приїдете, п'ятірку ховайте туди, де її ніколи жінка не знаходить, а з ним розраховуйтесь отими дрібними і кажіть "привіт". Це на таксистів дуже діє. Якщо жбурне вам услід мідяки, назвіть його якимось медичним словом. Воно часто в психолікарнях вживається. І ще одне...

— Вибачте, — не витримуєте ви і робите крок вперед. Він робить те ж саме і хапає вас за пе­тельки. — Іще одне слово, і я вас відпускаю. Менше отих інтелігентних штучок: "дуже прошу вас", "будь ласка", "дорогий товаришу". Йому дорогі не слова... Повірте мені. Таксисти в школах для благородних дівиць не вчились. Надіюсь, ви теж? Вони вишуканих манер не полюбляють. От і все. Бажаю успіху, — відкручує для чогось він у вас на піджаку ґудзика і, стукнувши себе по самому центру чола, майже вигукує, — мда-а?! А яка операція?

— Апендицит, — скривившись і двічі оглянув­шись на всі боки, тихо кажете ви.

— Ви мене насмішили. Нема нічого легшого, ніж мішок пір'я і операція апендициту. На другий день бігав. Це я, — гордо він тикає себе в груди. — Не бійтесь. Тільки по дорозі до лікарні заскочте у гастроном, візьміть чвертку і... Без закуски. Навіть не почуєте, як виріжуть. Єдиний недолік — хірурги цих операцій не люблять. Не приносить вона їм слави. Дрібна, як однокопієчна монета. Нема резонансу. Хірург, як і воїн, повинен бути овіяний ле­гендами і славою. Інакше той хірург — не хірург. Ну, тримайтесь, — каже він і подає вам для цього руку і по-студентсько-мисливському бажає: "Ні пуху, ні пера!"

Таксі ви все ж упіймали. Як? Я не можу взяти на себе таку сміливість кваліфіковано порадити, як упіймати таксі. Це не піддається описові. Для мене особисто це те ж саме, що упіймати голими рука­ми живу антилопу чи барса, перед цим не пальнув­ши по ньому чи по ній з рушниці або з пістолета з спецзарядом, який не шкодить, але присипляє. Таксиста цим не візьмеш. Таксиста поки що беруть чимось іншим, бо, як мені відомо, їх все-таки інко­ли ловлять і їздять навіть до того місця, куди вам потрібно. Яким методом — важко описати. Оче­видно, якимось відомим лише вам.

Ви все ж у лікарню потрапляєте (того ж дня, перед цим роблячи по місту декілька великих пе­тель, які водій називає об'їздами).

— Ви що, перед операцією мене знайомите з ар­хітектурними пам'ятками міста? — делікатно ці­кавитеся ви, але таким тоном, щоб він вас на півдорозі не викинув.

— Не тільки архітектурними, — відповідає так­сист тим тоном, який нахабним не назвеш. — Не тільки архітектурними, але й історичними. Оце, на­приклад, знаменита Київська Софія, — посміхається він.

— Так недовго і на Байкове.

— На Байкове довго. Воно на протилежній сто­роні, — не втрачає гумору водій. — Але ви не хви­люйтесь. У нас все одно швидше, ніж на швидкій. Бажаю успіху! — каже він, подаючи замість здачі руку, і, по-асовськи розвернувшись, показує вам стоп-сигнал.

"А сусіда мав рацію. Троячку потрібно було та­ки розміняти", — хитаєте головою ви, і опиняєтесь на території лікарні, на якій побачення дівчатам, як правило, не призначають.

●

Як затримати грабіжника

Нема нічого простішого, як провернути цю опе­рацію. Особливо, коли той грабіжник забрався у дім і застав вас на місці. Правда, це так рідко трапляється, бо число грабіжників так різко змен­шилося, що коли ви телефонуєте до міліції, вам часто кажуть:

— Цього не може бути?! Серед білого дня! У вас у кімнаті? І ви так спокійно говорите? А-а, ви його затримали?! Все зрозуміло. Так чого ви ото дзвоните? Ведіть його в найближче відділення. Мо­жете привести й до нас. Ми хоч на нього подиви­мося. Цікаво, що він у вас узяв?

— Нічого, — кажете ви.

— Та який же він грабіжник?! А-а, не встиг. Все одно приведіть.

Як бачите, до грабіжників інтерес проявляє на­віть міліція. Бо що не кажіть, у наш славний час грабіжники й справді такі ж рідкісні істоти, як мамонти чи динозаври.

І все-таки, як же їх затримувати, коли вони вам потраплять до рук? Для цього, перш за все, гра­біжника треба підстерегти і аж тоді вже затриму­вати. Якщо ви сидите дома і хтось раптом вам у шпарку дверей встромляє ключа, не підіймайте од­разу галасу, не бийте вікон, не вискакуйте на бал­кон і не кричіть "Караул, рятуйте!"

По-перше, грабіжник, почувши, що ви так репе­туєте, може несподівано хряснути дверима, і ви його не тільки не затримаєте, але навіть не поба­чите. По-друге, може до вас підійти ззаду, взяти за плечі і сказати:

— Петю, це я. Чого ти так злякався?!

— Це ти, жінко?! А я думав... — вимовляєте ви, згадавши, що це й справді могла бути ваша дру­жина, і опускаєтесь, як підкошений косою, на її руки.

Отже, домовилися: по-перше, ніколи не кричіть. По-друге: ніколи не думайте про грабіжників передчасно (у страху очі великі). По-третє: купіть рушницю і чекайте. Як тільки почуєте, що хтось встромив ключ у ваш замок, зведіть негайно курки і займіть відповідну позицію: сховайтесь за холодильником, за диваном, за добре оббитим кріслом або забарикадуйтесь тумбочками з-під телевізора й білизни і чекайте.

Як тільки крадій зайде в коридор, негайно вису­вайтесь і спочатку покажіть йому рушницю, а тоді вже себе, але наполовину. Після цього накажіть йому ввімкнути у коридорі світло (щоб вам краще видно було), а тоді нехай добре за собою зачинить двері. Наказувати маєте таким тоном, щоб він у ньому відчув металеві струни й помітив інші озна­ки твердого металу, типу нержавіючої сталі, штуч­ного алмазу тощо, але ні в якому разі — тремтін­ня в голосі чи заїкання.

— Тепер, хлопче, повернися до мене спиною, а пикою (з грабіжниками можна не церемонитися) до стіни і підніми повище руки... ще вище. А то ноги поперебиваю.

— Та ви що?! — несподівано заявляє непроха­ний гість. — Киньте рушницю. Вислухайте мене...

— Ану припини розмови! Ти мені зуби не заго­ворюй. Не оглядайся. Ще одне слово і голова — решето. Я вас знаю, субчиків...

Після цього рушницю берете в ліву руку, в пра­ву телефон і набираєте номер.

— Алло! Міліція!

— Та послухайте спочатку мене! — перебиває вас грабіжник. — Киньте трубку і опустіть рушни­цю.

— Я уже стріляю, — кажете ви і чуєте в трубці:

— А куди це ви там стріляєте?

— Міліція?

— Так міліція.

— Я затримав грабіжника...

— Та послухайте, — благає вас грабіжник.

— Мовчать! — кричите ви в трубку і водночас до грабіжника.

— Що у вас там трапилося? — сердиться по той бік трубки сержант.

— Негайно виїжджайте. Затримав злодія. У квартирі 12, будинок 36.

— А як ви там опинилися?

— Я ж хазяїн квартири.

— А-а! — каже сержант. — Ну гаразд, їдемо.

Якщо ж сержант несподівано кине трубку, по­радивши привести грабіжника до них, бо в міліції і так штат малий, то не кричіть у трубку:

— Так ви що, не приїдете?

Не кричіть і не кидайте ні трубки, пі рушниці і не вискакуйте на балкон. Є інші методи. Перший: примусити злодія відчинити двері і зачинити їх з протилежного боку. Другий: зробити вигляд, що ви збираєтесь його обшукати, підійти майже впритул до нього, а тоді ривком відчинити двері і вискочити з криком "караул" на вулицю.

— Слухайте, товаришу сержант, а якщо я його пристрелю на місці, мені за це нічого не буде?.. Ні­чого. Так чого я з ним буду собі морочити голову. Ясно. Я вас зрозумів. Він вліз до мене в кварти­ру... Нападав, я оборонявся. Є така стаття. Ага-а! Значить, можна. У кримінальному кодексі. Яка? Яка стаття? Ага-а, частина друга. Чудово... Але послухайте, він плаче. Хто він? Бандит плаче. Не вірити жодному слову... і сльозам. Гаразд і я так роблю. Куди ви радите цілитися? Не в голову? Чому? А, в спину! Зрозумів. Менше шансів промахнутися...

— Ради бога, відведіть рушницю...

— Слухайте, сержанте, він кричить "ради бога". І я йому так кажу: "Ми в бога не віримо. Ми атеїсти". Так ви радите перебити ноги? З лівого дула? Ану, стули ноги, а то розкарячив їх, як на па­лубі. Слухайте, він серйозно плаче... Артист! Де там артист?! Не кожний артист так легко видавить сльозу... Під ним уже мокро... Сльози так і ллють­ся, як з поливальниці... Ви радите не звертати ні­якої уваги... Підбити, якщо не чинить опору... А якщо вдарити по руках? Вони добре освітлені. Та й тоді він мені нічого не зробить... Можна... Спасибі. Я так і роблю... Господи, він уже впав і лежить. Товаришу сержанте, він лежить, накривши руками голову... У голову не стріляти? По лежачому не б'ють? А як дублетом... по ногах? Ноги він піді­брав під себе. Під самісінький живіт підтягнув. Одне тільки відоме вам місце видно. А в мене в патронах не сіль... Два вовчих жакани...

У цей час у коридорі лунає дзвінок. Ви полегше­но зітхаєте. Хтось знову встромляє ключа в шпар­ку.

— Дружина, — радісно і облегшено шепочуть ваші уста.

Нарешті вона входить. Ви спочатку їй назустріч висовуєте своє бліде обличчя, намагаєтесь щось сказати, але у вас нічого не виходить.

— Що це за барикади? — вносить вона розряд­ку, дивлячись на себе в дзеркало, а тоді вже на ле­жачого грабіжника. — Знову набралися до чорти­ків...

Ви ховаєте рушницю і кажете:

Ану, жінко, перевір у нього кишені...

— Ще чого не вистачало?! Я по твоїх ніколи не лажу...

— А може, в нього там пістолет чи ніж індійсь­кий. Я його затримав...

— Хто? Оцей? — перевертає жінка грабіжника лицем до себе.

Ви заплющуєте очі. А що, як зараз вхопить її за комір і, прикрившись нею (а нею можна прикри­тися таким і двом), візьме і вискочить на вулицю. Тоді шукай вітру в полі.

— Так це ж Семен Петрович, — пізнає дружина. — Із сусіднього парадного.

— Помилився парадним, — ледве каже Семен Петрович. — Вибачте. А чоловік ваш...

— Нічого, нічого. З ким не буває, — каже дружина. — Тепер же будують... Коробки... Як близнята... Хоча б зафарбовували в інші кольори. А вза­галі то треба менше пити...

Він піднімається, тісно стуляє ноги і каже:

— Пробачте, будь ласка. Мало того, що поми­лився парадним, а ще й ключ до ваших дверей пі­дійшов. Ви нічого поганого не подумайте...

— Гаразд, гаразд, — проводжає його до дверей дружина. — А може, до вечора пересиділи б у нас?! Просушилися б...

Спасибі. Я уже дома...

— Це він від сліз, — кажете ви, коли за ним зачиняються двері. — Так ридав, як поранений заєць. Ніколи не думав, що є такі боягузи... Не міг одра­зу сказати, що він сусіда. Ти, жінко, коли-небудь чула, як зайці на полюванні плачуть? — цікави­тесь ви, ставите заряджену рушницю в куток і пос­пішаєте на кухню, щоб заглянути в жінчину гос­подарську сумку: "Цікаво, що ж вона сьогодні з і астроному принесла?"

Але це вже зовсім інша тема.

●

Як поводитися на новосіллі

Як тільки ви переступили поріг квартири і вру­чили хліб, сіль та сільничку господарям, не роздя­гаючись і не роззуваючись, негайно прямуйте у квартиру. Якщо вам по дорозі потраплять під руки двері — з силою їх не смикайте. З двох причин.

Перша: у ванній кімнаті хтось може сидіти;

Друга: ви можете відірвати ручку.

Одне слово, вам може стати, як ваша дружина каже: "Ах, як незручно".

Щоб не було отого "Ах, як незручно", ви, ле­генько поторсавши за одні двері, потім за інші, питайте:

— Тут у вас що?

— Туалетна.

— А тут?

— Ванна?

— О-о! Так у вас ці штуки окремо?

— А у вас що, разом?

— Та й у нас окремо, — ви відчиняєте навстіж двері і продовжуєте, звертаючись до господаря, — і це ще ти незадоволення? Ти подивися, яка тут розкіш. Які кольори. Раковина голуба. Ручка кулькою. Світло-зелена. Не те, що у мене. Весь час за мотузок смикаєш, обривається. Уже дрота­ми скрутив. А тут, як у кабіні суперавтомобіля. Тільки сиди і на педаль натискуй. Чого тепер тіль­ки не попридумують?!

Ви зачиняєте двері, проходите далі, кажете ко­ротеньке "Здрасті" малознайомим типам, які теж, очевидно, якесь мають відношення до цієї родини, і прямуєте в кухню, хоч вас туди ніхто й не запро­шував.

— Яка кухня! — висить у вас на кінчику язика, але вам назустріч виходить сивоголова жінка.

— Це моя мама, — каже вам дружина товари­ша. — А це мій тато з своєю сестрою, — заводить вона вас до вітальні. — А це її діти: син і донька.

— Дуже приємно, — посміхаєтесь ви. — Я й сам одразу здогадався, що ви Раїна мама. Дві копії...

— Я — Вадикова мама, — поправляє вас жінка

— Тепер ви для обох мама. Рідна. Найрідніша, — не розгублюєтесь ви. — Я вас сердечно вітаю! Вашим дітям просто пощастило. Який район! Яка кухня! Ванна! А квартира! Мало сказати, яка квар­тира?! Божественна квартира! Скільки простору! — вигукуєте ви одне окличне речення за другим, пе­реходячи з однієї кімнати в іншу в супроводі свити родичів і тих, хто в останні хвилини приєднався до вашого товариства. — Який краєвид, — наближа­єтесь до вікна. — Де сучасні Куїнджі і Рєпіни? Шишкіни і Васильківські?!

— Правда, вам подобається? — запитує вас гос­подарка.

— Вона ще питає? Ви чуєте, мамо, — звертає­тесь ви до Вадикової мами так, ніби ви теж її син, але від іншого батька. — Вона ще сумнівається в моїх словах.

— Ну, що ви! ? Хіба ж я сумніваюся! Я тільки хочу, щоб ці слова ви сказали при Вадикові.

— Я ці слова можу повторити навіть при голові міськради, — войовниче заявляєте ви.

— Скажіть при Вадикові. Він уже мене загриз. Тільки й чую "Для чого ти тут квартиру взяла?". Скажіть при ньому. Дуже прошу вас. Ви ж това­риші, — тягне вас хазяйка назад у коридор, туди, де сам господар поспішно забиває останнього цвя­ха для вішалки прямо в стіну.

— Вадику, ти чуєш? — звертається вона до чо­ловіка, тримаючись за ваш рукав.

— Чую, чую, — скептично бахкає він по тупій голівці іржавого вухналя. — Тупий, погано зала­зить та ще й гнеться, — каже він, повертаючись до вас і витирає з чола піт. — Так, кажеш, квар­тира непогана?

— Просто божественна! На перший погляд така, як наша. Але це тільки на перший погляд...

— Цікаво, що ж їх різнить? — питає у вас гос­подар.

— Ти ще питаєш! ? Ніби не бачиш сам.

— І все ж, наприклад? — наполягає він.

— Ось ця ніша...

— Це я сам зробив.

Не розгублюйтесь і не червонійте, кажіть:

— Паркет... новий. Щілин зовсім не видно. Та й не в усіх місцях видувається.

— Ясно. А ще що?

— Ну, стелі... Без тріщин... Не осипаються.

— Так це ж нова квартира! Розумієш, нова! А ти хочеш, щоб уже були й тріщини?

— Ти хочеш?! Ти хочеш?! — сердитесь ви. — Он коли Фартушняк одержав, ти бачив, що в нього робилося: штукатурка на другий день повідлітала. Ніби ти не знаєш, як у нас часом будинки зда­ють?!

— Це правда, — підтримує вас Вадикова мама.

— А який у нас краєвид? — натякає вам Рая.

— Краєвид у вас просто божественний! Ну, прос­то чудовий! — розмахуєте ви руками і збиваєте комусь з новоприбулих картуза. — Пробачте, але я інакше не можу. Я вже казав: де сучасні Куїнджі і Пікассо?

Вадим перестає цокати по тупій голівці вухналя і спопеляє вас своїм поглядом.

— Ну, звичайно, — кажете ви. — Перед вікна­ми не сади Семіраміди. Не оазиси сучасних Кара­кумів. Але тут є і свої переваги.

— От, от, — підтримує вас господарка. — Я ж йому те саме казала.

— За вікнами, — продовжуєте ви, — стільки простору. Степ! Під самими вікнами залізниця...

— Поїзд, — перебиває вас Рая, — тут раз на рік ходить. Сусіди розповідали...

— А якщо навіть щодня? Щогодини? — повер­таєтесь ви до неї, помітивши голубий димок паро­воза, що грізно починає клубочитися за двома ще не зовсім обгорілими соснами. — Так це ж зручно. Ви завжди можете купити першими квитки на по­їзд. Куди треба поїхати. А потім, ви не повірите мені, але моє дитинство пройшло на маленькій, закинутій залізничній станції. Для мене маневри составів, паровозні гудки — симфонії мого дитин­ства. А особливо ось це... Ну, коли паровоз із роз­гону з усієї сили б'є вагоном по вагонах і... як ланцюгова реакція... вагони один об одного тільки трах-трах-трах-трах-та-тах. Ідилія! Наче перший травневий грім...

У цей момент машиніст, ніби почувши ваші сло­ва, натискує на відомий тільки йому якийсь ва­жіль, і клуби водянистої пари ударяють аж у са­місінький під'їзд, а слідом за цим машиніст дає про себе знати таким гудком, що навіть у вас, іде­аліста, вуха починають в'янути.

— Оце чула? — питає хазяїн у хазяйки.

— Ну, що ж тут такого? — відповідає хазяйка хазяїнові. — Це ж тимчасове.

— Нема нічого більш постійного, як тимчасове, — цитує чиїсь невідомі вам слова господар.

— Он люди взагалі ще у вагончиках, на залізничних коліях живуть. І нічого, звикають. І ми звикнемо.

— Ну, гаразд, — погоджується господар. — Як­що не сподобається...

— Як це не сподобається?! — перебиваєте ви. — Ну, знаєш! Ти зовсім запанів. Ліс же поруч, до електрички сто метрів, під вікнами вузькоколійка, майже через двір центральна автострада прохо­дить, за десять кроків аеродром. Літаки реактивні. Це ж для дитини — одна втіха. А сосни?

— Що сосни? Ти подивись на ті сосни!

— А що на них дивитися?! Сосни, як сосни. Мо­же, не такі, як у тайзі. Але теж вічнозелені. Дають кисень, затримують пилюку, милують око...

— Оці милують око? Це ж віники понатикані в землю не тим кінцем. Поруч же суперфосфатний завод, ТЕЦ... Все в радіусі п'ятнадцяти кілометрів вигоряє. На цих соснах давно жодної зеленої гол­ки нема...

— Може, це такий вид. Вид жовтих сосен. Ти що, ботанік?! Ти знаєш, скільки видів і підвидів має сосна? Понад три тисячі. Та й дим у вас не такий чорний і ядучий, як у нас. Жовтий. Нормаль­ний димок... А у нас...

— Що у вас?

— У нас, як подує північний вітер, то вікна не­гайно зачиняй. Гумою тхне. У кімнаті не всидиш. Недалеко ж ремонтують автомашини. І шини, бу­ває, палять...

— Буває?! Ти краще сідай за стіл, — каже Ва­дим Петрович. — Теж мені агітатор...

— Вадику, ти не приймай так близько до сер­ця, — каже Раїса Іванівна (її звуть Раїса Іванів­на), — я тобі кажу: поживемо трохи, подивимося. Не сподобається, ось з Петром Семеновичем, — ки­ває вона на вас, — поміняємось. Йому ж кварти­ра наша подобається. Та й каже набагато краща, ніж його. Так що?.. Можна погодитися.

Якщо ви вже сіли за стіл і набили чимось смач­ним рота, після цих слів, будь ласка, нічого не ви­гукуйте. Так можна, чого доброго, і вдавитися. Це перша причина. Друга, — замість вас може вигукнути ваша дружина, яка досі мовчала, як ви їй на­казували.

— Що? — підніметься вона з-за столу. — Щоб я мінялася на ось цю квартиру? Та я швидше повішусь на тих копчених соснах, ніж перейду сюди.

Після цих слів за столом, як правило, зчиняєть­ся такий ґвалт, ніби у банці раптом ожили консер­вовані краби і поповзли на новоселів. Ви, як пра­вило, цього не витримуєте і вискакуєте на свіже повітря.

— А все через тебе, — несподівано каже вам дружина.

— Через мене? — вже вкотре дивуєтесь ви. — Хіба ж не ти сказала: "Я швидше повішусь, ніж..."

— А через кого? Хто говорив: "Божественна квартира! Божественний краєвид! Де Куїнджі і Васильківські?" Договорився?

Ви мовчите. Вам до цього це звикати. Усі біди, які трапляються у вашому житті, — все через вас. Ви хапаєтеся за власну голову і мовчки їдете да­лі. А що ж вам залишається робити? Не вішатися, як дружина радить?!

Як відповідати на телефонні дзвінки

З цього приводу гуморесок і фейлетонів написа­но не менше, ніж дисертацій по ракових захворю­ваннях. Те і те, як відомо, — хвороба XX століття. Те і те поки що невиліковне. Поки існують у на­шому житті телефони, доти і стоятиме проблема, як правильно відповідати на телефонні дзвінки.

Деякі автори вчать, що це треба робити чемно, культурно, я особисто теж дотримуюся саме цієї думки. Більше того, я вважаю, що людям не треба ніколи заперечувати чи відмовляти. Хай не ображаються. Отже, якщо до вас раптом зателефонува­ли і поцікавилися, чи ви прийдете сьогодні, ска­жіть — "прийду".

— Тільки домовилися, не запізнюватися, — кажете ви і додаєте. — Візьми ніж і на всяк випадок мішок інкасатора...

Якщо трубка несподівано бренькне і ви щось по­чуєте таке, чого цитувати у товаристві не рекомен­дується, не ображайтесь. Людина пожартувала.

Коли номер вашого телефону збігається з номе­ром якоїсь торговельної бази і вас постійно запи­тують:

— Петре Семеновичу, ви Фартушняку дозволили взяти норкову шапку?

Відповідайте:

— Дозволив. І не одну, а дві. Одну — дочці, а другу — дружині...

— Але в нього немає дочки.

— Йому краще знати, є в нього дочка чи нема, — кажете ви. — У нього дочка від першої дружини.

— Так він же казав, що взагалі не одружений. Що ця шапка для сестри...

— Він багато чого може казати. Він може ска­зати, що перший у космос літав він, а не Гагарін, ти що, повіриш? Ні, то видай чоловікові дві шапки і голови не морочи...

— Але він гроші на одну залишив...

— А ти видай дві...

— Він просив переслати.

— Так ти й перешли. Друга шапка піде за мій рахунок. Зрозумів?

— Зрозумів, — каже завскладом і тихо кладе трубку, хоч ви цього не чуєте, але догадуєтесь.

Зовсім інша справа, коли у вас номер телефону чи то збігається з трестівським, чи то люди набира­ють старий номер і весь час чогось у вас просять.

— Петре Семеновичу, то як бути з імпортним білилом?

— Що як бути? — перепитуєте ви, бо самі поки що теж не знаєте, як вам бути.

— Ну, Фартушняк просить.

— Як просить, так видай людині. Не в тебе ж просить. У держави...

— Я розумію. Але він ще хоче, щоб я виписав йому облицювальних плиток, клею і лінолеуму. За­хіднонімецького. По собівартості?!

— Якщо хоче, так випиши...

— Ми так і трест розбазаримо...

— Ну, ну, — кажете ви. — Ти там не дуже...

Якщо ж телефонні дзвінки стосуються пожежної команди, міліції чи швидкої допомоги, то відповіді повинні носити трохи інший характер.

— Негайно виїжджаємо, — кажете ви, не дослу­хавши товариша до кінця.

— Куди виїжджаєте?

— До вас, — відповідаєте ви.

— Але ви ж навіть адреси не записали.

— Ми тепер, щоб не витрачати багато часу, фік­суємо адресу по телефону... Світ науки і прогресу.

— Що ж ви фіксуєте, коли я не з своєї квартири дзвоню...

— Знаємо. Від сусіда...

— Від якого сусіда?.. Я з роботи, а дружина мені дзвонила з автомата.

— Ну, гаразд, давайте адресу, вік хворої і довго не затримуйте нас.

— А це "швидка"? — перепитує товариш.

— А ви ще сумніваєтесь? — перепитуєте ви його.

— Та, знаєте, якось все так просто, легко, без нервів. Не так, як на "швидкій"...

— Виправляємось, — кажете ви і кидаєте труб­ку. — Ну, здається, я здорово когось розіграв. До­чекаються вони сьогодні "швидкої допомоги". Па­родія!

Коли ж вам скажуть:

— Ну, й ти безсовісний! Може, десь там люди­на помирає, а ти?.. Хіба цим жартують?

Смійтесь і кажіть:

— А що, вже й пожартувати не можна?

Жартуйте, але не з вогнем. Якщо у вас несподі­вано загорілась квартира, ви телефонуєте і вас за­питують:

— Тільки що загорілась чи вже догоряє?

— А яке це має значення? — питаєте ви.

— Для нас, як для лікарів, це дуже важливо, чи покійний перед смертю потів, чи...

— Ви що, смієтесь?!

— Який може бути сміх, коли у вас будинок за­горівся. До речі, якого кольору дим — чорний, си­ній, жовтий чи білий, молочний?

— Як ви можете?! — обурюєтесь ви.

— Нам це потрібно для протоколу.

— Синій з білим, — кажете ви.

— Ясно. Який поверх? Скільки у квартирі кім­нат, вікон, дверей, балконів, виходів і куди ці вихо­ди ведуть: на двір, вулицю чи базарну площу?

Ви все це перераховуєте, покусуючи від злості нігті і кепку, а вам у трубку кажуть:

— Не так голосно...

— Що не так "голосно"?

— Плямкайте не так голосно. Коли їсте, нама­гайтесь це робити тихо і непомітно.

— Ви збожеволіли, квартира ж горить?!

— Не у вас одного.

— Звичайно. Вже й у сусіда зайнялась, — полег­шено кажете ви.

— От бачите, а ви тільки про себе думаєте. Егоїст!

— Ви нахаба! — не стримуєтесь ви.

— Не кричіть, — заспокоює вас голос. — Уже ви­їхали. Навіть воду цього разу прихопили, ха-ха-ха, і шланги. Тільки вони раніше заїдуть у Боярку, а тоді вже до вас. Як там горить, непогано? Слідкуй­те! Ха-ха-ха...

У відповідь не кричіть:

— Та ви що?! Ви при своєму розумі?! У мене ж квартира горить, а вам жарти...

Не сердитесь: люди інколи теж люблять розваги, як і коти, хоч ті і ті вогню страшенно бояться.

Інша справа, коли у вас у квартирі не пожежа, а холодно, як на північному чи навіть південному полюсі. У кімнаті ні кіт, ні собака всидіти не мо­жуть. Ви, закутавшись у старий мамин кожух (те­пер доньчин — модний), сидите і лаєтесь:

— Скажи, совість у них є? Чому вони не пода­ють тепла?

У цей момент лунає у вашій квартирі телефон­ний дзвінок.

— Алло! Котельня? — чуєте ви голос в трубці.

Не кажіть, будь ласка: "Йди ти до біса!" Не вживайте й інших слів на зразок:

— Ні, ви помилилися номером.

Ліпше за все сказати:

— Так, котельня, — і у вас на душі раптом стає тепло і весело.

— Слухайте, що ви там робите?

— Сидимо, старик. Розклали маленький вогник, гріємось.

— А совість у вас є? У мене в квартирі вода у відрі замерзла.

— Це погано. Такою запивати лікарі не реко­мендують. Можна підхопити ангіну або катар...

— Ви мені киньте ці жарти. У мене в квартирі холодно...

— У мене в кочегарці, уяви — те ж саме. Але я гріюсь. Горілкою. Мав півлітру "Екстри". Тепер грамів сто, не більше, залишилося. Запросив би тебе, та собі мало. Так що переходь на самообслуговування. Смикани гранчак і до ранку не турбуй людей...

— Ну і нахаба ж ви!

Не ображайтесь. Не кидайте трубку, не відпові­дайте йому взаємністю — це не в магазині, де про­давець і покупець, якщо вірити табличкам, мають бути завжди взаємно ввічливими. Кажіть:

— Нахаба?! Це ти, старик, точно визначив. Але скажи, тобі від цього тепліше стало?

— Слухайте, я буду скаржитися.

— Скаржся, старик, скаржся. Тепер всі скаржа­ться. Тільки їм нічого не допомагає, бо нікому ні холодно, ні жарко. Один ти замерз.

— Ви свиня! — раптом вилітає з трубки аж на саму середину кімнати разом з паром.

— Е-е! Це вже не культурно. А ще, мабуть, інте­лігент, і так ображать простого кочегара.

— Але ви п'яний, як свиня, — кричить товариш у трубку, радий, що хоч, нарешті, додзвонився до кочегарки.

Раді й ви. Розігруйте ж і далі.

— Свині, старик, ніколи не п'ють. Свині — не люди. І не їдять квасолі і взагалі бобів. Людині з елементарною освітою це варто знати.

— П'яний хам!

— П'яний, — повторюєте, — і хам. Признаюсь чесно: люблю на роботі випити. Запиши. Випи­вав би дома — жінка не дозволяє.

— У мене дитина хвора, ви розумієте, — пере­ходить товариш на інший тон, в якому вчуваються любов і батьківські почуття.

Не піддавайтесь. На вас ніякі сентименти не по­винні впливати, як заклики до совісті і порядності. Вас не видно, ви на телефоні. Червоніти нема перед ким.

— Слухай, — нарешті кажете ви, бо відчуваєте, що товариш ось-ось кине трубку і побіжить до су­сіда за електроплиткою чи електрокаміном. — Чого ти лаєшся? Ти б краще півлітру приніс. Через хви­лин десять, від сили двадцять, у тебе в квартирі було б, як на екваторі. Міняю градуси на пару?! Ну?

— Де ж я тобі в цю пору півлітру візьму?! — пе­реходить і він на "ти", бо й не підозрює, що має справу з таким солідним чоловіком, як ви. — Мага­зин же до семи відпускає.

— Переплати карбованця. Не затискуй. Не в грошах щастя, — пояснюєте ви. — Щастя в теплі і в затишку!

— Ну, чорт з тобою. Побіжу до сусідів. Самогон п'єш?

— Якщо не смердить гумою і цукровим буря­ком.

— Не смердить!

— Ну, тоді алюр! А то я через тебе і твої розмо­ви ледь не задубів. Да-а-а. Алло! Не забудь там щось і на закуску прихопити. Можеш не підігріва­ти, У кочегарці підігріємо. Топити ж все одно дове­деться. Так що не витрачай часу...

— Ви там знахабніли остаточно, — каже він вам.

Зробіть вигляд, що на цей раз ви вже образи­лися.

— Ти знову за своє. Знову лаєшся. Зараз кину трубку! —загрожуйте. — У мене рідкісна професія. Кожна установа запрошує...

— Але у вас зовсім немає совісті...

— Таке селяві, як французи кажуть.

— Ти грамотний!..

— Суцільна грамотність та інтелігентність. Так що часнику і цибулі на закуску не принось. Від часнику мене нудить, від цибулі голова болить. Щось інше в холодильнику пошукай. Може, є шпроти, сайра. Мені подобається горбуша, сервелат. Полюбив печінку тріскову і краби, але після того, як їх почали вивозити за кордон...

— Ну, і сволота ж ти, — каже він вам.

І в цьому випадку не ображайтесь. Продовжуйте тим же голосом. Адже всі ці слова адресуються не вам. Уявному кочегарові.

— Куди нести, знаєш?

— Знаю, — каже вам простуджений голос. — Ось жінка "Перцівки" дістала. "Перцівку" п'єш? Смо­лу б ти пив з дьогтем!

— Це не харчі. Тут я не перебираю, — смієтесь ви. — П'ю і "Перцівку", і самогон, і навіть, як ба­тюшка казав, пиво.

Ви, задоволені і щасливі (для щастя, як бачите, треба небагато), кладете трубку на важіль і, поти­раючи руки, міряєте кубатуру кімнати, думаючи: "Купив дивака. Оце десь лається, зустрівшись з кочегаром. Турне ж його кочегар за ту пляшку. Ще й, може, наб'є. Так йому, наївному, і треба!"

Минає якийсь певний час — щасливі за годинами не слідкують, і ви раптом чуєте, що батареї нагрі­ваються, як метал у кузні.

— Ти ба! ... — ви скидаєте зі своїх плечей гуцуль­ський ліжник, а по-шотландському — плед, берете в руки газету і починаєте переглядати "У світі ці­кавого і смішного". Якщо ж несподівано пролунає знову настирливий дзвінок не кидайтесь, будь лас­ка, до телефону. Ліпше відчиніть двері. 1 коли по­мітите на порозі незнайомого, то не цікавтесь, чи він випадково не кочегар. Він сам все про себе скаже:

— Це ви з себе кочегара розігрували? Ви пляш­ку горілки просили?

Не ніяковійте, а тільки запитайте його:

— А ви принесли?

Якщо він прийшов тільки для того, щоб поціка­витися, чи є у вас совість, то скажіть йому:

— Скільки можна повторюватися — я ж вам по телефону казав: нема.

— Я так і думав, — відповість він, грюкнувши вашими дверима, ніби вони не житлово-комунальні.

— Але в мене є почуття гумору, — гукніть йому вслід. А якщо через день-два вам раптом відріжуть телефон чи принесуть штраф за дрібне хуліганство, то перш, ніж вигукнути: "Що за дурні жарти", краще задумайтесь, а чи не втратили ви часом того почуття.

●

Як я ходив у довгожителях

Досі я знав декілька способів, як стати довго­жителем. Перший з них: залишити постійну про­писку у центрі міста і поселитися у центрі Кавказь­ких гір. Другий: вранці (бажано до схід сонця), увечері (як сонце упаде за обрій) і вдень (під час обідньої перерви) бігати навколо міста чи села, але так, щоб не викликати підозри у перехожих і мі­ліції.

Ні перше, ні друге мені не підходило. Ставати йогом чи "моржем" я не хотів. По-перше, не пере­ношу у ліжку гострих цвяхів, по-друге, віддаю пе­ревагу теплій ванні перед крижаною ополонкою.

— Наш сусіда, — якось сказали мені друзі, — був і "моржем", і йогом, і культтуристом, але недав­но, на п'ятдесят другому році життя... Одне слово, ти зрозумів?! Серце не витримало переванта­ження...

Вони мене переконали. Тим більш, що й мені то було не до душі. Я хотів стати довгожителем (та й зараз хочу), але без гір, біганини, цвяхів та опо­лонок.

— Сміх — запорука довголіття, — теплого трав­невого вечора прочитав я статтю професора з ге­ронтології, надруковану з скороченням у "Вечірці".

— Оптимісти живуть довше, — підкреслював про­фесор у статті, якій я повністю довіряв.

Вранці я, веселий і життєрадісний, побіг у ма­газин.

— П'ятдесят грамів масла і стільки ж ліверної ковбаси, — промовив я, посміхаючись до продав­щиці.

— Ви що, смієтесь?! — перепитала вона мене та­ким голосом, що я подумав; "Переді мною не про­давщиця, а продавець".

— Веселі люди живуть довше, — процитував я собі уривок із статті. — А от бурчуни і неприємні продавщиці вкорочують собі віку і навіть цього не підозрюють.

Мені чогось стало легко і весело, і я розсміявся.

— Хіба можна з хворою людиною так поводити­ся? — почув я позаду себе чийсь співчутливий го­лос. Довелося оглянутися і посміхнутися.

— Оптимізм — це передумова здоров я, — ра­дістю світилися мої очі.

— Я не про вас, — знітилася молодиця. — Ви здоровий і гарний мужчина, — додала вона.

Я їй вдячно посміхнувся. Продавщиці теж. Остан­ня відповіла мені взаємністю.

"І вона бореться за довголіття", — подумав я, за­бравши масло, лівер і здачу.

— Куди преш? — запитав мене товариш, вскакуючи поперед мене в трамвай через передню пло­щадку. У відповідь я тільки лагідно посміхнувся і про себе подумав: "Я житиму довше, ніж ти, нахаба". Він розгубився.

— Пробач, — посміхнувся він і взяв мене попід руку й повів туди, де висіли сині таблички з жов­тими літерами: "Місця для інвалідів та дітей".

— Уступіть, бабусю, будь ласка, місце товари­шеві, — промовив несподівано для мене він

— Смієтесь? — запитав я його.

— Ну, що ви? —лагідно і ніжно посміхнувся він. — Сідайте, сідайте!

— Насміхаєтесь?! — не втерпів я. — Але пам'я­тайте: насмішка не має нічого спільного ні з смі­хом, ні з оптимізмом.

— Ну, звичайно, — цілком серйозно погодився він зі мною. — Хіба можна сміятися з людського горя?!

— Ні в якому разі, — сказав я вголос, маючи на увазі: "Ні в якому разі на цього типа не сердитися, скільки б він не намагався тебе роздрочити".

— А чого це у вас посмішечка на вустах? — все ж не втримався я і тут-таки згадав, що мудрий Арістотель радив своїм учням завжди і всюди сміяти­ся. "Смійся, — картав я себе. — Так ти довго не протягнеш. Треба сміятися. Хочеш ти цього чи ні".

— То я просто так, — посміхнувся ще щиріше він.

— Скільки вам років, бабусю? — запитав я ста­реньку, що намагалася поступитися мені місцем.

— Сто сім, синку, — посміхнулась вона мені у відповідь.

В автобусі запала тиша.

— Як ви цього добилися? — поцікавився я.

Вона знизала плечима.

— Мабуть, усе життя посміхались? — ніжно, майже по-синівськи їй посміхнувся.

— Так, так. Я все життя посміхалась, — переля­кано мовила вона. — Усе життя.

— Сміх — це довголіття, — твердо і впевнено промовив я. — Ви ще й читаєте без окулярів?

— Читаю, читаю, — спохмурніла бабуся і попро­стувала до виходу. Разом з нею підвелося ще де­кілька жінок. Обличчя їхні були насуплені і злі.

— Люди, які бачать все в тьмяному світлі — жи­вуть менше, — гукнув я і собі вискочив з трамвая.

— Привіт! — посміхнувся мені водій,

— Привіт! — розреготався у відповідь я.

Настрій у мене справді був веселий і життєра­дісний, але люди на зупинці чомусь переді мною розступалися або трималися осторонь.

— Ще Гіппократ і Демокріт людям приписували сміх, як найкращий засіб проти всіх недуг і хвороб, — сказав я сам собі і пішов, посміхаючись, на ро­боту.

— Здрастуйте! — привітався я зі своїм начальни­ком, розтягуючи рота до вух.

— Здр..! — промовив якось здивовано він і глип­нув спочатку на свої штани, потім на мене, після цього підморгнув здивовано одним оком і щез в ка­бінеті, забувши потиснути руку, яку я простягнув.

— Чого ти весь час смієшся? — не витерпів і за­питав мене колега, помітивши, що посмішка на мо­єму обличчі не щезає і найближчим часом не зби­рається щезнути.

— Люди, які тренуються сміятися, — почав я по­яснювати йому, — зміцнюють свої легені, поліпшу­ють кровообіг мозку. Веселий сміх освіжає тіло, знімає втому і тонізує організм, як безалкогольний напій "Росинка".

— Серйозно? — посміхнувся він.

— Цілком! — засміявся я. — Коли хтось сміється і тобі хочеться сміятися — смійся. Ніколи не стри­муй себе. Сміх— це здоров'я. Усі довгожителі на землі — оптимісти, — серйозно закінчив я, хоч очі мої і душа сміялися.

Так продовжувалося десь з місяць. Я справді по­чував себе бадьоро, життєрадісно. Коли йшов ву­лицею, робив величезні кроки і дуже широко роз­махував руками. "Сміх — це енергія, відновлення відмираючих клітин. Сміх — це оптимізм", цитував я сам собі й іншим.

Люди часто оглядалися мені вслід, і я довго не міг зрозуміти, що їм на мені так подобається: юго­славські штани, чехословацькі черевики чи київська знаменита краватка, яка мені служила за теплу со­рочку і шарф.

Інколи я вибухав сміхом прямо на кухні під час обіду чи в спальні перед сном.

— Що таке? — перелякано дивилась на мене дружина.

— Нічого. Сміюсь! — посміхався я.

— Чого ж ти смієшся? —дивувалася вона.

— Просто так. Сміюсь, і все. Сміх ще, здається, не заборонений? Принаймні у нас, у квартирі?

— У тебе голова не болить? — питала вона мене.

— Навпаки. Я почуваюсь цілком нормально.

Вона приклала мені руку до чола, похитала го­ловою і вийшла.

— Ти так довго не протягнеш, — гукнув я їй. — Треба частіше сміятися. Будь оптимісткою. Опти­місти живуть довше!

Дружина вийшла до сусідів. Мабуть, поділитися цим нововідкриттям.

Десь за два тижні мене викликали до Петра Се­меновича.

— Заходьте, заходьте, товаришу Фартушняк, — посміхаючись, підвівся мені назустріч Петро Семе­нович. "Очевидно, теж читав статтю", — подумав я про нього, помітивши на його устах посмішку.

— Веселі люди живуть довше. А сварливі і гру­біяни вкорочують віку і собі і ще комусь.

— Скажіть, будь ласка, — продовжуючи мило по­сміхатися, почав вій розмову. — У лікарні ви давно були?

— Вчора, — відповів я

— Що вам сказав лікар?

— Повністю зі мною погодився. Сказав, що ще древні греки...

— Про греків потім, — лагідно посміхаючись, пе­ребив він мене. — З чим він погодився?

— Зі статтею професора. Він визнав її правиль­ною і підтвердив мою думку: "Сміятися — це справ­ді корисно. Смійтесь на здоров'я! — сказав вій ме­ні, — і ні на кого не звертайте уваги".

— А ліки? —поцікавився Петро Семенович.

— Які ліки? — посміхнувся я. — Сміх — це най­кращі ліки...

— Я розумію, — підвівся він і погладив для чо­гось мою руку, чого раніше з ним ніколи не тра­плялося.

— Із здоров'ям не жартують, — сказав він, ходя­чи навколо мене, як Земля навколо Сонця. — Здо­ров'я треба берегти...

Він не закінчив. У кабінет почали боком просу­ватися члени профкому.

— У вас, очевидно, перевтома, — на закінчення сказав мені голова місцевкому.

— Навпаки, — посміхнувся я. — Саме тепер я по­чуваюсь, як ніколи...

— Ви, будь ласка, з нами не сперечайтесь, — перебив мене Петро Семенович. — Нам краще знати. Адміністрація і місцевком вважають, що вам не за­вадило б десь відпочити. Скажімо, в горах. Як ви на це?

"У горах живуть довгожителі", — згадав я статтю професора, і вголос додав:

— Я нічого по маю проти.

— Проти чого?

— Проти думки адміністрації і місцевкому. Тим більше, що ця думка так співпадає з моєю, — посміхнувся я і щиро, з вдячністю потис усім руки.

ФЕЙЛЕТОНИ

"Аристократи" з Привозу

"В Одесі розвелось багато дармоїдів... Мавпа стала людиною завдяки праці. Чи може людина стати мавпою, якщо не працюватиме?" (З листа одесита до редакції).

Наш кореспондент нещодавно побував в Одесі. Бачив окремих унікумів, брав у декого з них ін­терв'ю і дійшов висновку: в Одесі такого трапити­ся не може. Нижче друкуємо його науково обґрунтовану розвідку. В ній автор розкриває сім основ­них причин, які, на його думку, заважають одесь­кому (та й не тільки одеському! ) дармоїдові пере­творитися на свого пра-пра-пра-пращура.

* * *

Громадськість в Одесі занепокоєна. Міліція теж їх турбує питання: що собі думають ті, що не пра­цюють. Одразу й відповімо: нічого не думають. Де­які уже зовсім перестали думати. Скажімо, Саша Животіков запевняє, що в усьому винні зарубіжні туристи. Вони йому заважають працювати. Бо дражнять його широку натуру імпортними запальничками, жуйкою, сигаретами, парасольками. А він не може втриматися, щоб того всього не перекупи­ти. З цього й живе, як і його "колеги по роботі", Анатолій Пашковський, за кличкою "вільний художник", і природжений "лорд" — Жени Гарбуз із профтехучилища.

Друге питання, яке цікавить одеситів: якщо лю­дина пішла від мавпи, то чи може відбутися ево­люція навпаки? Може, коли є відповідні умови. В Одесі таких умов нема. Цьому заважають:

ПЕРШЕ: одеська міліція. Вона поставила перед собою мету — з кожного дармоїда зробити люди­ну. Отже, про нормальний розвиток дармоїда у протилежний бік говорити ще рано.

ДРУГЕ: трудяща, портова-індустріальна Одеса, робітники заводів і фабрик.

— Жора, кинь корчити із себе живописця, — кажуть одесити-трудівники. — Не ганьби рідну Одесу, приходь до нас працювати. Станеш люди­ною.

"Аристократи" у відповідь посміхаються:

— Моя мамаша не переносить бензино-етилового запаху і мозолястих рук. Вона любить нєжность і ласку.

ТРЕТЄ: спекуляція — деякі групи дармоїдів займаються нею. Продають біля "Дитячого світу" надувні імпортні бюстгальтери, синтетичні комбі­нації, безрозмірні трико і рейтузи. Те ж саме ро­биться на Дерибасівській, на міській барахолці і в Пасажі. Що не кажіть, а це вже праця. Значить, і тут не створено сприятливих умов для регресу дармоїда. Це може підтвердити "великий комбіна­тор" — Рома Сафроневнч із Молдаванки.

ЧЕТВЕРТЕ: знаменитий одеський Привіз і вок­зал. Тут дармоїди за копійки частенько підносять (як припече) кошики з свіжомороженим хеком, тріскою, капітаном (вид риби), клумаки, валізи. Це теж робота. Та ще й, як сказав Жора Калішенков — інженер-металург за дипломом і волоцюга за професією, — робота для "аристократів". З цим погоджується і його приятель по бродяжництву — "граф" Петро Ілліч Еденбурзький і "чорнороб" — Вітя Шостаков із Лонжерону.

П'ЯТЕ: рейди та облави, які час від часу влаш­товують на дармоїдів. Одне слово, немає людям спокою. А спокій для дармоїда — це ж перше ді­ло. Окрім того, їм читають лекції, нотації, прово­дять з ними бесіди, знайомлять з постановами, ука­зами. Якщо це не допомагає, погрожують прокуро­ром, кодексом і судом. Затримують у спецприйомниках і навіть влаштовують їм трудотерапію: ре­комендують підмітати тротуари, вулиці, сквери, розчищати від сміття території заводів та фабрик. Так, чого доброго, можна привчити дармоїда до праці й не дочекатися перетворення у його дале­кого предка. В цьому глибоко переконані й "на­роджена вільною" — Марина Фетяскіна, "чорно­морська красуня" — Надюша Протопопова та "герцог" — Жора Бєлоголов (він же — Юра) із Чорноморки.

ШОСТЕ: різні бюрократичні довідки, якими час­то переривається процес дармоїдства. Скажімо: дармоїд чотири місяці сидить без роботи, тобто розвивається. Тоді його попереджають, що почнуть притягати до криміналу, якщо негайно не влаш­тується на роботу. (І тут роботою загрожують! Збожеволіти можна!). Дармоїд з переляку (ще, значить, усвідомлює) влаштовується на роботу. Тиждень-другий працює, бере довідку, показує де слід і звільняється з роботи за власним бажанням. І знову гуляє дозволених законом чотири місяці, і так — до безконечності. За найсвятіші приклади цього можуть правити Жора Борщ і Аркаша Гоп із Великого Фонтана.

СЬОМЕ: є ще одне — головне лихо для одесько­го дармоїда — одеські акації. Як тільки у них (дармоїдів) з'явиться справжній потяг до життя предків і вони почнуть лазити по деревах, боюсь, бісові діти поколяться. Бо що не кажіть: акація таки не дуже підходяще дерево навіть для справж­ньої мавпи, а тим паче для людини, яка на чоти­рьох поки що ходить тільки після доброї чарки.

●

Одіссея з "Пеліканом"

Нарешті, і я придбав собі меблі. І не які-небудь. Імпортні! Заради таких можна ночі три під мебле­вим магазином з жінкою просидіти. Тепер вона (дружина), як підійде, як гляне на той "Пелікан" (назва гарнітура), то й мене позад себе бачить. Не меблі — свічада! Хоч і з тирси, кажуть, але ж з за­кордонної. Блищить "Пелікан". За кілометр світ­ло від рефлекторів відбиває.

Та я не про блиск. Хай їй грець, естетиці. Я про інше. Про те, як ті меблі перевозив. Не доставка — одіссея. Ніби я віз їх не з магазину, а з-за кордону. Три дні після купівлі.

Але її це ще не початок. Почалося все з пред­ставника трансагентства П. Фартушняка. Підій­шов я до нього та її питаю:

— Як оформити перевезення меблів додому?

— Дуже просто, — відповідає трансагент. — Ку­ди везти і що?

— На вулицю Литвиненко-Вольгемут. Меблевий гарнітур.

— Який поверх?

— Четвертий.

— Скільки ліжок?

— Одне, але широке.

— Ясно. На Борщагівку, значить, — глянув в інструкцію, — вісімнадцять кілометрів.

— Яких вісімнадцять? — перепитую. — В інструк­ції он тринадцять написано.

— А ви на інструкцію не дивіться. Ви дивіться на мене і слухайте.

— Слухаю вас.

— По-перше, всі наші інструкції застарілі. Чекаємо нових. По-друге, це коли літаком чи гелікоп­тером, тобто по прямій, то на вашу Вольгемут, мо­же, буде й вісім, а як зиґзаґами, то вже вісімнад­цять. Борщагівка ж будується. Росте на очах. Сто тисяч населення. Вважайте, нове місто над Славу­тою. Зрозуміли?

— Та зрозумів, — промовив я, мовчки викладаю­чи гроші на стіл. — Коли ж чекати "Пелікана"?

— Завтра, голубе. Сьогодні тільки ті вам мо­жуть привезти, хто дере з покупця три шкури. Як­що працюєте, то відпрошуйтесь з роботи. Так би мовити, сидіть дома. Цілісінький день, поки не при­везуть.

Відпросився я з роботи. Сиджу, чекаю. Періоди­ку перегортаю, телевізор з однієї програми на іншу перемикаю. Не везуть "Пелікана". Увечері — до телефону. Дзвоню. Як у довідковому бюро Київ— Пасажирський: або зайнято, або ніхто не бере трубки. Нарешті, дотелефонувався.

— Слухайте, товаришу, чому меблів не везете?

— Ваша адреса?

Називаю.

— А-а? Це ви?! Добре, що подзвонили. Слухай­те, голубе, що ж це ви нас підводите?

— Як підводжу?

— Ви нам ще тридцять копійок не доплатили.

— Як так? — цікавлюсь.

— А от так. Ми ще раз перелічили і виявилося, що з вас тридцять копійок. Поки не заплатите, ми вам меблів не привезем.

— Ви що, насміхаєтесь з мене? Оце за тридцять копійок я просидів цілий робочий день дома. Мог­ли ж привезти, а квитанцію на тридцять копійок передати водієм чи вантажником.

— Ви от що, нам моралі не читайте: хочете бачити меблі завтра в спальні, привозьте тридцять копійок.

Беру я таксі і — до магазину. Заплатив трид­цять копійок, узяв квитанцію і питаю:

— Так уже привезете.

— Завтра, голубе. Пізно ви до нас подзвонили. Уже кінець робочого дня. Приїжджайте завтра.

Їду я наступного дня до магазину. Показав кви­танцію, одну, Другу. Чекаю машини. Дочекався. Уже мали гарнітур навантажувати, коли якийсь лихий потяг мене ще раз глянути на той документ. Дивлюсь — там дві шафи записано. Я знову до трансагента.

— Ви з мене знущаєтесь, — кажу. — Яких це дві шафи? У гарнітурі ж одна...

— Невже? Ти диви! Значить, помилився. Буває. Он кінь...

— Але ж у вас точно, як в аптеці. До речі, до мого дому не 18 кілометрів, а тільки вісім... Машиною.

— Слухайте, не будемо дріб'язковими. Три кар­бованці за шафу я вам поверну... Точніше, не я, а наша контора "Київтрансагентство".

— А як гарнітур? — перебиваю його.

— А що гарнітур?! Гарнітур їсти не просить. Стояв два дні, простоїть і третій.

... Гарнітур мені таки привезли. А от у "Київтрансагентство" я з тим папірцем того дня не пі­шов. Боявся. А що коли там ще раз все перерахують і раптом скажуть: "Це не ми вам, а ви нам ще винні: і не три карбованці, а п'ять".

Краще не ризикувати. Добре, що "Пелікан" дома.

●

Як позбутися живота

(Порада для тих, хто мріє стати струнким і підтягнутим)

Сучасна медицина, як уже встановлено, знає декілька рецептів, як схуднути. Зокрема — при до­помозі моркви, бурячка (звичайно, столового) і кожуха. Останній — дуже ефективний спосіб: діс­таєте добрячого кожуха (де саме — це вже ваша турбота), у спортмагазині — дитячу скакалочку, приходите додому, одягаєте костюм (бажано но­вий), потім фуфайку (не обов'язково нову), а по­верх цього уже кожух, Одягли і починаєте підстрибувати. Через скакалочку. На перший день реко­мендується не більше години, на другий — дві, і так відповідно до безконечності. Живота і все те, що у вас зайве, як рукою зніме.

Є скептики, які не вірять цим порадам. Ті одра­зу біжать до лікаря.

— Лікарю, хочу схуднути.

—Діставайте путівку, їдьте на курорт.

Скептик (на те він і скептик), звичайно, сумні­вається і йде до іншого медичного світила.

— Докторе, хочу скинути живота.

— Треба побільше ходити, — каже доктор медич­них наук.

"Як же воно так", —думає той, що вічно сумні­вається, і біжить до третього.

—Професоре, як же воно так?! Був в одного, ка­же — на курорт їдь. Пішов до другого — радить ходити пішки. Кого ж слухати?

— Слухайте мене: діставайте путівку і йдіть на курорт пішки.

Порада, чесно кажучи, непогана. Але в порів­нянні з нашою — ніщо. Мабуть, саме тому ніхто з вас її не сприймає, бо на курорт пішки поки що ні­хто не ходив. Всі літають чи їздять.

Хочете поїхати й ви? Поїхати і схуднути. Чи можливий такий варіант? Цілком. Завдячуючи су­часним залізничникам (залізничникам, а не ліка­рям) це можна поєднати. Можна і їхати, і побува­ти на курорті, і схуднути. Ще й добре.

Як же це робиться? Простіше, ніж дістати пу­тівку в санаторій. Перш за все йдете на вулицю Пушкінську (це у Києві), у касу попереднього про­дажу квитків, і в довідковому бюро довідуєтесь, які на літній сезон, включаючи сюди й "бархатний", є поїзди. Вибирайте, не задумуючись будь-який із них. Не біжіть пі до яких віконець, не цікавтесь ні в кого, чи є на ті поїзди квитки чи нема. Все од­но вам ніхто цього не скаже, табло теж тут ще не вивісили. Ставайте в чергу і скидайте вагу. Краще, ніж під кожухом і фуфайкою. Через годину, через дві — то немає принципового значення — біля ві­конця. Добралися.

— Квитки на поїзд такий-то на таке-то число є?

— Нема. Ні купейних, ні плацкартних. На це число всі продані.

Ясно. Вважайте, що за цей день ви пару кілограмчиків живої ваги скинули. Стільки ж скидає­те наступного дня, коли, висолопивши язика, біга­єте по своїх знайомих, які мають своїх знайомих у касах чи в управлінні залізниці.

Квиток, нарешті, у вас. Полегшено зітхаючи, сідаєте в омріяний вами поїзд. Вагон чимось на­гадує тендер паровоза, в якому щойно закінчилося вугілля і залишився один антрацитний пил. Але ви щасливий, що все ж дістали квиток. Новий костюм (літній) уже на курорті здасте в хімчистку. Голов­не, не нервувати. Від цього хоч і худнуть, але це не на користь здоров'ю. Нерви потрібно берегти, як і чоловіків. Газети вчать.

Не дивуйтеся, коли раптом помітите, що ви один, як палець, на все купе, і вас не більше десятка на весь вагон. Не згадуйте касирку із Пушкінської, не цитуйте: "На це число всі квитки продані". Це залізнична таємниця. Вічна. Її ще ніхто не розга­дав. Не розгадуйте і ви. Краще беріть сумнівної чистоти без пломб простирадла і лягайте. На всі запитання у сезонних, як і ні поїзди, провідників відповідь одна:

А ви що хотіли?! Це додатковий!

— Ресторан є?

— Ви, що? Кажу ж, додатковий.

— А буфет?

— Та поїзд же додатковий. Що ви морочите мені голову?!

— А чай хоч носитимуть?

— А хто його носитиме? Ви? У додатковому поїзді один провідник на два вагони.

Лягаєте, намагаючись заснути під стукіт коліс "додаткового". Не спиться — під ложечкою смокче, живіт утягує. Підводитесь.

— Скажіть, — до провідника, — а десь він хоч трохи стоїть?

— А хто його зна. Це ж додатковий. Ми поза всякими графіками. Тільки з'явимося на пероні і тієї ж миті щезаємо. Не надумайтесь вискакувати...

— А як же десь поїсти? — ледь видавлюєте ви уже наступного дня, коли поїзд повз станції пролі­тає, як метеорит. Ні морозива, ні води ви не всти­гаєте купити. По-перше, на перонах станцій май­же нічого нема, по-друге, поїзд ваш — додатковий.

Никаєте по вагону. Провідник на вас співчутли­во дивиться і посміхається. Ви не витримуєте, бі­жите в те місце, де є дзеркало. Тепер ви дивитеся самі на себе.

— Схуд, — кажете дзеркалу, — і дуже. Заріс. Хоча б одна розетка на весь вагон. А то вигляд, як...

Не договорюєте. Поїзд притишує ходу.

— Переходьте на фрукти і воду, — гукає дотепник-провідник. — А то до Феодосії не довезу.

— Де ж ті фрукти?

— Висовуйте голову у вікно, якщо відчините, і гукайте перекупок.

Налиті південним сонцем фрукти у вас. Де їх по­мити у додатковому? Відповідь одна. Абстрактна: там, де всі миють.

І от ви на довгожданому курорті. Злі, худі і, як хіппі, зарослі. Голіться і припадайте до чергової страви. їжте, забувши про рекомендацію лікаря і дієту. Їжте. Не бійтесь. Якщо ви взяли й назад кви­ток на додатковий поїзд, то, поки доберетеся додо­му, весь отой жир додатковий поїзд, як корова язи­ком, злиже. Приїдете стрункий, худий і підтягну­тий, мов хорт. Мимоволі бігати почнете. А за те за­лізничникам дякувати треба. Навіть у письмовій формі. Хай щось і їм на згадку залишиться. Це ж завдячуючи залізничникам, а не лікарям, ви по— справжньому схудли. Що ті лікарі в порівнянні із залізничниками?! Темнота!

●

Плями на... штанях (Інтермедія)

"Па приймальний пункт № 49, що в Дарниці, я здав свої штани. Одержав річ із хімчистки й очам не повіряв: на штанях з'явилися якісь руді плями, яких ДО ЦЬОГО не було..."

(З листа до редакції).

Вона:— Боже! Що це ти приніс?

Він:— Штани.

— Які штани?

Свої.

— Оце твої штани?!

— Уяви собі!

— А що це?

— Плями!

— Які плями? Це ж діри. Справжнісінькі діри.

— Тепер діри, а годину тому були плями.

— У тебе що, стріляли?

— Ні.

— Ти ті плями вирізав ножицями?

— Ні...

— Що ж ти робив?

— Я їх виводив. Розумієш, виводив після того, як їх хімчистка вивести не змогла.

— Але плям до хімчистки у тебе не було.

— У мене й зараз нема, а під час процесу з'я­вилися. На штанях.

— Під час якою процесу?

— Хімічного, і я відмовився.,.

— Від чого відмовився?

— Від плям.

— А вони що?

— А вони порадили не відмовлятися..,

— Від чого не відмовлятися?

— Від чого, від чого?! Від грошей.

— Від яких грошей? Ти їм давав гроші?

— Вони мені давали.

— За що?

— За оті руді плями.

— Як так?

— А отак. Сказали, ви знаєте, наш майстер на ваших штанях наробив плям. Візьміть гроші. Я відмовився. Я сказав: мені потрібні не ваші гроші, а мої штани...

— А що ж потім?

— А потім були довгі літні дні і ще довші ОСІННІ НОЧІ.

— Де були?

— У мене були. Я чекав, коли ж вони, нарешті, виведуть плями. А сьогодні оце не витримав. Пі­шов...

— До кого пішов?

— До членів комісії по моїх штанях. Вони дос­ліджували, чи на штанях мої плями, чи плями хім­чистки.

— І що ж дослідили?

— Усе стало навпаки: тепер вони відмовилися,

— Від чого?

— Від грошей і від плям. Сказали, що плями... мої. Грошей мені платити не будуть. Комісія дове­ла.

— А плями виводити будуть?

— Кажу ж, відмовилися. А мене запевнили, що їх уже ніщо не візьме. От я і вирішив їм довести.

— Ну, і довів?

— Як бачиш.

— Я бачу. Але признайся, ти їх виводив чи вирі­зав?

— Виводив... Сірчаною кислотою. Як бачиш, те­пер плям нема, і штанів, між іншим, теж.