Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

Пригодницька повість з бразилійського життя

Другий том

Драма на Ґваїрі

Перша в українській літературі при­годницька повість з бразилійського жит­тя викликала велике зацікавлення не лише серед юнацтва, але й серед стар­ших читачів.

Авторка подає в цій повісті на тлі пригод українського юнака — дуже бар­висті описи бразилійських краєвидів, лю­дей, побуту, звичаїв, історії, зокрема вірувань та переказів тамошніх індіян. Читач, слідкуючи за долею героїв пові­сти, незамітно засвоює різнородні відо­мості про цю країну.

Перший том повісти "В Санто Анто­ніо" розгортає барвистий образ життя бразилійського селища, в яке попадає український юнак, Данко Сокіл. Він заприязнюється з вождем ґваянського племени, Коарасіабою, якого прогнав вождь ворожого племени, Убаріжара, і ошуством[1] підкорив собі ґваянців. За старовин­ним індіянським переказом, силу і значен­ня може привернути ґваянцям віднай­дення захованих племінних клейнодів. Коарасіаба через своє каліцтво не може перенести до племени клейнодів, захова­них у йому лише відомому сховку, і зобов'язує до цього Данка. Частину цієї зобов'язуючої розмови підслухує зледа­щілий внук Коарасіаби. Він хоче дізна­тися про місце сховку скарбів і підмов­ляє Данка поплисти з ним човном по Парані.

Обидва юнаки, виїхавши потайки з оселі, попадають у крутіж несподіва­них і дуже грізних пригод, про які чи­тач довідається з дальших томів пові­сти.

Зрада

Коарасіаба вернувся від хворого в обідню по­ру. Увійшов на пусте подвір'я, попробував замк­нені двері від дому Соколів і почвалав до своєї оки[2]. Ноги у нього боліли страшенно, ніби хто по кістках поров уздовж і впоперек тупою пилкою. Тому, увійшовши до прохолодної оки, з насо­лодою розтягнувся на розстеленій шкірі, набив свою розрадницю-люльку міцним тютюном і за­тягнувся густим димом. Лежав нерухомо, а різні думки непроханими гостями лізли в голову, по­тім тікали геть і змінялися іншими.

— Яка страшна ця спека перед дощем, — ду­мав Коарасіаба. — А дощ буде холодний... Бу­де навіть буря... Треба буде спробувати натер­ти ноги виваром з кореня укатаї[3], змішаним з товщем[4] їжака... Ах, ті ноги!.. Біль у них гуде, немов найбільший дзвін на дзвіниці... Треба би було подивитися, чи Рріко[5] має що їсти... Коли Данко прийде — скажу йому... Данко... Данко має їхати... Іван має повернутися завтра... Погано йому буде під дощем... А той чоловік добре зробив, що прийшов по ме­не, бо був би хлопець загинув... Шкода, коли такий великий син помре... Хі-хі, які ті білі люди дурні!.. Найпростішої хвороби не вміють лікувати... От хоч би й мавп'яче лігво[6], як було з Данком... Данко також помер би, неодмінно помер би!.. А от я його вилікував, і він тепер житиме... А коли виросте — піде в Долину Іґурей... Цікаво, який тепер Ранок[7]?.. Напевне вже великий і сильний юнак з нього... Коли візьме у свої руки берло Соняшної Династії, а на голову одягне золоте акванґапе[8] — всі впадуть перед ним ниць... І одягне колись!.. Вони лежать спокійно під водоспадами і їх ніхто не забрав... Арасі хотів, щоб йому зрадити таємницю скарбів... О, йому такої таємниці не можна довіряти!.. Нікчемний маландро[9], ботокуд[10], ганьба ґваянців!.. А вчора підслухував... Треба буде його спитати, що він чув?.. Але він знає, що я йому того не подарую, і тому боїться приходити... Данко також десь забарився сьо­годні й не приходить з обіду...

Коарасіаба підвів голову і почав прислухува­тися, але, не почувши нічого, ліг знову.

— Цей Данко також не все буває слухняним, — подумав роздратовано. — Батько йому наказував не відходити надовго від дому, а він десь напевне сидить з падре[11] Вісенте і слухає яки­хось історій... Або, може, зустрівся десь з хлопцями на вулиці... А все тому, що його Іван ніколи не б'є... Коли б його так виховувати, як виховували колись у нас, то було б зовсім інак­ше... О, посмів би Ґварасе або Ґвапі[12] мене не послухати!.. Ех!.. Коли б хоч шімарону[13] напитися, бо спрага мене мучить і втомлений я дуже сьогодні...

Коарасіаба зітхнув ще раз, відложив люльку і обернувся на спину. Старався лежати нерухомо, щоб дати відпочинок цілому тілові, а особливо втомленим ногам. А між тим якийсь неясний, неокреслений неспокій прокидався йому в душу і тихенько клубочився під серцем. Коарасіаба нервово поворухнувся, ніби шукаючи вигіднішо­го положення, і знову застиг, заплющивши очі. Лежав так досить довго і вже почав навіть дрі­мати, коли раптом якась сила шарпнула ним і примусила сісти.

— Данко! — думав уголос. — Чому так довго Данко не приходить з обіду?..

І тут старий відчув інстинктовно, так як вміють відчувати індіяни, що щось сталося. Що саме — він не знав, але все його єство підказу­вало, що сталося щось небезпечне, погане.

Коарасіаба почав мерщій вставати, перема­гаючи втому і біль в ногах, і, спираючись всім тілом на ціпок, ледве висунувся зі своєї халупи.

Сонце вже звернуло з полудня, але прало зем­лю з усіх сил своїми вогненими батогами так немилосерно, що прозоре повітря тремтіло і, здавалося, аж дзвеніло. І хоч на небі не було видно ні однієї хмаринки, Коарасіаба знав, що буде буря з дощем. Знав це так непомильно, як і те, що по дневі наступить ніч, а тому навіть не думав над тим. Всі його думки звернулися до пи­тання: чому так довго нема Данка?

Він ще раз подивився на замкнений дім, по­вів очима по безлюдному подвір'ї і став прислу­хатися. Та ніщо не зраджувало присутности хлопця ні на ближчій, ні на дальшій віддалі. І Коарасіаба, ще більше занепокоєний, попросту­вав до воріт, навіть не кинувши оком на папугу, хоч перед тим збирався дати їй їсти.

Вийшовши за фіртку, зустрів босоногого монастирського вихованця, котрий поспішно ска­зав:

— Падре Вісенте просив, аби Данко зараз же прийшов на обід.

Кожний інший на місці Коарасіаби неодмінно спитав би: "Як? Хіба Данко ще не був на обі­ді?!" Але для старого індіянина таке питання виявилося зайвим, а слів він не любив тратити даремно. Тому не спитав нічого, навіть нічого не відповів. Тільки зіниці його очей звузились і стали гострі-гострі, і він, відсунувши босоногого хлопця з дороги, як усувають непотрібну річ, по­дався просто в містечко, відразу забувши про біль у ногах.

Йшов спішно нервовою ходою і пильно роз­глядався по затихлому й опустілому від спеки містечку. Інколи на секунду зупинявся, ловлячи чуйним вухом дитячі голоси, та зараз же, хитнувши заперечливо головою, йшов далі. Так да­ремно обійшов ціле Санто Антоніо: Данка не бу­ло ніде. Нарешті, щось подумавши, пішов до склепу Саміра.

Турок сидів після ситого обіду на стільці коло входу й солодко дрімав, коли над його головою несподівано розітнулося питання, вигукнуте грізним голосом:

— Ти не бачив Данка?

Самір спросоння кинувся так сильно, що мало не впав зі стільця, і його сон відразу відлетів. Був не тільки переляканий, але й здивований, бо Коарасіаба ніколи до нього ні за чим не при­ходив.

— Що? — спитав, протираючи очі. — Данка?.. Ні, Данка сьогодні я не бачив. Приходив тільки Арасі. Його посилав Данко.

— За чим посилав? — ще грізніше питав Ко­арасіаба, напираючи грудьми на Саміра.

Переляканий Самір поспішив для безпечности залізти за ляду і вже звідти давав дальші по­яснення:

— О, то Данко вирішив зробити перед від'їз­дом несподіванку для свого батька. Адже сьо­годні маємо Сан Жвона, іменини сеу[14] Івана, і Данко робить прийняття для всього містечка. Буде багато їжі, багато питва і багато-багато фоґетів[15], І Коарасіабу запросять напевне та­кож, аякже! Завтра Коарасіаба їстиме досхочу рожеву ковбасу, питиме солодке пиво і...

Та Коарасіабу зовсім не приваблювали перс­пективи такої гарної гостини, і він увірвав Саміра на півслові:

— Ну, і де ж тепер Арасі? — спитав різко.

— О, Коарасіабо, — скрутився Самір, ніби й справді був винен, — звідки ж я можу знати про те, де є тепер Арасі? Напевне з Данком готують­ся вдома до завтрішнього прийняття...

Індіянин більше не слухав. Обдарувавши тур­ка повним ненависти поглядом, він круто обер­нувся і пошкандибав геть.

— От дикун! — забурмотів Самір, вилазячи з-за ляди. — Ти говори до нього, як до культур­ної людини, а він — тьфу!..

Сплюнувши, розсерджений турок знову сів на попереднє місце, а Коарасіаба йшов, сам не зна­ючи, куди й чого. По дорозі зупинив двох хлоп­ців і спитав їх, чи вони не бачили Данка. Ні, Данка хлопці не бачили.

— А бачили Арасі?

Арасі бачили: він йшов разом з Бенедітом до річки і несли багато якихось пакунків.

Ця відповідь не пролляла ані трохи світла на неясну справу, тільки зміцнила певність Коарасіаби у тому, що сталося щось поганого.

— А де Бенедіто? — знову спитав хлопців. Того вони також не знали.

Коарасіаба вже не випитував нічого, тільки знову круто повернув у другий напрямок у той бік, де під лісом тулилася убога ліплянка, при­крита пальмовим листям. Там жила родина муринів[16], що складалася з батька, матері і вісьмох дітей, найстаршим з котрих був тринадцятиліт­ній Бенедіто.

На порозі ліплянки сиділа Барбара — мати Бенедіто і тримала на колінах чорне, замурзане немовля. Довкола ліплянки впереміжку з поро­сятами і курми бігали майже голі, чорні діти, а на траві проти сонця білилася пірвана дитяча білизна.

Коли старий індіянин наблизився до хати, Барбара схопилася на ноги і притулила немов­ля міцніше до себе, а решта дітей вмить збігли­ся до матері, стараючись заховатися за її широ­кою спідницею. Хоч в цілому Санто Антоніо ніхто не міг нічого поганого про Коарасіабу сказати, однак всі, а особливо жінки й діти, позаочі називали його чарівником і боялися з ним зустрі­чатися віч-на-віч.

— Де Бенедіто? — без ніяких передмов, су­воро спитав Коарасіаба.

Муринка, налякана несподіваними відвідина­ми, а ще більше неприязним тоном гостя, не від­повідала нічого.

— Де Бенедіто, я питаю? — повторив ще го­стріше Коарасіаба.

— Не... знаю, — ледве здобула голос Бар­бара.

— Ти знаєш! — крикнув злісно Коарасіаба. — Кажи, де Бенедіто?!

— Бенедіто пішов ловити рибу, — випалила раптом маленька дівчинка і, сама злякавшись такої відваги, сховалася за маминою спідницею.

— Пс! — сердито сикнула на неї зраджена мати. — Я не знаю, куди він пішов. А... для чого тобі Бенедіто?..

Та Коарасіаба не мав звички відповідати на питання. Почувши те, що йому було треба, він, навіть не глянувши на збиту в переляці родину, обернувся і пішов геть.

Прямував тепер в сторону ріки, де мав бути Бенедіто. Коарасіаба знав добре всі місця, в котрих найкраще ловиться риба, і відразу догадав­ся, куди треба було йти. Йшов, не дивлячись під ноги, і тільки, коли потрапляв у ямку або на засохлу грудку глини, поскрипував зубами від болю, котрий відчував, але над котрим не думав.

— Данко посилав Арасі до Саміра по їжу й питво, — бурмотів він. — А Арасі з Бенедітом носили якісь речі до ріки... Для чого?.. І куди міг подітися Данко?..

Шукаючи безуспішно якогось пояснення на всі ці незрозумілі речі, Коарасіаба досягнув краю крутого схилу, що біг вниз. З цього висо­кого берега побачив маленьку постать Бенедіта, який сидів над вудкою коло води.

Давній інстинкт прокинувся у старому індіянинові. Він не гукнув на хлопця, не пішов до ньо­го втоптаною стежкою, а якось зовсім не здаючи собі справи — для чого? — зігнувся і пірнув у густі зарослі, що росли обабіч стежки. Підкра­дався, не роблячи найменшого шуму, інколи тільки обережно підводив голову і поглядав дов­кола, а потім знову згинався і плазував, спритно і скоро, як ящірка. Не минуло й десяти хви­лин, як опинився в кількох кроках від хлопця. Бенедіто, ніби щось передчуваючи, озирнувся неспокійно назад, але, не зауваживши нічого підозрілого, тільки перевірив приманку на гачку і знову закинув вудку. В той же момент Коарасіаба зробив котячий стрибок і вп'явся чіпкими пальцями в плече хлопчини. Від несподіванки Бенедіто конвульсійно шарпнувся і повернув до напасника обличчя, посіріле від невимовного жаху. Цей жах іще збільшився, коли він поба­чив над собою лице індіянина, перекошене гри­масою великої злости. Подивившись в очі Коарасіаби, повні дикого вогню, Бенедіто мало не зімлів, а крик, готовий зірватися у першій хви­лині з його уст, застряг у горлі твердим клубком.

— Бенедіто, — зашипів йому просто в облич­чя Коарасіаба, — куди ти сьогодні ходив з Арасі, га? Кажи! — і він ще тісніше стиснув плече хлопця.

Серце зовсім завмерло в грудях Бенедіто. "Ого — шибнула в його голові думка, — та поїздка мені відразу видалася підозрілою!.. І напевне Арасі щось дуже погане встругнув, коли старий такий лютий".

— Ну, — наглив Коарасіаба, — куди ви ходи­ли?

— Я... Я... Я не знаю, — нарешті забель­котів Бенедіто, завертаючи сиво-блакитними білками своїх величезних очей. — Я не знаю...

— Знаєш! — тупнув босою ногою в землю Коарасіаба. — Ти знаєш! Що ви носили до ріки, кажи!..

"Ов, аж тепер я пропав! — помертвів Бенедіто. — Нема сумніву, що Арасі з Данком когось пограбували і втекли. А мене тепер посадять до в'язниці за те, що я їм помагав. Ліпше ж до нічо­го не признаватися!"

Так постановив собі хлопчина, а тим часом його тремтячі, задеревілі від страху уста, які не звикли говорити неправди, вимовляли зовсім щось інше:

— Я не винен, Коарасіабо, слово чести, не ви­нен!.. То Арасі... Арасі мене попросив, щоб я... щоб я... І... і я нічого не знаю...

— Що тебе Арасі просив?

— Нічого... Нічого він мене не просив... І я нікуди не ходив... Я не бачив Арасі... Я нічого не носив... — плутався у брехні бідний хлопець і в думках закликав: "О, мій святий покровителю Бенедіто, рятуй!"

Очевидна брехня не тільки злостила Коарасіабу, а й роздувала в його душі полум'я чим раз більшої тривоги й нетерплячки.

— Кажи правду!!! — крикнув він люто і так штовхнув переляканого муринчука, що той аж перекинувся на спину. — Кажи правду, бо я тебе вб'ю!!!

"Не знаю!" — хотів відповісти, Бенедіто, але страх поплутав йому слова, і він крикнув:

— Не скажу!..

Доведений тим вигуком до шалу, Коарасіаба кинувся до Бенедіто з кулаками, але той уже не чекав. Лежачи на спині, він блискавично кілька разів обернувся, скотився по похилому березі до самої води, а тоді схопився на ноги і кинувся тікати. До стежки на перешкоді стояв Коарасіаба, а тому Бенедіто побіг у другий бік, де круто здіймався вгору порослий ожиною і корчами, глинястий берег. Коарасіаба, як хижак, від яко­го втікла здобич, зробив величезний стрибок і пустився в погоню.

Дорога була рівно ж тяжка, як для втечі, так і для переслідування. Бенедіто, випередивши розлюченого індіянина на кілька кроків, одчай­душно спинався вгору, обдираючи собі обличчя, руки й груди, ранячи ноги на гострі колючки. Коарасіаба, випустивши з рук ціпок, ліз за ним, але його старе, жилаве тіло, проковзувалось по­між корчами, не зазнаючи ніяких пошкоджень, немов би було вкрите риб'ячою лускою. Бенеді­то був молодий і звинний. Коарасіаба був старий і хворий на ноги, але спритністю і вмінням лази­ти по гущавині на багато перевищав свою жерт­ву. Тому перевага була на його боці. Муринчук це відчував і з жахом помічав, що, помимо всіх його зусиль, віддаль між ним і Коарасіабою з кожною хвилиною скорочується.

Задихаючись від страху й тяжкого спинання вгору, Бенедіто нарешті опинився під стовбуром старого дерева, що росло на самому краєчку ур­вистого горбка і трималося землі тільки двома коренями. Решта коріння, оголеного і спорохня­вілого, звисала вниз, як безвладні тіла мертвих гадюк. Хлопець вчепився за це коріння, напру­жився і вискочив на горбок. Але тут з розпукою побачив, що тікати далі нікуди: довкола суцільною стіною стояло густе мереживо чіпкої, неми­лосердно колючої ожини, що переплітала корчі, зробивши з них цілком непрохідний живопліт. Єдиним, та й то не дуже певним рятунком зали­шалося те саме дерево, і Бенедіто, не довго ду­маючи, поліз на нього. Та ледве він досягнув перших гілляк, як Коарасіаба вже також видря­пався на горбок і кинувся лізти за втікачем. Дрібне листя тривожно зашелестіло і навіть по­декуди почало обпадати на землю, а старий стов­бур затріщав і загрозливо захитався під тягарем непроханих гостей. Але Бенедіто не зважав на це. Він ліз все вище й вище, а старий індіянин зі спритністю, неймовірною для його віку й немочі, п'явся за ним, щось грізно бурмочучи собі під носом.

Нарешті муринчук опинився на самому вер­шечку серед тонких гіллячок, готових ось-ось хруснути і скинути його вниз. Всяка дальша втеча стала неможливою, і Бенедіто з жахом ди­вився собі під ноги, звідки вже показалося по­хмуре, зловісне обличчя Коарасіаби. Потім над обличчям з'явилася шорстка, темна рука, цілком подібна до всохлої гілляки і вхопила хлопця за ногу.

— Тепер ти скажеш!.. Тепер ти мені все ска­жеш!.. — шипів задихаючись Коарасіаба і з силою потягнув хлопця вниз.

— У-а-ай! — верескнув Бенедіто, стараючись звільнити ногу і хапаючись з усіх сил за крихкі гіллячки.

Та Коарасіаба підсунувся ще вище і вхопив його за стан.

Старе дерево голосно крекнуло і звалилося з обома борцями вниз.

— Злазь на землю, брехуне! — говорив, зліс­но блискаючи очима. — Злазь!..

Але Бенедіто не піддавався. Він тримався, мов кліщ, непевної опори і відбивався з усіх сил но­гами.

Почалася дуже небезпечна боротьба в повітрі, яку супроводили вигуки, погрози, сопіння і тріск гілляк...

Несподівано це все скінчилося тим, що старе дерево, яке вже й так ледве-ледве трималося землі, голосно крекнуло і звалилося з обома бор­цями вниз...

Бенедіто вирішив, що наступила його остання хвилина, і вже навіть перестав борюкатися. Та скоро відчув, що падіння не принесло найменшої шкоди для його тіла, ні тим більше не загрожу­вало його життю. Натомість велика небезпека загрожувала йому від розлюченого діда, котрий і далі не випускав його ноги зі своєї твердої долоні. Нарешті, визволившись з-під тягару гілляк поваленого дерева, Коарасіаба опинився верхи на хлопцеві і, схопивши його за горло, нахилився над переляканим обличчям:

— Скажеш тепер, чи ні? — сичав люто. — Скажеш?

Бенедіто мусів піддатися:

— О, Коарасіабо, — прохрипів покірно, — я тобі все скажу, тільки пусти мене!..

— Ну, — відразу пустив його шию Коарасіа­ба, — кажи!

— Я невинен, Коарасіабо, присягаю, ось!.. — і Бенедіто, зробивши великим пальцем правої руки знак хреста на своєму чолі, потім побожно поцілував палець. — Я собі сидів удома, переби­рав мамі фасолю на обід і нічого не знав... А тут прийшов Арасі і викликав мене з хати. Я не знав, чого. А він попросив мене помогти йому занести якісь речі від склепу Саміра до човна на ріці... Я ще не хотів іти, бо мав перебирати фасолю... Але Арасі пообіцяв мені заплатити, і я пішов... Ми принесли якісь пакунки, що їх Арасі мав перевезти на другий беріг ріки... Потім Арасі дав мені три крузейри[17], і я собі за них купив гачок на рибу... Але, присягаю тобі, я нічого не знав!..

Бенедіто тремтів і загикувався, переповідаючи це все, і Коарасіаба бачив, що він не бреше.

— То чому ж ти мені не хотів того відразу сказати? — спитав він трохи здивований.

— Бо вони просили мене нікому нічого не казати.

— Вони? — насторожився індіянин. — Хто ж був з вами ще?

— Та Данко ж...

Коарасіабі відразу забило дух, але він недо­вірливо нахмурився:

— Данка не було з вами, не бреши! — сказав гостро.

— Був, Коарасіабо, слово чести, був! Сидів у човні й чекав...

Індіянинові видалося, що його хтось ударив по голові танґвапемою[18].

— Ти, може, не добачив, хлопче? — перепитав ще раз, відчуваючи, як якийсь смертельний холод розливається в його душі. — Це напевне не був Данко!..

— Ні, це був таки Данко, Коарасіабо! Я ж говорив з ним і навіть побажав їм щасливої по­дорожі!.. Вони обидва поїхали до Мато Ґроссо і мали скоро вернутися... Так казав Арасі...

"Отже, Данко зрадив!" — прошибла страшна думка Коарасіабу, і йому здалося, що земля під ногами провалюється, а він летить у чорну прір­ву.

Сидів, згорбившись, ніби мав на плечах страшний тягар, і мав такий скорботний і при­гноблений вигляд, що добросердечному Бенедітові стало його жаль. Муринчук якось цілком непомітно для себе перестав боятися цього ста­рого діда, що перед кількома хвилинами вида­вався йому таким страшним і небезпечним.

— А що сталося, Коарасіабо? — спитав ла­гідно.

Але Коарасіаба мовчав і щось уперто думав.

— Я навіть можу тобі сказати, що ми несли, — осмілившись, продовжував Бенедіто: — там були пляшки з горілкою, фоґети, хліб, а з мішка дуже пахло ковбасою...

— Так, так. — хитнув головою Коарасіаба, — вони мусіли взяти зі собою харчі...

— А куди ж вони поїхали? — спитав знову муринчук.

— Мовчи! — раптом наїжився Коарасіаба. — Мовчи і не питай нічого!.. А, коли вернешся додому, то забудь усе, що дотепер бачив і знаєш. Зрозумів?

— О, Коарасіабо...

— Цить! Коли хоч одне слово писнеш комусь про Данка, Арасі, або про мене — уб'ю!!! Чу­єш? Ніяка сила тебе не врятує!..

— О, Коарасіабо, присягаю, що я нікому ні­чого не казатиму! Ось!.. — і муринчук знову зробив знак хреста на чолі, поцілувавши потім палець, що було великою і тяжкою присягою.

— Пам'ятай же! — погрозив ще раз пальцем Коарасіаба. — А тепер лізь у воду і пообмивай кров зі себе. Бач, як обдряпався, дурний... — додав з теплою ноткою в голосі.

Бенедіто без слова заперечення зсунув з себе старі штанці, що були його єдиною одежею, і хлюпнув у воду. А Коарасіаба сидів непорушно, заціпенівши від душевного болю. Переживав та­ку тяжку хвилину, яку можна було порівняти хіба з хвилиною вигнання з племени, або зі стра­тою віри в Арасі. Але ця хвилина була ще тяжчою, бо ж старого морубішабу завела остання надія в його житті. Мало того, що завела надія — його зраджено підло й жорстоко. І хто зра­див? Той білий хлопець, котрого любив понад своє життя! Той хлопець, котрому він врятував життя, котрий ще недавно вшанував прилюдно закон переламаної стріли, ставши перед старим морубішабою на коліна!.. зрадив той самий Данко, котрий ще вчора присягався пам'яттю матері сповнити останню волю немічного вождя племени!...

— М-м-м! — застогнав Коарасіаба.

Шалений біль, змішаний з такою ж шаленою ненавистю, розсаджували йому груди. Він би вив, він би кричав, дряпав би під собою землю і з насолодою роздер би Данка на кусні, коли б тільки мав його тепер у своїх руках.

Тим часом Бенедіто, обмившись у ріці, виліз, одягнув свої обтріпані й полатані штанці і нері­шучо став навпроти: не знав, чи не звелить ста­рий іще чогось.

— Іди додому, Бенедіто, — наказав той. — Іди і нікому нічого не кажи. Чуєш?

— Так, Коарасіабо, — поспішно відповів Бе­недіто.

Тоді забрав вудку, бляшанку з хробаками і кілька вже пійманих риб і, кивнувши Коарасіабі на прощання головою, побіг мерщій стежкою геть.

Коли муринчик скрився за закрутом доріжки, старий спробував встати, але відразу ж з тяж­ким стогоном знову опустився на землю. Його права нога, пошкоджена ще при падінні зі Скелі Невороття, тепер була цілком безвладна. Гля­нувши на неї, Коарасіаба побачив, що вона спух­ла і набрала зловіщого фіалкового кольору. І аж тепер він пригадав, що, падаючи з Бенедітом зі зламаним деревом, вдарився нижче коліна, піс­ля чого нога стала ніби неживою. Коарасіаба сидів і дивився тепер на неї, з такою ненавистю, як на найгіршого ворога. Що ж можна почати з такою дурною ногою? А діяти треба було негай­но! Треба було зараз же здоганяти втікачів, щоб не стратити всього!..

Коарасіаба не боявся того, що хлопці скоро знайдуть скарб, але боявся, що вони можуть вдатися до когось по допомогу в шуканні і тоді... тоді... тоді... Коарасіаба вже навіть не пробував додумати, що було б тоді, лиш підліз до свого ціпка і попробував зіп'ятися на ноги при його допомозі. Це йому вдалося, але йти він не міг. Подумавши трохи, зліз з берега у воду і, не випускаючи палиці, попробував плисти. Так було краще, хоч від холодної води нога обізва­лася лютим болем. Але Коарасіаба не зважав на це. Тримаючись більше берега і час-до-часу від­штовхуючись від дна, посувався помалу вниз з течією до того місця, де припинялися човни.

Врешті доплив.

Обставини сприяли йому: коло причалів коли­валися два прив'язані човни, а довкола не вид­но було ні одної живої душі. Сонце так пекло, що все живе у той час ховалося в захист тіни, або відпочивало по обіді.

Коарасіаба миттю вліз в один з човнів, стис­нувши зуби від болю в нозі, відв'язав його і від­штовхнувся веслом.

— Тепер я вам покажу, маландри, як вміє мститися Коарасіаба, — промимрив уголос. — О, тепер я вам покажу!..

Коли виплив на широкий водний простір, по­бачив, що з півночі на виднокрузі з'явилися тяжкі, сталево-сірі хмари...

На водах Парани

Данко сидів при стерні, а Арасі з усіх сил на­лягав на весла: видно було, що дійсно поспішав.

— Не тримай так дуже проти течії, — нака­зав Данкові. — Ми мусимо пристати до берега ген аж за тим виступом.

— Ов, то тоді нам тяжко буде вертатися на­зад! — зауважив Данко.

— А ти ж думав, як? Заробити сто крузейрів не так легко, хлопче...

На таке повчання Данко не мав що відповіс­ти і тому змовчав. Але погляд його упав на поскладані у човні пакунки.

— Що це? — спитав здивовано. — Веземо фоґети й харчі?

— Здається, — вдав байдужого Арасі. — Ті ж кабоклі не вміють навіть доладу хліба спек­ти. А фоґети... Де ж ти бачив у кабокля[19] весілля без фоґетів?

Данко і на цей раз признав слушність своєму товаришу і більше не розпитував.

Допливали вже до середини ріки, коли неспо­дівано з-за одного з островів виплив їм назуст­річ другий човен.

— О, Полон з батьком їдуть до Санто Антоніо, — сказав Данко, пізнавши чоловіків у човні.

— Де?! — немов уколений обернувся назад Арасі, що сидів спиною до зустрічного човна. — О, чорт!

— Та чого ж ти лаєшся?! — здивувався Дан­ко.

— Бо не люблю з тими людьми зустрічатися. Всі кажуть, що зустріч з Адемаром і його роди­ною не віщує нічого доброго.

— Я того ще не чув.

— Але я чув і знаю!

— Дурниці! Як ти можеш в таке вірити?

— Вірити — не вірити, але ти пускай стерно, бо я хочу їх обминути... — із тими словами Арасі почав загребати лівим веслом, скеровуючи чо­вен вниз по течії.

Данкові це все видалося смішним і глупим, але він не сперечався, бо знав, що Арасі, як і всі мешканці Санто Антоніо, є дуже забобонний, і сперечатися на ту тему — значило тільки тра­тити час.

Але човни все ж таки порівнялися, хоч і на певній віддалі. Молодий Полон пізнав Данка і привітався:

— Ти куди, Данку?

Данко, замість відповіди, показав рукою на протилежний беріг.

— На нашу сторону? — спитав Полон. — Чо­го?

— Пильнуй стерна, не розпатякуй! — крик­нув злісно Арасі. — Також! Знайшли місце по­середині ріки на розмови!..

Данко мерщій ухопив за стерно, хоч і не знав толком, що має з ним на цей раз робити.

Човни розминулися.

— Тату, — раптом зауважив Полон, — а во­ни ж пливуть на човні Антоніо! Ти пам'ятаєш, як цього човна у нього вкрали?

— Е? — здивувався Адемар, приглядаючись до човна. — Не може бути!

— Так, так, — запевняв Полон. — Я ж знаю цей човен! Дивись, он збоку та дошка, що має сучок, подібний до собачої голови. Бачиш?

— Барбарідаде![20] — обурився Адемар. — А бідний Антоніо мало не плакав за тим човном. Треба буде йому сказати... Тримай проти течії, тримай!.. Бачиш, нас уже понесло вниз на доб­рих пів кілометра...

Тим часом наші мандрівники минули вже устя ріки Амамбаї, що вливалася до Парани з право­го боку, минули і той виступ, до якого ніби мали пристати, вже й острів Бандейрантів, який ле­жав з лівого боку, мав незабаром кінчитися, а Арасі, замість гребти до берега, витягнув весла і почав закурювати.

— Що ти робиш Арасі?! — скрикнув Данко. — Та ж нас течія несе вниз!..

— Ну, й добре, — пакнув димом Арасі. — Я ж тобі казав, що ми маємо пристати нижче.

— Де нижче?

— Ат, не чіпляйся ти до мене! Я знаю, що роблю...

— Але я не знаю! — почав сердитися Данко.

— Ти мені скажи, де той твій кабокльо живе і куди ми маємо плисти?

— О, Боже!.. Ти нудний, Данку, як Аліса... Ну, як хочеш знати, то той кабокльо живе за устям Маракаї.

— Що?! — підскочив Данко. — Аж за устям Маракаї?!! Ти збожеволів, Арасі?! Та до Ма­ракаї від Санто Антоніо є яких тридцять кіло­метрів дороги! Коли ж ми вернемося додому?

— О, о! Я ж знав, що так буде, — почав кпи­ти Арасі, — і тому відразу не сказав тобі правди, бо ти б не погодився.

— Певно, що ні! Я не можу тепер відлучатися з дому на такий довгий час!..

— А от відлучишся — і нічого тобі не ста­неться...

— Арасі, — встав Данко, — зараз же завер­тай човен назад!

Арасі від такого рішучого тону трохи розгу­бився, але зараз же запанував над собою і по­чав Данка вговорювати:

— Не роби дурниць, Данку... Ми вже про­пливли більшу половину дороги, а ти тепер хо­чеш вертатися назад...

— Ми ще не пропливли половини дороги!..

— Ат, хто її міряв?! Витягай ліпше другу пару весел і помагай гребти...

— Я кажу — вертай назад!

— Ну, Данку, будь же ти хлопцем, а не ба­бою!.. Згодилися на роботу, зробили більшу частину, а тепер — назад. Так не робиться. І той борг у Саміра... Мені просто стидно, як поду­маю, що то твій тато скаже...

— Ти мене не переконуй, а завертай додому! — не здавався Данко. — Я не буду ночувати по­за хатою!

Арасі раптом посміхнувся:

— Як ти хочеш знати, то і я не думаю ночу­вати поза хатою. Ми вернемося до Санто Антоніо дуже скоренько.

— Яким способом?

— А таким: зять, чи там майбутній зять, того кабокля має моторовий човен і після обіду їхатиме до Санто Антоніо, щоб забрати свого тестя і привезти падре Вісенте на шлюб. І ми тим човном приїдемо за годину.

Данко підозріло подивився на Арасі:

— А чому ж ти це тримав у таємниці?

— Ну, от!.. Хотів тобі зробити несподіванку. Але, коли ти вже такий, то мушу тобі сказати тепер...

Данка, однак, це все не заспокоїло, і він поста­новив, що, як тільки трапиться якийсь зустріч­ний човен, що плистиме вгору, — він попросить­ся і пересяде. Арасі не мав ніяких обов'язків і міг собі плисти до Маракаї, чи за Маракаю, чи навіть залишитися у того кабокля на цілий тиждень на весіллі.

Але, як воно все в таких випадках трапля­ється, ріка була цілком порожня і ніяких човнів не було видно. Данко, сердитий і на свій неро­зум і на Арасі, витягнув другу пару весел і став і собі гребти.

"Як не трапиться зустрічний човен, то хоч до того кабокля скоріше допливемо", — думав з досадою.

Човен, гнаний течією і аж двома парами весел, плив дуже скоро, і Данкові навіть почало здава­тися, що справа ще не є такою поганою.

Аж ось і устя ріки Маракая. Широка на яких 15 метрів, вона весело котила свої прозорі води, з'єднуючись з величавою Параною.

— Ну, і де ж той кабокльо живе? — спи­тав Данко, коли човен минув Маракаю.

— А от, треба пильно дивитися. Тут десь на березі є його садиба, і нас мають чекати...

Однак, минали хвилини за хвилинами, човен плив усе далі вниз, а на березі не було ніяких познак того, що тут існує якесь людське житло. Данко стривожився вже не на жарт ї знову спи­тав Арасі:

— А ти певний, що це має бути за устям Маракаї, а не перед ним? Може, ми вже минули ту оселю?

— Ні, ні, не минули, — якось насмішливо від­повів Арасі. — Ось ще трохи, трохи, — і ми при­станемо.

— Куди пристанемо?

— Та вже пристанемо кудись, не бійся...

— Слухай Арасі, — роззлостився Данко, — ти не говори мені дурниць, бо я не маленький! Тут незабаром почнеться скеля Ітакватія, де вже ніхто не живе.

— Хто тобі це сказав? — уже не скриваючи глуму, спитав Арасі.

Данкове серце раптом забило на сполох. Він тепер ясно бачив, що Арасі тільки бовтає весла­ми по воді, не роблячи найменших зусиль, щоб прибити човен до берега. Він тепер зрозумів, що вся поведінка молодого індіянина є страшно пі­дозрілою, а вся справа з перевозом пакунків є видумкою.

— Арасі! — крикнув він, збліднувши. — Або ти мені зараз скажеш усю правду, або повернеш човен назад!.. Я далі не пливу!

Обличчя Арасі раптом викривилося гримасою злобної втіхи і стало таким потворним, що Данко ледве пізнавав у ньому знайомі риси.

— Назад? — розсміявся силуваним сміхом індіянин. — Ні, хлопче, ти мене не змусиш по­вернути назад!.. А правду?.. Правду я тепер можу тобі сказати...

Тут Арасі сплюнув у воду заваджаючу йому цигарку, вичекав добру хвилину і з розрахова­ною на ефект урочистістю роздільно вимовив:

— Ми не пливемо ні до якого кабокля, а пли­вемо до Ґваїри, і ти знаєш, чому...

Сказав це і з цікавістю подивився на хлопця, зарані насолоджуючись враженням, яке викли­че ця несподівана заява. І коли б він вмів диви­тися просто в душу, то був би вдоволений, бо дійсно його слова потрясли і перелякали Данка так, що він цілком розгубився. Але це все діяло­ся внутрі. Назовні ж молоденький Сокіл ні од­ним мускулом обличчя не зрадив того, що від­чував. Навпаки, несвідомо наслідуючи Коарасіабу, Данко стиснув цілком спопелілі уста, хижо звузив скеровані просто на Арасі зіниці, а риси його обличчя вмить скам'яніли й набрали виразу якоїсь дивної зрілости.

"Як він подібний до діда!" — подумав Арасі. зіщулившись від упертого, гострого, як голки, погляду хлопця.

— Так, — продовжував він уголос, щоб надати собі певности, — ми пливемо до Ґваїри по скарби ґваянців. Я вчора дещо підслухав, а те, чого не дослухав, ти мені пізніше розкажеш... Соняшні Клейноди і все, що там з ними лежить, буде моїм! Я не маю охоти зрікатися їх тому, що старий дід вижив з розуму... Але й тебе, Данку, я також винагороджу, коли тільки будеш розумним і слухняним. Я й тобі щось дам, побачиш... От­же, тепер...

— Арасі, — увірвав його тихим, рівним голо­сом Данко, не відводячи того самого упертого, гострого погляду, — а ці всі речі, що лежать у човні?.. Звідки ти їх узяв?..

—_ Ах, ці речі?! Це все я купив у Саміра і навіть вчорашній борг йому віддав... Правда, твій тато не буде дуже щасливим, коли, повернеться і загляне до валізи... До тієї валізи, — знаєш? — що ти її так старанно прикидував дро­вами... Ну, але нам же потрібні були гроші на дорогу, чи ні?.. — й Арасі підморгнув, нахабно посміхнувшись.

Цього було вже забагато!.. І коли б Сокіл не привчив Данка змалечку панувати над своїми нервами і не пригадував йому при всякій нагоді, що кожний вчинок треба наперед обдумати, — Данко напевне б кинувся на Арасі й перевернув­ся б разом з ним і з човном у воду. А так він ли­ше відвернув голову від індіянина, щоб перемог­ти у собі спокусу до бійки, і старався всіми силами внутрішньо зосередитися і прийти до якогось розумного висновку.

У світлі теперішньої ситуації всі ті неприєм­ності, які непокоїли його ще сьогодні ранком, ви­далися йому такими дитячими дрібничками, про які смішно було навіть думати. А от зараз... Ве­лика Коарасіабина таємниця зраджена, тата обікрадено... Правда, він, Данко, невинен у тому, що Арасі вчора підслухував, але в тому, що бать­ка обікрадено, він уже таки був винен, хоч і не безпосередньо. Скільки грошей було у валізці — Данко не знав. Але знав напевне, що там, окрім тридцяти тисяч крузейрів, взятих за хату, повинні були бути ще й якісь татові зао­щадження за попередні роки. І свідомість того, що він своєю нерозважною поведінкою привів батька до руйнації, повисла над хлопцем прима­рою, страшнішою від смерти. Де ж таки? Кілька років тяжкої праці в пралісах, тижні життя в шатрах, праці під зливними холодними дощами, або під немилосерним палом гарячого сонця — і все це раптом для того, щоб ледачий непотріб набив собі кишеню.

"Ні! Ні!!! — шаленів у душі Данко. — Я того не допущу!.. Я або відберу ці гроші, або згину! Але згину разом з цим злодієм!.. Він не ско­ристається з татової праці, ні!"

Так постановляв хлопець, але сидів нерухомо і все дивився в той бік, де вже в далині пропли­вали лісисті береги острова Ґваїри. Арасі, витолкувавши собі цю непорушність, як покору перед доконаним фактом, обізвався знову:

— Отже, як бачиш, хлопче, я не такий дурний, щоб дав себе скривдити. Ти раніше гнув переді мною кирпу, бо ти вважався чесним і порядним, а я був собі звичайним дроворубом, та ще й злодієм. Але тепер ми обоє однакові: на спілку вкра­ли гроші, разом втекли з дому, разом обдуримо мого діда... Я тобі, Данку, наставив добру паст­ку, і ти з неї не вилізеш... Хочеш тепер, чи ні — а будеш мене слухати!.. І не сиди каменем, а берися за весла та повертай човен у сторону Ґваїри, скоро!

У відповідь Данко, котрий і далі сидів з рука­ми на веслах і з обличчям, оберненим у сторону острова, мовчки, не зміняючи положення, взяв спочатку одне весло і з силою шпурнув його геть. Потім взяв друге весло і також кинув да­леко від себе на води ріки.

— Ти!!! — крикнув Арасі з несподіванки й злости. — Що це ти робиш?! Здурів?

Але Данко сидів, як німий і глухий, не зверта­ючи найменшої уваги на індіянина і на те, що човен давно вже, не керований ніким, пливе собі з течією вниз по ріці.

— Ага, то ти так!.. — аж давився зі злоби Арасі. — Ну, нічого!.. Обійдемося і однією па­рою весел... Але тепер берися за стерно і то — скоро!..

Та Данко ніби не чув слів Арасі й не помічав його присутности.

— Ти чуєш?! — вийшов остаточно з рівноваги Арасі. — Стернуй у бік острова, бо я тебе приб'ю, як пса!..

"Приб'ю, як пса!.."

Цей вираз зробив на хлопця таке враження, немов би його хтось оперезав по обличчі батогом. Його, Данка Сокола, на котрого навіть рідний батько ніколи не підніс руки, тепер нахвалявся прибити "як пса" злодій і ошуканець!.. Оцей самий Арасі, котрого вирікся рідний дід, котрого зневажали навіть найбідніші мешканці Санто Антоніо і робили йому ласку, коли дозволяли ру­бати у себе дрова!..

Ледве перемагаючи в собі обридження і гаму­ючи новий приступ бажання, — кинутись з ку­лаками на нахабу, Данко повернув до нього ли­це, й Арасі побачив знову дивно скаменілі вили­ці, стиснені уста і гострі, як ножі, чорні очі, над якими стягнені, насуплені брови і поперечна зморшка на чолі не віщували нічого доброго.

— Слухай, ти, маландро[21], — звільна розту­ливши уста, роздільно вимовив Данко, — в цю ж мить завертай човен і пливи до берега Мато Ґроссо. Вже!

— Що, що?! — аж захлиснувся від здивовання Арасі. — Повтори!

— Коли я повторю, — тим самим рівним і твердим тоном обізвався Данко, — то це будуть останні слова, які ти почуєш на цьому світі! Роби те, що наказую!

Під впливом холодної люти і свідомости тяж­кої відповідальности за дві величезної ваги справи, родилася в хлопця безоглядна відвага, а в парі з нею кріпли і твердли інші внутрішні риси передчасно дозрілого характеру. Данко, сам того не помітивши, за кілька хвилин перетворився з ніжного хлопчини, що недавно плакав над портретом матері, в юнака сильної волі й гордої, владної вдачі. Соколя стало Соколом!

— Ти мені наказуєш? МЕНІ?! — здивовано витріщився Арасі.

— А ти ж, злодію, думав, як?! — дивно спо­кійним голосом, в якому не бриніли жодні інто­нації, відповів Данко. — Та ти і є тільки створе­ний для того, щоб виконувати чужі накази... Ти... Ти ледачий дроворубе, ошуканець, буґро[22]. Ти був, є і будеш тільки рабом. Завертай чо­вен!!!

По суті справді рабська душа Арасі покірно зігнулась би перед такими словами, коли б вони були сказані на суші, в Санто Антоніо. Але те­пер він, хоч і відчував інтелектуальну перевагу Данка, розумів, що фізична перевага є по його боці. А тому, діткнений до живого зневажливою характеристикою, загрозливо забурмотів:

— Ти мені заплатиш за це, шмаркачу, коли ми пристанемо до острова!.. О, ти мені за це запла­тиш!.. Почекай тільки, поки припливемо до Ґваїри!..

— Ми, ботокуде[23], не попливемо до Ґваїри, а попливемо до Мато Ґроссо! — з байдужою упер­тістю заявив Данко.

Правду сказавши, вигідніше таки було плисти до острова і тому, що течія вже віднесла човен ближче до нього і тому, що звідтам було ближче додому. Але саме через те, що Арасі хотів дістатися до Ґваїри, Данко постановив плисти до Ма­то Ґроссо.

— Ти будеш стернувати?! — спитав ще раз Арасі. — Не будеш?.. Добре, не треба... Я й при допомозі весел приб'ю повен до острова. Але тоді — побачиш!..

Й Арасі, налігши з усієї сили на весла, почав завертати до Ґваїри.

Але Данко рівночасно вхопився за стерно і по­ставив його в протилежний бік. Човен від тих дивних операцій, немов розумне сотворіння, роз­губився і нерішучо затанцював по хвилях.

Арасі почало здаватися, що він сліпне від лю­ті. Забув моментально про скарби, яких не міг без Данка знайти, а цілковито запалився лише одним бажанням: поставити на своєму! Відложивши весла, він сягнув у глибочезну кишеню своїх штанів і витягнув звідти пістоль.

"Татів пістоль!" — мигнуло в Данка в голові, і він відразу забув про стерно.

— Дивись! — загрозив з ненавистю в голосі Арасі. — Тільки торкнеш стерно — уб'ю!..

І він, поклавши пістоль перед собою на пакун­ках, знову взявся до весел.

Та Данко дійшов уже до такого стану, коли людина перестає числитися з найгрізнішою не­безпекою і готова кинутися насліпо навіть у по­лум'я.

— Арасі, — сказав він знову тихо, але таким дивним голосом, що індіянинові стало моторош­но, — ти, або попливеш до Мато Ґрассо, або твоє мертве тіло розіб'ється на водоспадах Сете Кедас... До Ґваїри ти не пристанеш!

Арасі не міг витримати його погляду. Він від­вів свої злодійкувато бігаючі очі, забурмотів у відповідь щось невиразне і енергійніше запрацю­вав веслами.

Арасі!.. — ще раз повторив Данко.

Індіянин не реагував.

Тоді сталося щось цілком несподіване: Данко зіщулився, як стиснена спіраль, і перше, ніж Арасі зміг зрозуміти його намір, чи попередити його рух, з усього розмаху впав на правий бік човна. Арасі скрикнув і, впустивши весла, вхо­пився руками за борти, щоб втримати рівновагу. Пістоль від того несподіваного руху зсунувся і впав кудись поміж клунки. А Данко вже пере­хилився і впав на лівий бік, так що човен мало не зачерпнув води.

— Що ти робиш, божевільний?!! — загорлав зблідлий Арасі.

— Хочу тебе втопити, ботокуде, — зі стис­нутими зубами відповів Данко, перекидаючи знову тягар тіла на правий бік.

— Данку!.. Та чи ти здурів?! Та ж втопи­мося обидвоє!!! — кричав смертельно переляка­ний Арасі, з трудом вирівнюючи розгойданий човен.

— Мені вже все одно, ботокуде... Я можу за­гинути, але ти до Ґваїри не пристанеш! — виду­шував через зуби кожне слово Данко, кидаючись то в один, то в другий бік.

Арасі побачив, що його противник не жартує і справді приготований загинути, а човен мав от-от набрати води і піти на дно.

— Данку!.. Данку перестань!!! — вже завив Арасі диким голосом і звівся на ноги, щоб кину­тися на Данка.

Але в цьому була його велика помилка: ще сидячи, він міг якось триматися і вирівнювати човен. Тепер же, піднявшись на ноги, він при черговому похиленню човна стратив рівновагу й шубовснув у воду. Правда, при тому човен так гойднуло, що й Данко мало не полетів за ним, але якось втримався, відрухово налігши на протилежний борт.

— Ф-ф-у! — зітхнув він з полегшею, але за­раз же занепокоївся.

"Боже мій, — подумав злякано, — якщо Арасі й справді втопиться, то я, на довершення всього, стану ще й вбивцею!.."

І, забувши вмить все, що сталося перед кіль­кома хвилинами, він кинувся до весел. Але на своє розпучливе здивування побачив, що весел не було: одне з них, обігнавши човен, тікало на­перед, а другого взагалі не було ніде видно. Чо­вен же, лишений на волю хвиль, свавільно за­тупцював на воді, ліниво обертаючись то в один, то в другий бік. Данко у відчаю роззирався дов­кола, не знаючи, що почати. Коли нараз у кіль­кох метрах від нього високо знялася поверхня води, а з-під неї, порскаючи й захлинаючись ви­ринув Арасі. Від того Данко відразу опритомнів. Миттю кинувся до клунків, поспішно розгріб їх, знайшов на дні човна пістоль і, піднявши його, став у вичікуючу позу. А індіянин тим часом кількома дужими помахами рук дігнав човен і вхопився за борт.

— Тепер я тобі покажу! — шипів він, зади­хаючись, до Данка.

— Тепер я тобі покажу, Арасі! — намагаючись вгамувати потрясення, відповів Данко і наставив пістоля. — Пусти борт, бери за керму і штовхай човен до берега, скоро!

Однак, Арасі не спішився виконувати наказ. Обережно, щоб не перевернути човен, він простя­гав руку, намагаючись ухопити Данка за ноги.

— Арасі! — крикнув остережливо Данко і, миттю відбезпечивши пістолю, дав два постріли над головою напасника.

Кулі плюмкнули у воду, а індіянин пригнув голову, ховаючись за борт.

Данко ж з тривогою приглядався, чи й справді не поранив Арасі. Переконавшись, однак, що постріли не зробили ніякої шкоди, знову скоман­дував:

— Наказую тобі востаннє: бери за корму[24] і штовхай човен до берега Мато Ґроссо! А, коли не хочеш — можеш собі залишитися на воді сам. Ну?..

Арасі трохи подумав, але зміркував, що іншого виходу для нього нема. Тому, скрипнувши у без­силій злобі зубами, покірно пересунувся до кор­ми, вчепився за неї руками і попхав човен до берега, щосили б'ючи по воді ногами.

Вдоволений Данко не міг стриматися і зіроні­зував:

— Видно й справді судилося мені сьогодні плисти моторовим човном. Тільки ти мабуть ніколи не думав, що будеш у тому човні правити за мотор...

Індіянин винагородив його поглядом, в якому палало ціле пекло, але не відповів нічого.

Цілковито захоплені боротьбою, хлопці не по­мітили навіть, що половина неба затягнулася гу­стими хмарами, які посувалися вперед, здоганяю­чи сонце. Данко перший помітив наближення бу­рі й закричав:

— Скоріше, Арасі! Подивися, яка хмара над­ходить. Буде буря...

Арасі подивився на небо і запрацював енергій­ніше ногами. На допомогу йому також прийшла течія, яка в цих місцях є дуже химерна, має різні напрямки і неоднакову швидкість. І човен, підхоплений прудким струмом, помчав у напрям до берега Мато Ґроссо зі швидкістю птаха.

Данко пильно слідкував за рухами Арасі, огля­дався неспокійно назад і міряв очима водний простір, який відділяв їх від суші, та поглядав на небо, стараючись вгадати, чи вдасться їм втек­ти перед бурею?

Нетерплячка розтягала хвилини на години. Хмари все більше згущалися і звисали нижче над головою, а примхлива течія то летіла просто на берег, то, ніби роздумавши, відверталася від нього і бігла просто вниз. Арасі добросовісно бо­ровся з нею і все намагався скеровувати човен носом на берег, але ця боротьба скоро почала його виснажувати. Намокла одежа облипала його ті­ло й утруднювала рухи, а холодна вода висмок­тувала його сили.

— Я не можу більше!.. — вистогнав він на­решті, відгортаючи з чола пасми мокрого волос­ся. — Пусти мене в човен, хай я відпочину тро­хи, а ти лізь на моє місце...

— Пустити тебе в човен? — обізвався Данко. — Ні, Арасі. Я не вірю тобі більше, і пістоля з рук не випущу.

— Але я не можу більше!..

— Знаю, та нічого не пораджу. Ти завинив і тепер мусиш покутувати.

Тон Данкового голосу був твердий і невбла­ганний, і Арасі зрозумів, що проситися не було сенсу.

Та ось здалека донісся перший відгомін тяж­ких громів. Жовтаві краєчки небесної потвори вже досягнули сонце, і воно відразу померло, не­мов зів'яло з переляку. В природі наступила та зловісна тиша, яка все є передвісницею бурі.

— Скоріше, Арасі! — занепокоївся Данко. — Коли нас застане буря на воді — ми пропали.

— Я не можу...

— Ну, ще трохи, ще!.. Берег уже зовсім близько... Там відпочинеш...

Данкові від того моменту, коли він став паном ситуації, вмирати не хотілося. Він думав про те, як пристане до берега, як відбере в Арасі татові гроші й потім повернеться до Санто Антоніо. Тоді все буде добре, і життя попливе старим, щасливим руслом. Але для того треба, насампе­ред, вилізти на сушу, треба дістатися на он той берег, до якого є ще, може, з двісті метрів. Коли б він мав весла, або коли б хоч піймати десь у ріці якогось дрючка, чи гілляку — тоді не було б чим журитися: за п'ять-десять хвилин опинив­ся б на землі. А так — треба лише чекати зруч­ного моменту і покладатися на Арасі, який тепер не тільки не виконував ролі "мотору", а на­впаки, тягнувся за човном, як мокра ганчірка.

Незабаром знову обізвалися вже ближчі гро­ми, а сонце, вже закрите хмарами, натягнуло жовті линви променів, що продиралися крізь по­шматовану запону і падали скісно до олив'яного плеса ріки. Знеможений Арасі, вже не питаючи дозволу, підсунувся з води, висадив половину свого тіла на корму і так застиг у непорушності. Його лице посіріло, уста стали зовсім сині, а об­висле мокре волосся, що поприлипало до очей, робило його зовсім подібним до потопельника.

Данкові так стало його жаль, що він хотів уже кинутися витягати його в човен, коли в цей са­мий момент якась нова течія, що виникала десь поміж численними острівцями, вхопила човен і стрілою помчала його навскоси до берега. Але тоді, коли до спасенної землі залишилося всього з двадцять метрів, течія вередливо скрутила і помчала собі вниз, тягнучи за собою і човен. Данко побоявся, що вона незабаром зробить нову несподіванку і понесе їх назад, до середини ріки, а тому закричав:

— Арасі!.. Арасі!.. Ну ж бо, Арасі, послу­хай мене... Дивись, як ми близько від берега!.. Напружся ще трохи і попхни човна!..

Індіянин ледве підвів голову і непритомно озирнувся довкола, але покірно зліз у воду і, скільки стало сил, почав бити ногами.

Берег зближався. Але коли вже здавалося, що човен от-от черкнеться дном об землю, вода про­несла його за крутий виступ, за яким відкрилося видовище, що примусило Данка безсило опусти­ти руки.

— Ітакватія!.. — крикнув він у розпуці.

Арасі на цей вигук підняв голову і зі здивован­ням дивився на чудо природи, про котре вже не раз чував в Санто Антоніо: просто з води здійма­лася вгору суцільна, неприступна стіна з черво­ного каменю, прикрашеного білими латками. Виглядала вона не то як плямисте тіло циклопіч­ної потвори, що розтягнулася над водою, не то як височезний мур, розмальований величезним пензлем, вмоченим у білу фарбу. Індіяни нази­вали цю скелю "Ітакватія" — "Мальований Камінь" і ліпшої назви годі придумати. І подо­рожні, котрі припливають біля Ітакватії, завжди захоплюються її виглядом та згадують її у своїх споминах. Але Данка зараз зовсім не цікавила краса знаменитої скелі. Він тільки з розпукою думав над тим, що має перед собою двадцятиметрову у висоту і кількасот метрову у довжину кам'яну стіну, до якої не зможе пристати човном. Він думав також над тим, що з хвилини на хви­лину може зірватися буря, що човен без весел може віднести на середину водного плеса, і що там і він і Арасі знайдуть смерть.

"Боже, що робити? Що робити?!" — питав мовчки сам себе, дивлячись, як від скорого бігу човна білі плями на скелі зливалися в смуги, перепліталися і викручувалися, немов гадюки.

На щастя, течія не зраджувала: вона бігла прудко попри самий берег, не залишаючи навіть ніякої роботи для втомлених ніг Арасі.

А небо, немов би збиралося роздушити землю, все тісніше зближалося до неї закутими в панцер грудьми. В природі зависла гнітуча сподіванка чогось страшного. І ось це страшне почалося!..

Раптом чиясь невидима рука черкнула розпа­леним до біла лезом по туго напнятому сталево-сірому шовку, і небесне шатро зашипіло, затрі­щало, а накінець рякнуло тисячепащеким го­лодним звірем. З жахом сахнулися хвилі на ріці й задудніли голі скелі Ітакватії. Скажений ві­тер десь зірвався з припони, налетів на човен і погнав його по воді, як пір'їнку по склі, просто на вистаючу скалу.

Данко вже більше не думав. Кинув пістоля і, як був одягнений, скочив у воду, щоб попереди­ти катастрофу, яка загрожувала від зудару чов­на з вистаючою скелею. Вчепившись човна зза­ду поруч Арасі, він напружив усі сили, щоб об­минути небезпечний для них виступ, що летів їм назустріч.

Ще десять метрів! П'ять! Три! Два!.. І човен при допомозі зусиль двох здорових юнаків щас­ливо обминув скелю, скрутив направо і відразу опинився у невеличкій, цілком спокійній затоці.

Данко, котрий уже був приготований розпро­щатися з життям, відчув несподівано під ногами тверде дно і радісно закричав:

— Готово, Арасі! Ми врятовані!.. — він вдарив по плечах зігнутого Арасі й кинувся наперед, щоб привести човен до берега.

Та індіянин, ще напівпритомний від виснаження, вже старався всунутися в човен, простя­гаючи руку до пістоля. На щастя, Данко помітив це, миттю перехилився через борт і, не випус­каючи з лівої руки ланцюга, правою вхопив зброю.

— Помалу, Арасі, помалу!.. — гукнув серди­то і відчув, як у грудях його знову обізвалася холодна ворожість до свого супутника. — Тепер мене тяжко перехитрити. Підтягай човен!..

Останній наказ покрив новий рев грому, а од­ночасно й виття вітру, вслід за яким тяжко заплюмкали олов'яні дощеві краплі.

Данко глянув туди й сюди і зауважив високо вгорі досить глибоку розколину в дивній скелі, де можна було цілком добре сховатися від не­годи.

— Арасі, — наказав знову, — бери з човна ре­чі й неси туди он нагору, бачиш?

Кожна хвилина часу була дорога, бо хмари спускалися ще нижче, а кожний новий порив вітру приносив зі собою все рясніші краплі дощу.

Вид близького сховища вернув індіянинові сили, і він, покірно слухаючи Данка, витягнув з човна два найбільших клунки, поліз з ними вго­ру. А Данко підтягнув човен якомога далі на сушу, закинув ланцюг на якийсь великий корч і заходився витягати решту речей.

Не минуло й п'яти хвилин, як обидва хлопці, вже під зливним дощем, дерлися з останніми па­кунками до сховища. Попереду ліз Арасі, а за ним Данко з кошиком в одній і з пістолем в дру­гій руці.

Коли, засапані й мокрі, стали в щілині, Данко побачив, що вона є тільки входом, який веде в порожнечу виповнену густою тьмою. Витягнув електричну ліхтарку і присвітив. На свою вели­ку радість побачив простору й суху печеру, яка вже, видно, не одному служила захистом, а мо­же й житлом. Свідчили про це купа попелу від вогнища та купа стовченої сухої трави, яка слу­жила за постіль.

Арасі, на цей раз не чекаючи ніяких наказів, почав заносити до печери залишені при вході речі, щоб їх не замочив дощ. Мовчали обоє, тіль­ки Данко сторожко слідкував за кожним рухом свого противника. А той, розв'язавши мішок, на­самперед витягнув з нього пачку свічок і сірни­ки. Засвітивши, прикріпив дві свічки до виступу в стіні, тоді видобув пляшку горілки, зробив кілька жадібних ковтків і передав пляшку Данкові. Але Данко відхилив її заперечливим ру­хом руки. Арасі потиснув плечима, заховав горілку назад, а натомість витягнув два сувої одежі. Один з них кинув Данкові, а коло другого заходився сам. В поданому згорткові Данко піз­нав власні речі, а в тому, що його Арасі поклав коло себе — батькові.

— То ти й одежу нашу покрав?! — обурився хлопець.

— А тобі ліпше було б тепер, коли б не мав у що переодягнутися? — бовкнув Арасі.

— Не смій татової одежі вбирати!

— Я змерз, — просто відповів індіянин і почав скидати мокрий одяг.

Коли скинув сорочку, Данко побачив у нього обв'язаний довкола пояса рушник, в якому був загорнений досить великий предмет. Данко піз­нав цей предмет і, не обзиваючись ні словом, тільки значучо подивився на Арасі й виразно поворушив пістолем. Арасі зрозумів і погляд і жест без слів. Мовчки розв'язав рушник, розгор­нув з нього шкіряний портфель, туго набитий грішми і з виглядом скрайньої недбалости кинув його Данкові до ніг. Після того почав одягатися в сухе.

Данко пішов за його прикладом, але одночасно і самого себе і зброю тримав весь час напоготові. Та ця настороженість видавалася цілком зай­вою, бо Арасі, правда, насуплений і мовчазний, навіть не дивився в його бік, а пильно зайнявся господаркою. Позбирав дрібненькі тріски в пе­чері, розпалив вогнище, а тоді натягнув на себе таки Данковий гумовий плащ і вийшов з пече­ри. Незабаром повернувся з цілим оберемком гілляччя, яке вже, правда, трохи обмокло на дощі, але було сухе всередині.

— На, — звернувся до Данка, — ламай і під­кладай до вогню, а я ще піду принесу води...

Пошпортався трохи в клунках, дістав два ча­вунні казанки і вийшов знову.

Надворі діялося щось неймовірне. Оглушливі громи рокотіли майже без перерви, а печера щоразу розсвітлювалася всередині сліпучим зе­ленавим світлом блискавок, що продиралися крізь густу дощеву імлу. Вітер свистів і завивав дикими голосами, протискаючись поміж суціль­ними потоками води, що, як стіни, стояли між небом і землею.

Печера, де світилися свічки і розгарялося багаття, видавалася тепер дуже затишною і теп­лою. Зрештою, в ній було дійсно тепло, бо розі­гріте за день каміння ще не вспіло охолонути і випромінювало всередину приємне тепло.

Арасі вовтузився над прилагодженням пізньо­го обіду. І Данко, хоч який був на нього злий за всю ту пригоду, не міг однак не признати, що індіянин добре обдумав усе наперед, вибираючись у подорож. В клунках було напаковано досить всього: хліб, ковбаса, фарофа[25], сіль, цукор, кава, горілка, необхідне начиння, а навіть загор­нене в бананове листя вже приправлене, лиш сире, шураско[26].

Данко дивився на те все і відчував дошкуль­ний голод. Окрім того недавно пережиті нервові потрясення і холодний купіль давали тепер себе відчути, і Данко дзвонив зубами, помимо того, що був одягнений в сухе і що від вогнища па­шіло горяччю. Він ковтав слинку і з нетерпляч­кою дивився на Арасі, котрий смажив над вогнем два великих кусники шураско, а одночасно мішав у казанку вже прирум'янену на смальці фарофу.

Громи били рідше і не так сильно, але злива продовжувалася. Прибула Парана вийшла з бе­регів, і її гнівний рев доходив аж до печери в ті хвилини, коли стихав шум дощу.

Попоївши добре та напившись кави, Данко сів навпроти вогню і почав думати. Перед ним сто­яло кілька дуже важливих і тяжких питань, які треба було розв'язати. Насамперед, коли і яким способом повернутися до Санто Антоніо? Коли б не та буря, то він би постарався зробити якусь подобу весла і спробував би вернутися назад рі­кою ще сьогодні. Але після такої зливи годі було довіряти Парані, навіть якби дощ припинився. Треба чекати принаймні до завтра. А коли непо­года затягнеться? Що тоді? Йти сушею вздовж берега? Це було дуже небезпечно, особливо ма­ючи зі собою гроші. І, нарешті, що зробити з Арасі? Данко з ним не говорив, але весь час чуй­но слідкував за ним, не розстаючись зі зброєю. Та скільки часу можна так витримати, коли вже й тепер у нього очі злипалися, а долоня пашіла від шаршавої рукояті?.. А індіянин напевне поводився так спокійно лише тому, що чигав на зручний момент, коли без труду зможе знову заволодіти і пістолею, і грішми і життям Данка. По всьому було видно, що він не розкаявся і сво­їх намірів не змінив. Отже, боротьба не скінчи­лася, лиш прийняла інакшу форму.

Арасі був у далеко щасливішому положенні, як Данко. Він не турбувався тим, що його хтось чекатиме вдома, не мав потреби оберігати гроші й не боявся нападу на свою особу. Тому, позби­равши рештки їди і поскладавши всі речі на міс­це, підійшов до розстеленої трави і з приємністю розтягнувся на ній у повний зріст. Та по хвилині схопився, взяв свічку і, присвічуючи нею, почав відгортати від стіни траву.

— Данку! — крикнув перелякано. — Бий! Бий!..

— Що там таке?

— Тарантули[27]! Бий кажу!..

Данко кинувся мерщій до Арасі й справді по­бачив двох величезних чорних тарантулів, що причаїлися в тріщині між камінням. Кожний з них мав тулуб завбільшки курячого яйця, а ла­пи, волохаті й лискучі, грубі, як дитячі пальці, мали 8-10 сантиметрів довжини. Недовго думаю­чи, Данко щасливо вдарив носком чобота в шкалубину й одного тарантула роздушив на місці. Але другий зробив блискавичний стрибок понад головами хлопців і щез. Печера була повна трі­щин, крізь які пробивалися коріння дерев і кор­чів, то ж павучиськові сховатися було легко.

— Тепер або мусимо його знайти, або втікати звідси, — сказав Арасі. — Світи ліхтарку.

Дійсно, сусідство з тарантулом — справа дуже небезпечна. Ці павуки мають на кінці ту­луба два кігті, цілком подібні до котячих, і горе було тому, до кого ці кігті торкалися.

Данко засвітив ліхтарку, Арасі взяв свічку, і обоє, озброєні грубими полінами, зайнялися до­кладним переглядом печери. З перших же кро­ків їх огорнув жах: вони побачили, що по темних куточках повно найрізноманітніших павуків, жуків невідомих пород, кілька отрутних гусе­ниць, небезпечних великих стоног і навіть одного скорпіона. Видно, що ця вся погань позлазилася в печеру перед дощем, або може й віддавна тут мешкала.

— Нічого не поможе, Данку, — зрезиґновано[28] сказав Арасі й погасив свічку. — Треба чекати, поки перейде дощ. Тоді повиносимо речі, наки­даємо на вогнище мокрого ріща[29], а вхід завалимо зеленим гіллям. Дим видушить цю всю нечисть, а, котру не видушить, то викурить. Тепер ліпше не зачіпаймо їх, бо роздратуємо і наробимо ще гіршої біди.

— Ти говориш так, ніби збираєшся тут зали­шатися? — запитливо сказав Данко.

— А ти думаєш кудись вирушати проти ночі? — запитанням відповів Арасі й почав скручува­ти грубу цигарку.

Данко зітхнув і вийшов до виходу, вдивляю­чись в каламутне небо. Злива змінилася звичай­ним рясним дощем, і по всьому було видно, що незабаром перестане зовсім. Громи били вже десь далеко на півдні, а зловіща фіялкова темінь уступила перед нуднуватою сірістю, що вже де-не-де проривалася, відкриваючи ближчі дерева і горби.

Так минуло з пів-години, і дощ припинився зовсім. Натомість звідкись взявся новий вітер, перебіг по лісі й горбах, піднявся рвучким ско­ком вгору і вдарив якраз туди, де хмари ховали під собою сонце. Хмари роздерлися, як м'яка, пе­ретліла вовняна хустка, злежана в бабиній скри­ні, а з роздертої діри визирнуло виполоскане чисте небо, і на ньому засміялося сліпуче перед­вечірнє сонце.

Сковзаючись по мокрому ще камінню, Данко зліз вдолину до берега ріки. Її скаламучені, жов­ті хвилі гнівно бурлили і несли з собою галуззя, а навіть цілі стовбури вивернених з коренем дерев. Все це вказувало на те, що на півночі випа­ла ще більша злива, а може продовжувалася й досі, бо в тій стороні неба й далі висіли важкі хмари. Та й тут сонце виглядало занадто яскра­вим на цю пору дня, в повітрі висіла гнітуча пар­ність, віщуючи незабаром новий дощ.

Перебігаючи по різних деталях незнайомої околиці, погляд хлопця впав на те місце, де був прив'язаний човен, і Данко охнув з несподіван­ки: човна не було. Сильний вилив ріки відірвав його з припони і забрав з собою.

— Арасі! — закричав на цілі груди Данко. — Арасі, ходи сюди!..

На той крик Арасі скотився коміть[30] головою вдолину і став, як укопаний. Стояв довго і ди­вився на обчухраний, похилений кущ, а потім заложив руки в кишені, сплюнув і вицідив не то сумно, не то зневажливо:

— Т-а-а-к!..

В погоні за змовниками

Ріка Парана[31] належить до найбільших амери­канських рік і має довжини коло 4.000 кіломет­рів. Вона бере свій початок в гірському кряжі Мата да Кобра в провінції Мінас Жерайс і до кордону провінції Сан Павло носить назву Паранаїба. Від того місця, де до неї впадає Ріо Ґранде на кордоні провінцій Мінас Жерайс і Сан Павло, і аж до свого злиття з рікою Уругвай в затоці Ріо да Прата недалеко Буенос Айресу вона має назву Парана, хоч пропливає по тери­торіях різних держав: Бразилія, Парагвай і Аргентина.

На своєму шляху Парана долучає до себе з обох сторін численні допливи, як от: Ріо Ґран­де, Тієте, Пардо, Паранапанему, Івіньєму, Іваї, Амамбаї, Іґвассу та сотні інших. Ближче зна­йомство з Параною приводить до переконання, що це — одна з найпримхливіших і найцікаві­ших річок світу. Її широке річище є мало при­датне для пароплавства, бо на дні вона має ру­хомі піски, які, як стверджують знавці, дослів­но щодня переміщаються і творять або нові мі­лини, або нові глибини. В першій половині своєї дороги по кордоні одноіменної зі собою провінції, особливо від місця з'єднання з рікою Івіньєма, Парана має безліч великих і малих островів, а найбільшим з них є Ілья Ґранде ("Великий Острів"), або, як його ще називають, Ґваїра, чи Сете Кедас ("Сім Порогів"). Має він біля 80 кі­лометрів довжини, пересічно 8 кілометрів шири­ни, адміністративно належить до провінції Па­рана і являється одним з найбільших річкових островів у світі. Обминаючи Ґваїру, Парана розпливається дуже широко і в тому місці, де з'єд­нує обидва свої рукави нижче острова, має 5 кілометрів.

Та найцікавішою особливістю Парани є її сла­ветні водоспади, котрі також називаються Ґваї­ра, або Сете Кедас. Знаходяться вони кілька кілометрів нижче від південного кінця Великого Острова і творяться гірським кряжем Маракажу, який тягнеться спочатку кордонами між бразилійською провінцією Мато Ґроссо і Парагваєм, а потім перерізає ріку і глибоко вклиняється в провінцію Парана. Щоб перебороти кряж Мара­кажу, Парана мусить стиснутися зі своєї п'ятикілометрової ширини і прорватися через глибоке провалля, яке має ледве 80 метрів у промірі. І саме тут творяться славетні "Сім Порогів", чи інакше "Бразилійська Ніаґара" — гордість паранців. Властиво, "порогів" є значно більше, бо ошаліла від несподіваного стиску ріка на протя­зі кількох кілометрів розриває своїми потужни­ми водяними грудьми апокаліптичну греблю, падаючи з пекельним гуркотом в глибокі доли. Над водоспадами постійно стоїть туман розпиле­ної на камінних порогах води, а сонце, щоб перейти у тому місці ріку, завжди розтягає над нею барвні луки прозорих мостів-веселок.

Потужність Сете Кедас обчисляють на чотири мільйони кінських сил, а величня їх краса при­тягає увагу численних місцевих і чужинецьких туристів. І тому в останніх часах на паранському березі біля устя ріки Пікірі у віддалі 18 кіло­метрів від славетних руїн старовинної Ґваїри — центру єзуїтської теократичної провінції — швидко розростається нове, модерне містечко, назване також Ґваїрою.

Однак, сам острів Ґваїра, не дивлячись на свої великі розміри, надзвичайно родючу, намулисту землю і багату рослинність, не є заселений. Правда, в погідні, сухі періоди чимало мисливців та рибалок перепливають човнами ріку і часами живуть на Ґваїрі цілими тижнями, побудувавши собі примітивні халупи. Острів має свої озера, повні риби, має різні овочеві дерева, а в густих зарослях грубої трощі-таквари живуть сотні пород різної птиці. Для кабокля, котрий привик жити легким коштом, тоді на Ґваїрі рай: обсма­жив на веретелі застреленого птаха, або спік на розпечених камінцях рибу, нарвав різних їстивних рослин — і їж досхочу. А потім — набий люльку тютюном, ляж собі в холодку, чи на сон­ці і відпочивай, поки знову не обізветься шлунок.

Правда, є на острові небезпечні "поркоес-піньо" (колюча свиня), що стріляє своїми гол­ками, як з лука, є отруйні гадюки[32]: маленькі корали і великі уруту, сукурі та жібої[33]; є там також і жакоре-крокодили, на шкіри яких є тепер такий великий попит. Але небезпеки, які загрожують від тих тварин, роблять життя на острові для справжнього мисливця ще цікавішим і привабливішим.

Зате, коли небо затягнеться хмарами, коли за­воркотять громи і дощ потоками рине на землю, коли потривожена Парана вийде з берегів і ру­шить у наступ — тоді біда! Тікай з Ґваїри на бе­рег, коли не хочеш безкоштовно туристичного пашпорту через пекельну пащу водоспадів до са­мого Атлянтійського Океану... Парана не респектує низеньких берегів Ґваїри і нераз показує їм, що може вільно перекочуватися понад її рів­нем з правого боку на лівий і навпаки. І чи то вже раз бувало, що захоплений у сні несподіваною бурею любитель легкого життя мусів дряпатися на найвище дерево і сидіти там кілька днів, поки заспокоєна ріка знову не звільняла острова з водяного полону...

***

І от саме в таку годину, коли все віщувало не­году й бурю, Коарасіаба вибрався рікою в подо­рож. Біль в нозі й невимовна лють тьмарили йо­му свідомість. Але він уперто працював веслами, опанований однією лише думкою — піймати вну­ка й зрадливого білого хлопця. Не знав іще, яким способом убиватиме їх, зате не міг уявити собі ці­єї зустрічі, щоб вона не скінчилася смертю.

Плив, тримаючися лівого рукава ріки, бо знав, що хлопці поплили правим. А вслід ідеться тіль­ки за пораненою здобиччю. Здорову ж звірину, чи людину найлегше піймати, коли зайти їй до рогу з іншого боку. Це була давня практика, що перетворилася в звичку, і її дотримувалося вже механічно, без роздумувань. Взагалі Коарасіаба не привик багато думати. Він просто діяв. Хлоп­ців треба було піймати на кінці Ґваїри, де вони шукатимуть скарбу, вийшовши їм назустріч з протилежної сторони. І Коарасіаба спішив, же­нучи човен з усіх сил. Посувався дуже швидко, бо йому сприяв і вітер, що віяв з півночі, і сама течія. Так що за годину часу плив уже попри береги острова.

Ліворуч тікали назад різні острівці. Спека гні­тила, видушуючи з сухого тіла рясний піт, а сон­це, як величезний павук, жадібно висмоктувало з мускулів останні сили.

Коарасіаба не звертав уваги на те, що небо вкрилося хмарами, а над річкою запанува­ла напружена тиша — попередниця бурі. Він плив далі, згоряючи від нетерпіння очікуваної розправи. По дорозі зустрів два човни, що ними повертались знайомі люди назад до Санто Антоніо.

— Коарасіабо, — гукали зустрічні, — куди мандруєш? Ти не бачиш, яке небо?!

Але старий індіянин не відповідав, навіть не дивився в той бік.

— Здурів дід! — потискали ті плечима. — І куди його потаскало проти бурі?..

І дійсно, незабаром почалася буря. Човном шарпало на всі боки, гойдало, але ще скоріше несло вниз, і тому Коарасіаба був радий негоді. Вода струмочками стікала з його голови, бігла по волоссю, по голій спині й грудях. А він все гріб, гріб, як автомат, як накручений механізм, що не може зупинитися.

Однак, навіть витривалість такої загартованої людини, як Коарасіаба, має свої межі. Руки у нього почали деревіти, а спухла нога, здавалося, росла, росла, набрякала, так, що коли старий заплющував очі, мав таке почуття, ніби та нога заповнювала собою цілий човен. Його почало трясти. То він костенів від холодного дощу, то, навпаки, попадав у обійми гарячої млости, що йшла від опухлого коліна. В перервах між тими змінами його охоплювала сонність, така непере­можна, що він якось непомітно сам для себе схи­лив голову на коліна й задрімав. Приснилося йо­му, що Аліса розвіщує на шнурку мокре прости­рало, а сильний вітер тріпає його і обдає Коарасіабу рясними бризками. Коарасіаба сердиться, кричить на Алісу, але вона з реготом зриває простирало і кидає його на індіянина. Від цього холодного дотику старий прокинувся і вернувся до іпритомности. Довкола нього свистіла густа злива, в небі гасали й ревіли вогнені змії, під човном тяжко схлипувала каламутна ріка, човен хитався, мов п'яний, а на носі човна... Коара­сіаба здригнувся, протер очі й подивився пиль­ніше: на носі човна сиділо якесь химерне звір'я, вкрите темнозеленою шерстю. Мордочку мало мавп'ячу, тільки над очима стреміли ріжки, а будовою решти тіла воно зовсім скидалося на но­вонароджену дитину.

— Пек! — сикнув на чудну появу Коарасіаба і замахнувся веслом.

Звір'я, немов зімліло з переляку, моментально перекинулося на спину і шубовснуло у воду, мелькнувши маленькими ступнями, оберненими п'ятами наперед, і махнувши ручкою, долоню якої позначала глибока кривава рана.

— Сасі!!![34] — помертвілими від жаху устами вишептав Коарасіаба, — Сасі!..

Хоч це ім'я було вимовлене пошепки, звір'я напевне його почуло. Вчепившись рученятами за борт човна, воно висунуло головку і показало старому язика.

На Коарасіабу напав страх. Нічого бо він так у світі не боявся, як злих духів. А ще з племени знав, що зустріч у мандрівці з Сасі неодмінно кінчається невдачею, або й смертю. Коарасіа­ба ж, хоч ніколи не боявся смерти, тепер боявся невдачі. Навіть і смерть у теперішню хвилину була б нічим іншим, тільки невдачею. І Коарасіабу огорнув розпач. Єдиним засобом, щоб запо­бігти нещастю тепер — було припинення подо­рожі. Але припинення подорожі було також не­щастям. Бо ж головною передумовою успіху ста­вало питання: чи попередить він втікачів своїм прибуттям на місце, чи ні? Коли приїде пізно — все одно, що не приїде. Отже, що робити? При­пинити подорож, вилізти на берег і чекати? Чи плисти далі з небезпечним гостем на човні, кот­рий неодмінно постарається зробити все, щоб привести до нещастя? Це тепер легко, бо ж і ріка буде в спілці з нечистим.

Коарасіаба від цих всіх питань розгубився зов­сім. А Сасі, тішачись, що завдав такого клопоту дідові, радісно вибрикував і показував різні акробатичні штуки: то зникав за бортом човна, то вискакував на ніс, то поринав цілком у воду, щоб за хвилину з'явитися або спереду, або з-заду, або збоку. При тому сміявся беззвучним сміхом і що-хвилини показував свого червоного, довго­го язика.

— Ні, далі подорожувати неможна! — вирі­шив Коарасіаба і став навертати човен до берега.

"Оба" і "Пойзе"

[35]

На землю спустилася чорна, вогка ніч. Дощ перестав, але хмари знову низько нависли над землею, і з них час-від-часу сіялася густа, гост­ра мжичка.

Така ж похмура, як і дощева хмара, висіла мовчанка в печері. Обидва юнаки, замурзані, закопчені до краю тяжким днем і прокурюван­ням та винищуванням свого тимчасового приста­новища, сиділи після вечері біля вогню й куня­ли. Індіянин хотів був уже лягти й заснути, але Данко запротестував:

— Ти не будеш спати, Арасі!

— Боїшся?

— Ні, не боюся, але спати тобі не дам.

— Заборониш?

— Так.

— Ну, а я таки засну.

— Якщо тільки спробуєш заснути — я виллю на тебе казанок води. Доки я не спатиму, не спатимеш і ти! — рішучо заявив Данко.

— От дурний!.. А чи я ж тобі бороню спати?

— О, я знаю, що не борониш!.. Ти б навіть дуже хотів, щоб я заснув!.. — насмішливо сказав Данко. — Тільки я таки спати не буду і тобі не дам!

Ця рішуча заява ніяк не подобалася Арасі. Він був далеко більше втомлений від Данка, бо на­працювався сьогодні, як ніколи. Данко більше командував, як помагав при викурюванні і ви­нищуванні печери, оскільки весь час тримав у руці пістоля. Тепер в Арасі боліла кожна кістка, в очах різало, і весь він був такий отяжілий, ні­би в його жилах текла не кров, а оливо.

— Данку, — почав він благально, — ну, чого ти такий дурний?.. Та лягаймо і відпочиньмо трохи. Я ж даю тобі слово чести, що нічого... — і не договорив.

Сам зрозумів, що Данка не переконають ні слова чести, ні навіть присяги, тим більше, що й він, Арасі, у них не вірив. Хоч був страшенно в ту хвилину втомлений і дійсно до всього байду­жий, але знав, що, коли тільки відпочине, почне з отим "шмаркачем" жорстоку боротьбу за гро­ші, за зброю і за таємницю на Ґваїрі. Знав, що й Данко про це знає, а тому просити, чи прися­гати було справою безнадійною.

— От що, Арасі, — обізвався по хвилинній надумі Данко, — коли хочеш заснути, то послу­хай мене... Візьми он той шнурок... Оцей, оцей...

— Ну? — незрозуміло видивився Арасі, беру­чи шнурок.

— Тепер один кінець прив'яжи до того он грубого кореня, що вилазить зі стіни...

— І що буде?

— Не питай, лиш роби те, що я кажу!

Арасі встав і почав прив'язувати шнурок до вказаного кореня.

— Не зав'язуй так міцно, лиш прикріпи! — командував Данко. — Так... Тепер іди он в той кут, обкрути себе вільним кінцем з руками впо­перек і крутися так аж до другого кінця.

Арасі відразу покинув шнурок.

— Нема дурних, щоб самому себе зв'язувати! — бовкнув злісно і сів на попереднє місце.

— Ну, як хочеш, — відповів Данко. — Не зв'я­жешся — не будеш спати.

Арасі сидів, насупившись, як сич, але довго не витримав. Встав і з тяжким зітханням почав се­бе обкручувати шнурком. Спочатку обперезав­ся, а тоді, крутячись, пішов у другий кут.

— Прекрасно, Арасі! — ущіпливо посміхнув­ся Данко. — Крутишся, як балерина!.. Стоп! Зроби тепер один оборот назад, щоб звільнити трохи шнурка. Так. Тепер обернися спиною до мене, щоб я міг його зв'язати. Не тисне? Ні? Добре. Але того недосить, мій дорогий майже-морубішабо[36]. Я ще мушу взяти кусник шнурка, щоб зв'язати тобі ноги і руки... Добре, що ти надумався захопити зі собою шнурки!.. Правда, тобі напевне і в голову ніколи не прий­шло, для чого вони послужать, але людина ні­коли не може передбачити того, що їй судилося...

Так приговорюючи, Данко спритно і вправно зв'язував Арасі, немов сповивав сповивачем.

— Готово! — вигукнув нарешті. — Можеш те­пер лягати.

Арасі, кленучи в душі Данка найгіршими про­кльонами, мовчки підсунувся до купи сіна і зва­лився на нього, як колода. А Данко, радий на­решті, що унешкідливив свого ворога, кинув собі дещо під боки і з насолодою розтягнувся проти вогнища.

Ах, як це добре, отак лягти і підкласти вільні руки під голову!.. Як приємно водити очима в різні сторони замість того, щоб сторожко прили­пати ними до ворога, на якого взагалі бридко ди­витися!.. І як приємно нарешті позбутися тягару напруження, з яким щохвилини можна сподіватися раптового наскоку на свою свободу й життя!.. І коли б не докори сумління, не три­вога за батька й непевність становища, Данко був би навіть щасливий.

На всякий випадок поклав пістолю під рукою, а сам обернувся так, щоб бачити і свого полоне­ного і вхід до печери. Лежав, а думки його, вже більше не приковані до особи Арасі, знову по­вернулися до питання: як виплутатися з цієї прикрої халепи? Данко обдумував своє положен­ня зі всіх сторін, але нічого путнього так і не придумав, бо втома підкралася непомітно і злі­пила йому повіки міцним сном.

Спав він усього кілька хвилин, коли раптом виразний шемір у печері підкинув його і зму­сив сісти. Широко розкривши очі з переляку, Данко побачив у червоних відсвітах багаття дві кремезних чоловічих постаті, що стояли навпро­ти нього з пістолями в руках. Вони з цікавістю дивилися на Данка і, очевидно, зміркувавши, що від цього хлопця їм не загрожує ніяка не­безпека, почали запихати зброю назад за пояси. Обидва були мокрі, обірвані, брудні й давно не голені. Обидва мали на головах ширококрисі повстяні капелюхи й довгі суконні пелерини: один синю, а другий — бронзову. Той, у синій пелерині, був височезний, незугарний, довгов'я­зий і рижий. Той, що був убраний в бронзову пе­лерину, мав темну шкіру мулята[37] і невисоку, але міцну будову спортовця.

— Хто ви?! — нарешті крикнув Данко трем­тячим з переляку голосом і вхопив пістолю.

— О-ба! — загудів низьким, хриплим басом мулят. — Яке дивне питання!..

— Пойзе! — підхопив негайно другий гість го­лосом, що цілком нагадував бряжчання розби­того відра, прив'язаного до воза. — Питання над­звичайно дивне.

— Чого ви хочете? — знову спитав Данко.

— О-ба! Ми багато дечого хочемо... — іроніч­но відповів мулят. — Але, насамперед, ми би хо­тіли щось з'їсти.

— Пойзе, — як луна повторив рижий здоро­вань, — ми би хотіли дуже щось з'їсти, ну і... випити, коли є. А тому не сиди, як турок, а вста­вай і готуй нам вечерю!..

Вражений Данко так розгубився, що тільки кліпнув очима і не міг зробити жадного руху. Але гості, видно, були не з тих, що дуже церемо­няться. Вони поскидали капелюхи й мокрі пеле­рини, а тоді почали господарити, немов би прийшли до власної хати, не звертаючи більше на Данка уваги. Один з них став підкидати дрова до вогню, а другий поліз відразу до клунків і радіс­но здивувався:

— О-ба! — гукнув. — Та цей хлопець нас че­кав!

— Пойзе, — підтвердив другий, перериваючи роздмухувати вогонь, — я ж тобі казав, що тре­ба сюди завернути...

Данко почав опритомнювати від нової неспо­діванки і відчував, як у його грудях наростає злість до безличних гостей.

— Я вас питаю, хто ви? — спитав на цей раз уже цілком різко.

— О-ба — зареготав мулят, вертаючи до вогню з пляшкою горілки. — А ти ще з пістолею? Схо­вай но її, бо й так убивати нас не будеш: ми ж тобі нічого злого не робимо.

— Пойзе, — згодився рижий. — Це було б дуже жорстоко — вбивати смирних і беззахис­них людей, котрі тільки просять їсти й пити.

Данко в душі признав їм рацію й запхав собі пістолю за пояс. Дійсно, він не мав підстав уби­вати цих людей, котрі, правда, і виглядали і по­водились дуже підозріло, але, остаточно, ніякої кривди йому не роблять.

В цей момент Арасі, що лежав у темному кут­ку печери, поворушився і застогнав. Обидва зайди, немов їх хто штурхнув ззаду вістрями мечів, одночасно крутнулися і похапали за зброю.

— О-ба! — скрикнув мулят, підступаючи обе­режно до індіянина. — Та тут якийсь зв'язаний чоловік лежить!.. Треба його розв'язати.

— Пойзе! — обізвався негайно другий, ставши поруч свого товариша. — Моє серце не витримує виду зв'язаних людей.

— Не руште! Не смійте його розв'язувати!.. Я не дозволяю!.. — крикнув Данко.

І він кинувся, щоб перешкодити, гостям у їх­ніх намірах, але зараз же розтягнувся на кам'я­ній долівці, спритно перечеплений за ногу довго­в'язим здорованем.

— Помалу, хлопче, помалу! — флеґматично сказав він, поки другий розв'язував індіянина. — Чому така жорстокість супроти другої лю­дини?..

— Бо ця людина — злодій і ошуканець! — запальчиво пояснив Данко.

Гості багатозначно переглянулись між собою.

— О-ба! — сказав перший. — Коли це правда, що ти говориш, то ми його покараємо!..

— Пойзе, — згодився відразу другий, — ми завжди караємо всіх злочинців...

За хвилину розв'язаний Арасі, потерши трохи рубці від шнурків, жваво заходився коло прий­няття своїх визволителів. Насамперед, понали­вав їм горілки, подав на перекуску хліба з ков­басою, а тоді підкинув більше дров до багаття і поприставляв чавунки.

— О-ба! — похвалив його мулят. — Та ти, як бачу, зовсім добрий хлопець!

— Пойзе, — видавив рижий, ковтаючи ковба­су. — Такі добрі хлопці не повинні валятися зв'язаними по кутках.

Данко вже нічого не говорив, а сидів, насупив­шись, на тій постелі, де недавно лежав Арасі, і з-під лоба слідкував за тим всім, що діялося. По всьому було видно, що індіянин заскакує ласки у цих підозрілих типів, аби мати в них своїх спільників проти Данка. Частував їх, припрошу­вав і сам випивав для товариства. Гості повесе­ліли, перекидувались різними дотепами, при чо­му, починав завжди мулят, а рижий тільки по­годжувався з ним і реготав своїм характерним, надтріснуто-розбитим сміхом. Передні горішні зуби у нього сильно стирчали наперед, а тому, замість "пойзе", у нього виходило "фойзе".

Сидячи оподалік, Данко мав можливість кра­ще придивлятися до гостей. Поскидавши пеле­рини, вони лишилися в подертих сорочках, по­верх яких мали куці й вузенькі камізельки. На розхристаних грудях у мулята виднівся хрестик на ланцюжку, а в рижого теліпалася невеличка червона целюльоїдна дуля, що подекуди вва­жається талісманом щастя. Мулят був убраний в широкі шаравари, заправлені в халяви низь­ких чобіт, а його товариш мав на собі низькі, грубі черевики і вузькі штани, що ще більше підкреслювали всю незграбність його фіґури.

Коли вже, здавалося, бездонні шлунки гостей поглинули мало що не половину всіх придбаних індіянином харчів, з'явилася на кінець міцна, пахуча кава.

— Ах, як це добре тепер випити гарячої кави! — з насолодою сказав мулят, голосно присьор­буючи з залізного горнятка.

— Фойзе, — притакнув рижий, — по добрій вечері кава ніколи не зашкодить...

— Ну, хлопці, — заговорив мулят, скручуючи цигарку, — тепер розкажіть нам, хто ви такі і що тут робите?

Арасі поглянув на Данка, але не відповів ні­чого.

— Ну, — повторив питання мулят, — гово­ріть, а ми послухаємо.

— Пойзе, — хитнув головою рижий, — ми більше любимо слухати, ніж оповідати...

— А ми якраз не маємо охоти тепер оповіда­ти, — сміливо відпалив Данко, — але натомість хотіли б дізнатися від вас, що ви за люди і чого тут шукаєте?

— О-ба! — здивувався перший гість. — В та­кому випадку, ви хочете абсолютно забагато знати.

— Фойзе, це абсолютно забагато, коли гості ставлять такі питання господарям.

— Якщо тут і можуть бути господарі, — від­тяв Данко, — то ті господарі — ми! Ви прийшли до нашого вогнища, а не ми до вашого! Ви їли наші харчі, а не ми ваші! І тому ми тут госпо­дарі!

Мулят зареготав, а рижий за ним.

— Ця печера була моїм житлом, коли тебе, зелепуха, може ще й на світі не було.

— Пойзе, і я можу це підтвердити. А ви вдер­лися до чужого дому і називаєте себе господаря­ми.

— Так? — насмішливо спитав Данко. — Може на тій підставі ви вважаєте своїм кожне дерево, під котрим вам доводилося сидіти? Може також вся та земля, по котрій вам доводилося ступати, є ваша? Я щось про такий закон ще не чув...

— О-ба! Який же ти мудрий!

— Пойзе! То він хоче знати, хто ми є, то він хоче доказати, що наша печера не наша. Занадто мудрий!..

— Зовсім не хочу знати тепер, хто ви є, — задерикувато відповів Данко. — Бачу, що нале­жите до тих, хто боїться чесно себе назвати. А, може, ви взагалі навіть імен не маєте? То я вас охрищу: Ти, — вказав він на мулята, — будеш називатися віднині Оба, а ти — звернувся до ри­жого, — Пойзе. Ліпших імен ви не варті.

Гості здивовано витріщилися один на одного, а потім почали реготати.

— Присягаю, — вигукнув мулят, — що цей хлопець нас дотепно охристив!

— Пойзе! Хоч за ту дотепність йому годило­ся б дати пару ляпанців.

— Ну, але до діла, хлопці, — споважнів Оба. — Ми мусимо довідатися, яка пригода з вами сталася?

— Пойзе, і чому отой хлопець був зв'язаний?

Арасі вже збирався щось відповісти, але, по­мітивши остерігаючий Данковий жест, вдав глу­хого і заходився прибирати начиння.

— От що, панове, — заговорив поважно Дан­ко, — давайте зробимо між собою умову: ми вас нічого не будемо питати, а ви не питайте нас. Яке нам діло до того, чого ви тут опинилися, а вам до того, яка пригода сталася з нами?

Гості порозуміваючо ще раз переглянулись між собою і хитнули на знак згоди головами.

— Гаразд. Ми тільки думали, що вам потрібна наша допомога, і тому питали.

— Пойзе, ми завжди всім помагаємо, коли по­трібно. Але, коли ви не хочете нічого говорити, то може ми собі заграємо в карти? Чи не так, сеньоре[38] Оба?

— Чому ж би ні, сеньоре Пойзе? З великою навіть охотою!..

— Чи не вважає сеньор Оба, що це — дуже зручно мати такі шляхотні імена, які дав нам оцей упертий хлопець?

— Надзвичайно, сеньоре Пойзе! А тому в на­городу за гостинність і хрищення ми можемо по­просити і цих обидвох молодих сеньорів до то­вариства. В банку сто крузейрів!.. Просимо ближче, — звернувся до Данка.

— Я не граю! — відрізав Данко.

— О-ба!.. Чому ж то так? Може, сеньор вва­жає нас за невідповідне товариство?

— Пойзе, може сеньорові навіть неприємно серед нас перебувати?

— Я взагалі ніколи в карти не грав, не граю і не буду грати!

— Шаную засаду, — з насмішливою шаноб­ливістю схилив голову Оба.

— Пойзе! Засада є засада! А другий сеньор?

Арасі зам'явся:

— Я не маю при собі ні одного тустона[39], — відповів з удаваною скромністю.

— О-ба, це щось незрозуміле!.. Цей молодий сеньор недавно запевняв нас, що ти — злодій і ошуканець. А в злодія і ошуканця мусять бути гроші.

— Пойзе, який же то злодій і ошуканець, ко­ли він тустона за душею не має?..

Арасі нічого не відповів, але кинув у бік Данка такий виразний погляд, що хитрі знайди від­разу його зрозуміли.

— Ах, — сказав Оба, — то може твій товариш має?

— Пойзе, я переконаний, що має, і може тобі трохи позичити.

Данка огорнув страх.

— Відчепіться ви від мене і дайте мені спокій! — відповів нервово і роздратовано.

— Еге-ге, мій синочку!.. — заворкотів Оба. — Та ти щораз далі, то стаєш все більшим гру­біяном!.. Ну, вибач, але я того не зношу у сво­їй присутности...

— Пойзе! Ми до тебе звертаємося чемно, а ти відповідаєш, як вуличник. Відразу видно, що те­бе зле виховували...

— Годі! — рявкнув Оба і звівся на ноги. — Позичай гроші товаришеві, скоро!

— Пойзе, — випростувався і рижий на весь свій величезний зріст, — позичай по доброму, бо відберемо силою!..

Данко більше не надумувався. Зірвався з міс­ця, забився в самий кут печери і наставив пісто­лю:

— Не лізьте, бо постріляю без милосердя!.. — крикнув на цілі груди.

Та обидва пройдисвіти, видно, вже не вперше опинилися в такій ситуації і знали, що треба робити. Вони моментально розскочились у різні боки, потім кинулись вперед, і перше, ніж Данко опам'ятався, напали на нього з обох боків. Постріл бахнув десь у порожнечу, а Данко вже був у безжалісних, твердих руках і відчував на всьому свому тілі удари міцних кулаків. Але хлопець не здавався. У нападі розпучливої злос­ти кусав, дряпав, відбивався ногами, мов дикий кінь і кричав, скільки стало духу.

Але сили були занадто нерівні, і не минуло п'яти хвилин, як він в пошматованій сорочці, подряпаний, побитий, з обкривавленим лицем лежав зв'язаний на стовченому сіні. Арасі не втручався в боротьбу. Він стояв збоку і тільки з явним вдоволенням приглядався до того, що діялося.

Поки Пойзе прив'язував Данка до кореня вго­рі стіни, Оба досвідченою рукою провів по його тілі, відразу знайшов прив'язаний портфель і витягнув його так проворно, як цирковий фо­кусник.

— О-ба! — скрикнув радісно, коли зазирнув до портфеля. — Та цей невихований грубіян не­даром так боронився!..

— Пойзе, — натягнув свою довгу шию до портфеля рижий, — і напевне ці гроші у когось вкрав.

— Спокійно, сеньори! —— проголосив автори­тетно Оба, відхиляючи портфель від цікавого погляду свого товариша. — Ми цими грішми за­раз поділимося.

— Пойзе, — вдоволено потер руки довгов'я­зий, — розділимося на три рівні частини, а той малий грубіян не одержить нічого. Давайте, сеньоре Оба мою частку.

— Е?! — обернувся до нього Оба.

Щось в тому "е?!" було надзвичайне, бо Пойзе відразу ступив крок назад і ніяково почав пе­реступати з ноги на ногу, дивлячись принижено на Обу.

Мулят ще зігнувся, підняв вибитий у Данка револьвер, оглянув його вдоволено з виглядом фахівця і запхнув собі в кишеню.

— Ну, от, — сказав нарешті тоном королів­ської великодушности, — тепер я вас обділю грішми. Тут — тобі, а тут —— тобі...

Тицьнувши по кілька банкнотів у руки парт­нерів, він сховав портфель за пазуху. Обличчя Пойзе при тому виявило явне огірчення, облич­чя Арасі — велике розчаровання, але ні один, ні другий не відважилися протестувати і поховали гроші.

— Можемо тепер грати, — сказав важно Оба і сів коло вогнища. — Може дасте нам карти, сеньоре Пойзе?..

— Чому ні? — покірно зітхнув рижий і витяг­нув карти.

Через кілька хвилин всі троє, цілком забувши за зв'язаного Данка, поринули в гру. Ляпали карти, сипалися фахові вирази, перемішані з лайкою, розгоралися очі, і в хід пішла друга пляшка горілки, витягнена індіянином з глибини другого клунка.

Данко дивився на це все з безсилою люттю. Йому здавалося, що коли б він тепер не був зв'язаний і мав у руках зброю, то не дав би себе перемогти.

"І чому я їх не повбивав одразу? — докоряв сам собі. — Адже з першого погляду було вид­но, що це за пташки. І як це так по-дурному сталося, що я мав пістолю в руці, а вони взяли мене голими руками?! Не пробували навіть по­витягати своєї зброї... Чи я вже й справді така дитина, такий "шмаркач", такий безпомічний, що на мене вони дивляться, як на паяца?"

І Данко корчився у своїх путах, як лялечка в коконі. Напружував усі мускули, пробуючи роз­в'язатися. Але даремно. Тільки зіпрів від тих зу­силь, змучився ще більше і викликав сильну кровотечу з носа. Шнурки в'їдалися в тіло, му­чила спрага, але хлопець стиснув зуби і терпів. Скоріше вмер би, ніж би попросив у тих негідни­ків полегші, чи води.

Ще більших мук завдавало йому саме видо­вище гри. Данко ледве здушував крик, коли ба­чив, як тяжко татовою працею тепер грається троє ошуканців.

Найбільше щастило Арасі, а Оба майже кож­ного разу програвав і, пересипаючи лайки та прокльони своїм грубим, низьким сміхом, він що­раз частіше витягав портфель та виймав з нього нові й нові банкноти.

Данко не міг більше витримати тієї огидної сцени. Він з великими зусиллями обернувся до стіни і почав, собі на потіху, видумувати різні чуда, при допомозі яких йому вдалося б звільни­тися від шнурків, покарати злочинців, відібрати свої гроші і повернутися героєм до Санто Антоніо. Ці фантазії присипляли його, і хлопець навіть не зчувся, як заснув міцним сном. Інколи тільки вчувалося йому, що десь недалеко ко­титься по каміннях старе розбите відро, або що хтось водить грубим смичком по зап'ястю його рук. Від того руки пекли і грали басом: "гу-гу— гу"...

Переполох

Здається, за всю свою історію Санто Антоніо не переживало тривожніших днів. Навіть перше прибуття "залізного урубу" не викликало стіль­ки розмов, чуток, пльоток, не зробило такої сен­сації, як ці всі події, що почалися, властиво, з дрібниць.

Насамперед, малі вихованці монастиря, післані отцем Вісенте, вже по десять разів оббігли усі хати, питаючись, чи нема там часом Данка. Потім якісь хлопці оповіли, що бачили Арасі й Бенедіта, як вони несли щось до ріки. Потім Самір му­сів признатися, що Арасі на доручення Данка накупив у нього багато всякої всячини. Потім знайшлися свідки Коарасіабиної біганини по містечку у пошуках Данка. Потім чорна Барбара оповіла жінкам, що "старий чарівник" приходив до її хати з явним наміром зробити щось Бенедітові й що Бенедіто прибіг від ріки дуже пере­ляканий, але нічого не хотів сказати. Потім з Мато Ґроссо прибули Адемар з сином і розка­зали, що бачили Данка в товаристві Арасі на ви­краденому у старого Антоніо човні і що вони обоє плили в Мато Ґроссо. Потім прибули ри­балки, які зустріли Коарасіабу у лівому рукаві ріки. Потім почалася громовиця, що могла бути великою загрозою і для Коарасіаби, і для Данка, і для Арасі. А потім хтось догадався післати ді­тей до дому Соколів, а ті вернулися задихані й перелякані, та, перебиваючи одне одного, до­несли, що подвір'я і дім порожні, в кухні виломане вікно і по підлозі валяються порозкидані всякі речі.

Це вже було таке поважне, що делеґадо[40] з ці­лим гуртом людей, до котрого приєднався навіть о. Вісенте, не зважаючи на безпросвітну зливу, негайно вибралися на місце злочину і перекона­лися, що донесення дітвори відповідають правді і що Соколів дійсно обікрадено.

Цей останній факт об'єднав водно всі попе­редні дрібнички і надав їм загадкового і зловіщого характеру.

Ніяких поважних свідків не було, ніхто нічого певного не знав, і делеґадо розгубився в догад­ках, бо подібного випадку за свого урядування не мав. Єдиною особою, котра, ймовірно, щось могла знати — був малий Бенедіто. Маріо — батько Бенедіта був, як і всі, коло хати делеґада, і його зараз же послали за сином.

Та як же схвилювався натовп, коли через пів­години прибіг збентежений Маріо і заявив, що Бенедіто, довідавшись, у якій справі його кли­чуть, страшенно перелякався, видерся з рук батька і дременув у ліс.

Вся родина муринів, в тому числі й малий Бе­недіто, мали добру славу в Санто Антоніо. Ця сім'я, численна й бідна, жила з чесної праці роботящого Маріо, котрий, обробляючи своє й чу­же поле, ніколи ще не виломав качана кукуру­дзи, не зірвав стрючка фасолі з чужої землі. Та­ким самим чесним, а до того ще й привітливим та послужливим для кожного, був і малий Бенедіто. А тому страх перед делеґадом і втеча до лі­су, що кидали на нього страшне підозріння, викликали ще більші толкування і здивування се­ред сантоантоніевців.

Делеґадо почав діяти: вислав кількох людей на розшуки Бенедіта та двох вершників по Со­кола. Хотів також вислати човни за Коарасіабою і Данком та Арасі, але не знайшов охочих. І справді, погода була така, що навіть Адемар з сином мусіли залишитися на цьому березі й че­кати відповіднішої пори на поворот додому.

Коротше кажучи, в Санто Антоніо був справ­жній переполох. Ніхто нічого не робив. Люди збиралися то в одній, то в другій хаті, а найбіль­ше в Саміра, або в кравця при шімароні й обмір­ковували таємничі події. Поговоривши в одному місці та висловивши всі свої погляди й припу­щення, розходилися, щоб зібратися в іншому міс­ці й почати все наново.

Коли смеркалося, почали вертатися з безплід­них розшуків висланці за Бенедітом. Муринчука ніде не знайшли. Бідна Барбара голосила на ціле містечко, всоте оповідаючи про Коарасіабину ві­зиту, била себе в груди і запевняла, що її син ні в чому не винен.

В такому напруженні застала Санто Антоніо ніч. В ще більшому напруженні застав містеч­ко несподівано ясний, соняшний ранок, і люди бігали до сусідів, до склепу Саміра, до монастиря або до делеґада, аби дізнатися, чи нема новин. Новини, звичайно, були: хтось уночі щось чув, хтось когось бачив, комусь приснився надзвичайний сон, а ще там хтось комусь сказав, що чув від когось, як йому оповідав якийсь, що... і т. д. Сплетні, припущення і факти росли, як миляні баньки, як миляні баньки лопали і росли знову. Тепер уже ніхто не міг розібратися в то­му, де є правда, а де — видумка.

Перед полуднем пригнав на заболоченому, за­диханому коні Сокіл. Був блідий, аж зелений, і заболочений не менше свого коня.

— Ну, що? — спитав у першого гуртка людей, що стрінулися йому в містечку.

— Та... А сеу Іван уже знає все?

— Знаю. Ну, і що? Знайшли?

— Ні, не знайшли нікого.

Сокіл зіскочив з коня, кинув комусь поводи і побіг до хати делеґада.

Привітавшись і вислухавши ще раз все те, що він уже знав від посланців, роздратовано заго­ворив:

— Чому ж ви, пане делеґадо, замість того, щоб ловити Бенедіта, відразу ж не послали лю­дей за Данком і Арасі?

— Що ви, сеу Іване?! Ви ж бачили, яка була погода? Ще й сьогодні ріка не вгамувалася. Це — небезпечно...

— Ага, — сердився Сокіл, — то для інших не­безпечно. А для старого чоловіка, для Данка й Арасі — ні. Ці люди можуть собі гинути...

— На все Божа воля, сеу Іване, — розвів без­помічно руками делеґадо. — Пасієнсія!..[41]

— Що ви, делеґадо, зі своєю "пасієнсією"?!. Вже не дивуюся, коли мені таке прості робітники кажуть!.. Але ж ви, ви?! Та ви ж, до лиха, є якимсь делеґадом!..

Сокіл ненавидів слова "пасієнсія", і воно його завжди виводило з рівноваги. Обов'язковий і діяльний, він ніколи не міг зрозуміти, як до по­важних справ можна ставитися з "пасієнсією". А бразилійці, назагал гарячі й непогамовані, про­являють на кожному кроці дійсно подиву гідну терпеливість у таких випадках, де європеєць, чи американець вискочили б зі шкіри. "Пасієнсія" — це у певній мірі девіз бразилійського життя. Тому на якесь замовлення, чи на обіцянку пола­годження якоїсь справи можна чекати місяцями і навіть не варто дивуватися, чи псувати собі нервів, бо на те є пасієнсія. Не варто також по­чинати якоїсь роботи, коли її можна ще відложити, бо і на це є пасієнсія. Не слід брати близько до серця різних неприємностей, чи не­вдач, бо на те мусить бути також пасієнсія. Нарешті, коли обставини складаються так, що від обов'язку, або від прикрої роботи не можна ніяк викрутитися, то і тут не слід дуже упиратися, чи протестувати, але з тією ж пасієнсією покірно братися за діло.

Ото ж і тепер, почувши немиле слово, Сокіл скипів і вже готовий був наговорити всім присутнім дуже прикрих речей, але своєчасно вга­мувався, махнув рукою — пропало. Пасієнсія!..

Від делеґада Сокіл пішов до монастиря.

Отець Вісенте був дуже пригноблений і збен­тежений, але старався Сокола розрадити:

— Слухайте мене, пане Іване, я не кажу вам того тільки для потіхи, але вірю в те, що го­ворю... Я вже на підставі усіх свідчень обраху­вав час і можу вас запевнити, що хлопці діста­лися до протилежного берега ще перед бурею. Тільки, — додав після павзи багатозначно, — якщо вони дійсно поїхали до Мато Ґроссо...

— Але чого вони туди поїхали? — спитав Со­кіл, не помітивши багатозначности останнього ре­чення.

Священик зітхнув і спустив очі:

— В тому то й вся річ, що вони в Мато Ґроссо, на мою думку, не мали чого робити...

— Отче, ви щось знаєте?..

— Ні, нічого певного не знаю... Але, коли го­ворити правду, то мене дуже бентежить ця кра­діжка...

— Отче, прошу вас, — шорстко сказав Сокіл, — не пов'язуйте з крадіжкою мого сина!

— О, — поспішив пояснити отець Вісенте, — я не думаю, що Данко міг це зробити!.. Але є в мене одне припущення, і це мене дуже непоко­їть... Передчасно про це говорити, бо в ньому є багато неясностей... Однак, я би вам порадив піти зараз додому і уважно обдивитися мешкан­ня. Може впадете на якісь сліди?.. Ви ще не були вдома? .

— Ні.

— То, може, підемо?..

— Якщо маєте охоту, отче, — то я вам буду дуже вдячний.

— О, чому ж?.. Я піду.

В обличчі страшної смерти

Коли Данко прокинувся, на дворі стояв ясний день. В першій хвилині хлопець ніяк не міг собі усвідомити, де він і що з ним робиться. Та скоро пригадав собі все, і тіло його вкрилося холодним потом. Печера була порожня. Майже всі речі, за винятком різних безвартісних дрібниць, щезли. А він лежав не тільки зв'язаний, але й прив'я­заний і покинений напризволяще.

Довкола стояла тиша, а охололий попіл багат­тя свідчив про те, що його вже кілька годин ніхто не пильнує.

Не треба було багато думати, щоб належно оцінити всю страхітливість і безвихідність поло­ження. Данкові вже навіть видалося, що в пече­рі війнуло холодним подихом смерти, і він істерично закричав:

— Арасі!!! А-р-а-с-і!!!

Вже не думав над тим, що Арасі — його ворог, що саме завдяки цьому зрадливому індіянинові він опинився в'язнем у цій глухій печері, бо те­пер був би радий присутности будь-якої, навіть і ворожої, але живої людини.

— Арасі!!! — гукав. — А-р-а-с-і!!!

Але його крик, як сполоханий серед дня сич, бився крилами по печері, й лишав по собі дов­гий відгук, немов би провалювався у безодню. А тоді наступала така глибока, така моторошна ти­ша, яка може бути хіба в гробі.

Крикнувши ще кілька разів, Данко зміркував, що це було даремною працею: адже само собою зрозуміле, що ті всі ошуканці, заволодівши гріш­ми і речами, цілковито не потребували Данка для свого товариства. Тим більше, що Данко ні­як не міг бути їхнім товаришем, лише завадою, ворогом. Тому вони пішли самі, а його лишили отут зв'язаного на поталу долі, вірніше, на пев­ну смерть. Правда, виявилися б милосернішими, коли б попросту застрелили його у сні, а не засуджували на повільне конання від голоду й спраги, але, видно, вони не завдали собі труду подумати над цим.

Голоду, щоправда, Данко не відчував, та спра­гу мав жахливу. Окрім того, тіло домагалося вже іншого положення, шнурки різали і палили вог­нем. Набитих на лиці й тілі синяків він не міг бачити, але відчував у тих місцях неприємну задеревілість.

— Пити!.. — вистогнав Данко, облизуючи сухим язиком пошерхлі уста. — Пити!..

Пити? Хто ж йому дасть пити? Адже поблизу нема нікого. Нікого!.. Навіть зрадливого Арасі.

Данко не витримав і голосно заридав. Однак, зараз же силою волі спинив ридання і стиснув зуби:

"Гов, Данку Сокіл! — подумав. — Чи ти ж Аліса? Що тобі поможуть сльози в такій ситуа­ції? Нічого не поможуть! Не можна попадати в зневіру, бо зневіра — лихий товариш у трудних моментах, як казав тато. Адже є Бог на небі, а в мене є ще сила. З Божою поміччю, може, якось не пропаду. Тільки треба розв'язатися. Головне — розв'язатися!..

Поволі попробував звестися, на скільки це до­зволяла довжина шнурка, зачепленого за грубий корінь, і так звис у півсидячому положенні. Ні, це було ще гірше. Натягнені шнурки давили і позбавляли всякої можливости будь-якого руху. Данко знову ліг і попробував намацати у себе за спиною бодай один якийсь ґудз[42]. Даремно. Лежа­чи на спині, він добре відчував місця, де були зв'язані шнурки, але досягнути їх не міг, хоч напружувався з усіх сил, аж руки у нього подеревіли.

Змучений цими зусиллями. Данко вирішив трохи відпочити і тим часом придумати щось нове. Може вдасться висмикнути бодай одну ру­ку?.. Він і вчора вже пробував це, але безус­пішно. Та, може, сьогодні вдасться?

Відпочивши, хлопець взявся шарпати то одну, то другу руку. За право визволитися готовий був пожертвувати не тільки шкірою, але й м'язами від зап'ястя до кінчиків пальців і нігтями. Тому не вважав на біль і тягнув руки, скільки було сили. Та що з того? Руки понабрякали, і їх було ще тяжче висмикнути з зашморгів, як учора.

Помучившись так з півгодини, Данко переко­нався, що й цей спосіб ні до чого не доведе, тіль­ки, хіба, змучить його ще більше.

І хлопець знову ліг нерухомо.

На дворі розгорався блискучий, ясний день. Зі свого кутка Данко не бачив навіть щілини у зовніхпній світ, але ясність продиралася через глибокий вхід і лагідно розливалася по печері. Іноді вскакував свіжий повів пустотливого віт­ру, приносячи зі собою уривки пташиного крику, часом доносився особливо енергійний сплеск якоїсь неспокійної хвилі, але від того похмурий сумерк глухої печери видавався ще страшнішим. Все виглядало зовсім інакше, як вчора, коли на дворі ревіла негода, а в печері теплилися свічки і яскраво горіло велике багаття...

Спрага чим далі, то мучила сильніше. Чим далі, то все владніше домагалося втомлене, сплу­тане шнурками тіло свободи й іншого положен­ня. І до хлопця знову почала підкрадатися роз­пука.

— Що робити?.. Боже, ну що мені робити?! — вистогнав Данко, стараючись здушити при­ступ нових сліз, які починали знову підступати до горла. — Хоч би від того злощасного кореня відв'язатися, і тоді можна викотитися якось на­двір, до річки, а там ——припасти устами до води і пити, пити!..

Ах, як Данкові хотілося пити!..

І він чомусь почав перераховувати все те, що можна пити: вода, чай, кава, молоко, шімарон, сік маракужі[43], лімонада, пиво... Пригадував собі ті всі речі на смак, і жадібно облизував сухі уста. Вставали перед його уявою то щойно ви­тягнене з криниці відро з холодною водою, то горнятка з кавою або чаєм, то такий знайомий монастирський дзбанок зі соком маракужі, пляшки з напоями за вітринами штучних ледівничок у склепах... Ці образи просто гіпнотизу­вали Данка отуманювали його свідомість, і він нарешті не то почав маячіти, не то задрімав.

І раптом голосне й нахабне "дз-з-з!" — верну­ло його до притомности. В печеру влетіла велика муха і, описавши кілька швидких кол, з розмаху сіла просто хлопцеві на обличчя, замазане засох­лою кров'ю. Данко крутнув головою — і муха почала знову голосно бзичати по печері, поки не примостилася на стіні, якраз у нього над го­ловою. Посидівши кілька секунд, ще раз скочи­ла йому на обличчя.

— Бодай ти здохла! — люто крикнув Данко і здунув муху геть. — Ще тільки тебе бракувало!..

Муха зірвалася і з нахабно-веселим та незнос­но-противним бзичанням стала знову гасати по печері. Ніби дрочилася з безпомічним хлопцем.

Слідкуючи за нею злим поглядом, Данко рап­том подумав, що ця муха, напевне є варіжейра[44], і від того йому стало млосно. Оця зеленку­вата, велика муха має звичку сідати на рани і відкладати там живих хробачків, які за кілька годин вжираються в тіло. Тварини звичайно від того гинуть, бо хробачки, яких муха відкладає за один раз до двох або трьох сотень, скоро ро­стуть і розповзаються по всьому організмі, до­бираючись до печінки, нирок, мозку. За два-три місяці, коли їм приходить пора перейти ще одну стадію розвитку, вони вилазять з тварини, па­дають на землю і зариваються в неї на кілька тижнів. А потім вилазять на світ уже розвине­ними мухами. Тільки ж тіло їхньої жертви стає подібним до поточеного шашлями дерева, і тва­рина гине.

Рідше трапляються випадки, коли варіжейра вхитриться відкласти хробачків на тілі лю­дини. Але буває і таке. Данко навіть добре па­м'ятає одного кабокля з Санто Антоніо, який два роки тому назад загинув від тих паразитів. Лігши п'яним спати десь посеред дороги, той кабокльо не помітив; що варіжейра влізла йому в вухо. Тільки на другий день відчув дивний біль у вусі. Краплі, які дав падре Вісенте, не по­могли, а через кілька днів почалися такі жахли­ві болі голови, що нещасний чоловік божеволів. І ніхто не міг догадатися, де причина хвороби. Більшість схилялася до того, що він, лежачи на землі, простудив голову і дістав у вусі боляка. Так думав і падре Вісенте. Тільки коли відгодо­вані хробаки почали вилазити у нього з носа, з вух, з очей і навіть просто з лисини, таємниця захорування вияснилася. Але лікувати вже не було кого...

Пригадавши собі того п'яницю, Данко затрясся усім тілом і почав безцілево пручатися, як бо­жевільний. А муха, ніби розуміючи, безборонність своєї жертви, гасала, як несамовита, довко­ла, гуділа і все ціляла сісти на закривавлене ли­це. На її голосне бзичання, в печеру влетіла дру­га муха, а згодом ще одна, і ще, і ще... Довко­ла загуділо, як у вулику, створюючи таке вра­ження, ніби десяток невмілих рук водило без­ладно по струнах контрабасу.

На Данка напав справжній шал. Та й чи мож­на було не шаліти від свідомости свого безсилля проти дурної мухи?.. Он літає їх кілька відго­дованих і прудких. Але що їхня сила проти сили такого кремезного хлопчини, як Данко? Сотню їх міг би розтоптати за одним махом і навіть не помітити, коли б тільки не був зв'язаний, коли б був вільний.

Вільний!.. Ех!..

Данко аж тепер оцінив вартість свободи. Ад­же ще вчора, маючи свободу рухів, — виграв таку тяжку боротьбу з Арасі. Арасі був старший, Арасі був сильніший фізично, Арасі мав при собі зброю. А чим скінчилося? Скінчилося тим, що зброя опинилася в руках Данка, що Ара­сі робив усе те, що йому наказав Данко, що, врешті-решт, Арасі зв'язаний і унешкідливлений лежав у кутку печери. Чому? Тому, що ще вчора Данко мав свободу. А сьогодні? Сьогодні над ним, позбавленим свободи, можуть безкарно знущатися навіть мухи!.. Ось-ось обкладуть його своїми живими яйцями, і Данко за два-три дні перетвориться у мішок, повний хробаків...

Бррр!

Данко закричав диким голосом, стараючись заглушити і налякати своїм криком нахабних напасників. Але що з того? Ще відгомін крику не стих, як його покрило наново огидне бзичання.

"О, Білий Тупане[45], рятуй!" — пригадала­ся йому чомусь молитва Коарасіаби на водоспадах, а за тим виринула перед очима і постать старого морубішаби.

І вмить Данко забув і про спрагу і про трьох негідників, що лишили його тут, а натомість ви­кликав у своїй уяві образ Коарасіаби, шукаючи в ньому поради і моральної підпори.

"Що зробив би Коарасіаба на моєму місці? — поставив собі питання. — Чи й він би кричав і дриґався, як оце я? Ні, він би не розгубився, а зберіг би цілковитий спокій, без якого нічого не можна придумати... Геть!" — крикнув на одну з мух, що мостилася у нього на чолі, і потрусив головою.

"Отже, я також мушу думати спокійно й ло­гічно, — продовжував свої міркування. — Мене тепер найбільше дратують мухи. Але, коли б навіть мух не було, то я не можу лишатися тут. Я мушу якось дістатися хоч би на берег. Там є вода, і там можна побачити часом людей: адже плавають люди по ріці. А для того, щоб дістати­ся на берег, я повинен насамперед відчепитися від того кореня. І в цьому є перше моє завдання. З того треба починати"...

Глянув на корінь, через який був пересилений шнурок, прив'язаний одним кінцем десь на пле­чах, а другим — коло п'ят. Так, взявши за цей шнурок, Данка можна було повісити, як лук, на сучку дерева, або на вбитому в стіні кілку. Та, коли б Данко був дійсно просто повішений, то відчепитися ще не було б так важко. Найгірше було те, що Оба і Пойзе, пересилили шнурок за грубий лікоть кореня, котрий вилазив і влазив назад поміж тріщинами каміння.

"Ну, і як я відчеплюся? — гарячково думав Данко, щораз крутячи головою від надокучливих мух. — Кореня не вирву, бо він загрубий, шнур­ка не розв'яжу і не розірву. Хіба... перетру!.."

Ця несподівана ідея додала йому сили. Справ­ді!.. Скільки то було випадків, коли на гойданках перетиралися шнурки?! А цей шнурок до­сить навіть тонкий, а корінь шорсткий. Шнурок довго не витримає. Окрім того, коли буде натя­гати шнурок то плечима, то ногами, себто, буде рухатися, то й мухи не відважаться чіплятися так нахабно.

І Данко, підігнувши, на скільки можна було, коліна і відсунувшись якомога далі від стіни, сильно натягнув шнур. А тоді з розмаху так ви­простував ноги, що його кинуло назад і навіть вдарило плечима об каміння.

— Добре! — похвалив сам себе Данко.

Знову скорчився, відсунувся, натягнув шну­рок, а тоді з усіх сил знову випростувався. По­тім ще раз, ще раз, ще раз... По кількох спробах відчув, що шнурок таки добре треться, але одночасно відчув, що ті заходи відбирають у нього багато сили.

Здивовані мухи раптом присмирніли, посідали на виступах стін і з великим зацікавленням ди­вилися на незрозумілі для них маніпуляції.

Однак, через яких десять хвилин Данко був змушений перестати. Тіло його обливалося ряс­ним потом, а спрага розгорілася з такою силою, що бідний хлопець за склянку води готовий зараз був заплатити всіми тими грішми, які вчо­ра мав, коли б і зараз мав їх при собі і коли б знайшовся хтось, хто ту склянку води йому про­дав би. Лежав, тяжко дихаючи, і все облизував сухі уста.

А зрадливі мухи позривалися негайно зі своїх місць, задзичали і закружляли над ним у весе­лому танці.

— Далі! — почувши бзичання, гукнув сам собі Данко. — Далі! Аби тільки відірватися від того проклятого кореня, аби тільки викотитися з пе­чери. А там — хоч і з головою у воду Парани, але мухам не дамся!..

І він запрацював знову, роблячи над собою надлюдські зусилля: згинався і розгинався, то відкочуючись, то підкочуючись назад до стіни. Серце від напруги готове було кожної хвилини розірватися і гупало молотом, очі все частіше застилала іскриста темрява, а піт стікав стру­мочками по тілі і дошкульно щемів на стертій шнурками шкірі. На хлопця напав якийсь шал, і він уже робив усе часто механічно, навіть не ду­маючи над тим, що і для чого робить.

І от якось так зовсім несподівано шнурок раптом з глухим тріском увірвався, а Данко відкотився аж до середини печери і зарився чобітьми у попіл вогнища. Кілька разів він ще пробував зігнутися і розігнутися, поки не усвідомив, що цього вже не треба робити і що він уже осягнув те, чого бажав. Його напала така божевільна ра­дість, що він закричав на ціле горло. Сміявся спазматично, а одночасно відчував, що з очей у нього ллються сльози, яких він не може стри­мати, так само, як не може стримати й сміху.

"Що це? — подумав. — У мене істерика?! Фе, як це огидно!.. Треба зараз же перестати, неод­мінно перестати!"

Так постановляв, а при тому реготав далі й ридав усе сильнше.

"До ріки! Негайно до ріки!.. Впаду у воду, нап'юся — і це мине. Холодний купіль відразу перерве істерику"... — збираючи всю силу волі й рештки свідомости, постановив Данко.

З тією постановою підкотився до виходу з пе­чери. Сліпуче соняшне світло вдарило йому в обличчя, а рівночасно Данко побачив щось таке, від чого його істерика моментально урвалася і новий жах вступив у серце: на самому краєчку глибокого входу вигрівався проти сонця великий тарахкавець-каскавел[46]. Данко так скоро, як лиш міг, відкотився від виходу аж під стіну і припав лицем до кам'яної долівки. Але тоді під самим вухом почув підозрілий шелест. Обернув мерщій голову і просто перед своїми очима за­уважив висунені зі щілини волохаті, з малень­кими кігтиками на кінцях лапи чорного таран­тула, очевидно, того самого, якого вони вчора з Арасі так і не знайшли.

І відразу в голові хлопця загуділи тисячі на­хабних варіжейр, замиготіли, високо стрибаючи, чорні тарантули, зашипіли, вигинаючись, різ­них пород і розмірів гадюки, мелькнуло облич­чя Коарасіаби, матері, батька, Арасі й двох вчо­рашніх зайд, а тоді все почало розпливатися в чорному атраменті[47].

— Господи, не опусти мене! — мигнула остан­ня думка в мозку.

Ще почулися йому напружені кроки когось, хто ніби спинався до печери, а за тим все щезло і перестало існувати...

Ще одна новина

Надія на те, що в мешканні знайдуться якісь пояснення до таємничого зникнення Данка, за­вела. Зрештою, Сокіл був занадто прибитий пропажею сина, щоб бавитись в Пінкертона[48] і досліджувати всякі подробиці й вивчати різні сліди, залишені в домі. Йдучи сюди, він надіявся на одне: знайти лист, або записку від Данка з поясненнями причин своєї відсутности. Коли ж того не знайшов — не схотів навіть перевіряти, що саме вкрадено. Зате отець Вісенте пильно придивлявся до всього, заглядав у всі кутки і нарешті спитав:

— Пане Іване, чи ви залишили вдома якісь гроші?

Сокіл зітхнув і махнув рукою.

— Ат, не в голові мені тепер гроші.

— Ні, пане Іване, — делікатно, але уперто на­стоював священик, — ви таки подивіться, що у вас пропало. Це може мати дуже велике значен­ня...

Ледве перемагаючи себе, Сокіл передивився розбиті валізки і знову зітхнув.

— Пропали всі гроші, пістоль, тепла білизна й моя та Данкова одежа про будень... Але мені справді зараз тяжко пригадати, що ще було у тих валізках... Ходім, отче, треба щось робити?

— Що ж ви думаєте робити,

— Зараз же почну підбирати людей, щоб пус­титися в розшуки.

— Навряд, чи знайдете охочих. Подивіться — знову починається дощ.

Коли вийшли за браму, отець Вісенте здиво­вано зупинився і нашорошив вуха...

— Чи я помиляюся, пане Іване, чи дійсно щось чути? — спитав. — Послухайте...

— А, — неуважно відповів Сокіл, — дійсно літак. Погано буде сьогодні приземлюватися...

— Пане Іване, але ж сьогодні не повинно бути літака!..

— Ах, справді, літак повинен бути щойно зав­тра, — думаючи чим іншим, сказав землемір. — Це якийсь перелітає, або заблудив...

Але літак ні не заблудив, ні не думав перелі­тати. Він почав уперто кружляти над Санто Антоніо, просячи допомоги приземлитися.

— Дивно, дивно, — занепокоївся священик. — Може він щось везе цікавого для нас?..

Сокола ці слова відразу оживили.

— Ходім, отче, скоренько на летовище!.. Мо­же й справді?..

Для містечка не було первиною в тумані або дощливі дні розкладати на летовищі вогнища, щоб помогти літаку при посадці. Тому, коли Со­кіл зі священиком прибули на місце, там уже метушилися люди, що під командою військових і делеґада розкладали сиґнальні вогнища. Всі бу­ли здивовані несподіваним повітряним гостем і мали переконання, що його візита зв'язана з місцевими подіями. Сокіл також поділяв ці перехонання і згорав від нетерплячки, очікуючи при­землення "залізного урубу"[49].

Ще більше підтвердило припущення санто-антонієвців, коли з приземленого літака почали ви­сідати люди в одностроях поліції. Першим до них підбіг Сокіл:

— Ви, напевне, у справі мого сина? — спитав украй схвильованим голосом.

— Вашого сина? — здивовано змірив його очима поліцист з відзнаками поручника. — Як називаєтесь?

— Іван Сокіл.

— А що з вашим сином сталося?

— Мій син вчора пропав з дому.

— Так?.. Скільки років вашому синові?

— Чотирнадцять.

— Ім'я?

— Богдан Сокіл.

— Гм... Ви — чужинець? — догадався по ви­мові поручник.

— Так, я українець.

— Чим займаєтесь?

— Я працюю землеміром у фірмі Ґроссбах.

— Гм... — ще раз муркнув поручник. — А хто тут є делеґадо?

— Я, — виступив наперед делеґадо і скинув капелюха.

— Ну, пане делеґадо, ведіть нас кудись, бо під дощем не будемо говорити. А ви, пане, — звер­нувся до Сокола, — ходіть з нами, хоч мушу вам відразу сказати, що про вашого сина ми нічого не знали.

Люди посунулись за прибулими і окружили дім, де замкнулися поліціянти з делеґадом, урядовцями Посту Опіки, священиком і Соколом.

— Якась нова халепа! — міркували санто-антонієвці.

Дійсно, була нова халепа. Відділ поліції, що прибув літаком, був висланий в погоню за дво­ма визначними кримінальними злочинцями, за­реєстрованими у кримінальній поліції під кли­чами: "Семипалий" і "Рижа Корва"[50]. Ці два не­безпечних вбивники і аферисти, засуджені на довічне ув'язнення, втекли підчас бунту ареш­тантів з найбільшої в'язниці в Сан Павло. Їхні сліди веди по суші аж до ріки Паранапанема і тут губилися. Але всі зібрані дані вказували на те, що втікачі продовжували далі свою втечу човном: по Паранапанемі, а потім по Парані, оче­видно, з метою дістатися за кордони Уруґваю, або Аргентини. За всіми обрахунками поліції Рижа Корва і Семипалий мусіли тепер знаходи­тися в околицях Санто Антоніо, або Сете Кедас. І тут їх шукали.

— Це — дуже небезпечні люди, — пояснював поручник, — тому повідомлено всі прикордонні стежі і змобілізована не тільки поліція Сан Пав­ло, але й Парани і Мато Ґроссо. Уряд визначив по десять тисяч крузейрів за кожного з них для тих, хто поможе їх піймати. І ми числимо на до­помогу місцевих мешканців. Скажіть вашим лю­дям, що тут справа не лиш у зарібкові, а й в то­му, що доки Рижа Корва і Семипалий є на волі, ніякий мирний обиватель не матиме певности ні за своє майно, ні за своє життя.

Вияснивши мету свого прибуття та поробивши всякі розпорядження, поручник зайнявся спра­вою Сокола. Знову пішли до порожньої хати, обдивилися все, а потім перейшли до перепиту­вання свідків, які фактично нічого не знали. Однак, позбиравши всі відомості й факти, поруч­ник прийшов до такого висновку: Арасі, знаючи, що Сокіл має великі гроші, скористався з його відсутности і підмовив Данка обікрасти батька та втекти з дому.

Сокіл з обуренням відкинув це припущення:

— Ви не знаєте мого сина, пане поручнику!.. Данко не може бути злодієм!..

— Те-те-те!.. — з добродушно-співчутливою посмішкою правив своє поручник. — Кожному батькові здається, що він свого сина знає якнай­краще, але практика говорить що іншого. Скіль­ки то вже я випадків мав у своїх руках, коли ді­ти в дуже порядних і заможних родинах ставали злодіями!.. І всі батьки спочатку говорили так, як оце ви тепер: "Мій син не міг того зробити!"

— Я не знаю інших людей та їхніх дітей, — гарячився, мало не плакав з досади Сокіл, — але мій син дійсно не може бути злодієм!..

— Заспокійтеся, пане Іване. Це дійсно дуже прикра справа, але ми її незабаром вияснимо. Я зараз же зв'яжуся через радіо з усіма станицями й відділами поліції, щоб вони одночасно шукали і тих трьох втікачів.

Присутній при тій розмові отець Вісенте вмі­шався в суперечку:

— Вибачте, пане поручнику, але я в даному випадку приєднуюся до пана Івана. І не тільки тому, що як священик знаю хлопця з найкращої сторони, але й з інших причин. По-перше, виламане вікно свідчить, що злодій мусів силою вди­ратися до мешкання, в той час, коли Данко Со­кіл мав ключі і не потребував того робити. По-друге, з того, як порозкидувані були речі, видно, що злодій спішився і не знав де що лежить. На­решті, коли б Данко був причетний до злочину, то напевне не залишив би ні фотографічного апа­рату, ні золотого годинника у шуфляді свого сто­лу, бо ці речі мають велику вартість. Тому я пе­реконаний, що злодій вламався до мешкання без відома Данка. .

— Але ви, отче, годитеся з тим, що всі підоз­ріння падають на молодого індіянина, котрий зробив у склепі купно на велику суму грошей?

— Так воно виглядає...

— Ну, от бачите! А пізніше, як твердять свід­ки, син пана Сокола їде на вкраденому човні у товаристві того самого індіянина на другий бе­ріг ріки, і між ними панує найкраща згода. Це про що свідчить?

Священик зітхнув, не знаючи, що відповісти.

Сокола разила до глибини душі та професійна холоднокровність, з якою досвідчений поліцист говорив про Данка, і він, ледве стримуючись від гніву, кивнув на отця Вісенте, попращався і вий­шов з Посту Опіки. Довкола ґанку, поспускавши голови, стояли і переминалися з ноги на ногу кабоклі, а делеґадо був червоний від невдоволення.

— Та ви ж зрозумійте, що заробити десять тисяч крузейрів ще нікому з вас не вдалося за один раз і не вдасться до кінця життя. Користайте з нагоди!

— Заробити — чому ні? — обізвався хтось. — Але в таку погоду ніхто човном не поїде. Треба перечекати...

— О, о! — сердився делеґато. — Поки ви чека­тимете доброї погоди, то злочинці втечуть за кордон.

— Ну, що ж, — розводили руками кабоклі, — втечуть, то втечуть — туди їм і дорога! Пасієнсія.

Сокіл хвилинку подивився на натовп і рішучо ступив крок наперед.

— От що, хлопці, — сказав цілком спокійно. — Ти, Маріо, ти, Сілвіо, і ти, Павліно, — ви за­раз поїдете зі мною шукати Данка. Кінця дощів не будемо чекати. Ідіть збирайтеся і приходьте до монастиря. Я вас там чекатиму.

— Га, — знову розвели руками кабоклі, — як збиратися, то збиратися — пасієнсія. Справді, не можна чекати кінця дощів. Поможемо сеу Іва­нові...

І три названі чоловіки вийшли з юрби та по­простували до своїх домів, щоб приготуватися до дороги. А решта лишилася на місці й далі переконувала делеґада, що пускатися тепер на води Парани — видима загибіль.

Сокіл під тиском священиків з великою бідою якось проковтнув обід, але зайнятися приготу­ванням до подорожі він не міг. Тому всі клопоти перебрав на себе діяльний падре Вісенте. Насам­перед, він подбав, щоб Сокіл добре одягнувся, взяв на себе непромокальний плащ та взувся у міцні високі чоботи. Потім уважно зайнявся укомплектуванням подорожньої аптечки, перед­бачаючи всі можливі випадки. Покінчивши з тим, закликав трьох майбутніх супутників Соко­ла, розподілив поміж ними харчі і накінець ви­дав різні вказівки і повчання. Тоді поблагосло­вив усіх і приобіцяв, що молитиметься за успіш­ність їхньої подорожі. Побожні кабоклі були тим дуже підбадьорені, бо шанували свого пароха[51] і вірили у силу його молитви.

Перед самим відходом отець Вісенте ще затри­мав Сокола:

— Пане Іване, ви, властиво, куди думаєте їха­ти?

— Я ще сам не знаю, отче...

— Гм... Звичайно, у хлопців була одна доро­га, а вам до вибору є сто. Але я особисто вам не радив би їхати до Мато Ґроссо...

— Не їхати до Мато Ґроссо? — здивувався трохи Сокіл. — А куди?

— Я би вам радив їхати до Ґваїри.

— Чому, отче?

— З різних причин... По-перше, через усю Парану до другого берега ви при тій погоді лед­ве, чи доберетеся. По-друге, коли хлопці дійсно переїхали до Мато Ґроссо, то їх там на першому населеному пункті затримають. Поручник уже зв'язався через радіо з тим берегом... По-третє, слід думати, що хлопці не сказали правди Полонові. І коли Данко показав на Мато Ґроссо, то тільки для того, щоб змилити слід. А куди могли їхати ще? Найправдоподібніше — до Ґваїри. Ну, і нарешті, останню причину, яка схиляє мене до переконання, що хлопці поїхали на острів, я за­лишу покищо при собі... Не знаю, чи моя рада добра, бо і я можу помилятися, але я вам раджу їхати Ґваїри. А ви — як уважаєте...

— Дякую, отче парох, — простягнув руку Со­кіл. — Я напевне зроблю так, як ви радите. Допобачення!

— Благослови вас Боже на все добре!..

Рятунок

Данко отямився від того, що відчув коло уст щось холодне зі специфічним запахом. Перше, ніж вспів ковтнути, захлиснувся і закашлявся, а тоді відкрив очі. І знову йому довелося напру­жити пам'ять, щоб зрозуміти все довкола і при­гадати власника отого чудного обличчя, що тур­ботливо схилилося над ним. І для цього він на­ново мусів заплющити очі. А той чужий і рівно­часно знайомий чоловік підносив йому голову і намагався його чимсь напоїти. Пробуджена спра­га відізвалася з повного силою, і Данко, все ще в півсвідомості, жадібно припав до вінець якогось начиння і випорожнив його душком. Тоді знову відкрив очі.

— Фойзе! — врадувано викривилось чудне обличчя з жовтими стирчастими зубами. — Коли хтось п'є воду з горілкою, то це є певного озна­кою того, що він ще не вмер...

Данко відразу схопився й сів.

— Пойзе? — спитав у крайньому здивованні. — Ти?!

— Фойзе, я! — вишкірився радісно обірва­нець. — Маю звичку приходити до тих, кого тре­ба розв'язати, привести до пам'яти, напоїти...

— і обікрасти, — закінчив їдко Данко.

— Фойзе, часом і обікрасти, — згодився рижий і покотив по печері своїм бляшаним, дерен­чачим сміхом. — Але, — сказав споважнівши, — коли хтось хоче привернути тілові його приход­ну бадьорість і бажає, щоб йому зробити масаж — мусить насамперед роздягнутися. Спеціялісти запевняють, що поверх сорочки і штанів ро­бити масаж — дуже незручно.

Данко зрозумів зміст цих дивно висловлених слів аж тоді, коли Пойзе почав його роздягати.

— Ти хочеш мене розтирати? — спитав підоз­ріло.

— Пойзе, всі лікарі кажуть, що масаж — ду­же корисна річ для тих, хто цілу ніч лежав зв'я­заним і має глибокі рубці від шнурків на тілі...

Так говорячи, Пойзе вже роздягнув хлопця і, поплювавши в руки, почав його розтирати. Дан­ко хотів запротестувати проти такої підмінки товщу, необхідного при масажах, але зараз же скорився перед доконаним фактом. Лежав непо­рушно, відчуваючи правдиву насолоду від доти­ку м'ясистих і сильних рук, які робили своє діло з великою вправою.

— Пойзе, — сказав по кількох хвилинах ри­жий, витираючи руки об штани, — але коли ви­бирати приємність від масажу, або приємність спасіння від двох небезпечних ворогів, то я во­лію останнє...

— Що ти сказав? — підвівся Данко.

— Я сказав, що наші вороги напевне тепер не насолоджуються масажамй, але біжать сюди, щоб нас піймати.

— Вороги?! Себто, Оба й Арасі?

— Пойзе, маю на увазі власне тих двох ландронів[52], від яких ми, як порядні люди, мусимо мерщій утікати.

— А де ж вони?

— О, мій молодий, шляхетний сеньоре!.. Я не можу тобі сказати напевне, де є вони, зате во­ни напевне знають, де є ми, і це мене дуже тур­бує...

Данко схопився на ноги.

— Ти вважаєш, що вони прибіжать сюди? О, то це дуже добре!.. В такому випадку ми не бу­демо тікати!.. Ти маєш пістоль... О, та це ж — пістоль мого батька!.. Але нічого, хай буде при тобі: ти, напевне стріляєш ліпше від мене... От­же, ми не будемо тікати. Ми будемо чекати їх тут. Бо, бачиш... я мушу відібрати свої гро­ші!..

— Ги-ги-ги! — зареготав Пойзе і вдоволено вдарив себе по поясі. — Я би хотів бачити такого чоловіка, котрий би міг відібрати гроші від того, хто зі мною цілу ніч грав у карти...

— Що?! — радісно скрикнув Данко. — Ти відіграв мої гроші?

— Пойзе, і власне тому я би не бажав зустрі­чатися з людьми, котрі схотять продовжувати іншу гру і котрі не мають тустона в кишені...

— О, Пойзе!.. — розчулено сказав Данко і зараз же спитав: — І ти мені звернеш ті гроші?

— Пойзе, я завжди звертаю гроші власникові, коли тільки мене перед цим, звичайно, не вб'ють і не пограбують обіграні партнери...

— То тікаймо, Пойзе, тікаймо!.. — заспішив Данко і почав нервово одягатися.

— Пойзе, я завжди є за тим, щоб утікати, ніж проливати кров, особливо, коли прийняти під увагу, що противники мають вдвоє більше зброї і вдесятеро більше муніції...

Поки рижий договорив це речення, Данко сто­яв уже убраний і готовий до подорожі. Пойзе та­кож вдягнув свою пелерину, підтягнув пасок, поправив пістоль, а тоді обережно висунувся надвір. Розглянувшись уважно в різні сторони, зробив Данкові знак іти за собою і поліз угору на скелю. Данко зробив кілька кроків і здригнувся: на густому корчі лежало тіло каскавела з розтрощеною головою.

Видряпавшись на верх знаменитої Ітакватії, опинилися на величезній рівнині, зрідка порос­лій карлуватими корчами. Пойзе змірив рівнину оком напростець, щось подумав, оглянувся назад і взяв ліворуч, де понад кам'яним плаєм ріс рів­ний луком густий ліс.

Соняшний паркий ранок давно вже змінився похмурим, мрячливим днем, а низькі хмари за­повідали, що незабаром почне падати дощ.

Коли вже увійшли під прикриття лісу, Пойзе сягнув до кишені своєї пелерини і витягнув звід­ти невеличку суху ковбаску та шматок хліба, обліплений облізлою з пелерини вовною і криш­ками тютюну, та простягнув їх Данкові.

— Чи шляхетний сеньор, — спитав цілком поважно, — зволить їсти отак просто на ходу, чи, може, зачекає, поки ми десь тут не знайдемо стола під білою серветкою?

— Дякую, — засміявся Данко, приймаючи їду. — А ти?

— О, що до мене, то я змалечку так вихова­ний, що можу вдоволяти голод тільки одночасно зі спрагою, і то при гарно накритому столі. Од­нак, коли нема стола і нема чим задовольнити голоду, то для мене вистачає задовольнити саму спрагу...

З тими словами він сягнув у другу кишеню, витягнув пляшку, де ще було трохи горілки, і з ґольґотанням випорожнив її до решти.

— Куди ж ми йдемо? — спитав Данко з апе­титом кусаючи хліб і ковбасу.

— Пойзе, — відповів рижий викидаючи геть порожню пляшку, — людина здебільша мусить знати, куди вона йде, хоч ніколи не знає, куди прийде. І коли мій приятель Зенобіо ще не звів­ся кудись в інше місце, то я думаю, що ми саме прийдемо до нього...

— А хто ж він, той Зенобіо?

— Коли людина має фазенду кави[53], то називається фазендейром. А коли вона стратить весь маєток і втече в ліс, де немає лю­дей, то стає кайпірою[54].

— То той Зенобіо тепер живе десь тут у лісі?

— Пойзе, живе тут у лісі, якщо, звичайно, він взагалі ще досі живий і не забрався звідси де­інде.

Данко ледве встигав за довгоногим своїм су­путником, посміхався з його чудної мови і їв свій убогий сніданок.

— А як же ти втік від тамтих двох? — спитав, проковтнувши останній шматок.

— Пхе! Від вартового втекти — це штука, а вартовому втекти — зовсім не штука.

— То ти був вартовий?

— Пойзе. Коли б тобі дали пістоль у руки, на­казали дивитися на всі боки і заборонили спати, то і ти б був вартовим.

— А кого ж ти сторожив? Обу й Арасі?

— Пойзе, коли двоє таких п'яних маландрів лягає спати, а при тому бояться, щоб їх не накри­ла поліція, то мусять когось третього поставити на сторожі, ні?

— Ну, а потім?.. Чому ж ти від них утік?

— Кожна людина, котра має амбіцію й гроші найліпше робить, коли тікає від зверхника, що не шанує ні чужих поглядів, ні чужого права власности.

— І тоді ти прийшов до мене в печеру?

— Пойзе, кожна порядна людина, маючи до вибору, або сторожити п'яного Семипалого, або рятувати шляхетного, невинного хлопця, — ви­бирає останнє.

— Семипалого?! . — здивувався Данко і став пригадувати. — Семипалий... Семипалий... То, може, Оба є той самий криміналіст, про котрого рік тому назад писали всі часописи?

— Пойзе, коли людина має на обидвох руках тільки сім пальців, то мусить називатися Семипалим, а коли про неї багато пишуть у часопи­сах, то вона мусить бути дуже небезпечним кри­міналістом.

— Дивись! — дивувався Данко. — А я і не по­мітив, що у нього бракує пальців.

— Пойзе, підчас несподіваного нападу ніхто не має часу рахувати бандитових пальців.

— Зате я тепер можу обрахувати: тих бандит­ських пальців було СІМНАДЦЯТЬ, сеньоре Пой­зе! — з відтвертою ворожістю сказав Данко.

Рижий відповів не зараз. Дибав, не оглядаю­чись вперед, потім зітхнув і сказав з гіркотою:

— Пойзе, рахують і роблять відбитки тільки з тих пальців, які чинять злочин. Але ніхто ніко­ли не рахує і не відтискає тих пальців, які роб­лять добро...

Данкові стало прикро, і коли б він ще вчора почув такі слова, то напевне став би перепрошу­вати. Але навчений уже гіркими досвідами, він, хоч і був трохи зворушений поступком і слова­ми рижого, вголос сказав:

— Я буду, Пойзе, говорити так, як ти говооиш: коли людина рятує когось від смерти, то це доб­ре. Але було б ще ліпше, коли б та людина не була винна в тому що хтось від її вчинків мало не загинув... І, до речі, коли ми вже зійшли на цю тему: чи не міг би ти мені заоаз віддати моїх грошей?

Поставивши це питання, Данко сам занепоко­ївся, бо йому прийшла до голови думка, що Пой­зе його обдурив і тих грошей не має, або, коли має справді, то не схоче віддавати. Однак, поми­лився. Пойзе підняв свою пелерину, видобув з-за пояса туго набитий портфель і подав його Данкові. Потім хвилинку подумав, витягнув пістолю і віддав її також.

— Дякую, — на цей раз зі щирим зворушен­ням сказав хлопець. — Коли ти погодишся піти зі мною до Санто Антоніо, то мій тато за це тебе щедро винагородить, Пойзе. Будеш бачити!..

— Пойзе, — хитнув головою рижий і подивив­ся на Данка якимись посоловілими очима, — якщо твій тато захоче мені віддячитися, то не­хай тільки поможе мені захиститися від ворогів, від яких я не маю життя. Ти возьмеш мене з со­бою до Санто Антоніо?

— Але ж цілком певне, Пойзе! — розчулено пообіцяв Данко. — Возьму! І тато мій зробить все можливе, щоб тобі допомогти.

Так сказав Данко, а в той час подумав: "На­певне цього рижого дивака вплутала у свої тенети злочинна банда, і тепер він хоче якось від неї відкараскатись. Якщо так, то тато зможе йо­му допомогти, а навіть дасть якусь роботу".

Заспокоєний хлопець тепер уже з повним до­вір'ям йшов за своїм проводарем і розпитував про подробиці минулої ночі. Пойзе сам нічого не оповідав. Він належав до тих дивних людей, кот­рі позбавлені дару оповідання, але зате охоче відповідав на всі поставлені Данком питання, і з них хлопець довідався про все, що його ціка­вило. Виходило, що грали в карти цілу ніч до самого ранку. Спочатку щастило Арасі. Він ви­гравав і вигравав майже за кожним разом, а Семипалий програвав. Пізніше щастя несподівано відвернулося, і він програв усе до останнього тустона. Тоді Оба і Пойзе стали грати удовх. Арасі дуже просив позичити йому кілька кру­зейрів, щоб він міг відігратися, але, звичайно, ніякої позички не дістав. Семипалому дуже не щастило, і під кінець, коли вже почало розвиднятися, не тільки всі гроші відібрані у Данка, але й ті, що Семипалий мав з собою перед при­ходом до печери, опинилися в кишені Пойзе. Та­ким чином гра скінчилася сама собою, і всі троє, п'яні від випитої горілки і безсонної ночі, пішли в ліс. Печера була знана поліції, як пристанови­ще різних волоцюг, і залишатися в ній було не­безпечно. Пройшовши кілька кілометрів у глиб лісу, знайшли вигідне місце і вирішили отабори­тися для відпочинку. І тут Семипалому прийшла до голови думка заграти ще раз всім трьом. Пойзе мав дати до банку сто крузейрів, Оба дав Данковий пістоль, а індіянин... ну, індіянин не мав нічого і тільки пообіцяв на випадок програшу оповісти, чому вони з Данком опинилися в пече­рі Ітакватії.

— Що? — кинувся Данко. — І оповів?

— Пойзе, мусів оповісти, коли програв...

— Ну, і що ж він оповів?

— Е, коли чоловік п'яний, як темна ніч, він мало розуміє, що йому оповідає другий п'яний... Якісь бальони, фоґети, борг, гроші за хату, Мато Ґроссо...

Данко з великим зусиллям вгамував своє хви­лювання і сказав байдужо:

— Він страшний брехун, той Арасі. А ще, ко­ли вип'є горілки, то починає оповідати такі ні­сенітниці, що аж дивно слухати.

Рижий і далі йшов наперед, а тому Данко не бачив виразу його обличчя і тієї напруженої ува­ги, з якою той прислухався до інтонації голосу хлопця. Вловивши велике занепокоєння у пи­таннях, що стосувалися Арасі, зайда вдоволено всміхнувся, але відповів також цілком байду­жим голосом:

— Пойзе, всі п'яні говорять нісенітниці, а правді не ймуть віри...

Його останні слова злилися з шумом рясного дощу, який висів довго в нерішучосте над зем­лею, а тепер прорвався цілими потоками. Манд­рівники зупинилися, шукаючи якогось захисту. Але довкола був тільки ліс і відкрита рівнина праворуч.

— Пойзе, — сказав рижий, — я ще не чув та­кого дива, аби від того, що хтось стоїть, а не йде, він змокнув менше під дощем. Зате знаю напев­не, що чим скоріше людина прийде до якогось житла — тим скоріше обсушиться і обігріється.

— А у нас кажуть, — посміхнувся Данко, — що спритна людина повинна уміти ходити поміж дощем так, щоб і в найбільшу зливу вийти су­хою.

— Ги-ги-ги! — задеренчав рижий. — Людина, що вміє таку штуку зробити, може оминути у своєму житті багато прикрих хвилин...

Рушили далі. Дорога була дуже тяжка. Її пе­ретинали десятки більших і менших потоків, що текли з кам'яної поверхні Ітакватії вниз, у ліс, перегороджували широкі мочарі[55], або перепліта­ли ціпкі, повзучі рослини, які тяглися з лісу на рівнину. Ноги сковзались по мокрих каміннях і коріннях дерев, а різного роду реп'яхи чіплялися і набивалися в одежу. Тепер же, коли почався дощ, дорога стала ще гіршою, бо вітер, немов наполоханий велитенський птах, з розмаху трі­пав мокрими крилами, сліпив очі, забивав дух.

Данко почав уже втомлюватися, але не скар­жився і не просив відпочинку. Він тільки диву­вався, як можна при такій негоді пізнавати доро­гу, а врешті, зародився у нього сумнів, чи Пойзе й справді знає, куди йде.

— Пойзе, — спитав, — а ти добре знаєш доро­гу?

— Ха! — відповів рижий. — Як можна знати те, чого нема? Але зате кожен мусить знати міс­цевість, де народився і виріс.

— То ти походиш з цієї місцевости?

— Пойзе, шляхотна душа може походити з будь-якої місцевости...

На цьому розмова перервалася, бо дощ не да­вав говорити. Данко дедалі, то стомлювався все більше. Він щораз частіше тратив свого прово­диря з очей і мусів потім підбігати, щоб не від­стати зовсім. А цибатий Пойзе, немов би йшов по асфальтовому шосе при гарній погоді, просту­вав далі рівномірним кроком, навіть не оглядаю­чись на Данка.

Минуло так зо дві години, і хлопцеві врешті почало здаватися, що ні дощеві, ні тяжкій дорозі не буде кінця. Він цілком вибився з сил і гукнув:

— Пойзе, зупинися бодай на хвилину, нехай я трохи віддишуся!..

Рижий зупинився, почекав, поки Данко підбіг до нього, і тоді сказав:

— Це — дуже погано, коли молодий хлопець стратить силу вже недалеко від місця, куди має прийти.

— То нам уже недалеко?

— Пойзе, кожна дорога має свій кінець.

— Ну, все одно, дай мені трохи відпочити.

Данкові, по правді сказавши, дуже заважав пістоль. Він його спочатку тримав за поясом, по­тім переложив у кишеню, а тепер був би радий його взагалі позбутися, і тільки натяк на неда­лекий кінець мандрівки стримали його від того, щоб не викинути зброї десь в корчі.

— Слухай, — пригадав він раптом, — а де ж твій власний пістоль?

— Пойзе, — зітхнув обірванець, — коли на двох людей, одним з яких є Семипалий, випаде три пістолі, то Семипалий з них завжди забирає собі два.

— То він відібрав у тебе твого пістоля?

— Пойзе, мусів відібрати, коли я не давав добровільно.

— А навіщо ж ти віддав?

— Мудрий завжди мусить поступитися дур­ному, щоб не вийшло бійки.

Відпочили ще хвилинку і пішли далі.

Дощ несподівано почав ущухати, стрепіхата[56] хмара піднялася вище в небо, і довкола стало розвиднятися. І хоч все промовляло за тим, що незабаром знову буде злива, але на душі стало якось відрадніше.

Ще трохи-трохи — і Пойзе круто звернув лі­воруч на добре помітну стежку, що бігла просто в ліс, поринаючи в густі корчі. Побачивши цю стежку, Данко відчув приплив нових сил і ба­дьоро поліз за своїм провідником по каменистому ґрунті вгору.

Через яких, може, півгодини прийшли нареш­ті до оселі, обгородженої загостреними вгорі і щільно вкопаними один попри одному в землю грубими стовпами. За цим масивним частоколом не видно було нічого, крім комина, з якого сте­лився густий дим.

Ставши перед такою ж масивною брамою, Пойзе заложив два пальці в рот і свиснув так оглушливо, що луна з ляскотом покотилася по вершках дерев і обізвалася десь далеко в лісі. На цей виклик насамперед люто озвалися соба­ки, потім десь заскрипіли двері і нарешті по­чувся грубий голос:

— Хто там?

— Пойзе, — невдоволено замуркотів рижий, — Зенобіо ніколи не відзначався добрим вихо­ванням і не знає того, що навіть президент дер­жави не дозволить собі з порога свого дому ле­гітимувати[57] гостей, котрі стоять за брамою...

І він заплескав у долоні.

— Хто там? — ще раз перепитав грубий го­лос, але вже ближче до брами.

— Замість того, щоб кричати і надривати собі голос, ліпше відкрити браму і подивитися на власні очі. Небезпеки нема, — відповів рижий.

— Що за чорт! — вилаявся голос за брамою. — Я питаю, хто там?

— Чи шляхотний сеньор Зенобіо повірить на слово, що тут Жакоб, чи звелить, може, мені побігти додому і принести свою візитівку, яку я перед виходом залишив на фортеп'яні? — ціл­ком поважно спитав Пойзе.

— Що?! Рижа Корва?! Ге-ге! — пролунало за брамою. — Ану, діти, беріть зброю!..

Хоч Пойзе недавно впевняв, що Зенобіо — його приятель, але по всьому було видно, що зустріч зовсім не носитиме приятельського ха­рактеру. І справді, за частоколом почувся тупіт кількох пар ніг, тяжкий скрип засуву, а потім у злегка відкриту браму просунулися цівки руш­ниць.

— Еге, — продовжував той самий грубий го­лос, — та вас тут аж двоє!..

— Пойзе, — згодився рижий, — коли бачиш перед собою дві голови і чотири ноги, то завжди слід думати, що маєш справу з двома людьми...

Брама, однак, поволі відхилилася, і подорож­ні, переступивши її, опинилися відразу під при­цілом трьох рушниць. Тримали ті рушниці ста­рий Зенобіо та двоє його молодих синів — усі досить брудні та неохайно вбрані, але кремезні і, видно, спритні люди. Біля ніг господарів стоя­ло два величезні вівчурі й сердито махали гру­бими хвостами, готові кожної хвилини кинутися на незнайомих.

— Люди, котрі стріляють у телеграф, — ска­зав Пойзе, — ніколи не зможуть одержати при­ємної для себе телеграми.

— А ти блазню! — форкнув, стримуючи сміх, Зенобіо. — Ти ще й досі не навчився говорити по-людськи?! Кажи, чого прийшов?

— Пойзе, коли Семипалий тепер сидить у пе­чері Ітакватії, то я мусів прийти, щоб вам це сказати.

— Що?! В печері?! — впало відразу з трьох уст три запитання.

— Пойзе, Семипалий у печері, — підтвердив рижий.

— То він знову втік? — спитав Зенобіо.

— Пойзе, вже місяць тому, як втік.

— І ти також?

— Я — що ж... — вишкірився Пойзе, ні тро­хи не спешений. — Коли людина кілька місяців докладає всіх своїх зусиль, щоб перед нею від­крилася брама у світ, то хіба тільки для того, щоб через ту браму вийти.

— Ну, звичайно... — іронічно згодився Зе­нобіо. — А ти ж точно знаєш, що Семипалий у печері?

— Пойзе, поки ми будемо тут розпитувати один одного про здоров'я і життя, то його може й не стати...

— Тату, — кинувся молодший хлопець, — я вже йду сідлати коней!..

— Ти лишишся вдома, — заперечив старший син. — Я піду сідлати коней!..

— Нізащо в світі! — запальчиво запротесту­вав молодший. — Правда, тату, що я поїду?

— Добре, — згодився батько, — ти поїдеш. Біжи сідлай... А ти чий? — спитав Зенобіо Данка.

Хлопець ще не надумався, що має відповісти, як Пойзе кивнув на старого, відвів його набік і щось зашептав йому у вухо. Зенобіо слухав, по­кивував головою і дивився пильно на Данка. А Данко тепер собі пригадав, що вже нераз бачив Зенобія в Санто Антоніо, і навіть добре пам'я­тав, як підчас останньої фести старий змагався з кількома багачами над купном[58] простої куї[59] так довго, поки, не набивши страшної ціни, таки тієї куї не придбав. Це був міцний ще дідуган з пишними вусами, короткою, стрепіхатою і май­же білою від сивини бородою, тяжким червоним носом і проникливими блакитними очима. Його обидва сини у віці приблизно 18-ти і 16-ти років вдалися зовсім неподібні до батька: були обоє чорняві, смагляві, мали темні очі і виглядали, як типові кабоклі.

Чекаючи, поки Зенобіо скінчить вислуховува­ти шепоти Пойзе, Данко оглядав оселю. Вона представляла собою великий двір, обгороджений частоколом, посередині якого стояла одна вели­чезна будівля під спільним накриттям з пальмо­вого листя. Під цим накриттям містилася стай­ня для коней, хліви для худоби і житло госпо­дарів. В середині двір був перегороджений пле­теним тином, і в задній частині ходили кури, качки та свині. А в передній частині, що вихо­дила до брами, були досить недбало оброблені грядки, ріс виноград, кілька дерев какі[60], помаранчів і навіть одна висока груша, під якою знаходилася криниця. На всьому лежав відби­ток недбальства і крайнього примітивізму.

Данко водив очима в різні сторони, але стояв нерухомо, бо старший син Зенобія і далі не зво­див з нього рушниці, а вівчурі, здавалося, аж згорали від нетерплячки, чекаючи дозволу кинутися на незнайому людину і роздерти її на шматки.

— Лиши, Жульо! — махнув нарешті рукою Зенобіо. — Заведи хлопця в хату і дай йому їсти.

Жульо відразу спустив рушницю і приязно посміхнувся.

— Ходи! — покликав Данка. — Неро, Рекіс, до буди! Це — свій!..

Вівчурі слухняно і з очевидним невдоволен­ням поспускали носи і поплентались геть.

Через пару хвилин переодягнений Данко і го­лий до половини Пойзе сиділи перед теплою піччю і уминали за обидві щоки м'ясо і риж[61], приправлений смачною юшкою з чорної фасолі, а господарі поспішно готувалися до незвичайно­го полювання.

— Набоїв більше, діти, набоїв! — командував Зенобіо. — Не знати, коли ми повернемось. Я вже на цей раз того злодюгу з рук живим не випущу, хоч би й місяць мав за ним ганяти!..

Приготування не тривало довго, і незабаром все було готове.

— Ну, Жульо, — сказав на відході Зенобіо, — ти ж дивись, щоб тут усе було гаразд. А ти, хлоче, — звернувся до Данка, — можеш почу­вати себе у нас безпечним, як у себе вдома. Най­краще зробиш, коли почекаєш нашого повороту. Я тебе вже сам відвезу до Санто Антоніо. А з тим рижим босяком тримайся здалека, бо він — дуже хитра і небезпечна бестія, хоч і вдає з се­бе дурня. Ну, чав!..[62]

— Чав!

— Щасти Боже!..

— Успішної подорожі!..

Відповіли хором Жульо, Данко і Пойзе, кот­рому, однак, слова Зенобія так не сподобалися, що він мало не вдавився їдою.

Жульо вийшов за батьком надвір, де вже Нене нарочито грубим і грізним голосом покрику­вав на нетерпеливих коней, які били під собою землю й нервово їржали.

— Пойзе, — зітхнув гірко рижий, — коли по­ліція попсує людині репутацію, зареєструвавши її під якоюсь дурною кличкою, то тоді кожен може безкарно кинути в ту людину каменем...

Тупотіння коней і скрип брами дали знати, що вершники від'їхали, а за тим вернувся до хати й Жульо.

— Фу, — сказав, стрясаючи з себе рясні кап­лі, — знову починається дощ. Вам засвітити, чи лягатимете спати? Віконницю треба зачинити.

— О, — обізвався рижий, — коли втомлений і промоклий чоловік лягає спати в теплій хаті, то йому зовсім не конечне світити свічку до сну.

— Ну, то як хочете... Світіть, або ні, спіть, або говоріть, а я піду, бо ще маю деяку роботу в дворі.

І він вийшов знову.

— Слухай, Пойзе, — спитав Данко, — а чого це той Зенобіо такий лихий на Семипалого?

— Пойзе, трудно не бути лихим на людину, котра видурить у тебе великі гроші і продасть тобі чуже вантажне авто...

— Як же можна продати чуже авто?

— А от поїдь з тими грішми, що їх маєш при собі, до Сан Павло, то побачиш, що там знайдуть­ся відразу люди, які тобі не тільки чуже авто, а навіть "Едіфісіо Мартінеллі"[63] продадуть...

— То Семипалий обшахрував Зенобія?

— Пойзе, обшахрував. І поки Зенобіо шукав його в Сан Павло, дома тим часом померла його жінка, а на каву впала брока[64], так що Зено­біо виїхав з дому багачем, а повернувся старцем.

— Ну і далі?

— Пойзе, далі було, як все буває в таких ви­падках: коли не хочеш, щоб з тебе люди смія­лися — тікай туди, де тебе ніхто не бачить і не знає...

Данко задумався.

— А все ж таки, — сказав по хвилинній мов­чанці, — не розумію, навіщо ти видав Зенобієві Семипалого?..

— Пойзе, на мою думку, краще хай Семипа­лий буде зайнятий втечею від Зенобія, як пере­слідуванням мене й тебе.

— Може й твоя правда, — зітхнув Данко, а сам подумав: — "Кажуть, що злодії ніколи один одного не зраджують. А цей зрадив. Отже, він або дуже підлий, або... не злодій. Хто його зна?.."

Отяжілий від їди і розморений теплом, що па­шіло з печі, хлопець захотів спати.

— Ну, Пойзе, — сказав, — мабуть лягаймо й справді відпочивати. Я дві ночі майже не спав і тепер дуже втомлений.

— Пойзе, втома — то така зрадлива річ, що нападає чоловіка тоді, коли йому якраз не треба спати... .

— Що ти сказав? — здивувався Данко. — Чо­му ж нам тепер не треба спати?

— Бо найчастіше по солодкому сні наступає гірке пробудження...

— Ти боїшся, що сюди може наскочити Семипалий?

— Інколи десятипалі бувають страшніше Семипалих...

— Ей, чоловіче, в мене вже аж голова болить від твоїх загадок! Коли хочеш — говори толком, а коли не хочеш — то ліпше мовчи, бо я таки лягаю спати.

— Пойзе, сліпому шкода світити свічку, а глухому говорити ясніше. Коли ти сам не ба­чиш, де ми тепер опинилися, то я ліпше мовча­тиму...

— Чи ти не натякаєш на Зенобія? Але ж ти сам мене недавно запевняв, що Зенобіо — твій приятель.

— Бездомній людині кожен може бути при­ятелем, хто дасть ложку теплої страви і пустить під свій дах. А Зенобіо часто перетримує у сво­їй хаті бездомних...

— Ну, ти собі можеш говорити, що хочеш, але я маю переконання, що Зенобіо — чесна людина, і нам від нього небезпека не загрожує.

— Я також переконаний, що мені від нього небезпека не загрожує, бо не маю при собі гро­шей...

— Кажи ясніше! — почав нетерпеливитися Данко.

— Пойзе, я кажу ясно: ще не було випадку, щоб Зенобіо пограбував якогось нещасного, кот­рий не має тустона за душею...

— Виходить, що мене може пограбувати?

— Виходить, що кожен, хто має при собі гро­ші, не може вірити першому стрічному...

— Ну й ну! — розсердився Данко. — Добру ж ти думку маєш про своїх приятелів!

— Моя думка все одна: найбільше має прия­телів людина, котра сипле грішми; найбільше ворогів має людина, котра, маючи гроші, хоче їх зберегти в цілости...

— Добре, добре, — невдоволено підвівся Дан­ко з місця. — Можеш собі мати думку, яку хо­чеш, але я таки лягаю спати.

Дійсно, був таким втомленим і сонним, що збайдужів до всього. Ледве дотягнувся до при­мітивно збитого ліжка, міцніше прив'язав гроші на поясі, скинув чоботи і вліз під укривало. Не мав ні сили, ні охоти роздумувати над багато­значними натяками Пойзе, хоч і прийняв їх під­свідомо до уваги. Не зважав він і на те, що по його тілі відразу розбіглися сотні жадібних бліх, яких у цій господі ніхто ніколи не турбував, і жадібно повпивалися в шкіру. Ще не вспів обігріти твердої, вогкої від бруду подушки, як очі його склепив блаженний сон.

І не бачив, і не чув Данко, що Пойзе щось уперто думав, підходив до нього нечутними кошачими кроками, вертався назад до печі, кудов­чив свою рижу чуприну і щось шептав. Нареш­ті, видно, піймав потрібну для себе думку, бо ви­тягнув свою довгу шию і вишкірив у беззвучно­му сміху стирчачі зуби.

Потім метнувся по хаті, знайшов невеличку ганчірку, вкинув у неї ложку фасолі, ложку ри­жу з баняків, відколупнув кришку глини біля порогу, вигріб з-під печі кілька згаслих вуглин і, загорнувши це все в ганчірку та дбайливо за­в'язавши, потихеньку підсунув її під подушку сплячого Данка. Був дуже радий зі своєї витівки і весь час вишкірював зуби.

Коли скінчив свої дивні справи, нечутно від­крив двері й намірився йти до шопи, де щось завзято майстрував Жульо.

Пробудження

Солодко спиться перед дощем, а ще особливо людям, котрі мають за собою безсонні ночі. Правда, не кожний зможе спати просто на землі під деревом в той час, коли розгортається сліпу­чий соняшний ранок, а довкола кричать на всі голоси птахи. Але Арасі й Оба, чи то пак, Семипалий, звикли до різних обставин і тепер то похропували, то посвистували носами, не помічаю­чи того, що їхній вартовий давно утік, а між не­бом і землею вклиняється густа, кострубата хма­ра з білими берегами. Сонце, як і завжди перед дощливим днем, "схопилося" дуже рано і відра­зу почало немилосерно припікати. Від важкої парноти, що аж гнітила в повітрі, на обличчях сплячих героїв виступив рясний піт і сорочки поприлипали до тіла. А вони й далі спали гли­боким, нездоровим сном, поклавши голови на тверді клунки.

Грізна хмара тим часом розросталася й роз­росталася, поки не вдарила волохатими грудьми на сонце, від чого все раптом довкола зафарбу­валося у зловіщу каламутно-фіялкову фарбу і, насторожившись, заніміло. І раптом згори, ніби хто ненароком сипнув горохом, покотилися важ­кі краплі дощу, лунко задудніли на пружних зе­лених долонях листя, бризнули в сонні обличчя і зараз же спинилися. Арасі щось пробурмотів і обернувся на другий бік, але Оба відразу схопив­ся на ноги й оглянувся довкола.

Бувалий волоцюга, все життя якого протікало серед загроз і небезпек, ніколи не тратив притомности. І п'яний, і сонний, він все був напого­тові, як той заяць, та не забував, хто він і де знаходиться. Так і на цей раз, схопившись на ноги, він тільки зиркнув туди й сюди і відразу зрозумів усе.

— Вставай! — крикнув і безцеремонно штовх­нув під бік ногою Арасі. — Вставай! Бач, доспа­лися...

— Що, що, що? — підхопився Арасі, протира­ючи очі.

— Не бачиш, що?! Той рижий босяк утік ра­зом з грішми!

— Та ну?! — здивувався Арасі.

— От тобі й "ну"! — сплюнув Оба і з досади аж сів на землю.

Сердито пошкрябав голову, пошкрябав свої волохаті груди, сплюнув ще раз і поліз до клун­ків. Знайшов одну порожню склянку, подивив­ся на неї, як на свого ворога, і з розмаху жбур­нув об стовбур дерева, так що тільки посипали­ся скалки. Знайшов другу пляшку, але й та бу­ла порожня, а тому пішла вслід за першою. Роз­лючений Оба вже збирався заклясти, та, раптом щось пригадавши, звернувся до Арасі:

— Слухай, ти мавпо! Що це ти вчора... Ні, не вчора, а сьогодні вже ранком плів про якісь скарби?

Від несподіванки Арасі здригнувся і поспішив відвернутися.

— Які скарби? — вдав здивованого. — Не па­м'ятаю... То тобі щось по-п'яному приверзло­ся...

Оба, як кіт, підскочив до Арасі і вхопив його за груди.

— Ти!.. Ти!.. — засичав йому в обличчя, витріщивши свої страшні чорні очі. — Кому ти брешеш?!

— Я... Я... Не знаю... Я вже забув... — пролепетав Арасі.

— Як забув, то я тобі пригадаю! — лютував Оба. — Спочатку ти програвся до останнього гроша. Пам'ятаєш?.. Потім програв я. Пам'ятаєш?.. Потім, коли ми вже прийшли сюди, я схотів іще раз заграти з рижим: я давав пістоль, а рижий мав дати до банку сто крузейрів. Пам'я­таєш? — і Семипалий за кожним "пам'ятаєш?" так тряс індіянином, що у того мало не відрива­лася голова. — Ну, а ти тоді сказав, що ми б від­дали всі гроші за те, аби довідатися, чому ти з тим смаркачем опинився в печері Ітакватії. І ми прийняли від тебе до банку у вигляді закладу ту таємницю. Пам'ятаєш? І рижий виграв знову, так що я мусів йому віддати пістоль, хоч нато­мість забрав у нього другий... А ти мусів опо­вісти свою таємницю про... про... Чекай, як то було?.. Дід твій, чи хто там, мав десь закопані скарби... Про ці скарби він розказав Данкові, а ти підслухав... Так?.. Ну, кажи, так, чи ні?..

— Так... — змушений був признатися Арасі.

— Отже, бачиш, нічого мені по-п'яному не приверзлося... Ну, і де ж ті скарби?

— Того я не знаю, слово чести! — вже з без­сумнівною щирістю сказав Арасі... — Десь ма­ють бути на Ґваїрі, але точно не знаю, в якому місці... То тільки Данко знає.

Оба випустив з рук тремтячого індіянина і знову сів.

— Так, — сказав, — тепер пригадую: ти тому взяв Данка, що сам не знав, де знаходиться скарб... Але той зубатий щенок не тільки не видав таємниці, але навіть відібрав у тебе зброю і примусив самого себе зв'язати... Ха-ха-ха!.. Що за потішний хлопець!..

І Оба щиро розреготався.

— Але що ж це ми сидимо?! — урвавши свій сміх схопився він на ноги. — Та ж той рижий хитрун дав нам з'їсти арару[65]!.. Нема сумні­ву, що він побіг назад до печери, аби піймати Данка у свої руки... О, прокляття!!! І як я міг забути, що цей довгов'язий злодій скоріше вто­питься в горілці, як оп'яніє! Скоріше!.. Скорі­ше збирайся!..

— Куди збиратися й чого? — неохоче бовк­нув Арасі. — Дивись, вже навіть його слідів не видно. Він давно пішов...

Оба став навпроти індіянина, випростував свою кремезну постать і повчаюче викарбував:

— От що, ваша високосте, мавп'ячий принце, я мушу вам від самого початку вияснити ваші обов'язки. Вони насамперед зводяться до того, що ви не смієте думати своєю головою і не ма­єте права критикувати моїх розпоряджень. І ко­ли я беру на свою шию такого дурня, як ти, то зовсім не для того, щоб вислуховувати його міркування, а для того, щоб він робив те, що вва­жаю за потрібне. Своїх наказів я ніколи не пов­торю двічі і привик, щоб мене розуміли, з півсло­ва. Отже, всі речі мусять бути спаковані за хви­лину, і ми підемо туди, куди я скажу!

Індіянин відчув, що в товаристві цього страш­ного чоловіка тратить те, що цінив найбільше у своєму життю — свободу, і його огорнула розпучлива злість.

— Не буду складати речей! — крикнув істе­рично. — Не піду з тобою! Відчепись!

Та ще не скінчив цих слів, як уже лежав роз­простертий на землі, збитий з ніг блискавичним, тяжким ударом.

— О-ба! — з іронічною усмішкою спокійно сказав мулят, закладаючи назад руки в кишені. — Ви, ваша високосте, здається, зімліли від власної сміливости?.. Підійметеся на ноги самі, чи, може, волієте, щоб я вас підвів?.. Не забу­вайте, що нам спішно, час минає!.. І не доводь­те мене до злости, бо тоді щойно з вами буде ду­же погано...

Він не жартував, і Арасі зрозумів, що нанесе­ний тепер удар дійсно не був виявом злости, а порівнянно невинним "повчанням". Зрозумів та­кож, що Оба у хвилину справжньої злости мусів бути жахливим, бо навіть довгоногий Пойзе гнувся перед своїм товаришем, як билина перед вітром. Тому Арасі не чекав, щоб його "підводили". Він проворно зірвався з землі й кинувся па­кувати речі, тільки скоса поглядаючи на Семипалого. А той, відступивши крок набік, побожно скинув капелюха і почав шептати молитви. Індіянина це так здивувало, що він покинув навіть свою роботу і витріщився на мулята.

— Чого дивишся? — спитав Оба, перехрестив­шись востаннє. — Дивно тобі? Ех, ти, нехрис­те. Таким грішникам, як ми з тобою, Бог най­більше потрібний. Бо від людей ми милосердя не побачимо, хіба від Господа Бога. От рижий, за­мість хреста, чи святого медалика, дулю носить на шиї. І тому я йому ніколи не вірив, ніколи!..

Так говорячи зовсім добродушним тоном, Семипалий помагав індіянинові робити імпровізо­вані наплечники. Вийшли вони досить великі, але не надто тяжкі, бо харчів мало що залиши­лося, а пляшок з горілкою не стало взагалі. Спо­чатку Оба хотів залишити пачку з фоґетами, та потім передумав:

— Візьми її до свого мішка. Може якраз і придасться?..

Під зверхнім спокоєм Семипалого відчувалася велика нервозність, і Арасі, щоб знову не бути битим, так спішився, що в нього аж руки трем­тіли.

За кілька хвилин все було готове, і обидва мандрівники скорим кроком рушили у поворот­ну дорогу до печери Ітакватії. Зігнуті під вели­кими наплечниками, накритими з верху в Оби — пелериною, а в Арасі — Гумовим Данковим плащем, виглядали, як бузьки, що в пошуках, поживи дибають по болоті. Окрім ноші на пле­чах, обидва несли в душі тяжку злобу. Семипалий кляв на кожному кроці свого зрадливого ри­вкого товариша, а індіянин, хоч і нічого не гово­рив, кляв у думках і рижого, і чорного, і Данка, і діда і навіть себе самого. Він бачив ясно, що вся його затія пішла на марне, що він, вкравши гроші і ставши злодієм, з тих грошей користи не має; що скарби вислизнуть з його рук і про­падуть; що Консуела стала тепер для нього зов­сім недосяжною і що, нарешті, він сам тепер опинився в тяжкому і небезпечному становищі слуги в жорстокого і твердого пройдисвіта, стра­тивши всі привабливі можливості вільного жит­тя, яке йому давало убоге Санто Антоніо. Най­гірше ж було те, що тепер для нього, як то ка­жуть, світ зійшовся клином: він не бачив ніяко­го майбутнього. Ще коли б дістав ті скарби, або, принаймні, мав Данкові гроші — тоді міг би утекти до Параґваю, чи Болівії, чи взагалі куди— небудь, і там би вже дав собі раду. Але що буде робити без засобів до існування, без ніякого фа­ху, без документів?.. От волочитиметься з цим чорним ваґабундою[66], поки їх не піймає по­ліція, або поки той старший Оба його попросту десь не заб'є. А втікати від нього Арасі також тепер неміг, бо відчував свою цілковиту безпо­мічність у самостійному житті.

На небо ніби хтось безперервно насував нові й нові велитенські сірі кожухи, таке воно стало тяжке. А індіянинові здавалося, що то не небо, а його серце задихається під навалою безпросвітних, гнітучих думок. Він так поринув у них, що опам'ятався аж тоді, коли шарнув буйний, холодний дощ.

— О, свинство! — вилаявся Семипалий. — Те­пер щойно почнеться!..

І дійсно, "тепер щойно почалося"!.. Вже й перед тим іти було тяжко, дарма, що наші герої йшли не пралісом, у повному розумінні того сло­ва, а місцевістю, де ліс мішався з чагарником, голими камінними галявинами та в безладді на­громадженими уламками великих скель. Але те­пер, коли почався густий дощ, подорожні почули себе, немов зав'язані в мішку. Що-кілька кроків, вони натикалися то на стовбури дерев, то на колючі загорожі корчів, то на велитенські, мов копиця сіна, кам'яні шапки, об які мало не розбивали носів. Ті перешкоди чим далі, то ста­вали частіші, ліс робився густішим і непроходнішим, поки нарешті мандрівники не зрозуміли, що збилися з дороги.

— О, прокляття! — закричав у безсилій злос­ті Оба. — Ту печеру напевне чорти ковтнули!.. Ходи сюди і стань тут під виступом цієї скелі. Далі не підемо, поки не перестане дощ. В тій проклятій мряці перше, ніж отямишся, можна опинитися під пекельною брамою...

Арасі послухав і став побіч Семипалого під нависаючу скелю, котра, правда, не була дуже вигідним притулком, але все ж захищала трохи від немилосерної зливи.

— Ох-хо-хо! — зітхнув Оба. — Заплатить же мені той рижий зрадник за все і за цей дощ та­кож!.. Хай но тільки я піймаю його у свої ру­ки. Дай но там закурити...

— А як не піймаєш, то тоді що? — спитав Арасі, подаючи торбинку з тютюном.

— Я? Не впіймаю?! Ого! Ти мене ще не зна­єш!.. Зрештою, його зовсім не так трудно пій­мати.

— В цьому лісі? Не трудно?

— Ет, дурний!.. Він в цьому лісі й так не бу­де сидіти. Він зараз же подасться на Ґваїру. От тільки, коли б його випередити!..

— На це треба мати човен.

— Човен є.

— Де?

— О-ба! Та ти стаєш надто цікавим! Напевне від Данка навчився, е?

— Та, ні... Я просто так...

— Ну, ну, нічого... Добре, що цікавишся. Мо­же й з тебе толк буде... То, бачиш, ми пливли з тим рижим зрадником на човні. Потім, коли почався дощ, ми човен сховали й до печери пішли пішки.

— Ну, то тепер той Пойзе, чи як там його, цей човен візьме.

— Можливо. Але, як ти думаєш, Данко схоче їхати з рижим до Ґваїри?

— Ой, напевне, ні.

— Власне, я також так думаю... Він може взяти Данка хіба зв'язаним... Ха-ха-ха! Слово чести, той Данко прекрасний хлопець!.. Ка­жеш, хотів тебе втопити?.. Ну, то він і рижого напевне втопить, коли не буде зв'язаним... От­же, рижий мусить чекати принаймні доброї погоди, бо при цих дощах сам не дасть ради з рікою, особливо, коли йому заважатиме у плавбі Данко. Але ми удвох можемо навіть і в таку погоду рі­ку переплисти. Дістанемося на Ґваїру і засяде­мо на них обох. Хіба би... Ат, що там! Дивися, дощ перестає. Скоро можна буде йти.

Справді, дощ стихав, і Оба, вже навіть не че­каючи, поки він перестане зовсім, скомандував:

— Ходім!

Вийшли з-під свого захисту і рушили далі.

— О-ба! Але ж то з мене дурень! — скрикнув Семипалий. — Дивись, та он же й печера!

— Де?

— Та он, за тими деревами, не бачиш?

Дійсно, за високими верховіттями дерев рябі­ла скеля Ітакватії.

Посувалися далі з великою обережністю, але й з подвійною скорістю. Оба все маневрував так, щоб не спустити з ока скелі, в якій здалека чор­ніла ледве помітна розколина входу до печери.

В міру наближення до цілі Семипалий ставав все нервозніший і похмурніший. Він щохвилини шипів на Арасі то за те, що той відстає, то за те, що занадто висувається з-під прикриття зелені, а то й просто без всякої причини. Індіянин, у котрого під впливом попередніх спокійних роз­мов уже стерлося трохи почуття ворожости до свого нового зверхника, тепер починав йрго не­навидіти ще з більшою силою. Оба відчитував ту ненависть в очах Арасі, у виразі його облич­чя і злостився ще більше.

Останніх сто метрів, що відділяли їх від під­ніжжя скелі, повзли по землі, як ящірки, і нарешті залягли під густими зарослями. Оба ше­потом видавав накази:

— Слухай, ти, Арасі!.. Пам'ятай, що Данка треба взяти живцем. Його не можна ні вбивати, ні ранити. Але того рижого собаку не жаліти, а найліпше застрелити.

— З чого буду стріляти? З пальця? — бурк­нув сердито Арасі.

— Я маю зброю — і того досить. Стріляю так, що куль даремно не трачу. Рижий також не з тих, що погано ціляють. Тому вважай, щоб твоя дурна голова не вдарилася часом об кулю, бо це мусить бути страшно неприємно...

До самої печери було ще зі сто метрів, і вхід, не дивлячись на мрячливий день, виднівся, як на долоні. Тільки ж підступити до нього непо­мітно було неможливо, бо корчі росли тут рідко, а між уламками скель, лишалося багато вільного простору.

Лежали, затаївши віддих, може, яких чверть години, але не побачили і не почули нічого.

— Прокляття! — вилаявся нишком Семипалий. — Виглядає так, що печера порожня!

— Певно! — з погано укритою радістю пого­дився Арасі. — Я ж тобі казав, що нема чого йти. Вони вже давно повтікали.

— Думаєш?

— Не лише думаю, а переконаний у тому.

— Ну, як переконаний, то — марш наперед!

— Що?!

— Йди до печери і подивися!

— Або ж я дурний?.! Там, може... Ох!.. — скрикнув, почувши, що його щось кольнуло бо­ляче в бік.

— Ваша високосте, — забуркотів йому у вухо Оба, злегка натискаючи на кинджал, — або ви зараз підете до печери, або за хвилину ваша шляхетна душа стукатиме у браму до святого Петра.

Арасі спробував відсунутися вбік, але рука Семипалого, немов ґумова, розтягалася й розтя­галася, і кинджал лишався так само близько.

— Добре, я піду, — тоном переможеного вис­тогнав Арасі, — але здійми з мене ту ношу.

— Ні, ваша високосте, ви підете з цією но­шею, бо, як що до чого, то потім не буде часу її натягати. Уявіть собі на хвилинку, що ви — во­як і перебуваєте на маневрах... Зрештою, боя­тися нема чого, бо печера й справді, здається, порожня.

Індіянин обдарував свого тирана поглядом, повним ненависти, стиснув зуби і поплазував наперед.

— Сеньоре! — донісся до нього ззаду насмішливий голос Семипалого. — Але прошу не забу­вати, що я тримаю тепер в обох руках наготов­лені пістолі. І коли б ви надумались мене зради­ти, то це був би останній ваш підлий вчинок на нашій грішній землі... Вперед!..

Арасі закусив від злости уста і поповз далі. Хоч недавно переконував Семипалого, що пече­ра порожня, тепер ліз дуже обережно, ховаю­чись за кожний камінь, за кожний кущ, припа­даючи в кожну яму, що стрічалася на дорозі. Він тремтів зі страху, бо йому здавалося, що ось-ось ззаду, або з печери сухо трісне постріл і пришиє його навіки до землі. Всоте проклинав ту хвилину, в яку підманив Данка на подорож, а ще більше ту, в яку, опанований газардом[67] гри, зрадився тим двом пройдисвітам з таємницею скарбів. Та тепер вже вороття не було, і єдине, що йому залишалося — це виконувати накази Оби і клясти в душі.

Ледве проповз третину небезпечної дороги, як почув позаду остережливий оклик Семипалого:

— Арасі, стій! Не рухайся!..

Оклик, на нещастя, застав індіянина саме на відкритому місці, і він припав до землі, навіть не подивившись, звідки грозить небезпека. По­лежав нерухомо кілька секунд, а тоді підвів обережно голову і зі страхом подивився на пе­черу. Там не було нічого помітно. Сковзнув по­глядом далі і побачив те, чого шукав: з самого вершка скелі, ховаючись за каміння, визирало дві голови, а за ними, десь трохи далі, виднілося два осідланих кінських хребти. Видно було, що вершники підкрадалися до печери, а коні тим часом підпасалися.

Положення Арасі було дуже невигідне, бо не­відомі люди могли його побачити кожної хвилини, коли тільки глянуть у цей бік. Зрозумів це та­кож і Семипалий, а тому поспішно забубонів:

— Постарайся якось непомітно прослизнути в кущі... Але біжи не до мене, а ліворуч... Не спішися... Вичекай зручного моменту... Та не рухайся, чорте!..

Але Арасі вже помітили зі скелі.

— Стій!.. Стій!.. — залунало згори.

Та індіянин, звичайно, не збирався виконува­ти того наказу і не мав часу думати над тим, хто й для чого його затримує. Він зірвався на ноги і, зробивши кілька величезних стрибків, упав у гущавину корчів. На горі майже одночасно впа­ло два постріли, і дві кулі дзенькнули десь близько об камінь.

— Го-го-го! — крикнув грубим голосом один з переслідувачів. — Піймався пташок!..

— Оба! — розпучливо писнув Арасі притише­ним голосом. — Оба, де ти?

Але Оба не обзивався і взагалі нічим не зра­джував місця свого сховку. Арасі безпорадно заметушився на місці, потім визирнув з корчів і побачив, що двоє невідомих вже сиділи верхи на конях і спускалися по стрімкому схилі. Коні глухо черкали кованими копитами по каміннях, спотикалися і робили великі зусилля, щоб не скотитися з крутої гори.

— Оба! — крикнув на цей раз зовсім голосно індіянин. — Де ти?

Але не вспів ще скінчити питання, як з густо­го чагарника у яких двадцятьох кроках від ньо­го тріснув постріл, і один з вершників разом з конем сторч головою покотився вниз.

Арасі кинувся в те місце, звідки впав постріл, але його зараз же зупинив притишений, свистя­чий від злоби, голос:

— Ідіоте! Куди лізеш?!. Тікай в другий бік!.. Не наближайся до мене, бо застрелю!..

Як не дивно, але, здається, ноги скоріше зро­зуміли цю погрозу, як голова, бо, поки до свідомости індіянина дійшов її зміст, він уже рвався напролом через густі хащі. Поруч нього, то з-заду, то спереду, дзичали сердито кулі й зби­вали у своєму леті листя.

А Семипалий лежав далі нерухомо і думав, кого з переслідувачів першого взяти на мушку: молодого, що борсався, стараючись визволитись з-під коня, чи старого, котрий стріляв за індіянином? Він не знав цих людей, але був переко­наний, що вони полюють саме за ним, бо ж його голова вартувала тепер десять тисяч крузейрів.

"Напевне рижого вже піймали, — міркував собі, — а він видав і мене... Ну, вже кого-кого, а мисливців, котрі за гроші полюють на людей, я не щаджу!" — і він націлився на молодого хлопця.

Та в цей момент, коли мав впасти смертонос­ний постріл, Семипалий почув стурбований го­лос:

— Ти забився? Тебе ранило? — питав Зенобіо, нахиляючиль до сина.

Рука Семипалого відразу опустилася, бо він пізнав старого: "Ах, це той самий, котрому я тоді так спритно продав вантажне авто зі склепу "Форд"!.. Ха!.. Він, бідака, має всі підстави бути на мене лихим, і гріх би було його кривди­ти ще раз... Як-не-як, а за його гроші я пару місяців жив розкішно..."

І він уже не думав більше стріляти, лиш з ці­кавістю приглядався і прислухався до сцени, яка відбувалася у нього перед очима.

Нене, лютий і сконфужений, визволившись з-під коня, штовхав його чоботом в шию і при­мушував звестися на ноги.

— Тебе не ранило? — ще раз перепитав батько. .

— Ні! — крикнув Нене. — Але я тепер скорі­ше згину, як подарую тому волоцюзі!..

Кінь звівся на ноги і жалібно заіржав.

— Ет-та, поркарія![68] — вилаявся Зенобіо. — Та твій Кастро поранений!..

— Де?

— А ось у ногу!..

— О, ти проклятий ладроне![69] — зі сльозами в очах погрозив кулаками Нене в сторону, куди втік Арасі. — Кастріньо, мій бідний, добрий Кастріньо!.. Дуже тебе болить?

І враз покинувши коня, Нене рвонувся і по­гнав навздогінці за індіянином.

— Нене!.. Нене, чекай!.. — хотів його зу­пинити батько.

Та Нене навіть не оглядався.

Зенобіо тоді скоренько зломив зелену гилячку, встромив її за сідло Кастро і, вдаривши злег­ка обох коней нагаєм, виразно наказав:

— Додому, хлопці, додому!..

"Хлопці", як видно, чудово розуміли мову гос­подаря, бо зараз же обернулися, розвіяли хвости і чвалом побігли назад, шурхаючи боками об корчі. А Зенобіо подався по слідах сина.

"Доброго сина має той старий, — подумав за­здрісно Семипалий і відчув якесь незвичне для себе зворушення. — От, коли б мені такого, то може й життя моє було б цілком інакше?.. Ну, хай вони собі на здоровля женуться за тим малп'ячим королевичем, а мені слід би було поди­витися, чи наш човен ще на місці, чи ні?"

Небезпечний чарівник

Пойзе висунувся за двері саме в той момент, коли за брамою роздався тупіт кінських копит і почулося іржання. Від того він якось відразу охляв і посоловів.

"Невже вони так скоро справились?" — спи­тав сам себе.

Але, на його велике здивовання, за брамою не чулося ні свисту, ні плескання, якими звичайно дають про себе знати люди.

"Що це за новина знову?" — поставив собі друге питання Пойзе і, причинивши двері, став визирати крізь щілину.

До брами вже простував Жульо і щось здиво­вано бурмотів. Ледве коні переступили відкриті ворота, як молодий господар, глянувши на них, вилаявся:

— Ет-та, поркарія!..

— Що сталося, Жульо? — спитав Пойзе, ви­ходячи з хати. .

— А от, дивись, Неневий Кастро поранений.

— Пойзе, хто полює за Семипалим, мусить бути до всього приготований, — кивнув він го­ловою, а в душі посміхнувся.

— Але, нічого, — заспокоєно сказав Жульо, оглянувши ногу пораненого коня. — Рана не­страшна, виходиться. Ходи, Кастріньо, я тобі зараз перев'яжу ногу, ходи... — і Жульо, взяв­ши обидвох коней за поводи, повів їх до стайні.

Пойзе подався за ним, говорячи ніби сам до себе:

— Пойзе, коли коні прибігають додому ране­ними, то слід думати, що і вершники можуть ма­ти рани...

— Ні, — обернувся до нього Жульо, — тато та Нене не ранені і не потребують допомоги.

— Гм, — здивувався рижий, — коли ваші ко­ні уміють ще й говорити — то вони, безперечно, найрозумніші коні в цілому світі...

— Ти, Жакобе, великий дурень. Де ж ти чув коли, щоб коні вміли говорити?.. За них мені говорить оця гіллячка, бачиш? Це — наш умов­ний знак... Ходи лиш, поможи мені ліпше пе­рев'язати Кастро.

— Пойзе, я завжди люблю помагати, коли пе­рев'язують ранених коней, якщо маю час.

— А що ж то, ти не маєш часу?

— Пойзе, я дуже спішуся.

— А то куди?

— Та вже ліпше куди-небудь, аби далі від ча­рівників...

— Слухай, ти! — грізно нахмурив брови Жульо. — Вважай, що говориш, бо я і дурневі довго терпіти не буду. Про яких це ти чарівни­ків говориш?

Пойзе таємничо поклав палець на уста, а дру­гою рукою вказав на хату.

Жульо тільки здивовано потиснув плечами і заходився коло коня сам. Рижий потупцював коло нього, переминаючись на своїх довжелез­них ногах, і тоді зашепотів йому на вухо:

— Коли від нього навіть Семипалий втік, то, мусиш зрозуміти, що це є дуже небезпечний пташок...

— Ат, плетеш нісенітниці!.. Коли й правда, що Семипалий від нього втік, то це знак, що Семипалий є нечистим духом. А в Данка, коли він переодягався, я сам бачив хрестика на шиї.

Так говорив Жульо і в той самий час перев'я­зував коневі ногу. По всьому було видно, що про коней в цій господі дбають більше, як про лю­дей, бо ні хата, ні подвір'я не могли похвалитися тією охайністю і порядком, що стайня. Тут не тільки було вичищено і підстелено, але на гру­бій перекладині під покрівлею стояли у найбіль­шому порядку всякі слоїчки, пляшки і навіть сувої бандажів, що складали "кінську аптеку".

Пойзе дивився на Жульову роботу і зовсім не спішив відходити, хоч перед тим заявляв, що не має часу.

— Ха! — сказав у відповідь на останнє Жульове речення. — Є хрестики і "хрестики". Різні бувають хрестики...

— Слухай, ти, Рижа Корво, — розсердився Жульо. — ти, як маєш забиратися, то забирайся і не говори при мені грішних речей!.. Ми тебе в гості не просили і не будемо також плакати, коли ти звідси підеш. Ходи, я відкрию тобі бра­му.

— Пойзе, я завжди любив тільки відкриті брами... Але, слухай, Жульо, ти бачив, як пси дивилися на того хлопця?

Кажуть, що крапля по краплі камінь точить. Отже, не дивно, що і в Жуля зародився якийсь сумнів.

— Гм... — сказав. — Дійсно, тепер прига­дую, що пси якось дивно на нього дивилися.

— А бачиш, бачиш!.. Слухай, — схвильовано зашептав далі Пойзе, — я тобі щось скажу, але присягни, що ти мене не видаси... Я його дуже боюся, дуже!..

— Ну, що? — спитав уже заінтригований Жульо.

— А присягнеш, що не зрадиш мене?

— Присягаю!..

— Отже, слухай, — ще таємничіше зашепотів Пойзе. — Він має щось прив'язане на поясі... Семипалий схотів подивитися, що воно таке. Але, тільки торкнувся того згортка — як йому відразу скорчило руку...

— Та що ти?!

— Пойзе, присягаю! І... і... От тепер... Ми полягали обидвоє, і я вдав, що вже сплю... А він узяв з баняків трохи рижу, трохи фасолі, вуглину з печі і колупнув грудку землі коло по­рога... Загорнув у ганчірку і поклав під подуш­ку... Щось шептав, шептав, а очі у нього сві­тилися, як у кота: зелені-зелені і страшні.

Жуля починало трясти.

— А що ж то він робив? — спитав схвильо­вано.

— Я не знаю... Але мені казав один старий ворожбит, що так робиться, аби викурити госпо­дарів з хати, наслати на них хвороби і смерть.

— Во ім'я Отця і Сина!.. — перехрестився цілком переляканий Жульо. — Борони нас, Бо­же, від такого нещастя!..

— Пойзе, я так само кажу.

— І що ж тепер робити?

— Я тебе навчу... Я трохи розуміюся на тих справах... Мене отой самий ворожбит навчив... О, то був дуже мудрий чоловік!..

— Може пустити на нього собак?

— Сохрани тебе Боже! — залякався щиро Пойзе. — Він таке зробить, що собака скрутить­ся і здохне на місці, або сказиться і тебе самого покусає.

— Та, ну?!

— Моє слово чести!.. Ні, ти собак запри і не випускай взагалі... Його можна забити тільки свяченою кулею. Маєш свячені кулі?

— Та звідки? Не маю свячених. Маю звичай­ні.

— О, то їх треба посвятити. .

— Як?

— А так: розложити кулі і проказати над ни­ми одинадцять разів "Отче Наш" і дев'ять разів "Богородице Діво".

— А то не гріх? Священики постійно кажуть, що гріх вірити в чари, а чарувати святою молит­вою — ще більший гріх.

— Ат, що там ті священики знають!.. До них ніколи нечиста сила не має приступу, то вони в неї і не вірять. Зрештою, ти не будеш чарувати, а просто будеш святити кулі. Це вже не гріх.

— І тоді вже можна стріляти?

— Пойзе, можна, але не так скоро. Такого ча­рівника не можна вбивати ні в себе в хаті, ні на подвір'ї, бо тоді що п'ятниці збиратимуться на його тризну всі нечисті духи.

— Хай Бог милує!..

— Пойзе, і я так кажу... Його треба застре­лити в лісі. Але, знаєш, як? Не просто. Куль має бути три. Отже, випустиш його за браму, а по­тім вийди сам, перехрестися і скажи: "Святий Юрію, понеси мою кулю в серце боговідступника!" Обернись спиною і стрель позад себе. По­числи до двадцять один. Тоді знову скажи те саме і знову стрель позад себе. Потім почисли до двадцять і пусти третю кулю.

— То я ж не попаду в нього так.

— Попадеш, святий Юрій подбає. Коли почу­єш крик — значить попав. Ой, Господи, що ж це я так затримався!.. Вже йду, вже тікаю!..

— Не йди, Жакобе! — гаряче став прохати Жульо. — Я тепер боюся лишатися сам... Ось ходи, почнемо вже святити кулі.

— Ні, ні! — заперечив Пойзе. — Я тільки по­псую тобі все... Ти коли сповідався?

— Та тепер, недавно, може з місяць тому.

— Ну от, бачиш... А я не сповідався й у Ве­ликий Піст. Не можу!.. Ага, бачиш, от найго­ловніше й забув! Куль не можна святити, поки чарівник спить.

— Не можна?!

— Ні, ні, не можна! Тоді все піде намарне.

— Ну, а як він не буде спати, то тим часом, поки я молитви відмовлятиму, втече.

— Не бійся, від свяченої кулі ніяк не втече. Ну, вже пускай мене, я піду.

З тяжким зітханням Жульо випускав свого гостя, а сам тремтів, як у пропасниці.

— Жакобе, — сказав, уже відкривши браму, — а може... це все неправда?..

— Не знаю, Жульо, не знаю... Ти найліпше переконайся сам: хай він покаже тобі, що має під подушкою і хай спалить той згорток, що його має на поясі. Коли під подушкою нема нічого і коли він згодиться кинути той згорток у вогонь — значить небезпеки нема... І ще скажи йому, що знаєш про його таємницю на Ґваїрі.

— Яку таємницю?

— А от нехай тобі розкаже, коли має чисту совість... Ну, чав, і хай тебе Бог боронить від усього злого...

— Дякую, Жакобе... Щасливої дороги!..

На землю спускався вечір, і постать Пойзе скоро розчинилася в каламутному присмерку. Коли б Жульо пішов за ним і послухав, що він бурмоче, то почув би таке:

— Пойзе, кожний порядний християнин пови­нен знати, що ніяких чарів нема, а хто мішає до чарів молитву — робить великий гріх. І хто ви­сміє такого дурня, як той Жульо — зробить бо­гоугодне діло. Ги-ги-ги!..

Але Жульо не ходив за Жакобом і нічого того не чув. Він розгубився від страху і не знав, що починати: чи замикати собак, чи будити страш­ного гостя, чи взагалі тікати звідси геть? Це ж бо перший раз у своєму життю він зустрівся з ча­рівником. Правда, чув уже про них безліч різ­них оповідань, але ніколи не бачив на власні очі.

Взагалі, коли б цього парубка з лісу спитати, що він знає зі світу, не зв'язаного з лісом і осе­лею, то він би міг хіба сказати, що знає тільки про різні дива. Бо вістки рідко коли доходили до цієї закинутої в лісі господи, але коли вже й доходили, то все були якісь надзвичайні. З тих вісток Жульо знав, що в Бразилії неодмінно з'являються по кілька разів на рік різні чудотвор­ці, які масово уздоровляють сліпих, глухих і спараліжованих; що десь об'являються могили, на яких відбуваються різні таємничі події; що в якійсь місцевості вже роками карається якийсь грішник, провалившись за зневаження хреста по пояс у землю і неспроможний з неї вилізти. Ну, а фантазми[70] і чари були таки­ми звичайними речами, що вже нікого не диву­вали. І Жульо у все те свято вірив. І чому ж не мав вірити він, неграмотний хлопець з лісу, ко­ли кожний пересічний бразилієць в це вірить?.. Вірить, хоч Церква веде уперту боротьбу проти тих забобонів, що часто-густо набувають харак­теру масової психози.

І тепер, коли Жульо залишився сам, йому все довкола почало видаватися підозрілим і зловіщим. Навіть сама сцена прибуття двох несподі­ваних гостей представлялася в якомусь особли­вому світлі. Жульо тепер дуже дивувався, що відразу не помітив багатьох різних дрібниць:

Чому той чужий хлопець з дивним іменем так пильно роззирався по господі, коли Жульо сто­яв напроти нього з рушницею? Чому собаки дивилися на нього так неприязно, наїжували шерсть і крутили хвостами? Чому він був таким мовчазним?

Ні, Жульо тепер щораз, то глибше перекону­вався, що Жакоб мав рацію. Жульо не знав тієї простої істини, що, хто вдягне червоні окуляри, бачитиме цілий світ червоним, а тому і не розу­мів, що всі ті страхи є лише витвором його влас­ної уяви. І він почав діяти.

Насамперед, як йому радив Жакоб, пішов по­замикав собак. Потім, хрестячись і молячись, почав обережно наближатися до хатніх дверей. Відкрив їх і зараз же кинувся засвічувати свіч­ки. Одну поставив на столі, а другу взяв у руку і підійшов навшпиньках до Данка. Хотів уже його збудити, але передумав і перше розложив на столі три кулі.

Данко спав міцно, дихав рівно і зовсім не по­мічав того, що робить господар. Тому зірвався злякано, коли Жульо штовхнув його під бік і крикнув:

— Ти, ану вставай!..

— Що?! Чого ти хочеш?.. — спитав здиво­вано, зі страхом у голосі.

— Хочу подивитися, що ти там маєш під по­душкою?

Данко пригадав, що під подушкою лежить пістоль, і тому навалився на неї цілим тілом:

— Того, що в мене під подушкою, я тобі не дам! — крикнув.

"Значить, таки правда!" — подумав Жульо і злякався ще більше, як Данко.

— А що то ти маєш за поясом, га? — спитав знову, однак не дуже зближаючись до Данка. — Ану, покажи!..

Данко покинув подушку і вхопився за пояс:

— Пойзе! — закричав. — Пойзе, ходи, сюди!. .

Жульо зрозумів це так, що Данко кличе не­чисту силу. На це він не був приготований і не знав, як новому лихові запобігти. На всякий ви­падок тупнув ногою і крикнув:

— Не клич, не клич, бо це тобі не допоможе! ВІН сюди не доступить, бо он, дивись, на стіні хрест висить.

Данко кліпнув очима і повів рукою по очах, стараючись це все зрозуміти і прийти до рівно­ваги. Зібрав усю силу волі і спитав, яко мога спокійніше:

— Скажи мені, Жульо, чого ти хочеш?

Жульо відчув, що гість подається, і в душі подякував Богові.

— Чого я хочу? — перепитав. — Хочу, щоб ти мені показав те, що маєш під подушкою.

— Ну, маю пістоль, — відповів Данко.

— А ще що?

— Більше, здається, нічого.

— Ану, покажи!

Данко підніс подушку..

— А це що? — здивувався щиро, беручи в ру­ки вузлик з брудної ганчірки.

Здивовання його було таке очевидне, що Жульо навіть трохи розгубився. Однак, не дав того по собі пізнати.

— Що? — перепитав. — Чари. Не знаєш?

— Чари?! — дивувався Данко. — І навіщо ж вони тобі?

Жульо стояв, мов дурний:

— Мені?.. Мені вони непотрібні. А ти ліпше скажи, звідки вони там взялися?

Данка почало це врешті смішити.

— Знаєш, Жульо, ти бавишся в погані жарти. Коли ти знав про ці, як кажеш, "чари" раніше від мене, то мусиш також знати і те, звідки вони там взялися. І, зрештою, не стидно тобі, такому великому парубкові, вірити в якісь чари, як ба­ба? Ану, я зараз подивлюся, що в тій ганчірці є?

У розв'язаному вузлику знайшли кілька зерен рижу, фасолі, вуглину і грудочку глини, — все, як казав рижий.

Данко почав сміятися, а Жульові було трохи стидно.

— Хто тобі сказав, що це чари? — спитав, пересміявшись Данко.

— Це все одно...

— Ну, але все таки цікаво, хто?.. І... де це подівся Пойзе?

— Хто?

— Та По... — і Данко зареготав ще голосні­ше. — Ну, той довгов'язий, як його?

— Жакоб?

— Ага, Жакоб. Де він?

— Ти мене не випитуй, — знову нахмурив брови Жульо, — а скажи ліпше, що то ти маєш за поясом?

— А яке ж тобі діло до того? — відразу на­їжився Данко.

— А таке, що я хочу, щоб ти то спалив!

— Та ти здурів, Жульо?!

— Ні, не здурів, але кажу тобі, що, коли ти того не кинеш у вогонь, то з тобою буде пога­но!.. — пригрозив Жульо, відчуваючи, що пі­дозріння знову росте в його душі з великою си­лою.

— Але навіщо тобі, щоб я це спалив? — диву­вався Данко.

— Бо так...

— Ну, вибач мені, але я ніколи не слухаю дурних розпоряджень!

— Ага, так?.. — дедалі більше хвилювався Жульо. — То тоді, може скажеш, що то в тебе за секрети на острові Ґваїра?

Данко зблід.

— Звідки ти знаєш про мої секрети на Ґваїрі?

— Я все знаю, все! — крикнув Жульо несамо­вито. — І ти звідси вже живим не вийдеш!

Данко зірвався на ноги і приготовився до обо­рони, але, на його велике здивовання, Жульо, замість того, щоб нападати, підбіг до стола і по­чав спішно шептати:

— Отче наш, іже єси...

Данкові стало моторошно.

"Божевільний! — подумав про Жуля. — Ціл­ком певне, божевільний! Щось ворожить над кулями... І рушниця приготована лежить... Матінко Небесна, рятуй мене від нової напа­сти!.."

Схопив пістоль, підняв з землі чоботи, на хо­ду позривав зі шнурка свою одежу, що висіла над піччю і вилетів з хати.

"Собаки!.. — мигнула думка. — Господи, хоч би ж собаки не почули!.." .

Але собак не було чути. Змотуючи на ходу всі речі, аби не погубити чого, Данко підбіг до брами. Не відчиняв її, але переліз, як кіт, і кинув­ся бігти стежкою, що ледве виднілася у темноті. Ледве пробіг яких сто кроків, як побачив перед собою якусь постать і зупинився.

— Пойзе, — обізвалася постать, — хто не слухає доброї поради, то потім мусить утікати без штанів...

— Пойзе, ти?! — втішився безмірно Данко і мало не кинувся рижому на шию. — Ох, Госпо­ди, що я тепер мав там у тій хаті!.. Що той хлопець, божевільний?

— Пойзе, зовсім божевільний. Хотів мене за­стрелити.

— І мене також... Тепер чогось молиться над якимись кулями...

— Так? О, то поганий знак: значить зараз пуститься в погоню.

— Ну, він нас не знайде в цій темноті так легко... Почекай, хай но я взуюся і вберуся.

Рижий нічого не казав, поки Данко одягався і взувався, але, коли вже скінчив, сказав:

— Пойзе, але я думаю, що, коли той боже­вільний випустить на нас своїх псів, то переодяг­нення мало поможе.

— Ой, справді! Я й забув!.. Тікаймо ж, ті­каймо!..

І обидвоє, що було духу, побігли стежкою вниз.

Через кілька хвилин від оселі донісся постріл.

— Пойзе, — сказав рижий, не зменшаючи бі­гу, — він вже вийшов за браму...

— Сили, Жакобе, сили! — шептав хлопець.

Гнали, як вітер, мало не викручуючи ніг на нерівній дорозі.

Незабаром почули й другий постріл, і погнали ще скоріше. Врешті впав третій постріл.

— Данку, — раптом спинився Пойзе, — за­кричи!

— Що ти?! Навіщо?

— Хай подумає, що тебе підстрелив, тоді вер­неться і не буде за нами бігти.

— Думаєш?

— Певно. Кричи, щосили!

— О-о-о-й! — зойкнув Данко так голосно, що аж сам перелякався.

— Пойзе, кожний розумний тепер повірив би, що ти вже мертвий, — сказав рижий. — Але бо­жевільного трудно переконати. Біжім далі!..

Стежка, якою сьогодні спиналися цілих пів­години, тепер лишилася позад них за п'ять хви­лин, і вони вже бігли відкритою скелею Ітакваї. Незабаром перебігли і її та опинилися над кру­тим берегом ріки.

— Що тепер, Пойзе? Що тепер? — нетерпе­ливо перепитував Данко.

— Пойзе, тепер одна рада: сідати на човен і плисти. Собаки по воді не побіжать.

— Але де ж візьмемо човна?

— Та у них, у цих розбишак, мусить бути чо­вен. Бачиш, стежка йде аж сюди. Тут десь мусить бути глибока і вигідна заточка, а там на березі — човен.

Пішли трохи стежкою проти течії ріки і неза­баром справді побачили в тому місці, де почина­лася Ітакватія, глибоку і вигідну заточку, а на березі — човен.

— Пойзе, — почухав потилицю рижий, — красти — не входить у мої звички, але інколи чоловік, якщо не хоче згинути від кулі божевільного, або від його божевільних псів, мусить вкрасти човен. Ходи!..

— Жакобе, а ми ж не потопимось?.. Дивись, яка темінь, і ріка неспокійна...

— Пойзе, то все залежить, як дивитися на справи: або миліша неспокійна ріка у темну ніч, або миліші пащеки навіжених собак.

— Я волію неспокійну ріку і темну ніч!

— Пойзе, я також...

Зашипіло днище по мокрій землі, сколихну­лося ще більше нервове сьогодні плесо глибокої затоки, хлюпнули стиха весла — і човен від­плив від берега...

Новий удар

Коли човен пристав до берега, четверо чолові­ків полегшено зітхнули і, оглядаючись на бурх­ливу смугу ріки, яку щойно перебороли з неймо­вірними труднощами, побожно перехрестилися. Правда, і тут не було дуже безпечно, але все ж тієї небезпеки не можна було порівняти з тим, що вони оце тепер пережили.

Сокіл послухав поради священика і вирішив починати розшуки з острова Ґваїри. Вискочив­ши першим з човна на берег, він скомандував:

— Ділимось надвоє: я йду з Сілвіом, а ти, Маріо, підеш з Павліном. Ми подамося в лівий бік, а ви йтимете цією стороною. Будьте уважні. На випадок чого, умовний знак — три постріли вго­ру. У відповідь, що знак почули — один постріл. Човна не залишати далеко позад себе. Перешу­каєте метрів зі сто — верніться і підженіть чо­вен за собою. Так будемо йти на південь, поки або не знайдемо їх, або не дійдемо до кінця острова. Зрозуміло?.. Ну, тоді — з Богом!

Сказавши правду, в успіхи розшуків ніхто не вірив. Кабоклі не вірили в них від самого почат­ку, а тепер стратив віру й Сокіл. Опинившись в гущавині Ґваїри, він зрозумів, що шукати тут двох людей — все одно, що шукати два макових зеренця, закинутих у густу траву. До того ще й та густа, холодно-їдка мряка, що зміцнювалася рясним дощем, дошкульний вітер і чавкання розмоклої землі під ногами ніби підтверджували всю безнадійність замірів і вселяли в серця ціл­ковиту зневіру.

Однак, нещасливий батько, сціпивши зуби, силував себе йти все вперед і вперед та пильно роззирався довкола. Недалеко дибав Сілвіо і очевидно для того, щоб підбадьорити Сокола і себе самого щось без перерви говорив. Але що саме — Сокіл навіть не старався зрозуміти.

Сумно і непривітно було зараз на Ґваїрі. Де­рева, як і люди, щулились від холоду, пригноб­лено поспускавши додолу обтяжіле, мокре гіл­ля. Все живе поховалося від негоди, позабива­лося у нори, в дупла і ще, Бог-зна, в які криїв­ки. Здавалося, що острів вимер. Тільки наші промоклі й померзлі шукачі не припиняли своєї роботи і нишпорили терпеливо у вогких хащах. Години минали за годинами, короткий зимовий день хилився до вечора, але умовних пострілів не було чути.

Сілвіо з великим трудом умовив Сокола випи­ти трохи горілки та ковтнути трохи хліба, щоб мати сили для дальших шукань. Але ні міцна горілка, ні хліб не зробили ніякого впливу на зломлений нещастям орґанізм землеміра. Він і далі був немов оціпенілий, і від погоди, і від горя і від почуття отієї безнадійности, яка огор­тала його чим раз більше.

— Патроне[71], — нарешті обізвався Сілвіо, — незабаром стемніє. Що маємо робити: чи верта­ти додому, чи пошукати якогось вигіднішого місця і розложити вогнище? Однаково вночі нічого не зробимо.

— Ще час, — відповів Сокіл. — Шукаймо да­лі, поки ще можна.

Сілвіо покірно зітхнув і не заперечував нічого.

І от раптом, так цілком неочікувано до них до­нісся трикратний постріл.

— Сілвіо, чуєш?!

— Патроне, чуєте?!

Спитали одночасно один одного і, не чекаючи відповіди, одночасно пальнули вгору зі своїх рушниць, а тоді кинулись чимдуж бігцем на гас­ло.

Нещасний батько був такий схвильований, що зовсім не розбирав дороги, не зважав ні на які перешкоди і рвався, мов звір, навпростець.

Через кілька хвилин знову впало три пострі­ли, вже значно ближче, і ще більше розпалили нетерплячку Сокола. Бідний Сілвіо ледве всти­гав за ним і весь час покрикував, благаючи Со­кола бути уважнішим і не зробити собі якогось каліцтва. Але Сокіл не слухав його і мчав на­осліп так скоро, на скільки лиш дозволяли всі невигоди місцевосте.

— Боже, Боже!.. — думав зі страшною тур­ботою. — Чи ж Данко живий ще, чи, може, знайшли тільки його труп?.. А, як живий, то чи здоровий?.. Чи не сталося з ним якого страшного нещастя?.. Коли він пустився в до­рогу з Арасі, та ще й з такими великими грішми — то все могло бути... Господи Святий!.. Та коли б я лише знав, що через ті гроші має мене спіткати таке нещастя, то я б їх ліпше спалив!

І Сокіл далі дерся вперед, спотикався на ко­ріння, обдряпував обличчя й руки на колючки, нераз шубовстав у воду вище колін, але не по­мічав того зовсім.

Потрійний постріл впав знову, вже цілком близько, і Сокіл ще більше заспішив.

Висока гущавина нарешті скінчилася, і Сокіл з Сілвіом опинилися над берегом ріки. Ліворуч від себе побачили неясні контури двох людських постатей, що вже зливалися з присмерковою мрякою. Сокіл пустився до них бігом, а Сілвіо, цілком вибившись із сил, лишився далеко поза­ду.

На віддалі кільканадцяти кроків Сокіл щойно розпізнав Павліня і Маріо, які стояли над неру­хомим тілом, розпростертим під густим деревом.

— Данку! — крикнув несамовито Сокіл. — Данку!..

І став, як вкопаний: перед ним лежав Коарасіаба.

— Це старий індіянин, патроне, — поспішили з поясненнями кабоклі. — Він ще живий, тільки непритомний.

— Ну, слава Богу! — зітхнув Сокіл не то з розчаруванням, не то з радістю. — Бодай одного знайшли. Зараз ми його приведемо до нам'яти...

Перше всього, він уважно оглянув хворого. За вийнятком ноги, у Коарасіаби ніяких інших пошкоджень не було видно. Зате нога виглядала жахливо: посиніла й розпухла, нагадувала собою роздуту тлінням ногу потопельника, що вже кілька днів перебув у воді.

— Слава Богу! — ще раз сказав Сокіл. — Випадок такий, що я знаю, як тут можна подати пер­шу допомогу.

Дійсно, за кілька років, проведених на роботі в пралісах, Сокіл навчився багато дечого з ме­дицини. Бо ж людина, котра має на своїй відповідальности'до двох десятків робітників, мусить знати, як поступати на випадок якого нещастя в пралісі, на цілковитому відлюдді. І Сокіл пиль­но вчився у падре Вісенте, читав популярну медичну літературу, що, взяте разом з досить ба­гатою практикою, робило з нього, коли не лі­каря, то, у всякому випадкові, доброго фельдше­ра.

— Перш усього, — говорив сам до себе Сокіл, розв'язуючи шкіряну торбу з медикаментами, — дамо для серця ін'єкцію[72] камфори, а проти зараження крови — дібіотіл.

Стерильний впорскувач і голки лежали в гер­метичному упакуванні. І Сокіл негайно взявся за діло.

Три кабоклі стояли мовчки довкола і з благо­говінням дивилися на свого патрона, та стиха обмінювалися своїми зауваженнями.

Після другого застрику Коарасіаба схлипнув і помалу відкрив каламутні, притьмарені несві­домістю очі. А Сокіл уже наказав подати води і почав відраховувати до склянки якісь краплі.

— Пий! — сказав по-індіянськи, прикладаючи склянку до уст Коарасіаби. — Пий!

Той жадібно припав устами і випорожнив все одним духом.

— Ще!.. — попросив, тяжко дихаючи, але зараз же озирнувся цілком притомними очима довкола і крикнув: — Не хочу!.. Геть, геть від мене, нікчемні пси!..

Від тієї несподіванки всі здивовано і розгубле­но перезирнулися між собою, а Коарасіаба обер­нувся лицем до землі, вгородив у неї свої зашка­рублі пальці, конвульсійно корчив здорову ногу і кричав з дидою ненавистю в голосі:

— Забирайтеся звідси!.. Лишіть мене!.. Ви всі — підлі ошуканці й злодії!.. Геть!.. Геть!.. Г-е-е-ть!!!

— От маєш! — розвели руками кабоклі. — Ти роби дикунові добро, а він тебе ще й лає за те.

— Ви не дуже поиймайте до серця те, що го­ворить хворий чоловік, — сказав Сокіл. — Він напевне має гарячку. Ліпше приженіть сюди чо­вен, беріть старого зі собою і вертайтеся до Санто Антоніо. Він не може лишатися тут. Йому потрібна поміч. Ну, не гайтеся, бо ніч уже на­ступає.

Почувши це, Коарасіаба закидався ще більше і попав у ще гірший шал:

— Не хочу!.. Не поїду!.. Повбиваю, як га­дюк!.. О, ви, прокляті білі ботокуди!.. Бреху­ни, зрадники, гірші від псів!..

Хоч ці погрози старої і хворої людини зовсім не лякали чвірки міцних і здорових чоловіків, однак, було очевидним, що взяти Коарасіабу си­лою, всадити на човен і везти бурхливою рікою — справа безнадійна.

— Та як його взяти? — висловив уголос загальну думку Маріо. — Як почне брикатися в човні — потопить нас усіх.

— Чекайте, — знайшов вихід Сокіл. — Зараз ми дамо з ним раду...

І знову поліз до аптечки. Відкрив ще одну ампулку і наповнив впорскувач.

— Тримайте його! — наказав. — Зараз ми йо­го заспокоїмо...

— Сеу Іване, — несміливо обізвався Сілвіо.— Спитайте його про Данка. Може він щось знає?..

Згадка про Данка, як рівно ж вид наготовле­ного шприца, довели Коарасіабу до стану цілко­витого божевілля. Він кричав, рвався, лаявся, кидався всім тілом, так що з великою бідою його вдалося втримати для нової ін'єкції. Коли вже Сокіл витягнув голку, а помічники пустили ста­рого великана, він попробував навіть підвестися на ноги, але зараз же, болісно зойкнувши, пома­лу опустився знову на землю.

— Патроне, — знову обізвався Сілвіо, — спи­тайте...

І не скінчив, бо Сокіл перебив його.

— Коарасіабо, — спитав з тим спокоєм, за яким обізвалися крицеві нотки, — скажи мені, де є Данко?

Небагато знайшлося б осіб, котрі б дозволили собі зігнорувати питання, вимовлене таким то­ном, і до тих небагатьох належав власне старий, гордий морубішаба. Він вже не кидався, бо ін'єк­ція робила своє діло, але дивився викликаюче й ворожо в очі Сокола і мовчав.

— Коарасіабо, — повторив Сокіл, — я тебе пи­таю, куди поділися Данко й Арасі?

Індіянин і далі не відповідав, а Сокіл спішив­ся, знаючи, що старий за кілька хвилин засне. І тому, взявши гріха на душу, пустився на про­вокацію, як на єдиний спосіб, що міг розв'язати Коарасіабі язик.

— Ага, тепер ти мовчиш, бо бракує тобі смі­ливосте сказати правду?! Я вірив тобі, як найчеснішій людині, а ти разом зі своїм внуком обікрав мене, а на додаток ще й погубив мені сина!..

Очі Коарасіаби широко відкрилися.

— Я?! Обікрав тебе?! Погубив сина?! — спитав, з трудом поборюючи сонність. — Ні, ні, то твій син злодій... Такий самий, як Арасі. Я їх обох уб'ю!.. Неодмінно уб'ю!..

Кров ударила Соколові в голову, і в очах ста­ло червоно. Дивно, але він вірив Коарасіабі біль­ше, як кому іншому, бо знав, що старий ніколи не говорить неправди. А Коарасіаба, виходить, говорить те саме, що й той поручник, з яким Сокіл так завзято сперечевся. Соколові видало­ся, що у нього розірвалося серце, і туди влізла холодна чорна гадина.

— Коарасіаба, друже, — заговорив зламаним, благаючим голосом, у котрому вже більше не бу­ло криці, — я тебе прошу сказати мені всю прав­ду!.. Коли Данко дійсно... Коли він справді... Коли мій Данко... О, Боже, дай мені сили!.. Коли дійсно правда те, що ти говориш, то я му­шу його знайти!.. Я його... Я з ним... О, Коарасіабо, скажи мені правду!..

Але Коарасіабу вже почав огортати сон. Очі його заплющилися, і на обличчі відбився вираз глибокого спокою.

— Коарасіабо!.. Коарасіабо!.. — почав шар­пати його за плечі Сокіл. — Одну лише хвили­ночку, Коарасіабо!.. Скажи мені тільки, що ти знаєш про Данка?..

— Данко... — замимрив старий, з трудом відкриваючи очі. — Данко мене зрадив... Він злодій, той білий хлопець, такий самий, як Арасі... Однакові... Коли б не Сасі — я б їх піймав на місці і повбивав би... А все через Сасі...

Коарасіаба не скінчив. Заплющив очі, з насо­лодою зітхнув і став цілком нерухомим.

Сокіл зірвався на ноги.

— Беріть його тепер! — вигукнув у відчаї. — Везіть до падре Вісенте. Їдьте всі!..

Кабоклі, що спостерігали цю всю сцену зі сльозами в очах, опам'яталися.

— Всі?! А патрон?..

— Я лишаюся.

— Але ж, патроне...

— Ніяких "але"! — увірвав Сокіл таким то­ном, що всім стало трохи страшно. — Зараз же вертайтеся додому без жадних заперечень!

— Бом[73], як вертатися, то вертатися — пасієнсія[74]! — покірно зітхнули разом усі три чоло­віки і заходилися коло сплячого Коарасіаби.

А Сокіл, як стояв, мерщій подався геть, спі— шачись укритися від співчутливих поглядів, що палили його вогнем.

— Патроне! — гукав йому вслід Сілвіо. — Ви забули рушницю!.. Патроне, візьміть зі собою харчі!.. Патроне!.. Сеу Іван! , . Коли по вас приїхати?..

Але Сокіл навіть не обернувся і скоро пірнув у гущавину.

— Данко злодій!.. Данко злодій!.. — стог­нав крізь затиснені зуби. — Чи ж це можливо?! Чи ж би саме мій син мав сплямити честь роду Соколів?! О, Боже милий, дай мені сили, бо я цього не перенесу!..

Сокіл божеволів. Йому видавалося, що його ганьбу відчуває все довкола.

— Злодій!.. — чавкала під ногами земля і хапала його за чоботи.

— Злодій!.. — злісно шелестіли дерева і би­ли його по обличчі мокрими гілляками.

— Злодій!.. — зневажливо свистів йому в обличчя злобний вітер.

— Злодій! Злодій!..

Гнаний стидом батько продирався все далі й далі, несвідомо забиваючись в глибину острова. А ганьба гнала за ним по п'ятах, хапала за пле­чі, вдавлювала в землю.

Нарешті відчув, що далі не може йти. Тяжка дорога, а ще тяжчі моральні терпіння вичерпали його цілком. Він зупинився, щоб перевести від­дих, і тут аж помітив, що на землю спустилася ніч.

— Куди ж тепер піду?.. — спитав сам себе вголос. — І... чого піду?..

Не знайшовши відповіди на цих два питання, впав безсило на землю і заплакав. Серце його рвалося від болю, від сорому і від почуття самотности.

Довго бився він так, тулячи обличчя до вогкої землі, аж поки і сліз не стало.

— От і кінець! — сказав уголос. — Стратив рідню, стратив Батьківщину, стратив дружину, а тепер стратив сина і честь... Нічого у мене те­пер нема, нічого!.. Залишився сам-самотний, як у пустелі... О, Боже, лишився Ти Єдиний!.. Порадь же тепер мені, підтримай!.. Я — хро­бак біля Твоїх стіп, незрима порошинка, але тер­піння мої великі!.. Господи, не опусти мене!..

Він стояв на колінах, піднявши лице вгору, до захмареного, темного неба. Рясний дощ сік його в обличчя, мочив простоволосу голову, стікав холодними струмочками за комір. А Сокіл стояв і молився. Ще ні разу в житті не приносив гаря­чішої молитви, не потребував так підтримки і опертя, як тепер. Він не нарікав, не скаржився, не домагався ніякого чуда — просто молився.

І, видно, що молитва була вислухана, видно, що Всевишній знав, чого потребує оцей змуче­ний, виснажений чоловік, і дав йому те потрібне — дав спокій. Сокіл майже фізично відчув, що на нього сходить якесь тепло, що нестерпний біль серця минає, а натомість приходить втома.

Вмостився зручніше, обпер спину на стовбур грубого дерева, віддав себе під Покров Пречистої Діви і відразу заснув.

Спав дуже мало, бо дощ його збудив і підняв на ноги. Від дерева він не відходив, але й захисту під ним великого не мав. Намокла корона старого велетня не в силах була стримати біль­ше вогкости, і краплі пробивалися крізь листя та стікали струмочками по обслизлому пні до ко­ріння. Та Сокіл розумів, що під деревом все ж трохи краще, як під голим небом, і терпеливо ходив туди й сюди, аби хоч трохи розігрітися. Коли втомлювався занадто ходженням, знову сі­дав, потім знову вставав і ходив, як вартовий.

Години тяглися неймовірно довго, а ніч, зда­валося, не збиралася кінчатися. Від безперервно­го курення було гірко в роті, в грудях дряпало, язик задеревів. Кілька разів Сокіл уже було по­ривався йти геть, щоб змінити безцільне круж­ляння довкола стовбура на якийсь інший рух, та перемагав себе і залишився на місці. І вже десь зовсім над ранком, коли дощ перестав, ще раз сів під деревом і заснув.

Приснився йому дивний сон. Ніби він сидить, як сидів, під деревом і побачив дружину. Вона стояла вся в білому, як у савані, в якому бачив її останній раз підчас морського похорону, диви­лася на нього такими живими, такими ласкавими очима, повними неземного світла, і щось тихень­ко говорила, ледве ворушачи устами. Сокіл боявся, щоб не сполохати так дорогого йому видіння. При тому усвідомлював собі, що це тільки сон, що дружина померла і що він сидить тепер під деревом на острові Ґваїра. А білий привид стояв непорушно і говорив.

— Що?.. Що кажеш, Марійко?.. — не ви­терпів нарешті Сокіл. — Я не чую...

Голос привиду став виразнішим, набравши чудової мельодійности.

— Не бійся, Івасю, я тепер з Данком.

— А де ж він?

— Тут, недалеко... Він невинен... Ти прий­деш запізно, але нічого, я буду з ним.

Сокіл схопився і кинувся до привиду, але, за­мість дружини, побачив зблизька високий кущ, рясно вкритий біло-фіялковим цвітом...

Тремтячи всім тілом від глибокого зворушен­ня, Сокіл придавив рукою груди, щоб угамувати трохи тяжкі удари серця, і недовірливо розгля­нувся довкола.

Стояв тяжкий, дощливий ранок. Зажурена природа не мала охоти прокидатися назустріч такому непривітному дневі й дрімала далі в гу­стому туманному оповивалі. Ні шелест, ні голос, ні ніякий інший звук не порушував похмурої тиші, а густі хащі й небо виглядали точнісенько так само тепер, на світанку, як учора смерком.

Було неприємно й сумно.

На фальшивому сліді

Необізнаній людині видається, що гнатися за кимсь по густому лісі — справа безвислідна. Але насправді так воно не є. Чим густіший ліс, тим помітніший для досвідченого ока слід залишає по собі утікач. Прим'ята трава, відтиски ніг на вогкій землі, пообшморгуване листя корчів, зігнені галузки чагарнцка — все це зраджує не тільки напрямок, але й багато дечого іншого про переслідуваного. А в бразилійському пралісі, де можна просуватися вперед лише при допомозі факона[75], або фойси[76], якими прорубується до­рогу, положення переслідувача є навіть набагато вигідніше, як положення втікача, бо пересліду­вач іде вже проложеною дорогою і не затримується.

Тому, пускаючись в погоню, Зенобіо і Нене бу­ли переконані, що раніше, чи пізніше Семипалого зловлять. Звичайно, ні один, ні другий не підозрівали, що Семипалий лишився далеко по­зад ними, а вони біжать за ким-іншим, оскільки рижий хитрун, припадково, чи умисно, ані сло­ва не згадав про Арасі. То ж звідки могли зна­ти, що женуться по фальшивому сліді?

— Слухай, Нене, — пошепки сказав Зенобіо, коли тільки наздігнав сина, — ти не рвися так дуже. Тут місцевість є вигідніша для засідки, як для переслідування. Може нам якраз вдасть­ся загнати його глибше в ліс, то там буде без­печніше. Розумієш?..

Нене на знак згоди кивнув головою і за прик­ладом батька почав посуватися обачніше, приги­наючись до землі. Зопалу він не звернув уваги на те, що при падінні з коня вдарився в кістку над п'ятою, і не помітив болю. Але тепер вда­рена кістка давала себе відчути так сильно, що хлопець почав кульгати, а від болю тіло його скоро вкрилося рясним потом. Ішов позаду бать­ка, то ж Зенобіо нічого того не бачив.

Йшли дуже тихо й обережно. Перше, ніж зро­бити крок, старий пильно приглядався до зали­шеного сліду, і лише коли бачив, що слід біг да­лі, робив синові знак підступити наперед.

Скоро, однак, переконався, що така надмірна обережність є зайвою. Все вказувало на те, що втікач зовсім не пробував засідати, не вибирав зручнішої дороги, але гнав, куди очі бачили, і звертав з прямої лінії тільки в таких випадках, коли натикався на непрохідну перешкоду.

— Е-е-е, — по якомусь часі голосніше обіз­вався Зенобіо, — та я бачу, що той Семипалий тільки в місті такий спритний і мудрий, а в лісі — то він зовсім дурний. О-о, бачиш? Замість то­го, щоб повернути в той бік, де більше скель, він попер у саму гущавину.

— Дійсно, — докинув і свого Нене, — та я б на його місці вже сто разів міг би засісти, а він тікає, як заєць. Пушшя[77], але ж то страхопуд!..

— Так воно виходить, — сказав Зенобіо, гор­дий в душі з сина. — Ану ж тепер спробуємо, чи він краще втікає, чи ми краще доганяємо? Сили, сину, сили!

І Зенобіо сміливіше попростував уперед.

За той час Арасі їх набагато випередив. З са­мого початку він взяв напрямок на північний захід і тримався його весь час. Його чуйне вухо при найбільшому напруженню вже не вловлю­вало ніяких підозрілих звуків, і він думав, що вже відчепився від погоні. Ішов тепер берегом невеликого потока, що тік дном досить глибоко­го яру по крутому схилі. Коли Арасі трохи опа­м'ятався від страху і переконався, що його пере­слідувачі лишилися десь далеко позаду, почав спокійніше думати і зрозумів, що наробив багато дурниць. Всі секрети лісового життя, які він знав, у потрібний момент від переляку вискочи­ли йому з голови і загнали його туди, куди йому не було ніякого сенсу йти. Йому треба було біг­ти не на північний захід, а на південний захід, і там повернути на схід, щоб знову вийти до бе­рега Парани. Але звертати тепер він не міг, бо лівий берег струмка був дуже стрімкий, а до то­го ще й густо поріс ожиною, що поплелася по старих корчах жалкої кропиви. Отже, щоб пе­рейти на лівий берег, мусів шукати зручнішого місця.

Чагарник часто забігав аж у води потоку, подекуди берег перетворювався в грузький мочар, але все ж іти потоком було легше, як лісом. І наш індіянин ліз все далі вгору.

Нарешті висока скеля перегородила йому до­рогу. Потік, яким ішов, стрибав з цієї скелі на яких сім, чи вісім метрів униз, до ніг Арасі, і творив гарний серпанковий водоспадець. Поду­мавши хвилинку, Арасі вирішив піти праворуч, вилізти на цю скелю по більш лагідному схилу і там спробувати перейти потік на другий бік. Поки перевів цей намір в життя, добре зіпрів і задихався, але нарешті став над водоспадом і розглянувся довкола. Струмочок тут розлився ширше і ділив скелю на дві неподібних між со­бою частини: з-заду за Арасі до самого потока насувався ліс, а попереду тягнулася зовсім від­крита камінна лисина. Арасі вже хотів перехо­дити потік, але щось обізвалося в ньому і при­мусило підвести обличчя вгору. Глянув — і в той самий момент з горла його вирвався голос­ний, переляканий крик: просто над його головою звисла з дерева величезна жібоя[78] і дивилася на нього своїми страшними гадючими очима. Індія­нин заціпенів з переляку і відступав поволі на­зад у води струмка. Невідомо, чим би скінчилася ця зустріч, коли б раптом знизу не гримнуло два постріли і кулі, вдарившись об скелю трохи нижче, не вернули Арасі притомности. Він зирк­нув униз і побачив своїх невідомих ворогів, що знову цілили, на нього з рушниць. Новий страх вступив у серце індіянина і надав йому сил та швидкости. Рванувся з місця і погнав далі. Вітер свистів у вухах, кулі фітькали довкола, як роз­лючені оси, і цокали, вдаряючись об скелястий ґрунт, то спереду, то з-заду нього. А він летів, немов вихор, петляв, підстрибував, поки не опи­нився під прикриттям густого лісу.

Постріли стихли, але Арасі не зупинився і біг все далі вглиб, поміж великанські дерева. На цей раз, однак був уже уважнішим і старався робити так, щоб не лишати по собі надто поміт­ного сліду.

Тим часом розгублений Зенобіо тер собі чоло і роздумував:

— Що за знак? — Той Семипалий тікає й ті­кає... Тепер міг нас зовсім легко взяти на муш­ку, але не зробив ні одного пострілу... Хіба би... Гм... Ну, певно!.. Він не має набоїв!.. Дам собі голову відрізати, що не має набоїв!.. Го-го-го!.. Ну, як так, то погані його справи... Вперед, сину, вперед сміливо!..

— М-м-м-!.. — раптом застогнав Нене крізь зуби.

— Що з тобою?! — злякано обернувся бать­ко. — Чого стогнеш?

— Проклятий Семипалий!.. — вимовив Нене зі сльозами в очах. — Не я буду, коли ти тепер втечеш!..

Але, замість бігти переводити свою погрозу в дію, хлопець сів на землю і сховав обличчя в колінах.

— Що сталося?! — кричав над ним батько. — Ти ранений?

— Ні... Тільки та нога... Ох!..

— Що?.. Яка нога?..

— Вдарився...

— Де?.. Коли?..

— Та тоді, як упав...

— Ет-та, поркарія!.. — з крайньою досадою скрикнув Зенобіо. — Не можеш іти?.. То що ж тепер?.. Вертатися додому?

— Що?! . Додому?! — відразу схопився Нене. — Ні, я додому не вернуся, поки Семипалий живий! Я йому віддячу і за Кастро і за себе!.. Ходім, тату, ходім!.. Мене вже не болить так дуже...

Старому було жаль сина, обличчя якого аж зблідло від болю, і він би вже навіть погодився вернутися додому, але знав, що упертий Нене не послухає його.

— Ну, то ходи, — сказав. — Але помалу, по­малу... Головне — щоб не випустити його до ріки, на відкрите місце... Я тобі казав, що в лі­сі він дурний. А ще, коли не має набоїв, то від нас він не вислизне. Ми його руками візьмемо.

Та Нене, помимо всіх своїх героїчних зусиль і помочі батька, ледве-ледве посувався, і тому вони скоро згубили слід своєї жертви.

— Нічого, сину, — говорив підбадьорююче батько. — Ось, як смеркне, розташуємось на ніч­ліг, прикладемо до ноги листа кактусу, і до завт­ра — як рукою здійме... А він уночі також не тікатиме. Десь залізе на дерево і сидітиме... Жульо напевне догадається і завтра випустить нам на допомогу собак. Тоді — йому кінець!..

Йшли тепер навгад, тільки більше-менше догадуючись, куди міг податися втікач. Нарешті, натрапили на чистеньку галявину, яку з одного боку охороняла висока скеля, і Зенобіо зупи­нився.

— Отут і сядьмо, сину. Вогню, на всякий ви­падок, розкладати не будемо. Пересидимо якось до ранку так... Покажи но твою ногу...

Нене мало не зімлів від болю, коли батько стя­гав йому чобіт. Але затиснув зуби і мовчав.

— Барбарідаде! — аж за голову вхопився Зе­нобіо, коли побачив спухлу ногу. — І як же ти міг іти?!

Нене не відповів. Як він ішов — так ішов. Це був його секрет.

Зенобіо зараз же взявся роздирати грубі лис­тя кактусу, яких успів назбирати по дорозі, і прикладати обережно до розпухлої ноги. Потім зняв з шиї вовняний шалик і туго обвинув ним цілу ступню.

— Нічого, — сказав упевнено, — зараз буде легше.

Дійсно, хлопцеві відразу полегшало. Він на­віть повеселів і, сидячи, дещо помагав батькові, коли той взявся з гнучких гілляк і бананового листя майструвати якийсь захист від дощу на ніч. Той захист не вийшов, щоправда, дуже ви­гідним, але і Зенобіо, і Нене, як справжні меш­канці лісу, до особливих вигод не були зовсім призвичаєні. От аби можна було так-сяк сховати голову й плечі та уникнути бодай половини того купелю, що його приносив дощ — і вже добре.

Так улаштувавшись, повечеряли тим, що мали зі собою, і Нене відразу заснув, а Зенобіо лишив­ся на сторожі.

А що ж робив у той час Арасі?

Він ішов обережно, розглядаючись у різні бо­ки, поки було можна. На його щастя, в холодні, дощливі дні лісні обивателі є ліниві й неохочі до полювання, а гадюки взагалі знаходяться в стані півсну. Однак, голод виганяє з печер і берлог го­лодних хижаків на полювання навіть і в найгір­шу погоду. Особливо ж вночі часто можна нат­кнутися на ґрашаїня[79], пуму, жакватіріку[80], а найгірше — на онсу[81]. Ця не боїться людини зовсім, і зустріч з нею є дуже небезпечна. Найкращим виходом було — вилізти на де­рево. Правда, і там можна зустріти пуму, або га­дюку. Та пуми рідко коли важаться напасти на людину, а гадюки в холодні ночі сплять.

І, поки ще стемніло, Арасі вибрав собі відпо­відне дерево, на якому не видно було нічого пі­дозрілого, та подерся на нього. Вмостившись доб­ре на грубій гиляці, стягнув наплечника, аби трохи підкріпитися. Коли розв'язав мішок, при­гадав собі Обу і в думках подякував йому за те, що не дозволив йому там, перед печерою, залишити цієї ноші. У мішку знайшов дуже потрібні речі: були там ще деякі харчі, вогка білизна, що її вони поскидали з Данком у печері, вовняний светер, шнурок, казанок і навіть великий факон. Ним Арасі особливо втішився і аж тепер пригадав собі, що власноручно вкинув його в мі­шок, коли пакував речі, лиш тоді від поспіху й страху перед Обою сам того не помітив. Була ще також пачка з фоґетами.

"І це добре, — подумав Арасі. — На випадок чого — полохатиму звірів. Ні, таки добре зробив Оба, що не дозволив мені скинути мішка!.."

Причепив факон до пояса, одягнув теплий светер, підмостив ліпше сидіння на гілляці, пові­сив побіч пачку з фоґетами, розтягнув над нею і над своїми плечима ґумовий плащ і взявся ве­черяти. Давився сирою фарофою[82] і жилавим сирим шярком[83], але і це йому видавалося до­сить смачним. Потім ще зліз, набрав з поблизь­кої річечки води у казанок і щойно тоді, влізши знову на дерево, прив'язався до стовбура шнур­ком, щоб у сні не впасти, і попробував заснути.

Але спати він не спав, лише мучився. Дошку­ляв йому холод, тіло терпло від незвичного по­ложення, а розіп'ятий плащ погано хоронив пе­ред дощем, що накапував цілу ніч. Кожний звук будив його з дрімоти, шелести внизу та ричання звірів холодом зупиняли серце. Ніч видавалася безконечною, і тільки коли десь понад густим верховіттям дерев виплив у небо затемнений хмарами окраєць пізнього місяця, він таки за­снув.

Стежки зходяться

Як для Данка, що мав при собі великі гроші, так і для Жакоба, що втік з в'язниці, було не­безпечно зустрічатися з людьми, а тим більше входити під незнайому стріху. Але обоє вони знаходилися вже на тій межі, коли людині стає байдуже до того, що з нею станеться. Пережили жахливу ніч, половину якої витратили на бо­ротьбу з грізною рікою, другу половину ночі й половину дня тинялися по безлюдній Ґваїрі, го­лодні, виснажені, мокрі, закостелілі від холоду. Тому, коли несподівано побачили халупину, що стояла на високому горбочку, без роздумувань потягли до неї свої змучені ноги.

Втішилися дуже, що на їхній виклик ніхто не обізвався, а ще більше втішилися, коли зайшли і побачили її зсередини. По всьому було видно, що власник цього житла був господарним і пере­бував на острові довго. Тому й не диво, що уря­дився навіть в деяким комфортом: з камінців та глини збудував собі піч, мав про запас сухі дро­ва, для спання грубо настелив сухої трави і зві­рячих шкур, а замість шафи прибив широку по­личку, на якій у строгому порядку стояли менші й більші бляшанки та найнеобхідніше кухонне начиння. Були навіть двері, щоправда трохи криві й погано припасовані, але все ж двері. Сті­ни, виплетені з таквари[84] й обмазані глиною та груба стріха дуже добре хоронила від вітру й дощу, і коли подорожні опинилися під їхнім за­хистом, відчули велику втіху.

Як слід було догадуватися, потрапили вони до житла фахового мисливця на крокодилів, шкіра яких тепер має великий попит. Чи поїхав він з якимись орудками, чи просто втік на берег пе­ред небезпечною погодою — невідомо. Тільки ж все вказувало на те, що хатина кілька днів сто­їть порожньою.

В такі дні кожний бездомний мандрівник ту­жить за вогнем. Бо вогонь гріє, вогонь допома­гає зробити теплу страву, вогонь охороняє від дикого звір'я, вогонь веселить душу і вселяє в серця надію. Вогонь, чи то посеред поля, чи то посеред лісу стає мандрівникові тимчасовим до­мом.

Велика річ для мандрівника — вогонь!

Отож, перше, що зробили Данко і Пойзе — запалили вогонь. Пхалися один перед другим, щоб погріти руки, щоб вдихнути теплого, зміша­ного з димом повітря, щоб, нарешті, тільки полюбуватися самим видом вогнених язичків, що весело застрибали на сухих дровах.

Та Пойзе не вдоволявся самим теплом. Він метнувся до полички, почав відкривати одну бляшанку за другою і радісно дивувався:

— Риж!.. Фасоля!.. Свічки!.. Цукор!.. Сіль!.. Смалець!.. Кава!.. Шярко!.. Ги-ги-ги!.. Коли двоє людей мають стільки всякого добра, а ще й вогонь до того, то будуть дурні, коли голодуватимуть... '

І він зараз же заходився коло приготування страви: побіг по воду, поприставляв до вогню ча­вунні казанки, нарізав шярко і щось при тому все говорив і говорив, видно, страшенно вдово­лений своїм заняттям.

Через яку годину обидвоє уминали ледве обва­рене в'ялене м'ясо, густо засипане рижом і попи­вали ту їду солодкою чорною кавою.

Вогонь весело потріскував, мокра одежа й взуття сушилися коло теплої печі, і від чаду, па­ри та тютюнового диму, змішаних разом, в хати­ні ставало душно.

— Пойзе, — сказав Жакоб, облизуючи ложку і з жалем заглядаючи до спорожнілого казанка, — краще трохи, як взагалі нічого. Але ще кра­ще, коли людина, пообідавши, з'їсть потім і вечерю...

Вирікши таку слушну думку, він забрав ка­занки і знову пішов по воду. Вернувшись, наси­пав до одного чорної фасолі, до другогоо знову нарізав шярко і пообгортав їх дбайливо жаром.

— Пойзе, — бурмотів при тій роботі, — най­краще, коли страва вариться тоді, як чоловік спить і не нудиться від чекання. А коли люди мокли цілу ніч і цілий ранок до самого обіду, то й сон їм ніяк не зашкодить...

— Маєш рацію, Жакобе, — відповів Данко. — Але навіть коли б мені зараз сон і мав зашкоди­ти, то я все одно не витримав би. У мене очі злипаються і все тіло, як дерев'яне. Ах, яка та ніч була страшна!..

— Пойзе, коли людина цілу ніч тільки те й робить, що топиться то в ріці, то під дощем, то їй мусить бути дуже страшно...

Знайшовши цілковиту згідність у поглядах на минулу ніч, наші герої більше не говорили, а по­розтягались поруч на м'якій постелі, сяк-так по­прикривалися шкурами і зараз же поснули, як убиті.

Спали вони довго і попрокидались від лунко­го бубоніння дощу, який ллявся так сильно, що навіть груба стріха їхнього пристановища поча­ла протікати. На дворі вже темніло. Вогнище по­гасло і в халупі стало холодно.

Пойзе довго потягався, позіхав, кудовчив свою рижу чуприну, поки нарешті встав, засвітив свічку і заходився розкладати новий вогонь.

Данко встав і собі, переглянув свою одежу і побачив, що вона майже суха. То ж одягнувся, взувся і сів знову на постелі. Сидів, мовчки ди­вився на свого незвичайного товариша, і якийсь неспокій закрадався у його душу. Хлопець ста­рався зрозуміти цей неспокій, старався вияснити собі, звідки в нього зароджується гостре недо­вір'я до цього рижого дивака? Адже Пойзе спас його від певної смерти в печері, спас його від Оби й Арасі, спас його від божевільного Жуля, вернув йому не тільки гроші, але й зброю, дбай­ливо прикривав його своєю широкою пелериною, коли вони сиділи вночі над берегом а потім блу­кали по острові, поки не знайшли оцієї хатини. Та вже й тут Жакоб робить усе так, ніби він є слугою Данка. Отже, здається, в щирості цього чоловіка не можна було сумніватися. І, поки вони разом тікали, пливли рікою, блукали по Ґваїрі, Данко дійсно не сумнівався, не мав по­просту часу над тим думати. Та от тепер, коли завдяки цій людині вирвався кілька разів із смертельної небезпеки і опинився у затишному сховищі, ситий і обігрітий, у нього зароджуєть­ся недовір'я. Чому? І, зрештою, що Пойзе міг зробити гіршого, як не забити його, пограбувати і втекти. Але, в такому випадку, навіщо він прийшов у печеру? Навіщо віддав йому гроші? Чому остерігав його перед родиною Зенобія? Для чого чекав Данка, коли Жульо мав намір їх обох постріляти?

Цього всього хлопець не міг зрозуміти.

— Який жахливий дощ! — сказав нарешті Данко так, аби щось сказати.

— Пойзе, дощ є жахливий...

— І що ми будемо робити тепер?

— В такий дощ ніхто нічого не може робити, — відповів Пойзе і поліз до полички по риж.

Вогонь знову палахкотів, у казанках забуль­котіло. Блідий язичок свічки коливався і стелив по хатині тремтливі тіні.

Думки Данка пішли іншим руслом. Думав про батька, і серце його болісно стискалося. Що там тепер той бідний тато переживає? Що робить тепер? Що думає про Данка? Ах, Боже, а Данко вже так стужився за ним, ніби не бачив його довгі роки!..

За батьком в уяві Данка виринули інші об­личчя: падре Вісенте, Коарасіаба, Аліса... І всі вони, як і все те, що лучило його з Санто Антоніо, видалися йому такими близькими, такими рідними і одночасно такими далекими, як щось давно-давно минуле.

Думкам Данка вторував монотонний шум до­щу, який лляв і лляв безугаву.

На землю налягала густа ніч. В халупі повис­ла похмура мовчанка, яка, чим довше тяглася, тим більше набирала таємничого змісту і тим тяжче було її увірвати. Пойзе сидів перед піч­чю, глибоко задумавшись, і в червонавих від­блисках вогню здавався ще рижішим, як був насправді. Данко довго придивлявся до нього, і серце його почало знову бити на сполох.

"Він щось замишляє! — подумав з глибоким переконанням. — Він щось криє від мене, і всі його вчинки — це якась хитро обдумана гра. Але чого він хоче, чого?.. Може спитати йо­го?.. Ні, краще нічого не питати і не давати по собі пізнати, що я йому не вірю. Будемо водити один одного за ніс..."

— Пойзе, — зрушився з місця Жакоб, — ко­ли вечеря є готова — не треба її відкладати на сніданок... Ходи, Данку, будемо їсти.

— Чудово, Пойзе! Будемо їсти, — сказав Дан­ко таким ненатурально піднесеним голосом, що Жакоб здивовано і підозріло глянув на нього.

Посідали вечеряти, але Данкові їда не йшла в душу. Шярко на цей раз чомусь відгонило неприємним запахом, неперебрана фасоля трі­щала на зубах. Зате Жакоб ковтав і ковтав, аж дивно було, де це в ньому все зміщається...

— Що ж ти, хлопче? — спитав Пойзе. — їж. Така нагода рідко коли трапляється.

— Дякую, я вже наївся, — відповів хлопець, відложив ложку і вийшов на двір.

Довкола капотіло і шуміло, а крізь шум до­носилося рокотання роздратованої ріки. Зри­вався вітер, і слід було чекати, що він або розжене хмари, або принесе дощеву бурю.

Постоявши хвилину, Данко вернувся назад, сів знову на постелі й задумався. А Пойзе, по­прибирав рештки вечері, заварив каву і подав Данкові. Сам скрутив цигарку, вмостився нав­проти печі і напереміну то затягався димом, то попивав каву, дивлячись зосереджено у вогонь.

Знову повисла в халупі тяжка мовчанка, зно­ву відчувалося наближення чогось страшного, зловісного...

І те страшне, зловісне раптом почало надхо­дити звідкись знадвору: спочатку десь далеко почулося шипіння, що поволі переходило в рев, а потім усе задудніло, затріщало, аж, здавало­ся, здригнулася земля. Ніби по острові хтось перекотив тяжким валом, запряженим чвіркою осатанілих коней, що гнали наперед зі страшною силою.

Жакоб і Данко інстинктивно пригнулися і по­схиляли голови, а вал прокотився над ними, зірвавши частину стріхи.

— Господи, що ж це таке?! — перелякано скрикнув Данко.

Пойзе не вспів нічого відповісти, бо зараз же буря наскочила другим валом, а враз із тим з розмаху відчинилися двері і на порозі став... Оба.

Коли б хатину перекинуло долівкою догори, то це б не зробило більшого враження. Данко й Пойзе просто покаменіли, дивлячись на не­сподіваного гостя, що стояв перед ними, трима­ючи в обох руках наготовлені до стрілу пістолі, і грізно світив очима.

Але й гість був також вражений не менше від них обох, хоч і не такий переляканий. По­стоявши кілька секунд, показав в усмішці свої прекрасні білі зуби, поховав пістолі за пояс і бовкнув:

— О-ба! Яке миле товариство!.. Як бачу, то ви зовсім добре улаштувалися...

Жакоб зігнувся, знітився і став наполовину нижчий.

— Пойзе, — відповів солодким голосом, — кожний улаштовується, як може...

— Маєте щось їсти? — владно спитав Оба.

— Пойзе, маємо. Я ніби знав, що має хтось прийти і зварив більше, бо...

— Давай! — увірвав його Семипалий і сів проти печі, де недавно сидів Пойзе.

Данко не міг обізватися ні словом. Його так потрясла нова зустріч з Семипалим, що він по­просту онімів. Тепер уже нема надії, що вир­веться від них, що врятує гроші. Зрештою, чи тільки гроші?.. Може навіть і життя...

І він похмуро дивився то на одного волоцю­гу, то на другого, а тим часом всіма силами ста­рався придумати якийсь шлях до спасіння. Ди­вився, порівнював їх і бачив між ними вели­чезну різницю. Оба поводився впевнено і спо­кійно. Рухи його, як рівно ж владний голос, зраджували людину, що вміла панувати і на­казувати. Натомість Пойзе тремтів, гнувся, услуговуючи товаришеві, і все старався заглянути йому в очі. Коли ж зустрічався поглядом з Данком, то дивився так благально, ніби про­сив пробачення і зрозуміння.

Семипалий вдавав, що не звертає зовсім ува­ги на присутніх і є весь зайнятий казанками з їдою. Однак Данко добре бачив, як його очі, прикриті густими віями, сторожко слідкували за кожним рухом Пойзе, водночас не випуска­ючи з поля зору й Данка. На правій руці у ньо­го бракувало мизинця, на лівій — мизинця й середнього, але він так спритно орудував реш­тою, ніби бракуючих пальців йому зовсім не було треба.

— Можеш уже це забрати, — обізвався Се­мипалий до Жакоба, відсуваючи рештки їди. — Давай каву!

Випив мовчки подану каву, перехрестився, закурив і тоді звернувся до Данка:

— Ну, хлопче, як же це ти?.. Дуже сприя­телювався з цим рижим заволокою, е?

Данко подивився на нього сміливо і відповів:

— Властиво, тобі яке до того діло, чи сприя­телювався, чи ні?

— О-ба! — зареготав Семипалий. — А ти ще й досі брикаєшся?! Я думав, що мій приятель тебе вже досі укоськав. Бо він отак: "Фойзе", "Фойзе" — і обмотає хоч і самого чорта.

Жакоб постарався стати за плечима Семипалого, зробив Данкові якийсь знак і нарешті ска­зав:

— Данку, піди принеси води, Я вже кілька разів ходив, тепер твоя черга...

— Данко нікуди не піде! — рубнув Семипалий. — Твої секрети мені нецікаві, і ти не ста­райся влазити мені за плечі, бо зараз набереш!

Пойзе зовсім розгубився, ненатурально загигикав і почав нервово заломлювати свої довгі пальці.

— Як хочеш... — сказав багатозначно. — Як хочеш... Можна обійтися й без води...

— Не без води, а без секретів! — поправив Оба. — Тепер мені тільки цікаво знати, коли ви думаєте шукати скарбів і як будете ділити між собою?

Це питання, вимовлене спокійним і навіть байдужим тоном, справило враження блискав­ки з ясного неба. Жакоб спочатку вирячив від здивування очі, а потім з досадою махнув ру­кою і сплюнув:

— Пойзе, — сказав злобно. — Дурень може одним словом знівечити найтоншу роботу...

А Данко, для якого в одну мить все стало зрозумілим, не відповів нічого, лиш обережно почав просувати руку до того місця, де під шкі­рами лежав пістоль. Та зараз же побачив, що його намір не вдався, бо в Семипалого вже з-під мокрої пелерини блищала чорна цівка, а облич­чя в той час приязно усміхалося.

— Спокійно, малий, спокійно! — сказав лю­б'язним тоном. — В ці забавки я вмію ліпше грати, як ти... Краще скажи мені, як ви між собою договорилися?

— Онофре! — вмішався поденервований Пойзе. — Коли ти вже попсував мені всі пляни, то найліпше будемо грати у відкриті карти.

— О-ба! Ти досі найліпше грав у закриті, і сумніваюся, чи інакше потрапиш.

— Потраплю! — мотнув Пойзе своєю рижою головою. — Слухай сюди: хочеш половину? Вважай, що досі ти нічого не зробив, лише все псував. Але, хай буде — половина! Пристаєш?

— Половина чого?

— Всього: грошей і скарбів.

— О-ба! Вже й скарбів?! — іронічно перепи­тав Семипалий.

— Пойзе, коли я з цього шмаркача видушу його таємницю, то будуть і скарби.

— Хе-хе! — далі іронізував Оба. — Щойно видушиш?! А я думав, що він тобі вже при­знався.

— Не признався, бо я його ще не питав. Але, коли почну питати — признається!

Данка при тих цинічних торгах все більше й більше огортав холодний жах. Він бачив, як жовті очі Пойзе засвітилися лихим вогнем, ли­це викривилося потворною гримасою, а тіло по­чало дрібно тремтіти.

— Жару маємо досить, — заговорив спішно, бризкаючи слиною. — На острові тепер нема ні живої душі... Ніхто нічого не почує... А, зрештою, все є засоби, щоб затамувати надмір­но голосні крики...

Жакоб став такий страшний і огидний, що навіть Оба здригнувся і встав.

— Замовчи!.. — сказав глухо, відступаючи до дверей. — Я на такі речі не здібний.

— То ти собі вийдеш десь далі, — продов­жував Жакоб, — а я залишуся з ним сам. Я й сам дам раду...

— Замовчи!.. — ще раз повторив Семипалий, і його темне лице від блідости стало зеле­ним. — Онофре є злодієм, ошустом і вбивником, але катами бридиться!

— Пойзе, Жакоб також не є катом, поки йо­го до цього не змусять...

— Ні, ти є катом, рижий! Ти є катом і найпідлішим зрадником! Дурний є той, хто при­стане до спілки з тобою, бо ти і найвірнішого товариша можеш зрадити і вбити, коли тільки вибереш зручний момент. Я не годжуся на твою половину! Не годжуся тому, що ти негідний на­віть злодійської спілки, і тому, що... ти вже не вийдеш звідси живим!..

Оба стояв, упершись плечима об двері, три­мав у руці пістоль. З-під розстебненої сорочки видно було хрест, який то здіймався, то опадав на тяжко дихаючих грудях.

Пойзе мовчав, розгублено опустивши руки, і на обличчі у нього застигла труп'яча посмішка.

— Досить! — грізно увірвав сам себе Оба. — Тепер признавайтеся, у кого з вас гроші?!

— Гроші є в мене! — помалу звівся на ноги Данко.

— Давай сюди! — наставив руку Семипалий. — А тоді поговоримо з тобою і про скарби...

Хлопець твердою ходою підійшов до Семипалого, став перед ним у віддалі двох кроків і раптом рванув себе за комір сорочки, оголюючи груди.

— Дивись, — сказав тихо, — це — благосло­вення моєї покійної матері, може, таке саме, як і в тебе... На її пам'ять я присягнув, що не зраджу таємниці скарбу нікому... Тепер вдру­ге кличу душу своєї матері на свідка і кажу ще раз: таємниці не зраджу і грошей, що їх маю при собі, добровільно не віддам!.. Стрі­ляй! — і Данко підставив груди.

Його темні очі розгорілися шляхетним, гор­дим блеском, на одушевлене обличчя лягла якась особлива печать, яка відзначає тільки вибранців, що готові на все.

Чи дійсно був приготований у ту хвилину вмерти? Ні, десь глибоко в душі відчував твер­до, що він сильніший духом, що Семипалий не вистрелить, спасує. Але навіть коли б і поми­лився — то вже не відступив би, бо переживав прекрасну мить, котра робила його героєм.

Семипалий стояв, як заворожений, і з німим захопленням дивився на цього хороброго юна­ка, що ледве переступив поріг дитинства.

— Ну, стріляй же, ти! — повторив Данко, вже свідомий своєї перемоги. — Стріляй!.. Мо­же десь тут поблизу є душа і твоєї матері, ко­тра зараз дивиться на тебе... Покажи їй, що ти вмієш одночасно носити хрест на грудях і зневажати його... Хай вона взагалі побачить, на що здібний її син... Ну?..

Данко сягнув у найболючіше місце. Вираз глибокого жалю пробіг по обличчі Семипалого, судорожно затремтів в куточках уст і приму­сив примкнути очі.

— Моя мати... — вишептав, глибоко потрясений, і ковтнув щось тверде, що стало йому в горлі. — Душа моєї матері...

І не помітили ні Данко, ні Семипалий, що Пойзе вже нищечком озброївся великим ножем, яким недавно різав шярко, і стояв у вичікую­чій позі. Вловивши момент, коли зворушений Оба примкнув очі, стрибнув на нього, як пан­тера, високо заніс над головою блискуче лезо і вдарив...

— А-а-а-й!!! — крикнув несамовито Данко.

Його крик зіллявся з ревом Семипалого, і в тій же хвилині по долівці покотились два тіла, сплетених клубком у смертельних обіймах. Зву­ки глухих ударів і страшних, обірваних на пів­слові прокльонів покривалися тяжким сопінням і скреготом зубів. Мелькали в повітрі то чобо­ти Семипалого, то черевики Пойзе, вигиналися з хрускотом в хребтах тулуби, виверталися му­скулисті руки з хижо скорченими пальцями, що шукали ворожої чуприни.

Ця сцена, повна звірячої жорстокости, викли­кала у Данка почуття глибокої огиди, але рів­ночасно вона давала йому можливість рятунку, і він кинувся тікати. Однак, уже переступивши поріг, він вернувся назад і, побачивши, що оз­броєна ножем рука Жакоба корчиться, притис­нена трьохпалою рукою Оби до землі, з розма­ху наступив обцасом[85] на обидві руки. Вороги скрикнули разом, і ніж випав на долівку. Хло­пець миттю підхопив його і вискочив у темну ніч, де шпарко лляв дощ і шаліла буря...

— Він втік!!! — ревнув Жакоб, що лежав горілиць. — Пусти мене!..

— Втік?.. — перепитав Оба, з ненавистю дихаючи йому просто в обличчя. — Добре, що втік!.. А тепер... Тепер...

Він так і не договорив, що саме "тепер", бо в очах йому потемніло, а сила його раптом щезла.

Відчувши ослаблення ворога, Пойзе зробив зусилля і з розмаху шпурнув ним вбік. Семипалий відкотився, як мрець, і тільки тяжке ди­хання з булькотанням і свистом у легеннях да­вало знати, що він ще живий.

— Підлий!.. Нікчемний!.. Проклятий!.. — хрипів він.

У відповідь Пойзе наскочив на нього і кілька разів немилосерно вдарив ногою. Потім поза­бирав пістолі і крикнув уже на ходу з порога:

— Решту дістанеш потім, як я вернуся!..

Семипалий полежав якусь хвилину і зі сто­гоном почав підводитися. Спочатку зіп'явся на руки, далі вчепився за стіну і поволі звівся на ноги.

— Боже, — хрипів далі, — не допусти, щоб хлопчисько загинув від руки цього негідного!.. Не допусти!.. А мені... Мені вже все одно...

І зігнувшись удвоє, він помаленьку висунувся з хатини і сперся спиною об стіну, щоб не впас­ти. Відпочив, набрав повітря в легені й крик­нув якомога голосніше:

— Тікай, Данку!.. Він женеться за тобою!..

Від напруги кров бухнула ротом і носом, а світ пішов обертом. Семипалий закашлявся і ще тісніше притулився до стіни. Потім відділився від неї і, хитаючись та спотикаючись, по­малу пішов просто навмання геть від хатини: боявся повороту Жакоба, з яким не мав тепер сили боротися.

У відчинені двері покинутого житла вскочив вітер, погасив свічку й одним подихом вивіяв усе тепло. Двері кілька разів гойднулися, жа­лібно поскрипуючи, і затихли.

***

А через яких півгодини до тієї самої халупи прибився ще один мандрівник. Змоклий, згорб­лений, він ледве переставляв ноги і сам здиву­вався, коли побачив перед собою відчинені две­рі. Став перед порогом і заплескав. Почекав хвилину і просунувся до середини.

— Є тут хто? — спитав.

— Нема, — відповів сам собі й видобув з ки­шені запальничку.

Коли в кволому жовтавому світлі виразніше виступила убога обстава хатини, Сокіл перш усього підійшов до печі й наставив руку. Від­чув сильне тепло й заглянув глибше. Там було ще повно жару. Це його так схвилювало, що навіть примусило забути смертельну втому.

Сокіл вискочив надвір і, заложивши пальці в уста, оглушливо свиснув раз, другий, третій... Перечекав трохи і засвистав знову. Але дарем­но. У порівнянні до реву вітру його свист ви­давався чимсь не більшим від гудіння мухи, так що навіть луна не вважала за потрібне від­гукнутися. Тільки дощ, немов подразнений цією зухвалістю, люнув з такою силою, що Сокіл му­сів утікати назад під захист несподівано знай­деного притулку.

Розгріб жар, підкинув до нього кілька полін і став на порозі. Довго стояв, сподіваючись щось почути, або побачити, але не дочекався. Пробу­вав ще свистати, пробував гукати — безвислідно! Врешті, махнув рукою і причинив двері.

Не думав про їду, але під грудьми щось сса­ло і млоїло. Тому, коли знайшов казанки з ще теплою їдою, автоматично взявся їсти, навіть не розуміючи того, що робить. Від втоми, без­сонних ночей, голоду і нервового виснаження він був цілком запаморочений, і все довкола ви­давалося йому якимсь дивним і нереальним. Не міг більше ні думати, ні страждати, як не може насякла водою губка увібрати в себе ще щось. Скінчивши їсти, ледве доволікся до постелі, заліз між шкури і немов провалився в глибоку прірву сну. Вже не чув і не відчував нічого: ні жахливої бурі, якої не бачила Ґваїра цілі десятиліття, ні струмочків води, що просочувалися крізь розшиту стріху й стікали на нього, ні мо­кроти в чоботях, ні вогких дотиків одежі, якої він і не подумав скинути — не чув нічого...

Слід над прірвою

До пізнього пополудня другого дня батько й син стратили час майже надармо. Кілька разів їм, правда, вдалося відшукати сліди втікача, але вони вказували на те, що переслідуваний пово­диться тепер обережно і, на велику досаду Зенобія, все більше віддаляється від погоні. Роз­шуки напевне були б далеко успішніші, коли б Нене міг скоро ходити. Та хлопець, котрий піс­ля нічного відпочинку й обкладу з кактуса, спо­чатку почував себе зовсім добре, незабаром почав кульгати, а перед обідом вже ледве міг по­суватися, чіпляючись батькові за плече. Хоч-не-хоч, довелося сісти на відпочинок. Зенобіо сердився і зганяв злість на невинному синові:

— Також, роззява з тебе!.. І як таки так можна?

— А чим же я винен?

— Чим, чим? Треба було вертатися відразу додому, а не пертися в погоню, коли не міг хо­дити. Я б його вже досі давно піймав, як би не няньчився з тобою!..

— То лиши мене і йди сам.

— Еге, тепер!.. Тепер уже пізно. І застряг­ли ми з тобою: ні сюди, ні туди...

Батькові докори боліли хлопця ще більше, як нога, і його злість на Семипалого розгоряла­ся з хвилини на хвилину.

І от так, коли вони сиділи, сердиті й розча­ровані, в корчах раптом зашелестіло, затріща­ло, і, поки Зенобіо вспів схопити зброю, — на них вискочили захекані, веселі собаки.

— Рекіс! Неро! — скрикнули радісно батько й син.

Собаки скакали, крутили хвостами, лащили­ся й одночасно все оглядалися в сторону, звід­ки прийшли. Потім відразу обернулися і побіг­ли назад.

— Рекіс! Неро!.. Куди ви?! — крикнув Зенобіо.

Розумні сотворіння зараз же вернулися, не­спокійно затанцювали коло господаря, щось оповідали своїми мудрими очима і все оглядалися, ніби просили дозволу пустити їх.

— Що ж це?.. — спитав заклопотано Зено­біо. — Чи не йде десь позаду Жульо?..

Почувши слово "Жульо" собаки затанцювали ще нервовіше і рванули в кущі.

— Гм!.. — занепокоївся Зенобіо. — Видно, що й справді йде Жульо. Але як же це він зали­шив господу?.. Чи не сталося там чого?..

— Певно, що могло статися, коли тато лишив у хаті Рижу Корву, — сердито обізвався Нене, щоб відплатити батькові за попередні докори.

— Не думаю, — відповів Зенобіо. — Він не є настільки дурний, щоб зробити собі ворогів у хаті, де йому кожного разу давали жерти і від­почити...

— Ну-ну, злодій пошанує добродійтство!.. Чекайте...

— Річ не в пошануванні, сину, а в його влас­ній вигоді. От, хоч би й вчора: щоб він робив, коли б не міг зайти до нашої хати?..

— Ет! Тато також не має собі чим голови кло­потати, то журиться злодієм...

— Дурний ти, Нене! Хто ж би злодієм жу­рився?.. Але, бачиш сам, що живемо в таких умовинах, в яких не можна мати серед бандитів ворогів. Ми не обідніємо, як дамо їсти такому Жакобові, але, як не дамо, то можемо не лиш обідніти, а й життя позбутися: от, збере банду, нападе, підпалить і перестріляє.

— Якби, замість їди, та кожного бандита час­тувати кулею, то можна було б жити куди спо­кійніше, — обстоював своє Нене.

— Ет, говори з тобою!.. Їх всіх не перестрі­ляєш.

— І не нагодуєш також... — впав у тон бать­кові хлопець.

Суперечку увірвали собаки, що прибігши зно­ву, покрутилися, полащилися і вернулгися ще раз. А за якийсь час показався з ними й Жульо.

— Що ти, Жульо?! Щось сталося?.. — тривожно спитав батько.

— Нічого не сталося, — ніяково махнув ру­кою Жульо і сів на землю. — А що то з Нене?

Зенобіо розсердився:

— Нене потовк ногу й не може ходити! Але як ти посмів покинути хату і пригнати сюди?! Я думав, що там якесь нещастя, а він: "Нічого не сталося"!.. — перекривив сина.

— Та... і не сталося, і сталося...

— То кажи!

Але Жульові тяжко було починати говорити. Цілу ніч він не спав і трясся, мов у лихоманці. Ледве дочекався світанку, забезпечив коней і птицю їжею та питвом, а сам, забравши собак, утік з дому, аби не бути самому. Страх не лишав його так довго, поки він не натрапив на батька й брата, але тоді відразу минув, і юнак почував себе дуже прикро.

Загикуючись і червоніючи, почав оповідати коротко, що сталося увечорі, але пропускав ба­гато подробиць, бо, чим більше оповідав, тим ні­яковіше себе почував. Однак, щоб виправдати себе, він старався переконати батька й брата, що Жакоб мав рацію і що Данко справді є осо­бою дуже підозрілою.

Нене при тому іронічно усміхався, а батько хмурив брови і нарешті сказав:

— Ти — дурень, Жульо! Той рижий волоцю­га дав тобі з'їсти арару, бо з хлопця такий ча­рівник, як з тебе.

— А що?! — злорадно вставив Нене. — Я та­тові не казав?..

— Цить! — прикрикнув Зенобіо. — Також мені мудрий знайшовся!.. Нема тепер часу на базікання. Що сталося — сталося. Пасієнсія!.. Ти ліпше скажи, Жульо, чи зможеш сюди при­їхати кіньми?

— Пушшя!.. сюди навіть возом приїду! Тільки не їхати аж он туди, — показав рукою назад, — а сюдою, долиною. Я ще до вечора при­їхав би, коли б був удома.

— Ну, як так, то завтра на світанку гони по коней додому! Нене пішки не дійде. Я з Рекісом піду вперед, а ви з Нером залишитеся ночувати тут.

— Нехай Жульо вже вертається, я можу за­лишитися й сам, ^:— самовпевнено сказав Нене. — За ніч невідомо, що там може рижий нароби­ти...

— Жульо до смерку не вспіє вернутися, а ри­жий уже тепер далеко. Йому не ми, а Данко був потрібний. Не знаю тільки, для чого?.. Може, він хоче прилучити цього хлопця до злодійської шайки, а, може, попросту хоче обікрасти. Бо щось він мені говорив, ніби Данко втік від бать­ка. Коли так, — то певне хлопчина не втікав з порожніми руками... Ось, як тільки вернуся, — відразу поїду до Санто Антоніо і там вивідаю, як воно все було... Ну, годі!.. Ночувати вам найкраще між тими, он, скелями! Що вам треба робити — знаєте самі, не маленькі. Пильнуйте­ся обидвоє, бо, хоч той злодій і не має куль, і ви залишитеся зі собакою, але вважати треба.

— Не має куль?! — радісно здивувався Жу­льо.

— А лихо його знає!.. Може, має але бере­же. Отже, будьте обережні і хай вас Бог хоро­нить. Чав![86] Ходи, Рекіс!

— Чав, тату! Щасливо! — відповіли хлопці.

***

В той час Арасі, радий, що вже не чув за со­бою ніякої погоні, далеко посунувся у південному напрямку і вже вирішив звертали на схід. Дуже зрадів, коли натрапив на неглибокий по­тік, що біг в бік Парани. Ступаючи по мілкій воді, Арасі і посувався швидко і не лишав по со­бі ніяких слідів.

Але вередливий струмок несподівано зробив круту підкову, розіллявся трясовиною і повер­нув просто на північ. Це ніяк не входило в пляни індіянина. Звертати на північ — значило ліз­ти переслідувачам у руки. Вертатися назад він також не хотів, а тому спробував пробитися че­рез мочар навпростець. З того нічого не виходи­ло. Мочар був широкий і дуже непевний.

Арасі стратив на спроби переходу понад дві години і врешті мусів повернути туди, звідки прийшов. Не лишилося нічого іншого, як вийти з цієї долини на вище місце і там шукати іншої дороги, щоб обминути трясовину.

Індіянин вже дійшов до того коліна, з якого почав свою мандрівку потоком, як раптом почув позад себе постріл, люте гавкання собаки, а че­рез пару хвилин з тріскотом і шумом повз ньо­го промчала анта[87] і скрилася в густому лісі.

На Арасі напав страх. Якщо погоня була так близько, та ще й мала зі собою собак, то його становище стало вкрай небезпечним, дарма, що вітер віяв зі сходу і що він ішов по воді. Індія­нин закляв і навіть заплакав з досади.

"Ясно, — подумав собі, — що крадіжка викрита, і делеґадо, як великий приятель Данкового батька, негайно вислав за нами погоню. Ті, що мене ловили вчора, принаймні були без со­баки. А ці вже й собаку мають!.. Тепер, як упіймають, то заб'ють на місці, як вони звичай­но роблять. Напевно і рудий Жорже також між ними. О, цей перший хотів би мене зі світу звес­ти!"

Так думав індіянин і біг потоком, розбрискуючи ногами його воду. Русло почало стрімкіше здійматися вгору, і Арасі нарешті зважився пе­рейти на другий бік. Тут він відразу потрапив у таку гущавину, що довелося пустити в рух факона. Від цього на Арасі напав уже не страх, а розпач. По-перше, він міг посуватися дуже помалу. По-друге, він лишав за собою надто по­мітну дорогу. По-третє, скоро втомлювався. Найкращим приятелем у такій ситуації ставала вода. Тому він все частіше звертав у річища по­токів, що їх зустрічав майже на кожному кроці. Та всі вони або пливли через непрохідну гуща­вину, або петляли в різні боки і вкінці зовсім збили з толку втікача. Так що, коли почало смеркати, Арасі опинився в цілком дикій місце­вості і вже абсолютно не знав, куди має далі йти. Був до краю вимучений і зі страхом думав, яка ніч його чекає. Погоні більше не чув, але небезпека грозила йому не лише від погоні, а й від кожного кроку по лісі.

Не було іншої ради — тільки лізти на дерево, як минулої ночі, і там чекати ранку. Але і всі дерева, що їх бйчив індіянин у цій місцевости, навівали жах: вони були такі старі, такі густі, так переплутані повзучими рослинами, так по­обростали довгими бородами мохів і паразитів, що на них могли непомітно для людського ока сховатися, які завгодно, гадюки, не говорячи вже про різних отрутних комах, що залюбки живуть на таких деревах.

Арасі уважно оглядав кожне дерево, аж поки погляд його не впав на великих мурашок, зай­нятих переселенням. Ті мурашки з породи так званих "злодіїв", чорні, з червоними великими головами, безперервним струмочком вилазили з-під кореня старезного, грубого і майже всох­лого дерева герви мате[88] і обережно несли свої "подушки" — лялечки. Це був певний знак, що переселення кінчається. Бо розумні комахи на­самперед вибирали нове місце, приготовляли мурашник, прокладали, доріжки, усуваючи з них всякі перешкоди, пізніше переносили до нього запаси живности, а в останню чергу пере­носили щойно лялечок.

Такі переселення тривають тижнями і для пильного обсерватора дають безліч надзвичайно цікавого матеріялу.

"Злодії" — дуже поширена порода мурашок і носить свою назву цілком заслужено. Їхнє су­сідство приносить величезні шкоди, в які навіть годі повірити. За одну ніч родина "злодіїв" мо­же знищити цвіт і молоде листя овочевого де­рева. За кілька тижнів може вилущити півгектара картоплі, залишивши в землі саму порож­ню лушпину. А по цвіт гречки "злодії" ходять навіть за кілька кілометрів.

У мурашнику є строгий порядок і взірцево уладжені комори: в одних міститься зложене їстивне листя, порізане на акуратні шматочки, в других — звисає згори сталактитами перероб­лений крохмаль з різного роду бульб, в третіх — ше якісь запаси, відомі тільки самим госпо­дарям.

Мурашники дуже розгалужені і мають по кільканадцять виходів, і на їхню розбудову тре­ба затратити багато часу. То ж не дивно, що злодії живуть у них роками і пересолюються тільки з якихось дуже поважних причин.

Переселення йде у великому порядку конве­єрною системою: від старого житла однією доро­гою мурашки біжать навантажені різними "па­кунками", а від нового до старого йдуть другою дорогою вже впорожні. Все це відбувається під наглядом "вояків" з сильно розвиненими щеле­пами, перед якими дрібніші "робітники" почувають великий респект. Іноді можна бачити, як два таких "робітники", ухилившись хитро з конвеєра, сходяться і починають про щось нер­вово розмовляти. Вони ворушать своїми вуси­ками, махають передніми лапками і при тому наступають один на одного. Про що вони гово­рять? Чи обмірковують якісь події в мурашни­ку, чи скаржаться на строгих наглядачів, чи сваряться між собою, чи пльоткують про своїх товаришів — невідомо. Але для них, видно, ця розмова є такою цікавою, що вони ніяк не можуть її скінчити: то розходяться, то знову схо­дяться, аж поки наближення грізного "вояка" не примушує їх пуститися врозтіч. Ох, і страш­ні ж ті наглядачі!.. Не дивно, що їх бояться не лише робітники з того самого мурашника, але й інші запобігають їхньої ласки. Так, наприклад, є інша порода мурашок таких дрібненьких, що їх навіть важко розглянути голим оком, які чо­мусь уважають своїм обов'язком виконувати ролю фризієрів, чи масажистів при "вояках". Отак влізе на великана з десяток малечі і по­чинає його чепурити: чистять йому вуса, лапи, голову, черево, спину. А він стоїть, гордий і вдо­волений, поки дрібнота не скінчить своєї роботи і не побіжить шукати іншого "пана", а тоді зно­ву вертається до виконання своїх відповідаль­них обов'язків, наводячи страх на підлеглих.

Але Арасі не цікавився життям комах і не мав часу придивлятися до переселення. Він тільки водив очима за живим конвеєром, поки не устійнив, звідки він випливаєі Тоді обійшов дерево з другого боку і побачив трохи вище рівня своєї голови дупло.

— Ага, — сказав, — то ці злодії жили всере­дині спорохнявілого дерева. Ану ж, чи не вдасться мені зайняти їхнє місце?.. В дуплі таки зручніше і безпечніше, як на гілляках...

Не довго думаючи, Арасі поліз до дупла і за­глянув у середину. Воно було досить вузьке, але під ударами факона скоро поширилося на стіль­ки, що туди можна було влізти. Однак, індіянин знав, що лізти в трухляве дерево, а навіть пха­ти туди руку — дуже небезпечно. Тому він насамперед надовбав у середині порохна і сухих трісочок та підпалив їх, пильнуючи при тому, щоб вогонь не занадто розгорівся та не знищив цілого дерева. Коштувало то його багато праці, але, вкінці, дупло було добре поширене, пропа­лене і прокурене. Комашня і хробачня, яка могла втекти — втекла, яка не могла втекти — погоріла, або подушилася димом. Для. більшої без­пеки індіянин вкинув у дупло ще кілька буска-пе[89] і тоді вже вліз сам.

На споді лишилася груба верства теплої ще порохнявини, отже, було навіть м'яко, а що місця не залишилося багато й Арасі міг тільки сидіти, поклавши бороду на коліна, — дарма. Він радів, що вже не боїться ні дощу, ні неспо­діваного нападу звір'я, ні ніяких отрутних па­вуків чи комах, бо запах диму і карбіту, що в'їлися в стіни дупла, був найкращого роду по­страхом для різних небезпечних сотворінь.

Коли б не те, що до місця свого теперішньо­го сховку Арасі проложив факоном дуже по­мітну дорогу, — напевне залишився б тут на кілька днів. А так — доведеться тікати завтра далі й вдоволитися тільки тим, що матиме одну бодай відносно спокійну ніч.

Далеко гірше почував себе Зенобіо. Він, прав­да, знайшов глибокий виверт, що служив рані­ше барлогом якомусь звіреві, але жахлива бу­ря, що зірвалася увечері, виповнила всю яму водою, а корневище дерева не могло дати належного захисту від дощу. Дерева стогнали і тріщали, і Зенобієві нераз здавалося, що весь ліс вивернеться з коренем і придушить його до землі. Він дзвонив зубами від холоду і все тулився до також мокрого і тремтячого Рекіса. А Рекіс щохвилини видирався з-під мокро­го плаща Зенобія, чуйно надслухував і тихень­ко скимлів. Кілька разів старий мусів пальну­ти наосліп з рушниці в нічну темінь, аби попо­лохати невидимих звірів, що напевне набли­жалися до них.

Вже на світанку лісова пуща вкуталася та­ким густим туманом, що в ній не можна було зробити й кроку. Але Зенобіо зрадів:

"Буде гарний день!" — подумав собі.

І дійсно, нічна буря була ніби останнім, за­вершуючим акордом триденної негоди. Туман скоро піднявся, десь блисло умите, яскраве сон­це. і ліс раптом ожив. Защебетали всіма голо­сами птахи, закричали і заторохкотіли на гіл­ках дерев мавпи, застрочили цикади. В гуща­вині було ще вогко і темно, але все ж час-до-часу крізь густе мереживо верховіть пробива­лися золоті списи сонця, або виднілася глибо­ка синь небесного склепіння.

— Ходи, Рекіс, — обізвався Зенобіо до со­баки. — Підемо шукати... Гай-гай, хлопче, мало з тебе буде тепер користи, коли дощ слі­ди залив... Але, може, якось разом дамо ра­ду... Чекай но, де це ми вчора лишили слід? Ага, отут він мав десь бути, вище... Ану ж, ходи, подивимося...

Рекіс пильно зазирав в очі Зенобієві і прислуховувався до інтонацій його голосу, щоб зро­зуміти, чого від нього вимагають.

Блудили вони з півгодини, поки нарешті Зенобіо не побачив зрубаних гіллячок та попе­ретинаних галузок ліян, що звисали до землі.

— Отут, Рекіс, отут!.. — зашептав Зенобіо, вказуючи на землю. — Шукай!..

Собака почала завзято нюхати землю, але видно було, що ніякого запаху не чує. Зенобіо і не дивувався, бо ж по такому дощі запаху не могло лишитися.

— Нема нічого? — питав наголос видимо зні­яковілого Рекіса. — Не журися. Незабаром знайдемо. Отак, трохи ти, трохи я, аж поки не натрапимо на сьогоднішні сліди, коли тільки того злодія вночі звіри не роздерли. А як на­трапимо на сьогоднішній слід — го-го! — ми йому покажемо...

З собакою, та ще й таким мудрим і дресованим, як був Рекіс, мисливець почуває себе в лі­сі майже безпечним, бо чуйні вуха й ніс собаки вловлюють присутність непомітної для людини небезпеки. А собака також є відважнішою, зна­ючи, що в руках пана є зброя, котрої бояться і найстрашніші хижаки.

Тому й не дивно, що Зенобіо з Рекісом по­сувалися майже без пригод. Кілька разів, прав­да, попереджений собакою стріляв то в один, то в другий бік, і тоді чувся тріскіт лому та ше­лест густого чагарника, що свідчили про вте­чу звір'я.

Слід часто губився на відкритих галявинах, або у водах струмків, і тоді доводилося довго блудити, щоб знайти увірвану нитку. Так блу­дили аж до самого обіду, поки Зенобіеві но вда­лося підстрелити паки[90]. Від самого ранку він їв самі овочі, а Рекіс не їв нічого і був го­лодний.

— Давай, хлопче, пообідаємо, бо ми вже ви­голодались, як собаки, вибач за порівняння. За­раз десь розложимо вогонь і приготуємо собі печеню. Тільки от погано, що нема соли. Тобі воно, правда, все одно, але я таки хотів би м'я­со посолити. Ну, але дарма, як нема соли, то будемо їсти і несолене. Як скажеш, е? — го­ворив Зенобіо, білуючи паку.

Рекіс, видно, не ображався за порівняння з собакою і не журився браком соли, бо весело стрибав і нетерпеливо крутив хвостом.

Скоро на соняшній галявині запалало вогни­ще, над яким пеклася настромлена на веретелі пака, а Зенобіо й Рекіс аж пріли, пригріті з од­ного боку сонцем, а з другого — вогнищем.

Смачно і сито попоїли, понапивалися води, хвилинку відпочили і знову пішли на розшуки.

Минуло зо дві години, поки знову не натра­пили на прорубаний слід і не опинилися під великим всохлим деревом. Тут Рекіс дуже занепокоївся, почав нервово нюхати землю і по­вискувати.

— Що, Рекіс, що?.. — питав Зенобіо. — Го— го-го!.. Ось де він ночував!.. У дуплі!.. Ну, тепер він уже в, наших руках, або... в пазурях онси. Ходи, хлопче, ходи! Ось тут... Ось тут… Нюхай!.. Вже знаєш?.. Тепер біжім!..

Тропили вони втікача до самого смерку, але віддаль ніж ними все ж була така велика, що дігнати не змогли. Та Зенобіо вже не журився. Він був переконаний, що має Семипалого в ру­ках. Всі надії покладав на Рекіса, якому в лісі дуже легко вдавалося винюхувати слід, проложений одинокою людиною.

Переночували на цей раз в добре вибраному місці, повечеряли підсмаженою капіварою[91] і хоч не спали цілком спокійно, але все ж від­почили, і на ранок зі свіжими силами пусти­лися в погоню.

Віддаль між ними і втікачем, як по всіх оз­наках встановлював Зенобіо, дуже сильно ско­рочувалася, і в обід вони вже йшли по цілком свіжому сліді. Не спочивали, не обідали, а Зе­нобіо навіть мусів притримувати Рекіса, щоб він не забігав надто вперед.

І ось так, коли вже сонце звернуло добре з полудня, а вони стали над досить крутим уз­біччям, що спускалося стрімким, зовсім непорослим боком на захід, — побачили втікача. Він біг просто на південь цілком відкритим гре­бенем гірського пасма, що здіймалося вгору. Між тим гребенем і височиною, на якій стояли Зенобіо й Рекіс, лежало глибоке провалля, гу­сто поросле внизу лісом і прорізане річкою, що її води де-не-де поблискували відзеркаленою синню небес.

— Рекіс, вперед! Пеґа![92] — крикнув ста­рий.

Пес тільки того й чекав. Як гураган, зірвався з місця і полетів стрілою за втікачем. Зенобіо покотився за ним коміть головою і незабаром стратив і голий гребінь, і втікача, і Рекіса з очей.

Задиханий, добіг до річки, перейшов її вбрід по пояс, виліз на берег, обтрусився і побіг далі. Ось уже й той гребінь! Тільки за горбкуватою місцевістю не видно, що там діється.

"Ах, коли б скоріше вилізти на вищий пункт!.. Коли б скоріше!.." — думав Зенобіо і дряпався по глинястому хребті.

І от, зовсім несподівано, до його вуха доніс­ся постріл: один, другий, третій, четвертий!..

— Прокляття! — скрикнув у відчаю Зенобіо. — Значить, він має набої!.. Пропав Рекіс!..

З подвоєними силами він поліз угору і скоро побачив, що Рекіс з прищуленими вухами ле­тить з усіх ніг до нього, а втікач пірнув у корчі й зник.

За кілька секунд переляканий пес з усього розмаху кинувся господареві під ноги і мало не повалив його на землю.

— Що з тобою, Рекіс? — питав схвильований Зенобіо, проводячи тремтячою рукою по густій шерсті пса. — Гм... Та ти ж і не ранений!.. Злякався пострілів?.. Ну, хлопче, це вже зов­сім ганьба для тебе!..

А Рекіс усе кулився, скимів і нервово трясся, благально дивлячись на господаря.

Зенобіо нічого не розумів. Але раптом в його голові блиснула догадка, і він розреготався:

— Го-го-го!.. Вже знаю!.. Той чортів ошуст обдурив тебе, хлопче, так само, як і мене ко­лись!.. Ха-ха-ха!.. То ж то мені видалось, що ті постріли якісь чудні!.. Він фоґетами те­бе налякав! Розумієш? Фо-ґе-та-ми!.. О, на­віть трохи лапи обсмалив!.. Але це — нічого. Це — не страшно. Вперед, хлопче, вперед! Не бійся! Пеґа!..

Та завжди слухняний Рекіс тепер навіть і не думав виконувати наказів свого пана. Він розкарячив ноги, немов спараліжований, плазував довкола Зенобія і дивився такими очима, як зніяковілий злодій, що попався на гарячому.

Зенобіо розсердився:

— Та ти підеш, чи ні?! — крикнув він, вхо­пивши в руки великого дрючка. — Пеґа! Ка­жу тобі — пеґа!..

Рекіс ще більше розкарячив ноги, припав животом до землі, а нарешті перекинувся на спину, благаючи помилування. Бідний пес ніяк не міг зрозуміти, як це його господар може по­силати "пеґати" якогось чоловіка, що вміє так страшно стріляти якимись смердячими, жах­ливими кулями, що чіпляються до ніг і обсма­люють шерсть. Ні, ні! Рекіс на наказ може ки­нутися на кого завгодно, він не боїться ні руш­ниці, ні звір'я, ні навіть смерти для свого госпо­даря. Але отих страшних смердячих кульок він боїться жахливо! І йому дуже прикро, дуже стидно, докори роздирають його чисте, собаче сумління, але він таки більше не наважиться "пеґати" отого чоловіка. Ні, ні!..

Зенобіо врешті зрозумів собаку, відкинув па­лицю і побіг сам.

Цього Рекіс також не міг допустити. Де ж таки?! Його пан побіг на таку страшну небез­пеку, а він би мав лишитися на місці?! О, ні! Це також ні!

Рекіс звівся на ноги та підтюпцем почвалав за господарем, на знак страху й покори забрав­ши під себе хвіст.

Згодом, однак, відвага людини передалася й собаці, і хоч Рекіс не рвався так дуже наперед, але винюхував сліди і показував дорогу. А ще через якийсь час, отямившись від переляку і перейнявшись запалом, пес, подражнений так близькою присутністю ворога, рванув наперед і скривея з очей Зенобія.

— Так його, так! — крикнув йому навздогін­ці старий. — Пеґа!

Та не минуло й двох хвилин, як історія пов­торилася: нападений розлюченою собакою втікач пустив у хід буска-пе, а Рекіс, божеволіючи від страху, знову летів назад до Зенобія.

— Ет, дурний! — вилаявся з досадою Зено­біо. — Мав Нене рацію, коли казав, що треба псів привчити до фбґетів. А я забороняв. Тепер би наука придалася... Але нічого, я його й так упіймаю!..

І вже, не кличучи на допомогу Рекіса, Зено­біо побіг далі. Несподівано наткнувся на обвал величезних розмірів: західня половина глинястого гребеня, поросла старовинними деревами, очевидно не витримала позавчорашньої нічної бурі, відкололась і звалилася кудись у безвісті, в глибочезну прірву, дно якої вже повив густий туман. Обвал творив якби широку приступу, спускався полого вниз і оббігав гору, поверта­ючи наліво. Свіжі відбитки ніг виразно виднілися на свіжій, пухкій глині обвалу, і Зенобіо побіг за ними. Скрутив наліво і став, як укопа­ний: приступка увірвалася, а за нею, звичайно, і сліди.

Підступаючи обережно вперед, Зенобіо збли­зився до самого краю обвалу і глянув униз. Мусів примружити очі, бо на вид бездонної про­пасти у нього закрутилася голова.

— Так... — сказав потрясений і переляка­ний. невідомо, чому. — Кінець!..

Хотів уже вертатися, як мимохіть сковзнув поглядом по землі і відчув, що деревіє від жа­ху: на свіжій землі цілком виразно виднілися сліди обидвох рук, що в останню хвилину шу­кали якоїсь опори, а на тих руках... були всі десять пальців!..

У Зенобія волосся полізло догори.

— Що ж це?.. — спитав сам себе. — Як же це?..

Припав до землі й ще раз оглянув виразні борозенки. Ні, сумнівів не могло бути — пере­слідуваний мав усі десять пальців, отже, не був Семипалим.

У старого підігнулися ноги, і він поспішив відійти від страшного місця. Спіткнувся на со­баку і мало не впав.

— Ходи, хлопче, ходи!.. — погладив дри­жачою рукою Рекіса. — Добре, що ти не вмієш говорити і нікому нічого не розкажеш… Десять пальців... Усі десять пальців! Боже, про­сти мені цей мимовільний гріх!.. Я не знав… Не хотів...

І Зенобіо, час-до-часу боязко оглядаючись, пустився у поворотну дорогу.

Сонце вже звисало над самим виднокругом, вистеленим м'якими кожухами густих лісів...

Запізно

"Ой, над лісом, над пралісом золота діжа го­рить!" — каже старовинна українська загадка про сонце. І коли б хтось у цей день, сидячи в бразилійському пралісі, подивився на блиску­чий, золотий ранок та на величавий вогнений диск сонця, що викочувалося на зарум'янене не­бо, і пригадав собі оту загадку, — то переконав­ся б, скільки влучности вона має. Одинока на небозводі біла хмарка серветкою розіпнялася над небесною діжею, що викочувалася все вище й вище, але так спроквола й обережно, ніби бо­ялася схибнутися й перекинутися. А з тієї діжі вибігала через краї вогнена розчина і заливала кожну шпарку на землі. Вона перетікала поміж листями дерев, збігала вниз по косогорах, роз­пливалася по водяних плесах, підпалювала гус­ту мураву лугів. Нарешті, досягла маленької халупки на острові, просочилася крізь щілини біля дверей, розкотилася золотими горіхами по долівці й освітила чоловіка, що спав глибоким, тяжким сном.

Сокіл неспокійно поворушився, відкрив очі і повів здивованим поглядом по незнайомій обстанові. Потім схопився і вибіг надвір. Його осліпи­ло море світла, що ряхтіло і переливалося в ши­рокому просторі. По лісі котився голосний переклик пробуджених птахів і бадьорий трепет зе­лені, яка струшувалася і випростовувалася від надмірної вогкости. Сокіл любив природу взага­лі, зокрема любив соняшні ранки, що приносили зі собою завжди стільки бадьорої радости. Але сьогодні він не поділяв настроїв, які царили в природі. Думка про сина, тяжкою хмарою опови­ла його голову, і біль, приспаний трохи вночі, розворушився тепер ще з більшою силою.

— Нема що, — сказав повертаючись до халу­пи, — треба йти далі шукати. Спасибі невідомо­му господареві за хліб-сіль і за пристановище. Треба йому лишити десь пару крузейрів у подя­ку... Тільки ж, де він подівся той господар?.. Адже вийшов незадовго перед моїм приходом... Ось, якийсь ґудзик валяється на долівці... А ось ще один...

Сокіл цілком автоматично підняв обидва ґу­дзики і вже хотів їх покласти десь на видне міс­це, як раптом щось тьохнуло у нього в серці. Переклав ґудзики з однієї долоні на другу і від­чув, що йому забило дух: ґудзики були точнісенько такі, як у Данка коло спортової сорочки. Землемір зблід і почав уважно розглядати дов­кола себе землю. В очі йому кинулося те, на що він учора зовсім не звернув уваги. Долівка була порисована глибокими здряпинами, що свідчили про боротьбу людей, взутих у грубе, міцне взут­тя. Свідчила про це і відвалена глина коло печі і повиривані жмутки волосся, підбитого подувом вітру під стіну. Та найстрашніших і найбільше промовистих свідків Сокіл побачив аж на кінець: то були численні плями всяклої в долівку крови, що він їх спочатку не відрізнив від інших плям, зроблених дощем. Нелюдський біль стиснув роз­печеними кліщами душу нещасного батька.

— Так, — прохрипів, як ранений звір, — тут був Данко!.. І то недавно! Вчора! Напевно, як­раз перед моїм приходом!.. Кров!.. Чия кров?.. Боже!..

Сокіл кинувся по кутах халупи, заглянув на поличку, а тоді почав ритися в постелі. Ледве стягнув пару шкур, як побачив під ними свій власний пістоль. Тепер уже жодних сумнівів не було: тут був Данко.

Вхопивши себе за голову, Сокіл вискочив за двері і дико подивився довкола.

— Данку! — закричав на цілі груди. — Дан­ку!!!

Все живе на острові відразу заніміло від того крику, а потім счинило ще більший гармидер. Але Сокіл не чув нічого. Він роззирався боже­вільними очима на всі сторони, тупцював на міс­ці, аж поки не зауважив на стіні халупи коло са­мих дверей закривавленої відбитки чиїхось пле­чей. На землі, під самою стіною теж було рясно накапано кров'ю.

Поба'чивши це, Сокіл не то завив, не то заре­готав, ухопив себе знову за голову і помчав ку­дись стежкою вниз, голосячи дико:

— Д-а-н-к-у!!! Д-а-н-о-ч-к-у!!! Де ти, сину?!!

В шаленім бігу перелетів стежку за кілька хвилин і шубовснув у воду якогось озера. Не­сподіваний холодний купіль відразу вернув йому притомність, і він отямився. Провів мокрими долонями по обличчю, постояв хвилину, а тоді повернувся і пішов назад до берега, ледве витя­гаючи ноги з намулу грузького дна. Виліз на бе­рег і в знемозі сів на землю, сховавши обличчя в долонях. Старався опанувати розбур'хані нер­ви, а цілі рої картин та здогадок розривали йому голову. Все видавалося ясним: Арасі й Данко, як казав падре Вісенте, припливли до Ґваїри, за­йшли в цю хижу і тут почали битися. За що би­лися? За гроші, звичайно. Гроші напевне мав Арасі, а Данко хотів їх відібрати. Боротьба була смертельною. Але чим скінчилася? Чия кров ро­зіллята по долівці хатини?.. Відбитка чиїх за­кривавлених плечей лишилася при вході?.. Чи конечно Данкова?.. А, може, і не Данкова?..

Додумавшись до того, Сокіл схопився з землі й побіг. Пробіг кілька кроків в один бік, потім повернув у другий, потім повернув ще раз і роз­губився: куди треба бігти? Того він не знав. Сто­яв на східньому березі досить великої кітловини, в наслідок дощів сильно виповненої водою. Під­кова таквари й іншої густої зелені обхоплювала озеро від східньої частини через півненну до західньої, а на півночі його здіймалися голі скелясті береги.

Сокіл вирішив обійти озеро довкола і пішов у напрямі скель. Але потім подумав, що розшуки треба починати власне від самої хатини, і вер­нувся назад. Кілька годин лазив він по корчах, забувши про час і втому, і все робив ширші і ширші концентричні кола довкола халупи. Але дарма. Нічого не знайшов, навіть ніяких слідів не примітив. Та ось несподівано зауважив між корчами якийсь блискучий предмет. Сокіл продерся до нього і побачив перед собою великий мисливський ніж з рукояттю, окованою' міддю. Ніж лежав плазма на землі, і на спідній його стороні червоніла свіжа ще від вогкости кров. Сокіл тремтячими руками обертав страшну зна­хідку на всі боки й шептав:

— Данкова кров!.. Кров мого сина!.. Мій син не вміє битися ножем... Мій син загинув...

Встромив ножа в землю і пішов геть. Не ди­вився і не бачив, куди йшов, поки знову не опи­нився над берегом озера. Куди й чого йшов?.. Ах, Сокіл вже не знав, що робити!.. Ішов тому, що був на ногах. Коли б несподівано впав, то ле­жав би непорушно і не спробував би звестися на ноги. Ішов туди, куди був обернений лицем. Коли б його повернути у протилежний бік — пішов би так само і в протилежний. Тепер він дерся через хащі берега озера зі сходу на південь, споти­каючись на якесь каміння. Звичайно, йому навіть в голову не приходило, що це каміння не валя­лося собі просто, а творило колись якусь будову, котру час старанно присипав землею і вкрив рослинністю. Він зупинився тільки тоді, коли побачив у себе під ногами розмитий водою чор­ний отвір, що вів кудись під землю. Над отво­ром звисала скиба глини, готова ось-ось відірва­тися і завалити діру.

Все це Сокіл фіксував лише зором, але до свідомости його нічого не доходило, і він зробив знову крок. І лише, коли тіло його стряслося від падіння, а в тіло боляче вп'ялися гострі колючки корча, він прийшов до пам'яти. Стояв майже по груди в підземному отворі, куди ще тоненькими струмочками збігала вода з озера. Сокіл зробив спробу вчепитися за щось руками і вилізти, але руки його опали, а очі прикипіли до гіллячки корча, на колючках якого висів видертий клаптик з Данкової кратчатої сорочки. Тієї самої со­рочки, ґудзики з якої він знайшов у халупі.

Сокіл заплющив очі і опустився на багнисте дно темного отвору.

Свідомість Сокола працювала надзвичайно чітко і малювала перед його уявою одні образи страшніші від других: то він уявляв, як проби­того ножем, непритомного Данка Арасі несе на руках і кидає в цей отвір, то уявляв собі, що ра­нений Данко ненароком потрапляє в кітловину, виповнену водою. Від натиску води земля про­ривається, відкривши темну, обслизлу пащу. За­хоплений течією хлопець бореться і чіпляється за колючий'кущ. Але вода сильніша від пораненого хлопця. Вона відриває його від куща і тягне під землю, а на колючках лишається ли­ше клаптик його сорочки...

Уявивши собі це все до кінця, Сокіл довго не чекав. Він пригнув голову і поповз назад себе, з тремтінням сподіваючись ось-ось наткнутися на холодний труп сина.

Хід був досить просторий і сильно похилий. Ноги чавкали по рідкому болоті й підсковзувались, але Сокіл скоро посувався вниз, ступаючи назад. Коли проліз уже кілька метрів, звернув увагу, що стіни й склепіння хідника не є глиня­ні, а кам'яні, і ніби продовбані в суцільній скелі базальту. Та пізніше, коли вже денне світло зникло з очей, Сокіл не бачив нічого і посувався у цілковитій темноті. Не світив, бо не мав зі собою нічого, крім запальнички, то ж щадив бензину на випадок скрайньої потреби. Інколи натрапляв на гілляки й поліна, затягнені сюди водою, усував їх напомацки й ліз далі.

Хідник був довгий, дуже довгий! Соколові ви­давалося, що він лізе ним уже цілі віки і ще ліз­тиме отак, Бог-зна скільки, а нетерпеливість, жаль і страх зростали в його душі з кожним кро­ком все більше.

Однак, коли його нога, посунена назад, раптом не знайшла опори і попала в порожнечу, він роз­губився і мусів добре напружити пам'ять, аби пригадати собі, що має зробити? Пригадав! Ви­тягнув тремтячими руками запальничку, крес­нув і підняв її вгору...

Що пережив Сокіл в підземеллі і як потім ви­добувся звідти знову на світ — про те він нікому пізніше не розказував. Тільки, коли перед ве­чором вірний Сільвіо з товаришами знайшли йо­го, то спочатку не пізнали. Замість кремезного, завжди охайно одягненого, молодцюватого чоло­віка, яким вони знали "сеу Івана", підняли з землі немічного, зарослого, невимовно брудного старця, котрий, здавалося, доживав свої останні хвилини. Він лежав у болоті великої кітловини, що вже вспіла значно стягнути свої води до се­редини, а в кількох кроках позад Сокола виднілися сліди обвалу великої скиби глини, яку під­мила недавня злива і яка потім зсунулася вдолину з висоти трьох метрів.

На умовний знак збіглося багато людей, котрі нишпорили по всіх кутках Ґваїри, і окружили Сокола.

— Лишіть мене, лишіть!.. — просив земле­мір, коли його почали підносити. — Я залишуся тут... .

— Не можна, патроне! — безапеляційно від­повів Сілвіо. — Сеньора тут можуть з'їсти жакаре[93]. Сеньор мусить вертатися до Санто Антоніо.

— Хоч би ж тіло знайти, щоб поховати, щоб я знав, де його могила!.. — стогнав землемір. — Щасливі ті, хто може прийти на могилу своїх рідних!.. А я навіть могил не маю, ні дружини, ні сина!..

— Божа воля, патроне!.. Та ще, може, знай­деться й тіло. Човен знайшли — можуть знайти й тіло...

— Який човен?!

— Та той човен, в якому пливли ваш син і Арасі.

Сокіл широко відкрив очі.

— І де ж той човен знайшли?

— За водоспадами Сате Кедас. Вчора через радіо повідомили... Ходім, патроне, ходім. У містечку вам все розкажуть, як слід. Що ж — Божа воля... Так, видно, судилося. Пасіенсія!..

Сокола підняли з землі і понесли до човна. Він лежав на руках, як мертвий, заплющивши очі. Але якось несподівано кинувся, випручався з рук і став на землю.

— То, виходить, що Данко й Арасі потопили­ся на човні? — спитав різко.

— Божа воля, патроне... Виходить, що так...

Сокіл якось дивно потрусив головою і спитав знову:

— Скільки разів людина може загинути?

Присутні ніяково переглянулися і поспускали: голови.

— Я вас питаю, — повторив Сокіл: — Скільки разів людина може загинути?.. Не знаєте?.. Ви думаєте, що людина може загинути тільки один раз в життю?.. І я також досі так думав .. А скільки разів можна стратити єдиного сина?.. Ви думаєте, що тільки один раз?.. Ні, його мож­на стратити кілька разів протягом одного дня. О, я вже тепер це напевне знаю!

— Збожеволів!.. — шепнув хтось тихо.

— Хто? Я збожеволів? — кинувся Сокіл. — Ні, я не збожеволів! Я тільки прийшов запізно. На якихось всього півгодини запізно... Я не збожеволів!.. А, зрештою, може, й збожеволів, не знаю... І кожен з вас би збожеволів, коли б прийшов так запізно, як я... Запізно...

На знак Сілвіо кабоклі знову підхопили Со­кола під руки і повели до човна.

Коло самого берега наткнулися на іншу групу людей, що несла другого чоловіка.

— А то хто? — спитав Сілвіо.

— Семипалий.

— Та ні?! Мертвий?..

— Живий, але непритомний: пробитий ножем.

— Носса!..[94]

Пірвані нитки

Санто Антоніо кипіло, як великий казан. Ви­бите зі свойого привичного спокійного життя, містечко нервово очікувало розв'язки всіх таєм­ничих справ і стало подібне до розворушеного мурашника.

В приміщенні Посту Опіки працювала пере­сувна радіостанція, стрекотіла писальна машин­ка, метушилися місцеві й приїжджі люди. З на­казу поручника Шав'єра скріпили в'язничну кім­нату при Пості Опіки, яка від часу свого існуван­ня майже завжди стояла порожня. Літак не по­кидав летовища.

В монастирі на скору руку була приготовлена операційна заля і упорядкована невеличка лі­карня. Два лікарі, що прибули літаком, на зміну то сиділи коло старого Коарасіаби, то обслугову­вали хворих, котрі приходили по допомогу, користаючи з такої надзвичайної нагоди.

А Коарасіаба лежав з загіпсованою ногою у високій гарячці й маячів. Коли ж приходив до пам'яти і бачив когось біля себе, то неодмінно починав зривати бандажі, лаятися, кричати і по­падав у такий шал, що його треба було прив'я­зувати до ліжка. Тому лікарі й падре Вісенте гостро спротивилися спробам Шав'ера допиту­вати хворого.

— Його стан дуже тяжкий, і він потребує ціл­ковитого спокою! — заявляв категорично лікар.

— Але ж, пане докторе! — гарячився поруч­ник. — Цей старий індіянин — одинока людина, котра може щось сказати нам про зникнення хлопців.

— Пане поручнику, — вмішувався отець Вісенте, — він може сказати, але не скаже. Я його краще знаю, як ви, і повторюю вам ще раз: Коарасіаба нічого не скаже! Може, я його умовлю пізніше якось, але на це треба почекати.

— То така справа, що не може чекати, отче парох! Ви ж повинні самі знати, що тут кожна година може стати вирішальною!..

— Пане поручнику, — відповідав лікар, — ми це дуже добре знаємо, але ви маєте свої обов'яз­ки, а ми — свої. Як лікар, я не можу допустити, щоб хворий, який знаходиться під моєю опікою, підлягав допитам, що можуть пошкодити його здоров'ю.

Так нічого і не добившись, Шав'єр мусів по­вернутися до Посту Опіки, взявши обіцянку з лікарів негайно дати йому знати, коли можна буде з Коарасіабою говорити.

На другий день по радіо з містечка донесено, що нижче водоспадів Сете Кедас виловлено роз­битий човен. Опис човна безсумнівно доводив, що це був той самий, на якому бачили втікачів Адемар з сином.

Повідомлення блискавкою облетіло ціле Санто Антоніо, викликавши нові розмови, співчуван­ня і припущення.

А в ніч, коли почалася страшна буря, вдалося нарешті піймати Бенедіто. Бідний муринчук не витримав більше в лісі і прибіг додому. Тут його спіймали і, не дивлячись на сльози та прохання матері, повели до Посту Опіки.

Хлопчина трясся з холоду й переляку, а, по­бачивши, поліцистів, упав на коліна і закричав:

— Милосердя!.. Присягаю вам, що я нічого не знав!..

Справді його перелякане обличчя, дрібненька мокра і брудна постать, повзаюча у глибокій по­корі по землі, викликала жаль. Тому Шав'єр, насамперед, розпорядився дати хлопцеві їсти і перебрати в сухе.

Бенедіто жадібно ковтав гарячу страву і поли­вав її рясними сльозами. Їв і схлипував, боячись звести очі на присутніх. Навмисне розтягав їду якомога довше, бо знав, що після їди почнеться для нього щось дуже неприємне. І те неприємне справді почалося, коли лише спорожнилася мис­ка.

— Ну, Бенедіто, — спитав його поручник, — тепер розкажи нам, чого ти втікав з дому?

— О, ваша ексцеленціе, — благально зложив руки муринчук, — я вас дуже прошу не питати мене про такі речі!..

Шав'єр ледве стримав посмішку і почав пояс­нювати:

— Бачиш, Бенедіто, я маю таку службу, що завжди мушу людей питати про різні речі, а люди мусять мені відповідати. Зрозумів?

— Так, ваша ексцеленціе, я зрозумів. Можете мене питати про все, що хочете, і я буду відпові­дати, але тільки не про це...

— По-перше, Бенедіто, я не є ніяка ексцеленція, а просто пан поручник. По-друге, я питаю тільки про те, що мені потрібно знати. Тому пи­таю тебе ще раз: чому ти втік з дому?.. Ну, кажи!

— Я втік з дому тому, що тато мене хотів за­вести до пана делеґада, — тремтячим голосом відповів Бенедіто.

— О, то ти так боїшся делеґада?!

— Ні, сеньоре, зовсім не боюсь. Наш делеґадо є дуже добрий чоловік і навіть часто зі мною роз­мовляє.

— Ну, от!.. І ти ніколи від делеґада не тікав?

— Ні, сеньоре.

— А чому ж тепер утік?

— Бо я знав, що пан делеґадо зараз почне ме­не випитувати...

— Про що випитувати?

— О, ваша ексцеленціє, пане поручнику! — знову зложив руки Бенедіто. — Коли б це не була таємниця, то я б не втікав від пана делеґа­да... Але я того не можу сказати ні йому, ні вам. Дуже мені прикро, але справді не можу ска­зати!..

Сміх і жаль розбирали в душі Шав'єра, і він тільки з великим зусиллям волі змусив себе грізно нахмурити брови.

— Слухай, Бенедіто, — сказав гостро, — зро­зумій, що заарештовані не можуть мати переді мною ніяких таємниць і повинні мені говорити саму правду! .

— О! — зі щирим переляком вигукнув Бенедіто. — То це було б дуже страшно, коли б мене заарештували!..

— Та ти вже заарештований, Бенедіто! — з ноткою здивовання в голосі сказав Шав'єр.

— Я?! Заарештований?!! О, ні, ваша ексцеленціє, я зовсім не є заарештований! — гаряче запротестував Бенедіто і почав доводити: — Арештують лише злочинців. За ними спочатку довго бігають з пістолями, стріляють, а тоді, ко­ли вже впіймають, зв'язують їм назад руки і сплутують ноги, щоб вони не повтікали. А мене просто взяли, коли я прийшов додому, і привели сюди, хоч я зовсім не хотів іти. Але я не зааре­штований, присягаю вам, що ні!..

Хлопець говорив це з таким глибоким переко­нанням, що двоє поліцистів мусіли притьмом ви­скочити за двері, аби не розреготатися вголос. А Шав'єр витягнув хустинку і почав удавати, що довго витирає носа. Нарешті сказав:

— Так, отже, знай, Бенедіто, що, коли ти впи­ратимешся далі і не схочеш відповідати, то я та­кож накажу тобі сплутати ноги і зв'язати руки!

Почувши цю загрозу, Бенедіто затріпотів, як сполоханий птах, і впав на коліна.

— О, ваша ексцеленціє, прошу того не робити! — закликав переляканим голосом. — Моя бідна мама могла би вмерти з горя, коли б про таке довідалася!..

— А, бачиш!.. Як тобі жаль направду своєї мами, то не будь упертий. Встань!

— О, пане поручнику, я не встану, поки вас не впрошу!..

— Встань, кажу тобі! Що це за непослух зно­ву?!

Бенедіто покірно підвівся і стояв, розмазуючи сльози по обличчі.

— Нічого тобі, хлопче, не поможуть ні сльози, ні прохання. Або ти мені зараз розкажеш все, або я накажу тебе зв'язати і замкнути. Кажи, що вибираєш?

Бенедіто вдався на хитрощі. Він і дома часто так робив, що, коли сподівався за якісь проступ­ки "кілька пасків на вечерю"[95], як казала мама, спішив лягати спати, поки батько прийде з ро­боти. І хоч ніколи в таких випадках не спав, але старався якомога глибше й рівніше дихати, а на­віть злегка похрапувати. Здебільша штука вда­валася. Батько відкладав кару на другий день, а потім, або забував, або не мав відповідного на­строю, і так все минало. Отже, і тепер, попавши в прикру ситуацію, Бенедіто вирішив удатися до випробованого способу.

— Я найліпше піду додому, — відповів він Шав'єрові. — Мій тато завжди гнівається, коли я приходжу пізно... Добраніч!.. — і він повер­нувся до дверей.

— Гей-гей! — зірвався з місця поручник. — А ти куди?!

— Дуже перепрошую, пане поручнику, мені дуже приємно з вами говорити, але я таки мушу йти додому...

— Додому?! Не так скоро, Бенедіто!.. Сту­пай сюди!.. Ближче!.. Ще ближче!.. Так. Те­пер, дивись сюди: ти, Бенедіто, не вийдеш звідси так довго, поки мені не розкажеш всього, що ти робив у день Сан Жвона. Тут сталися дуже по­гані речі, і я мушу знати, чи ти у них винен, чи ні?

— О, ваша ексцеленціє, — з великою надією в голосі закликав Бенедіто, — я таки справді не винен! Присягаю вам, що я навіть нічого не дога­дувався!..

— Чого ж ти саме не догадувався?

— Не знаю... Я справді нічого не догадував­ся і нічого не знаю!..

— Брехня! — сердито крикнув Шав'єр. — І того, що ти з Арасі носив якісь речі до берега, також не знаєш?!

Бенедіто кинувся цілим тілом з переляку, а на обличчі його виступив жах.

— Я того нікому не розказував! — з розпукою заломив він руки. — Нікому!.. То напевне роз­повіли хлопці, які нас бачили!..

Поручник відразу зрозумів, що Бенедіто кимсь наляканий, і тому не хоче нічого говорити.

— Так, Бенедіто, — почав Шав'єр цілком ла­гідно, — ти мені цього не говорив, і дуже погано робиш, що не хочеш говорити. Скажи, тебе хтось налякав?

Муринчик спустив очі в землю, і вся його по­стать говорила без слів: "Так".

— Ну, чекай же, — сказав поручник, — ми йому задамо! Як він смів тебе лякати? Це тебе Арасі налякав?

— Ні, Арасі мене не лякав...

— А хто ж? Данко?

— Ні, Данко також не лякав.

— Гм… Значить, був ти, Арасі, Данко і ще хтось?

Перед Бенедітом раптом виринуло грізне об­личчя Коарасіаби, і він затулив очі руками. Це насторожило Шав'ера, зродивши в його голові певну догадку.

— Бенедіто, — сказав повільно і виразно, — дивись сюди!.. Спусти руки!.. Дивись на ме­не!.. Тепер відповідай: хто тобі наказав нічого не говорити?

Муринчук вхопився за голову і знову бухнув на землю.

— О, ваша ексцеленціе, — заголосив він, — не питайте мене, бо я цього не можу вам сказати ні­защо!.. І не скажу! Нікому! Ніколи!

— Не скажеш?! — скипів поручник, котро­му вже цей допит надокучив. — То тоді підеш до в'язниці! Замкнуть тебе на великий замок, і сидітимеш! Нікого до тебе не пустять, тебе та­кож нікуди не пустять, і так будеш сидіти до кінця свого життя! Ти думаєш, що ми нічого не знаємо? Ми, хлопче все знаємо, тільки хотіли дізнатися, чи ти будеш говорити правду.

— Справді все знаєте?! — підвівся з землі Бенедіто.

— Так!

Перед очима муринчука знову виринуло страшне Коарасіабине обличчя, і від того поза шкірою розіллявся колючий холод.

— Ой, то тоді я пропав! Пропав!.. Замикайте ж мене мерщій за найбільший замок, але, прошу вас, добре замикайте і нікого до мене не пускайте!.. І, як вас будуть питати, то посвідчіть, що я нічого-нічогісенько нікому не розказував!..

Шав'ер махнув рукою і наказав Бенедіта замк­нути. Хотів лягати спати, але шалений вітер ре­вів такими дикими і пронизливими голосами, що про відпочинок шкода було думати. Через доща­ні стіни почала просочуватися вода і розтікати­ся калюжами по підлозі. Було неприємно і на­віть моторошно.

— Що це діється, хлопці? — спитав він, вихо­дячи до сусідньої кімнати.

— Погано, пане поручнику, — відповіли поліцисти. — Здається, десь перевернуло хату.

— Перевернуло хату?! То чого ж ви сидите? Збирайтеся скоро і підемо подивитися. Може там поміч потрібна...

Тим часом Бенедіто, опинився у в'язничній кімнаті, боязко розглянувся, попробував, чи до­сить міцні ґрати на вікні, чи немає якоїсь непевної, гнилої дошки в стінах, або підлозі, помацав двері, заглянув під ліжко і трохи заспокоївся. Здається, що все було зроблене солідно й не так унеможливлювало втечу в'язня, як несподіваний напад на нього. Бенедіто ж не тільки не думав утікати, але навпаки, після розмови з поручни­ком Шав'ером був навіть радий, що потрапив у таке безпечне місце. Він, хоч не зрадив Коарасіаби і не зламав даної йому присяги, але почу­вав перед ним панічний жах. Бо, чи ж би велів він переконати страшного індіянина, що в розго­лошенні таємниці винен хтось інший, перше, ніж би не впав мертвим? О, Бенедіто напевне не мав би часу виправдуватися! Він би міг умерти тільки від одного погляду старого дикуна, що вмів дивитися так гостро і пронизливо, ніби за­мість очей мав сталеві мечі.

Для більшої певности муринчук ще раз обди­вився своє "сховище", поліз знову під ліж­ко, попіднімав навіть матраци, але нічого підо­зрілого не знайшов. Нафтова лямпа, повішена високо під стелею, коптіла і не разила очей над­то яскравим світлом. Бенедіто вже хотів лягати спати, але щось надумався і загукав через двері:

— Сеньоре, сеньоре!..

У відповідь почулося клацання замка, і двері відхилилися.

— Що тобі, хлопче? — спитав цілком приязно поліцай. — Чого хочеш? .

— Я просив би дати мені якогось кілка, або дошку, — відповів хлопець.

— Навіщо?

— Бо мені здається, що буде ще безпечніше, коли я підіпру двері зсередини, — простодушно пояснив Бенедіто.

Приязний поліцай зрозумів це, як насмішку, і дуже розсердився:

— Я тобі покажу кілка! Ти тільки спробуй ще раз так зажартувати, то я таки принесу доброго кілка на твої плечі!..

І з тими словами поліціянт злісно тріснув две­рима, замикаючи їх знову на замок.

Розгублений від незрозумілої злости вартово­го, Бенедіто зітхнув і пішов до ліжка. Чистий, сухий матрац, напханий кукурудзяною паею[96], манив його, як мрія. І він з насолодою розтяг­нувся на м'якому ліжку, котре видалося йому просто розкішним у порівнянні до тих невигід­них притулків, що їх мав хлопець у попередні ночі. Коли б не буря за стіною і не страх — за­снув би моментально. Але зараз, прислухаючись до гурагану, який щось трощив і змітав на сво­єму шляху, Бенедіто почав думати. З думками приходив страх і родив неясні підозріння. Хлоп­цеві то вчувався в свистах бурі погрозливий ше­піт Коарасіаби, то видавалося, що крізь вікно зазирає знадвору якесь страшне обличчя. Разом з тим насувалося питання: що буде далі? Думка, що знову доведеться стояти перед поручником і відповідати на запитання, гнітила його каме­нем і навівала тоскну нудьгу. Він би вже був навіть радий збрехати щось тому настирливому чоловікові, аби тільки відчепитися від нього, але не знав, як і що треба брехати.

Так лежав Бенедіто досить довго, поки його уваги не привернула розмова двох вартових під дверима. Спочатку поліціянти говорили про бу­рю; що лютувала надворі, потім зійшли на свою тяжку і небезпечну службу, а накінець загово­рили про події, котрими тепер жило ціле Санто Антоніо.

— Як ти думаєш, — спитав один, — чи втеча цих хлопців не має зв'язку з Семипалим і Ри­жою Корвою?

— А що ж?.. Все можливе...

— Не можливе, а напевне! — чомусь загаря­чився другий. — Та це ж ясно, як Божий день! Я переконаний, що той ваґабундо-індіянин десь зустрівся з тими двома...

— А, то могло бути: вони ж мусіли по дорозі приставати до населених пунктів, щоб добути харчів...

— ... зустрівся з тими двома, — тягнув далі свою думку перший поліцист, — і пристав до їхньої компанії.

— А вони його намовили обікрасти...

— Так, Арасі знав, що той чоловік лишив удо­ма великі гроші...

— ... і пішов украв їх...

— Цить, не перебивай! Слухай, що я скажу...

— Та і я ж те саме кажу: накупив усього по­трібного на дорогу...

— ... а цього малого муринчука попросив, щоб поміг йому куплене за вкрадені гроші добро до­нести до човна. Семипалий і Рижа Корва напев­не хлопця добре налякали...

— ... і він тепер боїться признатися, — до­кінчив думку другий поліцист. — Бач, навіть хо­тів зсередини запертися.

— Га-га, видно, що Семипалий і Рижа Корва йому страшніші від в'язниці!..

Бенедіто жадібно ловив кожне слово з розмо­ви і таким чином довідався про зовсім невідомі йому речі: втікши до лісу, він нічого не знав про Рижу Корву і Семипалого, як також і про кра­діжку в Сокола.

А поліціянти, висловивши свої однозгідні дум­ки, почали по черзі оповідати різні правдиві й вимислені пригоди двох видатних злочинців і жалували при тому, що в Бразилії нема закону про смертну кару.

Під впливом цих оповідань і допиту Бенедітові цілу ніч снилися тяжкі сни, що кидали його то в гарячку, то в холодний піт до самого світанку. І тільки, коли крізь ґрати почав продиратися день, хлопець заснув спокійно і твердо.

Збудив його вартовий поліцист, котрий приніс сніданок. Сьорбаючи каву, Бенедіто одночасно прислухався до голосної розмови за дверима і довідався, що з містечка Ґваїра вислано на острів моторові човни і людей, а по обидвох берегах Парани виставлено численні стежі, які мали шу­кати Семипалого і Рижу Корву.

Коли хлопець знову став перед Шав'єром, зро­зумів, що сьогодні йому прийдеться ще гірше, як учора ввечері, бо поручник по недоспаній ночі і всіх невдачах був у особливо лихому гуморі.

— Сідай! — гостро крикнув Бенедітові, роз­кладаючи перед собою чисті аркуші паперу.

Муринчук дуже розгубився від такої, як йому видавалося, надзвичайної чемности і покірно сів на краєчок стільця.

— Як називаєшся? Скільки тобі років? Чим займаєшся? Як називаються твої батьки? — ста­вив одне питання по другому Шав'єр і скоро но­тував відповіді.

Все йшло добре, поки не дійшло до того, що найбільше поручника цікавило. Але, як тільки він торкнувся фатальних подій, почалася вчо­рашня історія: Бенедіто благав, плакав, прися­гався, а то й просто відмовлявся відповідати. Однак, при тому зі страхом і здивованням помі­чав, що з його викрутів Шав'єр складає собі до­сить правдиву картину всього того, що сталося в день Сан Жвона і поволі добирається до прав­ди. Бідний хлопчина з дива не міг вийти, як це "його ексцеленція" вже довідався, що він, Бене­діто, погодився носити пакунки до ріки, що одер­жав від Арасі три крузейри нагороди, що бачив у човні Данка і що пізніше він пішов ловити ри­бу на новий гачок, який купив за зароблені гро­ші. Найгірше в тому було, що ці всі відомості поручник витягнув від самого Бенедіта, хоч той намагався всіма силами не видавати таємниць, скріплених тяжкою клятвою, даною Коарасіабі. Тепер лишилася ще одна головна і особливо небезпечна для Бенедіта справа:

— Кого ти бачив на ріці, коли ловив рибу? — спитав Шав'ер.

Хлопець зіщулився від того питання і закрив очі. Але через те, що перед заплющеними очима моментально ожили сцени з Коарасіабою над рікою, він зараз же відкрив їх і подивився дов­кола, щоб прогнати враження від страшного ви­дива. Думка його напружено працювала, і вся внутрішня увага була скерована на те, як би це знову мимохіть не зрадитися надокучливому і впертому поручникові з найголовнішим.

— Бенедіто, — підніс голос поручник, — не затримуй мене, бо я не маю часу! Кажи, хто тебе так перелякав над рікою, що ти мені ні слова не міг сказати? Ну?..

Бенедіто несподівано повеселів і рішучо ви­палив;

— Бандити!

Шав'ер, приготований до того, що йому прийдеться довго морочитися з хлопцем, був дуже здивований не так змістом відповіди, яку він від­гадував уже раніше, як власне отією рішучістю.

— Так?! — запитав, підозріло поглядаючи на муринчика. — І що ж то були за бандити?

— Семипалий і Рижа Корва, — без вагання відповів Бенедіто.

— Як знаєш, що це були Семипалий і Рижа Корва?

— Бо один мав сім пальців, а другий був ри­жий.

— Гм... Добре. Ну, і як же ти їх побачив? Розказуй.

Бенедіто, вловивши потрібну йому нитку, від­чув себе зовсім упевненим і щасливим, а тому заговорив так, як підказувала йому власна фан­тазія:

— Я собі сидів і ловив рибу, аж тут раптом прибігли Семипалий з Рижою Корвою і напали на мене. Почали мене бити і... і... кричати на мене...

— Що ж вони кричали?

— О, там всякі погані слова...

На цьому фантазія Бенедіта вичерпалася, і він замовк.

— А чого ж вони хотіли від тебе?

— Вони хотіли… хотіли... відібрати у мене новий гачок! — крикнув на кінець Бенедіто у якомусь відчаї.

Всі присутні, в тому числі й Шав'єр, вибухну­ли голосним сміхом, а муринчук тільки здивова­но дивився на них, не знаючи, що могло бути смішного у факті нападу бандитів на новісенький гачок вартости цілих трьох крузейрів.

Пересміявшись, поручник хотів поставити ще якесь питання, але саме в той момент увійшов поліцист і доложив:

— Пане поручнику, два моторових човни ідуть знизу ріки сюди. Здається, когось везуть.

Шав'єр схопився, наказав відвести Бенедіта знову до в'язничної кімнати, а сам поспішив з поліцистом до пристані.

Коли прибули на місце, застали вже великий гурт людей, що в німому схвильованій пригляда­лися, як з човнів зносили Сокола і непритомного Семипалого. Землемір, хоч ще з трудом тримав­ся на ногах, здавалося, мало розумів з того, що бачив довкола, а на запитання Шав'єра тільки махнув рукою і прохрипів:

— Відведіть мене до монастиря...

Двоє чоловіків підхопило його під руки, інші піднесли Семипалого, і сумна процесія поволі посунула до церковного подвір'я. По дорозі по­ручник розпитував, де і при яких обставинах знайдено їх обох, але довідався мало. Найціка­віші відомості відносилися хіба до хатини пескадора[97] Маноела, в котрій виявлено всі знаки смертельної, кривавої боротьби. Але хто і з ким боровся — того прибулі не могли сказати, і поручник вирішив сам поїхати на місце випадку. Та попереду треба було щось довідатися від Со­кола і Семипалого, і з тим, власне, наміром Шав'єр ішов тепер до монастиря.

Однак, і тут завівся: Семипалого відразу за­брали до операційної залі, а Сокіл, побачивши падре Вісенте, заявив:

— Отче, я дуже хворий. Прошу мене десь при­містити і нікого до мене не пускати. Я маю гово­рити з вами, але тільки в чотири очі... Панові поручникові скажіть, що справою мого сина він вже не має потреби цікавитися...

— Пане Іване, — ображено сказав Шав'єр, — ваші слова дуже дивні...

— Лишіть, поручнику, — знову слабо махнув рукою Сокіл. — Я справді не маю сили говори­ти... І, зрештою, мені вже все одно...

Поручник круто обернувся і вийшов геть, а Сокіл, вчепившись за плече священика, поволік­ся до призначеної йому кімнати. Там тяжко опустився на ліжко і заговорив хриплим, ури­ваним голосом:

— Отче, я справді дуже хворий... Гарячка мене палить, і думки плутаються... Чи я ще говорю зрозуміло?

— Так, пане Іване, — поспішив запевнити священик. — Ви говорите цілком зрозуміло. Але... Чи не ліпше вам зараз просто лягти і ні­чим не турбуватися?.. Я піду принесу якісь лі­ки, поки наші лікарі не звільняться. Тоді вони вас оглянуть, як слід.

— Не те, отче, — нетерпеливо покрутив голо­вою Сокіл. — Я вже знаю все...

— Так?!

— Так!.. Данко таки був невинен... Данко загинув... Ох, Боже, як мені тяжко.

Падре Вісенте перехрестився і заговорив з гли­боким зворушенням:

— Що ж зробимо, дорогий пане Іване?.. На все Божа воля...

— Чекайте, чекайте, отче. Я ще хочу ска­зати головне... Не знаю, може, я вмру...

— Ну, чого ж неодмінно вмрете? Ми вас вилі­куємо!..

— Ах, отче, не перебивайте мене!.. Не в тім річ. Річ в тім, що... Боже, як мені тяжко зібра­ти думки!.. Що я хотів сказати?.. Ага, пригадав!.. Перекажіть Коарасіабі, що Данко його не зрадив... і таємниці не видав а за це заплатив життям... Скажіть Коарасіабі, що все ле­жить на місці... Я сам те бачив і, коли тіль­ки не вмру, то зможу те місце йому вказати... Ви мене добре зрозуміли, отче?..

— Добре, добре, — спішно заговорив отець Вісенте. — Але ви, пане Іване, найліпше розби­райтеся. Я вам поможу...

— Отче, — збираючи останки притомности, наполегливо повторив Сокіл, — ви не думайте, що я маячу. Я ще пам'ятаю, що говорю... Ось, тут мій портфель з грішми... Я його знайшов там, де загинув Данко... Але, прошу вас, нікому нічого не кажіть!.. Я мушу шанувати чужу та­ємницю, тим більше, що мій син оборонив її ці­ною власного життя... Ні поліція, ні хто інший не повинні нічого знати, хіба тільки Коарасіаба... Отче, прошу вас, нікому нічого не каза­ти...

По тих словах Сокіл заплющив очі й перехи­лився з ліжка, мало не падаючи на підлогу, а священик стояв над ним цілком розгублений і розглядав з недовір'ям мокрий, пом'ятий порт­фель, туго набитий грішми. Потім схаменувся, сховав портфель і, гукнувши на допомогу людей, заходився коло цілком уже непритомного Соко­ла.

Поручник Шав'єр, очікуючи вислідів операції Семипалого, нервово ходив по монастирському подвір'ї і курив цигарку за цигаркою. Два рази він пробував ще побачитися з Соколом, але за першим разом йому сказали, що землеміра саме купали і готували до ліжка, а за другим разом його таки впустили, щоб він на власні очі пере­конався, що Сокіл є цілком непритомний. А че­рез яких дві години вийшли з операційної залі лікарі у поплямлених кров'ю фартухах і заяви­ли, що, помимо всіх їхніх зусиль і старань, Семипалий ледве, чи прийде до притомности перед смертю і що взагалі години страшного розбійни­ка є почислені. Глибока ножева рана в легенях, велика втрата крови й занесена інфекція, взяті разом, не залишили найменших надій на оду­жання.

Шав'єрові не лишилося нічого іншого, тільки повернутися до Посту Опіки й скінчити допит Бенедіта, увірваний на такому цікавому місці. Часу до відплиття назад моторових човнів було мало, і поручник спішився перед від'їздом на місце слідства видерти бодай якісь відомості, що торкалися всієї справи.

Та цей третій з черги допит муринчука видав­ся найбільш безплідним, дарма, що хлопчина не тільки не впирався, але охоче говорив про свою зустріч з Семипалим і Рижою Корвою. Шав'єрові було важним дізнатися головне: чи знав щось Бенедіто про зв'язок між втечею Данка й Арасі з двома злочинцями, але якраз того він не дізнався. Один раз із відповідей Бенедіта вихо­дило, що зв'язок був, другим разом знову Шав'єр переконувався, що того зв'язку або не могло бу­ти, або Бенедіто про нього нічого не знав.

Злий і невдоволений сидів Шав'єр пізніше у човні, передумуючи все від самого початку.

— Ну, і що ви, поручнику, скажете на цю всю справу? — спитав його сержант поліції з містеч­ка Ґваїри, що їхав з ним разом.

— Що я скажу? — відповів Шав'єр. — Я ска­жу, що це якась чортівська справа! Всі нитки, за які я не вхоплюся, рвуться, неначе хто заворо­жив! Той старий індіянин не хоче нічого говори­ти, а я на нього не можу натиснути, бо він хво­рий. Батько того молодого чужинця, здається, щось довідався, але лежить непритомний. Семипалий також непритомний і в непритомності має вмерти, а цей малий муринчук все плутає й й плутає.

— Ні, чого ж плутає, — не погодився сержант. — Він нічого не плутає. Чи не признався вираз­но до того, що бачив Семипалого і Рижу Корву?

— Признався, признався! — розсердився Шав'єр. — Власне, що мені те його добровільне при­знання зовсім не подобається!..

— Думаєте, що він не сказав усієї правди?

— Думаю, що він взагалі брехав, і ні Семипалого, ні Рижого Корви не бачив.

— От, маєш! А який же йому є сенс у тому, щоб брехати?

— Ага! "Який сенс?" Як би я знав, який сенс, то я б знав уже все. Але, власне, вся штука в тому, що я того сенсу не розумію...

— А по чому міркуєте, що він їх не бачив?

— Та ви ж самі чули, що він не міг докладно навіть їхньої зовнішности описати.

— Так, я на це звернув увагу і скажу навіть більше: він не то що докладного, але взагалі ні­якого уявлення про них не має... Але візьмім справу з іншого боку: чи той Бенедіто щось чу­вав про Семипалого і Рижу Корву давніше?

— Казав, що ні.

— Я чув. Але чи правду казав?

— Цього я ще не знаю... Та найцікавіше в тому всьому одне: чому він і далі боїться самої згадки про Данка й Арасі? Що Семипалого й Ри­жу Корву бачив — говорить сміливо і навіть старається мене переконати, що бачив їх. А, коли справа торкнеться Данка й Арасі, блідне, тря­сеться і все підкреслює, що про них нічого не говорить.

— Та то, може, він дотримує якоїсь присяги?

— Безперечно. Але, крім присяги, є ще щось. Я це вже відчув, тільки не можу до кінця розга­дати.

Так жваво обговорювали справу поручник і сержант, а човен скоро ніс їх вдолину рікою до місця, де розігралася дві ночі перед тим страшна драма...

Що сталося потім

Не зробивши й десяти кроків у цілковитій тем­ноті, Данко наскочив на кущ і мало не видер собі очей. Відскочив убік — і налетів з усього розмаху грудьми на дерево.

"Е, так не можна! — старався сам себе угаму­вати хлопець. — Так з опалу я, замість того, щоб втекти, можу простісенько влізти тому розби­шаці в руки".

І він, пильно розглядаючись та сторожко при­слухаючись, почав поволі віддалятися від хижі, яка навіть через цю густу темінь світила кала­мутним чотирьокутником відчинених дверей.

Данко йшов, чи, вірніше, повз, низько зігнув­шись і випробовуючи наперед кожний ступінь дороги, поки не щезла йому з очей жовтава пля­ма світла з хатини, і тоді з обридженням шпур­нув від себе ніж, що його досі тримав у руці. Хлопець був уже мокрий до останньої нитки, але не нарікав на негоду. Навпаки, був радий бурі й дощеві, які, правда, утруднювали йому втечу, але ще більше утруднювали переслідування. Ліхтарки, що її, на щастя мав у кишені, не сві­тив, бо боявся себе видати, і не так старався ті­кати, як відгадувати, де був Пойзе. Та що можна було почути, коли дощ бив у тисячі бубнів, а вітер свистав, як мільйони зіпсованих сопілок?

Що можна було побачити, коли темінь смолою заливала очі?

І Данко ступав крок за кроком, абсолютно не знаючи, чи він тікає, чи йде назустріч ворогові. Та, — дивна річ! — пригода почала йому видадаватися дуже веселою, попросту захоплюючою, хоч серце, своїм порядком, лізло, як то кажуть, у п'яти. В один момент йому навіть захотілося зустрітися з Пойзе. Отак, як би було біле простирало, — нап'яти на себе, вискочити з-за де­рева і крикнути: "Угу!"... Ох, напевне, тікав би!..

Та ледве Данко вспів собі уявити цю картину, як дослівно в трьох кроках від нього затріщало, і почувся скрегочучий, бляшаний голос-рижого:

— Не ховайся, хлопче, ні!.. Я тебе все одно бачу!..

Данко похолов і просто влип до стовбура якогось грубого дерева, моментально стративши охоту до ризикованих жартів. Мокре волосся заворушилося у нього на голові й стало сторч.

— Чуєш, Данку?! Не тікай, бо буде ще гір­ше!.. — продовжував Пойзе, проходячи попри саме дерево.

Данко з полегшею зітхнув.

— Лови, коли бачиш!.. — подумав. — Лови... А я ось тимчасом вернуся якраз у протилежний бік. Треба би було подивитися, що там той бід­ний Онофре робить... Чи мені тільки причуло­ся, чи він справді кричав: "Тікай, Данку, він женеться за тобою"?.. Ой, здається, то не при­чулося!.. Вернуся! Вернуся, щоб переконати­ся... Він же поранений!..

І хлопець завернув назад.

Буря скидала з небес цілі водоспади, земля тряслася, як великий млин, і Данко нераз аж падав, збитий з ніг дужими штовханцями шале­ного вітру. Натикаючись то на корчі, то на дере­ва, завертав направо і наліво, попадав у ями і взагалі почував себе, як сліпе кошеня. Врешті мусів зупинитися, бо зрозумів, що заблудив і халупи не знайде.

Притулився спиною до якогось дерева і став чекати, поки трохи не втишиться розшаліла сти­хія. Був розбитий і вичерпаний. В шлунку гнів­но бурчало, від холоду його ціпило, а стояння втомлювало більше ніж ходження. Переминаю­чись з ноги на ногу, Данко стояв з годину, але на кінець не витримав. Чомусь знову пригадав собі Семипалого, пригадав окрик, який спочатку прийняв за оману слуху, і з подвійною енергією пустився на розшуки. Не бачив нічого, тільки відчував час-до-часу, як його хльостав по облич­чі вітер мокрими гілляками, або надимав йому на зустріч пружні, дужі вітрила, що їх треба було пробивати грудьми.

Хлопцеві здавалося, що на цей раз він ішов уже добре, і дуже дивувався, не знаходячи хати­ни. Насправді ж він ішов у протилежному на­прямі — на північ — із кожним кроком все далі віддалявся від бажаної мети.

Незабаром помітив, що дощ меншає, і це при­мусило його до більшої обережности. Та, скільки він не приглядався, скільки не прислухався — ніщо не зраджувало близької присутности Пойзе.

Ще по упливі якогось часу Данко зауважив, що вітру вже не чути і що дощ минув. Над гу­щавиною почало прояснюватися небо, і на ньому показався пізній сквашений місяць, перед яким спішно тікали на південь розшарпані хмари, во­лочачи за собою клапті ріденьких хвостів.

Густа стіна рослинности високо обступила хлопця з усіх боків, і за нею він нічого не бачив. Щоб бодай трохи зорієнтуватися в місцевості, мусів насамперед вийти на якусь галявину, чи горбок. І Данко почав завертати ліворуч, в той бік, куди ґрунт підносився вгору. Розрахунок був добрий, і незабаром хлопець вирвався з обій­мів надокучливої гущавини. Він опинився на ви­соких скелях, що замикали собою північну сто­рону глибокої овальної долини, сильно залитої водою. Вершки потоплених кущів і таквари, що підіймалися тут і там з води, свідчили про те, на скільки піднявся її рівень.

Данко догадався, що стоїть над озером Великої Кобри, про яке люди оповідали багато всяких небилиць. Кабоклі вірили, що саме в цих скелях, десь глибоко під землею, живе передпотопова потвора — Велика Кобра, саме ім'я якої викликає жах у всіх диких індіянських племен цілої Бразилії. Оповідали, що та Велика Кобра виходить на полювання раз на сто років вночі, і тоді горе тому, хто її побачить!.. На який саме рік випадало полювання потвори — того ніхто не знав, але, на всякий випадок, ні один кабокльо ніколи не важився підступати близько на­віть серед білого дня до легендарного озера, а не то що полювати в ньому на крокодилів. Див­лячись на спокійне плесо, що в анемічному світлі надщербленого місяця відливало тьмяною міддю, Данко пригадав собі також згадку Коарасіаби про те, що скарби ґваянців криються десь у підземному ході Великої Кобри.

Всі ці думки і спогади миттю перелітали через голову хлопця, а він тим часом з полегшею дихав на повні груди, радий, що нарешті виліз з гуща­вини. Тільки тепер відчув, як гнобило його й томило кількагодинне лаження по диких і мокрих хащах. І хоч як воно було ризиковано в такому положенні, Данко волів залишатися на відкритому місці, ніж знову лізти в чагарник і там про­довжувати сліпу гру з небезпекою.

Стояла глибока тиша, і в ній тим виразніше чулося журкотіння залишених бурею струмків та лунких коротких ударів тяжких краплин, які, спливаючи вниз, розбивалися на листях, або на мокрій землі.

Від скель береги кітловини полого збігали вдолину і сходилися в густому лісі, на віддалі при­близно одного кілометра від того місця, де стояв Данко. Правий берег озера був майже весь від­критий, зате на лівий трохи нижче вже насту­пав ліс і тягнувся аж до протилежного від скель кінця.

Данко постояв трохи, послухав і підійшов до урвистого берега, щоб подивитися у воду. Хотів побачити крокодилів, яких, як казали люди, в озері Великої Кобри водилася маса.

Брр! Яка ж неприємна та вода!.. Хоч і бли­щить і відзеркалює в собі зоряне небо і дозволяє місяцеві стелити на своїй поверхні довгі, тремтливі рушники, але виглядає густою, як смола, і напевне є смертельно-холодною.

— Брр! — здригнувся Данко ще раз, але сто­яв, як загіпнотизований, і все дивився вниз. — Навіть крокодилів не видко. Певне з холоду по­заривалися в намул, або... бояться Великої Кобри. Адже кажуть, що в ту ніч, коли вона ви­ходить на полювання, крокодилі ховаються, бо бояться її так само, як і люди...

Іронізуючи в душі з Великої Кобри і полох­ливих крокодилів, Данко так задумався, що зов­сім не помітив довгов'язої, незграбної фіґури, яка безшелесно, мов тінь, насувалася з-заду на його плечі. І тільки тоді, коли в його карк вп'я­лися шорсткі, ціпкі пальці Жакобової руки, він рванувся всім тілом і дико закричав. Але було вже запізно. Пойзе обернув його до себе і, набли­зивши своє обличчя просто йому до очей, заре­готався, захлинаючись від радости:

— Ги-ги-ги!.. Ги-ги-ги!.. Ги-ги-ги!..

Целюльоїдна дуля, звішена на ланцюжку, від того сміху коливалася і закручувалася то в один, то в другий бік, ніби радіючи разом зі своїм гос­подарем.

— Ги-ги-ги!.. — реготав далі рижий босяк, приглядаючись з неукритою насолодою до пере­кошеного жахом Данкового обличчя.

В тому злорадному реготі було щось таке неса­мовите, що Данко стояв, як спараліжований, як скаменілий, стративши владу не лише над своїми мускулами, але й над думками. Він тільки знав, що тепер почнеться для нього щось безмірно страшне й огидне.

А рижий все сміявся й сміявся, не говорячи ні слова, поки, нарешті, з усієї сили не потряс хлоп­цем, як ганчір'яною лялькою.

Від того струсу заморожена переляком кров зі страшною напругою побігла по жилах Данка і полум'ям ударила в голову. В одній секунді Данко зрозумів усе: пригадав про жар у печі халу­пи, який мав послужити рижому для видобуття таємниці скарбів, про натяки на засоби, якими можна тамувати надто голосні крики, і зрозумів, що оцей страшний злочинець, котрий вдавав ди­вака і дурня, буде напевне ще веселіше гиги­кати, прикладаючи жар до голих ніг своєї жерт­ви. Після усвідомлення того всього у Данка зро­дилася цілком природня реакція: з блискавичною швидкістю і силою, неймовірною для його віку й будови, він раптом обома кулаками вдарив свого ворога в лице. Пойзе рикнув з неспо­діванки й болю і вхопив Данка за руки, зала­муючи їх назад. Але це ще більше роз'юшило хлопця. Він з усієї сили копнув рижого в колін­не яблуко, вкусив за руку, а на довершення сту­сонув у груди власною головою так одчайдушно, що самому з очей посипались вогнені іскри. Пой­зе рикнув ще страшніше і відрухово штовхнув Данка від себе геть. Хлопець заточився і скрик­нув, відчувши, що земля щезла з-під його ніг, а сам він летить вниз.

Глухо бовтнула сонна вода, ліниво розступи­лася її густа поверхня, приймаючи Данкове ті­ло, зімкнулася знову над ним, і — тільки споло­хані хвилі побігли далеко по озері, а під скелями сердито хлюпнуло раз, другий, третій...

— Крокодили!.. Крокодили!.. — кричав у ду­ші Данко, відчуваючи, що ціпеніє від холодного купелю та жаху, і почав розпучливо вибиватися на поверхню.

Йому здавалося, що то не колючий холод, а огидні пащеки впиваються зубами в його тіло; що то не намокла одежа, а голодні крокодили тягнуть його на дно і ось-ось почнуть дерти на шматки...

Однак, скоро випірнув з-під води і жадібно увібрав у легені кілька великих ковтків свіжо­го повітря. Порскав і спльовував, а думка його в той самий час гарячково працювала.

— Що тепер? Куди тепер? Тут — високі ске­лі, не вилізу... Приплисти в один, чи в другий бік, де берег похиліший, і знову попасти в руки Пойзе?.. Ні!.. Попливу просто в протилежну сторону... Крокодили?.. Ах, все одно: і тут, і там, і скрізь є крокодили... Матінко Божа, ря­туй!.. Мамусю рідна! Казала перед смертю, що чуватимеш наді мною в найтяжчі моменти мого життя... Поможи мені тепер!..

Так думав і молився Данко, а водночас плив уже геть від скель, рішучо розсікаючи воду. На­тикався на верховіття потопленої гущавини, ра­нив руки й лице, обривав одежу, але плив усе далі у вибраному напрямі. Мокра одежа в'їдала­ся в тіло, перешкоджаючи кожному помахові рук, чоботи, немов залізні тягарі, привішені до ніг, тягнули його на дно, серце било все тяжче, віддих перехоплювало.

Нарешті, перепливши вже більшу половину дороги, Данко відчув, що, коли не відпочине, то пірне на дно. На своє щастя, побачив поблизу плаваюче сухе депево, яке вода підібрала оче­видно з берега і винесла тепер на середину озера. Хлопець кинувся в його бік і незабаром уже вчепився за грубий стовбур. Тепер щойно мав можливість передихнути і розглянутися довкола та подумати над тим, що робить його пересліду­вач.

З цієї віддалі скелі виднілися, як на долоні, і Данко немало здивувався, коли побачив, що Пойзе чомусь плазує по землі, марно стараючись стати на ноги. Він уже забув про сильний сту­сан головою, котрого дав рижому під груди, а тому й не знав, що власне від того стусана Пойзе й досі зіпає та стогне, качаючись по голих скелях. Кожна спроба набрати трохи повітря в гру­ди кінчалася тим, що розбійник охав крізь стис­нуті зуби і мало не вмлівав від браку вільного віддиху.

Та ось, нарешті, Данко побачив, що Пойзе таки встав і, хитаючись, як п'яний, обернувся в сто­рону озера. В місячному світлі було видно, як видобув пістоля і почав цілити в Данка. Хлопець моментально хлюпнув у воду по другий бік де­рева і сховав голову за його грубий стовбур. Зробив це вчасно, бо зараз же блиснув вогонь і кілька куль плюмкнули поруч у воду.

Становище Данка стало тепер ще більше не­безпечне: крім дерева, за яким сховався, побли­зу не було ніякого укриття — тільки саме рівне, блискуче плесо води. Місяць стояв за плечима Рижої Корви, і послужливо освітлював йому на­мічену ціль. Окрім того, Данко пригадав собі знову крокодилів, котрих, правда, досі, на ща­стя, не стрінув, але котрих міг стрінути кожної хвилини, і знову почав гаряче молитися, бла­гаючи у всіх Небесних Сил рятунку.

А Пойзе, вичекавши хвилинку, приступив ще крок ближче до краю скелі і знову почав ціли­тися. І в той момент, коли Данко вже знову хотів занурити голову у воду під прикриття стовбура, погляд його прикипів до дивної появи: з гуща­вини за плечима Рижої Корви виїхав на освітле­ну місяцем галявину дивний верхівець. Данко присягнув би, що він їхав верхи на анті і був цілком подібним до мітичного приятеля всіх по­дорожуючих і невблаганого ворога пройдисві­тів — Макашери[98]. Півлюдина — півмавпа з довгою бородою і з тілом, порослим густою шер­стю, він сидів охляп[99] на анті, тримаючись за її вуха. Штовхаючи п'ятами анту під боки, Макашера нечутно під'їхав до Пойзе, зсунувся одним боком до землі, і саме тоді, коли той натискав язичка — спритним рухом вибив йому з-під ноги камінь. Пойзе, немов підкошений, стратив рівновагу і з усього розмаху полетів у воду, мелькнувши у повітрі своїми довгими ногами, а Макашера тихенько засміявся, притиснув боки анти п'ятами і щез у гущавині.

Все це скоїлося протягом однієї секунди, і Дан­ко не знав, чи це була дійсність, чи витвір його власної, розбурханої нервами уяви.

Та, дійсність, чи фантазія, Макашера, чи при­вид — не було часу думати. Пойзе впав в озеро, Пойзе тепер, хоче, чи ні, буде плисти за Данком, і Данко мусить утікати!

Хлопець відштовхнувся від свого тимчасового порятунку і поплив далі. Не оглядався, не зупи­нявся, тільки міряв очима віддаль від берега і питав сам себе: чи вистане у нього сил ту від­даль подолати?

Несподівано напоровся на густе забороло слизького баговиння, що відразу облипло все його тіло, і зупинився. Під ногами знайшов хит­ку опору з затоплених корчів і, балансуючи на ній, почав скидати з себе мокрі, огидні тенета. При тому оглянувся назад і занімів з дива: десь з-під споду скель, видно, з глибокої печери, про­бивалося фосфоричне зелене світло такої по­тужности, ніби хтось засвітив під водою сильні прожектори. Вода набрала золотисто-зеленого кольору і стала прозорою, як кришталь. Заря­біли в її глибині густі хащі затопленої рослин­ности, затремтіли, чудно заламуючись, рівні тростини таквари, а тіло Пойзе рухами і будовою стало цілком подібне до жаби, зробленої з чорної ґуми.

Данко дивився, як загіпнотизований, не зна­ючи, чи це тільки сон, чи божевілля? Але це не був ні сон, ні божевілля. Над схвильованим во­дяним плесом виринула помалу величезна, як два стулених між собою щити, гадюча голова, по обох боках якої горіли страшні зелені очі, завбільшки автомобільних фар. Голова повільно обернулася туди й сюди, поки довгий сніп світла з її ока не попав на те місце, де бовталась з усіх сил незграбна жаб'яча фіґура Пойзе, і тоді зупинилася.

— Велика Кобра!!! Велика Кобра!!! Рятуй­те!!! — розтяв тишу несамовитий крик Пойзе.

У відповідь на цей крик потвора ледве поміт­но здригнулася і посунула наперед, несучи гор­до по-лебединому зігнуту шию. Наблизившись до Пойзе, вона зупинилася ще раз і поглянула на безпомічну людську істоту, що борсалась на воді й призивала на допомогу. Потім пружним, пов­ним своєрідної грації жестом, ліниво схилилася і роззявила пащеку...

— Ой!!! У-а-а-й!!! Б-р-р!!! — завив Пойзе таким голосом, яким може кричати тільки раз у своєму житті людина — в годину наглої і страш­ної смерти. — О-о-х!..

На місяць в цю секунду насунула невеличка, але густа хмарка, і розгра кривавої драми скін­чилася в темноті...

Концентричні хвилі сполоханої води побігли скоро-скоро довкола, досягли Данка і штовхнули його в груди. Хлопець від того опритомнів і ки­нувся тікати. Жах погнав його з такою силою, якої він сам у собі ніколи не сподівався. Гріб ру­ками і бив ногами, як божевільний, мертвіючи від самої думки — піти слідами Рижої Корви.

— Господи, не допусти!.. Пречиста Діво, зглянься, оборони!.. —— молився він уголос і бився далі з водою, перемагаючи простір, що ді­лив його від спасенного берега.

Тут помітив, що напереріз йому з права на лі­во пропливає кілька крокодилів, але на цей раз не злякався їх. Рівно ж і крокодилі не спокуси­лися легкою можливістю поживи, а спішили геть, у той напрям, де над водою підносилися кущі таквари. Видно, страх перед Великою Коброю у них був не менший, як у Данка, і по­збавляв їх апетиту.

Врешті, Данко досяг мети. Він вчепився рука­ми за траву, а під ногами відчув ґрунт. Щоб ви­лізти на стрімкий берег, треба було зробити ще кілька зусиль. Але хлопець не міг уже напру­жити ні одного мускула, таким почував себе втомленим і розбитим. Радий, що спасся, він сто­яв, тяжко дихаючи, по груди у воді й дивився на озеро.

Велика Кобра, очевидно, не наситила голоду одним Пойзе, а тому продовжувала полювання. Звиваючи й розвиваючи кільця свого велитенського тіла, вона то поринала на дно, то підноси­ла над поверхнею води страшну голову, і тоді видно було, як у її пащеці конвульсійно корчи­лися крокодили. Від того полювання в озері зчинилася справжня буря. Хвилі розходилися аж до берегів, відштовхувалися від них, верталися на­зад, зударялися по дорозі зі стрічними хвилями, вирували, сердився, ніби хотіли зовсім виплеснутися і втекти з тісної кітловини.

А Велика Кобра розкошувала. Коли її голова поринала у глибінь, скаламучена вода набирала брудно-кров'яної фарби. Коли ж фосфорично-зелені фари тих її очей з'являлися над поверх­нею озера — в них блідло світло немічного міся­ця.

Ледве перемагаючи себе, Данко почав дертися по слизькому березі вгору. Але разом зі силою він стратив і спритність, а тому руки, його по­стійно зривалися з усього, за що чіплявся, а но­ги по розмоклому під водою ґрунті зісковзувалися вниз. І в цю хвилину хлопцеві ніяк не мог­ла прийти до голови проста думка — проплисти всього кілька кроків далі, де був похиліший бе­рег і де можна було без труду вийти на сушу. Мозок його не працював зовсім, і Данко, залишаючись далі на місці, виснажувався від упер­того і безуспішного дряпання нагору. Одубілі від холоду і втоми пальці стали зовсім неслухня­ні, руки і ноги отяжіли, як поперебивані, і, чим більше Данко старався, тим гіршою ставала спра­ва. Він напевне так би і загинув, не осягнувши мети, коли б не сталося щось зовсім несподіване: земля у нього під ногами провалилася, а вода зі страшною силою потягла його в спід. Не зда­ючи собі справи з того, що робить, Данко інстинктовно вхопився за якийсь колючий кущ, та, щоб затриматися, у нього не вистачило сили. Потужний водяний вир уже вхопив його у свої обійми і потаскав зі собою.

Данко захлинався. Його кидало у всі боки, бо­ляче вдаряло об якісь тверді предмети, обдряпу­вало об якісь коріння й гілляки, що плили разом з ним, і несло кудись у безвісті.

Спочатку хлопець пробував ще опертися, та потім зрозумів, що його нічого вже не врятує, і все йому раптом стало байдуже. Відчув ще тільки, як його тіло стало впоперек потоку, а потім, ніби перевалившись через високий поріг, впало вниз.

— Оце й кінець! — у спів подумати апатично, чекаючи смерти.

Кінець Семипалого

Зближалася північ. Все довкола вже спало першим глибоким сном, і тільки в трьох вікнах монастирськогб будинку жовтіло слабеньке світ­ло нафтових лямп.

Один лікар пішов відпочивати. Другий дижурив коло Сокола і Коарасіаби, приміщених в су­міжних келіях правого кінця довгого коридору. А в лівому кінці коридору, в невеличкій кімнаті, наповненій тяжким духом наркози й ліків, сидів над умираючим Семипалим падре Вісенте. Свя­щеник тихенько шептав молитви і час-до-часу вставав, щоб обтерти вогкою серветкою палаюче чоло, або скропити пошерхлі від гарячки уста розбійника, який тяжко стогнав і непритомно кидався на ліжку.

— Пити!.. — цілком несподівано й виразно прошепотів Семипалий.

Отець Вісенте схопився, підкрутив більший вогонь, налив до склянки води, відрахував туди якісь краплі і, обережно піднісши голову хворо­го, подав йому пити. Семипалий з видимою насо­лодою висмоктав склянку до дна і знеможено відкинувся на подушку.

— Хто коло мене є? — спитав тихо.

— Коло тебе є священик, сину...

Повіки Семипалого здригнулися і широко розплющилися, відслонивши цілком притомні очі. Уважний погляд його перебіг по незнайомій кім­наті й зупинився на отцеві Вісенте.

— Де я? — знову спитав розбійник.

— Ти в монастирі святого Антонія, сину.

— Святого Антонія... Санто Антоніо... — забурмотів Семипалий і приплющив очі, стара­ючись щось пригадати.

Потім відвернув голову до стіни і гірко зітх­нув:

— Це все неправда! — сказав у глибокому переконанні.

— Що неправда? — схилився над ним здиво­ваний священик.

— Я знаю, що довкола мене корчі і що я лежу на землі... Це все мені видається... Але — хай... Так ліпше... Так набагато ліпше...

— Ні, ні, сину, тобі не видається! — поспішив запевнити отець Вісенте, знову обтираючи хво­рому вогкою серветкою чого. — Ти справді зна­ходишся під опікою священика в монастирі свя­того Антонія. Подивись краще, переконайся!..

Семипалий з якимсь острахом повернувся об­личчям до священика, тремтячими пальцями на­мацав його руку і судорожно вчепився за неї.

— І ви вже не втечете від мене? — спитав з недовір'ям. — Не сховаєтеся знову за корчі, як перед тим?

— Заспокойся, сину. Я не думаю ні тікати, ні ховатися. Ти напевне маячив, і тобі це все вви­жалося.

Хворий притулив руку священика до своїх уст і розридався, як мала дитина.

— Сину, — повторив, глибоко потрясений, — сину!.. Яке ж безмежно дороге для мене це сло­во, і як я вже давно-давно його не чув!.. Чи дій­сно Господь удостоїв мене, негідного, такої лас­ки, щоб я ще раз почув слово "сину"?!

— Чому ж ні? Господь на кожному кроці кли­че нас своїми дітьми і остерігає нас, і просить. Тільки ми, грішні, часто затикаємо вуха і не хо­чемо його чути...

— Правда, отче, правда!.. Я перший до таких належу... І, знаєте, хто мене примусив відкри­ти вуха для голосу Господнього?.. Данко!.. Ви знаєте Данка?.. Він же з Санто Атоніо...

Отець Вісенте при згадці про Данка в першій хвилині так розгубився, що не міг відповісти ні­чого.

— Данко? — вимовив врешті. — Звідки ж ти знаєш Данка?..

— А де він тепер?

Отець Вісенте вважав за необхідне скрити пе­ред схвильованим хворим ті відомості, що мав про хлопця від Сокола, і тільки зітхнув:

— Його зараз шукають на острові... А ти з ним бачився?..

Семипалий зі стогоном почав кидатися по ліж­ку, роблячи безуспішні спроби підвестися.

— То, значить, його не знайшли?.. То, зна­чить, моє сумління обтяжиться ще одним смерт­ним гріхом?.. Боже, Боже, це ж я винен у його загибелі!..

— Сину мій, — строго наказав священик, — лежи тихо і не витрачай сили! Її в тебе вже ба­гато не залишилося, а вона тобі ще потрібна. Можеш мені щось оповісти про Данка?

— Так, отче, можу і мушу оповісти!.. Поліції того не сказав би, але вам скажу...

— Кажи. Можеш бути певний за тайну спові­ді.

— Сповіді?.. Ах, ні!.. Це ще не сповідь... Це — тільки таємниця, котра мусить дійти туди, куди потрібно... Я знаю, що Данка підозрівають у крадіжці батькових грошей... А той ста­рий індіянин... Дід Арасі, так?..

— Коарасіаба?

— Не знаю... Дід Арасі думає, що Данко йо­го зрадив... Думає так, чи ні?..

— Здається...

— Ну, от... А це не так... Скажіть, отче Данковому батькові і тому старому індіянинові, що це не так... Я знаю всю правду...

І Семипалий, задихаючись від поспіху, хви­лювання та болю, почав оповідати все, що ста­лося від несподіваної зустрічі в печері Ітакватії аж до того моменту, коли він, обезсилений упливом крови, стратив притомність на острові Ґваїра. Тільки під кінець спитав:

— Отче, чи на острові є Велика Кобра?

— Не знаю, сину, — ледве відповів священик, тяжко пригнічений тим всім, що чув. — Щось таке люди говорять...

— Значить, правда. Я ж на власні очі бачив дивне світло, хоч був далеко... Я ще тоді все розумів, коли Жакоб кричав: "Велика Кобра! Рятунку!"

Груди умираючого високо підносилися, з них виривався тяжкий хрип, а за хвилинку Семипалий, ніби здавлений за горло, захарчав, замкнув очі і затих.

— Докторе, докторе!.. — гукнув отець Вісенте, відчинивши двері в коридор. — Сюди, ско­ро!..

В коридорі почулися спішні кроки, і в кімна­ту вбіг лікар.

— Що тут у вас, отче?

— Ось, дивіться: щойно говорив зі мною, а тут раптом...

Лікар взяв Семипалого за пульс і значучо по­хитав головою.

— Камфору! — наказав, коротко.

І, поки священик приготовляв впорскувач, го­ворив далі:

— Ще яка година — і кінець!.. Дивно навіть, що він опритомнів... Але і це трапляється... Ну, що ж?.. Впорснемо ще камфору, щоб про­довжити життя на кілька хвилин... А взагалі, тут уже лікар непотрібний. Тут потрібний свя­щеник... Бо я тіла вже не вратую, але душу ви можете врятувати і в останню хвилину… Так то, отче!.. Ваша робота є далеко більше вдячною, як моя...

Священик мовчки помагав лікареві, а на об­личчі у нього лежала тінь глибокого смутку й тривоги.

— Як тамтих двоє? — спитав, коли лікар, сів­ши на ліжко, знову взяв Семипалого за пульс.

— Старий поза небезпекою. Пан Іван має тяж­ке запалення легенів, а на додачу — тяжке нер­вове потрясення. З ним буде ще багато клопоту. Та, думаю, що він справиться: має сильний орга­нізм. У Семипалого знову здригнулися повіки, а по­тім відкрилися очі. Він здивовано подивився на лікаря і спитав:

— Тут не було священика?

— Я тут, сину мій, — схилився над ним падре Вісенте так, щоб хворий міг його бачити.

— А... А цей пан чого хоче?

— Це — лікар. Він прийшов тобі допомогти.

Семипалий покрутив головою:

— Не треба... Хай вийде…

— Я вже йду, чоловіче, — підвівся з ліжка доктор. — Не буду тобі перешкоджати. Тільки ти наперед ще вип'єш трохи ліків. Отче, дайте йому... Знаєте?..

— Так, докторе.

— І, коли що до чого — кличте...

— Так, докторе...

Причинивши за лікарем двері, отець Вісенте подав хворому ліки і обтер його холодіюче чоло.

— Отче, — тихенько попросив Семипалий, — візьміть мене за руку... Так... О, мені тепер так добре!.. Знаєте, тоді, коли я відчув набли­ження смерти, то тільки одного просив у Госпо­да Бога — зустрітися зі священиком бодай ще на одну хвилину... Страшно вмирати без сповіди великому грішнику, ох, як страшно!.. Але Господь напевне не схотів мене слухати... То моя мати випросила за мене... Я чую її присут­ність…

— Грішиш знову, сину мій, бо виявляєш не­довір'я до безмежности Божого милосердя.

— Ні, я тепер вірю... Тепер бачу, що і для таких великих грішників, як я, у Господа при­готована дорога для спасіння душі... Тільки чим же я доведу глибину своєї віри і любови до Нього?.. Я ж вмираю... Знаю це напевне...

— Господові не треба більших доказів, як щи­рого розкаяння і жалю за всі свої гріхи. А ти це можеш зробити у святій сповіді.

— Так, так, отче!.. Висповідайте мене, гріш­ного, недостойного...

— О, сину, бачу, що розкаяння твоє щире, а це — найбільша ласка, яку ти міг виблагати у Спасителя. Заспокійся ж, збери свої думки і по­чинай во ім'я Отця і Сина і Святого Духа...

Священик перехрестив умираючого і схилив­ся до його уст.

— Я буду помагати тобі, сину, — сказав, — щоб тобі було легше. Коли ти останній раз спо­відався?

— Давно, отче, дуже давно... Було мені тоді ще тринадцять років, і тоді ще жила моя ма­ти...

— Чому ж не користав з тієї ласки, що її дав нам Спаситель ціною Своєї святої крови?

— Бо я був великим і нерозкаяним грішни­ком, отче. Грішив тяжко і не хотів звертати зі злочинної дороги.

— І ти ніколи не жалів за своїми грішними вчинками?

— Жалів. Бог мені свідком, що нераз жалів гірко. Але злоба до людей була більша від жа­лю, і вона перемагала мене.

— Гріх то, сину, великий, бо не злобу приніс зі собою Спаситель світу, а любов до людей... Чому ж ти так озлобився?

— За кривду. За свою і своєї матері кривду...

— Чи мати веліла тобі мститися за себе?

— Мати? Ні... Вона була безмежно добра, моя мати. Вона не вміла ні мститися, ні ненави­діти... Вона любила всіх... І тому мене так бо­ліло серце за неї, тому я ступив на дорогу грі­ха, щоб помститися за неї...

— Не приніс ти тим, сину, приємности для ду­ші твоєї матері, лиш жаль великий. Зате тепер напевне душа твоєї матері радіє твоїм навернен­ням. Кажи далі...

Семипалий подумав трохи, гамуючи себе, і почав:

— Я, отче, не знав батька... Він покинув ма­му ще перед тим, як я прийшов на світ... Він був білий, а моя мати — муринка. Я носив пріз­вище своєї матері...

Відколи я себе пам'ятав, мати все ходила пра­ти білизну до багатих домів і з того утримувала себе й мене. Вона хотіла посилати мене до шкіл, щоб я вивчився і не був останнім серед людей. Та, ледве я скінчив початкову школу, — як моя бідна мама захворіла і злягла. Довелося мені по­кинути науку і йти до праці. Небагато міг заро­бити одинадцятирічний хлопець, розносячи зі склепу пакунки, але добрі люди не забували бідної муринки і багато нам помагали...

Так тривало майже два роки...

Нарешті, коли мама відчула наближення своєї смертної години, вона покликала мене до себе, назвала ім'я мого батька і звеліла мені знайти його та просити, щоб поміг мені стати на ноги...

Я не хотів її спочатку слухати, не міг повіри­ти, що вона може вмерти... Не уявляв собі, що буду робити без неї, бо любив її страшенно...

Семипалий проковтнув спазму і замовк, а з його очей скотилися дві великі сльози і впали на подушку. Заспокоївшись трохи, він продов­жував:

— А, однак, мама таки померла... Мені тоді ледве минуло тринадцять років, і я почував се­бе дуже нещасним і одиноким у світі...

Поховавши маму, я вирушив у світ шукати батька. Не знав, де він, не знав, чим займаєть­ся, знав тільки саме його ім'я... Три роки шу­кав його, розпитував і мандрував з однієї око­лиці в другу. Нераз був голодний і спав під пар­канами, або при дорозі, нераз жебрав, нераз і вкрав, коли не міг ні заробити, ні випросити на харчі. Всяко бувало... Але за тих три роки я так вспів привикнути душею до незнаного бать­ка, так полюбити його, як і померлу маму. Коли на мене находив відчай — я проганяв його на­дією на скору зустріч з татом, коли мені було холодно — я грів себе любов'ю до нього, коли я схиляв голову, на твердий камінь — уявляв со­бі, що це — батькові груди, і від того камінь ставав теплішим і м'ягшим...

По трьох роках блукань і поневірянь я врешті допитався про нього і довідався, що мій батько — великий багатир і має плянтації кави в естаді Сан Павло. І я з божевільною радістю в серці пішов... Ні, не пішов, — я летів до нього!..

Але всі мої надії розсипалися в порох, коли я побачив перед собою відгодованого, гарно вбра­ного пана, що дивився на мене вороже й гордо, а моя глибока любов змінилася в смертельну ненависть, коли він зневажив поганим словом па­м'ять померлої матері, а мені тикнув у руки сто крузейрів і вигнав геть. При тому пригрозив, що, коли я ще раз з'явлюся йому на очі — уб'є мене...

Він мав другу білу жінку і четверо випеще­них, одягнених, як ляльки, дітей...

Я кинув тоді йому тих сто крузейрів в облич­чя і присягнувся, що ми ще зустрінемось...

За кілька місяців я вернувся знову, але вже не сам: зі мною була ціла банда розбійників. Ми пограбували і спалили дім, вбили кількох лю­дей, але плянтаціям не зробили нічого. І через рік мій батько знову мав ще кращий будинок...

Я навмисне не спішив, чекаючи поки будинок буде скінчений. Та коли вже відбулося гучне новосілля, а всі почали забувати про перше не­щастя — напав удруге... Цей другий напад був ще страшніший і приніс ще більші страти, бо я вже був досвідченим грабіжником і мав з собою кільканадцять спритних товаришів, готових на все...

П'ять років я переслідував свого батька, але якось так складалося, що він завжди виходив цілий, а я попадав до в'язниці і ставав все гір­шим. І скільки разів нас не випитували, чому я маю ненависть до того багатого фазендейра[100] — ні батько, ні я в тому не признавалися: ми стидалися один одного...

Аж по кільканадцятьох роках, сидячи за чер­говий напад на якогось мільйонера у в'язниці, несподівано зустрівся я там зі своїм братом. Ви­явилося, що він сидить також за злодійство, хоч ніколи не мав потреби красти.

Я, звичайно, не признався йому, що ми — діти одного батька, але відтоді залишив думку про дальшу помсту: Бог сам покарав безсовісну лю­дину тим, що і другий син став злодієм...

Та вернутися до чесного життя я вже не хо­тів. Серед чесних людей я все був би тільки предметом зневаги і призирства, в той час, коли серед злодіїв я був шанованою і визначною осо­бою...

Тяжка й довга була сповідь Семипалого, так що падре Вісенте мусів кілька разів його зупи­няти для відпочинку і давати по трошки пити. І розбійник, напившись та відпочивши, продов­жував далі. Факти й події на диво живо й ви­разно виступали в його пам'яті, і він викладав їх зв'язно та об'єктивно, немов читав книгу з власного життя. В міру того, як скидав з себе одне по одному тяжкі признання, почував себе краще не лише морально, а й фізично, і лице його розпогоджувалось, приймаючи зовсім інші риси. Чорні глибокі очі, що досі знали лише блиск гніву й злорадної втіхи, тепер розширились, і зм'якли у виразі, випромінюючи глибоке, ніжне тепло. Грізні зморшки чола розгладились, а на їхнє місце лягла печать неземного уже спо­кою.

Натомість отець Вісенте сидів подавлений чис­ленністю і тягарем тих гріхів, від яких звільняв­ся тепер недавній злочинець.

Нарешті, Семипалий замовк.

— Це все? — спитав священик.

— Напевне, ні... Тяжко мені все пригадати. Але все, що пам'ятав — сказав. Хай Бог про­стить, коли щось призабув...

— Чи каєшся в гріхах своїх, сину?

— Каюся, отче. Каюся і болію ними... Коли б міг направити все зроблене мною зло — з насо­лодою прийняв би за нього яку завгодно тяжку покуту...

— А що зробив би, коли б Бог урятував тобі життя?

— Досидів би його з покорою у в'язниці.

— Не спокусило б тебе знову минуле?

Семипалий здригнувся.

— Ні, отче! — сказав твердо. — Від того мо­менту, коли Данко пригадав мені про мою матір, я відчув себе цілком новою людиною. Світ і життя показалися мені у зовсім іншому світлі. І я тоді злякався сам себе і свого минулого. Я часто веселився в товаристві своїх товаришів і радів, коли мав багато грошей. Але я ніколи не був щасливим від того моменту, коли попав у полон гріха. Справжню радість я знав лише в дитинстві, при моїй матусі, і оце знову скоштував її тепер у цій сповіді. Я щасливий тепер, от­че, такий щасливий, ніби наново знайшов свою душу…

— Так воно й є, сину: ти справді знайшов свою загублену душу. Радій же своїм обновлен­ням, бо й Господь веселиться в цю хвилину, приймаючи блудного сина...

Священик перехрестив Семипалого і почав чи­тати молитву відпущення.

Коли скінчив її і поглянув на хворого, поба­чив, що той дивиться пильно і радісно на двері, а руками водночас збирає щось невидиме з коца, яким був накритий.

— Онофре, — покликав його тихенько, — Онофре...

Але Онофре не чув. Він і далі поводив пальця­ми по коці, а очі його почали прикриватися кала­мутною паволокою.

— Докторе, — крикнув знову священик у ко­ридор. — Докторе!..

Доктор вбіг негайно і, тільки глянув на Семи­палого, відразу зрозумів усе. Однак, ще підійшов до нього, взяв за руку, подивився в очі.

— Все, отче... — сказав тихо й урочисто.

— Може, дати ще раз камфору?

— Безцільно, отче. Він уже не належить до світу, де медицина має якусь силу...

Справді, Онофре уже переходив у інший світ. Він дивився широко відкритими, каламутними очима і бачив щось таке, чого не бачили ні лікар, ні отець Вісенте.

— Ти прийшла по мене, матусю?.. — шептав тихесенько, ледве ворушачи устами. — Твій Онофре дуже скучив за тобою... Твій син дуже скучив за тобою... Твій син дуже втомився і не може більше ходити... Візьми мене за руку, матусю, поможи мені... Добре... О, тепер мені дуже добре!.. Я такий щас...

Другої половини слова він уже не вимовив. Голова його опала, а тіло стало конвульсійно трі­потати.

Двері відкрилися, і на порозі стали другий лі­кар і сотрудник отця Вісенте.

— Прийшла зміна, — бадьоро сказав другий лі­кар. — Можете йти...

І не скінчив.

— Маслосвятіє![101] — перейняв на себе команду падре Вісенте, звертаючись до свого сотрудника.

Лікарі тихо вийшли і вже в коридорі щось на­раджувалися, очевидно, про двох інших хворих. А священики заходились коло розкаяного гріш­ника, готуючи його в дорогу вічности.

Аґонія тривала вже недовго, так що після маслосвятія покійного відразу перенесли до кап­лиці.

І коли тільки поблагословилося на світ, з монастирської дзвінниці поплили сумні звуки зау­покійних дзвонів, звістуючи, що великий і страшний розбійник Онофре-Семипалий скінчив своє грішне земне існування і з жалем за свої гріхи став на суд Всевишнього.

Хід Великої Кобри

Коли б Данко міг щось відчувати, він би поду­мав, що попав у якийсь кошмар. Але вся річ бу­ла власне в тому, що він цілковито стратив здіб­ність щось відчувати і розуміти. Для нього не існувало ні темені, ні холоду, ні болю, ні страху, ні надій, ні бажань — нічого. А, однак, він не був ні мертвим, ні навіть непритомним, бо десь в надрах його єства жевріла крихітна іскорка не­спокою. І це було все, що лучило хлопця з жит­тям. Знаходиться в такій стадії, коли існування стоїть на вістрю і може розплистися непомітно у вічності, як розпливається в проміннях сонця ранковий туман.

До цього нашому юному героєві бракувало ду­же мало. Його тіло було знечулене, свідомість — спараліжована, а холод води з кожною хвилиною все глибше просякав у надра виснаженого орга­нізму і обривав нитку за ниткою зв'язки між ду­шею й тілом.

Струм води, що ллявся далі згори, падав на його правий бік, коли був слабший; коли під на­тиском сильнішав — перебігав через тіло і падав на ліву сторону, щоб за хвилину знову вернутися направо і по дорозі ще раз пройтися по всьому тілі. Але Данко не помічав того і лежав нерухомо, як і камінь, на якому розпростерлося його безвладне тіло.

Та ось якась досить велика риба, захоплена потужним виром води, впала йому просто на об­личчя, тріпнулася з переляку і вдарила його сво­їм пружним, лоскотливим хвостом по очах. Цей тріпотливий живий дотик справив на оціпенілого хлопця враження електричного струму і відразу вернув його до життя. Він кинувся точнісенько так, як і риба, і, перше, ніж успів щось зрозумі­ти, сів. Свідомість, вирвана з кайданів приголом­шення, запрацювала, і аж тепер він перелякав­ся.

— Боже! — гукнув на весь голос. — Що ж це зі мною? Де я?

Він з жахом розплющував очі в цілковиту те­мінь, але не бачив нічого, тільки чув, що на ньо­го ллється згори вода і рокоче, спливаючи кудись вниз біля його ніг.

Нагадав про електричну ліхтарку і почав ви­добувати її закляклими пальцями з глибокої, злиплої від мокроти кишені. Добув.

— Господи, чи ж світить?..

Від хвилювання ледве намацав ґудзичок, при­тиснув його — і радісно зітхнув: ліхтарка світи­ла.

Та, ледве повівши нею коло своїх ніг, Данко скрикнув і мало не впустив лямпки з рук. Був це не так крик переляку, як великого здивован­ня, бо ж мерців Данко не боявся, тим більше не боявся костей. А те, що він побачив, було власне кістяком людини, розпростертої хрестом ницьма на великій камінній плиті. Кістяк лежав перед також камінним тетраподом[102], на якому стояло срібне Розп'яття, два свічники і розкрите єван­геліє, густо припале порохом.

Схилившись над кістяком і присвічуючи собі ліхтаркою, Данко переконався, що бачить перед собою тлінні останки священика єзуїтського ор­дену, якого смерть застала в глибокій молитві. Пізнав це по залишках одежі, що де-не-де зали­шилася, по зовсім добре збережених сандаліях і по вервичці, котра лежала біля пучок лівої руки.

— Упокой, Боже, душу раба твоєго!.. — перехристився Данко. — Що ж закинуло в це підзе­мелля священика?

Відповідь на своє питання хлопець знайшов, коли пильніше роздивився довкола. Він побачив, що знаходиться у великій печері, стіни й скле­піння якої творила суцільна маса якоїсь твердої гірської породи. Її нутро, нерівне й вкрите чис­ленними виступами та зморшками, видавалося заразом старанно виполіруваним, бо виблиску­вало і мінилося при кожному дотику світла. До­лівка, вкрита тепер намулом і водою, мала роз­колину, і в цю розколину стікала вода, що вли­валася до печери з великого отвору, промитого високо в одній зі стін. Навпроти цього отвору в другій стіні, але вже внизу, виднівся ще один хід, і в нього також збігала вода, що перелива­лася через розколину в долівці, в стороні, проти­лежній до тетраподу, в глибокій ніші, до якої вело п'ять, чи шість висічених у скелі східців, стояло на підвищенню дві великих, кованих мід­дю скрині.

Зацікавлений Данко, обережно ступаючи по воді, підійшов до тих скринь і спробував їх від­чинити. Замків на них не було, але від давносги й сирости тяжкі віка поприкипали до своїх місць і видавалися нерухомими. Данко поклав ліхтарку на віко одної скрині і взявся обома ру­ками за скоби другого. Напружився кілька разів, шарпнув, і — скриня відчинилася.

Коли Данко присвітив і заглянув до середини — у нього запаморочилося в голові: скриня на три чверти була виповнена самородками золота й злежаним, як змокріла сіль, золотим піском, що блищав спокійним, гордим блиском.

Данко боявся поворухнутися, бо йому здавало­ся, що ця мана може щезнути з його очей.

— Таке багатство!.. Таке страшне багатство! — шептав, очарований. — Кому ж воно нале­жить?.. Чи не є це все скарби ґваянців, як ка­зав Коарасіаба?.. Напевне так... Напевне тут лежить кістяк того священика, що пропав без­слідно підчас остаточного розгрому ґваянської оселі... Коли так — то тут мусять бути і Со няшні Клейноди. Ану, подивлюся до другої скрині...

І Данко заходився підіймати друге віко.

Намучився і впрів добре, поки осягнув свого, але те, що побачив, перейшло всяку уяву: друга скриня була до половини засипана дорогоцін­ними каміннями різної величини, а зверху на них лежали... Соняшні Клейноди...

— Так, — ствердив Данко і захлиснувся від хвилювання. — Оце ж вони! Це ж ті знамениті Соняшні Клейноди — причина слави і нещасть племени ґваянас!.. Це ж — той скарб, який тепер може рішити долю Коарасіабиного внука Коеми і цілого племени!..

Данко з забобонним страхом простягнув трем­тячу руку і провів пальцями по холодних пред­метах. Потім боязко взяв точений зі слоневої кости держак арауе[103] і підніс його вгору. Вели­кий, як куряче яйце, хоч і не зовсім правильної форми діямант, зустрівшись зі світлом ліхтарки, метнув блискавку, а червоні рубіни, підвішені на золотих ланцюжках, немов жива кров, збіга­ли по Данковій руці і загойдалися, глухо й ти­хенько черкаючись один об другий. "Кулак Сон­ця" був оправлений в десять золотих листків, густо висаджених дрібнішими самоцвітами.

Полюбувавшись дивовижним арауе, Данко поклав його назад, а натомість витягнув тяжке акванґапе[104]. Підніс, глянув на "Око Сонця" і відчув, що з ним робиться щось надзвичайне. Цей діямант, багато менший від "Кулака Сон­ця", був такої дивної сили, такої чистоти, ніби увібрав у себе всі соняшні барви і тепер випро­мінював їх, осліплюючи очі і розприскуючись веселками на склистих стінах печери. Глибоке, як безодня, виповнена сяйвом і кольорами, ла­гідне, як захід сонця в морі, і одночасно страш­не, як поганський бог грому — Перун, це "Око Сонця" недаром називалося оком, бо мало в собі дивну живу силу і вміло проникати своїм погля­дом глибоко в душу. Золоте пір'я акванґапе, обсипане, як і в арауе, різними самоцвітами, ви­глядало проти великого діяманту бідним і мізер­ним.

Данко насилу переміг себе, щоб відірвати очі від чарівного каменя, обережно, немов які свя­тощі, поклав акванґапе назад на своє місце і взявся пересипати в руках інші самоцвіти. Найбільшу їх скількість творили діяманти, але було також багато рубінів, шафірів, а особливо аквамаринів. Впереміжку з ними лежали давні золоті монети, ланцюжки, перстені і сережки з великими каміннями.

Данко любувався красою дорогоцінностей, як дитина гарними цяцьками, перебирав річ за річ­чю, забувши про все на світі. І тільки, коли зау­важив, що світло ліхтарки починає слабшати, схаменувся.

— Боже, що ж це я!? — кинувся він. — Дякувати Богові за спасіння і за відкриття та­ємниці, але треба ж і подумати над тим, як звід­си вийти?..

Захопившись огляданням скринь, хлопець не помітив, що до нього знову підкралася велика небезпека і поставила ще раз його життя під знак питання. Вода, що й далі вливалася в пе­черу, забила намулом тріщину в долівці і під­неслася так високо, що вже вкрила камінну плиту і кістяк перед тетраподом. Це означало ні більше, ні менше, тільки загрозу досить страш­ної і очевидної смерти.

Данко миттю поспускав тяжкі віка і метнув­ся шукати якогось виходу. Але дарма. З отвору, через який він потрапив до цієї підземної скарб­ниці, летів бурхливий водоспад, отже, вернути­ся через нього назад було неможливо. Другий отвір в протилежній стороні, що вів кудись вниз, був уже також виповнений вщерть, бо каламут­ні хвилі верталися з нього назад в печеру. Тре­тього виходу не було, і Данкові стало моторош­но.

— Ах, — подумав він з одчаєм, — коли б же я раніше догадався і, замість того, щоб оглядати скарби, побіг тим ходом вниз!.. Він же напев­не веде до тих дверей під водоспадом, про які згадував Коарасіаба. Якби ті двері відкрити, щоб випустити воду, — тоді б тут можна було сидіти безпечно. А так... Що ж я зроблю те­пер?..

І він почав присвічувати у всі боки, шукаючи якогось рятунку. Але світло виснаженої бата­рейки було таке слабеньке, що губилося вже на віддалі одного метра, так що Данко мусів його взагалі погасити, аби не висвітити ліхтарки до кінця. Напомацки добрався до скринь, вліз на них з ногами і, розтираючи чоло руками, почав гарячково думати. Та думки не хотіли в'язати­ся логічно й послідовно. Вони стрибали на різні факти й особи, а особливо на події останніх днів.

Густа темінь, наповнена ревом води, охопила Данка, як кліщами, давила його страшним тяга­рем, переносила його в нереальний світ хаосу. Він відразу відчув, що все тіло його болить, пе­чуть здряпини й рани, що під грудьми немилосерно ссе від голоду, що від мокрої одежі вла­зить аж під серце проймаючий голод. А на до­даток до того всього страшенно хотілося спати.

Спати! Заснути тільки для того, щоб не бачити того всього, не чути, не розуміти!.. Ах, Данко справді був занадто вимучений тими всіми по­діями останніх днів, і його нерви просили відпо­чинку...

Свідомість його почала двоїтися: раз йому зда­валося, що всі пригоди на річці, в печері, в ха­тині на острові з Обою і Пойзе, з Великою Коб­рою і крокодилами були тільки гарячковим ма­ячінням і привиділися йому колись дуже давно. Другий раз знову йому видавалося, що, навпа­ки, неможливим, неймовірним є його сучасне становище. І Данко, щоб перевірити себе, засві­тив ліхтарку.

Та те, що побачив, на жаль, не було маячінням, а було дуже прикрою дійсністю. Вода піднялася вже так високо, що добиралася до по­верхні тетраподу, а водоспад не слабшав ані трохи. У Данка тоскно стиснулося серце. Але він, однак, зробивши над собою зусилля, зсунув­ся зі скринь і обережно побрів через печеру, щоб забрати євангеліє. Не міг допустити, щоб Святе Письмо залляла брудна вода.

Вернувся з ним назад і вже хотів його схова­ти до скрині, але роздумав. Виліз на своє місце, поклав євангеліє на колінах і знову став терти чоло. Коли б міг рухатися і щось робити — по­чував би себе краще. Але нічого в темноті він робити не міг. Залишалося тільки сидіти й че­кати, в надії, що станеться щось непередбачене. Властиво, могло були щось і передбачене. На­приклад, міг вичерпатися запас води вгорі, мог­ло тиском води прорвати вихід під водоспад, або пробити замулену в долівці тріщину. Тоді рятунок є майже певний. Але на це треба було че­кати. Тільки терпеливо чекати і більше нічого!..

Та одночасно у Данка зроджувалася й друга думка: чи тим терпеливим чеканням він не по­шкодить собі? Ану ж, чекання заведе, і він стратить останній шлях до рятунку, котрий можна ще знайти тепер? Не є виключене, що, коли б тепер мав світло і пошукав би добре, по­думав би, то щось і знайшов би! Але вся біда в тому, що світла нема...

Данко ще раз спробував натиснути ґудзичок ліхтарки. Блискуча цяточка, що з'явилася від того, почала на очах скоро жовкнути, червоні­ти і слабнути. Хлопець гірко та тяжко зітхнув і потиснув ґудзика назад вгору, а потім сховав ліхтарку до кишені.

Хвилини в темноті тягнулися, як густа, чорна смола, як безконечна розпука, і Данкові схотілося плакати. Шипіння й клекіт води ста­вали незносними. Данко спробував заткнути ву­ха, щоб не чути їх, але це малр помагало. Вреш­ті хлопця огорнула якась зухвала злість.

"Хай буде, що буде! — подумав собі. — От візьму, ляжу на цих скринях і засну! Як вто­плюся, то втоплюся — значить так було треба!.."

І він дійсно спробував лягти. Та віка скринь були опуклі, а до того ж між ними була віддаль на яких десять сентиметрів, отож, лежання ста­вало невигідним ще більше, як сидіння. Тому Данко підсунувся в куток ніші, сперся об стіну спиною, схилив голову на євангеліє, котре три­мав далі на колінах, і заплющив очі.

Посидівши нерухомо кілька хвилин, він на­віть не зчувся, як задрімав, а потім і по-справж­ньому заснув.

Прокинувся він від того, що тяжке євангеліє раптом зсунулося йому між колінами, а від того все тіло стратило опертя і сильно кивнулося на­перед. Перше, ніж це собі усвідомив, інстинктовно вхопився рукою за книгу і при тому почув, що зранив на гострому мідяному обручі скрині вказівний палець правої руки. Біль моменталь­но привів його до цілковитої притомности і при­мусив пригадати, де він і що з ним діється.

Хлопець відразу вдався по допомогу до ліхтарки, котра, відпочивши добре, засвітила до­сить ясно. Але картина, що представлялася очам хлопця, обвіяла його холодом смерти: вода вже піднеслася так високо, що сховала під со­бою Розп'яття на тетраподі і доходила майже до верха скринь.

Данко схопився на ноги і при тому боляче вдарився головою об стелю. Це примусило його піднести очі вгору, і тут він побачив над собою ще одну темну діру. Просунув в неї з трудом голову й руку з ліхтаркою, але побачив мало. Знав тільки, що за тією дірою є ще якась ніби печера, на дні якої також, здавалося, шуміла вода. Але чи це дійсно так було, чи тільки йому привиділося — точно не міг ствердити. Зрештою, чи не все одно? Тут смерть, і там смерть.

Нерви, підкріплені сном, тепер реаґували зно­ву, і притуплена до всього байдужість зникла. Тепер уже Данко боявся смерти й тремтів цілим тілом. Як загнаний у пастку дикий звір, він кидався по своїх скринях під низьким склепінням і божеволів від жаху. З порізаного пальця сті­кала кров, євангеліє в руках заважало. А водо­спад лляв далі, грізний і байдужий, розриваю­чи стіни печери своїм клекотом.

— Смерть, смерть! — кричав у середині хлоп­ця якийсь голос, і від того шкіра його вкрилася гусячою висипкою.

— Як же це?! — товк головою Данко об ка­м'яні стіни. — Після того всього загинути?! Стільки разів вирватися від смерти тільки для того, щоб знайти її тут у підземеллі, у брудній воді?! Чи ж не ліпше було кінчити своє жит­тя там, на поверхні, де принаймні хоч мій труп відшукали б?.. А тут загину безслідно. Ніхто навіть моїх кісток не знайде і не поховає, як он того богоугодного священика, що спочив смер­тю кілька віків тому назад!..

Данкові чомусь видалося, що саме це най­страшніше в його становищі. В цю хвилину йо­го вже не лякала сама смерть, а мучила свідо­мість того, що про неї ніхто не знатиме.

— Боже, рятуй мене від того!.. — клякнув він на скрині. — Боже, донеси вістку про мій кінець до мого тата!.. Більше вже нічого Тебе не прошу...

Він хотів перехреститися, але мав зайняті ру­ки. Тепер тільки звернув на це увагу.

— Ах, — сказав втішений, — ще можна якось порадити!.. Можна записати про це на вільному листку євангелія!.. Його напевне ко­лись знайдуть... Тільки, чим же я запишу?.. Олівця нема.

Він з жалем розгорнув старовинне Святе Письмо і почав придумувати, чим би то зробити запис? При тому крапля крови з розрізаного пальця впала на потемнілу сторінку і стекла по ній вниз..

Данко подивився на палець, подумав трохи, обраховуючи дні, і тоді, схилившись над євангеліем та присвічуючи собі слабнучим світлом ліхтарки, почав писати закривавленим пальцем на перших двох чистих листках:

"Тут в ніч з 28 на 29 червня 195... року заги­нув за велику таємницю Богдан Сокіл, українець. Коарасіаби не зрадив. Скарби належать індіянам племени ґваянас з долини Іґурей. Морубішабою має бути Коема, а не Убіражара.

Богдан Сокіл".

Літери виходили криві й незграбні та ледве вмістилися на двох сторінках. Поміж ними ряс­но порозливалися кров'яні краплі, але все ж прочитати написане було можна.

— Коли не загину, — вимовив вголос хло­пець, — то дам до цього запису спростування.

Потім подумав, що з такими записами вмира­ють видатні люди й герої, а тому йому навіть стало трохи жаль від думки, що він може зали­шитися після цього живим.

Вже хотів закрити євангеліє, але йому вида­лося, що написав недостатньо, і він доповнив свій запис на двох чистих сторінках в кінці:

"Татові гроші я відібрав у злодіїв. Вони тут. Розбійник Семипалий заслуговує милосердя. Його поранив Жакоб, а Жакоба з'їла Велика Кобра. Я сам бачив. Моліться за мою душу Б. С."

Скінчивши і цей додаток, зроблений уже май­же напомацки, Данко зсунувся зі скрині й опи­нився вище колін у воді. Тоді відкрив віко, по­клав євангеліє і портфель побіч Соняшних Клейнодів і добре закрив скриню.

Зробив це саме вчасно, бо вода вже доходила по самі віка, а ліхтарка більше не світила...

Кінець другої частини.

[1] Ошуство — ошуканство, шахрайство. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[2] Ока — по-індіянськи: хата, халупа. (Тут і далі у виносках примітки авторки, крім тих, що позначені як примітки упорядника інтернетної публікації).

[3] Укатая — бразилійська рослина.

[4] Товщ — жир. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[5] Рріко — так називалася освоєна папуга Коарасіаби.

[6] Мавп'яче лігво — індіанська назва однієї хвороби (див. стор. 185, І. Том).

[7] Ранок, або Коема — внук Коарасіяби.

[8] Акванґапе — прикраса з пер, що її вбирають індіяни на голову.

[9] Маландро — драбуга, дрантюх.

[10] Ботокуди — індіанське плем'а, аке ворогувало з ґваанцями.

[11] Падре — пан отець.

[12] Ґварасе і Гвапі — вбиті сини Коарасіяби.

[13] Шімарон — бразилійський напиток з листя герва мате.

[14] Сеу — пан.

[15] Фоґети — фоєрверки, ракети.

[16] Мурин — чорношкіра людина, негр. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[17] Крузейро — бризілійський гріш.

[18] Танґвапема — чотирогранний кіл, уживаний як зброя.

[19] Кабокльо — мешканець лісу.

[20] Барбарідаде! — варварство!, дикунство!, (проклін).

[21] Маландро! — драбуго! непотрібе!

[22] Буґро — невільник, індіанський водонос.

[23] Ботокуд — жорстоке і дике індіянське плем'я.

[24] Корма — задня частина човна або пароплава.

[25] Фарофа — кукурудза, товчена на платки.

[26] Шураско — в'ялене м'ясо, що його печеться на вогні.

[27] Тарантул — великий їдовитий павук, укушення яко­го смертельне.

[28] Зрезиґновано — пригнічено, приголомшено. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[29] Ріще — хмиз. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[30] Коміть — вниз. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[31] Дивись географічну карту в І томі, ст. 121.

[32] Словом "гадюки" авторка у цім творі називає взагалі змій різних видів, а не лише справжніх гадюк. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[33] Корали, уруту, сукурі, жібої — назви гадюк. (Примітка авторки). Щодо сукурі та жибої авторка припустилася помилки: ці змії не є отруйними, своїх жертв вони вбивають, душачи власним тілом. Слова "сукурі" та "жибоя" в перекладі з португальської означають "анаконда" та "удав".

[34] Сасі — злий чортик, що робить пакості подорожнім.

[35] "О-ба" — вигук здивовання. "Пойзе" — неперекладний вираз, що близький до змісту "власне", "авжеж".

[36] Морубішаба — індіанський вождь.

[37] Мулят — мішанець; нащадок батьків білої і чорної раси.

[38] Сеньор — пан.

[39] Тустон — найдрібніший бразильський гріш, ⅟₁₀₀ круйзера.

[40] Делеґадо — шеф поліції. В малих оселях делеґадо виконує також обов'язки адміністратора.

[41] Пасіенсія — терпеливість.

[42] Ґудз — тут вузол. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[43] Маракужя — бризилійський овоч, що має смачний сік. (Примітка авторки). Мається на увазі маракуя (інші назви: страстоцвіт їстівний, або пасифлора їстівна, або гранадила пурпурова) — тропічне плодове дерево, батьківщиною якого є Бразилія. Плоди мають кисло-солодкий смак. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[44] Варіжейра — бразилійська комаха, яка, замість яєчок, зносить хробачки, які в'їдаються в тіло.

[45] Тупан — по-індіянськи: Бог.

[46] Каскавел — велика отруйна гадюка з тарахкальцем. (Примітка авторки), Певно мається на увазі гримуча змія. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[47] Атрамент — чорнило. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[48] Алан Пінкертон (1819-1884), один із перших детективів США і засновник першого приватного детективного агентства в США.

[49] "Залізний урубу" — літак.

[50] Слово "корва" є давньосло'янським, від котрого походить сучасне українське "корова". Тож "Рижа Корва" очевидно означає "Руда Корова". Не зрозуміло, навіщо авторка вдалася до давньослов'янизму, та ще у творі про Бразилію. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[51] Парох — парафіяльний священник. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[52] Ландрон — злодій.

[53] Фазенда — плантація.

[54] Кайпіра — мешканець лісу.

[55] Мочар — болото. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[56] Стрепіхатий — кучерявий, кудлатий, розкуйовджений. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[57] Ле­гітимувати — тут оцінювати. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[58] Купном — купівлею. Тут мається на увазі аукціон. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[59] Куя — горнятко з гарбузової кори.

[60] Какі — овочі, подібні формою до помідорів. Один ґатунок "кафе-какі", можна їсти зеленкуватими. Дру­гий ґатунок є придатний до їжі тільки тоді, коли ста­не цілком червоним і м'яким. (Примітка авторки). Мається на увазі хурма східна, добре знайома зокрема і українцям, бо достатньо поширена на українському ринку. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[61] Риж — рис. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[62] Чав! — до побачення!

[63] "Едіфісіо Мартінеллі" — хмародер у Сан Павло. Найвища будова на цілу Полудневу Америку.

[64] Брока — найнебезпечніша хвороба кави, яка ни­щить цілі плянтації.

[65] "З'їсти арару" — дати себе обдурити.

[66] Ваґабундо — волоцюга.

[67] Газард — азарт. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[68] Поркарія — свинство.

[69] Ладрон — злодій.

[70] Фантазми — привиди.

[71] Патрон — опікун, тут: шеф, пан.

[72] Ін'єкція — застрик, впорскнення.

[73] Бом — добре! гаразд!

[74] Пасіенсія — терпеливість.

[75] Факон — великий ніж.

[76] Фойса — ніж на довгому держаку до стинання кущів.

[77] Пушшя! — ну й! (вигук здивування).

[78] Жібоя — бразилійська гадюка.

[79] Ґрашаїнь — рід вовка.

[80] Жакватіріка — леопард.

[81] Онса — яґуар.

[82] Фарофа — платки з кукурудзи.

[83] Шярко — в'ялене м'ясо.

[84] Таквара — троща. (Примітка авторки). Тобто трощені гілки, хмиз. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[85] Обцас — підбор, каблук. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[86] Чав! — до побачення.

[87] Анта — тварина, подібна до маленького слона. Має коло одного метра висоти і вкрита темною, майже чор­ною, шерстю. Травоїдна. (Примітка авторки). Анта — португальська назва бразильського тапіра, одного з чотирьох видів родини тапірів, звірів ряду непарнокопитих. Тапіри мешкають у Центральній та Південній Америці, а також Південно-Східній Азії. Схожі скоріше на кабанів. Зі слонами їх порівнюють через наявність хобота, але маленького. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[88] Герва мате — дерево, з листя якого виготовляєть­ся шімарон і особливий вид чаю, його у великій кількості експортують з Бразилії.

[89] Буска-пе — ракета, що вибухаючи, підскакує за ті­каючим.

[90] Пака — гризун величини зайця. Має смачне м'ясо.

[91] Капівара — також гризун, найбільший у світі. По­дібний зовнішньо до свині і має 70-80 см. висоти. (Примітка авторки), Мається на увазі водосвинка або капібара. Слово "капібара" в перекладі з індіанської мови гуарані означає "володар трав". (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[92] "Пеґа!" — від дієслова "пеґар". "Пеґа!" — лови, хапай, держи.

[93] Жакаре — крокодили.

[94] Носса! — скорочення від: "Носса Сеньора Сантіссіма! — Наша Діво Пресвята!".

[95] Тобто кілька ударів паском по "задньому місцю". (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[96] Пая — пелюстки, що обгортають кукурудзяні ка­чани. Висушене шумилиння добре надається для випов­нювання матраців.

[97] Пескадор — рибалка.

[98] Макашера — добрий індіанський божок, який опіку­ється подорожніми.

[99] Охляп — без сідла. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[100] Фазендейро — власник плантації кави.

[101] Маслосвятіє (маслосвяття, соборування, маслособорування або єлеопомазання), — це одне з семи таїнств Православної Церкви, під час якого священики читають спеціальні молитви та помазують віруючих освяченим єлеєм (олією) з метою зцілення від тілесних та духовних недуг. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[102] Тетрапод — невисокий чотирикутний стіл у храмі, на якому розміщують ікони та інші священні речі під час богослужінь. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[103] Арауе — булава, скептер, знак влади індіянського вождя.

[104] Акванґапе — корона з пер для прикраси голови.