Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Пригодницька повість з бразилійського життя

Перший том

В Санто Антоніо

Напередодні несподіванки

Хочемо розповісти в цій повісти про надзви­чайну пригоду, що сталася в перших роках другої половини нашого століття з молодим українським хлопцем, закинутим подіями дру­гої світової війни в глуху закутину Бразилії. А через те, що пригода почалася зі свята Сан Жвон, мусимо дещо сказати читачеві про бразилійські звичаї, зв'язані з цим днем.

Сан Жвон — це, по-нашому, Святий Іван, а свято Сан Жвон — це свято Івана Хрестителя, що припадає на день 24 червня і що ним у Бра­зилії починається цілий цикль забав, посвяче­них трьом святим: Іванові, Петрові й Антонієві.

Весело й гарно в Бразилії напередодні Сан Жвона! Вечорами на площах і вулицях пала­ють фоґейри*[1] — цілі башти, зложені з гру­бих метрових полін, а довкола тих вогнищ роз­важаються старші й молодь. Оглушливо тріс­кають, сичать і спалахкують сліпучими вогня­ми фоґети* й бомби, а в небо злітають тисячі барвистих паперових бальонів з запаленим все­редині вогнем. Грає музика, і далеко за північ лунають то веселі, то сумні пісні, що в них співається про холодні зоряні ночі, про вогнища, про щасливе, або нещасливе кохання, а при тому неодмінно згадується святих Івана, Петра та Антонія.

По празникові Івана вогнищ уже не палять, але забави з музикою, співами, танцями і ви­стрілюванням фоґетів тягнуться далі й кін­чаються щойно по святі Петра і Павла. Але навіть ще пізніше в атраментовій[2] темені розіскреного зорями неба час-до-часу пропливає запізнілий бальон, або несподівано десь вибу­хає забутий фоґет.

Зрештою, в Бразилії фоґети мають засто­сування при кожній радісній нагоді: чи то хтось скінчив велику роботу, чи виграв якусь поваж­ну справу, чи то мав щастя в льотерії — завж­ди дає знати про це фоґетами. Навіть уро­чисті релігійні процесії супроводжуються шкварчанням і тріскотнею штучних вогнів. А про людей, які хваляться, чи хвастаються чимсь, кажуть: "О, цей робить празник і ви­стрілює фоґети!"

Так, отже, це було якраз двадцять другого червня, себто, за два дні перед св. Іваном.

Ласкаве сонце, зробивши вже більшу поло­вину призначеного йому на цей день шляху, сіло собі відпочити, немов на величезній зеле­ній тарілці, на крислатій короні піньора*, що ріс на подвір'ї землеміра Сокола. Воно подиви­лося на дах просторого дерев'яного будинку, який виходив одними дверима на вулицю, а другими на широке подвір'я, заглянуло в да­лекий кут, де стояла дивна, сплетена з тростини хатка, а нарешті помаленьку просунуло голову у відкриті двері шопи[3] і зачудувалося: це було насправді гарне!.. В шопі, де лежали дрова, сокира, лопати, пилка, пачки і всякі такі інші речі, сьогодні було щось нове, і сонце зу­пинилося, щоб на нього подивитися.

Але чотирнадцятилітній Данко навіть не за­уважив присутности небесного гостя, бо він майже з побожністю дивився на молодого індіянина Арасі, котрий кінчав свою клопіт­ливу двотижневу роботу, прикріплюючи остан­ні тоші* до великого бальона. Складна папе­рова споруда висіла причеплена за вершок до цвяха посередині шопи і представляла собою подобу корабля, окруженого шістьма маленькими човниками.

Данкові аж дух забивало, коли він уявляв собі завтрашній вечір. Це мусить бути чудово, коли вони підпалять всі сім тош, і бальон попливе вгору, як ціле велике сузір'я!..

— Знаєш, Арасі, — сказав він уголос, — я думаю, що в цілому Санто Антоніо не буде та­кого чудового бальона, як наш.

Індіянин зневажливо скривився:

— В Санто Антоніо? Такого бальона ніхто не зробить в цілій Бразилії, не то що в нашому бідному Санто Антоніо!.. Як ти думаєш, скіль­ки б мені дав за нього сеньор Педро, щоб пусти­ти його на свої іменини?

— О, сеньор Педро дав би тобі напевне ці­лих сто круйзерів*, коли не більше... І ти, Арасі, навіть можеш зробити йому такий один на продаж...

Темне обличчя Арасі потемніло ще більше, і він злобно сказав:

— Для нього не зроблю такого і за тисячу крузейрів*! Нехай йому рудий Жорже ро­бить!..

На цю розмову, ледве переставляючи ноги і тяжко спираючись на палицю, до шопи всунув­ся згорблений Коарасіаба — дід Арасі. В гли­боких зморшках його обличчя засів вираз гос­трого болю, що його відчував старий при кож­ному пересуванню своїх хворих ніг.

— Води в хаті нема, дров нема, а тебе не можна докликатися, — сказав він з докором по-індіянськи до Арасі.

Хоч докір не стосувався до нього, Данко від­чув себе винним.

— Ти голодний, Коарасіабо? — спитав він також по-індіянськи з нотками турботи в го­лосі.

— Ні, — відповів Коарасіаба, — я не голод­ний, але я хочу пити.

— То принести тобі пива, чи зварити шімарону*?

— Шімарону. Нехай Арасі піде зварить.

— О, Коарасіабо, адже я скоріше це зроблю на спірті! Прошу тебе, нехай Арасі кінчає!..

З цими словами Данко побіг до хати, а ста­рий індіянин сумно і ласкаво подивився йому вслід.

Арасі, здається, навіть не чув того, що гово­рив дід, і продовжував далі свою роботу. Коа­расіаба, постогнуючи, сів на землю і сердито забурмотів до внука:

— Такий великий, а дурніший від малого ін­діанського хлопця... Тільки й знаєш, що пити горілку та ліпити ці дурні паперові мішки... Ех!.. Ліпи, ліпи... Може вітер занесе котрого в Долину Іґурей і покаже племени, чого нав­чився його морубішаба* серед білих... Бу­дуть радіти ґваянці, ох, будуть радіти!..

Арасі нетерпеливо повів плечима:

— Ти, діду, знову зачинаєш своєї? — спитав гостро по-портуґальськи. — І щодня те саме, і щодня те саме, аж обридло!.. Барбарідаде*!..

— Замовчи, нікчемний! — обурено стукнув у землю ціпком Коарасіаба. — Коли б я мав си­лу, або коли б на цій землі мали силу закони ґваянців, я б не говорив стільки! Я б тебе нав­чив шанувати накази старших!..

Але Арасі зовсім не злякався. Він тільки від­ступив трохи далі, щоб дід, бува, не досягнув його своїм ціпком, і зухвало заговорив:

— І це вже знаю! І це вже чув сто разів! Знаю навіть наперед, що ще скажеш, бо ти зов­сім, як папуґа, як твій Рріко, завчив ті самі слова і повторюєш їх день-у-день: насамперед, пригадаєш, як Убіражара обдурив вас, дикунів, дурною коробкою сірників, як нас скинули зі Скелі Невороття, а скінчиш тим, що Данко, бі­лий малий хлопець, може служити мені, доро­слому, законному морубішабі, прикладом.

— Так, так... — спробував увірвати потік слів внука Коарасіаба.

— Та певно, що "так, так", — перекривив діда Арасі. — І тут як папуґа: "Так, так!" Згадай ще, що Данко вивчив нашу мову, а я не хочу нею говорити, що Данко знає звичаї на­шого племени, а я їх не хочу вчити, що...

Арасі не скінчив, бо розгніваний Коарасіаба кинув своїм ціпком, як списом, і потрапив у груди внука. Арасі ойкнув, схопив ціпок і викинув його геть на двір.

— Так, так! — закричав старий. — Я тобі щодня це нагадуватиму! Данко може і серед тапуїтіньґів* бути великим чоловіком, але він воліє рубати дрова на своїй батьківщині! Він любить своє плем'я! Він пишається ним! Він і вдень і вночі тільки й мріє про поворот до своїх! Данко, оцей молодий білий хлопець!.. А ти?..

— Що я? — злісно відповів Арасі. — Я та­кож волію рубати дрова у своїй батьківщині, як бути великим чоловіком серед дикунів!

— Ґваянці не є дикунами! — зі сльозами без­силої люті закричав Коарасіаба.

— Не є дикунами?! — вдав здивованого Ара­сі, намагаючись якнайболючіше дошкулити ді­дові. — А чому ж дали себе обдурити сірни­ками? А Скеля Невороття не дикунство? А муссурана* не дикунство? Данко може пишатися своїм племенем, а я своїм — ні! Мене й досі дражнять дикуном і людожером!..

— Коли б вернувся в Долину Іґурей — тебе б ніхто не наважився дражнити!

— Не хочу! Недавно ще я годився вернути­ся...

— За скарби...

— Так, за скарби! Тепер уже не вернуся і за скарби! Не хочу бути вождем дикунів! Ліпше я буду просто бразилійцем.

Розмову увірвав Данко, котрий уже вспів заварити чайничок води. Він привик до того, що Арасі завжди сварився з дідом, а тому і не здивувався, коли застав обох, аж тремтячих від злости. Тільки мовчки підняв ціпок і по­клав коло Коарасіаби.

Суперечка, як і завжди, при появі сторонніх людей вщухла, і Данко заходився коло шімарону*. Виполокав кую* — щось ніби невелич­ке горнятко, зроблене зі шкірки дикого гарбу­зика і для міцности обведеного по краях заліз­ним кільцем. Всипав до куї зеленого порошку зі стертого листя герви мате*, вставив до середини залізний цибушок, подібний до файки, залляв це окропом і, взявши кінець цибуш­ка до уст, кілька разів потягнув гіркуватий і клейкуватий напій. Правду сказавши, Данко шімарону не любив і навіть не розумів тих людей, котрі могли його смоктати годинами. Але це був звичай, і хлопець мусів його шану­вати. А звичай велів першу кую господареві, чи господині випивати самим, а потім власно­ручно доливати кую і подавати гостеві. Гість, випивши другу кую, наливав окропу і подавав її далі, поки вона знову не опинялася в руках господаря. Пиття шімарону тривало інколи годинами, створюючи особливо миролюбний, спокійний настрій. Тому і Коарасіаба, відчувши у своїх руках теплоту куї, відразу забув про свою суперечку з внуком і почав вдоволено за­тягатися гарячим шімароном.

В шопі запанувала мовчанка. Данко, спов­нивши свій обов'язок, обходив з усіх сторін бальон, оглядаючи ще раз знайомі уже йому деталі. Арасі з байдужим виглядом присів коло діда, чекаючи своєї черги на кую.

Сонце, очевидно розгніване сваркою між ді­дом і непочитальним внуком, сповзло з вершка піньора і скоренько покотилося по небу вниз. Від близьких річок стало повівати вогким віт­ром. Ніч знову мала бути холодною, бо ж чер­вень в Бразилії належить до найхолодніших мі­сяців року. Дні, правда, здебільша стоять теплі, навіть гарячі, зате вночі температура нерідко падає до нуля, і під ранок на траві й деревах, немов шорсткий білий кожушок, наростає іней.

Ледве Арасі скінчив свою кую шімарону, як перед фірткою хтось заплескав у долоні. Данко виглянув зі шопи і побачив свого одно­літка і недавнього товариша по школі, завжди веселого і жвавого муринчука[4] Бенедіто.

— Данку, — гукнув муринчук, — ходи ско­ро!.. Подивимося, які фоґети має Самір. Сьогодні йому привезли кілька пачок, і він вистрілюватиме на показ. Ходи!..

Данко завагався. Йому дуже кортіло подиви­тися на фоґети, але тато, що мав незабаром повернутися додому, міг загніватися, заставши хату порожньою.

— Ходи! — підштовхнув його Арасі. — Дід скаже твоєму татові, що ми зараз вернемося. Треба ж подивитися: це буде дуже цікаво!..

— Хіба що не надовго, — рішився Данко. — Коарасіабо, ось тут є ключ від дому. Коли тато повернеться, скажеш йому, що я коло Саміра.

З тими словами він передав Коарасіабі ключ від мешкання і попростував з Арасі до турка Саміра, склеп[5] якого містився у самій середині містечка.

Коли всі троє прибули на місце, застали там уже великий натовп. Майже все містечко Санто Антоніо висипало зі своїх домів і заповнило велику площу перед склепом.

Приземистий, грубий Самір розкладав довко­ла сабе найрізноманітніші фоґети, увихався на всі боки, крутив своєю круглою сиво-куче­рявою головою, розмахував руками, присідав, робив смішні ґримаси і кричав на ціле горло:

— Високоповажні пані й панове, дорогі мої клієнти! Знайте, що старий Самір найкраще об­слуговує своїх клієнтів! Знайте, що в склепі Саміра ви завжди знайдете те, чого лише за­бажає ваша душа! А чого потрібно найбільше доброму бразилійцеві перед Сан Жвоном і Сан Педром? Йому потрібні фоґети і бомби! І хто б вас цим забезпечив, коли б не було вашого старого Саміра? Ніхто! І як би ви святкували без бомб і фоґетів? Ніяк! Але старий Самір не полінувався і поїхав сам до Сан Павло, щоб замовити для вас найкращі, найдешевші і найновіші фоґети і бомби, які тільки є в цілій Бразилії! Я вам привіз правдиві чуда піротех­ніки*! Знаєте, що це таке піротехніка? Це — ду­же поважна наука, яка виготовляє бомби і фоґети... Думаєте, що це легко — привезти фоґети до Санто Антоніо? О, це зовсім не так легко! Три тягарових авта поламалися в дорозі, полопали всі опони[6], і я тепер мушу за це все платити! Але Самір ніколи не числиться з втратами, коли треба задовольнити своїх по­купців! Я багато стратив і страчу ще, аби тіль­ки зробити вам приємність! От тут лежить пе­реді мною різних чуд піротехніки на тисячу крузейрів, і я їх вистріляю всі! А ви, дорогі мої клієнти, подивитесь на них, а потім собі ви­берете такі, які вам сподобаються! Спішіться з купівлею! Фоґетів і бомб тепер продукують дуже мало, і я їх маю в обмеженій кількості!..

В натовпі сміялися і кепкували, бо ж в ці­лому Санто Антоніо було відомо, що хитрий Самір кожного року на бомбах і фоґетах заробляє великі гроші.

— Ну, ті фоґети, які ти досі вистріляв, не варті нічого! — крикнув хтось, а всі присутні зареготалися.

— А правда: Самір передчасно робить празник і вистрілює фоґети! — додав хтось дру­гий.

— Ага, ага! — підхопили треті. — А ми бу­демо платити навіть і за те, що цей хитрий ту­рок зараз нам говорить!..

— Та не хвались бо, Саміре, а показуй вже раз!..

— Показувати? — жваво крутнувся Самір. — Чому ні? Ось маєте перший фоґет. Це — не­бесна ракета. Запалюється без вогню. Треба тільки потягнути за цей шнурок і...

Почувся як би рушничний постріл, і велика вогнена куля звилася високо під хмари, залишаючи по собі широкий вогнистий слід. Досяг­ти великої висоти, куля тріснула і розсипала­ся на тисячі іскор.

Ракета сподобалася:.

— Пушшя*, яке гарне!

— Давай ще!.. ¹

— Ще? — весело обізвався Самір. — Чому ні? Зараз буде ще... О, тут є Данко!.. Ходи сюди ближче!.. Візьми оцей дріт, бачиш? Тримай за кінець. Тримай, не бійся, воно не пече... А тепер що робимо? Тепер беремо сірника і під­палюємо другий кінець отак-о!..

Кінець дрота, обліплений якоюсь ствердлою сіруватою масою, розжарювався від прикладе­ного сірника, поки не спалахнув сліпучим, бі­лим вогнем. Вогонь голосно зашипів і почав розкидати довкола себе цілий водограй таких самих сліпучо-яскравих білих бризків.

Присутні дивилися з цікавістю, аж поки во­гонь не погас, але тоді загукали:

— Це вже старе!..

— Це ми вже бачили!..

Та Самір не дав себе збити з пантелику:

— Певно, що бачили, — крикнув він. — Це ж вогонь Сан Жвона! Без нього ніяк не можна обійтись... А от цього ви ще не бачили!..

З тими словами турок витягнув велику, як качалка, рурку, з якої висів шнурок. Самір по­казав її людям, а тоді став в урочисту позу і з усієї сили смикнув за шнурок. Фоґет зашипів і спочатку бухнув полум'ям, викидаючи з себе велику червону кулю. Куля підлетіла вгору, голосно тріснула, випустивши зі себе три менших зелених кулі, котрі, піднявшись ще вище, тріснули й собі. Але на їхнє місце з рурки ви­летіла вже помаранчева куля, яка, як і попе­редня, підлетіла вгору, тріснула і розпалася на три менших червоних. Вслід за помаранчевою вилетіла зелена куля, тріснула і розпалася на три помаранчевих.

Натовп заревів від захоплення і сколихнув вечірню тишу бурею оплесків:

— Барбарідаде! Оце так!.. Це неймовір­не!..

Самір захопився фоґетами, здається, ще більше, як глядачі, і вистрілював їх один по одному. Були вони різні-прерізні, і треба би списати цілу велику книжку, щоб розказати про ті всі "чуда піротехніки", свідками яких були мешканці маленького Санто Антоніо.

Надворі тимчасом стемніло. Стиха шуміла ріка Іваї, впадаючи в ріку Парану, і над ними вже стояв густий туман. В подвір'ї все більше відчувався вогкий холод. Але натовп не помі­чав ні ночі, що насунулась так скоро, ні холо­ду, а все вимагав нових фоґетів. Самір ви­стріляв уже всі ті, що їх призначив на показ, і присягався, що більше не може брати з запасу, призначеного для клієнтів. Але люди не роз­ходилися. Багато з них уже вспіло піти до склепу і накупити в жінки Саміра цілі оберем­ки "чуд піротехніки", частину яких вистрілю­вали зараз таки перед склепом. При тому пили пиво і перекусували.

Нарешті Самір вийняв з кишені цілу жменю якихось предметів, подібних до горішків і за­кричав:

— А тепер, панове, будемо трохи танцювати! Подивіться: це — невеличкі, але вельми серди­ті комахи, які ловлять людей за ноги і тому на­зивається буска-пе[7]. Уважайте ж добре!..

З тими словами Самір тернув один такий го­рішок об дерев'яну підошву свого капця і ки­нув його на землю. Буска-пе засичав, спалахнув жаринкою і підкотився до ніг Арасі, ко­трий стояв найближче. Індіянин відступив тро­хи набік, щоб дати жаринці дорогу. Але буска-пе немов тільки того й чекало: як живе сотворіння, воно раптом скочило до ніг Арасі і тріс­нуло з такою силою, як би лопла опона на авті. Від несподіванки й переляку Арасі зробив чисто малп'ячий[8] стрибок, якому б позаздрив кожний цирковий акробат, і мало не збив з ніг Саміра. У відповідь буска-пе скочив на індіянина з подвійною злістю і тріснув з подвій­ною силою. Уже перелякавшись не на жарт, Арасі кинувся тікати, але буска-пе не мож­на було ні уминути, ні обігнати: він блискавич­но кидався втікачеві до ніг і глушив все довко­ла розриваючими вуха вибухами. В натовпі знявся страшний регіт. Реготався і Данко, див­лячись, як переляканий Арасі кидався то туди, то сюди і робив смішні викрутаси ногами, стараючись відчепитися від атакуючого його вог­ника. А буска-пе ганявся за ним по цілій площі і тріскав за кожним скоком, поки нарешті, вибухнувши зі звуком розірваної бомби, по­гас.

А Самір тимчасом пустив уже другу кульку, а за нею третю і четверту... Буска-пе, зов­сім не звертаючи уваги на тих, хто стояв неру­хомо, почали ганятися по всій площі за тими, хто втікав. Рух повітря підхоплював їх і немов прив'язував до втікаючих ніг. І чим скоріше люди тікали, тим скоріше гналися за ними вогнені кульки, тим вище скакали і тим голосніше вибухали.

Вся площа тряслася від крику, реготу і біга­нини. Заатаковані сердитими буска-пе, під­скакували, тікали, зачіпалися за вмисне підставлені ноги і падали, валячи одночасно і дру­гих на землю. Качалися по землі і дриґали но­гами від сміху. Ті, що стояли далі від небезпе­ки, присідали від реготу, тримаючись за боки. В багатьох димілися пропалені штани, а на го­лих ногах повискакували пухирі від попечення. Однак, ніхто не гнівався, навпаки, всім хо­тілося придбати й собі якнайбільшу скількість буска-пе, щоб полякати ними інших.

— Данку, — з'явився коло хлопця Арасі, ко­трий вже вспів отямитися від переляку, — ти маєш гроші?

— Які гроші? — здивувася Данко.

— Ну, "які"?.. Звичайні, за які можна би було купити фоґетів і буска-пе?..

— Ах! — зрозумів нарешті Данко і з жалем сказав: — Ні, грошей я не маю...

— А попросиш тата, щоб тобі дав?

Данко раптом опам'ятався: Боже, це ж тато досі напевне дома і чекає, а він за тими фоґетами забув усе на світі!..

— Чуєш? — повторив Арасі. — Попроси в тата грошей...

Данко зітхнув:

— Тато на фоґети грошей не дасть, шкода просити.

— Пушшя Такого скупого, як твій тато, треба пошукати!..

— Арасі! — відразу скипів Данко. — Не смій так ніколи про мого тата говорити! Тато зов­сім не скупий! Тато тільки каже, що гріх ви­кидати гроші на фоґети, коли в світі є стільки голодних і бідних людей. Для них тато ніколи грошей не жалує, і ти це знаєш.

— Та знаю, знаю!.. — поспішив змінити свою думку Арасі. — Тільки я все одно мушу грошей дістати.

— Де ж ти їх дістанеш?

— Треба подумати... Може, справді продати бальон?..

Данкові стало сумно, але він вдав байдужого:

— Роби, як хочеш, — відповів: — бальон твій...

— Я ще спробую піти до Саміра, або до сеньора* Педра: може возьмуть мене завтра ру­бати дрова?..

— І ти підеш рубати дрова, щоб заробити на фоґети?

— Певне!

— Це твоя справа, але я б так не зробив... Але, Арасі, я мушу вертатися. Тато, напевне, вже приїхав і чекає мене. Ти йдеш?

— Я ще ні.

— Ну, то тоді, чав*!

— Чав!

Приятелі розпрощалися...

Історія двох індіян

Почавши наше оповідання, нічого ми не ска­зали про його героїв, з якими доведеться ще багато разів зустрічатися в цій книжці. Але, коли читач буде терпеливим, то ми його позна­йомимо ближче і з Данком, і з старим Коарасіабою, і з Арасі, і з багатьма іншими людьми, а також пояснимо всі ті незрозумілі слова, що їх вжито в попередньому розділі.

Але, насамперед про Соняшного Волоса і про Світанка, себто, про Коарасіабу й Арасі, бо ж в перекладі з індіанської мови Коарасіаба є ні­що інше, тільки Соняшний Волос, а Арасі — Світанок.

В той день, коли розпочалася наша повість, минуло вже понад дванадцять років, як дід і внук жили в містечку Санто Антоніо. Попали вони туди цілком випадково, і коли б не падре Вісенте і не вихрищений індіянин Луїз, то і Коарасіаба і Арасі загинули б давно в бразилійських пралісах, а ми ніколи б не змогли на­писати оцієї повісти.

Отже, одного гарного дня падре*, себто отець Вісенте, вертаючись зі своїм провідни­ком Луїзом зі звичайної душпастирської подо­рожі по розкиданих оселях в провінції Мато Ґроссо, що лежить по другий бік ріки Парана від провінції Парана, наткнулися в пралісі на вмираючого індіянина Коарасіабу, біля котрого сидів його шостилітній внук Арасі. Обоє індіяни були дикі і, якщо не втікли перед чужими людьми, то тільки тому, що не мали сили. Коарасіаба був увесь покритий ранами, які ятри­лися і ропіли, а ноги його були подібні до двох почорнілих колод. Арасі був також увесь в струпах та синяках, а до того такий ослабле­ний голодом, такий збідований і виснажений, що навіть не сховався за стовбуром дерева, як це робив завжди, чуючи наближення звіря чи людини. Він тільки зі страхом і розпукою ди­вився на наближення двох чудних, на його думку, людей, що з'явилися з-за гущавини лі­су і, побачивши їх, позіскакували з коней. Ма­лому дикунові, котрий звик бачити тільки на­півголих індіян, чужинці видалися дуже страш­ними саме тому, що були одягнені. Особливо ж страшним видався той, хто мав на собі довгу чорну одежу. Арасі не знав, що це був звичай­ний священичий одяг, а тому подумав, що той чоловік поріс довгою чорною шкірою.

— Не бійтеся, — сказав саме той в чорній "шкірі", — ми — ваші друзі.

Мова його була також якась дивна, і Арасі ледве її зрозумів.

А падре Вісенте, сказавши цю звичайну фор­мулу привіту, скоренько підійшов до майже непритомного Коарасіаби, торкнувся його тут і там і звелів Луїзові принести торбу з медика­ментами. Індіянин миттю виконав наказ, а тоді повернувся до коня, витягнув з другої торби кусень печеного м'яса і подав його малому Арасі.

— Їж, — сказав миролюбно. — їж. Ти, на­певне, голодний.

Його Арасі розумів ліпше, ніж тамтого, "чор­ношкірого", і тому, що Луїз говорив зрозуміліше, і тому що смажене м'ясо промовляло само за себе.

Хлопець дійсно був дуже голодний. Він, як кіт, хижо вихопив м'ясо з рук Луїза і аж тоді сховався за дерево. Жадібно дер м'ясо гостри­ми зубками, з тривожною цікавістю пригляда­ючись, що робить "чорношкірий" з його дідом.

А падре Вісенте розстелив на траві білу церету, розложив на ній свою подорожну аптеч­ку і взявся до роботи. Вправними руками промивав рани на тілі нещасного індійця, прикла­дав масті, заліплював плястрами, перев'язував широкими бандажами. Хворий не протестував і мав такий вигляд, ніби вже погодився і з най­гіршим, що його тільки могло спіткати. А хлоп­чик так зацікавився незрозумілими йому дія­ми чужинця, як рівно ж і тими дивними предметами, які лежали на цераті, що цілком за­був про всяку небезпеку. Йому було дуже сміш­но і дивно, що дід внаслідок таємничої "ворож­би" чужинця ставав чим далі все чудніший, а нарешті виглядав так, як жрець племени у свя­точному уборі.

Але це ще не був кінець. Чужинець поховав розложені речі назад до торби, а тоді щось на­казав тому другому. Той кинувся до коней, ви­тягнув знову з торби якусь незнайому річ і підніс її до уст діда. Дід, на велике здивування Арасі, почав жадібно пити: видно, було щось смачне.

— Лови, малий! — почув він несподівано і побачив, як до ніг йому впав якийсь предмет, кинений старшим чужинцем.

Арасі нахилився, миттю підняв його і поню­хав: пахло дуже добре, а виглядало, як гла­денький бронзовий камінчик. Не довго думаю­чи, хлопець запхав його в уста і прийшов до переконання, що нічого смачнішого за все своє життя не їв. Навіть жирні хробачки і лялечки комах, яких він цілими днями шукав під ко­рою дерев і вважав досі найбільшою в світі лакоминкою, не були такі смачні, як цей "камін­чик".

Облизуючи солодкі уста і пильно слідкуючи за чудасіями, які виправляв "чорношкірий" з його дідом, Арасі забув усяку обережність і тому шарпнувся цілим тілом, коли відчув, що його рука міцно затиснена в чужій долоні.

— Не бійся, хлопче, — сказав Луїз, — і не думай тікати, бо загинеш в лісі. Бачиш, що твій батько (Луїз думав, що Коарасіаба — бать­ко хлопця) хворий і не зможе тебе захистити. Ви з якого племени?

Замість відповіді Арасі закричав диким го­лосом, рванувся з усієї сили і мало не вихо­пився Луїзові з рук.

— Еге! — засміявся той. — Ти індіянин, але я теж індіянин, і від мене тобі не так легко втікти... Ну-ну, не бійся, дурний. Ми тобі нічого злого не зробимо, Я недавно був також таким дикуном, як ти, але тепер, бачиш...

— Луїзе, — увірвав священик, — перекону­вати хлопця будеш потім. Ми мусимо поспіша­ти. Бери малого на коня, а я ось посаджу ста­рого на свого і поїдемо.

— О, падре хоче йти пішки? — запроте­стував Луїз. — Це неможливо!.. Падре возьме хлопця на свого коня, а я... У-а-а-й!!! Ця мала бестія кусається!..

Дійсно, Арасі, відчувши, що силою він не мо­же рівнятися зі старшим від себе індіянином, вдався по допомогу до зубів і протяв ними па­лець Луїза до крови. Однак, і це не помогло. Як і всякий індіянин, Луїз був дуже витрива­лий на біль, і тому не тільки не випустив руки хлопця, а затиснув її ще з більшою силою. Ма­лий дикун був такий зворушливо-смішний у своїй безсилій люті, що падре Вісенте посміх­нувся:

— Я вже лишу тобі честь їхати з цим малим щуриком і приїхати додому без носа, або без ву­ха, — сказав він, сміючись, — а я волію йти пішки... Чекай, палець треба перев'язати.

— Не треба, падре. Це дурниці. Але дійсно, як ми дамо раду з ними обома?.. О, бачите? Старий також, здається, хоче тікати!..

Дійсно, Коарасіаба, що досі лежав непоруш­но, відчувши велику полегшу від прикладеної до ран масти і приплив сил від скріпляючого напою, почав і собі неспокійно ворушитись і підозріло оглядатися довкола.

— Поговори з ним, — сказав священик. — Ти — індіянин, і він тебе скоріше послухає.

Луїз підійшов до Коарасіаби, тягнучи за ру­ку хлопця, який знову почав пручатися і кри­чати.

— Слухай, брате, — сказав до старого, — не бійся нас. Ми тобі нічого злого не зробимо. Хо­чемо взяти вас до себе, поки ви обоє не виду­жаєте.

Коарасіаба мовчав, відвернувши голову вбік.

— Ну, чого ж ти боїшся? — спитав Луїз..— Збирайся і поїдемо. І хлопцеві накажи, щоб не втікав, бо пропаде в лісі. І ти пропадеш, коли не підеш з нами. Щоб жити в лісі, треба бути дужим, ти це знаєш.

Але Коарасіаба вдавав глухого і німого.

— Чому ж мовчиш? — почав нетерпеливити­ся Луїз. — Чи ти походиш з племен, де не знають закону гостинности? Але його шанують всі індіанські племена, і ми також.

Коарасіаба нарешті повернув голову і поди­вився з ненавистю на Луїза.

— Тапуїтіньґи зневажають цей закон, — від­повів глухо. — Вони приходять до наших вог­нищ, як гості, а поводяться, як злочинці. їм мало наших земель і нашого лісу: вони ще хо­чуть усіх індіян повернути у своїх невільників. Я не вірю тобі, бо з тобою також білий тапуя!..

Луїз обурився і здивувався одночасно:

— То ти, може, думаєш, що ми хочемо з вас поробити невільників?!! Звідки ж ти походиш, коли не знаєш, що часи змінилися? Невільництва давно нема, а білі стали нашими приятелями. .

— Грабіжники не можуть бути приятелями, — твердо відповів Коарасіаба.

На це Луїз не мав чого відповідати.

— Послухай, друже, — заговорив тоді свя­щеник невправною індіянською мовою. — Ко­ли грабіжники не можуть бути приятелями, то приятелі не можуть бути грабіжниками. А ми ж показали вже нашу приязнь, то чому нам не віриш?

Коарасіаба скинув руку священика зі свого плеча і звівся на ноги. В його чорних, похму­рих очах спалахнув дикий вогонь, і він блис­кавичним рухом метнув у голову Луїза вели­кий камінь, котрий невідомо коли і як опинив­ся в його руці. Та, видно, був справді обезсилений, а перев'язана в двох місцях рука стра­тила свою меткість, і камінь, тільки злегка черкнувши Луїза коло вуха, впав десь за його плечима.

Луїз кинувся цілим тілом, як від удару, так і від несподіванки й обурення. Його темні очі потемніли ще більше, а на вилицях виступили тверді жовна.

— Ах, — сказав він, — то це ти так відпла­чуєшся за добро?! То це ти так шануєш закон гостинности?!! Прийняв допомогу від нас, їв з наших рук, а тепер кидаєш каменем?!! Добре! Ось маєш свого сина і роби собі, що хочеш.

З тими словами Луїз випустив руку хлопця і пішов до коней.

— Ходім, падре, — сказав умисне по-індіянські, — лишім цих людей на жир диким зві­рям. Вони не тупіси і не ґваранці, на­віть не ботокуди[9]. Вони, видно, походять з племен, які називаються "невдячні дурні". З ними нема що говорити. Ходім!..

— Ти, Луїзе, справді хочеш їх лишити? — спитав священик по-портуґальськи.

— Хай падре не звертає на них уваги і сідає на коня, — відповів Луїз. — Зараз побачимо, що з того вийде...

Падре Вісенте послухав поради і пішов за провідником, навіть не глянувши на Коарасіабу.

Але розрахунок Луїза був правильний. Ста­рий індіянин аж тепер зрозумів, що цих двоє вершників не мали проти нього злих намірів. Він відчув стид за свій невдячний вчинок, а заувага молодого індіянина, що він, Коарасіаба, гірший від ботокуда, обпалила його, не­мов вогнем. До того ж зрозумів, що справді без сторонньої помочі він загине в лісі.

— Куди ж ви тримаєте путь? — спитав не­рішуче, коли вершники вже торкнули коней острогами.

— Навіщо тобі знати? — неприязно відповів Луїз. — Наша путь лежить до нашої оселі, де шанують гостей й де ніхто не кидає в голову камінням за допомогу й їжу...

Коні рушили.

— Стривайте! — скрикнув індіянин. — Я не маю при собі стріли, щоб дати її білому переломити над своєю головою, і не можу по­дарувати йому шкір зонсів*, або намиста на знак дружби. Але я згоден відслужити вам аж через три пори великих дощів, щоб ви не на­зивали тільки мене невдячним дурнем!..

— Ми не носимо намиста, — відповів Луїз, — і нікому не ламаємо стріл над головою. А добро робимо не для того, щоб нам за нього платили працею. Коли хочеш, можеш їхати з нами і будеш нашим гостем, поки не одужаєш і зможеш дійти, куди йшов. А не хочеш — ли­шайся онсам* на вечерю...

Коарасіаба завагався, але, бачучи, що чужин­ці таки їдуть, врешті рішився:

— Добре, — сказав нарешті, — я поїду з ва­ми. Арасі, де ти?

Арасі, поки старші переговорювалися між собою, вспів уже вилізти на самий вершок ви­сокого дерева, чекаючи, поки не мине небез­пека, і на дідовий заклик не відповів нічого.

— Арасі, — знову крикнув старий, — ходи сюди!

Хлопець не відзивався.

— Куди ж дитина могла подітися? — зане­покоївся священик. — Ще чого доброго справ­ді дременув у ліс, і як його тепер знайдеш?..

Але Луїз краще знав звички малих індіан­ських хлопців.

— Хай падре не боїться, — заспокоїв він свя­щеника. — Він не пішов далеко. Напевне, десь сидить на дереві.

Обійшовши кілька дерев, Луїз нарешті по­бачив і втікача.

— Гей, малий! — крикнув він. — Ану, злазь!

— Ні! — відрізав хлопець.

— Злазь!

— Ні!

Почалися довгі умовляння і погрози, але Арасі не піддавався навіть на дідові накази. І тіль­ки коли Луїз витягнув ще одну плитку шоколяди, малий дикун рішився злізти на землю. Чимало ще було клопоту, поки він згодився сісти на коня разом з падре Вісенте, до чого його остаточно змусив дід добрим штовханцем. Та як би там не було, але незабаром всі четве­ро пустилися в дорогу. Арасі зі священиком на одному коні, Коарасіаба — на другому, а Луїз ішов пішки.

Дорога була дуже тяжка. Доводилося проди­ратися крізь густі хащі, переплутані, мов па­вутиною, гнучкими і довгими ліянами. Щокільканадцять кроків зустрічалися ями і виверти, мочарі[10] і гострі, стрімкі каміння. Та падре Ві­сенте і його сталий товариш у всіх місіонерсь­ких виправах — Луїз вже звикли до таких по­дорожувань і, видно, добре були знайомі з лед­ве помітною тропою, якою тепер їхали. Пога­но було лише те, що Коарасіаба не міг само­стійно вдержатися на коні, і його треба було підтримувати. Кілька разів і йому, і коневі, і Луїзові, котрий вів коня і підтримував Коарасіабу, грозила небезпека впасти всім разом в провалля при якомусь тяжкому переході. Але розумний і витривалий кінь був такий спритний і обережний, що виходив щасливо з трудної ситуації.

Вже перед вечором виїхали на справжню втоптану дорогу і незабаром опинилися коло самотньої оселі, де жив кабокльо* Адемар зі своєю родиною. Ставши під брамою, подо­рожні, як водиться в Бразилії, заплескали в долоні, викликаючи господаря.

— О, падре! — привітався Адемар, відчиня­ючи ворота. — Кого це ви везете? Прошу ближ­че до хати.

— Дякую, Адемаре. Ми не можемо заходи­ти, бо спішимося. Чи ти не можеш залишити наших коней у себе, а нас усіх возом довезти до берега?

— Але ж ясно! — поспішно згодився Адемар. — Зараз іду запрягаю. Ваших коней переправ­лю через ріку завтра. Будьте спокійні.

Послужливий кабокльо притьмом кинув­ся запрягати коні, і не минуло навіть десять хвилин, як подорожні вже їхали на великому, добре вимощеному травою возі.

Було майже темно, коли опинилися над бе­регом Парани. На щастя, перевізник Міґел, який мешкав коло переправи, був на цьому бо­ці. Він вийшов з хати, як тільки зачув торох­котіння воза, і спитав точно так, як Адемар:

— О, падре! Кого це ви везете?

— Не питайся, Міґел, тільки вези нас скоро!

— Сі, сеньор![11]

— Змістимося всі на човні?

— Сі, сеньор!

— Ну, то збирайся!

— Сі, сеньор!

— А не потопиш нас усіх?

— Но, сеньор!

Обох індіян мало що не несли до човна, такі вони були потомлені. А в човні вони полягали і лежали нерухомо. Це було навіть ліпше, бо переправа представляла собою ще дуже тяж­кий кусень дороги, оскільки річка Парана в тому місці досягає до трьох кілометрів ширини і має досить бистру течію. Човен був великий, так що двоє веслувало, а один сидів при кермі. Численні острови і острівці вимагали великої уваги, а широка водна просторінь — сили. От­же, мінялися всі троє: і священик, і перевізник, і Луїз, сідаючи то до весел, то до керма, поки, може, через яких півтори години не пристали до берега, який належав до провінції Парана.

На березі їх вже чекав з ліхтарнею другий священик і кілька людей з містечка.

Обидва дикуни під впливом всього пережи­того і тяжкої подорожі були такі вичерпані, що з цілковитою байдужістю віддали себе в руки незнайомих "білих". Арасі навіть не міг їсти і мало що розумів, коли його взяли на руки, кудись понесли, чимсь напували, чимсь мастили і обв'язували і вже зовсім не пам'ятав, як опинився в ліжку і заснув.

Тим часом падре Вісенте, не дивлячись на втому, поважно заходився коло Коарасіаби. По­клавши старого на ліжко, він поздіймав зроб­лені в лісі на швидку перев'язки, ще раз огля­нув рани і сумно похитав головою. Зовнішні роз'ятрені ушкодження, хоч як погано вони не виглядали, не були такі страшні. Найгірше бу­ло те, що одне ребро, кість правої руки вище ліктя і кости в обидвох ногах виглядали так, як би почали псуватися зсередини в наслідок потовчення. Жадний білий в такому стані не міг би навіть поворухнутися, а Коарасіаба не тільки їхав пів дня на коні, але, видно, ще пе­ред тим ішов довго пішки. На це міг спромог­тися хіба індіянин!

До хворого треба би було покликати лікаря. Але справжнього лікаря не було в околиці і за сотню кілометрів, а тому падре Вісенте захо­дився коло хворого сам. Хоч всі заходи вида­валися йому самому безнадійними, але він зро­бив усе, що вмів і що знав, щоб урятувати сво­го пацієнта.

Дійсно, перші дні перебування в монастирських стінах Санто Антоніо старий індіянин був більше на тому світі, як на цьому, і коли одужав, то скоріше завдяки гарячим молитвам доброго падре Вісенте, як його медичним знан­ням, чи силі свого власного організму. Хвороба прикувала його на кілька тижнів до ліжка, і за той час Коарасіаба звик до чужих людей. Він, правда, не міг побороти в собі недовір'я до них, але перестав ненавидіти їх так, як не­навидів раніше, і навіть почав вірити, що і се­ред білих є незлі люди.

З Арасі священики і вихованці монастиря мали спочатку багато клопоту. Він нікого не допускав до себе, ховався постійно по найтемніших закутках і, коли не втік геть, то тільки тому, що перед незнайомою околицею почував ще більший страх, як перед монастирськими стінами. Окрім того знав, що без діда не може пускатися в мандри, а дід мусів лишатися тут.

Та поволі Арасі не тільки освоївся з оточен­ням, а навіть уподобав собі його. А коли трохи навчився розуміти по-портуґальськи і позна­йомився з кількома ровесниками, перестав і думати про втечу чи взагалі про якесь інше життя.

Санто Антоніо представляло собою в ті часи маленьку оселю, що нараховувала ледве пару десятків мешканців. Головним осередком тут був монастир з двома священиками-монахами та ще Пост Опіки над Індіянами, де сиділо кіль­ка військових з родинами. Будинки мешканців були великі, але примітивні, без скла у вікнах, без ніякого комфорту, і тулилися до таких са­мих будівель монастиря і Посту Опіки.

Час-від-часу до Посту приходили напівдикі індіяни й одержували тут допомогу в харчах, одежі, медикаментах і т. д. Забравши це все, індіяни знову зникали в лісі.

Священики вели школу для місцевих дітей, подавали всім потребуючим медичну допомогу, а також виїжджали на цілі тижні в довколиш­ні ліси, щоб заопікуватися душами їхніх роз­киданих мешканців. Священиків, як і в цілій Бразилії, тут дуже шанували і кожне їхнє про­хання виконували, як наказ. І не було випад­ку, щоб священику в його тяжких мандрах, часто вночі і в цілком диких околицях, хтось зробив якусь кривду. В той час, коли мандрів­них торгівців нераз грабували і навіть убивали.

Непомітно минали дні. Рани Коарасіаби по­гоїлися. Погоїлися і пошкоджені кости, і ста­рий цілими днями тепер сидів на ґанку монастирського будинку, з невимовною тугою вдив­ляючись на південь, куди несла свої широкі води бистра Парана і де мріли, тікаіочи у без­конечну далечінь, сіро-зелені гриви лісу.

Одного такого погожого, золотисто-прозорого вечора, коли вогнена куля сонця вже наполо­вину втопилася в кучерявих хвилях далеких лісів, Коарасіаба, як звичайно, сидів на ґанку і думав. Несподівано відчув, як на його плече лагідно лягла рука падре Вісенте і почувся лас­кавий голос.

— Тужиш, Коарасіабо?.. Не сумуй. Ось ще трохи-трохи і вернешся до своїх. Там, напевне, зрадіють, коли побачать вас живими і здоро­вими.

Від тих слів індіянин здригнув і затремтів. Йому раптом стало так сумно і боляче, що аж сльози виступили на очах.

— Куди вернусь? — спитав глухим, дрижа­чим голосом.

— Туди, звідки прийшов, до племени.

— До племени? До племени — ні...

— Не вернешся до племени? А куди ж пі­деш?

— Я... Я не маю, куди йти, — сказав Коа­расіаба з безнадійною розпукою, аж тепер усві­домивши, що він дійсно не має, куди йти.

— Чому ж не маєш, куди йти? — продовжу­вав розпитувати зацікавлений священик. — Звідки ти? До якого племени належиш?

Індіянин сумно похилив голову і не відповів нічого.

Делікатний падре Вісенте, зрозумівши, що в Коарасіаби сталася якась трагедія, про яку він не хоче говорити, більше не розпитував. Тіль­ки поплескав засумованого індіянина по пле­чах і сказав:

— Ну, нічого... Все одно не сумуй. Можеш залишитися і тут. У нас тобі ніхто кривди не зробить. Будеш собі жити. Арасі піде до нашої школи, навчиться читати, писати...

— Арасі не піде до школи! — увірвав свя­щеника Коарасіаба.

— Чому не піде? — здивувався священик.

— Бо індіянинові наука білих непотрібна.

— Чому ж непотрібна? Наука потрібна всім.

— Наука потрібна, але не однакова. У вас інакші закони, інакше життя, інакший Бог.

— Бог один, Соняшний Волосе! — гаряче за­протестував священик. — Бог один для всіх: і для білих, і для муринів, і для вас, індіянів. Тільки ми його по-різному називаємо і по-різ­ному розуміємо.

— Не знаю я, про що ти говориш, — зітхнув Коарасіаба. — Наш Бог називається Тупан*.

— Так, по-індіянськи називається Тупан. Ко­ли хочеш, я тобі розкажу багато про Бога.

— Білий може тільки розказувати білим про білого Бога. Індіяни мають свого.

— Добре. То проси свого Бога, щоб він про­яснив твої думки і відкрив твоє серце до сприй­мання Його законів.

— Навіщо просити? Думки мої ясні, а серце вже давно сприйняло Його закони. Мені більше нічого не потрібно, тільки... тільки...

Індіянин замовк.

Священик зі співчуттям подивився на нього і тихенько відійшов, щоб на самоті помолитися за навернення до правдивої віри тих, які ще блукають темними дорогами, не просвічені зо­рею великих Христових заповітів.

***

Коарасіаба залишився в Санто Антоніо.

Проживши три місяці в монастирі, він піз­ніше подякував священикам за все добре, ви­брав укрите місце серед густого чагарника і поставив собі власну оку — халупу. Була вона висока, яких чотири метри, простора і дуже проста. Стіни її Коарасіаба виплів з тростини, верх покрив пальмовим листям, лишив замість дверей досить високий вхід, а посередині ви­копав неглибоку яму на вогнище. Оце було й все. Ні меблів, ні начиння, ні взагалі ніяких предметів, які виробляли білі, він не визнавав. Особливу ж ненависть мав чомусь до сірників і ніколи інакше не казав, тільки "дурні сірники", хоч, зрештою, їх вживав, роблячи для них одинокий виїмок.

Не хотів користуватися Коарасіаба і допомо­гою Посту Опіки над індіянами, і ніякі умовленя його до того не схилили. Жив він з того, що йому приносили люди за лікування, та ще ходив на полювання. І йому вистачало.

Малий Арасі спочатку тримався діда і здебільша або сидів у своїй халупі, або ходив з дідом на полювання. Але з кожним днем все більше його тягнуло в містечко, де було так багато всього цікавого і де він міг бігати і ба­витися зі своїми ровесниками. Кілька днів він навіть попробував був у секреті від діда поси­діти в школі, але наука видалася йому за­надто нудною і нецікавою річчю, щоб на неї тратити час. Натомість охоче навідувався до Посту Опіки, де кожного разу діставав щось із одежі або харчів, а також зустрічав велике зацікавлення своєю малою особою. Проте, хоч як його не допитувалися, нічого про себе не хо­тів казати, і навіть гнівався, коли його питали про те, з якого племени він походить і як опи­нився в лісі, де його знайдено. А через два ро­ки він уже не хотів і з власним дідом говорити по-індіянськи, з раннього ранку до пізнього ве­чора пересиджував у містечку і, якщо ходив до лісу, то не з дідом, а з ровесниками, або й сам один.

Минали роки. Падре Вісенте ні не змінив способу свого життя, ні не змінився сам. Тіль­ки й того, що мав тепер більше роботи, бо і містечко Санто Антоніо зростало і збільшува­лося, збільшувалася і кількість поодиноких осель в довколишніх лісах. Його колишній провідник Луїз уже одружився і жив тепер по другому боці Парани, де мав землю і господар­ку.

До Санто Антоніо прорізали вже дорогу, яка, правда, служила тільки для авт і возів у сухі місяці. А в дощливу погоду містечко ставало відрізане від цілого світу.

Великою подією було налагодження повітря­ного зв'язку, і перший день, коли прилетів лі­так і спустився на зарані до того приготованій площі, перетворився для Санто Антоніо у ве­лике свято. І вже навіть два роки пізніше піс­ля цього пам'ятного дня всі мешканці з нетер­плячкою чекали означеного в тижні дня, коли великий літак, що його прозвали "залізним Урубу*", спускався на летовищі. З ним при­бувала пошта, прибували ліки, прибували вся­кі новини зі світа. Летунів радісно вітали, ча­стували, розпитували про те, що де діється, і потім випроводжали назад з добрими побажаннями. А летуни затримувалися всього на годин­ку, щоб віддати пошту і невеличкі пакунки, котрі здебільша привозили до монастиря, трош­ки відпочити, з'їсти обід з падре Вісенте і за­брати з собою листи та дерев'яні скриньки з гадюками. Тих гадюк ловили діти і дорослі, за­носили до падре Вісенте, а він їх відправляв з літаком до Сан Павло, а натомість одержував сироватку, якою рятував людей від укушення тих самих гадюк.

Часом прибував до містечка "каміньйон"* — тягарове авто, що привозило товари для склепу згаданого Саміра, або якісь речі, призначені для Посту Опіки над індіянами. Часом добивалися мандрівні торгівці верхи, на возах, запряжених міцним коником, або й пішки з валізками на плечах.

Поза тим Санто Антоніо жило дуже спокій­ним, сонним життям.

Данко Сокіл

Данко Сокіл народився в родині землеміра в Україні. Його батьки в часі другої світової війни мусіли залишити рідні землі, коли Данко був ще зовсім маленьким. Тому батьківщини він не пам'ятав зовсім. Перші спогади, які занотувала його дитяча пам'ять, — були вибухи бомб, вогкі підземелля бомбосховищ, голод і постійний страх. Далеко виразніше пригадуються йому повоєнні часи з життям у великих, галасливих таборах, довгі черги коло кухонь і веселі дні, коли між родинами розподіляли "кер-пакети". А вже зовсім добре пригадує собі Данко те по­жвавлення і рух, яке викликали вістки про можливість виїзду за океан. Тоді в таборі більше ні про що не говорили, як про Північну або Південну Америку, ретельно шукали кни­жок і підручників, де б можна було щось вив­чити про ці континенти, особливо про південну Америку.

Одні мріяли виїхати до ЗДА[12], другі — до Ка­нади, треті хотіли кудись ближче до тропіків, до тепла, а четвертим було байдуже — куди, аби тільки вирватися з табору.

І от одного дня прийшло повідомлення для кількох десятків родин про те, що їх призначено на виїзд до Бразилії. В числі тих родин був і Данків батько Іван Сокіл.

Почалися ще гарячіші наради: їхати, чи ні? Дехто запевняв, що виїзд до Бразилії — це певна згуба від гадюк, малярії і диких індіян. Дехто, навпаки, запевняв, що в Бразилії — справжній рай. Але певного ніхто нічого ска­зати не міг.

Один господар з Бережанщини, Степан Федюк, рішуче сказав:

— До Бразилії не поїду за жадні скарби! Ви знаєте, що то за країна? Брат мого покійного діда виїхав був до Бразилії вже років з сорок тому назад, та й пропав. Привезли їх у ліс та в дебри і висипали з дрібними дітьми отак прос­то під голим небом. Та й всі пропали: гадюки їх покусали, хвороби якісь пообсідали, а до того напали на них дикі буґри* і решту вирізали. Ой писали вони, писали!.. Дідо аж плакали, як їхні листи перечитували вже за моєї пам'яти...

— Ет, пане Федюк, — заперечив Гриць Пере­тяжний, — щось ви таке говорите, що й купи не держиться! Воно, правда, було таке, як ви кажете, але вже давно. А я от знаю, що з на­шого села багато виїхало вже як я хлопцем був і пізніше писали до нас. Добре їм: землі — кіль­ко хочеш, картоплю два рази до року збирають, ярина всяка цілий рік росте, худоба десятками ходить, бо місця досить. Один вже власний тартак має, другий — склеп. Багачами пороби­лися. А як виїхали з краю, то тілько того й мали, що дітей по півтузіна[13] та торби латані. Ет, коби мене взяли, то я би вже їхав.

Такі розмови чулися завжди і скрізь.

Данко, як і всі інші діти, з цікавістю прислу­хався до тих розмов, а потім біг до професора Лісницького.

— Пане професоре, — питав спішно, — а чи то правда, що в Бразилії є багато гадюк?

— Правда, Данку.

— І є буґри?

— Та, напевне, ще є. Бо Бразилія — великий край і мало досліджений.

— А що ще є в Бразилії?

— Багато ще дечого є, хлопче: є вже великі міста, де напевне нема гадюк, є багато різних овочів, які в нас дуже дорогі, є різні звірі.

— А малпи?

— О, того добра, то вже найбільше!

— А папуґи?

— І того вистачає.

— А банани?

— О, бананів там дуже багато!

— А помаранчі?

— І помаранчі.

Данко був дуже вдоволений одержаними інформаціями:

— Ну, то чого ж ті люди такі смішні? Не хотять їхати! А я скажу татові і мамі, щоб тільки їхати до Бразилії. Що там буґри! Буґри — нічого. Тільки взяти доброго лука, націли­тися — раз, раз! — і всіх побити! А гадюк мож­на бити великою палицею, правда, пане професоре? Отакою великою! Тільки гадюка лізе — бах! — і готово!

Професор сумно якось посміхався і гладив Данка по чорнявій голівці.

Батьки остаточно рішилися їхати, але Данкової радости не поділяли.

— Маленький ти, сину, а тому дурненький, — говорив батько. — Навіщо нам Бразилія? От ти проси Бога, щоб додому вернутися — це куди краще, як якась там Бразилія.

— Та ми вернемося ще додому, — заспокою­вав Данко батька. — Ми не поїдемо надовго. От тільки так, подивитися... Я собі піймаю малпу, папуґу і тоді, як вернемося до діда, замкну їх в клітку. Тато мені зробить клітку, правда?

— Це вже я попрошу, щоб тато зробив кліт­ку, — вмішувалася в розмову мама. — Треба буде тебе замикати, бо в хаті не можна втрима­ти. Цілісінький день бігаєш по дворі.

— Ми бавимося в індіян, мамусю, — поясню­вав Данко. — Юрчикові тато навіть лука зро­бив. Тату, а ти зробиш мені лука? Я буду вчи­тися стріляти.

Коротше кажучи, Данко і наяву і увісні мрі­яв про індіян, про луки, про папуґи, малпи, ба­нани і кокосові горіхи.

Нарешті, наступив радісний, а заразом і сум­ний день від'їзду. Данко радів при згадці про подорож пароплавом, про своє скоре знайомство з таємничою і цікавою Бразилією, але і сумував водночас, покидаючи товаришів, старенького професора, котрий навчив його читати і писати і вмів оповідати багато цікавих історій. Жаль йому було і отця Романа, такого доброзичливого і веселого приятеля всієї таборової дітвори.

Жаль навіть було отого великого, гамірного дерев'яного бараку, до котрого Данко привик, як до власного дому.

Та на це ради не було.

Тих три тижні, які довелося прожити після виїзду з табору до вступу на пароплав, були справді дуже невигідні, повні всяких клопотів, біганини, стояння в чергах перед всілякими комісіями і т. д. А тому видалися Данкові цілою вічністю.

Та от нарешті вони на пароплаві! Який він великий і гарний! А скільки в ньому таємничих приладів, скільки людей, скільки ходів і пере­ходів — справжній лябіринт! Данко навіть не відходив від батьків, щоб не заблудитися.

Був уже вечір, коли корабель відчалив від берега. Еміґранти, висипавши на палуби, про­щалися з Европою, плакали і молилися. Особли­во гірко плакала Данкова мама.

— Не плач, Марусю, — заспокоював її бать­ко, хоч самому сльози стояли в очах. — Ще, дасть Бог, повернемось колись.

— Ні, Івасю, — відповіла мати, мабуть я вже не повернуся... Чогось мені так тяжко на серці!

— Ну, ну, перестань. Всім тяжко, але що поробиш!.. Годі.

Так стояли і дивилися, розчулені, поки далекі береги континенту не затяглися нічним тума­ном...

В наступних днях Данко від світанку до ночі проводив на палубі пароплаву. Любувався бі­лими мевами[14], що літали над морем, захоплю­вався веселими краєвидами Англії, що під скісним промінням заходячого сонця виглядали, як мініятюрні веселі образки, свіжо потягнені ля­ком. Морське повітря було таке чисте і прозоре, що видно було навіть вікна будинків, а самі будинки видавалися завбільшки, як грудочки цукру. Зліва виднілися сірі контури побережжя Франції. Але на третій день, коли корабель вийшов у відкрите море, не було вже видно більше нічого, крім неба і води, та ще хіба час-до-часу тоненької смужки диму на видокрузі, яка вказувала, що і там десь пливе корабель.

Данко переживав веселі, безтурботні дні. Все здавалося таким гарним і цікавим: і безконеч­ний водний простір, що мінився лагідними фар­бами, і грізні хвилі, що з шумом розбивалися об залізні груди корабля, і курява солоного пилу, яка повставала від того і так приємно освіжала обличчя, і самий корабель, що його охоче показували дітям матроси, частуючи їх при тому ріжними ласощами. Хлопець тішився всіми приємностями подорожі, навіть не підозріваючи того, що над його головою зібралася грізна хма­ра, з якої вдарить невмолима блискавка і вра­зить його просто в серце. .

І блискавка вдарила... .

Несподівано захворіла мати, і перше, ніж Данко міг усвідомити собі небезпеку, померла. Це було щось таке страшне і таке несподіване, що хлопець не хотів повірити.

"Це неправда! Цього не може бути!!!" — кричало щось в ньому, наповнюючи його душу холодним жахом. "Це неправда!!!"

А однак, це була таки правда.

Бідна дитина мало не збожеволіла з розпуки, коли материне тіло, загорнене в білий саван спускали в море.

— Не кидайте мами в море! — кричав, б'ю­чись в чиїхсь руках. — Не кидайте мами в море!.. Я не хочу!.. Не хочу, не хочу, не хочу!!! Я. не хочу більше їхати до Бразилії!.. Везіть мене назад, до Европи!.. О, мамо моя, мамо моя!

Разом з Данком плакали всі, навіть дорослі мужчини і моряки, але ніхто не був у силі за­вернути того, що сталося. Тільки всі старалися приголубити осиротілого хлопчину і розважити його. Але Данка вже ніщо не тішило, і з такого жвавого, веселого хлопчини залишилася ли­ше смутна тінь. І подорож, і Бразилія перестали його раптом цікавити, і він тепер дивився в море тільки тому, що сподівався побачити в ньому ту, котра була для нього найдорожчим скарбом.

Але море не повертає того, що забрало. І да­ремне чорні очі хлопчини напружувалися до болю, даремно заливали їх сльози — мами вже більше не було видно. Лишився по ній тільки золотий хрестик, який вона власноручно одягла йому на шию, як своє благословлення, та ще в пам'яті звучали її передсмертні слова:

— Пам'ятай, Даночку, що мамина душа завж­ди буде коло тебе. Я буду чувати над тобою у всі найтяжчі хвилини твого життя...

Батько також ходив по кораблі, немов боже­вільний, навіть не помічаючи того, що двоє людей на зміну невідступно мали його під на­глядом, щоб він часом не кинувся у море. Але Сокіл не бачив моря і не думав топитися. Він взагалі нічого не міг думати. Він просто страж­дав. Часом брав на руки сина і сидів цілими годинами, занурений у свій невисказаний біль.

І не бачили ні батько, ні син тих чудових краєвидів, які розгорнула перед ними нова країна. Не помітили навіть краси славної на цілий світ затоки Ґванабари, ні знаменитої гори Пон де Ассукар, ні прекрасної панорами столиці Бразилії — Ріо-де-Жанейро. Нічого їх не ціка­вило.

З тяжким серцем покидали корабель, де ще так багато нагадувало їм наймилішу істоту: ось тут вона стояла і плакала, прощаючись з Евро­пою, ось тут сиділа ранком. А ось на цьому міс­ці впала, коли їй зробилося раптом погано...

Великий баркас*, наповнений людьми, валіз­ками і клунками відвіз їх з порту на Острів Квітів ("Ілья дас Фльорес"), де перебували всі емігранти, поки їх не розподіляли по різних провінціях країни.

Але і мальовничий острів не тішив осиротілих Соколів. Вони тікали геть від людей і здебільша пересиджували над водою, слухаючи безконеч­ну одноманітну музику хвиль, що в шумливому ритмі то набігали на прибережні каміння, то відкочувались назад у море.

У величезних, з поверховими ліжками при­міщеннях було тісно, гамірно і взагалі ще гір­ше, як в таборах Европи. Ночами не можна було спати через плач дітей і мільйони комарів, від яких повітря аж бреніло. Більшу половину дня займало стояння в чергах коло їдальні та перед різними комісіями. І це робило життя ще прикрішим.

Минув тиждень, другий і третій.

За цей час не тільки Данко, як дитина, вспів опам'ятатися від страшного удару, але і його батько, примирившись з долею, почав нудитися від безділля. І коли спочатку він навіть не ба­жав зустрічатися з людьми, котрі приїжджали на Острів Квітів з різними пропозиціями, то згодом сам став шукати для себе якогось відповідного зайняття.

Одного разу приїхав якийсь енергійний де­белий німець і довго та охоче говорив з емі­грантами. Нарешті сказав:

— Мені потрібно доброго землеміра, який би погодився працювати в пралісі. Попереджую відразу, що умовини роботи вимагатимуть пе­ребування поза домом в лісах цілими тижнями, але заробіток добрий. По двох-трьох роках та­кий землемір може зложити чималий гріш і почати цілком ні від кого незалежне життя, навіть у великому місті. Отже, хто з вас ро­зуміє мірничу справу і не боїться труднощів, хай подумає над моєю пропозицією.

Сокола пропозиція зацікавила. Поперше, було дуже важним те, що з німцем він міг по­розуміватися, а без знання мови починати якусь роботу — означало наражатися на великі труд­нощі. Подруге, дістати роботу за фахом у чу­жому краю було дуже тяжко. Потрете, робота в лісі, далека від людського ока, здавалася йо­му найбільше відповідною до його сумних на­строїв. Окрім того, хотів уже вирватися і з острова, і взагалі з наобридлої таборової атмос­фери та зажити своїм окремішним родинним життям.

Почалися ділові переговори, з яких вияви­лося, що пропозиція дійсно добра. Німець мав землі в західній частині провінції Парана. П'ятдесят років тому назад його батько купив ці землі за безцінь, а тепер вони представляли величезний маєток. Німець хотів починати пар­целяцію[15] під плянтації кави, а, окрім того, мав заплянованих два міста, які повинні були по­стати серед тих плянтацій. Отже, треба було ті міста визначити і прорубати в лісі майбутні дільниці й вулиці. Землемірові власник давав добру платню, всі необхідні інструменти, а та­кож робітників на поміч. Для родини давав хату з парцелею[16] в містечку Санто Антоніо, що лежало над устям ріки Іваї там, де вона вли­вається в Парану.

— Зрештою, — казав німець, — я пропоную вам поїхати на місце і подивитися. Коли вам не сподобається, то я на свій кошт відставлю вас або сюди назад, або до того місця, яке ви собі виберете. Та, думаю, що ви таки залиши­тесь у мене. Хочете їхати?

Сокіл погодився.

***

Через два дні, після полагодження всіх фор­мальностей, Сокіл з Данком і своїм убогим май­ном всідав знову у моторовий човен, щоб пли­сти з острова до Ріо-де-Жанейро. Німець та­кож був з ними і, знаючи, яка драма розігралася в родині Соколів, з особливою увагою та ласкою ставився до Данка.

— Ну, як же тобі, хлопчику, сподобалася Бразилія? — спитав він, коли човен опинився на відкритих водах.

Данко раптом собі в тій хвилині пригадав маму і розплакався.

— О, бідний хлопчик! — зворушено сказав німець і пригорнув Данка до себе. — А ти ма­єш десь мамину фотографію?

— Та... тато має... — схлипнув Данко.

— А можна мені бачити?

Сокіл витягнув портфель і показав фотогра­фію дружини, зроблену ще дома.

— Гарна твоя мама, — сказав щиро німець. — Якщо тато позволить, я візьму цю фотогра­фію і дам з неї зробити побільшення, а потім вправлю в рямки і пришлю вам до Санто Антоніо. Це буде перший мій маленький презент. Добре? А ти поставиш його у себе на столі і будеш кожного дня свою маму бачити.

Данко відразу повеселів і навіть посміхнув­ся. Сокіл також не заперечував, тільки просив, щоб не згубити фотографії.

— А як вас звуть? — відважився нарешті спитати німця Данко.

— Ґроссбах. Альфред Ґроссбах, — відповів той. — Бразилійці кажуть просто сеньор Алфредо. І ти мене також називай так: сеньор Алфредо. Тут нікого не називають по прізви­щу, тільки по імени. От і твого тата також називатимуть сеньор Іван, або сеу[17] Жвон. Зрозумів? А тебе як звуть? Данко? Дуже добре! Ми вже тепер цілком познайомились... Ось зараз приїдемо до Ріо, то я тобі щось дуже добре куплю. Ти любиш шоколяду?

— Так.

— Добре, куплю тобі велику шоколяду. А ти вже їв мамон*?

— Ні. Що це таке?

— А це таке, як європейські дині на вигляд, тільки мають в середині інші зернятка: круг­ленькі, сірі, як горох. А банани ти вже їв?

— Дуже мало. Тут, на острові, щодня дава­ли тільки чорну фасолю, риж[18] і якесь недобре м'ясо.

— О, Данку, тут всі їдять щодня чорну фа­солю і риж, всі! Ні найбагатший мільйонер, ні найбідніший робітник не уявляють собі обіду і вечері без чорної фасолі, себто, "фейжону"*, і рижу. А м'ясо... Вам напевне давали в'ялене м'ясо, "шярко"*. До нього треба привикнути...

Ґроссбах говорив скоро і багато, щоб відір­вати думки хлопця від сумних спогадів і від­вести їх у другий бік.

— Подивись, Данку, он в той бік, бачиш? Он там видно дві великі гори, славні на цілий світ. Одна з них — ота нижча — це Морро да Урка, а ота, висока, як наперсток — це Нон де Ассукар.

— Ага, бачу! А що то за шнурок між ними?

— А це — лінія повітряної залізниці. Он придивись добре — там їде маленький вагон­ник., бачиш?

— А нащо той ваґончик?

— Людей возить.

— Людей?!! — здивувався Данко. — Такий маленький?! .

Ґроссбах засміявся:

— Та то він здалеку видається таким ма­леньким, а насправді в нього сідає вісім, або й десять осіб. Шкода, що ми не маємо часу, а то я б вас повіз на ту гору.

Данкові стало жаль, що через брак часу ця захоплююча подорож не відбудеться, але його батько був іншої думки:

— Ну, знаєте, пане Ґроссбах, я думаю, що для їзди цією залізницею людина мусить ма­ти міцні нерви...

— О, що правда, то правда! — погодився ні­мець. — Я двічі нею їздив і обидва рази, коли дивився в ту страшну пропасть, над якою пе­реїжджав, жалував, що рішався їхати. Але вид звідти — чудовий, просто казковий!.. А он, подивіться в другий бік: там є третя знаменита гора Корковадо, на котрій стоїть величезна статуя Христа. Ця статуя має 38 метрів висо­ти, а звідси видається кінчиком шпильки.

Так, любуючись видом гір і панорамою сто­лиці, що виструнчилась високими хмародерами над підковоподібною затокою, наші подорожні прибули до пристані моторових човнів. Звідти пішли пішки, щоб трохи оглянути місто і дещо купити.

Перед самим вечором сиділи всі в електрич­ному поїзді, що за ніч мав їх привезти до Санто Павло.

Залізниця спочатку йшла просто через міс­то, і Данко мав можливість краще придивити­ся до столиці країни, про яку стільки намріяв­ся. З вікна ваґону зовсім добре було видно і величезні будинки, і широкі вулиці, і навіть розкішні вітрини, на яких були виставлені, зда­валося, всі багатства світу. Все блищало роз­кішшю і достатками, котрих не було видно в щойно покинутій, зруйнованій війною Европі.

Але от поїзд завернув за якусь високу гору, і тут показалася зворотна сторона столиці. Вся та висока гора була порита, немов крілячими норами, примітивними землянками і нужден­ними халупами, збудованими з почорнілих до­щок, сяк-так покритими кусниками бляхи, най­більше з розпростаних великих бляшанок. Ко­ло цих халуп і землянок ходили і сиділи об­дерті, босі діти і дорослі, а на розтягнених шнурках сохла пірвана білизна, правильніше сказати, якісь залишки білизни, що вже стра­тили колір і форму.

Та через кілька хвилин поїзд, обминувши гору, знову виїхав, ніби в інший світ, в багаті дільниці, де жваво бігали новенькі авта і йшла жива торгівля у великих склепах.

Нарешті поїзд вирвався за місто. Данко спо­дівався і тут побачити щось надзвичайне, але помилився. Тільки земля була червона і жов­та, а позатим, от як звичайно: гори, ліси, до­лини. Коли б не пальми й банани, що росли тут і там, то і не сказав би, що їде через Бра­зилію.

Данко вже зовсім освоївся з Ґроссбахом і го­ворив з ним, як зі своїм старим приятелем. Зі свого боку товариський і говіркий німець про­являв до хлопця велику, чисто батьківську прихильність.

— Ви давно приїхали до Бразилії? — питав Данко.

— Я тут народився, хлопче.

— А як навчилися говорити по-німецьки?

— Від батьків, звичайно. Зрештою, не тіль­ки від батьків. У нас в Санта Катарині є більше німців, як бразилійців, і там навіть мурини говорять по-німецьки.

— Що це — Санта Катаріна?

— Провінція, яка лежить на південь від про­вінції Парана. Санта Катаріну називають на­віть Малою Німеччиною, бо німці, які там живуть, вибудували міста, цілком подібні до ні­мецьких міст, а хлібороби ведуть господарку на німецький зразок.

— А по-бразилійськи ви вмієте також гово­рити?

— Ну, а якже? Я ж тут і університет скін­чив.

— А це правда, що в Бразилії говорять по-портуґальськи? ,

— Та майже правда. Між портуґальською і бразильською мовами е різниця, але невелика.

— А я от, — задумано сказав Данко, — вмію по-німецьки і по-українськи, а по-бразилійськи не вмію нічого. Це, мабуть, дуже тяжко...

— О, зовсім ні! — заперечив Ґроссбах і жар­том додав: — Ти, коли хочеш, можеш навіть вже говорити.

— Я? — здивувався Данко. — Але як же я буду говорити, коли не вмію?! .

— Чому не вмієш? От, перш усього, якнай­частіше кажи: "Сі, сеньор", або: "Сі, сеньора".

— І що це означає?

— Це означає: "Так, пане" і "так, пані", але бразилійці вживають цього виразу на кожному кроці, і ти роби так само. Хто б тобі що не го­ворив, а ти все відповідай: "Сі, сеньор", "сі, сеньора", хоч і не розумієш. На десять "сі, се­ньор", можеш раз сказати: "Но, сеньор", себто, "ні, пане", але тим не слід надуживати. Ліпше кажи: "Сі, сеньор", бо так ніколи не по­милишся. Окрім того, коли здивуєшся, кажи: "Пушшя!", коли тобі хтось говоритиме дурниці, кажи: "Вай на онда"*, себто: "Іди по хвилі!" А коли тобі щось дуже сподобається, то нічого не кажи, тільки візьми себе за нижній кінчик вуха отак-о — і тебе вважатимуть справжнім бразилійцем.

Данко бачив, що Ґроссбах жартує, і вже хо­тів йому сказати: "Вай на онда!", але своєчасно роздумався і тільки посміхнувся.

— А що означає "пушшя"? — спитав він.

— Нічого не означає. "Пушшя" значить: "тягне". Але при здивованні ніхто не думає про якесь тягнення. "Пушшя!" є просто "пушшя!" і більш нічого.

— А чому треба братися за кінчик вуха, коли щось подобається?

— О, це має свою історію... Дикі індіяни, людожери, вважають, що в людини найсмачні­шою частиною є кінчик вуха. Бразилійці перей­няли цей жест і ним висловлюють високу оцін­ку не тільки на страви, але взагалі на все, що є гарне.

— Індіяни?.. А ви вмієте також по-індіянськи?

— Ні, не вмію. Знаю тільки кільканадцять слів.

— А які?

— Які?.. Ну, от, наприклад: жассі — мі­сяць, коарасі — сонце, а расі — світанок, коема — ранок, іботіра — квітка, пара­на — море, або велика вода, ока — хата, ка­ріока — дім білої людини, іта — камінь, ітажуба — камінь жовтий, себто, золото. Ти­ми самими словами індіяни називають своїх дітей, а тому їхні імена бувають нераз дуже чудні. От хоч би взяти ім'я Ітапіра — це озна­чає Кам'яна Риба.

— І ще?

— Та я, Данку, не знаю багато. Можу, тобі лише сказати, що більшість географічних назв у Бразилії взяті з індіянської мови. Столиця провінції Парана — Куритиба означає "ба­гато піньорів": "курі тіба". Ти ще не бачив піньорів, але в Парані їх є маса. Парану тут називають "Терра дос Пінєрайс" — "Земля Піньорів". Молоденькі дерева піньорів цілком подібні до ялинок, і їх прибирають на Різдво. Горіхи піньорів е дуже смачні, коли їх зварити, або спекти, і діти їх дуже люблять.

— А ще?

— Що ще?

— Що ви ще знаєте по-індіянськи?

— Данку, — вмішався в розмову Сокіл, — але ж не надокучай панові Ґроссбахові своїми питаннями!..

— О, ні! — жваво відгукнувся німець. — Ли­шіть. Це дуже добре, що хлопець усім цікавить­ся: адже він опинився в цілком іншому світі і мусить щось про нього знати... Питай, Данку, питай про все. Тільки залиши індіянську мову, бо посоромиш мене цілком. Я по-індіянськи знаю не набагато більше, як ти по-портуґальськи.

І Данко розпитував, розпитував, без кінця.

— Що це за такі огидні великі чорні птахи?

— Оці? Це — корви, або урубу. Огидні во­ни на вигляд, це правда, але дуже корисні, а тому є навіть закон, який забороняє їх убивати. Корви живляться виключно падлиною і поз­бавляють людей необхідности вишукувати і за­копувати трупи тварин. Коли на пасовиськах загине яка худобина, то ці корви, чи урубу злі­таються сотнями і через кілька годин залишають самий чистий кістяк. Тут також повинна десь бути падлина, бо ми проїжджаємо коло пасовиська, і тому вони зібралися.

— Де ж те пасовисько?

— Та тут же. Бачиш, цю дротяну загороду? Це ж і є пасовисько. Тільки воно дуже велике, і худоба є десь далі.

На одній зі станцій Ґроссбах закликав чорно­го, немов вимоченого в смолі, продавця у сніж­но-білому халаті і замовив охолоджуючі напої. Мурин почав їх розливати в шклянки і при тому незручним рухом обілляв Соколові коліна.

— Еп-па, портуґез!.. — докірливо скрикнув німець.

Засоромлений продавець дуже перепрошував за спричинену прикрість, а, коли він вийшов з переділу, Данко спитав:

— Сеньор Алфредо, чому ви сказали йому "портуґез"? Адже він мурин.

Ґроссбах посміхнувся:

— В Бразилії, — сказав він, — кожного не­зграбного або глупого чоловіка називають портуґезом, бо портуґальців тут страшно не люблять.

— А говорять по-портуґальськи! — здиву­вався Данко. — Чому ж то так?

— О, про це довго говорити, а ти вже, на­певне, хочеш спати.

— Ні, ні, сеньор Алфредо! — горяче запро­тестував Данко. — Адже ще видно, і я зовсім не хочу спати!..

— Але ж бо, Данку! — вмішався в розмову батько. — Ти вже замучив пана Ґроссбаха сво­їми питаннями! Може пан Ґроссбах хоче від­почити?

— Я — ні! — і собі відізвався Ґроссбах, — Коли Данко не втомлений і хоче говорити, ми можемо говорити і до півночі.

— Ну, коли ви тільки погодитесь з моїм си­ном говорити, то він вам не дасть спати і дві ночі підряд. Мій Данко є дуже надокучливий і готовий не їсти і не спати, аби тільки слухати.

— Добра ознака! — похвалив Ґроссбах. — Мої діти такі самі. Той, хто змалку нічим не цікавиться, нічим і не буде у своєму житті. Та й з одною дитиною ще легко говорити. А от колись поїдете до мене в гості і побачите, як то говорити з п'ятьма відразу!.. Я їх дуже люб­лю і взагалі люблю дітей, але, як після своїх постійних мандрівок приїду додому, то в мене, — вірите? — аж в голові гуде. Ага!.. Подивіть­ся он через вікно: тут побачите таких, котрі нічим не цікавляться...

Всі виглянули у вікно і побачили самотню халупу, що вже закутувалася вечірньою ім­лою. Через відкриті двері видно було розложене посередині халупи вогнище, довкола яко­го сиділо з десятеро дітей різного віку і диви­лося у вогонь, над яким висів на ланцюгу ко­тел з якоюсь, як можна було догадатися, стра­вою. Всі були майже голі, не стрижені і не че­сані. Дехто з них ліниво повернув голову в сторону поїзду, а решта навіть не ворухнулася. Довкола халупи жовтіла витоптана земля, а далі розстилився дикий пустир, що тікав у густий ліс. Ні грядки обробленої землі, ні сліду ніяких доріг, ні знаку якоїсь іншої оселі поблизу — нічого не було видно. Соколові стало трохи мо­торошно.

— Що ці люди тут роблять? — спитав він.

Ґроссбах потиснув плечима:

— Живуть...

— Але з чого живуть? Де беруть харчі до того свого котла?

— Того ніхто не знає. Вони нічим не цікав­ляться, і ними ніхто не цікавиться. Таких в Бразилії є десятки тисяч.

— І уряд не опікується ними?

— Навіщо? Вони щасливіші, ніж ми з вами, і ні від кого нічого не бажають... Приходять на світ і відходять з нього, ніким не помічені. Потреби їхні такі маленькі, що ліс їх задо­вольняє цілком. Часом, правда, такий мешка­нець назбирає кільканадцять кілограмів цінної кори з дерева, зв'яже з неї в'язанку, поставить її на голову і йде два-три дні до якогось населе­ного пункту, де є склеп. Там продасть кору, ку­пить пляшку кашаси, себто, горілки, вип'є її і ляже п'яний під склепом спати. Проспиться ніч, візьме ще одну пляшку, трохи соли, сір­ників, тютюну і вертає додому. Через пару тижнів знову збирає кору і йде до містечка. І так живуть...

Сокіл ще довго дивився на халупу, як вона тікала від поїзду все далі й далі назад, поки, нарешті, не зникла за закрутом залізниці.

— Данку, хочеш помаранчі? — спитав Ґроссбах. — Чекай, я тобі обчищу, а тоді будемо знову говорити...

Сокіл був у душі радий, що Данко зайнявся розмовою з Альфредом і не чіпляється до ньо­го з різними питаннями, а тому вдав, що ди­виться у вікно, хоч не бачив нічого поза своїми сумними думками.

— Ну, — спитав Ґроссбах, коли Данко вмо­стився ближче коло нього з обчищеною пома­ранчею, — що ти хочеш ще знати?

— Ви обіцяли мені розказати, чому в Брази­лії не люблять портуґальців...

— Ага... Тоді нам доветься трохи вернути­ся в історію... Ти знаєш, як відкрили Брази­лію?

— Ні. Як це "відкрили"?

— А от так: в Европі раніше не знали, що існує Бразилія і взагалі Америка.

— А-а-а, тепер знаю: Колумб відкрив Аме­рику!..

— От, от, Колумб відкрив Америку, а в 1500 році портуґальці відкрили Бразилію. Дня 25 квітня того року портуґальська фльотилія, що складалася з 13 кораблів, під командуванням Педра Алвареса Кабрала пристала до побереж­жя теперішньої провінції Баїя.

— І побачили індіян? — нетерпеливо спитав Данко.

— Вгадав, Данку: портуґальці побачили ін­діян. Ще білі сиділи на своїх кораблях, як індіяни на човнах підпливли до них самі.

— Щоб повбивати білих?

— Ні. Індіяни, яких побачили портуґальці, належали до племени тупінінкві і вияви­лися дуже смирними і приязними.

— І які вони були, ті індіяни?

— Були дуже смішні. Замість будь-якої оде­жі, тіла їхні вкривала фарба, що її індіяни ви­готовляли з рослин. Одні були помальовані до половини на синій, а від половини — на жовто­гарячий колір. Жінки ж всі були помальовані на синьо. На головах вони мали корони, або як їх індіяни називають, акванґапе*, зроблені з яскравого пір'я птахів. Нижні губи у них бу­ли продірявлені і прикрашені великими кільцями. Мужчини мали при собі луки і списи. Їм дуже сподобалось, що прибулі почали їх обда­ровувати різними дрібничками, як от коралі, бранзолети тощо. Особливо ж тішилися вони дзеркальцями, котрі вважали справжнім чудом. Ці індіяни не мали ніяких речей домашнього вжитку, не тримали ніяких тварин, і тому, коли їм показали привезену на кораблі курку, вони дуже полякалися і довго вагалися, перше, ніж зважилися її торкнутися.

Данкові це показалося таким забавним, що він розсміявся:

— Злякалися курки?!! Ой, які ж вони дурні!..

— Не дурні, — поправив Алфредо, — а про­сто дикі. І ти б напевно не взяв у руки якоїсь тварини, коли б її не бачив перед тим.

— Ну, і що було потім? — підганяв Данко.

— Потім?.. Потім портуґальці висадились на сушу, І Педро Алварес Кабрал наказав збуду­вати вівтар і відправити першу Службу Божу. Той острівець, де була ця Служба відправлена, називається тепер "Короа Вермелья", себ­то, "Червона Корона" на спомин яскравих опірень-акванґапе, що їх носило на голові пле­м'я тупінікві. В наступних днях портуґальці почали оглядати побережжя, знайомитись з рослинним і тваринним світом нововідкритої землі, а також вантажити при допомозі індіян на кораблі цінне червоне, мов жар, дерево, з якого в Европі виробляли надзвичайно дорогу червону фарбу. Це дерево називалося "браза" — "жар", і від нього постала пізніше назва Бразилії, хоч напочатку її називали "Терра де Санта Круз", себто, "Земля Святого Хреста".

Перше, ніж відплисти самому, Кабрал ви­слав наперед один корабель, щоб повідомити тодішнього короля Портуґалії Маноела Першо­го про наслідки своєї подорожі. Капітан цього корабля пристав ще раз до якогось побережжя Бразилії і там наловив багато індіанських чо­ловіків, жінок і дітей і повіз їх, немов звірів, на показ в Портуґалію. Кабрал з рештою фльоти, навантаженої деревом, овочами і різними тваринами, відплив пізніше. В Бразилії тоді залишилося тільки двоє збунтованих моряків, які втікли з кораблів і сховалися в лісі. Та, по­ки портуґальці приїхали вдруге, ці обидва моряки вже освоїлися на новій землі, вивчили індіанську мову і стали дуже помічними силами у завоюванню краю. Так, Данку, відкрили Бра­зилію.

— Ну, а далі?

— Що "далі"?

— А чому в Бразилії не люблять портуґаль­ців?

Ґроссбах добру хвилину здивовано дивився на хлопця, а потім розсміявся:

— Он ти про що!.. Це, хлопче, тяжко буде тобі зрозуміти, бо ти ще малий. От коли під­ростеш, походиш до школи, то тоді дізнаєшся. Тепер скажу тобі тільки, що ця нелюбов пішла від індіян. Індіяни, особливо племена тупіє...

— Що це таке?

Допитливість хлопця ставила Ґроссбаха на кожному кроці в заклопотання і примушувала сміятися. Данко все більше і більше йому по­добався. . '

— Твій тато правду сказав, — обізвався він після чергового вибуху сміху: — з тобою не так легко говорити. Ти все хочеш знати відразу... Бачиш, всі індіяни, які живуть на терені Бра­зилії, діляться на дві великих нації: тупі і тапуя*. Я би показав тобі мапу, але ти на ній і так нічого не зрозумієш...

Сокіл, який спочатку не слухав розмови, пі­зніше зацікавився також і сказав:

— Пане Ґроссбах, даруйте, що і я вас почну турбувати... Але ви так цікаво оповідаєте...

— Хочете бачити мапу? — Догадався німець.

— Так, коли вам не трудно...

— Але ж прошу, дуже радо!..

Ґроссбах відкрив валізку, витягнув з неї ве­лику мапу Бразилії і розгорнув на колінах.

— Дивіться, сеньор Іван: оце — мапа Бра­зилії. Тут іде ріка Північна Паранаіба, далі ріка Південна Паранаіба, ріка Парана і ось оця смужка на південь. Отже, на схід від цього кор­дону, на побережжі Атлянтійського океану, жили індіяни племени тупі. На захід — тапуя. Винятком з того є племена ґва­рані, які трохи порушують цей виразно ви­значений кордон і живуть на захід від ріки Парана в тому місці, де вона протікає поміж кордонами провінцій Парана і Мато Ґроссо. Ґваранці також належать до тупісів і становлять серед них найчисленнішу групу. Цих дві основних індійських "нації" — тупі і тапуя поділяються на племена — "трібос", а племена — на роди.

— Через те, — продовжував Ґроссбах, радий, що знайшов ще одного уважного слухача, — що кольонізація Бразилії почалася від побережжя Атлянтійського океану, себто, з тих земель, де жили тупіси, то науковці, дослідники і місіонарі вже вивчили їхній побут, звичаї і мову, а навіть видали словник і граматику мови тупі-ґварані. Тупі-ґварані тому, що говірки цих пле­мен дуже подібні між собою, і хто знає мову ґваранців, може порозумітися з усіми пле­менами тупісів.

— Гірше стоїть справа з племенами та­пуя, або, як ще їх називають, жес. Вони за­селюють мало досліджені простори, на значній частині котрих і по цей день не ступила ще нога цивілізованої людини. Тому про тапуясів є мало відомостей. Тільки на підставі антрополо­гічних досліджень стверджено, що племена тапуя є найстарішими мешканцями Бразилії. А все ж порівняно до тупісів вони стоять на знач­но нижчому щаблі розвитку. Окрім того, є ду­же дикі, підступні і жорстокі, за що тупіси ставляться до них з погордою і призирством та майже не входять з ними ні в родинні, ні в ніякі інші зв'язки. Здається, що слово "тапуя" озна­чає на мові тупісів "варвар". Зверніть увагу, сеньоре Іван, на це цікаве явище: варвар! І, що ще цікавіше, що, поки між портуґальцями та індіянами були добрі взаємини, то тупіси назива­ли білих "тупітіньґами", себто, "білими тупі". Коли ж портуґальці показали їм у пов­ній величі свої жорстокі кольонізаторські здіб­ності, то тупіси почали називати їх "тапуїтіньгами", себто, "білими варварами". Ха-ха-ха!..

Веселий німець розсміявся так заразливо, що примусив посміхнутися навіть засумованого Сокола.

— Що й казати, — погодився землемір, — це дійсно парадоксально! Але, на сором мушу вам признатися, що все, про що ви говорите, є для мене абсолютною новиною. Писали, правда, колись наші земляки, що виїхали в минулому столітті до Бразилії, про буґрів і ботокудів, які нападали на них, палили їхні оселі, вирізували впень мешканців, крали дітей і так далі. Але...

— О, це велике непорозуміння! — перебив Ґроссбах Сокола. — Індіяни, які нападали на ваших і на наших земляків, зовсім не були ботокудами.

— Як?!! — здивувався Сокіл.

— Та дуже просто: не були ботокудами. Я ж не тільки чув про ці напади від своїх батьків, а й сам пам'ятаю, як ледве-ледве не попав у руки індіян, бо їх було донедавна ще дуже ба­гато в провінції Санта Катаріна. Але, пов­торюю, ті індіяни не були ботокудами. Знаєте, звідки походить назва "ботокуд"? Від "батокс" — великого кружальця, що його носи­ли, та ще й тепер носять у нижній губі племена тапуясів. І от з тими ботокудами бразилійські вчені опинилися перед великою загадкою. Ко­лись давно, задовго перед тим, як була відкри­та Бразилія, з невідомих причин частина пле­мен тапуя вимандрувала зі своїх теренів, пробилася через племена тупі далеко на південь і опинилася на території теперішньої Па­рани. їх була велика кількість, і вони заселю­вали головно околиці верхів'я ріки Тібажі, а деякі заглибилися ще далі на південь, аж за ріку Іґвассу, і доходили до північних теренів теперішньої Санта Катаріни. Ось, прошу подивитися на мапу. Бачите? Останнє місце сталого побуту ботокудів у Парані було коло гори Тайо, отут... Однак, що сталося пізніше з ботокуда­ми — цього докладно ніхто не знає. Відомо тільки, що в половині 16-го століття частина їх вимандрувала знову на південний захід і була знищена між ріками Іґвассу і Парагвай племенами креньс, які здавна жили в тих околицях. Друга частина ботокудів пішла про­сто на південь і десь пропала. Чи були вони також знищені іншими індіанськими племенами, чи, навпаки, поріднилися і змішалися з ними — цього ніхто сьогодні з певністю не може ска­зати. По ботокудах фактично не залишилося ніяких слідів. Ніхто докладно не знає ні їхньої мови, ні їхнього побуту, ні їхніх законів, а тому вчені вважають всю загадкову справу з ботокудами найтемнішою сторінкою бразильської історії. Та все ж з тих убогих вислідів наукових розвідок вдалося встановити, що ботокуди бу­ли надзвичайно відсталі серед інших індіансь­ких племен і мали дуже погану славу. Остан­ній, хто бачив ботокудів, був еспанський дослідник Алваро Нунез Кабеза де Вака, котрий, повертаючись зі своєї експедиції до Парагваю по ріці Іґвассу, мусів собі зброєю прокладати до­рогу, бо на нього нападали ботокуди. Це було в 1541 році, і більше про властивих ботокудів ніхто ніде не згадує. Тільки пізніше нові посе­ленці, котрі терпіли від індіанських нападів, прозвали кожне жорстоке плем'я ботокудами, оче­видно, на підставі тієї лихої слави, яку мали ботокуди серед всіх індіян.

— А хто ж були буґри? — спитав Сокіл.

— Буґри — це не назва племени, а індіан­ська назва дла невільників-індіан. "Буґре" означає "водонос". В понятта "буґре" індіани вкладали велику дозу зневаги і призирства та прикладали його до кожного, хто не заслугову­вав пошани. Загально ж буґрами прийнято називати всіх кровожадних, жорстоких індіян.

— А є й добрі індіяни? — спитав раптом Данко, про котрого дорослі мужчини забули в своїй розмові.

— Пушшя! То ти ще не спиш?! — вигук­нув Ґроссбах і, вхопивши хлопця, посадив собі на коліна.

— Ні, я слухаю, — відповів Данко, втішений, що на нього нарешті звернули увагу.

— Слухаєш? І що ж ти зрозумів з того, що я розказував татові?

— То все було дуже цікаве! — сказав за­хоплено хлопець, хоч, вправді, розумів ледве половину. — Тільки сеньор Алфредо пообіцяв мені розказати, чому в Бразилії не люблять портуґальців...

Ґроссбах зробив великі очі й з удаваним ко­мізмом опустив безсило руки. Але потім при­горнув Данка до себе і почав гладити його ку­черяву голівку.

— Знаєш, Данку, коли ти проявиш таку са­му впертість при дослідах над ботокудами, то їхня загадка щезне з історії Бразилії... Ну, добре, я бачу, що мені доведеться тобі сьогодні про ту ненависть розказати, бо ти й справді не заснеш цілу ніч. Отже, на чому я зупинився?..

— Ви зупинилися на тому, що нелюбов до портуґальців пішла від самих індіян, і що ін­діяни, особливо племена тупі... а далі... А потім стали показувати татові мапу.

— Чудесно, хлопче! Думаю, що колись не один учений позаздрить твоїй пам'яті... Зна­чить, будемо говорити про поважні речі... Тупіси... Що я хотів сказати про них?... Ага, бачиш, уже пригадую!.. ;

Отже, тупіси та й взагалі всі індіяни най­більше люблять свободу. Працюють, коли хотять, воюють, коли мають до того охоту, полю­ють, коли їм забажається, мандрують, коли їм надокучить сидіти на одному місці. Ті білі лю­ди, які знають індіян, ствердили, що індіяни цілком подібні до малих дітей. Вони часто б'ються зі своїми сусідами, як і ти, напевне нераз б'єшся зі своїми товаришами, і так саме скоро миряться, як ти миришся. Ти можеш ці­лими днями працювати коло чогось, що тобі по­добається, і покидаєш роботу відразу, коли во­на тобі надокучить, правда? Індіяни є такі самі. Але уяви собі, як би тобі було прикро, коли б тебе примусили з ранку до ночі, наприклад, носити пісок з однієї купи на другу без відпо­чинку, без права відірватися кудись, під кан­чуком і лайкою. І так щодня, щодня!.. Правда, що було б дуже нудно, і що ти почував би се­бе дуже нещасливим? Бо тобі хотілося б і по­бігати, і побавитись, і послухати щось про... Ну, хоч би про індіян, як тепер. Так?

— Так...

— От, бачиш! А індіяни, навіть дорослі, ду­мають так само, як і ти. Ми, білі, вчимося від малку працювати і виконувати все те, що потріб­не, хоч воно нам і не подобається. А індіяни того не вчаться і не хотять вчитися. Знову ж портуґальці, котрі приїхали до Бразилії, потре­бували рабів. Для них треба було будувати бу­динки, прокладати дороги, обробляти землю, корчувати ліси і т. д. Самі вони того не хотіли і не могли робити, бо їх приїхало не так бага­то. Тому вони почали ловити індіян і заставля­ти їх виконувати всю ту тяжку роботу. А індіяни непридатні для тяжкої роботи і не люблять її, тим більше, що у винагороду за цю роботу вони нічого не діставали, крім дуже поганого харчу і побоїв. Господарі і наглядачі не жалу­вали їх, тримали в гірших умовинах, як худобу, навіть вбивали на смерть. І тому свободолюбиві індіяни, котрі до відкриття Бразилії почували себе господарями на своїй землі, зненавиділи портуґальців страшною ненавистю.

Данка, який досі мріяв про боротьбу з індіянами, огорнув жаль до них і сором за свої на­міри вбивати індіян з лука.

— Бідні індіяни! — сказав він. — А ці портуґальці... Індіянам треба було всіх портуґальців повбивати і не пустити більше до Бразилії!.. Чому індіяни цього не зроблять, коли портуґальці такі погані люди?

Ґроссбах посміхнувся і погладив хлопця по голові:

— Портуґальці, Данку, зовсім не є погані люди. То були такі погані часи. Тоді всі народи мали своїх рабів. Але це вже минуло.

— Що, хіба портуґальці поїхали геть?

— Ні, не поїхали. Вони лишилися тут.

— А чому ж їх не поб'ють?

— Навіщо ж їх бити?

— Хай не лізуть на індіанську землю!

— Та тепер, Данку, ніхто до індіян не лізе. Індіяни живуть собі в лісах, і їх ніхто не за­чіпає, навпаки, бразилійський уряд їм ще допомагає.

— В лісах?.. — задумано повторив Данко. — І наша УПА також тепер сидить в лісах, зов­сім, як індіяни... Треба, щоб індіяни пішли всі разом і вибили портуґальців до ноги! Наша УПА б'є більшовиків!..

— Що тобі, хлопче, так далися в знаки ті портуґальці? — спитав Ґроссбах, здержуючи вибух сміху. — Портуґальці, які тепер є в Бразилії, такі самі люди, як і всі інші. Чи це було б добре, коли б і нас усіх разом з тобою пов­бивали?

— Нас — ні. Ми ж не воюємо з індіянами, не забираємо їхніх земель і не хочемо рабів.

— Але ж, Данку, тих, що воювали з індія­нами і повертали їх у рабство, вже нема! Вони повмирали.

— Вони повмирали, а їхні діти лишилися! — гарячився Данко, затято нахмуривши брови. — Індіяни мусять повбивати і повиганяти всіх тих, хто говорить по-портуґальськи!

— Що ти будеш багато говорити, Данку, — вмішався в розмову Сокіл. — Та ти ще гірший, як портуґалець. Портуґальці тепер з індіянами не воюють, а ти ще недавно в таборі луки про­ти індіян робив...

Хлопчина раптом почервонів і аж розгубив­ся від сорому:

— Так, бо... бо... а чого казали, що індіяни наших убивають і крадуть дітей?..

— І це була правда, Данку! — підхопив Ґроссбах. — Портуґальці були жорстокі, але ійдіяни — ще гірші, бо ж вони були дикунами. Ні одні, ні другі не знали милосердя, і жодна біла лю­дина, котра навіть приязно ставилась до індіян, не виходила з їхніх рук живою.

— Але портуґальці перші зачіпалися!

— Правда, портуґальці перші "зачіпалися". За портуґальцями прийшли французи, за фран­цузами голяндці, і всі хотіли панувати в Бра­зилії. Портуґальці, як перші, що відкрили Бра­зилію, не хотіли її нікому віддати. Вони вою­вали не лише з індіянами, але й з французами й з голяндцями. В цих війнах приймали також участь і самі індіяни, частина котрих стала по боці портуґальців, а друга — по боці францу­зів. Остаточно перемогли портуґальці й з тієї пори ще більше відчули себе господарями ново­відкритої землі. І хоч з портуґальців тепер смі­ються, але саме їм завдячує Бразилія те, що значна її частина стала вже вповні цивілізова­ною країною. Пізніше сюди почали приїжджа­ти інші народи, змішувалися з портуґальцями та індіянами, поки нарешті не витворили ціл­ком нової бразилійської нації.

— То, значить, що бразилійці не є портуґаль­цями? — спитав здивований Данко.

— Ні. Я ж тобі кажу, що бризилійська на­ція — це суміш різних народів. Тільки мова її майже така, яку вживають в Портуґалії. Але в основі тієї націїї є головно індіяни і портуґальці. Портуґальці женилися з індіянками, а їхні діти називалися мамелуками* і були ще більшими ворогами індіян, як портуґальці. І там, де самі портуґальці не могли дати ради з індіянами або чужинцями, вони висилали відділи мамелуків. Мамелуки не жаліли себе, але не жаліли й противника. Це й зрозуміло, бо портуґальці були тільки кольонізаторами, а мамелуки — синами бразильсь­кої землі. Не дивно, отже, що діти і внуки ма­мелуків стали великими бразилійськими патріо­тами і пізніше віддавали своє життя не за портуґальські інтереси, а, навпаки, — за звільнен­ня Бразилії з-під портуґальського панування. З другого боку, внуки і правнуки портуґальців, які народилися і виховалися на бразильській землі, билися також проти Портуґалії за неза­лежність Бразилії точнісенько так, як билися колись мамелуки проти індіян. Сторінки, які записала Бразилія у боротьбі за незалежність, наскрізь просякли кров'ю, але нарешті таки ця нова країна 7 вересня 1822 року стала незалеж­ним від Портуґалії королівством на чолі з ко­ролем Петром Першим[19]. Отже, бачиш, Данку, ненависть до портуґальців не є витвором самих індіян, але й бразильців портуґальського по­ходження. А ті портуґальці, що емігрують до Бразилії зі своєї батьківщини ще й тепер, є такими ж емігрантами, як і всі інші...

Данко так уважно слухав, що в голові у ньо­го почало мішатися. Дитячий мозок був ще над­то молодий, щоб стравити на один раз так ба­гато поважних відомостей. Тому хлопець рап­том відчув страшну втому і дивився вже на Ґроссбаха посоловілими очима, не відповідаю­чи нічого.

Сокіл помітив це і скомандував:

— Ну, синочку, на сьогодні досить! Пан Ґроссбах був такий ласкавий, що дав нам ду­же гарну лекцію з історії Бразилії. Пізніше, як підеш до школи, навчишся ще більше. А зараз подякуй панові Ґроссбахові, побажай йо­му доброї ночі і лягай спати.

Данко покірно виконав розпорядження бать­ка, помолився і ліг. Почав уже дрімати, коли почув, як Ґроссбах півголосом сказав батькові:

— Ну, й головка у вашого Данка! Це росте другий Черчіль!

— Не дивуйтеся, пане Ґроссбах, — відповів Сокіл. — По таборах через брак пелюшок ма­тері немовлят часто в часописи сповивали. От і виросло ціле таке покоління "Черчілів", тіль­ки без батьківщини...

Данко підняв голову з подушки і ледве роз­плющив очі:

— Я не буду Черчіль! — запротестував сон­ним голосом. — Я буду такий, як гетьман Хмельницький!..

Тоді опустив голову на подушку і моменталь­но заснув. Але й уві сні бачив помальованих у сині і жовтогарячі фарби індіян з великими кружальцями в губах. Дикуни прокладали якусь довгу дорогу і змушували Данка носити відерцем пісок і сипати його на велику купу...

В Санто Антоніо

Прокинувшись на другий день ранком, Данко довідався, що поїзд стоїть на станції в Сан Павло — найбільшому місті Бразилії. Звідси до Санто Антоніо мусіли летіти літаком, який відлітав того самого дня перед полуднем.

Випивши каву в ресторані залізничного двірця, всі троє сіли до замовленої Ґроссбахом таксівки і поїхали на летовище Конґоньяс. Ґроссбах, бажаючи показати Соколам місто, наказав шоферові трохи покружляти вулицями попри найцікавіші об'єкти цієї промислової столиці Бразилії. І знову Данко дивувався, дивлячись з авта на величезне місто, що не мало нічого спільного з тими уявленнями, які він собі зло­жив у Европі.

Посувалися вперед поволі у безконечній чер­зі найрізноманітніших авт, стримуючись довго на перехрестках, поки світляні сигнали не да­вали дозволу на переїзд вулиць. Ґроссбах тим часом пояснював усе, що бачили, і оповідав про місто.

Сан Павло засноване 25 січня 1554 року за часів першого генерал-ґубернатора на Брази­лію Томе де Соуза. Тоді отець Мануел де Нобреґа, провінціал оо. Єзуїтів на Бразилію, вислав на незаселену високорівню, що лежала між річками Тамандуатей і Анянґаґау, тринад­цять оо. єзуїтів з метою основання місійної ста­ниці, котра б мала на меті навернення індіян на християнську віру. Вислані місіонарі збуду­вали примітивну капличку і 25 січня 1554 року відправили в ній першу Службу Божу, на яку прибула велика кількість диких індіян. Через те, що Католицька Церква в цей день святкує навернення Апостола Павла, він був проголо­шений патроном новозаснованої місійної стани­ці, а вслід за ним теж і новій оселі надано ім'я Сан Павло. За чотириста років маленька оселя перетворилася у величезне промислово-торговельне місто і нараховує понад два з полови­ною мільйони населення, перегнавши під цим оглядом навіть бразилійську столицю Ріо де Жанейро.

Авто минало вулиці, широкі площі, бульва­ри, віядукти, поки нарешті Ґроссбах не нака­зав шоферові затриматись, щоб показати Соколам найвищу на цілу Південну Америку бу­дову "Едіфісіо Мартінеллі". Височезний хмародер мав на горі вузеньку башту, а на башті, мов голка, стремів у небо шпиль.

— Це, — сказав Ґроссбах, — покищо найви­ща будова. Але незабаром буде скінчений ще вищий будинок Державного Бразилійського Банку.

Полюбувавшись видом цього архітектурного велетня та купивши при нагоді торбинку яки­хось дивних білих баранчиків, які, як потім ви­явилось, були звичайною смаженою кукуру­дзою, наші подорожні поїхали далі.

Гризучи зернятко за зернятком смачну "піпоку", себто ту саму смажену кукурудзу, Данко просто прилип до шиби таксівки, вдивляючись у нервовий рух вулиць.

— Ти що, Данку, — пожартував Ґроссбах, — виглядаєш індіян? Даремний твій труд, синку. Коли навіть і побачиш індіянина, то не пізнаєш його.

— Чому?

— Та тому, що всі індіяни, котрі живуть у містах, є цивілізовані, ходять убрані, як і всі інші, а деякі з них навіть покінчали університети і є висококультурними людьми. Зате в Санто Антоніо ти познайомишся зі справжніми індіянами.

— Помальованими? — живо спитав Данко.

— Ну, помальованими — ні, але не дуже то цивілізованими...

Через неповних дві години оглядання міста наші знайомі сиділи вже в літаку, котрий від­бував свою чергову щотижневу подорож до Санто Антоніо.

З висоти Бразилія видалась Данкові казко­вою країною неописаної краси. Місцевість вся була гориста і виглядала, як зібганий у грубі зморшки зелений оксамит, що мінився різної густоти тонами. Місцями з того багатого окса­миту світили жовті й червоні пропалили оброб­леної землі, місцями в глибших борозенках і зморщках блищало блакитне срібло річок та озер, місцями ті зморщки були засновані ле­генькою шовковою ватою туманів. Інколи хма­ри закривали землю, інколи вітри зривали густу запону, і тоді показувалися нові краєви­ди: мініатюрні будиночки осель, червоненькі або зелені гусенички поїздів зі зворушливо ку­черявими хвостиками диму та череди худоби, що виглядали, як розсипані зернятка вервички.

Данко, сидячи прив'язаним попід пахи у бать­ка на колінах, то виглядав у вікно, то звертав­ся до Ґроссбаха з різними питаннями:

— А в Санто Антоніо є українці?

— Ні, нема ні українців, ні німців. Є там тільки один "європеєць" Самір, та й той турок, — відповів Гроссбах і розсміявся над власним жартом.

— А хто ж там живе?

— Є там кілька муринів, пара індіян, а решта — самі кабоклі*.

— Що це таке "кабоклі"?

— Гм... Не знаю, як тобі пояснити... Кабоклями називають загально тих людей, що живуть в лісах. Це не індіяни і не білі, а так щось середнє. Зрештою, більше подібні до ін­діян, але вважають себе великими бразилійськими патріотами. Живуть вони дуже бідно і примітивно, але заразом можуть вважатися зразками порядности і шляхетности: кабоклі не крадуть, не шахрують, високо цінять друж­бу і за приятеля готові вмерти. Але одночасно нема й страшнішого від кабокля ворога. Ко­ли його чимсь образити, то ліпше відразу втікти в світ за очі, бо інакше — смерть неминуча: або застрілить, або проб'є ножем. І це ви, сеньоре Іван, а особливо ти, Данку, мусите собі добре запам'ятати. Старайтеся з кабоклями все жити в згоді і не ображайте їх, але і не входьте в занадто дружні взаємини. Кабокльо шанує тільки тих, кого вважає вищим від себе.

— А є в Санто Антоніо школа? — знову спи­тав хлопець.

— Є. Є школа і церква при монастирі, в яко­му вже давно живе два священики, котрі ви­конують водночас ролю вчителів, лікарів, суд­дів і секретарів для всіх неграмотних.

— Я би хотів до української школи, — зітх­нув Данко, згадуючи професора Лісницького.

— На жаль, в Бразилії тепер нема ніяких шкіл, окрім бразилійських. Колись були, а те­пер уряд забороняє... І ти, Данку, хочеш, чи не хочеш, мусиш ходити до бразильської шко­ли. Зрештою, в Прудентополісі є ваші україн­ські сестри-служебниці, котрі ведуть початко­ву школу і навіть гімназію. Є там також і укра­їнський василіянський монастир і семінар при ньому. В школі й гімназії викладова мова є портуґальська, але в позашкільні години там вчать і по-українськи. Коли б між Санто Антоніо і Прудентополісом було краще сполучення, то тебе можна би було віддати туди до школи. Але, на жаль, нема доріг, і від Санто Антоніо до Прудентополіса треба їхати через Сан Пав­ло.

— Чому ж нема доріг? — здивувався Данко.

— О, сину, Бразилія молода країна, і доріг у ній мало. Під тим оглядом західня частина Парани — це правдива пустеля.

— А де є цей Прудентополіс?

— Та в Парані ж. Взагалі найбільше україн­ців є в Парані. Є їх багато і в Санта Катаріні і в Ріо Ґранде до Сул, але в Парані — найбіль­ше.

— Вибачте, пане Ґроссбах, — вмішався в роз­мову Сокіл, — а ви трохи знаєте життя наших українціві в Бразилії?

— Та так от, як кажуть бразилійці, майз оу менос[20], бо і справи часом з ними маю і в Санта Катаріні нераз з ними зустрічався.

— Ну, і як там наші люди живуть?

— Та так собі... Більшість зайнята в сіль­ському господарстві, багато в торгівлі, трохи в промислі...

— Денаціоналізуються?

— Як і всі, звичайно, потрохи денаціоналізу­ються, але в містах. По кольоніях, себто, по сільських місцевостях — ні. Головне, що їх тримає при своєму — це церква. По кольоніях є випадки, де і третє покоління, народжене вже тут, не говорить, або слабо говорить по-бразилійськи. З німцями в Санта Катаріні те саме. Найбільше відпорні на денаціоналізацію япон­ці. Ви вірите, що вони не хотіли прийняти за правду вісток про капітуляцію Японії в цій останній війні і створили організацію "Чорного Дракона", яка вбивала кожного японця, котрий відважився вголос говорити про атомові бомби, скинені на Гірошіму і Нагасакі?

— Цікаво!.. Твердий народ. Багато тут японців?

— Досить. Мають свою величезну сільсько­господарську кооперативу "Котія", котра обер­тає грубими мільйонами, мають величезні плянтації кави, зразкові птахівничі господарки, са­дять бавовну, а коло міст — все городництво у їхніх руках. Це страшна потуга в Бразилії, і з ними ніяка національна група не може зрівнятися. Сильні є німці, сильні італійці, сильні турки, чи, як вони себе називають, сирійці, але найсильніші японці.

Розмову перервав помічник пілота, який вий­шов попередити, щоб закріпити паси[21], бо літак знижується до летовища Санто Антоніо.

Погода якось несподівано змінилася, і Санто Антоніо зустріло мандрівників зливним дощем. Соколи разом з Ґроссбахом поспішили до монастиря, де їх зустріли отці Вісенте і Жозе. Во­ни радо погодились дати притулок обидвом чу­жинцям і пообіцяли навіть заопікуватись Данком на той час, поки для Сокола збудують хату.

Не дивлячись на несприятливу погоду, Сокіл мусів їхати з Ґроссбахом на місце парцеляції до лісу, а Данко залишився у монастирі. Він у дорозі простудився, дістав ґрипу, і падре Ві­сенте наказав йому лежати в ліжку і пити якісь ліки. Це було дуже прикро, тим більше, що че­рез два дні засвітило сонце, а хлопець через підвищену температуру не міг вставати. Коли Данко видужав, знову, як на злість, похолода­ло і почав падати дощ. Хоч-не-хоч, і далі довеося сидіти "в арешті".

Правда, священики дуже дбали про свого ма­лого гостя і, або сиділи з ним самі, або посила­ли до нього малих вихованців, котрі вчилися, мешкали і харчувалися в монастирі. Хлопчина спочатку почував себе дуже погано, але гнуч­кий дитячий розум скоро ловить чужу мову, і Данко, непомітно для себе самого, за тиждень вивчив кілька десятків найпотрібніших слів і з ними якось уже давав собі раду.

Вся господа монастиря св. Антонія складала­ся зі старих і нових забудувань. Церкви і влас­тивий монастир нараховували за собою багато років давности і були вибудувані з брил нете­саного каміння, сяк-так пригладженого і побі­леного всередині. Стіни були грубі, вікна ма­ленькі й заґратовані. Такий самий грубий, зло­жений з сирого каміння мур, замикав церкву й монастир невеличким двором з криницею по­середині. За цією камінною огорожею знаходи­лися школа, бурса, а далі — господарські будо­ви, всі нові, зроблені з міцних, грубих дощок, чепурні й свіжо побілені. Скла у вікнах, правда, не було, тільки самі віконниці, що відкри­валися зранку і замикали на ніч. Від старого камінного муру тягнувся далі дощаний паркан, який охороняв і шкільне подвір'я, і город, і ово­чевий садок, і стайні та хліви, — все утриму­ване у взірцевому порядку.

Все це Данко вже вспів вивчити до подро­биць з вікон горішнього поверху, при яких сто­яв нераз цілими годинами, і мріяв про те, коли нарешті йому буде дозволено побігти туди, ку­ди з вікон не засягав зір.

Сокіл тим часом побував на місці роботи, заключив вигідний для себе контракт з Ґроссбахом і, набравши партію робітників з містечка, виїхав до лісу.

Скінчилася незабаром і Данкова неволя. Од­ного теплого, соняшного ранку падре Вісенте сказав:

— Ну, Данку, ти вже, хвалити Бога, здоро­вий, і погода сьогодні гарна. Коли хочеш — пі­демо подивитися на вашу хату. Тато мені доручив припильнувати будови.

Данко дуже зрадів, скоренько зібрався і пі­шов зі священиком.

За три тижні перебування в сутінках манастирського дому він відвик уже від свіжого по­вітря і сонця. І тому, коли вийшов надвір, в першій хвилині мусів примружити очі й затри­матися за одвірок, бо від блиску сонця у нього закрутилася голова і сперся віддих. Та за кіль­ка секунд це минуло, і він, міцно тримаючись за руку о. Вісенте, вийшов на вулицю, з ціка­вістю розглядаючись довкола.

Погода дійсно була гарна. Санто Антоніо грі­лося, аж парувало, під гарячим промінням сон­ця. Було це ні містечко, ні село в європейсько­му розумінні, а звичайне селище, що назива­лося по-бразилійськи кольонією. Чотири, або п'ять десятків дерев'яних будинків, критих ґонтами[22] і довільно розкиданих по великій рів­нині, обгороджених, або й не обгороджених пар­канами — оце й було Санто Антоніо. Коло до­мів росли банани, помаранчі, пальми і ще якісь дерева, котрих Данко не знав. Майже у кожно­му дворі зеленіли грядки з городиною, серед котрої Данко пізнавав буряки, салату, редиску і цибулю. Поза огорожами ходили кури, качки і пати* — дивні птахи з тулубами качок і головами індиків, а по-під парканами густо рос­ли широколисті лопухи, лобода, жовтіли, як порозкидані золоті дукати, кружечки кульба­би, усміхаючись своїми веселими личками до соромливих фіялок, що витягали лебедині го­ловки з рясних зелених підковок листя. Данко так зрадів, побачивши знайомі рослини, що аж усміхнувся і показав на них отцеві Вісенте:

— Европа... бастанте!..[23]

Священик зрозумів і хитнув головою.

Віконниці і навіть двері всіх домів стояли розкриті навстіж, а на підвіконниках і перилах балькончиків провітрювались розложені подушки, перини і коци. На травниках проти сон­ця білилася білизна, якої в Бразилії не вива­рюють, а тільки злегка перуть, намилюють і розкладають на землі, залишаючи дальшу ро­боту сонцеві.

З коминів здіймався вгору легенький димок і танув у повітрі. Ці комини, вибудувані знад­вору кожної хати і сперті на дерев'яні стовпчики, видавалися Данкові особливо смішними і забавними.

В городцях працювали жінки у ширококри­сих солом'яних капелюхах, що хоронили голо­ви від гарячого сонця.

Розмішене червоне болото липло до ніг і в деяких місцях творило зрадливі сковзанки, а широкі баюри змушували робити круті зиґзаґи то в один, то в другий бік.

Посуваючись обережно вперед, наші знайо­мі зустрічали і місцевих чоловіків, що з фойсами[24], або мотиками на плечах поволі тяг­нули в поле. Вони також мали на головах ве­ликі капелюхи, а на ногах — капці з дерев'яни­ми, або шкіряними підошвами, які, замість вер­ха, мали єдиний ремінець. Треба було неабия­кої вправи з цим взуттям, щоб втримати його на нозі і не загубити в клейкому болоті, або, виходячи на слизький горбок, чи, сходячи з нього, не впасти простісенько в густу болотяну кашу. Чоловіки носили штани низько, на самих бедрах, тісно стягнувшись пояском.

— Бом діа[25]! — казали вони, скидаючи з пошаною капелюхи і з цікавістю приглядаючись до Данка.

— Бом діа! — відповідав священик, пі­діймаючи й свого капелюха.

Босонога дітвора ганяла по рідкому болоті, розбризкуючи голими п'ятами цілі водограї, або, закачавши штанці, лазила по найглибших калабанях.

— Слава Ісусу Христу! — кричали діти, зау­важивши священика, і підбігали до нього, та­кож цікаво поглядаючи на Данка.

— Слава навіки! — ласкаво відповідав отець Вісенте, зупинявся, витягав з кишені "сантіні" — маленькі святі образочки — і роздавав дітям.

Діти дякували, з побожністю цілували обра­зочки і, вдоволені, відходили, показуючи одні другим, що вони від священика дістали.

Так, вітаючись зі старшими і з дітьми, та об­мінюючись подекуди кількома словами, отець Вісенте з Данком опинилися перед відкритими дверима якогось дому, де коло порога зібрало­ся кілька чоловіків. Вони, видно, також ішли до роботи, бо під стіною стояли фойси, мо­тики і сокира, а на землі — чайник. Кинувши оком через двері, Данко зауважив за ними не­величку кравецьку робітню, власником якої був, як можна було догадатися, той низенький, сухорлявий чоловічок, котрий стояв на порозі з перевішеним через шию сантиметром.

— А, падре!.. Комо вай? — привітався кравець.

— Муньто обріґадо, во бень. Ко­мо вай о сеньор?[26] — відповів священик і зупинився.

Всі присутні обмінялися з о. Вісенте легки­ми обіймами і взаємним поплескуванням по плечах, а тоді один з чоловіків підняв чайник, ділляв кую, котру тримав у руках, і подав її мовчки священикові. Той подякував і став пити шімарон. Так постояли з десять хви­лин, поки о. Вісенте випив кую, поговорили про щось, очевидно, про Данка і його батька, бо священик кілька разів казав: "сеньор Алфредо", "сеньор Іван", "Данко", а потім роз­прощалися і всі розійшлися в різні сторони.

Пішли далі, поки не дійшли до склепу Саміра, і там знову повторилася історія з шімароном і з оповіданнями про Соколів і Ґроссбаха. Видно було, що тут ніхто нікуди не спі­шив і радо приставав до балачок, особливо ко­ли вони велися при гарячому шімароні.

Нарешті прийшли на будову.

Двір уже був обгороджений високим парка­ном, а в дворі лежали стоси дощок, стовбів і ґонти. Хата виглядала покищо, як кістяк: були закопані вже всі стовби, прибиті всі поперечки і зведені крокви. На вершку ще непокритого даху стреміла прибита зелена гилляка, а робіт­ники, ніби скінчивши роботу, сиділи і курили.

Падре Вісенте привітався і спитав:

— Вже?

— Сі, сеньор, вже, — відповіли робітники. — Чекаємо шураски*.

— Я вже замовив учора. Підіть принесіть все, що потрібно. А ось тут маєте сина госпо­даря. Він заступатиме свого батька.

Робітники підходили до Данка, обіймали його і плескали по плечах і питали щось про Бра­зилію. Хлопець був у клопоті: він і мало розу­мів з того, що говорили, і дивувався, що робіт­ники мали такий вигляд, ніби вже скінчили ро­боту, а в той самий час хата зовсім не придава­лася на те, щоб тут жити. Він запитливо поди­вився на священика.

Падре Вісенте довго йому пояснював словами і жестами, поки нарешті Данко зрозумів: у Бра­зилії є такий звичай при кожному будівництві, що, коли зведуть крокви, прибивають нагорі зелену гилляку. Тоді господар є зобов'язаний улаштувати для робітників прийняття — шураскаду* з пивом. Шураско — це печене на вогні м'ясо, яке напередодні заправляється оцтом, сіллю, цибулею, часником і перцем.

Діставши дозвіл, частина робітників пішла принести все, що потрібне, а друга заходилася розкладати вогонь.

Віддавши розпорядження, падре Вісенте взяв Данка за руку і повів його в глибину двору, де стояла знайома вже нам з першого розділу хи­жа. Перед входом священик заплескав у долоні. На цей виклик з хижі висунувся босий старий чоловік в коротенькій спідничці і в кожушку, накинутим на голі плечі. Довге волосся, рівне і чорне, підрізане над бровами, ззаду було зв'я­зане в "кінський хвіст". Темна, землисто-мато­ва шкіра його обличчя пооралася глибокими зморшками, хоч очі старого, темні, блискучі, видавалися цілком молодечими. Руки і ноги діда вкривали численні шрами, що лишилися по давно загоєних ранах, а на грудях був витатуюваний знак, подібний до сонця: кружечок і промені довкола нього.

Привітавшись зі старим, священик Звернувся до Данка:

— Це індіянин, Коарасіаба — Соняшний Волос, Данку. Зрозумів?

— Сі, сеньор.

— О! А це другий індіянин — Арасі — Сві­танок, — показав священик на такого самого смаглявого хлопця, але вже вбраного в штани і сорочку, що виріс між ними, невідомо звідки, мов з-під землі.

Арасі при тій рекомендації сердито зморщив брови і сказав гордо:

— Я — бразилієць!

— Ти — дурень! — зневажливо поправив його дід. — Справжніми бразилійцями є саме індіяни!

Падре Вісенте ледве помітно всміхнувся і за­говорив:

— Ти, Коарасіабо, вже бачив того доброго пана, для якого будують хату. А ось це — його син. Сеньор Іван не схотів вам робити кривди і не дозволив вас виганяти зі свого подвір'я, а Данко вже багато чув про індіян від сеньора Алфредо і дуже бажав з ними познайомитися. Отже, живіть дружно.

Потім священик розказав про те, що Соколи мусіли тікати з рідного краю, який завоювали вороги, і що на "великій воді" померла мати хлопця.

Старий смоктав люльку, зрідка кидаючи на Данка допитливі погляди, і хитав головою. По­тім пішов до оки, виніс звідти якісь жовті овочі, подібні до цитрин, і подав Данкові.

— Маракужя*[27], — сказав роздільно. — Їж.

Данко спробував подану маракужю істи, але не знав, як. Шкірка її була тверда і гірка. На допомогу йому прийшов Арасі. Він наддер шкірку і показав, що треба висмоктувати лише саму середину. В середині були чорні, завбіль­шки в пшоно зернятка, сховані в таких мішеч­ках, як клітини помаранчі. Оці мішечки, повні соку, були дуже смачні, винно-солодкі й ніжні на смак.

Хлопці почали знайомитись. Взаємно один одного цікавили, бо походили з цілком різних світів, взаємно хотіли розговоритися. І хоч на перешкоді стояв брак знання спільної мови, але юнаки зуміли його обминути. Арасі почав з того, що закликав Данка рукою йти до халупи, і Данко пішов.

З помітним схвилюванням зайшов до середи­ни і розглянувся довкола. Дошка сперта на двох пеньках і шкіри з убитих звірів по-під стінами складали єдину обстанову оки. На тростинових стінах висіли пучки висушеного коріння і різних зел, а на видному місці — колчани зі стрі­лами і два луки зі спущеними тятивами. В кут­ку стояло кілька списів. Посеред оки в ямі дотлівав жар вогнища. Все було прокурене і пахло застарілим димом.

Данко з забобонним почуттям дивився на убогу обстанову, і вона видалась йому казково-гарною. Він навіть пожалував, що тато, замість тієї хати, яку він тепер бачив, правда, ще незакінченою, не наказав вибудувати собі отакої хатини. Особливо ж його увагу притягли справ­жні луки і стріли, про які він стільки намріяв­ся в Европі.

Арасі тим часом показував йому власного кривого ножа в піхвах, шкірки з убитих гадюк і скляні кульки — боліні*, що є предметом улюбленої гри всіх бразильських хлопців. По­казуючи ту, чи іншу річ, Арасі виразно називав її по-портуґальськи і змушував Данка повторю­вати. Нарешті, поліз в кут, застромив руку в тростяну стіну і витягнув, звідти ще якусь річ.

— Пітека*, — пояснив Данкові. — Знаєш, що це таке?

— Ні.

— Пітека, — повторив ще раз Арасі і по­дав пітеку Данкові.

Данко взяв її в руки і почав уважно огляда­ти. Це були два кружечки шкіри, завбільшки в долоню, зшиті краями і сильно випхані чимсь зсередини, так що з них вийшов плескуватий м'ячик. Посередині одного кружечка була зроб­лена дірочка, в якій стреміла рурка, приблиз­но величини пальця, а з неї стреміла китиця пір'я.

— А для чого пітека? — спитав Данко.

— А от, дивись!.. — сказав Арасі, підбивши пітеку долонею вгору.

Пітека зафурчала і, описавши круту парабо­лу, почала падати вниз. Але Арасі підбив її до­лонею, і вона знову зафурчала, злітаючи вгору. Китиця пір'я стримувала швидкість її льоту і змушувала триматися в повітрі майже в не­змінному положенні — м'ячиком вниз.

— Відбивай! — крикнув Арасі, подаючи на цей раз пітеку Данкові.

Та поки Данко зрозумів, чого від нього вима­гають, пітека пролетіла у нього над головою і вдарилася об стіну.

— Еп-па, портуґез! — розсердився Арасі, підняв пітеку і підбив її до Данка. — Кажу, відбивай!

Але і на цей раз вислід був той самий, тільки Данко вже сам підняв пітеку і ударом долоні подав її в сторону Арасі. Той відбив, а Данко знову "промазав", і пітека упала у нього за плечима. Звичайно, Арасі був старший від Дан­ка а до того мав неабияку вправу в цій грі, в яку, зрештою, грають завзято всі діти в Брази­лії, і Данкові годі було з ним змагатися. Але малого європейця відразу гра захопила, і він, даючи промах за промахом, щодалі, то попадав у більший азарт.

Так минула непомітно майже година часу, поки знадвору не донісся голос священика, кот­рий кликав Данка їсти шураско. За намовою отця Вісенте Данко, як заступник господаря, попросив на прийняття також Коарасіабу й Арасі, висловивши своє запрошення словом: "Ходім!".

Коло розложеного вогнища стояло чимале дерев'яне корито з тонко порізаним м'ясом, плетений кіш з хлібом і відкрита бочівка солод­кого пива місцевого виробу. Робітники, пона­стромлювавши шураско на довгі, загострені палиці, пекли його над вогнем, час-до-часу по­ливаючи маринадом. Кілька готових шураско вже стояло осторонь на тих самих палицях, зложених у стіжок.

— Ну, починаємо, — сказав священик. — Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа...

Всі повставали, поскидали капелюхи і прока­зали коротку молитву. Потім брали шураско, хліб, пиво, бажали Данкові щастя і сідали їсти.

Досить неприємне на перший погляд м'ясо виявилося дуже соковитим і смачним, так що Данко сам здивувався, коли з'їв аж два вели­ких шматки, яких би вистачило на цілу родину. Солодке пиво ще збільшувало апетит і приємно шуміло в голові.

Не забракло і гостей: то той, то інший пере­хожий завертали у подвір'я і приймали участь в шураскаді.

По закінченні прийняття робітники повста­вали, поскидали капелюхи, поклепали по пле­чах отця Вісенте й Данка, а тоді жваво і весело взялися прибивати дощані стіни.

Данкові нові опікуни

До місяця Соколи вже були у власній хаті. На послуги землемір взяв немолоду муринку Алісу, якій доручив цілу господарку і нагляд над сином.

Аліса була дуже роботяща, дуже добра і по­божна, але й не менше криклива. Вона постій­но гримала на Данка за кожну дрібницю, а ча­сом і зовсім без ніякої причини, щоб лише ви­явити свої турботи і любов. Ранком і увечері, а то і посеред білого дня, вона налітала на хлоп­ця, мов гураган, хапала його в свої сильні руки, тягнула до умивальки і так енергійно мила, що тільки клапті мильної піни летіли довкола. По­тім витирала до червона його тіло пухнатим рушником, перебирала в чисті сорочки, розчі­сувала чорні кучерики, стогнучи і нарікаючи, що брудцішого хлопця не бачила за все своє життя.

Стіни кімнати Аліси були обліплені безліччю святих образків, а на почесному місці стояла статуя чорного святого Бенедикта — покрови­теля муринів, якого служниця найбільше пова­жала.

Свою мову Аліса пересипала вигуками, при­казками і цікавими зворотами, які Данко на­вчився розуміти лише згодом.

— Барбарідаде! — кричала вона, зустрі­чаючи його на порозі при повороті зі школи, — Ти знову сьогодні грав з хлопцями в боліні й спізнився на обід?!! Чи ті урвиші[28] є товариством для порядного хлопця? Мій Господи Небесний! Я вже не можу витримати з тобою!.. Чекай, чекай, прийде батько!.. Я йому розкажу, як ти мене слухаєш! І не думай, що я на цей раз буду тебе боронити, коли батько візьме прута і почне тобі науку на спині записувати! Можеш уже мочити бороду!..

"Барбарідаде" — це означало "варвар­ство", а "можеш мочити бороду" — "приготуй­ся до поганого".

Другим разом трагедія виникала з іншої при­чини:

— Пушшя! Ти ще досі читаєш?!! Носса Сеньора Сантіссіма*! Та ти вже скоро осліпнеш над книжками! Так, так, будеш слі­пий! Можеш уже мочити бороду!

Зате, коли батько часом скартав хлопця, Аліса заливалася сльозами, голосила на цілий дім, скликала всіх святих і присягалася, що ще не бачила в житті такої доброї дитини, як Данко, і такого безсердечного батька, як "сеу Іван".

— Недаром кажуть люди, — говорила Аліса, — що є неможливо догодити цілому світові і своєму батькові заразом, недаром!..

Спочатку Данко дуже боявся сварливої служ­ниці, але потім звик до її криків і не приймав їх близько до серця. Часто навіть жартував і кпив з неї, хоч і любив за добре серце і безко­нечну відданість своїй малій особі.

Цілком інші взаємини зав'язалися між ним і старим Коарасіабою. У перші дні Соняшний Волос не звертав на хдопця жадної уваги і, коли часом проходив повз Данка, дивився на нього, як на порожнє місце, навіть не відпові­даючи на привітання.

Та одного дня, бачучи, як малий завзято стрі­ляє з власноручно зробленого лука, підійшов до нього, взяв лук, оглянув з усіх боків і попробу­вав пальцем пружність шнурка, який правив за тятиву. Потім, зневажливо скривившись, від­дав лук назад і почвалав до своєї хатини, щось сердито бурмочучи по-індіянськи.

Данко зрозумів, що його лук в очах досвід­ченого індіянина нічого не вартий. Та й справді, чого була варта звичайна палиця, зігнута і зв'язана простим шнурком? Хлопцеві було тро­хи ніяково, але що він міг зробити? Стріляв з такого, який умів зробити. Правда, стріли ні­коли не влучали і в найближчу ціль, а летіли собі, куди самі хотіли. Тому Данко постановив собі бодай їх удосконалити. Пам'ятаючи, які були стріли в халупі індіян, він назбирав пір'я і поприв'язував його пучками на задніх кінцях заструганих паличок. Та і від цього справа не покращала, хоч упертий хлопчина щодня вправ— лявся в стрілянні.

І от якось, коли він безуспішно вже з двад­цять разів старався влучити в стовбур піньора, до нього підійшов Коарасіаба. Знову взяв у руки лук, оглянув його і раптом переломив на коліні. Данко спочатку аж розгубився від такої кривди, але не вспів запротестувати, бо Коарасіаба взяв його за руку і повів до халупи. Лишивши хлопця перед входом, сам зайшов до середини і по хвилині вийшов назад, тримаючи в руках два луки і два колчани зі стрілами. Колчан з коротшою перев'язкою перевісив Лан­кові через плече і дав у руки маленький лук. Другий колчан одягнув сам і наказав хлопцеві йти за собою на попереднє місце. Там став у бо­йову позу і почав одну за другою випускати з лука стріли. Було їх, може, з десять, і всі вони одна за одною, легенько фуркнувши, вп'ялися в ту саму точку. Данко був цілком приголом­шений. Він ніяк не міг повірити, що тримає в руках справжнього, хоч і маленького, лука, майстерно зробленого з якогось дуже гнучкого дерева і стягненого еластичною тятивою зі шкіри. Стріли були також справжні, гладенькі, рівні, зазублені на одному і оздоблені пір'ям на другому кінці. І колчан був справжній, шкіря­ний, зшитий висушеними жилами і оздоблений визерунками. Данкові аж дух сперло, і він без­помічно старався підібрати слова, в яких би можна було висловити подяку індіянинові. Але Коарасіаба зовсім не чекав подяки. Він пішов до дерева, повитягав свої стріли і, вернувшись назад, почав показувати Данкові, як треба стрі­ляти: вигинав його тіло у належну позицію, на­хиляв йому голову, поправляв положення лік­тів. При тому не був надто делікатним, покрикував і штовхав. Але Данко не ображався. Він тільки старався пильно дотримати всіх вказі­вок, хоч це і не було легко. Зате перша ж ви­пущена стріла пролетіла зовсім близько від цілі, чого перше Данко ніяк не міг осягнути. Окрім того, хлопчина щойно тепер відчув, що значить стріляти зі справжнього лука. Він був тугий, пружний, немов живий, і стріла з нього летіла рівно і далеко, а не так, як з того кри­вого прута, що його перед хвилиною зломав Коарасіаба.

Не минуло і години, як Данко вже щодругою стрілою влучав у намічену ціль. Коарасіаба, по­бачивши, що хлопець збагнув перші засади цієї мудрости, лишив його самого і пішов геть.

З того дня Данко поволі почав заприязнюватися зі старим відлюдком. Його вправність у стрілянні зростала, хоч Коарасіаба ніколи нею не був вдоволений. Він сам іноді показував свою майстерність, влучаючи нехибно в кожну вказану Данком ціль.

Здається, що велике зацікавлення луком і було тією першою причиною, яка викликала в індіянина довір'я і приязнь до чужого йому бі­лого хлопця, а бажання говорити по-індіянськи ще більше ту приязнь поглибили. Тут Данко виявився куди більше здібним учнем, як в стрі­лянні, і незабаром, непомітно для себе самого почав порозуміватися з Коарасіабою виключно по-індіянськи.

Бачучи, як часто роблять його ровесники, Данко одного разу обв'язав собі голову стяжкою, за яку натикав пір'я, і так, без сорочки, в самих коротких штанцях, з'явився перед Коарасіабою, начепивши, звичайно, на себе лук і колчан. Думав, що зробить велике враження на Коарасіабу, але натомість викликав тільки на устах старого ту саму зневажливу усмішку, яку викликав недавно своїм луком. Однак, Коарасіаба нічого не сказав, тільки відвернувся.

А через пару тижнів, побачивши знову Данка з пір'ям на голові, покликав його до себе в оку, скинув з нього стяжку і замість неї, вдягнув хлопцеві на голову справжнє індіянське, май­стерно зроблене — акванґапе з жовтого і зеленого пір'я папуґ. Але і це не було все. Коарасіаба одягнув на Данка ще й справж­ню спідничку, так само зроблену з пір'я, а на ноги — асояба* — червоні шкіряні камаші[29], які носять індіяни для охорони від колючок, гострого каміння і гадюк.

Тут Данко вже не витримав і, хоч знав, що індіяни не розуміють пестощів, кинувся на шию Коарасіабі і кілька разів поцілував у зморщені щоки.

Індіянина зворушила щирість хлопчини, але він не вмів її виявити, тільки поклав руку на голову Данка, як роблять індіяни на ознаку приятельства, і сказав:

— Ти любиш одягатися по-індіянськи і не встидаєшся цього, як Арасі, — візьми. Це я зробив тобі. Візьми, — повторив ще раз.

Данко миттю вилетів з оки і побіг додому, де застав падре Вісенте, що приходив кожного разу, коли Сокіл повертав з лісу, і підучував його портуґальської мови.

— Дивись, дивись! — здивувався Сокіл. — А це що за маскарада?!.

А Аліса, як звичайно, заломила руки і заго­лосила:

— Носса Сеньора Сантіссіма!.. Що той чорномазий виправляє з дитиною!!!

Всі, в тому числі й отець Вісенте, почали го­лосно сміятися, бо вже кому-кому, але не муринці Алісі було називати індіянина чорнома­зим: Коарасіаба виглядав принаймі втроє білі­шим від неї.

Кінчилося це все тим, що осиротіла дитина всім серцем прилипла до старого індіянина, ви­кликаючи на кожному кроці плаксиву за­здрість Аліси. Данко весь вільний час проводив у товаристві Коарасіаби, або дивлячись, як ста­рий виплітає кошики і торбинки, або вправляючись під його керівництвом у стрілянні з лука, або слухаючи старі індіанські перекази й легенди.

Коарасіаба охоче розказував йому про най­вищого індіанського бога — Тупана*, і про малих божків з доброю, або поганою вдачею. Добрим божком був Аняґа*, котрий переслі­дував брехунів, шахраїв і пройдисвітів та карав їх. Добрим був також Макашера* — опікун доріг і подорожуючих. Злим божком був Каапора*, котрий жив на вершках дерев і їздив на осідланих антах*. Хто зустрівся, як твер­див Коарасіаба, з Каапброю, перетворювався також у злого божка Кайпору*, або зали­шався нещасливим на все своє життя. Курупірас* зроджували у людей погані настрої, а Мараґіґана* віщувала смерть.

Оповідав Коарасіаба також багато різних історій про злого Сасі* — маленького, зелено­го чортика, з вивернутими назад ніжками і з пораненою правою долонею, котрий залюбки зводить подорожних з дороги і робить їм всякі прикрості, коли не бачить опікуна подорожних Макашеру.

Серед усіх тих злих і добрих божків, Коара­сіаба виділяв з особливою пошаною Суме*, котрий ще в давню давнину навчив індіян ви­рощувати мандьоку*, бавовну, кукурудзу та інші корисні рослини.

Данко інколи цілими годинами слухав опо­відання, як гарні казки, але вдавав, що вірить, аби не образити Коарасіаби. Інколи він сам, щоб зреваншуватися, оповідав своєму старому приятелеві про Европу, про війну, а найбільше — про свою батьківщину, котрої, правда, не пам'ятав, але любив. Коарасіаба особливо охоче слухав про Україну, хоч зовсім її не уявляв. Та, слухаючи Данка, він прийшов до переконан­ня, що українці напевне належать до племен тупі, а українські вороги — до тапуя. Українських провідних людей навіть і сам Дан­ко в розмовах з Коарасіабою мусів називати морубішабами, як називають індіяни вож­дів своїх племен, бо інакше Коарасіаба його не зрозумів би. Хлопцеві, правда, трохи смішно було казати: "морубішаба Хмельницький", "морубішаба Мазепа", "морубішаба Петлюра", але в індіанській мові не було інших слів, що засту­пили б потрібні титули.

Нераз, оповідаючи про ті, чи інші кривди, що їх доводилося зазнати українцям від своїх ворогів, Данко впадав у гнів і міцно стискав дитячі кулаки, а Коарасіаба сумно хитав голо­вою і казав:

— Так, так, це — тапуїтіньґи. Вони скрізь роблять те саме...

Дивна приязнь між старим індіянином і ма­лим білим хлопчиною кріпла з кожним днем і набирала глибшого характеру. Данко вивчив уподобання і вдачу Коарасіаби, знав його ма­ленькі слабости і завжди старався їх задоволь­нити. Він непомильно відчував, коли старий мав охоту на пиво, коли — на шімарон, а коли — на рожеву, соковиту ковбасу, котру любив понад усе в світі. На прохання сина Сокіл наказав Алісі варити щодня трохи страви для обох індіян. Вони багато не потребували. Мищинка чорної фасолі, а до неї трохи рижу, або фарофи[30] — і обоє, а особливо Коарасіаба, були вдоволені. Данко також постійно дбав, щоб у Коарасіаби не вийшов тютюн і шімарон, щоб були дрова в хатині, бо в холодні ночі старий звичайно просиджував коло вогнища. Словом, Данко більше дбав і думав про старця, як його власний внук.

Одне лише дивувало малого Сокола: досить йому було спитати, звідки прийшов Коарасіаба до Санто Антоніо, як той прикидався глухим і німим, і ніякі випитування, ніякі наполягання не помагали, тільки сердили старого і кінча­лися тим, що він виганяв Данка геть. Огірчений хлопець біг тоді шукати Арасі й звертався з тими самими питаннями до нього. Але й Арасі в тому відношенні був цілком подібним до ді­да: він розмовляв охоче про всі речі, за винят­ком того, звідки він походить і що означає знак сонця на грудях. Данко колись побачив, що той знак має також і внук, а тому постійно про нього питався, але даремно.

— Чого ти чіпляєшся до мене?! — нетерпе­ливо відповідав питанням на питання Арасі. — Я не знаю... Був маленьким, коли ми прийшли сюди. А взагалі — я бразилієць.

Особливо тісної дружби між Данком і Арасі не було, хоч вони бачилися щодня й інколи го­динами бавилися разом. Але Данко мусів ходи­ти до школи, мусів багато вчитися, не смів га­няти по вулиці, ліпити греблі з болота, коли падав дощ, не смів дряпатися по деревах, або ходити до лісу на полювання гадюк, — себто не смів нічого того, що найбільше подобалося Ара­сі. Тому молодий індіянин, знудившись вирізу­ванням човників з кори, будуванням шатра, або грою в пітеку, покидав свого малого товари­ша і біг туди, куди його приваблювала цілко­вита свобода рухів. Та попри це все Данко уважав Арасі за свого близького товариша.

Непомітно минали роки...

Сокіл і далі працював у лісах, заробляв добрі гроші і вже не тільки був власником парцелі, на якій мешкав, але мав багато гектарів землі серед пралісів, де найняті робітники корчували дерева і садили каву.

Данко ріс, міцнів і добре вчився. Одну за од­нією він поперечитував уже по кілька разів усі дозволені йому книжки з монастирської бібліо­теки, але завжди почував якийсь розумовий голод. Тому чим далі, то частіше навідувався він у позашкільні години до монастиря і проводив багато часу в розмові зі священиками.

Сторінка бразилійської історії

Одного разу кабокльо Сілвіо, котрий приходив звичайно до Соколів рубати дрова і обробляти город, сидів після обіду в кухні й розмовляв з Алісою.

— Казав Самір, — почав він, — що падре Вісенте сьогодні знову копає: скарбів шукає.

— Ет, вай на онда! — відповіла служ­ниця. — Те, що скаже брехун Самір, я завжди записую на комині! Напевне священик город копав, а Самір вже й брехню пустив!..

— Еге, "город"! Під муром копає яму на го­род?

— Щось я не вірю в ті скарби, — говорила муринка, завзято шуруючи баняк. — Скільки то вже люди набрехалися про ті скарби, а ще ніхто нічого не знайшов.

— А ти думаєш, що ці скарби легко знайти? Не бійся, єзуїти їх добре ховали, та ще й за­клинали при тому.

— Барбарідаде! — скрикнула Аліса з великим обуренням. — Як це священики могли заклинати?! Заклинають тільки ті, що знаються з чортом!

— Неправда! — запротестував Сілвіо. — Різ­ні заклинання бувають: одні від чорта, а другі — від Бога. Коло єзуїтських скарбів стоять на сторожі святі, котрі тільки тоді відкриють до­роги, коли єзуїтська кривда стане оплаченою.

— Коли б так було, то для священиків би вже дорогу відкрили.

— Коли ж священики не вміють і не хотять шукати, як слід. Ти знаєш, де єзуїти ховали скарби?

— Знаю. Всі кажуть, що під водою.

— А бачиш!.. А падре Вісенте копає під муром.

Данко вже не чекав кінця розмови, а тихень­ко висунувся з дому і мерщій побіг до монастиря. Він уже й перед тим чув нераз про якісь величезні скарби, які мали поховати отці єзу­їти в Бразилії, але ніколи докладно не міг до­відатися, навіщо це було зроблено.

Задиханий від скорої ходи, застав отця Вісен­те коло криниці, де він обмивав замащені гли­ною руки.

— І ти прийшов на скарби дивитися? — спи­тав з усмішкою священик, попереджуючи Данкове привітання.

Данко зніяковів:

— Як падре знає? — почервонівши, спитав своєю чергою.

— Бо не ти перший сьогодні приходиш, і всі питають про скарби.

— А... А це правда?

— Що? Що я шукаю скарбів? Правда, мій сину, але не таких скарбів, про які говорять люди...

— А яких?

— Великих скарбів, Данку... Більших, як золото і дорогоцінні каміння!

— О, падре Вісенте... — благально зложив руки Данко.

Священик посміхнувся добрячою урмішкою:

— Знаю, знаю: уже хочеш відразу про все довідатися... Такий з тебе цікавий хлопчина росте... Ну, ходім до хати, оповім тобі дещо. Сонце, бачиш, як пече...

Щасливий Данко попростував за отцем у при­міщення монастиря, де в грубих мурах стояла приємна прохолода.

Отець Вісенте попросив одного з вихованців принести збанок зі соком маракужі, котрий тут літом п'ють з водою, або й замість води, і, сівши навпроти Данка за маленьким столиком, почав:

— Бачиш, сину мій, на цьому місці, де ми зараз з тобою сидимо, вже в сімнадцятому сто­літті знаходився єзуїтський редут*. Знаєш, що це таке?

— Ні, — щиро признався Данко.

— Як не знаєш, то слухай від самого по­чатку...

Падре Вісенте, цоналивавши собі й Данкові до шклянок соку і зробивши кілька ковтків, став оповідати.

— Отож, як ти вже знаєш, у шістнадцятому столітті на землях Південної Америки почали господарювати дві держави: Портуґалія та Еспанія. Від теперішнього Сан Павло на північ хазяйнували портуґальці. Еспанці опановували землі, що нині є державами Уругвай, Парагвай та Аргентина, а також Центральну Америку. Твердо визначених кордонів не було, а тому обидві країни часто воювали між собою за ті, чи інші території, особливо на півдні.

Спочатку, як еспанці, так і портуґальці опа­новували терени при допомозі грубої сили. Ад­же на нововідкритих землях жили сотні тисяч диких індіян, котрі дуже негостинно зустрічали непокликаних гостей, що поводилися, як жор­стокі господарі у чужій для себе країні. Наїзни­ки потребували земель, лісу, копалин, потре­бували рабів і потребували безпеки для свого життя. Останнє, звичайно, було найпотрібніше, бо ні багатство, ні раби мертвому нінащо не придалися. А смерть чигала на кожному кроці, оскільки дикі індіяни дорого продавали свої землі, свої права і свою свободу. Ні один кольонізатор не був певний свого завтра і не знав, чи за кілька годин вся його загосподарена і роз­будована кольонія не перетвориться в руїну і згарища, а сам він не буде лежати покаліченим трупом. Дикуни не жалували нікого і платили кров'ю за кров, мукою за муку, смертю за смерть, віддячуючись таким способом за грабіж і невільництво, які принесли зі собою білі люди. Еспанці ж і портуґальці, вважаючи відкриті землі з усіми їхніми багатствами і населенням своєю безспірною власністю, трактували інді­анські напади і непокірність, як великий зло­чин, і мстилися за них з подвійною жорсто­кістю. Злоба родила ще більшу злобу, помста родила ще гіршу помсту, аж поки це все не зіллялося в жахливий клубок і не перетворило життя в справжнє пекло.

В таких умовах опановувати край, одночасно не цивілізуючи його, було неможливо. А найпо­тужнішою і випробуваною зброєю в цивілізації диких земель все було духовенство. І от в 1549-му році разом з новопризначеним на Бразилію першим головним ґубернатором — Томе де Соуза приїхало сюди перших шість монахів єзу­їтського ордену на чолі з о. Маноелом Нобреґою. Серед тих монахів був також і о. Жозе Аншієта. Обидва названі священики, а особли­во Жозе Аншієта, записані в історії Бразилії як найсвітліші постаті, перед котрими меркнуть імена найвидатніших завойовників і світських діячів, а отця Аншієту за його заслуги перед Церквою і державою проголошено навіть Угод­ником Божим.

На цих шістьох священиків упав весь тягар перших кроків завоювання дикої землі не смер­тоносною зброєю, а зброєю духовою. І монахи-єзуїти не злякались труднощів та небезпек, а сміло пішли їм назустріч. Вони заглиблювалися в ліси, знайомилися з індіянами, будували кап­лиці, закладали місійні оселі зі школами, лікар­нями і власними господарками. Дикуни відразу пізнали у священиках своїх приятелів, а тому масово горнулись до місій, в яких знаходили правдиве слово Божої істини, знаходили допо­могу і оборону своєї свободи перед небезпечни­ми мисливцями, що полювали за рабами. І хоч подавляюча маса індіян знаходилася далі на воєнній стопі з кольонізаторами, але ті, котрі поселилися на місійних територіях і прийняли християнство, робилися вже мирними обивате­лями, побіч яких спокійно могли жити білі люди.

Еспанці, котрі мали на завойованих землях ще більші клопоти з дикунами, нарешті вирі­шили й собі піти за прикладом портуґальців і також запросили єзуїтів для організації індіан­ських центрів, але значно пізніше.

Завдяки наполегливій і тяжкій праці місіонарів-єзуїтів на переломі шіснадцятого і сім­надцятого століть постала в Парагваю Місійна Територія, на котрій було поселено кругло 100.000 індіян, а в західній частині теперішньої провін­ції Парана, між річками Паранапанема та Іґвассу — Індіянсько-Християнська Про­вінція Ґваїра, котра в першій чверті сім­надцятого століття обіймала 13 єзуїтських ре­дутів, кожний з яких мав пересічно 3-4 тисячі катехізованих індіян.

Що ж представляли собою редути?

Центром кожного редуту була церква і монастир, збудовані на зразок твердині, як ось і ця наша церква в Санто Анггоніо. Довкола твердині поселювалися індіяни. Кожна індіан­ська родина мала свою ділянку землі, яку об­робляла для власного вжитку. Окрім того, кожний редут мав спільну велику площу, яка на­зивалася Божою Землею і врожай з якої розподілявся між старими та непрацездатними, а також ішов на потреби монастиря. В редуті сиділо звичайно два священики, під наглядом яких індіяни працювали коло землі, годували дріб та худобу та вчилися різного ремесла. Са­мостійно індіяни не могли працювати, бо і не вміли вести господарства і не були призвичаєні до систематичної роботи. Нераз і в редутах таке бувало, що індіянин, побачивши якусь пта­шину, покидав на ріллі воли і плуг, хапав свого лука і кидався здоганяти здобич. В тій погоні міг провести кілька днів і нарешті повернутися з убитою пташиною в жмені.

Отже, з огляду на таку дитинну вдачу дику­нів, їх треба було постійно мати під наглядом і змушувати робити все потрібне.

Отці єзуїти зробили фактично величезну ро­боту, яку годі навіть собі уявити. Приборкати гордість ватажків-морубішаб племен, які привикли до абсолютної, необмеженої влади над своїми підлеглими, одночасно боротися з ворожбитством і забобонами індіянських жреців-піяґ*, здобувати довір'я і послух серед ціл­ком диких людей і катехізувати їх — це було надзвичайно тяжкою і складною справою, що вимагала терпеливости, відваги, жертвенности і здоров'я. Але єзуїти переборювали всі трудно­щі й уперто робили своє діло. В редутах індія­ни не лише ставали християнами, але й навча­лися багато такого, про що вони раніше не ма­ли ніякого поняття. Історики й дослідники ствердили, що в редутах були гарні будови, кузні, млини, високо стояло ткацтво, зразково велося сільське господарство, а медицина стоя­ла на вищому рівні, як в Европі. Це поясню­валося тим, що індіяни самі знали дуже багато зел та способів лікування, а священики допов­нювали їхні знання досвідами європейської медицини і тому досягали великих успіхів.

Все шкільництво, на яке метрополії не звер­тали уваги і не фінансували, знаходилося та­кож в руках єзуїтів. Протягом майже двохсот років, себто, з середини шістнадцятого по се­редину вісімнадцятого століття, єдині єзуїти вели школи нижчого і вищого ступіня, де най­кращі професорські сили безкоштовно вчили хлопців портуґальської мови, латини, філосо­фії, догматики і математики.

В редутах програма кожного дня була вста­новлена наперед, і кожний мав визначене зай­няття. Навіть діти зранку йшли до церкви і школи, а перед обідом ділилися: хлопчики обі­дали спільно з монахами, а опісля працювали під їхнім наглядом; дівчатка на обід ішли додо­му і після обіду також працювали зі своїми ма­терями.

Великими подіями в редутах були фести[31], що влаштовувалися кілька разів на рік. Особ­ливо урочисто готувалися редути до дня, в який день припадало ім'я святого патрона оселі і до дня Божого Тіла. Індіяни дбайливо приби­рали церкву, будували вівтарі в оселі, робили брами з зелених гілляк, готували багато їжі, а самі вдягалися у свою кращу одежу. По Службі Божій відбувалася урочиста процесія, в якій несли статую відповідного святого по всьому селищі. Процесія зупинялася коло вівтарів на молитву, проходила крізь зелені брами, на яких індіяни навішували убитих звірів і птахів, а також різні плоди земні, щоб показати святому опікунові свої досягнення і працьовитість. Ви­пускали високо вгору голубів й інших гарних птахів, прив'язаних на довгих нитках, змагали­ся в стрілянні з лука, метанні списа і грали у свої національні ігри. На урочистій трапезі при­сутніми бували тільки чоловіки, але й жінкам відсилали якусь частину їжі.

До якогось часу уряди Еспанії та Портуґалії всіма засобами підтримували єзуїтів і давали їм такі широкі права, що, наприклад, Місійна Те­риторія в Парагваю й Індіянсько-Християнська Провінція Ґваїра перетворилися в окремі дер­жави з власною самоуправою і кордонами, яких ніхто не смів порушувати. Такі ж маленькі, замкнені "королівства" представляли собою окремі місії та редути, розкинуті по широких просторах Бразилії.

Та пізніше сила і впливи єзуїтів ставали для багатьох невигідними і навіть небезпечними. Поперше, місіонарі й справді мали велику си­лу, спираючись на катехізованих індіян, котрі були готові кожної хвилини вмерти в обороні своїх опікунів. Подруге, рабовласникам, що мусіли купувати, або ловити цілком диких і не призвичаєних до роботи індіян, мозолило очі, що під охороною законів за кордонами місій і редутів жили незалежним життям десятки ти­сяч вже вишколених і півцивілізованих робітників, котрих можна би було обернути в рабів, коли б не оо. єзуїти. Потретє, що було найважніше, єзуїтів ненавиділи і боялися за їхні від­верті виступи проти рабства, як явища, против­ного Божим законам.

За це все єзуїти нажили собі непримиренних ворогів. Першими з них були рабовласники, а другими — мамелуки й різні озброєні експеди­ції, що наживалися на торгівлі рабами.

А треба тобі, Данку, знати, що в ті часи про Бразилію ширилися різні легендарні чутки. Оповідалося про те, що в глибині краю є озера, повні перлів, що дна річок вкривають не зви­чайні каміння, а діяманти, що десь існують го­ри з чистого золота і що, нарешті, десь живуть індіянські племена в кришталевих палацах. Не були ці чутки цілком безпідставними, бо вже тоді в провінції Ґваїра відкрито багаті поклади золота, а в річках Іґвассу та Тібажі знайдено дійсно велику кількість діямантів. Тому в пер­ших трьох століттях після відкриття Бразилії в її надра пробивалися різні експедиції. Були вони й науково-дослідні, були й пригодницькі, а найбільше — розбишацькі, що нищили й плюндрували околиці, а пійманих індіян повер­тали в рабство.

Зокрема відзначалося у систематичній висил­ці таких розбишацьких ватаг Сан Павло. Там збиралися цілі банди різних злочинців та аван­тюристів, об'єднувалися в озброєні відділи і вирушали вглиб країни. Називалися вони бандейрантами*, від слова "бандейра" — прапор, і записали в історії Бразилії одну з найсумніших її сторінок. Заслочюючись Христовим іменем і виписуючи на своїх прапорах християнські кличі, бандейранти показали себе одно­часно найбільшими ворогами Христових заповідей. Головною метою їхніх походів були індіянські скупчення в єзуїтських редутах, звідки можна було з меншим трудом здобути більшу кількість вправних хліборобів та ремісників і з вищими зисками продати їх в рабство. Гинуло багато індіян в тих нападах, гинули нерідко й священики, але бандейранти не дивилися на це, як на гріх...

Коли говорити про Ґваїру, то найстрашніши­ми її руїнниками були два бандейранти: Маноел Прето й Антоніо Рапозо[32] Таварес. Маноел Прето нападав на єзуїтські редути в 1611, 1618 і в 1623 роках. У 1628-му році він об'єднався з Антоніо Рапозо Таваресом, і вони разом, зіб­равши бандейру в кількості 900 мамелуків, 2.000 індіян і коло 700 павлістанців, що їх прозвали люди "божевільними поручниками Тавареса", вдарили на найчисленіші редути в Ґваїрі. Правда, ця виправа була для Маноела Прето останньою, бо він загинув від індіянської стріли. Але зате були також зруйновані редути Санто Антоніо, Сан Міґел, Жезус-Марія, Енкарнасіон, Сан Шав'єр і Сан Жозе. Рапозо Таверес повернувся до Сан Павло з величезною кількістю полонених індіян, котрих продав ра­бовласникам, а пізніше зробив ще кілька виправ, після чого по найбільшому центрі Індіансько-Християнської Провінції — Сіюдад Реал до Ґваїра залишилися самі згарища...

Скарги й протести, що їх вносили отці єзу­їти до місцевих урядів, викликали тільки біль­шу ворожість до місіонарів, бо ж всі урядовці, що займали високі пости в Бразилії, були одно­часно і рабовласниками, отже, особами, заці­кавленими у невільництві. Це привело до того, що деякі священики, рятуючи волю й життя індіян, змушені були залишати редути і пере­солюватися в інші, менше доступні околиці. В історії записано кілька таких трагічних переселень, коли опікуни-єзуїти чесно ділили всі труднощі вигнання зі своїми півдикими вірни­ми, відмірюючи власними ногами в голоді й не­безпеці сотні кілометрів тяжкої дороги через ліси, гори, через болота і пущі дикої землі.

З кожним роком становище індіян погіршу­валося, з кожним роком поширювалися воло­діння наїзників, котрі потребували все більше й більше рабів. Зростала ціна на невільників, а разом з нею зростала і кількість бандейрантів, котрі, правда, вже не вірили в золоті гори й перлові озера, але бачили, що можна заробити гроші й на невільниках. Індіян ло­вили, де тільки було можна, згуртовували у великі партії і гнали на продаж.

Під впливом того всього у мирних обивателів редутів знову прокинувся войовничий дух і відродилося почуття ворожнечі до білих. І зно­ву щедро потекла кров брализійською землею, запалали пожарища, попливли в небо густі дими...

Боротьба розгорілася наново. Все жадібніши­ми ставали рабовласники і работорговці, все завзятіше боронилися індіяни, все, упертіше боронили своїх кордонів і своїх прав місіонарі. За це на єзуїтів сипалося все більше скарг до столиць держав, все більше домагань — вики­нути їх з теренів Нового Світу.

Але властива трагедія розігралася щойно в другій половині вісімнадцятого століття...

В 1750 році уряди Еспанії та Портуґалії на­решті договорилися про устійнення кордонів на півдні Бразилії і підписали так званий Мадрид­ський Трактат. Згідно з цим трактатом, місце­вість Сім Редутів з кругло 30.000 індіян мала перейти до Еспанії, а еспанці зажадали виселення всіх індіян зі своїх володінь.

На місці кордони почали устійнювати щойно в 1754 році, але індіяни з Сімох Редутів кате­горично відмовилися покинути загосподарені землі, тим більше, що на дорозі такого пере­селення неодмінно потрапили б у руки розби­шацьких ватаг, а від них — у рабство. Щоб перевести наказ у силу, еспанці вислали проти збунтованих індіян війська, але потерпіли га­небну поразку: озлоблені індіяни знищили їх впень.

Прем'єр-міністром і фактичним диктатором Портуґалії в ту пору був Себастьян Жозе де Карвальое Мело, відомий в історії, як маркіз де Помбал. Була це людина нечувано тверда і жорстока, підступна, підла, жа­дібна влади і грошей, а при тому сектант і ворог отців єзуїтів.

Використавши факт спротиву індіян з Сімох Редутів, він проголосив усіх єзуїтів державни­ми злочинцями і видав наказ про вигнання їх з Портуґалії і всіх портуґальських володінь. Наказ забороняв також сповідатися і причаща­тися в єзуїтів і взагалі вважати їх за свяще­ників. Цей ганебний наказ був виданий 19 січ­ня 1759 року.

Наказ мав жахливі наслідки. В Африці, Ін­дії, Бразилії і Портуґалії було знищено кругло 1800 єзуїтів. Частину з них було віддано на га­лери, частину в кайданах привезено до Лісбони і там скарано на горло, або живцем замуро­вано у в'язницях, частину повбивано в нелюд­ський спосіб на місцях. Всі редути, всі каплиці й церкви, які були збудовані єзуїтами на терені Бразилії, спалено, зруйновано і зрівняно з зем­лею, а індіян загнано в рабство.

Так сумно скінчилася двохсотлітня робота єзуїтського ордену на теренах Бразилії. Одна людина розчерком пера викреслила з життя не тільки 1800 самовідречених слуг Божих, а й зруйнувала те, над чим з героїзмом і цілкови­тою посвятою працювали тисячі впродовж двох століть...

По вісімнадцятьох роках, себто, у 1777 році, після смерти короля Жозе Першого, при котро­му Помбал мав таку необмежену владу, дер­жавні керманичі зрозуміли, яку страшну і незаслужену кривду зроблено єзуїтам. Повитяга­но старі акти і почато наново перегляд справи, а тоді устійнено, що єзуїтам не доказано ніякої вини. Наказ Помбала скасували, але відновити наслідків наказу вже ніхто не міг так скоро. Щоб мати поняття, як жорстоко поступили з єзуїтами, досить згадати лише один факт: у форті Сан Жуліон в 1759 році було живцем замуровано 124 єзуїтів. З них через вісімнадцять років вийшло на волю тільки 45 осіб, а 79 за­гинуло в камінних мішках форту...

А з моментом знищення редутів на землях Бразилії положення погіршилося під кожним оглядом. Дичавіли і озлоблювались індіяни, по­вертаючись до свого первісного стану, занепало шкільництво, ремесло і промисел, підупало ціл­ковито церковне життя. І хоч працювали далі інші монаші ордени францішканів, кармелітів та бенедиктинів, але вони не в силах були за­повнити тієї великої прірви, що лишилася по погромі єзуїтів...

Падре Вісенте сумно зітхнув і задумався, на­віть не помічаючи недопитої склянки соку. По­тім провів рукою по обличчі, ніби проганяючи погане видіння, і додав:

— І тут, Данку, де ми сидимо, власне був редут святого Антоніо, котрий знищили Рапозо Таварес і Маноел Прето.

Данко, що досі сидів, як заворожений, стара­ючись запам'ятати кожне слово, раптом стре­пенувся і спитав:

— Але церква і монастир лишилися, правда?

— Ні, Данку, не лишилося тут нічого... Церква і монастир, які зараз є, побудовані значно пізніше, по сто з лишнім роках після упадку редуту. Відновив його місіонар отець Антоніо. Блукаючи лісами, він наткнувся на за­рослу лісом руїну і постановив собі знову від­будувати на цьому місці опірний пункт христи­янства. З великими труднощами спочатку май­же власними руками поставив маленьку кап­личку і назвав її іменем, яку носив колишній редут і він сам — капличка святого Антонія. Потім зійшлися люди і з руїн добували камін­ня та складали нову будову. А згодом коло від­новленої церкви та монастиря і виросла оця кольонія. .

Так, сину мій, виглядає історія отців єзуїтів і кольонії Санто Антоніо...

Данко сидів добру хвилину мовчки, поки зно­ву наважився спитати:

— А другі редути також відбудували?

— Не всі, Данку. Дещо відбудували, а дещо лишилося надалі руїною. Така руїна стоїть, як позорище, в Куритибі[33], ніби в науку для всіх руїнників, така ж руїна залишилася по найбільшому редуті колишньої християнсько-індіянської провінці — Куйдад Реал до Ґваїра. Навіть на мапах тепер ставлять при впливі рі­ки Пікірі до Парани хрестик, коло котрого за­значають: "Руїни Ґваїри".

Данко також зітхнув:

— Це дуже страшне, що оповів падре... Але про які це скарби люди говорять?

— Скарби?.. Гм... Це вже вороги єзуїтів ви­думали, що священики збирають золото і діяманти і ховають їх для себе. Потім, коли тих скарбів ніде не знайшли, наклепники знову видумали, ніби єзуїти свої скарби позаклинали. Не одного священика тортурували, щоб він ви­дав таємницю, але безуспішно, звичайно...

— А... А чого ж падре копав яму під муром?

— То інша річ. Я копаю уже не вперше, бо все надіюся, що ще десь в землі знайду якісь сліди від редуту Санто Антоніо.

— І що?

— Покищо нічого. Раз тільки відкопав обго­рілі кости.

— Де вони?

— Лишив на місці, відправив панахиду і хрест поставив. Он там у куточку подвір'я. Сьо­годні не знайшов нічого. А я хотів би знайти чи якісь церковні речі, чи предмети домашньо­го вжитку, чи зброю тих часів. Це мало б ве­лику вагу для історії і науки.

Данко був навіть трохи розчарований:

— То, значить, це все неправда, що опові­дають про скарби отців єзуїтів?

— Звичайно. Адже отці не дбали за скарби земні, а за вічні. Зрештою... Хто зна? Може десь котрий єзуїт і зібрав трохи золота, чи ді­амантів. За них же в ті часи було нетрудно. Індіяни їм не надавали значення і навіть не під­носили з землі. От, кажуть, наприклад, що такий скарб є укритий під водою коло Сете Кедас, але до нього ніяк не можна дістатися. Оповідав мені один дуже поважний чоловік, якому можна вірити, що під спадаючою водою в соняшний день видно якісь двері. Але може бути, що це й звичайний собі камінь такої чуд­ної форми.

Данко знову нашорошив вуха і вже приго­тувався слухати далі, але падре Вісенте встав:

— Іди вже, дитино, додому, а я відмовляти­му свої молитви. Іди і не думай ні про які скар­би, бо через них не один розуму і життя позбувся. Іди з Богом!

Данко встав, поцілував священика в руку і задумано поплівся до хати.

Журба Коарасіаби

Після чотирьох років перебування в Санто Антоніо, коли Данко скінчив початкову школу, Сокіл хоч-не-хоч мусів з сином розлучитися: Данко повинен був виїхати до Сан Павло, щоб продовжувати науку.

Стара Аліса, вештаючись по хаті і готуючи Данкові речі до подорожі, голосно плакала і приговорювала, немов би хлопець принайменше вибирався на війну. Коарасіаба не вмів го­ворити жалісних слів, але став ще більше мов­чазним і задуманим, а прислану Алісою їжу відсилав назад неторкненою. Та напередодні від'їзду закликав Данка до себе і подарував йому такий чудовий кошик на білизну, що хло­пець, якого вже давно перестала дивувати майстерність індіянина в того роду виробах, тіль­ки очі розкрив:

— Це ти зробив? — спитав недовірливо.

— Я. Тобі подобається?

— О, Коарасіабо, це щось чудового!..

Кошик дійсно був чудовий. Темночервоні, зелені, жовті і білі стебла трави спліталися на його стінах в складні орнаменти, а накривка виглядала так, немов би була вишита нами­стом.

— Який ти добрий, Коарасіабо! — зворушено сказав Данко. — Я тобі дуже дякую за цей подарунок. Але не буду його брати з собою, щоб не попсувати. Лишу вдома.

—.Ні, — сказав Коарасіаба, — візьми з со­бою: будеш мене згадувати. А коли і поламаєш — нічого. Я тобі зроблю ще. Зроблю два, три — скільки хочеш...

Коарасіаба не вмів любови висловити інши­ми словами...

***

Данко поїхав.

Сумував за ним батько, коли, повертаючись із лісу, не зустрічав теплих обіймів сина. Су­мувала Аліса, не маючи більше кому догоджа­ти і дорікати. Сумував падре Вісенте за своїм балакучим і цікавим на все улюбленцем. На­віть Арасі відчував якусь пустку по Данкові, від котрого щоразу можна було почути щось нового і котрого Арасі вважав страшно вченим.

Та, здається, найбільше сумував старий Коа­расіаба. Тільки по від'їзді Данка він зрозумів, що цей малий білий хлопчина впродовж остан­ніх чотирьох років став невід'ємною частиною його думок, почувань і взагалі життя. Один ли­ше Данко по-справжньому любив Коарасіабу, цікавився ним і знаходив спільні інтереси зі старим відлюдком. Він був тією живою жил­кою, котра лучила діда з нелюбим світом, він все мав для старого в запасі щире, тепле слово, він звірявся індіянинові зі всіми своїми дитячими плянами і таємницями і тільки він одинокий співчував трагедії індіян. Кожного разу, забігаючи в убогу оку, Данко приносив зі собою ніби подув свіжого вітру, роз'ясняв її сум сво­їм веселим щебетом і розгладжував похмуро зморщене чоло її господаря.

Тепер, коли Данко від'їхав, Коара'сіаба рап­том відчув себе занедбаним і нікому не потріб­ним. Тростяні стіни халупи гнітили його яко­юсь пусткою і виганяли в ліс. Але і в лісі те­пер Коарасіаба не знаходив нічого того, що йо­му давніше видавалося близьким, любим і приманчивим. Іноді тільки, побачивши десь звіря або птицю, відчував у собі пробудження мис­ливського інстинкту, але ненадовго: досить бу­ло пустити з лука смертоносну стрілу, як і за­бита звірина, і ліс, і взагалі все довкола ста­вало непотрібним, нецікавим, байдужим. Коарасіабі тепер нічого не подобалось, нічого йому не хотілось, все його дратувало, і він при кож­ній нагоді зганяв свій поганий настрій на вну­кові. Гримав на нього, коли тільки той попа­дався на очі, обзивав непотрібом і ледащом, навіть нераз, коли тільки Арасі не вспів ви­слизнути своєчасно з оки, бив його своїм дов­гим ціпком.

— Де ти волочишся, ботокуде? — зустрі­чав він звичайно, замість привіту, внука. — Знову бігав з малими хлопцями по вулиці? Чи таке зайняття личить майбутньому морубішабі?

Арасі в таких випадках робив кислу міну і мовчав.

— Чи ти й справді забув про своє походжен­ня? — продовжував далі сваритися дід. — Коли тебе вже так тягне до білих, то чому не шу­каєш товариства з ліпшими, старшими, розум­нішими від себе? Чи ж то не стид, не ганьба, що майбутній морубішаба цілими днями забав­ляє білих малих дурних хлопців? Та твої ро­весники білі вже щось роблять і чимсь займа­ються. А ти й далі цілими днями ганяєш з дітьми...

І Коарасіаба довго кричав на внука, сердито спльовуючи у вогонь. Арасі, знаючи, що дід говорить правду, не перечив. Але одного разу, коли Коарасіаба був особливо сердитий і особ­ливо дошкульно зневажав його, спитав:

— Чого ти, діду, хочеш від мене?

— Ти не знаєш?! — здивувався дід. — Я хо­чу, щоб ти вернувся до своїх, як законний вождь племени. Для того треба багато вміти і багато знати, а ти нічого не вмієш, нічого не знаєш і знати не хочеш.

— Ну, то що ж мені робити?

Це питання заскочило Коарасіабу. Він ні на хвилину ніколи не зрікався думки, що Арасі, раніше чи пізніше, вернеться до племени і зай­ме там своє законне становище. Треба було тільки відповідного моменту. Але Коарасіаба знав також, що на вождя племени хлопця го­тується з малих літ, що майбутній морубішаба мусить з молоком матері всмоктати в себе сві­домість своєї вищости над іншими, мусить вив­чити минуле свого племени, яке зберігається в головах жерців і вождів і передається в спа­док наступникам. Вождь-морубішаба мусить знати всі закони, бо він же є і суддею в племени. Нарешті, морубішаба мусить бути добрим вояком і мисливцем, мусить знати всі таємниці лісу і вміти читати його мудру книгу. По найменшому шелесті, найменшому коливан­ні листя, по найнепомітнішому сліду, залише­ному в зарослях або на корі дерев, морубішаба мусить непомильно пізнавати, де криється здо­бич, а де — небезпека. Більше того, природ­жений мешканець пралісу не тільки гостро ба­чить, не тільки чує вухом і носом, — він ВІД­ЧУВАЄ. Навіть там, де часом ні звук, ні рух, ні знак, ні запах не зраджують нічого, добрий індіянин серцем відгадує близькість ворога або поживи.

Народившись і вирісши в пущі, бувши довгі роки відповідальним за плем'я, Коарасіаба знав це. Але як було передати свої знання, волевість вдачі і вміння відчувати внукові, котрий жив се­ред цілком іншого оточення? Правда, Арасі умів розпізнавати сліди знайомих людей на по­росі дороги, умів здалека пізнавати голоси і по запаху опреділити з вулиці, яку їжу готують в тій чи іншій хаті. Але кожний малий індіянський хлопець вважав би це звичайнісінькою річчю. Отже, з погляду кожного дорослого індіянина, Арасі був звичайним неуком і на вождя племени не надавався. Коарасіаба розумів це, і тому постійна журба гризла його серце. Знав, що єдиної ради, яка залишалася на це, внук не прийме, і по тій причині ніколи не вислов­лював її вголос. Та тепер йому видалося, що мовчати більше не можна, тим більше, що Арасі спитав просто:

— Ну, то що ж мені робити?

— Що робити? Покинути Санто Антоніо і піти за Парану в наші сторони. Поживемо з то­бою в лісі, щоб ти перестав смердіти духом бі­лих, щоб навчився того, що мусить знати кож­ний індіянин. Я вчитиму тебе. Навчу всього, і того, що мусить знати тільки морубішаба... Тоді підемо в Долину Іґурей до наших і розка­жемо їм про підступ Убіражари. Побачиш, що плем'я піде за тобою, підкориться тобі!..

Арасі криво посміхнувся:

— Іти до лісу? Ти забув, діду, про свої ноги? Що ж я з тобою в лісі робитиму?

Арасі сказав правду: Коарасіаба по тому па­м'ятному вигнанні з племени був уже нездат­ний до тяжкого первісного життя. Ноги його часто опухали і боліли немилосердно, особливо в дощливі дні.

— То йди сам, — спробував він ще одної по­ради.

— Сам до лісу я не піду! — рішучо заявив Арасі. — Я лісу вже не знаю і загину в ньому через кілька днів.

І знову внук сказав правду. Коарасіабі зро­билося ще тяжче.

— Ех, — сказав він, — коли б мені до моєї го­лови на твої ноги!.. Але що варта мудра голова при гнилих ногах? І що варті здорові ноги при дурній голові?..

Запала мовчанка. Коарасіаба довго вагався, перше, ніж зважився поставити останнє пи­тання:

— Значить, ти не вернешся до своїх?

Арасі й справді зовсім не хотів повертатися до племени, не приваблювало його навіть по­чесне становище морубішаби, а безтурбот­не життя в Санто Антоніо видавалось йому у порівнянні з життям дикого племени справжнім раєм. Але він не наважився сказати цього ді­дові, а тому збрехав:

— Я пам'ятаю, діду, що мушу вернутися і вернуся неодмінно. Тільки наперед треба поду­мати, як ми доберемося з тобою туди, коли не хочемо помочі білих? Тією самою дорогою я вже не піду! Мені ще й досі ввижаються ті тря­совини, стрімкі скелі, глибокі потоки і страш­ні ліси, через які доводилося продиратися...

— Бачиш, — живо підхопив Коарасіаба, — а все ж таки ми пройшли! Ти був малий і сла­босилий, а я, падаючи зі Скелі Невороття, по­ранився і потовкся, але ми пройшли!

— Ну, ми напевне загинули б, коли б не падре Вісенте... Але, коли б ми навіть на по­воротній дорозі і не загинули, то в якому вигляді ми станули б перед племенем? Та нас би діти камінням повбивали!.. Ні, ні, для повороту му­симо шукати іншої дороги, щоб станути перед ґваянцями сильними і здоровими, як личить морубішабам!

— А є інша дорога?

— Треба шукати! Коли щось придумаємо — підемо негайно.

Коарасіаба не знав брехні і не знав, що внук уже не перший раз його дурить, а тому запальчиво заговорив:

— Так, так, Арасі, підемо негайно!.. Чи ми можемо подарувати, щоб над нашим племенем був морубішабою брудний ботокуд? Щоб дурна коробка сірників у руках нікчемного тапуї зруйнувала одвічні закони і потоптала наші права?.. Коли ми не помстимося, Арасі, то на нас упаде страшна помста Сонця і Тупана!.. Я вже немічний, правда, але ти — молодий і сильний. Ти вернешся в Долину Іґурей! Ти заведеш там давні закони в племени! Ти поновиш славу Соняшної Династії! Ти зробиш це прав­да?

— Так, зроблю... Навчи тільки, як туди ді­статися живим і здоровим? Придумай щось. Адже, ти — старий і мудрий...

Арасі в душі сміявся над дідом, знаючи, що в Долину Іґурей всі дороги однакові, себто, не­ма доріг. Адже, недаром морубішаби ґваянців вибирали колись таку закутину, куди немож­ливо було дістатися білим. Але, перекладаючи тяжку задачу шукання шляху до повороту на дідову голову, Арасі сподівався, що той на якийсь час перестане до нього чіплятися і дасть йому спокій.

Дійсно, Коарасіаба глибоко задумався. Думав він цілу ніч і кілька наступних днів, але нічого придумати не міг.

Що придумав Коарасіаба

Кожного разу, як тільки Сокіл приїжджав додому і відвідував Коарасіабу, старий питав­ся, які є новини від Данка. Не зважувався при тому признатися, що числить місяці і тижні до повороту свого улюбленця, а обмежувався до відомостей, чи хлопець живий, чи здоровий і чи добре вчиться. Сокіл охоче говорив про си­на, тим більше, що Данко й у гімназії поводив­ся добре і належав до найпильніших і найздіб­ніших учнів у клясі, про що кожного місяця інформували його учителі.

Мішаючи портуґальську мову з індіянською, Сокіл і Коарасіаба привикли вже давно доско­нало розуміти один одного і часто збували в розмові довгі години.

Якось то під час однієї такої розмови Коара­сіаба несподівано спитав:

— Слухай, Іване, а для чого ти пустив Дан­ка жити окремо від себе?

Сокіл зітхнув:

— Мусів. Адже ти знаєш, що Данко повинен вчитися в більшій школі.

— Для сина найліпша наука — при боці батька. А тут, ти сам кажеш, нема шкіл з нау­кою і мовою вашого племени.

— Не розумію тебе, Коарасіабо...

— Чому не розумієш? Ліпше було б, коли б ти, замість посилати сина на чужу науку, вчив би його сам. Ніхто не навчить ліпше юнака, як власний батько.

— Помиляєшся, Коарасіабо: щоб дитина чо­гось навчилася — вона мусить сидіти півдня в школі і слухати учителів.

— А ти візьми Данка з собою в ліс і вчи йо­го не півдня, а й цілий день.

— В лісі? — здивувався Сокіл. — Яка ж мо­же бути наука в лісі? І як я один зможу нав­чити хлопця всього того, що вчать багато окремих учителів?

— Так, так: вчать багато учителів і кожний по-своєму. Яка користь з такої науки?

— Ні, Коарасіабо, не кожний по-своєму, а кожний — чого іншого: один вчить рахувати, другий — якоїсь мови іншого "племени", тре­тій — про життя і землі чужих країн...

— Ну, і для чого то все?

— Як "для чого"?! Щоб знати!

— А навіщо так багато, знати? Знати треба тільки своє. Чуже — байдуже!..

— Неправда, Коарасіабо! Знати треба все, і сьогодні нема такої людини, котра б могла ска­зати, що знає забагато. І чим більше хоче той чи інший чоловік знати, тим більше мусить учитися у чужих людей. Той, хто знає тільки своє, ніколи не буде таким розумним, як той, що знає і своє і чуже. А в знанню — сила! Ти подивися: Бразилію завоювала горстка людей, яка прибула з-за "великої води", знаєш, чому? Тому, що вони були більше вчені, як ви, індіяни!

Ці слова отрутною стрілою вразили серце Коарасіаби:

— Ті, що завоювали Бразилію, буди брехли­вими, підступними собаками! — крикнув ста­рий з ненавистю.

— Хай буде по-твоєму, Коарасіабо, називай їх, як хочеш. Але мусиш признати, що, коли б індіяни в ті часи були більше вчені, коли б умі­ли будувати великі човни і подорожувати по світі, щоб пізнати його, коли б мали добру зброю — вас би ніхто не завоював! А індіяни були темні і дуже дикі. Вони не знали того, що знали інші народи, а тому і не могли оборони­ти своєї землі. Десять учених чужинців могли перемогти ціле плем'я невчених індіян. Коли, наприклад, один білий вистрілив з рушниці і вбив птаха, то ціле ваше плем'я перелякалося і покорилося йому, повіривши, що той білий є "богом грому".

Коарасіаба не міг заперечити і сумно спустив голову.

— Але, — продовжував Сокіл, — не всі, які їхали сюди, були "підступними собаками". Ба­гато їхало сюди таких, котрі бажали вам доб­ра, котрі хотіли вас вчити і зробити ваш край таким, як і всі інші краї. Та небагато індіян це розуміло, небагато розуміє це й тепер. Взяти, наприклад, Арасі... Ти не гнівайся, Коарасіа­бо, але ти немудро зробив, що не пустив хлоп­ця до школи. Що з нього буде? Нічого! Ходи­тиме до Саміра, чи до Педра рубати дрова, бо нічого іншого не вміє. А міг би вчитися! Чому ти його не змусив до того? І не тільки ти, а сот­ні, тисячі індіян повинні віддавати своїх дітей до шкіл. Бо так довго, поки не буде серед вас учених морубішаб, так довго ви не будете по­чувати себе господарями на своїй землі.

— Неправда, неправда! — закричав Коарасіаба. — Ми є і будемо тут господарями! Тільки ми маємо право на цю землю, де родилися і жили наші предки!..

— Право до землі має той, Коарасіабо, хто живе і працює для неї. Шкода, що ти не був дальше від Санто Антоніо і не бачив, що зроб­лено для Бразилії за той час, відколи сюди приїхали чужинці. Тисячі людей уже вмерли за неї, тисячі віддали свої сили і здоров'я, щоб на місцях непрохідних лісів побудувати вели­кі міста, залізниці, школи, лікарні... А ви? Що ви зробили для своєї землі? Що зробило те плем'я, з якого ти походиш? Чим можете сьогодні похвалитися? Довкола такий самий ліс, як був тисячу літ тому назад, такі самі оки з тростини, ті самі луки і списи, такий самий темний народ. Яка з вас користь кому? От живете, полюєте, воюєте одні з другими і на тому кінець.

— А що ж нам робити?

— Перш усього, вчитися, Коарасіабо! Вчити­ся багато і вперто! Вчитися писати, читати, пра­цювати. Працювати ви не вмієте і не хочете, а так жити тепер не можна. Досить сидіти в лісі! Прокладайте дороги до ваших племен, бу­дуйте замість халуп справжні доми, обробляй­те землю. Діти ваші не сміють бігати по лісах, як Арасі по вулицях, а мусять вчитися на лі­карів, на інженерів, на учителів і священиків, як от падре Вісенте!

— У кого вчитися? — похмуро бовкнув Коа— расіаба. — У тапуїтіньґів?

— Так! Коли б ваші предки були мудріші, то досі ви б мали власні школи. Але, коли та­ких не маєте, то йдіть до "тапуїтіньґів"! Коли навчитеся, коли будете мати власних учи­телів — відкриєте індіянські школи. Та до то­го ще дуже далеко!.. Зрештою, наука скрізь однакова: щоб побудувати великий будинок, більший, як церква у монастирі, щоб уміти об­робляти землю, або зробити "залізне урубу", — всі мусять знати ті самі таємниці: чи то індіянин, чи то мурин, чи то українець. І запа­м'ятай, що ліпше вам вчитися навіть у "тапуїтіньґів", як взагалі не вчитися і не знати ні­чого! Кожну науку можна повернути на добро свого племени.

Коли Сокіл пішов, Коарасіаба довго думав над його словами. З одного боку, він бачив, що землемір говорив правду, але з другого — не міг навіть допустити думки, щоб дорога до його племени стала відкритою, бо, власне, в тому бачив найбільшу небезпеку для ґваянців. Він, Коарасіаба, не тільки не погодився б на про­кладення дороги, але, коли б тільки мав силу, загородив би цілу Долину Іґурей горами, а поміж ними напустив би отрутних гадюк, щоб ніхто ніколи не добрався до його народу! Тіль­ки що з того? Плем'я ґваянців уже і так вими­рає і маліє з кожним роком саме завдяки то­му, що живе замкнуте. Мужі-ґваянці уже не мають звідки приводити до племени гарних жі­нок, як це було в старі часи. Окрім того, прав­ду казав Сокіл, та відрізаність від світу три­мала і далі ґваянців у дикому і темному стані, в такому, який був тисячу літ тому назад. "Чим можете сьогодні похвалитися?" — спитав Іван.

— Можемо похвалитися тим, — гірко усміх­нувся сам собі Коарасіаба, — що брудний ботокуд обдурив ціле плем'я дурною коробкою сірників, тих самих сірників, про які знає кож­на біла дитина!.. Ґваянці, котрі мали колись славу наймогутнішого і наймудрішого племени, тепер є дурніші від білої дитини, від мерзенно­го, глупого тапуї-ботокуда!..

Коарасіаба при тій думці нервово засовався на місці і злісно постукав палицею в землю, не­мов би перед ним стояв хтось, винний у такій ганьбі. Виявивши таким способом свій гнів, Ко­арасіаба трохи заспокоївся і завзято почав смоктати свою чорну, велику люльку. Курив і думав далі.

Хоч Санто Антоніо було маленьким містеч­ком і хоч Коарасіаба жив у ньому самотньо, проте він уже багато бачив, а ще більше знав такого, чого не бачив. Розказував йому Данко про казкові "оки", що бігають на колесах ско­ро-скоро по залізних дорогах; про дивні скляні "груші", що висять на залізних "ліанах" і сві­тять самі собою вдень і вночі (в Санто Антоніо електрики ще не було); про такі "ложки", що висять по обох кінцях довгих-предовгих шну­рів і через котрі можна було говорити двом людям навіть ще на більшій відстані, як від дому Соколів до монастиря; про величезні, на­чинені вогнем і громом "гарбузи", котрі падали з "залізних урубу" і руйнували "оки" на колесах, псували шнурки з "грушами" та "лож­ками" і могли рознести на сміття Коарасіабину халупу, а його самого вбити на смерть, або ви­кинути високо і повісити аж на хресті манастирської дзвіниці. Правда, "груші" і "оки на колесах" видавалися Коарасіабі річчю цілком зайвою для доброго індіянина, але от "гарбу­за, начиненого вогнем" він би сам з охотою придбав, щоб кинути його власноручно в на­хабну пику Убіражари. То було б страшно за­бавно, коли б Убіражара полетів угору і повис­нув на вершку найвищої браґатіньґи[34]!..

Коарасіаба усміхнувся, уявляючи собі таку картину, але зараз же споважнів знову, почав­ши думати про поважні речі.

Уявляв собі, що він з Арасі якось таки по­вернуться до племени, займуть своє законне становище і почнуть керувати... Що з того вийде? Чи забезпечить їхній поворот для ґваянців розвиток, майбутнє? Ні. Плем'я і надалі лишиться темним, диким, вимиратиме далі, як вимирало досі, поки нікого не залишиться. Бо і що ж може зробити він, або Арасі для свого народу? Правда, Коарасіаба був би серед ди­кунів наймудрішим, ще більше мудрим, як два­надцять років тому назад, коли його прогнано, бо за роки вигнання він уже багато дечого піз­нав. Але, з другого боку, пізнав тільки самий краєчок величезного, мудрого і ще таємничішо­го, як ліс, світу, ніби тільки на те, щоб пере­конатися, як він мало знає, який він темний і дикий. А чого ж може сподіватися народ, ке­рований темним і диким морубішабою?

Коарасіаба відчував, як бунтується його гор­да кров — кров славної колись Соняшної Ди­настії, як прагне повороту до давньої величі і сили, як домагається від нього чогось такого, чого не робив ні один з його предків.

— Я мушу вивести плем'я ґваянців на дав­ню дорогу! — шептав він. — Я мушу якось зу­пинити невблаганну роботу смерти серед нас! Я повинен помогти Арасі стати морубішабою!..

І Коарасіаба думав так вперто і довго, поки в його голові не визрів готовий плян. Від радости він засміявся беззвучним сміхом і нетер­пеливо почав чекати на Арасі, котрий, як зви­чайно, забарився до пізньої ночі в містечку.

Нарешті, коли внук прийшов, старий знаком покликав його до себе, звелів сісти поруч і за­шептав йому у вухо:

— Слухай мене уважно, Арасі!.. Тепер я вже знаю, що нам треба зробити... Пам'ятаєш нашу розмову?.. Я придумав!.. О, голова старого Коарасіаби ще чогось варта!.. Отже, ти завтра ж підеш до школи до падре Вісенте. Будеш вчитися. Коли вивчиш всі його книжки, поїдеш, як Данко, до ще вченішого падре, який уміє робити залізні урубу... Зробиш собі та­ке саме. Тоді сядемо вдвох і полетимо в Доли­ну Іґурей. Візьмемо з собою багато, багато тих дурних сірників... Навіть можна і без дурних сірників... Коли ґваянці побачать нас на залізному урубу, то підкоряться нам і без них... Тоді... Тоді, слухай, Арасі, ти навчиш ґваянців робити також залізні урубу і такі гарбузи, що мають в середині вогонь і грім. Першим з них я вб'ю Убіражару, і тіло його полетить ви­соко, високо... Але потім ми полетимо до всіх індіанських племен, покоримо їх і об'єднаємо під нашим керівництвом. Ти станеш таким мо­гутнім, як в давні часи морубішаба Аімбіре... Ні, ти станеш могутнішим, бо за тобою підуть не тільки всі тупіси, але і тапуяси з гір Амамбаї, Маракажу, Ґаяпо, Піяуї, Араріпе, з річок Тапажос, Шінґу, Араґуайа, Паранаіба, з долин Амазонки. Ми впадемо, як хмара саранчі, на білих і виженемо їх геть з нашої землі! Лиши­мо тільки тих, кого нам буде потрібно. Зали­шимо таких, хто буде працювати для нас, учи­ти наших дітей своїх таємниць, робити для нас те, що вони досі робили для себе. Ми примуси­мо їх віддати нам той борг, який вони завинили ще нашим предкам, що працювали на них, як невільники!.. Я вже старий, Арасі, і напевне не доживу до того, але ти доживеш! Ти будеш найбільшим мужем на нашій землі, а такі, як Самір або Педро вважатимуть за щастя, коли будуть рубати дрова для твого вогнища, як ти тепер часом рубаєш для них. Ти будеш мати все, чого тільки забажаєш: їжі, питва, почестей і найкращу жінку, як то колись мали твої пред­ки... Плем'я ґваянців не буде вже вимирати, а, навпаки, буде рости і кріпнути, бо над ним знову засяють Соняшні Клейноди!..

— Соняшні Клейноди? — живо перепитав Арасі. — Щось я трохи пригадую... Що це та­ке?

Та Коарасіаба вже пожалував, що сказав за­багато, і тому вдав, що не почув останнього за­питання внука. А внук знав, що, коли дід при­кидався глухим, зайве було питати голосніше другий раз, бо і Арасі робив так само. Але ді­дова ідея була занадто спокуслива, щоб не за­хопити сімнадцятилітнього юнака, котрий не раз аж згорав від заздростей і образ, бачучи, що інші мають багато такого, якого не має він, Арасі, а тому ставляться до нього з іронією, на­віть з призирством. От, наприклад, донька сеньора Педра — красуня Консуела, по котрій вже давно в думках зітхав молодий індіянин: чи вона на хвилину допустила б думку, щоб стати його дружиною? Ні, вона віддала своє серце рудому Жорже, котрий має найкращі на цілу округу коні, а до того тепер заложив плянтацію кави. І, звичайно, бідному індіянинові годі конкурувати з багачем, котрий може по­дарувати своїй дівчині коня, золотого годинни­ка, чи ту дивну воду у різьбленій пляшці, що пахла так сильно і гарно, аж забивало від неї дух... Арасі не міг їй нічого подарувати, навіть такого намиста, котре носила кожна бідна дів­чина.

Але, коли б Арасі мав залізне урубу — тоді що іншого!.. Тоді побачив би рудий Жорже, хто кого переможе!..

Наука в школі його, правда, не приваблювала, але "залізне урубу" було варте того, щоб трохи понудитись над книжками. Чи вживе він його на осягнення вимріяної дідом мети — це ще пи­тання. Але літака варто було мати, хоч би для того, щоб завоювати горду, неприступну Консуелу.

— Добре, діду, — бадьоро сказав він. — Я знав, що ти мудрий, і тепер послухаю тебе: зав­тра іду до падре Вісенте.

Після того Арасі ліг спати, і йому снилися щасливі сни. А старий Коарасіаба сидів цілу ніч над вогнищем, снуючи свої завітні мрії, ко­трі під впливом надій рожевіли і світилися, як росяна павутина в проміннях ранкового сонця.

***

Дійсно, на другий день Арасі прийшов до школи і заявив, що хоче вчитися, чим дуже здивував і втішив отця Вісенте.

Перші дні він почував себе ніяково серед ма­лих дітей, але скоро привик, бо діти не тільки не сміялися з нього, а, навпаки, старалися йо­му допомогти в науці.

Причину, яка погнала його до школи, він три­мав у великій таємниці, але одночасно всіми силами старався віднайти хоч би найменший зв'язок в писанні літер і чисел з будовою літа­ка. Тепер Арасі з далеко більшою, ніж раніше, цікавістю біг щотижня на летовище, де спус­кався літак. Він підходив зовсім близько до "залізного урубу" і розглядав його з усіх боків. І от, нарешті, йому здалося, що таємничий зв'я­зок між писанням літер і цифер та самим лі­таком починає вияснюватися: адже під крила­ми і на хвості літака були вималювані також чорною фарбою великі літери і числа.

Втішений цим відкриттям, Арасі мерщій по­біг до діда і розказав йому про свої спостере­ження. Коарасіаба зрадів ще більше, як внук, і пообіцяв Арасі за його поступи в науці будо­ви літака сплести велику сіть на ловлю риби.

Та на цьому всі поступи припинилися. Арасі далі ходив до школи, вивчав нові літери і писав слова, які нічого спільного з літаком не мали.

Наука чим далі ставала все нуднішою. Падре Вісенте нічого про літак не згадував, мабуть тому, що не був досить учений і не вмів літа­ків робити. Знетерпеливлений Арасі вирішив підійти до справи ближче. Одного дня, коли, як звичайно, спустився літак і з нього вийшов пілот, індіянин приступив до нього і чемно спи­тав:

— Слухайте, сеньоре, то ви зробили цей лі­так?

Пілот здивовано подивився на Арасі і розсмі­явся:

— Але ж що ти за дурниці говориш, хлопче! Я тільки пілот. Знаєш, що це значить?

— Знаю: це ваше ім'я.

Пілот знову розсміявся, але не заперечив. Молодий індіянин зацікавив його.

— Чому питаєш?

— Так собі... Я думаю, що це — дуже тяж­ко зробити такого літака.

— А певно! Трохи тяжче, як бальон або па­перового змія, — жартував пілот.

Арасі жадібними очима пожирав літак.

— Ти хотів би на такому літати? — спитав пілот.

Індіянинові сперло дух:

— Сі, сеньор, — спромігся він тільки вимо­вити, відчуваючи, що в горлі йому пересохло.

— Ну, то може ще й будеш літати, як схо­чеш учитися, — сказав уже серйозним тоном летун.

— А хто зробив цей літак? — знову спитав Арасі.

— О, хлопче, літак робить багато людей!.. Чекай, я, коли приїду на другий тиждень, при­везу тобі книжку. Тоді побачиш...

І, поклепавши Арасі по плечах, пілот пішов, як звичайно, до монастиря, куди завозив і пош­ту і ліки.

***

Наступний тиждень Арасі прожив, як у ли­хоманці. Після розмови з пілотом бажання ма­ти літака перетворилося у нього в хворобливу манію. Він не міг їсти, погано спав, а коли тіль­ки вдавалося йому забутися неспокійним сном, — перед його очима з'являвся літак, а за ним Консуела.

Дід також був у нервовому піднесенні, бо ж Арасі сказав йому, що той пан з "залізного урубу" привезе книжку про будову літака.

Нарешті минув довгий тиждень. Арасі остан­ню ніч не спав зовсім, не пішов до школи і, як тільки заблисло сонце, побіг на летовище. Го­дини чекання поплили ще довше, як цілий по­передній тиждень, і вкінці юнакові почало зда­ватися, що літак не прилетить в цей день вза­галі. І тому він аж закричав від радости, коли його вухо вловило далекий гул "алізного урубу". Мов шалений, Арасі погнав навскіс осіда­ючому літаку і мало не потрапив під його ко­леса.

— Як поживаєте, сеньор? — привітав він пілота, що тільки висунувся з кабіни. — Сеньор привіз мені книжку?

— Привіз, привіз, — усміхнувся той. — По­чекай, зараз дам.

Добросовісний летун привіз навіть не книж­ку. а кілька грубих ілюстрованих журналів і багато різних фотографій і передав їх Арасі. Той вхопив пакунок і, ледве вимовивши: "Ду­же дякую", — погнав до своєї оки.

Коли розгорнув пакунок і поглянув на ілю­страції, в голові у нього зашуміло. Їх було так багато, що хлопець не тільки не міг скласти собі з них якогось поняття про бажану річ, а, навпаки, зрікся навіть того уявлення, яке мав досі. Досі він думав, що треба зробити крила — це було просто. Потім треба було зробити хвіст — і це не було тяжко. Нарешті, причепи­ти крлеса і оте "фуркало" спереду — і літак готовий. Решта — дрібниці. Але на ілюстраціях було щось зовсім незрозуміле: якісь велетен­ські колеса, коробки, гаки, вози, дроти, годин­ники і ще маса всяких речей, яких Арасі не міг ні з чим порівняти і проти яких люди ви­давалися маленькими ляльками.

Коарасіаба сидів збоку мовчки і курив люль­ку. Він терпеливо чекав, поки внук щось ска­же. Але внук не говорив нічого, нервово пере­кидав листки за листками і тільки зітхав.

Несподівано хтось у дворі заплескав. Коара­сіаба підняв голову:

— Падре Вісенте, — сказав, прислухаючись до кроків.

Дійсно, прийшов священик.

— Доброго здоров'я, Коарасіабо, — привітав­ся він. — Як живеш, Арасі? Що це в тебе та­ке? Мабуть, щось цікаве. Можна мені подиви­тися?

Збентежений Арасі посунувся на лавці і по­просив священика сісти.

— Пушшя! — здивувався священик. — Ба­чиш? Це — фабрика літаків.

Обидва індіяни були просто заскочені такою ученістю падре Вісенте: виходило, що і він щось-знає про будову літаків!

А священик почав уважно оглядати журна­ли і вирізки та пояснювати Арасі зміст окре­мих ілюстрацій. Здавна живучи серед простих, неінтелігентних людей, отець Вісенте умів по­яснювати часом навіть дуже складні речі та­кими словами, які були зрозумілі й малим ді­тям. І тепер, сам зацікавившись фотографіями і поясненнями до них, священик цілу годину просидів з Арасі, розказуючи про кожний ма­люнок. З кожним таким поясненням Арасі за­знавав глибокого розчарування. Перш за все, виходило, що для побудови літака потрібна фабрика, де працюють сотні робітників і є ма­са різних великих і дуже дорогих машин. Ро­бітники — не всі прості, а переважно вчені, майстри і "великі майстри" — інженери. Окрім того, були ще й "головні великі майстри" — конструктори, котрі тільки малювали літаки на папері, але самі не вміли їх робити. А ті, що їх робили, мусіли точно дотримуватися ма­люнку, бо інакше літак не полетить, або зго­рить у повітрі. Але самі малювати літака на папері не вміли. Зовсім так, як казав дід, що розумна голова нічого не варта при гнилих но­гах, а здорові ноги нічого не варті при дурній голові.

Арасі вже не мав ніяких надій, але все ж таки ще спитав:

— І довго треба вчитися на "головного вели­кого майстра"?

— О, — відповів священик, — дуже довго! Треба спочатку скінчити нашу школу — це чо­тири роки. Потім ще одну, таку, в якій вчить­ся тепер Данко, — ще чотири роки. Потім ще одну — три роки. Нарешті, ще одну — шість років. Отже, разом сімнадцять років.

Для Арасі було досить: барбарідаде! Сімнад­цять років науки!!! Ні, це не для нього!..

Та він спробував ще одного: ,

— А, щоб навчитися на літаку літати, треба також сімнадцять років?

— Ні. Щоб стати пілотом, треба вчитися значно менше.

— Скільки?

— Скільки?.. От, бачиш, цього тобі точно не можу сказати... Думаю, однак, що дві пер­ші школи муситься скінчити, а потім ще одну спеціяльну.

— Ну, приблизно, скільки років?

— Найменше десять, на мою думку.

Арасі несподівано гірко і злобно розсміявся, чим дуже здивував священика. Адже, не знав падре Вісенте, що через десять років науки смішно буде Арасі приходити по руку Консуели...

Юнак сидів, немов прибитий.

Перед відходом отець Вісенте сказав:

— А ти, Арасі, вже сьогодні не прийшов до школи?.. Надокучило тобі, напевне, е?

Арасі ще нижче спустив голову і вдав, що не чує.

Священик зітхнув і, попрощавшись, вийшов з оки.

Коарасіаба, сидячи збоку, не втручався в роз­мову і мало розумів з того, про що говорив свя­щеник з внуком, але догадувався, що з "залізного урубу" нічого не вийде. Це засмутило йо­го так, що він уже нічого не питав Арасі, на­віть не затримав його, коли той, насуплений, як грозова хмара, без слова піднявся з місця і попростував геть...

***

Розчарування, якого зазнав молодий індіянин, мало дуже погані наслідки. Він не тільки перестав ходити до школи, не тільки ще більше, як перед тим, занедбував діда, але почав його одверто зневажати, на що раніше собі не дозволяв. Окрім того, Арасі почав пити горіл­ку, а незабаром посіяв по собі таку погану сла­ву, що його не впускали на жадне подвір'я і виштовхували в плечі зі склепу, куди він за­ходив щодня, просячи в кредит горілки.

Одного дощливого, холодного вечора Арасі прийшов додому весь мокрий і особливо похму­рий: щойно Жорже оповів, що через тиждень заручується з Консуелою, а при тій нагоді час­тував ціле містечко пивом і горілкою. Арасі, хоч як ненавидів свого суперника, не встояв і випив багато на рахунок щасливого наречено­го. Пив, проклинаючи його в душі і бажаючи йому при повороті додому зламати шию, а вий­шов зі склепу такий лютий і нещасливий, що готов був кожного задушити власними руками.

Коарасіаба, піймавши чуйним носом прине­сений запах алькоголю з їдкою іронією спитав:

— Чи на тому шляху, що лежить від Санто Антоніо до Долини Іґурей, не протікає якась горілчана річка?

Арасі спалахнув, як порох:

— Мовчи, старий, мовчи!!! — крикнув так несамовито, що Коарасіаба аж кинувся від не­сподіванки. — Доки я слухатиму твої тереве­ні?! Як тебе так тягне до твоїх дикунів — то забирайся і йди сам, а мене не зачіпай!..

— Ледащо!.. — спромігся тільки відповісти дід, розгубившись від такої нечуваної сміливости.

— Так, ледащо! — зухвало відповів Арасі. — Ледащо! Ледащо тому, що маю дурного діда! Хто винен тому, що я залишився неуком?! Хто не пускав мене до школи в дитинстві?! Тобі ли­ше тепер захотілося мене вчити, коли я по-дур­ному стратив дванадцять років?! Як би я тих дванадцять років був учився, то досі... то сьо­годні...

Арасі несподівано увірвав мову і розплакав­ся, як мала дитина.

Гострий жаль обізвався в серці Коарасіаби тим більше гіркий, що Арасі мав рацію. Він підійшов до внука і обняв його за плечі:

— Заспокойся, Арасі, — почав він лагідно тремтячим голосом. — Ще не все страчене... Не хочеш учитися — не треба... Ми придумаємо щось іншого... О, голова старого Коа­расіаби ще щось варта!..

— Ні!!! — закричав злобно Арасі, скидаючи дідову руку зі своїх плечей. — Ні!!! Я нічого не хочу придумувати! Відчепися від мене зі своїми ґваянцями! Я нікуди не вертаюся! Я не хочу бути морубішабою! Я не хочу бути вождем дурних дикунів!!!

Дід підскочив, як ужалений, і аж відсахнув­ся від внука:

— Як ти сказав?!! Ґваянці, по-твоєму, тіль­ки дурні дикуни?!!

— Певно! Певно, що дурні дикуни, коли да­ли себе обдурити сірниками! Навіть ботокуд по­казався мудрішим супроти вас! Та й що диву­ватися: коли ти вважався наймудрішим серед них, то яка ж є решта?..

— Замовчи, бо вб'ю!.. — крикнув Коарасіаба, замахнувшись на внука ціпком.

— Не вб'єш: я сильніший за тебе і твого ціп­ка не боюся!..

Старий подивився на внука довгим, повним ненависти поглядом і безсило опустився на зем­лю коло вогнища.

— Маландро! — шептав задихаючись. — Маландро!.. Погань!.. Тьфу!

Якийсь час сиділи мовчки, не дивлячись один на другого. ,

— Як не підеш до своїх, то що будеш роби­ти? — спитав нарешті Коарасіаба.

— Побачу... Незабаром покличуть мене до війська... Піду… Піду і більше ніколи не вер­нуся, щоб тебе не бачити... Пішов би вже за­раз, але не маю грошей.

— І чим будеш серед білих? Дроворубом? Жебраком?

— А серед ґваянців не буду жебраком? Ма­тиму гроші?

— А тобі тільки гроші потрібні? Морубішабство — байдуже?

— Так, мені потрібні гроші! З грішми і ру­дий Жорже є поважною людиною, а без гро­шей, то й морубішаба Арасі не вартий равлика.

— Ну, що ж, — зітхнув Коарасіаба, — коли тобі потрібні тільки гроші — шукай їх. Най­майся рубати дрова за жалюгідні папірці, коли не хочеш бути вождем у племени, котре має такий скарб, що може купити сотню таких мі­стечок, як Санто Антоніо, і всіх рудих Жоржів у цілій Бразилії...

Арасі відразу насторожився:

— Що ти сказав? — спитав живо.

— Сказав, що ти міг би бути найбагатшою людиною, коли б став морубішабою, але тепер бачу, що ти не будеш ні одним, ні другим...

Ніби новий дух вступив у юнака, і він підбіг до діда:

— Діду, — сказав схвильовано, — я знаю, що ти не жартуєш!.. Я чув дещо... Я пам'ятаю уривки давніх розмов з племенами... Коли то правда, що морубішабство дасть мені багатство, то я сьогодні вертаюся в Долину Іґурей! Чуєш?!. Сьогодні! Зараз! Так, як стою!..

Коарасіаба з обридженням відсунувся від внука і вимовив зневажливо:

— Та людина, котра не має гордости в крові, не має почуття обов'язку, але годиться за гроші бути чим завгодно, не сміє стати морубішабою ґваянцїв! Ти, Арасі, справді не вартий равлика і скарбів ґваянців ти не побачиш!

— Не побачу? — перепитав, задихаючись, Арасі.

— Не побачиш! — спокійно, але твердо від­повів дід. — І тепер, коли б ти навіть і пого­дився вернутися в Долину Іґурей, то криївки скарбу я тобі не зраджу. А без мене її ніхто не знайде.

— Вважаєш, що ліпше буде, коли ті скарби після твоєї смерти пропадуть?

— Хай пропадають. Ґваянці жили без них довгі роки, житимуть і далі.

— Я ще раз кажу, що ґваянці — дурні ди­куни.

— Дурні дикуни, кажеш? Може... Але не забувай, що, коли б всі морубішаби були такі "мудрі", як ти, то зі скарбу вже давно б нічого не лишилося. А так — лежить.

— Навіщо?

— А тобі навіщо?

— Пушшя!.. Скажи мені тільки, де він є, то побачиш!..

— Не хочу бачити і нічого не скажу!

— Але ж я вже годжуся вертатися! — з роз­пукою вигукнув Арасі.

Дід потиснув плечима:

— Вертайся... Але пам'ятай, що, хоч ти вва­жаєш ґваянців дурними, та найдурнішим з них є ти. А будеш іще вдвічі дурнішим, коли підеш тільки для того , щоб здобути скарби. Можеш вертатися...

Прикриваючись байдужим тоном і холодним виразом обличчя, Коарасіаба одночасно пере­живав найсумнішу хвилину свого життя. На­віть падаючи зі Скелі Невороття, він не почу­вав такого болю і якогось холодного страху, як тепер, бо з ним тоді була надія. Пам'ятав і по цей день, як, летючи в пропасть, старався під­ставляти під гострі каміння та грудки свої пле­чі, лікті, коліна, щоб тільки урятувати малого Арасі — останнього нащадка Династії Сонця. Тримав його, міцно пригорнувши до себе, ніби обгорнувши власним тілом. А, коли тільки прийшов до пам'яти у підніжжя високої гори, — перше всього кинувся до внука і старанно та довго обмацував кожну його кістку: чи не зла­малася. Але хлопчина, хоч і наляканий та об­дряпаний, був живий і здоровий, а дідове тіло натомість вкрилося вузлуватими синяками і кров'ю спливаючими ранами.

Не дивлячись на свій жалюгідний стан, Коарасіаба був щасливий і, піднявши вгору облич­чя, зі здивованням дивився на високу, майже прямовісну гору, з якої він щойно скотився. На ній виднівся свіжий слід, зроблений його тілом і позначений кривавими плямами.

— Ми мали щастя, Арасі! — сказав бадьоро. — Кості і м'язи морубішаб, видно, є міцніші, як он тих...

І він показав на численні вибілені кости, що валялися довкола.

Пізніше, блукаючи в лісах, падаючи від го­лоду, роз'ятрених ран і втоми, Коарасіаба ду­мав тільки про одне: не дати загинути внукові. Зберегти життя хлопчині, відшукати якийсь бо­дай хоч невеличкий ґваянський рід і передати йому Арасі разом з заповітом помсти. Тоді можна було вмирати.

Це бажання, ця надія додавала йому нелюд­ських сил у мандрах, нею він жив пізніше два­надцять років у Санто Антоніо, тільки для того, щоб дізнатися, що внук сміється з його найсвятішіх почувань. Дванадцять років Коарасіаба вірив, що спас живого нащадка Соняшної Династії, а тепер переконався, що покладав на­дії на трупа. Бо хіба ж Арасі не труп? Що з того, що він міцний здоров'ям, коли для племени він умер! Умер...

Коарасіаба відчув, як якась таємнича рука гасить в його серці останній вогник надії і на­суває на його груди тягар холодного каміння...

Вакації

Нарешті приїхав Данко. Скільки то пожвав­лення виявили місцеві хлопці, зустрічаючи сво­го товариша, який висідав разом з батьком на летовищі! Скільки то радісних сліз пролила добра Аліса, обіймаючи"свого пестуна, якого не бачила десять місяців!

Коарасіаба аж не міг встояти на ногах, коли побачив, як Данко в товаристві служниці, отця Вісенте і всіх містечкових хлопців зближався додому. Але старий індіянин не чекав їх коло фіртки. Він сквапно обернувся, пішов до своєї оки і сів за стіною, нервово пакаючи свою не­розлучну люльку. Йому дуже хотілося побачи­ти Данка, але гордість не дозволяла виявити нетерпеливости назойні: адже він не Аліса, не білий хлопчик, а старий Коарасіаба, вождь племени ґваянців!

І Коарасіаба, натягнувши на обличчя маску спокою і байдужости, сів і чекав: прийде Дан­ко, чи ні?

Чекав недовго. Ледве скрипнула фіртка, як почулися спішні кроки, і в оку, як вихор, влетів Данко.

— Коарасіабо! — крикнув хлопець радісно, обіймаючи старого. — Як живеш, Коарасіабо? О, я так скучав за тобою, мій старий прияте­лю!..

Ніби сонце зійшло в душі індіянина, так йо­му стало відразу тепло і весело.

— Дякую, добре, — відповів за звичайною формою. — Як ти живеш?

— О! — засміявся Данко. — Ми вже з тобою почали говорити по-бразилійськи! Знаєш, я вже там у місті відвик говорити по-індіянськи, бо не маю з ким. Але я не хочу забувати твоєї мови. Будемо між собою говорити так, як досі, добре? Ти будеш знову моїм учителем.

Хлопець торохтів, як папуґа, але від його слів душа Коарасіаби, що вже за кілька місяців наболілася від тяжких думок і самотности, роз­простовувалась і оживала. Та йому не пристало виявляти м'якости, і він спокійно відповів:

— Як хочеш, буду тебе знову вчити, хоч я сам темний і дикий... Але ти виріс, зміцнів. Сильний будеш муж!

"Сильний муж" — в розумінні Коарасіаби була найвища похвала для чоловіків, а для мо­лодих хлопців — зокрема.

Данко ще охоче поговорив би з Коарасіабою, але з вікна кухні висунулася Аліса і закричала:

— Данку, чи я козіду* варила для мух?!! Носса Сеньора Сантіссіма!.. Оце ускочив додому, як кіт в горючу солому!.. Батько чекає, падре че­кає, він сам напевне цілий рік нічого не їв, а тепер, замість обідати, побіг уже до того чорно­мазого!.. .

Данко розсміявся:

— Бачиш Коарасіабо, що то за морубішаба з нашої Аліси? Мушу йти, бо потім буде до ве­чора плакати і нарікати, що козіда перестояла і стратила смак. Але я тільки пообідаю і зараз прийду до тебе. Подарунки принесу... Чав!..

— Чав! — відповів старий, з любов'ю див­лячись услід міцному й рівному, як стріла, хлопчині, котрий миттю перебіг подвір'я і незабаром підняв веселу бучу в кухні з Алісою.

За обідом Данко спитав у священика, котрий сьогодні обідав у Соколів:

— А де це Арасі, що я його не бачу? Він ще ходить до школи?

Падре Вісенте огірчено зітхнув і затримався з відповіддю, але на поміч йому прийшла Аліса:

— Ти, Данку, добре зробиш, коли взагалі за­будеш про Арасі...

— Чому? — здивувався Данко. — Його, хіба вже нема в Санто Антоніо?

— Ліпше би було, коли б не було... Мій Гос­поди Небесний!.. Як він кричить на того ста­рого, як ні за що діда має!.. Дочекався старий потіхи!.. Останніх кілька місяців по цілому міс­течку пропадають кури і білизна зі шнурів, а в дони Катаріни позавчора хтось недопечений хліб украв з печі... На минулому тижні при­ходить цей Арасі до мене і каже, що має яйця на продаж. Де він їх взяв? Я його вигнала, бо, хто не держить кіз, але продає козенята, мусить їх звідкись мати, ні?

— Годі, Алісо, — увірвав Сокіл потік слів служниці. — Чому ти думаєш, що у всіх кра­діжках Арасі винен?

— Я нічого не думаю, — заторохкотіла знову Аліса, — тільки Самір сам його упіймав на крадіжці грошей.

— Ну, то було раз...

— Ага, "раз"!.. Кошикар, котрий зробив од­ного кошика, зробить їх і сто...

Данка ці новини так засмутили, що навіть його улюблена козіда, приготована з вудже­них реберець, солодкої картоплі, бананів і ще якихось, відомих тільки Алісі додатків, вида­лася йому не такою смачною, як завжди.

Пообідавши та поговоривши з батьком і свя­щеником про свої шкільні справи, Данко знову побіг до Коарасіаби. Приніс йому сорочку з грубої, м'якої вовни, теплі скарпетки і кисет на тютюн.

— Коарасіабо, — сказав він, — я знаю, що ти ні скарпеток, ні сорочок не носиш, але ці мусиш носити, бо я їх тобі подарував. Ти вже старий і в холодні ночі мерзнеш. Я часто думав про це в школі і постановив, що ти більше не смієш мерзнути. Тепер попрошу тата, щоб з тих дощок, які лежать даремне в шопі, поста­вити тобі маленьку хату, а також вимурувати піч.

— Навіщо? — запротестував Коарасіаба. — Я не спатиму в такій хаті, бо не звик. Коли я лежав у монастирі, то думав, що стіни мене за­душать. Не треба мені хати. А сорочку і скарпетки носитиму, як буде холодно. Ну, а тепер оповідай щось...

І Данко сидів і оповідав так довго, поки зно­ву крикливий голос Аліси сповістив його, що пора на вечерю.

— А де ж Арасі? — спитав на відході Данко.

— Не знаю, — неохоче відповів Коарасіаба і відразу нахмурився.

***

Почалися гарячі дні вакацій.

Данко, коли батька не було вдома, весь свій вільний час ділив між монастирем і окою Коарасіаби. І тут і там він завжди був бажаним го­стем і знаходив постійно щось нового. Зранку, замість гімнастики, він вправлявся в киданні списа і стрілянні з лука, після обіду відпочи­вав за цікавими розмовами зі священиками, а вечорами слухав оповідань старого індіянина.

Кілька разів він просив батька взяти його з собою до лісу, але батько не погоджувався:

— Що ти там будеш робити? Тільки заважа­тимеш усім. В лісі, синку, у мене багато роботи, і у моїх робітників також.

— Але ж, татусю, це просто смішно: я вже п'ять років живу у Бразилії, а ще не бачив бразилійського лісу.

— Небагато стратив, Данку: ліс бразилійський не є такий, як наш. Тут ліси гарні тільки здалека, а зблизька — дуже неприємні.

— Все одно, я хочу до лісу.

— Ну, — сказав одного разу Сокіл, коли Дан­ко особливо наполягав, — коли ти вже так хочеш познайомитися з бразилійським лісом — можеш собі робити виправи з Коарасіабою в околиці.

— Справді?! — зрадів Данко. — О, як не добре!..

— Ну, ну, тільки не надуживай цим дозво­лом... Насамперед, треба тобі справити добрі чоботи, а потім заручитися обіцянкою Коарасіаби, що він тебе пильнуватиме...

Аліса, котра чула цю розмову і котра вже добре розуміла по-українськи, негайно обізва­лася з кухні:

— О, ще чого бракувало — пускати дитину до лісу! Носса Сеньора Сантіссіма! Чи то в Санто Антоніо мало місця? Чи сеньор Іван хоче, щоб Данка з'їли онси, або покусали гадюки?

— А як же тата досі не з'їли онси і не по­кусали гадюки? — спитав Данко.

— О, наш покровителю святий Бенедикте, що цей хлопець говорить!.. Ти більше приятелюй з Арасі, то він тебе ще й не того навчить!.. Ска­зано: приятелюй з добрими — будеш одним з них; приятелюй з поганими — і будеш найгір­шим серед них. Носса!.. "Тата онси не з'їли..." — й Аліса заголосила.

Зате Коарасіаба дуже зрадів, коли довідався про довір'я Сокола, і обіцяв бути провідником Данка у всіх прогулянках та гарантував йому цілковиту безпеку:

— В цьому лісі вже нема ніяких небезпек, — запевняв він. — Все витолочено, все витоптано. Гадюці — і то ніде сховатися. Ти, Іване, можеш бути цілком спокійним...

Від того часу почалися Данкові систематичні виправи, то на ріку, то в ліс.

Хлопець скоро навчився веслувати і стерну­вати, умів закидати сіть на рибу, а навіть про­бував її влучати у воді списом, як це робив Коарасіаба. Прогулянки по лісах використовував найбільше на стріляння з лука і дійшов неаби­якої досконалости. Навіть Коарасіаба був з нього вдоволений, хоч при тому й бурчав:

— Той, хто не живе з лука, а тільки бавить­ся ним, ніколи не може бути добрим лучником. От, коли б ти знав, що лук — і твоя оборона і доставець їжі — тоді б ти знав, що значить по— справжньому стріляти з лука. Добрий стрілець влучить муху в лету і гадюку крізь гущавину лісу, а ти досі ще й папуґи не вбив.

— Бо мені шкода.

— "Шкода", — перекривив Коарасіаба. — Такий з тебе стрілець.

Ліс дійсно зблизька подобався Данкові мен­ше, як здалека, і він далеко охотніше ходив на ріку, але Коарасіабу більше тягнуло до лісу, і Данко мусів йому коритися.

Як сказано було вже, Санто Антоніо лежало серед лісів. Однак, та частина, яка тягнулася на схід, дуже відріжнялася від тієї частини, що тягнулася на південь. При першій же виправі в східню частину Данко спасував і заявив, що не піде вглиб. Він і справді не міг собі уявити, як можна лізти в суцільну гущавину, що складалася з трощі[35], папороті і величезних корчів пекучої кропиви, перемішаних знизу з будяка­ми, а вище переплутаних ліянами. Це все сто­яло, як щітка, як стіна, не дозволяючи нічого бачити у віддалі двох кроків від себе.

— Чого ми туди поліземо? — спитав він Коарасіабу. — Це все одно, що лізти головою просто в стіжок сіна, а навіть ще гірше, бо в сіні, принаймні, нема кропиви і колючок. Я не полізу в цей ліс.

Коарасіаба розсердився:

— А якого ж ти лісу хочеш? Ліс, як ліс, і цей такий самий.

— Всі кажуть, що ліс понад берегом Парани є кращий.

— "Кращий", — скривився Коарасіаба. — То не ліс, а монастирський садок. Куди не глянь — скрізь усе видно. Там нема чого шукати.

Однак, старий мусів податися Данковій впер­тості і почав його водити тільки в південну ча­стину лісу.

Та той ліс був для індіянина все одно, що до­щовий потік на вулиці для доброго плавця, і він постійно нарікав:

— Винищили все, вирубали... Через кілька років лишиться сама гола земля...

— Ну, Коарасіабо, не перебільшуй. Чи тобі ще мало тих дерев і тих корчів?

— Ет, мовчав би ти вже!.. Не знаю тільки, для чого я тебе ще маю тут водити? В цьому лісі й дитина маленька не заблудить, і ніяка небезпека їй не загрожуватиме. Може сама ходити. А ти, такий великий парубок, і провідни­ка потребуєш... Та куди ж ти лізеш?! — крикнув раптом. — Хіба не бачиш?

Данко зупинився:

— Або що?

— От ще й спитай! Мало каскавелові* на хвіст не наступив.

— Де?

— "Де"? Буде він чекати, поки ти на нього подивишся!.. Втік.

Данкові стало моторошно, бо він знав, що від покусання каскавелом нема рятунку і не­ма сироватки, як проти покусання інших гадюк.

— Ну, от бачиш, Коарасіабо, — сказав хло­пець, розсміявшись, — яка з мене роззява. А ти мене ще хотів у той ліс вести!..

Після кількох подібних випадків Данко нав­чився обережности і кожного разу пильно сте­жив довкола. Навчився він також розпізнавати різні рослини і не хапався за перші ліпші руками, як це робив спочатку. Знав уже, що багато цілком лагідних на перший погляд кор­чів і дерев обпікають шкіру, гірше, ніж кро­пива, або вбиваються в долоні гострими неви­димими колючками.

Одного разу, ходячи по лісі, вони побачили велику білу папугу-арара* з червоними кри­лами і золотим хвостом. Коарасіаба, затримавши Данка знаком, миттю наложив стрілу і наці­лився з лука.

— О, Коарасіаба, не вбивай! — шарпнув хло­пець його за лікоть. — Вона така гарна!

Але стріла вже зірвалася з тятиви.

— Дурний! — крикнув сердито Коарасіба. — Я хотів тільки крило підбити і потім піймати.

Папуга, що саме перелітала з одного дерева на друге, жалісно крикнула і, зачеркнувши криве півколо, зникла з очей.

— А таки попав! — сказав вдоволено Коарасіаба. — Тепер треба йти за нею, аж поки вона не сяде.

— Як же ми підемо за нею? Хіба ти знаєш, куди вона полетіла?

— Певне. Ходім, ходім!..

Поспішно продираючись через гущавину, ки­нулись навздогін за підстреленою птицею і не­забаром побачили її на гиляці креслатої амиші. Та, коли лише наблизилися до неї, папуга зірвалася з криком і, нерівно махаючи крила­ми, полетіла далі.

— Ах, лиши ти ту папугу! — сказав Данко. — Ми її не зловимо.

— Ет, що ти розумієш!.. — прикрикнув Коарасіаба. — Коли я кажу, що зловимо, то зло­вимо! Далі!..

На старого напав мисливський запал і пере­дався Данкові. Йшли, стараючись не робити жадного шуму, і скоро побачили свою жертву: вона сиділа нижче і кривим клювом розправ­ляла пір'я на пораненому крилі. Данко спробу­вав обережно відвести гиляку папороті, що опинилася перед його обличчям, але папуга, зачувши шелест, знову зірвалася з місця і фуркнула в глибину лісу.

— Коарасіабо, не вбивай! — шарпнув хлопець його за лікоть.

Почалося справжнє полювання, в котрому щойно старий ідіянин показав справжнє мис­тецтво. Здавалося абсолютно неймовірним серед велетенських дерев, вкритих довгими бородами мохів і паразитів, переплутаних цикльопічною пряжею ліян, знайти білого птаха. Але Коарасіаба, то зсуваючись в глибокі ями, то спина­ючись на стрімкі каміння, перелазячи спритно пні і повалені стовбури, безшелесно, мов голка, влазячи в колючу гущавину, нарешті знаходив папугу. Та тільки що з того? Папуга була не менше чуйна, як індіянин, і, тільки коли ба­чила, або чула наближення переслідувачів, пурхала геть і пропадала знову.

Гонитва продовжувалась довію, але і Коарасіаба і Данко забули про час і втому, захоплені цілком непереможним бажанням піймати пта­ха у свої руки.

Нарешті Данко опам'ятався:

— Коарасіабо, — сказав перелякано, — адже ми заблудили!.. Дивись — уже темніє. Вертай­мось мерщій додому!

— Як? — здивувався Коарасіаба. — А па­пуга?

— Не хочу я папуги! Хай собі летить далі.

— Добрий ловець, — сказав повчально ідія­нин, — ніколи не лишає здобичі, коли вона майже в його руках. Ти змучився? Папуга та­кож. Ось ще два-три переходи — і ми її пій­маємо. Ходи!

Дійсно, по трьох переходах побачили па­пугу, що сиділа на землі. Вона ще пробувала тікати, але Коарасіаба кинувся за нею зі сприт­ністю вужа і скоро піймав її під великим кор­чем папороті.

— На, бери, — сказав він щасливим голосом, даючи Данкові вже зв'язаного птаха в руки. — Ця арара говорить на мові племени каражя* на­віть дика. А коли її присвоїти, то скоро нав­читься говорити, що хочеш. Такої в Санто Ан­тоніо ніхто не має.

Але Данкові було зовсім не до папуги. Він уже на ногах не міг втриматися від спраги, го­лоду і втоми, а думка про поворот додому на­повняла його розпукою.

— Що тепер буде, Коарасіабо? — спитав він зі сльозами в очах. — Додому далеко, а я вже не можу більше ходити. І... І чи ми ж потра­пимо?..

Індіянин засміявся:

— Коарасіаба не знає, що значить заблуди­ти в лісі, та ще й такому, як оцей. От у містеч­ку я часто блудив, поки не привик. А тут — хе! Та ми ж лишили за собою такий слід, що ним і з зав'язаними очима можна пройти. Але і в мене ноги болять... Знаєш, що? Не підемо сьогодні додому: будемо ночувати в лісі. Адже твій тато ночує тижнями і не боїться. Справді, будемо спати, як індіяни! Ах, я вже давно не спав отак!.. .

Данко спочатку захотів протестувати, але згадка про тата і про індіян стримала його про­тест, а нелюдська втома остаточно примусила його згодитись.

Коарасіаба оглянувся в один бік і в другий, а тоді сказав:

— В тій стороні мусить бути джерело і добре місце на нічліг.

— Де? — спитав здивований хлопець, котрий вже в присмерках взагалі нічого не бачив.

— Та тут же, недалеко. Хіба не чуєш, як журчить вода? Ходім.

І на цей раз Коарасіаба не помилився: може яких двісті кроків від того місця, де вони пій­мали папугу, знайшли рівну галявину на гор­бочку, а під горбочком з-під каменя било дже­рело.

Данко, перш усього, припав до нього устами і напився. Потім стягнув чоботи і став розти­рати помучені ноги. Коарасіаба тим часом на­носив сухого гілля і розпалив вогнище. Тоді ви­добув із торби приготовані Алісою хліб, м'ясо, варені яйця, банани, приніс з джерела води і запросив Данка на вечерю.

— Знаєш, Коарасіабо, — сказав Данко, уми­наючи вже третій кусень хліба з м'ясом, — це все дуже гарно, але мені шкода, що Аліса там, бідна, плаче.

— Нічого. Переплаче і перестане. Зате зав­тра втішиться. Не думай над тим... Їж і ля­гай спати. Лягай і не бійся нічого: я буду на сторожі. О, мій малий білий приятелю, кого Коарасіаба бере в опіку, той може і в гадючо­му кублі спати спокійніше, як у монастирських стінах...

Тут Коарасіаба урвав мову і почав щось ню­хати.

— Чекай, — сказав Данкові і поліз у гуща­вину.

Хлопець зацікавлено дивився у той, бік, куди поліз Коарасіаба, і чув, як старий шелестів у корчах, щось бурмочучи. Коли нарешті повер­нувся, приніс якісь невеликі, але грубі листки з гострим запахом.

— На, — сказав Данкові, розім'явши листки в долонях. — Це аюпе*. Натрися ним добре, то ні комарі, ні інші комахи тебе не зачіпатимуть. І на втомлене тіло сік аюпе також помагає. Спробуй.

Хлопець покірно роздягнувся і взявся нати­ратися. Сік листків не мав приємного запаху, але приємним холодком щипав шкіру і здорового силою входив у змучене тіло.

Одягнувшись знову, Данко відчув себе сві­жим і бадьорим і з приємністю розтягнувся на землі коло вогнища.

— Ага, Коарасіабо, — пригадав він. — Ти щось згадав, що арара говорить на мові каражя. Що це означає?

— А я тобі, хіба, вже не розказував?

— Ні.

— Не розказував про Індіянакату* й Іношіуе*?

— Ні.

— Гм... Це стара історія... Бачиш, плем'я каражя постало з риб.

— З риб?

— Умгу, з риб. Риби араунас* вилізли бу­ли колись на беріг через діру з-під землі. Коли походили трохи і вернулися, — діра закрилася, і вони лишилися на землі, перетворившись в індіян племени каражя . Тому каражя і по цей день не їдять риби. В тих краях, де це сталося, не було ніяких звірів, ні птиць, тільки одна червона папуга — арара, що належала Індіянакату, такому сильному, як і бог племе­ни каражя — Іношіуе. Каражя думали, що Індіянакату має силу завдяки своїй папузі і вирішили її вкрасти. Вони підмовили Індіяна­кату піти ловити рибу дуже далеко від своєї оки, і той, послухавши їх, пішов, а папугу залишив удома. Коли Індіянакату відійшов уже далеко, каражя напали на його оку і викра­ли папугу, відразу ставши сильними і відваж­ними. Та бог племени — Іношіуе перестеріг Індія­накату і звелів йому вертатися назад. Індіяна­кату вернувся, побачив крадіжку і кинувся від­бирати арару. Довго бився, але таки нареш­ті відібрав. Тоді каражя вирішили підстерегти Індіянакату уві сні і неозброєного вбити, а то­ді забрати арару. І коли Індіянакату ліг спати — напали на нього. Індіянакату почав боронитися. Руками і ногами він вигрібав землю і нею засипав напасників. Та скоро він почав знеси­люватися і був би загинув, коли б на поміч йо­му знову не прийшов Іношіуе. Він перетворив тих, що перші крали папуґу, в мавп, а тих, що хотіли забити Індіянакату, — в папуґ. От тому мавпи крадуть все в людей і по нинішній день, а папуґи-арара говорять на мові племени карася.

Данко вже ледве дослухав кінця легенди, так його раптом зморив сон. Він уже не чув навіть, як Коарасіаба вкрив його дбайливо своїм ко­жухом, а сам лишився сидіти коло вогнища на­півголий, сторожко вслухаючись в нічну те­мінь.

Кілька разів старий вставав, підкидав дров до вогню і, сівши навпочіпки, куняв, як це вмі­ють робити індіяни, що сплять на випадок по­треби лише "одним оком"...

Данко прокинувся, коли вже зійшло сонце, весь мокрий від роси, і відразу пригадав собі вчорашні події.

— Коарасіабо, — зірвався він на рівні ноги. — Мерщій вертаймося додому!.. Там же бідна Аліса може вмерти з тривоги!.. Ах, як у мене болять ноги!.. Не знаю навіть, чи зможу чобо­ти взути...

— І в мене болять. Відвик я вже ходити... А давніше міг два дні йти без перерви — і ні­чого... Ти будеш щось їсти?

— Ні, ні, нічого не їсти! — відповів Данко, з трудом натягаючи чоботи. — Їсти будемо до­ма.

Коли Данко взувся, Коарасіаба закинув тор­бу з папугою на плечі і пішов так просто, як би йшов знайомою вулицею. Данко спочатку мов­чав, ідучи за ним, але потім зауважив:

— Коарасіабо, адже ми вчора не йшли сю­дою!

Індіянин, не обертаючись відповів:

— Ми вчора не йшли, а літали за підбитою папугою. Багато зайвої дороги зробили. Тепер будемо скоро вдома, не журися.

Йшли якийсь час мовчки, але потім Данко не витримав і спитав:

— А все таки я не розумію, як ти можеш так вгадувати дорогу?

— Коли кажеш "вгадувати", не говори при тому "як". Вгадую — і все! Ліс, мій малий при­ятелю, це також школа, але в ній не треба ро­зуміти, тільки вгадувати. Це ти добре сказав: вгадувати. Людина вгадує серцем, а розуміє го­ловою. В лісі не можна покладатися на розум, бо розум — облуда, і з ним загинеш. В лісі тре­ба покладатися на серце — воно ніколи не ду­рить. Мешканцеві лісу треба мати добрі очі, добрі вуха, чуйний ніс, міцні ноги, несхибну руку і вільне серце. Розуму не потрібно. Це собі добре затям! Коли не хочеш у лісі блудити, то йди свобідно за серцем. Коли ж почнеш ду­мати і спробуєш міркувати — загинеш, а не вийдеш у потрібне місце. Так воно є, мій прия­телю...

— Ану, я спробую йти вперед! — запропону­вав Данко.

— Добре, йди.

І хлопець рушив уперед. Півгодини йшли мовчки, поки нарешті Данко, здивований мов­чанкою Коарасіаби, зупинився на хвилину, щоб подумати над тим, чи він і справді добре йде. Подумав і вирішив узяти ліворуч. Пішов ліворуч. Потім подумав і звернув праворуч.

— Еп-па, портуґез!* — крикнув з-заду сердито Коарасіаба. — Вже починаєш розду­мувати і літаєш, як учора папуга! Казав тобі: не думай!

Але Данко вже розгубився:

— Я не знаю, куди тепер іти, Коарасіабо, — сказав, засоромлений.

— Ну, то вже найгірше! Пускай мене напе­ред! Зараз побачиш, де ти хотів заблудити...

Коарасіаба попростував уперед, і через де­сять хвилин Данко зі здивованням побачив про­світи лісу, а за ними і монастирську дзвіницю Санто Антоніо.

Щоб не йти вулицями містечка, завернули круто вліво і увійшли на своє подвір'я з-заду, від корчів. В дворі стояло кілька жінок і чоловіків, а з кухні доносилось голосіння Аліси. Данко, лишивши Коарасіабу, мерщій побіг у хату і кинувся на шию служниці:

— Чого ти рюмсаєш, моя біла квіточко! — крикнув він, сміючись. — Я живий і здоровий, і нічого мені не сталося!

— Носса!.. — тільки змогла вимовити Аліса, заломавши руки. — Чи це справді Дан­ко, чи якийсь болотяний дух? Мій Господи Небесний!!! І що тепер буде?..

— Нічого, моя ліліє пахуча, — жартував да­лі Данко. — Ось, як приїде тато, то розкажеш йому, а він візьме прута і мене виб'є. Я вже мочу бороду!

— Тато, кажеш, виб'є?!. А в мене руки для чого? Хто має власного рота, не просить друго­го дмухати! Ось нехай-но я тебе вимию і нагодую, тоді побачиш, що то значить прут в руках Аліси!.. О, наш покровителю, святий Бенедикте!.. Подивіться лише на пику цього хлопця!.. Я вже бачила всяких людей: і білих, і муринів, і чорних індіян. Але де хто коли бачив людей зелених?.. Барбарідаде! Чим це ти так вималювався?

Данко глипнув у дзеркальце, що висіло в умивальці і розреготався ще більше: його ли­це, вкрите все брудно-зеленими плямами засох­лого соку, яким він вночі натирався, дійсно бу­ло подібне до пики якогось болотяного духа.

— Роздягайся!!! — крикнула несамовито Аліса, виведена остаточно з терпіння легковажною поведінкою хлопця. — Роздягайся, коли не хо­чеш скоштувати мого прута ще перед обідом!..

І нічого не помогли Данкові його енергійні протести і доводи, що він уже великий і може вимитися сам. Аліса, миттю наготувавши ку­піль, здерла з нього одежу, вкинула його в га­рячу воду і з люттю милила, терла, шурувала, полокала кілька разів, поки нарешті не вбрала у все чисте і власноручно не розчесала його чорні, буйні кучерики. Здається, що це була найгірша кара, бо про прут нічого не згадува­лося, тільки за кару Данко мусів з'їсти подвій­ну порцію обіду.

Трохи тяжчою була розмова з батьком, хоч той і не скликав святих і не погрожував прутом, тільки гостро скартав хлопця за його лег­коважний вибрик.

Тоді Аліса негайно взяла Данка в оборону і, сховавшись за дверима кухні, викрикувала звідти, що, властиво нічого не сталося, що сеньор Іван цілими тижнями ночує в лісі, навіть без такої надійної опіки, як Коарасіаба, і за те на нього ніхто не кричить. При тому, поклика­лася на свідоцтво всіх мешканців Санто Антоніо, що Данко дуже добрий хлопець і кожний був би щасливим, маючи такого сина.

— Але, — повторювала вона своє улюблене твердження, — є неможливе догодити цілому світові і своєму батькові заразом, неможливе!..

— Найбільше мене дивує, Данку, — різко говорив Сокіл, не зважаючи на голосіння з кух­ні, — що ні ти, ні Коарасіба не подумали над Алісою: адже вона напевне не спала цілу ніч від страху за тебе.

— Хай сеньор залишить Алісу в спокої, — почулося знову з кухні. — я спокійнісінько спала і навіть нічого не думала. Коарасіаба, хоч він і чорномазий дикун, але любить Данка, як рідну дитину. А всім відомо, що "хто мого си­на цілує — осолоджує мої уста". Ні я, ні ви, патроне, не впильнуємо ліпше хлопця, як ста­рий індіянин. Коли Данко з ним — я ніколи не боюся.

Засоромлений Данко щиро перепрошував батька і обіцяв більше ніколи так легковажно не поводитися.

Вся пригода кінчилась би остаточно щасливо, коли б не те, що Коарасіаба, зірвавши свої хво­рі ноги в погоні за папугою, три тижні не від­лежав безвихідно в халупі, а після того не стра­тив можливости взагалі ходити до лісу. Вже підвівшись, він цілими днями просиджував при вході до своєї оки, вигріваючи хворі ноги на сонці.

Переломана стріла

Нарешті, минули вакації, і Данко знову виби­рався в дорогу. Знову плакала Аліса, а Коарасіаба виглядав сумним, як осінній вечір.

День прощання був подвійно сумним ще й тому, що Аліса заявила Соколові про свою по­станову — лишити працю і їхати, до свого мо­лодшого брата — вдівця, котрий мав нещасли­вий випадок на роботі і тепер лежав без догля­ду. Вона вже кілька тижнів думала над тим, але тепер, коли Данко виїжджав, а Соколові служниця була не конечно потрібна, — вирі­шила таки їхати. Соколові було жаль її пуска­ти, але й стримувати її він не міг.

Після цілих рік проллятих сліз, після сум­ного прощання Коарасіаби, Данко з батьком всіли знову до літака, а ціле містечко вийшло на летовище, щоб побажати хлопцеві добра і щасливого повороту на другий рік.

Вже в літаку помітив землемір, що Данко час-до-часу неспокійно дряпає собі груди під сорочкою.

— Чого ти шкрябаєшся? — спитав він.

— Не знаю... Мабуть, мене щось вкусило, бо дуже свербить.

— Але ти не чухай. Приїдемо на місце, то подивимося, що там таке.

Коли приїхали до Сан Павло і зупинилися вже в гімназійному гуртожитку, Сокіл наказав Данкові роздягнутися. На грудях хлопця було чотири невеличких червоних плями.

Негайно звернулися до лікаря-спеціяліста. Той подивився на плями і нахмурився.

— Чи це щось небезпечне? — спитав Сокіл занепокоєно.

— Побачимо, — непевно відповів лікар. — Це, на мій погляд, екзема. А вона в Бразилії не на­лежить до приємних хворіб. На всякий випа­док, хлопець буде під моїм наглядом, і я вас інформуватиму так довго, поки дитина не буде здорова.

Лишивши хлопця в гімназії, Сокіл на другий тиждень відлетів до Санто Антоніо. Був неспо­кійний, бо червоні плями на грудях сина не тільки не поменшали від приписаних ліків, але почервоніли ще більше і розкидали далі. Си­дячи в літаку, Сокіл задрімав і побачив див­ний сон.

Приснилося йому місце його праці в лісі і його похідне шатро. Десь ніби він сидить під тим шатром, коли несподівано з'явилася його дружина.

— Марійко! — крикнув він, безмежно вті­шений. — Звідки ти тут?!

— Я йду від Данка, Івасю, — відповіла Марія.

— Від Данка? — здивувався Сокіл. — А де ж він?

— Данко купається в ріці. Вода в ній бруд­на і дуже бистра. Данко може загинути.

— То навіщо ж ти його лишила? — з доко­ром крикнув Сокіл.

— Я його лишила, щоб показати тобі, в якій він сорочці ходить. Ось, дивись! —і і з тими словами вона притулила сорочку до його обличчя.

Від того дотику Сокіл відчув ніби пожалення кропивою, схопився за щоку і... прокинув­ся. ,

Видиво щезло, але лишився неспокій і почут­тя реальности дотику. Щока свербіла. Сокіл почухав раз, почухав другий раз, нарешті ви­тягнув дзеркальце і подивився: на щоці виднілося два круглих червоних кружечки, цілком таких, як були у Данка на грудях.

Приїхавши до Санто Антоніо, Сокіл просто з летовшца пішов до монастиря і розказав пре свою і Данкову хворобу. Отець Вісенте тільки похитав головою:

— Не подобається мені ні ваша щока, ні те, що ви оповідаєте про Данка. Але, на всякий ви­падок, я вам дам масть. Завтра побачимо...

Масть не помогла. Сокіл поїхав до лісу, але через тиждень мусів повернутися, бо екзема вкрила все лице, бралася ропою і свербіла жах­ливо. Одночасно прийшов лист від лікаря, що Данка забрали в лікарню, бо стан його здоро­в'я погіршав. Лікар писав, що стосуватиме все можливе і має надію хлопця вилікувати. Писав також і директор гімназії і перепрошував, шо віддав Данка до лікарні, оскільки хвороба є за­разливою.

Сокіл був у розпуці:

— Слідуючим літаком вертаюсь до Сан Пав­ло! — заявив рішучо.

Отець Вісенте чогось м'явся, але нарешті ска­зав:

— Ви, пане Іване, не смійтеся з мене, але... Я вам нічого не поможу. Чекати літака муси­те ще чотири дні... За той час... Коротше кажучи, я вам раджу звернутися до Коарасіаби. Бачите, навіть наші лікарі визнають, що індіяни знають багато таємниць у лікуванні тих хворіб, де медицина є попросту безрадною. Ва­ша хвороба, як я міркую, принесена десь з лі­су. А Коарасіаба вже вилікував багатьох лю­дей в таких випадках, де, признаюсь зі стидом, я нічого не міг порадити. Отже, спробуйте...

Сокіл пішов до індіянина.

Той подивився на його обличчя, суворо хит­нув головою і сказав:

— Мавп'яче лігво.

— Що таке? — перепитав Сокіл.

— Мавп'яче лігво, — повторив Коарасіаба. — Ти вступив у лігво мавп.

— Ну, і що?

— Нічого. Треба лікувати.

— А ти вмієш?

Коарасіаба іронічно всміхнувся:

— У нас кожна жінка це вміє лікувати. От, коли хвороба піде в середину — тоді погано.

— Як "в середину"? .

— Звичайно; на кишки. Кишки стають тоді, як сіть на ловлю риби, і коли не лікувати ско­ро, то людина вмирає.

Соколові похололо в грудях.

— А ти вмієш лікувати і кишки?

— Вмію, — спокійно відповів Коарасіаба. — Коли не пізно — вилікую і кишки.

— Ну, то лікуй мене скоро, Коарасіабо! Данко також має ту саму хворобу і лежить у лі­карні!..

— Прийдеш увечорі, бо зараз не маю ліків. А Данко... Що про Данка кажуть твої вчені лікарі? — Коарасіаба зробив наголос на "вчені" й іронічно усміхнувся.

— Лікують.

— Ага!.. Ну, побачимо, чи вилікують... А ти прийди увечорі...

Після обіду індіянин взявся до готування лі­ків: щось товк, щось мішав, щось варив над вогнищем, а на ціле подвір'я розходився жахливий сморід.

Коли Сокіл прийшов до нього увечорі і по­дивився на приготовлені ліки, його огорнув жах: у глиняній мищині стояло щось чорне, густе, мов дьоготь, і страшно смердюче. Аж здригаючись від обридження, він, одначе, дав себе обмастити і, задихаючись від несеного з собою запаху, пішов додому. По півгодині щи­пання і свербіння, яке доводило його до боже­вілля, відчув поступову полегшу, а вже коло півночі огорнув його глибокий сон людини, котра не спала кілька діб підряд.

По трьох днях лікування, коли нарешті Коарасіаба дозволив йому обтерти масть оливою, на нього з дзеркала виглянуло чистеньке, здо­рове обличчя, вкрите ніжною, немов у дитинки, шкірою.

Сокіл міцно обняв Коарасіабу за плечі, дя­кував йому найщирішими словами, обіцяв, яку завгодно, нагороду, і побіг мерщій до манастиря, щоб зачекати на літак і похвалитися священикові своїм виздоровінням.

Одначе, тішився недовго. Пошта привезла йо­му дуже тривожні вістки: і лікар і директор гімназії домагалися його негайного приїзду до Сан Павло.

Після полудня Сокіл уже був у Данка. Хло­пець виглядав жахливо: ціле його тіло було подібне до одного великого гнійного струпа. Хлопець вив від болю і скаржився на вогонь у всьому череві. По обличчі лікаря видно було, що жадних надій нема.

— Хвороба кинулася на кишки, — сказав тільки він.

Сокіл більше не чекав. Він метнувся у всі можливі сторони і при протекції того самого лі­каря та директора гімназії вистарався зараз же на другий день позапланового літака на Санто Антоніо.

Привіз сина додому, напівбожевільного в|ід болю і напівнепритомного від виснаження. Ра­зом з сином божеволів і батько, не вірячи, що дитину вдасться врятувати.

— Скажи, Коарасіабо, скажи, чи є якась на­дія? — спитав з розпукою у голосі.

— Є, — твердо відповів індіянин. — Ще не пізно. Тільки буде довго. Довше, як з тобою. Але Данко мусить мене слухати і робити все те, що я скажу. Інакше — вмре! Ніякий білий не вилікує мавп'ячого лігва з кишок.

І почалося лікування...

Данко нераз кричав, що готовий ліпше умер­ти, як слухати Коарасіаби, але той був невбла­ганний. Двічі на день він зав'язував хлопцеві очі, брав твердими, немов дерев'яними руками його за голову, затикав ніс і безпардонно вли­вав йому в уста щось страшно неприємне, солонаво-густе. Данко був переконаний, що ков­тає теплу, свіжу кров і корчився від обридження. Окрім того, він змушений був випивати денно дев'ять сирих яєць.

— Твої кишки зовсім діряві, — говорив Коарасіяба. — їх треба латати.

Замість води, Данко мусів пити гіркий сік кактусів і вивари з якогось коріння. Зовнішні рани Коарасіаба лікував такою самою смердя­чою чорною мастю, як лікував Сокола.

Та по кількох днях висліди лікування були такі очевидні, що в них уже ніхто не міг сум­ніватися: висохле, як у мумії, за час хвороби тіло хлопця почало наливатися, а на шкірі вже почали з'являтися здорові місця.

Заспокоєний Сокіл знову поїхав до лісу, за­лишивши Данка під опікою отця Вісенте та Ко­арасіаби, котрий відходив від хворого лише тоді, коли треба було приготувати ліки. Що тре­тій день, правда, прибував від Сокола післанець верхи на коні, але кожного разу вертався тіль­ки з відрадними вістками.

А через місяць Данко вже сидів у ліжку, сві­жий і чистенький, немов щойно вилуплене з яйця курча, і весело дивився на світ. Вставати і їсти щось, окрім сирих яєць, свіжих овочів і злегка підсмаженої курячої печінки, Коарасіаба ще не дозволяв, але це вже було дрібниця­ми у порівнянні з тим, що довелося перенести, і Данко покірно виконував усі накази свого "лі­каря".

А ще через місяць, зараз після Великодних Свят, Данко приймав уже активну участь у під­готовці до чергової церковної фести, які тут улаштовувались чотири рази до року: в пер­шу неділю по Великодних Святах, на святого Антонія, на Покрову і на Непорочне Зачаття.

За дев'ять днів перед фестою у церкві пра­вилися вечірні молебні. Кожний молебень па­тронували призначені на той день так звані "фестейри" — по кілька пар подруж, або хлопців і дівчат. Кожна пара запрошувала на свою "новену"[36] по десять людей і збирала з них грошеві пожертви на церкву та різні по­дарунки для фести.

Напередодні фести коло церкви все був ве­ликий рух. Сходилися і з'їжджалися люди з околиці за десятки кілометрів пішки, верхи і на каросах[37]. Будували помости для аукціону, будку для продажі пива, приправляли велику кількість шураско, збивали примітивні лав­ки і столи, натягали довкола шнурки з кольо­ровими папірцями і гарно прибирали церкву.

Прибуло на фесту три чужих священики, приїхав з лісу і Сокіл, бо його поставили фестейром разом зі старенькою, дуже побожною вдовицею доною Марією, якраз напередодні фести. Оскільки в церкві в день фести прави­лося одна за другою Служби Божі, Сокіл по­просив відправити одну Службу Подяки за ща­сливе уздоровлення сина і зложив на церкву значну суму грошей.

По закінченні відправ почалися забави. Гос­ті купували шураско, хліб, пиво, солодкі "бо­ли"[38] і сідали їсти.

Найнятий музикант з гармонією пригравав "для смаку" різні народні мельодії, а деякі го­сті, даючи на церкву невеличкий даток, замов­ляли для себе ту, чи іншу пісню.

Потім почалася реалізація пожертвуваних на фесту дарунків. Вони були різні: сорочки, че­ревики, мило, желетки для голення, кухонне начиння, пляшки з горілкою, ножі, кури, поро­сята і т. д. Це все або продавалося з аукціону, або розігравалося на "колесі щастя".

Коло аукціону звичайно велася завзята бо­ротьба, і було дуже весело. Наприклад, ішов на продаж звичайний солом'яний капелюх.

— Ціна — один крузейро! — кричав аукціо­ніст. — Ціна — один крузейро! Один крузейро — раз! Один крузейро — два!..

— Два крузейри! — кидав хтось збоку.

— Два крузейри! Два крузейри — раз! Два крузейри — два!

— Три крузейри! — вмішувався хтось новий.

— Добре, три крузейри! Такий гарний капе­люх — і всього три крузейри! Продовжую: три крузейри — раз!..

За яких півгодини капелюх вартував уже сто крузейрів, себто стільки, за скільки можна бу­ло купити десять капелюхів, але змагуни, по­павши в газард, набивали ще вищі й вищі ціни, аж поки хтось таки не перемагав.

— Сто дванадцять крузейрів — раз! Сто два­надцять крузейрів — два! Сто два... Ніхто більше не хоче? Дивіться, який щасливий капелюх!.. Сто два... Ну, хто більше?.. Нема нікого? Сто дванадцять крузейрів... три! — кінчав захриплий аукціоніст і стукав дерев'я­ним молоточком по столі.

Щасливий переможець платив гроші й брав капелюха. Йому плескали, а до того ще й гар­моніст грав туш.

— Пара курей! Пара курей на "колесі щас­тя"! Купуйте ріфи[39] на пару курей! — кричали підлітки, снуючись по натовпі.

Кричав далі захриплий аукціоніст, фурчало "колесо щастя", грала гармонія.

Діти бабрались коло корита з зафарбованою синькою водою, де на дні лежали залізні риби і жаби. За вудку платилося пів крузейра. З вудкою діти пробували щастя: коли піймав риб­ку — діставав якусь винагороду, коли піймав жабу — тратив право на вудку і мусів платити вдруге.

Парубки найбільше забавлялися в "биття насліпо". Це була дуже весела гра, що приваб­лювала багато глядачів. Проголошувалася наго­рода, наприклад, пляшка горілки. Той, хто хо­тів грати, платив якусь суму і діставав вели­кий кілок. Між двома закопаними стовпами розтягали шнурок, а на ньому підвішували три— чотири старих глиняних горшки за вуха. Гра­чеві зав'язували очі, відводили його на десять кроків від горшків, обкручували кілька разів довкола, і тоді казали бити кілком по горшках. Найчастіше бувало так, що грач, стративши орієнтацію, замість до підвішених горшків, ішов просто на натовп, відраховуючи десять кроків, і тоді з розмаху бив кілком у повітр'я. Довкола реготали і пищали, а грач, розв'я­завши очі, зі здивуванням дивився, куди він зайшов, і починав реготати також. А бували й щасливці, котрим вдалося вірно взяти на­прям, і тоді з горшка з лоскотом сипалось че­реп'я, а на шнурку залишалося, сумно бовтаючись, саме вухо. Вдалий удар мав ще більший успіх у глядачів, як промах, і вкривався, як звичайно, криками і сміхом. А вдоволений грач, діставши нагороду, пробував щастя ще раз, і ще раз.

Молоді дівчата ходили з касеткою і за неве­личкі пожертви декорували всіх присутніх ма­ленькими кокардками зі стрічок з державни­ми бразильськими кольорами: жовтим і зеле­ним.

Часто влаштовувалися на фестах кінські пе­регони. Були вони і на цей раз, при чому, ви­грав Жорже на своєму жеребці Кастро.

Феста випала дуже вдало і принесла чимало прибутку, який згори поставлено пожерт­вувати на виховання нових священиків, брак яких гостро відчувається в Бразилії.

Під кінець до присутніх промовляв отець Вісенте. Він дякував усім, що прибули на фесту і не пожаліли пожертв для так важної справи. Зо­крема дякував Соколові за його щедрий дар і хвалив новоприбулих батька й сина, котрі за кілька років перебування в Санто Антоніо за­воювали собі загальні симпатії і пошану. Гово­рив отець Вісенте також і про Коарасіабу, який, хоч на великий жаль священика, і не прийняв іще християнства, але міг для всіх служити прикладом. Отець Вісенте згадував, що старий індіянин на кожну фесту також дає дарунки свого власного виробу, а також лікує всіх, хто до нього звертається, не жадаючи ніякої плати.

— Ось подивіться, — казав священик, — тут він є, той старий чоловік, про котрого можна сказати тільки все добре. Є тут і сеньор Іван і його син Данко. Наш добрий приятель Коарасїаба вилікував їх обох від дуже тяжкої хвороби і спас від смерти, відмовившись взяти будьяку винагороду. Чи це не є християнський вчинок? Чи не поступив Коарасіаба так, як мусить по­ступати кожний побожний чоловік? Чи може хтось з вас сказати, що Коарасіаба бодай раз зробив щось таке, що було б противне законам нашої віри? Ні, мої дорогі! Коарасіаба живе і робить так, як справжній християнин. Тому я вірю твердо в те, що незабаром він прийде до мене і попросить у мене тайни хрищення. Я молюся часто за приспішення цього дня, котрий буде великою радістю і для мене і для всіх вас. Я хочу, щоб Коарасіаба закінчив своє життя, як християнин, і увійшов до Царства Небесного, як душа, що має багато заслуг перед Господом Богом.

Останні слова священика присутні вкрили рясними оплесками і підходили до Коарасіаби та обіймали його дружньо і плескали по плечах.

Данко, порадившись потихеньку з батьком, прожогом кинувся додому і незабаром повер­нувся в пір'яній спідничці й акванґапе, але без лука і колчана. Тільки приніс одну стрі­лу і, ставши на коліна перед Коарасіабою, уро­чисто сказав:

— Віднині моє життя — твоє. Переломи стрі­лу над моєю головою!..

Коарасіаба аж здригнувся від несподіванки. Він ніколи не думав, що хлопець так добре за­тямить собі індіанський закон, згідно з яким врятоване життя віддавалося рятівникові оцим символічним способом. Але, подивившись на зібраний натовп, гордо випрямився, взяв стрілу і зламав її над похиленою Данковою головою.

— Беру твоє життя, — сказав зворушено, — але не як раба, а як приятеля, котрий уміє ша­нувати прадавні закони і віддає честь старшим. Нехай Білий Тупан твого племени ніколи не лишає тебе Своєї помочі, а душа твоєї матері хай веселиться на Блакитних Горах. Той, хто ша­нує чужі закони, і сам заслуговує на пошану. Ти вчинив, хлопче, не як дитина, а як справж­ній, дорослий муж, а тому тобі і шана нале­житься, як для дорослого мужа. Встань!

Данко встав, а Коарасіаба поклав на його го­лову руку.

Всі присутні при цій церемонії заплескали в долоні, загукали розчулено, а жінки аж пла­кали при виді тієї зворушливої сцени. Гості й свої містечкові люди хвалили наперебій Соко­лів і Соняшного Волоса та на радощах ще раз засіли за пиво і шураско, спільне для всіх.

Хоч Данко виглядав зовсім уже здоровим, але Коарасіаба категорично спротивився поста­нові Сокола відіслати хлопця знову до школи. Індіянин запевняв, що небезпека відновлення хвороби триватиме ще кілька місяців, і він му­сить мати Данка під наглядом.

Чи вірив він сам у те, що говорив, чи попрос­ту хитрував, не бажаючи знову розставатися зі своїм улюбленцем — годі сказати. Але Соколові син був дорожчий від страченого року науки, і він погодився. Чекаючи нагоди дістати нову служницю, за яких в Санто Антоніо було дуже тяжко, Сокіл покищо лишав Данка самого вдо­ма, а Коарасіаба і падре Вісенте пообіцяли йому хлопця пильнувати.

Оцей власне випадок з мавп'ячим лігвом при­вів до того, що, коли по цілій Бразилії діти сиділи над книжками і пильно вчилися, Данко байдикував у Санто Антоніо, помагав Арасі ліпи­ти бальон і бігав дивитися на фоґети Саміра.

Закінчення першого розділу

Пішовши спочатку за нашими хлопцями на площу містечка Санто Антоніо, де Самір ви­стрілював фоґети, а потім заглибившись у даль­ші і ближчі часи, ми зовсім забули про старого Соняшного Волоса — Коарасіабу, котрого лиши­ли в згаданій шопі з куєю недопитого шімарону.

Що ж він робив у той час, поки ми мандру­вали по минулому, а хлопці забавлялися "чудами піротехніки"?

Спочатку Коарасіаба долив окропу з зали­шеного чайника і кілька разів затягнувся. Та улюблений напій раптом стратив свій смак і не викликав більше бажання пити. В самотності шімарон не дає такої приємности, як у то­варистві. Це не означає, що товариство мусить говорити і розважатися. Навпаки, при шімароні ліпше мовчати і думати. Але це — вели­чезна ріжниця: наливати окріп собі самому, а прийняти готову залляту кую з рук другого. Велика ріжниця!..

Коарасіаба так і не допив куї, а відложив її набік і, помалу звівшись на ноги, вийшов на­двір.

Сонце вже присіло за густі, мережані кедри, що росли з західньої частини подвір'я, і від них простяглися довгі тіни, що перебігали вже майже через ціле подвір'я.

Старий почвалав до високого стовпа з густо набитими кілочками, на якому сиділа знайома вже папуґа, прозвана Рріко. Підтяті сухо­жилля в крилах не дозволяли їй літати, і вона цілими днями лазила по кілочках то вгору, то вниз, наповняючи ціле подвір'я майстерним перекривлянням голосу Аліси, або Данка. Коарасіаба підійшов до стовпа і наставив руку так, що його вказівний палець прийняв поло­ження одного із вбитих кілочків і заговорив:

— Рріко, Рріко, ходи сюди, Рріко. Підемо вже спати.

— Рріко, Рріко, — повторила виразно і собі папуга, кумедно перехиляючи головку з круг­лими, злими очима.

— Ходи, Рріко, ходи, — просив далі Коарасіаба.

Папуга, поглядаючи зизом на підставлену руку, почала злазити вниз, поки не вчепилася гострими пазурями в палець Коарасіаби. Тоді він обережно заніс її до шопи і пустив на жердку.

— Данку, Данку, обід готовий! — залопотіла папуга. — Носса Сеньора Сантіссіма!.. Рріко! Барбарідаде!

Потім зіскочила з жердки на поличку, де стояли мисочки з їжею і водою, витягнула ва­рену кукурудзину і, вискочивши на жердку, почала їсти, тримаючи зерно в одній лапці.

— Ех, ти! — ласкаво сказав Коарасіаба. — Дурна! Лепечеш, лепечеш, сама не знаєш, що.

— Дурна, дурна! — обурено повторила папу­га. — Ходи додому! Коарасіаба! Коарасіаба! Рріко! Барбарідаде!

Набравши оберемок дров і замкнувши двері шопи, Коарасіаба пошкутильгав до своєї оки. Розгорнув жар у пригаслому вогнищі, вибрав з попелу спечені горіхи піньорів, підкинув дров і, запаливши люльку, сів. Разом з димом по­пливли його сірі, як дим, і гіркі, як дим, думки. Безнадія гнула старечі плечі додолу, спогади налягали на голову важким тягарем, а у вухах все ще звучали слова недавньої розмови з вну­ком. І, як звичайно, виринало в його пам'яті славне минуле його предків, яке так різко змі­нилося в нужденне, безцільне сучасне для їх­нього нащадка — Коарасіаби...

З площі доносилися вибухи фоґетів і крики та оплески натовпу. Час-до-часу жалібно скім­лили собаки, ховаючись по далеких кутках від тих страшних стрілів, що кожного року дово­дили всіх псів у цілій Бразилії до цілковитого нервового розстрою.

Вже було зовсім темно, коли на подвір'я в'ї­хав Сокіл. Побачивши, що в хаті темно, а в халупі Коарасіаби горить вогнище, він завів коня до стайні і пішов до старого.

— Добрий вечір, Коарасіабо, — привітався він. — Данко де?

— Коло Саміра. Там фоґети вистрілюють. Сідай...

Сокіл присів коло вогнища, взяв спеченого горіха, роздовбав його і з'їв. Потім витягнув свою люльку, набив тютюном і закурив.

— Їдемо, Коарасіабо, — сказав так несподі­вано, що індіянин здригнувся. — Щойно одер­жав листа у падре Вісенте. Пропонують мені іншу роботу.

Коарасіаба нічого не відповів і сидів неру­хомо далі, затупивши відразу помертвілий по­гляд в полум'я вогнища. Але на його камінно— нерухомому обличчі Сокіл вичитав тяжкий укритий біль. Щоб розігнати враження неспо­діваної заяви, землемір заговорив, ніби оправ­дуючись:

— Нема мені більше чого тут сидіти. Я робо­ту вже скінчив. Хочу тепер переїхати до біль­шого міста, щоб завжди бути з Данком разом.

Коарасіаба хитнув головою:

— Так, так, — сказав тихо, — краще, як бу­дете разом. Я завжди казав, що син мусить бути при боці батька...

Вимовив це з такою гіркотою, що Сокола здавило за серце.

— Послухай мене, — приятельськи поклав він руку старому на плече, — їдь з нами! Ти знаєш, що я тобі винен, а я свого боргу тим— більше не забуваю і хочу якось тобі віддячи­тись. Моя хата буде завжди твоєю хатою, мій хліб — твоїм хлібом. Ти врятував мені сина і мене самого, а я постараюся врятувати тобі внука і зробити радіснішою твою старість. Я розумію, Коарасіабо, твоє горе, але ти сам не даси ради з внуком. Їдьте з нами — і я сам візьмуся за хлопця. Маю тверду руку, і Арасі мене боїться більше, як тебе. Я вірю, що мені вдасться зробити з нього корисну людину. А тут, в Санто Антоніо, він пропаде зовсім.

— Він уже пропав, Іване, уже! З нього не буде користи ні тобі, ні мені...

— Я не вірю, Коарасіабо! От поїдьте з нами — і ти побачиш сам, як він зміниться. Арасі є здібний, второпний, і, коли його прибрати в руки — з нього через два роки вийде добрий робітник.

— "Робітник"! — зневажливо скривився Коарасіаба. — Ні, Іване, коли він не буде тим, чим має бути, то нехай не буде нічим! А звідси я не піду... Себто, може, й піду, але не з тобою... Наші дороги, Іване, ідуть у різні напрямки...

— Може бути й правда — відповів. Сокіл. — Я твоєї дороги не знаю. Але що ти думаєш ро­бити з Арасі? Чим він, по-твоєму, має бути? Скажи мені, то я тобі поможу.

Замість відповіди, Коарасіаба стиснув уста і знову задивився у вогонь.

В убогій халупі зависла тяжка мовчанка.

— Але ти не сумуй, приятелю! — підбадьо­рююче заговорив знову Сокіл. — Ми тебе не забудемо. Будемо писати листи до падре Вісенте, а він тобі читатиме. Тай приїдемо нераз до вас сюди на відпочинок...

Обличчя Коарасіаби лишилося при тих сло­вах незмінним, не виявляючи нічого.

— Коли їдете? — спитав нарешті з трудом.

— Через чотири дні наступним літаком. Я, правда, завтра ще мушу поїхати назад до лісу і пробуду там два дні.

— Хату лишаєш?

— Хату купує сеньор Педро. Але він тебе не вижене, я вже з ним говорив. '

— Мені байдуже: я й так тут більше не си­дітиму.

— А куди ж підеш?

Коарасіаба не дав ніякої відповіди.

Через хвилину скрипнула фіртка, повідомля­ючи, що Данко вернувся додому. Сокіл попро­щався і вийшов.

Старий індіянин, лишившись сам, упав на зем­лю обличчям і завив від якоїсь, йому самому незрозумілої розпуки. Він відчував такий біль, немов би йому з живого серця видирали виплекану, вигодовану кров'ю надію.

— Ну, що мені з Данка? — питав сам себе, стараючись вияснити собі причину того болю. — Жив я довго, не знаючи Данка, проживу ще і решту віку. Проживу і вмру. А зі мною вмре і славна династія Нащадків Сонця, бо з Арасі вже морубішаби не буде. Ні, не буде!.. На мені все скінчиться, все загине. Діямантове Берло, що було предметом заздрости, роздорів, воєн більше ніколи не засяє над племенем ґваянців. Його таємниця вмре разом зі мною. Вмре так само, як вмру я, як умерли мої сини, як умер для нашого народу Арасі, як умер Коема — Ранок.

Коема...

Це ім'я ніколи за дванадцять років не потри­вожило думок Коарасіаби, бо ж Коема був си­ном його молодшого сина, котрий міг бути морубішабою лише після смерти стрийка, стрийкових синів і свого власного батька. Окрім того, Коема дванадцять років тому назад був немовлям, а немовлята ніколи не цікавлять му­жів. Для немовлят вистачає, коли ними ціка­виться мати.

— Коема! — вголос сказав Коаоасіаба і, під­нявши обличчя з землі, сів.

Він почув несподівано, як десь у глибині йо­го душі заблисла жива іскорка надії.

— А, може, Коема ще живий? — спитав сам себе вголос, і радість перехопила йому дух.

Він неспокійно засовався на місці і почав завзято смоктати пригаслу люльку. Тютюн за­тріщав і почав розжарюватися, а разом з ним розжарювалися і надії Коарасіаби.

Справді, чому Коема не міг би жити? Його мати — Іботіра була відважна і рішуча, дарма, що її називали Іботірою — Квіткою. Але вона була небезпечною квіткою і більше заслуговувала на ім'я Онси — яґуара. Іботіри боялися всі, навіть мужі племени, бо вона володіла спи­сом і стріляла з лука, як справжній мужчина. І силою рідко хто міг з нею помірятися. А силу, відвагу і спритність індіяни шанують...

Іботіра, та Іботіра, котра, захищаючи поране­ного чоловіка, зуміла вбити чотирьох ботокудів, напевно зуміла захистити і життя своєї першої дитини, свого сина — Коеми! Коема міг жити. Ні, не міг, але мусів жити!..

Вчепившись за ту думку, Коарасіаба поволі прийшов до глибокого, якогось болючого пере­конання, що Коема живий. Тепер це для старо­го не підлягало жодному сумніву!..

Чиясь таємнича рука витягала з припалих порохом кутків пам'яти спогади і стелила їх, немов барвисті хустки, перед очима Коарасіаби. Одні образи змінялися другими, аж поки серед них не виринув один, особливо любий тепер для старого: то був образ забризканої кров'ю Іботіри, котра стояла, опершись спиною об камінну стіну, з тяжкою танґвапемою[40] в руках. Коло її ніг лежало чотири трупи ботокудів, а довкола гудів натовп. Проте в очах ошалілої жінки не було видно ні жалю, ні тривоги, а сама звіряча лють. Видно було, що Іботіра боронитиме входу в печеру, де лежав пробитий списом чоловік і плакав маленький Коема, до останньої краплини своєї крови.

Цей несамовитий образ був, однак, любий серцю Коарасіаби, бо давав йому надію на те, що рід морубішаб зі Соняшної Династії ще не перевівся.

— Ні, ні! — шептав старий. — Не все пропа­ло. Ще є руки, котрі по законному праву візь­муть Діямантове Берло! Ще є голова, яку увін­чає золото акванґапе з "Оком Сонця"!..

Та зараз же зневіра, як каламутна хмара, впала на серце Коарасіаби. Хто поможе хлоп­цеві дійти до свого права? Хто розкриє перед обдуреним племенем хитрість Убіражари? Хто покаже місце, де скрито клейноди влади? Хто?

Індіянин з розпукою подивився на свої опухлі розбиті ноги і застогнав:

— О, великий Тупане! Дай силу цим непо­трібним колодам! Верни їм тільки невеличку частину їхньої колишньої витривалости, а тоді побачиш, як служитиме тобі рід ґваянців!..

Але Тупан був глухий на гарячі мольби і не відповідав нічого. Це вже не вперше звертався до нього Коарасіаба, як звертався рівно ж і до Сонця, і до Душ померлих, що жили на Бла­китних Горах. Та всі вони не чули нічого, видно, або загнівались, або збайдужіли до залишеного на землі світу.

І Коарасіаба знову опинився перед тим са­мим питанням: Хто?..

Арасі?

Арасі міг би це зробити, але для того треба почувати себе ґваянцем. А коли б Арасі почу­вав себе сином племени, то міг би зробити і для себе те, що треба було зробити для Коеми.

Ні, Арасі — ні!

— А хто? — втретє поставив собі питання Коарасіаба.

Подумавши, почув, як якась несмілива на­стирлива думка, як гудіння комара, сверлує його мозок. Спочатку він боявся прислухатися до неї, відганяв її нетерпеливо, але врешті решт якось мимовільно вимовив:

— Данко!

Вимовив і відразу запротестував злякано:

— Ні, ні! Данко також ні!

Коарасіаба вірив йому, як самому собі, знав напевне, що Данко не полакомиться на дорого­цінні клейноди і на ті скарби, з якими вони ле­жать. Данко щирий, відважний, відданий Коарасіабі і напевне ще більше був би відданий великій справі, бо Данко думає і почуває так, як індіянин. Адже недаром його прозвали си­ном Коарасіаби. Але цього всього мало. Данко, по-перше, був малим. По-друге, Данко не дій­шов би сам до Долини Іґурей. А про те, щоб Данко вибирався в подорож з цілим товари­ством білих, Коарасіаба не припускав навіть думки.

— Данко також не входить в рахубу, — ви­шептав гірко індіянин. — І ти, старий морубішабо, даремно побиваєшся за білим хлопцем, котрий через чотири дні розпрощається на­завжди з тобою...

Страшно потопаючому плавцеві гинути у бурхливих водах розшалілої ріки. Але ще страшніше буває тоді, коли він вчепиться за пропливаючу колоду, на якій можна урятува­тися, а зрадлива хвиля вирве у нього ту колоду і, регочучись, понесе її далі, а до плавця знову витягне руки холодна смерть.

Щось подібне до потопаючого відчував і Коа­расіаба. Досі він журився тим, що не має спадкоємця. А тепер, повіривши, що спадкоємець є, журився подвійно, що той спадкоємець не дій­де ніколи до свого права.

Одна за другою перекочувалися над його головою безпорадні думки, прибиваючи його все нижче до землі.

Погожий ранок застав Коарасіабу зануреного в задуму над погаслим жаром, вкритим грубою верствою сірого попелу...

Веселий вечір

На другий день ціле Санто Антоніо говорило про виїзд Соколів. І не дивно: для маленького містечка, як приїзд нових людей, так і від'їзд старих мешканців були незвичними і великими подіями. В склепі, що був своєрідним містечко­вим клюбом, де можна було випити чарку го­рілки, склянку пива, або кую шімарону, обмі­нятися думками і дізнатися щось нового, цю подію обговорювали зі всіх сторін.

— Шкода, що виїжджають, — говорили одні. — Добрі були люди.

— Добрі, — годились другі, — нема що ка­зати.

— Скільки Педро дає за хату?

— Тридцять тисяч.

— Пушшя! Тридцять тисяч?! Сі, сеньор! Добрі гроші!..

— Добрі! Але й хата добра: велика, нова. Хата — о! — сказав Самір, взявши себе за вухо.

— Сі, сеньор! Ну, і парцеля велика. Жорже напевне дав би більше.

— Напевне дав би, але Педро його випере­див. Ранком зустрічав його, як ішов платити гроші.

— Арасі, а тобі не шкода, що Данко їде? — спитав хтось.

— Що там для Арасі Данко значить? Він за келішок горілки і діда проміняє, не тільки Дан­ка. Правда, Арасі?

Арасі, котрий завжди стирчав коло склепу, почувши глузливе питання, мовчки відвернув­ся.

— Та ну, не вдавай гордого! Саміре, дай йо­му за півкрузейра. Я заплачу.

— Іди, Арасі, випий, — гукнув Самір, нали­ваючи чарку. — І не стій тут, а йди собі геть.

— Сі, сеньор! — вдячно відгукнувся Арасі, випив горілку, обтер губи рукавом і вийшов зі склепу.

***

В той самий час, коли в склепі йшла пожвав­лена розмова, Сокіл прощався з Данком. За ве­чір і частину ранку батько з сином веліли вже багато речей поскладати до валізок і пачок. Лишилася решта, що її мали упорядкувати після повороту Сокола в останній день перед від'їздом.

Сокіл давав останні розпорядження:

— Всі свої речі, Данку, пакуй до цієї скрині. Хати не лишай надовго. На ніч замикай добре вікна і двері і нікого не пускай до середини. Гроші я поклав ось у цю валізку, і ти на всякий випадок про це пам'ятай. Тут маєш пару крузейрів на видатки. Але не купуй ніяких дур­ниць, особливо фоґетів. Цих дві ночі, поки я при­їду, Коарасіаба, я думаю, погодиться перебути з тобою, щоб тобі не було сумно. Хоч в Санто Антоніо небезпечних злодіїв нема, але ліпше буде, коли вас буде двоє. А тепер, синочку, будь здоровий, бо я вже таки мушу їхати.

Вони попрощалися і вийшли надвір.

— Арасі, — завернув Сокіл від брами моло­дого індіянина, котрий виходив з двору, — дід в хаті?

— Сі, сеньор, — якось нервово відповів Ара­сі.

— Осідлаєш мені коня, поки я поговорю з дідом?

— Сі, сеньор.

— Іди, Данку, поможи йому осідлати Карого.

— Сі, сеньор, — пожартував Данко, наслі­дуючи Арасі.

— Ох, ти кабокльо, кабокльо! — ласкаво по­сміхнувся Сокіл і пішов до Коарасіаби.

Хлопці пішли сідлати коня.

— Данку, — спитав Арасі, накладаючи сід­ло, — коли будемо пускати бальона: сьогодні, чи завтра?

— А ти його не продаєш, хіба?

— Ні. Продав би, коли б ти не їхав, але те­пер не продам. Хочу пустити бальон для твого від'їзду.

— Дякую, — зворушено сказав Данко. — Ти — добрий товариш, Арасі і я тебе не забуду.

Арасі кисло всміхнувся:

— Але що ж, — зітхнув він, — пускати такого гарного бальона і не вистрілити за ним фогета — це просто сором!..

— О, тим не журись! — попробував заспоко­їти Данко товариша. — За нашим бальоном стрілятиме все містечко.

— Так, — гірко відповів Арасі. — Ціле міс­течко стрілятиме, а ми — ні. Ми такі бідні, що у нас грошей навіть на один фоґет нема...

Данко не вспів нічого сказати, бо почулися кроки Сокола, і розмова увірвалася.

— Ну, готово? — спитав Сокіл, заходячи до стайні.

— Готово, тату. Тату, а я можу сьогодні піти з Арасі пустити бальона? Не надовго, на хвили­ночку?..

— Добре, добре, але вважай, щоб і ти якось не полетів з бальоном...

Сокіл, жартуючи, потягнув сина за ніс, ско­чив на коня і поїхав до брами, яку послужливо відчинив перед ним Арасі.

***

Після обіду в Санто Антоніо було весело і га­мірно. На площі коло склепу Саміра молодь складала з грубих метрових полін високу фоґейру, яку маїли підпалити урочисто увечері. Скрізь по вулицях лежали купи ріща або дров, які стягали діти для своїх власних, окремих вогнищ. На другому кінці площі молодь обти­кала зеленню підвищення з дощок, де мала відбутися на другий день забава.

Хоч Самір напередодні запевняв, що має тільки дуже обмежену кількість фоґетів, але та "обмеженість", видно, була якась гумова, бо розтягалася і розтягалася, цілком задовольняючи потреби численних покупців. Діти, молодь і дорослі, захоплені святочною горянкою, витрачали останні тустони[41] на "чуда піротехні­ки".

Перед смерком прийшов Арасі, котрий цілий день приймав найактивнішу участь в складан­ні фоґейри, і викликав Данка з хати.

— Слухай, — заговорив він з розпукою у го­лосі, — ти справді не маєш грошей навіть на один фоґет?!.

— Я маю гроші, — щиро відповів Данко, — але тато мені їх лишив на їду.

— О, меу Деус до сеу! "На їду"! Адже ти в монастирі й так маєш сніданки, обіди і вечері! "На їду"! Та я б погодився взагалі не їсти ці­лий місяць, щоб тільки заощадити гроші на фоґети!.. Що там їда?!. Їсти можна кожного дня, а фоґети бувають тільки раз в році. Окрім то­го, ти їдеш, Данку. Їдеш назавжди. І на про­щання не купиш кілька фоґетів?!.

Данкові стало дуже прикро. Він сам ніколи ні в кого нічого не випрошував і не зносив, ко­ли його просили зробити щось таке, чого він не міг. І тепер, слухаючи благального голосу Арасі, котрий був і старший і належав, як-не— як, до приятелів, відчував сором за товариша.

— Скільки тобі грошей залишив тато? — продовжував випитувати Арасі.

— П'ятдесят крузейрів.

— Носса! П'ятдесяти крузейрів?! Чи ж ти жакаре[42], щоб за два дні міг при готових сні­данках, обідах і вечерях проїсти ще й п'ятдесять крузейрів?!.

— Тато дав мені гроші не тільки на їду, а й на всякий інший випадок, — пробував бо­ронитися Данко.

— Які ж можуть бути ще випадки? Ніяких. Слухай, Данку, ти мусиш купити бодай на двадцять крузейрів фоґетів. Решта тобі виста­чить. Дай!..

— Я не можу, Арасі, тато не дозволив

— Ех, ти! — зневажливо скривився Арасі. — Тато тобі не дозволив... Ніби татові не все одно, чи ти гроші витратиш на їду, чи на що інше. Ну, добре!.. Більше не проситиму. Я й так не просив би, коли б Самір і Педро не від­мовились мене взяти рубати дрова. Думав, за­роблю грошей, сам куплю фоґетів і всі їх ви­стріляю на прощання зі своїм другом. Нічого я для тебе не жалів, бальона тобі подарував. А ти... Ну, то можеш собі їхати. Жаль мені було за тобою, а тепер — ні! За фальшивим другом і тупим ножем ніколи не згадується з плачем. До-побачення!..

Данка обхопив жаль:

— Чекай, Арасі, — затримав він юнака за руку, — я вже дам тобі гроші! Ось тут є п'ят­десят крузейрів. Купи за двадцять фоґетів а решту мені принеси. Добре?

— О, це зовсім інша річ! — втішився Арасі. — Так то я розумію! Ти — справжній друг! Я вже біжу, бо фоґетів залишилося дуже мало. Навіть не знаю, чи ще є які гарні. Чав! — і, вхопивши гроші, Арасі, мов мала дитина, під­скоком вибіг на вулицю.

— Чого від тебе хотів Арасі? — підозріло спитав Коарасіаба, коли Данко вернувся до ха­ти.

Хлопець зам'явся.

— Напевне просив грошей? — догадався Ко­арасіаба.

— Так, — признався Данко. — Арасі дуже хотів купити фоґетів.

— І ти дав?

— Дав.

— А тато що на це скаже?

Данко похилив голову, не відповідаючи ні­чого.

— Коли приїде твій батько, — сказав Коа­расіаба після павзи, сердито посмоктавши люльку, — я йому скажу, що Арасі забрав у тебе гроші.

— Це неправда! — стрепенувся Данко.

— Правда! Прийшов, обдурив тебе і вимантив.

Данко розсердився і блиснув очима:

— Неправда! — тупнув ногою. — Арасі ме­не не дурив! Я сам дав йому гроші! Коли б не схотів — не дав би. Але я схотів і дав. Я дав, я буду і відповідати!..

— Тато буде гніватися.

— Буде. Але при чому тут Арасі? Тато, прав­да, заборонив витрачати гроші на фоґети, але не забороняв Арасі їх просити. Арасі невинен.

Ця смілива й горда відповідь не тільки спо­добалася Коарасіабі, але й погасила його гнів: "Говорить, як справжній індіанський муж!" — подумав собі.

Данко з нетерплячкою чекав повороту Ара­сі. Йому вже кортіло якнайскоріше пустити бальона і... Ну, що будемо скривати?.. Адже, Данко мав усього чотирнадцять років. А ко­трий же хлопець у цьому віці не захоплюєть­ся фоґетами, навіть коли тато не дозволяє їх купувати?..

— Хоч би дійсно не забракло яких гарних! — думав він, виглядаючи у вікно на дорогу.

Але, замість Арасі, під брамою з'явився Бенедіто і заплескав:

— Данку! — крикнув він. — Це ти послав Арасі по фоґети до Саміра?

— Я. Або що?

— Та нічого, тільки Самір мене прислав спи­тати, бо він не вірить Арасі.

— Хай Самір буде спокійний...

— Ну, то чав! — і муринчук вернувся бі­гом назад.

Нарешті вернувся Арасі з кількома великими фоґетами під пахою.

— Ходи, Данку! — гукнув він. — Поможеш мені зняти бальон, і підемо до фоґейри. Там уже народу — пушшя ла ґерра! Всі на нас чекають. Скоро!

— Коарасіабо, — нервово заговорив Данко, — я вже йду.

— Іди, іди, але не барися довго.

— О, я скоро вернуся. Чав! — і Данко, мах­нувши на прощання рукою, вибіг з хати.

Обережно знявши повішений у шопі бальон і дбайливо його згорнувши, хлопці пішли на площу до Саміра. За ними бігла ціла гурма ці­кавої дітвори.

Було вже темно. На площі коло фоґейри зі­брався густий натовп. Багато присутніх мали також бальони, а всі поголовно були забезпечені більшою, чи меншою кількістю фоґетів.

— Ідуть! Ідуть! — впали вигуки в натовпі, коли Арасі з Данком вийшли на освітлену смо­лоскипами площу.

З тих вигуків Данко зрозумів, що вони є ге­роями сьогоднішнього вечора. Та й не диво: майстерність молодого індіянина у ліпленні бальонів була давно відома, а на цей раз всі знали, що його бальон буде чимсь — о! — і за тим слідувало щипання вуха.

— Ну, починаємо! — гукнув Арасі, котрий вже знав настрої містечка. — Хто перший?

— Я! — обізвався один юнак. — Я пускаю свій перший!

Вслід за юнаком вийшло ще кілька менших і більших хлопців з приготованими бальонами. Серед них був і білявий Жорже, якого Арасі називав з ненависти "рудим". Сердито блис­нувши в бік суперника своїми темними очима, Арасі, однак, не заперечував: він знав, що найкращого бальона ніхто ніколи не пускає пер­шого.

Почалося таїнство запалювання. Один три­мав бальон за горішній кінець, другі — за біч­ні роги, а один, — як водиться, — власник бальону, підпалював тошу.

Від запаленого всередині вогню прозорі стін­ки бальонів затеплилися і ожили різними ко­льорами: червоними, зеленими, жовтими, сині­ми, фіялковими. Бальони, ніби живі сотворіння, що прокидалися з мертвого сну, злегенька затремтіли, пропускаючи крізь стінки приємне тепло. Папір таємниче зашелестів, випростовуючись від тиску зсередини. Вогонь розгарявся все більше і більше, надимаючи гарячим повітр'ям паперові стіни.

Декотрі вже пробували готовість своїх ба­льонів до лету, злегка підтягаючи їх за верше­чок вгору.

Ось коло одного гуртка роздався радісний крик, бо бальон, який спочатку нерішуче ко­ливався і моргав усіми своїми яскравими бока­ми, раптом рванувся вгору.

— Р-р-а-а!.. У-га-га!.. Ф-і-і-і-ть!.. — за­кричали довкола, заплескали в долоні, засви­стіли і глухо затупали в землю ногами люди.

— Підпалюйте фоґейру! Фоґейру підпалюй­те!

— Трах-тах-тах!.. Бум!.. В-ж-ж-ж!.. — затріщали й зашипіли випущені навздогін за бальоном фоґети.

— Р-р-р-а-а-а!.. У-га-га!.. Ф-і-і-і-ть! — обізвався знову натовп, бо піднісся і другий ба­льон, а за ним третій.

Мов чарівні маленькі палаци, зроблені з ко­льорового скла, бальони підносилися вгору, обертаючись, то одним, то другим боком, поки їх не підхоплювала течія вітру і не несла над ріку.

Підпалена фоґейра затягнулася спочатку гу­стим димом, а потім, при дужому напорі вітру, спалахнула у підніжжя буйним полум'ям. Кри­ки і радість збільшились. Небо вкривалося все густішою мережею золотих ракетних ниток і розцвітало їхніми вибухами. Почалося справж­нє свято Сан Жвон.

Четвертий бальон був капризний: він все хи­лився набік і ніяк не хотів випростовуватись. Коли ж знетерпеливлений власник нервово шарпнув його за чубок, стараючись надати йо­му потрібного положення, бальон, ніби роззлостившись, бухнув несподівано вогнем, загорів­шись цілий, і за секунду розсипався великими золотими платками. Ті, що тримали його, з кри­ком розскочились в сторони, і на місці, де щой­но так гарно світився упертий барвистий ліх­тар, лишилася сама димляча тоша й сірі клап­тики зітлілого паперу.

Товпа знову закричала і засвистіла, виявля­ючи глузливе, хоч і не менше, вдоволення:

— Еп-па, портуґез!

— Бурро![43]

Найбільше мороки мав коло свого бальона Жорже. Його бальон взагалі не мав охоти лі­тати. Намотана на тошу ганчірка вже дотліва­ла, Жорже мав чорні від сажі руки, якими він вспів уже намалювати собі криві вуса й широ­ку бороду, обчорнити вуха й ніс, але бальон таки не підлітав.

— Нічого, я знаю тепер, чого йому бракує, — зрезиґновано сказав Жорже, хоч справді то­го не знав. — Я його поправлю і пущу завтра.

— Ти, як хочеш, щоб твій бальон літав, — крикнув злобно Арасі, — то прив'яжи його до кінського хвоста!

Довкола зареготались.

Жорже моментально скипів:

— Іди ти малювати мавпи, знаєш?[44] — крик­нув і собі здавленим голосом. — Добре, що хоч можу до кінського хвоста прив'язати, а ти при­в'яжи до свого власного, мавпо хвостата!

— А — ти безхвоста мавпа, ще й руда до того! — відгризся Арасі.

— Жорже! Арасі! — загукали довкола. — Та помиріться ви хоч заради сьогоднішнього вечора!..

— І-і-і! — вставив хтось збоку. — Шкода їх мирити. Двоє довгоносих не поцілується! Вони при кожній нагоді сваряться.

Але сварку утихомирили.

Злітали бальони за бальонами. Власники щасливо пущених були горді й веселі. Невда­хи ж мали дуже посоромлений й навіть винуватий вигляд.

Самір з жінкою й синами мусіли добре зви­ватися, щоб задовольнити всіх клієнтів. Щас­ливці на радощах частували всіх, а невдахи приходили залити почуття своєї поразки. Пили пиво, горілку і перекусували печеними піньорами. Дітям замовляли з капіле[45], або й саме чисте капіле цілими склянками.

Нарешті, прийшла черга й на Арасі. Він ви­брав кількох дорослих юнаків і вивів їх на пло­щу.

— Арасі!.. Арасі пускатиме Данкового бальона! — загукали довкола.

Очі всіх звернулися на молодого індіянина і його помічників. Зі склепу повиходили не тільки покупці, але навіть і родина Саміра. Всі уважно почали слідкувати за приготуваннями.

Через те, що бальон був високий і до його вершка не досягла б навіть рука найвищого чоловіка, з Самірового склепу винесли стіл. На нього виліз плечистий парубок і взяв бальона за чубок. Арасі священодіяв: він ще раз уваж­но перевірив положення тош, розпорядився, хто де має стояти і чого пильнувати. Переко­навшись, що кожний знає свою ролю, ліг на землю і почав підпалювати тоші: спочатку більшу, а потім малі. Запаливши, він все ще лежав на спині, обережно роздмухуючи вогонь то в одній, то в другій тоші.

Непорушний натовп затаїв віддих, обнятий тим самим питанням: полетить, чи ні?

Бальон розцвів цілою веселкою вогнів, за­тріпотів і став обережно похитуватись, як ма­ленька дитина, що пробує перших кроків. То­ді Арасі зірвався на ноги, поправив тут і там руки, що тримали бальон, і вискочив на стіл. Змі­нив хлопця, що пильнував вершка паперового корабля, і вправною рукою потягнув бальон трошки вгору. Бальон покірно подався і вже не опустився вниз. Це був доказ того, що тя­гар тош обчислений добре.

Ще секунда, друга — і ось бальон задрижав, просячи старту.

— Пускай! — крикнув несамовито Арасі.

Яких десять рук, що притримували паперо­вого красеня, покірно відірвалися від нього, а бальон зробив гордий скок і урочисто почав пі­дійматися.

Коли було на нього дивитися збоку, видава­лося неможливим, що оце величаве паникадило було твором рук звичайного неграмотного хлоп­ця. Не вірилося, що воно було зроблене зі звичайного клею і найдешевшого паперу. Білі бо­ки корабля, позолочені вогнем знутра, облива­лися то синіми, то червоними, то зеленими то­нами, що їх кидали від себе причеплені внизу човники. Віконечка корабля, наліплені також з червоного паперу, здавалося, аж сміялися і раділи разом з глядачами.

Люди стояли, як заворожені. І тільки тоді, коли бальон піднісся на яких десять метрів уго­ру, над цілим містечком піднявся такий рев радости і захоплення, немов би тут щойно розби­ли напад племени ботокудів. Летіли вгору каш­кети і солом'яні капелюхи, шкварчали і вибу­хали кольорові кулі фоґетів, яким вторували вистріли з рушниць і пістолів, а над усім по­вис крик і свист сотень присутніх.

Потім люди кинулись ґратулювати обом ге­роям вечора. Та до Арасі не можна було навіть приступити. В ньому раптом прокинувся ди­кун. Він скакав, кричав щось на адресу Жорже і його коня, перевертався через голову, ха­пав куплені за Данкові гроші фоґети і, вистрі­ливши, знову кричав, скакав і перевертався через голову. Хоч-не-хоч, Данкові доводилося приймати ґратуляції самому.

Данко, бачивши, як роблять всі "порядні кабоклі", вирішив поступити і собі, як вони. Він зібрав усіх своїх товаришів, повів їх до Саміра і розпорядився:

— Саміре, дві пляшки капіле і на п'ять крузейрів м'ятних цукерків для товариства! Я пла­чу.

Та в тій хвилині пригадав, що решту грошей має Арасі, з котрим тепер абсолютно не можна було говорити, і поправився:

— Я завтра заплачу.

— Добре, добре, — згодився Самір. — Дві пляшки капіле, на п'ять крузейрів цукерків і що ще?

— Покищо, нічого.

Хлопці, наслідуючи старших, побрали склян­ки, побажали Данкові всяких успіхів і почали пити засолоджену рожеву воду і смоктати зе­лені цукерки, від яких було так приємно-хо­лодно в роті.

Нарешті, Данко попрощався з товаришами і всіми присутніми в склепі і пішов додому.

Фоґейра горіла вже аж до вершка, бризка­ючи іскрами і освічуючи все довкола в золо­тисто-червоні кольори. В повітрі стояв тяжкий запах пороху і карбіту, що були неприємними додатками до кожного фоґету, і давив у гру­дях.

Данко йшов, час-до-часу оглядаючись на вогнений сніп фоґейри, довкола якої продовжува­лась голосна забава з бальонами, або вдивляв­ся у свою власну кумедну довгоногу тінь, що бігла від його стіп далеко вперед і губилася в сутінках, куди не досягало світло високого вогнища з площі. Йшов, а в грудях його злег­ка ворушився якийсь неприємний неспокій і отруював собою радість щойно пережитих вражінь. Не турбував його видаток, зроблений для товаришів, бо він знав, що батько за це гніва­тися не буде. Зате гриз його другий видаток — на фоґети. Річ, звичайно, не в двадцятьох кру— зейрах, а в тому, що він вперше за своє життя зробив те, чого йому не дозволив батько.

— Ах, — подумав він з досадою, — який той Арасі дурний! Ну, чому він попросту не попро­сив у мене тих двадцять крузейрів? Адже я міг ці гроші йому просто подарувати за ті послуги, які він нераз для нас робить. І тоді тато напевне також нічого не сказав би, бо яке ко­му діло до того, що робить Арасі з подаровани­ми грішми? А так....

І Данка цілком пригнобила свідомість своєї провини. Він не боявся батька, але любив його і шанував свято, а тому так прикро було йому подумати, що ось через пусті фоґети він міг захитати до себе довір'я найдорожчої йому лю­дини.

— Коли б уже тато повернувся! — подумав наостатку. — Я б йому все розказав по правді і пообіцяв би більше ніколи, ніколи так не ро­бити!.. Але тата не буде ще два дні. Два дні! Боже, як довго!..

Звичайно, Данко тоді навіть до голови не припускав, що він побачиться з татом не через два дні, а значно, значно пізніше...

Присяга

— Ну, як, полетів бальон? — відразу спитав Коарасіаба, відчиняючи двері.

В його звичайно байдужому і безбарвному голосі пробивалася велика цікавість і навіть занепокоєння.

— Полетів, — відповів Данко, відразу забув­ши про свою журбу. — О, Коарасіабо, коли б ти тільки бачив, як це було чудово!..

І хлопець живо почав оповідати про подро­биці так цікавої події. Але Коарасіаба вже йо­го не слухав. Цікавість, яку проявив несподі­вано у першому питанні, щезла безслідно, і він, ніби закаменів, заглибившись у свої думки.

Сиділи обоє в кухні на забитій пачці. Під плитою весело тріщав вогонь, а зверху шумів чайник, даючи знати, що скоро закипить вода.

— Я задумав, — несподівано сказав Коара­сіаба, урвавши хлопця на півслові, — як поле­тить бальон — буде добрий знак, не полетить — поганий знак.

— Що задумав? — спитав здивовано Данко.

— Велике діло задумав, велике! — пошепки відповів Коарасіаба.

Ще більше здивований Данко дивився на індіянина, котрого досі ні разу не бачив таким урочистим і грізним, як тепер.

Коарасіаба раптом повернувся цілим тілом до хлопця, вхопив його обома руками за плечі і, вдивляючись диким, сверлуючим поглядом в його очі, спитав здавленим від хвилювання голосом:

— Данку, ти пам'ятаєш, що означає переломана над головою стріла?

Данкові стало страшно, але він всіми силами старався здавити в собі хвилювання і відповів:

— Знаю: моє життя — твоє...

— Добре! — сказав Коарасіаба, не відніма­ючи рук і не відводячи погляду. — Ти знаєш, що по індіянському закону я можу навіть за­раз вбити тебе без всякої причини?

— Знаю, — відповів цілком переляканий Данко тремтячим голосом.

— Але, — продовжував Коарасіаба, стаючи все загадковішим і грізнішим, — мені непотріб­на твоя смерть, мені потрібне твоє життя. Ко­ли зробиш те, чого я вимагаю — ти вільний! Не тільки вільний, але будеш моїм паном, а я, старий морубішаба, буду твоїм рабом!..

— Ти — морубішаба?!!

— Так. Але цього ніхто не сміє знати, чуєш?!! — люто шарпнув він хлопця за плечі. — Ніхто! Навіть твій батько! Зрозумів?

— Так... — ледве вимовив Данко.

— Пам'ятай, — з притиском вимовив Коара­сіаба: — коли б ти мене зрадив — уб'ю! Люб­лю тебе, як сина, а вб'ю, як гадину. Знай!

Він нарешті випустив з рук тремтячого хлоп­ця і почав підкладати дрова до печі. Потім взяв свою люльку, яку був лишив на підлозі, роз­палив її наново і якийсь час сидів нерухомо.

Переляканий Данко збирав наполохані дум­ки, не вірячи й досі, що Коарасіаба, отой вічно спокійний, добрий Коарасіаба, крив у собі стільки якоїсь твердої, холодної звірячої жорстокости. Все, що сталося протягом останніх кількох хвилин, видавалося хлопцеві дуже по­ганим сном.

Тим часом Коарасіаба заговорив знову, але на цей раз спокійно, як завжди:

— Це, Данку, тільки частина таємниці. Ко­ли хочеш вислухати всю — склади присягу, що поможеш мені... Ти — не індіянин, ти — білий, тому я не вб'ю тебе, коли зараз скажеш мені чесно, що не хочеш помогти, що не маєш супроти мене обов'язку, що для тебе, білого, переламана стріла варта тільки переламаної стріли і нічого більше. Але скажи правду, як ти вмієш її говорити... Ну?..

Данко спочатку взагалі не міг здобутися на відповідь, а, коли почав говорити, то плутався в словах:

— Ти, звичайно, Коарасіабо, можеш мене вбити, бо... Ти не думай, що я забув про стрі­лу... І я завжди готовий тобі віддячитися... Ти мого тата також врятував... Тільки я ще замолодий... А... а... таємниця... Я не знаю, Коарасіабо... Я — християнин...

Хлопець заплутався остаточно і замовк. Але, на його здивування, Коарасіаба не тільки не розсердився за плутану відповідь, а дружньо поклав йому руку на плече і сказав:

— Мудро говориш! Ти ще молодий — прав­да. Ти — християнин, а ваша віра не на все дозволяє... Дуже добре!.. Отже, скажу тобі ясніше: мене скривдили, моє плем'я обдурили, місце морубішаби зайняв обманець. Чи твоя віра заборонить тобі вигнати обманця і по­могти моєму нащадкові зайняти своє місце?

— Моя віра, Коарасіабо, — осмілився Данко, — велить обороняти покривджених.

— Бачиш, — втішився Коарасіаба, — я знав про це!

— Але. — продовжував свою думку Данко, — я ще молодий. Чим я поможу?

— Добре кажеш! — ще раз похвалив Коа­расіаба. — Коли розумієш, що для великого діла треба дорослих людей, то ти розумний хлопець. Але... ти ж не завжди будеш моло­дим? Колись виростеш?

— О, тоді, звичайно! Тоді можеш сказати мені свою таємницю!

Індіянин зітхнув:

— О, Данку, Коарасіаба не є такий дурний, щоб без причини говорити з юнаком, тримаю­чи серце на долоні. Але ти їдеш, Данку, і хто зна, чи ми ще колись побачимось. Я старий, сину, старий і немічний. Душа вже проситься на Блакитні Гори... Коли помру — вже ніко­му буде подбати за моє плем'я.

— А Арасі? — спитав Данко.

— Арасі? — гірко перепитав Коарасіаба. — Коли б Арасі схотів бути морубішабою, то я б до тебе не звертався.

— Але ж, Коарасіабо, коли ти його не пере­конав, то і я, коли навіть виросту, не зможу його змусити стати морубішабою.

— Добре кажеш! Коли я його не переконав і не змусив, то його вже ніхто не змусить. І не треба змушувати. Арасі, як морубішаба, був би вартий стільки саме, скільки й той ошука­нець, котрий тепер там сидить. Не Арасі буде морубішабою, а… От бачиш, Данку, я не знаю досі: говорити тобі все, чи ні? Велика бо це та­ємниця, страшна таємниця... Боюся її довіри­ти недостойному... Коли б ти був дорослим мужем, я б знав, чи ти вартий довір'я. А так — хто зна, яким ти будеш, як виростеш...

— Буду таким, як мій батько! — з гордістю сказав Данко.

— Як батько, кажеш?.. Я, власне, того бою­ся, бо твоєму батькові я б не звірився.

Данко аж підскочив, діткнутий до живого словами індіянина.

— Що?! — перепитав він, відразу стиснувши кулаки. — Коарасіабо, коли ти не віриш моєму батькові, то й мені твоє довір'я непотрібне!

— Твій батько білий, — холоднокровно ска­зав Коарасіаба і пакнув димом.

Хлопець зірвався з місця і став у горду позу:

— Я також білий! — крикнув він, збліднув­ши від образи. — Я також білий, як і мій батько! І я не хочу бути ніяким іншим, тільки таким, як мій батько! Ти... Ти кажеш, що маєш право мене вбити. Можеш вбити! Але ти не смі­єш ображати мого батька! Бо тут навіть ні за­кон переломаної стріли, ні твоя старість ні твоє морубішабство не стримає мене від того, щоб я не побив тебе і не викинув з мого дому!

Данко не кидав слів на вітер. Він дійсно був готовий за ще одне образливе слово кинутись на Коарасіабу і перевести свою погрозу в дію.

Але чудний і нерозгаданий був сьогодні Коарасіаба, і всі його вчинки і слова були зовсім несподівані. Замість того, щоб образитися, або спалахнути гнівом на останні слова хлопця, він сказав одобрююче:

— Так, сину, в обороні чести батька не виби­рай способу і не дивись на особи!.. Не гнівай­ся, мій малий приятелю, бо в Коарасіаби замалі уста, щоб в них могла вміститися пошана, яку чує його серце до твого батька. Але твій батько не піде рятувати мого племени, бо для того тре­ба бути або індіянином, або гарячим юнаком, як ти, Данку. А твій батько не індіянин і не юнак. Твій батько є тільки білим дорослим мужем з чесною, але холодною душею. Він є моїм приятелем, але його серце байдуже до долі бідних, обдурених дикунів. Твій батько любить ли­ше своє плем'я, так саме, як я люблю лише своє. І тому, Данку, я б своєї таємниці не пові­рив йому.

Ці слова не тільки заспокоїли Данка, але й повернули йому почуття приязни до індіянина.

— Ти помиляєшся, Коарасіабо, — сказав ла­гідно. — Мій тато напевне поміг би тобі більше, як я, бо він дуже розумний і знає все...

— Розум — вода, — перебив хлопця Коарасіаба. — Розум — вода, а почування — вогонь. Вода сильніша вогню. Розум погасить почуття...

— Не розумію твоїх слів, Коарасіабо.

— Чому не розумієш? Вони прості: щоб дійти до мого племени через ліси, гори і болота, треба мати вогонь у крови. А розум спитає: "Пощо ідеш, о білий, до дикунів? Для чого засуджуєш себе на небезпеки?"... І погасне вогонь почу­вань, бо їх заллє холодна вода розуму...

Данко довго думав над тим, що сказав Коарасіаба, і прийшов до переконання, що старий має рацію: тато напевне не вплутався б у порахунки між індіянами. Що татові до того? А от йому, Данкові, дуже шкода Коарасіаби і йо­го племени, і Данко, коли б тільки був дорос­лим, не подивився б ні на що і пішов би туди, куди треба, і зробив би все, що від нього зале­жало б. Пішов би, свідомо наражаючись на не­безпеки. Для цілого народу, хоч і чужого, варто віддати одне життя. А тато цього не зробив би.

Чому ж то так?

Досі все те, що робив, казав чи думав батько, для Данка було тільки прикладом того, як по­винен робити, говорити і думати не лише Дан­ко, а і всі люди. Адже тато був розумним, чес­ним, відважним і добрим чоловіком. І не тільки в очах сина, а і в очах сторонніх людей. Та ви­являється, що Данко в такому поважному випадку, як з Коарасіабою, зробив би інакше, як батько. Чому?

Тато розумний, дуже розумний, це не підля­гало жодним сумнівам. Але чи розум справді може стати на перешкоді до доброго вчинку? Чи дійсно розум — вода, що гасить вогонь шля­хетних прагнень?

Ні, тут щось не так...

І раптом Данкові пригадався багато разів чу­ваний вираз: "Інший погляд на речі". Хлопець дуже зрадів таким, на його думку, вистачаючим поясненням і сказав по-українськи вголос:

— Так, тато має інший погляд на речі.

— Що ти сказав? — спитав Коарасіаба.

— Нічого. Я тільки думаю, що тобі хтось му­сить допомогти. Але, Коарасіабо, чому ти не звернешся до Посту Опіки? Адже там сидять військові, котрі помагають індіянам.

Коарасіаба аж затрясся на цю згадку:

— Що?! До Посту Опіки? Ні, Данку, я до Посту не піду. Я не вірю білим! Я не хочу, щоб білі прийшли в Долину Іґурей! Бо, коли б вони пішли, то не для того, щоб прогнати обманця Убіражару, а для того, щоб забрати... забра­ти... Ні, Данку, я і тобі не скажу. Не скажу доти, доки не присягнеш мені на душі помер­лих, що не зрадиш мене.

— Не зраджу, Коарасіабо! — гаряче сказав Данко.

— Мені мало того, що не зрадиш. Присягни мені, що, коли виростеш, підеш в Долину Іґурей, відшукаєш мого другого внука Коему і перекажеш йому те, що я скажу тобі. Більше я від тебе нічого не вимагаю.

— Ти маєш ще одного внука?

— Так. Він ще маленький... Ні... Він вже виріс і буде майже такий завеликий, як ти, Данку. Арасі не хоче. Хай буде Коема морубішабою. Убіражару, чи сина його — вбити!

— Вбити?!!.

— Певно. Але, звичайно, ти не будеш уби­вати сам. Ти тільки скажеш Коемі те, що я тобі скажу зараз. Скажеш?

Данко, розуміючи, що Коарасіаба вимагає від нього чогось дуже поважного, все ще не міг рішитися сказати: так! Коарасіаба бачив його вагання і розумів їхню причину.

— О, Данку, — заговорив гаряче, — ти му­сиш мені пообіцяти! Ти мусиш зробити для ста­рого Коарасіаби те. про що він тебе просить! Адже і ваше плем'я підбив ворог! Я не люблю білих, правда, але, коли б від мене залежала доля твоїх і твого тата братів, я б дав себе на­віть з'їсти ботокудам, щоб тільки ваше плем'я було знову вільним!.. Для справжньої дружби ніяка жертва не е завеликою, Данку! Данку, мій білий сину, не відмов старому Коарасіабі! Не відмов!.. Коарасіаба заплатить тобі за це! Заплатить багато, багато!.. Не буде багатшої людини за тебе!.. Моє плем'я має, чим запла­тити!..

Та обіцянка нагороди зовсім не цікавила Данка. Коарасіаба вже винагородив його на­перед, врятувавши йому життя і життя його батька. Але готовість старого морубішаби зги­нути в руках людожерів для українського на­роду його глибоко зворушила, бо Данко знав, що Коарасіаба говорив правду. Данко не сумні­вався ні на хвилину в тому, що Коарасіаба дійсно зробив би так, як казав. Коарасіабу не треба би було навіть просити, чи переконувати. Досить було б лише сказати: "Іди" — і він пішов би без слова заперечення. Пішов би, бо того вимагає індіянський закон дружби і братерства. Індіяни його інакше не розуміють.

А Данко Сокіл, син шляхетного, цивілізова­ного народу, мав би зробити інакше? Мав би відмовити людині, котра була його другом і опі­куном? Людині, котрій він з татом зобов язаний життям?

Ні, Данко не міг, не хотів, не смів, не мав права відмовити!..

І він сказав;

— Добре, Коарасіабо, я присягаю тобі на пам'ять моєї померлої матері, що, коли виросту, зроблю для тебе все, що зможу, навіть віддам життя, якщо це буде потрібне. Але... Але тільки тоді, коли в тому, вимагаєш від мене, не буде нічого такого, на що не дозволяють закони моєї віри і мого племени. Присягаю! — і він урочисто підніс вгору два пальці.

— І присягаєш, що не заміниш свого рішення? — спитав Коарасіаба.

— Присягаю!

— Присягаєш, що навіть, коли зміняться твої думки, підеш проти них за своєю теперіш­ньою присягою?

— Присягаю!

Коарасіаба раптом зсунувся з пачки, упав Данкові до ніг і обняв його коліна.

— Данку, мій сину, мій пане!.. Хай білий Бог вашого племени і великий Тупан індіансь­ких племен відкриють шляхи перед твоїми но­гами!.. Хай Коарасе[46] буде твоїм охоронцем вдень, а Жассі[47] у ночі! Хай душі померлих ґваянців приймуть тінь твоєї матері, котру тепер кличеш на свідка, у свою щасливу сім'ю на Блакитних Горах!.. Зломи стрілу над моєю го­ловою, хлопче, бо відтепер — я твій раб, твій пес!..

— Годі, Коарасіабо! — сказав зворушений Данко, підводячи старого з землі. — Я не є тво­їм паном, а ти не є моїм рабом. Ми тільки дру­зі. Дай мені свою люльку, хай на знак дружби закурю з неї.

Коарасіаба зірвався на ноги, миттю витряс люльку, набив її тютюном, вкинув до неї жаринку і подав Данкові. Данко тільки потримав цибушок в устах і віддав люльку назад Коарасіабі. Він навіть не пробував затягнутися ди­мом, бо знав, що скандально закашляється і по­псує враження урочистости моменту. Але друж­ба була завершена: Данко "курив" з Коарасіабиної люльки.

Чайник давно кипів, бухаючи клубами гус­тої пари, від чого накривка дрібненько танцю­вала, щось сердито видзвякуючи на своїй бля­шаній мові. Хлопець аж тепер це запримітив. Поспішно кинувся по кухні, виполокав кую, насипав свіжого шімарону, заварив і, сівши по­біч Коарасіаби, почав обережно смоктати на­пій. Вперше за своє життя знайшов у тому приємність і навіть зміст, а тому не квапився, пив помаленьку, поки Коарасіаба затягався димом.

Мовчали обидва. Данко пам'ятав звичку індіян — не випитувати нічого співрозмовника і терпеливо чекати, поки він сам не почне гово­рити про те, що має сказати. Знав також, що Коарасіаба не почне говорити так довго, поки не вип'є своєї куї, не заллє її окропом і не від­дасть назад Данкові. Але не спішив, а пив по­волі, статечно, як належалося тому, хто був другом старого морубішаби.

Нарешті, цибушок почав булькотати і під­свистувати, даючи знати, що прийшла черга на гостя. Данко ділляв кую і подав її Коарасіабі.

Старий відложив набік люльку, прийняв шімарон і, припавши устами до гарячого цибуш­ка, задивився в жаріюче піддувало печі. Але не бачив нічого з того, що було перед його очи­ма, бо його зір заглибився у далеке, далеке ми­нуле...

Таємниця

В спорожнілому домі запала урочиста тиша. Вона видавалася ще урочистішою і глибшою тому, що обоє співрозмовників сиділи в темно­ті, нервово розсвітлюваній червоними відблис­ками тоненьких смужок світла, які пробивали­ся від дверцят та відкритого піддувала і ви­хоплювали з темноти дві постаті, таких близь­ких у цю хвилину, а заразом і таких неподібних людей. Старий, згорблений Коарасіаба, з по­морщеним обличчям і погаслим поглядом, був ніби втіленням віджилого минулого, що скінчи­ло свій життєвий шлях і стоїть над приготова­ною могилою. Юний Данко, стрункий і міцний, як пальма, з енергійним, відвертим лицем, чис­тим блиском темних очей і гордим чолом, був натомість живим образом майбутнього, що пе­реступає обрій соняшного ранку.

Але одночасно в обидвох постаттях було щось моторошно-подібне, якесь невловиме для ока, спільне тавро, що позначає без ріжниці віку всіх людей, душі яких діткнені великим вогнем тотожних бажань. Старий і молодий сиділи поруч, окружені густою тьмою, і виглядали в Тремтячих відблисках вогню, як символічний образ вічности прагнень свободолюбивого духа, що, відмираючи з одними, народжується в дру­гих, єднаючи нерозривно серця й думки істот, котрі походять з цілком ріжних світів.

Сиділи, подавлені величчю наступаючого мо­менту, в якому мала розкритися похмура тай­на, що її дотримання було попереджене урочис­тою присягою.

— Кілька разів ти питав мене, — заговорив Коарасіаба після довгої мовчанки, — про знак на моїх грудях. Що це є, по-твоєму?

Данко подивився на груди індіянина і відпо­вів тихо:

— По-моєму, це — знак Сонця.

Коарасіаба хитнув головою;

— Так, це є знак Коарасі. Маю цей знак я, має Арасі й всі морубішаби Соняшної Династії, що з давніх давен править племенем ґваянців...

— Ґваянців?! — живо перепитав Данко. — Тих самих ґваянців, котрі билися під арауе[48] вели­кого Аімбіре проти портуґальців?

Пригаслі очі Коарасіаби раптом ожили і ши­роко відкрилися від здивовання:

— Звідки ти знаєш? — спитав він вражений.

— З книжбк, — просто відповів Данко.

Того вже Коарасіаба ніяк не сподівався. Йо­му ніколи й на думку не приходило, шоб у книжках, до котрих він завжди ставився з певного погордою, могли бути записані речі, про які знали тільки піяґи[49] та морубішаби племени. А тепер виходило, що про ці речі давно вже зна­ли білі, навіть такий малий хлопець, як Данко. Разом зі здивованням прийшла й велика три­вога про долю Соняшних Клейнодів: "Може, їх уже й нема на місці, коли білі такі чарівники, що все знають?" — подумав він. Але, опану­вавши своє хвилювання, спитав:

— Що записано в книжках? — і додав нака­зуючим тоном: — Оповідай!

— О, Коарасіабо, — відповів трохи розчаро­ваний Данко, — в книжках записано дуже ба­гато речей, і мені забракло б ночі, щоб тобі все переповісти...

— Ніч довга, —— спокійно зауважив Коарасіаба, — а всіх книжок мені і не треба розказу­вати.

— А що ж тобі розказати?

— Тільки те, що знаєш про ґваянців.

— Та я про ґваянців нічого не знаю. Знаю тільки, що вони воювали разом з тамойосами* проти портуґальців.

— Ну, то розкажи про тамойосів і про вели­кого морубішабу Аімбіре.

Данко вже дуже жалував, що вихопився зі своїм питанням. Йому кортіло якнайскоріше довідатися про Коарасіабину таємницю, але тепер він уже не міг примусити упертого індіянина говорити, а натомість мусів йому оповідати сам.

— Що ж тобі розказувати? — спитав він вдруге, покірно зітхнувши.

— А от розкажи, чому ґваянці пішли за Аімбіре, і що було потім?

— Хай буде, як бажаєш... Тільки я не можу розказувати від Аімбіре і тамойосів, а мушу го­ворити від початку...

Данко трохи задумався, підбираючи потрібні йому для тяжкої розмови вирази, і став опові­дати:

— В той час, про який велиш оповідати, в Бразилії точилася кривава боротьба: портуґальці намагалися скорити індіян, а індіяни об'єднувалися у великі маси і, де тільки можна було, нищили, своїх поневолювачів. У Баії[50] під­няв загальне індіанське повстання легендарний морубішаба Карамуру, коло затоки Ґванабара лютував на чолі числених племен жахливий людожер Кунямбебе, а в кряжах Серра до Мар зворохобилися племена тамойосів. Повстання тамойосів було найстрашнішим для портуґаль­ців і тому, що цих племен було дуже багато і тому, що повстання очолював великий морубі­шаба — мстивий Аімбіре, котрий уже скоштувай рабства. Правда, скочивши з кайданами в ріку, він урятувався з неволі, але не міг пода­рувати своєї ганьби і присягнув за неї жорстоко відплатити. За бойовим призивом Аімбіре під­нялися не лише всі тамойоси, але приєдналися також й інші племена, як от ґваянці та карібокці... Так, чи ні, Коарасіабо?

— Так... Ну, і що далі?

— А далі для портуґальців стало ще гірше, бо з-за великої води приплили інші білі люди — французи. Це було 1555 року... Ах, ти ж не знаєш, що то є "1555 року"!.. Це було... Це було стільки років тому назад, скільки є паль­ців на ногах і на руках у двадцятьох людей. Розумієш?.. Так, отже, бачиш, з землі, яка називається Франція, вигнали багатьох людей іншої віри — гугенотів... Але ти й так того не зрозумієш... Ну, от ці французи-гугеноти по­сідали у великі човни і зі своїм вождем, на ім'я Вілеґаньо, приплили до затоки Ґванабара. Там висадились на острів, збудували міцне укріп­лення і почали робити заходи, щоб і собі від­воювати кусок бразилійської землі.

На островах у Ґванабарі і на побережжях ма­терика жило багато індіян, здебільша племен тамойосів. Французи від самого початку запри­язнилися з ними, не робили їм кривди, як портуґальці, не вбивали, не поневолювали, а, коли щось вимінювали, то чесно з індіянами розра­ховувались.

За таке добре ставлення індіяни сподобали собі нових білих людей і жили з ними в мирі. Французи ж, знаючи про ворожнечу і війну між портуґальцями та місцевими жителями, почали ще більше бунтувати індіян і обіцяли їм допомогу у боротьбі.

Спочатку портуґальці, зайняті війною з ін­діянами, не важилися нападати на французів. Але пізніше головний ґубернатор на Бразилію — Мень де Са зібрав великі сили і кинув їх у бій проти французьких укріплень на острові. При допомозі відділів мамелуків французів вдалося викинути з острова, але від того не стало краще, бо французи втікли на материк і ще тісніше об'єдналися з тамойосами. Дійшло до того, що Аімбіре на знак приязни видав свою доньку заміж за француза і тим скріпив взає­мини між обома народами.

В той час, коли коло Ґванабари з перемінни­ми успіхами йшла боротьба між французами й портуґальським військом, Аімбіре руйнував і палив портуґальські оселі в Сан Павло. Маси тамойосів та інших племен сунули, мов гураган, і ніщо не могло їм протиставитися. Там, де вони пройшли, нічого не залишилося від портуґальських осель.

Та майже по трьох роках постійних перемог, коли Аімбіре, перейшовши місцевість, де є те­пер місто Сан Павло, прибув до ріки Піратініньґа, щастя зрадило великого морубішабу. Назустріч йому виступило велике об'єднання племен ґваяназців[51] під керівництвом морубішаби Тібіріси. Ґваяназці вже були навернені на християнство, а й сам Тібіріса був уже вихрищений і носив ім'я Мартінь Аффонсо Тібіріса. Назвали його так на честь великого портуґаль­ського діяча — Мартінь Аффонсо де Соуза...

Зустрівшись з військами Тібіріси, Аімбіре був розгромлений цілковито і після поразки втік з рештою своїх 'прихильників над беріг моря в місцевість Іперойґ, що лежить серед гір Бокаіна.

Але тоді, коли він утікав, племена карібокців і ґваянців не пішли за ним, а завернули на пів­денний захід і опинилися близько тих околиць, де ми тепер живемо…

***

Данко зупинився і замовк. Мовчав і Коарасіаба, перенісшись думками і серцем у те дале­ке минуле, від якого його відділяло майже чотири століття, але про яке він багато вчив­ся від свого батька і жреців племени. Коарасіаба так заслухався в оповідання, що йому почало видаватися, ніби він, малий ще хлопчина, си­дить перед піяґою Ітапірою — наймудрішим жрецем племени, котрий учився історії племени ґваянців разом з батьком Коарасіаби. Отряс­шись з того враження, він нетерпеливо сказав:

— Чому ж нічого не говориш?! — Оповідай далі!

Данко був у клопоті:

— Я не знаю, чого ти ще хочеш, Коарасіабо... Оповідати можна багато...

— Оповідай далі про Аімбіре і про тих... як їх?

— Французів?

— Умгу, про французів.

— Та ти ж уже знаєш... Аімбіре втік до Іперойґ, скликав на нараду всіх морубішаб племен, щоб з ними обговорити і підготовити рішаючий спільний наступ проти портуґальців. Аімбіре покладав при тому великі надії на підтримку французів, хоч їхній "морубішаба" Веліґаньо вже вернувся на свою батьківщину.

Губернатор Мень де Са не хотів воювати проти тамойосів, а тому післав до Іперойґ двох священиків: падре Нобреґу і падре Аншієту, котрі вже довго жили перед тим серед індіян і працювали для їхнього добра. Обидва свяще­ники послухали прохання ґубернатора і вибра­лися до Іперойґ. Це була дуже небезпечна подорож, оскільки індіяни в стані війни є особливо ворожі до чужинців, а в ті часи розправлялися з ними немилосердно. Однак, Нобреґа та Аншієта не побоялися смерти і відважно взялися за виконання дорученого їм діла. Вони самі, без зброї, дісталися до Іперойґ і почали переговори з присутніми морубішабами.

Спочатку їх зустріли ворожо, поставили коло них охорону, щоб вони не втікли, але пізніше це все змінилося. Просидівши кілька місяців з індіянами, священики зуміли схилити морубішаб до того, щоб вони, відмовилися від наміру вести війну проти портуґальців і проголосили мир.

— Так, так, — гірко хитнув головою Коарасіаба, — мир з ворогом, який ніс рабство!..

Данко змішався: '

— Я не знаю, Коарасіабо... Тільки можу тобі одне напевне сказати, що ті обидва свяще­ники були ворогами рабства. Вони захищали індіян перед владою і робили їм багато добра.

— Ну, добре, добре... І що було далі?

— Та нічого. Священики просиділи в Іпе­ройґ п'ять місяців і тоді, заручившись обіцян­кою миру, вернулися до Сан Павло. Правда, Аімбіре довго не годився на мир, а, коли годився, то тільки під умовою, щоб йому видали на розпра­ву всіх тих портуґальців, котрих він забажає. Але священики тому спротивилися і так довго говорили з іншими морубішабами, поки не до­билися свого.

А падре Аншієта, коли перебував у Іперойґ, довго молився і ходив по березі моря та писав на прибережному піску пісню на честь Матері Божої[52].

Досягти миру з великим морубішабою пле­мен тамойсів — Аімбіре, портуґальці вдарили на французькі укріплення в Ґванабарі. Фран­цузів у жорстокій битві розгромлено, а решта племен тамойосів, котрі воювали навіть після перемир'я між Мень де Са й Аімбіре, також зложила зброю'.

Так по десятьох роках тяжкої війни з тамойосами нарешті наступив мир.

Коарасіаба за своєю звичкою сумно похиту­вав головою і бурмотав:

— Так, так, всі були добрі, всі були відваж­ні, всі хотіли миру, всі хотіли добра, а принесли війну, ненависть і нещастя для індіян... А що записано про ґваянців у твоїх книжках?

— Я ж тобі вже казав: після того, як Тибіріса розбив коло Пірітініньґи війська тамойосів і 'їхніх спільників і Аімбіре втік до Іперойґ, ґва­янці пішли в іншу сторону. Вони боялися портуґальців і вирішили шукати таких земель, де ще не було білих. Перейшовши ріку Паранапанема, частина ґваянців оселилася в диких горах Апукарани, а частина зайняла побережжя річ­ки Тібажі, де жили ботокуди. Через якийсь час ґваянці поділилися на три окремих племена...

— Як?! — стрепенувся Коарасіаба. — Чому поділились?

— Я того не знаю, Коарасіабо, — відповів Данко. — В тих книжках, які я читав, нічого не написано про те, чому ґваянці поділилися. Написано лише, що вони мали трьох окре­мих морубішаб і пізніше жили вже понад лі­вим берегом ріки Парани, ось тут, де ми тепер, і вниз по ріці аж до місцевости Ґваїра...

Данко замовк.

— Чого ж ти став? — з ноткою гніву спитав знову Коарасіаба. — Кажи далі!

— Що ж тобі казати далі?

— Кажи все, що знаєш про ґваянців!..

— Більше я нічого не знаю, Коарасіабо. Тільки ті вчені, котрі зустрічалися пізніше з ґваянцями, писали про них, що ґваянці були ро­зумніші від багатьох інших племен, що вони вміли багато такого, чого не знали інші індіяни...

— Так записано в книжках? — втішився, як мала дитина, Коарасіаба.

— Так записано в книжках, — підтвердив Данко.

— О, — урочисто промовив Коарасіаба, — то не всі, що пишуть книжки, є дурними! І що далі?

— Далі — нічого... Я ж не читав усіх кни­жок...

— А... А... — Коарасіаба помітно схвилював­ся. — А не читав ти нічого про Соняшні Клейноди?

— Ні. Що це таке?

Сухорляве тіло Коарасіаби раптом зібгалося і потім випростувалося, зовсім як у гадюки пе­ред скоком. Це було ознакою вдоволення, яке Коарасіаба підтвердив ще й беззвучним сміхом.

— Ех, ви, білі!.. — вимовив він з добродуш­ною погордою. — Все ви знаєте, але найважнішого не знаєте!.. Ну, але це й краще... Слухай, Данку... Це, здається, Арасі?..

Данко напружив слух, але не почув нічого.

— Це тобі причулося, Коарасіабо.

— Ні, не причулося. Тут є Арасі... Ану, по­дивися у вікно...

Данко встав підійшов до вікна, відчинив йо­го і виглянув надвір. Але скрізь було спокій­но, тільки з площі ще й далі доносилися крики і вибухи.

— Нема нікого, Коарасіабо. Ти помилився.

— Може... Але дивно: Хіба б я вже й справді став глухим?..

— Ти зовсім не глухий, Коарасіабо, — поспішив заспокоїти старого Данко. — То напев­не був якийсь пес...

— Пес. кажеш?.. Ні... То не був пес...

— Ах, лиши це, Коарасіабо!.. Розказуй... — тут Данко увірвав сам себе, бо прцгадав, що йому, молодшому, не належить силувати стар­ших до розмови.

Але Коарасіаба зовсім не помітив нетакту хлопця. Він сидів деякий час нерухомо, не то прислухаючись до чогось, не то збираючись з думками. Нарешті заговорив:

— Отже, слухай, Данку... Багато правди у твоїх книжках, але не вся... Багато-багато є ще такого, чого не знають вчені білі і не знатимуть... Є таке, що знаємо лише, ми, морубішаби ґваянців, і тримаємо в таємниці... Знають багато також і наші піяґи, котрі говорять з ве­ликим Тупаном і душами померлих... Кожний старший син морубішаби племени, перше ніж візьме у свої руки батьківське арауе, мусить багато днів слухати науки піяґ і батька... Так велить наш звичай, і тому навіть у ваших книжках записано, що ми, ґваянці, є розумні­ші від інших індіянських племен. Та наші мо­рубішаби є розумними не тільки від наук піяґ, а й від іншого... Це стара історія і тягнеться від Потопу...

— Що?!! — здивувався Данко. — Індіяни та­кож знають про Потоп?!.

Коарасіаба не зрозумів Данкового здивован­ня:

— Чому питаєш? — запитав він. — Хіба є такі люди, що не знають про Потоп?

Хлопцеві стало соромно.

— Я думав, — сказав він збентежено, — що то тільки християни вірять в Потоп...

— Звичайно, — хитнув головою Коарасіаба, — в Потоп мусять вірити навіть і християни... Так, отже, кажу, це — стара історія... Насам­перед, був тільки Великий Тупан, а більше ні­чого... Тупанові було сумно самому, і він зро­бив собі приятеля — індіянина. А для того, щоб індіянин мав де жити — Тупан зробив землю. Походивши по землі, індіянин відчув велику спрагу і сказав про це Тупанові. Тоді Тупан зробив воду. Напившись, індіянин захотів від­почити, але сонце дуже пекло, а тіни не було. І Тупан сказав: "Лягай і відпочинь, а я заступ­лю від тебе сонце і дам тобі тінь". Індіянин по­слухав, а коли прокинувся — побачив, що ле­жить під високою, креслатою пальмою. Довко­ла також росли ліси, бо, поки індіянин спав, Тупан зробив ліси. Відпочивши, індіянин від­чув голод і знову сказав про це Тупанові. Тоді Тупан понавішував на дерева овочів, пустив у ліси звірів, а у воду вкинув рибу. І з того інді­янин був дуже вдоволений. Але через деякий час індіянин знову прийшов до Тупана і сказав: "О, великий Тупане! Я сам мушу ходити на полювання і не маю часу ні зробити собі сіть на рибу, ні приправити убитих тварин, ні зро­бити доброго напою з кукурудзи — ауаті, або напою з бананів — пакова. Такі речі найкраще роблять жінки. Отже, сотвори мені жінку, яка буде доглядати мою господарку і веселити ме­не, коли я повернуся до свого вогнища". І Ту­пай послухав індіянина та сотворив для нього жінку. Індіянинові вже було веселіше і він більше не був самотнім, коли Тупан ходив пра­цювати або полювати і не приходив цілими днями.

Так минали роки... Індіяни множилися, а Тупан жив серед них, як морубішаба. Але, коли індіян намножилося вже багато, вони почали сваритися між собою за місця полюван­ня і стали вбивати один одного. Тупан роз­гнівався і сказав їм, що вони не сміють того робити. А індіяни відповіли: "Хіба ж ти не ба­чиш, Тупане, що нам тісно? Зроби так, щоб для всіх вистачило місця на полювання". І ска­зав тоді Тупан: "Добре, я зроблю так, що всім вам буде досить місця..." А тоді нагнав на землю всі дощові хмари, завернув назад у рі­ках воду і викинув на сушу море. Настав Ве­ликий Потоп, у котрому погинули майже всі індіяни, і тільки частина з них, що допливла до високих гір, урятувалася. Серед них були ґваянці.

Багато милуло днів, а індіяни мусіли сидіти в голоді на вершках гір, чекаючи смерти. І от тоді вони вирішили просити у різних богів рятунку: одні перепрошували Тупана, другі про­сили рятунку в Жассі, а ґваянці звернулися до Коарасі. Але Тупан не відгукнувся на молитви, бо був гнівний на індіян. Жассі не міг чути прохань, бо індіяни зверталися до нього вдень, коли Жассі йшов спати, а, коли Жассі виходив на небо, то була ніч, і тоді спали інді­яни. І тільки одне Коарасі послухало ґваянців: почало гріти з усіх сил і випивати воду, а до того ще й прислало на поміч індіянам священих птиць — Саракур. Саракури при­носили в дзьобах великі кошики, повні землі, і засипували водну глибінь. Так урятувалися ґваянці і ще трохи індіян з інших племен.

Коли вони зійшли з гір, то вже на землі було багато місця, але від того не було краще, бо всі звірі потопилися, а Тупан не схотів зробити інших. Тоді індіяни самі заходилися виробляти звірів з попелу і глини. Звичайно, люди не бу­ли такі мудрі, як Тупан, і спочатку у них ви­ходили такі тварини, що їх не можна було їсти або й такі, що шкодили індіянам. Потім, прав­да, індіяни вже навчилися робити самих ко­рисних звірів, але шкідливі дуже розмножи­лися і множаться по цей день...

Від того часу, як ґваянці вибрали собі за опі­куна Коарасі, Коарасі полюбило наше плем'я і на знак дружби подарувало морубішабі клейноди влади — Соняшні Клейноди. Це були акванґапе і арауе, зроблені зі справжнього золота — з пір'я священних птиць Саракур, які вістують схід Коарасі і від­проваджують його на спочинок. І вправило Ко­арасі в обидва клейноди два великих камені, які блищали так, як саме Коарасі, і мінилися всіми фарбами веселки. Той камінь, що є в акванґапе і приходиться якраз над чолом, називається Оком Коарасі і надає розу­му та прозірливости всім морубішабам, котрі вдягають акванґапе на голову. Ка­мінь, вправлений в арауе, називаєтеся Ку­лаком Коарасі і надає всім морубішабам сили в руках та сприяє зміцненню їх­ньої влади в племени. Окрім тих двох великих каменів, в акванґапе є багато синіх каме­нів, а від Кулака Коарасі звисають двад­цять чотири золотих ланцюжки, на кінцях яких прикріплено червоні камені, кожний завбільш­ки, як великий біб.

Такі є Соняшні Клейноди.

Пізніше, коли за часів повстання племен тамойосів тапуїтіньґи бачили ці клейноди, вони казали, що наші арауе і акванґапе походять з земель Мая... Дурні тапуїтіньґи! Адже у нас і найменший хлопець знає, що Соняшні Клейноди є даром Сонця, що сині ка­мені — це уламки неба, а червоні — застиглі краплини крови бога тьми Сасіз пробитої долоні. Було також багато серед тапуїтіньґів, охочих виміняти Соняшні Клейноди за круглі, блискучі гроші, за тканини, або навіть за на­миста чи дзеркальця, але ґваянці не хотіли: всі бо знали, що в Соняшних Клейнодах захована велика сила, яка приведе колись до панування ґваянців над іншими племенами.

Арауе й акванґапе були знані далеко у всіх сторонах. Морубішаби, піяґи й прості індіяни з інших племен приходили з далеких околиць, щоб поклонитися нашим клейнодам. Хто торкнувся їх — ставав мудрим, сильним і бистрим, а, коли хворий торкався їх — то уздоровлювався.

І було багато воєн через Соняшні Клейноди. Були заздрісні через них і тупіси, але особливо тапуяси. Підлі, дурні, нікчемні тапуяси!.. Вони думали, що, коли здобудуть клей­ноди, то стануть такими, як ми, ґваянці, вибранці Коарасі!.. Але тапуяси ніколи навіть не торкнулися Соняшних Клейнодів, а натомість поселили в наших серцях глибоку ненависть до себе, таку ненависть, якої не забуде навіть ос­танній з роду ґваянців. Всі племена тупісів не­навидять тапуясів, але найбільше їх ненавидять ґваянці. Ми не знаємо, що це таке — мир з тапуясами. Ми вбиваємо і нищимо їх скрізь, де тільки зустрічаємо...

Так от, бачиш, було багато воєн через клей­ноди. Але ні разу не вдалося нікому відбити з наших рук ні акванґапе, ні арауе. Горст­ка найвідданіших і найсильніших ґваянців зав­жди виводила морубішабу з клейнодами в безпечне місце, а плем'я ґваянців, не дивля­чись на постійні втрати у боях, відроджувалося скоро знову.

Морубішаби племени ґваянців мали на грудях оцей знак Коарасі і завжди називалися соняшними іменами: Ранкова Зоря, Сонце, Саракура, Світанок, Ранок, або, от, як я, Соняшний Волос. Кожний ґваянець мав у давнину по кілька жінок, а дівчата інших племен були горді, коли їх купували собі за жінок мужі племени, яким рядила Соняшна Династія. І хоч по­стійні війни не давали нашому племені розро­стись так, як іншим племенам, але ґваянці все були серед інших племен тим, чим є маленьке сонце супроти великої землі...

І так було, поки з-за Великої Води не при­пливли білі тапуяси. Багато кривди зазнали від них всі індіанські племена, але ще більше за­знали її наші предки. Бо нас не тільки ловили в рабство, як інших, не тільки забирали наші землі, як у інших племен, а й полювали за нашими клейнодами.

Тому, коли великий вождь Аімбіре кинув бойовий клич до всіх індіанських племен, то в першу чергу під його араує приєднались роди ґваянців.

Ти правду сказав, Данку, що була велика вій­на... О, такої війни ще не бачила наша зем­ля!.. Як бурхливі води ріки після дощу зно­сять всяке сміття, так індіяни змітали на своє­му шляху всі сліди перебування білих тапуясів. Тапуїтіньґи тікали, або гинули, а їхні невільники-індіяни, приєднувалися до вождя Аімбіре і збільшували його війська.

Так прийшли над Піратінінтґу. Але тут дові­дались, що проти тамойосів стали племена ґваяназців під проводом зрадника Тибіріси. Аімбі­ре не сподівався такого від індіян, а тому скли­кав на нараду всіх морубішаб і старших мужів племени. Соняшні Клейноди тоді носив хороб­рий Ґварасе . І от на нараді Аімбіре поставив до Ґварасе вимогу: віддати йому Соняшні Клейноди. "Мені, — сказав Аімбіре, — тепер потрібний великий розум і сила, інакше я не переможу Тибіріси. В Тибіріси багато війська". Ґварасе спротивився: "Соняшні Клейноди мо­жуть носити тільки морубішаби ґваянців. Коли ти не відчуваєш сили, то віддай мені провід, і я переможу Тибірісу!" На ці слова Аімбіре за­палав страшним гнівом: "Я можу забити тебе, Ґварасе!.. Я досі йшов на чолі походу, я керу­вав війною, і я мушу мати клейноди, рівні своїй гідності. Запам'ятай, що клейноди робляться для морубішаби, а не морубішаба для клейнодів! І ти не можеш зробитися великим морубішабою тільки через те, що маєш клейноди! Акванґапе робиться для голови, а не голова для акванґапе! Арауе робиться для рук, а не руки для арауе! Коли я звелю відрубати тобі руки і голову, то й Соняшні Клейноди з тебе морубішаби не зроблять!" На це Ґварасе відпо­вів: "Твоя правда, Аімбіре: акванґапе робиться для голови, а арауе для рук морубішаби. Ґваян­ців є мало, а тамойосів багато. Але голова та­кож мала. Ґваянці є головою всіх племен, а ви, тамойоси, є тільки плечами і ногами. Тому не личить, щоб Око Сонця було на плечах, а Ку­лак Сонця тримали ноги. Віддай мені, як голові і рукам всіх індіанських племен, владу, о Аім­біре, і ми переможемо ґваяназців!"

Між обома морубішабами загорілася сварка і напевне скінчилася б смертю одного з них, коли б в цей момент не донесено, що Тибіріса вда­рив на тамойосів.

Тибіріса мав значно менше сил, як Аімбіре, але через те, що сварка між вождями і їхніми прихильниками перенеслася аж до простих во­яків, навіть до жінок і дітей, Аімбіре програв. Після кількох днів тяжкої битви з ґваяназцями, після внутрішніх заколотів між тамойосами, ґваянцями і карібокасами, Аімбіре мусів утікати, а ґваянці, загнівані за зневагу їхнього морубішаби, відділилися від тамойосів і пішли в іншу сторону.

Довго, довго йшли ґваянці, забираючись все далі в ліси, все далі від тих доріг, якими вже ходили білі, аж поки не зупинилися, як ти ка­зав, у горах Апукарани. Там поділилися на окремі племена і почали розселюватися так, щоб всім вистачило місця на полювання, і на будову окремих осель, і на поля під мандьоку[53], солодку картоплю і кукурудзу. Кожним племенем правив окремий вождь, але всі вони підлягали головному морубішабі Ґварасе. Одне плем'я відбилося досить далеко і зайшло над річку Тібажі, де зустріло тапуясів-ботокудів. Вони жили тут уже давно, ще від По­топу, коли їх велика хвиля занесла сюди і ви­хлюпнула на гори. Звичайно, ґваянці, вибрані нащадки Коарасі, не могли стерпіти сусідства брудних пуру[54], і так довго нападали на них, поки нарешті ботокуди, котрі не згинули в боях, забралися геть, лишивши землі для ґваянців. Тоді ніхто не знав, що нащадкам войов­ничого племени доведеться ще раз зустрінутися з нащадками ботокудів...

Довго і щасливо правив Ґварасе розкиданими по різних околицях родинами ґваянців. Час-до-часу він розсилав у всі кінці гінців, щоб скли­кати вождів на нараду, або гостину. І всі при­ходили здалека, і всі радилися і гостилися, всі шанували накази великого морубішаби.

Але коли до Ґварасе почала навідуватись Мараґіґана — передвісниця смерти, вели­кий морубішаба оголосив свою останню волю, призначивши одного зі своіх трьох синів на спадкоємця Соняшних Клейнодів.

Та по смерти батька двоє других не погоди­лись з його рішенням і почали оспорювати пра­во на клейноди і на велике морубішабство, зла­мавши вперше в історії ґваянців закони племе­ни. І з того почалися нещастя. По сварці й бит­вах Соняшні Клейноди забрав другий син, а той, кому їх призначив батько, мусів тікати. Від'їжджаючи, він прокляв своїх братів і ска­зав, що з цього дня Соняшні Клейноди будуть джерелом нещастя для кожного неправного властителя, так, як досі були джерелом сили й успіхів. Та ще сказав, що Соняшні Клейноди колись на довго пропадуть з племени, а над ґваянцями візьмуть верх ботокуди. І так ста­лося...

За трьома синами морубішаби Ґварасе ґваянці поділилися на три окремих королівства. Один рід, отой, що пішов за законними нащадками, вимандрував з апукаранських гір і оселився аж над берегом Парани. Інші два роди жили у по­стійній війні, а клейноди щокілька тижнів опи­нялися то в одних, то в других руках. Незаба­ром обидва брати загинули, але тоді за клейноди почали битися їхні діти, а потім онуки. Таємни­ця клейнодів дійшла й до білих, і щойно тоді племена відчули весь тягар киненого прокляття. На ґваянців нападали білі, нападали мамелуки, нападали й інші індіянські племена, бо всі хо­тіли дістати дорогоцінні клейноди у свої руки. Багато ґваянців гинуло в боях, багато попадало в рабство. Нащадки Коарасі забули про спокій­не життя, про полювання, про оброблювання землі, про сон, про відпочинок. Вони не буду­вали осель і не жили на одному місці, а постій­но кочували, як ті найбільше упосліджені пле­мена, що їх називають тремембе*. І хоч ні­кому так і не вдалося ні разу викрасти від ґваянців ні Ока, ні Кулака Коарасі, але й морубішаби ними недовго тішилися: кожний з них ги­нув від стріл своїх противників.

І так тривало довго...

Обидва ворогуючі племена, тікаючи від пере­слідувань то туди, то сюди, нарешті прибули різними дорогами до вод великої Ґваїри[55], ту­ди, де води Пікірі впадають у води Парани. Там, на своє велике здивування, застали вони третє плем'я ґваянців, що його морубішаба мав закон­не право до клейнодів. Цей морубішаба нази­вався так, як і я, — Коарасіаба і був дідом моїх багатьох дідів. І це третє плем'я зазнало багато лиха від білих і тікало так довго, поки не зу­стріло білих піяґ, таких, як падре Вісенте. Піяґи були добрі для індіян, і коли дід моїх дідів Коарасіаба здався під їхню опіку, його плем'я зазнало спокою і зажило тихим життям. Так що коли до Ґваїри прибули два других пле­мена, вони застали там укріплену оселю й об­роблені поля. Піяґи, довідавшись про дивну долю трьох племен, прийняли новоприбулих радо, дозволили їм поселитися коло себе і нака­зали усім помиритися, а Соняшні Клейноди сховати і забути про них, поки не настануть кращі часи. Ґваянці послухали доброї ради і так зробили.

Відтоді настав у племени мир. Ґваянці жили на одному місці, обробляли багато землі, завели у себе коні, корови, свині та різну працю. Вони навчилися від білих піяґ багато такого, чого не вміли раніше, а потім почали молитися до білого Тупана.

І було тоді добре, ботапуїньґи і мамелуки не важились нападати на ґваянців, а, коли нападали, то гинули самі, але ніколи не поверталися зі здобиччю.

Та, чим далі, то частіше навідувались до Ґва­їри тапуїтіньґи, бо довідалися, що там у землі є багато дорогоцінних каменів, а в ріках є діаманти. Індіянам все те не було потрібне, бо ні одного ні другого ніхто не міг їсти, ні зужи­ти на щось. Але тапуїтіньґи за один діа­мант, за кусничок цієї ствердлої води, або за жменю каменів давали багато різник речей, а навіть убивали один одного на смерть. Вони ці­лими місяцями могли бродити по пояс у воді рі­чок, а нарешті гинули від голоду, від хворіб, або від рук інших шукачів. Білі піяґи казали, що камені та діяманти — це велике нещастя для людей, а тому наказували їх збирати і ховати від тапуїньґів. Індіяни слухали піяґ, і те, що знаходили, приносили й віддавали своїм покровителям. А піяґи складали те все до ями, прикритої великим каменем.

Але, видно, тапуїтіньґи дізналися, що ґваянці мають багато прихованих каменів і діямантів, бо одного разу на оселю напало велике військо, і тільки з великим трудом і втра­тами нашим предкам вдалося оборонитися. Один піяґа тоді упав забитий, а з ним і багато ґваянців. Тапуїтіньґи відступили, але незабаром напали вдруге з ще більшою силою, а потім ще, і ще... Там, де були оброблені поля, лишилася сама втоптана земля. Замість оселі — лишили­ся самі згарища. Згоріла навіть тупан-ока* де ґваянці молилися до білого Тупана, а з са­мого племені лишилася ледве половина. І тоді білий піяґа наказав решті переселитися в інше місце, де було безпечніше. Вирішили перейти на острів Ґваїра, що лежить серед вод Парани. Поробили тратви[56], щоб було на чому перевезти худобу і речі, і помалу перевезли те все на ост­рів. Там поселилися. Вибудували нову табу[57], вибудували тупан-оку, обгородилися міцним частоколом, а до того ще й пізніше висипали ве­ликий вал. Тапуїтіньґам уже не можна було так легко напасти на ґваянців, бо їх з трьох боків охороняла вода, а з четвертого — висока стіна, зложена з грубих колод і брил каміння. Тяжко працювали ґваянці, укріплюючи своє селище і розчищаючи землю під нову господарку. Вони рубали і палили ліси, носили важке каміння і колоди та робили все можливе, щоб забезпечи­тися і перед ворогом і перед голодом. Окрім то­го, піяґа наказав рити під тупан-окою ве­лике підземелля. Коли почали його рити — на­ткнулися на глибокий хід, який лишила по собі Велика Кобра[58], коли вилазила з-під землі на поверхню. Той хід є дуже довгий і глибо­кий та кінчається аж там, де вода Парани скаче через сім східців. Коли розчистили цей хід, ви­ложили усе підземелля камінням, а найглибшу печеру, куди знесли все дорогоцінне каміння й діяманти, а разом і Соняшні Клейноди, заки­дали й засипали землею, так що тільки небагато людей знало, як можна туди дібратися. А ті, хто знав, зложили велику клятву, що не зрадять таємниці нікому сторонньому і самі з неї не скористають.

Так забезпечившись і обгородившись на ост­рові, думали наші предки, що нарешті зможуть спокійно жити і працювати. Але помилилися. Ледве зібрали вони зі своєї, тяжко обробленої ріллі два врожаї, як на них знову напали тапуїтіньґи. Вони висадились високо на ост­рові вгорі і йшли великою силою. Найбільша, найзавзятіша боротьба розгорілася коло валу, але, коли білі перейшли вал, ґваянці уже не мали можливости ні боронитися, ні тікати. Ли­шалося тільки вмирати. І ґваянці умирали, але так жорстоко билися, що тапуїтіньґи в останній момент не витримали і подалися назад. Наші предки відперли їх рештками своїх сил у глиб острова, а тоді вернулися назад і почали ради­тися. Вони бачили, що другого наступу білих, котрих іще лишилося багато, не здержать, і тому вирішили залишити острів і перейти вночі на другий берег Парани. Кинулися шукати бі­лого піяґу, свого покровителя і добродія, але не знайшли його ні серед живих, ні серед за­битих. Видно було, що білий Тупан забрав його живого до себе.

Тупан-ока згоріла і завалилася, а під її згарищами лишилося і підземелля, і печера зі скарбами. Ґваянці не мали часу їх шукати і відкопувати, а тому лишили там, де вони були, а самі вночі на тратвах і човнах перебралися на другий беріг ріки до Великого Лісу, до Мато Ґроссо, як кажуть тепер. Було їх дуже не­багато, а всі вони згодились без суперечок, щоб, замість зниклого білого піяґи, їхнім начальни­ком став знову за старим звичаєм морубішаба Саракура — один з правнуків мудрого Ґварасе, той, що був внуком правного спадкоємця Соняшних Клейнодів. Саракура і за життя білого піяґи користувався великою пошаною серед ґваянців та один з небагатьох знав, де скриті клейноди...

Коарасіаба несподівано увірвав оповідання, зірвався на ноги і кинувся до дверей. Здивова­ний у першу хвилину, Данко і собі побіг за ста­рим, нічого не розуміючи.

— Арасі!.. Арасі!.. — кричав у дворі Коа­расіаба. — О, ти негідний маландро, вагабундо![59] Підслухуєш?.. Ти думаєш, що я нічого не чую?!

Але ніхто не обізвався на цей крик, і нічого не зраджувало присутности підслухувача.

Коарасіаба повернувся тремтячий і схвильо­ваний.

— Бачиш, — звернувся до Данка, я ж тобі казав, що тут був Арасі!..

— Ти бачив його?

— Ні. Поки я відкрив двері — він утік. Але я напевне знаю, що він тут був і підслухував...

— Та годі тобі, Коарасіабо! Арасі зараз коло Саміра і забув про все на світі.

Ці слова до решти обурили індіянина, і він зігнав свою злість на хлопцеві:

— Ти краще знаєш, чи я?!. — крикнув на ціле горло. — Нікчемний зелепуху[60]!.. Я, Коарасіаба, що був оком і вухом племени стільки ро­ків, не міг би тепер розпізнати присутности власного внука? О, які ж ви, білі, нездари!.. Які ви глухі і сліпі!.. Навіть дурний Арасі має гостріший зір і слух, як найученіший серед вас!.. Й Арасі підслухав!.. Арасі тепер знає!.. А не смів того знати, бо негідний!..

Коарасіаба був у такій розпуці, що Данкові стало його жаль.

— Я думаю, Коарасіабо, що Арасі не міг ба­гато чути знадвору: адже ти говорив тихо, а у містечку великий галас...

Старий індіянин від тих слів трохи заспоко­ївся.

— Це правда, — сказав. — Але, коли б навіть і почув, то й так нічого не зробить. Не з його вдачею скарбів шукати... Він лінивий і бояз­ливий...

Вернулися обидвоє знову до кухні, посідали перед піччю, підкинули дров і наново взялися до шімарону.

— Так от, бачиш, — продовжував Коарасіа­ба, — Саракура зібрав решту племени, проголосив себе морубішабою і наказав усім йти далі у Великий Ліс[61]. Там незабаром ґваянці зустрі­ли інших індіян з племени ґварані, а потім паяґва. Це були дружні племена. Вони знали про ґваянців, а тому радо продали нашим пред­кам багато своїх дівчат і дозволили жити по­близу себе. Але Саракура не погодився. Він шу­кав таких околиць, куди б були замкнені всі дороги. Він хотів відвести своє плем'я в закутину, де б ґваянці були забезпечені від білих. І ґварані і паяґва сказали, що такою око­лицею є долина коло ріки Іґурей, куди можна зайти лише тоді, коли стоїть велика посуха. І іце сказали, що в Долині Іґурей живе плем'я бото­кудів, які колись давно прийшли сюди і яких ґварані винищили, а решту загнали за високі гори, за болота і непрохідні ліси, в закутину, що лежить між ріками Іґватемі та Іґурей. Обидві ріки впадають в Парану, але Іґватемі творить великі болота, а Іґурей тече попід стрімким кря­жем Маракажя. Гори Кааґвасу зі за­ходу, болота і гори зі сходу коло берега Парани робили Долину Іґурей великою пасткою, куди не можна було ні увійти, ні вийти без великих втрат. І хоч ґварані і паяґва не радили Саракурі залазити в цю пастку, але Саракура вирішив саме йти туди.

Стояла страшна посуха. Земля тріскала від спраги, а зів'ялі овочі опадали з дерева. Було дуже погано, але Саракура тішився тим нещас­тям і скерував своє плем'я в Долину Іґурей.

Довго йшли. Не дивлячись на посуху, багато ґваянців потопилося в трясовинах, а багато ро­дин відстало від племени і залишилося позаду. Не всі бо мали силу у голоді і спразі дертися через ліси і гори, переходити глибокі, стрімкі по­токи і зрадливі болота.

Але нарешті перевалили останній гірський перстень і опинилися в родючій і затишній До­лині Іґурей[62]. Там дійсно зустріли ботокудів. Коли б ґваянці не були такі виснажені довгою дорогою і коли б їх було більше, то напевне во­ни б зробили так, як годилося: знищили б не­гідних пуру до ноги. Але ботокудів було ба­гато, і вони не зазнали такої тяжкої мандрівки, а тому в бою могли перемогти ґваянців. Отже, Саракура не вступив з ними в битву, лише про­голосив себе господарем Долини Іґурей, а ботокудам наказав підкоритися собі: "Віднині, — сказав він, — ви, ботокуди, будете буґрами племени ґваянців. Коли спротивитеся — то на­ші піяґи нашлють на вас велику пошесть, і ви вигинете всі. Пам'ятайте, що ми — вибранці ясного Коарасі й найстарші над усіми індіан­ськими племенами!" Ботокуди знали це і зроби­ли все так, як звелів Саракура. А Саракура на­казав їм вибратися аж у саму закутину долини під гори Кааґвасу, визначив межу їхніх земель і сказав, що кожний ботокуд, котрий зважить­ся ту межу переступити, не вернеться назад. Своїм же людям Саракура заборонив зустріча­тися з ботокудами і ходити без дозволу на їхні землі...

В Долині Іґурей ґваянці скоро відновили всі свої давні закони і свою віру, так що сини Саракури поволі вже забували науки білих піяґ, а сини їхніх синів виросли правдивими ґваянцями, що знали тільки своїх богів і закони своїх предків. Правда, кожний ґваянець мав тільки уже одну жінку, і один ґваянець не смів уби­вати другого зі свого племени. Оце все, що ли­шилося по науці білих піяґ...

І спочатку все було добре. Плем'я ґваянців розрослось і жило в достатках, не знаючи нія­ких турбот. Але піяґи, котрі говорили з духами, не були вдоволені. Вони казали, що ґваянці зледачіють від такого життя, почнуть ворогу­вати між собою і вимирати. І аж тоді знову по­вернеться знову давня слава і сила племени, коли його морубішаба одягне на голову священ­не акванґапе і візьме в руки берло з Кула­ком Коарасі. Та обидва клейноди лишилися в землі під руїнами оселі на острові Ґваїра, а морубішаби не бачили ніякої загрози для ґваянців і не спішили вибиратися у подорож по клейно­ди. По кількох поколіннях плем'я вже навіть забуло про них, і тільки морубішаби та жреці вірили і знали про місце сховку дару ясного Коарасі. Від решти ґваянців це тримали в таєм­ниці.

Коли я прийняв від свого батька владу над племенем, для нас наступили тяжкі часи, перед­бачені піяґами. Наш рід малів з кожним роком, а до того докучали нам ще й ботокуди. Вони, хоч і боялися нас, але вже не слухали, як рані­ше: часто переходили визначену Саракурою межу, крали наших жінок, або й навіть чолові­ків. Жінок залишали у себе, а чоловіків убивали й з'їдали. Кілька разів у відплату за це по­рушення законів ми нападали на них і вбивали, але при тому гинули й наші мужі. Я хотів був уже зібрати свої сили і раз на все скінчити з негідними сусідами, але наші піяґи не погоди­лись:

— Духи нічого не кажуть про те, чи ти пере­можеш ботокудів, — говорили вони. — А один живий ґваянець вартий більше, як десять мерт­вих ботокудів. Не можна тратити наших сил, бо тоді до решти вигине рід нащадків Коарасі.

І я скорявся раді піяґ.

Я вже був батьком жонатих синів, коли мені одного разу сказали, що прийшло троє ботоку­дів і бажають зі мною говорити. Здивований, я вийшов за селище і дійсно побачив трьох бото­кудів. Всі вони були розмальовані в жовті й чорні фарби, всі мали в губах та вухах великі кружальця, а один мав на голові пишне акван­ґапе з червоного і жовтого пір'я папуґ.

— Хто вам дозволив перейти межу? — спи­тав я.

— Не гнівайся, Соняшний Волосе, — відповів той, в акванґапе, — але ми мусіли говорити з тобою. Годі було нам чекати на межі, поки ти туди прийдеш… Я є новий морубішаба ботоку­дів і називаюся Убіражара.

— А навіщо має знати морубішаба племени ґваянців про те, хто є морубішабою серед буґрів? — спитав знову я.

— Морубішаба ґваянців мусить про це знати! — злісно відповів ботокуд. — Я, Убіражара, за­являю тобі, що від нині ми більше не будемо коритися вам! Ми є господарями в Долині Іґурей, бо наші предки перші прийшли сюди! В Долині Іґурей мусять мати силу наші закони!

— Звідки ж ви, брудні тапуяси, набрали від­ваги так говорити з вибранцями Коарасі?!.

— Вибранцями Коарасі є ми, бо нас більше, як вас! Мені досить кинути лише боевий клич до свого племени — і ви всі завтра будете або нашими в'язнями, призначеними на їжу, або мертвими!.. Але я не хочу війни — я хочу ми­ру! Нехай наші мужі мають право брати ваіпих дівчат за жінок, а ваші — наших. Нехай не бу­де заборонених меж між нашим і вашим племе­нем. Не скидайте засуджених на смерть зі Скелі Невороття, бо це шкода, а віддавайте нам, щоб ми могли повеселитися і гарно поїсти.

Тут я не витримав:

— Годі! Ти досить сказав, буґре, щоб бути засудженим на муссурану, і не смій більше говорити ні слова! Але через те, що ти прийшов, як кажеш, з миром, ми не вчинимо з тобою, як з ворогом: ти не вмреш на муссурані, а пі­деш на Скелю Невороття! Це — честь для тебе, ботокуде, бо ж на Скелю Невороття ми посила­ємо тільки людей зі свого племени... Візьміть його! — наказав я воякам.

В одній хвилині Убіражара був зв'язаний, другий, що поспішив йому на поміч, упав, про­битий списом, а третій кинувся тікати і втік.

На цю подію збіглося все плем'я, а зв'язаний Убіражара кричав на все горло:

— Він бреше ваш морубішаба!.. Він не є на­щадком Коарасі!.. Він дурить усіх вас, ґваянців!.. Він не хоче, щоб ми жили в мирі!.. Він не хоче, щоб ви женилися з нашими дівча­тами!.. Він приведе плем'я до загибелі!

Хитрий був Убіражара: він знав, що багато гваянців уже не відчували обридження до ботокудів і радо проміняли б своїх сестер за їхніх поганих дівчат.

І дійсно, то тут, то там почали падати окрики:

— Правда, Соняшний Волосе, чому не хочеш миру з ботокудами?

— Хто сказав, що мир з ботокудами загнівить Коарасі?

— Хто сказав, що ми дійсно є нащадки Коа­расі?

— Ми — такі самі індіяни, як і ботокуди!..

Я вже хотів услід за Убіражарою засудити на Скелю Невороття ще кількох бунтарів, кот­рих давно мав на прикметі, але на середину ви­ступив наш наймудріший і найстарший піяґа Ітапіра. Він сказав:

— Бачу, що духи казали правду: зледачіли ґваянці і стратили віру в себе. Сумнів і непо­кора зародилися в племени, а вони є найповні­шими віщунами того, що спаде незабаром на ґваянців великий гнів Тупана. Настане велика посуха, і нічого не вродиться на ваших полях. Висохнуть річки, а в них погине уся риба. Зві­рина розбіжиться по дальших околицях, а ваші діти гинутимуть від голоду!

Я бачив, як в очах ґваянців родився страх, а голови гнулися додолу. Дехто, а особливо жін­ки, почали стогнати від цих пророцтв і бла­гально простягали руки до Ітапіри. Але той був невмолимий:

— Нарешті наступить той день, — гримів далі він, — коли ви всі опинитеся під владою брудних ботокудів. Хочете того?

— Ні! — завили довкола. — Ні, Ітапіро! Не хочемо! Відверни від нас це лихо!

— Коли не хочете — слухайте наказу морубішаби! Соняшний Волос засудив Убіражару на смерть і так мусить бути! Убіражара піде на Скелю Невороття, бо так наказав наш вождь! Коли Убіражара невинний — він може повер­нутися назад!

— Так, так! — закричали довкола. — Коли Убі­ражара говорив правду — він може повернутися назад!

Я дав знак рукою. Убіражара знову кричав і впирався, але це йому не помогло. Двоє мужів потягли його зі собою і скинули в пропасть. За­кон не велить дивитися за скиненим униз, бо, де діється справедливість Тупана, людські очі непотрібні.

Я нічого тобі не сказав про Скелю Невороття.

Бачиш, ще могутній Саракура, коли прибув із племенем в Долину Іґурей, скликав усіх піяґ і мужів на велику раду племени, щоб встанови­ти нові закони для ґваянців. Бо за той час, коли плем'я жило з білими піяґами, витворилися ін­ші закони й інші порядки, настановлені білим Тупаном. Правда, наші піяґи нишком від піяґ білих і далі поклонялися індіянським богам і робили так, як веліли закони ґваянців. Також багато індіян, хоч і поклонялися білому Тупанові, не забували при тому і богів своїх.

Та, коли прибули в Долину Іґурей самі, без білих піяґ, не було вже кому говорити з білим Тупаном, не було кому підтримувати Його за­кони. А без законів і богів плем'я не могло жити. Отож, коли зібралася велика рада, Саракура спитав, що далі робити? Старі піяґи казали, що нема іншої ради, тільки повернутися до тих за­конів і тієї віри, яку винесли ґваянці зі своєї батьківщини і якої трималися, поки не зустрі­лися з білими піяґами. Та більшість мужів на великій раді вже не могли пристати на це. Вони не годилися завести закон кари на муссура­ні, вони спротивилися взагалі проти того, щоб один ґваянець мав право убивати другого, вони не погодилися на те, щоб мужі мали по кілька жінок. Закони білого Тупана забороняли це, і більшість ґваянців не схотіла тих законів пере­ступати.

— А що ж зробимо з тими, котрі заслужать на смерть? — спитали піяґи.

І на це ніхто не зміг відповісти. Говорили різ­но: одні так, другі інакше. Та нарешті заговорив Саракура:

— Я думаю от що, мужі і ви, піяґи: наша таба лежить над прірвою, а он підноситься ви­сока скеля. Я вже ходив на ту скелю і дивився. Глибока пропасть під нею і дістатися, з пропасти в нашу табу можна лише, зробивши багато днів дороги, поки не вийдеться до берега Іґурей. Якщо скинути людину в пропасть, то нема певности, чи вона долетить до дна живою, але й нема певности, що заб'ється. Зробимо ж так: кожного, хто заслужить смерти, будемо скидати зі скелі. Адже, в законах білого Тупана нема заборони скидати винного в пропасть. І хай собі чи то індіанський, чи то білий Тупан роблять зі скиненим, що схотять: коли засуджений невин­ний — боги можуть його врятувати, коли вин­ний — ні. Ви пам'ятаєте, як нас вчили білі піяґи? Вони казали, що білий Тупан є справедли­вий, Він карає винних і рятує невинних.

— Так, так! — закричали присутні і пристали на раду Саракури.

Потім радили ще над цим законом і вирішили, що, коли скинений зі скелі вернеться назад до оселі, то ніхто не має права більше його карати, або скидати вдруге в пропасть. Тому, коли ко­гось вели на Скелю Невороття, йому казали: "Коли ти невинен — можеш повернутися на­зад". Урадили також, що на Скелю Невороття можна посилати тільки винних дорослих мужів, але не жінок, юнаків, або дітей.

Спочатку ту скелю називали Скелею правосуд­дя, але через те, що ніхто зі скинених не вер­нувся назад, її почали називати Скелею Нево­роття.

Кару муссурани на великій раді поста­новили залишити лише для ворогів-чужинців, які нападатимуть на плем'я, але тому, що в Долину Іґурей ніякі вороги не заходили, а ботокудів рідко коли вдалося піймати на наших зем­лях живими, то кари на муссурані у нас не було. Правда, може й була, але ні за моєї, ні за мого батька пам'яти. Зате ботокуди дуже люб­лять муссурану і засуджують на неї своїх до­сить часто. Зрештою, догадуємося, що тією смертю загинув і не один наш муж, котрого під­ступно зловили ботокуди.

Так ми скинули Убіражару зі Скелі Невороття.

Після того ботокуди присмирніли і не пока­зувалися на наших землях, але Ітапіра не був вдоволений. Він все казав, що випадок з Убіражарою — це тільки початок нещасть і що я по­рушив закон, опоганивши Скелю Невороття, кров'ю ботокуда.

— Убіражару треба було скарати на муссу­рані! — говорив Ітапіра. — Хай би ґваянці ба­чили, що і у виборі смерти є ріжниця між нами і ботокудами... Тепер жди гніву Тупана, Коарасіабо!

І дійсно спав на нас гнів Тупана. Відколи ски­нули Убіражару зі Скелі Невороття, перестали падати дощі, а натомість у завжди затишній До­лині Іґурей почали шаліти гарячі, сухі вітри. Індіяни дуже бояться посухи, бо впарі з нею завжди йдуть інші нещастя, найбільше хворо­би, від котрих гинуть люди і худоба. І так було того разу. Минув місяць, другий, третій. Минула одна і друга пора великих дощів, а посуха по­гіршувалася з кожним днем. На полях не тіль­ки посохла мандьока і кукурудза, але по­сохли навіть бур'яни. Повтікала десь уся звіри­на, і мужі поверталися з полювання без ніякої добичі. Коротше кажучи, сповнилося те, що передбачав Ітапіра в день суду над Убіражарою.

В племені почалися нарікання. Спочатку ти­хі й несміливі, а далі — то все голосніші й відвертіші. Мужі викручувалися від виконання моїх наказів, а жінки й діти не віддавали мені належних почестей.

— Це кара за смерть Убіражари! — чув я часто за своїми плечима. .

— Це він винен, що Коарасі перетворило на­шу землю в сухий попіл!

— Правду казав Убіражара, що наш морубішаба обманець, що він дурить нас усіх!

— Коли б не скинули Убіражари в пропасть і помирилися з ботокудами, напевне не мали б тих нещасть!

— Так. А то діти голодні...

— Струпи їх вкривають...

— А померло вже скільки!

І от одного дня я попросив усіх піяґ поговори­ти з духами. Вони віддалилися в печеру і цілу ніч щось радили. А на ранок прийшов до мене Ітапіра і сказав:

— Коли не хочеш своєї і свого племени заги­белі, Коарасіабо, — мусиш піти по Соняшні Клейноди. Вони одні вирятують нас. Ти є правним спадкоємцем їх і нащадком славного Ґварасе. Мусиш піти.

— Я вже сам думав над цим, Ітапіро. Але, як я їх знайду? Як дійду до них, коли з Долини Іґурей нема виходів? Довкола болота і гори.

— Болота, кажеш? О, Коарасіабо, світ змі­нився! Коли я ще був малим хлопцем, то там, де тепер полюють наші мужі, лежали непрохід­ні трясовини. І я думаю, що дорога в Долину Іґурей і звідси назад тепер не є така небезпечна, як була за часів великого Саракури. Іди й шу­кай і знайди. Знайди і принеси. А, коли заги­неш... Тобі все одно, Коарасіабо, чи вмерти тут, чи в дорозі за клейнодами... Так сказали духи!..

— Добре, — сказав я, — і хто ще піде зі мною?

— Ніхто! — відповів Ітапіра. — Ти підеш сам. Коли ти загинеш — після тебе піде твій стар­ший син Ґварасе. Коли загине Ґварасе — після нього піде його син. Тайни сховку клейнодів, Коарасіабо, не сміють знати всі, а особливо те­пер. Іди.

І я, залишивши тимчасово морубішабою племени свого старшого сина Ґварасе, нікому нічо­го не сказавши, вирушив у дорогу.

Найближче було б — скочити зі Скелі Невороття і тоді йти на схід. Але я пішов на пів­день до берега річки Іґурей, куди вів лагідний схил, а звідтам щойно мусів повернути на схід, де були найстрашніші й найнебезпечніші боло­та. Прийшовши до цих болот, я аж тут побачив усю силу посухи: там, де колись розлягалися непрохідні мочарі, сіріла висохла трава, і тіль­ки з усієї сили натиснувши на спис, можна було ним пробити землю до болота. В колишніх озерах, що лежали серед цих трясовин, не ли­шилося води навіть, щоб напитися. І я скоро перейшов цей болотяний пас[63], надіючись, що далі буде краще. Але й далі було те саме. Гли­бокі річки перетворилися в порожні корита, в котрих не тільки не було риби, а навіть і жаб. Плоди на деревах були маленькі й в'ялі, або недозрілими обсипалися на землю.

Голодний продирався я через колючу гуща­вину лісу і спішив, спішив. Був навіть радий тій посусі, що давала мені можливість так ско­ро посуватися вперед. Харчувався найбільше гадюками — єдиною звіриною, яку ще можна було зустріти.

По п'ятьох днях дороги, коли я, змучений і голодний, ліг трохи відпочити, моє вухо вло­вило далекі підозрілі звуки. Я зірвався на ноги і побачив позад себе людську постать, що спи­налася на шпиль гори. Приглянувшись краще, я побачив Убіражару. Від страху у мене по­мертвіли руки і ноги, бо я був переконаний, що бачу духа. Але, дух, чи не дух, я вхопив лука і стрілив. Убіражара скрикнув і повалився вниз. Спочатку я хотів побігти до нього ближче і переконатися, але потім мене знову опанував та­кий страх, що я кинувся чимдуж тікати.

Довго біг, не оглядаючись назад.

Потім, коли забракло сил, а страх трохи ми­нув, я присів коло якоїсь калабані, напився, освіжив своє тіло водою і з подвійним поспіхом пішов уперед. Серце моє говорило, що Убіражара живий і, поки я вернуся, накоїть багато ли­ха. Тепер я не смів вертатися без клейнодів і, згадуючи Ітапіру, дякував йому в думках за пораду — здобути докази своїх прав і могутности.

Довго, довго я йшов, навіть згубивши раху­нок дням, і нарешті опинився під останнім стрімким гірським кряжем, що тягнеться вздовж берега ріки Парани. Я пішов попри нього вгору, але побачив, що цей кряж перейти — безна­дійно. Вернувся вниз — і побачив те саме. Тільки втішило мене, що в одному місці просто з-під того кряжу, з якоїсь немов печери, плив бистрий потік. Вода в ньому була чиста, про­зора, річкова. Я скупався, напився і сів відпочити. Тіло моє було таке, як висушена риба, а сили... сили у мене було стільки, що малий хлопчина міг би ударом в груди звалити мене на землю.

Відпочивши, я почав думати, як мені перейти кряж? Йти знову вгору, або вниз і шукати ла­гідніших схилів? Це вимагало багато часу і не­відомо, чи скінчилося б успіхом. А тим часом Убіражара... При згадці за Убіражару я вже не думав довше і поліз на стрімкі скелі кряжу.

Вже навіть не пам'ятаю добре, як я ліз вгору і як спускався вниз, і отямився аж тоді, коли опинився над берегом Парани. Ліворуч внизу гриміла вода на сімох східцях Ґваїри, а просто переді мною виднілися береги того острова, з якого, колись Саракура вивів рештки племени ґваянців і на якому лежали в землі Соняшні Клейноди — мета моєї мандрівки.

Вода в ріці в наслідок посухи впала набага­то, так набагато, що в деяких місцях, де рані­ше могла втопитися людина, можна було розкладати вогнище. Та все ж таки Парана була ще дуже широка і її треба було переплисти, а човна я не мав. Добре, що хоч голоду я вже перестав боятися, бо, де є вода — там і риба, а де є риба — нема голоду.

Зробити човен — невелика річ, але на це треба мати час і помічників. А я не мав ні од­ного, ні другого. Тому, думаючи над своєю не­відкладною тяжкою переправою, я пішов угору проти течії, сподіваючись якоїсь нагоди. Гори з цього боку не були такі круті, як з протилеж­ного, і звідси дістатися на шпилі було не так тяжко. Це все я затямив, йдучи вгору і вгору, аж поки несподівано не перегородила мені шлях велика суха колода — стовбур зламаної пальми.

— Це буде мій човен! — скрикнув я вголос.

Тоді кинувся до лісу, виломав довгу жердку і з нею вернувся на беріг.

Перше, ніж відплисти, я добре прив'язав до спини лук, закріпив колчан зі стрілами, а тоді лише зіпхнув колоду в воду, сів на неї і, пома­гаючи собі жерткою, поплив.

Я плив просто напереріз течії, але вона мене зносила вниз. На колоді було дуже тяжко втри­матися, бо вона оберталася на воді то одним, то другим боком, а жердка зв'язувала мені руки. Але все ж таки я якось з великими труднощами приплив до острова. Витягнув колоду на берег і пішов углиб шукати табера[64].

Довго я ходив, довго лазив по землі, поки на­решті не відшукав те, чого шукав; це були лед­ве помітні залишки валу з каміння і грубих ко­лод, що поросли деревами, корчами, повзючими зелами і вгрузлі в землю. Але більше не бу­ло нічого. А де ж була печера Великої Кобри, куди сховали колись предки Соняшні Клейноди? Як до неї добратися? Того я не знав. Знав лише, що треба копати землю багато разів у різних місцях, щоб знайти вхід, завалений ко­лись камінням, а тепер ще й зарослий лісом.

І коли я отак думав, дух зневіри вповз у моє серце: "А чи дійсно те все, чого я вчився від батька й піяґ, є правдою? А чи не є всі оповідання про Соняшні Кленоди видумкою, як ска­зав Убіражара?" І від цього мені стало ше страшніше, як тоді, коли я стріляв в Убіражару.

Щоб прогнати сумніви, я ще раз взявся шу­кати і скоро переконався, що піяґи не могли всього видумати. Я вмію читати минуле землі, і там, де часом наймудріший індіянин не помі­чає нічого, я багато бачу... По тому, які росли­ни і як ростуть, я можу сказати напевне, чи була колись на цьому місці таба, навіть можу визначити, де була окаета[65], а де — оброб­лювані поля. В лісі для мене нема таємниць.

Отож, полазивши по острові, я знав уже все, як тут було колись. Таба була на самому його кінці, що врізався у води Парани. Від півночі був вал, який хоронив оселю перед нападами.

Я догадувався навіть уже, де стояла Тупан-­ока, під якою мав бути вхід до печери Вели­кої Кобри. І тут треба було копати! Та для ме­не самого такої роботи вистачило б на кілька місяців, а, коли б почалися дощі, — то ще й надовше. Окрім того, я не міг сам і працювати, і сторожувати, а на випадок небезпеки ще й боро­нитися. Тому, хоч Ітапіра наказав мені шукати клейнодів самому, я вирішив зробити інакше: вернутися до оселі, взяти кілька сильних і дові­рених мужів і з ними знову прийти сюди. Го­ловне було те, що я вже не мав сумнівів.

Так вирішивши, я поспішив до своєї колоди, і мене знову обняв страх, що посуха може змі­нитися дощами, і тоді я не дістануся в Долину Іґурей, або не буду мати змоги вийти вдруге звідти зі своїми помічниками.

Сівши знову на колоду, я відіпхнувся від острова і поплив. Та, коли вже відплив дале­ченько від берега, побачив, що зробив велику помилку: мені треба було піти пішки вгору бе­регом острова і починати переправу вище. Те­пер же сильна течія підхопила колоду і несла її вниз, на водоспади. І хоч як я працював жерд­кою, ставлячи спротив воді, але, коли б на моє­му місці сиділа муха, то і вона не могла би бу­ти більше безпомічною, як я. Колодою крутило, кидало на всі боки і нарешті перекинуло зов­сім. Я вчепився за неї обома руками і випустив жердку. Тепер, здавалося мені, прийшов кі­нець, бо я вже виразно чув, як ревіла на водо­спадах вода. Течія зі скорої перетворилася в шалену, як буря. Колода то летіла стрілою, то ставала впоперек, то переверталася, і я опиняв­ся під водою. Та я міцно тримався, а мої руки і ноги немов приростали до рівного стовбура. Ко­лода . кілька разів ударилася в підводні каміння, а я в таких випадках мало-мало не зривався з неї, але кожного разу втримувався і летів упе­ред, оглушений ревом, не маючи можливости ні відкрити очей, ні дихнути, щоб не набрати в груди води. Нарешті, колода, підкинута над­звичайною силою, скочила просто вгору, як стріла, перевернулася у повітрі, і я разом з нею сторч головою полетів у справжнє водяне пек­ло і стратив притомність...

Коли отямився, то спочатку взагалі нічого не розумів. Довкола шуміло, гуркотіло, бурлило, обдавало мене рясними бризками, а я лежав по­битий і задубілий на якомусь мокрому камені. Поволі щойно пригадав собі всю пригоду і ви­рішив, що я мертвий. Тому закрив очі і лежав далі нерухомо, як личить мерцеві. Однак, це наобридло, тим більше, що камінь піді мною був холодний і нерівний. Отже, я розкрив очі й сів. "Адже душі померлих можуть рухатися", — подумав собі. Але і при тому був перекона­ний, що я таки мертвий і знаходжуся на Бла­китних Горах. Та те, що було довкола, зовсім не нагадувало ані Блакитних Гір, ані нічого тако­го, що я досі бачив. На три людські рости наді мною ллялася якась блискуча і гримуча водяна стеля, яка грала всіми кольорами сонця і з гуркотом падала на кілька кроків нижче від мене в яму, повну клекотячої піни. Праворуч і ліворуч були скелі, розділені простором, як на два довгих списи. Всередині було вогко, холод­но, але зовсім ясно.

Довго я роздумував, поки не усвідомив усього дива. Для мене стало дсно, що я живий і чудом потрапив під водоспад. Видно, що та коло­да, на якій я плив, скочивши вгору, а потім кінцем занурившись униз, пробила водну те­чію, вдарилася об камінь, скинула мене на ньому, а сама попливла геть. Тепер я опинився у водяній пастці. Річка пливла вгорі, луком спа­дала зі скелі вниз, а під тим луком знаходилася порожнеча, в якій я тепер сидів.

— Гм!.. Не є воно добре, але мертвому бути ще гірше, — подумав я і звівся на ноги.

Першим моїм рухом було перевірити, чи лук і колчан зі стрілами не загубилися? На щастя, вони знаходилися при мені. Та в тій же хви­лині я зрозумів, що вони мені непотрібні, бо тут не було чого стріляти. І від того мені стало страшно і сумно: "Що я тут робитиму?" — спи­тав сам себе і оглянувся назад. Оглянувся і заціпенів від здивуваня: у тій скелі, під якою я сидів, побачив тяжкі, ковані залізом двері, а на них... на них був випалений хрест і під ним знак Коарасі! Побачивши це, я хотів закричати, але мені перехопило віддих, і з горла не вихо­див ніякий звук.

— Нема сумніву, це є вхід до печери Великої Кобри! — подумав. — Тепер уже нема жадних сумнівів! Тільки треба ці двері відкрити!

Відкрити!..

І я кинувся на двері, як на сильного ворога. Обмацував кожний вкритий грубою верствою плісні рубець, ламав нігті, запихаючи пальці в шпари, штовхав спиною, бив кулаками — дар­ма! Двері були такі самі непорушні, як і та скеля, в якій вони були вмуровані.

Пообдиравши на собі шкіру, покалічивши руки і стративши всю силу, я сів під прокля­тими дверима і завив з розпуки. Але й виття не помогло: двері лишилися замкненими, від­городжуючи собою мене від Соняшних Клейнодів.

Що було робити? Сидіти і чекати голодної смерти? Що я сам міг вчинити з цими дверима?

І тут я ще раз вернувся до думкй — якнай­скоріше дістатися до племени, вибрати з десять найсильніших і найспритніших мужів, прийти сюди назад і тоді щось починати.

Та виникало нове питання: як видобутися звідси? Іншої дороги не було, як тільки здатися на ласку води і скочити он в ту клекотячу яму. Може якраз вода не розіб'є мене на дальших східцях Ґваїри, а винесе на тиху течію? Це бу­ло дуже непевне, зате, коли лишитися тут, то смерть була певна.

Розваживши ще трохи, я ще раз перевірив, чи добре тримається на мені лук і колчан, і вже хотів скочити у воду, як нараз в голову мені Прийшла думка: "Оці двері робили мої предки разом з білими піяґами і всі вони тоді поклонялися білому Тупанові. Ось на дверях є знак білого Тупана — хрест. Напевне в цьому місці Він має Свою силу... Чи не попросити й мені тепер Його помочі?".

І я впав ниць і закричав щосили:

— О, великий, білий Тупане!!! Чи ти чуєш мене через гуркіт води?! До Тебе звертається морубішаба племени ґваянців — Соняшний Во­лос!!! Я не знаю, чи ти розумієш по-індіянськи, але я вірю, що Ти є на небі! Поможи мені вир­ватися звідси живим і скоро вернутися до пле­мени! А я Тобі обіцяю за це найкращих десять шкур і п'ять шнурків найліпшого намиста з білих зубів!!!

З цими словами я, довше на роздумуючи, ки­нувся туди, де клекотіла вода...

Спочатку мене потягнуло глибоко вниз, а по­тім, як уламок сухої кори, викинуло на по­верхню, і я побачив небо і сонце. Та зараз же вода вхопила мене і знову пхнула під спід.

— Білий Тупане, рятуй!!! — крикнув я, за­хлинаючись.

І тут я відчув, як хтось мене вхопив упопе­рек і потягнув. Тягнув довго-довго, а потім вир­вав з бистрої течії і з усієї сили шпурнув убік. Я відразу поплив помаліше і несподівано нат­кнувся на якийсь камінь. Вчепився за нього і тоді відкрив очі. Позад мене бурлила ріка, і скакала на дальші східці, а спереду плила ціл­ком спокійна течія. А я сидів на камені, що під­носився над водою і ніби ділив ріку на дві половини: бурхливу й спокійну.

— О, — гукнув я на цілі груди, втішений спасінням, — я готов признати Тобі, великий білий Тупане, що Ти маєш силу, більшу, як Ту­пай індіянський!..

Довго я відпочивав на камені перше, ніж пуститися далі вплав до берега, і дивився туди, звідки мене щойно принесла вода. Виходило, що оті двері знаходились під першим водоспадом, який був нижче острова. Сам острів ледве майорів угорі, і я дуже дивувався, що за такий короткий час переплив таку велику відстань.

Відпочивши добре та обігрівшись на сонці, я знову кинувся у воду і незабаром досяг берега. Знову відпочив, а тоді пішов угору, до того міс­ця, де переходив кряж, ідучи з Долини Іґурей.

Хоч гори з цього боку, як я вже казав, не були такі стрімкі і неприступні, як з протилеж­ного, проте перехід кряжу мені видався значно тяжчим, як першого разу. Кілька разів, видря­павшись на якийсь шпиль, я мусів повертати­ся назад, бо далі дороги не було. Виявлялось, що гора з другого боку вривається стрімкою скелею, або спадає в глибокий яр, з якого зно­ву таки треба лізти просто до гори по голому каменю. Але врешті-решт я таки перейшов цей перстень і більше котився та падав, ніж йшов вниз по другий бік. Спустившись, я скоро зно­ву натрапив на дивний потік, який випливав з печери, і подумав собі, чи не пливе він також слідом Великої Кобри? Але думати довго я не міг і, скупавшись у цьому потоці та набравши з собою трохи води, пустився у відворотну до­рогу.

Тяжко було йти. Посуха стояла далі і випа­лювала все навколо. Ранками сонце сходило, як би серед диму, і відразу починало пекти, хоч і не показувалося. Гаряча сірувата мла висіла над лісами майже до полудня, поки вітри роз­ганяли її, і тоді випливало сонце. Ах, яке воно було сердите і гаряче!.. Навіть сине небо від нього, спалювалося в попіл і, замість блакитно­го, ставало зовсім сірим.

Спрага і голод зробили моє тіло зовсім по­рожнім і, коли зривався вітер, мені здавалося, що мої кості грають, мов сопілки. Але, як би там не було, по упливі одного місяця я опинив­ся в знайомих сторонах. Здивувало мене, що ніде не було нікого видно: ні мужів на полю­ванні, ні дітей та жінок, що збирали овочі, ко­ру, або лічничі зела — нікого. Так, ніби тут ні­коли й не було ніякої оселі поблизу.

Опанований недобрими передчуттями, я приспішив ходу і несподівано побачив Ітапіру, ко­трий сидів над тоненьким струмочком пересох­лого потока. Ми привіталися і мовчки подивилися один на одного.

Ви, білі, любите дуже багато говорити і не дізнаєтесь нічого від свого співбесідника, аж поки він вам того не скаже сам. А ми вміємо читати думки з чужих очей, і нам не треба ба­гато говорити. Побачивши Ітапіру, я вже зро­зумів, що він на мене давно тут чекав і що по­бачив мене раніше, як я його. Зрозумів я та­кож, що від того, чи приніс я клейноди, чи ні — залежить дуже багато такого, чого я не знав. А Ітапіра, тільки подивившись на мене, здога­дався, що я, замість клейнодів, приніс лише якусь потішаючу вістку. І зрозуміли ми обоє, що нам треба поговорити на самоті про дуже поважні речі. Тому я відразу сів біля Ітапіри і закурив.

— Я знайшов місце, де сховані клейноди, — сказав я. — Тільки, щоб їх здобути, мушу взя­ти з собою кілька міцних чоловіків.

— Ти не возьмеш зі собою нікого, Коарасіабо, — відповів Ітапіра. — В оселі дорогий кож­ний муж, бо Убіражара вернувся. Чекаємо на­паду з дня на день.

— Я бачив Убіражару...

— Він вернувся поранений і тепер набирає сил.

— То я його поранив...

— Шкода, що не вбив. Тепер ґваянці боять­ся і кажуть, що Тупан показав справедливість, урятувавши життя Убіражарі на Скелі Невороття.

— Я вже не вірю в справедливість Скелі Невороття.

— Ґваянці тепер ні в що не вірять: ні у своє призначення, ні в Соняшні Клейноди, ні в те, що кажуть духи...

— А я вірю в Соняшні Клейноди! Я сам ба­чив двері, за якими вони заховані! На тих две­рях є наш знак — знак Коарасі. Ці двері під першим водоспадом за островом Ґваїра.

— Ти віриш, але ґваянці не повірять тобі. Ґваянці вірять в Скелю Невороття, і ліпше бу­де, коли ти не скажеш на великій раді, де є двері. Того ніхто не повинен знати...

— Погано, Ітапіро.

— Так мусіло статися, Коарасіабо. Адже, ти пам'ятаєш, що над нами висить прокляття скривдженого спадкоємця Соняіпних Клейнодів?.. Здається, приходить той день, коли ґваянці опиняться під владою ботокудів.

— Хіба ж наші предки не відвернули того прокляття, коли всі три племена зустрілися ко­ло Ґваїри і жили в мирі під владою білих піяґ?

— Здається, ні. Духи ворожать погано.

— Як в оселі?

— Голод, пошесті і невдоволення проти те­бе. Багато хотять миру з ботокудами. Ґварасе має тверду руку... Маєш доброго наслідника... Уба пропала.

— Уба? Жінка Ґварасе?

Ітапіра хитнув головою:

— Напевне вкрали її ботокуди.

— А Арасі?

— Арасі в оселі. Пильнуємо його... На ви­падок твоєї смерти і смерти Ґварасе хтось му­сить залишитися.

— Я вже піду, Ітапіро.

— Йди. Скликай велику раду. Я прийду не­задовго... І пам'ятай, що всі говорять, ніби Убіражара приніс зі собою якийсь небесний вогонь, який тримає за поясом. Наші дуже того вогню бояться.

— Як бачу, є серед нас зрадники, які наві­дуються до ботокудів і приносять звідти різні брехні.

— Є, звичайно, і зрадники. Коли скличеш велику раду, може вдасться їх викрити і пока­рати. Старіші мужі стоять за тобою. Йди.

В оселі зустріли мене криками:

— Коарасіаба прийшов!

— Коарасіаба повернувся!

І зараз же з усіх ок повибігали люди. Всі дивилися на мене з тривожною цікавістю, але одночасно уникали моїх очей. Видно було, що плем'я знало про мету моєї подорожі і так са­мо, як Ітапіра, вичитало вже про її невдачу.

Я поспішив до своєї оки, де Іботіра, жін­ка мого молодшого сина, приготовила вже для мене кусничок печеної риби та кілька сухих бананів.

— Більше ми не маємо нічого, морубішабо, — сказала вона.

Я з'їв те, що було, і наказав Ґварасе опові­дати. '

— Погано, батьку...

— Знаю.

— Убіражара вернувся.

— Знаю.

— Наші бояться небесного вогню, що його приніс Убіражара...

— Знаю.

— Я сказав, що ти пішов по Соняшні Клейноди, і, коли принесеш їх — ми не маємо чого боятися ні Убіражари, ні його небесного вогню.

— А коли не принесу?

Ґварасе подивився на мене винувато:

— Я був переконаний, що ти їх принесеш, батьку!

— Погано, Ґварасе! Адже досі ми не бояли­ся ботокудів, хоч і не мали клейнодів.

— Досі, батьку, ботокуди не мали небесного вогню...

— А тепер мають? Хто про це сказав?

— Всі говорять.

— А перший хто сказав?

— Перший — Кажю. Він дуже хоче миру з ботокудами.

— Ага!.. Ну, йди скликай велику раду. Бу­демо радити... Про Убу нічого не чути?

— Ні. Я думаю, що то Кажю її викрав для ботокудів.

— Мусимо відібрати! Йди скликай людей.

Коли Ґварасе вийшов, я спитав Іботіри:

— А де ж Ґвапі, Іботіро?

— Як звичайно, десь робить стріли, або спи­си, морубішабо. Тепер треба буде багато зброї.

— А ти не боїшся ботокудів?

— Хто, я? — злісно блиснула очима Іботіра. — Я нічого не боюся, навіть небесного вогню!

— А коли ботокуди схотять тебе вкрасти, як Убу?

— Мене не вкрадуть живою, а з мертвої яка комусь користь?

— Волієш вмерти?

— Для жінки навіть молодшого сина морубішаби Соняшного Волоса краща смерть, як життя серед ботокудів!

Так сказала Іботіра, а я тоді подумав, як уже не раз думав, що саме вона, а не лінива і не­поворотна Уба мусіла стати жінкою і матір'ю морубішаб ґваянців.

Коли я на великій раді сказав, що мусимо відразу виповісти війну ботокудам і вбити Убіражару, спинився крик. Одні були за мною, але більшість — проти. Я дав волю говорити одним і другим, а сам тільки прислуховувався до їхніх слів. Нарешті заговорив Кажю:

— Слухайте, ви, піяґи, і ви, мужі ґваянські'. Ви пам'ятаєте, який був присуд над Убіражарою? Сам Ітапіра сказав; "Коли Убіражара не­винний — він може повернутися назад". Й Убі­ражара повернувся! На Скелі Невороття Тупан показав невинність морубішаби ботокудів, ко­трий прийшов до нас з миром. Хто ж поважить­ся тепер зламати закон? Хто посміє виступити проти справедливости присуду Тупана? Убіра­жара не тільки не загинув, але повернувся з небесним вогнем, який дістав на Блакитних Го­рах. Він тепер може цим вогнем спалити всю Долину Іґурей і нас з нею. Але Убіражара доб­рий. Він не хоче нас палити. Він і далі хоче миру. І так сказав Убіражара: "Хто з ґваянців кине зброю переді мною — буде моїм прияте­лем. Хто буде воювати проти мене — згине. Тепер погані часи і чим буде більше бранців у війні, тим ліпше для ботокудів". Тому, ґваянці, краще мирімся.

— Правда, краще мирімся!.. — загукали одні.

— З людожерами не може бути миру! — від­повіли другі.

— Хочете, щоб нас ботокуди половили зі зброєю в руках і поїли, як вони роблять зі сво­їми бранцями?!

— А ви хочете, щоб вас пожерли обеззброє­них?!

— Убіражара сказав, що дарує життя і при­язнь усім, хто не буде проти нього воювати!.. — знову крикнув Кажю.

Тоді я встав і наказав усім замовчати.

— Тепер, ґваянці, говоритиму я! А хочу ска­зати, що не вірю ні в небесний вогонь, ні в те, що мир з ботокудами принесе нам добро. Це все неправда!

— Правда! — крикнув Кажю.

Я підійшов до нього і став з ним лице-в-лице:

— Звідки ти знаєш про це, Кажю?

Кажю скрутився, як гадюка, і спустив очі в землю:

— Це всі знають, — відповів він тремтячим голосом.

— Ні, не всі знають, а тільки всі повторю­ють те, що ти говориш. Питаю ще раз: звідки знаєш про обіцянки Убіражари і про небесний вогонь?

Кажю почав трястися всім тілом і вже не відповідав нічого.

— Мовчиш? — продовжував я. — Ну, то я говоритиму за тебе. Отже, це ти сієш страх се­ред ґваянців! Ти ходиш потайки до ботокудів і приятелюєш з ними! Ти вкрав для них Убу! Ти є зрадник, Кажю, що є найтяжчим злочином серед ґваянців! І ми за це скараємо тебе на муссурані, бо ти більше не ґваянець, а ботокуд! Ні, ти є ще гірший від ботокуда: ти є буґро ботокудів! Ти є ганьбою нащадків Коарасів!

— Правда, правда! — закричали присутні. — Він є буґро Убіражари!

— Він ходить до ботокудів уночі!..

— Він хвалився, що Убіражара віддасть йо­му свою сестру!

— Нашої дівчини він не може купити!

— Бо не має, за що!

— Ледащо! Сам для себе їжі не здобуде!

— Коли діти щось знайдуть у лісі, то він на­падає на них і відбирає!

— На муссурану з ним!

— На муссурану Кажю!

Всі вже забули і про небесний вогонь, і про Убіражару, і про мир з ботокудами, а бажали тільки одного: смерти Кажю. І не дивно: всі були голодні, злі й налякані, а тому бажали на комусь помститися. Я вже хотів наказати зв'я­зати зрадника, як несподівано з-за корчів і де­рев зафурчали стріли з прикріпленим до них вогнем і вп'ялилися в тростинові стіни і паль­мові стріхи ок .

— Ботокуди! — заверещало відразу кілька­надцять голосів.

— Убіражара! — підхопили цей крик інші.

— Тікаймо!

Перше, ніж я вспів сказати слово, в селищі спинилося ціле пекло: заголосили жінки, скли­каючи дітей, закричали діти, шукаючи матерів, завили на вид вогню собаки, кидаючись попід ноги. Навіть ті відважні мужі, що тримали за мною, розгубилися і бігали, немов малі хлрп'ята, з одного боку в другий.

— Ґваянці!!! — закричав я, скільки було си­ли. — Беріть зброю!!! Ставайте до оборони!!!

Та мого крику ніхто не чув. Шал страху все­лився в ґваянські серця і відібрав їм розум. Ні­хто не думав про зброю, про оборону. Всі хоті­ли тільки сховатися, або втікти. Але ні тікати, ні ховатися не було де. Ботокуди окружили нас з усіх боків і засипали стрілами. Пересохлі оки, підпалені вогненими стрілами, запалали відразу, немов великі вогнища, а крики, і пере­полох від того ще побільшилися. Одні бігли до своїх халуп, шукаючи укриття, другі тікали з них, рятуючись від вогню, а всі разом вили, збивали одні других з ніг і гинули від ворожих стріл.

Я з розпукою дивився на своїх людей і поба­чив уперше, що вони дійсно зледачіли за довгі роки спокійного життя і що вони нічим не на­гадують своїх відважних, войовничих предків, про котрих я стільки наслухався від батька і від піяґ. Побачив я також, що оселя вже впа­ла, бо її ніхто не боронить.

— А де ж мої сини? — подумав я зі стидом. — Чи й вони такі самі дурні й полохливі, як решта ґваянців?

І ніби у відповідь на це питання почув крик:

— За мною, ґваянці!.. Хто не хоче бути буґром Убіражари — за мною!

І я побачив, як Ґварасе, натягаючи тятиву на лук, кинувся до виходу. За ним услід побіг Ґвапі, а за ними ще горстка вояків. Вони йшли на певну смерть, бо вороги сиділи сховані в ліс­ній гущавині, а наших усіх було видно, як на долоні. Тому, ледве ота горстка відважних ви­скочила за частокіл оселі, як на них посипали­ся стріли і списи, не залишивши в живих ні одного.

О, в цей день, Данку, я побачив більше, як за все своє життя! Я бачив, як упав Ґварасе, а по­тім Ґвапі, я бачив, як ботокуди вривалися в на­шу оселю, ламаючи частокіл, я бачив смерть десятків ґваянців, які лягли під тяжкими уда­рами танґвапем, я бачив навіть, як загинув Кажю від стріли тих, з ким він так хотів миру. Але сам стояв, як остовпілий, поки тяжкий удар в голову не звалив мене на землю.

— В'яжіть його, в'яжіть!.. Це — Соняшний Волос!.. Морубішаба велів взяти його живим!.. — загукали довкола мене ботокуди, навалив­шись на мене цілою масою.

І мене зв'язали і поволікли геть за частокіл палаючої оселі.

Довго я лежав, неначе мертвий, і від удару, і від того всього, що побачив і пережив, а до мене, як крізь сон, доходили вигуки, плач, бла­гання, рев і скимління собак.

Нарешті, ботокуди почали гукати:

— Збирайтеся всі до джерела!.. Всі йдіть до джерела! Убіражара скликає раду! Убіражара буде говорити з ґваянцями!

Після того мене знову підхопили і поволікли на те місце до джерела, де я колись мав розмо­ву з Убіражарою.

Убіражара сидів, святочно прибраний, на роз­стелених шкурах в товаристві найстарших ботокудів, а довкола густою масою стояли індіяни: з однієї сторони ботокуди, а з другої — на­лякані, тремтячі ґваянці.

— Чи всі вже? — спитав Убіражара.

— Всі, морубішабо, — відповіли йому.

— А де ж сини Коарасіаби?

— Ґварасе вбитий, а Ґвапі напевне втік, бо його нема.

— Як же ви посміли випустити його? — за­кричав Убіражара. — Ідіть і знайдіть його!.. Тепер приведіть сюди Іботіру.

— Іботіри, о морубішабо, також нема ніде...

Убіражара впав у лють:

— Як це нема?!! — заревів він. — Хто посмів її випустити?!! Де Кажю? Я його уб'ю за брех­ню!.. Обіцяв мені Іботіру, а привів ледачу Убу. Обіцяв удруге придержати Іботіру, а тепер ви­являється, що Іботіри нема!.. Де Кажю?

— Кажю забитий, морубішабо!.. — відпові­ли ботокуди перелякано.

— Ага... Ну, нічого... Ідіть шукайте Ґвапі й Іботіру, скоро!

Кілька ботокудів покірно кинулися викону­вати наказ Убіражари, а я відчув, що серце моє затремтіло від радости: "А може їм вдасться врятуватися?" — подумав собі з утіхою.

— Ну, а тепер, — продовжував Убіражара, — слухайте мене ви, всі ґваянці і ти Соняпіний Волосе!.. Ви пам'ятаєте той день, коли скинули мене зі Скелі Невороття?

Голови ґваянців похилилися від цього питан­ня, як трава перед вітром.

— Пам'ятаємо... Вибач нам, о морубішабо!.. — благально залебеділи голоси довкола.

— Ми — невинні!.. Це Коарасіаба наказав!

— Добре! — вдоволено відповів Убіражара. — Я знаю, що це Коарасіаба наказав. Але, чо­му ви тоді послухали Коарасіаби, а не мене?..

Голови похилилися ще нижче, і вже ніхто не відповів нічого.

— Але бачите, — продовжував Убіражара, — ви хотіли смерти для мене, а зробили неща­стя для себе. Тепер я можу вас усіх вибити до ноги!

— Не роби того, Убіражаро!.. — заголосили знову довкола. — Ми будемо тебе слухати!

Коли б я не був зв'язаний, то кинувся б на цих підлих людей, що прохали ласки в ботокуда, і повбивав би їх власними руками, хоч того і не дозволяє ґваянський закон. Але я був зв'язаний і тільки зі стидом дивився на своїх людей.

— Ви обіцяєте мене слухати? — спитав Убі­ражара і посміхнувся. — Певно! Тепер ви му­сите мене слухати!.. Тоді ви мене не послуха­ли, коли я був просто морубішабою ботокудів і хотів миру з вами. Тоді ви мене скинули зі Скелі Невороття. Та там сталася справедливість Тупана, бога всіх індіян. Ви скинули зі Скелі Невороття простого морубішабу, а Тупан вер­нув мене з неї, як бога вогню!

Ґваянці широко порозкривали очі, а в тих очах світився великий жах:

— О-о-о! — понісся стогін в наторпі.

Але я зробив над собою зусилля і голосно за­реготався:

— Ха-ха-ха! Ти — бог вогню?¹. Ха-ха-ха!.. Може ти хотів сказати, що є богом здохлих щу­рів і смороду, як кожний ботокуд?!. Ха-ха-ха!.. О, який ти дурний, буґре!.. Пуру[66] — бог вогню!.. Ха-ха-ха!..

Деякі вже, заражені моїм удаваним сміхом, почали підіймати сміливіше голови і посміхати­ся. Але Убіражара зірвався на ноги і закричав:

— Ти ще не віриш, Коарасіабо?!! Ти ще на­смілюєшся кпити з мене?!! За це заслуговуєш смерти! Тепер побачимо, чи я є богом вогню!.. Слухайте, ґваянці, коли Коарасіаба не вірить мені, що я є богом вогню, то нехай він зробить вогонь так скоро, як треба моргнути оком! Зу­мієш це зробити, Коарасіабо?

— Цього ніхто не зробить, ботокуде, — від­повів я. — Щоб здобути вогонь, треба доложити чимало зусиль, і всі про це знають.

— Ага, так... Ну, а мені зовсім не треба до­кладати ніяких зусиль... Дивіться!..

Тут Убіражара вийняв з-за пояса якусь річ і показав її присутнім. Ніхто, а ні я в тому чис­лі, не знав, що це була звичайна коробка дур­них сірників. Всі дивилися на неї з цікавістю і страхом, та ніхто, звичайно, не додумався, для чого може та річ служити.

Убіражара трохи відкрив коробку, обніс її довкола натовпу, а тоді став на своє місце і за­говорив:

— Отже, коли ви тоді скинули мене в пропасть, я закликав на поміч великого Тупана: "Тупане, мене кривдить брехливий Коарасіаба, що називає себе нащадком Коарасі! Рятуй!" І тоді я почув, що мене хтось підхопив і, замість вдолину, поніс високо вгору. Я летів довго-дов­го, а, коли розкрив очі, то побачив себе на ви­сокій горі, де була ока самого Тупана. Тупан посадив мене на шкірі з онси, частував мене печеним тату[67]! добрими напоями з бананів та ґояби[68]. Потім, коли вже я наївся і напив­ся, Тупан звелів мені розказати все, що зі мною сталося. І я розказав, як було. Тоді Тупан ду­же загнівався і сказав: "Той Коарасіаба є ве­ликим брехуном! Він не є ніяким нащадком Коарасі! Тепер ти мусиш вернутися на землю і завоювати всіх ґваянців. Для цього я дам тобі в руки небесний вогонь. Відтепер ти, Убіражаро, будеш богом вогню й морубішабою обох пле­мен". Так сказав мені Тупан і після того спус­тив мене на землю...

В міру того, як говорив Убіражара, знову страх почав опановувати ґваянців і хилити їхйі голови додолу. Всі вірили в те, що говорив ботокуд. Я не витримав:

— Він бреше, ґваянці! Я ж на власні очі ба­чив Убіражару, як він дряпався по горах вер­таючись додому і навіть підстрелив його з мого лука! Чи Тупан не міг його спустити десь ближ­че, а на половині дороги звідси до ріки Парана?

— Замовчи! — підскочив до мене Убіража­ра. — Замовчи, нікчемний! Дивіться всі!

З тими словами він витягнув сірник і тернув його об коробку. Коли блиснув вогонь, всі, на­віть ботокуди, завили перелякано і попадали ниць, а декотрі кинулись тікати. Я також, ска­завши правду, злякався, але не впав і тільки думав, що це за диво має Убіражара. В цей мо­мент до мене підійшов Ітапіра, котрий досі сто­яв осторонь, і шепнув мені до вуха:

— Це — штуки білих, Коарасіабо... Я пев­ний, що Убіражара десь по дорозі з ними зустрінувся... А Скеля Невороття... Ну, що ж — із неї можна впасти живим...

Убіражара тим часом, підпаливши від дурно­го сірника суху галузку, тримав її високо над головою і вдоволено оглядався довкола:

— Тепер бачили мою силу? — спитав голос­но.

— Так, так!! — застогнали довкола. — Ба­чили!

— Знаєте тепер, хто я є?

— Знаємо, великий Убіражаро, боже вогню!

— Так, я є богом вогню!.. — гордо підтвер­див Убіражара. — Отут у мене є поламана на кусники небесна блискавка, і я нею можу вбити кожного, хто посміє мене не послухати!.. А тепер наказую вам усім робити тільки те, що я скажу! Віднині всі ґваянці будуть жити там, де я накажу! Віднині ви будете оброблювати зем­лю для себе і для нас! З полювання лишатиме­те собі тільки ту частину, яку я вам дозволю!.. Про решту скажу потім... Коарасіаба ще сьо­годні вмре на муссурані!

Натовп сколихнувся з жахом:

— Коарасіаба?!. На муссурані?!! Це немож­ливо!..

— Закон ґваянців не дозволяє підносити ру­ку на нащадків Коарасі!..

— Це принесе страшну кару для племени!..

— Що?!! — визвірився Убіражара. — Ви хі­ба забули, хто вам наказує?..

Від того крику ще раз похилилися голови ґваянців і вигуки страху стихли.

Але тут заговорив Ітапіра:

— Слухай, Убіражаро, про той вогонь, який ти щойно показав, давно вже знали наші пред­ки, і він не походить від Тупана, тільки від тапуїтіньґів...

— Брехня! — крикнув перелякано Убїражара.

— Ні, не брехня, — продовжував Ітапіра, — а правда. Білі тапуї мали ще страшніший вогонь, який вилітав з великих палиць і при тому гримів, як справжній грім. Ти ліпше розкажи, де і коли ти зустрінувся з тапуїтіньґами, а ми тебе тоді не вб'ємо, бо дотримаємо закону Скелі Невороття, а наженемо туди, звідки ти прийшов...

— На муссурану! — заверещав Убіражара. — На муссурану і цього!

— Гов, Убіражаро, не так скоро! — спокійно відповів Ітапіра. — Ти можеш, звичайно, і ме­не і Коарасіабу вбити на муссурані, але тоді пам'ятай!.. Знай, що душа піяґи з Блакитних Гір може наслати на тебе і на все твоє плем'я таке нещастя, що ви проситимете потім смерти і не знайдете її!..

Слова піяґи зробили величезне враження на­віть на самого Убіражару, бо у нас всі вірили піяґам, а особливо Ітапірі.

— Добре, — задихаючись відповів Убіражара, — я тебе не вб'ю, але Коарасіаба мусить вмерти на муссурані!

— Коарасіаба не вмре на муєсурані! — твердо сказав Ітапіра. — Я не дозволю, щоб на нащадка Коарасі піднеслася чиясь рука! Я маю силу!..

Убіражара розгубився і не знав, що сказати. Але йому на допомогу прийшов старий піяґа ботокудів:

— Скажи мені, Ітапіро, чи закон Скелі Не­вороття є ваш, чи ні? Ваш. Добре... Ви шанує­те цей закон, чи ні? Шануєте. Добре... То ми також пошлемо Коарасіабу на Скелю Неворот­тя. Коли Коарасіаба є невинний — він може повернутися назад...

Довкола загуділо, як у дуплі з дикими бджо­лами. Одні кричали: "Так!", другі — "Ні!", але Убіражара більше не думав:

— Коарасіаба піде на Скелю Невороття! — наказав гостро. — Беріть його.

Та в цей момент спинився рух.

— Ось тут ще є один з нащадків Коарасі! — кричали два ботокуди і волокли за собою ма­лого Арасі. — Він має на грудях знак ґваянціві

— І цього також на Скелю Невороття! — скомандував Убіражара.

Я бачив, як по натовпі щось знову війнуло жахом:

— Арасі на Скелю Невороття?!

— Але ж це ще дитина!

— Закон забороняє на Скелю Невороття за­суджувати дітей!..

— За це прийде кара!

— Страшна кара!..

А мене при думці долі Арасі стиснув такий біль за серце, що я не витримав і закричав:

— Тапуї! Дикуни! Негідники! Так ось яка ваша обіцянка миру?!. Убіражара казав, що да­рує життя всім, хто кине зброю, а тепер засуджує на смерть навіть дітей, котрі не вміють зброї носити!.. Ґваянці, чи ви бачите, до чого дожили нащадки Коарасі?!

Довкола спинився шум. Вже не було більше похилених голів, вже не було більше страху в очах, але натомість серед мого племени проки­дався дух предків і грізними тінями лягав на обличчя.

— Не дамо Арасі!.. — закричали люди.

— Не дамо Коарасіаби також!..

— Убіражара — обманець!..

— Тихо!!! — ревнув Убіражара й витягнув знову свою коробку з дурними сірниками. — Бачите оце?!! Спалю зараз усіх!..

Натовп, що уже був почав натискати до се­редини кола, знову подався назад.

— Беріть їх! — не тратив часу Убіражара. — На скелю з ними!

Ботокуди кинулись на нас густою лавою, окружили і відтиснули від своїх. Арасі кричав і тулився до мене, але я не міг його навіть обняти, бо мав зв'язані руки.

Так, підштовхувані з усіх боків, оточені не­нависними ботокудами, посувалися ми вгору, де виднілася сумна Скеля Невороття. Коли ми вже підійшли до її підніжжя, знову спинився шум, і ми зупинилися.

— Ось тут вони, тут! — кричали ботокуди, показуючи на печеру.

— Морубішаба наказав узяти Іботіру живою!

— Не вбивайте Іботіри!

Я виглянув понад голови ботокудів і дійсно побачив, що коло входу в печеру, яка була при­значена для розмов з духами, стояла Іботіра з танґвапемою в руках.

— Іботіро! — крикнув я, стараючись пере­кричати шум.

Іботіра почула мій голос і кинулась всім ті­лом:

— Куди тебе ведуть, морубішабо? — спитала вона.

— На Скелю Невороття... Чи Ґвапі живий?

— Пробитий списом... Мараґіґана — перед­вісниця смерти вже коло нього!.. — відповіла Іботіра і в той самий момент зробила блиска­вичний випад вперед, опустивши з усієї сили танґвапему на голову найближчого ботокуда. Голова розскочилася, мов спілий гарбуз, ботокуд упав на землю, а Іботіра, забризкана кров'ю, відскочила назад.

Всі стали, мов укопані, в землю: такому уда­рові міг позаздрити кожний муж.

— Оце жінка! — вигукнув якийсь ботокуд.

— Так, — відповів другий. — Недаром Убіражара хоче її взяти собі.

— Славно, Іботіро! — гукнув я.

Ніби у відповідь на мою похвалу, Іботіра знову кинулась на кілька кроків уперед і зно­ву махнула танґвапемою. Заточився і другий ботокуд, упавши до ніг Іботірі.

— За тебе, морубішабо! — крикнула Іботіра і посміхнулася так, що мені стало страшно.

Густий натовп ботокудів далі напирав на пе­черу, а Іботіра вискочила знову і знову поло­жила того, котрий підійшов найближче.

— Чи добре б'є жінка молодшого сина морубішаби? — крикнула мені Іботіра так, ніби вона грала в якусь веселу гру.

— Добре, дочко!

— А ось ще! — крикнула Іботіра і поклала четвертого ботокуда.

Далі мені вже не дали дивитися і знову по­пхали вперед. Рушаючи з місця, я почув, як в печері заплакала голосно дитина і пригадав собі, що мав іще одного внука, котрий народив­ся незадовго перед тим, як я вирушав у подо­рож на острів. У тяжких мандрах забув про нього, але аж тепер зрозумів, що Іботірині си­ли подвоює ще й любов до маленького Ранку, котрого вона невідомо коли і як успіла під гра­дом стріл перенести і сховати разом з поране­ним чоловіком у печері. О, вона добре боронила ту печеру, дуже добре!..

Потім нас привели на Скелю Невороття, роз­в'язали мені руки, як велить закон, і зіпхнули в пропасть. Малий Арасі, рятуючись, вчепився мені руками за шию, а я, розв'язаний уже, міц­но обняв його, і так ми полетіли.

І, дивно... Чомусь тоді, коли земля щезла з-під моїх ніг, я знову пригадав собі білого Тупана. Вже не кричав, бо не мав сили, а тільки подумав: "Коли білий Тупан урятував мене на водоспадах Ґваїри, то врятує й тепер". І від то­го мені зовсім перестало бути страшно, тільки час-від-часу боліло, коли я ранився об гострі каміння...

І так я злетів з Арасі зі Скелі Невороття...

***

Старий Коарасіаба урвав оповідання і сидів, як статуя, висічена з каменю, заціпенівши від того болю, що його викликали щойно переказа­ні спогади.

Данко, занетерпеливлений цією мовчанкою, так як би йому несподівано закрили сторінку дуже цікавої книжки, легенько торкнувся ста­рого за плече:

— Ну? — сказав він благально. — І що далі?

Коарасіаба провів рукою по обличчю і зітх­нув.

— Та далі ти вже знаєш: я довго блукав лі­сами і шукав десь бодай якогось маленького ро­ду ґваянців, котрі відгубилися, коли Саракура шукав дороги в Долину Іґурей. Але не знайшов нікого. Не схотів помогти мені тоді і білий Ту­пай, хоч я до нього багато молився... І були б ми загинули, коли б не падре Вісенте... Така, Данку, моя таємниця... І тепер ти, коли виро­стеш, підеш в Долину Іґурей, знайдеш Ранка і скажеш йому, де треба шукати клейнодів. Пам'ятай: перший водоспад нижче острова Ґваїра, або шукай на самому кінці острова. Там десь мусить бути засипаний землею вхід до печери Великої Кобри... Ти підеш, Данку?

— О, Коарасіабо! Ще перед тим, як я це знав, я вже тобі пообіцяв! — гаряче сказав хлопець. — Але коли б я навіть раніше відмовився, то тепер, знаючи все, я неодмінно пішов би! І я піду, Коарасіабо, неодмінно піду! Я сам помо­жу Коемі шукати клейнодів, хоч би й мав при тому згинути!

Коарасіаба знову поклав руку Данкові на го­лову:

— Добре, мій сину... Але, пам'ятай: в дорозі можуть тобі перешкоджати. Стережися злого Сасі. Він залюбки робить подорожуючим збитки і може привести до загибелі. Добре було б, коли б ти заприязнився з Макашерою: він доб­рий і любить мандрівників... Коли знайдеш Коему — підете по Соняшні Клейноди обидвоє. Ти поможеш йому, бо він... Він дикун, Данку, хоч і нащадок Коарасі, а ти — вчений. Разом вам буде лекше знайти клейноди... От, коли б ще Ітапіра жив!.. Може, й живе... Він старий, дуже старий, такий як був мій покійний батько. Та піяґи довго живуть... Може, й Ітапіра живе.

Коарасіаба, ласкаво проводячи шерсткою ру­кою по Данкових кучерях, мріяв уголос:

— І підете з Ранком, знайдете Соняшні Клейноди, а з ними лежить багато-багато блис­кучих каменів та діямантів. Клейноди забере Ранок для ґваянців, а решту — ти можеш за­брати собі, Данку, як заплату за труд. Скарби індіянам непотрібні...

— О, Коарасіабо! — образився Данко і відсу­нувся навіть від індіянина. — Для золота й дія­мантів я не піду! Я піду тому, що маю борг пе­ред тобою і тому... і тому, що я дуже люблю тебе, Коарасіабо!..

Данко, сам не знаючи, чому, раптом обняв Коарасіабу і мало не розплакався з незрозумі­лого зворушення.

Була вже пізня ніч. У містечку поволі вмов­кав галас, рідшали вибухи, зате частіше тупо­тіли вулицею поодинокі й групові кроки людей, що верталися з святкування Сан Жвона до­дому...

Похмілля

На другий день Данко прокинувся пізно. Гля­нув на годинник і мерщій схопився з ліжка: він уже проспав снідання в монастирі. Це було прикро. Звичайно, можна щось з'їсти і вдома, можна, зрештою, обійтися і без сніданку, але отець Вісенте буде невдоволений. По договору з батьком, Данко був зобов'язаний приходити до монастиря чотири рази денно і там їсти.

Нервово одягаючись і умиваючись, хлопець одночасно пригадував собі всю нічну розмову з Коарасіабою і відчував якийсь неприємний хо­лодок в грудях, якийсь тягар, що отруював ба­дьорість ранкового настрою. Йому навіть хоті­лося, щоб усе те, що він чув і пережив учора, було тільки дивним сном, який би не давив йо­го свідомість нерозважно даної клятви.

Виходячи, побачив Коарасіабу на ґанку під дверима і здригнувся.

— Добрий день, Коарасіабо, — привітався він з тремтінням у голосі.

— Добрий день, — відповів Коарасіаба. — Ти довго спав, і я не міг відійти від дому.

Данко чомусь злякався, що індіянин затри­має його і почне говорити про вчорашнє, а тому поквапливо сказав:

— Я спішуся, Коарасіабо. В монастирі на­певне вже поснідали.

Та Коарасіаба ані не думав затримувати Данка, ані взагалі не дав по собі пізнати, що у їхніх взаєминах виникло щось нове. Тільки хитнув головою і сказав:

— Іди, іди. Лиш замкни хату і візьми з собою ключ, бо я також іду: один чоловік просив мене до хворого...

Данко поспішно замкнув хату, вхопив ключ і вийшов з подвір'я.

Проходячи повз Саміра, де, як звичайно, сто­яло при шімароні кілька чоловіків, він прига­дав собі фоґети, і на душі йому стало ще важче.

"Треба забрати в Арасі решту і заплатити Самірові за капіле і цукерки", — подумав уго­лос і приспішив ходу.

На щастя, отець Вісенте кудить виїхав, а дру­гий священик сидів з дітьми в школі, отже, за спізнення не треба було виправдуватись. Ско­ренько випивши каву, Данко вийшов на вулицю і побачив несподівано Арасі.

— Добре, що бачу тебе, Арасі, — сказав він, привітавшись. — Прошу, віддай мені решту грошей, бо я маю заплатити Самірові те, що йому завинив учора.

Арасі заложив руки в кишені й протяжно свиснув:

— Пушшя ля ґерра!.. А я чекаю на тебе, щоб ти пішов доплатити за фоґети.

Данко остовпів: .

— Доплатити за фоґети?!! — скрикнув він. — Але ж тобі ще мало лишитися тридцять круйзерів!..

— Ет, вай пентіар макако![69] За скіль­ки ж ти думав справді купити фоґетів?! За двадцять круйзерів? Я б не пішов навіть смітитися. За двадцять круйзерів можна було ку­пити тільки один гарний фоґет, або чотири ма­леньких.

— Так?!!

— А певне, що так. Іди спитай Саміра, коли мені не віриш.

Данкові потемніло в очах.

— Двадцять круйзерів один фоґет?! — пе­репитав з жахом. — І скільки ж ти взяв?

— Взяв чотири великих, п'ять малих і двад­цять буска-пе.

Від зухвалого тону Арасі Данка почала огор­тати злість:

— І скільки ж те все коштує? — спитав на цей раз гостро.

— Разом — сто тридцять круйзерів.

— Так?.. Ну, то от що я тобі скажу, Арасі: хай тих моїх п'ятдесят круйзерів пропадає вже, але решту — будеш платити сам! Зрозумів?

Арасі зневажливо потиснув плечима і сплю­нув:

— Не маю нічого спільного з рибою і нічого платити не буду! Я тобі подарував бальон, а ти мене послав по фоґети, і Самір про це знає. Він мені на кредит не дає нічого, а як дав — то тобі. Іди спитай, на кого борг записаний. Адже Бенедіто приходив тебе питати?

Данкові захотілося сісти просто на землю і розплакатися від стиду: "Вісімдесят круйзерів!.. Вісімдесят круйзерів плюс гостина товаришів!!! — крутилося у нього в голові. — І що я тепер скажу татові?!"

Нарешті хлопчина попав у таку лють, що вперше за все своє життя вилаявся поганими словами:

— Ти — свиня, Арасі, і я не хочу з тобою більше говорити!..

— А ти — бурро! Ну, скажи мені, що тако­го страшного сталося?

— Те сталося, що я тепер татові в очі не по­дивлюся!

— Ет, вай-вай на онда! "Не подивлюся татові в очі", — перекривив він Данка. — По­думаєш, велике діло для твого тата сто тридцять круйзерів!..

— Як невелике — то піди заплати, а я тебе більше не хочу бачити!

З тими словами Данко обернувся і пішов геть.

Ішов неуважно, спотикаючись що-кілька кроків, як п'яний, цілком отуманений питан­ням: Де взяти грошей, щоб, заплатити борг? Уже хотів рішитися на продаж якихось своїх речей, як наприклад, кишеньковий ножик, вудки і сіть на рибу, або футбольний м'яч, але відки­нув цю думку і пригадав собі Алісу. Вона на­певне при тій нагоді сказала б: "Так, так, Дан­ку: хто купує те, що не може, потім продає те, що не хоче!" І зрештою, біда не в самому борзі, а в непослусі. Хоч би й був той борг заплаче­ний, то прикрої розмови з татом все одно не оминути. "Ніхто не зробить зла, щоб за нього не заплатив", — сказала б знову Аліса...

Данко прийшов додому, замкнувся на ключ і сів на своє ліжко, стиснувши голову руками.

— Ну, що тепер буде?! — шептав з розпу­кою. — Що буде?! Як же я тепер татові в очі подивлюся?.. Адже тато мене попереджував, тато наказував, щоб я фоґетів не купував!.. Але я був, як мала дитина, як дикун, не витер­пів... Де ж таки — велике диво фоґети! А все через Арасі... Навіщо мені, остаточно, здався той дурний бальон і ті фоґети! Коли б не той бальон, то й Коарасіаба не ворожив би на ньому і не посвячував би мене у свою таємницю... А тепер іще ця клятва!.. Чи ж я маю право на якісь обіцянки й клятви у секреті від тата?.. І що я тільки наробив?.. Що я наробив?! От послухав "приятеля", того нікчемного Арасі!.. Ох, правду казала Аліса: "Поведися з добрими — будеш одним з них, поведися з поганими — будеш найгіршим серед них"...

Але потім хлопець покликав на суд самого се­бе:

— А чи ж справді тільки Арасі винен?.. Чи ж я — маленька дитина, що не має власного ро­зуму? Чи ж я не знав, що у поважних речах не можу брати на себе ніяких зобов'язань, не спитавши батька?.. Ні, я таки винен! Винен! А ще подвійно винен, бо намагаюся свою вину зіпхнути на Арасі. Я ще нікчемніший, як Арасі! Від Арасі не можна багато вимагати, бо ж він — дикун. Але я?.. Ні, я негідний ні татового довір'я, ні татової любови. І коли тато після того не схоче мене більше бачити і нажене від себе геть — то так мені й треба. Так треба!..

Та, уявивши собі картину, коли тато вижене його геть, Данко відчув себе таким бідним і са­мотнім, що розплакався, як мала дитина. Йому було жаль і тата і себе, і він так страшно хотів, щоб у цей момент хтось його приголубив, пожа­лів, сказав якесь потішаюче слово, як це ко­лись робила його добра, дорога мама.

Пригадавши маму, Данко простягнув руки до портрету, який колись дав зробити Ґроссбах і який постійно стояв на столику коло ліжка, і почав жадібно вдивлятися в дороге обличчя. Але йому видалося, що мати сьогодні не така, як завжди, а якась інакша, скорбна, сувора.

— І ти гніваєшся на мене, мамцю, правда? І ти також уже більше не любиш свого Данка?.. Так, не варта його любити, бо він — пропаща душа. О-о-о!..

До Данкового жалю раптом приєднався ще й спогад про сумний похорон матері на морі, і він розридався вже на повний голос.

У двері несподівано хтось постукав. Данко схопився, пішов до дверей і, не відчиняючи їх, спитав:

— Хто там?

— Це я, Данку, — почувся голос Арасі. — Відкрий.

Данко знову відчув приплив ворожости до свого недавнього товариша і відповів:

— Не хочу! Я вже раз сказав, що не буду з тобою говорити.

— Ет, дурний! Я прийшов тобі щось гарне сказати... Відкрий!

— Не. хочу слухати від тебе ні гарного, ні по­ганого! — відрізав Данко.

— Ну, й не слухай! Коли волієш кліпати очи­ма перед татом за довг у Саміра — не слухай і "вай плантар батата"![70] Допобачення...

Згадка про довг змінила Данкове рішення і він, відчинивши двері, висунувся надвір.

— Е-е-е! — засміявся Арасі, побачивши Данкові заплакані очі. — А ти вже й розкис? За­мість того, щоб щось придумати — він рюмсає, як Аліса. Ну, годі, годі... Скажи, хочеш заро­бити грошей, щоб заплатити борг?

Данко обтер очі й недовірчиво подивився на Арасі.

— Чого ж ти дивишся? — спитав нетерпели­во Арасі. — Питаю, чи хочеш заробити грошей?

— Як?

— Та дуже просто: переїхати Парану туди і назад.

— Чого?

— Оце! "Як"? "Куди"? "Чого"?.. Та просив один кайпіра[71] йому якісь пачки перевезти до Мато Ґроссо. Він дочку заміж видає і там щось накупив у Саміра. Частину просив, щоб я перевіз, а частину візьме сам, як вертатиметь­ся увечері. От я й прийшов тобі сказати, щоб ти поїхав разом зі мною.

— Я нікуди не поїду!

— А то чому?

— Бо не поїду. Тато мені заборонив з дому далеко відлучатися.

— А борги робити не забороняв?

— Борг ти зробив.

— Все одно... І чого ти такий смішний, Данку? От послухай: по-перше, перевеземо пачки і заробимо сто круйзерів, по-друге, я колись був на острові Бандейрантів і знайшов таке місце, де напевне закопаний єзуїтський скарб.

Данко відразу ожив:

— Скарб?!

— Еге, скарб. Падре Вісенте його шукає в монастирі під муром, а він — на острові Бандей­рантів.

— А чому ж ти його раніше не пробував від­шукати? — спитав недовірчиво Данко.

— Та все якось так, то те, то це, то не мав з ким їхати. А самому воно трохи ризиковано. От, поїдемо з тобою вдвох...

— Я не поїду. Шукай собі когось іншого.

— Ну, от знову!.. Щоб перевезти пачки, то я можу й Бенедіто взяти, а скарбу шукати му­шу тільки з людиною довіреною. Ні?

Розмова про скарби нагадала Данкові вчо­рашню ніч, і він спитав:

— Ти вчора довго був коло Саміра?

— Та до самого кінця. Або що?

— Нічого… І ти пізно вернувся?

— Над самим ранком. Шкода, що ти так ско­ро пішов, бо було дуже весело. Ми вчора бави­лися у весілля кайпіра. Консуела і Рудий Жорже вдавали молодих, а мене перебрали за падре. Наговорив я "молодим" дурниць, яких сам хотів, а тоді сказав принести миску води і Консуелу тільки трохи покропив з руки, а решту вилляв рудому на голову. Пушшя, але ж то реготу було!..

— Ну, і що тобі Жорже сказав?

— Та нічого. Що ж він може сказати, коли я так "вінчав", як хотів? Не має права навіть образитися. Ха-ха-ха!.. Але ти їдеш, чи ні?

— Ні.

Удавана веселість, з якою Арасі розповідав про свою вчорашню витівку, відразу змінилася злобою:

— Ах, ти не їдеш?.. Ну, то сиди і плач. Я поїду сам, зароблю сто круйзерів і буду смія­тися. А ти плач, бо тато тобі фоґетів не подарує!.. — усміхнувся він на кінець уїдливо.

— Арасі, забирайся звідси геть!.. — крик­нув, побліднувши, Данко і затиснув кулаки.

— Та забираюся, забираюся... Тільки чого ти такий упертий? Скарб скарбом, а сто круйзе­рів є певних, і боргу в Саміра можна позбутися.

Данко почав вагатися: все ж таки, заплатив­ши борг, легше буде з татом говорити. Окрім того, хай тато знає, що Данко не тільки робить погані вчинки, але й старається їх направити. Ці вагання не оминули гострого погляду очей Арасі і викликали на його устах невловиму, легеньку усмішку.

— А той кайпіра напевно заплатить? — спитав по надумі Данко.

— Ну, та напевно ж! От їдь і поможеш мені. Ти думаєш, що мені приємно про той борг ду­мати? Ще коли б він дійсно був записаний на мене, то я б собі сміявся. А так, я завинив, а тобі доведеться покутувати... І ми майже шість літ були добрими товаришами, а тепер через дур­них вісімдесят круйзерів мали б зробитися во­рогами? Чи не краще лишитися друзями і на­далі?..

Довірчивий Данко топився від цих слів, як віск, і вже жалував, що так погано думав про Арасі. Арасі ж, дивлячись на нього, наполягав далі:

— Не думай довго, Данку, бо час дорогий. Збирайся, раз-два!

— А човен де дістанемо?

— Човен я маю. Збирайся скоро!..

— Та... — зам'явся Данко. — А що твій дід скаже?

— Дід пішов до якогось кабокля, хто зна куди. Вернеться нескоро.

— А хата?

— О, меу Деус до сеу! Знову починаєш: "човен", "дід", "хата"!.. Ще папугу пригадай! Замикай двері й ходім. До обіду вже недалеко. Чим скоріше вййдемо, тим скоріше вернемося.

— То нехай я хоч чоботи візьму.

— Бери, бери!.. Та ще візьми з собою ки­шенькову лямпу.

— А то навіщо?

— Та на всякий випадок. Побачимо... Як бу­де час, то завернемо ще на острів і подивимося до тієї діри, що я її знайшов. Може, якраз скарб знайдемо. Скоро!

Всередині Данка щось протестувало і крича­ло, щоб він не йшов, але наполегливість Арасі ніби зачарувала його. Він взувався і збирався проти свого переконання, але не міг зупинитися і сказати: "Ні!"

Так, здушуючи в собі протести розуму і яко­гось поганого передчуття, він ще раз оглянув хату, вернувся до своєї кімнати і подивився на портрет матері. Її обличчя було ще сумніше і суворіше, як перед кількома хвилинами, коли Данко просив його пожаліти. Хлопцеві навіть видалось, що мати зробила ледве помітний заперечливий рух головою і поворухнула устами. Та це напевне був просто облудний промінь світла, що сковзнув по склі.

Вже, вийшовши на ґанок, Данко раптом вер­нувся, взяв валізку, в якій лежали гроші за продану хату, засунув її під піч і закидав нарубаними дровами. Не бачив при тому, що Арасі, котрий слідкував за ним потайки крізь щілину відкритих дверей, вдоволено всміхнувся...

Нарешті обидвоє йшли вулицею.

— Що я роблю?.. Що я роблю?! — кричав якийсь голос у Данковій душі. — Ну, припустімо, навіть зароблю грошей і віддам борг Самірові. Чи то мене виправдає в татових очах? На­впаки, це подвоїть мою вину, бо, замість одного разу, я двічі порушую його наказ. О, Боже, що я роблю?!

Так думав Данко, але в той самий час покір­но йшов з Арасі, навіть не слухаючи, про що той так весело і безжурно оповідає. Данко був цілком розбитий і хворий просто фізично. Пе­реживання минулої ночі, непомірно тяжкий для його молодої душі тягар таємниці Коарасіаби і вся погана справа з боргом у Саміра просто вдавлювали його в землю. Він був такий нещасливий і пригнічений, що хотів умерти.

Ледве плентаючи ногами, волікся за Арасі, і йому здавалося, що ріка сьогодні посунулася, Бог-зна, як далеко.

Нарешті, дійшли до неї, але Арасі наказав чомусь іти вниз від містечкової пристані, аж до того місця, де росли густі корчі, переплутані колючою ожиною. Там лежав витягнений на берег і добре замаскований човен.

— Чий це човен? — спитав Данко.

— Мій

— Твій? Я не знав ніколи, що ти маєш човен.

— А-а! То я колись його піймав, як він плив без нікого з водою, витягнув сюди і сховав. Че­кай но, зараз ми його спустимо на воду. Поможи мені з того боку... Та-а-ак. Ну, ще трошки!.. Ще!.. Добре!..

Човен заколивався на воді, злегка подзвяку­ючи ланцюгом, що припинав його до кореня вже поваленого дерева.

— Тепер почекай на мене, — сказав Арасі, — а я піду по ті пачки.

— Хіба ти будеш нести їх аж сюди?! Та ж ліпше приплисти до пристані: туди з містечка вдвоє ближче.

— Ет, що ти знаєш!.. Сиди.

Данко покірно сів у човен і відразу занурив руку в жовтувату холодну воду.

— Не відходь же нікуди, — наказав Арасі, — і пильнуй човна, бо ще хтось може його від­чепити. Я скоро вернуся...

Данко лишився сам...

Стиха хлюпала широкою плахтою Парана, пестливо вигріваючись у гарячих проміннях сонця. Її сіро-жовтуваті води заклопотано бігли вниз, минаючи то пологі, вкриті низенькою травою, то стрімкі глинясто-червоні береги. Зелени­ми шапками здіймалися над плесом численні більші й менші острови, а довкола, куди лише сягало око, немов велитенські, вкриті густо-кучерявою зеленого вовною потвори, розляглися гори. Повітря в Бразилії є особливе, надзвичай­но чисте, прозоре, і дозволяє все бачити дуже виразно на віддалі багатьох кілометрів.

І Данко, кидаючи то в цей, то в другий бік очима, любувався чітким рисунком замріяних пальм, що підносили пучки сірувато-зеленого пір'я над лісом, ген, на далеких виднокругах. Любувався високими, вивернутими догори па­расолями піньорів, котрі видавалися, як би на­мальовані тоненьким пером, вмоченим у чорно— зелену фарбу, на ясному атлясі неба. Зелень, зелень, зелень!.. Густа, соковита, багата на відтінки зелень!.. А між нею — цілі букети квітучих дерев: фіялкових кароби і ґліцінії. жовтих "шува де оуро"[72], іпе та ще яки­хось корчів, назви котрих знають лише бота­ніки.

Десь близько цвіли дикі помаранчі, й їхній тонкий та сильний аромат аж просив розшири­ти груди й дихати глибше.

Зелені колібрі з синіми головками і довгими дзьобиками скоро-скоро тріпотіли крильцями, припадаючи до розкритих келихів квіток, поки не випивали всього нектару. А тоді блискавич­но перелітали до другої квітки і звисали над нею, знову скоро-скоро тріпочучи крильцями. Здавалося, що вони справді цілують квіти, і тому в Бразилії їх називають "бейжафлор" — "цілуй квітку".

Грали в повітрі метелики, різні-прерізні: жовті, білі, червоні, різнокольорові, великі й маленькі. Особливо великими були білі, що зда­леку видавалися розгорненим подвійним арку­шем паперу, вирваним з зошита і пущеним з вітром. Були й фіялкові, оті, що з них мистці в Бразилії роблять чудові образи, відповідно укладаючи обламані крильця.

Тут і там з'являлися маленькі, також зелені, з синіми, білими й червоними оздобами папуги-пірікіто і весело лопотали про якісь лісні історії на своїй сварливо-комічній мові.

Під впливом тієї краси і величного спокою природи у Данка поволі уляглося почуття гострої тривоги, а, замість того, його опанував гли­бокий, але лагідний сум. Хлопець задивився у воду і незабаром йому видалося, що він з чов­ном і оті найближчі острови пливуть кудись уго­ру проти течії швидко-швидко, а ріка застигла і стоїть нерухомо. Це було так приємно, що він не ворушився і старався якнайглибше піддати­ся приємній облуді.

Нарешті шемір в корчах і звуки голосів вир­вали його з задуми. Він обернувся і побачив, що до берега підходив Арасі з Бенедіто. Кожний з них ніс через плечі, в руках і на головах таку кількість різноманітних пакунків, що видавався подібний до мурахи, або до їжака, обтяжених ношею, вдвоє більшою, як сам "носій".

— Фу! — з полекшею сказав Арасі, скида­ючи все на землю. — Насилу доніс.

Потім вийняв з кишені дрібні гроші і, даючи їх Бенедітові, додав:

— Ти ж дивися, Бенедіто, нікому не кажи, що Данко поїхав зі мною. Ми за яких дві годи­ни вернемося назад.

— Добре! — відповів муринчук. — Щасливої вам подорожі.

— Дякуємо...

За пару хвилин пакунки були вже в човні, човен відв'язано з припони, й Арасі відіпхнув­ся веслом від берега.

— З Богом! — сказав урочисто Данко і перехристився.

— З Богом! — відповів Арасі.

Кінець першої частини.

Словничок чужих слів

"Бог вогню", це перша в українській літературі по­вість із бразилійського життя[73]. Вона вперше впрова­джує в нашу літературу нові слова портуґальсько-бразилійського й індіянського походження. Всі ці слова пояснені в тексті книжки. Щоб полегшити юним чи­тачам шукання за поясненнями по книжці, подаємо в цьому томі короткий словничок.

аканґа — голова

аканґера — череп людський або звірячий

акванґапе — прикраса з пер на голові в індіян

анта — травоїдна тварина, покрита темною шерстю, подібна до малого слона заввишки 1 метра[74]

Аняґа — добрий індіянський божок, який переслідує ошустів[75]

арара — папуга

арасі — світанок

арауе — булава, знак влади вождя індіянського племени

араунас — казкові риби, що мали перетворитися в людей

асояба — індіянські шкіряні камаші для охорони ніг

ауаті — напій з кукурудзи

аукціон — прилюдна продаж речей тому, хто більше від других заплатить; інакше: ліцитація

аюпе — бразилійська рослина, сік якої хоронить від укушень комах та має лікувальні властивості

бандейра — прапор, озброєна ватага

бандейранти — член збройної ватаги

барбарідаде — варварство, дикунство (оклик обурення)

баркас — малий корабель вживаний для вантаження пароплавів

бастанте — досить, багато

батоке — індіанська прикраса нижньої губи в формі кружальця

бейжа флор — маленькі пташки колібрі

бола — торт

боліні — скляні кульки для хлоп'ячої гри бом дія! — добрий день!

ботокуди — індіянське плем'я на вимерті, знане в давніх часах з дикости і жорстокости

браза — дослівно: "жар"; дерево, з якого виробляють червону фарбу, "жар-дерево", назва Бразилії постала з індіанської назви цих дерев

буґро — невільник-індіянин, водонос, зневажлива назва

бурро — осел

буска-пе — "ловинога", рід бігаючої ракети

ваґабунда — пройдисвіт, волокита

вай на онда! — йди до біса! не плети теревень; до­слівно: йди по хвилі!

вай плантар батата! — відчепися! йди геть! (дослівно: іти садити картоплю)

во бень — мені поводиться добре (форма відповіді на привітання)

герва мате — дерево, з листя якого виробляється бразилійський чай

ґваяні, ґваянці — плем'я бразилійських індіян

ґваранці — порода бразилійських індіян, споріднені з тупісами

ґліцінія — виткий кущ з фіялковим цвітом

ґояба — цитринові овочі

еп-па портуґез! — зневажливий оклик

жакаре — крокодил

жассі — місяць

жес — інша назва на означення тупісів, тобто однієї з пород бразилійських індіян

іботіра — квітка .

Індіянаката — казковий індіянський силач

Іношіуе — божок, у якого вірило індіанське плем'я каражя

іта — камінь

ітажуба — золото

Каапора — злий індіянський божок, який кожного зустрічного робить нещасливим на все жит­тя, або перетворює в злого божка Кайпору

кабокльо — лісовий чоловік, проста людина

кайпіра — лісовий мешканець

Кайпора — злий божок, на якого перемінюються лю­дина

каміньйон — тягарове авто

каїгівара — гризун, подібний до свині, високий 70-80 см

капіле — сироп, солоджена вода

каражя — казкове індіянське плем'я, яке — за по­вір'ям — постало з риб

кароба — бразилійське дерево з фіялковим цвітом

кароса — гарно вироблений віз

каріока — дім білої людини

каскавел — дуже їдовита гадюка

коарасе — сонце

коема — ранок

козіда — бразильська страва

комо вай? — як живеться? як поводиться?

креньс — назва індіянського племени

круйзеро — бразильський гріш (дивись: тустон)

куя — індіянське горнятко з гарбузика

майз оу менос — більше-менше

Макашера — добрий індіянський божок, який опіку­ється подорожніми

мамон — рід дині[76]

мамелуки — 1) турецькі невільники, які спершу пов­нили в Єгипті військову службу, а потім за­хопили там владу і правили Єгиптом в 13-16 ст., 2) мішарці з портуґальсько-індіянських родин, яких у часі завойовування Бразилії названо також цією турецькою назвою

мандьока — хліборобська рослина, з якої виробляють муку і напої

Мараґіґана — передвісниця смерти

маракужя — овоч величини цитрини в твердій шка­ралущі з смачним соком

морубішаба — вождь індіанського племени

муньто обріґадо! — дуже дякую!

муссурана — прилюдне закатування людей, присуд­жених індіянами до кари смерти

но! — ні!

новена — вечірня, церковна відправа понад вечір

Носса Сеньора Сантіссіма! — Наша Діво Пресвята!

ока — хата, індіанська хатка з тростини

окаета — майдан серед індійського селища, де часом відбуваються наради

о, меус Деус до сеу! — мій Господи небесний!

онса — бразильський яґуар

падре — отець (звернення до духовної особи)

пака — гризун величини зайця

пакова — напій з бананів

парана — море, велика вода

пати — домашні птиці, подібні до качок і індиків

паяґва — індіянське плем'я

пеґа! — лови, хапай, держи!

піньор — бразилійське чатинне дерево з крислатою короною

піпока — смажена кукурудза

піротехніка — наука про вибухові матеріяли

пірікіто — порода папуг

пітека — шкіряний подовгастий м'ячик з пірячим чуб­ком для гри в відбиванку

піяґа — жрець індіянського племени

презент — подарунок, гостинець

прето — чорний

пропозиція — предложення

пуру — людожер

пушшя! — оклик здивування

рапозо — щур

редут — монастир-твердиня, подекуди осередок адміністративної влади

ріфи — квитки

сантіні — образочки святих

саракур — птах, що за переказами мав жити в часах потопу

Сасі — злий чортик, що робить бешкети подорожнім, божок тьми з пробитою долонею

сеньор — пан

сеньора — пані

сеу — пан (скорочено від "сеньор")

ситуація — положення, становище

сі — так

Суме — добрий божок, який навчив індіян початків хліборобства

таба — оселя

табера — руїна оселі

тамойоси — індіянське плем'я, колишні союзники ґваянців у війні проти європейців

танґвапема — тяжкий чотирьогранний кіл, уживаний як зброя

тапуїтіньґи — "білі варвари", ненависницьке означен­ня жорстоких портуґальців

тапуя — одна порода індіянських племен у Бразилії

тату — мурахоїд

тоша — запальник для розгрівання й освітлення па­перового бальону

тремембе — кочове плем'я бразилійських індіян

тупан — Бог

тупан-ока — церква

тупі, тупіси — друга порода індіянських племен у Бразилії

тупінінкві — плем'я бразилійських індіян

тупітіньґи — "білі тупіси", доброзичливе означення портуґальців

тустон — найдрібніша бразилійська монета

урубу — інакше: корва, великий птах, який кормить­ся падлиною

факон — великий ніж

фарофа — страва з кукурудзи, товченої на платки

фейжон — чорна фасоля

феста — празник

фестейри — пара хлопців і дівчат, або супружа пара, що має почесну ролю в часі церковних мо­лебнів

флотилія — відділ військових, або торговельних ко­раблів

фоґейра — вогнище, ватра

фоґет — штучний вогонь, ракета, феєрверк

фойса — ніж на довгому держаку до стинання кущів

чав! — до побачення!

шімарон — напиток з зілля "герва мате", вживаний замість чаю

шуваде оуро — дерево "золотий дощ" з жовтим цві­том

шураскада — прийняття гостей печеним м'ясом і пи­вом

шураско — печене на вогні м'ясо

шярко — в'ялене м'ясо

[1] Пояснення слів, написаних розстріленим друком, подані наприкінці книжки. (Це виноска авторки. Дійсно, у друкованій книжці слова, що потребують пояснень, виділені "розстріленим друком", тобто в них між літерами вставлені пробіли. Але упорядник інтернетної публікації вирішив, що для читачів буде зручніше, якщо ці слова будуть набрані у звичному вигляді, але просто при першому їх використанні наприкінці стоятиме зірочка. Тож пояснення слів, позначених зірочкою (*) треба дивитися у "Словничку чужих слів" наприкінці книги.)

[2] чорнильній (Тут і далі у виносках примітки упорядника інтернетної публікації, крім тих, що позначені як примітки авторки).

[3] комори

[4] Мурин — чорношкіра людина африканського походження (синонім слова "негр"). Муринчук, відповідно, — чорношкіра дитина.

[5] Тут слово "склеп" застосовано у польському значенні (sklep), тобто означає крамницю, а не спорудження на кладовищі для поховання мерців.

[6] гумові шини

[7] "Буска-пе" — ловити ноги. (Примітка авторки).

[8] Малпа – те ж саме що мавпа, дещо застарілий варіант цього слова.

[9] Назви індіянських племен. (Примітка авторки).

[10] болота

[11] Так, пане! (Примітка авторки).

[12] ЗДА – Злучені Держави Америки, тобто США – Сполучені Штати Америки.

[13] півдюжини, тобто шість

[14] Mew (англ.) – чайка.

[15] поділ землі на ділянки

[16] земельною ділянкою

[17] "сеу" — скорочено "сеньор". (Примітка авторки).

[18] рис

[19] Педру I (12 жовтня 1798 — 24 вересня 1834) — засновник і перший правитель Бразильської імперії, де він був відомий як "Визволитель".

[20] "Майз оу менос" — "більше-менше". (Примітка авторки).

[21] Пас — тут ремінь безпеки.

[22] дерев'яною черепицею

[23] "Бастанте" — багато. (Примітка авторки).

[24] "Фойса" — кривий ніж на довгому держаку, що служить для стинання корчів. (Примітка авторки).

[25] "Бом діа" — добрий день. (Примітка авторки).

[26] "Комо вай о сеньор?" — "Як іде панові?". "Мунь­то обріґадо, во бень" — "Дуже дякую, йде добре". Це звичайна форма привіту в Бразилії.

[27] Maracujá — маракуйя, ліана зі смачними плодами, батьківщиною якої є Бразилія.

[28] бешкетники, шибеники

[29] підколінки без підошов, які одягають на взуття

[30] Фарофа — товчена на платки кукурудза. (Примітка авторки). Платки — пластівці.

[31] "Фести" — празники. (Примітка авторки).

[32] Рапозо — щур. Прето — чорний. (Примітка авторки).

[33] Куритиба — столиця провінції Парана. (Примітка авторки).

[34] Мімоза шорстка – дерево, батьківщиною якого є Бразилія, досягає п'ятнадцяти метрів заввишки.

[35] Слово "троща" авторка вживає в різних місцях у значеннях або "очерет", або "тросник" (зокрема цукровий), або "хмиз", в залежності від контексту. Тут очевидно мається на увазі очерет.

[36] "Новена" — вечірня. (Примітка авторки).

[37] "Кароса" — віз. (Примітка авторки).

[38] "Бола" — торт. (Примітка авторки).

[39] "Ріфи" — квитки, льоси. (Примітка авторки).

[40] Танґвапема — довгий, чотирьохгранний кілок, грубший з одного кінця. (Примітка авторки).

[41] Тустон — 10 центів. Найдрібніша монета в Бра­зилії. (Примітка авторки).

[42] Жакаре — крокодил. (Примітка авторки).

[43] Бурро — осел.

[44] "Іди малювати мавпи!" — в переносному значенні — "відчепися!" "іди геть!"

[45] "Капіле" — сироп.

[46] Коарасе — сонце. (Примітка авторки).

[47] Жассі — місяць. (Примітка авторки).

[48] Арауе — по-індіянськи — берло — знак влади морубішаби. (Примітка авторки).

[49] Піяґа — жрець індіянського племени. (Примітка авторки).

[50] Дивись карта на стор. 120. (Примітка авторки).

[51] Не плутати з ґваянцями. (Примітка авторки).

[52] Історичний факт: Отець Жозе Аншієт, перебува­ючи в Іперойґ, написав на піску і потім вивчив на па­м'ять поему на честь Пречистої Діви в латинській мові. Ця поема мала 4.172 рядки. Див. образок на стор. 115. (Примітка авторки).

[53] Мандьока — рослина з грубими крохмалистими коріннями, з якої виготовляють муку і напої. (Примітка авторки).

[54] Пуру — людожери.

[55] Ґваїра — водоспад на ріці Парана, одночасно ве­ликий острів, на тій ріці і одночасно назва місцевости. ІІо-портуґальськи "Сете Кедас", себто, "Сім східців", що їх має водоспад. В місцевости Ґваїра в старі часи були великі копальні золота. (Примітка авторки).

[56] Тратва — пліт.

[57] Таба — оселя. (Примітка авторки).

[58] Велика Кобра — "Кобра Ґранде" величезна потво­ра, яка згідно з повір'ям, живе у глибоких водах та не лишає жадної людини, з якою зустрічається, живою. "Велика Кобра", як каже повір'я, має величезні, як ліхтарі, очі і виходить на полювання вночі. (Примітка авторки).

[59] Ваґабунда — пройдисвіт. (Примітка авторки).

[60] Зелепух — незрілий плод.

[61] "Великий Ліс" — Мато Ґроссо — тепер назва про­вінції. (Примітка авторки).

[62] Дивись карту на стор. 120. (Примітка авторки).

[63] Пас — тут смуга.

[64] Закінчення "ера" в індіянській мові означає мину­лий час, навіть для іменників. "Таба" — оселя. "Табера" — руїни оселі, себто в минулому часі. "Аканґа" — го­лова, "аканґера" — череп. (Примітка авторки).

[65] Окаета — по-індіянськи площа серед селища, де звичайно відбувалися наради птемени. (Примітка авторки).

[66] Буґро — невільник-водонос, пуру — людожер. (Примітка авторки).

[67] Тату — великий мурахоїд, що має твердий панцир. Вполювати його дуже тяжко, а м'ясо тату належить в Бразилії до найбільших лакоминок. (Примітка авторки). Тату — португальська назва броненосців або панцирників, південноамериканських комахоїдних звірів надряду неповнозубих. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[68] Ґояба — овочі, подібні з-зовні до цитрини. Всередині є жовті, або рожеві. Мають досить прикрий і го­стрий запах, але дуже приємні на смак. (Примітка авторки). Мається на увазі гуява — тропічне дерево Південної та Центральної Америки, плоди котрого смаком нагадують суміш полуниці, ананасу, ківі та груші, з легким ароматом мускусу. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[69] Вай пентіяр макако — іди малювати малпи. (Примітка авторки).

[70] "Вай плантар батата" означає дослівно "Іди садити картоплю", або іншими словами — "відчепися!", "іди геть!" (Примітка авторки).

[71] "Кайпіра" — проста людина, мешканець лісу. (Примітка авторки).

[72] "Шува де оуро" — "Золотий дощ". (Примітка авторки).

[73] Це не зовсім вірне твердження. "Бог Вогню" — не перша повість про життя у Бразилії, написана та видана українською мовою. На час написання та видання цього твору Ольги Мак уже існували повісті інших авторів про пригоди українців у Бразилії, (наприклад, "В пралісах Бразилії" Петра Франка, або "В пралісах Південної Америки" Сави Крилача (Людвіґа Сідлецького)). Але твір Ольги Мак значно більший за обсягом, ніж попередні українські художні твори про Бразилію, і вірніше називати його романом, аніж повістю. Було б справедливим твердження, що це найперший український РОМАН про Бразилію. Взагалі, Ольга Мак деякі свої романи називала не романами, а повістями чи навіть оповіданнями. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[74] Анта — португальська назва бразильського тапіра, одного з чотирьох видів родини тапірів, звірів ряду непарнокопитих. Тапіри мешкають у Центральній та Південній Америці, а також Південно-Східній Азії. Схожі скоріше на кабанів. Зі слонами їх порівнюють через наявність хобота, але маленького. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[75] Ошуст — шахрай. (Примітка упорядника інтернетної публікації).

[76] Мається на увазі папая. Її плоди дійсно схожі на плоди дині, але це не бахчева рослина, а дерево, зовсім іншого біологічного роду. (Примітка упорядника інтернетної публікації).