(З минулого)
Крізь мереживо прозорих фіранок було видно сонну вулицю й самотні ліхтарі на ній. Хвилинами марудну тишу ночі тривожили пронизливі викрики сирен на Дніпрі і тоді в моїй затишній кімнаті згинці переходили з кутка в куток якісь чудернацькі тіні й крадькома зазирали через мою, низько схилену над писальним столом, голову і читали ще не викінчені римовані думи, які бісерними рядками стелилися на маленьких аркушиках сірого паперу...
Я надзвичайно любив свою затишну кімнату, бо в ній міг бути тим, яким є завжди і в дійсності. В ній я промовляв до себе найреволюційніші промови, укладав найскладніші плани державних переворотів і мріяв величними здвигами приспаних сил маси, коли вона визволяється з ланцюгів самовпевненого культурництва і зруйнує не тільки державні університети з їх заскорузлими й безглуздими професорами, але й знищить непорушні доми розпусти, в яких поважані батьки "почесних" родин користуються продажним коханням "безчесних" доньок бруків Великого Міста...
Я не є настільки самовпевненим, як є самовпевнені в своїх твердженнях наші "патріоти", а тому гаразд знав, що в моїх думках досить було крайньої суб'єктивності, але хвилинами мені здавалося, що так думають і мріють цілі мільйони гноблених, і це заставляло мене складати якісь дивні, мені самому незрозумілі пісні, які я часто списував на маленьких аркушиках сірого паперу й пересилав до редакції одного часопису, де вони завжди друкувалися на першій сторінці зі спеціальними заставками і кінцівками якогось, невідомого мені, маляра...
Не знаю, через що саме той маляр малював такі химерні сплетіння людських м'язів, коли в моїх піснях усе було таким ясним і таким одвертим:
Розділимо тони в півтони, Розкидаєм зло барикад...
Ніяких страшних символів, ніяких вимислових алегорій і нічого того, що є в картинах "найславнішого" буржуазного маляра, які він понамальовував по спеціальному замовленню для окраси публічної читальні "Національного Дому".
Та, власне кажучи, то мене так цікавило, як і літературно-еротичний тижневик "Шлюбні вісті", який вважався найпопулярнішим виданням в столиці молодої держави і якого без огиди не міг взяти в руки.
Далеко більше цікавила мене моя власна кореспонденція. Двічі на день, рано і вечором, почтальйон приносив мені пачку різноманітних листів, серед яких було багато листів цілком невідомих мені людей, які хвалили мої пісні і радили писати — хто "по-новому", а хто "по-старому", а були й такі, що погрожували "особистою розправою"...
Перед тим, як мав сісти до стола й написати про "зло барикад", я довго ходив з кутка в куток, ганяючи тіні і думаючи про анонім. Це був перший "політичний" анонім і він не міг мене не схвилювати. Я писав свою нову пісню, а в мовчазній тиші глухої ночі моє вухо чутливо ловило неохайно написане на маленькому клаптикові жовтого паперу непрошене:
"М. Г. Изъ достовЬрныхъ источниковь мнЬ стало извЬстно, что васъ въ ближайшемъ врЬемени должны арестовать и лишить всякой свободы дЬйствій. Зная васъ какъ порядочного чЬловЬка и симпатичного поэта, не могущаго принести вреда созданію Великой, Единой и Неделимой Украинской Державы, а также не могущаго поколебать прочнаго положенія нашего Ясновельможного Пана Гетьмана, — считалъ необходимымъ предупредить Васъ, дабы Вы имЬли возможность избежать ожидающей васъ не— пріятности. Съ совершеннымъ почтеніемь, ВашъДоброжелателъ".
— І хто б це такий міг бути?—виринала в мізкові запитуюча думка. Але слідом за нею виникала друга, спокійна і розсудлива, яка переконливо запевняла:
—Дурниця яка! Чи варто надавати значіння таким речам, як анонім? Передовсім аноніми ніколи не пишуться порядними людьми, а поза тим, вони завжди брехливі!..
Змагаючись з думами, виводив останній рядок своєї нової пісні, а вухо ловило обережні шелести тіней і далекі кроки невідомих людей, що йшли на світло моєї затишної кімнати...
Кроки чим далі, тим стають яснішими і нарешті крізь мереживо фіранок побачив трьох мужчин і одну женщину, які раптово зупинилися проти мого вікна.
Зрозумів і відчув якийсь незвиклий спокій у душі. Встав, засвітив свічку, спалив на ній неохайно написаного аноніма, потім закурив папіроску і став чекати.
Через хвилину почувся дзвінок до сторожихи. Дзвонили настирливо, нахабно і рішуче. Один мужчина підійшов аж до самого мого вікна і став на сторожі. Коли через декілька хвилин сторожиха відчинила їм надвірні двері і вони стали спотикатися по східцях в напрямку моєї кімнати, я сам вийшов їм назустріч, тримаючи в руках свічку.
—Руки вгору!—крикнув високий чорний вусатий мужчина, що був попереду інших.
— Не бійтеся! — сказав я. — Прошу до хати!..
Високий мужчина направив на мене цівку браунінга і, не повертаючи назад себе голови, промовив:
— Вперед!..
Миттю з-за його плечей вискочив присадкуватий і товстий, як монастирський економ, білявий жандарм і маленька чорнява женщина, яка нагадувала собою партійну товаришку. Стали коло мене і так разом увійшли в кімнату.
—Чому ж ви того добродія не кличете?—сказав я до високого мужчини, кивнувши головою за вікно.
— Не ваше діло! — відрубав він мені. — Сідайте і сидіть собі тихо... Будемо трусити вас...
Мені робилося весело. Стільки часу все сам і сам, а тут такий несподіваний випадок. Я голосно засміявся й спитав:
— Ви, напевне, щось дуже коштовне загубили, коли шукаєте в таку пору?..
— Прошу бути тихо! — буркнув сердито вусач, відчиняючи шухлядку в писальному столі.
—О,з великою приємністю! Тільки дозвольте мені закурити...
—А де ж ваші папіроски?
—Там, в шухлядці...
Вусач витяг коробку з папіросами і, мовчки, став пакувати у свої кишені. Напакувавши повну кишеню, він закурив одну папіроску сам, а решту посунув до мене.
— Можете курити,—сказав згідливо.
Я зазирнув у коробку. З цілої сотні папіросок, з яких я викурив не більше десятка, зосталося всього дві папіроски. Я взяв одну і всміхнувся:
— Дивно! Ви перший раз у цій кімнаті, а почуваєте себе як удома...
Вусач презирливо пирхнув і відповів:
—Я скрізь однаковий...
Пройшовся по кімнаті, розглядаючи стіни і чогось всміхаючись. Перед портретом Шевченка зупинився на хвилинку, скривився гірко і махнув рукою:
— Куди не піди і всюди оцей.
Сплюнув і повернувся до мене:
—Революціонер, значицця?..
— А хіба ж я знаю?..
— Начинайте!.. — нервово крикнув він до своїх товаришів.
Присадкуватий поліз до шафи з книжками, а женщина стала нишпорити по всіх кутках і викидати на середину кімнати все, що звертало її увагу і здавалося підозрілим. Вусач старанно перетрушував yd мої папери й раз за разом злосливо позирав у мій бік...
—Так є... так є...—цідив крізь зуби.—Він самий, голубчик...
—Знайшли щось, може?—спитався я його наївним голосом.
— Так, так... знайшов... еге-ж... —шипів він, складаючи на купу всі мої папери, листи, фотографії й записні книжки.
— Що ви хочете робити?
— Потім побачите!
— Бачите, мені цікаво було б знати це зараз, бо тоді я знав би, як маю ставитись до цього.
Вусач поклав на кучу останню записну книжку й промовив:
— Як хочете, так і ставтеся, а зараз одягайтеся і підем!..
—Куди?
—Потім побачите!
— Я мушу знати зараз, бо треба ж щось з помешканням зробити...
— Воно вам більше не потрібне!..
— Як то так?!.
—А так... Одягайтеся!.. Як хочете, то беріть і постіль з собою...
— Так ви мене арештовуєте, чи що?!. — з робленим здивуванням скрикнув я, удаючи страшно схвильованого.
Це, як видно, йому припало до сподоби і він цілком іншим, майже співчуваючим тоном вимовив:
—Що ж робити?.. Наказ такий!.. Надто неспокійний чоловік був з вас!..
— Чому був, а не є?..
—Тому, що вас тепер замкнуть і всяким таким штучкам годі вже виявлятися!..
— Ви думаєте?..
— Цілком певно!.. Одягайтеся!..
Через хвилину я вже був одягнутий. Загорнув у ковдру свою подушку, а вони забрали мої папери і ми вийшли в спокій ночі. Зараз же підійшов і той, що вартував біля мого вікна. Він був з карабіном і сердитий, бо одягнутий був легко, а осіння ніч була вже холодна...
* * *
Йшли вулицею, як мертвою... Вусатий попереду, я за ним, а всі інші за мною. Ніде нікого, тільки ліхтарі блимають та наші тіні танцюють по звучних тротуарах. На розі двох якихось вулиць стрінули трьох у сірому, в залізних "черепахах" і з карабінами в руках. Всі три йшли поруч і голосно шкрябали своїми чобітьми, що здалеку здавалося, начебто волокли важкі кайдани.
— О, це певна охорона!—сказав я вголос.
—Так!—промовив вусатий.—Вона вас також стерегтиме.
Порівнявшись з нами, вони всі три враз зупинилися і взяли карабіни напоготову.
—Кто ідьот?—спитався один ламаною московською мовою.
— Свої! З арештованим!—голосно сказав вусатий.
—Куда?—спиталась "черепаха".
—До криміналу!..
—А, криміналь!.. Карашо, карашо!..
Пішли далі. Ми звернули в якийсь провулок і вийшли на широку вулицю, яка рівною биндою ліхтарів тяглася ген-ген в пітьму тихої осінньої ночі і зникала десь за містом в чорній смузі сонних лісів.
Небо над нашими головами було глибоке, темно-синє, а зорі яскраві й лагідні. Зовсім не здавалося мені, що я позбавлений волі і йду під вартою до криміналу, а чулося в душі щось таке ніжне, лагідне і щире, як оті зорі, і мені хотілося говорити з людьми, дивитися в їх очі й викликати в їх серцях таку ж саму чулість.
— Ви жонатий?—спитався я вусатого.
— Жонатий!.. Бодай її чорт узяв!.. — сердито буркнув він.
— Чого ж то так? — зніяковів я.
— Зволоч моя жінка!.. Ледащо!.. Все їй гулі, а діла не любить...
Я замовк...
Стали йти передмістям. Низенькі, симпатичні домочки, похилі паркани, шепочучі осінні сади навколо і сухе листя на вузеньких хідниках. Щось мінорне бриніло в повітрі й обгортало собою мою душу. "Скоріше б уже і до свого місця!"—думав я про себе, йдучи за вусатим.
Раптом на тлі визоряного неба, серед густих садів, вималювалися контури чогось великого, грандіозного й страшного. Догадався, що це й є той славнозвісний кримінал, про який стільки створено самих дивовижних легенд і про який ще й досі переказують самі несотворенні речі.
За високими мурованими стінами величезний, чорний, в декілька поверхів будинок-тюрма. Підійшли до залізної брами, коло якої стояло двоє вартових в "черепахах", і зупинилися. Вусатий показав їм якісь папери і став стукати в браму.
— Кто там?—почувся з-за брами хрипкий голос.
— Свої! Арештованого привели! — гукнув вусатий.
Задзвеніли ключі, забряжчали ланцюги, заскрипіли заіржавлені замки, і брама відчинилася. Обережно, водячи на всі боки очима, показалося лисяче з рудими, коротко підрізаними вусами лице вартового доглядача.
— Етот?—кивнув на мене головою.
— Та вже ж не я! — сказав вусатий.
— Что, вор?..
— Де там! Звичайнісінький політикан!..
— А-а-а!.. Політіческій, пожалуйте! — вишкірив єхидно золоті зуби.
І тут я почув, як на мене повійнуло з брами земляним холодом, і я, несподівано для самого себе, зробив крок назад.
— Не хочу!..
— Что!? — витріщилося лисяче лице. — Тащітє єво!
Присадкуватий і той, що вартував вікно, схопили мене за плечі і штовхнули вперед. Звідкись прибігло ще двоє з карабінами і стали коло мене, а я між ними сам один, як піймана миша. Взяли й повели просто в будинок, коло дверей якого також стояли вартові, і привели в якусь темну й вогку кімнату, яка ледве що освітлювалася маленьким каганчиком. Тут роздягли мене догола, перетрусили до останньої ниточки і забрали в мене не тільки гроші й цезорика , але й навіть шлейки.
— Єщо повєсітся! — сказав "діжурний". — Знаєм ми ентіх політіческіх!..
Потім звелів мені одягтися і йти за ним. Вусатий і інші більше вже мною не цікавилися. Плутаючись в обвислих штанах, я йшов слідом за ним угору, кудись аж за третій чи четвертий поверх. Пішли вузеньким коридором, по один бік якого були маленькі заґратовані вікна, а по другий—ряд невеличких залізних дверей, з круглими дірками посередині. Зупинилися коло дверей, які були аж у самому кінці коридору. "Діжурний" вийняв з-за пояса в'язку ключів і став відмикати двері. Я ж, чекаючи, заки він відімкне, приголомшено дивився на двері і задавав собі питання: "Для чого, власне, потрібно було псувати на ці двері стільки заліза, як було б досить і одного дерева?.."
Нарешті двері відчинилися і "діжурний" крикнув:
—Ну, марш! Чіво там єщо разглядивать!..
І тільки я переступив поріг, як двері за мною зачинилися і мене обгорнула вогка темрява...
* * *
Напружуючи очі, я довго вдивлявся в темряву і нарешті побачив перед собою, мало що не під самою стелею, маленьке, заґратоване вікно, крізь яке скупенько пробивалося бліде світло досвітку. Кинув свою ковдру й подушку на підлогу, а сам направився до вікна. Раптом на щось наткнувся і воно скрикнуло:
— Кто здесь шляєтца? Не падхади!..
Я відступився і сказав:
— Я й сам не знаю, хто я?.. Тільки що впхнули сюди...
— Значитца украінец? — почувся знову голос.
—Українець!..
—Так тібе і нада! Другой раз своя гетьман не захочеш!..
—А чому ви думаєте, що я його хочу?—спитався я в невідомого, по вимові якого вже догадувався, що він належить до роду "васточних человеков".
Щось заворушилося переді мною і через хвилину спалахнув вогник сірничка. На ліжку, яке стояло під вікном, лежав у чорній черкесці довгий мужчина і пильно вдивлявся в мене своїми, незвикло блискучими, півбожевільними очима. Довгий орлиний ніс був звернений до мене, а з чорної невеличкої борідки хижо всміхалися два рядки міцних білих зубів.
Простягнув до мене свою довгу жилаву руку і сказав:
—Познакомимса! Абрамянц, армянин, партії Дашнакцатун!
Я стиснув його руку і сказав своє прізвище.
— А какой партії?—спитався він мене.
— Ніякої! — відповів я.
—Как так?!—схопився він.—Так для чего ж тебе, душа мой?..
— Не знаю! Догадуюся, що за пісні...
— За песні, ґавариш?! — скрикнув.
Сірничок догорів і стало темніше, як було перед тим. Устав з ліжка, схопив мене за руку і дико розреготався:
— Вот так киш-миш!.. Вот так штука!.. Xa-xa-xa-xa!.. Xa-xa— xa-xa!.. Так за песні, ґавариш?..
— Так, за пісні, які я складав...
Абрамянц раптом затих і шумно бухнувся на ліжко.
—Лажись і ти, душа мой! — промовив він глухим голосом.
— Де ж його лягати? — сказав я, шукаючи в пітьмі своєї ковдри і подушки.
— Там єщо один кровать єсть! Вот я посвечу немножка! — озвався він якось слабо, пошепки майже.
Засвітив сірничок і промовив:
— Скареє, душа мой! Нездоровица мине...
Я побачив друге ліжко з подертим сінником і солом'яною подушкою, а коло нього, прикованого до стіни залізного столика. Скоренько розстелив ковдру, поклав подушку і ліг.
Лягаючи, глянув на Абрамянца і щось страшно стисло мене за серце. — В його очах, як він дивився на мене, була така страшна туга, наче в тієї скотини, яку кладуть зв'язаною під ніж різника. — Мимоволі одвів набік очі, а в той час сірничок згас і я почув:
—Спакойной ночі, товарищ!
— На добраніч! — відповів я і зараз же відчув у своїм тілі таку страшну знемогу, що так і задерев'янів.
Лежав так і не міг поворухнутися. Начебто спав і, разом з тим, ні на одну хвилину не переставав від чувати важких холодних стін тюрми, серед яких так несподівано опинився.
* * *
Вже цілком сіріло надворі, коли до мене прийшов сон: рідне село, вигін, череда збирається, пастух ходить коло неї і грає на волинській дудці так жалібно-жалібно... Дорогою йдуть люди і всі чогось плачуть... Чую, як стискається горло, в очах повно сліз, а проте хочу сміятися... Хочу сміятися, але сльози самі ллються і я починаю плакати, як плачуть всі люди... Плачу і чую, що моя подушка вся мокра, одначе прокинутись я не можу... З величезним зусиллям розкриваю очі і бачу перед собою червоне коло з величезними ґратами, на яких розіпнуто людину. Злякано озираюся навколо. Нічого особливого. Саме сходить сонце. Абрамянц, скинувши з себе одежу, цілком голий, виліз на вікно, вчепився обома руками за ґрати і так занімів.
—Товариш Абрамянц! — покликав я.
Навіть не порушився.
—Товариш Абрамянц! — покликав я вдруге, вже голосніше.
Він ні звука.
Я схопився з ліжка і потяг його за ногу. Він злякано здригнувся і зіскочив на ліжко.
— Чего тибе нада?! — вишкірив до мене зуби.
— Вибачайте!—промовив я. — Мені здавалося, що... знаєте, мені приснилося...
— А ти, душа мой, туди пасматри, как там всьо живьот! — показав на вікно рукою.
Я став на його ліжко і хотів уже лізти на вікно, але він мене затримав:
— Осторожно нада смотреть, а то "черепаха" стрелять будет...
Став поруч мене і ми обидва разом обережно стали висувати в вікно свої голови. Я ще ніколи не бачив таким рідного мені міста. Знизу від Дніпра широкими хвилями пливли срібні тумани, серед яких, як чарівні кораблі, виринали осяяні вранішнім сонцем золоті бані святої Софії, Михайлівського і Дівочого монастирів, а там, під срібною заслоною туманів, ревло, гуло й гомоніло тисячами голосів пробуджене Велике Місто.
—Яка краса! — вирвалось з моїх грудей.
— Цурік! — почулося внизу.
Абрамянц шарпнув мене за руку і ми разом попадали на ліжко.
— Ґаварил же я, что нада осторожно!—сказав до мене з докором.
Мені стало ніяково. Щоб перервати неприємну мовчанку, я промовив:
—Але ж краса яка, мій Боже!..
— Какой там краса! Никакой краси здесь нету! Вот как у нас на Капказ краса, так краса!.. Солнце там какой! Небо какой! Воздух какой! Люді какой!.. Ех!..
Схопився з ліжка й метушливо забігав по "камері": шість кроків вперед, шість кроків назад... Бігав, плювався й лаявся:
— Какой краса? Дурак такой! Посадили в свой турма і думают, какой карош дело!..
Я непорушно сидів на його ліжку і мовчки дивився на нього, як він усе ще бігав і все лаявся. Нарешті він трохи заспокоївся і звернувся до мене:
— Ни бойся! Ми карош челавек ни трогаем! Ми карош челавек лубим!..
— А хто його знає, який я! — промовив я тихо, бажаючи викликати його на більш сердечну розмову.
— І ни говори! — загарячився він. — Ти карош челавек!.. Яето знаю!..
Він сів поруч мене і закрив лице долонями.
— Що з вами?—спитався його обережно.
Здригнувся й хотів було встати, але зостався на місці і тихо промовив:
— Вот ти видиш тепер, что я плачу!.. Видиш, что плачу і ето значить на Капказ хочу!..
— А на Кавказі тепер, напевне, дуже гарно... — почав було я говорити, але він перебив мене:
— Ни говори! Ни нада! Я сам скажу тибе, как у нас карашо! Никакая турма там нєту! Все карош люди і карош живут... Када человек подлий биваєт, тогда ему падло делают... А када челавек карош, так приходи до нас і живи с нами, но тольки ни раздражай, а то наш народ сердитий делаєтся і тогда бит будет, резат будет і стрилят будет...
Ще нижче похилився:
— І природа в нас карош, і девушки, і песні карош...
Захитався назад і вперед, назад і вперед.
Тоненьким голосом, крізь сльози затягнув:
"Один верблуд в лубов іграл, другой верблуд в лубов іграл, третий верблуд..."
Махнув рукою:
—Нет, луче ни нада! Здесь никарашо, а там карашо... Живи сибе, шашлик кушай, карош девка люби, карош вино пей, грейся на солнце, нюхай воздух і ничего тибе ни нада...
Схопився на ноги й знову забігав по камері.
—Сказали, что я разбойник і посадили в етот турма, а я только Дашнакцатун і больше ничего...
— Що ж то значить? — спитався я.
— Ничего не значить, душа мой! — сказав він.
— А все ж таки...
— Всего толки своя Великий Армения хочет!
В той час в маленьку дірочку в дверях просунувся чийсь червоний ніс і почулося сердите:
— Чіво разоряетесь?.. Сідітє смірно!..
—А я ни хачу!—крикнув Абрамянц і зручно плюнув на двері.
Червоний ніс гидко вилаявся і зник.
— Штоби нє ентот новий, так чорта два дал би ему чаю... — почулося вже десь аж на другому кінці коридору.
— Ето он про миня так... — засміявся Абрамянц до мене. Пройшовся разів два по кімнаті і знову потягнувся до вікна.
— Обережно, товаришу! — застерігав я його.
— Ничего!.. Я тольки на "черепаху" посмотру...
Видряпався на вікно, вчепився за ґрати і цікаво висунув голову.
— Цурік! — почулося з двору.
— Товаришу! — крикнув я до нього.
— Ничего... — відповів він, висовуючись ще вище.
— Б-бах!—гаркнуло з двору і Абрамянц, ловлячи руками повітря, впав горілиць на ліжко. Головайого була залита кров'ю, з якої дивилися на мене непорушні очі. Ніс, здавалося, загнувся ще більше і зробився цілком орлиним... Вражений такою несподіванкою, я не знав, що робити, і так закам'янів над свіжим трупом свого випадкового свободолюбивого товариша.
Через декілька хвилин в камеру прибіг "діжурний" доглядач, а разом з ним тюремний лікар і два вартових. Коридорний вартовий з червоним носом топтався в дверях і ніяково моргав очима.
— І кто би мог подумать, что он на такое рєшіться!..
—Да... — процідив крізь зуби "діжурний", — а ми от него не только ґінджал, но і подтяжкі забралі когда-то...
Покликали двох санітарів з носилками і ті винесли його. Слідом за ними пішов і "діжурний" зі своїми вартовими, і в камері зостався я та коритарний вартовий. Він довго і співчуваючо дивився на так нагло спорожніле Абрамянцеве ліжко і, важко зітхнувши, промовив:
—Тепер вам тут страшно буде самому...
Я сидів на свому ліжку і мовчав.
— Нічого, — говорив він далі,—як би так, що до чого, то ви мене покличте. Я зараз же прибіжу... Неспокійний був цей азіат, так ото й догрався...
Я лише тепер звернув увагу на те, що він говорить по-вкраїнському, та ще й подільською вимовою.
— Чому ж ви по-московському не говорите? — спитався я його.
— Та, я той... по-московському тільки з москалями говорю, а ви ж не москаль, — сказав він.
— А звідки ви самі?
—Я сам з Калинівки, що коло Вінниці. Степан Багрій називаюся...
—Чого ж ви тут служите?
— Отакої! — образився він. — А де ж то я маю служити?.. Сім літ у війську прослужив, п'ять літ стражником був, три роки на війні тинявся, і щоб я не мав права тут служити? Я ж не сам, а сім'ю маю: стара мати, жінка, четверо дітей...
— Звичайно, звичайно! — озвався я лагідно. — Ви маєте повне право...
— От бачите! — задоволено всміхнувся він. — Тож треба чимсь содержуватися...
— А, так! Ви правду кажете...
— Що ж ви думали, що я отак собі?.. Ні, я для діток все... Старший син вже вчиться...
—Де ж він вчиться?
— В жандармів... Вченим шпіоном буде...
— О, то дуже добре!..
— А то ж!.. Я, бачите, не для себе роблю...
Зітхнув. Глянув ще раз на порожнє Абрамянцеве ліжко і вийшов з камери. Грюкнули двері, брязнув замок і стало тихо...
Скільки я ще сидів так — не знаю. Тільки вже аж тоді, як у дірці з'явився червоний ніс знайомого мені коридорного вартового, який чогось пильно стежив за мною, я встав і став ходити по камері. Розглядаючи сірі муровані стіни, побачив багато різноманітних написів, під якими знайшов два-три підписи відомих революціонерів і патріотів.
"Д. Дмитрук. "Крестьянскій союз". Адміністративно. Олонецька Губернія. 1907 р.".
"Алексій Петровъ. "Р.П.С.-Р". Покушеніе на...", нижче приписано олівцем:
"Вічная память, дорогой товарищъ! Разстрілянь въ лівомь углу тюремнаго двора въ ночь съ 11-го на 12-е октября 1906 г.".
"Абрамянцъ, армянской партиа Дашнакцатунъ..."
Щось стиснуло серце й потемніло в очах. В ушах залунало наївно-щире: "Када, человек карош, так приходи до нас і живи снами..."
—Нуй дожився!—з'явилась в голові сумна думка. Знайшов у кишені кусничок олівця й дописав:
"Вічна тобі пам'ять, свободолюбивий товаришу! Убито через вікно німецьким вартовим 26-го вересня 1918 р.".
* * *
За днями дні минали, а я все сидів і нудився. Написав своє прізвище поруч Абрамянцевого, а нижче намалював календаря і викреслював з нього кожний прожитий день...
Після довгих моїх прохань і "лестныхъ отзывовъ" коридорного вартового, з яким я майже потоваришував, мені дозволено читати Біблію і провадити свої записи. Часами до моїх рук діставалося заяложене число газети і тоді в моїй камері було справжнє свято. Я по десять раз перечитував кожний рядок зненавиджених колись газетних хронік і не обминав навіть оголошень...
"Книгарня "Час" має на складі"... — читав я.
—Гм... цікаво...—говорив сам до себе і читав, читав, читав...
І стало якось так, що неділь три підряд я не міг побачити ні одного газетного клаптика. Просив коридорного вартового, але той чогось уникав мене і на мої питання, що діється в світі, відповідав:
—Гетьман порядки наводить.
— Які порядки?
—А хто його знає... — казав неохоче і поспішався втекти.
Довгі осінні ночі гнітили мою душу й виснажували мозок. В густій темряві навколо мене, здавалося мені, блукала безщасна тінь Абрамянца, а я все ходив шість кроків вперед, шість кроків назад і все думав, згадував, марив і тужив...
Одної ночі прокинувся від гарматної стрілянини. Схопився на ноги і став прислухатися. Стріляли десь недалеко, бо аж важкі мури дрижали, і так до самісінького ранку.
— Значиться, переворот! — радісно говорив я сам до себе. — Ех, люблю перевороти...
Тільки ранок, а я вже на вікні. Завмерло все і нічого не видно.
— Значиться, зима вже!—потирав задоволено руки.— Досидівся...
— Гр... рум... гр... рум... гр... рум...
— Гі-гі-і-і... — заверещав снаряд над тюрмою.
Брязнуло десь, посипалось щось і стало тихо.
Раптом двері в камеру відчинилися і на порозі став якийсь добродій в чорному пальті й сірій шапці. За ним, з виглядом побитої собаки, топтався вартовий Степан.
Добродій простягнув до мене руку і сказав:
— Ви вільні!..
Повернувся й пішов далі. Степан підскочив до мене:
— Замовте там за мене слівце, щоб я тут старшим був!.. Самі знаєте, треба содержуватися, і син вчиться!.. — жалібно промовив він.
— Що?! — скрикнув я, поспішно одягаючись. — Та ми... та ми цю тюрму рознесемо!..
Він так і присів:
— Отакої!.. Як же так без тюрми?!.
— Нам ґрати не потрібні, — сказав я, складаючи свою ковдру. — Воля, так воля!..
— Та, що вам Бог дав!—дивувався Степан. — Та ж вам останній мужик скаже, що без тюрми ніяк не можна!..
Я його вже не слухав. Схопив свою постіль на оберемок і кинувся по східцях надвір.
.. .Коло брами ревли юрби схвильованого народу і радісно вітали блідих і виснажених в'язнів... Морозило, падав дрібненький сніжок і десь гриміло "Слава!.."
1921 р., 21 серпня