ПРОРОСТЕНЬ
---------------------------------------------
Під блакиттю весняною
сушить березень поля,
і співає підо мною
очервонена земля.
Був там гроз кривавий подих,
дощ топив людей, звірят, —
та із нурт, із темноводих,
вирнув новий Арарат.
І дзвенять стожарно дуги:
Мир хатам убогим! мир!
Вже ніхто не візьме вдруге
вас в невольничий ясир!
Вітер, вітер, з хмарних кубків...
Став ковчег посеред гір,
і, як Ной, я жду голубки:
хочу вийти на простір!
* * *
Розлютувався лютий надаремно:
Скоро з стріх закапає вода,
Вийде в поле віл під'ярмлений,
І я помандрую, як Сковорода.
Передо мною відкриті всі дороги
(не обмину й мишачої нори) —
понесу в саквах своїх убогих
сіромахам на вихліб дари.
Бідний сам, я не йду на хитрі влови:
З серця в серце наллю я пісень, —
Хай в них блакитніє новий,
Осяйний, безсмертний день!
* * *
Ще губи кам'яні дахів високих
Пожадливо бузу татарську ссуть,
Ще безматень у вульні велетенськім
Не зворухнувся:
Грузно спить, —
А вже
Набряклими повіками за містом
Моргає хтось
І пальцями нервово
По ринві стукотить.
Бульвари.
Сніг таранкуватий —
як стародавній мармор,
а коло прикорнів чорніє:
провалились рани...
І сльози
(не мої — дубів померклих)
Моє обличчя й руки кроплять.
Чого ви плачете незрячі?
Нехай брудною дергою
Вкривається дорога,
Нехай замість блакиті
Висне повсть, —
Та вірте:
Скоро, скоро
До нас веселик прилетить,
І ще послухаєм музик,
Коли і в хаті найбіднішій,
І в найубогішім кварталі,
І в кожнім місці
І в кожнім серці
Заквітнуть соняшні троянди...
Ґриджолами
Мовчазно
Кожух проїхав.
* * *
Я полюбив тебе на п'яту
Голодну весну... Всю до дна.
Благословив і путь прокляту,
Залиту пурпуром вина.
Орлицею на бій летіла
Ти добросерда, а не зла.
Я бачив кров на юних крилах
І рану посеред чола...
І знов горбатіла Голгота
Там, де всміхалися лани,
Вилазив ворог на ворота,
Кричав: розпни її, розпни!
І гіркоту цієї муки
Пили ми з повного відра
І, мовчки поєднавши руки,
Були як брат і як сестра.
* * *
На горі розцвітає яблуня,
Розцвітає білим шатром.
Вітер їй: — Стережись! на зваблювання,
На чари твої – буруном!
А вже небо в квітчастих паволоках:
Хмарна галич біду пасе.
Ой, ярує вітер в червоних таволга:
Як зірветься – ввесь цвіт знесе!
* * *
Горять священні орифлями
Революційної весни.
Ми ждем і вірим коло брами.
Горять священні орифлями,
І сонце в грудях і над нами,
І сонцем заквітчались сни.
Горять священні орифлями
революційної весни.
* * *
Мене хвилює синій обрій
І вітер весняний, рвачкий,
Що всі думки мої недобрі
Розмає, як пухкі хмарки.
І синявою молодою
Сповняється ущерть душа…
Он журавлі понад грядою
Назустріч з вирію спішать.
Не треба дум, вагань не треба:
Трудний до сонця переліт, —
Та в голих, у безлистих вербах
Вже грає вітер на весь світ!
* * *
Долі своєї я не кляну
Бути луною, будить луну.
Віршником був я рунних полів —
Гнівом на дуків дух мій горів.
Пісня — посестра, степ — побратим, —
вольная воля трьом нам усім.
Двічі я зрадив ніжну сестру.
Потім побачив: без неї умру...
Втретє ми стрілись на чужині,
Як запалали перші огні,
І положив святий зарік —
Не розлучатись навік.
Брате мій, сетро, любі мої,
Вітер жене нас у дивні краї.
З вітром ми щирі: вітер — наш друг, —
хто цей розірве четверокруг?
Я і посестра, вітер і степ —
Ніжність і воля, сила і креп.
Бути луною, будить луну, —
Долі своєї я не кляну.
* * *
Я світ увесь сприймаю оком,
Бо лінію і цвіт люблю,
Бо рала промінні глибоко
Урізались в мою ріллю.
Люблю слова ще повнодзвонні,
Як мед, пахучі та п'янкі,
Слова, що в глибині бездонній
Пролежали глухі віки.
Епітет серед них — як напасть:
Уродиться, де й не чекав,
І тільки ямби та анапест
Потроху бережуть устав.
Я славлю злотокосу осінь,
Де смуток мій — немов рубін,
У перстень вправлений; ще й досі
Не випав з мого серця він.
Дивлюся й слухаю: прозоро
Співає струмінь битія,
І віриться, що скоро-скоро
Так само заспіваю я.
* * *
ШЕХЕРЕЗАДА
І
Я п'ю прив'ялу тишу саду,
Як стигне пізній холодок,
І слухаю Шехерезаду,
Що знає тисячу казок.
До мене простягла долоні:
"Я жду давно тебе, — прийди!"
А на блакитній оболоні
Зринає срібний молодик.
За садом царина і поле.
Гей, скільки йде туди стежок!
Не переслухаю ніколи
Шехерезадиних казок!
ІІ
Стогнала ніч. Вже гострі глиці
Проколювали більма дня,
І синьо-золоті грімниці
Дражнили відгульня-коня.
Розбурхалася хмар армада, —
А ти, опалена, в огні,
Ти, вся любов і вічна зрада,
Летіла охляп на коні.
Під копитом тріщали ребра,
Впинались очі в образи, —
А ти розпліскувала цебра
Передсвітанної грози.
Із бур, о молода гонице,
Ти пролила своє дання –
І світом гомін і стрілиці
Дзвінкокопитого коня.
ІІІ
Помережав вечір кучерявий
Льодяними гратами вікно.
Жовтожарні там горять заграви,
Голубе кипить вино.
А за гратами останню мичку
Допрядає скалоокий день.
Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку,
Чую голос вітряних пісень.
Доки ти манитимеш з надземних,
Зачарованих тобою берегів?
Я не хочу потороч таємних
І важких, морочних снів.
Поведи мене в простори сніговії,
Де метелиця розгониста гуля
І смерком дрімає й леденіє
Під пухнатими заметами рілля.
IV
Я побачив тебе з трамваю.
Ти все та ж: голуба й ясна, —
Тільки я, тільки я не розмаю
Снігового сна.
Ти прийшла у вербляницю: "Здрастуй!
Про мене – хай верби цвітуть:
Не топтатиму синього рясту,
У глуху виїжджаючи путь".
Ожило у душі незабутнє…
Золотіє бань вінок,
І співає в далеке майбутнє
Трамвайний дзвінок.
* * *
ПРОЩАННЯ З ПОДІЛЛЯМ
Прощайте, товтри круглогруді,
І ти, гніздо Кармелюка,
Де й досі бойові погуди —
Мов червенциі чумака,
І ви, якри крутоберегі,
Де стільки раз лилася кров...
Прощайте скомпії, береки:
Побачимось не скоро знов.
Минуть роки, і кров зашерхне,
І висхне Збруч, мутна ріка —
І тільки пісня не померкне,
Як гнів і ніж Кармелюка.
* * *
І знов, як перший чоловік,
усім тваринам дав я ймення;
Я зорі сестрами нарік,
А місяць — побратим у мене.
І всяку душу я живу
нарік, надхенний, по вподобі, —
а сам на самоті живу:
моя душа — безводна Гобі.
В свічаді зоряного сна
я бачу добрі й злі години...
У кого серце віщуна,
тому не обіймать людини.
* * *
М. Хвильовому
Лани – як хустка в басамани,
А з підметів низьких долин
Заносить духом конопляним,
І вигорілим тхне полин.
Самотній, з журавлем, колодязь
Над полем журиться давно.
Вмочає сонце в сонну потязь
Золототкане полотно.
Як віл, іде поволі днина.
Застигла колова шулік.
Коли ж задзвонить тут машина,
Засяє електричний вік?
* * *
Вона жива й нежива
Лежить у полі нерухомо.
Не зранять соняшні слова
Передосінньої утоми.
Над баштами сонні оси,
Замовкли коники в стерні,
І ледве чуть, як в гущині
Тече червоноките просо.
І дві копи — плече в плече —
Над нею тужать злотомитрі,
А літо бабине в повітрі
Комусь на смерть кошулю тче.
За магалою мріє млин,
Немов приколотий метелик.
Не чути вітру з верховин:
Ласкава тиша сон свій стеле.
* * *
Наставила шовкових кросен
І павутинням обвела:
Густий кармін і синя мла, —
Над ними – ясноока осінь.
З гарману сонце золоте
Скотилось на пухку солому,
А сум вертається додому,
Мій сум, що восени росте.
У вирій потягли гагари,
І тужить десь вечірній дзвін:
За ними серце навздогін,
Віддаючи останні дари.
Не дожене: мов та бджола,
Воно блукає манівцями…
О серце, оповите снами,
Чому ти не дзвінка стріла?
* * *
Серпневий прохолонув вар.
Напрявши гарусної пряжі,
Мереже кучеряві мажі
Вечірнім золотом гаптар.
Ще зелено в блідій поливі,
Як на осінніх косах верб,
А вже кладе хтось тіні гливі
На тонко викреслений серп.
Померкло горяне горно.
Вдягає ніч жалобне рам'я.
О, хто це ранить утлу пам'ять?
День одгорів. Давно.
* * *
Зоріти ніч і бути з вами,
холодно-росяні поля,
і слухать, як гуде з нестями
і стугонить вночі земля...
Як в темряві усе завмерло!
Хрусткий на серці стигне лід,
і з неба падать, мов перли,
огненні сльози Персеїд.
* * *
Суха зима. Земля – як жужіль,
Така моруга і стара,
А десь на півдні білий кужіль
Пряде метелиця-кура.
В замурзані глухі квартали
Вступає вечір гомінкий,
Кладе на голосні цимбали
Новітнього життя ланки.
І чийсь терпкий, лунавий голос
Безсило в'ється круг стовпа:
Струнка, немов порожній колос,
Під ліхтарем співа сліпа.
Та спів її перебивають,
Сплітаючися повсякчас,
Майданів гул, дзвінки трамваїв
І гомін різномовних мас.
В розкритий рот, в незрячі очі –
Студений вітер, пилюга…
"О, де літа мої дівочі?" —
На брук, на тротуар ляга.
Питає у людей, у вітра,
За що їй муки ці терпіть, —
Що скаже стоголова гідра
І що їй вітер прошумить?
Ах, вітер сам над містом тужить, —
Ну, що для нього ця журба?
І завжди тупо і байдуже
На неї позира юрба.
Суха зима. Земля – як жужіль,
Така моруга і стара,
А десь на півдні білий кужіль
Пряде метелиця-кура.
* * *
МАТИ
І
На чолі вінчик паперовий
і хрест вощаний у руках.
Не усміхнуться чорні брови,
хоч квітне усміх на устах.
В журбі васильки й рута м'ята.
Задумавсь ладан в синіх снах,
і сумно-сумно пташенята
квилять у неї в головах.
ІІ
Убогий цвинтар і ворота, —
та як побачить, як обнять?
Встрягають ніжки у болото:
Весніє — журавлі летять.
Не розлучила матір з сином
і невблаганно люта смерть —
і він розцвів над нею крином,
любов'ю сповнений ущерть.
* * *
На смерканні. Гасне вечір,
Потопає в сизій млі –
І розтанув серця глетчер
В дивних пахощах землі.
Жду. Чи прийдеш, добрий, ніжний?
В темну синь через зеніт
Плине Лебідь білосніжний,
Розгорнувши вільний літ.
Застила туманом очі
(очі повні зоряниць) –
І збагнути серце хоче
Таємницю таємниць.
Мить – як безвік. Безгоміння.
Ось прислухайсь, не диши…
Чуєш радісне квиління
Несамотньої душі?
* * *
Ой, колом сонце догори!
Стежки протряхають.
Засинив волохатий сон яри.
Ідуть до гаю.
"Ти чув, як свищуть бабаки?"
"Уже майдан зазеленів".
"А вчора дикий голуб прилетів".
"А в вербах виткнувся рогіз пухкий".
Прийшли і точать сік з берез
крізь очеретяні цівки
і рвуть солодкі спичаки
в прозорім холоді озер.
Пускають сонечко з руки:
Яку то доля вкаже путь?
І стежать, як спаровані повзуть
Червоно спинні козачки.
Ой, колом сонце догори!
Стежки протряхають.
Засинив волохатий сон яри.
Ідуть з гаю.
* * *
За водою зозуля кує,
Сонцем бризка клечальна неділя, —
А дитина ті бризки – в запілля…
Сонце добре, не скаже: — Моє!
Берегами дзвенить луна
(на тім боці співають дівчата):
— Пісне, пісне, чого сумна,
Заквилила в смарагдах свята?
Нахилилась до вуха мого,
Як дівча, кучерява завода:
— Ой дитино, ще буде нагода –
Підростеш, так узнаєш чого.
* * *
Розлив свій гнів і стих.
Струмки рокотять яром,
І райдуга стожаром
Дзвенить у стих.
А він вже на луці!
Не слухається татка:
Заголить ноженята
І в мандрівці!
Кругом скалки, огні…
Нахилиться дитина –
Горить в руках зорина, —
Чи то ж у сні?
Ах, сон той – віщий дзвін:
Курить, мете сніжниця,
А він у пісні сниться –
Мов навздогін.
* * *
НА ПОБЕРЕЖЖІ
Жайворонить високий крилас,
А кругом – верболозі нетрі.
Метелик не прудкокрилий
Плутається в повітрі.
Любо йти на озера й луки:
В цю благодатну мить
Благословляють незримі руки
Тих, в кого серце болить.
Ніхто не нагонить іззаду,
І спереду не видно нікого.
Лози. Піски. Левади.
Я загубив дорогу.
* * *
КРИМСЬКІ ЦИКАДИ
(З Махара)
Із виноградних лоз, що понад шляхом в'ються,
У сяйві ранку я почув отут уперше,
Немов сопілки звук тремтячо-металевий,
Цикади пісню.
Здавалося, вона декламувать хотіла
Чиїсь гекзаметри, таки дзвінкі й прозорі:
З запалом, без цезур почне… і на четвертім
Замовкне нагло.
Колись… давно… оцим напівантичним краєм
У сяйві ранку йшов ще юний грецький віршник.
На море дивлячись, він скандував напам'ять
Свого Гомера.
Уривок той малий, гекзаметра півчверті,
Перейняла в лозі тямка її прамати,
А нині ви його повторюєте дзвінко,
Мої цикади!
* * *
На прю стає холодний ранок:
Ще схід дрімає в сизій млі,
А голубий, як льон, серпанок
Затлівсь над скибами ріллі.
Іду. За річкою співають
Десь півні – скрізь такий простір –
І чуть, як верховіттям має
Широколистий осокір.
Підбилась високо зірниця
І гасне, міниться ген-ген –
І раптом: огняна зіниця
Новітній озирає день.
* * *
Бреду обніжками й житами.
Кругом волошки, дикий мак,
А гони вбік – біжить ланами,
Переливається байрак.
Не диха вітер. Сонце – в плечі.
По межах, де збуяв пирій,
Стрибають коники й щебече
Десь жайворонок угорі.
І в сяйві все палає й мліє,
А в далині, де небосхил
З землею злився, бовваніють
Горби смарагдових могил.
* * *
Мені сниться: я знов на Поділах,
На гарячій землі лежу.
Голубіє юга сизокрила,
І дзвенить над ухом жук.
А кругом молоко гречки,
Наче мори яке запашне…
Сонце спустило вервечки
І колисає мене.
Я з землею зрісся – не вирну,
Тільки чую під спів бджоли,
Як ремигають сумирно
Десь на стерні воли.
* * *
Ласкавий серпень. П'яне сонце
Диктує ще яркі слова.
Не першина мені огонь цей,
А так хмеліє голова,
І хтось у серці радість множить
Легку, як срібне волоконце.
Ще зацвітуть удруге рожі:
Для всього буде вороття.
Серпневий день такий погожий,
Мов перший день життя.
* * *
ЗАВІРЮХА
Летить над містом завірюха,
Неначе відьма зла,
А місто тільки щулить вуха:
Ух, як хурчить мітла!
Загруз трамвай. На вікнах більма,
І сліпнуть ліхтарі…
На чорта нам такого фільма?
доволі жартів, гри!
Та ні ж! чорти зняли гармидер
І крутять, валять з ніг,
А хтось із міліонів відер
Шпурля на землю сніг.
Чого ж ми стали? – Їдьмо, їдьмо!..
Куди там їхати? – Стій!
Регоче сивокоса відьма,
Шаліє сніговій.
* * *
В СЕЛО
Блискучий сніг, колючий вітер,
Гудуть натягнуті дроти.
Шляхів нема, немов хто витер,
І важко проти вітру йти.
Навколо снігова пустеля,
Холодна осяйна краса,
А зверху віковічна стеля –
Чужі й порожні небеса.
А де ж ті стріхи кострубаті? –
Скрізь кучергани намело,
І ні однісінької хати –
Неначе згинуло село.
За революцію вмирало,
Терпіло війни, голод, мор,
І от для нас – рятунок рало,
Для нього – страта і розор.
За кучерганом за високим
Он Ленін із ясним чолом:
— Ось тут, ось тут воно, під боком
Курою замело кругом…
І знову грузько я ступаю,
А в очі пилом сніговій…
О серце, серце, бийсь до краю,
Поки хоч крапля є надій!
Замети розтопи сльозами,
Огнем палючим розпали,
Або вже розірвись з нестями,
Розвійсь, як пригорща золи!
Блискучий сніг, колючий вітер,
Думки – натягнуті дроти.
Шляхів нема, немов хто витер, —
А треба йти!
* * *