Стояла зоряна тиша, коли постукали в хатину.
— Можна до вас, бабусю?
— Господи милосердний! Свої і ще питаються,
чи можна! Ходіть, ходіть, хоч у хаті, хоч у стодолі хлопців розміщуйте! Хіба ж я вам чого зажалувала б!?
На столі стояла нафтова лямпа і кидала тремкі тіні на стіни.
— Ходіть, не бійтеся; в мене безпечно! Хто там до старої заглядав би?! Та й від села шмат дороги...
Увійшли чотові, ввійшов і сам командир. Бухнуло на них теплом, аж ніби млість ударила. Переглянулися. Соромився один одного, що в теплі так добре...
— Тут ждатимемо!
— Наказ, командире!
— Проведемо молитву, а опісля хлопці до стодоли. Відпочити, але в гострому поготівлі.
— Наказ!
Бабуся вже бідкалася:
— Не знала ж я, що такі гості будуть... А то була б чогось пристаралася... І померзлі хлопці, і голодні..
Відчиняла скриню, виймала білі сорочки, онучі.
— Ви знаєте добре знак до наступу, друзі.
— Знаємо!
Поскидали наплечники в кут.
— Ходім, хлопці ждуть!
— Командире, тобі б відпочити. Три дні і три ночі...
Усміхнувся кутиком уст:
— Не я один!
Тіні просунулися стінами, стелею, і зникли. Бабуся виносила з комори сало, хліби, печені на капустяному листку...
— Такий мороз, а вони — три дні і три ночі...
Господи, та й вони чиїсь діти!
***
Горою зорі, внизу засніжений ліс, а вони стояли у стрункому чотирикутнику і з запертим віддихом ловили його слова.
— Завдання в нас сьогодні важке та відповідальне. Або знищимо відділ емведистів, що попався необачно в цю долину, або завтра.... Ми знаємо, хто це йде та з якими намірами. Ми й знаємо, чого ждуть від нас наші брати, бо ж іншої охорони вони не мають. Ми знаємо, за що ми та яка в нас сила! Бо сила ще в нас і від нас залежить...
Слова підносилися невидимі у простір.
— Сьогодні помолимося за успіх нашого наступу.
Слова були чисті, як морозне повітря, а зорі відбивалися в автоматах. Хтось був близько і слухав їх молитву.
** *
В стодолі було мрячно і пахло зів'ялим зіллям.
— Командир прийшов!
— Командир завжди з нами!
— Відпочивайте, хлопці, відпочивайте, але спати не вільно! Кожної хвилини готові до наступу!
Зброю відбезпечити і не скидати! Може це не довго. Хто голоситься на стежі? Світло ручної лямпочки ловило піднесені руки.
— Ви підете зі мною!
— Командире, ми ж самі розставимо стійки, поведемо стежі.
Моргнув на сивоусого чотового:
— Дякую, я це теж зумію!
— Та тобі б хоч хвилинку відпочити...
— Я дав наказ: психічно не розпружуватися!
Держіться хлопці! А на зміну заходьте до хати погрітися. Коли хочете, співайте, тільки тихо...
— Все тихо... — прошипіло із гурту тих, що сиділи.
Миттю обернувся. Насупився.
— Так: тихо! До останньої хвилини: тихо! А тоді буде голосно, голосно буде, хлопці, цієї ночі!
Тільки треба діждатися слушної хвилини!
Пождемо, командире! — відповіло їх багато.
І нараз зовсім іншим голосом:
А що, тут таки тепліше, як у лісі?!
Спасибі, тепліше!
— То спочивайте, здорові, тільки чуєте: завжди в поготівлі! А хтось хай піде до хати; треба помогти бабусі їжу готовити...
Рипнули двері.
— Командире! — шепнуло щось несміло збоку.
Підвів ліхтарку.
— Що, Ясеню?
— З Пугачем щось недобре...
— Веди!
Розсувалися, пропускали його. Деякі вставали; ніяково сидіти, коли командир іде...
Пугач на-пів лежав, припертий до сіна в засіку. Лице закрив рукавом.
Ми ледве довели його сюди, командире!
Не бачили, що то могло статися?
— А хто ж його? Ішов з усіма, поки почав приставати...
Дав подержати ліхтарку. Декілька рук простягнулося по неї. Обережно відвів хлопцеву руку від лиця. Лице горіло.
— Пугачу!
Хотів випрямитися, хотів говорити, і голова опала недбало на груди.
— Занесіть до хати, попросіть у баби кожуха, обкрийте добре...
— Наказ, командире!
***
— Ти станеш тут, Бойку. Небезпека може бути найскорше із сторони лісу...
Якщо довелося б довго ждати, пришлю тобі зміну. Не відпочив ти, сіромахо!
— Нічого, я сам хотів... Біда лиш, що самому...
— Там, через два дерева, стане Бистрий...
— Воно не те, командире!! Але мені вже тричі привиджувався вночі Лозовий.
— Це твій побратим?
— З одного села. І з одної вулиці.
— Нічого й дивного, що привидлсується!
— Коли знаєте, — голос виразно дрижав, — мені здається: кличе мене.
— Ого! "Кличе"! Може молитви просить? Молися за нього. Добрий був вояк...
А праведна душа лиха не накличе. Сніг виблискував і скрипів під чобітьми.
— Ви підете перевірити ліс. Обережно! Згідно із розвідкою, ворог не далі, як пів кілометра; засідка на нас!
— Ого, ще не знати, хто на кого! — Голос був рубаний і задиркуватий.
Поклепав його по плечі:
— Ми на них, ми на них, Буревію; хай не лізуть!
А той останній довго топтався на місці:
— Командире, я... теє, дістав листа від рідні.
Поглянув на нього уважно.
— Живі, здорові?
Той аж задихався:
— Чудо Боже, командире! Відбили їх наші дорогою. Тепер цілий транспорт стоїть табором у лісі... Ось якраз передучора дістав вістку по зв'язку.
— Далеко?
— Та куди там! Оцим яром та через горб та й уже!
— То завтра, коли переможемо, підеш відвідати.
До зір видно було, як блиснули очі.
— Командире!
— Тихо, тихо! Мати?
— Старенька вже...
— Сестра?
— Дві.
— Зрадіють тобі!
— Щоб лиш діждати...
— Бог милує повстанців; не журися!
У хаті все ще горіла лямпа, але бабуся вже, видно, була в стодолі. Пугач лежав на полу та постогнував. Підійшов до нього. Зміряв живчик. Так... Зрештою аптечка залишилася в бункері. Запізно було рятувати. Може в баби буде яке зілля?
Сів за стіл. Справді, так можна було сидіти. Довго... Ще раз проходив всі точки: гостинець — береже Савур. Над обривом — Наливайкові хлопці. Ліс густий, і червоні не матимуть відваги запускатися далеко. Зрештою, вони і так так смішно близько... Левенець замкне відступ від сходу. А коли Муха висадить міст на залізничому шляху, це буде знак до наступу. Тому тепер так тихо. Аж дивно... Не переривати напруження!
Все продумане, все ясне в його голові. Тільки чого той стіл так тягне її вниз до себе?
Витягнув карту. Поглянув і склав знову. Знав кожну подробицю. Що робити? Знов до хлопців? Коби лиш прийшов хто з чотових... Поговорити б, або що.
Лямпа мерехтіла дрімливо.
Почав обертати обручку на пальці.
— Йди, Любчику! Наш син мусить знати, що ти... Що коли була слушна хвилина, ти пішов!
А того сина тоді ще майже не було...
— Люб-чи-ку... — В Нелі були золотаві коси, а в неділю звивала їх у кучері...
— Ні, ні, не давати волі думкам! Все в його голові! Все залежить від нього: успіх чи неуспіх...
Почув на собі погляд Пугача. Стрепенувся. Підійшов.
— Командире... Мені... як же так — не в бою?...
— Та що ти? Полежиш, і все добре буде!
— Командире, ні, я... я знаю... Коли мене не стане...
Підняв його руку, що безсило спадала з полу та поклав на кожух.
— Кажу ж тобі: видужаєш!
— Як скажете, але в мене... в мене дівчина.
Передайте...
Помагав Пугачеві витягнути клуночок із-за пазухи. Дрова тріщали в печі.
— Будь спокійний; про неї подбаємо. Скажу. Як не я, то хто другий, щоб знали.
З трудом відкрив налиті кров'ю очі:
— Ні, ви... ви! — повторяв.
— Ну добре вже: я...
Двері з другої хати відкрилися і командир оглянувся. З-над самого високого порога виглядало маленьке личко. Золотий чубок спадав на чоло.
Слухав уважно, як зветься Пугачева дівчина та де живе, і глядів, як мале цілим тільцем розкривало щораз ширше двері, як караскалося через поріг. І рівночасно слухав тишу. Таку прозору тишу, що ждала вибуху...
Пролізе? Не пролізе? Пролізло! — зрадів.
Пугач дихав важко та водив за ним очима.
— Не думати ні про що інше; це ж може статися в кожну хвилину!
Хлоп'я в червоній суконочці прямувало на всіх чотирьох до нього. Він глядів і не думав. Чорні цятки кружляли перед очима: три дні і три ночі... Неважно!
Малий знявся на ніжки, хотів зіп'ятися до його коліна. І з розмахом сів на землю. Простягнув до нього руки.
— Встати хочеш? Встати, козарлюго?
Дитина поглянула здивовано.
— Тя – тя! — пролебеділо нараз.
Поправив автомат на грудях. Підняв малого і нахиляючись, повів по-під пахи до стола. Поставив біля себе на лавці.
Дитина заплескала в долоні на радощах.
Вибуху ще не було...
— Неля носила зимою синю плетену шапочку, коли зустрічалися на викладах... Чому сьогодні — Неля? Знак який? ... Пусте!
Баба ввійшла, затурбована, чи все гаразд.
— Отаке-о... Погодувала ваших хлопців. А вам я ось зараз!
Заметушилася біля печі. Аж по хвилині завважила:
— Ой лишечко, а ти, Івасю, чого з колиски виліз? Кара мені з тою дитиною, пане командире! Відколи навчилося лазити, всюди його повно!
Малий пересував крок за кроком ручки по столі, а ніжки по лаві. Командир держав руку близько нього, якби треба було підхопити...
— Внучок ваш? — показав поглядом на малого.
— Та куди там! Людське та й Боже! Хлопці приходили і принесли раз...
Нахилилася. Поправляла дрова в печі. Не знав, чому похвалився їй:
— А він мене, бабусю, кликав ,,тя-тя"!
Поправила чорну хустину, що зсунулася з голови.
— Еге, він усіх так кличе. І до кожного вам підена руки...
Чув, як щось болюче вкололо його. І все ще прозора тиша!
— Та ба, не до всіх! Як приходили москалі, "самостійників" шукати, то так вам бідне плакало, так за мене ховалося!
— Мукалі! — повторив малий і щось, як жах, відбилося в синіх оченятах.
— Ні, ні, москалів нема! — потішав. Личко знов усміхнулося...
Тиша була така, що аж любо слухати.
Виймав з кишені луски з набоїв та ставив рядами на стіл.
— Бачиш, Івасю, (говорив, як до старого), — от тут наші. Так-так! А то — москалі...
— Му-ка-лі! — вимовив пиняво. І нараз одним помахом ручки змів "москалів" на долівку. Потім поглянув з-під лоба на командира: похвалять чи сваритимуть?
Хотів рвучко обняти малого, але той торкнувся автомата на грудях і усточка заломилися. Відсахнувся.
— Ну що, заліза злякався? Звикай; пригодить ся колись!
А все ж таки відклав автомата на стіл і почув шовкове личко на своєму зарослому і рученята на шиї. Бабуся поставила на столі горнятко молока.
— Пийте на здоров'я!
— А хлопці хіба дістали?
— Свят, свят, та звідкіля ж мені стільки молока дістати? Була б знала, була б приготовила, а так лиш один хвіст у стайні...
Через дитячі обійми ледве зміг говорити.
— То дайте, будь ласка, хворому. Або як там хочете...
Забрала молоко і стала поїти Пугача.
— На, синку; добре воно, тепленьке.
Пугач пив жадібно. Командир глядів на її мов із пергамену руки.
— Бабусю...
—Адіть, як до вас липне! — І зморшки на лиці розтягнулися в усмішку.
— Бабусю... — і не міг рішитися вимовити.—А хлопці не казали, звідкіля воно?
Біла стеля стояла нерухомо, тільки лямпа блимала.
— Аякже, казали! Принесли з Вербівки, коли там "волиняки" нападали. Від грудей забрали від вбитої мами...
Малий поклав голівку йому на рам'я.
Він лякався сам свого голосу:
— А...а не казали, як виглядала?
Поглянула уважно на нього. А потім махнула рукою.
— Чому б не казали? Та то... не багато там можна було б й пізнати, казали. Бо знаєте... Але — не тамтешня, казали, вчителька якась чи що. Довге волося мала... Отаке-о, як Івась має. Я Івасем охристила, поки єгомосця вивезли. І обручку з її пальця принесли; чудо якесь, що ті безбожники не зрабували! Казали: треба буде дитині, то продасте!
Чув, як щось страшною силою виступає з берегів.
— І ви продали?
—Та скарай мене Боженьку, якби я так сирітське добро брала та й продавала! А-о, ховаю за образами...
— Покажіть, прошу вас!
Перед очима переливалися буруни, а м'якесенькі руки дитини держалися його так міцно...
Стежив за рухами бабусі. Та поволі несла, так уважно розвивала з платочка...
"Любомир, 27. УІІ. 1943" — прочитав у золоті.
Чув, що слабне, що никне, що думки розпливаються...
— Тя-тя...
Ввійшли чотові і на стіну впали кремезні тіні. Станули здивовані біля дверей. Піднявся їм назустріч із дитиною на руках. Сказав їм:
— Це мій син!!
Переглянулися зніяковілі. А він очима просив, благав їх до розпуки...
Сивовусий зрозумів:
— Це наш син, командире!
Тоді всі повідважніли та приступили до нього. В кожного у горлі був сміх, і кожний хотів сказати якнайбільше і всі мовчали. Хвилину...
А тоді зоряну ніч розірвав вибух, але вапно посипалося зі стін і лямпа пригасла.
Промовили:
— Командире!
Мов не чув.
Вибігли давати накази. Остався лиш сивоголовий, найстарший. Командир оглянувся кругом, поставив малого на лаву і почав класти на стіл луски з набоїв.
Гляди, сину: це наші йдуть. Один, два, гри...
сотні, тисячі, мільйони... Ціла земля йде! Бачиш?
— Тя-тя! — вдивлявся голубими оченятами в командира.
Сивоголовий глядів з острахом і мовчав.
— Чуєш, сину?? — я йду. Якщо повернуся, будемо знов гратися. А не повернуся, — ти теж так підеш; разом із усіма. Всі колись дійдуть...
Чотовий ледве вишептав:
— Командире!
— Йду! — кинув поспішно. Заклав автомата на груди.
— Тя-тя! — і дитя залилося плачем.
Обернувся. Захитався. А тоді, як до старого:
— Не годиться козакові плакати!
Ще раз завагався і пішов.
Був уже в дверях, як Пугач піднявся на полу:
— Командире... я... з вами! Я... можу...
Поглянув владно:
— Знаю, що можеш, але я наказую тобі остатися!
І м'яко: — Ми прийдемо по тебе!
Не оглядаючись, вибіг за двері. Дитя, на руках у баби, взяло свою голівку ручками та гляділо за ним мовчки...
* * *
Вирвався в морозну ніч. Вони вже всі стояли готові. Із сотні грудей сплинуло зітхання полегші: — Командир із нами!