Під парусом на дубі

Переднє слово

Весною 1930 року путина[1] була невдала. Через холодну погоду оселедець і інша морська риба не пішла в берег і у війстя рік.

Якщо в районах великого рибальства — Каспії, на Далекому Сході, на Мурмані — можна було вийти в море і тралити рибу великими тралерами, то на Дніпробузькому лимані і тралерів ще нема і вся організація риболовлі в основному ще примітивна.

Парусні суда, примітивні сіті й досі є головна зброя рибалок там.

Отже й ці коні малої риболовлі проти трактора-тралера не встоять. Але покищо вони є і вони потрібні, хоч невдовзі стануть історією, як стали історією ті землеробства й індустрія радгоспу, що були вісім років тому.

Історія ця цікава і навчальна. Методи ці архаїчні й досі актуальні в районах малого рибальства.

Я спробував списати їх з тією дозою любови і дружньої іронії, на яку вони заслуговують.

Розділ А

І

Значення риби для людини робочої таке: 600 грамів свіжої риби дорівнюють 400 грамам м'яса щодо своєї споживности.

Отже треба ловити рибу.

Ловити рибу треба не через те, що "рибки закортіло", і не через те, що треба закусити чарку горілки. Риба — це нафта, розіслана в барилах по всьому Союзові, і гріє мотори людських тіл, що вишикувались у похід до соціалізму.

Втім, нафта — це риба. Принаймні є така теорія, що нафта створилася з органічних решток.

До того риба — це найдешевша їжа, настільні дешева, що й досі роблять з оселедців кирпич; які йдуть на угноєння рижових полів у Японії.

Найголовніша риба — це не кит (кит не риба) і не карась у сметані, і не щука в морі, і не окунь, що стає проти води, а оселедець.

Оселедець же не тільки риба, що має форму дореволюційної поліцайської шаблюки. З горішнім вітром оселедці на головах запорізьких козаків пливли вниз Дніпром шарпати анатолійські береги, а заодно й грабувати мирних жителів, що траплялися по дорозі.

Тоді ж з низовим вітром оселедці йшли вгору Дніпром, головами вперед і коштували куди менше від соли, яку треба було везти мажею[2] з Криму.

За тих часів оселедці йшли рясно. Дрючок, устромлений у лаву оселедців, стояв наче вко­паний у землю і тільки, поволі посуваючись угору проти води лякав лебедів, що ячали в чаканах[3] і витягали довгі шиї, сичали на не­природний дрюк.

Коло берега турки-рибоводи, виходячи з Шабо, брали оселедців черпаками. Мартини мільйонами гладшали на узбережжю. Свійські турецькі качки, нажершися риби, потопали в узбережній воді на подив босим турченятам.

Водовіз на черпака вгорі пристроював сітку, щоб риба не потрапила до бочки з водою, й віз риби коштував кілька копійок.

Не треба було ловити оселедця, він сам ішов до рук. Не треба було ловити багато оселедця, бо дорого коштувало його солити.

Словом, багато чого було там, доки не заселили люди Дніпрове гирло й не запанували капіталістичні, хижацькі способи експлуатації людей і оселедців. .

II

За радянської влади знову побільшало риби. Заборонено хижацькі способи риболовлі, заборонено дрібнокоміркові сіті, установлено строки. Правда, дрючок не стоїть в оселедцевій лаві і водовіз забув про сітку зверху на черпа­кові. Але ми ловимо уже зараз у два рази більше риби, ніж ловилося за царського ладу. В Аральському морі ми розводимо тридцять мільйонів молодих оселедчат на тридцять перший рік. А року тисячу дев'ятсот тридцять третього ми виловимо на триста шістдесят процентів більше риби, ніж ми самі ловили року тисячу дев'ят­сот двадцять дев'ятого.

Широким Рвачем (новим річищем Дніпра) ми підпливаємо до річки Борщевої. Річка Борщева виводить нас у Дідове озеро. Весна. З Дідового озера здіймаються хмари качок і циркулюють над дубівкою. Весна. Жовтіє горішній очерет над узбережжям. Напроти, над голим пляжем витяглося рибальське село Кизим[4]. У повітрі, немов неймовірна чорна черва й мушва, літають звуглені частки очерету. Це лісники палять його, щоб краще ріс.

І поруч із загравою заходу на півдні нова заграва запаленого очерету. У чорнім мереживі вугляних метеликів пристає дубівка[5] до містка.

Кизим — рибальське селище — спустилося з ви­сокого правого берега аж до Дідового озера. На голих схилах від хати до озера стоїть кілля — на них напнуть і смолитимуть невода на осе­ледця. Коли горішня вода переповнить озеро і дійде дерева (на якому живуть веселі шпаки — імітатори всякого звука), оселедець піде густо, і його перейматимуть сітьми в річках гирла, в рвачах і конках[6] Дніпрової дельти.

Зайшло сонце і чорним каюком[7] вертається хазяїн хати — бригадир рибальської артілі. Він трусив коти[8]: серед судаків, щук, сомів, рибців[9] і іншої частикової риби знайшов сьогодні скіль­ки оселедців. Спокійно і не поспішаючи він витягає каюка на берег.

III

Це кремезний, білявий, засмаглий чоловік з маленькими чистими, блакитними очима. В цім селищі з татарською назвою всі люди руді й біляві — чорних не видко. Він закликає до хати. Він говорить мало — він все ще думає про оселедців.

Щодня, щогодини, щохвилини оселедець, що його діди носили зверху на голові, чимраз глибше вкоріняється всередині його голови. Він забуває, що він Андрій Іванович Стеценко, рибалка, бригадир, хазяїн хати й батько трьох дітей. Він уявляє собі, що він є оселедець, що він обріс срібною лускою з боків, що спина йому залисніла райдужним синявим кольором, що голова його витяглася вперед і золоті очі дивляться на мілководдя. Він почуває, міркує і відчуває як оселедець.

Його починає вабити світліша, жовтіша, легша, мілкіша, солодша вода. Його срібні боки від­чувають дружній тиск мільйонів братів і сестер.

Ясний соняшний день. Угорі над головою наро­джується біла смертодайна форма і знову вмирає вгорі. Це грізний мартин ухопив одного з братів і витаскав в смерть у повітря. Ясний, соняш­ний день. Оселедець іде дном. Уночі ж, коли мартини з криком улаштовуватимуться спати на плаві, він вийде вгору і піде попід поверхнею у дзеркалі зір.

Дме горішняк[10] і гонить воду вниз. Важко йти проти жовтої, бистрої води. Оселедець приту­ляється до дна і нишпорить носом у бакалі[11]. Пливучи, він хапає дрібну ракушку, йому далеко плисти невідомими ріками і треба підживитись. Заметушилась необережна тюлька, забачивши срібну лаву, майнула праворуч, рвонула ліворуч, і оселедець піймав її з голови. Свіжа рибка добра є харч і для оселедця.

Не так для людей — неважний наїдок із тюльки. Тисяча дев'ятсот тридцятого року плян на тюльку перевиконано на дев'яносто чотири й шість десятих відсотка, а плян на іншу рибу недовиконано на дві третини, бо Рибакспілка і Рибтрест погналися за кількістю, забувши про якість.

Але оселедця то мало цікавить. На цифрах він слабо розуміється. Його більше цікавить те, що раптом він наткнувся носом на якийсь неприродно густий очерет. Очерет як мур, і осе­ледець марно силкується проскочити між оче­ретинами.

Повертає вся срібна лава і починає йти вподовж стіни. Ще раз, і ще раз він пробує проби­тись просто на північ, і кожного разу його перепиняє очерет.

Уздовж очеретяної стіни йде лава. Аж от стіна повертає на північ, туди суне маса, а ззаду з'являється нова очеретяна ж стіна. Між двома спіральними стінками заходять оселедці в коту. Над котою — о,жах! о, дантові муки! — сидить жов­тий дзьоб і далі кінчається блакитною чаплею...

IV

Рибалка випростався. Його почуття до чаплі такі самі, як і в оселедця — тільки це не страх, а ненависть. З коша він виймає й показує ще живу срібну рибу — це перший оселедець. Він такий самий на колір, як ті оселедці, що їх у Харкові загортають у друкований папір. Тільки смак його покищо куди кращий. Це ніжне, жирне м'ясо нагадує, як його зварити, чи то камбалу, чи навіть навагу, найсмачнішу спосеред риб.

Ми заходимо на базу. У величезних кадов­бах, перемежена сіллю, лежить і випускає росіл — тузлук усяка лиманська й дніпровська риба. Щуки роззявили пащі, флегматично уклались на бокову лящі й рибці, сом завинувся койлом[12], величезний осетер випинає круглого рота і втя­гує знову назад — мільйони кальорій для робо­чих тіл, інгредієнти борщів і компоненти обідів.

Але серед них ще немає оселедців. Була пізня весна. Було холодно, й оселедець запі­знився проти пляну.

На дворі вже розіп'ято неводи. Артільці осмолюють сіті. Це свято рибальської роботи. Першого травня працюватимуть рибалки, щоб надолужити прорив через пізній початок пу­тини. Сіті нові, с любов'ю осмолюють їх кол­госпники. Тисячу дев'ятсот тридцятого року на Україну завезено багато сітевих матеріялів. Угору прив'язується корок. Унизу протягнута подвійна кодола[13]: вона набрякне й вестиме не­від дном, переймаючи срібного зайду.

Починається перша оселедцева путина. Осе­ледець іде проти води, а невід ітиме за водою.

Коли в червні оселедець, викинувши ікру, йтиме назад, куди важче буде його вловити. Тоді невід ітиме проти води, а оселедець за водою і багато його повтікає. Зараз найважніший момент. Тим-то першого травня працюють рибалки, заготовлюючи мільйони кальорій для робочих тіл. На весні 1931 року Україна повинна виловити 15,7 тисяч центнерів оселедця.

Для того, щоб ловити рибу в річці Лопані, сидячи при березі коло електростанції, потріб­ний стілець, солоний оселедець і горілка. Для того, щоб ловити рибу в каламутній воді, по­трібне уміння заховати той факт, що рідного дядю розкуркулено цієї осени і викинуто з кол­госпу як ворожий елемент.

V

Та для того, щоб ловити рибу на поїдок трудящому населенню Союзу, потрібний інакший посуд. Цей посуд є рибальська фльота.

Покищо на півтораста парусних човнів у нас припадає три мотори. На далекій півночі Росії (де більше ловиться риби, ніж у нас в Україні) є більше моторів, теплоходів і є навіть спеціяльні катери, що тягнуть за собою сітку — тра­лери. Але дніпровський лиман — це район ма­лого рибальства, і мати, скажемо, тралери не було б рентабельно. Моторів у нас покищо теж малувато, не вистачає навіть возити рибу під час улову, а тим паче ловити. Отже, дніпровський рибалка є шкіпер парусного судна.

Хто не ходив під парусом, мабуть уявляє собі цю справу приблизно так: на човні є дрюк, а на дрюкові почеплено чотирикутний шмат білої матерії. Ззаду дме вітер і підганяє вітрило, а веселий рибалка сидить склавши ручки і чекає, поки його прижене вітром куди треба.

Що ж, приблизно так і користувалися парусом староденні римляни на своїх naves longae[14], вою­ючи за кращі прибутки і за експлуатацію біль­шого числа колоніяльних народів. Коли ж вітер ущухав або дув у зуби, то невільники гнали корабель на веслах.

На подібних засадах була посувалася й староросійська фльота аж до часів Петра Першого, коли голландець Цімерман побудував першого човна, що міг ходити "за вітром і проти вітру". Бо добрий парусний човен може ходити просто "вітрові в зуби", аби не була "бунація" (штиль) і аби було місце робити повороти (галси).

На Дніпровому лимані є два основні типи парусного човна: це дуб (дубівка) або очаківська шаланда.

Дуб невеликий або дубівка — це є прямий на­щадок запорізької чайки. Це подовгий, з круг­лим дном, глибокий човен, з гострим носом і гострою кормою. Ближче до прови (носа) улаштовано щоглу для паруса, а безпосередньо за щоглою щілина для ребра — кіля (шкафут). Кіль цей може всуватися й висуватися — на мілководдю його доводиться підіймати. Він зовсім невеликий — на пересічній дубівці, це є дошка в метр уширшки і метр з чвертю удовжки; в тій дошці пороблено дірочки. Встро­мивши в дірочки по кілкові, можна дати по­трібну глибину кілеві. На більших дубівках спереду робиться трюм, спереду перед щоглою (камбуз), а подекуди й на кормі.

Дуб буває ще великий — дво— і трищогловий. Це вже є, власне, справжні шкуни з каютою, з кількома кліверами і по мілкому плавати не можуть. На них часто бувають і нафтові мотори невеликої сили, щоб не простоювати цілі дні в "бунацію". Але то вже не риболовний, а рибовізний корабель.

VI

Мені довелося ходити за років юнацтва мого з екскурсією туристів прекрасною новою ду­бівкою з Голої Пристані до Очакова. Вона мала камбуз попереду, в якому було дві койки; висувний кіль, каюту теж на дві койки (стояти випроставшись у тій каюті, звичайна річ, не можна було), невелику щоглу з парусом, клі­вером і топселем (малий трикутний парус на­горі, корисний у тиху погоду), двоє величезних весел.

Дві добі дубівка стояла на якорі в затоці, бо дув низовий просто нам у зуби, а місця для маневрування на Конці Дніпровій замало. Нарешті, на третій день низівка згасла і стала бунація (штиль) — імовірно було, що надвечір вітер перекинеться на горішній.

Ми поскладали на палубу свої міхури, взяли в буксир невеликого каючка і вийшли на веслах.

Ті весла чимало зігнали з нас поту, поки ми просунулися на які два з половиною кілометри. Піднявши весло вгору, кожен з нас задкував і тяг його, що мав сили, обома руками.

Надвечір побіг горішнячок і пустив по дзер­кальній воді легенькі, зовсім несерйозні брижжі. Та все ж боцман Ципудрей ізняв нас із весел, підтягнув зверхнюю рейку паруса, поставив топсель і клівер, і ми пішли за слабеньким вітром униз. Турист Інокентій Довгаленівський, довгий і тонкий як косовище, забивав молотком пістони в мідні гільзи. Турист Карл Куце, ко­роткий і присадкуватий як сокирилно[15], вислов­лювався з приводу мартинів і очеретянок. Доктор Вернидуб і директор Непопадивворота спали глибоким сном у каюті, потомлені з спо­глядання наших трудів коло весел.

Ми пробігли з півдесятка кілометрів і увійшли в бічний рукав, де вітер був нам у праве вухо. Довелося маневрувати з клівером. Боцман Ципудрей пішов навкоси в лівий берег за вітром. Коло самого берега він скомандував: готуйсь! — і черговий одв'язав кліверний фал від правого борту. "Віддай!" — скомандував Ци­пудрей, і черговий одпустив клівера, даючи йому наповнитись вітром. У цю мить Ципуд­рей повернув дубівку праворуч. "Переноси!" — знову скомандував Ципурдей; черговий перебіг з кліверним шнуром (фалом) на лівий борт і закріпив там фал; у цю ж мить Ципудрей перевів на лівий борт спідню рейку; парус ох­ляв, затріпотів і набрав вітру. Тепер боцман Ципурдей біг на правий берег, майже не виграючи дистанції, але з правого берега він знову піде за вітром навкоси до лівого і виграє на цьому галсові сотню — другу метрів.

Ми зробили сімнадцять таких поворотів, аж поки дісталися до Дніпра, де можна було вже йти одним галсом аж до Лиману. Але сонечко сіло і вітер ущух. На широкому Дніпрі від чорного очерету й до чорного очерету вночі вмерли найменші хвильки. Боцман Ципурдей наказав спустити паруси й клівер і ми віддали якір. Ми ночували серед Дніпра.

Вітер ущух і активізувались комарі. Комарі на воді серед ночі, коли дуже кортить спати, справляють надзвичайно сильне враження. Ри­балки мастять сорочки дьогтем, розкладають курички[16], нарешті просто матюшать комарів у рот і в пароход, але ніщо не помагає. При­близно до першої години вночі ні одна людина, бодай індуський факір, йог чи магатма, не може заснути ні на секунду. Десь коло першої години комарі роблять невелику перерву (якщо завтра буде добра година — коли взавтра буде дощ або вітер — перерви не буває). Під час цієї перерви мужні й загартовані люди сплять, автоматично ввісні змахуючи комарів з лиця. Коли ж Віз[17] схиляється голоблею вниз до ніч­ного крайнеба, комарі знову беруться до діла з потроєною енергією.

Ще серед ночі комарі збудили Ципурдея, і ми потравили якір. Цілий день ми бігли Ли­маном у напрямі до Солоноозірної, надвечір же вітер зробився свіжий.

У морі (і в морі Дніпрового лиману) такий собі невеликий вітер, що здіймає куряву на харківських вулицях, це вже свіжий вітер. Він жене дубівку з скорістю п'ятнадцять кілометрів на годину і чималу може зняти хвилю. Коли ця хвиля буде дубівці вбік, то доктора Вернидуба і директора Непопадивворота уже почне млоїти і загойдувати.

VII

Поночі ми знялися з затоки, що побіля Солоноозірної[18], і побігли за вітром до Очакова. Десь коло дванадцятої години вночі це був уже шторм. Ципурдей зовсім віддав топселя і взяв парус на рифи (зменшив його дійову поверхню). Тепер ми бігли кілометрів із дванадцять на го­дину. Нічна чорна хвиля сичала обіруч прови, запінюючись, заливаючи високий борт дубівки. Доктор Вернидуб і директор Непопадивворота давно вже захворіли і лежали покотом.

Вітер гудів, свистів і дирчав у такеляжі[19]. По­переду заблимав Очаків, і Ципурдей наказав мені піти на клівер. Клівер (крило) це — трикут­ний парус попереду головного і ним роблять маневри, коли вітер не просто попутній. Шторм ніс нас у відкрите море, лівіше від Очакова, де нам без сумніву могла б бути й панахида. Отже боцман Ципурдей став маневрувати. Мог­ло зломити кіль, могло перекинути нас шке­реберть, могло порвати паруси. Але на те боцман Ципурдей і був старий моряк. Він біг у вітер рівно настільки, щоб нас не знесло в море і щоб не поломило кіля.

На прикрих поворотах я думав, що переки­неться дубівка — так вона хилила правим бор­том — піна шумувала нарівні з очима — ввесь такеляж рипів і дирчав — слабесенькими зай­чиками стрибали в хвилі два одсвіти — черво­ний і зелений — від ліхтарів на вантах.

Раптом Ципурдей так крутонув дубівку рулем, що вітер на мить випав з парусів. У нічній воді ми просичали повз темний, без вогнів, човен — це була очаківська шаланда бурильників. Тоді бурильним способом було заборонено ловити, і очаківці виїхали в шторм без ліхтарів, щоб берегова охорона не попала їх на браконьєр­стві. Вони були на окомить від смерти в цей момент, бо бігли із скорістю двадцяти п'яти кілометрів на годину; дубівка потрощила була б їх борт на друзки.

Отож відповідно до страшної небезпеки, що була нависла над нами, бурильники прока­зали довгу матюшну формулу, яка негайно зникла в шумі штормовому. Старий Ципурдей вибавив нас відповідальности за троє люд­ських життів.

Удосвіта ми вбігли на мілину, ліворуч від причалу. Ми віддали якоря, але дубівку кидало як сірничок на якірному ланцюгові. Треба було пришвартувати корму на голому березі. Ми пострибали в холодну воду і, бредучи по пупа в узбережній мілині, підтягали кінець з корми. Руки почервоніли і наллялись кров'ю, кінець роздер шкіру на долонях, і коли ми підтягли корму й вибрались на берег, то не знайшлося до чого пришвартувати линву. Отже ми стояли й тримали корму проти вітру, поки один шукав і привалював каміння. Трьома здоровенними камінюгами пощастило загальмувати линву в гравії.

Вітер ішов берегом як бритва. Він здіймав гравій убільшки з горошину і сік нам голі ноги. З рук точилася кров, ноги било й пекло як розжареним дротом, але це була тверда земля і жити було прекрасно. Ми покинули линву, налетів шквал і ми, борючись з вітром, тікали в траву. На березі лежав чорний човен; вітер ударив йому в бік і, покотивши його уз­довж берега як цигарковий коробок, вкинув у воду. Ми знову витягли його на гравій; упер­ше в моїм житті я бачив, щоб вітром котило таку здоровенну дерев'яну споруду.

Я пережив одну таку ніч на Дніпровому ли­мані року тисяча дев'ятсот двадцять восьмого, ще коли риболовля була наполовину в руках приватника. Це було давно, але я пам'ятаю це так, ніби воно сталося вчора.

Рибалка ж це переживає мало не щотижня. Багато дехто й потопає. В цей самий шторм на морі потопло з півдесятка шаланд рибальських. Та це було літо, а в літеплій воді можна довго триматися. Восени ж і зимою рибалки потопають швидко — холодна вода стискає дихання, спиняє серце, корчить ноги і людина йде на дно.

VIII

Рибалка стрибає в мілководдя зимою, тягне обмерзлу линву, хукає на руки, одягає плащ-винцераду[20], виїжджає в бурю і рано чи пізно не вертається додому.

У районах малого рибальства — до таких на­лежить Дніпрів лиман — парусне судно — це покищо основна одиниця фльоти. Артіль "Чорно­морець", приміром, має двоє моторів на сто сімдесят парусних шаланд. Але й ці два мотори не ловлять, а тільки возять рибу. У Лимані дубівок буває мало, а найбільше човнів, що звуться "очаківська шаланда".

Очаківська шаланда — це широке пласке судно, збите з дощок, має висувний кіль на шкафуті, парус і клівер. На такій шаланді буває пара або ж дві важких весел і проріз у кормі, щоб гнати її одним веслом, орудуючи ним як про­пелером. Шаланда не має звичаєм ні трюму, ні кают. Усе її широке дно можна навантажити рибою, а хоч кавунами і все ж таки можна буде маневрувати і управлятись коло парусів. Шаланда прекрасно, мов качка, бере хвилю, може ходити наймілкішими місцями, добре йде у вітер і розвиває дивовижну, як на свою куцу конструкцію, швидкість. Шаланда дешева, легка, містка, мілкохідна швидко випирає старокозацькі дубівки. Але в шторм її дуже заливає водою. По деяких місцях парус на шаланді буває шпринговий, тобто не має горішньої рейки.

Держава видає матеріял на клівер і парус, Дає гвіздки, дає смолу й пек[21], і от коли півсотні Шаланд виходять з Вільного Порту на бичка, то п'ятдесят рожевих парусів і п'ятдесят рожевих кліверів грають у тихому морі як дивовижні метелики на шпалерах Вільяма Морріса[22].

Шпринтові паруси, елястичні й вільні, немов широкі кереї, роблять ранішню фльоту ще по­дібнішою до зграї химерних живих істот.

Коли ж зовсім немає вітру, то шаланди ви­тягається на берег, і вони як птиці, що гра­ються в піску. Це бунація (штиль); вона ще неприємніша, ніж вітер просто в зуби, бо на веслах далеко не поїдеш. Тоді рибалки теж ле­жать у піску під парусами. Море викидає в Куті силу підводної соломи — камки. З цієї кам­ки зроблено стіни наметів, її підстелюється, щоб спати, і її ж спалюється під чаєм. На камці лежать рибалки під парусом і грають у карти.

Увечорі в одному наметі під парусом голоси голоснішали і звучали різно. Це скільки риба­лок одіткнули пульмана, — пульман це літро го­рілки. Пульман одразу нагадав рибалкам про кривди, справжні й уявлювані, про те, наскільки кожен з них герой і козак, про те, які вони красиві, молоді і як їх кохають жінки і як ще більше кохали б, коли б самі рибалки того схо­тіли. Один настирний і дратовливий голос найгостріше відчув усі ті настрої і впосеред усі розмови встрявав зі своїм словом. У примітив­ній душі цього голоса повнота почувань знай­шла собі один примітивний і простий, як солоний вітер, вираз. Була бунація і в тиші далеко бе­регом лунало слово. "Ма'ть... ма'ть... ма'ть..." — правив своє настирний голос, силкуючись за­тлумити інші голоси, що не давали йому закін­чити фразу. Мартини скіглили у вечірній тиші, хапаючи тюльку. "Ма'ть... ма'ть... ма'ть..." — пра­вив настирливий голос.

IX

Берегом ішли дві жінки — стара й молода; до них долинав настирний голос. Мати нахмури­лась і пішла до намету. "Ма'ть... ма'ть... — правив голос. Дочка спинилася, а мати одкинула край парусу і стала мовчки перед п'яницями, наче вони її накликали. "Ма'ть... ма'ть..." — нарешті переміг усіх настирний голос і закінчив свою думку.

X

"Ма'ть... завтра таки буде низовий вітер, — сказав голос. — Ма'ть, таки буде", — додав він, заспокоєний з того, що йому дали висловити до кінця його метеорологічне пророкування. І справ­ді, неначе справджуючи його слова, налетів легесенький левант[23] з Туреччини і розійшовся брижами по воді — перший посланець низо­вого вітру.

Низовий вітер улітку наганяє в Дніпрове гирло воду, сповнюються водою єрики, канави й озера, підіймається вода в Дніпрі і в боко­вих конках та рвачах вода йде вгору — усп'ять. З новим вітром примітивні паруси несли запо­різькі чайки назад додому і чайки спинялися, тільки щоб ще підграбувати мирних осельців уздовж Дніпра. Коли буває низовий вітер, ніяк ловити оселедця на провесні. Оселедець іде вгору і вгору гонить воду низовий. Проти води й проти ваги риби дуже трудно оперувати не­водом. Ставних сітей у Лимані не вживають; дуже недавно ставні сіті стали вживати на осе­ледця біля Очакова — грецькі скипасті[24]; про них пізніше. Щоб обдивитися, як і де ловлять рибу на Лимані, знову зробімо подорож униз, з Херсону до Кінбурнської коси.

XI

З Харкова до Херсона подорожують або піш­ки, або залізницею. Залізницею подорожувати швидше, але й потяг іде через Миколаїв мало не цілу добу до Херсона. У нас є проста Мерефо-Херсонська залізниця, та для неї треба ще будувати моста через Дніпро. Сей рік цей міст почнемо будувати. Покищо треба їхати манів­цями через Полтаву — Миколаїв.

Приїхавши в місто Херсон, можна чекати ав­тобуса. Там є автобус — один — і багато візни­ків. Кожен візник думає, що саме з цим потягом приїхала його власна фортуна і щастя — несві­домий чужинець, що може, не знаючи гео­графії, заплатити йому десять карбованців до готелю.

Першотравневий готель у Херсоні — інститу­ція розкішна й дорога. Під готелем є ресторан, де дають пиво з етикетками англійською мовою. Це те пиво, що вариться у нашій Новобаварській броварні для експорту до Персії і що перси навіть вивозять у Німеччину. Отак то пиво з Нової Баварії біля річки Уд потрапляє до Старої Баварії за кордоном і б'є баварське пиво, — навчальна мораль для тих з наших скеп­тиків, що займаються алькоголізмом. Уночі в готелі запалюють гасові лямпи, бо електрики саме зараз немає.

По дорозі до порту можна бачити майже вимерлу в нас категорію громадян — приватного крамаря. Цей павук розіклав французькі булки, сало, масло, олію, сірники й карти на прилавку, за яким є півметра дерев'яної халабуди. Коло­да карт коштує в нього на двадцять п'ять процентів дорожче, ніж у Хаторзі[25]. Сало й масло в нього продаються за астрономічну ціну, — щоб не лякати читача, я ціну замовчую.

Ми спускаємося до порту. Італійський паро­плав навантажує зерно. Напроти на острівку, де яхтклюб, біліють шлюпки. Робітники пере­їжджають на острівець шаландою; на ній гребе старий моряк — один. Здоровенний парубок їде назустріч шаландою і гребе одним веслом, устро­мленим у проріз на кормі. Весло робить у його могутніх руках чудні кругові рухи, і ша­ланда пливе досить прудко. Маленькі паропла­ви лагодяться одпливати в Алешки, в Голу Пристань. "Котовський" завтра одпливе до Одеси. З Запоріжжя наближається річковий колісний пароплав, як триповерховий будинок відпочинку.

Уподовж довжелезної пристані, минаючи ду­би, шаланди, буксири, зелені мисливські каюки, ми доходимо бази Рибтресту. Нам треба знати, коли піде мотор на Кизим. У базі Рибтресту взагалі пахне рибою, але сонно. Сьогодні ні одне судно не прийшло і ні одне не відійде.

Біля вікна в конторі висить телефон з кате­ринкою. Сашко накручує катеринку і дзвонить у Кизим. Він потрапляє на кизимську сільра­ду — ми так і не побачимо її ніколи зроду в житті своїм — слабий і дещо соннивий голос, що долинає до Сашкового вуха — це єдина ре­альна нить, що на мить зв'язує нас з цією дале­кою сільрадою.

Голос сповіщає, що він не знає, чи йтиме сьогодні мотор з Кизиму на Херсон. Дізнатися він теж не може: з вікна йому не видко, посла­ти йому нікого, розпитатись йому ліньки. Чути з інтонацій голосу, що йому найбільше кортить спати. Сашко накручує катеринку, але на цей раз голос просто не підходить до телефону. Голос спить.

І справді, спадає вечір, і ми вертаємо, ков­таючи куряву, довгою пристанню до міста. Порт засвічується білими, зеленими, червоними вогниками.

Пахне смолою, дьогтем, олеонафтом[26]. У темряві виростає наче підземний гуркіт за­водів.

Це співає

— РАДЯНСЬКИМ ПОРТ

За місто тихо ллє олеонафт

Сумирні за вогнів далекий фрахт

Та за вечірній заклик гусей, за свіжі, темні хмари

— Як ремнів свист

Як шатунів ландшафт.

Той запах давній... Друг! Брат! Комуніст!

— Олеонафт.

_________

Перейдуть марти, квітні розцвітуть

У плавні висіє бавовну травень

Верстатиме потужну жовтень путь

В індустріялізованій державі.

_________

Смола і дьоготь, пек, олеонафт,

Нагрітий на валах блискучих пароплаву

Коноплі, курява, канати, фрахт

Морів далеких, парусів; держави

робочої до всіх портів у світі делегати,

О, аромати порту — агітатори портів,

Ідеє, вплетена у лантухів текстуру,

Наллята в нафту, заритмована у спів

Лебедок з зерном у барил басовий гугіт!

І по чужих, ще поневолених портах

У темні вечори у травні —

Як ремнів свист,

Як шатунів ляндшафт той запах давній...

Друг! Брат! Комуніст!

Олеонафт.

XII

Отакий був увечорі Херсонський порт, коли ми вертали до готелю. Наслідки були, отже, неважні, треба було чекати в Херсоні або най­мати судно і плисти за вітром у Кизим.

Діждавши з Миколаєва третього товариша, ми спакувались і пішли знов на пристань. Це був уже свіжий попутній вітер і моряки одмовлялися бігти вниз, бо вертати одразу не можна було б і довелося такому морякові лежати в дрейфі день — два, а то й тиждень, щоб по­вернутись до Херсону проти весняної води. Нарешті шкіпер знайшовся — його дубівка, за­фрахтована вже возити рибу, гойдалася поки­що біля причалу. Шкіпер цей був старий дніп­ровський рибалка — селянин із сусіднього села. Він наказав, де складати речі і як розміщува­тись. Далі він устромив у щілину кіль і взяв парус на рифи.

Зарифлюється парус при сильному вітрі, щоб його не порвало, не зломило кіля або щогли і не перекинуло судна. Для зарифлення висять на парусі рядами, немов п'явки, мотузки. Ча­стину паруса насотується на нижню рейку і зав'я­зується тими мотузками, зменшуючи таким робом моторну, робочу площину полотна.

Коло рифів нав'язалася розмова про одного Діда, що сам-один, без матросів, ходить дубів­кою в Лимані і ніколи, навіть у шторм, не зарифлює паруса. Наш шкіпер цього діда не похвалив. "Одчаюга — дід, — сказав шкіпер, — і ко­лись йому пошматає парус". І справді, навіть зарифлений парус тяг важку дубівку як мотор. Перші десять кілометрів ми пробігли за щось із півгодини.

Праворуч крізь низьку смужку торішнього комишу видко було колосальне озеро. За його хвилею на сонці сяяв монастир. Тепер монахів розігнано і там зразковий колгосп. Але шкіпер поставився до цього стримано: так і не можна було дізнатись, чи він ухвалює це, чи ні.

Але озеро зостається позаду праворуч, і ми вбігли в рукав, на якому треба було маневру­вати, бо вітер був спереду. Для початку Саш­кові попало рейкою по голові, коли шкіпер переносив парус. Далі на горі, на правім березі зросли якісь будови, двигтів дизель, — це ще одне зразкове господарство підіймало з річки воду поливати технічні культури.

Ліворуч за площинними декораціями очерету гула землечерпалка, розчищаючи фарватер у Рвачі, головнім річищі Дніпровім. Ще один галс і ми вибігли в широкий Рвач.

Тут ми вперше побачили заграву тієї очере­тяної пожежі, що як сонце заходила, коли ми підпливали до Кизиму. Мартини маяли над Рва­чем. Чаплі перелітали з берега на берег — руді південні чаплі, трішки менші від наших сірих чапель та в тисячу разів численніші. Лиски[27] пла­вали попід берегами. Зляканий норець[28], обмір­кувавши, що дубівка біжить просто на нього, беркицьнувся головою у воду, майнув білим задом і зник на дві хвилини під водою.

Зараз направо починається річка Борщева — проти Дніпра це маленький єрик, але в наш Дінець уширшки — і читачеві доводиться вертати до кінця розділу II, щоб добігти з нами до Кизиму.

XIII

Риба в морі — це невичерпний церобкооп де­шевої споживної страви. Море зберігає рибу свіжою і живою. Треба тільки її виловити з цієї саджавки, де вона наїдає собі тіло і плодиться в незчисленній кількості.

Як звичайний міський житель має парус за чотирикутну простиню, навішану над човном, так він уявляє собі, що рибалка є джентлмен з вудками.

Тим часом джентлмен з вудками і з латкою на штанях є не рибалка, а поет. У світогляді такого рибалки найголовніше місце посідає віра в чудеса, в горох, у макуху, в годину перед дощем і інші середньовічні забобони. Рибу такий собі рибалка купує в базарі, а постачати рибу робітництву йому вже зовсім зась.

Рибу ловлять (а не граються в риболовлю) сітьми. Правда, осетра ще ловлять на здоро­венний гак, що закидається в морі, а зверху його плавле цілий невеличкий буй. Ідучи нерестувати в солодкій воді (осетер додержується тієї думки, що нерестувати краще в солодкій воді) і нишпорячи круглим своїм ротом по дну, осетер натрапляє на смачний шматок і повисає на гакові. Таким чином він дещо спричиняється до недовиконання пляну рибозаготівель, бо, спіймавши осетра, рибалки трохи втрачають цікавість до іншої риби.

Але головну масу риби ловлять сітьми. Досі в нас ловилося головне ту рибу, що йде нерестувати, бо, двигома любов'ю, розпалена емо­ціями кохання, риба наосліп пре в мілководдя. Саме тоді вона збиралася в такі маси, що весло, встромлене в косинець[29], стояло як у землі і тіль­ки помалу посувалось до берега, де хлопець Митьо переймав його і ховав у повітку, щоб не пропало.

Риби поменшало через капіталістичні хижацькі способи експлуатації. За царських часів хазяї промислів, а за наших часів куркуль ловлять рибу тоді, як вона вже почала нерестувати в Дніпрі, знищуючи розплід. На Дніпрі й на Бозі мало не всі куркульські неводи дрібно коміркові — виловлюють маломірну рибу і знищу­ють швидким темпом наші рибні багатства. Іхтіолог Етерман каже, що "силявковий" невід виловлює 80 відсотків з маломірної риби. Вся ця риба пропадає марно — це все одно, що рі­зати одноденні курчата.

Другий спосіб винищення риби — це перети­нання річок і гирл. Дійшовши такої гаті, риба зовсім уже не може нересту вати — силу її лов­лять, а ще більше псують коло таких загат.

На Дніпрових конках (конка — це лівий бічний доплив Дніпра) донедавна рибця (є така риба коропового племени) ловилося на спеціяльно насипаних купах каменю. Для кохання рибець вибирає каменястий ґрунт, і от, знайшовши в мул­кому дні весняної конки сіре каміння, палке рибцеве юнацтво б'ється за місце над каменем. Спонад цього каміння хижаки вибирають рибу просто плетеними кошами і саме в той час, коли б мали народитися на світ мільярди рибченят.

Цитую абзац з брошури М. Гуровича "Рибне господарство України і завдання другої біль­шовицької путини"[30]:

"По багатьох місцях куркулі затіплюють їзи (холуї); це, як відомо, углиблені у воду дерева, хворост, обтяжений камінням і човнами, него­дящими для плавання.

Їзи куркулі розтоплюють для того, щоб утво­рити затишне містечко, під захистом якого зби­рається риба. Рибу, що зібралася біля їзу, об­кидають сітками, тривожать "бряцалами" і "бовтамй", виловлюючи її так усю. Шкода, що її завдають холуї, дуже велика. У міс­цях углиблення їх утворюється мілина, псу­ється багато сусідніх колгоспних тонь[31] — скрізь на них утворюються "чепи" й нерівності дна, чому трудно, а іноді й зовсім неможливо пра­цювати неводом".

Не можу цілком пристати на уявлення, що його має М. Гурович про українську стилістику й лексику. Так, приміром, "містечко", це є не­величке місто (англійське town), а не "містинка, місце". "Хворост" по-українському зветься голов­ним чином "хмиз". "Углиблені у воду дерева" — теж вираз не бездоганний. Але не можна не згодитися з справедливістю М. Гуровичевих за­уважень. Не можна також не прилучитися ціл­ком до твердження: "шкода, що її завдають холуї, дуже велика",

В цій тезі, як в усякій глибокій сентенції, можна вбачати філософічний зміст, що сягає далеко поза межі авторового задуму. Щоб знай­ти цей ширший філософський зміст, удамося до організації рибальської праці. Попереду — історія.

За царських часів заробляв на рибальстві "хазяїн" і рибопромисловець "рибас".

Хазяїн був власник на всі знаряддя праці — на шаланду, склад, паруси, невід. Артіль, що скла­далася з 15 душ, заробляла карбованців по вісім — десять на душу, от артілі мав потрійний заробіток — три паї по вісімдесят, скажім, а ха­зяїн заробляв тисячу — тисячу п'ятсот за сезон. Крім того отаман мав право призначати ціну, перепродуючи рибу рибасові. Ціну він клав дуже низьку і за це діставав від рибаса наго­роду. Риба переходила скілька інстанцій, аж поки потрапляла до споживача. Інстанції пожирали всі прибутки. Рибалка бідував через цілий рік і потрапляв у вічну кабалу до хазяїна, до рибаса і до скупників.

Колективізація в рибальстві, що мала не лише побільшити ефективність риболовлі, але й виз­волити рибалку з кабали, відбувалася стихійним порядком. Понайбільше рибалки були поприписувані до зернових колгоспів. На воді був зоставався через деякий час старий артільний порядок.

Сей рік нарешті утворено рибальські бригади. Але бригадир — це незрідка той самий артільний отаман. Незрідка він, як і раніше, має вплив на темну рибальську масу. Саботаж, прогульництво, продаж на приватний ринок ще й досі не вивелися на практиці. Пропаганду ще як слід не скрізь налагоджено. Темний рибалка, член бригади, автоматично сповіряється на бри­надира — отамана, боїться його і не викриває його махінацій. Отже, "шкода, що її завдають холуї, дуже велика". Вигідність колективізації і для суспільства, і для колгоспників найбільш наочна й очевидна саме в рибальській справі. Таким чином, рабська, холуйська інерція, що сприяє всякому підкуркульництву, тут найбільш шкід­лива. Колишній приватник, хазяїн, отаман часто виступає ще в ролі "спеца". Клясова чистка на морі ще тільки починається.

XIV

Кизим — це вхід у Дніпрів лиман, це вуста незчисленних конок, каналів, рвачів і єриків, це губи й коси островів Дніпра, це правий берег Дніпрової дельти.

Із Кизима ми вибігаємо надвечір рибтрестівською шаландою в Лиман. Деякий час ми пов­земо на веслах, поки низівка ударить нам у спину і низівка пронесе нас Рвачем аж до Лиману. Там, у сірім перломутровім сутінку буде бунація, перекинеться вітер, і ми почнемо манев­рувати проти горішняка, щоб дістатися до Широкої[32]. Там почнуться для нас нескінченні поневіряння пішки, пароплавом і парусом, бо — ­не забудьте! — рибальські райони дуже далеко. Вони так далеко, що не тільки культробота, а подекуди й парткерівництво часом не дося­гає їх і не знає, що робиться і чому не дови­конується плян. А вже зовсім зле досягає їх Рибакспілка, де, очевидно, нечисто в напрямі опортунізму.

Але це в другій частині, а зараз нам треба покінчити з темою "Перші оселедці".

У Лимані вода солодка, хоч це є море розміром своїм. Десь за Кінбурнською косою є місце, де, не змішуючись, борються води — темна морська й ясна лиманська. У Лимані оселедця ловлять уже не в коти і маленькі неводи, а в довженні сіті, що півколом ідуть вздовж берега. Кінець невода заводять далеко в Лиман і "висипають" сіть у воду. Потому і довжелезну кодолу, прив'язану до того кінця; знову везуть на берег і накручують на кате­ринку. Крутить мотор на дві — чотири людські сили двоє — четверо босоногих рибалок.

Уже були траплялися оселедці в неводах. Але весна пізня, і оселедець не поспішає з любов'ю, холодна вода протверезили є інстин­кти кохання. Пізніше ми дізнаємося, що в Каспії оселедець так і не підійшов до берегів і вчи­нив прорив у пляні. Один із керівників Дагрибпромислу[33], Апошкін, якого звільнять за не­довиконання пляну, буде заявляти, сміючись: "Мене знято з роботи за те, що в морі нема риби".

І як усяке кивання на "об'єктивні причини", така заява матиме опортуністичний корінець. Величезні маси оселедця треба шукати в та­кий рік. Але, шукаючи їх, можна знайти і їх знаходять у Норвегії і в Данії. І коли ми не знайдемо їх цієї весни, то знайдемо через рік. Ми вийдемо зовсім далеко в море. Коли осе­ледець не схоче підійти до дагестанця Махмета, то Махмет підійде до оселедця.

На півночі в нас уже працюють тралери — пароплави, що тягнуть за собою мішкові не­води. У червні місяці наш завод випускає пер­ший радянський тралер, а на той рік тралери вже ловитимуть оселедця і в Чорноморському районі.

Ми прощаємося з першим оселедцем, роман­тично дивлячись на його розварений хвіст, пе­ред тим, як викинути той хвіст у Лиман. Ми біжимо через Лиман у море — на бичків.

Розділ Б

І

В Одесі на молу, вподовж каменистих бере­гів, у дачних місцевостях з ренесансними наз­вами Люстдорф, Аркадія і інших теж сидять на каменях люди. У руках вудки, і вудку за­пускається на дно під камінь. Дном ходять головасті морські бубирі —це бички — і хапають насадку роззявленим ротом. Бичок — це голова, до якої почеплено маленьке тіло і ще менший хвіст — немов карикатура перших років два­дцятого сторіччя — бурські генерали Бота, Де-Вет, Деларей[34] — величезні голови південно-аф­риканських куркулів на малесеньких тільцях.

Заради такого малесенького тільця сидять люди на каменях навколо Одеси. Цей серед­ньовічний спорт — це звичайно не є ловля бич­ків — і ці бички не потрапляють у консерви банки. І люди ці не рибалки, а рідні брати ко­лекціонерам поштових марок, цигаркових ети­кеток і навіть якомусь із Ротшільдів, що зібрав єдину в світі, колосальну, майже повну колек­цію пташачих вошей.

Щоб побачити, як ловлять бичка насправді, для консервних банок, треба потрапити, скажімо, на Кут. До Кута ще далеко. Ми виїхали ри­бальською шаландою з Кизима в Широку — це тільки перший етап путі.

Така собі рибальська шаланда — не дачний потяг і не автобус до Липового Гаю[35]. Коли вона одпливе — точно невідомо. Може сьогодні, а може післязавтра. Треба, щоб рибалки покін­чили всі справи в Кизимі, одержали махорку на ввесь колектив, одержали хліб, одержали чоботи й мануфактуру на ударників, і коли все це наладовано в шаланді, треба, щоб був вітер. Словом, цей спосіб мандрувати найбільше на­гадує пасажирський аероплян у туманну годину. Не полетіли сьогодні — полетимо взавтра, а то й післязавтра. Якщо буде вітер, то не буде туману, але зате гойдатиме.

Коли все одержано, коли минуло вже з троє день і ждати вже ніяк — об'ясняється, що ша­ланда одпливе завтра, удосвіта. Це значить, що можна ще буде поспати до десятої години вранці, поснідати вареною рибою, зробити про­щальні візити до кожного з кизимівських ри­балок, пошалатися Дідовим озером, убити й здати в Союз ще пар двоє лисок і норців, пообідати і надвечір, не поспішаючи, повагом, понести клунки на шаланду.

Дарма, що ви приїхали почасти для того, щоб боротися за темпи. У херсонській конторі Рибтресту дійсно метушня і директор може приділити вам тільки три хвилини. Але на про­сторах Лиману гоголівський спокій. Відомості про недовиконання плянів допливають до Рибтресту на таких самих парусних шаландах, а звиклі до комфорту рибтрестівські урядовці не мають бажання їхати цими шаландами в саму гущу рибальських промислів. Так херсонська контора провалила була весняну путину три­дцять першого року.

Усе ж таки біжиш із клунком до шаланди ристю, почерез яруги і каньйони надбережжя. Ану, як усе ж таки одпливли удосвіта? Тоді доведеться чекати три дні на нову шаланду і ще скільки належиться на те, щоб одержано махорку, хліб, чоботи і мануфактуру, здано рибу, випито і закушено і віддано кінці — якщо є вітер. Яри, яруги, водориї і каньйони над­бережжя наганяють піт під клунками. Перед останнім каньйоном ристь переходить у курцгалоп[36], далі в галоп, далі в кар'єр. Останній каньйон — кар'єром.

Але ні. Все гаразд. Шаланда гойдається на причалі. Гоголівський спокій. На брезенті спить один, хтось з екіпажу. Коло самого носу шаланди спокійно плаває гоголь, зануряючи носа в спокійну воду. Ні вітру, ні хвилі, ні рибалок. Рух. Розмова. Розташування. Гоголь перелітає до сусіднього острівця і влаштовується коло очерету.

II

Ідемо на веслах. Не те, щоб рибалки йшли на веслах, а ми щоб сиділи на оксамитних подуш­ках. Чергувалися коло весел, і от через що не всяк потрапляє в гущу рибальських промислів.

Іти на шаланді на веслах — справа невесела. Є багато на Україні весел і способів пливти веслом. Є три способи пливти одним веслом. Найлегший — це спосіб моїх слобожанських ді­дів — сидячи на кормі по-турецькому, дід швидко загрібає праворуч два — три рази, хутенько пе­реносить весло ліворуч і так само швидко загрібає два — три рази. Човен пише ламану лі­нію уздовж берега, з весла ллється вода в човен, підпливає під дідів зад, дід спиняється, закурює і вихлюпує воду.

Є дніпрянський спосіб їхати одним веслом, не переносячи його через човен. Власне, є два такі способи. Початківці, загрібши веслом, спи­няють його на мить і, гальмуючи, вирівнюють човен. Так можна пливти тільки тиховоддям і не проти вітру.

Правильний наддніпрянський спосіб — це гребти вивертаючи весло, — воно працює тоді як про­пелер пароплава. Удар, і весло, вивернуте, за­стигає в повітрі — вода стікає з горизонтально повернутого пера. У точно такому ж ритмі удар, і знов з вивернутого весла тихо спадає вода; цим способом можна бігти швидко, да­леко, проти води, проти вітру і хвилі. Але треба чимало з'їсти каші, щоб цього способу навчитись — досить вибитись з ритму на йоту, і човен починає крутитись на однім місці. Я покинув тепер спосіб слобожанських дідів — наддніпрянська молодь навчила мене гребти як слід.

Є український моряцький спосіб гнати ва­женну шаланду одним веслом. На кормі трохи вибрано дерева і в цю виїмку закладено весло. Розставивши ноги, на шаланді стоїть гігант і жене її, крутячи веслом як шрубом[37]. Для цього способу ще більше треба ззісти каші, ніж для дніпрянського, людині ж слабосильній ніяка каша не допоможе.

Ще більше способів є гребти парою весел, тож на ті способи вже немає місця на цих сто­рінках. Досить сказати, що весла на великій дубівці, а й шаланді — то колосальні весла. Гребти ними в безвітря — невесела робота, навіть коли ввесь час чергуватись. Наче вириваєш з корнем столітнього дуба. Одпочиваючи, треба закурювати. На цей час у нас уже не було тю­тюну.

Отже, треба було прохати в рибалок їхню дорогоцінну махорку, оце одержану на базі, преміяльну, бажану махорку.

Прохали. Закурювали. Терпіли. Знову прохали. Знову закурювали. Знову терпіли. Ще раз тер­піли. І знову терпіли.

Тоді уп'ять прохали. Так доїхали до Широкої.

Широка — рибальський присілок. Де він — невідомо. Десь уночі. Уночі ми низочкою, як гуси, почимчикували через каміння річки і яруги до присілку. Удень тут мабуть було рівне місце. Але вночі це було дуже нерівне місце. Йшли швидко, бо передній знав дорогу. Отже й ми йшли швидко, бо не знали дороги — і відставати було не можна. Налітали на каміння, хлюпали в калюжах і йшли, йшли, йшли.

Уранці з'ясувалося, що Широка — це звичайне степове українське село на шпилі. Вийшовши з хати, видко було друге село — і від того села можна було потрапити на пароплав. Ні авто­мобіля, ні трамвая, ні автобуса, ні водного транс­порту. Десять верстов із клунками і то спішно, бо пароплав мав бути рано-вранці.

Моряк лиманський не поспішав би, бо він дуже звик до точности водного транспорту. А якби він спізнився до пароплава, то стоїчно переночував би в конторі. Один зайвий день це для лиманського моряка — пусте. Ми ж поспі­шали.

Курним шляхом ми промчали ті десять вер­стов, не наважились навіть зайти в базар по розсипну махорку, прибігли до пристані, взяли квитки і заспокоїлися. Треба було чекати. Може дві години, а може й п'ять хвилин, а може й п'ять годин.

Попозіхавши скільки треба було і побалакавши з дівчатами, моряк почав пускати на клепану з залізних листів посудину. Ця посудина мала форму глибокого соусника, але на прові був парус і навіть клівер. Народ уміщався в ямі помежи чардаком прови і стерном. Навколо іржаві залізні стіни, обліплені людом. Люд метушився, пхався і лаштувався на своїх і чужих кошах — небо і повітря були десь нагорі і в посудині запанували запахи. Був день, сере­дина дня, полудень, але посудина пахла ніччю.

До всього ще не було чого курити. Терпіли. Прохали. Знов терпіли. Так добилися до фарва­теру.

Лиман — мілкий. На ньому є величезні про­стори, де людина може ходити пішки серед цього все-таки моря. Так далеко, дуже далеко простяглася путь, позначена аж до обрію тич­ками і буями. Цією путтю прийшов здаля, з Херсона, прекрасний радянський пароплав "Котовський". Він навис над посудиною як білий слон, милостиво спустив трап, і люди полізли на його спину, по одному, чіпляючись за поручні, оглядаючись на зелену воду десь далеко внизу.

Опалені сонцем, отруєні запахами, позбавлені цигарки, не виспані, ми ступили в прохолодні коридори між койл кодоли, між зручні лавки, між чисто поштриховані переділки. "Котовський" підняв трап. Забурувала вода під кормою, і ми поволі відірвалися від залізної посудини.

"Котовський" прийшов у Очаків. Ввесь час нічого було курити. Очаків був за кілометр від пароплава — буксирним катером перевезено всіх на берег. Прикрою горою наші клунки поїхали на наших спинах до міста.

III

Очаків — історичне місто. Він уславився трьома "П": Петром Першим, Потьомкіним і Пастерна­ком. Петро Перший воював з турками, а Пастер­нак написав:

"Как-будто говорил Кагул

В ночах з очаковскою чайкой"[38].

Щоб увікопомнити цих трьох російських героїв, в Очакові поставлено пам'ятник — Суворову. Суворов з бронзи стоїть з шпагою в руці, в галанцях, і суворо дивиться на рибальські шаланди, нагадує нам, що ми ще не поставили пам'ятників героям пролетарської революції. Далеко від Суворова поз церкву, поз базар, поз громадську їдальню, поз ще одну вулицю стоїть друга перлина Очакова — готель. У цім готелі ми дістали кімнату.

Курить — от що було першою думкою нашою в Очакові. Очаків чи не Очаків, а курити хо­четься. З допомогою місцевої газети ми заку­рили, зідхнули глибоко і стали лаштуватись, як би знову добитись до рибальських промислів на цей раз у морі.

Розділ В

І

Редактор місцевої газети прийняв нас у своєму кабінеті. У цьому кабінеті був стіл, стілець і вікно. Ми сіли на столі і на вікні, і почалася розмова.

Розмова йшла про весняну путину тридцять першого року, про недовиконання плянів, про холодну погоду, про те, що запізнився хід риби, про хиби організації праці, про те, що рибу ловлять зернові колгоспи — інакше сказати, що організація риболовлі зернова, а не рибальська, — про ударників Ципура і Даниленка і, нарешті, про те, щоб пообідати.

Ми пішли разом в їдальню і їли довго і зосе­реджено. Після того нам закортіло спати. Але редактор пішов у газету.

"Скільки ж ти працюєш на день?" І розмова перейшла на газетний штат, на матеріял і спів­робітників.

Штат складався з трьох осіб, включаючи туди й редактора. Четверта була машиністка. Редактор, один робітник — молоденький поет, другий робітник — трохи старший, учитель. Найстарший був сам редактор — йому було аж двадцять років.

Він був раніше секретарем райпарткому, цей редактор. Його перекинуто на газету боротись за виконання плянів, боротись за хліб, боротись за соціялізм у цьому глухому доісторичному куткові.

І він бореться ночі й дні. Його учня і співробітника-поета друкують у столичних журна­лах. Тільки сам він друкується тільки в своїй газеті.

Життя цього редактора — як Андерсенова казка, нездійсненна і брехлива для тих країн, де писав Андерсен, але простий, звичайний, щоденний факт у нас — історія Йвана.

Пам'ять про первісні джерела редакторового життя розпливається в темних просторах дому в степах коло моря. Дім цей належав куркулеві Скоробагатькові, а редактор народився в сезон­них наймитів Івана і Килини.

Протягом довгих годин редактор самітний лежав на ганчір'ї, пісяв під себе, кричав ізнову засинав, одчаявшися колись мати допомогу. Ніяких відпусток діловий Скоробагатько не давав, і Килина, як і раніше, в'язала снопи, громадила сіно, доїла коров і взагалі умножала Скоробагатькові капітали, в перерві годуючи редактора своїм молоком.

Страшних мук зазнав редактор, одбуваючи перший рік свого життя. Сонце пекло йому шкіру і вона бралася болячками і злазила з ма­ленького личка. Мухи лоскотали йому носа, губи, залазили у вуха, нахабно сиділи по п'ят­надцять хвилин на очах, а прикро завинуті рученята марно силкувалися відігнати єгипет­ську кару. Він був мокрий і висихав, вітер підхоплював його прохолодою, ставало прекрасно і легко, але далі робилося холодно, і редак­тор кашляв, забігався кашлем, душився і знову кашляв так, що боліли маленькі ребра, надса­джувалися м'язи худенького животика.

"Лишенько, та яке ж воно мале та плохе. Що то значить не хазяйська дитина. Худе, аж чорне".

Але редактор ріс, і з'ясовувалось, що він здоровий. Уже він сам бігав по траві і, упавши, не убивався, а тільки набирав повен рот землі. Далі він довго стояв і виколупував з-під язичка землю, рештки ж силкувався виплюнути, наду­ваючи губи. Він стояв суворий і на материне залицяння не відповідав, аж поки хоч трохи землі зоставалося в роті.

Рот очищався, і редактор вирішав сприйняти материну ласку. Він розкривав рученята, але звідкілясь доносився жахливий голос Скороба­гатька, мати одразу робилася чужа і непривітна, і редактор зоставався з розкритими в порожне рученятами саме тоді, коли вся душа його була готова розмовляти з матір'ю. Редактор плакав, біг за нею, падав і знову набирав повен рот землі.

Невідомо, як він навчився балакати, але він одразу почав висловлюватись правильно і суворо. "Кака", —заявляв він, почувши Скоробагать­ків голос, і це було єдине дитяче нелітературне слово в його лексиконі. Він вимовляв слова і цілі речення чітко і коректно, бо ніхто не мав часу белькотати коло нього, милуючись з хиб дитячої мови. Він не казав ні "ням-ням", ні "а-а-а", а просто мовчав або кричав, коли ж почав балакати, то одразу висловився так: "хочу їсти і спати як собака".

Бо так щовечора висловлювався його бать­ко — наймит Іван.

II

Редактор ріс, і десь між сутемрявою клуні, сутінком кущів верболозу і супротягом смер­дючої кухні зачинаються його перші спогади.

Найяскравіший його спогад, то було яйце. Залізний редакторів організм, загартований сон­цем, водою і вітрами, десь піддався, і він за­хворів. З носа йому текло, як із знайомого ку­хонного вікна зимою, боліло в пельці, гуло у вухах, бурувало в шлункові.

"Я хворий", — сказав редактор. "Мовчи, щоб не дізнавсь хазяїн", — бо він чув такі слова від свого батька — наймита Йвана. І от невідомо якими способами чи з яких сум, але мати його Килина роздобула йому яйце. Скоробагатько що три дні відсилав на ринок сотню яєць, решту споживалося в його домі, але всі ті яйця були на обліку, і наймит міг краще одкусити собі пальця, ніж торкнутися хазяйського яйця.

Так чи інакше, перед редактором було яй­це, — закругле і біле воно лежало в його ручці. Мати хотіла була його облупити, щоб швидше сховати самі сліди бенкетування, але редактор не дав.

Попереду він довго грався яйцем, перекидав його з правої в ліву, притуляв до лиця, вкла­дав у вушко і навіть обережно застромив у рота і обсмоктав. Ззовні воно було ледь солонувате на смак. .

Потому він рішуче ударив його об підлогу, бо щодня йому доводилося бачити, як інші їдять яйця. На тупому кінці виприснула про­меняста зірка навколо неглибокої ямки. Ре­дактор підколупнув пальцем під зірку і почи­стив яйце.

Помалу він з'їв білок. Навіть його хворий і занімілий язичок відчув у білкові давно за­бутий смак материного молока, якісь мигдалеві натяки на якісь давно пробувані трави, білок танув між зубами і розпливсь як хмарка. Зо­ставсь жовток. .

Коли в білкові романтично спліталися леге­сенькі смаки сотні споживних речей, як одсвіти на чистій білій хмаринці, то тепер це було жовте життя, важке золоте гало, гаряче сонце жовтого життя. Він з'їв його жадібно і швидко, найменші частки його спритно добув язичком споміж зубів, усе сполиснулося сли­ною і виявилося — мало.

Ні цукерок, що йому колись згодом при­несла мати у Великдень, ні м'ясо, якого йому теж якось довелось скуштувати, ні навіть численні яйця галагазів[39], що їх він згодом нав­чився збирати по скелястих берегах, не могли витруїти з редакторової душі спогаду про те яйце. Воно так і зосталося — гаряче жовте сон­це в легкій хмарі білку.

Небавом потому наймит Іван уже не упра­вився сховати свою хворість від Скоробагатька. Недугу пощастило б може затаїти і на цей раз, та вона несподівано подужчала Йвана, і він умер. Він умер літом дев'ятсот шістнадцятого року, не як повстанець і боєць за революцію, а безславно вмер від тяжкої недуги як наймит лютого степового куркуля.

Редакторові на той час було біля п'яти ро­ків, і він у згоді з законами про дитячу працю російської імперії мав право заробляти собі на хліб. Тож невдовзі потому він почав пасти куркулеві гуси.

Отак він підвищував свою кваліфікацію, пе­реходячи з гусей на свині, з свиней на корови, аж поки не вирішив, що може косити й орати.

III

Тисячу дев'ятсот двадцять першого року йому не довелося здійснити цей рішенець. Косити було нічого — був голод. Куркулі з свого боку вирішили їсти свій хліб самі, а як продавати, то тільки за вельосипеди, грамофони, машини шити, молотарки, а головним чином за дзвінке золото. Тож узимі двадцять першого року ре­дактор одяг кашкета, підперезав шворкою ватну солдатську куртку, подивився критично на дірки в черевиках і пішов на Київщину.

Це були шістсот зимових верстов, яка верста в п'ять, яка в п'ятнадцять, а яка і в двадцять ступнів морозу. Ні Ґрімми, ні Андерсен, ні Діккенз, ніякий інший аматор людських стра­ждань зроду не бралися описувати таку біду. Гензель і Ґретель — діти дроворуба — навіть не управлялись вийти з лісництва навколо своєї хати, як уже натрапляли на пірниковий котедж з цукровими шибками і шоколядними дверима. Редактор же йшов шістсот морозних верстов у кашкеті і куртці, йшов три тижні, щодня його маленькі вуха міряли температуру від п'яти до двадцяти ступнів, але не щодня йому доводилося їсти і не щодня спати.

Того було забагато навіть для чорного, ге­ройського, загартованого сонцем, водою і віт­рами тільця. Він десять разів умер би, якби не треба було йти.

Він ночував по селах, подекуди в хаті, поде­куди в клуні. Часто його не пускали, бо вва­жали за безпритульного, а він же йшов на заробітки, чесно йшов, замість їхати під лавою у вагоні. Та справа була не в недовір'ї — бо від того не ставало холодніше, — а в ночівлі. Не раз і не два він пересиджував усю ніч, клацаючи зу­бами, не заснувши ні на мить, чекаючи ранку як щастя, щоб зігрітися бігом і ходою на двадцятиступневім морозі.

Села минали за селами і так поступово мі­нилося їхнє обличчя, що редактор і не помітив, як замість кам'яних домів південного надмор'я пішли виливані хати степу, а далі замінились на плетені житла Черкащини.

Кожне село треба було завойовувати. Най­лютіші собаки і люди лютіші від собак зім­кнутим фронтом зустрічали його в кожнім но­вім селі. По селах був голод — і бідні не мали чого дати, а куркулі цькували його собаками. І все ж таки він переживав надзвичайні речі, побачивши нове село за ярами. На горі стояв вітряк, як хрест на могилі, але десь праворуч спід землі крадькома з'являлися і знов зникали два дерев'яні пальці — то куркуль молов хліб.

Кожна хата уперше народжувалась на світ. Така сама, як тисячі уже перейдених, вона була новонароджена, уперше в житті побачена, абсолютно не така, як інші, таємнича, грізна і привітна. Вікна її віщували ночівлю, а може й хліб.

Кожна вулиця була як перші роки життя. Вона пізнавалась з болючою насолодою, як уперше пізнаються фарби й назви речей. Вра­жень і сенсацій від неї вистачило б на ціле життя, на сотні життів, але вона переживалась за п'ять хвилин і вмирала в свідомості, щоб ніколи більше не народитись. Натомість на­роджувалась нова вулиця, і знову життя законялося спочатку.

Але, захоплюючись творчою грою народження і смерти сіл, вулиць і хат, редактор не забу­вав ставитись до них критично.

Він редагував хати. Одні він одразу викидав у макулатурний кіш, другі ухвалював до друку, треті відкладав у редакційний запас і для чет­вертих визначав міру роботи й боротьби, щоб зробити їх придатними до вжитку.

На Київщині редактор працював до тисячу дев'ятсот двадцять третього за сільсько-госпо­дарського наймита і, живучи тихо й ощадно, розжився так, що на поворот залізницею до рідного села зібрав деяку частину суми, може четверту, а може й п'яту частину.

Тим часом у надмор'ї справи покращали — хліба стало вдосталь, і редакторів брат у пер­ших спромігся прислати йому бідон, узиваний по-приморському бальзанка, повний доброї олії. Не для того, щоб підготувати редактора рос­линним жиром, а для того, щоб він міг, спро­давши олію, купити собі квитка на поворот додому. Бальзанку ж наказано привезти назад.

Редактор отже олію спродав, прилучив до одержаної суми свої ощадження, але на квиток не вистачило.

Тож він зашив гроші в кашкета, прив'язав бальзанку на спину і пішов знову за шістсот верст додому, тільки тепер з порожньою бальзанкою за плечима.

Коли редактор знову взявся працювати в най­мах у ріднім селі, він ще не вмів ні читати, ні писати. Зате він, правда, пройшов добрий курс політграмоти; робота в наймах і тисяча двісті верстов міркувань над соціяльними проблемами навік загартували в ньому клясову свідомість. Його отже прийнято до комсомольського осе­редку, і хороша дівчина, що керувала гуртком лікнепу, вивчила редактора читати і писати.

Тільки з того дня, як чорні закарлюки, мільйони мертвих мурашів заворушились, ожили і почали зафарблюватись тугою ненавистю і гарячою лю­бов'ю, до того німі, стали кричати вголос, пла­кати і співати, починається діккензівська історія редактора, історія напівписьменного хлопця, що, працюючи вдень, читаючи вночі, боровшись і учившись, зробився секретарем районового партосередку, далі редактором газети і вже ви­ховав кадри загартованих газетних робітників, пролетарських поетів і чуйних фейлетоністів. Бо перед тим днем, як він навчився читати, редактор пережив таку повість, яку ні один Діккенз не наважився б розповідати читачам, добре знаючи міру того, чому можуть повірити читачі діккензівських романів.

Редактор пішов у редакцію робити свою спра­ву і справу пролетарського поета, якого він виділив для нас — показувати ловлю риби скипастями. Ми зійшли з скель міста на берег.

IV

Звичайно сам редактор щодня ходив на берег до рибалок перевіряти, як іде справа, підігнати, підбадьорити, дати в газеті гостру замітку, на­лагодити постачання, підтягти органи постачання, бо редактор увіходив у все і був скрізь.

Сьогодні ж ми йшли з його вивченцем, про­летарським поетом, що вже більше двох десятків його речей надруковано в столичних газетах. Дорогою він прочитав два свої твори, хороші і закличні речі, і ми ще раз привітали редакторову роботу з ним.

Попутньо вияснилося, що цей молодий хло­пець, що такі путящі писав речі, не все, що треба, знав про літературу. Він не дуже уявляв собі, що за вірші одержують гонорар, і був приємно вражений тим, що за кожен, абсолют­но за кожен, вірш, ба навіть за кожен рядок його, хоча б і не вперше надрукований (бо бу­вало з ним, що один журнал передруковував його вірші з другого), йому належать гроші. Редактор, очевидно, не поспішав його привчати писати для грошей, а деякі наші журнали і ви­давництва взагалі дивляться на гонорар як на милостиню з щедрот їхніх, яку треба видирати зубами.

На березі був ворот (кабестан)[40], і четверо дужих хлопців вибирали сіть. Недалеко берега метушилися шаланди, одпускаючи стовпи. Це ловили рибу скипастями.

Скипасть чи турецька сіть — це машина досить складна. Це стаціонарна сіть, протягнута між стовпами. Кожен стовп стоїть у воді на чотирьох якорях, тримаючись на натягнутій линві, як що­гла на вантах. Вона перегороджує море коло берега як кордон, і риба, йдучи на мілини, за­ходить у скипасть.

Сей рік невелика була здобич. Скипасті до­піру привезено, — це величезний апарат, що не під силу був приватником та індивідуалові, і він може давати колосальні наслідки. Але ще не навчилися як слід скипастями орудувати — Держлов почав війну проти Рибтресту, і вони ставили скипасті не так, щоб упіймати, як щоб не пустити рибу до "конкурента". Редактор воював день і ніч проти цих войовничих тен­денцій і добився, що Держлов переставив свої скипасті.

Але й риба сей рік ішла неважно. Була дуже пізня, холодна весна. Риба не йшла в берег. Треба було б підійти до риби в море, але звиклі до кустарних метод, під шепіт куркульської агітації, рибалки туго посувалися вперед.

Правда, Лиман це район малого рибальства. Правда, тралери, моторні судна і всяка інша справа іде покищо головним чином на задово­лення потреб великого рибальства. Правда, що навіть у районах великого рибальства плян пу­тини тридцять першого року недовиконано.

Але правда й те, що партробота і профробота в рибальських районах не на висоті. Розбиті і розпорошені отамани й рибаси ще впливають на темні рибальські маси. Вигнані з сіл куркулі надморських районів поденеде всіялися серед рибалок і ходять невпізнані під рибальською винцерадою.

Весною тридцять першого року ще діяло було опортуністичне керівництво Рибтресту. Поста­чання було погане, трудова дисципліна неважна. Коли в Куту пішов бичок, дехто з артілів, при­значених на бичка, ловили на гак осетра в Ли­мані і спізнилися до Куту на сім — вісім день.

Але вже в цій весні працювали ті, що згодом підняли рибальську справу на висоту. Уже в Куту жив під парусом дід Орцій і друг його Терентій Пожа.

Як це не чудно, а в деяких артілях, саме з літніх уже людей, найкращі були бійці за біль­шовицьку путину. Може, через те, що їм да­лося в знаки дореволюційне рибальство.

Було ж те рибальство ось яке.

V

В офіційних документах міністерства земель­них справ за 1913 рік знаходимо такі прямі вказівки:

"Державні рибальські дільниці південно-західньої частини Чорного моря, звичайно здавані з торгів, частенько за велику плату, здебільшого потрапляють до рук рибопромисловців, що мають за краще ("предпочитают") не експлуатувати їх самостійно, а віддавати їх за дуже високі проценти місцевим ловцям. Ясно ("понятно"), що при такому стані справи ("порядке верей") неможливий ніякий прогрес у техніці ловлення і боротись проти хижацтва дуже не­легка річ, бо рибалка, підстібуваний злиднями, намагається взяти з моря якомога більше, не гребуючи ніякими способами, не зважаючи на майбутнє виснаження води".

Чому панували хижацькі методи рибальства, стане ясно, коли згадати, при яких умовах пра­цював рибалка, як реалізувалося здобич.

Професійні ловці звичайно складали невідні артілі, приміщення було хазяйське, хазяйська була вся "посудина" (судна, сіті, гачки і т. д), хазяйська, отже, була повна воля над ловцем. За головну форму вербування рибалок правив порядок, подібний до морського "покрута", а саме — виторг ділилося між хазяїном і артіллю нерівно. Тож 15-20 рибалок укупі діставали таку суму, як сам хазяїн. Та це ще не все. З суми, що її мала одержати артіль, на хазяїнову ко­ристь вираховувалось ще половинну вартість берега, лідника й харчу артілі за ввесь період путини. Кінець-кінцем, виходило, що, коли, при­міром, за весь сезон заробіток кожного члена артілі становив 80-100 карбованців, то хазяй­ський прибуток 1300-1500 карбованців.

Та і це ще не все. Кожен член артілі одер­жував одну пайку, а отаман — три паї.

Але і на цьому не обмежувалось грабування ловців. Отаманові заробітки були чималенькі, бо виловлену рибу, перелічивши і трохи поторгувавшись про око ловецьке, отаман спродував скупникам за мізерну ціну, зараньше порозумівшися з ними. Отже він продавав рибу за безцінь, а саме за це мав добру винагороду. Характерно, що яка б не була мізерна ціна, встановлена таким способом, але артіль ніколи не заперечувала, бо встановляти ціну, це було невід'ємне право отаманове. У записках сучас­ника ми знаходимо, наприклад, таке цікаве місце:

"За купцем наше діло не стане. Без шепотинника жодної тоні не зробиш. Як на­стане путина, скрізь як ярмарок; де тягнуть невід, то там відразу, немов гайворони, шепотинники збігаються. Як у кого тільки й грошей, що жеребкова копійка, а й він туди ж у торг пнеться. Йому й непотрібна риба: йому аби відступне... І так багато їх тут, що, справді, куди не кинь, а вцілиш у шепотинника".

Такий рибалка, що не працював у невідній артілі, теж щедру сплачував данину всіляким посередникам, що стояли межи ним і спожива­чем риби. Збут риби — це було як гра в куці-баби. Рибний ринок був найкапризніший спосеред усіх — не тільки кожного дня, ба кожної години мінилася ціна. Найближче стояли до рибалки скупники і шепотинники. Вони їздили скрізь і всюди, від них не ховався найменший ставок, і скрізь вони ошукували рибалок. Ціни, на які скуповувалося рибу, до деякої міри були залежали від ринкових цін, але щодалі був район від ринку, то меншу давали ціну шепотинники, скуповуючи рибу як коли, то просто за безцінь.

Самі взаємини поміж скупниками та рибалками були дуже складні. Скупники не тільки купу­вали готову рибу за готові гроші. Перед по­чатком путини вони частенько давали рибалкам авансові суми — на ці гроши рибалки підкуп­ляли і підновляли "посудину" (реманента). Доки він не піймав риби, рибалка не міг обійтися без такої допомоги — інакше йому несила було б працювати. Взявши завдаток, рибалка закабалявся продавати рибу тільки одному скупникові чи конторі, боячися не одержати наступного разу потрібних опера­тивних сум. У результаті рибу він продавав за таку ціну, яку йому накидав скупник. Бувало й таке, що рибалці несила була виплатити про­тягом року позичену суму, отож на той рік борг виростав, і скупник мав рибалку всього, з сітьми і снастю в своїй жмені. Не дарма ж ми знаємо таке місце в рибальській пісні:

"Мене як хоч узивай, не все позволяю,

Аби крамарем не звав, бо за це полаю".

Природно, що вже за старих часів рибалки силкувались скооперуватися. Але капіталізм не дає змоги існувати виробничій кооперації.

От що кажуть з приводу рибальської коопе­рації офіційні звіти міністерства земельних справ:

"Через економічну залежність ловецького населення від великих рибасів ("рыбопромышленников") тепер у північно-західній частині Чорного моря панують зовсім не­нормальні способи використовування риб­них багатств, при яких більшість продуктів іде до рук скупників та комісіонерів. Самі ж рибалки, що під час роботи часто-густо рискують своїм життям, ледве животіють. Єдиний вихід з цього становища — це, без сумніву, утворення економічно сильних ло­вецьких товариств, спроможних організу­вати не тільки добування риби, але й здо­бування її при вигідних для себе умовах, без посередництва третіх осіб. Самі рибалки дуже добре усвідомлюють всю доконечну потребу таких організацій і не раз намага­лися утворювати товариства. Але, як довів досвід, досить було одного нещасливого року, щоб товариство, вичерпавши всі свої кошти, знов потрапило до рибасів, які згодом мали ввесь прибуток від подаль­ших зисковних років".

Всі ці розкоші дореволюційного рибальства дід Орцій і друг його Терентій Пожа пережили не з книжок, а на своїй власній шкурі. Чверть століття досвідчений рибалка, старий майстер Орцій був у кабалі в рибасів, шепотинників, хазяїв і отаманів. На морі отаман притихав, особливу в бурю, і командував Орній, але на суші до отамана поверталася самовпевненість, самоповага, авторитетність і компетентність, і отаман спритно спродував за безцінь рибу, ціною риску життям здобуту Орцієм з това­ришами.

Через падіння вилову під час імперіялістичної і горожанської війни Україна відновила рибні запаси в своїх водах. Наукова експеди­ція професора Книповича установила, примі­ром, для Озівського моря відставлення нор­мальної рибної маси.

Але не відразу ми дісталися до тієї рибної маси. "Широко розгорнулася була робота при­ватника і куркуля", — каже той самий М. Гурович, якого ми цитували вище. Тепер ми наведемо з нього багато тексту, який він, М. Гурович, у свою чергу посписував з інших книжок.

"Фактично іншого становища і не могло бути, бо на ту добу скількинебудь міцної кооперативної організації не було. Тільки 1925 року потроху починають оформлюва­тися рибальські кооперативи на місцях і розпочинається тривалий процес органі­заційного і фінансового зміцнення рибаль­ської кооперації. Вся наша кооперативна система об'єднувала тоді щонайбільше одну третину рибальської людности, посудини було малувато і транспорт був не на висоті. Тим-то улов рибальської кооперації щодо його розмірів був невеличкий. Навіть 1926/7 року, згідно з даними обслідування рибних промислів півдня, коопероване риб­ництво зреалізувало з допомогою своїх про­мислових товариств тільки 49% усього здо­бутку, а другу половину продало: робітничій кооперації 12%, приватним крамарям 19%, консервним підприємствам 7% і, нарешті, 13% здобутку рибалки продали непосередньо споживачеві".

Було, словом сказати, всього.

VI

Тепер іще не все гаразд. Але тепер це зріст, а не животіння. Гарячково будується нову рибальську фльоту. Мелітопільський завод робить нафтові мотори. Виписується і виплітається нову справу — скипасті, мішкові неводи. Будується консервні заводи.

Доки видавництво поспіє видати цю книжку, навіть у районі малого рибальства, в дніпров­ському Лимані будуть уже і тралери.

Тралер — це морський трактор. Шаланда (чи там баркас, дубівка тощо) — це морський кінь. Уся ця парусна романтика — це останні рештки середньовічної генуезької морської техніки. .

Вони не зникнуть зовсім так, як не можуть зникнути зовсім коні в сільському господарстві. Але це будуть допоміжні засоби, ручні свердла коло нового револьверного свердлувального верстату, що лежать напохваті, про всяк ви­падок, не більше.

І це дуже скоро. Уже в районах великого рибальства ходять тралери і біжать моторові шкуни радянського виробу. Консервна проми­словість самого тільки Дагестану виросла на 488%.

Навпаки, буржуазний світ не тільки жене паротяги на дорогоцінній пшениці, не тільки затопляє мільйони мішків безцінної кави, що сконцентрувала в собі мільйони днів невільни­чої праці під тропічним сонцем, не тільки розбирає десятки домен і спиняє сотні заводів, що не стосується прямо до теми нашої книжки.

Кораблі замість іти через Суецький канал, де за проїзд береться в золотій валюті, обпливають Африку з півдня, бо це дешевше виходить.

Вони поновляють шлях Васко-да Гама й інших конквістадорів. Це може дуже романтично, але найбільша драма для капіталістичного світу в тому, що це вигідно. Це дешевше, ніж їхати, зберігаючи десятки тисяч кілометрів через Суець­кий канал.

Англійські верфі працюють зараз у такому масштабі, як у 1881 році — півстоліття тому. Але найцікавіше не те.

Поряд з десятками тисяч інших товариств — товариств допомоги незаможним генералам і пол­ковникам імперіялістичної війни, товариств по­ширення нової методи хрещення дітей, това­риств заборони лікарям і вченим робити експерименти над живими тваринами, товариств стріляння з середньовічних луків та арбалетів, товариств шпитальної допомоги хворим собач­кам, товариств вивчення астрального тіла люд­ської душі, товариств знищення усіх рас, окроме англо-саксонської, товариств поширення серед робітництва творів Мільтона і товариств знищення машин і цивілізації, — існує одне товариство, що просто стосується до нашої теми. Це є спеціяльне товариство, що має свою президію, по­чесних членів, членів і кандидатів у члени, свої блянки і свій рахунок у банкові і мета його — знищення корабельних верфів.

Енергійні діячі цього товариства, живучи з благодійної роботи, уже закрили і спродали на зламання сімдесят дві верфі і обіцяють боро­тися й надалі з такою ж ревністю.

Суднобудівельний пролетаріат мусить спокій­но дивитися, як оскаженілі дикуни авторитетно руйнують знаряддя його праці і потішають його тим, що це робиться для загального добра, на користь морякам і робітникам зосібна.

VII

Ми пішли з берега в Очаків. Узавтра мусили їхати на Кут, де саме ловлять бичків. З нами мав пливти Терентій Пожа, друг і співробітник діда Орція, що саме перебував на Куті коло ловлі бичків. Терентій Пожа, виявилося, був невеликий чоловік, байцований сонцем до того, що годі було добрати скільки йому років. Шкіра на обличчі й на руках йому була така, ніби її м'яли, розтягали, чистили і видубили, щоб ні­коли не зносилася. Балакав він мало і попе­редніх відомостей про бичків не подав. Його концепція була така, що все ясно, отже, нема для чого довго пояснювати.

Ніби розпитувався про його, показуючи на воду: "Це вода, чи не так?" "Вода", — одповів би з чемности Терентій Пожа, хоча ясно було, що це не горілка. Ніби далі перед ним поставлено питання: чи отой шмат полотна, чи то не парус?

"Парус", — одповів би з такою самою люб'яз­ністю Терентій Пожа, даючи зрозуміти, що, власне, це "для розмови", а не для того, щоб дізнатися про природу речей.

Спробували б ви, приміром, вертаючись на реальний ґрунт, спитати в нього, що це за риба бичок. Не втрачаючи рівноваги, він резонно одповів би:

"Бичок? — Бичок!"

Якби далі ви зацікавилися б усерйоз, якими сітьми ловлять бичків, то він з тим самим ло­гічним спокоєм одказав би:

"Бичків? Якими сітьми? — Сітьми, що на бичків!"

І він мав би, власне, рацію до деякої міри. Багато є такого, що треба бачити, щоб зрозу­міти. Людина, що про все хоче дізнатися з енциклопедичного словника, мало про віщо дізнається.

Більше того — для того, щоб зрозуміти, що таке виробничий ентузіязм, мало читати газети і дивитися на цифри. Часто треба буває поїхати на завод і розплющити очі. Виробничий енту­зіязм існує на самім ділі, насправді, і газетний співробітник, що склеює цей ентузіязм з робкорівських дописів, подекуди настільки його вихолощує, що Мар'я Іванна, читаючи його за­мітку, скептично похитує головою і зостається непереконана. Мар'я Іванна в цьому випадкові уподібнюється тому англійському морякові, що ніяк не міг зрозуміти, що таке Париж.

"Париж, — поясняв йому другий моряк, жуючи тютюн, щоб, сплюнувши його, знову взятися до конови[41] з гарячою водою і віскі. — Париж є Париж. От що він таке! Ти зрозумів?"

"Не розумію", — одказав той моряк, що не ба­чив Парижу, закладаючи в рота акуратно одкраяну скибку тютюну.

"Я тобі пояснюю, — сказав той моряк, що бачив Париж. — От ти бував у Ярборо?"

(Ярборо це є рибний ринок недалеко Лондона, що вславився головне солоністю і морською міццю тамтешньої розмови).

"Ярборо! — розсердився той моряк, що не ба­чив Парижу. — Ярборо. Я був на Сандвічевих островах. Я знаю Ярборо краще, ніж ти знав свою матір". І ображений моряк додав один з виразів з того асортименту, що були дуже популярні саме в Ярборо.

"От, — сказав моряк, що був у Парижі, уважно обдивляючи дно своєї конови. — Ти бачив Ярборо. Так от Париж це зовсім не те. Нічого подібного".

VIII

У нас є навіть чимало романів, де виробничий ентузіязм і героїзм праці подається фальшиво. Що найгірше, ці романи подекуди претендують на те, що вони є пролетарська література.

На однім заводі я зазнайомився з молодим ще, але сильно досвідченим хлопцем. Цей хло­пець управився воювати в громадянській війні, стати членом партії і бути протягом двох років редактором газети у великому радянському місті — десь на схід від Харкова.

Бувши редактором газети, він схибив. Він допустився таких помилок, що його знято і по­слано на завод працювати коло верстату.

Протягом року він працював коло токарного верстату і за вчителя йому був старий токар, музикант і маестро токарної справи.

Я не раз балакав з колишнім редактором, і от одного вечора, коли я мав уже покинути завод і повертатись назад до Харкова, я зустрів його ввечорі в провулку недалеко від дверей партбюра.

"Здоров, Гансе, — сказав я (він був латиш), — я завтра їду. Як ти там точив сьогодні дизель­ний вал?"

Ганс суворо подивився на мене і нічого не одповів. Я здивувався, але ще пустив якийсь нетактовний жарт на штиб того, що він наду­вався як блоха на мороз. Ганс махнув рукою і вирушив до дверей партбюра.

"Стривай, — сказав я уже іншим тоном, бо я теж почав сердитись. — Що ти чванишся як ста­рою латкою. Чи може тебе призначили на ре­дактора стінгазети? От я хотів показати тобі книжку".

І я показав йому книжку Ланкова "Техника резания металлов на станках", в оправі, з фор­мулами, рисунками і схемами.

"От саме, що на редактора, —похмуро сказав Ганс. — Мене посилають знов працювати в га­зету". Він узяв книжку і чогось одвернувся. Я знав, чого він став до мене спиною. Він плакав.

Здоровий, сильний і рішучий, він любив ко­лись свою газетну справу і полюбить її, як знову візьметься до неї. Але зараз він не міг перенести того, що його відривають від його верстату. Я подарував йому книжку, і він відчув, що я розумію його силу, сором, трагедію, сльози і хви­линну малодушність. Нехай хто хоче сміється з мого Ганса або пишається з власної видержки і витриманости. Мені не смішно.

IX

Тож ми розлучилися з Терентієм Пожею і пішли спати. Уранці ми з'явилися на рибну базу, де коло містків гойдалася чепурненька шаланда з шпринтовим парусом. Парус був рожевий, бо не дуже легко буває дістати ма­терію, яку хочеш, а доводиться часом брати, яка є. Хтось з нас не витримав і спитав у Терентія Пожі, як ми будемо пливти до Кута, маючи на увазі лінію рейсу.

"Як будемо пливти? Водою", — прихильно одповів Терентій Пожа, і мені здалося, що в го­лосі його був якийсь ледве помітний, легесень­кий натяк на кепкування.

Ми поскидали речі в камбуз. Вона мала трюм, повну палубу, щось таке подібне до каюти і навіть мотор, ця шаланда. Мотором ми й пливли, бо вітру не було. Ми бігли так, що праворуч нас відпливав на північ скелястий правий бе­рег Лиману. Споза скель попереду вияснився Очаків і далі засинів і почав туманіти. Десь дуже далеко немов легенька хмарка лежав низький лівий берег. Просто перед нами теж щось обмежувало воду — ніби вода була світліша, ніби це була нерухома, від неба й до неба, біла смуга піни.

Це була Кінбурнська коса. Терентій Пожа по­чав забирати право — очаківський берег уже виглядав як пасмо гір на рельєфній мапі, як довгенький шматочок ясножовтої глини. Ми були уже недалеко Кінбурнської коси, але вона все ще здавалася постійною смугою піни, неру­хомою частиною води. Це була піскова мілина і блищала під сонцем як нікель. На запитання, яка вона є, Кінбурнська коса, Терентій Пожа, відповів приязно, що вона — коса як коса, отже довелося самому собі уявляти довженну пі­скову смугу, вищу від моря на якісь двадцять сантиметрів, у найвищій точці завалену камкою, засиджену птицями, облітану і обскиглену мар­тинами і заливану морем у шторм зовсім з го­ловою, з найвищими її плято в двадцять сан­тиметрів увишки.

Пісок білів як вода. Кому доводилося місячної ночі шукати шляху серед піскових дюн, той знає цю схожість. Ніч наповнюється озерами, навколо блищить вода, і коли здається, що за­раз ноги увійдуть у надбережну вогкість, рап­том бачиш, що нічне озеро є просто піскова стіна дюни, облямована, як берегами, торіш­ньою травою.

Кінбурнська коса відмежовує Лиман від Чор­ного моря одеської орієнтації. Але лиманська вода йде в наступ на море і от обіруч кінця коси вода лиманська — зелена й туманна. Довго ми бігли в туманнозеленій воді, уже вибігши в море; уже коли перед нами було видно се­лище на Куті, десь недалеко зачорніла смуга іншої води. Ми наближалися до цієї смуги, і вона ніби тікала від нас. Уже нас гойдало вічним морським зибом, а все ще ми бігли в туманнозеленій воді.

Нарешті прова (ніс) шаланди увійшла в про­зору стемнасиню воду, а туманнозелена вода стала віддалятися за стерном. Чудно було ди­витися і трудно сповіритися на свої власні очі — дві води, лиманська туманнозелена і стемнасиня морська, не змішувались і не спливались, наче між них хтось постановив скляний рубіж. Зиб переходив над скляний рубіж і перекочу­вався з моря в лиманську воду, але кольори зоставалися різні і зелено-синя грань знов ви­ступала спід зибу.

Розділ Г

І

Ми підпливли до Кута — це був такий самий низький берег, як Кінбурнська коса, тільки оддалік присіли хатки степової оселі. Нас узято на човни і підвезено до містка, весь берег був обмежений піною, що нагонив зиб, і камкою (камка ж — для забутніх, чи дуже зайнятих чита­чів — це морське сіно, викинуті водою мертві водорості, те, на чому варять рибу і що під­гортають під шатро, щоб не продувало).

Уздовж берега був як циганський табір. Шатрами напнуті паруси один побіля одного тяглися далеко — стільки, скільки лежало ви­тягнутих на берег шаланд. За низкою шаланд, за низкою парусів, за низкою неводів був степ.

Під шатром спали рибалки. Тільки дехто згортав камку і ніс казана, а були й такі, що вже чистили картоплю.

На такі операції ми дивилися з природною цікавістю. В степу не було не лише хаторгівського ресторану, а й ніякого рундучка з мікадом і монпансьє. Тільки десь за кілометрів троє було селище і в тім селищі кооператив. У тому кооперативі могли бути хомути, лямпи, коломазь[42], два примуси і короб з вухналями[43] — і то, якщо він відчинений.

Тож, не думаючи довго, ми теж узялися згор­тати камку і витягли стандартний посуд, що невідомо з яких причин, ще й у цій незалізничій місцевості носить ім'я інженера Пульмана[44].

Побачивши пульман, рибалки дещо оживи­лися, хоч на тому пульмані не було ні коліс, ні ресор, ні чотирьох осей, ні трафаретів з за­бороною курити, ні вестінгавзівського гальма[45], а він просто був заткнутий згори затичкою, на чому й обмежувалася вся його техніка.

Коли всі посідали кружка коло казана з юш­кою, а нас було багато, отже на кожного при­падала якась сотня кубсантиметрів пульманового змісту, то Ципур, наллявши з пульмана першу порцію, замислився.

"Щось не так, — сказав він, — ще когось немає". І поринув у глибокий задум. Усі сиділи тихо і не одна ложка не поворухнулась.

"От що, — сказав Ципур і поглянув на Терентія Пожу. — Я думаю, ти не забув. А сидиш наче тобі одсох язик, нема комсомольця".

"Нема! — з готовністю погодився Терентій Пожа. — Ходім", — сказав він і поклав ложку. Пішли і ми шукати комсомольця, трохи дивую­чись з того, що тільки один комсомолець є в цій рибальській артілі.

Перед одним з шатрів Терентій Пожа спи­нився і підняв краєчок паруса. Під парусом лежав довгий дід. Він спав. На бороду йому сповзала розгорнута книжка.

"Діду!" — сказав Терентій Пожа. Довгий дід розплющив очі, акуратно закрив книжку і за­ткнув її під одежу. Далі він виповз спід шатра і пішов з нами назад до казана.

"А де ж комсомолець?" — спитав один з нас у Терентія Пожі і враз схаменувся, злякавшися наперед діловитої лаконічности Терентія. Але на цей раз Терентій Пожа переплюнув самого себе. Він нічого не відповів, а розплившись широкою усмішкою, указав на дідову спину. Мені свербів язик розпитатись, але я мав підо­зріння, що Терентій Пожа просто ще раз сконстатує, що цей дід є комсомолець, і на тому скінчиться розмова.

Отже ми сіли навколо казана і взялися до юшки. Юшка з свіжих жирних бичків — це спра­ва серйозна, і балачок не було.

Казан той не раз і не два доливано свіжою юшкою з величезного котла, але дуже хоті­лося їсти і балачка не зачиналась. Нарешті ми застогнали і сперлись один на одного.

Тоді Ципур виловив з котла зварену рибу і насипав повний казан. Риба знов зацікавила нас. Не раз і не два досипувано .в казан сві­жої риби з котла і все не законялася балачка.

Нарешті, не в силах поворухнути язиком, ми махнули рукою і лягли боком коло казана. Тоді Ципур з якоїсь доти невидної посудини наси­пав у казан пшоняної каші з риб'ячою печін­кою. Довелося покуштувати і цієї каші, і тоді тільки я добрав, яка глибока мудрість ховалась у тому, що саме цю кашу подано наостанці.

Бо каша з бичковою печінкою навіть на лю­дину, що нажерлася по вінця юшкою і рибою, справляє враження громового удару серед яс­ного неба. Розповідати про неї так само недо­цільно, як пояснити, що таке Париж морякові з Ярборо. Треба її скуштувати. От що треба.

Коли ж нарешті скінчилася й каша з риб'я­чою печінкою, ми не в силах далі жити, одки­нулись назад і заснули тут же горічерева під гарячим сонцем. Так нам і не пощастило дізна­тися в час обіду, чому взивався довгий дід комсомольцем.

II

Увечорі того ж дня нам довелося про це ді­знатись. У величезнім домі степового куркуля, непривітнім і порожнім, як клуня, відбувався мітинг трудових рибальських артілів. Куркуль уже рік тому десь подався і N.E.I. (Non est inventus) (не знайдено його). У найбільшій хаті пороблено якінебудь лави, але народу було ба­гато — рибальські жінки й дівчата теж, і друга хата теж була повна — тільки тут стояли. Ми з Саш­ком знайшли в кутку барило, поставили його на попа і сіли вдвох. Почався мітинг, і районовий уповноважений сказав промову. Висвітливши міжнародне становище, він перейшов до вико­нання пляну на Куті.

Мірним голосом він читав прізвища членів артілі і проти кожного називав цифру улову і відсоток виконання пляну.

"Тодосенко Г. П. Завдання вилову на бри­гаду 180 пудів. Виловлено на бригаду 204 пуди. Відсоток виконання 100% (Вище 100 відсотків уповноважений не рахував). Почав ловити бри­гадир 5-го квітня. Додатково виловив 4 пуди.

Завд.

Виловл.

Відсоток

Додати

2. Данилів Ф…

180 п.

157

87%

7 п.

3. Запорожченко М.

180 п.

157

87%

5 п.

4. Тодосенко Ф…

180 п

151

84%

•-

5. Стрільцов І. (перш.)

180 п.

143

81%

23 п.

Тут уповноваженого перебив голос стрільчихи.

"Так ви скажіть у процентах, скільки вило­вив Стрільцов Іван?" (Ухвальний гуд у лавах рибалок).

Уповноважений замислився на мить. "Всього, — сказав він, — Стрільцов Іван виловив 92^% плянового завдання".

"Так чого ж ви його вписали на п'ятий но­мер? Коли ж ми, виходить, на другий номер наловили. Після Тодосенка!" (Знову ухвальний гуд з задніх лав).

"А тому, громадянко, — сказав уповноваже­ний, — що замість прибути п'ятого квітня брига­дир Стрільцов Іван аж до десятого квітня ловив у Лимані осетра. Но все ж таки він підігнав. А от іншим той осетер збив усі проценти". (Гуд негайно ущух).

Завд.

Вил.

Відс.

Додатк.

6. Миколаїв П. Н.

180

139

77%

7 п.

7. Данилів В. А.

180

137

76%

3 п.

8. Майстрюк М.

180

137

76%

2 п.

9. Денно Ів. Г.

180

135

74%

2 п.

10. Поважницький Ів.

180

125

70%

21 п.

"А всього 87%", — сказав неголосно, але дуже чітко басовий голос Поважницького, наче з боч­ки. "Осетер!" — відказав високий дівочий голос. "Осетер!" — розляглося в кімнаті, і Поважницький Іван поважно сховався за спини.

Після Т. Гніздієва, що через того самого осетра виконав 81% тільки з додатковим ви­ловом у 13 пудів, пішли бригадири на сімдесят, шістдесят і навіть на тридцять відсотків. Це вже були принципіяльні "осетри", і поводилися вони як школярі, остаточно заведені у чорний список. Вони тільки крехтали і спльовували. Вони переступали з ноги на ногу, і видко було, що головна їхня ідея, це тепер добре випити, негайно випити і в своїй компанії навести смертельну критику на уповноваженого, на тих, що не ловили осетра, порозумітися між собою, Що якби вони хотіли, то вони б ловили, хіба ж так? Та вони б узяли двісті пудів. Не то що якісь там сто сорок, чи сто п'ятдесят. Та вони ж завтра висиплять сітку отам, де висипав учора Данилів Федір, а як він пручатиметься, то наб'ють йому пику, щоб не вилазив на перед і не соромив їх, сучий син — правда, сітку треба латати і все через чортові баби — сітка вже лізе на клоччя — нема того, щоб виплести нову або хоч полатати — а сплять баби — і не буди, бо буде гавкати через цілий день і отож повік не забуде згадувати про горілку. Та що я їй дався? Не охота вставати, а то оце зараз пі­шов би та дав би їй так, щоб ногами укрилася...

Але все це були мрії, підкреслені тільки без­силим тупотінням, а ганьба і презирство були тут, навколо, у хаті. Тільки один з "осетрів" стояв спокійно і навіть на вустах йому заграла приязна усмішка. Він мав ідею. Він чекав.

Коли уповноважений дочитав реєстр до кінця, "осетер" тріюмфально запитав:

"А де ж у вас, у тому вашому спискові ком­сомолець? Чи він, може, не виконав пляна?"

(Осетри оживились і навіть перестали туп­цювати).

"Комсомольцеве слово попереду, — сухо одказав уповноважений. — Не знаю, чи воно вам припаде до вподоби". І він не поспішаючи до­кінчив свою промову.

"Слово має товариш Орцій", — сказав пред­ставник редакції, пролетарський поет. Усі по­вернулися назад і побачили довгого діда.

III

"Я — комсомолець", — сказав дід, і все в хаті перевернулось. Тепер усі дивилися на схід, обличчя зробились потилицями і спини закруг­лились там, де допіру були груди. Авдиторія повернулася на сто вісімдесять градусів назад.

"Я — комсомолець, — повторив дід,— хоч ви з мене смійтеся, хоч ні. То мені байдуже. Не те, щоб я був партійний, бо я на те ще не заслужився. Но я комсомолець, і ви мене слу­хатимете. Так?"

"Так", — сказало скілька голосів. Осетри знов перестали тупцюватись, і їх зовсім не було помітно. Дехто, здавалося, геть ізник, розчи­нився в рибальській масі. Дехто вислизнув у сусідню кімнату — це були непримиренні. З-за пазухи дід добув засмальцьовану книжку.

"Я довго жив, — сказав дід. — Я бачив усього. Рибалив я і за царя. Рибалив за війни турець­кої і німецької, яка називається імперіялістична війна. Рибалив я й за французької війни в Одесі, і в Херсоні, яка називаєтеся громадянська війна. Рибалив я і в неп і рибалю зараз, коли видно, як нам треба жити і хто наш ворог, що ворог нам — куркуль, шепотинник, рибас, а його най­мити — осетри. Я бачив усього. Нема такого, щоб я не бачив. Тільки не бачив я зроду таких дурних, як ви".

Ні усмішок, ні шепоту, ні тупоту не було у великій хаті. Видко було, що діда поважали над усіх. Всі дивилися на порепані дідові вуста. Але дід нічого не сказав. Він підняв свою за­смальцьовану книжку вгору так, що її було видно всім.

"Ця книжка називається: "Дікштейн. Хто чим живий"[46], — сказав дід. — І тут написано, чим живий робочий і теж рибалка, которий є селя­нин і теж робочий чоловік. Написано тут і про буржуїв, хвабрикантів і інших куркулів, которі є експлуататори робочого люду".

"Но я вам про це не казатиму. Хто з вас може намацати свою голову, той хай помацає. Хай подивиться там і згадає, як жив рибалка коло куркуля, рибаса і шепотинника. Я не за­був. Бо в мене вмерли діти і жінку мою за­гнало в гроб".

"Которий з вас письменний, а читає, тільки, що написано в пульмані, той є дурак. І дураком і помре".

Дід обвів поглядом хату, регіструючи очима письменних. Письменні почували себе не краще від осетрів.

"Чому я піймав двіста сорок пудів на свою шаланду? Може я знаю слово таке? Є серед вас такі відьми, що шепочуть, ніби я знаю слово. Може, мені просто пайдить[47], як дурному, як попайдило Николаєву, що він поїхав п'яний, наскочив на хід бубиря і взяв повну ша­ланду?"

"Нема такого слова і нема такого паю, щоб ловити рибу. Голову треба мати".

"А як буде в тебе голова, то буде в тебе поняття, чим ти живеш і чим живе робочий чоловік. Як є в тебе голова, то ти добереш, що треба рибу ловити для тебе і для робочих. А як сіті в тебе розідрані на хобоття, то чим ти рибу піймаєш?"

"От де ви є! Ви й досі робите, як мокре горить. Вам і не віє в голові, що рибаса й шепотинника вже немає і що в цій куркулевій хаті я, дід Орній, що гнув перед тим куркулем шию, говорю вам, дуракам, промову, щоб ви, дураки, тепер не гнули шию перед експлуата­торами".

"Сіть полатай. Шаланду приведи до пуття. Щоб вона в тебе не шалалась як скажена пані, а ставала там, де тобі треба висипати сіть. Голову свою помацай. Покопайся в голові, що ти вчора бачив. Де мартини мотались. Який вітер був".

"І ти не дивись, що холодно. І не слухай всякого гавкала, що буде тобі верзти, мовляв, у холод риба не ловиться і можна спати, а то й випити з такими ж дураками, як ти. Холодно? А ти візьми й опусти руку у воду. Як стане від того тепліше, то риба йтиме, та ще й як".

"А як вода холодніша від вітру, то хоч би тобі сонце гріло як у печі, то багато риби не візьмеш".

"Но все ж таки, щоб сіть у тебе була справна і голова на місці, то й те ти б узяв план. Може й не переплюнеш, но план візьмеш".

"І це ще не все я сказав. Хоч я й старий, а дивлюся я не назад, а вперед. Мале слово "план", а багато важить".

"Є в Мелітополі завод. Для моторів завод. Я читав, до біса буде моторів. Отак мотором і перебіг, де більше бичок іде. Хоч за сорок верстов, за Тендру і чортзна куди. І чи є вітер, чи нема, то тобі байдуже. На всяку шаланду буде мотор".

"Но єсли ти, дурак, риби не піймаєш, то що буде шамать робочий у Мелітополі? Ти це можеш головою своєю обміркувати? Ти хочеш, щоб ти продав перекупці осетра і напився як свиня, а він щоб робив тобі мотор із яшною кашею в пузі?"

Дід замовк. Почалася ніякова павза. Образ яшної каші в пузі яскраво вималювався в уяві рибалок. Черево роздуває, охлявають руки й ноги. Дід вийняв кисета і закурив. Скільки рук пересмикнулися і заклякли. Раптом дід посміхнувся широкою соняшною усмішкою і висипав ввесь тютюн з кисета на долоню.

"Кури, братця, ударний тютюнець, — сказав він. — І не носи в село під полою три бубиреві хвости міняти на самосад, як злодій. Латай невід і покурюй прилуцького".

Коли запливла синім димом велика хата й знову забубнів загальний гомін, уповнова­жений об'явив перерву. Дід теж зійшов з ора­торської трибуни і поважно, і приязно, як зви­чайний дядько, обговорював перспективи за­втрашнього лову.

IV

Увечері, сидячи коло хати якогось завідателя, що дуже про нас скидався на колишнього шепотинника, ми силкувалися дістати відомості про діда Орція, бо він видавався нам справж­ньою героїчною постаттю ударника попри свою примітивність. Терентій Пожа згодився нам допомогти, але від того нам не полегшало. Та виявилося, що коли в нього нічого не запиту­вати. то він прекрасно умів розповідати.

"Дід Орній, — сказав Терентій Пожа, — це мій бригадир. З ним я ловив бички ще за отаман­ського часу. Ловили ми з ним і оселедців на Лимані, й осетра в морі, і тюльку, і камбалу, і всяку рибу. Тільки від того нам не було легше. Бідували ми з ним добре й повну випили гіркої".

"Хоч такого спеца, як дід Орній, комсомолець, треба пошукати добре і чи й найдеш. Як у море вийдемо, так де твій отаман. Немає й слуху. Дід Орній командує. А як у берег прибились, так знов отаман. Рибу доглядає і продає".

"Що вже вони познущалися з нас, що вже дурили й обкрадали, те розповісти трудно. Довго треба розповідати. Но тепер прийшов їм саксаган[48]. Є ще такі місця, де вони попро­лазили в бригадири — та тут дід Орній не дасть. Йому не заб'єш баки спеціяльністю. Він сам моряк і таких моряків мало".

"Позаторік треба було, хоч кров з носа, віді­слати шаланду до Очакова — по людей. Посуда була..."

"Яка посуда?" — необережно спитав хтось з нас.

"Посуда? Звісно, яка — посуда. Посуда, кажу, була (І от Сашко став пошепки коментувати — посуда це тоннаж — шаланди, дубівки, човни...), а людей нема. І нікого послати по людей. Дід Орцій і каже: я поїду. Як же ти, діду, поїдеш, коли людей нема. То, виходить, цілу бригаду треба знімати з лову?"

"Я сам поїду, — каже дід Орцій. — Вітрець є, гребти не треба. Доїду".

"А вітрець таки був. Тремотання така (Тремонтана — це північний вітер, — сказав Сашко), що четверо здорових гевалів з гріхом управ­лялися зманеврувати назад з лову. Пробували діда намовляти, так без діла. Уже вийшов дід на берег і каже: "Стягніть мені тільки шаланд у воду", — ускочив і віддав парус. І поїхав".

"Поки до Кінбурнського повороту плив, ві­тер був йому пожа і сам гонив шаланду ("Пожа" це вітер у спину, — пояснив Сашко). Та що він робив коло повороту, того ніхто не знає. Як він управився сам держати клівер орца (Орца, це проти вітру, — сказав коментатор), переносити парус і керувати стерном, цього теж ніхто не знає і не взнає довіку".

"Та ще й тремонтана розгулялася мало не на шторм. Так і думали всі: потоп дід; земля, чи то пак вода, йому пером".

"Так ні ж. Розказував завідатель бази в Очакові, що причалив дід до містків, наче човном у тиху погоду і не стукнув провою (Прова це ніс судна, — успів сказати коментатор) об дошки а коли причалював, то в нього вже й парус був прибраний і згорнутий клівер (Клівер — це трикутне крило перед головним парусом — ним маневрують проти вітру) і дід стояв у шаланді по пояс у воді і страшно ла­явся зостатніми словами".

"Лаявся ж він от на що. Вийшло, що він забув на Куті кисет з тютюном і не курив че­рез цілий рейс".

"Самому їхати нудно, — казав дід, — робити нічого, а тут ще тютюну немає. Мало не здох з нудьги, їхавши. Через це й води набрав. Вітрець свіжий, треба б парус узяти на рифи ( — підгорнути низ паруса на рею і зменшити, таким чином, його дійову поверхню), а то й геть прибрати, бо й самого клівера було б предо­сить, щоб добігти. А тут курить нічого і до самого Очакова ні в кого попросити — хіба в мартинів. От і біг усю путь на повний хід — щоб швидше закурити. Потопнути не потоп, а води нахлюпало повну шаланду".

"Зроду, — каже, — сам у шторм більше не поїду. А то часом знову забудеш кисета і пливи вісім­надцять верстов без тютюну. Такий то в нас моряк дід Орцій".

— Хто це про мене бреше? — сказав веселий, лагідний голос, і дід Орцій присів до нас на призьбу. — Це чи не Терентій, бува, губу роз­пустив?

— Ви, діду, не дуже тут розоряйтесь, — одказав Терентій Пожа. — Це, щоб ви знали, вам не рибалки, а такі люди, що можуть у книгу про вас написати, а то і в газету. — Дід зацікавився і почав розпитувати.

"Це ви, значить, книжки составляєте, — сказав дід. — Давно хотілося побачити таких людей. Може ви скажете старому-дурному, як це воно в нас робиться. Чи, приміром, ба мага — ваша, чи казьонна? І скільки ви платите тому, хто букви складає?"

Коли дідові пояснено, хто пише книжки, хто друкує і чиїм коштом, дід узявся до принципіяльних питань.

"Так. Добрав, — сказав дід. — А тепер скажіть мені таке: чи ви пишете все, як було, а чи так вигадуєте всяке-таке, щоб ви ж вибачили мені на слові, всяку-таку брехню?"

Якнебудь, соромлячись і не знаючи на яку ступити, ми пояснили дідові, що таке беле­тристика. Виходило в нас так, що ми пишемо правду — тільки не знаю, чи дід нам пойняв віру, бо прямої відповіді він від нас не дістав. Але, видно, він постановив усе ж таки сповіритися на нас. Старий людознавець і психолог, він правильний зробив висновок, що ми хлопці все ж таки чесні, хоч і не ручимось за чисту правду в усьому, що пишемо. Цей свій спри­ятливий висновок дід сформулював так:

"Напишіть, значить, у вашу книгу, що дід Орцій ще живий і в первих строках своєї книги передає привіт усім чесним роботарям, а так само привіт і дітям їхнім і всьому сімей­ству чесних робочих людей. Ще передаю при віт і кланяюсь тим, хто не допускає експлуата­торів до роботи, і скажіть, чи то пак напишіть, що дід Орцій — комсомолець і скоро буде проситись до партії. І передавайте привіт і скажіть, щоб таких культробітників, як Климов, не присилали, бо він через увесь день спить, а картину, що в кіно крутять, ми вже ждемо місяць і ждання загубили".

"Це буде правда", — сказав дід і розповів, як під час шторму дехто хотіли викидати рибу з шаланд, бо, мовляв, море хоче забрати назад рибу. В його розповіді головним чином звер­талось увагу на те, що тільки дурній голові може спасти на. думку такий забобон. Він більше лаявся, ніж розповідав. Але те, що він розповів, було таке цікаве, що я не додержав даної дідові обіцянки писати чисту правду і написав баляду про рибалок.

V

Під парусами лежать ловці,

І дно парує під парусами.

На морі штиль і лінива синь

Полегом зелений обмилює камінь.

— Бунація. — Стиха сказав старший. —

Але вилазьте. Буде левант. —

Як двадцять п'ять лебединих ший

Випливає двадцять п'ять шаланд.

Ідуть на веслах: невесело це,

Важніють руки і спати хилить

— Старшино. Слухай. Не пізно ще

Вернутись. Нема ні вітру, ні хвилі.

— Бунація. Правда. — Сказав старий.

— Але недобір. Недобір до плана.

— Греби, хлоп'яга. Воду рий.

— У морі гнатиме тремонтана.

— За Тендрою — бачиш — хмарка є.

— Леліє немов учорашня піна?

— Вона мені знак, мені знак дає

— Яка сьогодні буде година.

Гей, пожа! Стерно рипить у руці.

Пожій! Завертає шаланда ліво.

Висипають сіть молоді ловці.

Орцій! Набирає вітру клівер.

Не раз і не два висипали сіть

Насипали живим шаланду сріблом.

По борт, по вінця риба лежить

Для братів, для робочих добута риба.

І от розібрався малий вітрець

Покинуто весла, мов птиці

Самі випливають шаланди на герць

За моря синяву гряницю.

І знов висипають, і моряний лан

Родить живосрібляні гори,

Де в борознах сплився зелений лиман

Із синьою хвилею моря.

Та борозни глибше заорює вітер

Жене в буржуазні краї тремонтана,

Хитає шаланди, напружує сіті

Збиває з зеленої гряні лимана.

Спускай топселі! Керуй у вітер

Варуйся хлопці! На рифи бери!

Ще зима у воді. Ще зима на світі

Ще навіть не провесна. Ще не апріль.

Налетів бурхайло і пінна бруя

Шумує під прову, біжить у борінній

Путі, як плуг у чорних полях,

Зарипіли стерна в холодній піні.

У море! Вперед! Нема вороття!

Летять мартини за неба двері

Від неба й до неба бурхайла стяг,

Чим далі і далі блигомий берег.

Блигомий берег потоп у бруї,

Над борт, вище борту бурують хвилі,

Чорніють неба кренні краї

І стали сторч і небо укрити.

Ламає реї лихий борвій

Шаланли шалаються, як старці —

— Спускай шпринтовий! Шматай! Рви!

— Клівер! Клівер держи у руці!

— Рятуйся, браття! Рибу скидай!

Гуде забрати здобич море

Вода воює — по самий край

Бушприту здіймаються водяні гори.

— Орцій! Крізь бурю реве старий.

— Чи пан, чи пропав — все одно.

— Орцій! Додому. Орцій бери!

— Хто займе рибу, пущу на дно.

Орцій! По пояс у морі стоять

Ловці, налігши на клівер.

Через борт морозна пішла бруя

Орцій! Поворот. І знову ліво.

Блигомий берег блиснув на мить

І знову потоп у пінявій хвилі.

— Орцій! На берег прову держіть.

— Гребіть скільки є, скільки є в вас сили.

В піску, в мілині сичить шкафут

У воду. Попхай. Тяґни руками.

Розриває м'язи кодоли жмут, Коліна крає різучий камінь...

Живі. Удома. Але старший

Не дає. Збирає негайні збори.

Похилились голови з кляклих ший,

Стоїть старий і мовчить суворо.

— На кого працюєте? На куркуля?

— Герої, що в море улов скидали?

— Виходь наперед. Просто руля.

— Пиши у список. Чого ж ви стали?

— Чи ви забули, хто ви е?

— Чи ви забули, хто є за вами?

Мовчить. І вечір з моря встає

Кладе багрець на причальний камінь.

Під парусами сплять на дні.

Заснув старий під плюскіт зибу,

Стискає книгу уві сні

І ніччю бореться за рибу.

VI

На третій день до Куту прийшла "посуда" з Одеси забирати рибу — і з цією посудою ми мусили теж вертати круговою путтю через Одесу до Харкова.

Важко дібрати було цій посуді адекватну назву — мабуть, найближче до неї підійшло було б ім'я "пароплав" чи "тепловіз".

Це була довга, як цепелін, залізна посудина, висока і вузька, дуже непідходяща возити вагу, нестійка і без ніякої практичної потреби, швидка. Щоправда, на ній був дизель на всіх тільки шістдесят індикаторних сил, але її довгаста форма і мала ширина робили її схожою на худорляву шкапу, хистку й падучу на обидва боки, але ще досить швидку. Посудину наван­тажували рибою, а ми з Сашком пішли подивитися після багатьох морів на надморську землю коло Кута.

Ми йшли вподовж берега — як табун роже­вих, білих і жовтих метеликів шаланди летіли геть від нас до Кінбурнської коси, ліворуч привидом манячила блискуча смуга Тендри, а просто перед нами Чорне море виглядало без краю на південь.

Це була весна 1931 року, і вода розіллялася лагунами і озерами вподовж справжнього берега, стирчав торішній бур'ян серед солонців — стерня суворої зими — між лагунами і озерами витя­гались солонцюваті і піскуваті коси, ми лавіру­вали косами і обходили озера, простуючи на схід і щоб ясніше побачити Тендру.

Постійний, справжній моряний берег ховався за міховим коміром камки, споза камки пори­вались злякані мартини, білу піну викидало зибом після вчорашнього шторму на гребінь камка і вона теж, здавалося, була як мартини і білі крячки.

Далі йти було трудно — чимраз ширше розливалися плескаті лагуни — це вже були цілі затоки, посередині сиділи табунці качок і десь між двома затоками ми сполохали колонію кронш­непів. .

Кроншнепи, видко, вибрали перешийок між двома затоками, щоб гніздувати, і коли ми зайшли аж на цей пісковий істмо[49], на цю солон­цювату панаму, то розгнівані птахи не втекли, а всі повернулися назад і збилися повітряним летючим базарем у нас над головою. Вони кри­чали і торгувались, вони загрожували і клялися, вони відманювали нас геть у лагуну і, одчаявшись знов, немов чайки, маяли у нас над голо­вами.

Далі йти було трудно, і ми з Сашком розбу­лися і полізли у воду — уперше в тисяча де­в'ятсот тридцять першому році. Сонцем нагріта вода плескатих лагун була як літепло і ласка­во лоскотала ноги. Гравій шарував підошви, гостре кололо каміння і десь, завинувшись ме­жи стоячі лагуни, струм прудкої води обда­вав ноги холодним душем. Душі наші були в ногах.

Ми вибралися на берег завертати додому і обсушили ноги оксамитною камкою. Коло бе­рега плавали двоє чирят[50] — він і вона, у нього на сталевосірій голові пройшла смарагдовозелена стрічка аж до гордого носа — такий самий смарагдавозелений позумент він носив на блакитносірім крилі і цим він, як швайцар столич­ного готелю, полонив її гаряче серце.

Вона ж була в простому сірому вбранні, вона була певна його любови і повна його любови, сіре ж убрання годилося краще, щоб сидіти на гнізді невидно для моряних орлів і степового сокольства, що повсякчас раде зруйнувати сі­мейне щастя скромної чирячої пари.

Побачивши нас, коханці стали одпливати геть у море. Вона трохи боялася і раз чи два випростувала крила над струнким тільцем, пориваючись летіти, але він упевнено плив до моря, поденеде повертаючи до нас голівку і виблискуючи смарагдовозеленим позументом. Я заплескав у долоні — вони знялися і пере­летіли далі вподовж берега. Була весна.

Розділ Д

І

Знову човником нас підвезено до високої іржавобурої посудини. Була ясна година, але зиб з учорашнього шторму кидав нас коло борту, як цуценят у кошівці — якось ми по­скидали речі нагору і, вибравшись з допомогою матроса на чардак, почали обдивлятися "паро­плав".

Місця на чардакові було предосить. Капітан, механік і два матроси — такий був екіпаж. Тов­стий кооперативний ділець з портфелем — такий був пасажир, та ще нас двоє. Ми тинялися, виглядаючи найкращого місця. Механік нагрівав дизельний запалювач паяльною лямпою — круг­ла куля запалювана палала, як сонце, в пів­темряві "машинового відділу". Зибом сильно гойдало "пароплав". Носового коливання він не мав, бо був дуже довгий, за те тим краще кидало його з боку на бік.

Нарешті задвигтів дизель, витравлено здоро­везний прямий якір і ми взяли курс на вест-вест-зюд. Праворуч від нас знову заясніла Кінбурнська коса, а далі праворуч прови видко було яскраву глину Очаківського берега.

Учора добрий був шторм — саме була з пів­ночі тремонтана і гойдало зибом якнайкраще. І саме гойдало з правого боку наліво. Але поки нас захищала Кінбурнська коса, можна було терпіти. Ми балакали, їли хліб, мріяли про солодке — юшка з бичків, варена риба і каша з риб'ячою печінкою викликають в орга­нізмові солодку тугу за цукерками. У капітан­ській каюті з'явилися оселедці і таємнича пляшка з еліксиром сатани, називана в цьому районі малого рибальства — "пульман". Ми взяли участь у закусці, і коли скінчилась Кінбурнська коса і зиб узявся просто перекидати посуду з боку на бік, де в кого з нас почалася морська хвороба.

Морська хвороба, підтримана горілкою, тягне чоловіка стати коло борту і дивитися в море. Одна за одною перекочуються хвилі зибу під одчайним поглядом хворого і в свою чергу посилюють тяжку недугу. Хворий вирішує від­дати в жертву морю все, що є в нього — в шлункові. І віддає.

Але море, сприйнявши жертву вечірню, не вгамовується і чимраз нудніше перекочує хвилі під одчайними очима хворого. Доводиться жертвувати ще й жовчю і всякими іншими сек­реціями, ексудаціями й експургаціями організ­му. Коли хворий почуває, що вже нема для чого жити на світі, бо він віддав усе, що йому було миле, він постановляє умерти і засипає на найближчому місці чардаку, де розіллято нафту і мазут.

Я не дуже сильний на морську хворобу, і на всяк випадок видобув з речей рушницю і почав стріляти норців. Таким способом можна забути про зиб і піддурити морську хворобу.

Коли я забив першого норця, серед екіпажу "пароплава" почалося заворушення. Справа не дійшла до заколоту, що мусив би скінчитися в згоді з піратськими романами, висадкою ка­пітана на пустельний острів Тендру разом з штурманом, корабельним лотом і трьома підмо­клими сухарями. Але звучали сміливі голоси, обстоюючи пропозицію спинити пароплав і піді­брати забитого норця, щоб зварити кашу. До­велося мені встряти в суперечку і доказувати, що норцеве м'ясо не дуже смачне — нам хо­тілося добитися до Одеси сьогодні ж уночі, а не крейсерувати в затоці два дні, полюючи норців.

II

Помалу ми почали звикати до зибу. Можна було ходити чардаком, схопившись за голову обома руками, щоб не ударитися об рубку скронею. Можна було балакати з капітаном, утопляючи очі в ґудзики, на його бортові, щоб не втопити душу в зибкій безодні за бортом.

Уже сів вечір, і перед нами замигтіли вогні Одеського порту. Зиб чимраз більшав у міру того, як ми звикали до нього — адже ж хвилю гнало від Кута, з півночі, і чим далі ми випли­вали в море, тим вищі виростали вали.

Вогні вогкішали, яснішали і мерехтіли чимраз ближче — спасенні вогні Одеси, де можна було солодкого випити чаю і виспатись солодко че­рез усю ніч, аж глибоко в завтрашній день. Коли настала ніч, коли на вантах загорілися червоний і зелений ліхтарі, коли вогні були вже зовсім недалеко, коли вже геть уривався терпець переносити зиб, завмер двигіт дизеля, пароплав ліниво просунувся ще на скілька де­сятків ярдів і став.

Тільки той, що спинився серед моря в зиб, знає, як може його гойдати. Тайфун — це іграшка проти мертвого зибу, коли пароплав не йде, а гойдається як цурка на хвилі. Не вистачило нафти. Капітан не був певний, що ми сьогодні діб'ємось до Одеси. Можливо, що завтра, коли спаде зиб, можна буде відрядити до порту шлюпку, і коли пощастить одразу за два-три дні добути досить нафти, то не виключено можливість, що ми після того невдовзі допли­вемо до Одеси.

Я дуже пожалкував, що не вірю в бога. Тут саме до речі було б молитись, щоб сталося чудо, щоб не чекати до завтра, щоб не чекати два-три дні, поки "буде не виключено можли­вість", щоб ми допливемо до Одеси, молитись, щоб на "пароплаві" був чай з цукром, а голов­не — щоб хоч трохи менше гойдало.

Та виявилося, що чудо може статись, коли того схотять люди. Механік поліз у трюм осо­бисто, і позливавши недопитки з нафтових бідо­нів, утворив рятувальний фонд. Цей фонд пуще­но в резервуар, і пароплав уночі доплив до Одеси.

ІІІ

Одеса-порт. Це ще не Одеса-місто. Треба лізти вгору. По дорозі ми з Сашком надибали якийсь нічний рундучок і купили по кіло цукерок так, що коли ми знайшли нарешті вільну кімнату в готелі, то обидва вже були хворі на шлунок. Так морська хвороба замінилася на сухопутну недугу.

Уранці ми побачили Одесу. Вона архітектурно була як дешевий кондиторський торт, над усяку міру оздоблений горохом з капустою. Така стара купецька, буржуазно-жантильомна Одеса, яку старі ж одесити вважають за найкраще місто на всій земній кулі після Парижу. Але над цією парикмахерською розкішшю, над цими одеколонними фронтонами, над цими бріоліновими мезонінами, над цими шоколядними бу­динками уже домінують суворі, величні і прості будови радянського сторіччя.

IV

Я перекинув у голові свої враження від по­дорожі в райони малого рибальства навколо Лиману. Плян не довиконано, керівництво не­достатнє, добитися до районів трудно і цим користуються опортуністичні прошарки в Рибтрестові. Але парості рибальського ентузіазму видно навіть у такій людській отаві, як деякі діди, не кажучи вже про газетярську молодь, що дні і ночі працює, вирівнюючи лінію лову.

У кіоскові на вулиці Лясаля я купив газету "Известия Центрального Исполнительного Комитета Союза ССР и Всероссийского Централь­ного Исполнительного Комитета Советов" і вирізав з неї таку замітку:

За I пятидневку 625,4 тыс. центн.

За II пятидневку 556,3 тыс. центн.

13 мая.

Из пятидневки в пятидневку рыболов­ные районы значительно не довыполняют план путины. Недостатки не исправляются на ходу, а консервируются. Правление Союзрыбы, например, 24 апреля дало Мурман­ску задание на май в 455 тыс. центн., а че­рез шесть дней увеличило эту цифру до 600 тыс. центн. Вряд ли такое "планирование" свидетельствует о достаточно твёрдом и продуманном руководстве Союзрыбы. Местные тресты по части недостатков идут иногда впереди Союзрыбы. Из Мурманска сообщают, что трест работает плохо, аппарат его неимоверно разбух: на 4.000 рабочих приходится 800 служащих, из последних до 25 процентов из бывших белых офицеров, лишенцев, людей, тормозящих выполнение плана путины.

Мурманский рыбаксоюз в разгар путины оказывается близким к развалу и, разваливаясь сам, тянет вместе с собой и райрыбакколхозсоюзы и срывает путину в рыбацких колхозах. А "мобилизовавшаяся" (на бумаге) мурманская парторганизация проходит мимо этого явно правоопортунистического руководства в местной системе рыбаксоюза.

Администрация Рубасской группы про­мыслов (Дагестан) вывесила объявление "Краденная рыба не отбирается, похитители штрафуются согласно таксы". Таким образом, администрация промыслов поощряет растаскивание рыбы и покровительствует спекуляции.

Наконец, низовка до сих пор в ряде случаев не обеспечена руководящим и организующим партийным влиянием. В Дербентском районе был и такой случай, когда по­сланные на лов коммунисты проспали (!) утренний выход ловцов в море, а дербентский горком, видимо, прошёл мимо этого возмутительного факта, дезорганизующего, а не помогающего путине.

Образцы героической, самоотверженной работы ловцов, их изобретательности и инициативы, образцы большевистской организации дела победивших промыслов (а всего этого немало) остаются изолированными: ни Союзрыба, ни местные организации по ним практически не равняют всю массу ловцов, все промыслы, всю путину.

Партийные организации рыболовных ра­йонов, по-видимому, рассчитывают, сослав­шись на свои хорошие резолюции, свалить ответственность за недолов на "чужого дяденьку" — на Союзрыбу, па колхозную систему, на тресты.

Следует ещё раз предупредить эти организации, что оценка их работы дается итогами путинных пятидневок. Может быть, товарищи астраханцы, дальневосточники, мурманцы, дагестанцы наконец поймут это.

А если по-большевистски поймут и начнут действовать, как надлежит большевикам, то в оставшиеся майские пятидневки вывезут путину и план выполнят, ибо для этого имеются все возможности.

Улов рыбы за вторую пятидневку мая

Історія на цім не закінчується. Відомо, що наступні п'ятиденки травня 31 року сильно підігнали виконання пляну, так що недовиконане була змога доповнити осінньою путиною.

Що ж до того, що ми з Сашком робили після мандрів по глухих кутах рибальських районів, то це до теми не стосується. В усякім разі ми одночасно управились подати уривки з нарисів у пресі і взяли посильну участь у сигналізації прориву.

Те, що я написав і що ви читаєте, це вже історія. А коли цю книжку поспіє видати ви­давництво, це буде давня історія. Історія того, "як зразки героїчної самовідданої роботи ловців, їхня винахідливість та ініціятива, зразки біль­шовицької організації справи на переможних промислах (а всього цього немало) ("Известия") перемогли інертність, опортунізм і вихватки клясового ворога і виросли в єдину більшовицьку організацію риболовної справи.

________________________

Примітка упорядника інтернетної публікації

Текст представлений тут за виданням "Майк Йогансен. Під парусом на дубі", 1933, Харків-Київ, "Література і мистецтво" (крім приміток у виносках, доданих за виданням, вказаним у першій виносці). Правопис того видання дещо відрізняється від сучасного; тож тут деякі відмінності виправлені у відповідності до сучасних норм; але деякі залишені невиправленими для збереження, так би мовити, тогочасного літературного колориту.

[1] Путина — сезон промислового лову риби, лов риби в цей час. (Тут і далі у виносках примітки з видання "Майк Йогансен. Подорожі філософа під кепом", Київ, "Темпора", 2016.)

[2] Мажа — чумацький віз.

[3] Чакан — рогіз.

[4] Нині село Кізомис у Білозерському районі Херсонської області.

[5] Дуб, дубівка — човен, видовбаний з суцільного дерева, переважно з дуба.

[6] Рвач — річка, Конка — лівий рукав Дніпра в Херсонськой області. Тут і далі Йогансен уживає їх як загальні назви для водойм Дніпровського лиману.

[7] Каюк — невеликий двовесельний човен із пласким дном.

[8] Кота̀ — пастка з комишу на рибу.

[9] Рибець — риба родини карпових.

[10] Горішняк — горішній вітер.

[11] Бакаль — озеро.

[12] Койло тут: — складений кружком.

[13] Кодола — грубий міцний мотузок, канат, линва.

[14] Naves longae (лат.), "довгі кораблі" — давньоримські бойові кораблі з вузьким корпусом і пропорцією довжини й ширини 6:1 і більше.

[15] Сокирилно — сокирище, держак сокири.

[16] Куричка — тут: щось, що димить, курить.

[17] Віз — українська народна назва сузір'я Велика Ведмедиця.

[18] Соленоозерна — нині ділянка Чорноморського біосферного заповідника в Херсонській області.

[19] Такелаж — загальна назва для суднових тросів, блоків тощо, якими кріплять корабельне оснащення.

[20] Вінцерада — (від італ. fina — тонка, і cerata — клейонка) — плащ-дощовик із брезенту або просякнутого фарбою полотна.

[21] Пек — чорна густа в'язка або тверда речовина, яка залишається після перегонки деревного, торф'яного або кам'яновугільного дьогтю і дистиляції жирних кислот різних виробництв.

[22] Морріс Вільям (1834-1896) — англійський художник, поет, лідер руху "Мистецтв і ремесел" (Arts & Crafts). Заснував фірму для виробництва предметів декоративно-ужиткового мистецтва — меблів, килимів, декоративних шпалер, проіснувала до 1940 року.

[23] Левант — теплий середземноморський вітер.

[24] Скипасть — невід.

[25] Харторг — мережа харківської торгівлі.

[26] Олеонафт — біле машинне мастило, яке виробляють із нафти.

[27] Лиска — болотяний птах із чорно-сірим пір'ям і білим роговим наростом на лобі.

[28] Норець — водоплавний птах родини качиних, який добуває їжу, пірнаючи.

[29] Косинець — тут: те саме, що косяк, — скупчення риб у період нересту.

[30] Ідеться про кн.,: Гуревич, Марко Григорович. Рибне господарство України і завдання другої весняної путини. — Х.: Пролетар, 1931. — 46 с. Неясно, свідомо чи помилково Йогансен перекрутив назву книжки.

[31] Тоня — ділянка водоймища з розчищеним дном для ловлення риби неводом.

[32] Широка Балка — село в Білозерському районі Херсонської області.

[33] Дагрибпромисел — Дагестанський рибний промисел.

[34] Бота Луїс (Louis Botha; 1862-1919) — бурський воєнний і політичний діяч, дипломат, Девет Християн Рудольф (Christiaan Rudolf de Wet; 1854-1922) — бурський генерал, Коос Деларей (Якобус Геркулес) (Jacobus Herculaas Koos De la Rey; 1847-1914) — бурський генерал, національний герой бурів.

[35] Липовий Гай — історична місцевість у Харкові, а також пасажирська залізнична платформа.

[36] Курцгалоп — короткий галоп, коли кінь скаче короткими стрибками.

[37] Шруб — шуруп.

[38] Рядки з вірша Бориса Пастернака "Тема с вариациями" (1918).

[39] Галагаз — птах родини качиних, живе на узбережжях Чорного й Азовського морів.

[40] Ворот, кабестан — лебідка для піднімання вантажів, підтягування суден до причалів, витягання судових якорів тощо.

[41] Конова, коновка — висока, переважно звужена вгорі кварта.

[42] Коломазь — колісна мазь з дьогтю та смоли.

[43] Вухналь — спеціальний цвях, яким прибивають підкову до кінського копита.

[44] Пульман, Джордж Мортимер (1831-1897) — американський винахідник і промисловець, засновник компанії "Пульман", яка випускала залізничні вагони.

[45] Вестінгаузівське гальмо — повітряне гальмо конструкції американського інженера, винахідника і промисловця Джона Вестінгауза (1846-1914), засновника електротехнічної компанії Westinghouse Electric Company.

[46] Ідеться про книжку польського марксиста Семена (Шимона) Дікштейна "Хто з чого живе?" — популярний виклад першого тому "Капіталу" Маркса, виданий багатьма мовами. Українською переклала Леся Українка, перше українське видання здійснила Революційна українська партія.

[47] Пайдити — щастити, таланити.

[48] Саксаган — край, кінець, капут, амба, капець.

[49] Істмо (від гр. ισθμός) — перешийок.

[50] Чирка — мала качка.