Запасний фонд

(З віденських спогадів)

— Час їхати, — сказав Пономаренко. — Діти, ходім зі мною на долину, авто давно чекає.

— Що ти, Андрію, Господь з тобою! — скрикнула його дружина. — Хіба ти хочеш, щоб нам трапилось якесь нещастя? Треба ж усім посидіти перед дорогою, щоб усе зле по­сідало.

— Оці ще мені баб'ячі забобони! — пробур­мотів Пономаренко, але слухняно присів на кінчик стільця.

Сів, іронічно посміхаючись, Бузько, сіла його жінка.

— Діти, сідайте! — наказала пані Пономаренко, і, не встигли вони примоститись на ва­лізках, як вона підвелась і скомандувала:

— Вставайте, перехрестіться тричі!

— Мішанина християнства і поганства, що так міцно вкорінилась серед наших людей, о­собливо серед жіноцтва, — прошепотів Пономаренко на вухо Бузькові. Той нічого не від­повів, тільки здвигнув бровами.

Посольське авто було велике і вигідне, але валізки і різні пакунки так заповнювали його, що нічого було й думати уміститись там усім.

— Ну, куди б я набирав стільки речей? — докоряв Пономаренко своїй жінці. — Їдуть на два місяці, а речей набрали на два роки...

— Моїх тільки дві валізки, — поспішила відповісти пані Бузько.

Пані Пономаренко сердито глянула на неї і промовила:

— Бо у вас немає дітей.

— Навіщо набирати стільки забавок? — о­бурювався далі Пономаренко. — Ви ж їдете до моря, діти будуть цілий день на пляжі... а тут і ляльки, і коні, і вагони, і м'ячі!

— А як буде дощ, то що діти робитимуть? Тобі байдуже, що вони будуть нудитись, ти ж про них не думаєш!..

Бузько перервав розмову, яка вже пере­ходила у сварку:

— Поспішаймо, бо спізнимось на потяг. Хай пані їдуть автом, а ми візьмемо візника.

На двірні, коли не без труднощів впаку­вали до відділу першої кляси усі манатки і до від'їзду потяга лишалось ще з чверть години, подружжя розділились, і жінки востаннє пов­торювали повчання, що вже не раз робили їх раніш:

— Гляди мені, щоб Бузько не тягав тебе по кабаретах та шантанах! — казала пані Пономаренко.

— Що ти, Господь з тобою, — заспокою­вав її чоловік. — Хіба ти мене не знаєш?

— Ото ж то й є, що я тебе добре знаю! Але не дай Біг, як я довідаюсь, що ти мене зра­див!

— Таке вигадуєш!

Тим часом пані Бузько наказувала своє­му чоловікові:

— Прошу, тебе, не улаштовуй без мене ні­яких принять!

— Та я й не збираюсь!

— Не наводь до нашого помешкання усіх тих дипломатів, кооператорів та інших диких людей. Сам знаєш, минулого разу Філіповський розбив чашку від сервісу, а Свириденко за­лив вином зелену канапу.

— Не турбуйся, — лагідно відповідав Бузь­ко. — Відпочивай собі, купайся у морі, розва­жайся!

— Розважатись? Ніби це можливо, маючи на шиї Пономаренчиху! — злісно промовила пані Бузько. ¹

Нарешті потяг засопів, здригнувся, засту­котів колесами і зник у далечині.

— Що будемо робити? — спитав Пономаренко.

— Ходім кудись повечеряти, — запропону­вав Бузько, — а потім можемо відсвяткувати наш кавалерський стан пляшкою "клайношека" в Трокадеро.

— Я, властиво, по кабаретах ніколи не хо­див... — мляво упирався Пономаренко, при­гадуючи накази жінки.

— То й добре, побачите щось нове!

***

Повернулись додому, коли в небі почали гаснути зірки. В головах злегка шуміло, але це не було позбавлено приємности.

Бузько наспівував модну пісеньку, а По­номаренко приклацував у такт пальцями, хоч це і не виходило у нього так влучно, як у ті­єї красуні-угорки, що викручувала свій гнуч­кий, мало чим прикритий стан, у Трокадеро.

— Що тут поганого, як я послухав музику і подивився на гарних танцюристок? — без­мовно відповідав Пономаренко своїй жінці. — І Бузько зовсім не погана людина і так добре вміє тримати себе усюди! Відразу видко "сто­личну штучку". І не дурний! Це ж він приду­мав, щоб жінки їхали разом до Італії, а я б переїхав на цей час до нього. Чудова думка! Готелі надоїли до біса, а помешкання у Бузь­ків прегарне!

***

Прокинувся Пономаренко пізно і то тіль­ки тому, що Бузько постукав до нього у две­рі.

— Заходьте, заходьте! — відізвався Поно­маренко.

Бузько увійшов вже зовсім одягнений, свіжо виголений, елегантний.

— Не хотів вас будити, — сказав він, — але вже десята година, а ви згадували вчора, що мусите йти до банку.

— Так, так, шкода, що не збудили мене ра­ніш.

— Ще є час. Одягайтесь. Кава в їдальні на столі. Я йду до посольства...

Бузько відійшов, а Пономаренко не дуже охоче залишив вигідне ліжко. Голова була важка, але холодний душ та міцна кава навели рів­новагу і, виходячи з дому, Пономаренко нас­вистував щось веселе, легковажне.

Легковажність його цілком зникла, коли він увійшов до "Союзу Віденських Банків", найбільшого і найповажнішого банку Відня, з всесвітньою репутацією відповідальности і солідности.

Ця солідність проглядала у всьому: і в блискучих мозаїчних підлогах, і в мармурових стінах, і у важких кришталевих лямпах, що на­віть удень заливали матовим світлом великі за­лі.

Коли Пономаренко опинявся тут, його завжди охоплювало почуття певної урочистости. Йому приємно було, що він в деякій мірі на­лежить до такої поважної інституції, як її клі­єнт.

Та ще й не абиякий клієнт! Союз Віден­ських Банків не найме аби-кому скарбову скриньку в найпотайнішій своїй схованці, так би мовити, в самім своїм череві!

Так думав Пономаренко, спускаючись до підземного відділу сейфів, куди інакше, як на ліфті, не можна було потрапити.

Опинившись у маленькій почекальні, він виповнив формуляр, підписав його і подав у віконце через товсту мідну ґрату, що блища­ла, як золото.

Гладко зачісаний русявий урядовець не­виразного віку, який стояв по той бік ґрати, давно знав Пономаренка і ввічливо з ним при­вітався. Але, не дивлячись на це, він уважно порівняв його підпис на формуляреві з тим підписом, що його зробив Пономаренко, винаймаючи сейф, і що його було зареєстровано в банку.

Лише після цього він зробив знак служни­кові, який відчинив двері і пропустив Понома­ренка до кругленької залі, куди виходило де­кілька дверей. Серед них були одні сталеві в півметра завгрубшки, що зачинялись великим засувом і складним шифрованим замком.

Ці двері були тепер відчинені, але в них стояв другий служник, який тільки тоді, коли русявий урядовець передав йому формуляр, пропустив Пономаренка до скарбниці і провів його до одної зі сталевих шаф з численними, теж сталевими, скриньками з подвійними зам­ками.

Пономаренко підійшов до своєї скриньки і встромив ключ до замка, але не міг поверну­ти його, доки служник не встромив і свого ключа. Тільки тоді Пономаренко міг висунути свою скриньку і вийшов з нею в кругленьку залю. Перший служник з ввічливим уклоном провів його до одної з десяти невеличких кімнат, об­ставлених з великим комфортом, де клієнти відділу сейфів могли, заховані від чужих очей, перевірити те, що було заховано у скриньці; покласти до неї, або вийняти документи і цін­ності.

В скриньці, яку тримав в руках Пономаренко, були сховані різні напери і гроші, довірені йому українськими кооперативними інституці­ями. Частина цих грошей була в карбованцях, які тепер не мали покупної вартости, решта була в гульденах і долярах. Це був запасний фонд, що мав бути зужитий для відбудови ук­раїнської кооперації після повернення на Ук­раїну. Але обставини змушували удаватись до нього і тут, на чужині, у виключних випадках. На жаль, таких "виключних випадків" було щораз більше, і це дуже мучило Пономаренка.

Кожний раз, коли він згадував про змен­шення запасного фонду, по спині його пробі­гав неприємний дрижак. Тому сьогодні Пономаренко був задоволений. Він прийшов не то­му, щоб вибрати гроші, а навпаки, щоб поповнити фонд.

Після довгих старань і клопоту, австрій­ський уряд повернув гроші за ковдри, що бу­ли колись закуплені українськими кооперативами, але не були їм доручені з огляду на по­літичні події.

— Півмільйона корон, не Бог зна яка сума, бо та корона щодня тратить на вартості, але все ж таки придасться на господарстві, — думав Пономаренко, витягаючи з портфеля тов­сту пачку банкнотів. Він перерахував їх і від­крив скриньку, щоб покласти туди гроші.

Його чекала несподіванка. Страшна нес­подіванка. Пономаренко аж схопився за голо­ву, не вірив своїм очам...

Скринька була порожня!

Себто не зовсім порожні Там лежали де­які папери і документи, але великий пакунок, перев'язаний стрічкою і запечатаний сургучевою печаткою — запасний фонд — зник.

Нервовими рухами Пономаренко почав перебирати папери, ніби товстий пакунок міг за­губитись серед них, заглянув під скриньку, що було ще більш недоцільно, і пробурмотів:

— Що цей сон означає?

Думки його заметушились, шукаючи по­яснення цьому неймовірному фактові.

— Коли я був тут останнього разу? — при­гадував Пономаренко. — Якраз два тижні то­му, власне тоді, як позичали гроші Військовій Комісії. Був зі мною Петрусь. Все було зроб­лено, як завжди, і залишено в повному по­рядкові. Більше ж я сюди не приходив...

Треба пояснити, що, крім Пономаренка, ключ до сейфу мав Бузько, як представник по­сольства, і поет Петрусь, так би мовити — представник суспільства. На практиці до сей­фу ходив переважно Пономаренко, який за­прошував з собою Бузька, або Петруся в тих випадках, коли треба було вибирати гроші. В їх присутності Пономаренко розпечатував па­кунок і знову накладав печатки.

— Ай! — аж скрикнув Пономаренко, прига­дуючи, що три дні тому він попросив Бузька завезти до сейфу поквітовання Військової Ко­місії. — Певно, Бузько взяв пакунок для переховання в касі посольства. Це була його дав­ня пропозиція. Дивно тільки, що він нічого не сказав, навіть сьогодні, коли знав, що я йду до банку.

Майже заспокоєний, Пономаренко закрив скриньку, відніс її на місце і поспішив до по­сольства.

***

Бузько сидів в своєму кабінеті і щось дик­тував машиністці, яка записувала його слова до блокноту.

Він не дуже приязно подивився на Пономаренка, що вперся до нього без докладу.

— Я мушу з вами поговорити,— мовив той і очима показував Бузькові, щоб звільнив машиністку.

Бузько сказав панночці:

— Покищо надрукуйте те, що записали. Ми продовжимо нашу працю за декілька хвилин.

Тими словами він дав до зрозуміння Пономаренкові, що не може уділити йому ба­гато часу.

Як тільки машиністка зачинила за собою двері, Пономаренко скрикнув:

— Хто ж так робить?

— Що саме? — здивовано спитав Бузько.

— Ви забираєте з сейфу гроші і навіть не вважаєте за потрібне повідомити мене.

— Які гроші? Про що ви говорите?

— Пакунок з грішми! Запасний фонд!

— Коли я його брав? Схаменіться!

У Пономаренка захололо серце. Глухим голосом він оповів Бузькові свою візиту в банку.

— Ви зробили заяву? — спитав Бузько.

— Ні, яку ж заяву? Я гадав, що це ви...

— Дуже зле, — перервав його Бузько, — їдьмо негайно до банку.

***

Коректний урядовець високо підвів брови, коли почув від Бузька про зникнення грошей.

— Це абсолютно неможлива річ, — сказав він.

— Це безперечний факт, — відрубав Бузь­ко. — Прошу вас зробити формальний акт, я­кий би його ствердив.

— Я мушу докласти про ваше твердження дирекції. В моїй практиці ще ніколи не трап­лялося нічого подібного.

— Докладай хоч самому бісові, тільки як­найшвидше, — скрикнув Пономаренко по-ук­раїнськи, тому урядовець не зрозумів його па­тетичного виголосу і знову підвів брови.

— Заспокійтесь, пане Андрію, — бридливо сказав Бузько, — істерикою нічому не помо­жеш.

За декілька хвилин Бузька і Пономаренка провели до директора банку.

Великий кабінет, до якого вони увійшли, був занурений в м'який присмерк. Темні шпа­лери, і темний, надзвичайно пухнатий килим, я­ким була встелена підлога, важкі меблі і ста­туї, що їх контури намічались у пітьмі, ще раз підкреслювали поважність і солідність ус­танови, де вони знаходились.

За великим столом, на середину якого па­дав ясний круг від настільної електричної лямпи, сидів поставний сивоголовий чоловік, який підвівся назустріч Бузькові і Пономаренкові і запросив їх сісти на обтягнутих темною шкі­рою фотелях з високими спинками.

— Фактів такого характеру не було ніколи зареєстровано в анналах нашого банку, — го­ворив директор. — Я певен, що тут якесь не­порозуміння, яке буде незабаром з'ясоване... Проте, ми приймаємо до відому вашу заяву і зробимо усі належні заходи.

— Скажіть, щоб закликали поліцію, — шеп­нув Пономаренко, який охоче віддавав право висловлювання своїх думок більш вправному в німецькій мові Бузькові.

Директор віднісся без співчуття до такої пропозиції.

— Я не вважаю потрібним поспішати з втру­чанням поліції до цієї делікатної справи, — сказав він. — Принаймні, доки не буде вико­ристано усіх інших можливостей...

Потім він спитав:

— Оскільки мені відомо, з вашого боку було три уповноважених особи, які мали доступ до сейфу?

— Так, — ствердив Бузько і спитав Пономаренка:

— Що каже Петрусь?

— Я його не бачив, але він ніколи сюди сам не приходив.

— Треба все ж таки справдити.

Тим часом директор продовжував:

— Панове добре знають, що без участи клі­єнта наші урядовці не можуть відчинити сейфа. Це є абсолютно виключене. Ключі, що ми їх доручаємо клієнтам, не мають дублікатів у банку і в разі їх згуби, або в тих надзвичайних випадках, коли сейф мусить бути відчинений без участи клієнта, це може буди учинено тільки з наказу суду і за посередництвом слюса­ря, який випилює замок. В позаурядові годи­ни скарбниця замикається сталевими дверима (до речі, ці двері найтовщі і найміцніщі у всій західній Европі. При зачиненні і відчиненні цих дверей обов'язкова присутність двох на­чальників відділів.

— Як же ви пояснюєте, що гроші зникли? — спитав Бузько.

Директор відповів:

Я не можу сказати нічого позитивного, але мусимо визнати, що далеко легше припус­тити, що один з шановних представників взяв пакунок, в тій, чи іншій цілі, ніж робити якесь інше припущення.

— Себто, що один з нас викрав гроші?! — обурено скрикнув Бузько.

— Я цього не сказав, але для поліції буде цілком натуральним направити свої пошуку­вання у цім напрямі. Тому перше, ніж звертатись до поліції та оголошувати цю прикру справу, варто було б використати усі можливі приватні заходи для її з'ясування.

— Старий лис має до певної міри рацію, — сказав Бузько, виходячи з банку. — Бракує тільки, щоб когось з нас було заарештовано

— Передусім треба попитати Петруся, — сказав Пономаренко.

***

Петруся знайшли в ресторані "Під білою ластівкою", де він звичайно обідав.

Він веселю зустрів новоприбулих і почав частувати їх білим вином, яке рекомендував як найкраще у Відні.

У цьому відношенні Петрусеві можна бу­ло повірити. Він перепробував вина у всіх ре­сторанах і шинках Відня.

Але коли він довідався, що привело Бузь­ка і Пономаренка, то перелякався і зблід.

— Що ж це таке? Що тепер буде? — бур­мотів він. ₍

— Ви часом не взяли пакунка з грішми з сейфу? — прямо поставив запитання Понома­ренко.

Петрусь перелякався ще гірше.

— Та що ви таке вигадуєте? Та я ж ніколи не ходив сам до банку! Що це за напасть на мою голову! Ой Боже ж мій, Боже, яке страшне нещастя!

—Буде вам голосити, як стара баба! — скрикнув Бузько. — Треба зробити поважну нараду і обміркувати, як провадити пошукування. Намічаються дві можливості: або пе­редати усю справу до поліції, або зробити приватне розслідження. Прошу вас, панове, вис­ловити свій погляд.

Нарада тривала досить довго, і в загаль­ній згоді було вирішено в першу чергу пора­дитись з добрим місцевим адвокатом.

***

Доктор Вайс, старий віденський адвокат, з довгою сивою бородою, в золотих окулярах, через які живим потиском поглядали розумні очі, слухав Бузька не перебиваючи і лишень, коли той скінчив своє оповідання, зробив йо­му деякі запитання. Потім, помовчавши тро­хи, сказав мов про себе:

— Треба покликати Вінклера!

— Хто це такий? — спитав Бузько.

— Приватний детектив, який не раз допо­міг мені в розв'язанні комплікованих казусів.

***

Цього самого вечора др. Вайс скликав у своєму кабінеті засідання.

Крім Бузька і Пономаренка прибув запрошений Вайсом представник від банку, той са­мий коректний русявий урядовець, що обслу­говував клієнтів у відділі сейфів. Виявилось, що прізвище його Гарфункель.

Трохи здалека тримався молодий, худор­лявий, але широкий в плечах чоловік, — детектив Вінклер.

— Чому ви не привели Петруся, — тихо спитав Бузько.

Пономаренко відповів:

— Я заходив по нього. Він, видко, так і не виходив з ресторану, де ми його покинули. П'яний у доску, як то кажуть...

Др. Вайс попросив Бузька знову деталь­но оповісти події, що той і зробив. Потім дав пояснення Гарфункель.

Він повторював те, що казав уранці ди­ректор банку, підкреслюючи, що банк не пе­ревіряє того, що ховають клієнти в скриньці і не знає, що вкладають, або вибирають з неї клієнти, бо вони мають змогу робити це, ні­ким не обсервовані.

Потім др. Вайс почав робити різні запи­тання і між іншим спитав Бузька:

— Ваша дружина виїхала цими днями до Італії?

— Так, разом з панею Пономаренко, але я не розумію яке відношення це має до справи?

— Навпаки, це дуже цікава деталь, — зау­важив Гарфункель зловтішно, як видалось Бузькові.

***

По дорозі додому, Пономаренко ска­зав:

— Вони припускають, що ваша жінка по­везла закордон украдений пакунок.

— Це саме могла зробити й ваша жінка, — огризнувся Бузько і потім додав:

— Звідки про це довідався Вайс? Я ж йо­му нічого не казав. Це певно той Вінклер рознюхав...

— Це дає надію, що він і щось більше рознюхає! — сказав Пономаренко.

***

Пройшло пару днів, баламутних, сумних.

Пономаренко докучав Бузькові:

— Все ж таки треба зробити заяву в полі­цію!

— Хто й зна, чи не вас першого вона за­арештує, — відповідав Бузько.

— Чому мене, а не вас?

— Та й мене може арештувати, — згод­жувався Бузько, — а Петруся то вже напев­но!

Петрусь пив безперестану і як виходив зі свого улюбленого ресторану, то тільки для того, щоб податись до другого. А коли одного ранку вдалось привести його до доктора Вайса, то він давав такі невиразні і плутані відповіді і в очах його блимав часом такий переляк, що доктор Вайс бурмотів собі в бо­роду :

— Дивно, дивно...

— Ви давно його знаєте? — спитав він Бузька, коли Петрусь вийшов.

— З дитинства, — відповів Бузько. — Це найшляхетніша людина. Талановитий поет. Чесний, непідкупний діяч. Власне тому йому було доручено взяти участь у перехованні фонду.

— Мусите, одначе, признати, що повод­ження його дає підстави для підозрінь, — сказав др. Вайс.

— Він ніколи не приходив до банку без Пономаренка.

— Ну, це ще не доказ. Він міг вийняти па­кунок тоді, коли увага Пономаренка була звернена на щось інше. Це справа одної хви­лини.

— Це неможливо! — скрикнув Бузько.

— До цього часу усі наші припущення ви­даються неможливими, але гроші зникли, — сказав др. Вайс.

***

Пройшов ще якийсь час. Бузько з Пономаренком ходили похмурі, нервові. Бузько частенько спостерігав на собі допитуючий погляд Пономаренка, і сам скоса на нього по­глядав. Добрі приятельські відносини, які між ними існували, були, безумовно, пору­шені.

Бузько щодня заходив до др. Вайса, але той не казав нічого нового, поки одного ра­зу не промовив багатозначно:

— Гарфункель купив собі радіо...

— Що ж з того? — спитав Бузько.

— Нічого, — і після павзи додав:

— Стверджено також, що він часто їздить автом...

Здавалось, що др. Вайс був дуже з ньо­го задоволений.

***

Нарешті одного ранку др. Вайс зателе­фонував Бузькові:

— Прошу вас усіх прийти до мене увечорі.

— Є щось нове? — спитав Бузько.

— Будуть представники банку для спіль­ного обговорення справи, — ухильчиво від­повів др. Вайс. — Не забудьте припровади­ти і вашого поета.

— Розшукайте Петруся і привезіть його сюди, — сказав Бузько Пономаренкові. — І не випускайте його аж до вечора, щоб не напився.

***

Цього разу др. Вайс прийняв своїх клі­єнтів не в кабінеті, а в салоні, посеред якого стояв великий круглий, блискучий, як дзер­кало, стіл зі стільцями навколо.

Крім Гарфункеля, представником від банку прибув чорнявий; в'юнкий чоловік.

— Пан юрисконсульт, — називав його др. Вайс.

Усі посідали навколо стола, і на хвили­ну запанувало мовчання.

Тоді др. Вайс промовив:

— Я дозволю собі взяти перше слово і пригадати присутнім, зрештою усім відомі, об­ставини неприємної справи, яка нас так вразила.

Тут двері до салону тихо відчинились і крізь них, як тінь, просковзнув Вінклер. Він ні з ким не привітався, навіть не уклонився і став у кутку, схрестивши на грудях руки.

— Удає Шерлок Холмса, — подумав Пономаренко.

Др. Вайс злегка кивнув головою Вінклерові і продовжував:

— З сейфу, який належить представникам дружньої нам держави, зник цінний пакунок. Тому що ці представники, особи безсумнів­ної порядности, твердять, що ніхто з них цього пакунку з сейфу не виймав, ми стоїмо пе­ред фактом крадіжки цінностей зі скарбниці банку!

При цих словах юрисконсульт нахилив голову набік і примружив очі, а Гарфункель зневажливо скривив лице.

— Ми зробили приватне розслідування, — казав далі др. Вайс, — і устійнили деякі факти. Але перше, ніж ознайомити з ними присутніх, я прошу панів представників банку висловитись у цій справі.

Юрисконсульт забрав слово і почав ви­хваляти інституцію, яку він репрезентував. Він намалював у загальних рисах її довго­літню діяльність, згадав про довір'я, яким вона користується у цілому світі, і нарешті сказав:

— Прикро й чудно говорити про крадіж цінностей з банку. Я не знаю, які нові і та­ємничі факти вишукало "приватне розсліду­вання" (в голосі юрисконсульта було чути нічим не приховану іронію!), але ми маємо і без того досить фактів, які нам можуть да­ти підставу для цікавих висновків... Напри­клад: подорож закордон дружин шановних представників, бенкет в одному з найдорож­чих шантанів Відня...

(— Що я тобі казала, — прозвучав в ушах Пономаренка голос його жінки.)

— Поводження шановного представника, — юрисконсульт хитнув головою у бік Пет­руся, — і його видатки, — все це вимагає чима­ло коштів...

— Ви не маєте права! — скрикнув Бузько.

Др. Вайс положив йому на плече свою руку, закликаючи до спокою.

— Я не хотів сказати нічого образливого, — як той в'юн викрутився юрисконсульт. — Я хотів тільки протиставити блискуче життя од­ному, одноманітному, без бенкетів, без яскра­вих подій, але повному труду, витриманости, виконання свого обов'язку! Я говорю про у­рядовців нашого банку, які протягом довгих років давали доказ своєї працездібности і чесности.

Тут Гарфункель випростався і гордо під­вів голову.

— Запідозрити таких людей в злочині? — патетично скрикнув юрисконсульт. — Навіть коли б вони мали змогу викрасти щось з бан­кової скарбниці, (що абсолютно виключено з технічних умов), то й тоді така недоладна думка не могла б нам прийти до голови!

Др. Вайс зробив ледве помітний знак Вінклерові, і той хутко підскочив до Гарфункеля і поклав перед ним на столі жовтий пакунок зі слідами сургучових печаток.

— Це ж він самий! — закричав Петрусь, а Пономаренко вп'явся нігтями в Бузькову руку.

Гарфункель зблід і розгублено дивився навколо.

— Що це таке? — спитав здивовано юрис­консульт.

— Це вам може пояснити ваш, випробува­ний у чеснотах, співробітник, — відповів др. Вайс.

Гарфункель підскочив. Від його коректно­го вигляду нічого не лишилось, навіть прили­зане волосся настовбурчилось і відкрило рожеву лисину. Він похапливо кинувся до дверей, але там його затримали два огрядні поліцаї.

***

Гроші були майже усі цілі. Українські карбованці були непорушені. З гульденів і долярів неставало декілька дрібних банкнотів.

— Дуже обережно поводився наш Гарфун­кель, — сказав др. Вайс. — Тільки деякі найпильніші борги заплатив та на радіо зрізався. А знаєте, де він ховав пакунок?

— А де? Цікаво, — спитав Бузько.

— В архіві поліції, де служить його прия­тель. Там, між старими течками та регістрами, були переховані і ваші гроші...

Вже прийшли додому, а Пономаренко все не міг заспокоїтись і не знав, як висловити свою радість.

— Ну й розумник той Вінклер! — все пов­торював він. — Як все вишукав! Як влучно все довів...

— А як здивувався вельмишановний пан ю­рисконсульт, — перервав його Бузько.

— Та й ми з вами роти роззявили, правду кажучи!

— Признайтесь, що вам приходило на дум­ку, чи не потягнув я гроші? — спитав Бузь­ко.

— Каюся! Приходило, — сміявся Понома­ренко. — Я вже не знав, на кого думати, хоч се­бе самого підозрівай!

— Де ж ми тепер заховаємо пакунок, — під ніс питання Бузько. — Знову понесемо його до банку?

— Ні, годі! Цур йому, тому банкові! Буде, — відповів Пономаренко.

Він оглянув кімнату.

— Поможіть мені, будь ласка, — сказав він нарешті. А сам підсунув до кахляної груби, що стояла у куті, стіл і поставив на нього сті­лець. .

— Потримайте стільця, щоб я не впав.

Тоді виліз на стіл, потому на стілець і по­клав поверх грубки за кахлю дорогоцінний пакунок.

— Нехай собі там лежить, поки не знайде­мо кращої схованки.

***

Про цю сенсаційну справу не було згада­но ані в однім часописі, що дуже дивувало Пономаренка.

— Пишуть про крадіж гаманців з кишень, про ошукання якогось дурня на декілька ко­рон, а про такий рідкий та поважний злочин ані півслова.

— А вам би хотілось, щоб усі часописи на перших сторінках надрукували все детально, а може ще й умістили наші фотографії і опис життя? — дратував його Бузько.

— Ви самі знаєте, що я дуже радий, що не­має поголосків. Бо хоч нашої провини немає, але й хвалитися також нема чим!

— Певно, не ми одні зацікавлені в тому, щоб не було поголосу в цій справі.

Дивно було також, що Гарфункель не­довго перебував під арештом.

— Він зложив велику кавцію, — пояснив др. Вайс.

— Звідки ж він узяв гроші, коли відомо, що крім боргів, він нічого не мав?

Доктор Вайс хитро всміхнувся.

— Буває всяке!

Справу було призначено до переслухання, але Гарфункель на суд не з'явився.

В часописах були короткі повідомлення, що урядовець Гарфункель, звинувачений в злодійстві, втік невідомо куди.

Який саме злочин він учинив і де саме у­рядував, згадано не було.

_________________________

Оповідання Оксани Драгоманової (кузини Лесі Українки) "Запасний фонд" представлено за публікацією 1951-го року у аргентинському (Буенос-Айрес) україномовному журналі "Пороги".