По той бік світу

1

Стояла страшенна спека. Сонця не було вид­ко, воно сховалось десь за хмаросягами, але його гаряччю було пропечене все місто. Будинки, пам'ятники, плакати палали. Асфальт вулиць почорнів і розм'як.

Проте рух міста не зменшився. Вулиці бу­ли запружені різноманітними автами та юр­бою людей, що не зважаючи на спеку поспі­шали, штовхались, бігли у різних напрямках.

Три автобуси пропустив Петро, поки, на­решті, втиснувся до сірого неуковерного Мака, що повіз його, м'яко підскакуючи, вздовж по Діагоналі та по вулиці Санта-Фе. А як до­їхали до площі Італія, де Петро мав виходити, то виявилось, що вилізти з автобуса ще трудніше, ніж влізти. Петро протискувався, як джгут між вальцями, трохи не придушив тов­стеньку сеньйоріту, що від неї йшов дух лаванди і поту, і вискочив на вулицю розкуйов­джений і сердитий.

Зелена гущавина Ботанічного саду приємно дихнула на нього холодком. Він зітхнув з по­легшенням, розгладив піджак і вже заспоко­єний пішов через парк, до високого модерного будинку, куди недавно переїхала Чічіта.

— Щастить оцій дівчині, — думав Петро, підіймаючись на ліфті. — Скільки людей безна­дійно шукають помешкання, а вона його зна­ходить у найкращій частині міста, майже не рухаючи пальцем. Щаслива вона, їй-богу!

Але Чічіта щасливою себе не вважала.

Розпатлана, червона, стояла вона серед кім­нати, де панував неймовірний розгардіяш, і з правдивим одчаєм дивилась на розкидані речі.

— Де я це все порозкладаю? — скрикнула вона, побачивши Петра. — У цих проклятих мо­дерних домах нема де навіть валізку приткну­ти.

— Помалу все улаштується, — спробував заспокоїти її Петро. — Все прибереться, все знайде своє місце. Ось я приніс деякі акварелі, щоб прикрасити стіни.

— Акварелі? — скрикнула істерично Чічі­та, — акварелі? Чи хтось чув щось подібне? Піди ти до лиха зі своїми акварелями! Мені гроші потрібні! Чуєш? Гроші, щоб купити ме­блі, заплатити кравчині... Геть, до біса з твоїми акварелями! Геть звідси, щоб я тебе не бачила, — верещала Чічіта і так замахала руками, що Петро вискочив з хати, та, не че­каючи на ліфт, по сходах побіг на долину.

Похмурий, повертався він додому.

— Це не може так тривати, — у сотий раз ка­зав він собі, — треба скінчити, раз назавжди та якнайскорше. Чого можна сподіватись від цієї ординарної дівчини, Що лається, як перекупка.

— Ні, до перекупки вона не подібна, — попра­вив він себе. — Навіть, коли вона лається і обли­ччя її перекривляється від люті, постать її не тратить своєї принади. Розгнівана богиня. І звідкіля вона їх має — ці лінії, цю пластич­ність? — Коли вона стояла сьогодні розлютова­на, з протягнутою рукою, то нагадала Петро­ві "Діву гір", що він її бачив цими днями на виставі образів.

Але що з того? Вона кпить з нього, трактує його як сміття. А він біжить на її заклик, та навіть і без заклику, кидає усі свої справи, занедбує навчання.

— Зараз як прийду додому, сяду за книж­ку та буду вчитись аж до самої ночі. Вчитись необхідно і то якнайбільше, щоб скоріше здобути диплом, що дасть незалежність та мож­ливість заробляти гроші, прокляті гроші, що без них людина не може рухатись, як авто без бензини.

У такім настрою входив він до свого неве­ликого чепурненького будинку, що стояв у садку, в околиці міста.

Як завжди, дім стрінув його привітно, спо­коєм та тишею; крізь причинені віконниці не діставалися соняшні промені. Було холоднаво і затишно.

— Це ти, Петре? — спитала мати з кухні.

— Я, — відповів він і попрямував просто до себе.

За хвилину мати підійшла до дверей його кімнати і покликала:

— Петре, чи не пішов би ти за хлібом?

— Завжди так, як тільки вчитись, то тре­ба кудись йти, — пробурмотів Петро.

— Ну, не треба, не треба, — поспішно від­казала мати, постояла трошки в дверях, ніби на щось чекаючи, та відійшла тихенько.

Петро сів за стіл, відкрив одразу декілька книжок та зшитків і поринув у науку.

Пройшли ті перші хвилини, коли думки ще мигтять та стрибають, доки зусилля розуму не зведе їх докупи. Нарешті, увага зосереди­лась, лінії зрозуміння зазначились, зміст кни­жок потік по них без затримки, теореми і фор­мули легко вкладались у голові.

Раптом різкий дзвінок пронизав тишу і за хвилину Петро почув голос матері.

— Петре, тебе кличуть до телефону.

Дзвонила Чічіта.

— Що з тобою? Де ти подівся? Ніколи те­бе немає, коли треба! Приходь негайно. Не­гайно! Чуєш? Я буду чекати. Та принеси ті свої акварелі.

Повісила слухавку.

Навіть не чекає на відповідь. Дає наказ і не має сумніву, що я його виконаю. А я ось візьму і не поїду. Таки не поїду. І до телефо­ну не підійду, як буде ще дзвонити.

Так умовляв собі Петро, а сам знав, що з цього нічого не буде.

І дійсно за пару хвилин він уже виходив з дому.

— Прийдеш вечеряти? — спитала його мати.

— Не знаю, не чекайте, — відповів він і по­спішно вийшов.

***

Цього разу Чічіта прийняла його досить ввічливо. Оповіла про Біжу, що не може при­звичаїтись до нового помешкання і зле спить уночі. Поскаржилась на те, що ніхто їй не по­магає розкладати речі. Навіть похвалила аква­релі.

— Не такі вже погані. Можна повісити у пе­редпокої, поки не буде чогось кращого.

Петро повеселішав. Рисувалась перспекти­ва провести кілька годин у товаристві Чічіти, помагати їй наводити порядок, перекладати її речі, працювати разом, потім разом відпочи­вати, балакати з нею, як буде нагода, цілува­ти лілейні рученята, може й пригорнути до се­бе гнучкий стан.

Ілюзії тривали недовго.

— Ти мені страшенно потрібний, — мови­ла Чічіта. — Уяви собі, мають прийти від компа­нії перевірити електричну провідку, а я при­значила годину у фризієрні і мушу зараз іти.

— Хіба ж не можна повідомити фризієра, або змінити годину? почав Петро, але Чічіта перебила його:

— Змінити годину? У Луїса? Та він і так ледве згодився... — В голосі її знову задзвені­ли загрожуючі нотки. — Тобі важко посиді­ти, у мене? Подумаєш, велика жертва. Є бага­то таких, що вважали б за щастя…

Виходячи, вона обіцяла:

— Повернуся найбільше за півтори години. Лишаю тобі Біжу для компанії.

Біжу ввічливо помахала хвостиком, чуючи своє ім'я, і, побачивши, що її не беруть на прогулянку, зрезиґновано вскочила на канап­ку. Петро понуро сів у крісло.

Минуло півтори, дві і три години. Прийшов електротехнік і пішов, зробивши своє діло.

Вікна посивіли і зовсім почорніли, а Чічіта все не приходила.

— Чого я чекаю? — питав себе Петро. На що я їй здався? Біжу їй дорожча, ніж я. Прав­да, Біжу?

Біжу лежала на шовковій подушечці і ди­вилась на нього круглими чорними очима, ні­би глузуючи.

— Чи можуть собаки глузувати? — думав Пе­тро і вирішив: — З мене можуть глузувати навіть собаки.

Раптом Біжу підскочила, підбігла до дверей і почала гавкати. Своїм гострим псячим слу­хом вона почула свою господиню.

За хвильку і Петро почув дівочі голоси, і на­раз помешкання заповнилось сміхом, яскрави­ми барвами суконь, пахощами.

Чічіта повернулася з двома приятельками.

— Ось познайомтесь, — казала вона. — Це Беба, це Розіта, а це Петро. Не Педро, а Петро. Правда, гарний? Дивіться, які кучері! Золото! Такого кольору вам ніякий Луїс не виробить!

— Дочекався? Уяви собі, я зустріла Розіту, а вона умовилась з Бебою... Ми пішли разом до Беби, тепер вони прийшли до мене...

Чічіта цокотіла безугаву і, врешті, з її сум­бурного оповідання виявилось, що вони всі три мають їхати вечеряти.

— У Ротонду. В Олівос, над берегом. Там чудовий джаз. Можемо танцювати до ранку. Ти не знаєш Ротонду? А Біжу знає. Біжусіта, моя найдорожча! — скрикнула вона, схопила тваринку і почала її цілувати.

Запрошував дівчат Режес, приятель Розіти.

— Знаєш, він купив нове авто. Чудове! Зверху сиве, як сталь, а всередині малиновий оксамит.

— Буде балачок, — перервала Беба. — вдягайтеся скоріше, бо вже пізно.

Петро попрощався. Ніхто його не затриму­вав. Ніхто не запрошував їхати з ними. Пев­но, усі знали, що Ротонда не по його грошах.

Повільно йшов він вулицею вздовж парку. Вечір не зменшив спекоти. Гарячий вогкий ві­тер повівав з півночі, але не ніс прохолоди.

— Ще раз відіграв ролю ідіота, — казав сам собі Петро. — Невже я втратив усяку гор­дість? Невже я ніколи не зможу скинути з се­бе цю облуду? Сказати: Кінець! І забути, що є на світі Чічіта і все її безладне оточення. Здається, так легко!

Але Петро добре знав, що досі йому ніяк не щастило перевести це в життя та, мабуть, не вдасться і надалі. Такий сором за себе, за свою кволість обгорнув Петра, що він навіть спинився і стояв, дивлячись непритомно в од­ну точку.

— Петре! Чи це ти, чи не ти? — почув він. — Я тебе шукаю по всьому місті, а ти стоїш на вулиці, як Колумб на Колоні та навіть не по­мічаєш своїх приятелів!

Напроти Петра стояв Роберто, його довголітний співучень і друг.

— Без жартів, — продовжував Роберто, — я шукав тебе, щоб запропонувати тобі поїха­ти зі мною у кампо[1]. У місті неможливо працювати, а іспити наближаються. Там ми за тиждень викуємо всі фізики та математики. Згода?

Петро аж підскочив, так до серця припала йому пропозиція товариша.

— Коли поїдемо? — спитав він.

— Завтра, о шостій вранці, я заїду до те­бе, — відповів Роберто.

2

Ще перед призначеною годиною вийшов Петро з дому з валізкою і сів на ганку, чека­ючи Роберта. Сяяв чудесний ранок. Сонце ще не пекло, хоч ясно світило. На вулиці нікогі­сінько не було, але садок був переповнений життям. Цвірінькали горобці, зелененькі ко­лібрі терпихались навколо ясмину. Дві тери-тери поважно переступали по траві високими ніжками, а по доріжці бочком стрибав жовто­грудий сорокопуд.

— Хай живе точність, — вигукнув замість при­вітання Роберто, під'їжджаючи на своєму ма­ленькому авті.

Приємно було їхати тихою околицею се­ред оздобних осель, серед садків, де буйно квітли рожі, левконії, троянди та інші квіти, що їх пахощами було наповнену повітря, та ще приємніше було виїхати на шлях, який чорною асфальтовою стрічкою перерізав степ, що широко розкинувся по обидва боки.

Засіяного поля було мало. Врожайна земля ще чекала на людей, що колись використа­ють її плодючість, і покищо поростала будя­ками та реп'яхом. Проте, не виглядала вона занедбано та порожньо. Численні корови та вівці паслись на зеленому просторі, що йому нe видко було кінця, і віяло від нього спокоєм і добробутом.

Так проїхали зо три години, аж поки не звернули з асфальтованого шляху вбік на земляну дорогу. Поїхали тихше, і степ ніби присунув­ся до них ближче і почав знайомити з таєм­ницями свого життя. Ось на грудці сидить бі­ла чапля, на галявині граються зайчата, пере­скакуючи один через одного, як діти, ось ви­скочила на дорогу бура безхвоста криса куіс, а далі біжить переляканий скунс.

— Звертай, звертай! Дивись не наїдь, — кричить Петро, але вже пізно. Гостра струя смороду бризкає в повітря. Добре, як не тра­пила на колесо або на підніжку, бо не легко змити смердючий плин.

Сонце вже стояло впрост над головою, ко­ли Петро побачив у степу купку дерев та серед них декілька будинків.

— Це Санта-Клара, наша знаменита естанція, — промовив Роберто. Ось ми й при­їхали.

Широкі ворота були відчинені, вони заїха­ли у подвір'я і спинились перед головним бу­динком.

Просто і міцно був він збудований, але сто­яв вже давно і чимало дощів та бур витрима­ли його старі стіни. На усіх вікнах були міцні залізні ґрати, бо будувався він тоді, коли індіяни складали ще поважну силу і небезпечно було меншати серед степу. Лишень одні двері вели до дому, також за старим звичаєм: менше дверей, легше сторожити.

На порозі зустрів їх дон Паскуаль, що йо­го обов'язком було доглядати дім.

Видно було, що доглядав він не дуже дбай­ливо. І великий присінок і ще більша їдальня робили враження занехаяння і пустки. Старо­давні невкладисті меблі були присипані поро­хом. Стіни в плямах, підлоги незаметені і бруд­ні.

— На горі веселіше, — підбадьорив Петра Роберто, ведучи його по цегляних сходах на другий поверх. Вони опинились у сінцях зі скляною стелею, куди виходило декілька две­рей.

— Тут аж шість кімнат, але тільки в одній є дротяні сітки на вікнах. Якщо ти нічого не маєш проти, то ми будемо спати тут удвох, бо в інших загризуть комарі, — казав Роберто, відчиняючи двері до одної спочивальні.

— Гаразд, — відповів Петро, — мені тут дуже подобається.

Дійсно, покій, що вони до нього увійшли, був дуже гарний і вражав несподіваним ком­фортом. Здавалось, що його було перенесено з якогось модерного будинку в Буенос-Ай­ресі. Нікелеві ліжка, меблі з ясного дерева, гарні килими на стінах і на підлозі.

— Це єдина "культурна" кімната, — пояснив Роберто. — Батько мій хотів відновити увесь дім та щось не погодився з дядьками, з якими дістав естанцію в спільну спадщину, то так на цьому й скінчилось. Давай почис­тимось трохи, та ходім на долину, дон Паскуаль дасть нам щось поїсти.

Виявилось, що дон Паскуаль кухарює кра­ще, ніж доглядає за домом. І яєшня і печене м'ясо були дуже смачні, а може видались такими з дороги.

Після обіду Роберто скомандував:

— Тепер зробимо добру сієсту[2] та й за науку!

Так і було сповнено. Трохи відпочивши, узя­лись за книжки і просиділи за ними аж до ночі. На другий день знову студіювали і зран­ку і після обіду, аж поки Роберто не сказав:

— Здорово ми з тобою посунули науку! Час звести дух, бо задуримо памороки. Як ти по­ставишся до моєї пропозиції — проїхатись верхи?

— Дуже прихильно.

Вони вийшли на подвір'я, і Петро тільки те­пер, як слід, роздивився навколо.

Крім старого дому, де вони спинились, Пе­тро побачив ще декілька покривлених буді­вель, а трохи віддаля невеликий дімок, що, вид­но, був збудований не дуже давно.

— Там живе дон Віценте, управник, що ке­рує всім господарством естанції, — пояснив Роберто. — Ходім до нього привітатись, бо буде велика образа, як цього не зробимо.

Вони знайшли дона Вісенте у патіо[3]. Він потягав через срібну дудочку мате[4], що йо­му подавала донья Енкарнасіон, його жінка. Дон Вісенте наказав їй шикувати мате для го­стей, а сам почав докладно розпитувати про здоров'я батьків, дядьків та інших родичів Ро­берто.

Той відповідав і сам робив відповідні запи­тання, а посидівши і побалакавши, скільки на­лежало, промовив:

— Дон Вісенте, ми бажали б проїхатись верхи, звеліть, прошу вас, осідлати коней.

— Вже зроблено, — відповів управник, за­доволений, що молодий хазяїн просить його розпорядження, а не сам дає його. — Я знаю, що тут це єдина розвага. Тільки я вибрав не дуже спокійних коней, бо я знаю, що ви вмі­єте їздити. Але може ваш приятель воліє смир­нішого коня?

— Мій приятель українець, має козацьку степову вдачу, коня не злякається.

— Тоді добре, — погодився дон Вісенте, і повів хлопців до невеличкого загону, де сто­яли, вже осідлані, два молоді жеребці. — Ви­бирай, який тобі більш до вподоби!

Петро підійшов до високого карого красу­ня — і взяв його за вуздечку. Роберто похва­лив його:

— Добре вибрав, не жеребець, а золото. Та й для мене не поганий зістався, — додав він, ляскаючи по шиї темно-сірого коня, що кивав головою, ніби погоджуючись з такою оцінкою.

Вони легко скочили в сідла і виїхали на до­рогу, що йшла через естанцію, але незаба­ром з'їхали з неї і поскакали просто по сте­пу, без мети і без напрямку. Вони перестри­бували через рівчаки, зривали на повному га­лопі квіти, збивали батогами вишневі ґурґулі реп'яхів.

Нарешті, енергія, що скупчилась в їх моло­дих тілах, трохи вичерпалась, і вони поїхали спокійно.

— Я, властиво, перший раз в житті знахо­джуся в справжній естанції, — сказав Петро, — і мені цікаво докладніше пізнати її життя та устрій.

— Радо розповім тобі все, що знаю сам, — відказав Роберто, — та, властиво, мало що є до розповіді. Як бачиш, степ обгороджено дро­том та поділено на загони, більші та менші, що також обгороджені. Тут пасеться худоба: корови, вівці, коні.

— Якого розміру загороди?

— На модерних естанціях їх роблять по 20-30 гектарів, але у нас ще ведеться по старовинному. Більшість загород по 500, 600 гектарів, а в двох найбільших навіть понад тисячу у кожній.

— Скільки ж усього гектарів в цій естанції?

— Приблизно, одинадцять тисяч.

— О, я не знав, що ви такі багаті.

— Це так здається. Дід був справді багатий, сам господарював, сам набував. Мав шестеро синів — мого батька та п'ятеро дядьків, що спільно йому наслідують. Господарювати ні­хто не хоче, а грошей усім треба. Дон Вісенте тут цар і бог. Господарює, як хоче. Але нема де правди діти: господарює непогано. Впровадив деякі нові галузі. Бачиш, там па­суться плямисті корови, це підігрі, і ми отри­мали за них першу нагороду. Коні також, як бачиш, добірні, їх виховують для гокею та поло, і ціняться вони дуже високо.

— Хто ж за цим усім доглядає? Я зовсім не бачу людей.

— Як не бачиш? Там біля дому, де ми спи­нились, мешкають у коморі дванадцять робіт­ників, нежонатих, а по степу, поглянь, стоять самітні хатки, у кожній живе пастух з жінкою та родиною. Вони доглядають худобу. Хати побудовано на тому місці, де сходяться чоти­ри загони,

— Себто на три або й чотири тисячі гекта­рів — один пастух? Хіба ж це можливе?

— А що їм доглядати? Вони об'їжджають свої дільниці верхи, часом тільки злізають, щоб допомогти станути на ноги якійсь дурній вівці, що впаде та з огляду на свою довгу вов­ну не може сама підвестися. Дивляться, щоб була вода у ночвах. Воду наганяє вітряк — з криниці. В зимі і цього клопоту немає, бо оці рівчаки, що тепер сухі, під час дощу — справ­жні річки, що по них стікає вода до лагуни, де вода ніколи зовсім не пересихає.

— А хто доїть корови?

— Ніхто. На нашій естанції нема молочного господарства. Тільки те, що потрібно для вжи­тку робітників. Є естанції, що спеціяльно цим займаються. Ми далеко від залізниці, нам це не виплачується.

— Скільки всього худоби?

— Скільки тепер, не знаю, вже давно про­вадився підрахунок. Робиться він раз на рік восени і майже завжди з моєю участю. У дядьків синів немає, а самі вони не дуже охочі до праці, як я вже казав. Коли будеш мати охо­ту, то приїдемо разом восени, тоді зможемо і полювати. Там, на краю естанції, є велика лагуна, де багато качок, та й іншої дичини чимало.

Ніби для ствердження його слів с під ніг коня Роберта пурхнула дика курка. Переляка­ний кінь шарпнувся і став дибки.

Роберто не випав з сідла, приник до коня, злився з ним в одну істоту і легко заспокоїв його.

— Ти справжній ґаучо, — захоплено ви­гукнув Петро.

— Пусте, — відповів Роберто та пустив ко­ня галопом. Петро почвалав за ним.

Вернулись уже поночі, повечеряли та поля­гали спати, прирікаючи, що встануть удосві­та.

Петро дійсно прокинувся раненько, а Ро­берто так міцно спав, і таке безтурботно-спо­кійне було його обличчя, що Петрові шкода було його будити. Він одягнувся тихенько і пішов на долину, а тоді і з дому у подвір'я.

Там він, не дивлячись па ранню годину, за­уважив таких, що прокинулися раніше від ньо­го. Два робітники запрягали коней до брич­ки, а дон Вісенте позирав на них господар­ським оком і давав розпорядження.

Побачивши Петра, він підійшов до нього.

— Раненько прокинулись. Та воно і краще, — похвалив він. — Ранок тут найліпша пора.

— Правда, — відповів Петро, вдихаючи чи­сте повітря.

— Так ви українець?

— Українець.

— І давно приїхали до нашого краю?

— Ще дитиною, батьки привезли мене, ко­ли мені було два роки.

— То ж то я бачу, що ви балакаєте по-ту­тешньому, мов справжній кріожо. А тут у нас працює ваш земляк, так з ним важко порозу­мітись.

— Земляк? Справді? — зацікавився Петро. — Що саме він робить?

— Він куровод, доглядає наші кури. Як хо­чете його бачити, то підіть до курника, ось ту­ди за комору. Він уже працює.

Петро пішов у показаному напрямкові і ще здалека почув, як хтось гукав українською мовою:

— Рудий, рудий, куди ти, скажений! А те­бе, зозулястий, куди несе, такий, сякий, непарений!

Петро зайшов до курника і побачив високо­го худорлявого чоловіка, що мітлою заганяв курчат до клітки.

— Здоровенькі були, добродію, — привітав Петро.

— Невже земляк? Ото Господь радість післав.

— Кого це ви лаяли?

— Та курчат… тільки з ними й розмовляю, бо по-тутешньому ні бу, ні му.

Познайомились, розбалакались. Виявилось, що Андрій Науменко приїхав недавно з Фран­ції, де прожив двадцять років та був там непогано улаштований. Працював в асекураційному товаристві, жінка давала лекції співу. Війна все перевернула. Вирішили шукати ща­стя за океаном.

— То ви тут з дружиною? — спитав Пе­тро.

Науменко зніяковів.

— Так, тільки це, властиво, складна історія, — відповів він, ухиляючись.

Петро не допитувався. Тільки потім, зустрі­чаючись щоденно з Петром, під час побуту в "Санта-Кларі", та пізнавши його краще, розповів Науменко про свою родинну драму.

— Приїхали ми сливе без грошей. Шукали інтелігентної праці, але без мови та без фа­ху улаштуватись трудно.

— Коли б я був інженер або технік, а то урядовець! Кому потрібний урядовець п'ятде­сяти років та ще без мови? Те саме з жінкою. Вона вчилася в Парижі, в консерваторії, гар­но співає, але тут її ніхто не знає. Щоб знай­ти ангажмент чи учнів, треба мати знайомства. Час іде, а жити якось треба. Я був радий, ко­ли знайшов цю працю. Сільське господарство моя давня мрія. Ще на Україні думав розводи­ти курей у великому масштабі. Може тут на­дбаю досвіду та колись почну таки працюва­ти для себе. Країна мені подобається, нагадує Україну степами, просторами, блакиттю не­ба... А жінка сільського життя не сподобала. Вона не визнає нічого, крім великого міс­та. Найнялась куховаркою. Родина, для якої вона працює, невелика, господарі молоді, ро­зуміють її стан. І все ж таки трудно. Не мо­жуть вони пояснювати всім, що їх служниця, властиво, сама пані, або садити її з собою за стіл. Не всі гості на це погодяться. Дочка моя... надзвичайна дівчина, самі колись по­бачите. Вона мене шанує і любить, але мати це мати. Тай куди б я її взяв? Хіба їй тут місце на естанції? Її життя тільки починаєть­ся, їй треба його творити, а не гаяти час у селі.

Так оповідав Науменко Петрові, і він розу­мів його і співчував його горю.

3

Вже давно почався день, але в спальні Чічіти ще панував присмерк і сон. Вікна були за­вішені, всюди лежали у безладі спідниці, пан­чохи та інший жіночий одяг, на столі в'янула китиця квітів, що її недбало кинула з вечора Чічіта, а сама вона спочивала на ліжку. Скре­гіт трамваїв, гудки авт, крик вуличних про­давців, увесь той гомін міста, що вдирався до неї з вулиці, не турбував її.

Навіть Біжу не витримала. Залишила своє місце в ногах господині, зіскочила з ліжка та сіла на підлозі при голові Чічіти, не зводячи погляду з її обличчя, чекаючи, коли ж, нареш­ті, вона розплющить очі та покличе її.

Хтось задзвонив. Біжу наставила вуха. Чічіта здригнулась, але не прокинулась.

Дзвінок задзеленчав удруге. Чічіта підве­лась, подумала спросоння: "Певно, якийсь ра­лунок", перевернулась на другий бік і накри­ла голову подушкою.

Дзвінок не замовкав. Біжу вибігла в перед­покій та гавкала пронизливо. Довелося вста­ти і підійти до дверей.

— Хто там? — сердито спитала Чічіта.

— Це я, Лолі. — Почула вона і відчинила.

Долі вскочила жвава, весела.

— Невже ти спала? Нечувана річ! — скрик­нула вона, забуваючи, що й сама частенько спить до обіду. А в мене новини, новини... Зараз ми з тобою поїдемо фільмуватись.

— Як? Куди?

— До студії Aproc, у Мороні. Пам'ятаєш, я давно казала тобі, що роблю старання. Сьо­годні мене повідомили, щоб я спішно приїжджала прямо в студію і привезла з собою ще одну елегантну фігурантку. Я зразу згадала про тебе...

Почались поспішні збори. Поки точилась во­да до ванни, вибиралось відповідне убрання. З шафи вилітали сукні, черевики і різні капелю­хи, з соломи, з мережива, з квіток.

Нарешті туалет було закінчено, і дівчата зібрались виходити.

— А Біжу? Може б забрати її з собою? — згадала Чічіта.

— Як же ми повеземо її в автобусі? Нехай іншим разом, коли нас хтось повезе автом.

Бідна Біжу даремно махала хвостиком. На­віть їсти їй не дали. Молоко вже прокисло, а нічого іншого не було.

***

— Я маю переконання, що ти зробиш ка­р'єру, — казала Лолі під час подорожі до сту­дії. Ти гарна і дуже елегантно одягаєшся. На­віть Алонсо це ствердив.

— Який ще Алонсо?

— Дивіться на неї... Я ж тобі сто разів опо­відала. Наш домовласник. Він бачив тебе, ко­ли ти приходила до мене і закохався з першо­го погляду. Хіба ти його не пам'ятаєш?

— Той старий товстюк, що подібний до но­сорога.

— Він зовсім не такий старий та поганий. Навіть дуже імпозантний, та воно і не дивно при його міліонах.

— Вже й міліони?

А ти думаєш? Крім дому, де ми мешкає­мо, він має ще 16 домів, декотрі по 10 повер­хів. А фірма його, Алонсо і Прієто — імпор­тує найкращі шовки та вовни.

— Нехай собі імпортує, а ми вже приїха­ли, — скрикнула Чічіта.

Дійсно, автобус зупинився перед групою будинків, що блискотіли на сонці новими, дуже білими стінами, бо, видко було, вони виросли щойно, серед покищо малозабудованої око­лиці. Над широкою брамою півкругом вису­вався напис: "Кіностудія Aproc".

Дівчата увійшли до бюра студії, де гарнень­ка секретарка записала їх прізвища та запро­понувала пройти у подвір'я й почекати, поки покличуть. Там зібралось біля сотні чолові­ків та жінок. Дехто сидів на лавках, дехто сто­яв.

Лолі почала допитуватись.

— Довго треба чекати?

— Як коли, часом і кілька годин пройде.

Чічіта пригадала собі, що не снідала, і по­чала шукати, де б щось попоїсти.

Кав'ярня студії містилась поблизу у гарно­му кіоску під очеретяним дахом, але крім чер­ствих сандвічів та зимних напоїв там нічого не знайшлося. Треба було цим задовольни­тись, бо до найближчого ресторану було що­найменше два кілометри.

Нарешті у подвір'ї з'явився чорнявий чоло­вік у кратчастому піджаку і став вибирати фі­гурантів. Покликав і наших дівчат і розпоря­дився:

Прошу пройти до сету нумер два.

Сет був частиною великої будови, що сто­яла у подвір'ї і була поділена на відділи — сети.

— Стіни тут глухі і товсті, щоб можна бу­ло фільмувати скрізь одночасно, — пояснив один фігурант — давній служака.

З'явився директор, нервовий, худорлявий, чимсь незадоволений. Він скерував частину фігурантів на підвищення, де стояли різні ме­блі, як у салоні, фотелі, столики, фортепіяно. Розмістив людей. Лолі і Чічіті запропонував сісти спереду.

— Я тобі казала, що нас визначать, — за­шепотіла Лолі.

Почали налагоджувати освітлення. Великі рефлектори кидали сліпучі проміння то з од­ного, то з другого боку.

Директор метушився і кричав:

— Правіше, лівіше, поверніть середній ре­флектор догори, догори, кажу, а не вбік.

Нарешті, вдовольнився і почав пояснювати:

— Ви знаходитесь у салоні пароплава і че­каєте на артиста, котрий буде грати для вас на фортепіяно. Розмовляти не треба, але сиді­ти муміями також не можна. Посміхайтесь, по­вертайте голову. Тільки поволі, камера дуже приспішує рухи. Увага, починаємо!

Камера затрескотіла і спинилась.

— Тепер входить артист! Поклич Орландо, — сказав директор помічникові.

— Я не знала, що він гратиме в кіно, — здивувалась Чічіта.

Підійшов ставний чоловік у білому смокін­гу. Лице його було дуже розмальоване пере­важно цеглястою фарбою, і все ж таки всі пі­знали популярного артиста.

Зафільмували чергову сцену. Вхід артиста, оплески, що ними його зустріли. Фортепіяно було без струн, з німими клавішами. Артист перебирав пальцями, надхненно дивився дого­ри, а музика йшла з грамофонної платівки.

— Так кожний заграє, — подумала Чічіта.

— Тепер уважайте, — промовив директор. На пароплаві виникла пожежа. Не всі це помі­тили, але дехто вже насторожився. Хтось скри­кне, я скажу, хто саме, і починається паніка.

Цю сцену повторювали несчисленну кіль­кість разів.

Робили пробу, фільмували та знову почина­ли від початку. Так пройшло кілька годин. Усі були втомлені і зітхнули з полегшенням, коли директор, нарешті, промовив:

— Годі, на сьогодні вистачить.

Усім наказали розписатись при виході і опо­вістили, що гроші платитимуть у центральній конторі, в місті.

— Скільки це буде? — зацікавилась Чічіта.

Виявилось, що дуже мало. Прачка, що при­ходила до Чічіти, отримувала більше.

— Один раз можна поїхати, а щоб завжди сюди теліпатись, то за це дякую. За кусок ки­шки — сім верств пішки, — буркотіла Чічіта, виходячи зі студії.

— Дурна, це поки тебе не пізнали, — поті­шала Лолі, а потім, як будеш артисткою, гро­ші посиплються на тебе так, що не встигнеш збирати.

На вулиці їх наздогнав Орландо і ввічливо підняв капелюха.

— Дозволите товаришувати вам у дорозі?

— Чому ні? — поспішила відповісти Лолі.

Орландо вже встиг зняти грим і перебратись у звичайне убрання.

— Цілком заморив нас сьогодні директор, — поскаржився Орландо.

Розмова зав'язалась і мереживо її спліта­лось легко, ніби вже були вони давно знайомі, і поворотна подорож пройшла непомітно.

Коли приїхали до міста, Орландо запропону­вав:

— Ходім до ресторану, щось перекусимо.

Дівчата погодились...

Під час вечері Орландо цікаво оповідав різні епізоди свого барвистого життя. Він був виз­начною фігурою на фоні артистичного тла столиці. Талановитий артист і драматург, він недавно почав виступати в кіно, а в театрі дав­но здобув славу і любов публіки.

Поводився він просто, без пихи та позуван­ня, що до їх мають нахил актори.

Вийшли з ресторану, коли на небі грали до­світні відблиски.

Орландо покликав таксі.

— Куди вас дозволите завезти?

Лолі мешкала ближче. Відвезли її, а потім Орландо відпровадив Чічіту. Помагаючи їй ви­лізати з авта, він трохи міцніше, ніж треба, зда­вив її руку понад ліктем і не відразу випустив. Чічіта визволилась і суворо глянула на нього, Орландо посміхнувся і станув покірно, дивля­чись, як Чічіта риється в торбинці, шукаючи ключі від дому.

Але ключів не було.

Дарма перебирала Чічіта свої речі, дарма шукала по кишенях. Видко було, що збираю­чись поспішно до студії, вона забула ключі вдома.

— Що ж тепер буде?

— Може, задзвонити до портеро?

— Його помешкання на восьмому поверсі, він і вдень неохоче йде на долину. А вночі, без сумніву, не схоче вставати. Шукати готель? До порядного готелю вночі без валізки та доку­мента не пустять. Хіба піти до тітки Ельвіри? Вона мешкає не високо, та поки до неї досту­каєшся, переполошиш увесь її респектабель­ний дім. До Розіти? Вона, певно, сама зайшла додому, знявши черевики, щоб не побудити своїх людей.

***

— Я б запропонував вам дуже просте та ро­зумне розв'язання, Тільки ми так утруднюємо своє життя забобонами, що ви можете зле зро­зуміти...

— Що таке?

— Річ дуже проста і цілком натуральна в на­шім артистичнім оточенні... Від сьогодні ви та­кож до нього належите... я мешкаю сам, маю окреме помешкання. Ви можете цілком спокій­но перебути там до ранку. Якщо ви чогось бо­їтесь, — додав поспішно Орландо, — то я мо­жу туди не йти, пересиджу десь у парку, на лавочці.

Чічіта дозволила переконати себе, але, за­водячи до помешкання цієї цілком їй чужої людини, вона ледве помітно тремтіла і думала:

"Що я роблю, що я роблю..."

— Улаштовуйтесь, як у себе вдома, — казав Орландо, — запроваджуючи її до спальні. Ось нам свіжа піжама, ось рушники...

— А ви?

— Як дозволите, то ляжу на канапі в їдаль­ні, а не дозволите, то піду на вулицю.

— Я не хочу вимагати таких жертв. Лишай­тесь, все одно...

— Дякую за довір'я!

Орландо вийшов, і Чічіта оглянулась навко­ло. Спальня самотнього чоловіка! Яке широке ліжко! Побіч на столику книжки, пляшка з о­деколоном, шабатурка з пудрою. Чоловіки вживають пудру? Можливо, Але ось помадка для губ. Це вже не Орландова. Тут буває жінка! Одна? Чи різні?

В дверях стирчав ключ. Чічіта підбігла до дверей. Замкнутись? Спинилась, подумала і ключа не обернула.

Вона швидко заснула і добре спала, але про­кинулась вчасно і одяглась з такою поспішні­стю, на яку не вважала себе здібною. Мерщій, мерщій, — підганяла вона себе. Вийшла нишком до передпокою і вже взялась за клям­ку, коли Орландо покликав її.

— Куди ж ви? Я чекаю на вас з кавою!

Він був вже одягнений, як для виходу, свіжовиголений, коректний.

Кава була знаменита: міцна, запашна, гаря­ча.

— Бачите, як я дбав, щоб вам догодити, а ви хотіли втекти крадькома.

По каві Чічіта згадала про Біжу. Добре, як її нагодувала служниця, що приходить приби­рати, а може, бідне звірятко нічого не їло.

Прощаючись, Орландо затримав Чічітину руку у своїй і спитав:

— Пройшов переляк? Нічого з вами не ста­лося?

Тоді глянув несподівано гостро і додав:

— Тільки краще не повторюйте таких екс­периментів.

4

Дома все було чисто прибрано і Біжу не бу­ла голодна, проте вона дуже зраділа з поворо­ту господині і так стрибала і лащилась, що Чічіті стало весело.

Чекали її також неприємні враження: незаплачений рахунок за електрику та лист крав­чині з проханням приспішити виплату боргу.

Користуючись з того, що ранок лишень роз­почався, Чічіта вирішила ще раз зробити спро­бу пошукати якогось заробітку.

Вона купила часопис і вибрала оголошення, що видались їй підходящими.

Перш за все вдалась вона до імпортної ком­панії, що пошукувала урядничку. Прийняла її поважна секретарка в темних окулярах і почала запитувати, чи вміє обходитись з рахівни­чими машинами, чи знає стенографію та ан­глійську мову.

Чічіта відповідала негативно на всі запитан­ня, і на тім розмова скінчилась. Чічіта пішла по другому оголошенню до модного дому, де по­трібні були панни до приміряння суконь. Там побачила вона такий натовп жінок — кандида­ток, що вирішила не чекати на свою чергу, бо це було б даремне.

Лишалось ще одне запотребування: пошу­кувано молодих вродливих жінок "в цілях реклями".

Серед великого будинку, де на десяти по­верхах уміщались сотні контор і аґенцій, Чічіта не без труду відшукала — "Бюро комерцій­ної пропаганди для держав Південної і Цетральної Америки — Конкордія".

Не дивлячись на довгу назву, бюро місти­лось у невеличкій кімнаті з обдертим умебльованням.

В'юнкий чоловічок, знишка розглядаючи Чічіту, повідомив, що справа йде про фото для оголошень. Саме тепер були потрібні фото для речовини, що нищить прикрі запахи.

— Поза — верхня частина корпусу з підве­деною рукою. Фокус — пахва.

Друга поза, від бюста до колін, була потріб­на для розповсюдження корсетів "Діана".

— Де ж ви будете робити знімки? — спита­ла Чічіта.

Чоловічок трохи змішався і відповів, що про це буде повідомлено пізніше, і хотів записати адресу Чічіти.

Вона адреси не дала і вийшла.

Підходив час обіду. Чічіта заглянула до тор­бинки і ствердила, що грошей в ній дуже ма­ло. Тоді вона пригадала, що давно не була у тітки Ельвіри... і вирішила піти до неї.

Чічіта щиро кохала Ельвіру, сестру свого покійного батька, тільки чомусь так склада­лось, що проходили часом дні і тижні, поки вона згадає бувало про неї. Проте у тяжкі хви­лини життя завжди удавалась до тітки і знаходила у неї співчуття і підтримку. Коли Чічіта ще мешкала разом з матір'ю, вона після сварки з нею не раз прибігала до тітки за потіхою, а коли одного дня Чічіта прийшла в сльозах і розповіла, що вітчим чіпляється з коханням, а мати не вірить їй і свариться, Ельвіра поста­новила:

— Будеш мешкати у мене.

Під час перебування у неї Чічіти, тітка не докучала їй повчаннями, терпеливо зносила її вибрики і якщо висловлювала свої погляди і думки, то не вимагала, щоб Чічіта їх поділяла.

Тільки, коли Чічіта заявила, що знайшла по­мешкання і думає жити у ньому цілком сама, Ельвіра, відступаючи від своїх звичаїв, від­раджувала їй, висуваючи матеріяльні і мора­льні підстави.

— Ти не зможеш прожити на ті невеличкі гроші, що я тобі буду виплачувати, і не випа­дає молодій дівчині жити одній.

Чічіта не послухалась, зробила вперто по-своєму. Ельвіра і тут не посварилась з нею і на­віть ніколи більше не торкалась цієї теми, вва­жаючи свободу індивіда за непорушне право.

Чічіта вважала, що її тітка надзвичайна лю­дина, і скільки не шукала, не знаходила хиб ні v вроді тітчиній, ні в її вдачі.

В молоді літа Ельвіра була красуня. Навіть тепер постать її була гарна і гармонійна. Гор­да голова з сивими кучерями, стрункий стан,

Міленькі руки і ноги не втратили своєї краси і грації.

Батько Ельвіри вмер передчасно, а мати її була така непорадна і непристосована до жит­тя, що Ельвіра мусіла перейняти на себе вирішення усіх життьових проблем. До цього прийшлось ще більше, коли брат Ельвіри оженив­ся і вмер після короткого і нещасливого подружнього життя. Тоді життьовий тягар цілко­вито впав на Ельвіру. Пенсії по батькові і не­величкого прибутку з маєтку не вистачало на видатки, і Ельвіра мусіла піти до праці. Їй по­щастило потрапити до поважної комерційної інституції, де вона й досі працювала і де здобула загальне довір'я і пошану, як розумна і працьовита співробітниця.

Кілька років тому, коли Ельвірі сповнилось 45 років, вмерла її мати, лишаючи жаль і пус­тку в її житті і серці. З часом жаль стих. Ель­віра побожно шанувала пам'ять матері, прави­ла міси, щомісячно возила на цвинтар квіти, врешті, дні проходили, як і раніш, спокійно, одноманітно.

Не можна сказати, щоб Ельвіра уникала жи­ття. Вона любила музику, і сама непогано гра­ла на фортепіяно. Читала книжки і часописи, слідкуючи за суспільними і політичними поді­ями. Тільки це все пливло на поверхні життя, не лишаючи борозни, не каламутячи глибин. Ельвіра уділяла увагу модам і своєму убранню

Не відкидала можливости вийти заміж, якби була відповідна оказія. Але така оказія не тра­пилась. Не було у неї і романтичних пригод. Певно, ніхто не наважився без поважних намі­рів турбувати залицянням цю коректну дівчи­ну бездоганного поводження: кохання обми­нуло її. Перебираючи свої спомини, Ельвіра пригадувала чоловічі постаті, що викликали в неї симпатію, яка могла б перетворитись в інше почуття, пригадувала вогники, що осві­тлювали деякі хвилини минулого, але ані один з тих вогників не спалахнув, не обпік, не зо­грів. Так пройшли роки. І потроху вона почала розуміти, що з нею сталося найгірше нещас­тя, яке може трапитись з людиною: за все її довге життя з нею нічого не сталося.

Може, також тому вона не хотіла перешкод­жати своїй племінниці шукати інших шляхів. Люди казали, що Чічіта зовні подібна до тітки. Ельвіра і сама спостерегала в Чічітиному об­личчі риси, що вона бачила у себе, дивлячись у дзеркало: ніс з горбинкою, великі карі очі, високе чоло. Уста — різні, пухляві губи і тро­хи хижий вискал сніжнобілих зубів у Чічіти були Ельвірі чужі.

У вдачі різниця була ще більша. Вже не зга­дуючи про гострість і запальність Чічіти. Ель­віра часом з правдивим здивуванням питала се­бе:

— Звідки це дівча має таку рішучість і таку відвагу? Чи це просто безглуздя, шал? Хочби оці надмірні видатки на сукні, взуття з першо­рядних крамниць. Помешкання, що на його умебльовання витрачено майже все, що їй зали­шив батько. На що вона надіється?

— Були б ми, а гроші будуть, — відповідає Чічіта на тітчине зауваження.

Ельвіра дивилась на такі вчинки з обавою і з зацікавленням.

І Ельвіра і її старенька служниця Марія, що перебувала в домі з давніх-давен, дуже зраділи Чічіті і розпитували її про усі подробиці її життя.

Чічіта оповіла про свій виступ у кіностудії і про знайомство з Орландо. Про випадок з ключами не згадала, бо хоч нічого, властиво, не трапилось поганого, але минула ніч залиши­ла якийсь неприємний осад та ніяковість.

Марія подала на стіл равіолі на неаполітан­ський зразок, і Чічіта скрикнула:

— Я певна, що таких смачних равіолів ні­хто не їв у цілім Неаполі.

Решта страв також смакувала Чічіті, і вона промовила з переконанням при кінці снідання:

— У цьому домі все найкраще!

— То чого б я тікала звідси, — пробурмо­тіла Марія. — Хіба тобі тут погано поводи­лось? Хіба твоя тітка або я не панькалися з тобою?

— Панькались, панькались, — реготала Чічіта, цілуючи тітку і Марію, але по суті нічо­го не відповіла і утікла.

5

Петро повертався до Буенос-Айресу в доб­рім настрої.

Десять днів побуту у Санта-Кларі пройшли недарма.

— Ми присвячували науці принаймні десять годин денно, — підраховував він дорогою. — Сто годин навчання склали добрий фундамент.

— Так, — погоджувався Роберто. — Що­правда, іспит це діло випадкове, провалитись завжди можна. Проте певний ґрунт під ногами маємо і дасть Біг — вискочимо.

— Доки не витримаю іспиту, не піду до Чічіти, — постановив собі Петро, але порушив постанову і відразу, як приїхав, задзвонив у телефон до Чічіти.

— Звідкіля ти взявся? Я думала, що тебе вже немає на світі, — почув він глузливу від­повідь.

— Можна прийти до тебе?

— Не турбуйся! Виходить так: сеньйор від'­їжджає на вакації, сеньйор не вважає за по­трібне попрощатись чи сповістити про місце свого побуту, сеньйор плює на всіх, а тоді по­вертається, і ми маємо розкривати йому обій­ми... Іди до лиха!

— Чічіта!

— Дуже ти дбав про неї! — І раптом цілком несподівано мовила: — Добре, приходь, та купи по дорозі масла, бо я не хочу виходити з дому.

Петро вдовольнився і таким запрошенням. Та якби знав, як воно буде, то краще б лишив­ся вдома. Тільки він переступив поріг, як Чічіта виголосила:

— Поки тебе не було, я знімалась для кіно та нав'язала нові знайомства, тепер мені ніко­ли тратити час з тобою. Я мушу бувати з лю­дьми і в себе їх приймати, ти мені тільки зава­жатимеш.

Тут прийшла Лолі, що була дуже несимпа­тична Петрові. Дівчата почали балакати, не звертаючи на нього ніякої уваги. Згадували про події та про людей, що він їх не знав, ча­сом перемовлялись пошепки, скоса поглядаю­чи на Петра, і тим показуючи, що він тут ціл­ком непотрібний. Він розумів це і все таки си­дів, аж поки Чічіта не спитала брутально:

— Здається, ти збирався йти?

Проклинаючи себе, він повернувся додому.

***

Перед від'їздом Петра з Санта-Клари, Науменко приніс йому невеличкий пакунок.

— Якщо вам не важко, візьміть його з собо­ю, — попрохав він. Передасте моїй дружині. Свіжі крашанки. Знаю, що їй би більше здалась сотня-друга пезів, та покищо не маю. При нагоді познайомитесь з жінкою і дочкою. Ті­льки умовтесь раніш телефоном, бо жінка не буде задоволена, як прийдете зненацька.

Звичайно, Петро згодився.

Вибираючи речі з валізки, Петро знайшов пакунок і подумав:

— Треба доручити його якнайшвидше, бо ще зіпсуються яйця.

Він зателефонував, як казав йому Науменко і попрохав покликати пані Глафіру. З деякими труднощами він з'ясував їй, хто він і чого до неї дзвонить і тоді почув:

— Як ви знаєте, збігом обставин я була зму­шена найнятись за куховарку. Але між п'ятою і сьомою годинами я вільна і буду рада вас ба­чити.

У зазначену пору Петро підходив до одно­поверхового старовинного дому. Пані Глафіра пристерігала його на вулиці, у дверях і за­провадила його по сходах у гору. Як водилось, дах дому був плаский і уявляв з себе терасу, яка була обгороджена балюстрадою і обса­джена по краях рослинами. На терасі стояв му­рований павільйон, призначений для мешкання служниць.

— Мій паляцо, — іронічно промовила пані Глафіра.

Зрештою, на перший погляд виглядала вона, як власниця справжнього паляцо. Поставна, пишна, з блискучим рудаво-золотим волоссям, у шовковій квітчастій сукні. Як придивитись, то видко було, що обличчя її занадто розма­льоване, волосся біля проділя темніше, а сук­ня досить стара.

— Прошу, заходьте, — запросила пані Глафіра, відчиняючи двері до павільйону. Тільки не звертайте уваги на умебльовання, як я сама не звертаю, refugiée comme je suis.

— Я не розумію по-французькому, — попе­редив Петро.

— Не має значення, хочу сказати, що я бі­женка і не повинна багато вимагати. Сідайте, будь ласка.

— Я привіз вам привітання від вашого чоло­віка і гостинець.

Пані Глафіра скептично поглянула на непо­казний пакунок.

— Що в ньому є?

— Оскільки мені відомо, крашанки.

— Крашанки? Дивак він, як завжди. Хіба ми тут голодуємо? Я і так набула вісім кіло. Роз­пач! Що буде, як я на тім не спинюся? Катре! Катрусю! Де ти там забарилася?

На поклик матері з'явилась дівчина. Русява, худорлява, непомітна. Мати познайомила:

—Моя дочка... monsieur, monsieur...

— Чубаренко, — підказав Петро.

— Уяви собі, месіє Чубаренко бачив твого батька.

— Він здоровий? — поспішно спитала дів­чина,

— Так, принаймні так виглядає.

— Тато дуже хворів у Европі, та й тут пе­ред від'їздом.

Оскільки міг бачити, він тепер почуває себе цілком добре.

— А що ж чай? — скрикнула пані Глафіра.

— Не турбуйтесь, — запротестував Петро, я ж зайшов на хвилинку... Я зараз піду.

— Ні, ні, ні! Ні в якому разі. Ми живемо nак самотньо. Ніколи ні з ким не бачимось. Прису­вайтесь ближче до столу. У мене усе пригото­вано. Катрю! неси посуд.

За чаєм пані Глафіра жваво балакала. Петра дивувало, як швидко та легко лились з її уст слова.

За декілька хвилин він довідався, що пані Глафіра не зносить спекоту, обожнює Париж, ненавидить прозу життя, що в одному з попе­редніх втілень вона, безумовно, була жрицею античного храму і що крім консерваторії, во­на ходила у Парижі до академії масажу і виго­товлення кремів для лиця.

— Думала плекати жіночу красу, а замість нього мушу працювати куховаркою. Подивіть­ся на мої руки!

Петро подивився, — руки як руки, пухляві, з короткими пальцями.

— Цілком змарнувались від праці, цілком зашкарубли, — трагічно вигукувала пані Глафіра. — Коли б я знала, що мене чекає в Аргентині, я б ніколи не поїхала, ніколи б не покинула Европу, таку культурну, таку освічену...

— Мамо, ви пам'ятаєте, як рік тому, в Европі, ми плакали від голоду.

— Ах це правда, — зітхнула пані Глафіра, — плакали. Але не одним хлібом живе людина! Є інші потреби. Моя дочка не розуміє цього. Вона прозаїк. Струни її душі не відгукуються, як мої, на заклики понадземних мелодій.

Відпроваджуючи Петра, Катря мовила:

— Я б хотіла розпитати вас більше про ба­тька.

— Я до ваших послуг.

— Дома у нас це трудно, як бачили, — по­сміхнулась Катря.

— Можемо зустрітись, де ви хочете і коли ви хочете, лише не завтра, бо завтра маю іс­пит.

— Завтра я також не можу, іду до праці. У неділю обіцяла поїхати до знайомих. Хіба, мо­же...

— Що саме?

— Може б, ви схотіли поїхати разом зі мною ?

— Що казатимуть ваші знайомі?

— Вони будуть задоволені. До них усі їз­дять, як до себе додому. Живуть вони біля річ­ки, можна купатись, є човен.

— Я з приємністю поїду.

Умовились зустрітись на двірні.

***

Напередодні перед іспитом батько дав Пет­рові сто пезів.

— Це тобі за зроблені зусилля, незалежно від того, які будуть наслідки.

Петро взяв гроші, бо вони були йому дуже погрібні. Він знав, що батькові вони також би придались, бо він заробляв небагато. Це не раз сердило Петра. Він розумів, що батько люди­на чесна, працьовита, віддана своїй родині.

— Та що з того, думав Петро, — краще, якби він мав більше спритности, а то просидів усе життя у великому підприємстві помічни­ком скарбника. — Він поборював у собі такі дум­ки та не міг дочекатись, коли вже зможе жити незалежно, розпростати крила і показати, чо­го може осягнути людина, як схоче.

Іспит пройшов добре. Що правда, Роберто витримав його краще, бо його спитали те, що він саме добре знав, а Петро такого щастя не мав. Та як би там не було, іспит відійшов у ми­нуле і до осени можна було жити спокійно.

Роберто зразу ж по іспиті від'їхав до Мар-дель-Пляти, де вже були усі його родичі. Він кликав з собою Петра, та той не поїхав, бо пе­ребування на курорті коштувало б дуже доро­го.

Петро похвалився Чічіті, що витримав іспит і вже може вважати себе студентом університету, та запросив її на радощах погуляти. Вона насмішкувато поздоровила його, а гуляти відмовилась.

— Я ж тобі казала, що не маю часу!

Петро засмутився, та згадав, що на завтра припадає прогулянка, про яку умовився з Кат­рею, і трохи повеселішав.

На двірень Петро прийшов перший і здале­ка не пізнав Катрю, коли вона підходила. Во­на видалась йому вища і не така вже непомітна. Може, тому, що не було біля неї її огряд­ної матері, може, тому, що була на ній бла­китна сукня, що дуже їй личила.

Дорогою Катря розпитала все, що Петро знав про її батька, а тоді оповіла дещо про себе. Приїхала вона разом з батьками вже з півроку тому і відразу знайшла собі місце "бонни".

— Я ж виросла у Франції, знаю добре фран­цузьку мову.

— Ви задоволені?

— Мені живеться непогано. Доглядаю двох хлоп'ят, п'яти і семи років. Пустуни, але не злісні хлопці. Даю собі раду. Та я не збираюсь там довго сидіти. Взялася за цю працю, голов­ним чином, тому, щоб вивчити тутешню мову.

— І що ж?

Катруся засміялась.

— Не знаю, чи добре мої хлопці навчаться від мене по-французьки, а я від них навчилась багато "по-кастижі". Увечері вчу граматику і читаю, скільки можу. Восени хочу шукати по­сади у бюрі і продовжувати освіту.

— Еге, цілий продуманий плян! — мовив Петро.

— Без пляну не можна нічого будувати.

— Думаєте йти до університету?

— Це буде трудно і довго. Не матиму засо­бів. Думаю тримати іспит за середню школу і тоді пройти якийсь короткий курс. У Франції я вчилась у торговельній школі, у мене добре виходило рисування.

— Не думайте, що це буде легко, вчитись і працювати одночасно.

— Я знаю, що буде важко.

На маленькій станції, де вони злізли, їх зу­стрів невеличкий хлопець з бричкою на висо­ких колесах.

— Добрийдень, Михасю! — привітала його Катря. — Як там у вас, усі здорові?

— Дякую, усе гаразд, — відповів хлопець. — Я вже вдруге сьогодні приїжджаю. Перший раз був тут ще о сьомій уранці, похвалився, він.

— Багато людей до вас приїхало? — спи­тала Катря.

— Ні, мало. З вами і десяти осіб не буде. Хі­ба ще пізніше прибудуть.

Поїхали небрукованою дорогою, через степ. Де-не-де виднілися купки дерев, кущів. Будівлі ніякої не було видко.

— Чи це не диво? — мовила Катря. — Години не від'їхали від столиці, і такий простір.

Через півгодини заїхали у вербовий гайок, і між деревами побачили дім на високих дере­в'яних стовпах.

Михась хвосьнув батогом, хватськи завер­нув і спинився перед домом.

— Мамо, мамо, гостей привіз, — покликав він.

З-під дому вийшла жінка, у вишиваній со­рочці, у збірчастій спідниці, зовсім так вбрана, як десь на Полтавщині, хіба з тією різницею, що на голові, замість очіпка, була зав'язана хустка.

Катря підбігла до неї і кинулась їй на шию.

— Лизавето Іванівно, голубонько, як я вас давно не бачила.

— Ой, ти ж мене задушиш! Покажись кра­ще, яка ти? Ще схудла, бідолашна! Багато працюєш!

— Нічого мені не робиться. Ось я вам ще гостя привезла.

— Добре зробила.

Петро привітався.

— Наші всі на річці. Рибу ловлять. Поспі­шайте й ви, певно, вже тягнуть невід. А як хо­чеш перше старого побачити, Катрусю, то він на фабриці щось майструє, ніяк його не докли­чуся.

— Піду я спробую, — відказала дівчина.

— Можна мені з вами? — спитав Петро.

— Звичайно, ходім!

За будинком виднівся круглий високий на­сип, густо засаджений верболозом.

Серед насипу, просто під небом стояли різні приладдя: казани, чавуни, тиски, мотори, усі на стовпах чи підпорах.

На одному з оцих приладів примостилось скрючене тіло без голови.

Катря підбігла до нього.

— Василю Михайловичу, бійтесь Бога, що ви там робите? Сьогодні ж неділя!

Чоловік визволив голову з-під машини, під­вівся.

— Це ти цвіріньчиш, Катрусю? Здоровень­ка була!

Він поздоровкався з Петром, не допитую­чись, хто він і звідкіля, й поскаржився:

— Та й жеж прокляті ці американські маши­ни. — Він стукнув кулаком по залізі.

— Що саме сталося? співчуваючи, спи­тав Петро.

Хотів відрегулювати мотор, користую­чись з неділі. Розібрав все, як слід, почистив, помастив, де треба, і знову зложив, та все до біса!

— Чогось нестає?

— Якби то неставало, а то якраз навпаки! Лишилось три шрубки та дві гайки, не знати звідки і нащо, й куди їх тулити!

— Може, вони не потрібні?

— Якби не погрібні, то мотор би крушися, а то стоїть, як проклятий. — Він знову стук­нув кулаком. — Бісові американські вигадки!

— Буде вам, завтра налаштуєте, — намов­ляла Катря.

— Не піду, доки не налаштую чортове при­ладдя, — вперся Василь Михайлович. — А ви не тратьте часу, — порадив він, — натягайте "трикоти" та гайда у воду!

За вербовим гайком розливалася Ля Плята. Безкрая, як море, вона спокійно котила свої земні каламутні води. Була година відпливу, і серед води виступали широкі обмілі. На одній такій обмілі виднілася купка людей і пара ко­ней, що ними витягали невід.

Катря і Петро трапили саме на час. Невід вже лежав на землі, і в ньому плюскотіло чи­мало риби. На сонці блискотіли великі черво­но-золоті доради, срібні сабалі, строкаті сурубі; важко ворушились ражі, стрибали темні. подібні до жаб, багри.

Катря розглядала рибу і хотіла схопити ма­ленького багрика, що заплутався в рослинах.

— Не торкайте, — попередив її один з риба­лок, — багр, навіть мертвий вжалить, як оса, і тиждень болітиме.

— Вибирайте, що взяти на обід, — сказав дру­гий рибалка.

— Можна взяти сурубі.

— Не варто, це ж наш сом.

— Декому соми до вподоби.

— Ех, немає тут наших карасиків, — зітхнув хтось.

— Дораду обов'язково треба взяти, вона нагадує коропа.

— Куди таку велику рибину тягти?

— Усю не треба, виріжемо шмат зі спини, а решту покинемо.

Вибрали ще декілька невеликих сабал, а те, що зісталось, поскидали на візок.

— Це куди піде? — поцікавився Петро.

— Продамо гуртом на фабрику. Буде на пи­во.

— Тільки того? — здивувався Петро. — Ка­жуть, тепер на базарах риба дуже дорога.

— А як довезеш до Буйнесу в таку спеку. На базарах продають рибу з моря, що її до­стачають з Мар-дель-Плята в спеціяльних холодильниках. Ми ж її продаємо тонами на фа­брику для вироблення товщу та угноєння.

День був дійсно гарячий. Сонцеві не зава­жали ані найменші хмарки, і воно виливало на землю потоки пекучого проміння. Тільки тут, біля води, це нікого не лякало.

— Ходім купатись, — запропонував Петро.

— Ходімо, — погодилась Катря,

Вони вступили у воду, що ледве покрила їм стопи.

— До чого мені трудно звикнути, так не до кольору цієї води. Я думала колись "Ля Плята — срібна ріка".

— Вона і є срібна. Гляньте, як вона бли­щить на сонці і полискує, як срібло.

— Це здалека, а зблизька? Як я вперше по­бачила, очам не повірила. Аж сум мене взяв. Така велична, широчезна ріка і така брудна.

— Це не бруд, — заступився Петро, — це частинки ґрунту, так дрібні, що не осідають на дно.

— Мені це казали, але я звикла до інших річок. А на Україні, казав тато, є такі прозорі річки, що можна розглядати на дні маленькі камінці.

— Кажуть, що й тут є прозорі озера і річ­ки, та я крім Ля Пляти бачив лише Парану, і там вода така сама, як і тут.

Так балакаючи, вони йшли вперед і, хоч пройшли вже з півкілометра, вода не доходила їм і до колін.

— Гей, гей, — почули вони здалека і оберну­лись та побачили, що до них біжить Михась.

— Не заходьте далеко, — гукав він.

— Та тут же не глибоко.

— Завертайте, вода прибуває.

— Треба ж хоч пірнути — і кинувшись до води, Катря попливла.

— Завертайте, бо втопитесь!

— Справді, краще повертаймось, — мовив Петро, пливучи біля Катрі.

Катря стала на ноги й побачила, що вода сягає їй по груди.

— Чого ви перелякались?

— Бо справді вода прибуває. Бачите, Ми­хась стоїть по-пояс у воді, а як ми там прохо­дили, то ледве по литки сягало.

— Не пливіть, — кричав Михась, — вода від­несе. Йдіть швидше до берега.

Швидко йти було трудно. Петро узяв Катрю за руку, і вони посувались, борючись з течією.

— Берег ніби віддаляється від нас, — за­уважила Катря.

— Воно так і є, бо вода щораз більше його заливає.

Вони збільшили зусилля і як вийшли, на­решті, з води, Петро мовив:

— Знаєте, був момент, що я побоювався за вас.

— А за себе не боялись?

Петро всміхнувсь.

— Та й за себе злякався.

— Правду кажучи, і мене жах огортав. Вто­питись в темнорудій бридкій воді... бр...

Поки дійшли додому, переляк пройшов, і не­безпека, що вже минула, збудила бадьорість і охоту до життя. На майдані перед домом зіб­ралось велике товариство. Усі клопотались при готовленням до обіду.

Біля вогнищ пекли рибу і м'ясо. Під дерева­ми у холодку було поставлено столи та лав­ки. Лизавета Іванівна за допомогою інших жінок накривала столи і розставляла посуд.

Василь Михайлович ходив і давав розпоря­дження.

— Перевертай рибу, — казав він хлопцеві, що порався біля вогнища. — Підгорни жару! — наказував другому, — відсунь гілки, хіба ти не бачиш, що дим на м'ясо несе, — доко­ряв третьому.

Тоді підійшов до жінок і почав їх повчати. Але Лизавета Іванівна відрізала:

— Годі тобі командувати! Піди краще по­шукай слив'янки, що ти її шинкував. Та не барись, бо вже час обідати!

До столу сіло двадцять осіб, а ще дехто примостивсь побіч на пеньках та скриньках.

— Кожної неділі тут стільки людей збира­ється, — пошепки мовила Катря.

***

Перше було подано перекуску, щоб було чим закусити горілку: ковбаси, сало, рибу смажену і вуджену, огірки, буряки в оцті. А тоді вже почався самий обід: борщ, м'ясо печене і варене, порося, качки та різні дрібні по­трави, книші, періжки тощо.

— Що ж ти сидиш, — докоряла чоловікові Лизавета Іванівна. — Гості будуть ображені. Казатимуть: "Що з того, що була їжа? Аджеж не було припроху!" Твоя справа дивитись, щоб ніхто не сидів перед порожньою тарілкою.

Василь Михайлович послухався і почав при­прохувати:

— Пані Олено, ви на рибу не надійтесь, з риби наїдку не буде. З'їжте краще поросяче реберце. Пане Миколаю, ви чого зажурились? Покиньте свої вегетаріянські витребеньки, а як ви ані риби, ані м'яса не хочете, то візьміть пару книшів, вони смажені на качиному смальці, це харч легкий, не зашкодить вашому де­лікатному шлункові.

На солодке були пампушки з медом, кисіль та узвар.

— Вибачайте, більше нічого не буде, про­голосила Лизавета Іванівна.

— Ой, матінько моя, я на три дні наївся, — скрикнув один з гостей, огрядний дядько з червоним обличчям.

— Якби то так, — додала його жінка, — а то й до вечера не дотягнеш, знову їсти прохати­меш.

— Ну й нехай їсть на здоров'ячко!

— Так же ж лікар йому заборонив наїда­тись. Каже, він має високе тиснення, посадив його на дієту.

— Це все лікарські вигадки, — відказав Ва­силь Михайлович. — Ви так робіть, як мене один козак навчав, — їжте, казав, дієту і горілкою запивайте, і все буде гаразд.

— Чого ж ви самі до лікарів ходили, як ви їх лаєте?

— Того і лаю, що ходив. Знаєте, як ті лікарі роблять? Прийдете ви і почнете оповідати, що і де у вас болить, а він і не слухає. Треба зро­бити рентгенографію зі шлунку, каже. Прине­сете йому знімок, каже, ні, треба зняти дру­гий — з легенів, а потім ще й з печінки. Так знимає все по черзі, а як зниме останні штани, тоді каже, звиняйте, добродію, я не годен вам допомогти, ідіть собі з Богом!

— Виходить, що ви відкидаєте медицину?!

— Відкидати не відкидаю, а тільки цур їй, тій медицині. Як дасть Господь повернутися на Україну, то всі хвороби самі щезнуть, а не щезнуть, то умру щасливий, що лежатиму в рідній землі.

Катря потиху оповідала Петрові:

— Василь Михайлович все бурчить та ла­ється. Проте немає на всім світі добрішої лю­дини. Кому він тільки не допомагає?! Кому працю підшукає, кому позичку зробить. Нащо далеко шукати, якби не він, ми б ніколи сю­ди не приїхали. І візу нам прислав і грішми до­поміг.

— А вода все прибуває! — гукнув Михась.

Усі глянули в бік Ла-Плати. Вода підійшла під самі верби і було чутно її хлюпотіння.

— Сьогодні буде великий приплив, — мовив Василь Михайлович.

— Так і рибалки казали, — підтвердив Ми­хась.

— Вони вже мають свої прикмети.

— Як ми були на Північному морі в Німеч­чині, то там на пляжі виставляли таблицю з розписом припливів і відпливів, сказала пані Олена.

— Тут це неможливо. У Ла-Платі вода при­буває і відбуває незалежно від морських припливів. Часом пройде тиждень і другий і вода не підходить близько, а буває день у день все заливає.

— Від чого це залежить?

— Хто його знає. Від вітру, від хвиль, що перегорожують вихід у море, від течій в оке­ані, що перешкоджають Ла-Платі виливати туди свою воду.

— Ой, подивіться, подивіться, — скрикнула пе­релякано одна з жінок.

Вздовж дороги, що нею приїхали, йшов рів­чак. Тепер вода заповнювала його і в деяких місцях виливалась широкими потоками.

— Ой, лишечко! Нас усіх позаливає!

— Не бійтесь, пані, небезпеки немає, — від­казав Василь Михайлович, — проте треба потро­ху переноситись.

Усі взялися до роботи.

Столи, стільчики, лавки, тощо зносили на гору та складали на даху.

— Квочку, квочку ловіть!

Забрали на гору і квочку.

Лизавета Іванівна оповідала:

— Одного разу уночі прийшла вода. Усіх курчат потопила, тільки двоє врятувались. То тепер гляньте, де примостились.

На дереві, високо між галузками сиділо двоє рудих курочок.

— Цих уже вода не захопить.

Тим часом вода прибувала. Потайна, зрад­лива, вона шукала ходу проміж деревами. Де точилась непомітно, де вривалась бурхливими струмками. Довгими лазурями обгортала па­горки, розливалась калюжами по траві. Земля ховалась, вода підступала, спокійна, могутня, і незабаром все навколо було затоплене.

Гості і господарі посідали на сходах, і пе­ред наступом води пересідали щораз вище, аж під дашок.

— Тепер ми, як на пароплаві!

— А чи не попливемо ми разом з будинком?

— Немає страху, — заспокоював гостей Ва­силь Михайлович. — Ми тут і не таке бачили. Ко­лись зимою вода затопила стовпи вщерть, а вони мають три метри височини.

— Ух, яке страхіття!

— Добре, що сьогодні вітру немає.

Справді, на воді ані зморшки,

— Небо блакитне і сонечко сяє,

— Дивіться, як радісно хлюпочуться качки.

— А що це там пливе, як флотилія панцер­ників?

— Ой, ой, ой! Це ж наші свині! Куди це во­ни помандрували?

— Вони вже знатимуть, куди! Як вода спа­де, вони повернуться, невперше їм трапляєть­ся.

Так розважались гості та вже починали ну­дитись у своєму полоні, коли Лизавета Іванів­на запропонувала:

— Давайте заспіваємо. Заводь, Катрусю, а ми підхопимо.

— Ой, закувала та сива зозу-уля, — заспі­вала Катря несподівано сильним та чистим го­лосом.

— Раннім рано на зорі, — підхопив імпровізований хор з легкістю та музичністю, прита­манною українцям, куди б їх не закинула до­ля.

Співали різних пісень, сумних і веселих, но­вих і стародавніх. Таких, що уложено над Дні­пром і тих, що створено над Стриєм і таких, що ніхто не пам'ятає, де і коли вони постали.

Петро не раз відчував, як по спині йому пробігало тремтіння, і думав:

— Пісні, пісні, звідки у вас така могутність, що ви можете або навіяти на нас чорний сум, або збудити в нас яскраву радість? Чому ви так глибоко западаєте в душу і ворушите там найтаємніші струни?

І ще думав:

— Чому все складається не так, як треба? Чому б мені, наприклад, не закохатись у цій милій, мудрій дівчині? Слухав би її співи, ди­вився б у її очі, прозорі, як річки рідної кра­їни? — І зі здивуванням ствердив, що від самого ранку не згадав ані разу про Чічіту.

Вода почала спадати так само несподівано, як і прийшла. Сонце ще тільки зібралось хо­ватися за обрій, як майдан знову зазеленів і між пагорками побігли струмки, тікаючи до річки.

А ще через півгодини гості розходились по твердій землі, на якій вже не було й болота.

6

Чічіті ніяк не вдавалося вирівняти свій фі­нансовий стан. Скільки вона не шукала, відпо­відної посади не траплялось.

Тричі викликали її до студії, і щораз не їй справляло менше приємності! Заробіток з ньо­го був мізерний, а часу відбирало чимало. Що­правда часу Чічіті не бракувало, але сидіти в студії годинами, чекаючи поки покличуть, або повторювати по кілька разів ту саму сцену було дуже нудно.

Крім того, одного разу, як фільмували загибель пароплаву і наладовування човнів, Чічіту хтось штовхнув так, що вона впала. Дирек­тор казав, що сцена вийшла дуже натурально, але сукня Чічітина замастилась і один чере­вик зовсім покривився. Спробуй купити такі черевики на заробітки від здіймання!

Орландо не брав участи у сценах, що тепер було фільмовано, і Чічіта ніде його не зустрі­чала. Їй було дивно, що він не шукав нагоди її побачити, бо інстинктивно відчувала, що вона йому сподобалась. Про свою пригоду з ключем вона нікому не оповіла і, їдучи до сту­дії, вмовляла сама собі, що не хотіла б здиба­ти Орландо, а як бачила, що її бажання спов­нювалось і Орланда у студії не було, то почу­вала неприємне дряпання в грудях.

— Ти чогось не така, як завжди? Що з то­бою? — допитувалась Лолі.

— Дурниці, це твої вигадки. А турботи мої ти сама знаєш.

— Турботи твої від твоєї дурости!

— Що ти мені закидаєш?

— Чому, наприклад, ти уникаєш знайомства з Гонсалесом?

— Цебто з твоїм носорогом? Нащо він ме­ні здався? Зрештою, як ти вже так настоюєш, то я можу тобі зробити цю приємність.

Лолі в момент улаштувала зустріч.

Здибались у Палермо[5], куди Гонсалес приїхав на своєму авті, сам, без шофера.

Він запропонував поїхати поза місто і, по­ки їхали парком, все чогось оглядався.

По дорозі запросив дівчат до другорядної кав'ярні, де було дуже мало людей і не було музики.

— Можна принаймні побалакати, — мовив він, виправдуючи свій вибір.

Проте балакав він дуже мало, більше мов­чав і вперто дивився на Чічіту.

— Розглядає, мов телицю на ярмарку. Но­сорог і теличка, — подумала Чічіта і засмія­лась.

— Чого ти регочеш? — спитала Лолі.

— Пригадала собі щось кумедне зі звірячого життя.

Лолі глянула на неї з докором, а Гонсалес несподівано захопився:

— Яку ви маєте веселу вдачу!

Повертаючись, Гонсалес завіз Чічіту додому і щось шепнув Лолі, після чого вона злізла з авта і пояснила Чічіті:

— Я піду додому пішки.

— Чого ж ти не поїхала разом з Гонсалесом, раз ви мешкаєте у тім самім домі?

Він не хоче мене компромітувати.

— Тебе чи себе?

— А хочби й себе. Він має жінку і родину.

— То й сидів би біля них.

— Він сам знає, що має робити.

На прощання Лолі нагадала:

— Не забудь, що завтра перепускатимуть на спробу наш фільм, і ми можемо піти поди­витись, як ми повиходили.

Чічіта з хвилюванням чекала себе на екра­ні і як побачила, то в перший момент не піз­нала.

— Невже це я? — подумала вона.

Камера ніби навмисне схопила, підкреслила все, що було у Чічіти найгіршого. Ніс її, що­правда не маленький, але гарної форми, ви­глядав на екрані як гачок, жвавість її обли­ччя — його найбільша привабливість — пе­ретворилась в якісь потворні гримаси, навіть її стрункий стан вийшов скарлючений та незграбний.

— Ніколи не припускала, що я така погана! — скрикнула Чічіта.

Хтось голосно зареготав за її спиною. Во­на обернулась. Просто за нею сидів Орландо і дивився на неї томними оксамитними очима.

Після пропуску фільму, він підійшов до Чі­чіти.

— Виходить, що ви дуже розчаровані?

— Невже я така бридка?

— Екран має свої несподіванки. Фотогеніч­ність — невивчена галузь. Буває, що обличчя, звичайне, непомітне виходить на екрані пре­гарне. Буває навпаки. Не журіться, хто знає, що ліпше?

Вони вийшли разом. Чічіта згадала про Лолі та вирішила:

— Нічого з нею не скоїться. Знайде і сама дорогу додому.

— Дозволите вас відпровадити? — спитав Орландо.

— Прошу.

Дорогою Орландо поцікавився:

— Як скінчилась ваша тодішня пригода? Які ви дали пояснення вдома? Нам'яли вам чуп­ринку?

— Хто мав нам'яти? Я не маю кому давати звіту.

— Користуєтесь повним довірям своєї ро­дини?

— Якої родини? Я мешкаю сама.

— Зовсім сама?

— Чого це вас дивує? Хіба тільки ви може­те мати окреме помешкання?

— Мусите згодитись, що це більш природ­не для чоловіка мого віку, ніж для дівчини ва­шого віку, — казав Орландо, а сам думав: — Зда­ється, я пошився у дурні. Дівчина зовсім не така, як я собі уявляв!

Коли вони опинились перед домом, де меш­кала Чічіта, Орландо мовив:

— Ви повинні б віддячити мені: я варив вам каву, а ви б могли запросити мене на чай.

—Я невправна господиня. Мій чай не буде вам до смаку.

— Так хочеться чаю! — жалісно протягнув Орландо.

— Властиво, тут нічого такого немає, — мір­кувала Чічіта, — аджеж приходить до мене Петро, — і мовила:

— Добре, тільки прошу не вередувати.

— Прегарне гніздечко, — похвалив Орландо, заходячи. — У вас є смак!

І це вас дивує?

— Яка цікава тваринка! — сказав Орландо, глянувши на Біжу, що недовірливо дивилась на нього і тихенько гарчала.

— Сідайте, прошу вас! Я зараз споряджу чай.

Орландо сів у крісло і з посмішкою слідку­вав, як метушилась Чічіта.

— Не спішіть, — мовив він, коли вона про­ходила біля нього і взяв її за руку.

Чічіта вирвала руку, а Біжу пронизливо за­гавкала.

— Ой, які сердиті і хазяйка і цуценя! Ди­вись, не з'їж мене, звірюко, — погрозив він Біжу.

Задзвонив телефон.

— Це ти, Лолі? — зраділа Чічіта. — Де ти була? Я тебе усюди шукала. Приходь пити чай! Швиденько приходь!

— Може, я заважатиму? — спитав Орландо.

— Ні, це моя приятелька, що ви її знаєте. Вона дуже мила.

Чічіта вийшла до кухні. Коли вона поверну­лася, Орландо розглядав фотографію пристійного чоловіка, що стояла на поличці.

— Це "він"? — спитався жартівливо.

— Це мій батько, — суворо відповіла Чічіта.

Лолі була здивована присутністю Орланда. Вона підозріло поглядала то на нього, то на Чічіту, але вони поводились цілком натураль­но.

Напились чаю і Орландо пішов, а Лолі по­чала допитуватись:

— Чого він приходив?

— Відпроваджав мене з кіноспроби і зайшов на шклянку чаю.

— Він часто до тебе заходить?

— Ні, це вперше.

— Я б тобі не радила дуже з ним цяцька­тись.

— Я не цяцькаюсь.

Лолі помовчала і змінила тему.

— Вітає тебе твій новий знайомий.

— Який ще знайомий?

— Та носорог.

Чічіта зареготала.

— Бачиш, і ти його так прозиваєш!

Лолі закусила губу, але врешті також за­сміялась.

— Це я, щоб тебе потішити. Він все про тебе розпитує, ти йому дуже сподобалась.

— Дуже почесно.

Лолі більше про носорога не згадувала, але на другий день прийшла і знову завела:

— Гонсалес прохав уклонитись тобі і спи­тати, якої ти думки про нього?

— Хіба ти сама не знаєш? Причепилась з тим носорогом!

— Годі базікати, — розсердилась Долі. — Це поважна людина і робить тобі поважну про­позицію.

— А саме?

— Він погоджується платити за твоє по­мешкання. Звичайно, він сам тут мешкати не буде. Дає певну квоту на твоє утримання. Що торкається суконь та різних там цяцьок, то це буде залежати від тебе, від твого з ним поводження.

— Гарні вигляди!

— Заплатить також твої борги, я обраху­вала більш-менш, скільки ти їх маєш.

— А скільки він заплатить тобі комісових?

— Так ти мені віддячуєш за мої старання? Я роблю все можливе, щоб вивести тебе на шлях.

— Гарний шлях!

— Що ж ти хочеш? Вийти заміж за пере­січного чоловіка — не можеш, бо на твої примхи треба цілий маєток, багаті женихи да­вно повиводились, працювати ти не здібна, артисткою не будеш...

— І повією також!

— Повією! Навіщо робити трагедію, там де її нема? Тобі трапляється щастя! Поду­май! Увесь час ти матимеш вільний, усі вечо­ри. Виходити з тобою він не може. Заледве мала б присвячувати йому декілька годин.

— Годі, я не хочу більше слухати! Це ж ганьба!

— Я знаю, чого ти так напиндючилась. Ти сподіваєшся закрутити любощі з Орландом.

— Замовчи!

— Якби це він зробив тобі таку пропози­цію, то ти б, певно, не те співала.

— Мовчи, я тобі кажу!

— Не хочу мовчати! Ти думаєш, може, що він з тобою одружиться. Ха-ха-ха!

— Іди собі геть, доки не пізно, — загро­жуюче скрикнула Чічіта і підвелась.

— Я тебе не боюся, — гукнула Лолі та на всякий випадок подалась ближче до виходу. — У Орланда таких, як ти, як тієї полови на току!

Чічіта кинулась до неї.

У цей момент дзенькнув дзвінок. Лолі, що була вже в передпокої, відчинила двері; увій­шов Орландо.

— Про вовка помовка, заходьте, будь лас­ка, саме про вас згадували, — ущіпливо ска­зала Лолі і вийшла, задирливо відкидаючи го­лову.

З образи, з люті, Чічіта заслонила лице ру­ками.

— Що тут сталося? — спитав Орландо, підходячи до неї і відтуляючи її руки.

Краплисті сльози котились з Чічітиних очей.

— Дитинко моя!

Чічіта хлипнула і схилила голову на Орландове плече.

7

Зимою Петро мало бував дома. А тепер складалось так, що йому нікуди було пода­тись. Університет був зачинений, товариші пороз'їжджались, Чічіта вперто відмовляла в по­баченні. Петро спробував розводити город за своїм будинком, але сонце випалило марні, за­пізно посіяні рослинки, а всякі комахи ніби у­мовились нівечити усе, чого не спалило сонце. Пробував столярувати, робити на потіху ма­тері незграбні полички, а більш усього читав все, що траплялося під руку.

Рідко вечір проходив, щоб хтось не заходив до його батьків попити чаю та побалакати, але Петро уникав цих гостей.

— Такі нудні люди до нас приходять, — казав він до матері. — Цікавляться лише подіями, що були двадцять років тому, або розводять те­ревені про високу політику, в якій, між іншим, мало що тямлять.

Мати з ним не сперечалась. їй також набри­дла "висока політика". Колись, як заївсь чоло­вік з Паливодою, своїм найкращим приятелем, трохи не побились. Дискутували політику Спо­лучених Штатів відносно Кореї. Сміх подума­ти! Що їм та Корея?

Цього вечора, як завжди, за чаєм сиділи батьки та їх гості, але на цей раз розмова за­цікавила Петра, і він вирішив залишитись у ї­дальні та послухати, про що балакатимуть "предки".

Між інженером Паливодою і новоприбулим агрономом Шумлянським виникла дискусія:

— Тут в Америці, панує матеріялізм, — казав Шумлянський, — а Европа лине до висот духа.

— Яку країну ви властиво маєте на увазі, коли кажете Европа? — спитав Паливода. — Францію, Німеччину, Еспанію чи, може, Болгарію?

— Ви добре розумієте, про яку Европу я кажу. Про ту, що збудувала культурні і мора­льні вартості.

— І дійшла до екзистенціялізму?

— Це наслідок війни!

— А війна наслідок чого? Крім того, екзистенціялізм з'явився в Німеччині перед війною.

— Хай буде так. Але це тільки підтверджує мою думку. Філософська теорія може бути невдала і навіть шкідлива, проте вона є виявле­нням мислення, доказом, що розум людини прямує в уявність, шукає висновків, а хто тут дбає про філософські підстави буття?

— Тут не потребують філософських систем для виправдання злочинів.

— Або не хочуть тратити час на все, що не є осягненням чисто матеріяльного добробуту.

— Може, ви маєте рацію. Це новий світ, що виник на руїнах вичерпаних націй. Протягом років сюди приїжджають люди найенерґійніші і найжиттєздатніші і хочуть збудувати щось нове, йдуть вперед твердим кроком.

— І топчуть під ногами те, що їм непри­датне.

— Топчуть кволе, хоробливе. Це жорстокий закон життя. Я не розумію, чому я мушу ви­хваляти вашу Европу, що допровадила себе до злиднів, до жебрацького стану і лаяти кра­їну, що розквітла на моїх очах. Пам'ятаю, як 25 років тому я проходив головною вулицею. Мою увагу притягла величезна вітрина, де бу­ло пороскладано якісь рядна, примітивні ки­лимки, глечики. Думаю, хто це виставив на такій гарній вітрині таке казнащо. Підійшов ближче і прочитав. Зразки Аргентинської інду­стрії. А тепер Аргентинська індустрія охопила усі галузі, поступ її надзвичайний, деякі ви­роби не гірші, а ліпші, ніж закордонні.

— Ми відхилились від теми. Я зовсім не мав на меті заперечувати тутешні досягнення і га­нити країну, що взяла мене у прийми.

— Проте є багато наших земляків, що не знайшли тут щастя, — вмішався Петро, зга­дуючи Науменка.

Розмова перейшла на обговорення скрутно­го становища, у якому опинились деякі укра­їнці, що недавно приїхали з Европи.

— Фахівці знайшли собі більш-менш відпо­відні заняття, — сказав старий Чубаренко.

— Далеко не всі, — відказав Паливода. — Мо­лодші віком знайшли собі працю, а старших не хочуть приймати на посаду. Ось, наприклад, якраз потребую помічника. Наше будівельне товариство категорично відмовляється прий­няти старшу людину, а молодого кандидата не маю.

— Можна пошукати.

— Нема часу. Як я когось не подам цими днями, мені знайдуть якогось неукраїнця. Шкода, що пропадає нагода... Знаєте, що ме­ні спало на думку? — раптом скрикнув Пали­вода, — Чому б не піти до нас Петрові?

— Він мусить продовжувати навчання, — зазначив Чубаренко.

— Це йому зовсім не перешкодить. Навпаки. Під час вакацій він попрацює зі мною, що йому дасть певні практичні підвалини. Де­що заробить, що йому теж буде не зайве, а до осени когось підшукаємо.

Петро дав свою згоду з дивним почуттям цікавости і обави. Перший раз у його житті хтось збирався використовувати його знання. Це будило у ньому приємну свідомість певно своєї вартости і одночасно лякало відповіда­льністю.

На другий день Петро почав працювати. З охотою і пильністю взявся він за обрахунки та креслення. Часом нападав на нього сумнів у своїх здібностях, але при кінці тижня Пали­вода ствердив:

— Добре я вимудрував, що запросив тебе. Швидко розумієш і докладно виконуєш. Як­раз те, що мені потрібно.

Потім запропонував:

— Слухай, хлопче, я поїду сьогодні огля­дати нашу будівлю. Як хочеш, то поїдемо ра­зом. Подивишся, як втілюються наші проекти, буде цікавіше і приємніше працювати.

— Дуже радо поїду.

— Телефонуй додому, що не приїдеш обі­дати, Я запрошую тебе до ресторану. Це буде мій могорич, а після обіду відразу поїдемо.

— Могорич властиво мушу ставити я, — від­повів Петро.

— Не бійсь, прийде черга і на тебе.

Паливода емігрував до Аргентини ще у 1925 році, і йому пощастило улаштуватись у по­важній будівничій компанії. Талановитий архітект, працьовитий і енергійний, він зайняв першорядне становище і матеріяльно був ціл­ком забезпечена людина.

Петро з повагою оглядав його темно-синього Студебекера і думав:

— Це тобі не обшар­паний Форд мого батька!

Паливода помітив його погляд і підморгнув Петрові:

— Гарна конячка? Почекай, у тебе колись і не така буде. Ти хлоп'яга з головою.

Вони швидко проїхали по місті і виїхали на авеніду Пас, що кільцем обвиває Буенос-Айрес.

— Прегарна це вулиця, — промовив Петро.

— А новий шлях на Езейзу ти бачив?

— Ні, я вже давно не бував в тих околицях.

— Зараз матимеш цю нагоду. Наша сана­торій будується недалеко від нового аеродро­му. Побачиш цікаві речі.

Вони звернули на широченний шлях і мит­тю пролетіли двадцять кілометрів.

— Ось тобі новий аеродром, — мовив Пали­вода. — Найбільший і найкращий у світі.

Петро з захопленням роздивлявся. Широкі асфальтові площі, двірець, готель імпонували величчю і гармонійністю ліній.

— Дехто каже, що цей аеродром занадто великий для Аргентини, — зауважив Петро.

— Це кажуть короткозорі люди. Треба бра­ги до уваги перспективи майбутнього. При та­кій конструкції не можна робити обрахунок на рік, на два і навіть на десять років. Я вірю в дальший розвиток цієї молодої країни.

Вони з'їхали з аеродрому і поїхали новозасадженим парком. Паливода продовжував:

— Дивись на автовий лічильник. Дев'ять кі­лометрів їдемо новим парком і об'їхали його тільки з одного боку. Два роки тому тут було болото і колючки.

— Що й казати, переведено величезну ро­боту.

Вони поїхали побіч нових купалень, вели­ких басейнів з солоною водою, павільйонів для роздягання, розрахованих на тисячі лю­дей.

— Дійсно, до невпізнання, — вигукнув Петро, — ще недавно тут були лише ставки з солонковатою водою та брудні хатки на березі.

— Так мене вразила у минулому році доро­га на Мірамар. Я бачив її, коли тільки про­кладали через дюни. Сипучі піски заносили її так, що і сліду від неї не лишалось. Тепер з обох боків дороги росте ліс, справжній ліс з високими деревами, — він тягнеться на десят­ки кілометрів на піску, що пересувався з місся на місце. Я дививсь і думав: у країні, де ро­бляться такі досягнення, варто працювати.

Санаторія, що над її плинами працював Па­ливода з Петром, будувалась недалеко від ку­палень. Вони оглянули скелет будівлі, що вже стремів угору, роздивились, де будуть уміще­ні додаткові павільйони і басейни.

— Також буде визначна споруда! — мовив Паливода. — Для контрасту покажу тобі ще щось.

Вертаючись, вони поїхали вздовж Ріачуельо, брудного каналу, від якого йшов сірча­ний дух. Майже під самим містом виросло ці­ле селище з примітивних хаток, збудованих з бляхи та шалівки. Мізерні оселі ліпились одна до одної, покривлені, обдерті. Була субота, коли пополудні не працюють в майстернях і крамниці зачинені. Використовуючи відпочи­нок, біля хат стояли купки сусідів, що зійшлись побалакати. Майже усі вони були одя­гнуті в гарні міські одяги, мали добре взут­тя. Трудно було повірити, щоб ці люди, що виглядали як заможні, погоджувались жити в таких поганих умовах.

— Як вони зносять цей огидний сірчаний дух ?

—Мабуть, звикли, не помічають.

— Або мусять не помічати.

— Треба сподіватись, що це переходове явище. Брак цементу та інших матеріялів, ви­кликаний порушенням транспорту та іншими післявоєнними ускладненнями, стають на пе­решкоді нормальному будівництву. Як поїде­мо ще колись, то повезу тебе до робочої слободи, щойно збудованої, куди певно переїде більшість мешканців нього мерзенного сели­ща.

***

Давно вже не забігала Чічіта до своєї тіт­ки, і Ельвіра дуже скучила за нею. Коли ж вона не прийшла і тоді, як мала відібрати свою пенсію, чого ще ніколи не бувало, то Ель­віра стурбувалась і зателефонувала до неї.

— З тобою щось коїться?

— Нічого поганого, тіточко, — засмія­лась Чічіта і незабаром з'явилась, радісна, гар­на.

Гарніша, ніж завжди, помітила про себе Ельвіра.

— Ну, оповідай.

Чічіта не відповідала, тільки всміхалась, і очі її мрійно дивились кудись понад тітчину голову.

І раптом та домислилась.

— Ти закохалась?

І на це нічого не відповіла Чічіта, тільки пригорнулась до Ельвіри і поцілувала її.

— Хто він?

— Він чудовий! Гарний, талановитий, сла­ветний, і він кохає мене.

— Як його ім'я?

— Леон Орландо. Ти знаєш його, як знає його уся столиця, уся країна, увесь світ.

— Артист?

Чічіта кивнула головою.

— Коли ви одружитесь?

— Не знаю, про це не було розмови.

— Чічіта, це може зле скінчитись.

— Аби не скінчилось таким подружжям, як у матері з відчимом.

— Бувають щасливі подружжя.

— Можливо.

— Які ваші наміри?

— Цими днями поїдемо до Мар-дель-Пляти.

— А надалі?

Чічіта знову притулилась до Ельвіри.

— Тіточко, дорогесенька, я така щасли­ва. Що буде далі — не знаю і не хочу про це думати.

На другий день Чічіта і Орландо виїхали до Мар-дель-Пляти і оселились у чепурнень­кому готелі над морем.

8

Мар-дель-Плята, "Перлина Південної А­мерики" була в зеніті сезону, і її пляжі, на­бережні і вулиці кишіли людом. Усі, хто мав спроможність, їхали сюди, бо серед літньої спеки знаходили тут свіже повітря, обшир оке­ану і прохолоду від його хвиль.

Ще більше, ніж повітря і море, приваб­лювала юрбу рулетка. На самім березі океа­ну стояв важкий будинок, негарний на вигляд, але величезний та показний.

Туди, починаючи від перших годин по­полудні і далеко за північ безупинною течі­єю вливався потік з людей, які шукали зиску та гострих вражень. Вони заповнювали вели­кі залі і товпились навколо столів, де в центрі крутились рулетки. Вимінюючи свої гроші на різнобарвні кружальця, вони розкидали їх по зеленому сукні, жадібно слідкуючи за куль­кою, що стрибала по колесу рулетки.

Kaзіно і гра створювали вісь, навколо якої крутилось усе життя у Мар-дель-Пляті. У са­лонах, у кав'ярнях, на пляжах, навіть у самім морі, було чутно оповідання про фабульозні виграші та програші, про системи гри, найпевніші у світі, про фантастичні комбінації з чисел.

Чічіта мала охоту спробувати щастя, і Орландо повів її до казіно, хоч сам не збирався грати.

— Я вже свого часу заплатив свій податок, — казав він. — Тепер не хочу!

— Я обов'язково виграю, — запевняла Чічіта. — Мені двічі приснилось число 18. Та й улюблена моя дев'ятка не підманить мене.

— Вигравай, вигравай, — всміхнувся Орландо.

Чічіта довго обмірковувала, за яким сто­лом шукати щастя. У великій залі було сімде­сят столів і навколо усіх був тиск і натовп. Нарешті, вона вибрала. Поки проштовхалась, поки вимінювала гроші, поки придивлялась, вийшло 18 і 9. Потім, скільки не ставила на ці числа, вони не виходили.

— Як заворожило!

Раз кинула фішку навздогад і виграла. Тоді вирішила тільки так і робити, але круп'є загрібав та й загрібав своєю сапкою усі її ставки.

Коли у неї лишилось лише одне кружаль­не, вона вирішила покласти його на дев'ят­ку. В останню хвилину, коли круп'є проголосив:

— Но ва мас![6] — вона схопила свою фішку і переставила її на 18. Круп'є зараз же виголосив:

— Червоне, дев'ять!

— Така невдача, — скаржилась Чічіта Орландові. — Огидна дев'ятка тільки тоді і виходила, як я на неї не ставила. Більше не буду її любити!

Орландо реготав.

— Я вже давно це знаю. Переважно вихо­дять ті числа, що ми на них не поставимо.

— Дай мені трошки грошей, я ще хочу спробувати на другому столі.

— Спробуй, тільки як же ти хочеш ви­грати? Хіба ти не знаєш, яка є прикмета: ща­сливий у коханні — нещасливий у грі?

Чічіта програла все, що їй дав Орландо і розчарувалась у рулетці.

У казіно Орландо зустрів багато знайо­мих. Щохвилі хтось підходив до нього, або ві­тав його здалека.

Чічіта дивувалась, скільки знайомих було у Орланда. Спочатку це подобалось Чічіті, бо таким чином вона познайомилася з відомими артистами і видатними людьми артистичного і літературного світу, але з часом їй набрид­ло знайомитись щораз з іншими людьми, з якими не знати, про що балакати.

Вона спостерегла, що дехто якось дивно поглядав на неї, а раз помітила, що низенький голомозий дідуган з підпухлими очима подивився на неї скоса і підморгнув Орландові.

Чічіта відчула, як спалахнули її шоки, і коли він відійшов, скрикнула:

— Що за мерзотна людина!

— Бідний Санчес! Він зовсім не заслуго­вує на таку гострість. Він мій давній співробіт­ник і комік у нашій компанії.

— Гидкий тип!

На другий день вони здибали Санчеса у кав'ярні.

— Маємо удачу! Куди не глянь. Санчес вже тут! — незадоволено зауважила Чічіта.

Це була правда, не проходило дня, щоб вони його не спіткали. На вулиці він підходив і йшов з ними, не помічаючи ворожого відно­шення Чічіти. У кав'ярні пересідав без запро­шення до їх столика і балакав з Орландо, май­же не звертаючи уваги на Чічіту.

— Де тепер Луїза? — спитав якось Сан­чес.

У Кордобі.

— Як її здоров'я?

— Ліпше.

— Давно вона писала?

— Ні, не дуже.

Чічіта помітила неохоту, з якою відпові­дав Орландо і пізніше, коли вони позбавились Санчеса, спитала:

— Хто це Луїза?

— Артистка нашої трупи.

— Чому він питав тебе про її здоров'я?

— Вона захворіла під час театрального сезону, коли я стояв на чолі трупи.

Ця відповідь не зовсім вдовольнила Чічіту, але вона не вимагала пояснень.

Чічіта втратила смак до кав'ярень і перебувала більшу частину дня на березі мо­ря.

Вона ніби вперше пізнала красу і могут­ність океану. Ніколи раніш не вабила її так сильно його безмежність і метушлива гра його хвиль. Годинами могла вона вдивлятись у не­спокійну рівнину моря, або лежати на піску, затуливши очі, підставляючи тіло під соняшні проміння та подих вітру.

Ще більше полюбила вона море під час купання, бо тоді видавалось їй, що воно гра­ється з нею, як живе. Перше хоче злякати, порскає, холодними бризками обливає з голо­вою, б'є хвилями, а як побачить, що його не бояться та сміливо кидаються у воду, то злагодниться, огорне ніжно і колише, мов дити­ну. Тільки часом несподівано присне гребін­цем в лице, а тоді знову пестить і лащиться. Так би ніколи і не виходив на берег.

Орландо також любив море і радо това­ришував Чічіті.

Так проходили дні, — непомітно, безжурно. Думалось, що тільки і є на світі море, по­вітря, кохання...

А життя котилось своїм шляхом, байду­же, невблаганне, і одного дня покликало.

Орландо отримав телеграму, і Чічіта по­бачила, як посмутнішало його лице, поки він читав.

— Треба повертатись. Починається те­атральний сезон, — сказав він.

— Не можна ще трошки побути тут? — жалібно спитала Чічіта.

— Ні, я і так забарився.

Ніби для того, щоб не шкода було від'їз­дити, погода раптом зіпсувалась. Дрібний до­щик затягнув сірою завісою море, пісок потьмаривсь, копиці очеретяних крісел сумно бовваніли на березі, і вітер злісно тріпав ряд­нинами пляжних халабудок.

Чічіті було сумно. Вона розуміла, що пе­реверталась сторінка її життя. Хто знає, чи буде їх багато, таких веселих, безжурних сто­рінок?...

9

Скінчилось літо і для Петра. Починався навчальний рік. Паливода знайшов йому за­ступника і на прощання мовив:

— Дякую тобі, хлопче, працював ти добре, не осоромив нашого роду. Поки я буду у цьому товаристві, для тебе буде завжди місце. Та й без мене не пропадеш. Кінчай тіль­ки швидче школу.

Петро почервонів від задоволення.

Повернувся з вакацій і Роберто. опале­ний, бадьорий. З захопленням оповідав при­годи Мардельплятського життя.

— Які там були дівчата! Не даєш віри очам, не знаєш, у який бік дивитись! До речі, бачив там і твою приятельку.

— Яку ще приятельку?

— Лиши, не удавай! Ту елегантну чор­няву дівчину, що бачив не раз з тобою.

— Це вже давно минуло.

— Добре, коли так, бо йшла вона в су­проводі дуже гарного пана.

Петро відчув, як щось боляче кольнуло його у грудях. Він усе літо вмовляв собі, що Чічіта перестала існувати для нього, і раптом відчув знайомий біль і турботу, що жили, за­тамовані, в його серці.

Роберто нічого не помітив і запропону­вав:

— Хочеш поїхати зі мною до Санта-Клари? Я мушу їхати рахувати худобу. Ти ціка­вився звичаями естанції. Можемо там затрима­тись на декілька днів, поки розпочнуться лек­ції. Пополюємо, поїздимо верхи.

— Чому ні. Я ціле літо не виїжджав з Буенос-Айресу.

— Гаразд. А вечорами підтовчемо хемію та фізику, щоб було нам у зимі, як нахідка!

***

Виїхали, як і минулого разу, зранку і опівдні приїхали.

Дон Вісенте запросив їх обідати до себе, бо дон Паскуаль поїхав до містечка в госпо­дарських справах. Після обрахунку худоби за звичаєм мало робитись асадо[7] для всіх ро­бітників естанпії. Треба було докупити вина тощо.

Поки донья Енкарнасіон накривала стіл та шикувала обід, хазяїн подав вермут та гір­ку наливку для збудження апетиту і розпові­дав про життя естанції: про посуху, що дуже мучила худобу, про бичка педігрі, що з пев­ністю отримає премію на виставі скотарства, про комадреху, що добралась до курчат та ба­гато шкоди наробила, поки підстерегли її со­баки.

— Саме, як хворів ваш земляк, — пояс­нив він Петрові.

— Нуменко? А що йому було?

— Хто його знає. Щось з серцем. Дуже захворів. Пройшлось викликати лікаря.

— Що ви кажете? А як він тепер себе почуває?

— Тепер видужав, але було погано. До­бре, що дочка приїхала доглядати його.

— Яка дочка? Катря?

— Та вжеж! Вона ж одиначка. Та ось во­на ходить у подвір'ї, — додав дон Вісенте, дивлячись у вікно.

— Дозвольте мені... я зараз повернусь, — скрикнув Петро і вибіг з кімнати, поспіша­ючи назустріч Катрі.

— Не сподівався вас тут побачити!

— Мені вже сказали, що ви приїхали, ото йшла вас шукати.

— Я вас пошукував у Буенос-Айресі. Те­лефонував до вашої матері. Мені відповіли, що вона вибралась невідомо куди,

— Так, властиво про це я хотіла з вами розмовляти, попередити... — Голос її затрем­тів. — Мати остаточно покинула батька, жи­ве з другим. Прошу вас, не згадуйте про неї при батькові. Йому дуже тяжко, він кохає її.

— Як його здоров'я?

— Ніби добре. А втім я неспокійна. Зреш­тою, побачите самі.

Вони підійшли до курника, і Катря по­кликала:

— Тату, гість приїхав!

Науменко вийшов і вдивлявся, примру­живши очі, та прикриваючи їх від сонця ру­кою,

Петра вразив його вигляд. Трудно було повірити, щоб людина могла так змінитись за такий короткий час. Перед ним стояв дідусь, згорблений, сивий, зі змученим, скорботним лицем.

— Не пізнаєте мене, пане Андрію.

— Як же, як же. Це я з присмерку вий­шов та проти світла не бачу. Дуже, дуже при­ємно, що повернулись до нас. Часто вас згадували...

— Тількищо довідався про вашу хворо­бу.

— Так, занедужав було. Зовсім погано се­бе почував. Спасибі дочці, що доглядала ме­не...

— Петре, де ти? Іди обідати, — почувся Робертів голос.

— Іду, іду, — відгукнувся Петро, — ви­бачте, не хочу, щоб на мене чекали. Я тут жи­тиму якийсь час, будемо бачитись.

Після обіду поїхали у степ помагати пас­тухам заганяти худобу до загород для завтрішнього підрахунку. Весело було скакати по степу на молодих жеребцях, хвиськати бато­гами, ганяти коров та овець, що перелякано плигали та розбігались у всі боки.

Вернулися, коли сонце спустилось до ла­гуни, запалюючи її жовто-червоним полу­м'ям, змучені тою солодкою втомою, що буває після фізичних вправ на свіжім повітрі.

—Завтра мусимо встати удосвіта, тому повечеряємо та й до ліжка, — постановив Роберто.

Петро згадав було Науменка та подумав:

— Ще маю час.

На другий день зранку взялись рахувати худобу. Коров та бичків просто переганяли з однієї загороди до другої, а баранів та овець при цій нагоді купали у дезінфекційному роз­чині. Для цього гнали їх вузенькою дротом обгородженою вуличкою, що була на півдорозі переділена ямою-купіллю.

Вівці бігли, падали у купіль, вистрибува­ли з неї та бігли вуличкою далі. Пастухам майже не доводилося підганяти їх. Живою стрічкою бігли вівці, і рух їх не був позбав­лений певної ритміки.

— Усі, як одна, поводяться, — помітив Петро.

— Бо сказано, дурний, як вівця, — від­повів Роберто. — Дивляться на того, що бі­жить попереду та й роблять те саме без розмислу. Ось я тобі щось покажу.

Він перегородив вуличку батогом, і ба­ран мусів через нього перескочити. Вівці, що бігли за ним, і собі перескочили. Тоді Робер­то витягнув батіг, але вівці все одно підскакували, добігаючи до того місця, де раніш була перегорода.

— Ну й дурні!

— Якби то тільки вівці так поводились. Скільки є людей, що так точнісінько роблять, — філософствував Роберто.

Цілий день переводився підрахунок, і хоч працювали сумлінно, ніч все ж таки надійшла скоріше, ніж можна було його скінчити.

Нічого не поробиш, прийдеться відкласти назавтра, — мовив Роберто. — У тем­ноті багато не порахуєш.

Прийшлось знову вставати раненько і добре поспішати, щоб закінчити підрахунок до обіду.

Було нараховано понад дванадцять тисяч рогатої худоби, сімнадцять тисяч овець га 800 коней. Роберто поясняв Петрові:

— За старими приписами на гектарі сте­пу можна випасти три голови худоби. Як ба­чиш, у нас більш-менш дотримуються цього звичаю.

Тим часом пеклось асадо. Побіч великих вогнищ висіли розіп'яті на залізних підпорах ягнята і шматки яловичини. Ціла гора ковбас лежала нашикована, щоб смажити їх на вугіллях.

— Куди стільки м'яса? — дивувалась Катря. — Хіба це можна з'їсти?

— Боюсь, щоб не було замало, — каза­ла донья Енкарнасіон.

Коли Петро і Роберто трохи умились та почистились і зійшли у подвір'я, бенкет вже розпочався.

Усі, хто жив на естанції, зібрались тут, навколо вогнищ і поїдали м'ясо, запиваючи його вином. Кожен примощувався, як міг, на скриньках, на колодах, а більшість їла, сто­ячи або присівши на почіпках.

М'ясо брали руками і їли, відкусуючи від шматка. Дехто помагав собі ножем.

— Подивіться, як треба їсти асадо, — по­казав дон Вісенте на старого робітника.

Той тримав шмат м'яса в зубах, придер­жуючи його лівою рукою, в правиці він мав величезний ніж і краяв ним м'ясо біля самого рота.

— Ой, аж страх бере дивитись, — зля­калась Катря. — Як він собі носа не відріже?

— Це й є самий шик! Справжній кріожо мусить відрізати м'ясо перед самими зубами.

Роберто крутився біля Катрі, подавав їй кращі вибірні шматочки, повчав, як полива­ти їх приправою з перцю, підносив вино.

Катря їла з охотою.

— Бачу, що вам сподобалось асадо, — тішилась донья Енкарнасіон, — а то я побо­ювалась, що вам не смакуватиме.

— Справді, ніколи не їла стільки м'яса і навіть не уявляла собі, що можна так його їсти, без хліба, без городини.

Усі понаїдались і обважніли. Сонне при­пікало, як улітку. Асадо вже не цікавило. Ва­бив холодок і спочинок.

— Після сієсти приходьте до нас на каву, — запросив дон Вісенте. — Ваших земляків також покличемо, — підморгнув він Петрові.

10

Донья Енкарнасіон накрила стіл для кави на терасі, щоб було більше місця, бо з містеч­ка приїхали ще дві її племінниці, чорняві дів­чата з очима темними та блискучими, немов сливи-угорки.

Спочатку усі почували себе якось виму­шено, як то буває у товаристві малознайомих людей, але потроху, завдяки Робертові, що був у добрім настрої та потрафив і других розвеселити, зав'язалась загальна балачка, і жарти, і смішки залунали у повітрі. Петро дивувався, як вільно розмовляла Катря, як швид­ко вивчила мову. Хто б подумав, що і року немає, як вона приїхала до Аргентині. Він помітив також вперше, що вона може заливчасто сміятись, закидаючи голову.

Донья Енкарнасіон запропонувала молоді потанцювати і залучила радіо. Пропозиція сподобалась. Хлопці по черзі запрошували до танцю дівчат і витанцьовували болеро, танго і вальси, не почуваючи втоми, аж поки донья Енкарнасін не проголосила:

— Дівчатам час додому. Батьки будуть непокоїтись.

Роберто взявся відвезти племінниць у своєму авті, а Петро пішов відпровадити Науменків.

— Яка чудова ніч! Не хочеться до хати, — вигукнула Катря.

— Посидьмо онде на лавочці під евкаліп­тами, — погодився Науменко. — Тільки піди візьми на себе щось тепле та принеси гітару, заспіваєш нам що-небудь.

Катря слухняно пішла і швидко поверну­лася.

— Що вам заспівати, тату? — спитала вона, перебираючи струни.

— Журавлів.

— Нащо таке сумне?

— Заспівай, доню, журавлів.

Катря заспівала, і Петра знову вразила сила і чистота її голосу.

Науменко слухав, похиливши голову.

... кру, кру, кру!..

В чужині умру,

Доки море перелечу,

Крилонька зітру...

Співала Катря і раптом побачила, що бать­ко провів рукою по очах.

— Годі, — скрикнула вона і вдарила по струнах.

— Не гнівайся, доню. Заспівай тепер мою улюблену.

— Знову смутну? Не хочу!

— Що я зроблю, коли мені ближчі до серця сумні пісні? Заспівай, голубко!

Катря почала тихенько:

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зісталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну

Поглянути ще раз на рідну країну.

Поглянути ще раз на синій Дніпро,

Там жити, чи вмерти, мені все одно.

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки!

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зісталася тільки надія одна.

— Чудова пісня, і я її ніколи не чув, — мовив Петро.

— Слова Лесі Українки, а музику уложив невідомий музика десь у таборі. Звідти за­везено її до Парижу, а ми привезли її аж на цей бік світу, — оповів Науменко.

— Гляньте на небо, — озвалась Катря. — Скільки зірок! Тільки вони мені невідомі. У Европі я вміла знаходити сузір'я Волосожару, Чепіги, Косарів, Великий віз, Полярну зірку, а тут їх нема. .

— Проте тут не сходить з неба південний хрест, і Косарів також видко, — відказав Пе­тро.

— А місяць тут не туди дивиться. Я зви­кла, що молодик випинається вперед, як на­пружений лук, а тут він пливе догори рогами, немов його хтось перекинув.

— Я й не помітив цього.

— Бо ви в дитинстві приїхали, не пам'я­таєте, як воно було в нас.

Ніч яка, Господи, місячна, зоряна... — знову заспівала Катря.

Роберто підійшов тихенько і затримався поблизу, щоб не перешкодити, а коли Катря скінчила пісню, підскочив до неї і почав ви­хваляти.

— Чудовий голос, надзвичайна мелодій­ність, першорядна школа!

— Щось він дуже цокотить, — подумав Петро.

— Заспівайте ще, — прохав Роберто.

— Ні, буде, — одмовилась Катря.

—— Хоч одну пісню, коротеньку, — бла­гав Роберто.

— Другим разом, вже пізно. Батькові тре­ба рано вставати,

Петро був чомусь задоволений, що Катря відмовилась співати.

Лягаючи спати, Роберто почав вихваляти Катрусю.

— Ну й землячка у тебе! Гарненька, зграбненька. А як гарно співає! Ти гляди не проґав.

— Що це значить "не проґав"? — роз­сердився Петро. — На що ти натякаєш? Во­на порядна дівчина.

— Та що ти? Хіба я що кажу?

— Мені не подобається твій тон, — ла­гідно відказав.

— Вибач, я не хотів нікого ображати, — Роберто, повернувся лицем до стіни і заснув.

А Петро чогось довго крутився й не міг спати.

До ранку легка незгода забулась, і день пройшов дуже приємно. Знову скакали верхи по степу, лякаючи зайченят; стріляли по кач­ках, що куняли по сонних ставках, доїхали аж до самого дальнього кінця естанції — до ве­ликої лагуни, і там сполохали сніжно-білих чапур та рожевих фламінго, що споглядали свій відбиток у тихих, блискучих, як люстро, затоках.

Тільки увечорі замість того, щоб "товкти науку", як збиралися, зійшлися разом з інши під евкаліптами, щоб закінчити день балачками та співами.

Але тільки посідали затишно, як серед темряви почулося тупотіння коня і гавкання собак, що ворожо зустрічали когось чужого.

Це був вершник, який привіз Робертові телеграму від батька з повідомленням, що не­сподівано помер один з його дядьків.

— Треба повертатись, — зітхнув Роберто.

11

Довідавшись, що Петро від'їжджає, — Науменко шепнув йому:

— Мені треба щось вам сказати.

— Прошу дуже.

Вони увійшли у бічну алею і деякий час ішли мовчки. Тоді Науменко спинився і мовив поважно:

— Я хочу вас попросити, коли я умру, або щось зі мною скоїться...

— Нащо такі думки? — перебив Петро. — Ви перебороли хворобу, видужали, все бу­де гаразд. Не треба піддаватись песимізмові.

— Ви кажете те, що належить казати, — спинив його Науменко, сумно посміхаючись. — Тільки не варто мене потішати. Треба дивитись правді у вічі. Я не житиму довго. Я це відчуваю. Та не це мене турбує.

Петро хотів заперечити, але Науменко хитав головою.

— Дайте скінчити! Мене непокоїть Катрусина доля. Вона лишиться сама. До матери во­на не повернеться. Я її знаю. Отже, прохаю вас, у тяжку годину будьте біля неї. Вона ще дитина, дарма, що багато пережила і зрозумі­ла. Воно і ви, вибачте, недалеко відійшли від дитячого віку, проте мені буде спокійніше на душі, коли буду знати, що ви будете біля неї. Ви порядна людина...

— Можете бути певні, пане...

— Ні, не так. Я хочу урочистої обіцянки. Як лишиться Катря сама, будете її боронити? Не дозволите нікому образити її чи скривди­ти? Будете для неї братом?

— Буду.

— Даєте мені слово?

— Даю.

Науменко міцно стиснув його руку.

— Я вам вірю.

***

Удосвіта Роберто і Петро від'їхали з Санта-Клари.

Роберто був сердитий, хмурився і бурмо­тів:

— Старий дурень, не міг вмерти на тиж­день пізніше!

12

Перші дні після повороту Чічіти з Мар-дель-Пляти буди повні приємних вражень.

Зустріч з Ельвірою, що її Чічіта гак дов­го не бачила, і довгі розмови з нею про своє щастя; господарювання у своєму чепурненькому помешканні; радість Біжу, що під час від'їзду Чічіти лишилась у Ельвіри і тепер не знала, як краще виказати свою відданість і вірність; замовлення суконь з гарних тканин, що їх їй подарував Орландо, все не тішило Чічіту і заповнювало час, але не могло засту­пити їй постійного перебування в Орландовому товаристві, до якого вона звикла улітку.

Чічіта, що так відважно розв'язувала свої справи, якось соромилась спитати Орландо, чому б їм не мешкати разом. Він також не за­водив про не розмови. Вони повернулися ко­жен до свого помешкання і бачились щодня, але Орландо вже не міг присвячувати їй бага­то часу. Театр, де він щоденно виступав, та різні справи і побачення, зв'язані з його теат­ральною діяльністю, постійно відривали його від неї.

Іноді вони виходили разом, іноді Орлан­до проводив довгі години у Чічіти, і тоді во­на була щаслива. Але він відходив і лишав по собі порожнечу і смуток.

Так було сьогодні. Вони сиділи так затиш­но удвох, далеко від цілого світу. Але Орландо мусів кудись поспішати, і Чічіта лишилась сама. Їй було сумно, не хотілось нічого роби­ти. Вона скублилась на канапі, і щоб не почу­вати себе так самітньо, залучила радіо.

"Останньої ночі ти знов мені снилась,

Незабутня, коханая, де ти згубилась", — заспівав солодкий тенор.

Вона пересунула вказівку і трапила на друге популярне болеро:

"Цілуй мене довго, цілуй мене ще раз

Так, мов це наше останнє спіткання

Знаю, прийде час,

І втрачу, ой, втрачу тебе і кохання..." — пристрасно співав жіночий голос.

— Чому у піснях, де співають про коха­ння, стільки туги? — думала Чічіта. — Чому побіч з радістю йде обава її втратити? Чому за молодістю йде старість і за життям смерть?

А з радіо лунав вальс:

"Що зробили зі мною твої очі?

Це кохання чи тільки мана?

В серці смуток, і довгії ночі

Без тебе я журюся сама ..."

Задзвонив телефон.

— Певно, Леон хоче спитати, чи не дуже мені сумно без нього, прийшло Чічіті на думку.

— Олла, — скликнула вона приязливо.

— Олла, — відповів жіночий голос. — Орланда немає з тобою?

— Нема, а хто це питає?

— Твоя приятелька, що завжди тобі ба­жала добра, а ти їй віддячила чорною зрадою.

Чічіта пізнала Лолі. Мабуть, хоче помири­тися. Що ж, у мене не має злости до неї.

— Чого тобі треба?

— Мені? Нічого! Хотіла розважити тебе, бо знала, що ти нудишся сама.

— Ти втрапила, хоч воно й дивно, бо так рідко буває.

— Тепер буде траплятися частіше, я певна!

— Звідки ця певність?

— Бідолаха! Може, ти й справді не знаєш?

Чому вона не повісила слухавку, хіба не зро­зуміла, що від Лолі нічого сподіватись ані щирости, ані доброзичливости?

— Невже Орландо забув тебе попередити, що сьогодні повертається його жінка?

— Жінка?

— Авжеж! Жінка! Артистка Луїза Веласко, що завжди грає з ним разом. Чи він тебе не повідомив і про те, що він жонатий?

Чому вона так міцно притулила до вуха слу­хавку і дозволила, щоб через неї точилась отрута і капала вогнем на серце?

— Може, він не вважав за потрібне розмо­вами про жінку затьмарювати любовну при­году, що все одно мала тривати лише під час літніх вакацій?

— Ти брешеш!

— Ха-ха! Брешу? Увесь Буенос-Айрес знає подружжя Орландо-Веласко. Дуже доб­ре підібрана пара. Живуть досі, як молодята. Звичайно, коли не надавати значення деяким маленьким зрадам. Та хто ж цього не виба­чить такому чарівникові, як Орландо?

— Зміюко!

— Не самі горлички на світі! Цнотливі гор­лички, що ніколи не погодяться бути утри­манками.

Нарешті Чічіта кинула слухавку і стояла, приголомшена. В голові мішались думки.

— Скільки ж правди в словах Лолі? — пи­тала вона себе.

Чічіта розуміла, що правди багато. Згадува­ла дещо з недавнього минулого. Луїза? Так ось про яку Луїзу розпитував Санчес. І як спокійно збрехав Леон. Актор, звик удавати. Невже він дійсно дивився на наше кохання, як на літню пригоду? А я віддала йому душу і тіло.

Вона схопила телефон і тремтячою рукою набрала Орландове число.

— Олла, я слухаю, — відповів він.

Що вона має казати? З чого почне? Поки вагалась, почула, як він мовив недбало.

— Мабуть, помилка, — і повісив слухавку.

Кому це він пояснив? Хто там біля ньо­го? Вона, Луїза, його жінка, що живе з ним, у його помешканні. Вона сьогодні приїхала, вони давно не бачились. Тепер вони разом, милуються... Знести це було неможливо.

Вона знову схопила телефон.

— Леон, я мушу тебе бачити.

— Сьогодні вже пізно.

— Ще тільки десята година.

— Я занятий, приїду завтра вранці.

— Я прохаю тебе приїхати, зараз.

— Це неможливо. Добраніч!

Ці лаконічні відповіді! Щоб вона не домис­лилась, з ким він балакає.

У безсилому розпачі Чічіта заридала і так в сльозах і заснула.

13

Орландо прийшов раненько. Чічіта тільки ще розплющила очі. Він приніс китицю кві­тів, посміхався чарівно, ніжно привітався з Чічітою.

Поводиться зовсім так, як Біжу, коли щось накоїть.

— Що за спіх такий був учора увечері? На що я тобі був потрібний?

— Я тільки хотіла тебе спитати, який пода­рунок привезла тобі жінка.

— Ось воно що!

— Так тільки усього!

Орландо похмурнів.

— Мені дуже прикро, що ти довідалась про це не від мене.

— Ти мав час оповісти мені.

— Послухай, Чічіто! — він хотів взяти її руку.

— Не доторкайся до мене! Ошуканець!

— Я ніколи тобі нічого не обіцяв.

— Не обіцяв, але брехав мені! Брехав від першого до останнього дня.

— Чічіто!

— Не підходь. Між нами немає нічого, крім цієї брехні... Іди до неї. Я тебе більше не ко­хаю, — репетувала Чічіта, — я не хочу тебе ба­чити. Йди геть!

— Ти справді хочеш, щоб я пішов?

— Йди геть! — і Чічіта заголосила, опустив­ши голову на руки.

Зараз Леон підійде, обійме, буде виправ­дуватись, думала Чічіта, а я не піддамся, я від­штовхну його, прожену. Він ошуканець, баламут, він лихий, він підлий, я не дозволю йому доторкнутись до себе.

Але ніхто не наближався до неї. Пройшла хвилина — друга, Чічіта підвела голову. У ха­ті нікого не було.

— Леон! — гукнула Чічіта, але ніхто не ві­дізвався. — Він пішов, — зрозуміла вона, пі­шов, як я наказувала. Пішов назавше, і я ні­коли його не побачу, не пригорну до серця, не буду гратись його кучерями.

Цілий день вона не виходила з дому, при­слухуючись до кожного шарудіння, чекала, чи не задзвонить дзвінок біля дверей, чи у телефоні.

Увечері не стерпіла і зателефонувала до Орландо.

— Це я, — відповіла вона на його запитан­ня і схлипнула.

— Я зараз приїду, — коротко мовив він і незабаром уже був у Чічіти.

— Я не можу жити без тебе, — пошепки мовила вона, пристрасно обіймаючи його.

Орландо пестив її, як малу дитину і казав:

— Вір мені, що я все збирався тобі сказа­ти... Це не так легко, як видається...

Чічіта мовчала.

— Мої відносини з Луїзою не зовсім зви­чайні. Властиво, ми не одружені.

— Як? — скрикнула Чічіта.

— Наш союз не оформлено ані в цивільній, ані в церковній установах. Проте я зв'язаний міцніше, ніж контрактом чи таїнством, Я усе тобі оповім, і ти мусиш зрозуміти і повірити мені. Свою артистичну кар'єру я завдячую Луїзі.

— Не вона дала тобі твій талант, це дар Бо­жий, — відгукнулась Чічіта.

— Так, але вона допомогла його виявити, вийти на широкий шлях. Коли ми зустрілись, вона була в розквіті своєї артистичної кар'є­ри. Вона стояла на чолі театральної антрепри­зи, куди я увійшов як третьорядний актор.

— Ти б і сам пробив собі дорогу.

— Можливо, але тільки той, хто сам нею йшов, знає, як важко її пробивати.

— Ти кохав її?

— Її трудно було не покохати. У неї було все, що вабить нас у жінці. Врода, грація, при­язна вдача, талант.

— Як ти її вихваляєш!

— Ти ж хочеш правди!

— Чому ви не одружились?

— Луїза не схотіла. Вона старша від мене. Вона казала, що не хоче мене зв'язувати, щоб я був вільний, коли когось покохаю.

— Виходить, ти мене не кохаєш?

— Чічіта, зрозумій мене! Ця жінка присвя­тила мені своє життя. Її молодість минула. Навіть у театрі вона давно перейшла на ролі старих жінок. Вона хворіє, може, не житиме довго, Я не можу покинути її,

— Ти все ще її кохаєш!

— Можливо, але це не те почуття, що я маю до тебе.

— Чому ж ти їй, а не мені віддаєш першенство?

— У тебе молодість, у тебе все життя, а у неї старість і смерть.

— Що ж ми будем робити.

— Жити, як жили. Зустрічатись, любитися..

— Ховаючись?

— Іншого способу немає.

— А коли я не погоджуся?

— Ти мусиш погодитись. — Орландо жа­дібно пригорнув її до себе і вп'явся поцілун­ком в її уста.

Вона не противилась.

***

Від нього дня спокій покинув Чічіту. Хви­лювання і турботи наповнили її життя. Особ­ливо нестерпно було вночі. Вона забула, як спати усю ніч безпросипу. По кілька разів про­кидалась серед ночі і вдивлялась у темряву невсипущими очима. Думки летіли до Орланда і малювали образи, що будили заздрість і лють.

Вона хапала телефон і метушливо зазнача­ла число.

— Олла! — чула вона знайомий голос.

— Це я, я трачу розум, я не можу більше, мій терпець увірвався!

— Ви помилились, — переривав її Орландо часом спокійно, часом з обуренням і вішав слухавку.

При побаченні він вимовляв їй.

— Нащо ти це робиш?

— Я збожеволію, я не можу знести того, що ти з нею...

— Я вже сто разів казав тобі: це хвора, не­молода жінка. Вона не вабить мене, але вона віддала мені свої найкращі роки.

— Найкращі роки! Речення зі старих мело­драм! Хіба ти не віддавав їй своїх років? Або я не віддаю тобі свою молодість?

— То не віддавай, я не вимагаю від тебе жертв — вибухав Орландо.

— Бо ти не кохаєш мене більше. Я тобі не потрібна, ти хочеш позбавитись мене, — ри­дала Чічіта.

— Ти знаєш, що це неправда, — м'якшав Орландо і пригортав її до себе. — Навіщо ти мучиш мене, Чічіто? Чому марнуєш ті години, що ми можемо бути ра­зом?

Вона затихала, але. такі сцени повторюва­лись щораз частіше і псували їм обом життя.

Щоб розважити Чічіту, Орландо почав ви­ходити з нею після театру, запроваджував її на вечірки, на товариські забави артистів.

Тоді Чічіта оживала. Очі її блищали, обличчя світилось радістю, і було не дивно, що її радо зустрічали усюди, її товариством цікавились і шукали його.

Тільки один приятель Орланда не поділяв загальної симпатії до Чічіти. Це був Санчес, що докучав їй ще в Мар-дель-ІІляті, а тепер остаточно остогид.

Як тільки вона приходила з Орландом ку­дись на забаву, Санчес випадково чи навмис­не вже був біля них. Підходив, вдавався з розмовою до Орландо, а на Чічіту майже не звер­тав уваги, але вона почувала течію ворожне­чі, що простувала з нього до неї, і зненавиділа його також.

— Чому ти не відженеш його раз назавжди? — питала вона Орланда.

— Хіба я можу це зробити? Він мій старий знайомий і не раз давав мені доказ своєї при­язні.

— Він за щось мене не зносить!

— Це твої вигадки, — заспокоював її Орлан­до, а сам знав, що вона має рацію.

Санчес був дійсно його старий приятель, а­ле Луїзу знав Санчес ще давніше і був її найщирішим і найвідданішим прихильником. Так повелося здавна. Луїза була молода красуня з блискучими надіями, коли він познайомився з нею. Бридкий і незначний Санчес розумів, що він не пара для неї, і не дозволив незбутним надіям опанувати себе. Він тільки дбав про те, щоб бути біля неї і робив все можливе, щоб отримати ангажемент у тому театрі, де грала вона.

Пізніше, коли Луїза закохалась в Орландові, він не обурився на неї. Йому видалось ціл­ком природнім, що її вибір впав на талановитого вродливого чоловіка, найкращого з її о­точення. Він навіть переніс частину свого по­чуття до Луїзи на її вибрання і охороняв їх зв'язок, як міг. Він знав, як багато значив для Луїзи Орландо і старався зберегти його для неї. Під час його любовних пригод, він слід­кував за ними і оскільки міг, допомагав їх скорішому закінченню. Тепер він був дуже схвильований. Він бачив, що Орландо дуже за­хопився Чічітою, і побоювався, що нелегко буде знайти засіб, щоб відштовхнути його від неї. Проте він вперто шукав способу.

14

"Ти пригадуєш собі, що сьогодні бенкет на честь еспанських артистів? — спитала одно­го дня Чічіта. — Ти ж поведеш мене туди?

Орландо відповів не зразу. Він побоювався, що Луїза, еспанка родом, схоче також приві­тати своїх земляків. Це могло утворити непри­ємну ситуацію.

— Невже ти мені відмовиш? Мені так хо­четься піти! — підлещувалась Чічіта. — Я на­вмисне не одягала свою тафтову сукню, щоб пишатися в ній сьогодні.

Орландові й самому хотілося бути на принятті в супроводі гарненької принадної Чічіти.

"Луїза ще слаба і певно не схоче ризикува­ти здоров'ям", — подумав він і пообіцяв Чічіті заїхати увечорі за нею.

***

Не дарма хотілось Чічіті бути на бенкеті. У­весь цвіт столиці з'їхався до Альвеар Паласу. Елегантна різнобарвна юрба заповнила усі йо­го сальони, і Чічіта радісно змішалася з нею. Вона знала, що її врода, і одяг, і провідник її — Орландо, дають їй право на почесне місце у цій юрбі, і це тішило її і підіймало настрій.

Вона танцювала, кидала привітання знайо­мим, а тепер стояла з келехом у руці і пила маленькими ковтками холодне іскристе вино, що злегка лоскотало горло і вогниками роз­пливалось по тілі.

Орландо з замилуванням оглядав Чічіту. Зеленкуватий шовк сукні відтіняв золотисту матовість її плечей, широкі згортки спідниці підкреслювали грацію її тоненького стану. О­чі її блищали, все обличчя світилось втіхою.

— Ти задоволена?

— Шалено! Все складається так гарно, навіть і те, що не видко нашого приятеля Санчеса, засміялась Чічіта і в той самий момент побачила його здалека поруч з поставною жінкою в чорній оксамитній сукні.

Чортяка! таки з'явився. І де він вишукав собі таку паву?

Орландо узяв її за лікоть і прошепотів:

— Ми мусимо піти...

— Куди? — здивовано скрикнула Чічіта.

— Куди-небудь. додому, до якогось дансінгу.

— Чому, коли тут гарно?

Орландо трохи зблід і стиснув губи:

— Хо­дім!

Раптом Чічіта зрозуміла: жінка у чорнім ок­самиті — Луїза, і Санчес привіз її з якимсь паскудним наміром.

— Я не маю чого або від кого втікати, — скипіла вона.

Орландо міцніше стиснув її лікоть.

***

Санчес майже силою привіз Луїзу на бен­кет. Він уложив собі план, що видавався йо­му дуже доречним. Давно вже, помалу, оповів він Луїзі Орландову "небезпечну пригоду", як він характеризував його роман з Чічітою. Це не зробило на Луїзу великого враження, бо вона вже давно звикла до зрад і терпеливо їх переносила, розуміючи, що сценами та заздрістю Орланда не втримаєш. Але Санчес вмовляв її щоденно:

— Дівчина вчепилась за нього і легко не випустить. Це бездушна пройдисвітка, що дбає тільки про свою користь. Вона зруйнує його кар'єру і занапастить його життя.

На яких підставах зробив він ці висновки? Де він знайшов такі темні фарби для малюва­ння образу Чічіти? Хто його знає! Але він був переконаний, що каже правду, і може тому Луїза йому повірила. Вона згодилась на рішу­чий крок не тому, щоб зберегти Орланда для себе, а тому, щоб врятувати його від загибелі.

Санчес плянував так:

— Ми приїдемо на бенкет і зустрінемось ніби несподівано. Леон не наважиться образи­ти вас перед усім театральним світом, він занадто вас шанує. Він приєднається до нас. і пройдисвітка буде посоромлена. Як особа сва­вільна і нестримана, вона вчинить якийсь ви­брик і ним згубить себе в очах Леона!

Після довгих вагань, Луїза дала себе намо­вити і поїхала до Альвеао Паласу. Чому ж, побачивши Орланда з Чічітою, вона несподі­вано свого рішення відцуралась? Чи злякалась вона останнього кроку, чи дійсно почула, що слаба? Санчес не міг не з'ясувати, але Луїза так неухитно вимагала, щоб він завіз її додо­му, що він мусів погодитись.

Тому коли Орландо в супроводі Чічіти, що ледве стримувала сльози, виходили до вестібюлю, вони майже наштовхнулись на Луїзу з Санчесом, що також поспішали до виходу.

Відступу не було. Усі в замішанні спини­лись і хвилину напружено мовчали.

Тоді Санчес мовив:

— Сподіваюсь, що ти відпровадиш свою дружину додому. Я берусь посадити до таксі цю особу.

Це було вже забагато для Чічіти.

— Падлюка! — скликнула вона і, підско­чивши до Санчеса, двічі ляснула його по об­личчі.

Від цієї хвилі все змішалось, і ніхто не міг точно пригадати, як вони опинились у сусідній комісарії, де черговий урядовець з зацікавле­нням їх розглядав.

У Чічіти все ще був розлютований вигляд, розтріпаний Санчес даремно намагався напра­вити свою краватку. Луїза стомлена, зістаріла, ледве трималась на ногах і важко дихала, лише Орландо заховував зневажливий спокій.

— Що сталося? — спитав урядовець.

Виступив Санчес:

— Ця скандальна дівчина нахабно втруча­ється до чужого подружжя і порушує життя поважної дружини...

— Дружини? — спалахнула Чічіта. — Вона така сама дружина, як я.

— Ви не смієте! — скрикнув Санчес.

Урядовець підняв догори руки.

— Хвилинку, хвилинку! Прошу заховувати спокій. Почнемо по порядку. Ваше ім'я і пріз­вище? — вдався він до Орландо.

— Леон Орландо.

— Наш славетний артист? Вибачте, в присмерку не впізнав вас. Одна з цих пань ваша дружина?

Орландо швидко відповів:

— Я не жонатий. — І подумав з огидою — сцена з французького фарсу.

Урядовець посміхнувся:

— Розумію, розумію, маленька жіноча свара на тлі взаємної заздрости... Хто з присутніх хоче зложити скаргу?

Скарги ніхто не зложив.

— Бажають присутні, щоб було складено акт для ствердження подій?

— У цьому немає ніякої потреби, — відказав Орландо і, нахиляючись до урядовця, почав мурмотіти: — так само і до преси... буду ду­же вдячний. дрібний випадок.. зайві пого­лоски... — було чутно окремі слова.

Урядовець, співчуваючи, потакнув головою.

Орландо витяг з кишені два квитки, що зав­ше мав з собою і передав урядовцеві.

— Важні на дві ложі до нашого театру. Як схочете пізніше знову завітати до нас, то буду вам радо служити.

Через хвилинку усі вийшли з комісаріяту. Дрібненький дощик неприємно хльоськав лице. Було холодно і прикро.

Орландо мовив ні до кого не звертаючись.

— Я відпроваджу сеньйориту і зараз повернуся додому.

Це "додому" як батогом стьобнуло Чічіту.

— Не потребую твоєї ласки, — вигукнула вона і побігла вздовж вулиці, хлюпаючи по калюжах золотими черевичками.

Орландо рушив було за нею, але назустріч їхало порожнє таксі, і вона вскочили в нього.

Цього разу Чічіта не плакала. Розпач у вій­шов так глибоко їй в душу, що зовні його не було помітно. Усе в ній завмерло, і коли на другий день прийшов лист від Ортанда, вона майже байуже прочитала його.

Він повідомляв, що прийняв пропозицію ї­хати на гастролі до Чилі, куди негайно від'їж­джає.

Лист був короткий. У ньому не було згад­ки про майбутнє, ані споминів про минуле.

— Все одно... все одно... — шепотіла Чічіта. Вона знала, що це кінець

15

Заняття в університеті йшли повним ходом, і Петро з головою упірнув в університетське життя. Увесь його час був поділений між авдиторіями, лабораторіями і бібліотеками. Ма­ти навіть почала непокоїтись, чи не перепра­цюється синок, і посилала його до лікаря, щоб той приписав йому якісь вітаміни, але Петро тільки всміхався. Ще ніколи не почував він се­бе таким бадьорим і сильним.

Про Чічіту він згадував не раз, але відганяв ці спогади, бо болючий слід ще не зовсім за­гоївся в серці.

Одного дня, під час обіду, задзвонив теле­фон і знайомий голос спитав:

— Що ти робиш?

— Обідаю.

— Після обіду негайно приходь!

Петро мав їхати пополудні на поважний ви­клад, мав побачення у лабораторії, але йому і на думку не спало не послухатись. Він. по­хапцем пообідав і поспішив до Чічіти. Він знову попав до неї в полон.

Знов біг до неї, як покличе, сидів у неї, по­ки дозволяє, виконував усі її бажання і при­мхи.

Властиво цим разом Петро не мав багато під­став скаржитися. Чічіта поводилась з ним далеко краще, ніж раніш. Мало, але приязно розмовляла з ним, рідко гнівалась, покірно хо­дила з ним до кіна, або на прогулянку, як він її запрошував. Гроші, що Петро заробив у літі, давали йому цю можливість, і він міг би вважати, що все йде якнайкраще, коли б він не бачив, що спокій Чічітин якийсь ненатуральний, а відсутність вибухів гніву, що до них так звик колись Петро, це апатія, що опанува­ла усю її істоту.

Часом під час веселого фільму чи вистави, Петро спостерігав такий сум на Чічітиному обличчі, а погляд її, спрямований в одну точ­ку, був такий безнадійний, що Петрові става­ло ніяково, ніби він самовільно втручався до чужої таємниці.

— Що з тобою Чічіто? — питав він часом.

— Нічогісінько.

— Ти не така, як була раніш.

— Зробилась стара та погана?

— Ні, але зовсім змінилась.

— Все живе постійно міняється. Хіба це не викладають у вас в університеті?

— Я б так радо щось тобі зробив.

— Що саме?

— Чимсь допоміг тобі у твоїх турботах.

— Немає у мене турбот.

— Якось розвеселив би тебе.

— Хіба я не весела?

— Ні, ти живеш немов в напівсні, я не бачу того життьового проміння, що світилося в то­бі колись.

— Яке ще там проміння? Відчепись ти від мене, прошу тебе, — вибухала нарешті Чічіта, але і вибухала не так, як раніш.

Часом Петро боязко починав:

— Чому ти не поважно ставишся до мене, Чічіто?

— Як це, не поважно?

— Не хочеш зрозуміти, що я тебе кохаю.

— Що ти тямиш у коханні?

— Я не дитина.

— А хто ж ти?

— Ми з тобою майже одного віку.

— Таке вигадав! Дівчина 20 років це закін­чена жіноча істота, а хлопець 19 років — це учень.

— Чим я винен, що тепер треба так довго вчитись. Я маю почуття дорослої людини.

— Дай мені спокій зі своїми почуттями!

— Навіщо ж ти мене кличеш?

— Бо мені сумно, бо ти добрий хлопець, бо я люблю тебе.

— Не так, як я хочу!

— Як тобі все не до вподоби, то не приходь!

Петро замовк.

***

Тільки Ельвірі помалу оповіла Чічіта своє гope, і знайшла в ній зрозуміння і співчуття. Часто приходила Чічіта до своєї тітки і просиджувала з нею довгі години, в розмовах або в мовчанні, що було сповнене сердечною бли­зькістю і заспокоює більш, ніж слова.

Одного ранку Чічіта прийшла, коли Ельвіра ледве прокинулась і ще лежала у ліжку.

Чічіта тихенько підійшла до неї.

— Щось сталося? — спитала Ельвіра.

— Так тьотю, щось страшне!

Чічіта впала навколішки на килимок перед ліжком і прошепотіла:

— Я вагітна!

Блискавкою промайнула думка у Ельвіри:

— І це її не минуло. Бідне дівча!

Ельвіра уявила собі увесь тягар, що спаде на її голову. Усі забобони, плітки, осуди. Труднощі, що неминуче виникнуть. Як буде злісно тішитись її ласкава невісточка, Чічітина мати, як буде твердити де треба і не треба:

— Що я казала? У всьому винна Ельвіра, бо завжди потурала своїй свавільній племін­ниці.

Вона обняла Чічіту і непевним голосом спи­тала :

— Може, як Леон довідається, то поверне­ться до тебе і одружиться з тобою?

Чічіта аж підскочила, як на пружині.

— Про це не може бути мови!

Ельвіра глянула на неї, і звідкись виринула думка:

— Якщо народиться хлопчик, то буде по­дібний до Чічіти, а тим самим і до мене.

Вона пригорнула до себе Чічіту.

— Не журись, усе полагодиться. Як будеш на поступі, то поїдемо до Кордоби, там є до­брі санаторії. Перебудемо, поки будеш году­вати дитинку, тоді повернемось і, якщо вона тобі заважатиме, то я візьму її до себе і буду доглядати.

Чічіта заплакала.

— Тьотю, я боюся... я зроблю аборт.

— Не смієш зробити такого злочину, — скрикнула Ельвіра і майже пошепки додала, — а як посмієш, то я відречусь від тебе і прокля­ну.

Чічіта подивилась на тітку і, вражена, пер­ше у житті помітила, що Ельвірині очі палах­котіли, як розпечене вугілля.

16

Петро здибався з Робертом в університеті, де, захоплений Чічітою, він тепер мало бував.

— Де ти знову пропадаєш, скрикнув Роберто. — не видко тебе ані на викладах, ані в лабораторіях.

Петро щось пробурмотів у відповідь.

— Я вчора повернувся з Санта-Клари, був там три дні. Шукав тебе, щоб запросити їха­ти зі мною, але куди там, ніде тебе не піймаєш.

— Як там усі маються?

— Живуть собі потихеньку.

— Бачив моїх земляків?

— Та ти що, забув чи здурів?

— Що таке? Я нічого, не розумію.

— Та ти справді не знаєш? Науменко вмер вже з місяць тому.

— Вмер?

— Я гадав, що тебе першого сповістили.

— Ніхто мене не повідомив. А що з Катру­сею?

— Вона виїхала майже відразу після бать­кової смерти.

— Куди?

— Казали до Буенос-Айресу, а куди саме, не знаю.

Звістка про смерть Науменка дуже вразила Петра. Він відразу пригадав собі свою остан­ню з ним розмову.

— Бідолаха! Він передбачав свою близьку смерть. А моя обіцянка? — гостро згадалось йому. — Як я її сповнив?

Даремно заспокоював він закиди сумління тим, що не знав про смерть земляка, свідо­мість своєї вини не залишала його.

— Треба відшукати Катрю, щоб хоч част­ково дотримати слова, — вирішив він.

Єдине місце, де він мав надію довідатись про неї, була фабрика риб'ячого трану, і отже другого дня зранку він поїхав туди.

Цим разом на маленькій станції нікого зна­йомого не було і, тому що іншого способу не трапилось, Петро пішки помандрував через степ.

Дорога видалась йому довга. Іти самому багнистою стежкою, це не те, що їхати брич­кою у милім товаристві. Проте мандрівка мала свою приємність. Осіннє сонце світило прияз­но, степ зеленів. У траві скрекотіли цвіркуни, пташки літали низько над землею, і присут­ність Петра, як видко, їх не лякала.

— Чого тільки не придумали люди для сво­єї втіхи, театри, кіно, спортові вистави, різні перегони, футболи, проте ніщо так не тішить людину, як єднання з природою і безпосеред­нє відчування її. — Так роздумував Петро, забуваючи, що до кіно він ходить тричі на тиждень, а єднатись з природою не вибереть­ся й тричі на місяць. — Скільки таємниць за­ховує природа і як мало їх знає людина. Наприклад, як міг Науменко передбачати, що скоро вмре? — А що мене чекає? Якби можна було заглянути за тьмяну завісу і довідатись хоть дещо про свою долю! Чи попаду я колись на свою незнану Україну, що її з такою ту­гою згадують батьки, і як потраплю, то як се­бе там почуватиму? Чи звикну до морозів, я, що ніколи не бачив снігу, і ще важніше, чи знайду взаємне зрозуміння з людьми, що перейшли через такі страждання, такі злидні, я, що живу у міщанському добробуті? Чи не бу­ду тужити за Аргентиною, яку кохаю, де ви­ріс і до звичаїв якої звик?

Як завжди, думка його навернулась до Чічіти.

— Що б таке зробити, щоб заслужити її кохання, переконати її, що він не нікчемний хлопець?

Добре було б вчинити якийсь мужній подвиг. Наприклад: перелетіти через океан ма­леньким літаком. Але це вже зроблено і пере­роблено. Ліпше піти добровільно на війну і вмерти там славною смертю. Але війна недав­но скінчилась, а брати участь у підпільній бо­ротьбі Петро не наважався, та й хто зна, чи довідалась би Чічіта про його лицарську смерть. Писав же поет про наших великих лицарів:

"Лежать вони покинутими в полі

І без хрестів могили їх".

Та врешті йому, мертвому, вже було б і байду­же. Треба шукати інших шляхів.

Мрії понесли Петра далі:

Він відомий інженер. Його проект отримує першу премію, і йому доручають величезну будівлю. Він заробляє силу грошей, новень­ким спортовим автом приїжджає по Чічіту.

— Це твоє власне? — питає вона підлесли­во.

— Так, це я купив тимчасово, байдуже від­повідає він. — Лінкольн, що я його замовив на фабриці, прийде через два місяці.

Вони сідають і їдуть з швидкістю 140 кіло­метрів на годину просто на аеродром. Там на них чекає чотирьохмоторовий літак, який не­се їх понад хмари.

Тут Петро спіткнувся і трохи не заорав но­сом землю. Повертаючись в цей спосіб до дійсности, він побачив перед собою вербовий га­йок і знайомий дім на стовпах.

З людей нікого не було видко.

Петро обійшов дім навколо, гукав, плескав у долоні, заглянув на фабрику. Там не було ні робітників, ані ознак життя, хоч день був буденний.

Він стояв у нерішучості, не знаючи, що .ро­бити, коли з-поза кущів вийшов Василь Ми­хайлович, тримаючи за ноги дві зарізані качки.

— Це ви? — зрадів він, пізнаючи Петра, — а я думав, хтось з хазяїнів фабрики, та й не спішив одзиватись.

Петро привітався.

— Ви тут зовсім один? А де ж ваша роди­на? Де робітники?

— Лизавета Іванівна зараз повернеться, во­на поїхала з Катрею по сусідству.

— То й Катря у вас? — з полегшенням спитав Петро.

— У нас. А добре ви зробили, що прийшли. Мої пані доручили мені розшукати вас, а де я вас знайду? Шукай зайця у леваді!

— Я дав покійному Науменкові свою адре­су­

— Так і Катруся казала, але знаєте жіночу вдачу. При переїзді кудись її засунула і не може знайти. Та не можна її обвинувачувати, зовсім було запаморочилась дівчина. Ви ж знаєте про нещастя?

— Довідався вчора.

— Так, так, короткий наш вік, — зітхнув Ва­силь Михайлович. Метушиться людина, пла­нує щось, мучиться, а тут смерть. Все кінчається, раніш, або пізніш. Ось і фабрику нашу зачиняють.

— Та я бачу, що вона не працює і робітни­ків не видко.

— Кажуть хазяїни, що не варто працюва­ти, не дає прибутку.

— А що ви думаєте робити?

— Поїдемо до Ріо-Негро. Мене вже давно туди кличуть на яблуневе господарство, як садовода. Останні дні тут живемо. Ліквідуємо живність, — показав він на зарізаних качок.

— А Катря?

— Певно також поїде з нами, бо з тою дур­ною маркізою вона жити не схоче.

— Якою маркізою?

— З Науменчихою, — своєю матір'ю.

— Я не знав, що пані Науменко французь­кого походження.

— Бісового вона походження! — з переко­нанням мовив Василь Михайлович.

— Щось не зрозумію...

— Поїхав я до неї сповістити про смерть чоловіка, ну і ясна річ, не витримав, дещо ви­словив про її поводження, а вона мені на це: "Як ви смієте мені докоряти? Ви мужик, а я внучка французьких маркізів". Ну я не стерпів, кажу: "Я мужик, це правда, але ж і ви того са­мого роду, бо я вашого діда пам'ятаю, як був я хлопцем, то жив з ним в однім селі, нази­вався він Іван Цьоцюр, по вуличному Перепелиця, і був він не маркіз, а щетинник, свинячу щетину скуповував". Вона хоч би бровою повела і каже: "Про діда не знаю, а онука маркізів я по жіночій лінії". Я рота роззявив і не знайшов, що вже їй і казати. Та й що ти будеш балакати з такою клятою жінкою.

На дорозі застукотіли колеса.

— Ось і наші повертаються, — сказав Ва­силь Михайлович.

Бричка загрюкотіла ближче, і за хвилину Михась привіз Лизавету Іванівну і Катрю.

Петро уявляв собі, що Катря зовсім пригні­чена, вбита горем, але вона виглядала, як ма­ків цвіт, може, тому, що щічки її чомусь па­лали. Чорна суконка не перешкоджала враже­нню свіжости і чистоти, що справляла її по­стать, і тільки підкреслювала тендітність її стану. Вітаючи Петра, вона навіть усміхну­лась.

Лизавета Іванівна відразу почала клопота­тись.

— Василю, підкинь дров до грубки. Миха­сю, скуби качок. Катрю, покриши яблука.

— А я що маю робити, — спитав Петро, чу­ючи ці розпорядження.

— І вам діло знайдеться. Покищо помагай­те Катрі, а там побачимо.

— Якщо вам не дуже боляче, то розкажіть мені, як все сталося, — мовив Петро, сидячи біля Катрі.

— Все скоїлось так швидко... — відповіла во­на. — Батько почував себе як завжди, не скар­жився ні на що. Пішов спати і за хвилину покликав мене. Я ще не лягала і зараз пішла до нього. Але вже було пізно. Він був непритом­ний. Хлипнув кілька разів і затих... навіки.

Прозора сльоза капнула на її руку.

— Вибачте, що я навернув вас до вашого жалю.

— Мій жаль завжди зі мною. Я мусіла вам розповісти. Батько так поважав вас.

— За віщо мене поважати? — щиро здиву­вався Петро.

— Батько певно знав, за що!

— Що ви наміряєтесь робити?

— Якщо не знайду якусь посаду, то дове­деться їхати до Ріо-Негро.

— А як же ваші пляни про дальшу освіту?

— Тоді прийдеться покищо їх відкласти.

Під доречним керівництвом Лизавети Іванів­ни обід швидко поспів, і хоч Петро спробував відмовлятися, його посадили обідати.

— Хто його знає, коли ще зможемо вас ча­стувати. — зітхнула Лїзавета Іванівна. — Найдов­ше місяць тут побудемо, а тоді прийдеться від'їжджати.

— Не журись, стара, дасть Господь, прижи­вемось і у новій оселі, — потішав Василь Ми­хайлович.

— Може й так, та все ж таки сумно лишати старе насиджене кубло.

— А мені після того, як я від'їхав з Украї­ни, все одно де не жити, все чужина.

***

Тільки перед вечором від'їхав Петро, обі­цяючи неодмінно прийти у неділю до церкви, де після Служби Божої мали правити панахи­ду за упокій душі Андрія Науменка.

Вдома Петро мав довгу розмову з матір'ю. Розповів їй сумну долю Науменка і Катрі, на­малював симпатичні постаті її теперішніх о­пікунів, згадав і про маркізу. Не заощаджував ані слів, ані фарб.

І видко, що було його оповідання і барвисте і зворушливе, бо мати й охкала, і реготала і витирала з очей сльози.

— А що, якби запропонувати Катрі пожити у нас? — спитала вона нарешті.

— Мамо, я не наважувався тебе про це про­хати! — скрикнув з вдячністю Петро. — Ка­ятись не будеш. Вона тобі не буде тягарем. Навпаки! Це така дівчина, така дівчина!

Порадились з батьком і вирішили, що у не­ділю Петро приведе усіх з церкви до себе до­дому на обід.

Чічіті також розповів Петро про Катрю. Во­на щохвилі переривала його.

— Ох, бідолашна! Ох, який жах! Сама — самісінька на цілім світі!

Врешті проголосила:

— Привези її до мене!

До цього Петро не мав великої охоти, але Чічіта вже плянувала:

— Вона може спати зі мною, або на канапі. Яка вона на зріст? Трошки менша від мене? Я їй дам свою жовту сукню, та й синю також.

— Вона носить жалобу.

— Правда, але сукні можна пофарбувати.

Петро хотів пригасити Чічітин ентузіязм.

— Її не так цікавлять сукні, як тебе.

— Дурниці, немає на світі жінки, щоб не любила одягатись. Зрештою, це не твоя спра­ва, я сама побачу...

Петро трохи злякався.

— Вони такі різні, — думав він і постановив не поспішати з цим знайомством.

У неділю в церкві Петро передав запроше­ння своїх батьків. Лизавета Іванівна спробува­ла було опиратися:

— Так як же, де так, та ми незнайомі.

— Я ж приїжджав до вас і незнайомий і не запрошений.

— Це друге діло...

— Буде тобі, стара, — перебив Василь Ми­хайлович. — Хлопець добрий, то й батьки його, мабуть, — такі. Хоч бувають і винятки, — згадав він, мабуть, про Науменчиху. — Не слід відмовлятись від щирого запрошення.

Все відбулось якнайкраще. Спочатку Василь Михайлович тримав себе трохи насупле­но, але протягом обіду виявилось, що його рідні Копичинці всього тільки у вісімнадцятьох верствах від Гадячого, звідки походив Чубаренко. Обидва навіть учились там у галицькій торговельній школі, хоч і в різні часи.

Почались спогади.

— Пам'ятаєте "Модний Світ" і склад Сидо­ренка?

— А як же, це про нього співали:

"Оженився на дворянці,

Думав, буду дворянин.

Подививсь на пику вранці,

Пика каже: міщанин".

— А про кого було зложено пісню?

"Із себе персона значна,

Розумніший я від всіх.

Хоч назвисько і невдячне,

Бо це ж з діркою горіх".

— Це ж про Свистуна, того, що переробив своє прізвище на "Свістунов"...

— А лікаря Волинського пригадуєте собі?

— Ще й як! Він мене не раз оглядав. Завше чомусь рахував ребра хворого: одно, два, три, чотири... хмурив чоло, зітхав...

— І все одно приписував касторки!

Обидва зареготали.

— Гастрономічний склад Бойка пам'ятаєте?

— Того, що ліпив назви "сотерн" чи "го-сотерн" на ті самі пляшки, в залежності від того, яке вино бажав собі покупець?

— Пам'ятаєте, який краєвид відкривався з гори, де стояв острог?

— Як же, як же! На Поділ, на Псьол, на Вельбівку, що ховалась серед бору. Може ви їз­дили човном по річці?

— Кожної неділі, повз Зелений Гай, де пи­сала свої вірші Леся Українка, під Чернеччину і аж до самих Будищ, де Псьол тече широкою рікою.

— Як собі хочете, — промовив урочисто Василь Михайлович, — з такими спільними споминами ми з вами все одно, як родичі.

— Правда, — підтвердив Чубаренко. — Я ще ніколи тут нікого не зустрічав, з ким би бу­ло можна так побалакати про своє.

Тим часом пані Чубаренко об'єдналась з Лизаветою Іванівною на ґрунті кулінарних до­сягнень. Багато поважних приписів було обговорено і багато таємниць довірено: як зва­рити борщ, щоб він був червоний, як замісити тісто для вареників, щоб не було ані тверде, ані глевке, як варити повидла, щоб не скисли або не зацукрились.

Час від часу пані Чубаренко поглядала на Катрю.

— Люба дівчинка. Очі карі і волосся русяве. Така б була тепер моя Галя, — думала вона, згадуючи свою покійну донечку.

На загальній нараді було вирішено, що Катря переїде до Чубаренків якнайскоріше і від­новить студії, що мусіла перервати.

17

Після драматичної розмови зі своєю пле­мінницею, Ельвіра не зводила з неї очей, кли­кала її до себе, навіть сама до неї приходила, аж доки не переконалась, що Чічіта погоди­лась зі своїм станом і нічого недоброго не вдіє.

Тоді Ельвіра почала робити таємничі захо­ди. Кудись ходила, кудись телефонувала і од­ного дня сказала Чічіті:

— Наприкінці цього тижня я поїду на два-три дні до Танділю[8].

— І я з вами поїду, тіточко.

Замість того, щоб втішитись, як сподівалась Чічіта, Ельвіра відповіла:

— На жаль, це неможливо. Мене запроси­ли мої співробітниці їхати з ними автом і для тебе місця не буде.

Проте, в призначений для від'їзду день, Ельвіра ні з ким не здибалась.

Раненько вийшла вона з дому і подалась на вулицю Лаваже, звідки срібне авто повезло її у той світ, що хоч і був цілком реальний, але лежав поза межами її життя; той світ, що вона тільки читала про нього та бачила його на екрані.

Мов у напівсні опинилась вона у великій за­лі з неймовірно блискучою підлогою, де уря­довці виконували різні формальності так чем­но, ніби просили перепрошення за турботи. Потім служники в сліпучо-білих одягах запро­вадили її до срібного коника, що з веселим дзичанням знизився з неба.

В середині коника були несподівані своїми розмірами сальони, де комфортабельно вмісти­лося п'ятдесят пасажирів.

Біля Ельвіри сиділа гарненька дівчина. Во­на махала хусткою у вікно і тяжко зітхала:

— Ах, а-а-а-ах!

З балькону аеростанції чорнявий хлопець трагічно махав капелюхом.

— Мій наречений, — мовила дівчина,

— Ви надовго розлучаєтесь?

— На цілий місяць.

Літак рушив і покотився аеродромом.

— Ах, ах, а-а-ах, — зітхала дівчина, потім витерла сльози і дістала з валізки товстенну книгу.

"Цивільне право", зі здивуванням прочита­ла Ельвіра на обкладинці.

Дівчина помітила Ельвірин погляд і охоче пояснила:

— Я не повинна тратити ані хвилини, Я і мій наречений — обоє студіюємо право, і я проґавила багато часу. Коли я і цього року не складу іспитів, батько не пустить мене бі­льше до Буенос-Айресу. Це буде такий жах, такий жах.

Дівчина з поспіхом відкрила книжку і по­хапцем перегортала сторінки. Нарешті втоми­лась, стихла і заснула.

Ельвіра всміхнулась і почала дивитись у вік­но.

Літак вже був високо над землею. Червоний автобус, що повз по дорозі, ще було видко виразно, але корови на степу виглядали, як мухи. За пару хвилин зникли і корови і авта, і виступив загальний рисунок землі. Вся її по­верхня була поділена на прямокутники, мен­ші і більші, але усі строгої геометричної фор­ми. Куди сягало око, усюди виднілись квадра­ти і чотирикутники — жовті, брунатні, зелені. Ельвіру здивувало, що зелених було так мало, бо їдучи на аеродром, вона бачила, що все навколо зеленіло.

Ельвірі часто снилось, що вона літає. Вона любила ці сни і сподівалась, що тепер пере­живе їх у дійсності, але теперішня подорож не мала нічого спільного з тими снами. Почуття льоту — не було. Літак ніби висів у повіт­рі і коли б не гудіння моторів та зміна пейза­жу, то було б трудно повірити, що він посу­вається зі швидкістю понад 400 кілометрів на годину.

Зелені чотирикутники зникали. Барви роби­лись одноманітними. Поверхня землі виглядала тепер як площа, брукована брунатними плита­ми. Часом на брунатному тлі рисувалась покру­чена лінія річки або контури міста.

Покоївка прилаштувала маленькі столики і принесла сніданок: каву, канапки, помаранчовий сік.

Голос, що ніби виходив зі стелі, промовив:

— Ми знаходимось на висоті 4.000 метрів. Наближаємось до міста Мендози, звідки поч­немо переліт через Кордільєри.

На брунатному тлі вирисувалась блискуча біла пляма.

— Це знаменитий солончак, що лишився на місці озера, — пригадала Ельвіра, потім по­бачила нарис Мендози, але ані будинків, ані садків що ними славиться Мендоза, розглянути було не можна.

Чотирикутники зникли, на місце їх вирішу­вались кучеряві лінії гір.

— Бу-бу-бу, — гудів літак, набираючи висоту. Зненацька Ельвіра побачила просто перед собою високі гори, що заступали їм дорогу.

Літак простував на них, і перед його рішучим наступом гори розступились і станули по­руч, але так близько, що думалось — ось-ось літак зачепиться за них крилом. Червоно-брунатні скелі були присипані снігом і блискотіли на сонці, як діяманти. Десь далеко долі плава­ли маленькі хмарки і під ними в яру вилася річка так глибоко під кручами, що не можна було бачити, чи є в ній вода.

Дивна річ, у Ельвіри крутилось у голові, коли вона дивилась з балькону з четвертого, п'ятого поверху, а тепер вона спокійно гляді­ла в провалля з висоти шости тисяч метрів, і ніякого неприємного почуття не було, тільки радість і гордість за людину.

Незримий промовець проголосив:

— Ліворуч — Аконкаґуа, найвища точка Кордільєрів. Зовні — температура повітря — чотири ступні морозу.

У сальоні було тепло і затишно. Аконкаґуа заглянув у вікно, блимнув на сонці старою сивою головою і зник.

— Просимо прив'язатись пасом до фотелів. Ми переїхали через Аргентинсько-чілійський кордон і починаємо спускатись.

Ельвіра глянула на годинник. Три години пройшло, як вони вилетіли з Буенос-Айресу. Кордельєри перелетіли вони за двадцять хви­лин. Колись військо Сан Мартіна потребувало шість місяців для свого славетного переходу.

Широкою спіралею кружляв літак над Сант-Яго, чілійською столицею. Щораз краще бу­ло видко вулиці, окремі будинки, авта, дере­ва.

Нарешті земля присунулась зовсім близько. Літак впав на неї, м'яко підскочив і рівно о­півдні під'їхав до аеростанції.

Орландо сидів з Луїзою в ресторані готе­лю, де вони мешкали під час свого перебуван­ня в Чілі. Вони мовчки кінчали обідати. Луїза крадькома поглядала на Орланда. Видко бу­ло, що його думки були далеко. Між бровами різко зазначилася зморшка. Як вона була їй знайома, та зморшка! Колись вона знала, як її розправити. Колись!.. Тепер вона безсила.

Луїза повела очима по їдальні, і погляд її спинився на дзеркалі, де відбивався їх стіл. Як гарно виглядав Орландо! Роки, минаючи, не пошкодили його вроді. Сивизна, що поча­ла торкати його кучері, тільки оздоблює йо­го голову. А вона? Загалом її постать вигля­дає непогано. Світло-сіра сукня і темно-золо­те, по-мистецькому помальоване волосся гар­монізують дуже добре. Але обличчя! Як доб­ре знала Луїза його дефекти. Скільки разів з болем, з розпачем розглядала вона його в дзеркалі. Зморшки, мішки під очима. І самі очі, тьмяні з пожовклими білками, Хіба це ті самі очі, що були колись такі прозорі, такі повні життя?

Подали каву.

— Що ти збираєшся робити після обіду? — спитала Луїза.

— Поїду до театру. Хочу подивитись, як виходять нові декорації. Ти поїдеш зі мною?

— Ні, я краще полежу, я не дуже добре по­чуваюся.

Луїзі здалось, що Орландо зітхнув з полег­шенням. Та й не дивно. Напруження їхніх від­носин втомлює й пригнічує.

Коли Луїза переходила через голь, служ­ник подав їй візитівку:

— Ця пані хоче вас бачити в дуже пильній і поважній справі, як вона каже. Я попрохав її зачекати в бібліотеці, поки ви скінчите обідати.

— "Ельвіра Лопес Ередія", — прочитала Луїза незнайоме для неї ім'я. Певно перево­дить збірку, або прохатиме про участь в доброчинній виставі, подумала вона. У бібліоте­ці назустріч їй з крісла підвелась жінка. Луї­за помітила, що вона була дуже бліда і що гу­би її злегка тремтіли.

Про що говорили ці дві немолоді жінки, що так по різному прожили своє життя? Які сло­ва знайшла та, що ніколи не знала кохання? Які почуття збудила в тій, що поставила кохання понад усе? — це назавжди лишиться таємницею.

Вони говорили недовго, але на прощання обнялись, як сестри.

Ельвіра повернулася до Буенос-Айресу по­важна й замислена, і того самого дня поїхала до церкви Матері Божої у Новій Помпеї. Навколішках ввійшла вона по сходах на другий по­верх до каплиці, де стоїть чудотворна статуя Пречистої Матері, і молилась там довго і пал­ко.

Луїза того самого вечора мала довгу роз­мову з Орландо, йшла та розмова від серця до серця, як вже давно не бувало між ними.

Луїза повідомила про своє остаточне ріше­ння від'їхати до Еспанії, звідки вона походи­ла і де мешкали її сестри. Вона вмовляла Орландові, що його обов'язок бути не біля неї, а біля тієї, що буде матір'ю його дитини, і піклуватися створінням, яке незабаром увійде у життя.

Орландо врешті погодився з нею, не відра­зу, але трошки скоріше, ніж вона сподівалась.

Луїза вирішила не зволікати свого від'їзду. Вона хотіла, щоб між її минулим і тим, що бу­де лише спогадом про колишню славу й щас­тя якнайшвидше ліг океан.

18

Катря переїхала до Чубаренків, і Петро по­чував задоволення, що його завжди спричи­няє виконання обов'язку. Тепер він міг спо­кійно повернутися до Чічіти.

Відносини його з нею також тішили його. Видко було, що вона шукала його товариства, не лаяла його і не висміювала. Тільки не дозволяла висловлювати своє почуття.

— Я так давно кохаю тебе, Чічіто! — почи­нав він.

— Давно! Отож я й кажу, що незабаром не­мовлята будуть вважати себе за наречених..

— Не глузуй з мого кохання!

— Дай спокій! Яке там кохання! Стільки про нього балачки! Може, його і немає зовсім на світі. Досить тобі, що я до тебе приязно ста­влюся.

І Петро вирішив чекати. Там, з часом, він знайде нагоду виказати, що він не дитина.

Одного дня Петро купив квитки до Кіно-Рексу, щоб іти туди разом з Чічітою, і пішов попередити її.

Він зустрів її в дверях.

— Дуже добре, — зраділа вона. — Якраз мала о­хоту побачити Інгрід Бергман. Заходь і заче­кай. Я зараз повернусь, і будемо пити каву.

— Тільки не барись.

— Ні, ні, я за хвилинку прийду.

Петро увійшов, улаштувався у фотелі і за­лучив радіо.

Солодкий тенор заспівав:

"Моє палке кохання,

Ти було мука, згуба і страждання

Й спалило все...

Все знищено, розсіяно,

Загублено, розвіяно..."

Петро не мав настрою слухати трагічні ви­гуки. Він перевів вказівку і з приємністю по­чув, що передаватимуть концерт Чайковського. Зручно примостившись, він приготувався слухати улюблену музику.

Коли це хтось подзвонив.

— Кого це приніс чортяка? — з досадою подумав Петро.

Відчинивши двері, він побачив елегантного чоловіка, який запитав про Чічіту.

— Вона вийшла, але повинна незабаром по­вернутись. Що я маю їй переказати?

— Нічого, я зайду другим разом.

В цю мить у передпокій вбігла Біжу. Вона спинилась на хвилинку, розглядаючи ново­прибулого.

— Біжу! —і покликав той.

Песик кинувся до нього, махав хвостиком, підстрибував, скавчав від втіхи.

— Біжу, Біжусіта! Пам'ятаєш мене, Біжу?

Він нахилився, погладив Біжу і повторив:

— Я зайду пізніше.

Петро зачинив двері.

— Хто це такий? Звідки його знає Біжу? — міркував він. — Певно знайомий тітки Ельвіри, у якої Біжу зоставилась влітку. Це при­пущення не цілком вдовольняло Петра. Його опанував неспокій. Слухати концерт не хоті­лось. Він пригадав, що Чічітина "хвилинка" може тривати довго і пішов додому вечеряти, залишивши картку, в якій обіцяв зайти перед дев'ятою годиною і прохав Чічіту, щоб була готова до виходу.

Коли він повернувся, Чічіта, причепурена, весела, скочила до нього і чоломкнула його в шоку.

З радощів Петро злетів понад хмари та ще швидше впав звідти.

— Я виходжу заміж! — скрикнула Чічіта.

— За кого?

— За мого найдоржчого Леона!

— Це він приходив? — зрозумів Петро.

— Так. Ти ж його бачив? Правда, що кра­щого немає на світі? Він прилетів по мене з Чілі і забере мене з собою.

— А я?

— Ти? Ти будеш радіти моєму щастю.

— Я не зможу жити без тебе!

— Не кажи дурниць! Через два-три місяці ми повернемося до Буенос-Айресу, і ти будеш приходити до нас у гості. Звичайно, не так часто, як тепер. Леон дуже заздрісний. У­яви собі, він навіть до тебе віднісся з підоз­рою.

Вона голосно засміялася.

— Може, ти й справді не такий вже мале­нький хлопчик, як мені здається? Ну, не сердься! Я тебе дуже люблю. Справді! Не о­бражайся на мене! Вибач мені також, що я не піду з тобою до Рексу. Мене чекає Леон.

Петро вийшов на вулицю приголомшений. Він не завернув, як завжди, на освітлену Санта-Фе, а пішов праворуч, напівтемними вулич­ками до парку Палермо. Як непритомний, блу­кав він по безлюдних алеях, не зважаючи на сильний вітер, що розвівав йому волосся. Йо­го взяв відчай. Вже не раз виходив він від Чічіти збентежений і засмучений докраю. Але тоді в ньому жевріла надія, хоч ледве помітна іскра надії. Тепер вона згасла.

Він налапав у кишені квитки до кіно з лю­ттю подер їх і кинув. Вітер підхопив їх і за­крутив у повітрі. Якби можна було все так пошматувати і розвіяти. Все?.. Чи всіх? Вби­ти Леона, Чічіту, себе! — На це він нездатний, він не відважиться на рішучий вчинок. Він може тільки мовчки мучитись.

Несвідомо вийшов він на Авеніду Альвеар.

Зненацька зовсім зблизька в очі вдарив сліпу­чий ліхтар. Петро шарпнувся, відскочив, але запізно. Щось вдарило, штовхнуло. Пекучий біль пробіг від голови по всьому тілі. Густа чорно-зелена хвиля підхопила, легко підки­нула кудись високо і скинула у прірву. Все зникло.

***

Петро опам'ятався у себе на ліжку. У при­смерку розглянув знайому кімнату, але за хвилину темно-зелені хвилі знову підійшли, підхопили, і він поплив. Як легко і приємно! Вік би так плавати! Але що це там за темна пляма? Ох, вона присувається щораз ближче: це чорне провалля, куди несе його невблаган­на хвиля. Ніщо, ніщо не може його спинити! Як тремтить серце! Ще мить і він летить з кру­чі.

Де він? Навколо тиша. Хто це шепоче? Хто схилився над ним? Мати? Катря?

Обидві постаті злились в одну і розпливлись серпанком. З серпанку виникли спіралі, кру­жала, овали. Це не звичайні овали, це очі, сі­рі, карі, чорні. Ті чорні — пристрасні, жорсто­кі. Вони вперто дивляться, палять поглядом. Куди від них сховатись? Під цей високий бу­рун, що котиться здалека? Він наближається, росте, спадає. Другі вали підходять і боляче вдаряють по голові. Біль, то гострий, то ту­пий мучить голову, мучить все тіло.

— Мамо, болить, — стогне Петро.

Ніжні руки поправляють подушки, підно­сять до уст склянку. Біль стихає. Все гине у темряві.

Так минає час, години, дні, ночі...

Раптом все щезло: буруни, вали, спіралі, о­чі. Петро прокинувся, немов нічого не стало­ся, і тільки щось підсвідоме затримало його у ліжку.

В сусідній кімнаті розмовляли.

— Мамо! — покликав він.

Мати увійшла навшпиньках.

— Як ти себе почуваєш, синку?

— Чудово, — скрикнув Петро і хотів під­вестися.

— Лежи, лежи! перелякалась мати. — Лі­кар заборонив ворушитись.

Хто це заглядає v двері, такий знайомий і такий несподіваний?

— Василь Михайлович! — скрикнув Петро.

— Він самий, — сказав той, входячи до кімна­ти. — Та ви я бачу, зовсім очуняли. Ну, га­разд. А то я приїхав провідати Катрусю, та й довідався, що ви ну, просто одним словом, о­хляли.

— Скільки часу я пролежав? Тиждень? Мі­сяць?

— Те, те, те, це колись так бувало, — від­повів Василь Михайлович. — Тепер і похворі­ти не дадуть людині. Зараз тобі впорскнуть сульфаміду, пеніциліну, зашмагають вітаміна­ми. Хоч не хоч, а видужуй, або вмирай.

— Три дні лежав непритомний, — промовила мати, з обавою поглядаючи на невгомонного Василя Михайловича. — Три дні, тільки три дні пройшло від того, страшного вечора, коли сталось непоправне! — Як принесли тебе, думала, що ти нежи­вий. Увесь обмащений кров'ю, розхристаний.

— Добре, що зовсім не розколошматило,— вставив свою репліку Василь Михайлович.

Петро поворухнув головою, руками, нога­ми, усіма пальцями. Здається усе на місці, — втішено ствердив він.

— І чого вас лиха година понесла вешта­тись вночі по Палермо? — докоряв Василь Михайлович, не звертаючи уваги на матери­не попереджуюче підморгування.

Петро пригадав, яка була причина його ман­дрівки, але, дивна річ, не відчув того відчаю, що був опанував його тоді.

— Де Катря? — спитав він.

— Спочиває. Вона мало спала вночі, пома­гала тебе доглядати, — відповіла мати.

Петро помітив синяки під її очима, — Вона, мабуть, і зовсім не спала ці ночі, — подумав він.

— Скільки турботи я вам наробив! — пе­реповнений вдячністю, він взяв материну ру­ку і поцілував.

Не призвичаєна до синових пестощів, вона зніяковіла і заметушилась:

— Лежи, лежи тихенько, щоб не зсунулась перев'язка з голови. Ми краще підемо.

— Ні, ні, їй-богу, я вже зовсім видужав. Відчиніть віконниці, щоб було світло у хаті.

Мати нерішуче подивилась на Василя Ми­хайловича.

— Розумне бажання, — відповів той. — Буде вже в присмерку марудитись.

Він відчинив вікно, і світло залило кімнату. Соняшні промені задирливо розбіглись по у­сіх кутках і веселими цятками застрибали по стінах.

У вікні було видко блакитне небо і мережи­во білих легких хмарок.

Разом з пітьмою остаточно розвіявся жаль. Як не намагався Петро викликати трагічні по­чуття, що так недавно володіли його душею — їх не було. На місце їх прийшла втіха, що його не вбито, не покалічено, що він живий.

Він дивився у вікно і вбачав за ним великий шлях, що широкою смугою йшов через усю землю кудись далеко, далеко.

Безмірна спрага життя наповнила усю його істоту. Ніхто і ніщо не забороняє йому іти тим шляхом, куди він схоче. Нехай мета не­виразна і туман застилає далечінь, вона при­тягає і вабить.

Хіба не від нього залежить здобути усе те, що вона таємниче обіцяє?

Кінець.

_______________

Замість передмови

І. Качуровський.

Літературні твори про чужі, екзотичні краї, незалежно від жанрових особливостей, розпа­даються на дві своєрідні групи. До першої групи зараховуємо ми ті твори, що їх автори навмисно підкреслюють екзотичність, зверта­ючи увагу на все особливе, незвичайне, що характерне чи ніби характерне для тих країв. Часом автор не переступаючи порогу своєї кімнати, пише про небачену землю і незнаних людей і надолужує брак фактичних відомо­стей яскравими декораціями. Це здебільшого дає красивість, але не красу.

Другу групу складають твори, де оповіда­ється невимушено і просто, без накопичення декоративних подробиць. Речі, про які гово­рить автор, є для нього звичайними, повсяк­денними, добре знаними. І, треба сказати, що лише з цих творів може винести читач якісь позитивні знання про побут далеких йому лю­дей і специфіку незнаної йому країни.

Саме до цієї другої групи належить повість Оксани Драгоманової "По той бік світу". Це повість пpo життя українців в Аргентині — бо ж Південна Америка відносно нашої батьків­щини лежить дійсно "по той бік світу". Ціл­ком реалістична повість про справжніх, реаль­них людей. Повість потрібна, бо при нашій прозовій бідності ми майже не маємо ні рома­нів, ні повістей, ні новель, ані навіть оповідань з життя української еміграції, а з життя на­шої еміграції в Аргентині не маємо в українсь­кій літературі взагалі нічого. А це ж цілий без­межний світ.

Але не тому, що художніх творів про укра­їнську еміграцію у нас обмаль, ми охоче ви­бачаємо авторці деяку зайву описовість і пев­ну "не модерність" вислову — все це відсту­пає, переможене позитивними сторонами повісти: вдалими характеристиками, м'яким гумо­ром, легкістю і прозорістю викладу.

Повільно і спокійно розгортається дія пові­сти. І для нас, що пройшли крізь 33-й і 37-й роки і другу світову війну, для нас, що, хоч і опинилися в затишних містах "по той бік сві­ту", але лише назовні сприйняли дооколішню тишу, а в душі у нас досі перегукуються грюкіт танків і завивання сирен, — так необхідно, крім безбуряности матеріяльного світу, внес­ти в себе якийсь чинник спокою духового. Та­ким чинником може бути лише мистецтво вза­галі і література зокрема.

Повість О. Драгоманової знайомить мас, на тлі життя Аргентинців (Чічіта, Ельвіра і т. д.), з життям обох галузок — старої (Петро) і но­вої (Катря) — української еміграції.

Проте не будемо ані переповідати змісту, а­ні робити критичної аналізи твору. Вважаємо бо, що переповісти зміст якоїсь книжки потрібно лише тоді, коли читач не має змоги сам прочитати тієї книжки, а критичну аналізу варто робити лише для того читача, який вже прочитав книжку.

Натомість скажемо кілька слів про авторку.

Оксана Олександрівна Драгоманова більше відома українському читачеві як перекладач­ка західньо-европейських письменників (французьких, еспанських, англійських і т. д.). Її пе­ру належать переклади з Мопассана, Ш. де Костера, Ж. Берна і т. д. О. Драгоманова похо­дить з відомої родини Драгоманових. Батько її, лікар-психіятр Олександер Драгоманів — рідний брат Михайла Драгоманова і Ольги Косач (Олена Пчілка, матір Лесі Українки). Пані О. Драгоманова скінчила Юридичний Факуль­тет Петроградського Університету. Пізніше продовжувала студії у Віденському Університеті і в Сорбоні в Парижі. Має також стаж громадської діяльности. Працювала в юридич­ному відділі Міністерства Закорд. Справ УНР. В складі української дипломатичної місії виї­хала на мирову конференцію у Версалі. Працювала в Посольстві УНР у Відні, Берліні, Парижі. Була головою української секції Міжнародньої Жіночої Ліґи Миру й Свободи і бра­ла участь в міжнародніх конгресах Ліги у Від­ні, Гаазі і США.

Увійшла до складу міжнародньої жіночої комісії і читала — на запрошення Джен Адамс (голова Ліґи, що дістала за свою діяльність премію Нобеля) — доповіді в США і Канаді.

Від року 1928 перебуває в Буенос-Айресі (Аргентина). Повість "По той бік світу" — перший великий оригінальний твір пані Драгоманової. І хоч різні категорії сучасного нашого чи­тача мають літературні смаки неподібні і взаємозаперечливі, проте, сподіваємося, що в цій повісті кожен читач знайде щось для себе. Як знаходимо ми.

______________________

[1] У поле, на село.

[2] Відпочинок.

[3] Внутрішнє подвір'я.

[4] Національний напій в Арґентіні.

[5] Величезний парк у Б. Айресі.

[6] Більше не йде!

[7] Смажене м'ясо.

[8] Пагориста місцевість у 300 кілометрах від Буенос-Айресу.