Яблука з райського саду (збірка)

Оповідання і мініповісті

Яблука з райського саду

(із циклу "Прощавай, суржику!")

Був у нас в селі такий Матвєй, якого ніхто харашо не знав. І не тому, що він був приїжджий до нас на сезон созрівання яблучних садов, а по причині того, що знатися з ним боялися.

Бо він був начитаний на таких книжках, яких я лічно бачив. Такі вони були умні, що навіть переписані ним целіком і полностью вручну. А от яка, інтіресно, книжка може собою похвалитися тим, що її переписувано після?

Так от, несмотря на це, він мав їх таких аж декілька штук... І всі в товстих загальних зошитах, товстіших за самі ті книжки. Такі, де все було записано нащот життя і як ним треба жить.

І от, щоб йому, Матвєю, це легше було робити, він почина ізучать єдіноборства. Такім образом, що достіга в них результатів, які він достіг спочатку путьом радянсь­кого бокса, а потім уже по-китайськи, юнськи і по-тайванськи. І од чого він став сам такий жилавий кругом, такий крєпкий скрізь, де тіко можна. Що йому аж, нареш­ті, стали нужні ці книжки, які б пояснили йому, для чого він такий сам собі нужен.

Це вони підказали йому найти собаку, яких ми навіть по тілівізорі у мірє животних не бачили. Вона як теля, у то­му смислі, що завбільшки. Але б я краще із любим телям бодався, аніж з отаким псом, їм таким скрізь, що й навіть у па­щі, де був лише красний язик. Словом, цей собака виявився ще більш жилавий, аніж його господар. І хоч книжок він тих не читав по причині собачої неграмотності, однак і поспере­чатися з будь-ким начитаним у плані єдіноборства.

Підчинявся він лише Матвєйові путьом тайно іздаваємих через свисток сигналів і, окрім них, нічого, що положено було знати собаці, жилать не жилав.

От яким путьом об'явився в нас у селі цей сторож охороняти колгоспні сади од колгоспників. Що мені осо­бисто не вдавалося ніколи, хоч я був на них на ставці охранніка. Не полупалося! В період цвітіння чи почісу­вання в мене це ще якось виходило. Чого нізя сказати про мене в період, коли дозрівали плоди яблук. А особино груш. Рішить цю проблему в правлінні колгоспу удавало­ся лише путьом Матвєя. Який би рішив цю проблему і без свого барбоса. Так він усіх нас налякав, носясь із дикими китайськими криками між дерев, нанося їм удари чим по­пало, включая сюди навіть і голову. Бо він, відімо, пред­ставив для себе і собаки цей сад у вигляді полігона, де осущиствляються його усі мєчти, переписані ним із кни­жок. До такої сили, що навіть недозрєвша зав'язь, содрогаясь ударами, рясно осипала землю. По якій слідом мча­ла тінь, чорной молнії подобна, його дресірованої собаки, радуясь на свого хазяїна, що він такий ловкий.

Наші хлопці почали обходить його сторонкою, осо­бино в магазіні. По причині свого одтока із села в місто. Тобто, своєї малочисленості, яка робиться щороку ще малочисленішою. Такою, що навіть наш бригадир і то опасався й навіть не питався із Матвєйом роздавити фла­кона, як тіки взнав, що той весь час про щось записує в товсті зошити...

Та в кожного пропадала охота мати з ним справи. Вар­то лише в край ока глянути на його жилаве лице.

Тепер добавить ще до цього лиця отого собацюру, дога по національності, на яку жодна наша псина сільська побоя­лася навіть писнути, не те що гавкнути, поховавшись при одному прибліженії хто куди. Так тихо, що цей беззвучний ужас поволі передався і їхнім двоногим односельцям...

Ну тут була ще одна причина цієї історії, а саме: страш­на нужда в смислі бєдності. Усіліна ростом цен налогообложенія. Яка рано чи пізно мусіла зіткнутися з оцим новим сторожем колгоспного достатку.

Матвій же, начитаний многого із книжок, ним же списаних, дуже дивувався, що не може постигнуть: ну чо­го він, такий класний, такий столичний, а не знаходить у жінках ніякого одзиву. Навіть у тих, хто сільського фасо­ну. Незважаючи навіть на свою кругом жилавість. Та ще й у нас, у селі, де котирувалися куда мєнєє жилаві і по ві­ку мєнєє Молоді дядьки, яких ставало кожного сезону мен­ше по причині загибання сільського господарства.

Це було й мені дивно. Особино тоді, коли до мого ку­реня й забреде, не буду казать хто, яка-небудь погомоні­ти по причині взятої на фермі банки чи сметани.

А до нього – ні-ні. Хоч він уже був тою сметаною пе­реповнений. І накидаємий на самописні книжки по три, жаждая отвєта по тій причині, що там його не було.

Не було його навіть серед наших місцевих алкоголі­чок. Так вони його, по-відімому, поважали, що од одного вигляду ставали тверьозі.

І от він окончатєльно почина дозрівати для цього. І сад також, лише яблуками. Куди вдень колгоспниці при­ходили робити на колгосп, а вночі – щоби трошки взяти й на себе. В смислі яблуків, яких оно сила-силенна пропа­дає, розбиваяся об землю, гниючи.

Це, мабуть, у тих самописах він начитався, що в тако­му случаї не пора бігати із японськими криками, а тихцем і собі підстерегти яку нарушитєльніцу і, нацькувавши со­бакою, справедливо наказати за це. Тим, що завжди но­сить при собі кожен нестарий мужчина. Щоби вона крича­ла по-японському, чи по якому хоч, запугана предварітільно собакою, яка гарчаннями й гавканнями глушила не ли­ше її воплі, но навіть страх, тим гаканням визиваємий.

Так продовжувалося не часто, але доволі й не рідко. Особино перед хорошими святковими базарними дня­ми. Особино, коли дозрівали ранети Слава побідітєля, виведені для того, щоби нагадувати салют перемоги. І ріс він у самому опасному місці – найдалі од сусідньої лісо­посадки, у якій було зручно ховати велосипеда для швид­кої втечі, для врятування своєї нічної жіночої добичі.

Но в случаї з Матвейом та лісосмуга не захищала, бо він умів бігать садом, не стукая по ньому своїми кінців­ками, включаючи в них і голову, а дивлячися нею, куди скривається порушник, особино, якщо він – порушниця нестарої статі.

І хоч я людина невіруюча, но він мені якось признав­ся, що у цьому саду він себе відчуває змейом-іскусітєльом благодаря яблукам. Но я допускаю даже, що він по­тім ощущав себе і Адамом. І навіть лічно й Богом, це ко­ли, поваливши яку нічну тітку, він достигав їй свого й, наконєц, взривався отим самим салютом із яблук...

Так продовжувалося кожен сезон, бо начальство за це дуже уважало Матвєя, що він уберігає багато колгосп­ного добра. Якого колгосп однаково збирати не встигає. Однак для чого потрібна чітка охорона, бо тут охороняв­ся не сад, а щось набагато болії важне.

Ну, це все приказка була, бо казка наша про звєря. Який прокидається у фруктовому лісі, іминуємом садом. Саме в той момент, коли його вкус достигає урожаєм. І цей хишник пользує тайну неразглашонності проісходящого по причині людського позора. Про яке, надо ска­зать, усі, навіть ті, хто ніколи не був під Матвєйом, однак здогадувалися про це. Позора для женщин як веронсько­го за яблука, так і дамського за ті дині, кавуни, сливи, словом, що в кого з них достигло за пазухою. Но лише уговор – аби воно не було переспілим для Матвєя. Доведшого себе до такої стєпєні полювання на цих нещасних, що потім він міг спокійно знову цілий рік терпіти, вичі­куючи на новий сладкоовочевий сезон.

Одного разу його починають турбувати маленькі та­кі акуратні сліди. Жіночих тухвель таких, які йому отут ще ні разу не попадалися в руку. Такі, які можуть бути лише з юного существа, бо существо старшого віку зроду не полізе у такому взутті в запрещонне місце. Вони є кру­гом, і кожні кілька днів повторяються. А вещественних доказів нема по причині того, що вони у вигляді яблуків і виносімі з місця злочину.

І звідки? Із найсортовіших дерев. Преступніца наче знала, з якого дерева надо брати плоди, а з якого ні. Не міг зметикувати Матвєй, що ця загадка рішається просто. Оскільки вона була научена дуже добре лазити по деревах, чим обривая сліди, таким чином недоступні вночі для собачого нюха. А тим часом окриватися в зовсім протилеж­ному напрямкові од посадки. Збивався Матвєй, бо вірив, що жінки ніколи по деревах не лазять, бо вони ніколи сво­го часу не були для цього хлопцями. Він усиляє свою охрану – і знов – сліди є, а нарушитільніци, молодої, юної при цьому, каблукастої такої – нема. Й ця загадка вияви­лася для нього набагато хитріша, ніж він привик.

Так що усе це похожим стає на казку, де Іван ніяк не зловить свою Жар-птицю, яка похищає при цьому його яблука чародійні. До такої стєпіні, що він поклявся перед своїм барбосом, що виловить хитрунку. І не лише вило­вить, але й...

От він на обкладинці свого загального зошита пише мудрість. Лише бере її не з чужої книги, а зо своєї лічної голови. Й складає графік нарушенія тими каблучками сада. Який точно совпав з діжурствами в поліклініці мед­сестри Таньки. Но він про медчасть ще не здогадався, а вичислив точно, коли неізвєсна незнакомка точно прибу­де до указаних дерев возобновлять свої дєйствія.

Ці дерева мали ту особливість, що їх Танька, ще буду­чи школяркою під час нескінчених суботників і неділь­ників, безплатно вкалуя на колгосп, чим прививая собі любов к труду, лічно сама їх посадила, дівчинкою меткою й любознатільною, вона їх прищепила. Причому так вда­ло, що вони стали найсолодшими на увесь колгосп.

Одно тілько біда, що дівчина по завіршенії школи їз­дила в столицю поступать у той університет, де вчать на садоводку.

– А навіщо тобі це? – запитали її там.

– Я селянка, у мене це в крові, я дуже вдало посадила й прищепила сорок дерев, тому в мене така любов к труду.

– А докажи!

Не могла вона доказати, бо привезти й показать їм оті свої дерева вона не зуміла. І її отвьоргнули.

Да навіть якби вона й мисль допустила про надання університетові дерев у вигляді доказатільств, то який бригадір із Матвєйом її до такого дерева з лопатою підпустять? Шо ти! То вона вище коридорної медсестри в науці ніколи й не піднялася.

Підіймалася вона вище й вище по стовбурові туди, де сонце найяскравіше просвічує плоди, од чого вони ста­ють налівнішими за нижні, і, здавалося, випромінюють у темінь листя те денне тепло й світло. І так вона цим ді­лом, відімо, захопилася вся, що незчулася, як внизу ви­ник жилавий чоловік. Ледве здержуя при цьому свого лютого тельонка.

– Ну шо, сука, тут ти попалася?

Чує вона і мало не падая вниз зо страху, коли уявила, що буде межи нею й тим псом, у смислі його зубів. Опомнилася вона од полного ужаса, а ще од того, що вспомнила, що собака, який би злобний він при цьому не був, а однаково лазити по деревах не вміє.

– Дядінька, не троньте мене собакою, – по-справж­ньому, від усього серця попросила вона.

– Іди, сука, злазь. А то в тебе тут виход один – там, де в тебе вход. Або ти мене тут удовлітворяєш, або я тебе тут ловлю на воровстві усією строгостью закону.

– Дядінька, я ще маленька, – хотіла заплакати вона, так він не дав:

– Малінька? А оно срака в тебе твоя почімусь не така!

Яблуні колгоспні мають ту развесисту особливість, що перескочити из дерева на дерево не удасться, бо це не джунглі, а сад. Тобто, спасаться за допомогою таланта ла­зіння на каблуках по деревах не полупиться.

– Ну, давай, давай, красавіца, злазь. Ти ж моя мармулєточка... Здобнінька ти моя.

– Я?

– Шо це знизу, ласточка, так харашо видать. Ти а приятнінька. Ну ж, не тягні міня!

Тут вона осознала свою головну помилку, що на яб­луні у платті, а, не хотя би, у спорткостюмі. Який має ще одну перевагу у смислі своєї тьомності. А плаття не зату­ляє її ніскілечки од проглядування знизу вплоть од каб­луків на ногах до самих їх до окраїн, тобто значитєльно вище наливних литок, включав й труси, куди хоче устремляться поки що взором самотній Матвєй.

Бо ноги селянок мають ту особливість, що вони значітільно загорівші нижче платтів, а чим далі, тим світлі­шають до совіршенної білізни. Під тим абажуром платтяч­ка, яке не прикриває, як должно, а лише навпаки, наче одсвічує те істочаїме тепло дєвічїх ног. Так що Матвєйові враз пригадалася дражнилка, якою маленькі селюки доймають старших дівок по причині того, що доймати їх чимось болії существенним ще не можуть:

Стоїть дівка на горбочку, В неї видно крізь сорочку. Подивися, Герасиме, Яке світло невгасиме.

– Ну, чого ж довго ти там, сука, не надоїсть? – не стримувався він, відчуваючи, що в нього на одну жилу стало більше.

От де істинний звір!

– І ти будеш довго мене, сука, іспитувать? Преждє чим злєзть? – починає він їй показувати свій справедли­вий гнів за це, для того й поставлений тут на сторожі ін­тересів. – Га? Я, кажецця, питаю? Злізай, суко, щоб я за­ліз на тебе, таку суку! – не здержався він.

– Дядінька, я согласна слезть і я согласна, тільки ви за це прив'яжіть свого собаку. Бо я його такого дуже бо­юся, — мало не плаче вона, бо зрозуміла, наконєц, що тут їй єдиний тілько шлях — униз.

Матвєй швидко поніма, що цей собака буде заважати не лише їй, але і йому лічно в любом случаї, і, хоч він силь­но й матюкався по-собачому гавканнями, прив'язує його міцно до сусіднього стовбура. Щоби лише звідти він міг наблюдать за своїм хазяїном, як він уміє осуществлять над дівчиною свій справедливий гнів.

Дівчина Таня під час цього спритно спускається вниз, хапая ящика, одного з тих, яких так безліч валяється кол­госпними садами, і якого вона, певно, не раз уже й запов­нювала достиглими плодами під час денних робіт у саду, і кидається з цим ящиком на Матвєя, який не чекав од неї такого повороту, удари ж ящиком, до якого за свій корот­кий вік так звикла проста сільська дівчина, получають ув ньом сильнєйший одклик у виді болі. Бо про ящики у сістємі їдіноборства ні в одній книзі нічого не було записано... І коли він уже сам почина наносіть мощні свої треніровані удари руками й ногами, включая й головою, то вони не понімають, що з одного кінця ящика дна нема, а лише з іншо­го є і тому усі провалюються туди в пустоту ночі.

Но в то же врем'я ощущая часто замість тої пустоти міцне угловате, оббите жестью днище ящика. Це тоді, коли той ящик негадано вознікає із тьми наносімими ним ударами й достігавши спалахів у його очах, од яких вони не можуть привикнуть до тьми, із якої густо сипляться все нові й новіші. В той час як Тетяна, як медпрацівник, чудово знала, де в чоловіка знаходитися голова, знаходила її із усіх сил ящиком. І її колишня ді­воча безпорадність на дереві перетворилася на безсилу ярость столичного пса, привязаного до того сусіднього дерева, якого він не може поводком люто вирвати, а ли­ше дико гавкати, вона ж їй передається назад у вигляді споконвічної образи за себе і за цей сад, за цей колгосп із цією лікарнею, яку й фершалським пунктом не назовеш.

За цю пахущу ніч, обважену спілими плодами, які, зачувши удари знайомого ящика, і собі почали ударяти, падаючи собою об траву і об землю.

Словом, Танька почала гатити його не лише ящиком зверху, але й гострими своїми тухлями знизу, іспользуя для цього усі свої ноги на них. А також знання медпраців­ника, який хоч і був ще дівчиною, але знав, де в кожного чоловіка знаходиться те, куди можна ударити ще, крім голови. Бо вона вже геть зайшлася тим справедливим жі­ночим плачем, од якого нема порятунку ніякому чолові­ку, яким би жилавим він до цього не був.

Отут він, видно, відчув спалахи не тільки з голови, а й зробив останню свою помилку: замість того, щоби падати попід оте дерево, де вірно рвався з поводка волкодав, що не може видрати із землі коріння, сторож почина падати садами у зовсім протилежний бік, який не рятує його од гострих ударів гострого ящика. Падая по черзі на всі дерева, що були теж ударами, лише не тре­нувальними, як раніше, а з розмаху. Тому сад відпові­дав тугими яблучками, сиплячись дрібно ними крізь свої пахощі. А, особливо, підкочуючись під самі ноги Матвєя, що підбивало його з рівноваги дужче, аніж настигаючі його повсімєсно каблучки вєздєсущої Тетяни.

Собаковод, по-відіму, й не подозрівав, що Танька знає цей сад краще за нього. Що вона пам'ятає тут кожне дерев­це ще тоді, коли жодного з них тут не було. І що ця заплу­тана географія має в своєму центрі сторожку, якою гордо іменувався курінь, лише за те, що там навколо валявся різ­ний іржавий реманент у вигляді сапок, грабель та лопат. Яку вона й вибрала і перший же удар так сильно рвонув Матвєя у темряву, що він зміг, нарешті, одірватися з неї на карачках і тим самим заховатися в густий кущ живця. Де тихо, по-японському здогадався мовчати там по-китайсь­кому, хоч у нього по книжках ніколи про таке не писалося.

Чого не скажеш про пса, який був тут єдиний на весь сад, хто ще продовжував люто гавкать. Не знайшовши ніякого Матвєя, Тетяна побігла до собаки і за третім уда­ром лопати замочила його на труп.

Коли розвиднілося, дерева побачили дивовижну кар­тину: як до найсмачніших із них ішла незвичайна проце­сія у вигляді жінок, які несли хто порожній мішок, хто корзини, а хто й лантуха. Передувала усім цим їм не хто інша, як коридорна медсестра Танька.

І хоч вона вже була зовсім без лопати і без темряви, Матвєй одразу упізнав її. Він щойно за лісосмугою похо­вав свого чотириногого собачого друга, і ця робота, неве­лика для чоловіка, виснажила його геть.

– Здоров, сука, – привіталася до нього Танька.

Він хотів відповісти, але не знайшов.

– Чого став? Ану, сука, бери оці лантухи, – наказала вона.

Жінки позад неї не впізнавали його такого. Він вико­нував, причому мовчки. Повзаючи по траві, піднімаючи до лантуха збите ним за ніч.

– Ти, що, сука? – мовчки сказала вона. – Ти що па­даль насипаєш? Із дерев вибирай.

Жінки ахнули. Бо, якби не були такі налякані Танькою, через те, що були дуже налякані Матвєйом, що мало не зверталися дехто до фершалського пункта. Тому вони жодна не повірила своїм очам, які бачили, як він всипає до лантуха, нещасно озираючись. Жінки, усі, як одна, не хотіли упізнавати його не лише тому, що доводи­лося стикатися із ним у суцільній темряві саду. А тому, що він уже зовсім не був схожий на двоногу істоту, а, зда­валося, так назавжди й застигне на чотирьох.

Заплаканий світ

Я не впізнав Цитруса під магазином, й не тому, що він був на себе не схожий, а тому, бо плакат, якого він но­сив, шугнув:

"Я крав у цьому супермаркеті".

Пізніше Цитрус крутив муму, що попався на гачок адміністрації не тому, що вона обіцяла судитися, однак же ціна за банку пепсі недостатня для збудження уголовки й судового позову.

– А ми твоєму папці покажимо відео, як ти, гад, крав, і як тебе, гадьониша, заловили.

– Він з нами не живе, папка, – здуру бовкнув він, ска­зано: Цитрус.

Ті зраділи:

– Наша служба безпеки його розшукає й зпід землі, і покажуть, який ти хороший синок.

Вони точно розрахували – хлопець дуже трухнув, що тато побачить і вже ніколи не повернеться в сім'ю. Отож як бовдур мусить цілий тиждень човгати під магазином в людному місці й терпіти усіх перехожих – вони бо дума­ли, що він украв, принаймні, ящик ікри.

– Пробач, – сказав він, – я мушу ходити.

Тобто говорити не хотів, а лише тупцяти перед фаса­дом, благаючи, аби його любий татусь нарешті не заїхав до рідного міста.

Тому я примчав додому, вхопив картонку, прибив дер­жак і вчинив напис: "Я був нетолерантний до сексменшин".

Й почав тупцяти на зустрічних курсах з Цитрусом, час від часу відволікаючи перехожих, бо вони також нетолерантні.

Хутко вся школа позбігалася тицяти в мене пальцями, бо Цитруса вже сприймали за слабака з галімим бордом.

– Ти на кого позорив – на підарів, чи лезб? – тицяли вони мені в напис.

– На тебе! – відповідав я кожному, несучи свій хрест.

Доки Лізка з 8-го "А" не приперлася сюди з картонкою: "Я скататала лабу в Бена".

Це була подлянь, бо Бен – це моя клікуха, а звуть ме­не Вова, а, по-друге, я не міг сидіти з нею за одною пар­тою навіть в кокаїновому кумарі, адже вчився в пара­лельному 8-му "Бе". Тут лише до мене дійшло, що вона на мене накинула, як то каже Марко Вовчок, накинула оком, тож наступнього дня я прийшов з плакатом: "Я ку­рив травку".

Не напише ж вона:

"Я захавала крек", бо продвинуті батьки її приб'ють раніше, ніж вона дійде до супермаркета, а "травку" я ви­брав вдало, знаючи, що мої предки й не ухавають, що стоїть за таким дохлим словом.

"Я обісцяв бомжа",

"Я підробляла проїздний",

"Я фанатив за "Зеніт"".

Та вона змінила платівку: "Я не вірила в Бога".

Так, це круто, але круто для гьорли, тому я начепив: "Я збрехав на сповіді".

Ясно, це була підла брехня, бо я ніколи не брехав на сповіді, адже зроду не сповідався.

Відповідь її була миттєвою: "Я перднула в церкві".

Навіть Цитрус шарахнувся.

Кілька однокашників теж принесли слогани, однак бздливо завернули, побачивши, що накатала Лізка.

Й отут я пригадав, як рік тому, ставши на роліки, од­разу наштовхнувся на Лізу-клізму, вона теж вирішила їз­дить, в таких галімих наколінниках, і весь час штовхала мене на трасі й червоніла, а потім просила пробачення. Не краще було й в шкільному буфеті – тільки станеш в чергу, як вона виросте поруч – і тири-пири про корисне харчування.

Довго ж я ламав голову, доки не виставив: "Я дрочив на сусідку".

Так-так – образа, ось чим блиснули на мить її клізмо­ві очі. Й наступного дня вона заявила: "Я давала завучу".

Правда, недовго, бо коли учні трухнули й побігли на­зад до школи стукнуть, вона перемалювала: "Я плювала в шкільний компот".

Вся школа збіглась й почалася суперечка між свідками написаного. Прибіг і завуч, але ми з Лізкою були до цього готові й поховали написи.

Він же втупився в Цитруса, в його кредо, довго ду­мав, потім вхопив його за плакат і потягнув усередину магазину, кричав так, що ми на вулиці чули; потім вивів і звідти нашуганого пацана вже без плакату, й потім ніхто Цитруса під супермаркетом ніколи не бачив.

Ну, а Лізу-клізму? Я гадав, що стрілка наша разом із Цитрусом й закінчилося. Як же я трухонув, коли на дру­гий день узрів її там живу-здорову, вона гордо несла: "Я труїла рідний зоопарк".

Чим я міг відповісти? Мав їх деякий запас, і вирішив написать: "Я маю передчасні полюції", а хіба краще було б: "Я всцикаюсь у ліжку?" "Я педофілив католицьких патерів"? "Їв гівно"?

Але відмовився, й не через слабкість таких слоганів, а тому, що в битву влізло телебачення, кілька каналів вже брали інтерв'ю у свідків.

І картинки пішли в інтернет; виявилось, що кожна бездарна сука тут фотографувала нас телефонами, ми з Лізкою потроху входили в світову історію, й тому я виста­вив гасло, на яке ніяка клізма відповісти вже не могла:

"Я малював брехливі плакати".

Варто

Лише композитор може відчувати тишу нечутними сходами, бо там, унизу, лунали болісні стогони, однак мистецька обережність підказувала, що слід діяти тих­цем навіть у власному парадному.

Це була часина, коли коти накричалися, а двірники ще ні; свята мить моменту, яка належить справжнім митцям, йдуть вони до неї за допомогою шахів, зо пів доби вже на­гравшись, потемну рушають домівками, тішачись музи­кою, котра постає з перебігу фігур – чи зауважував хтось, що шахи надто музикальні? Композитор Ротко вже мав наміри озвучити всі ходи, пересування клітинами, надав­ши кожній фігурі й позиції певних нот, аби потім пожина­ти звукові гармонії, деякі фрагменти він сьогодні здобув і комбінував нічною досконалою тишою, аж доки не зайшов до власної домини, будованої ще тоді, коли підвали потре­бували дров'яних і вугільних складів, але у вік пари й електрики ці сходові простори одійшли у власність дітлаш­ні, та ніяк не могла награтися в війну, а звечора переходи­ла до бомжів та й простих алкашів, що справжній митець іноді остерігався туди ступити, аби не нарватись.

Стогони посилювались, сказати б: поліпшувались, побільшуючи алкогольний віддих, композитор вже подо­лав власний гуманізм і вирішив потроху робити звідтам рокіровку, коли в очах розвиднілося й він узрів на ниж­ньому щабелі, як двоє, вчепившись одне одному в роти, тамуючи звуки, вдавалися до греко-римської боротьби. Особливо коли за миттєвою обопільною згодою перейш­ли у партер, одкидаючи перед себе перегар, й митець об­перся в стіну, аби не похитнутись, в очах потроху проявилася правда, про те, що витворяли отут чоловік і жінка, які, на диво, додали ритмів внутрішній його музичній майже готовій композиції й вона вже передбачала завер­шення, лишилися незначні деталі, й тому він нечутно по­линув нагору шахованими квадратами сходів, полохаю­чись втратити обриси звучань, аби встигнути покласти на ноти, щоразу викликаючи внутрішнім зором картинку, де в напівмороці зчепилася парочка безіменних невідомців.

І, коли переписавши їх на лінований папір і взявши на клавішах пробними акордами, подивувався, наскільки та музика віддалена й від шахів і від підвальної події, кот­ра знов і знов наверталася на нутряний зір, доки геть не вичерпалася досконалими секвенціями, зрештою стосун­ки там, унизу, також можна залучити до деякої фігураль­ної гри, хоча й не геть шахової.

– А мене весь час переконують, що моя музика не предметна, – гірко скривився він, проклинаючи епоху, коли вся музикальна влада офіційно одійшла до муз-критиків, і ті тепер вправно вершили долю композиторів. Земна влада над небесною музикою! Ці розумники пере­конували митця, що його звучання відсторонені від кон­кретики, радше споглядальні, бо ніби є супроводом до візуалій, котрих ще не створено до озвучення. – Дивовиж­но! Але ж справжня музика й породжує внутрішні, не­знані ще візії, які дають музиці цілком поглинути слуха­ча, тобто озвучити його внутрішні переживання й зоро­вий шерег, який організовується звуково й проникає тим цим найглибше...

Він розставив перед собою шахову дошку, відтворив деякі сьогоднішні комбінації, й додав між ними позиції коханців-боротьбістів й мало не відчув себе Кнехтом, гравцем в бісер, так виразно, що перекомпонував коду, поставивши її попереду увертюри, а ту, навпаки, переніс­ши на фінал.

– "Непредметна!" – Ротко зловтішно відкинувся на фотелю. – Побачили б вони, ще й яка предметна, – він з насолодою уявив собі критичний відділ "Музики й життя" на тих нижніх сходах, як вони розглядають тамечки шахову партію з двох напівоголених фігур, сказати б: за­надто речовинних.

Сторожко розчинив двері на сходи, але вже покликів про благання не почув аніяких, тому вийнявши ліхтарика-жучка, натисканнями видобув трохи світла й посунув його перед себе униз, треба було ще раз оглянути місце події, бо фінала він вже поклав на ноти, а от фініш не вда­вався. Це був також його винахід, сказати б: музичний; річ у тім, що потикатися на нижні сходи з батарейковим ліхтариком іноді й небезпечно, скажімо, посунеш ти з ключем до підвального льоху по картоплю, а там вжива­ють алкоголь кримінальні добродії – що вони подумають про твого ліхтарика? Ясно: це менти з облавою, й тоді композиторові станеться не до музики, можуть і голову прохромить; а так, зачувши "жучка", збагнуть, що ніякий на світі мент таким от диркучим ліхтариком світити не втне.

Фінішні ноти на місці події постали перед ним у вигляді загубленої авторучки та кількох дрібних монет, яких коханці не постерегли, загубили під час пристрасті. Підхопивши трофеї, він кинувся нагору, встиг брязнути їх на шахову дошку й вправно занотувати нову коду – вже забуте блаженство огорнуло його, бо мав відчуття: створив найкраще своє скерцо.

Сакральний зв'язок руки, пера й нот завершився, ли­ше після цього він розклав у комп'ютері аранжування й наважився однести послухати Копачинському.

Той сидів уважно в навушниках, під час музики упо­вільнено розставляв фігури перед новою баталією.

– Додати фаготів, – пробурмотів він на чорнову фо­нограму. – Взагалі, тут щось не те. Так чи інак, а твоя му­зика ніколи в народ не піде, й ти ніколи не розбагатієш...

– Фаготів? – не погодився композитор. – У скерцо? Ти що, здурів?

– Навпаки, – стомлено зняв той навушники, – ти мене замордував шахами, пишучи під них творіння, лише для того, щоб учудить оце своє скерцо, яке ні на які шахи не схоже? Ми з тобою таких партій, друже, ніколи не грали.

Чесно кажучи, йому ці тривалі гросмейстерські поси­деньки чимало остогидли, бо Копачинський ловив щора­зу себе, що вже вдається у піддавки, особливо у зламних комбінаціях, аби в такий спосіб підтримати музичне натхнення друга. Тобто гра втрачала потроху своє істин­не призначення. Хоча, слід сказати, музичний його друг був іноді вчудити на дошці таке, що ні в яку теорію гри не влазило.

– Ти розкусив мене, – зітхнув композитор Ротко, – дійсно, скерцо навіяне не лише шахами.

– Як це? – фальшиво здивувався той. – А чим же?

– Я не можу поки що сказати, – мимрив митець, – річ у тому, що й для мене це тим часом повного несподіван­кою... Скажу лише, що йдеться про нові, несподівані син­копи, які формують мелодику в непередбачуваний спо­сіб, музика небесна, а ритміка земна.

– Еге, – буркнув Копачинський, й посунув свого пі­шака вперед.

Коли Ротко вийшов на вулицю, здивуванню його не було меж – це ж треба, прожити життя й лише потім здо­гадатися, що відбувається в його рідному парадняку; ну, бувало хтось там насере, насцить, ну, підпалить – двір­ник полається й прибере – й по тому.

Тепер він сторожко дослухався, ступивши на рідні сходи, став, перетворившись на чуйку; й вона не зрадила – дихання, ось що він почув, взаємні дихання там внизу, вони накладалися, грайливо перебігаючи синкопами, так, що йому на мить навіть здалося, що музика, вся му­зика взагалі – це суцільний еквівалент любощів у тій чи іншій, часто вдосконаленій формі – любощів, або у ви­щих взірцях – кохання.

Він причаївся за дверима і згодом повз нього промай­нули дві простаті, стримано сміючись. Рушив донизу, при­світив запальничкою: презерватив, шпилька, значок з бай­даркою; він шукав доти, токи запальничка не припекла.

Вдома розклав трофеї на шаховій дошці й пошкоду­вав, що не взяв презерватива, "можна сполоснути, вису­шить і розташувати", бо картина була неповною, однак шахова комбінаторика надолужила, адже дружбан Копачинський сьогодні був у піднесенні й подарував кілька тактів, які за допомогою перехрещених дихань легко склалися в квадрат і потягнули за собою розвиток музич­ної теми, незвичайної для його творчих кред.

Звісна річ, хоч Копачинський й бурчав, однак йому було приємно, що його шахові зусилля, його гравецьке натхнення й азарт використовуються в геть, здавалося б, протилежний спосіб, поставала музика, от що. Бо що лишається од шахів? Анічого, лише спогади, які з ча­сом нівелюються. Інша річ, коли ти чемпіон і твої здо­бутки фіксуються й потім цілі покоління застосову­ють, однак Копачинський легко став би чемпіоном свого часу, однак вирішив не педалювати свою насоло­ду од гри, а краще вдосконалювати її, аніж спортивну майстерність.

– Да, – промимрив він, зняв навушники й почав роз­ставляти фігури, – ти, друже, дуже міняєшся.

– Ти певен?

– Щось людське з'явилося, – реготнув він, – пробач, але раніше твоя музика була настільки досконала, сказа­ти б: органічна, а тепер ти ламаєш цю довершеність в па­радоксальний спосіб. Так, диви, твоя музика, нарешті, ще й піде в народ, – нарешті видихнув він до кінця фразу.

Ударив найболючіше, бо зараз оркестри вже не мали чим платити композиторам, а про ходіння в народ справж­ніх музичних творів годі було й мріяти.

– Стривай, – почув у відповідь, – просто я вирішив кардинально поміняти концепцію.

– Завдяки шахам? – набундючився друг. – Крути-не-крути, але справжня музика ніколи в народ не піде...

– Ні, ні! Завдяки, – тут він затнувся, бо мало не вибовкнув таємницю сходів.

– Завдяки?

– Завдяки новій колекції, ну, словом, я створюю та­ку... вібротеку! От, ну і, вона стане трохи впливати на творчість, розумієш?

Копачинський не розумів вібротек, бо вже сам бринів майбутньою партією, яка прокреслювалася в ньому, він вирішив надолужити музичні поривання друга несподі­ваним гембітом і вже мав на меті, як його під це підвести.

Вібротека – це серйозна річ, однак в наших умовах виявилася не такою вже й складною – парадне було переповнене колишніми сполученнями, особливо не­потрібними вже екранованими телевізійними кабеля­ми й іншими дротами, зручними не лише для нового використання, але й для маскування – у низькому кут­ку в запилюженому його павутинні легко причаїлася мініатюрна відеокамера з вдосконаленим мікрофоном, композитора вразила незначна, як про звершення, ма­газинна її вартість; закомутувавши на запис, а ще він аж пищав, купивши на радіоринку програму, яка не лише трансформувала звуки в нотний запис, але й да­вала великі можливості до аранжування – і це за кіль­касот гривень!

Задзвонив телефон:

– Ти захворів? – бідкався Копачинський.

– Ні, просто в мене... – мникався він, не знаючи, що збрехати, бо в дружбана був загострений нюх на неправду.

– Підрулюй, шахи найкращі ліки од усіх болячок.

– Я знаю...

– З коньячком, друже, я таки вирішив розкоркувати "Метаксу".

Це був чітко вивірений удар, на рівні гарде, адже та­кий коньяк – це чимала підпора для творчого натхнення; насправді це все означало, що Копачинський омріяв но­ву комбінацію і йому аж нетерпиться.

– Ну, я зараз працюю над вібротекою, – вдивлявся в непорушні екрани, дивувало, що майже в непохитній тем­ряві картинки були яскраві й надто насичені, як про за­недбаний напівпідвал. – Сьогодні не зможу, хоч ти ріж.

Він щиро сподівався, що в телевізовані сходи кохан­ці попруться навалою, ясна річ, не чекаючи на вечір; од­нак довелося попосидіть, доки там не насмаляться деше­вими цигарками дітлахи, з'ясовуючи нескінченні шкіль­ні обставини з повторюваними добезкінця подробицями, доки не висциться мент, якого в усіх ракурсах і подроби­цях з огидою прописав комп'ютер – така увертюрка чу­дово стане в контрасті, або й дисонансними вставками – тобто використання сходів не за призначенням, це також матеріал для прологу, сподівався він.

Особливо на дзюрчання струменю – а, між іншим, та­кого жоден композитор не використав, такого надміру популярного в людстві звуку. Й чому жоден народ не створив подібного музичного інструменту?

– Диво... Як же ж так? Ну, нічого, ми з ментом увійдемо в історію.

Од чим хороша тефлонова пательня, що картоплю можна смажити навіть і без води, доки він порався на ма­ленькім вогні, почув од комп'ютера поклик, майже нечут­ний тон – перекинувши через бильця манто, чоловік пе­рекинув і супутницю, в темряві їй надто блискали кош­товності на шиї, такими ж вогниками проймалися й очі, незважаючи на потужні зблиски, погляд був геть зануре­ний в себе, а в чоловіка – цілком відсторонений, сяючи зовнішніми відчуттями, рука з розкішним годинником на браслеті квапила неначе з іншого виміру, жінка поча­ла не по-аристократичному закопилювати очі, чоловік штовхав поза душею, вібрації перлами й перилами пер­лися нагору, раптом він вчепився в волосся, вона теж, пальці переплелися, штовхаючи зачіску в рот, так, що Ротко мало не впустив пательню – звідкіля ці, такі двоє, опинилися в клоаці? Дійство не кінчалося, обоє майстер­но зволікали.

Ротко підійшов до вікна продихнути, й раптом побачив розкішного "Bugatti", шофер мляво удавав, що не спить.

Ротко кинувся до екрану, не ймучи віри – невже ці двійко прибули сюди з інших вимірів? О, так, краватка за тисячу єврів, а одні запонки чого варті? Не кажучи про окуляри, котрі просвічувалися потойбічними зіницями, доки не перекинув з бильців майже її всю, страх подума­ти, на чому вона трималася, дряпаючись, хапаючись, до­ки коштовності на шиї не задеренчали дрібно, а нутром її не штовхнулися гортанні віддихи, забулькотіло, почув­ши, джентльмен, вирячившись, наддав стакатто-аччеле-рандо, очі йому стали більші за власні лінзи, побачив би його хтось із їхнього кола; Ротко переступив через бара­болю, вдивляючись – ні, не знав їх, а міг знати не тут, в попідваллі, а в інших омріяних світах.

... вони, причепурені, підійшли до авто, шофер вправ­но вискочив, розчинив дверцята, ті всілися, втягнувши досередини манто, мотор нечутно форкнув і машина вко­тилася в ніч.

Ротко не стримував дрож в колінах, сходи горбилися, засцяний дух переплітався з "J'ador Dior", крізь ніздрі вхо­див мелодикою дисонансів, промінь теж тремтів, як і все в очах; трофеями була заколка, нефритований мундштук із золотавим недопалком й кілька блискіток макіяжу.

Та й Шопен би вмер в Дельфіні Потоцькій, коли б по­бачив ці звучання, огорнутий запилюженими французьки­ми парфумами; Ротко мотилявся східцями, аби не випус­тити й дещиці несподіваної ароматерапії, його вже підки­дало зсередини, крещендо рвалося навперейми з дімінуендо, ліхтарик виписував некеровані стократні амплітуди – ще б пак, панове, досхочу натішившись маніжно-лакованими кришталево-мармуровим шиком ресторану, таємно прилинути потім сюди, в морок зацвілих підземель.

– Що це? – вигукнув Копачинський, забувши, що за стіною спить сім'я. Він притискав навушники, не ймучи їм віри.

Ротко лише поблажливо всміхався, бо аргументи вже заготував, а от правди друг не взнає ніколи:

це коли кілька котів по черзі тримали кицьку, ґвалту­ючи, та волала тромбоном і композитора дивувало – адже тваринка має маленькі легені, а, головне, незначні звукотворні стулини, й Ротко вже наперед ламав голову, як відтворити, це в фонограмі. Доки розлючений двірник не кишнув усю розпусну братію, припинивши мітлою котоложество.

Потім на превеликий подив, цей товар пішов за гроші в Інтернет не згірше, аніж попередні, "це так тому, – ті­шився композитор, – що це мої відеоролики, на відміну від конкурентних, має досконалу музику, котра випливає із самої суті зображення".

– Що з тобою, друже?.. – шепотів Копачинський, приголомшено знімаючи навушники. – Ти, треба сказа­ти, чимало змінився, але ж не до такої... – тут він ввічли­во пропустив слово "херні", – не до такої ж карикатури.

– А Россіні? – парирував, блокуючи напад тури. – Чи це не він створив "Дует кішок"? Та ще й з жіночим вока­лом.

– Ну, Россіні, – почав пригадувати той і рушив ко­нем, "чорт, треба було ферзем", – злостився на свого некерованого друга. Не можна було сказати, що він програ­вав, однак тепер до гри треба було докладати зусиль.

– Ну, мені пора, – глянув на годинника Ротко.

– Побачення? – здивувався полегшено Копачинсь­кий. – О такій порі?

– Та ні, відчуваю натхнення, – він попрощався й по­дався до омріяного парадняка.

Партію Копачинський догравав сам із собою, дивую­чись, яку хитру замутку запропонував композитор, що навіть не став доводити до кінця.

Той міг тепер дозволити собі навіть запізнення – збіль­шивши пам'ять комп'ютера, вмикав його на автоматич­ний режим і тепер залегко пожинав здобич, викусюючи зайві зображення, тобто набув і композиторської вправ­ності, легко здобуваючи натхнення з відеозапису. Музи­ка поставала сама по собі, це дивно, але жодні коханці не повторювали ритміку, не кажучи вже про мелодику, отож увертюри завжди давали несподівані повороти тем.

... Пролунав дзвоник й Копачинський, потираючи й без того теплі долоні, посунув відчиняти, одкривши две­рі він одкрив рот; і не тому, що композитор стояв на по­розі, тримаючи аж дві пляшки "Kroauazier".

А тому, що на друззяці був надто новий нечувано велюровий плащ, лаковані "концертні" штиблети й справжнісінькі золоті окуляри.

– Що сталося? – запитав він, бігаючи по розкошах очима.

– "Що, що", – перекривив Ротко, ступивши в оселю. – Справжня музика пішла, нарешті, в народ.

"Бо"

Віталію Сулимі[1]

Іван ішов, сам на себе не схожий, бо ранком все стало раком, небо псувалось, а сьогодні ж попереду цілий день роботи, це той щасливий випадок, коли несанкціонований мітинг таки відбувся, "дасть Бог, що почнуть розганяти – о, де роботи для телеоператора", й тут помітив: на нього озираються мітингувальники, й збагнув, що міркує уголос.

– Погода, кажу, буде чудова! – якомога доброзичли­віше пояснив він, однак ніхто не повірив.

Ще раз глянув угору – усе небо бомжових кольорів, воно неухильно рухалося до кольорової температури за шкалою Кельвіна аж до 9.000 градусів... Тобто жодна теле­камера не витягне лиця присутніх – усі будуть синюшни­ми, й ніхто потім на каналах не повірить, що Іван не баран, а мітингарі не баклажани. Особливо народні обранці – стануть такими ж бомжуватими, як і народні люди, а на долю вільного оператора може впасти кілька непроданих сюжетів. Що ж його заподіяти? Кляті ж японці не випус­кають таких телекамер, які б годилися для наших мітин­гів. Й тут він щасливо пригадав: недаремно тримав про за­пас компенсаційного фільтра, який вирівняє картинку.

– Блін, такого синього повітря не бачив ще ні разу, ну чистий тобі свинець.

Він перевірився – все на місці, а, головне, запасні акумулятори, бо "жнива, жнива", коли ще такі події трапляться?

Вставивши фільтра, заготованого ще в давні часи, ко­ли кіноплівка вимагала особливого ставлення, вирішив вкатати спочатку сюжет для Бі-Бі-Сі, вони люблять ста­течні плани, пристойних людей в кадрі, врівноважених промовців, все це саме тривало, й нахапавши на півгоди­ни планів, Іван поміняв у камері картку, вставив у комп'ютера та й зілляв через супутника на сервер адреса­та. Тим часом нишпоривши камерою по ефектних дета­лях, а край ока стежачи, як ввівши пароль, зиркаючи на свій банківський рахунок, він би на це не марнував час, однак дуже подобалося бачити, як поповнюються з Лон­дона цифри – треба дбати про свій хороший настрій, адже попереду ще цілісінький день зусиль.

Потім подумав про "Аль-Джазіру", там потребували емоційних, неохайних персонажів, схильних до істерики, слава Богу, тут таких не бракувало, особливо, коли поча­ли стягати з трибуни оратора, то Іван устиг втиснутися до нього й взяти міні-інтерв'ю, а те, що з усіх боків штов­хали незгідні, то й добре – додасть лише динаміки кадру, пристрасті – араби це люблять. Так ось же вам! Тут з пе­рерахунком гонорару довелося почекати, бо замовник мав точно перекласти тексти, аби там не було закидів до їхньої віри, однак, ось вони, грошенята, доки вони набіга­ли, камера зі штативу тим часом знімала загальний план, який годився на будь-який смак.

Довелося затуляти апарат, бо кілька обурених нама­галися довести, вскакуючи в кадр, це теж пожвавить, го­ловне, щоб не плюнули в оптику, взагалі-то бували й реальніші загрози, бо камера варта грошей, якось Гордій з СТБ придбав класну камеру за свої кревні, "однімуть" всі казали йому, однак той носив її в герметичному тита­новому кофрі, "поклади кофр у потерту сумку" радили йому колеги, бо кофр такий був дорожчий за камеру, "я не ідіот", Гордій одхиляв поли куртки, показував кобуру

з револьвером, "хай спробують однять", сміявся він, од­нак коли прийшов пізно додому, на нього чекали, вріза­ли в парадняку ломакою по шиї, дуже вдало, що він загу­дів під сходи, отямився вже без камери й кофра, "твоє щастя", казали йому потім, "що ти не встиг витягти свого дурацького револьвера, бо тоді б тебе убили к бісу", про це слід весь час пам'ятати, бо увага під час знімань дуже концентрується у візирі а й геть не бачиш, що тебе хтось уже випасає.

Ще один сюжет для Москви, вона любить, щоб були суворі вусаті люди з вигуками "ганьба!", обов'язково кілька стариків зі старими орденами, на тлі парочку чер­воних полотен і якийсь лояльний промовець, із російсь­комовних – таких також не бракувало, особливо вдало вийшли опоненти, вони мало не перекинули охорону, од­нак активісти не допустили, тут треба розчепірювати лік­ті, аби захистити од тисняви апаратуру, це ж непросте ді­ло, невтомно перетворювати живих людей на віртуальних.

Загалом треба й додаткового таємного фінансового рахунка, аби потім "добрі люди" не виявили автора, – якось колись Іван знімав стаціонарно з крану чималу рубанину біля Банкової, і вже завершував, коли згори поба­чив аж за три квартали незрозуміле скупчення – навів туди надпотужну телеоптику й побачив, як на долоні, що солідна тітка по списку роздає гроші учасникам демон­страції протесту. Ніхто з них, розписуючись за платню, й гадки не мав, що може бути чудово знятий за цим проце­сом "упритул" – розкішний матеріал для монтажних перебивок, однак Іван допетрав одкатати його на власну ка­сету, бо збагнув, що може схопити й дещо іншого гонорару, отож продавав сюжет через підставні рахунки, тут же змінивши номери банкових рахунків, бо той заробіток міг дорого обійтися. Купили всі телеканали, але геть не кожен показав. І що? Всі штатні стукачі потім з ніг зби­лися, нишпорили по телеканалу з нескінченими розмова­ми про спритника, який близько підкрався з прихованою камерою до необачних активістів і продав їх на весь білий світ, так, що Іван також вдавав, що шукає автора, й теж розпитував усіх "хто" то може бути.

Бо мав досвід колеги Петриненка, той ще в далекі чор­нобильські часи зняв жахаючий кадр, як вертоліт, перече­пившись гвинтом об риштування, рухнув в реакторову прірву, здогадався приховати цю касету, п'ятнадцять років вичікував, доки не штовхнув таємно матеріал в Білорусію, тепер аж ці кадри почали свою тріумфальну ходу, транс­люються усіма світовими мережами, одкидаючи авторсь­ку копійку через складну систему перехрещених рахунків крізь офшорні зони, бо й досі за таку правду можуть не по­гладити по голівці. А з іншого боку – що, хіба людина з ка­мерою там задаремно облучалася? Ні для кого не секрет, що багато телекамер довелося закопати в землю через опро­мінення, "а нас ще не закопали, й нескоро закопають!.."

Та що Чорнобиль – ідеалом для всіх є і лишиться той спритник, котрий вирахував номер в готелі, куди приїде на шлюбну ніч вінценосна парочка, нашпигував об'єкти­вами без трансляторів, щоб сек'юріті не вистежили – а з накопичувачами, аби все скачати потім за яку мить при­швидшено. Багатокамерна зйомка чим корисна в такім випадку, що з кількахвилинного сексу можна розтягти за рахунок різних планів годину такого дійства, тобто що довше, то дорожче, скинути один мікроплан в "сфінктернет", щоб накрутити ціну, а вже потім спокійно влашту­вати для каналів аукціон, такий, що ніякому Сотсбісу з Рембрандтами не присниться, знову ж таки потурбував­шись про лабіринт грошових перерахунків, бо до гонора­ру можна й не дожити, тут вже були приклади, коли й найспритніші папарацці "без вісті пропадали", отож не­хай краще без вісті пропадають гонорари, щоб ніхто не довідався, куди, а, головне, чиї.

Чорт його зна, а може там варіанти: наприклад, а мо­же згодом у тім же готелі парочка схожих добре гримова­них акторів за невелику платню зобразила оті аристокра­тичні пристрасті? Або й самі справжні молодята влашту­вали таке телешоу, аби напхатись грошима по самі вінця

на все майбутнє життя, бо де ж їм іще взяти, де заробити? Другого ж весілля в них обох не буде, це факт.

– Я б змонтував, але продавав шматками, – незчувся, як вбовкнув Іван.

– Що? – озвалася перелякано бабця, подумавши, що бурмочиться про "розчлєньонку", старенька незчулася, як потрапила на колоритний крупник.

– Кажу, що кожен товар треба вміть фасувать, – пояснив, не пояснюючи, він, а вона ще довго сторожко-перелякано прикрашала непідробними очима сюжет.

Тут підсунувся Толя з "Ньюсу", класний хлопець, колишній оператор, а тепер продюсер:

– Вань, підкинь півгодинки.

– В якому стилі?

– Щоб було на правду схоже.

– Для кого? – Ваня вже знімав.

– Тобі яка різниця? Плачу налічманом, на флешку скачай.

"Хороша в тебе флешка", – думав Іван, вихопивши з натовпу, як двоє добродіїв зчепилися за флагштока, сми­кали, доки не зламали, Толя побачив, куди Іван скерував камеру і вдоволено заіржав, бо, вважай, вже одробив свої гроші. Ще кілька планів з оточенням, а ще сивоголовий оратор, який в такт до слів вимахував Конституцією, Іван став до Толі упритул, аби той непомітно сунув до куртки конверта з купюрами.

Жнива, жнива!

Хмари, висячи над головами, додавали драматизму там, де його й навіть не було, раптом бризнув дощик, лю­ди попідводили голови "з надією дивлячись у майбутнє" – знімав Іван, ментовські ж пики в цьому ракурсі мали геть протилежного значення, особливо, коли агресивна кра­суня замашними жестами й такою ж артикуляцією дово­дила щось одному з них.

– Ех, мені б такі хмари під Чорнобилем, – устигав пригадати Іван, що тамечки чомусь весь час як на зло йо­му траплялася сонячна радісна днина, як на Маямі.

Так-так, на наші канали потрібні відомі вітчизняні пер­сони, але що, наприклад, для голландського телеглядача значить наш знаний народний актор, або провідна україн­ська письменниця, якщо вони й своїх не хочуть знати?

А от французи навпаки, люблять веселеньке, щоб на перебивках були діточки, стрічечки, національні костюм­чики, барвисті кульки, пару собачок не завадить, а щоб в оратора гламурна зачіска й пальто карденоподібне, щоб оптимізм.

Німці ж люблять суворі урочисті профілі, їх ще Геббельс привчив до мужніх зображень.

Саме таким в натовпі був ще хтось, такий самий Іван, лише номер два, який щоразу одвертався, коли фото і відео поверталися в його бік, дивно не те, що його також звали Іваном, правда був він без камери, бо слово "каме­ра" в нього асоціювалося з геть іншим об'єктом, аніж в телеоператора, він також полюбляв мітинги, за те, що во­ни кращі за тролейбуси, за трамваї і навіть за метро в го­дини пік, де таких Іванів ставало забагато; особливо на базарах їх побільшало, внаслідок усі інші, хто не Іван, по­чали пильнувати свої сумки, а гаманці стали ховати глиб­ше в лахи, доходило навіть до такого, що за пазухи, що навіть в ліфчики; надто в універсамах стало небезпечно, бо там на це діло завели перевдягнених у покупців ментів, які тим хороші на мітингах, бо пильнують там важли­вих персон, а не простих громадян.

Отут Іван № 2 побачив принаду, його увагу привер­нув апарат у одноосібного телеоператора – такого круто­го й накрученого тут в жодного ще не було, а, головне, що камермен був без асистента, чи бодай механіка, хто би прикривав його з тилу, чи хоча би збоку, а ще привабли­вим у сумці був комп'ютер, також не з простеньких – че­рез плече у такого собі доходяги, який нервувався лише од того, що недоброзичливо щоразу зиркав на небо, а не навколо себе, як би годилося вільному стрільцеві; Івана № 2 завжди смішили ці трударі телеефіру, бо всі вони по­стійно жували гумку під час знімань, це в них такий ритуал, чи що? Й таку саму жуйку пропонуючи глядачам, яку, оджовану ті пережовують залюбки; тим часом опе­ратор дожувався – дощ закружляв над майданом, охоло­джуючи його шал, й на біду першими дременули ті, хто мав гаманці. Вихлюпнувши вологу небо вбралося бензи­новими вальорами і якби оператор дивився не лише у своє вічко, а й навколо нього, то зафіксував би неодмінно чолов'ягу, чиї очі потроху взялися, засяяли такою ж, як і на небі, похмурою веселкою.

Прозирнув захід й отетеріло відкотився за видноко­ло. Червонаве його проміння довершило гаму мітингово­го дійства, тепер до діяння взялися ртутного сяйва ліхта­рі, на цьому зібрання почало зеленіти й меншати, з'ясував­ши усі загадки, але було й багато таких, хто принципово хотів добути кінця, а хто не бажав тут мокнути, то поба­чить це з хронік, які донесе Іван та його камера, інстру­мент оприлюднення.

"Цей чувак вартий кастета", – подумав Іван № 2, – "спасибі партії за ето", – йому стало радісно, бо він по­сміхнувся. – "Хто йо зна, може й він й мене тут зняв? Ко­му воно нада?" – подумав він, що усі ці тут повернуться до сцени, аби збагнути, що ж тутки було насправді, і йо­го пальці влізли наче в перстні, наче в каблучки, немов у залізну рукавичку, бо саме на трибуні оновився оратор і вся загальна увага вмить зосередилася туди, наперед.

Оператор крізь вічко побачив химеру: неймовірне небо завбільшки з дівоче око, лише чорніше й проблиск сонячного зору, який прохопив юрбуючого натовпа. Іван не подумав зняти такий загальний план, бо він не влазив весь в об'єктива, тому хутко одступив подалі од спин, ту­ди, під дерева, лише якийсь дядько, хто рушив просто на нього, псував кадр.

– Я тобі, сука, зніму, сука! – плюнув він просто в кар­тинку і вдарив.

Іван дуже побачив, що кастет фотогенічний, з шипа­ми, рвучко вдихав мізерне своє повітря, а встигав прига­дати, що зброю слід тримати в рукаві під манжетою, а не

в різних кобурах, як інші деякі оператори, от; й камера побачила, як кадр по діагоналі знизу перекреслила рука з пістолетом.

"Я тоді був дуже здивувався, що той, сука, так легко перекинувся на спину, но сознанія не втеряв, але й, лежа­чи, продовжував мене знімать, червоний його вогник чер­воно зирив, я був озирнувся – весь майдан стояв до нас спиною, бо слухав дуже важного оратора. Це добре, що цей сука так зручно впав, щоб камера була не побилась, голо­ва йому ковзалася, непогано б її добить, подумав я; навіщо, щоб він запам'ятав мене навіки? Ми те навіки вкоротим йому сильно, встиг подумати я, почав нагинатися, що й побачив себе в об'єктиві знизу, я тобі, сука, познімаю – за­махнувся кастетом, не на камеру, звісно – хороша річ, вар­та путчу, піднімав я кастета, бо він, сука, хотів затулитись камерою. А знизу побачив ще й вічко пістолета, звідки він тут взявся? Може, дасть Бог, газового? Подумав я про Бо­га, однак вирішив спершу вибить з руки зброю, но не встиг, устиг лише побачити постріл, але не почути, бо..."

Їж, мамо

Це була епоха, коли цигани ще їздили кіньми, тоді це було дуже зручно, адже на них не потрібні були водійсь­кі права. Цигани ж не любили ніяких документів, коні теж, вони любили не бензин, а траву, яка не потребувала мороки, їж її собі, де хочеш, скільки хочеш, цигани були потрібні коням взаємно, аби заготувати трави на зиму. А ще для того, аби одганяти вовків, яких тоді також було чимало. Підмануті конятиною, вони потрапляли під ци­ганську влучну кулю й були дуже зручними для їжі, бо ніхто з навколишніх селян не бігав і не скаржився про втрату такого м'яса. Хутро ж можна легко натягнути на п'яльця, натерти білою золою й вигідно продати на база­рі, бо вовче хутро покупці любили, адже воно було не со­баче, яким тоді теж підторговували, але собака могла трапитися хазяйською й міг вибухнуть скандал. Отож вовча шкіра вважалася вищим класом серед післявоєнного жі­ноцтва, шапка чи муфта відгонила різних бродячих тва­рин, включаючи й агресивних свійських і диких птахів, які на дух її не терпіли нічого вовчого, а хутряні такі ви­роби мали тут дуже сильний ефект. Особливо поштарки мріють про такі оздоби, бо найчастіше підпадають під навколишню агресію фауни, що дуже ускладнює їхню роботу. Отож реалізація вовчих хутер дозволяла купува­ти неміряно сіна й соломи, і коняки зимували легко й приємно, тобто сито, і віддячували господарям відданіс­тю та любов'ю.

Мій тато не був циганом, хоч і дуже кучерявий, і ще давно, навіть коли він ще не був татом, він мріяв тільки про мотоцикл. Звісно, мрія була нездійснена, бо на тру­додень тоді платили одну копійку, отже назбирати потріб­ну суму треба було дуже багато часу. Однак тут на допо­могу прийшла війна, бо коли вона відступала, тато пішов покакать у виярок і побачив там пробитого німецького мотоцикла. Тато вирішив його викотити знов на дорогу, але в нього, тоді ще дитини, забракло сили. Шарпаючи руль, він помітив, що з простреленого бака вихлюпуєть­ся бензин. Тоді він вистругав кілка, намотав ганчірку й щільно забив, аби не витікало пальне, а, головне, аби не спалахнуло. Отож йому вдалося завести двигун і виїхати на шлях. Однак, незважаючи на це, тато був розумний, заглушив мотоцикл, а замість того у посадці почав терп­ляче чекати на темряву. І, скориставшись з неї, лише то­ді нечутно приштовхав його на подвір'я й закотив у кур­ник. Прикидавши хмизом та паліччям, він лише іноді розбирав маскування, й поночі викочував за село й вправлявся в керуванні. Хто не знає, що таке темрява, то ска­жемо: якщо ти натренувався в ній їздити нашими й без того страшними дорогами, то потім удень за тебе кращо­го водія не знайдеш. Й тато діждав такого дня, що став першокласним водієм з невдалого селянина. А сталося це тому, що він полагодив безнадійну фронтову покинуту полуторку, сам, без запчастин і посібників, чим заслу­жив право шоферювати в колгоспі і за його межами. По­тім вирішив одружитися, для чого підвозив на шляху різ­них тьоть, доки не підвіз мою майбутню маму. Але перед весіллям вирішив бути гарним і продав трофейного мо­тоцикла циганам, чим започаткував їхню моторизацію, а натомість придбав гарне офіцерське галіфе, шкіряну льот­ну перешиту куртку, а, головне чоботи із шкіряною ж підкладкою.

– Ти подивися ув Ворошилова, – казав він, – ув його гімвно, а не чоботи, протів моїх.

– Де ж я побачу Ворошилова? – дивувався я.

– В у кіні дивися, в шо його ноги обуті протів моїх, – вдоволено рипав підборами.

Тобто все в нас йшло добре, доки не стало йти пога­но, мама захворіла, сильно отруївшись на полі ядохімікатами.

– Тут нада агромні дєньги, – називав фельдшер страш­ну суму.

– Дак таких цін немає! – щоразу підстрибував тато. – Хотів би я на такі ліки подивицьця, чи вони з золота зроблені?

– З хуже золота, – пояснював фельдшер, ховаючи стетоскопа. – Бо за ними треба їхать на Блочок.

– Зроду на Блочку аптеки не бачив, скіко там проїж­джав, – сопів тато.

– Правильно, там ї нема. Но там живуть залізичні ма­шиністи, а вони їздять скрізь по країні, особливо в Моск­ву. І заїдя туди у військовий госпіталь, де працюють мої фронтові друзі, можуть купить у спекулянтів закордонні пігулки, – й називав цифру, од якої не лише мама, але й тато хрестилися.

– Це міні нада циганам полуторку продать і й сідать потім в тюрму, щоби маму вилікувать.

– Да, – зітхали ми вчотирьох.

А мама ще й плакала і, щоб ми цього не бачили, зату­лялася липким волоссям.

Бо продать у нас нічого путнього вже давно не було.

А була в полуторці за кабіною купа мішків і от одно­го разу я заліз туди й зарився, а потім принишк. Дуже ж хотілося подорожувати, світу побачити. От сиджу я там у темряві й жду, доки світ з'явиться, а там окрім пилюки нічого й нема. Коли чую, мотор заглух геть. Перечекав трохи, висовуюсь із тенту і бачу гарну тьотю, яка допома­гає татові стелить на горі скатертину й допомагає накри­вати наїдки й напитки. Так я уперше побачив не тільки світу, а голландський сир. Бо нам його навіть в кіно не показували, такі часи були.

І от що я бачу:

Тато, який ніколи вдома вина не пив, бо "за рульом", – тут наливає собі й тьоті його по повному гранчаку, чекаються і зо сміхом перехиляють. І отак раз по разу починають ту скатерть потроху перетворювать на простільню, для чого вони потроху роздягаються. Так, що я впер­ше в житті побачив те, що тоді ні в жодному кіно не пока­зували, спочатку мені здалося, що вони голі борюкаються, як борці на килимі, і тьотя, хоч і була переможена на лопат­ках, а однаково не здається, а продовжує усіляко пруча­тися, до мене не одразу дійшло, однак я здогадався злізти з кузова, підповзти, згребти тьотину одежу й усю батько­ву, включно з чоботами й швидко податися з гори. Лише потім почав плакати, доти, доки не почув, як тато матюка­ється, бігаючи навколо машини. Голий, він присідав, ма­хав руками на тьотю, яка скорчилася, горнучись у простільню. Я тихенько утирав сльози на неї, білу міцну й гарну, з парашутної трофейної тканини, яку я не зміг украсти.

Шмотки я заховав у курнику, закидав хмизом, добре, що курей ми давно продали.

Тато приїхав голий, злий і в простільні, з подряпа­ним лицем, м'яв кучері й розповідав, як вирішив скупа­тися в річці Луганці, роздягся, склав одежу, пірнув, і як потім його за це повністю обікрали.

– Сволочі, навіть трусів не пощадили... Харашо, що хоч машину не взяли, – зітхав він.

За якийсь час я знайшов потрібних циган і продав усю одежу татову й тьотину. Й подався на станцію Блочок, і навіть знайшов потрібного машиніста.

– Да не, – пробурмотів він на мої гроші, – їх на раз перднуть.

І назвав суму, таку, що й сам присвиснув.

– Ти ж пойми, що по приїзді міні треба оддохнуть послі рейса, а я як мудак должен бігать по всій Москві і ризику­вать по спекулянтам, шо, може, й назад на свій паровоз не попаду. Хароший в мене паровоз, "СУ" тобто "Сталінєц усілєнний", дак це пошти шо те саме, шо самогонний апарат... Дак про шо це я? Да якщо й я безплатно пробіжку по столи­ці зроблю, до однак й на половину лікарств не вистачить.

Тоді я плюнув і пішов купив найдешевший фотоапа­рат "ГОМЗ", хороший вже тим, що мав великі такі кадри пластинчаті, що й не треба збільшувача, а друкувати контактно. До нього додавалася брошура-інструкція, що теж було дуже зручно. Практикувався я в посадці, а дру­кував уночі на горищі.

Довелося довго чекати, доки в тата не загоїлися по­дряпини, й він знову не почав чепуритися, – мив кучері не хазяйським милом, як належить шоферам, а брикетом мі­ської "лаванди". Отож я заліз в кузов під мішки й зачаївся.

Почали вони цілуватися в кабінці, і я дуже злякався, що в мене нічого не вийде. Але потім вони перебралися на траву, розстелилися, пообідали. А потім взялися одне за одного борюкатися, особливо їм вдавалася боротьба в партері. Я з кузова одв'язав поворозочку, одсунув тент і не поспішаючи зробив кілька вдалих знімків, звідси, зго­ри, був непоганий загальний план. Тьотя була вигадливі­ша за тата, при чому, відпочиваючи, щасливо сміялася, а потім знову кидалася у схватку, тому мені довелося спов­зати вниз і фотографувати з-під коліс, ніколи б не поду­мав, що під машиною так багато бруду, особливо пилю­ки, а, лежачи, було дуже незручно перезаряджати фото-пластини. Отак я повзав, доки вони в мене не скінчили­ся, запакував апарат і покотився з пагорба.

Найважче було тягнути нагору в "лабораторію" від­ро води, воно було важке й незручне, але коли вже розта­шувався там з банками й реактивами, то все пішло га­разд. Добре, що я вже був дорослим і вступив в піонери, і міг обмотати лампочку червоним галстуком, ситцевим, отож мав червоного фотоліхтаря; вибрав найвдалішого негатива, придавив скляну фотопластинку до паперу й потім подивувався, яка висока була якість контактного фотовідбитку.

Знайти потрібних циганчат було неважко, я продав першу зтиражовану композицію за непогані гроші.

– Хароше фото, – прицмокували вони, – чіткість отлічна.

Ще б пак! Тоді скрізь ходили ще неякісні кілька разів перезняті фотки з блідими трофейниими фрау, а тут же все знято на яскравій природі з класною закритою діаф­рагмою, кожну волосинку видко, особливо на кучеряво­му татові. Отак почався мій шлях у фотомистецтво. Таємне, про нього знало лише горище, де я ховав апара­та і розчини.

Тиражі зростали. Страшно подумати, але коли я, друкуючи чергову партію відбитків, чув знизу, як хропе тато, то чомусь ці фотки виходили якіснішими.

Довелося, правда, од такої роботи, втратити піонер­ського галстука, бо він пропікся лампочкою й прогорів. Тато побачив на ньому чорні проріхи й лаявся:

– Курить почав? Гляди мені, – донюхувався.

Але щоразу привозив з рейсу нового.

Машиніст з Блочка прибув зі столиці з першою пар­тією закордонних ліків, добре, що в нас була Москва і в ній були такі гарні пігулки, од яких мама хутко ставала на ноги.

– Що це таке? – дивувалася вона, коли я таємно при­носив для неї з чорного ринку твердий жовтий сир.

– Це в Голландії такий роблять. Лікуйся ним, мамо. Тіко батькові не кажи.

– Боїшся? Кажи, де взяв?

– Вступив у "червоний хрест", мамо. І там нам виділили.

– За що?

– Хто хороший актівіст.

– Ти ж, синку старайся. А я тебе не підведу.

Й дійсно, вона хутко йшла на поправку, швидко ста­ла знову молода й весела. Чого не скажеш про тата, бо йо­го почали впізнавати скрізь по області – спочатку циган­чата тицяли в нього пальцями та раділи, а потім і в пив­них з нього сміялися, і на базарі; дійшло до того, що він не міг спокійно в кінотеатр зайти, чи сісти де за магазином пограти в карти. Навіть в доміно, одного разу під клубом компанія, регочучи, показала йому таке фото.

– Мужик, скидай штани, – надривалися вони, – і по­казуй оту бородавку! – тицяли вони на зображення.

Тому він додумався збрити кучері й поголив вуса, потім взяв збільшувальне скло, випалив геть бородавку і наше сімейне життя налагодилося.

Для протоколу

(з циклу "Швидка проза")

Коли ми патрулювали околиці в честь майбутнього "Євра-2012", то були вже нічого цікавого не ждали, а, особли­во, жахливого, як це буває з кождними правоохоронцями. Якби не лютий, сказати б, нечуваний крик "а-а-а!!!", такий, що в ньому вже ніяк не можна розпізнати жіночого. Не встигли ми збагнути, як зрозуміли, що він лунає з парадняку трьохетажки дореволюційного взірця, як звідтіля вирва­лась жінка, кричучи усім, чим можна, не зважаючи, що вона була кругом гола, промчала крізь нас крізь ніч, в чому була.

Це місце користувалося поганими чутками, але так давно, з дореволюційних ще часів, що всі вже й не змог­ли згадати причину. Бо свідки завжди нічого конкретно­го не могли сказати, окрім про привидів.

Одіта лише в підтрусовий бандаж, перекинутий чо­мусь через лівий бюст, де окрім нього на ній більше нічо­го не було, окроми одежі у виді двох гостроносих туфель на таких же високих каблуках. Незважаючи на це вона перевищувала швидкість, з якою ще не бігала жоднісінька й одягнена жінка.

Тому я одразу віддав наказ Дацькові, щоби він навздогнав голий об'єкт. І ось чому. Бо в Дацька були най­кращі нормативи, а, особливо з бар'єрного бігу. Бо хто б побачивши той біліючий її в темряві таз, який за допомо­гою двох отуфлених ніг скаче через ярки й паркани, той би зрозумівши. Тому Дацько відмовився.

– А якщо це іноземна футбольщиця? – наказав я.

Тому Дацько тут же оголив миттю свій табельний пістолет і з ним узяв швидкий курс.

Ми трохи милувались, як він це робить крізь пере­шкоди. Доки не почули із того ж страшного парадняка тихий, майже нелюдський сміх, до такої міри він був невловимий. Бо такий буває лише в кіно, або в комп'ютер­них іграх. Тут ми також й оголили свої "Макарови" і скритно рушили з обох боків до тих дверей, не випус­каючи їхню темряву з очей. Так воно заворожило нечут­ним хихотінням, що я цілком забувся віддати наказ, що­би оточити його з тилу чорного ходу.

Певно, не про це я думав, бо тихий сміх вже почав ак­тивно втрачати свою тихість, переходячи на відверте своє сатанинське ревисько, яке завжди буває в маніяків. Од якого б ми поприсідали, якби не пістолети, за які ми і вдержались, як це буває в кіно, особливо, якщо воно не на екрані, а навпаки. По моїй чіткій команді я і всі інші чітко ввімкнули ліхтарики і ними увірвалися всередину.

Й і оніміли.

Бо побачили ними теж чоловіка, бо він був теж го­лий, бо одягнутий лише у повну відсутність одежі. При цьому він якось дивно тицяв пальцем на порожню стіну, що приводило його в ще дурніший сміх, ніж бу­вав раніше. Коли ж він побачив проти себе голі пісто­лети, то прибрав свій ще еругіруваний орган члену, ве­ликих, як навіть за нашими міліціонерськими мірка­ми, розмірів. Таких, що на ньому був відсутній хоч який презерватив, який, яби він був, міг би запобігти нещастю...

Нас це дуже здивувало попервах, і ми чомусь поду­мали:

"Мабуть, це од магнітних бурь".

Бо коли магнітні бурі та ще в порнолуніє, тьху, тобто в повнолуніє, то всі маніаки виходять тоді із своїх домівок укритій, і, ясна річ, не піклуються при цьому геть аж ніяк про запобіжні засоби. Що хоч бери й просто не виходь на діжурство. А, як потім виявилося, ми були дуже близькі до істини щодо неіснуючого на місці злочину презерватива.

Тому він чим його матір родила, він сів просто на схо­ди. Навіть не підклавшись для цього жіночою одежою, яка густо валялась поруч, будучи при цьому розкиданою.

– Будемо в цяцьки гратись чи в мовчанку? – за ста­тутом по уставу запитав я.

Од чого голий маніяк охопив собі голову голими ру­ками і так же само тихо заридав. Що стало навіть чути, як потихеньку одмикаються замки по всіх присутніх тут по­верхах.

При цьому він невпинно тицяв пальцем на ту ж само протилежну стіну, що саме по собі посилювало його ри­дання.

Так би тривало ще довго, якби вчасно не прибіг дуже собою захеканий Дацько, за якої причини не можучи го­ворить, то він показав жестами пістолету, що пересліду­вана ним жіноча особа спритно одірвалася од ввіреної йому погоні аж за лісосмугою.

– Утекла... – гірко зітхнув маніяк.

На цьому місці в нього припинилася ерекція і він по­чав давати свідчення:

– Шо я, ну, я, ну, йшов собі з роботи і тоді я побачив просто перед себе, ну, женщину. Яка, по-відіму, мені понра­вилася, тому, що я зайшов за ней в у гастроном. Бо чому б я ще, дурак, туди заходив? Оце нас і зближувало тоді, бо вона теж мирно блукала між різними прилавками, та­кими само, як і я.

Це нас дуже зблизило, особливо мене. Особливо, ко­ли вона різко так одступилася од дуже ковбасного при­лавку, наступивши при цьому довгою шпилькою свого каблука мені просто на ногу.

"Ой, пробачте", – сказала вона якось несподівано при цьому.

Я обнімів. Бо всі інші жінки в такому випадку окро– ми матюка нічого не дають. Так, що я подумав, що вона при цьому вихована.

"Та що ви", – вирвалося у мене, – "якіщо хочете, мо­жете ще й наступити і на другу".

І хто б міг подумать? Ну? Бо вона взяла і так легень­ко й натиснула другою своєю гострою шпилькою на іншу відповідну мою ногу. Так, що ми з нею раптом обоє взя­ли і засміялись.

Не буду більше розказувать, як ми з нею гуляли по­далі од гастроному, як посміхалися при цьому, як отак поки махаючи різними руками, наші вони раптом при цьому вони не ляснулися. Так точно, що ми ними стис­нулися пальцями, що вже ніколи не можучи їх розірвати.

Ну, що аж її рука раптом ставши дуже теплою, при­чому не могла цього приховать, бо почала чомусь тремтіть. Хоча при цьому не сказала мені ні слова. Так, що ми при цьому чомусь почали озирацьця, щоб не диви­тися одне одному в вічі, доки не побачили ними оцьоє са­меє параднеє, хоч і був вже вечір ночі.

Не помню вже, як ми сюди потрапили по причині тем­ряви. Особино, як почали цілувацьця, для мене це була загадка, бо, несмотря на мій возраст, я цілувацьця ще й досі не вмію, і танцювати теж, хто в таке зможе повірить? Доказом чого може послужити той факт, що я й досі ще не навчився на велосипеді.

– Ти давай це годі, я не для того через тебе оббігав всі околиці, щоб слухать про велосипед, – нарешті одхекався Дацько, хоч він і був розрядник по спорті. – Не одвлікайся давай.

Побачивши проти себе оголений його пістолет, ман'як хотів заплакати, але, глянувши, передумав, як це буває з ман'яками.

– Ви не повірите, ми тоді не стали знімать зі себе оде­жу, а лише ту, яка мішала, бо не сображали, шо робили. Бо зі мною це було вперше в парадному, і я можу тверди­ти, що в ней теж. Бо вона хвилювалася більше за мене, бо дрож її рук передався вже всійому її тілу, бо поцілунки вже були почали нам обом заважать, і щоб ліквідувать їх, я змушений був повернути її лицем спини од них до себе, тому, певно, усе так швидко почало починатися.

(Дацько вже захотів спитати, що саме, але я урвав йо­го жестом погляду. Бо в нашій роботі особливо важливе є щоб одним необережним словом легко увірвати щиро­сердне зізнання в момент прокидання совісті в людині, навіть будь вона при цьому й ман'яком).

– Я ні одної миті мгновєнія не насилував її, повірте, в жилому ж поміщенії, просто все само по собі склалося, так само, як ми тоді в гастрономі наступилися ногами. Шо ми просто не встигли опомницьця раніше, ніж усе проїзошло. По-відіму вона теж тоді йшла зі своєї роботи.

... і от ми починаємо продовжувать так, що я при цьо­му не вірю ні собі, й ні їй. До такої міри, що вона вже по­чинає потроху постогнувать, як би даваять мені починать розуміть про це, і я тоді ну, ну, ну, ну, тоді я щоб якось їй за це одблагодарить, починаю свободною од сексу рукою упиратися для цього в оцю самую стіну, да будь вона навіки проклята, бо мені ж нічим було подумать ув темряві, що женщина в цю мить обома руками трясе секції важких металевих перил, які сказались в парадному, будь воно прокляте, ну, я тоді просто не був в состоянії думать про це, бо вона вже щосили штовхалася од важко­го заліза, за допомогою якого стогін почав переходити в хрипи, і щоб хоч якось їй допомогти, я почав рукою інтуїтивно шукать точку додаткової опори, доки й не знайшов нею цю кляту стіну. Бо я по спеціальності за фа­хом інженер, мабуть тому мені в голову прийшла автоматично така ідея. Знайдя її, я теж починаю тихо стогнати, посилая сигнал, що розумію усі її звуки, тим самим їх по­силюй, а особливо тим, що хочу щосили для цього кудись упертися в тісному старообрядному парадняку.

(Так він якось по-своєму почав давати пояснення, що навіть Дацько знову назавжди перестав дихати. Як буває з усіма дітьми, коли, бувши малими, вони слухають страш­ну казку, при чому назавжди од неї затамовувавши подих).

– Ну! – не витримав усього цього Дацько.

Бо він був дуже балакучий, як усі розрядники спорта.

– А... так на чому ж це я?.. – злякався голий посеред парадного чоловік. Доки не намацав тут же голі жіночі труси. – А-а, тоді я почав ще зручніше для цього упира­тися рукою, не думаючи нею, до чого це може її призвес­ти. Бо там на стіні була невідіма мною в темряві дорево­люційна електропроводка. Будь проклят царат!

Состояща із плетива мідних дротів, що я необережно взяв і роздавив стару їх давно зотлівши по цій причині опльотку ізоляції. З тих її старих ще дореволюційних часів, яка довго ждала своєї черги, бо яка од старості че­кавша цього і могла легко вже пересохнуть і од чого роз­кришитися ще в ввєрєнний їй період.

Розсипатися, тобто. Але тут виною є ще й дорево­люційна секція залізо-перил, які од своєї старості теж обсипалася краскою фарби, геть обіржавівши при цьому до голого металу. Чим легко пропустивши мій контакт од фази моєї руки аж до її рученят, якими вона стискала залізо заземлення їх на холодну її сталь.

"Трісдиць!"

Цей несподіваний ні для кого електроудар пробіг найкраще де? Там, влажность особинно солоного мокро­го свойства, якими були в той момент наші соприкосновєнія, саме там вдарила іскра, од якого моя незнайом­ка такого нежданого контакту, раптом одержала по психіці нервів нечуваний нею розряд, в силу чого усього вона так закричала, що й вискочила зі своєї оставшої одежі, щоби хоч якось роз'єднати страшну контактну групу, і коли це їй, нарешті вдалося ривком, втекла крізь двері, і крізь несмотря на темноту. Бо ще нема на Землі такої сили, яка би могла пояснити женщині, що ж там на­справді проізошло.

Сказав він і нарешті видихся, тобто побачив себе голим серед чужих абсолютно одітих йому людей.

– Так он от воно що! – раптом пролунало з верхньо­го поверху.

– Так ось як! – відгукнулося з третього. – Ось чого вони, суки, щоночі тут безумно кричать, лякаячи нор­мальних жильцов!

Ми завмерли.

А другий і третій поверхи, побачивши, нарешті оз­броєного до зубів наряда міліції, од страху геть зраділи:

– Як же тут тепер жить? – кричалося трьома повер­хами в один голос. – Скіко раз і дзвонили, і писали про безобразія й подавали заявлєнія, й і ніхто не ремонтірує ці дикі крики. Дак ви ж міліція, дак хоч ви ж, наконєц, приконвоїруйте сюди хоч раз служби ЖЕКа, щоб вони, побравши струмент і відповідні матеріали, прекратілі на­решті цей позорний безпредєл!

(Трясучи лісосмугу криком, до далекого гуртожитку дуже бігла дуже гола жінка. Уперлася й зупинилася там, де була стіна. І хоч було темнісінько, вона зняла довгоногі свої шпильки і злякано затулилася де були груди. Після чого на­мацала ними штовхнула фрамугу. Ще й досі з очей голови летіли іскри, а не з протилежного їхнього її боку, як би їм належало, ще й досі магнітні поля куйовдилися там і оргазм не одпускав, тому вона скрізь зацьковано прислухалася. Після чого таємно нарешті зісковзнула з підвіконня, і, кори­стуючись такою ж самою, як і в її очах, несусвітньою пітьмою, намацала свою постіль, вскочила й почала тихень­ко одхекуватись, щоби гучним тупотом гупота серця не роз­будити сокімнатниць, сплячих на койко-ліжках. Але сон не приходив чомусь, доки вона, крутячись, не торкнулася хо­лодної труби центрального опалення, її пробило синьою іскрою, ляснуло, після чого розряд попобіг усіма мережами труб аж до стадіону, од чого там рвонуло салютами і "Євро-2012" почалось. Оргазм вмить припинивсь, тому нещасна жінка полегшено скинула туфлі, хутко заспокоївшись й і ще швидше замкнулася в собі, одтинаючи назавжди од себе страх неосяжної тепер ні для кого причину правд).

Прилітають фантазії

І ми йшли, ні, не навмання, бо в нас був проводир, це він йшов навмання, удавав знахаря з довгою ріденькою боро­дою, однак ми всі здогадувались, що він був колишній учи­тель хімії, чи, принаймні, біології, робив вигляд, що знає до­рогу, вигадував саморобні ритуальні напрямки, так, чи інак, а ми все таки жодного разу не втрапили в одне й те ж саме селище, і це було головне, безпомильно вгадував доброзич­ливі оселі, а от на шляху зустрічалося всяке, бо наша голов­на мета, щоби подорожні (а це бувають геть різні люди, особливо чоловіки, особливо озброєні) не здогадалися, що наші дівчатка – це не сестри, а одна, Оля, це мама іншої, Марусіньки, хоч їй лише тринадцять років, однак трапилися нам по дорозі такі, що зробили її мамою, Боже, як же важко нам тоді було, геть побиті, мало не загинули, особливо потім, бо з дитинкою, я плакав: ну чому я так повільно рос­ту... правда, ми стали дуже обачнішими, а тепер я носив по зросту два артилерійські тесаки, майже шаблі, але зручні, бо ховаються досконало під одежею – мах! – і обидва в ділі, а хто чекає діла од підлітка? Жорстокі, "зациклені на собі", як казав наш шаман-лоцман, тобто прихований сільський вчитель. Вони виставляють жорстокість поперед себе, це їхня правда, й роблять все що завгодно з іншими, хто не жорстокий, таке трапляється між подорожніми, однак навіть озброєний не відає, що він такий же само, як був і в кам'яному віці, що найновіша його зброя не захистить од несподіваної гострої каменюки в руках хлопчика, головне, це вдарити одразу сильно й точно, як сталося з двома арти­леристами, вони вже панували над нами, богували, прини­жували, набиралися над нами своєї правди й підсовувались нею до Оліньки, а та лише й могла, що притискати немов­лятко, немов воно могло захистити, отут для артилеристів і наступає несподіванка – раз! Два! А потім три і чотири. Окрім зручних тесаків у них виявилося багато чимало ко­рисного – запальнички, припаси, деякий інструмент, ба, ко­штовності, одежа (особливо взуття) надто завеликі, однак годящі для обміну навіть в пустелі, де таки трапляються се­лища з добрими людьми, щоб перепочити, прийти до ладу, помитися, наприклад, загоїти ноги – це нагадує методику місцевих павучків – велетенська їхня кількість дивувала – чим же вони харчуються, як тут усе для них не поживне? Нарешті наш учитель додивився: випускаючи й плетучи павутиння, розпускали за вітром й вона значно грубшала, твердіючи, тут ще додати вранішньої роси, отак потроху збільшувалась, а потім павучки її й з'їдали, перетравлювали й плели нову. Ми їм заздрили, бо вони могли й літати нею за вітерцем, а нам треба було робити це ногами по камінню, тобто весь час дивитися під ноги, щоб не наступити на камінь чи розколину, особливо остерігатись великих брил, за якими чатує засідка, на яку чатую я, щоразу засовуючи під лахи руки, мацаючи рукав'я зброї, благаючи Бога, аби більше не виріс, лишався отаким вічним хлопчиною, непо­казним на зріст, геть безпечним, якого веде за руку сивобо­родий саморобний сільський шаман, щосили удаючи, що цей краєвид коли-небудь закінчиться.

Кирзова ніч

(міні-повість)

Аты-баты, шли солдаты,

садок вишневий коло хати.

Сонна гусінь рухалася сотнею чобіт, освіжаючи все навколо гуталіновим духом. Тим часом Вович-салабон днювалив під грибком, з насолодою споглядаючи на плац, бо прийшов сам зампол, замполлітра Саприченко, колишній кіннотник, помуштрувати піхтуру.

– Люблю, – приказував він щоразу, – от люблю ето дєло, помуштрувати, і все. Люблю!

Вович-салабон тільки-но зустрів ранок в сосновім бору бо днювалив, ще хвилину тому ввірений йому гри­бок нагадував такого самого в далекому омріяному "Гідропарку", а зараз вже ні, хоча солдат й тамував щас­тя, що колеги тягнуть носок, а він ні.

Підполковник рикнув, рота слухняно тіпнулася й поповзла на місце, де ніколи не ступала нога жінки, на полігон. На радість Вовича-салаги, рота складала­ся переважно з дідів і черпаків, це такі, яким кирзові чоботи мозолів вже не натирають, а навпаки; й салага міркував, чого ж це вся наша вітчизняна преса не раз, і не два оголошувала війну туфлям на високих каблуках, бо вони шкідливі для здоров'я, й жоден тобі журнал не заїкнувся про кирзяки, які, хоча вони і з низьким каблуком, а, безперечно, не більш ко­рисні. Правда, доки їх не одполіруєш ізсередини ону­чами.

Сотня баклажок булькала улад із водою, туп-туп, хлюп-хлюп, заплющиш собі очі під грибком – і ти вже знову в "Гідропарку" під хлюпотіння дніпрових хвиль, саме тут рота роззявила рота на ширину прикладу й заспівала полкової, Вович так стрепенувся, що Дніпро щезло.

Марусю – раз, два, три, калину,

Чорнявую дівчину,

В саду ягодой рвало!

***

Кусок Дерчак був такий: очі кольору пряжки, лице фактури протигазу, зуби хоч рідкі, однак чорняві, наче їх чистив ваксою, словом, Вович-салага його не любив, бо був при ньому шестьоркою й страждав, бо лице в началь­ника й без того було таке, хоч фіговим листком його за­туляй. Рота прямує, а хтось і кине йому в спину:

– Кусяра!

Кусками в піхоті прозивають старшин-надстроковиків; правда, у флоті їх коментують не краще – сундука­ми. На кораблях існує ще страшніша посада: замкомпомордє (замєстітєль командіра по морскім дєлам), тому Вович з жахом радів, що служить на суходолі.

Щодо полкана Саприченка, той навпаки, був розсла­бився, йому враз здалося, що служиві ще дужче уподібнилися, й він похвалив роту.

– Служу Радянському Союзу! – відповіла та.

***

Якось до військової частини прибув генерал товариш Панченко із ревізією й начальство вирішило показати йому показову атаку. Тоді ж діди й вирішили помститися кусярі Дерчаку, "собака – друг людині", – казали во­ни, – "однак біда, коли людина стає собакою".

І от – атака! Вояки повзають, бігають, падають – усе, як слід, але що це? Дерчаківці після кожного пострілу раптом лізуть в густу траву й починають визбирати стріляні гільзи... Жах.

Слава Богу, генерал і не глянув на маневри, він сидів у затінку від грибка й плямкав. А потім зібрав офіцерію й почав розбирати – витяг записничка, вичитував звідти: перша рота не туди пішла, друга не туди стріляла, третя взагалі зупинилась.

Дивується офіцерія:

– Оце проф... Як же це так – й разу на поле не глянули, а все геть чисто знаєте наперед?

– А ося як, – плямкнув генерал, – під Можайськом було, в 1934 році. Пам'ятаю, тоді приїхав до нас на ма­неври сам Ворошилов й особисто розбирав. Я тоді, не будь дурень, усі його слова записав, – генерал солодко плямкнув і постукав нігтиком по палітурці, – і відтоді во­ни мене ні разу не підвели.

Вже після "літучки" захмелілий полкан підізвав Дерчака й взяв його за гланди:

– Що це за атака в тебе була, я тебе спрашуваю!

– Не смію сміть, товаришу підполковнику...

– Тамбовський вовк тобі товариш, я тобі питаю: що ти зі мною зробив? Мудаком хотів виставить? Перед геніралітетом?

– Не смію...

– Хто це так рядових навчив стріляти, га, щоб вони за патронами повзали? А я тобі, падлі, довіряв, у перший ряд тебе ставив! А якби, падла, товариш Ворошилов приїхав – ти б мене теж напозорив? Га? Хто їх такі херні навчив?

– Товаришу підполковнику, вони самі так навчилися...

– Як це?

– Назло мені, товаришу підполковнику...

– Це називається втратить авторитет в лиці подчиньонних підлеглих, так?

– Так точно!

– Любити їх треба, людей. А ти їх розпустив, га? Га? Чи не га?

Й так далі. Це був найперший прочухан за всю дов­гу строкову й надстрокову службу сержанта.

– Ну й маєш виговоряку із занесенням, – силою волі підполковник не вимовив "у сраку", – а в особову справу!

Сержант як почув, то зуби в нього почорніли. Він за­рипів усіма пружинами, і якась тріснула.

***

Салабон Вович працював в клозеті, власне, тому він й працював там, бо салабон, "солдаче життя", – весь час думав він. Черпаки й діди подалися робити діло дурніше, однак приємніше – прибирати ліс граблями, щоб шишок не було.

– Так вже зроблена армія, – повчав колись зампол Саприченко, – щоб ніхто без діла не тинявся – треба, щоб усі тинялись з ділом.

Скрізь тут розповідають:

До показової частини мусив приїхати найбільший секретар, а тут справжнє лихо – уся трава на полігоні взяла й вигоріла, рудою стала. Однак начальство не роз­губилося й наказало:

– Забризькать усю траву зеленого фарбою!

Що було й зроблено, всю траву перефарбували назад в зелений колір – це тобі не ліс од шишок прогрібать. А, подумавши добре, ще й начистили весь асфальт гу­таліном, щоби був не вигорів теж до рудого кольору.

Ще розповідають: в сусідній ракетній частині до візиту того ж секретаря фарбували в зелене все, особли­во ракети. От стоїть на драбині салага з відром, почепив їй на ніс, і вже майже дофарбував, трохи згори лишило­ся, коли паніка:

– Їде!

Салагу хутко одігнали, бо не був перефарбований; йде високий гість і раптом всі бачать – на носі ракети ви­сить гидке відро з під фарби...

– Що це таке? – здивувався високий гість.

– Іоноуловітєль! – не зморгнуло оком начальство.

– Я й сам знаю, що – іоноуловітєль... Але чому – не– пофарбований ?!

***

В прочищеному од шишок лісі почалася політробота, прибув зампол товариш Саприченко, колишній кіннот­ник, він одразу, за належною методикою взяв аудиторію:

– Сьогодні ми будем осваювать... – він зашарудів па­перами. – А де це Сіренко, товариші? Чого це Сіренка не бачу? – хитренько так запитав.

– Товаришу підполковнику, до нього на побивку приїхала молода дружина, – радісно відповіли солдати.

– Он воно що, молода дружина... Молода дружина, це хорошо. – Підполковник лукаво посміхнувся: – Так, що ж, товариші солдати, він її – осваює? Га?

Ті так дружно реготнули, що з сосен обсипалися нові шишки.

Кожен замполіт навчений, що будь яку розмову з сол­датом обов'язково треба починати з еротичного елементу, потім з партійного, а лише потім рвучко переходити до справи, от наприклад викликаєш недбалого служивого, й:

– А чи знаєш ти, що великий письменник Чехов був імпотентом?

– Ніяк ні! – радісно витріщається той.

– Бач, а як багато він при цьому написав... А ти, моло­дий, здоровий, що тобі мішає? тебе партія для чого сюди направила? щоб ти, а з отакенним таким здоровенним хером – а ще жодного рядка додому матері ще не одписав!

... доки солдатики радіють нагоді посміятися, а Саприченко вже узвичаєно загунявив з паперів:

– Йдучи од зустрічі двадцять четвертого з'їзду партії до зустрічі двадцять шостого, ми всі, як один, мусимо знати про місце й пользу од бойових тривог...

В лісі одразу стало тихо-тихо, жодна тобі шишка не ворухнеться; бо дуже давно, коли ще була кіннота, туди набирали таких, хто розумом не перевершував власного коня. Чи кобили.

Салабон Вович щиро намагався збагнути, про що ба­лакає підполковник – на дідька лисого усі ті нескінченні бойові тривоги здалися? Наприклад, ти спиш, а тут падає атомна ракета, ти прокидаєшся – а тебе вже й нема.

Він почухався і вирішив таки написати додому ма­тері листа й старанно вивів перші літери.

"Добрий солдат, – подумав про нього замполіт, – конспектує".

В кожному жарті є частка жарту, не зчувся Вович, як до слів про погоду, побут, харчування вписав і кілька замполітових перлин. Згодом уся рідня переполошиться, прочитавши між рядків про дозвілля та самопочуття й таке:

"Китай знаходиться під загрозою нападу на Ра­дянський Союз".

"Сіонізм – це також націоналізм, лише не ук­раїнський".

"Учасники Варшавського договору уклали пакт про ненапад одне на одного".

"Й українською мовою також можна доволі точно висловити думку, бо вона хороша тим, що як ніяка інша схожа на російську".

Нічого тут дивного не було, просто такі фрази вири­валися із узагальненогомонотонної промови й автома­тично фіксувалися. Усі інші куняють, це ті, хто не сплять, лише сосни слухають лекцію замполіта. Побачив він, що таке діло і сказав до себе: "годі тут розводить де­мократію", а вголос раптом сказав:

– Хто спить – встать!

Більшість підхопилася й виструнчилась, решта заре­готалася, а потім і усі разом – Саприченко знову перехо­пив ініціативу, от він і заторохтів про своє:

– Насьогодні, товариші солдати, імєється на увазі на­ступне – партія нас вчить, що ми гідно зустріли двадцять четвертий з'їзд її і ще гідніше маємо зустріти двадцять п'ятий його...

Вович не зчувся, як занотував і цю фразу.

***

Кусок Дерчак сидів глибоко в лісі і ще глибше думав. Про що? Загадковою істотою він був, навіть його особи­стий салага Вович а не зміг би здогадатися, звідкіля б він, наприклад, знав, що в камері схову у валізі сержанта при­ховано багато предметів, яких не раз і не два шукали усією ротою? Або, наприклад, що старшина-надстроковик цілком серйозно прагнув стати маршалом. А що тут такого? Адже кожен маршал свого часу починався зі старшини-надстроковика... Однак ота витівка колег з одстріляними гільзами (а особливо нещасливі її наслідки) неначе очі йому відкрила, збагнув, сердега, що не просто з отакими підлеглими дослужитися до головнокомандувача. Ніколи.

Він сидів і пригадував Зайончика, служивого, якого комісували з армії "за ідіотизм", той раптом почав що­ночі ломитися до зброярні, на запитання неодмінно бу­бонів:

– Мій автомат ржавіє.

Всі з цього сміялися, а потім довелося одпустити.

"Прикинувся, хитрожопий", – кисло усміхнувся Дерчак, – "точно, що прикинувся, хитрожопий білорус".

Отак, у лісі, перекидався світ.

***

Чи бачив хто клозета на тисячу чоловік? О, це спору­да не менша за римський Колізей. Коли сюди приїхали підшефні піонери погратися у війну, перше, що їх врази­ло, то був цей коллос.

– Що це таке?.. – запитала симпатична піонервожата.

– Склади. Військові склади, – не зморгнув замполіт Саприченко.

– Вони охороняються?

– Так точно. Можна сказати, круглосуточно.

Салага-Вович старанно одшкрібав стіни, солдати за­вели дурну моду – видирати отут з газет усілякі заго­ловки й тулити до стін:

"В закорма Батьківщини", "Напружимося й вико­наємо", "Місто – селу", "Збільшимо добробут", "Ко­муністом бути не на словах, а на ділі", зрештою, будь-яке гасло набувало тут справжнього змісту, а начальство цьо­го страшно не любило, бо в нього було інше одхоже місце, позбавлене витівок.

***

На полігоні починався дощик, небо насунулося, тріснуло конденсаторами й полилося, ще мить тому було чистісіньке, а тепер там було повно крапель, всі вони стукалися до солдатських накидок, пустіть, мовляв, усередину. А ті не пускають, бо мають для цього загострені каптурі, щоб служиві, рухаючись ланцюжком, були схожі на ченців-пілігримів. А чом би й ні? Живуть кланом, жінок не знають, вина неп'ють, скоромного не їдять, соромного не вживають, грошей не мають, в азартні ігри не грають, рано встають і рано лягають, і т. ін. А, головне, суворо додержують ієрархії.

Отже солдати йшли і лаялися, бо сьогодні зранку на­родна прикмета була, що дощу не буде – низько літали реактивні літаки; і от на тобі, маєш.

Дощ накрапав, земне тяжіння посилювалось.

***

До казарми завітав замполіт Саприченко й од порога почав пробирати особовий склад:

– Іду оце недавно і я бачу. Що я бачу? Дехто з солдат у вільний свій час художні книжки читають, я, звичайно, нічо­го проти художніх книжок не скажу, але хотів би бачить, що солдати у вільний час устави читали, а не белетристику.

"Підпідполковник-недополковник", – подумав Вович. Однак той мав рацію, адже за все життя свого часу прочитав із художнього лише "Мурзилку".

Тут політпрацівник схаменувся, що не з того, як го­дилося замполіту, почав, і виправився:

– Бо в художніх книжках описується женщина. Мо­же, серед декого знайдуться й такі, які скажуть, що нам женщина необходіма для лічного фізіологічного здо­ров'я, не повірю я, бо де женщина...

– ... там і розложенщина! – узвичаєно підхопила ка­зарма.

– Сопливі ви ще для цього.

– А Сіренко?

– А Сіренко молодець, бо він законно сочитаємий. Тілько так! От я по собі скажу, – він звернувся до по­тенційного порушника Хабулави, – чи відомо тобі, Хабулаво, коли я вперше лічно поцілувався?

– Не магу знать! – радісно відповів той.

– Так от я тобі скажу, – гордо випнувся замполіт, – це було вперше на моїй лічній свадьбі, коли всі крикну­ли: "Горько!"

Усі покотилися зо сміху, Саприченко на таке не че­кав, але, як досвідчений політпрацівник, засміявся разом з усіма, й досягнув-таки своєї мети – аудиторію було взя­то. Й почалося найцікавіше, він почав чухрати хитрунів, котрі в самоволку пішли до райцентру чи по секс, чи по самогон.

Як годиться, знову почав здалеку:

– Партія вчить, що безмежні межі людської дурості, особино, коли розумний чоловік почне дурості робить, то вже ніякий дурень за ним не вженеться. Іду оце недавно ввечері й бачу, як через вечір і забор ввєреної часті пере­лазить на вулицю цілу групу невідомих несвідомих, і на мій точний вопрос, хто вони такі, отвєтілі матюками й скрились. Це по-солдатськи? Це по-мужські для солдат скриваться от отвєтсвінності, наче які пугліві зайці?

Саприченко перепочив трохи од натуги, вдивляю­чись в кожне обличчя, пильно шукаючи порушників, од­нак усі відповідали чистими, сяючими поглядами.

Конспектував лише салага-Вович.

***

Кусок Дерчак сидів скраю і злостився на замполіта, бо уявляв себе на його місці замість робити цирк, замість пасталакати – дай комусь губи на три доби, і квит.

"Ти ж до підполковника дослужився, в тебе катушка оно яка велика, ти й місяць губи можеш вкатать, а він те­ревені розводить".

Дерчак остаточно вирішив – сьогодні. Чого його те­пер тягнуть? Тим-то й настрій в нього був огидний, що він би весь білий світ ваксою вимазав.

***

У солдатів заворушилися захалявні ложки, їсти про­сять, отже горніст має просигналити обід. Сурма заграла й шлунки теж, буде їм перлова, або як тут кажуть, кирзо­ва каша й суп рататуй, посередині вода, навколо.... де зер­нинка за зернинкою ганяються з дубинкою, може, бува дадуть необсмиканого свинячого хвоста, або вареного не– обскубаного сала, бо хеком з кухні й не пахло.

Їжа, звичайно, була грандіозна – в кожного виникає відчуття, що не ти з'їв, а тебе. Всі повиповзали приголом­шені, шукати місцини для сексуальної години – перечи­тувати листи од наречених.

Визирнуло сонечко й солдатики порозпускали пе­люстки.

Вович-салабон посунув на пагорб під орієнтир № 1 – повалену обгорілу сосну й почав відпочивати, не так ро­бота, як обід його вимотав, що насилу лежав, в животі перловка з чаєм обнімаються, голова порожня, совість теж, бо давненько він навіть радіо не встигав слухати, так його Дерчак був запряг.

Трава непофарбована парує, повиповзали й комахи, міркують, як би такого Вовича до себе в нірку затягти, добрячий би запас на зиму вийшов.

Він вкотре розгорнув листа. Кожна гімнастерка має всередині спеціальну водонепроникну кишеньку з клейонки під документи, ось чого в різних так багато комсомольських квитків, прострілених на серці, тому хлопець там носив листа од київської художниці, яку він лагідно прозивав Чучундрою, цей лист рятував комсо­мольського квитка од холостих патронів:

"Що нового й цікавого в твоєму житті? – писала во­на. – Чи зустрічаєшся ти з цікавими людьми?"

З цікавих людей тут був лише Хабулава, тому не дай Господь з ним зустрічатися.

"Що нового ти бачив? Чому новому ти навчився?"

"Єдине навчився, це стріляти", – вкотре відказав він їй. – "Хто зна, в житті все може знадобитися", – мляво думав він.

І не зчувся, як скотився на дно вогкого окопу, падала гроза, падали снаряди, раптом вся земля дрібно тремтить й, валяючи узлісся, виповзає здоровенний танк. Зупинив­ся, відсапуючись, хижо визирає кого б це задавити? Ага, оно він, Володя, оно де заховався... Танк рушає просто на окопчик, а в солдат же немає ні гармати, ні гранати, а танк ближче двигтить.

Раптом генерал-дегенерат Панченко наказує:

– В напрямку лісу ворожий танк. Розгвинтить!

Бійці з обценьками спритно повзуть до танка, зади­хаючись кіптявою, обпікаючись об броню, розкручують її на шматки, звідти, з купи деталів і механізмів тікають во­роги, вони бліді, тому що голі, лементуючи, мчать до лісу.

Падає дощ, сичить залізо.

... Вович насилу отямився, бо сонце добряче напекло голову, озирнувся навколо, але сну не побачив, лише обгоріла сосна додавала нереальності. В очах жовто-фіалкові плями, як колись на вольній волі в "Гідропарку", де, правда, їх можна занурити в дніпрову воду.

"За армію", – подумав він, – "лише тюрма гірша. Хоча там, принаймні, кожен знає, за що сидить. А тут ніхто не знає. Слава Богу, хоч війни зараз нема, а то б знали".

Тут він насунув на очі пілотку й уявив, що лежить мервий. Оці симпатичні жучки повиїдали б йому очі, бр-р. Він пригадав одну тут подію на маневрах, спочатку стріляли по мішенях, одну Володя вбив, іншій дарував життя; потім атакували, бо "ура" кричали, він також уракав, щоб не чути командирських матюків. Раптом – ляп, упав, упав і вже нічим "ура" кричати – повен рот піску. Отут і побачив біля самого носа страшне диво: на кожнісінькій стеблинці на кінчиках сиділи жучки, павучки, коники, мурашки й жодна не тікала, всі були мертві. Біда заскочила кузьок зненацька й вони рятувались, деручись нагору. Полігон – не місце для комах. Чимало передавив їх Володя за недовгий свій вік, але та картина вразила його.

***

Ще дві події вплинула на світогляд, це, коли він вперше по коліна в каші виповз на світ Божий з харчоб­локу, там, усередині він щойно вимив тисячу мисок, ру­ки були попечені гірчицею і уява теж (чомусь у війську лише нею, порошковою, миється посуд), живіт також ну­дило од духу чужих недоїдків.

Друга подія, це коли вперше прибрав клозет, теж на тисячу мисок, до цього Вова мав переконання, що люди­на їсть, аби жити, а не навпаки.

"Людина їсть, аби випорожнятись", подумав тоді він і одразу зробився циніком. Людина в його уяві стала проміжною ланкою в колообігу природи, сенс існування в перетравленні їжі, тим самим угноюючи грунт для жит­тя на Землі. Калообігу!

Він боявся бодай глянути в дучку, чи не вийде сортир з берегів? Господи, скільки ж добра перегниває в людині, перш ніж вона сама згниє! Вкотре узявшись за швабру, стримував себе, бо робити треба швидко, але повільно, заходився човгати.

"Їдальня", – міркував цинік, – "це те ж само, що й клозет. Лише навпаки".

***

На полігоні, там де танки траками повидирали дерен, полюбляють рости ромашки, тому він гарненько посмугова­ний паралельними стежками. В затінку од транспаранту мовчки полягали солдати, там сентенція: "Чого не треба зна­ти ворогу, не кажи й другові!" Тут колись Саприченко, зупи­нив роту й довго тицяв пальцем в напис, доки промовив:

– Ніяких дружб! Лише служб!

Тепер тут в них була самопідготовка, сторонньому окові б здалося, що всі сплять, лише один вголос читає настромлєніє з гранатомета. Така собі гіпнопедія, однак це враження помилкове, бо читаючий також міцно спав.

З далекого репродуктора млосно линуть варіації гімну СРСР. Фауна гризе й кусає, сонце як у термосі.

***

Спека згодом пересілася, що можна проковтнути шматок повітря, тоді їх погнали в райцентр до лазні. Сол­датам, котрі цілодобово борсаються в пилюці, цей акт є чисто символічним, однак побути хоча б п'ятнадцять хвилин чистими мало сенс.

– Не газуйте, бо ось жахне! – надсадно благав завгосп про старенький титан. – Та прикрутіть же!

Однак кожен прагнув помитися швидше й гнав гаря­чу воду, прагнучи зекономити час на перекур; тільки-но нова партія служивих поскидала "хе-бе" і взялася до ми­ла, – раптом як рвоне!

Хтось невідомий несвідомий несвідомо притяг тре­нувальний вибуховий пакет й кинув у куток, в лазні ляс­нуло, що прищі повискакували.

Жах більший за страх!

Всі вмить вирішили, що титан таки вибухнув, винес­ли двері, ломлячись, нормальні б люди в них, тісних пов­бивались би, однак ці були намилені й зачудований рай­центр спостерігав, як півсотні голяків через голови вива­лювалися, лементуючи матом.

Миттю прибіг Саприченко, вишикував, міряв крока­ми шереги голих бійців і міркував, які б слова годилися для моменту.

– Жартувати, товариші солдати, звичайно можна і в армії. Але тільки в художній самодіяльності. А це, – він показав на висаджені двері, – це вже не художня са­модіяльність, а баня. Хто це ще не пойняв – шаг уперед! Хто здєлав – вихаді!

Наївний конармієць... Адже це той ідеальний випа­док, коли "хто здєлав", лише один-єдиний про це й знав.

Наївність збагнути легко – коли розформували кінноту, куди було подіти всіх кіннотників? Ясна річ – в політпрацівники. А от куди поділи стільки коней? Ще й досі загадка.

***

Сонечко вимкнулось і хрущі почали ляскатись в лам­почки, на небо зійшла Венера Мілоська, і, щоби особовий склад усвідомив своє "я", почалася вечірня перевірка:

– Іваненко!

– Я!

– Карапетян!

– Я!

– Хабулава!

– Я!

Й так далі, усі сто штук.

Солдати ані морг, ворухнешся й кусяра почне все спочатку. Комарі про таке знають і п'ють їх безкарно, а от не встигне Дерчак скомандувати "вільно!" – а комарі вже здійнялись і полинули увись дзизкотіти межи зірок.

На небо впав Місяць зробив його чорнішим.

Вович-салага нарешті лежав горілиць й нарешті курив, вояків геть не видно, лише крізь пітьму пахтіли тютюном, кілька невідомих несвідомих, ансамбль пісні й пляшки, подалися з баклажками по самогон, Місяць заховався, зробивши ніч темнішою за кирзо­вий чобіт.

Володя плюнув на цигарку й рушив спати, цікаво, що нового там покажуть. Однак не вдалося, знайомий чор­нозубий рот наказав:

– На вихід!

***

Хто це біля клозету тиняється? Хто там не спить, замість того, щоб спати? Та це Дерчак і його угодник Во­вич-салага. Він підсадовив куска й той поліз на сосну, там, на гілляці він прив'язав мотузку й зробив чималого зашморга. Одягнув петлю й хрипко запитав:

– Ножа не забув?

– Ні.

– Покажи. Одкрий, щоб я бачив. Значить, запомни: сидиш на дучці, сереш собі спокойно, аж вдруг чуєш: хто-то хрипить, глядь – а то я висю й дригаюсь, поняв? Ти за ніж, і до мене... Ніж де?

– Осьо він, Колю, – вперше по імені назвав він куска.

– Одкрий, щоб я бачив. Ну, зрізав мене, значить, зняв і людей покликав, – він матюкнувся, щоб Вович усе зро­зумів як слід, – тільки ж гляди, знімай вмиг!

– Колю, зніму!

Дерчак ще раз суворо глянув на свого попихача, той з готовністю вирячився. Так, командир не хоче більш служити. Він вже ніколи не буде маршалом. Командир хоче додому, хоче комісуватись.

– Прощай, армія! – Дерчак глибоко зітхнув, обереж­но розчепірив обійми, полетів вниз і нижче.

Вович обперся об стовбур. В горлі йому стало так, що голова пішла обертом, неусвідомленим рухом склав ножа тицяючи до кишені, не відчувши навіть, що врізав пальця.

Поруч тіпався Дерчак, тіпав гілку. Падали шишки і салабон своїми чужими ногами ступив убік, а потім, цок­нувши зубами, щоб не кричати кинувся геть.

Тієї миті гілка вломилась і старшина гепнув додолу, од удару отямивсь, він подумав, а що би було, коли він повісивсь: в камері схову одкрили б його валізу, а там же багато чого неуставного: зниклі безвісти годинники, авто­ручки, значки, ножики й доволі грошей; й чимало іншого, якого довгенько всі тут шукали – і що це буде? Як ошпа­рений, підскочив, і з гілкою на шиї кинувся за салагою.

Вони зчепилися в хащах і почали несамовито битись. Над ними пролетіла сигнальна ракета. Ні, нехай зоря. Пролетіла зоря... Так воно романтичніше нехай.

Під Батурином, (липень-серпень, 1970).

Місяць блідне

(з циклу "Швидка проза")

Коли визирнув Місяць, я почув цокання каблуків, а побачив занадто білі для цієї ночі ноги. Чималі, вони ру­халися непевно, доки я не збагнув, що доволі молоду матір підпирає синок, аби вона влучала на алею.

– Вам потрібна допомога? – не втримався я, доки не збагнув, що жінка, по-простому, нетвереза.

Вона це також збагнула й тому підставила лікоть, ми йшли, вона щосили стримувала дихання, тобто перегар.

– Тут совсім недалеко, – виправдалася вона.

– Якби тобі трапився якийсь бандюга, то було б дале­ко, – подумав я, озираючи кущі, доки не побачив хрущовку-п'ятиповерхівку.

– Це все Свєтка, – продовжувала виправдовуватися вона переді мною, чи перед своїм малим, який щосили продовжував не спати, аби допомагати матері.

– При чом тут Свєтка? – не стримався він.

– А хто настойки нагнав? Сладка, зараза, – виправдо­вувала вона чи її, чи Свєтку. – Моя кума, – пояснила во­на, – в ней день рождєнія, – хотіла спіткнутися вона, але ми не дали й вона ногами влучила в алею.

Мене вразила абсолютна несхожість жінки з самою собою, особливо руки, такі витончені, геть не сумірні з сільською вимовою.

– Мабуть тому, бо нетвереза, – почав виправдовувати­ся я, бо дивним виявився її аристократичний профіль на тлі суржику, я почав повільно аналізувати, що вона актри­са й в цю мить, приколюється, одпрацьовуючи нову роль.

– Консуелло, – нарешті пригадав, на кого схожа.

Але промовчав.

Ми стояли перед парадняком, певно, про щось дума­ючи.

– Я січас, – нарешті похитнулась вона, – синочку вложу спать... Ви пождіть, – нарешті почув я і побачив бажану лавочку.

Сівши, я відчув, що мну, тримаю її сумку. Потім в темряві додалося вікно на другім поверсі й мені полегша­ло, принаймні ясно, куди віддати чужу річ. Я відчував се­бе злодієм, це ж треба, такий везун, красуня і вже готова, доки не почув з полегшенням, як за тим вікном прокину­вся унітаз, потім довго шаруділа вода, хотілося б, щоб у ванні, потім воно вгасло.

– Завтра віддам, – думав я про сумку, шкодуючи, що завтра її власниця буде твереза й недосяжна, як і її арис­тократична зовнішність, коли з радістю почув цокання знайомих каблуків.

– Спить, – важко пояснила вона, важко опускаючись на лавку. – Він у мене хороший, понімає, що мамі важко.

– Важко? – вагався я поспішати взяти її під лікоть.

– Криси, – важко пояснила вона.

– Криси? – перепитав, тактовно не переклавши на "щури".

– Криси, – продихнув перегар. – А хто ж іще. Пред­став собі, дивлюся в подсобці під полками й раптом бачу, хтось там щебьонки натрусив, таку акуратненьку кучку, кому це стукнуло? думаю, начудить в підсобці, доки не нахилилась – бачу, а то криси нагризли, – вона з натугою видихнула на Місяць.

Я втупився в нього, намагаючись пов'язати між со­бою сказане, тобто щебінку й крис, це б з якого дива во­ни її туди натаскали?

– Невже ни понятно? Криси, суки, прогризли бетон, наскрозь, – гірко скривилася вона, тим часом моя рука поповза вище й жінка вдячно притулилася, голос її на­повнився гіркотою. – Прогризли! Представить не могла, шо вони на таке способні. Бетон, представляєш? Нікого не щадять.

Вона передихнула, щоб я зміг взяти її за сусіднє пле­че й похилила до мене голову.

– Представ собі, що вони скрозь бетон нанюхали харч й тут же прогризли його, коли до мене дойшло, шо нужно тепер щитать убитки. Так і є, дивлюсь, все понадгризяне, особино ковбаса, ну це Бог з ней, можна акурат­ненько надрізать, а от яйця? Яйця пропали, ну?

Вона жалібно вткнулася носом в мою щоку. Я сидів, притискаючи з іншого боку сумку.

– Ну, харашо, суки, я намішала раствор, набила туда стекла, потом дождала коли всохне, проходить тиждень, нахиляюсь, дивлюся, аж кучка нагризеного стекла, пред­ставляєш? Нічого не щадять, навіть стекла, і знов яєць не­ма, це ж на мене спишуть убитки, представляєш? Ну хто це повірить, шо якісь криси так акуратненько потирили яйця, не розбивши їх при цьом. Ну, а де шкарлупки, питається? Я думаю, суки, мене з роботи вигонять, шо я воровкой оказалась. От сіла за дверима, взяла палку, ну я щас вам, суки, як яйця красти. Ага, коли чую, шарудять, вриваюсь, включаю свєт, – вона вивільнила плече, – і шо я бачу? Ні в одном мультіплікаті не покажуть: одна криса лежить на спині, прижимая к себе лапками яйцо, а дві інші суки тягнуть її за хвіст до себе в нору! Трудяться, суки, ну?

Навіть Місяць вкляк. Так, що я знову взявся за плече.

– Треба реп'яхи закласти, – прошепотів я.

– Які... реп'яхи? – не розуміла вона.

– В нору од крис. Коли в армії служив, вони нас за­довбали.

– Як? І в армії?

– Задовбали, доки не прислали інструктаж про реп'яхи.

– Странно... Прості реп'яхи. Чому?

– Не люблять, от і все.

– От чорт, треба в село вертатись. А ти – не воєнний?

– Уже ні.

На що незнайомка почала розстібати блузку, а потім взялася за ліфчик, тут вже я, не вірячи допоміг.

– Труси я вже зняла, – ніжно пояснила вона, влучивши носом в поцілунок, дихання її зашаруділо, ковтаючи пере­гар, ми вмить забули про щурів, почали навперейми поспішати, як це буває між незнайомих людей, між якими цього не буває, з другого поцілунку перегар зник, бо губи п'янкіші, ми цілувались, поспішали, щоб встигнути, губи побігли по шиї, кров в них гуділа, як в ній, цокнули впавши туфлі, лавочка почала прогинатися швидше, ніж я збагнув, її волосся ривками затуляло Місяць, нам було не до того, хоч би й ввімкнулись всі вікна, нарву, нарву тобі реп'яхів, нарву з Місяць завбільшки, вона чіплялася не впасти то за мене, то за повітря, похапливо стримуючи, доки не почала враз поспішати, розпачливо зойкнула, почала втишати стогін, аж нарешті принишкла, міцно обхопившись за мене й за себе.

– Представляєш? – утерла об мене сльози. – Га? Ні, ти навіть не представляєш...

– Представляю, – заспокоїв її, виждав, й почав ввічли­во продовжувати, ми вп'ялись поцілунком, знову лавка за­гойдала нас, її довгі коліна виявились вдалими, вона одкидала голову, волосся спалахувало кущами, Місяць гойдав­ся, лавка трусила, щастя огортало, наближаючись, випере­джаючи себе, вхопившись, ми затискалися, щоб не кричати, долаючи крик хеканням, потім сопінням, потім віддихом.

– Закурить є? – нарешті вдячно шепнула вона, так ніжно, так лагідно вимовила, що я зомлів, це ж треба про­жити життя, щоб таке почути, ми сиділи, мішаючи дим з місячним сяйвом, з її пишним волоссям, зроду нічого гарнішого не бачив. Я поволі отямлювався, тобто не хотів отямлюватись, тобто починав не вірити, тому три­мався за її коліна як за доказ чуда, тютюн затулив пере­гар, вона хотіла говорити, але одкинула цигарку й ми по­чали, нарешті, цілуватися повільно, можна було вже по­чати з пальчиків, дивовижних, та губи затуляли їх, вия­вившись повільнішими, хто їх вигадав такі? Такими не націлуєшся ніколи, вирішив я націлуватись, поспішав, доки не засіріло небо, доки не посіріє хрущовка, доки не посіріємо ми, нова тверезість стане поміж нас.

– Ну, я пішла, – одірвала вона губи. – Га?

– Я проведу, – попросився я з жалем споглядаючи, як вона начіпляє ліфчик.

Знайшла туфлі, лагідно похукала на них, витерла до­лонькою, помилувалася й повільно з насолодою взулася, почала обсмикувати сукню й я знову задивувався, які в неї ноги. Вона рушила ними, подавши руку.

– Тс-с, – шепотіла до каблуків, бо парадне виявилося гучнішим за ніч, млява лампочка сонно кліпала крізь пе­рила, ми нишком дотягнулися другого поверху, я вхопив її на руки, тухлі брязнули об сходи, не випускаючи її, я нахилявся, доки вона не дотягнулася, підхопила, втишу­ючи сміх ми досягнули дверей, серце вступило в груди, коли ми знову зійшлися губами: невже це все? Ні, це не все, невгавали губи, не все. Потім вона впустила ключ, хихикнула, нахилилася, я обхопив.

– Сусіди, – ухилялася вона, а я боявся її дверей, що во­на там зникне, так сильно, що ми опинилися в квартирі й килимок вдячно поглинув звуки ніг, повітря тут було інше, також було млосне, сонне, – тс-с, – намагалася шепотіти во­на між поцілунками, – тсс, – кивала вона на двері в кімнату, доки не прочинила їх, почала додивлятися до сина, я тим часом якомога обережніш, щоб не сполохати, підтягав сукенку, тсс, – задихала вона, повільно затуляючи двері, роз­ставивши ноги, схилялася до тумбочки, намагалася обхопи­ти назад, я уперся в одежу на вішаку, й ми почали лагідно гойдатися, вона зловила рукою стіну, боялася тверезіти, одкидаючи назад пишне волосся, воно духом спалахувало в темряві, я не встигав дихати, мені було не до того, їй також, вона огиналася, вдавалося навіть цілуватись, така гнучка, о, Господи, така гнучка, така гнучка, о, Господи, Боже ж ти мій, така, о, Господи, така нечутна як килим, така вправна, сказати б, вправна отут в тісноті, в цій святій вітальні, в цьому коридорчикові, о, Господи, вправна, вправна, не одпускати, не одпускати ніколи, не розбудити синочка, о, Господи, тс-с, тихіше, ще тихіше, гнучкіше, мамо рідна, не розбуди, мамунічко, нечутно падала одежа, огортала, додавалась до килима, стіна одштовхувала, мамунічко, почала хапати гриву, затуляючи нею крика, я затуляв їй, затуляв собі, ммм, нарешті ми вклякли й не повірили в це.

Вже на вулиці наважився вдихнути оце все сіре небо, п'янкіше за будь-яку настоянку, Місяць засоромлено зблід, ледве висів, я озирнувся на неймовірну лавочку, я знав про неї все, я стояв, дивився, доки на кухні другого поверху світилося, доки не буркнув знайомо унітаз, доки не одшаруділа ванна, доки не вимкнулось світло не злилося з хрущовкою, насилу одірвав погляд і ноги од землі, рушив щас­ливою алеєю й майже співав, бо що б не трапилося тепер в житті, а я вже запам'ятав назавжди дату, щасливу дату дня народження куми, і що б там не сталося, які б непорозуміння не сталися далі з цією непоєднуваною красою та ди­кунською її вимовою, – а я бодай в цю ж саму ніч зможу й че­рез рік прийти сюди і перестріти, й через два, й через три.

Порцеляна

З цього кутка було видно всю кав'ярню, й він любив її за це – відчувати себе поза нею, це щоб тобі ніхто не зазирав у рот, от прийшов чоловік, замовив каву і мінералку й ніхто не завважить, що не чорну ікру з червоною під "Наполеон".

– Ви ще колись брали круасан, – усміхнулася до ньо­го офіціантка, "я колись багато чого брав", – відповів він поглядом, – "а тепер мені що, його в каву мочати? чи в міне­ралку? оце сорому буде", надсьорбнув собі водички, однак рвучко відставив холодну, в тебе не зуби, а самі пеньки, які гнилі, а які ще ні, бо кому ти розповіси, що тебе мордовано кастетом ще в ті далекі часи, коли жоден естет не був од та­кого застрахований, та й зараз, хоча сьогодення, правда, ба­гатше на бейсбольні бийки, слава Богу, що його катували колись давно, зараз бо од такого кия не лишилося б в роті й пеньків. Ще б пак! Мінералка хороша вже тим, що коли не холодна й не проникає під ясна, а, головне, коли її тоненько потягуєш, вдихаючи пухирці, то маєш доволі часу, аби й ка­ва охолонула й бува не потрапила в яку необачну шпарину, тому бульбашки тим часом легко злітали з поверхні, поде­куди осідаючи на блискучу нікельовану тацю, заломлюючи в ній крапками навколишнє віддзеркалення.

Згадка про давній кастет остаточно ламала усі нама­гання податися до стоматолога і якось таки полагодити нарешті давні свої щелепи, адже там стільки марудної виснажливої роботи, що жоден мазохіст не витримає, навіть би й Захер-Мазох.

"Чому, власне, мазохіст, а не захеріст?" – ця думка мучила його, доки не знайшла відповідь:

"Саме тому, що Мазох – це друга половина прізвища, власне, українська, яка перейшла славетному письменни­кові од рідної матері, а перша була од австрійського бать­ка, поліцмейстера, та ще австро-угорського, яка ж це імперія дозволить, щоб її прізвищем розкидалися на озна­ку мучеництва? Нехай уже русини, вони звичні до мук".

Задоволений, що цю думку можна вставити й в статтю про великомучеників наддніпрянського іконопису; Устимчук спробував надсьорбнути й кави, але тут же одсунув філіжанку на той край столика, де вітерець повівав дужче.

Його часто питали й колеги, і друзі:

– А звідкіля ви все знаєте?

– Як же так, – дивувався непідробно він, – жити в Києві і не знати всього?

Посміхнувся, за звичкою затуливши долонею рота, хоча загалом, чим гарні кудлаті вуса, то що геть закрива­ють вуста, навіть коли широко посміхаєшся, справжні, козацькі, кошлаті, а не такі куці, піжонські, під які треба обов'язково порцелянові зуби для тонального контрасту.

"Оці мені піжони", – подумав він, оглядаючи молодь за столиками – всі широко всміхалися, сяючи юністю посмішок. Він і собі посміхнувся, затулившися вусами.

"Вже так і помру", – вирішив він, аби лише не дума­ти про стоматологію, тобто про те, що на кожен зуб треба по тижню, а разом набігало на цілий рік систематичних тортур, незважаючи на те, що друзі багато разів доводи­ли: тривалість життя людини прямо пропорційне площі жувальних різців.

Тут наступне відчуття насолоди він відтягував, бо свіжий номер "Вечірньої правди" відкладав на після ка­ви, новини тоді краще вступали в нього, отак, як після мінеральних бульбашок вступає кава, це як в гарному театрі, коли насолоду од вистави раптом одтягує ще один гарний антракт.

Це той момент у кав'ярні, коли ніч натякає про се­бе занадто прозорим вечором, вдихнувши його, геть не помічаєш, що за кулісами, тобто за альтанкою ховають­ся двійко добродіїв, котрі крізь плющ надто уважно спостерігають; а тобі не до людей, бо момент відпруження наступає, коли мінералка нагріється вечірнім подихом, а кава остигне й вони урівноважаться, як день з ніччю, або як ґрунтування з темперою на наддніпрянській іконі, а ті двоє персонажів явно не звідти, а звідси, вони, низько насунувши капелюхи й занурившись у коміри, ще й затуляючись густим сигар­ним димом, вийшли на авансцену боком, удаючи, що роздивляються свої мобілки, й раптом один гуняво за­питав з-за спини:

– Перепрошую, скажіть, будь-ласка, котра сьогодні година?

Устимчук навіть не подумав, що могли б для цього бодай глянути й на свої мобілки, адже в нього був улюб­лений ритуал – витягати за ланцюжок антикварного "Буре", такого антикварного ж як і сам професор, кар­тинно ляснути кришечкою:

– За квадранс, тобто за чверть, восьма, – й за тим не помітити, як йому з-за плеча іншим добродієм до кави кинуто манюсіньку пігулочку, яка запірнула швидше, аніж встигла розчинитися, – дякую, – люб'язно в комір посміхнувся пан, і вони обоє знову відійшли за кулісу.

Коли кава стала під вечір, Устимчук надсьорбнув й не подивувався, що вона чомусь надто плинна, й тому над­сьорбнув ще, мінералка додала пухирців, бульбашки по­силили й за третім ковтком він поїхав у трамваї туди, за улюблений Київ, де часто проїздив повз височезну форте­цю, таку давню, що люди змогли видовбати в товстезних мурах собі ціле кам'яне місто, дивовижно, що вони й досі там тулилися (квартирна проблема!) додавши засклених терас, чи й просто в цеглу вставивши сучасного широкого скла, яка різниця, аби вітер епохи не охолоджував, архітектура набувала фактури, що й сам Ешер би підписав­ся під такою, особливо під колишніх сажових пасм диму, проколупаних отворами крізь віки, усе це скидалося на іконостас; Устимчук кілька разів божився крізь улюбле­ний сон, що нарешті неодмінно зупинить водія і вийде по­серед цього крутого узвозу, промине браму та погляне на­решті академічним оком, а що по той бік фортеці?

Двоє добродіїв за живоплотом уважно стежили за тай­мерами, і перезирнулись, побачивши, що вуса в Устимчука похилилися на вуста, а голова на груди, вони знову підійшли, стали обабіч, підтримуючи його за плечі, вже не удаючи, що телефонно балакають, адже за викликом на сцену тихо вкотився фургончик, дуже схожий на "швидку допомогу" лише тим, що також білий, як ті халати, що на санітарах, вони обережно й легко підхопили Устимчука й разом зі стільцем і підтюпцем-скороходом понесли, поста­вили в салон, той гойднувся, тримаючись за ланцюжок сво­го годинника, від'їжджаючи; добродії, вже не затуляючи облич, застрибнули слідом, зачинивши дверцята, й Устимчук з докукою зауважив, що водій трамваю не хоче зупиня­тися на крутих рейках, а тому видовбане життя картинно пропливало повз нього, виникаючи епізодами в кожній шибці по різному, ці фази наскельно накладалися, замерехтівши, наче стара фільма, зливаючись в один потік – яка тут зупинка, коли колеса ледве втримуються колією?

Фургончик зупинився біля надто приватної лікарні, тому перехожих не здивувало, що Устимчука переклали на ноші й занесли досередини, слідом, важко озирнувшись, зайшли й добродії в цивільному не одриваючись від своїх мобілок, Устимчука з одного сну перенесли в інший, гори­зонтальний, спершу коридорами, а потім до операційної, де, як і личить сновидінням, була геть непідхожа декорація: якісь муфельні печі, бензинові пальниці, сушильні шафи, заляпані колби, а, головне, кілька бормашинних станків; відомого мистецтвознавця поклали на плаский стіл і кілька анестезіологів почали йому на оголених руках маза­ти тести на алергію, уважно спостерігаючи за реакцією, аби, наклавши дихальну маску, з одного небуття перенести в інше, на яке простий кавовий розчин був нездатен.

– Ну що, почали? – сказав добродій у цивільному, увімкнув яскраві ліхтарі й одсунувся, бо ціла бригада об­ступила стіл, Устимчукові, одсунувши вазеліном вуса, хутко вставили до рота розширювач, там замерехтіли блискучі патички, штихелі й дзеркальця, потім скорохо­дом задзюрчало одразу кілька бормашин, оголюючи за­лишки зубів, далі пішли штирці, потім посунули бюрети з пластиковою сумішшю.

... його принесли назад на тому ж стільці, обережно поставили за столик, він німо сидів, опустивши довгі свої вуса, доки не моргнув, хитнув головою, навколо стояв та­кий же духмяний, як кава, вечір, мінеральні бульбашки просилися до нього зі склянки, Устимчук втупився в свіжий номер "Вечірньої правди".

Один з добродіїв за живоплотом альтанки стривожився:

– Чи не помітить, що сьогодні інший день?

– Хто, мистецтвознавець? – усміхнувся інший. – Та в них усі епохи здвинуті... Й ти сам, часом, бувало не плу­тав четвер з п'ятницею? Зрештою, що таке інший день? Однаково, щось таке між учорашнім і завтрашнім, як навчав нас учитель, – він кивнув за альтанку. – Нехай те­пер круасана погризе.

Вони спостерігали, як Устимчук, продовжуючи ми­нулу добу, приходить до тями, вчепившись для цього в каву, продовжуючи її, вчорашню, проте достатньо гаря­чу, однак з подивом зазначив, що вона не вступила болем в зашпори. Не повіривши, він взявся до холодної міне­ральної води – такий контраст би змусив його, колиш­нього, зойкнути, бо біль би заломився в пеньки, але, на превеликий подив, не сталося, навпаки, приємність роз­лилася яснами. Тут він з новим подивом відчув, як об склянку цокнули несподівані зуби. Лапнувши за рота, пошукавши очима, взяв нікельовану тацю, витер з неї краплини мінералки й, розчепіривши сиві вуса, ошкірився до неї – віддзерклення справжнісіньких а не уявних зубів, повен рот досконалих, за кольором і формою надто натуральних, не кожен би Мікельанджело сотворив такі, де кожен був трішки асиметричним, як це буває лише в реальних, а не вставних, це враз уразило Устимчука, яко мистецтвознавця відчуттям суцільних щелеп, він здивовано й безпорадно цокотів ними, озираючись навколо, шукаючи правди, але не помітив за альтанкою добродіїв, бо ті, пихнувши густим тютюновим димом, подалися, затуляючись живоплотом, до свого білого фургончика.

Ти рвала одежину

– Ти ж гляди, не купи поні! – лаялася наперед жінка.

– А чим тобі поні не нравляться? Тихі, ласкаві.

– Ото ж, ласкаві, а де ти тоді пару підшукаєш, як прийде їй час? За цирками бігатимеш?

– За зоопарками, – буркнув я.

Бо віслюків принципово не любив, хоч і дужчі, й в ут­риманні простіші, но чула щось моя душа наперед, але не казала.

– Ти не умнічай, – прошепотіла на вухо.

Жінка одійшла подивитися картоплю, а я став до ро­боти:

– Од діабету, од діабету! – підзивав я, актори вже по­казували фокуси – розпочинався хороший сонячний ба­зарний день.

– А що за снадобьє?

– Яке вам діло, – ухилявся я, – двадцять год торгую, ніхто не пожалівся, оно в людей спитайте.

– Який сорт растєній, питаю.

– Стану я вам розказувать, так ви мені конкурентів наплодите. Бери, пий і лічись мовчки.

– Ну міні ж цікаво,– розминала вона сухі покручені листочки, – яке воно й що, інтіресно.

– Яке, яке, три листочка заварить на стакан. І не мо­рочіть голови, оно пійдіть в аптеку, там і розпитуйте за великі гроші вам поддєльних ліків хароших продадуть.

Голосно говорив я, бо не сердився на балакуху, навпаки, вона ж своїм дзвінким голосом робила рекламу.

– До їди, чи після? – не здавалася вона.

– І до, і після і під час, но не більше трьох стаканів у сутки.

– А скільки настаювать?

– Задовбала. Ти будеш купувать, чи клієнтуру розпу­тувать? Сім з половиною минут накривши настоюй і хо­робро пий, за пів-року як рукою зніме.

– А чого сім з половиной?

– Дак скажи такій вісім, дак ти спитаєш: чого не дев'ять? Пий і не розсуждай, як хочеш ізцілиться.

Торг пішов швидко, бо сушене листя в мене недороге.

Час від часу я бачив свою Тоньку, та не лише прицінювалася, але мала ще хобі – записувала од людей про голодомор.

– Дак шо голодомор, – благенька бабуся крадькома озирнулася, – шо тут страшніше було – як у войну діток евакуїрували, ну конвой бачить, що ті манюськи швидко не йдуть, тіко колону задержують, да й позаганяли в Дов­ге болото й усі й потопилися.

Я мало міх не випустив. Чув я щось таке вже не раз, але не знав, що це в нашому болоті сталося. Дивився на міх і приходила думка, що вся ця сушена ожина має цілющу силу, бо на дитячих кісточках росте.

– Да, нема Бога на землі, – ще раз озирнулася бабуся.

– Чого це нема?

– Коби був, то не допустив би. Шоб оце манюньких діток такою страшною смертю... Дак ви берете?

– Бог не на землі, а на небі, – напирала моя грамотна дружина.

– А як він на небі, то нехай звідти й пощитає, скільки тих душ діток там, – завершила вона свою аргументацію.

Жінка на це підкопилила губки й купила до картоплі ще й зелені.

– А про голодомор щось знаєте?

Вдома вона кожен раз сідала й ще раз переписувала почуте, і хоч книжку свідчень вже в районі видали, однак здавалося фактам не буде кінця.

– Вам про голодовку? Далась вона вам, – весело про­штовхнулась бродяча група акторів. – Так ми вам її пока­жемо! – радів верховода.

– Показуйте, – не одступалася жінка.

– Тіки якщо ваш мордатий, – тицьнув у мене паль­цем, – жертву голоду зіграє. Дуже похожий на жертву, га?

Вся його команда реготнула.

– Добре, – сказав я й кинув міх, – а ти зіграєш коміса­ра, гад?

Жінка устигла виштовхнути мене з такого театра.

– Головне не купи поні, бо тобі втюхають, – повчала вона.

– Чого це втюхають?

– Бо в тебе на лобі написано. Запомни: на ослику й орать потрохи можна, а поні на таке неспосібне.

Річ у тім, що наш сімейний бізнес розростався, бо це якась пошесть на діабет пішла, люди почали більше цук­ру їсти? Не знаю, а то пити різних солодких вод – то це вже точно, особливо діти, так і хлищуть, а як на зло таких вод – яких хочеш і кожна солодша іншої, я вже десь й по радіо чув, що сахар вигідніше туди більше сипать, бо він консервант.

Попрощались біля маршрутки.

– Дак ти ж не довго, – устигла вона сказати, – головне, щоб не поні.

– Та задовбала, – не стримався я.

– Запам'ятай: у віслюка вуха довші, а в поні – грива.

– Господі, та шо я дурак який? У віслюка не тіко ву­ха довші, – шепотів я, щоб люди не чули.

– Дурак, – одмахнулася моя грамотна дружина.

– Ти зелень зразу не клади, дождись вже, коли приїду.

– Ага, повчи, повчи, – нарешті посміхнулася вона й одійшло, бо лише вона вміла отак посміхнутись.

Віслючок віз борзенько, я їхав і думав про своє, тобто який довгий став віслючий ряд на базарі, це тому, що че­рез енергетичну кризу віслюки розплодилися й стали вигідніші за бензин, так легко думалося, що мені прийшло на думку оце зараз завернуть на болото й натовкти міх но­вою ожиною, у нас вона цілюща, бо її росте в нас аж п'ят­надцять її різних типів, а, головне, що на болоті не тільки поживніша, але й без колючок. Це б який дурень бізнес на­рвав з колючками. Еге. Або взять ягоди. Це б дурень з неї почав би ягоди збирати на торг, правда, ягоди – краще проносне, але як ти їх насушиш? Та й люди од запорів не так часто страждають, як од діабету, це точно; а листочки вже стоять під осінь самі по собі підсохші, "ферменто­вані", – як повчала мене грамотна дружина, що можна на­перед на рік назбирать – це найкращий товар з неї, кращої навіть за картоплю, бо легший, но тут головне, щоб ніхто не здогадався з конкурентів, що вона помічна од діабету.

Вже й завернув був на таємну плантацію, так прига­далася та бабця з розповіддю про наше Довге болото, будь воно прокляте, і я вирішив за краще пригадати, яку класну синьоглазку вона продала дружині, і що та синьоглазка вже вкутана стоїть в чавунці й жде свого часу, тобто мене.

– Но, но, – підганяв я віслюка Пашку, – дак я й тобі дам попробувать, – обіцяв і сам в це вірив, хоч ніхто віслюків вареною картоплею не годує, але в такий день тре­ба його привабити до нової хати. – Но, но, вези до коханої.

Тільки я це сказав "до коханої", як він звернув з до­роги й погнав крізь кущі, що мало не здер мене, тому я не встиг зіскочить, спершу побачив два велосипеди, кинуті один на одного, а тоді закоханих, кинутих одне на одне – вони були в ту мить смішні, не тому, що роздягнуті, а то­му, що могли бачить в таку мить що завгодно, лише не цікаву віслючу морду.

Насилу я Пашку виштовхав на дорогу, так, що він об­разився.

Їдемо, і я, дурень, не втримався:

– Но, но, я ж тобі ясно сказав: вези до коханої.

Тільки я бовкнув, як він збочив і погнав мене крізь верби, я балансував, щоб не вбитись, а коли віття кінчи­лося, то побачив у закапелику щось таке, що не збагнув: аж дві закохані парочки, але геть татуйовані, й тому мені не лише тіла, а й малюнки переплуталися. Пашка пер­ший збагнув, що це блотні, скинув мене й сам почав тікать, а я вже слідом, особливо, коли один мальований вийняв ножа. Якби не вийняв, то я може б і не втік, а тут рвонув так, що знав: ніякий голий мене не здожене.

Пашка дочекався мене на трасі, винувато косив оком, тобто дивувався, що я вискочив живий, міх я вже не став шукати, лишив це на потім, а вирішив за краще всю доро­гу мовчать, бо біс його зна, як розумна тварина реагує.

Зітхнув уже, коли побачив хатинку й почув розкішний картопляний дух, Пашка теж зрадів, однак я його в хату не пустив, а припнув надворі.

– Коли ти вже мені ножки піднімеш? – намагалася сваритися дружина.

– Та хоч зараз, – бо в очах мені ясно стояла та кар­тинка з татуйованими, й лагідно так обійняв її всю ззаду.

– Дурак, найшов время, дурак, я про ножки стола, – ніжно боронилася вона.

Й необачно нахилилася різати зелень на тому низь­кому столику, якому я давно обіцяв подовжить ніжки, однак не робив цього принципово, бо дуже любив, коли жінка моя низько нахиляється, от як зараз, обійняв, по­чав заголяти й дотягнувся губами до спинки, тут вона впустила ножа й раптом почала гидко сміятися. Я отетерів і підвів очі, і що я ними побачив: крізь вікно всу­нувся Пашка й намагався поцілувати її з іншого боку.

Автобіографія

Я не був сином повітового батюшки, хто шаманив ка­дилом, запозиченим іще з неоліту, чий аромат надто впливав на довірливі гіпофізи, бентежачи феромони, на­вертаючи в лоно (sic!) церкви, а ще ж куди? Тим часом церкву відділили від держави, але державу не відділили від церкви, і вже він зрить і чує, як Орджонікідзе висту­пає в цій же споруді про сакральну силу електроструму, і довірливі миряни вже переймаються, і так само не тям­лячи термінів.

Я не був активістом бігши задравши хвіст за залізним конем, аби пісяти новим щастям в його спорожнілий радіатор, я не був ні разу афганцем, хто освячує своїм покривдженим душманськими кулями тілом пляжу, пере­повненим нестріляною молоддю, я не гонив отари золоторунних фавнів за океани буття із небуття, і не пас те­лички за селом на румунсько-польському кордоні, я не бігала з косинкою, вимахуючи кожному аеропланові зго­ри, з висоти розкуркуленої копиці та цупких обіймів районного оперуповноваженого зустрічати густо-роже­вого ранку в ночвах окріп'яного цебра чебрецевої води над смутком хмарин посивілих.

Я також не був онуком машиніста надважкого паро­тяга, який удаль гуркотів перевантажені скарбами пох­нюплені теплушки, яких туди вивозитиме і його правнук по рейках, справедливо полискованих сліпучим світлим шляхом, я не був жодного разу сином політрука, який са­ме підривався на піхотній міні понад дротяним загоро­дженням, щоби по його розмінованих уламках могли пробігти в атаку інші бійці ставити йому пам'ятника, сту­ливши ті шматки, нарешті, воєдино скульптором, хто са­ме пропивав свою третю великодержавну премію, я не був пасербником комнезамівця-активіста, який борону­вав свято першої оранки під дулами яструбків, чиї "пепеша" боронили його од бандерівських мельниківців на шляху до "вепеша", аби вже ніколи першою оранкою не була ота, проралена новотисячолітнім Іваном-івлянином, а ще й разу не доводилося стояти до поясу голим в териконовій породі, одбиваючись відбійним молотком од на­вали всесоюзних рекордів, або й доїтися густими пінами одразу з чотирьох дійок дворукою дояркою Настею, яка не принесе ще й горнятка паруючої опари, вкритої окрай­цем хліба урожаю імені чотирнадцятого з'їзду.

Не падав вагомо і зневажено зерниною у пекучий чорнозем дев'ятсот тридцять другого, щоб не прорости трьома колосками в далекій Колимі віддаючи золото­носні жили, а натомість вбирала цілі поклади людських кісток, не вибухав протуберанцями щастя закриваючи чорнобильськими грудьми усі європейські народи, наче простісінький підлеглий піхотинець того комісара, хто за три кроки наступить на піхотну міну край знаменного місця, де Мала земля переходить у Велику, ба, не під'юрмлював довірливих блокадниць віддати останні крихти в сірникову коробочку партпайку, не туго обкру­чувався шовковим полковим прапором, щоби аніякий "шмайсер" не прострелив тулуба, коли затулятиму ним політпрацівників, бо я ще жодного разу не злітав ластівкою з рекордної естакади збудованої мною у аквапарку містечка розваг у стрімкі спінені хвилясті брижі річечки Стіксу, який плинно й повноводно несе свої хвилі для тих, хто прагне долетіти середини русла його, яка так добре відокремлює Міні-землю від усіх Середульших, не виборював турксибського каналу, не пробурював кунцівського метрополітену кабінетно-мармуро­вими кахлями, і не хромив харалужним підтипом печеніга, котрий не бажав, аби Київ ставав матір'ю й батьком міст городів руських, а навпаки – опускався мо­лодшим братом степовій орді, ніколи не понуряв своє бренне тіло до плинного Гангу разом з тисячами пілігримів набувати колективної сечотерапії, не вибри­кував півником строкато попираючи строкатими закор­донними лейблами розложисті хвилі Амурського вальсу.

Я ще жоднісінького разу не маковіяв, не сіяв-деревіяв, та не зілляв-божевілляв доки Мале Рало одзодіачувалося од Рала Великого, не відокремлював боротьби єдності з боротьбою протилежностей у прокуреному му­жицькими самокрутками червоному куткові сталінського портрету, не скрижалив по дніпрельстанівському сіро-бетонню мінус електрифікацію, не під'юджував юрбу дев'ятитисічневого грудневого повстання в каре на Се­натській площі грудневиків, доки туди ще не підтягли "Ав­рору", не потаймиру спускав у каналізацію ковбаси останкінські, любительські, докторські, чи й бо загортав бульдозерним ножем у промерзлий грунт Пулківських висот стражденного ленінградського кільця, не підсипав кришталиків ціаніду до пістолета, ні, не того, що поцілив Степана Бандеру, а до іншого, шкодуючи, що не існує для цього кришталиків сифілісу для набоїв, якими я, есерка Каплан, ось зара закандичу вождя світового проле­таріату, жодного разу не був нащадком гомельського равина й не нидів крючком над сувоями тори, закручених кільцями Мьобіуса, вишукуючи там першоджерела трьох складових частин, які виявилися направду по­тужнішими за три складові ядерної бомби разом узяті, не блазнився із чудодійних мощів святого Варфоламея чи Онуфрія, заздалегідь купивши законного вхідного квиточка до печер києволаврськосвятительського заповідника московському патріархатові, і баритоном я не був, зірвавши зливу овацій, сплутавши сольну партію Богдана Хмельницького з арією Бориса Годунова, не був також і гіпотенузою катета ні Бермудського, (ні просто мудського) трикутника, не кричав:

– Мамо, погодуй рибок, на що та відказувала:

– Тато пішов у плавання, він і погодує.

Не долинали до мене громовини завірюх, коли Авро­ра провістилася уперше п'ятикутною зорею,

Я не валандався по сопках Аму-Дар'ї й Манчжурії, не вимахував червоним простирадлом, затуляючи ним свою русявість межи чорнобородих сандіністів Сьрра-Кодроби, й не співав там "Гренада, Гренада, країна моя", не жбурляв протитанкової гранати в бомбардувальника "Хейнкель", бо він був літаком, не бронемашиною, не цілувався п'яно із янгольськими зулусами, хоча й відкрив їм таїну перетворень простого маїсу в перфектну брагу, не заносив я в секретні списки кайзерівської розвідки, та й то через одненьку фотографію, на якій я, змарнувавши чужі внески з партійної каси, виходив із Цюріхського борделю, підхмелений свіжоприготованими пранцощами нового завтра.

Не бив за це тилом прикладу, заощаджуючи ним на­бої для інших боїв, а трощив отих зайченят на оточених повінню розливу острівцях, яких не встиг порятувати дід Мазай, зайченят, чиї капосні мордочки зловісно нагаду­вали германських повій-курфюсток...

Еж ні, ніколи не марив блакитно-педофілічними поштриками сортирофільства, куди страшно й безкоштов­но зайти кожному дядькові Дем'янові, хто доніс-таки під Бесарабського ринка мішечок вівса, не реквізованого продзагоном Думенка-Дибенка, або чонівською заградиловкою Херсон-постачкому, а дотрудив-таки виставити межи кавказьких кашкетів свого незайманого хутірсько­го очіпка, на якого від часу та поневірянь був і перетво­рився, гай-гай! отой кашкет, люб'язно вручений на мос­ковському ВИПЕРДОСІ літньої сесії ВАСНХІЛУ са­мим товаришем Ладо Кекцкхавелі.

– Так і далі держать у своїх мозолястих надоях ви­сокі показники! – з непомітним акцентом зичив він, сплутавши Дем'яна із знаменитою дояркою Настею Дунченко.

Чого не скажеш про акценти сусідів-кавказців за при­лавками, які пропустили туди дядькове ячмінне насіння, аби менше було помітне їхнє конопляне, під виглядом якого вони торгували ізюмом, імбиром, перцем, перекуп­леними заздалегідь на наших овочевих базах, аби не муля­ти зайвий раз очі славним митникам на пересадці в Став­рополі. Вони, нащадки тих, обіграних миршавим семінаристиком в Бакинській в'язниці, вони, чиї батьки берегли в серці розклади карт, доки їх за це не розстріляли.

Дядько Дем'ян того не знав, а відав він духм'яні ран­ки зачарованої Десни попід Звенигорою, де вагомо опа­дали в зела тенісними м'ячиками усі врожаї яблук, яких він таки устеріг, працюючи сторожем райсільради, бо ще в 19-му так добре заховав торбинку з вівсом, що й довго знайти не міг, тобто тоді жодного разу не довелося йому довезти до Бесарабки крізь рекетирів та їхніх перекупок, за один стражденний мішечок, якого він доніс крізь епо­хи, відтоді, за якого його випадково не розкуркулили у 32-му році та не заслали у 47-му... Шаруділи прилавком долари та під ним руді чуприни фарбованих хною безвалютних повійниць, які ще соромилися привселюддя, а так і купчилися попідніжжям поповзом без одриву од азійського нарковиробництва, за що двічі сплутали дядь­ка Дем'яна зі своїми роботодавцями, отримавши в подяку смачної, пахучої часником чи млосним духом смаженого насіння дулі, якої він щоразу тицяв туди. І от в цю знаменну мить я присягаюся, що жодного разу як не був я дідом Дем'яном так і навіть дядьком не бував.

Не грав я високогірно в лапту, крайока очікуючи на свого південноосетинського батька, хто, знеможено про­пивши заробок, повертався з північночеченських те­ренів, несучи мішок таки неполагоджених кавказьких чобіт, за що його вдарено місцевим кривим ножем, за що потім розплатилися цілі покоління горців.

Не експропрійовував ображено на весь світ геть усіх співкамерних блотарів, обібравши їх до нитки, догола, саме тоді, а не коли інде започаткувавши масові злида­рювання.

І не вигукував неокреслені тоді ще несформовані гас­ла мочеморд, які за жандармські гроші третього уп­равління намагалися підсунути професійних шльондр під виглядом пасторальних пастушок мандрівному поетові, хто щоразу прикидався п'яним, аби цього уникати, не горлав п'яно по мюнхенівських пивницях:

– Цвай бір!

Ба, навіть "айн бір" не замовляв незнайомому емігрантові з Австрії.

Не був тінню гамлетового батька, коли той привидом бродив по Європі, не уявляв себе Льовою Задовим, зловісною тінню за спиною батька Махна, не яровизував озимі і не озимував ярові, перетворюючи їх на кущовий овес, не перейменовував Січеслав у Дніпропетровськ з метою конспірації наркома залізниць тов. Петровського, ще коли я не був Антоновим-Овсієнком, котрий прого­лосив нашу державу, незалежну від України, то саме тоді я не був ні Хрущовим, Кагановичем і Петровським, тими єдиними, хто лише не були розстріляні з усіх трьох попе­редніх складів ЦК УРСР разом із сім'ями близькими ро­дичами і дальніми, я ж ніколи не тягнув до горішніх вікон 1-ї київської гімназії станкового кулемета "мак­сим", аби розстріляти мітинг інтелігентів з привітання­ми вступу до міста Української народної армії, й не бив себе в груди протягом наступного життя, прикидаючись усіляко, що цього ніколи не могло бути.

Це не я борюкався попід лавками ресторану "Еней" із поетом Анатолієм чи Миколою Діденком, бо помилко­во сплутав його з Миколою Холодним чи Олексою Ющенком, з яким я не борюкався під літфондівськими буфетами, як не робив цього в харчовому закладі паро­плаву, мандруючи до Канівської Святопоклонної гори, не я перепродав ресторана "Еней", вивівши його зі спілчанства НСПУ...

Це не я випускав щоразу на волю усіх карних зло­чинців, аби посилювати революційні переворотні ситуації.

Ні. Це не я.

Це не я.

Ба ажніяк не, ачей, аніколи, неможливо, та зродувіку, свята ікона одсохни язик, гей би, та споконвіку, бігме!

Антихантер

– Я б дуже хотіла пофарбувати яйця, – сказала вона й одразу виправилася: – розписати.

– То за чим стало?

– Незручно якось про це говорить, – мникалася вона, – але в мене є така ідея, розумієш, це давно мучає мене... Словом, я б хотіла розписати не крашанки, а живі яйця, розумієш?

Так я вперше довідався, що вона писанкарка.

– Професійна! – щоразу додавала вона, тому що од­ного разу її показали по телевізору, як вона виводить візерунки на курячих яйцях.

Ми зналися доволі давно, але не були знайомі. А ко­ли нам було знайомитися, якщо весь інститут наляканий інопланетянами, дехто навіть бачив, як вони у пітьмі спус­каються на парасольках, неначе Мері Попінз, що адміністрація просто змушена була залякати молодь, що піддасть наркологічній експертизі, отож пристрасті тро­хи вляглися і все повернулося до узвичаєної колії.

– Розумієш, – нітилася, – скоро паска, й мене вже просто розпирає, мені ж треба розвивати хист, шукати нових форм...

– Чому нових? – зблиснув я знанням архетипів. – Саме ця метода і є найстарішою, це вже потім людство почало вдаватися до підміни, стало анімізувати символи. Чи табуювати? Зрештою, що символізує паска й навколо неї мальовані яйця, вкриті кучерявою травкою? Та весь сексуальний апарат у повному комплекті.

Словом, коли вона поклялася, що робитиме це не га­рячим воском, а пензликами, я погодився. Слава Богу, вона відмовилася це здійснювати за допомогою машинки для кольорового татуювання, бо в нас обох не вистачило грошей на неї.

Страшно про такий теперішній процес і подумати, а ще страшніше уявити, як наші предки примітивним кам'яним знаряддям витворяли там по живому кольо­рові візерунки...

Одна ще біда, що наш вуз скоїв велику дурницю, по­набирав цього року абітурієнтів переважно сільських, не подумавши, що гуртожиток на таку кількість не розрахо­ваний, отож поселяли їх буквально одне одному на голо­ву, що тепер не знайдеш там не те, щоби тихого куточка, а в туалет навіть пристойно не зайдеш.

Однак Василина розкрила мені ще одного секрета – на Гідропарку вона мала таємні плантації черемші, що дуже поліпшувало вітамінний баланс студентки, а, головне, захищав од грипу та інших інфекцій.

Перша ж її ділянка виявилася висмиканою.

– Ідіоти, – шепотіла вона, озираючи пустку, – вони думають, що це конвалії, й збирають їх. Краще б понюха­ли спершу рвати.

Так я вперше довідався, що черемша це не черемшина.

Ми пошукали іншого затишного куточка, тут така біда на природі – де не знайдеш прикриту місцинку, то там вже хтось відпочиваючий наклав купу, навіть собаки полюбляли ховатися для такого діла, однак ми хутко здо­були чистенького усамітненого закутка, розклали пляжні підстилки, мене мучили деякі технологічні обставини, од­нак вона спритно обв'язала моє ліве стрічкою й заходила­ся фломастером над опукою накладанням ескізу.

– Я не помилилася, – сипала компліментами, схи­лившись над пензликами, – саме такий об'єкт і уявляла.

– Брити не будемо? – непокоївся, намагався таки роздивитися я, що вона там творить.

– Ти що? Це було б грубим порушенням концепції...

Прадавнє дійство пройняло, що ми не всигли розма­лювати й першого, зчепившись обіймами, ми не поміти­ли, як розквецяли фарби, й розтовкли навіть бутерброди, однак потім, одхекавшись, розглядали одне на одному небачені візерунки, не лише ритуальні, але й в світовому малярстві, бо кольори пристрасно вклалися й на тканині.

Василина виявила в канцтоварах ще й їстівні фарби для немовлят, аби вони могли малякати, не псувавши здоров'я, отож по акту творення могли вдосконалювати композиції усім, чим лише могли. Найвдаліші фрагмен­ти я пропонував зафіксувати фотографічно, однак Васи­лина категорично відхилила:

– Покинь ти ці цивілізаційні втручання.

Нам лишалися тільки калейдоскопічні тепер наші підстилки, однак і вони – ненадовго, до першого полос­кання в Дніпрі... Мені, яко джентльменові, вдалося поцу­пити в каптьорці старі штори, отож ми їх ужили, тобто найкращі композиції фіксувалися оцтом і прасуванням та архівувалися.

Вона була фахівцем, однак домалювати свого най­першого задуму їй не вдавалося ні разу, магічна сила ки­дала нас так стрімко, що ламалися пензлики, ми часто підсміювалися зі своїх мистецьких намагань, однак охоче погоджувалися, що й інший результат бував менш ар­тистичним.

Не на всіх її ділянках попсовано урожай черемші, чесно кажучи, решту дотолочили ми вдвох. Однак Василинка чудово зналася на народній медицині, й ми додава­ли до раціону вербові китиці, кропиву, подорожник, ща­вель, іноді навіть лободу й іншу дикоростучу флору, сло­вом, активно випасали довкілля.

Навіть у найбільшу спеку, якщо торкатися пальцями, а не долонями, то, йдучи по природі, руки не пітніють, й тому раптовий струм, який виникав, краще відчувається, що іноді добігши, ми не встигали поскидати речі.

– Там хтось є! – раптом скинулася вона й вказала на кущі.

– Не вигадуй, – продовжував продовжувати я.

Вона одкинула пасмо заплямованого в кобальт во­лосся:

– Не віриш? Та ти й досі віруєш, що черемша росте на дереві!

Аби не сердити Василину, я потім обійшов зарості, присутності чиєїсь не виявив, однак, дійсно, помітив навколо прим'яті кубельця, а також ознаки спостерігачів – пакетики од чіпсів, наприклад чи коробки од цигарок. Непокоїло й розташування – усі вони були симетрично навколо нашого закуточку.

Отже ми змінили його на інший, однак через пару відвідин я виявив навколо новоутворені кубельця, мало того, мене до того ж здивував ще й наступний, подвійний радіус з них.

– Це вже тих, хто спостерігає за спостерігачами, – за­стогнала вона, – вуаєристи довбані!

Як ми не береглися, як не плутали сліди, однак навко­ло найновішого нашого гніздечка щоразу виникали нові й нові кубельця, одного разу мені навіть почулося ляс­кання фотоапарату, я зірвався на ноги, і, нафарбований як був зі стрічкою на лівім яйці, кинувся на звук, однак нікого не заскочив, лише здалося, що за вербами промайнула хлопчача тінь з рюкзаком, таким, як для ри­бальського приладдя.

– Ти більше так не роби, – сердилася потім моя писанкарка, – так швидко не зіскакуй, бо мене ще правець хопить...

Іншого разу до мене долетів тютюновий дим, такий масний, як буває од того, хто курить люльку, я вибрав природню паузу й поповз, а потім кинувся на нюх, але знов нікого не заскочив, однак в густій траві навколо тієї схованки зачепилося кілька сизих кавалів духм'яного, надто ароматизованого "денхілу"...

Був потужний вітер і я напнув на два кілочки простільню, ми затулялися, доки вітер не здер, полетіла, ми глянули куди й побачили навколо аж трьох, молод­ший з рюкзаком вмить щез, старший у плащі подався в інший бік, а той, у шортах продовжував, доки Василина раптом не заверещала:

– Що, ніяк коньчить не можеш?

Він чортихнувся, плюнув, та подріботів, зник за чага­рями.

Ми збагнули, що ніколи не завершимо наших писа­нок.

Мені ввижалося вже, що од самої станції метро нас з Василинкою пасуть, хоча, увійшовши в природу, ми нікого за собою не помічали, однак щоразу потім виявля­ли навколо себе нові й нові пункти спостереження.

Додати, що гуртожиток наш надто переповнився – нова навала абітурієнтів напхом напхала аудиторії, поза­селяла навіть побутові приміщення, в душ цілодобово стовбичили черги. Та й би якщо вдалося перехопити вільну кімнату – а як, питається, бути з фарбами? Як виправдатись перед комендантом за заквецяну простільню? Чи матрац?

Мистецькі наші намагання марніли, особливо никла Василина. Я, як чоловік, мусив би щось зарадити, але на готель в мене не вистачало, бо все так з'їдали не дуже де­шеві фарби...

Дійшло навіть до того, що вона раптом вирішила виміряти мені довжину, певно шукаючи причину ослаб­лення відчуттів, однак робила вже по постфакту, коли вже майже нічого не зоставалося міряти, тобто почалися сумніви. Себто наша обопільність почала никнути, особ­ливо моя в силу певних фізіологічних її особливостей в плані тривалості стартових можливостей, тобто постійна напруга, що хтось може підглядати, гнітили такого серйозного акта, яким, поза сумнівами, є статевий.

Кожного разу на природі вона була сумна, а коли я на­магався її відволікти, підводила до мене свої небесні очі:

– Там хтось є, – зизила ними на чагарі.

Я кидався туди, однак, як і завжди, марно. Так трива­ти довго не могло, й одного разу, долаючи судоми в горлі, вона мені зізналася:

– Лише зрозумій мене правильно, благаю, але я до­жилася вже до того, що помічаю за собою щось дивне, зрозумій, що в мене виникає таке дивне бажання переко­нати себе, що коли я не відчуваю когось за тими кущами, ну, хто на нас зирить, я вже без нього не відчуваю достат­ньо, ну, щастя...

Хто не чув грому з ясного неба, той не зрозуміє мене. Василинка. Не якась там тобі столична пещена краля, а дівчина з глухого поліського села – отаке каже. Це хто її до такого довів, чи не я?

Жах, жахіття, особливо додати, що й сам ловив себе на відчуттях відсутності спостерігача, як на деяку вже пустку, недолік якийсь, чи що, назвати б це деяким ос­лабленням азарту.

Рятувати. Рятуватися. Але як?

Доки ми одного разу з Василинкою не опинилися в переповненому вестибюлі, де тепер стояв телевізор, адже наш червоний куточок був густо заставлений двоповер­ховими ліжками під нове студентське поповнення. Так от, по якомусь каналі давали "Антихантера-2", там двоє стрільців-напарників ніяк не могли підкрастися до мафіозного боса, доки одному не спало на думку, що переважна кількість хижаків полює не вдень, а в темряві, отож вони, замаскувавшись під ніч, виконали-таки своє завдання. Це мене аж тіпнуло.

– Що таке? – припала злякано Василинка.

– Ламати стереотипи, – голосом мистецтвознавця відповів я.

Звісна річ, ховатися од вуаєристів тепер вже в нічному Гідропарку – марна справа, бо вже не вони, а комарі зака­тують. Треба шукати місцину суху й без рослинності, відкритий простір, де б жоден збоченець не зміг би підкра­стися непоміченим. Щось мене муляло, доки я не прига­дав про відновлене капище на колишньому велетенському пустирі, де ще не піднялася декоративна рослинність.

Вже в присмерку ми вирушали туди, в невеличкому виямочку стелилися, розкладали фарби – й це виявила­ся некепська найновітніша концепція – лише під ранок ми могли, нарешті, роздивитися незвичні, не бачені людством мальовидла із сірих тонів світанку проявляли­ся до повних кольорів. Ніжність знову поставала межи нас, правда, прати підстилки доводилося вже не в річці, а під водоколонкою, але байдуже, головне – це була цілко­вита свобода од ексгібістичних примар, які вже потроху були ентропізували наші почуття.

А що є краще для кохання над свіже нічне повітрячко, яке пестить розпашілі тіла? Пахтіння трав, промережене нічними цикадами, ну, може, не цикадами, а простими вкраїнськими цвіркунами, але! Тепер нас оточували не ко­ла підглядачів, а магічні овиди відновленого святилища, що також чимало чого додавало для нас, писанкарів, особ­ливо коли небо імітувало зорями незнані досі візерунки, а сузір'я щоразу складалися в нові орнаментальні лабіринти.

Іноді між нами блимала у виямочку невеличка свічечка, її сяйво додавало перспективи на відновлення писанкарства по живих яйцях, однак далі за зав'язування ритуальної стрічки ця справа знову не рухалася.

Був я знизу, коли раптом побачив проти Місяця, як звідтіля повільно до нас ковзає дивний летючий привид.

Я дуже повільно й ніжно зупинив Василинку, притулив­ся щосили, й показав на нічне небо, звідкіля надлітав, сказати б, парашут, якби він не був трикутним, повітря­ним змієм його також не назвеш.

– Що це? – шепотіла Василинка, а я у відповідь міг лише поцілувати її.

Несподівано з-за сусіднього дольмену зблиснув ліхтарик, хтось ним махав, привертаючи увагу на небі, до­ки той тихенько не спустився на траву. Виявилося, що ним керувала дивовижна жінка, небаченої краси, але та­кої якоїсь, неначе в Снігової Королеви, інакше не скажеш.

Той, невеличкий чоловічок з ліхтариком, передав їй до рук світло, й почав скидати з себе одежу, щось на зра­зок обтискуючого скафандра.

– О, – прошепотів я, – ще одні концептуалісти.

Ще б пак, використати для розписів лискучого ска­фандра ми з Василинкою не здогадалися. Який же був наш подив, коли ті двоє, замість кохатися, повелися до­волі дивно – чоловік передав їй свою валізу, вона ретель­но зазирнула всередину, а сам він причепився до "пара­шута", і той, зневажаючи закони фізики, нечутно й плинно полинув угору до Місяця, потім рвучко пришвидчився й щез між зірок.

... Нас з Василинкою заціпило, особливо од оголеної краси прибулиці, вона намагалася влізти в тісного, сказа­ти б, скафандра, якби це не нагадувало перевбирання в лискучу зміїну шкіру, так та красуня вигиналася незем­ною пластикою, а орнаменти її скидалися на багатошаро­ву витинанку, жоден етнограф, жодна писанкарка не здо­лала б уявити цих візерунків. Ліхтар, який мотилявся їй навколо руки, несподівано вихопив нас з Василинкою.

Промінь зупинився, погляд прибулиці також. Краса її наїжачилась, кольори на шкірі побігли в зворотному порядку, вона рішуче одштовхнула свою валізу, не встиг я прокласти аналогію між зміїною естетикою й писанковою, як збагнув, що отой гострий кинджал в правій руці пристосований геть не до писанкарства. Василинка вчепилася в мене, ми, голі й розфарбовані гіпнотично вкляк­ли перед нелюдською красою, яка повільно сунула на нас, тягнучи за собою скафандр.

– Вас тут не було бути, – з зусиллям вимовила вона, вочевидь, вона лише почала опановувати земну мову, од­нак й без цього було зрозуміло, чого вона прагне.

– Ні! – вигукнув я, затуляючи Василинку, однак не­земна красуня вже здалеку наставляла гостриво проти нас й невпинно продовжувала свій пластично плинний рух, я, ідіот, зловив себе на тому, що не можу одірвати погляд од коливання її досконалих довершених грудей. Певно саме це злегка торкнуло кутики її губ, вони скривилися в гид­ливій посмішці, ні, це не була образа, а передчуття якоїсь майбутньої, однак явно не плотської насолоди.

Зненацька збоку, просто з-за водоколонки, вискочи­ла ще одна нічна постать. Я знизив очі й з подивом упізнав юнака, того, з Гідропарку, кого було узрів там з рюкзаком, прибулиця також повернула до нього свій до­вершений бюст, а також погляд, а потім і кинджала.

Однак саме він не справив на молодика аніякого вра­ження – звичним жестом він закинув руку собі за шию й ви­хопив з наплічника чималого двоцівкового обріза. Той поди­вував не лише її, але й мене – звідкіля це він тут узявся?

– Кинь, – спокійно кивнув обрізом на кинджала хлопець, – кинь, доки ще можеш це зробить.

На доказ своєї пропозиції він звів обидва курка, промовисто ляснувши.

– Я не... – почала говорити та, хотіла, певно вимови­ти "не розумію вас", однак юнак застосував зрозумілішого аргумента:

– Дванадцятий калібр, – красномовно хитнув він обома отворами.

Й вона обережно одкинула кинджала, візерунки на ній зупинилися.

Тут до мене поволі почала повертатися образа, адже ми з Василинкою були одягнуті хіба що в розмазані ко­льори.

– Так ти й тут підглядав?.. – з подивом озирнувся я пласким капищем, де не було місця жодному кубельцю.

– Можна й так сказати, – геть не знітився хлопець, як би то годилося викритому вуаєристові. – За вами підгля­дали інші субчики, а я, ну, словом, ви ж навіть не уяв­ляєте, які є поміж них.

– А ти, малолітній, виходить, уявляєш? – не втрима­лася Василинка.

– Виходить, – відповів той, не відводячи зброї від не­земної красуні, та повільно й картинно никла, присідаю­чи на коліно, що ще дужче довершувало композицію.

– Ти хто такий? – я, правда, хотів запитати інакше: "ти що собі дозволяєш?" однак ситуація була не з тих, яка б годилася для педагогіки.

Тим часом він, ковзаючи лише ступнями неначе ніндзя, пересунувся до кинджалу, підняв, і вправно заки­нув собі за спину в рюкзака.

– Взагалі-то я рибалка, – сказав він, і додав: – Про­фесійний.

– Професійний? – здивувався я.

– Еге, – не знітився він. – Як захочеш їсти, станеш професійним. А на мені ще тато й меньша сестра, то дово­диться серйозно це робить.

Тут очі прибулиці зблиснули, це вона благально підве­ла їх до нас, певно так же само дивиться рибина, вловлена на крючка. Потроху й погляд хлопця почав до неї міняти­ся, ставав приблизно таким, як бувало хто дивиться в йо­го віці на екран комп'ютерної гри. Ще б пак, "попінс" у цієї "Мері" був незрівнянно кращий, аніж у прототипші.

– А це ж тобі для чого, рибалко? – вказала на обріза­на Василина, вона вже потроху оговтувалася, що навіть затулилася підстилкою.

Хлопець посміхнувся, але не винувато, як би годило­ся, а поблажливо:

– Ви навіть не уявляєте, що там, на Гідропарку ро­биться – а от коли вас кілька разів одлуплять, рибу забе­руть, то почнеш думати, як її ловить професійно.

– Зброя звідки?

– Татова. Тато виточив, коли ще в нього не забрали токарного станка, як знав. Якби ви хоч трохи уявляли, хто там по Гідропарку шнирить, ховається, то ви б там... не вишивали.

– А ти там... не вишивав? – Василинка вже опанува­ла себе. – Теж мені, святий та божий, а ти там янголом – охоронцем, еге?

– Можна й так сказать, просто мені було страшно цікаво, хто ви такі, так дивно фарби переводите, понтово, тобто малюєте, я навіть розказать нікому не міг, щоб хтось повірив.

– Так ти за нами од метро шпигував?

– Од общаги, – нарешті знітився хлопець, але нена­довго. – Бо там, у кущах, не тільки ті, що підглядають, там багато й з іншими розвагами, страшно сказать, що во­ни роблять з випадковими людьми...

Ми почали збирати одежу, він стояв і не відводив очей од красуні.

– Ну, і що далі? – запитав я.

– Та нічого. Ви йдіть.

– А ти?

– А що – я? А ми – залишимось.

– "Ми?" Ти не замалий для неї? – намагався я впли­нути на нього.

– Я? – він повільно посміхнувся. – А чого це? На ній непогані кольори, не гірші, ніж на вас.

Він лагідно оглядав прибулицю, дійсно, жодна фан­тазія, навіть з комп'ютерних ігор, не здатна би породити таку довершеність, навіть би й фантазія вуаєриста.

Із з-під самого Харкова

Повість – міні-апокриф

Чому він там народився? І це не просто так було, бо коли він саме підріс, тут і почалася війна. Хоча він весь час хотів бути борцем класичної боротьби, бо в його була дуже велика сила, бо в нього ідеал був сам Іван Піддубний, великий всесвітній земляк-чемпіон.

І ж от його беруть на фронт. А машина туди їде і гар­мату везе, з якої їх ще не встигнуто навчити стріляти, а німець баче це, бо він на самольоті "Фокке-Вульф", і по­чинає її бомбить за це. Що всі поховалися навколо, всі, окрім грузовика. Особливо фотокореспонденти цент­ральних газет. Доки фашист не заспокоївся він, бо поба­чив, як одна з бомб, випущених на ходу, попала під машину нещасну полуторку, котра собі тягала велику гар­мату. І тому літак полетів собі спокійненько знову на заправку бомбами і пальним.

Це зрозумів лише наш борець.

– Зара вернеться! – зрозумів він.

– Чого ти такий вумний? – уриває його комбатареї.

– Бо він побачив, що тепер велика гармата стоїть не­рухома, і тепер її можна спокійно добить.

Бо гармата, бо така, що стріляє по танках – який же німець після цього її пощадить? Якщо порівнять собівартість великої гармати і простої дешевої бомби.

– Тут треба швидко мінять колесо! – кричить наш борець так, щоб усі почули і також начальство.

Ті чують, але нічого не роблять, бо тоді був такий час, що скрізь у ньому був недокомплект – особливо не було домкрата, здавалося б, найпростішої речі в автомобілі.

І ж тоді він бере своєю силою той грузовик. І піднімає од землі вісь, і держе її сам, доки вони нове колесо туди не вставили, і встигли звідти поїхать, бо коли німець при­летів (а літаки дуже швидко літають) то не побачив там нічого, окрім пустої своєї воронки од своєї бомби.

Так само, як і кореспонденти, які бачили весь подвиг із укриття, як чоловік рятував гармату, вони його описа­ли, за що він був нагороджений орденом Героя. Но Зірка ця не змогла його догнать, бо не знала, хто він, і куди поїхав на полагодженій машині.

Бо вони швидко приїхали на позицію і почали роз­вертати позицію, але не встигли її, бо німець ударив її з танка перший, бо він розумів, що треба встигнуть, бо інакше він може не встигнуть. Снаряд влучив поруч, і комбатареї, побачив, що гармату перекинуто оним.

– Одступать к пункту сосредоточенія! – наказав він і сам перший почав виконувати наказ.

"Стривай, – устиг подумати в цей момент наш бо­рець, – якщо я піднімав автомашину, то я чи й ж не підійму гармату?"

І йому так стало це інтересно, що він вирішив спро­бувати, що він і зробив не жалкуючи своєї сили. І тут він баче, що танк вже їде, думаючи, що вже нічого йому не грозить. А за ним потроху інщі танки й самоходки, такі ж розумні.

– Еге, – каже наш.

Він бере і починає наводить гармату, хоч він ніколи її не наводив, не кажучи вже про те, що з її не стріляв, але він подумав:

"Як я з мисливської рушниці це робив, то чим, ціка­во, вона відрізняється від неї? Нічим".

Бо, якщо хорошо подумать, то танк, як мішень, він і значно крупніший, скажімо, за мисливського зайця, і, до речі, не такий прудкий. І так борцю стало це цікаво пе­ревірити, що він почав націлять її, і хоч на ній не було мушки, він уявив її, що така є уявна, бо флагманський танк був увже недалеко. Коли пролунав перший постріл, який тут же з першого разу й влучив. Танк горить. А інші танки думають:

"Тут не одна гармата – тут же треба бути дурнем, щоб не поставити тут їх десяток в такому зручному для цього місці".

І давать драла.

А він продовжував громити ворога, доки він не втік, рятуючи свої недобитки.

– Головне не кидати бойову зброю! – пам'ятав наш чоловік з-під Харкова. Бо їх не встигли ще нічому навчи­ти з артилерії, але суворо попередили, що втрата її не­припустима.

І хоч він полагодив автомобіля, його поруч не було. Бо той саме виконував наказ про відступ, вивозячи лічний состав на чолі з полковником.

Тоді чоловік бере і впрягається. В гармату, бо йому інтересно, чи вистачить йому сили тягти її по ріллі? П'ять чи сім кілометрів, яких потім виявилося десять. До траси, а там, може, вже хтось підвезе. І хоч він прибув на пунк сосрєдоточенія своєї воїнської часті, но, певно, з ве­ликим запізненням.

– Під суд! – кричить комбатареї. – Ти як посмів опоздать? Коли було сказано? О котрій? А ти що собі позволив?

Бо він наказ свій про відступ виконав вчасно. І тут же оддав борця під суд – а суди були тоді ще швидші, ніж запізнення на пунк сосрідоточенія.

І ву самий цей час сюди прибуває командування. Бо воно представило до нагороди того героя к Другій зірці Героя, хто одбив танкову атаку і врятував цілий фронт, не дая німцеві зайти з флангу.

– Де лічно цей чоловік?

А ніхто не може сказати, де, бо суди були секретні, й не розголошували своїх присудів, бо покараних відправ­ляли на смертну кару шляхом штрафбату.

Але, певно, це командування виявилося дуже вдячним за порятунок фронту, що воно само об'їхало усі навко­лишні штрафбати, й нікого там не знайшли, бо велика на той час була плутанина в списках. І не довелося, правда, не довелося виконатися й нагородитися Зірці Героя.

І от ідуть бої і ними далі йде війна, й доходить вона до Дніпра і треба їй його форсувати. А як це зробити? Бо це був неприступний Букринський плацдарм у вигляді дуже високого неприступного протилежного берега, тут ще треба сказати, що не дивлячись на крутизну берега, німці його чомусь дуже сильно укріпили. Саме тут було вирішено червоними командармами зробити одвлікающий маневр перед штурмом Києва, а що це значить? От то ж бо. Тому сюди й позтягали усіх навколишніх штрафників з України, які були на окупіруваній її території не досягши призовного віку; а шоб німець повірив у це, командувать назначили не кого, а лічно Жукова.

– Значить так, бодренько, – наказує він нашим бійцям, пряча зловісну посмішку свою. – Хто перщий до­пливе до того берега – Героя зразу – раз! І перший хто на ньому закріпиться – тому одразу! Героя – два! Без проволочок – ордени Героїв і Золоті Зірки його!

Но це легко сказать, а ще важче уявить. Бо коли ти не один, а з гарматою – це ж не жарт, перегребти її на той бік такої великої ріки – яка була наша, а тепер її ворог відібрав – для того, щоб тепер її забирать назад.

Но тут борець точно розрахував одну свою вигадку, яку йому тут же чомусь захотілося перевірить. І ж він ху­тенько взяв плот і поштовхав його з гарматою перед себе, замість того, щоб по інструкції наказано тягнуть. А штовхаючи, закриваючися тим самим броньованим щи­том її од ворожих куль, яких тут виявилося раптом дуже багато. Тому, що їм дуже зручно згори високого нашого колись берега вбивати наших же людей. Але того, хто хитро вигадав затулятися, вони не змогли – що він пер­ший доплив до протилежного берега і підняв вгору руку:

– Я! Я перший!

І ж одразу почав закріплятися на березі, прикриваю­чись гарматою, рия укріппункт для себе й для неї. Прикриваючись нею для цього. І знову підняв руку і прокричав:

– Я закріпився перший!

Натякаючи на ще одну, додаткову, Зірку Героя.

І ж тут німці зрозуміли, що тепер на крутий берег він не зможе сам-один штовхати перед себе гармату. І тому почали бити прицільно, так, що тепер вони могли це робити не лише кулями, але й мінометами – бо їм дуже заважала тут чужа гармата, яка тільки того й жде, аби до неї переправили рікою ще й і снаряди.

Бо міни можуть падати дуже навісно, не дивлячись, що берег дуже крутий, бо їм дозволяє їхня траєкторія, і вони робили це доти, доки перший десант був убитий там же, де він уперше й висадився. Хто його зна, а може так зробили для того, щоб чужими патронами істребить геть усіх штрафників, яким тоді їхнє командування й не силь­но довіряло?

І вже потім газети і ще один дуже хороший фільм знятий з Оляліним, де будуть казати, що з усіх тих пер­ших героїв там лишилося чотирнадцять чоловік живих. Це неправда, бо їх лишилося лише троє поіменних.

Бо коли на їхніх плечах на Букринський плацдарм увірвалася ціла вже армія, скориставшися з того, що німці усі свої міномети зосередили на героях, то потім лише прийшов наказ похоронить тих, хто там загинув, і похоронна команда поховала усіх. Окрім трьох живих. І от вони носять трупи і бачать, як з-під землі з під гарма­ти стирчить ще одна, четверта рука. І рука, певно, почала це відчувати, бо почала собою ворушить, так, що ті спер­шу не повірили, бо чому це рука звідти ворушиться, нічо­го при цьому не кажучи:

– Я перша!

Вони ж не розуміли, що це ж, може, тому, що їй в рот набилася земля. Яка привалила її разом з цілою гарма­тою, яка виявилася цілою й неушкодженою, чого не мож­на було сказати про героя, якого дуже ті міни порвали на шматки. Коли його одкопали, то він встав. Так, що він потім ішов і ніс свої кишки в руках, доки не дійшов до медсанбату, хоча нога в нього теж була вся порвана, особ­ливо ліва.

– Одрізать негайно ногу! – наказав за це хірург.

І хоч він був старший за військовим званням, бо він був майор, наш чоловік знайшов у собі силу вийняти із розтер­заного галіфе пістолет "ТеТе" і направити його на лікаря:

– Я запрещаю тобі ампутацію! – наказав він. – Бо за­раз пульой ампутірую за це твою голову!

– Як, ти мені, майору, можеш наказувать? – розсер­дився той.

– Дуже просто, бо це моя нога, а не твоя! – була відповідь.

І от тут же починається найцікавіше, бо ще дві Зірки Героя за взяття Букринського плацдарму не можуть най­ти його, бо його швидко весь час перевозять з одного госпіталю до іншого, бо він же був при двоїх своїх ногах, а не при одній лишній. Як і ті, ще дві попередні сохраньонні. Де він, лежачи, зібравши усю свою силу направив її на заживлення ран, і вони підкорилися, потроху починають од цього заживать, але роблять це дуже повільно.

Так, що війна встигла кінчиться.

Тим часом його гармату, з якої він зробив усі свої подвиги, поставили на П'єдестал пошани й написавши, хто саме з неї це зробив.

Що тепер робити? Коли ти завоював оно скільки Зірок Героїв Радянського Союзу – найбільше в світі, а не можеш получити ні одної?

І ж от скориставшися з того, що поранений може з госпіталю їхати безкоштовно, він їде до Москви по прав­ду. По-перше, щоб побачить столицю, а по-друге, щоб по­говорить з нею про свої нагороди; що він і робить, щоси­ли стримуючи біль ран.

І в ній, в столиці, зійшовши з вокзалу, він раптом ба­чить таке оголошення, що йде чемпіонат борців, і ж що він одразу йде на нього й починає перемагати свій біль і пока­зувать зразу всі свої результати – бо він ще до війни мріяв про це, про великий спорт, якби вона йому не перервала мрію.

– Ще вона мені не всю силу забрала, – сказав він і вийшов у фінал.

А спортом тоді керував Василь Сталін, син того само­го Сталіна, що червоний геніралісімус, бо він дуже любив спорт. І що він бачить? Якийсь хтось невідомий інвалід може виграти такий конкурс, що перед фінальним поєдинком передає йому через бокових суддів наказ:

"Не сміть виграть фінал. А то хуже буде. Побідіть должні представники моїх повітряних сил. Василь Йоси­пович Сталін".

Но борець ще з армії мав досвід не довірять боковим суддям, бо раптом бачить: головний суддя чемпіонату не хто інший, як кумир його дитинства і молодості сам Іван Піддубний... І він починає перемагать весь всій тяжкий біль, який в ньому накопичився і починає потроху вигра­вать поєдинок – не зважаючи навіть на те, що рани йому розійшлися і постала поверх них кров, й він однаково проводить поєдинок до самого його кінця, тим самим ви­гравши його, припечатавши суперника на обидві його ло­патки. І ж всі судді змушені були повернутися до Василя Сталіна і знизати плечима, бо не змогли виконати його наказ – раз на обидві лопатки – то як ти його виконаєш, засудивши чемпіона по очках?

Од чого син Сталіна дуже розлютився:

– Арештувать його! – кричить він на нашого борця.

І ж той не став ждать, а кинувся тікать з Палацу спор­ту, бо це вже треба бути повним ідіотом, щоб спорити зі Сталінами, якими б вони не були, синами, чи їхніми батьками. Й тут же було віддано наказ усім міліційським частинам ловить і затримувать цього чоловіка, і хоч Ва­силь Сталін був тільки син, а не сам батько, його дуже поважали і всі кинулися по Москві ловить чоловіка.

А він тим часом починає бігати од чемпіонської борцівської нагороди Москвою і не знає її. І ж раптом він в повному попавшому трамваї наштовхується на кого? Свого кумира, легендарного борця Івана Піддубного, який їде сумний додому у готель після такого зірваного чемпіонату.

Вони обнялися і ж раптом Іван Піддубний бачить, що й сам тепер весь у крові.

– Звідкіля на мені взялася кров? – дивується він.

– Це кров з мене, – змушений був признатися чоловік.

– Як? Як ти зміг з такими незакритими ранами – ще й виграти конкурс?

Це так потрясло великого Івана Піддубного, що він тепер сам іде в ложу Василя Сталіна і починає йому там показувати чужу кров, і всі її теж побачили, армійську – і що тепер, хоч-не-хоч, а треба нагородити того чоловіка.

А де він?

А він, скориставшись панікою, швиденько на вокзал і їде додому і плаче:

– Як мені не судилося одержати зірок Героїв, то не судилося й получить Зірку чемпіона.

І ж тепер, не довіряючи госпіталям, які промарудили його цілу вусю війну, він вирішив лікувати свої рани сам. Для цього він зібрав усю свою силу і поселився в рідно­му селі, де правильним харчуванням буряків і чистим повітрям почав потроху, одну рану по одній, довершува­ти цю справу.

А всі ж земляки давно знають, що він стільки має на­город, з яких не має жодної. І починають говорити скрізь і скрізь писати й навіть по газетах. Бо це ж не просте діло – по закону той, хто має хоч дві Зірки Героя, мусить за це одержати один пам'ятник собі по місцю проживання – а тут, виходить, у цім підхарківському селі мусить стояти тепер одразу два таких пам'ятники, і це ж нечуваний факт героїзму – якого ніде на планеті Земля більше нема, а тільки в цім самім означенім селі.

Він тим часом викладає в рідному селі фізкультуру і нікуди не їде, хоча йому всі давно кажуть, що Сталін дав­но помер. Так сильно, що ніхто й не знає, де подівся його синок Василь, лише тихо говорять, що він ніби-то пра­цює тепер міністром авіації в Китаї – а це тепер дуже да­леко і що можна тепер іти і ж вимагати нагороди, вклю­чаючи і військові.

– Як це так – чотири зірки Героя? – не вірить своїм очам Брежнів, бо він саме тоді став генсеком, читаючи при цьому докладну про борця.

– Дуже просто, це дуже сильний чоловік, тому, – пояснюють йому люди. – Це чиста правда, он же бачите, всі документи на Зірки Героїв є, з усіма печатками, то треба, щоби нагороди знайшли його – бо треба ж дати йому, нарешті, те, що він по праву заслужив. І ж він, між іншим, Ваш земляк, із лічної вашої України.

Тим часом він сидить в своєму селі, і, зціпивши зуби, виконує обов'язки сільського вчителя фізкультури, незва­жаючи на це, загоюючи при цьому свої тяжкі поранення.

– Інтересна історія, – сказав Брежнів, який став на командну посаду і який почав рахувати, скільки ж це Зірок Золотих вийде в простого вчителя фізкультури, який при цьому ніколи не був політруком, а так і лишав­ся простісіньким солдатом. – Це так получається, що їх у нього більш, ніж лічно в мене, чемпіона міра по орденах? Да хто в світі на планеті Земля повірить у такі басні?

Хоч в його тоді було тільки три якісь Звізди Героя, то він про всяк випадок довісив собі їх ще дві.

І ж не дав борцю при цьому жодної. До такої її міри, що й ще один спортивний орден по боротьбі заникав.

Отак кувалась Перемога.

Нас виростив Вождь бо

На вірність народу!..

(з гімну)

Бюстоносці

(апокриф-мініповість)

Чи доводилося кому стрибати парашутом, тримаючи важезне мармурове погруддя? Та ще з невеличкого "ку– курузника", геть не гожого для скульптур?

Цю неймовірну історію розповів старий Пєрцух, довідавшись, що я також належу до гілки, сказати б, "зубро-бізонів", однак не це головна причина: він помирав.

– Як жа так? Тади, в колективізацію, війну, голодо­мори – я був невмирущий, а тепер, колі навіть карточної системи няма, я што – вжа мушу памірати?

Тому я хутенько ввімкнув диктофона, я не знав тоді, що запис зламався, тому мушу негайно відновити все з пам'яті, отож ця історія не дуже автентична: бо діялося на планеті Сьомий Епсилон, болотистому материкові по­неволеної країни Блондонії, яка мала трясовини утричі більше, аніж годилося для щастя, тобто завойовники ніколи не могли сягнути ідеалу – зачистити її, бо та виявилася занадто мокрою, отож її не доконали пашшеки, а передали естафету ідеократам, ці окупували з метою по­кращення майбутнього й аби захищати од нових можли­вих поневолень, однак щоразу виходило так, що Блондонію першою підставляли під удар, ідеократи ж не втрималися перед навалою герготів, отож у корінних мешканців щоразу виникало міцне переконання, що це були битви саме за їхнє визволення й дякували кожному, хоча раз-від-разу їх значно меншало: одна вогненна нава­ла обвугливши її з сходу на захід, поступилися не менш палаючій, котра палила, відкочуючи назад попередню.

Ідеократи відступили, бо їхні війська весь час плута­лися в функціях, адже поділялися на внутрішньо-зовнішні та зовнішньо-внутрішні, отож, втративши тери­торію, вони тоді вирішили протиставити окупантам місцевий рух опору в покинутій ними країні.

– Треба закинути їм зброю, – сказав нач Департамен­ту Диверсій, однак Вершитель урвав його:

– Яку зброю? Щоб нею вони перебили залишки партактиву?

Нач ДепДиву хотів сказати, що їх і без того, певно, перебито, однак вчасно прикусив язика.

– Може, провіанту підкинути? – наважився він.

– Й так зажрались, ледацюги, – почув у відповідь. – Треба закинути їм справжніх бойових...

– ... машин?

– ... Ідеологів, ніщо так не підносить бойовий дух. Вва­жаю, що всі наші невдачі в цьому регіоні викликані саме не­доліком агітаційної підготовки населення, отже, саме настав час його ліквідувати. Ось що треба закинути – я не пошко­дую найдорожчого, що в мене – самого себе, – він вказав на власне поясне погруддя, яке прикрашало Залу нарад.

Присутні в один голос стали вмовляти його не роби­ти цього задля якоїсь там країни, однак він був непохит­ний, якщо сказав, то сказав.

– Гадаю, що зараз у зюзюбрів спостерігається велика відсутність наглядних посібників, тому цей бюст поле­тить туди разом з ідеологами, ось що я мав на увазі.

Всі полегшено зітхнули, лише не начальник Департа­менту Диверсій:

– Але ж... – зірвалося в нього, він хотів нагадати, що для парашутиста таке погруддя, поясне, виявиться за­важким, бо вона важить стільки ж, як і політпрацівник, однак вмить прикусив язика, доки з нього самого не зро­били таке ж погруддя.

Тут треба додати про характер партизанської бороть­би на місцях: позаяк ідеократія під гаслом запроваджен­ня Всеєдинсті свого часу вимордувало все працездатне населення країни, бо воно вперто не бажало підтримува­ти політику харчозаготівель не кажучи вже про гостре небажання самих себе прогодувати; а кому й поталанило вискочити на далекі лісоповали, отож агітаційне понов­лення, звісно, вимагало чималих зусиль.

Потім те ж само запровадили й нові окупанти герготи, вони залишили колгоспи, але заборонили Новими Регу­лами під страхом смертної кари тягати звідти додому харчі, й цим буквально спровокували партизанщину. Місцевий опір зводився до того, щоб якось захистити потомство, ховаючись по мочарах, яких, слава Богу, тут бу­ло чимало. Бо партактив, якого тут майже не лишилося, давно став колоборантним, а, в кращому разі, працював і вашим, і нашим, що ще дужче зменшувало кількість насе­лення. Боротьба ж існувала така – довідавшись про еше­лон з вивезення збіжжя, партизани терпляче пропускали усі інші, а вже перед бажаним хутко розгвинчували колію, імітуючи просту аварію, потім цілою областю наскакува­ли з мішками й дощенту розбирали продовольство, адже за попередніх порядків все було навпаки – влада визиску­вала продукти з населення. Тепер же край почав потроху підводитися й навіть почав потроху родити діти.

Отож директива про масоване засилання столичних політпрацівників страшенно перепудив усіх під­пільників, тут ще раніше виникла традиція: позаяк сто­личні комісари привозили убивчі накази, наприклад, захопити міст і висадити його, або затакувати гарнізон, тощо, словом, закликаючи тубільців до масового самогубства, бо весь регіон підпадав під бомбування й інші радикальні депресії.

Секретний майданчик біля хутірка Зайончики для зустрічі високих гостей спорядили кардинально, зачув­ши гудіння ескадрильї, запалили високі багаття навколо найтрясовиннішого Сябраватага болота, скоро ціла армія агітаторів полинула туди й поринула в глибку, ніхто в історії людства так швидко не провалювався в бо­лото, лишивши на поверхні багна лише куполи пара­шутів, але й ті скоро засмокталися, дехто з партизанів утирав сльозу.

– Жалько їх стало? – питали інші.

– Звісно, стільки хорошої матерії втонуло, – бідкалися ті.

– Недоробка, наступного разу треба буде краще про­думати приземлення, – погодилися, зрештою, усі.

Лише один емісар Колайчуков був найважчим, бо найдужчим, за що йому й доручили реліквію, додати надмірну вагу її – мармурового бюсту Вершителя, а та­кож ампулу з ціанідом, зашиту в комір як найвідповідальнішому з десантників, отож неважко уя­вити, що його стрибок з "По-2", по-простому кажучи, з "кукурузника", був таким нестримно утричі стрімкішим, що він не долетів до посадочних вогнів, не зумів скерува­ти свого падіння, а шугнув спершу в сосни, ламаючи гострі сучки ввіреним погруддям, а вже потім прокотив­ся чагарями, які, власне, й врятували йому життя.

Дослухався:

лише дивне масове булькотіння, навіть жаби не кум­кали, поховавшися в мочарах, приголомшені груповим падінням з неба. А коли булькотіння припинилося, Ко­лайчуков почав міркувати, куди ж далі нести безцінну ношу? Дійшовши до болотного берега, ще встиг забачи­ти, як трясовина засмоктала останні парашутні куполи. Збагнувши нарешті, що на цьому збройна частина боротьби закінчилася, що лишився на самоті з цією не­привітною місциною, блискавично закопав парашута й амуніцію. Погруддя ж закопати не наважився, через пер­сональну відповідальність за нього, а також чималі габа­рити, бо завдовжки з китель.

Потім щосили шарував свою уніформу мохом, гли­цею та живицею, доки вона не набула вигляду цивільної одяганки, ще й для переконливості пооддирав погони й галуни, лише після цього пригадав інструкцію: примос­тити лямками на спині реліквію, рушати на явку. Відно­вивши в пам'яті карту, подався вірним азимутом.

Коли він прийшов до ввіреного йому належного містечка Абапольни Грабяні, то побачив, що явки немає. Як не було й самого містечка. Звісно, дивно, бо на карті воно було чітко позначене. Незважаючи на те, що ідеократи з метою розкуркулення ліквідували його двічі, герготи, аби не допустити інфекцій, ретельно зрили залиш­ки стін важкою технікою, себто здійснили зачистку в буквальному значенні слова.

Не помітивши містечка, приголомшений Колайчуков сів перепочити. Й навіть пригадав, що голосить інструкція в такім випадку:

"Не знайшовши ввіреної явки, слід неухильно влас­норуч створити означену".

Озирнувшись і не помітивши ніякої прикмети для такого творення, він вирішив її відшукати. Відсапав­шись, рушив далі, вдаючи з себе простого мішочника, яких мусило бути за інструкцією чимало в окупованій зоні, він почав заучувати місцеві слова, видобувши їх з пам'яті: "вакуль", "пакуль", "магчімо", "пєвня гребєнь".

Правду сказати, він в глибині душі недолюблював тутешню мову через деяку нетотожність зі своєю рідною, яка була дуже, дуже гарною хоча б тим, що її ніколи не треба було вчити напам'ять.

Зате мішочник з нього був ідеальний, бо такого вели­кого мішка, як в Колайчукова, ніхто тут не тягав на собі з часів ще допопередніх окупацій.

Пройшов він багацько, однак траплялися йому все такі ж знелюднені поселення, не годящі для створення нового підпілля. І це його дуже дратувало, додаючи сна­ги тягти ношу.

Коли він нарешті побачив іржаву колію, то дуже зрадів – це було єдине творіння людських рук, ним зафіксоване. Щасливий, він посунув уздовж, сподіваю­чись надибати таки населений пункт.

На першій же станції Казєлєнькі, недіючій, бо відсутній, його загребли колаборити з числа колишнього партактиву. Колайчуков застосував місцеву мову, однак вони одштовхнули його й почали битися за мішка, зроду не бачивши такого велетенського. А коли, врешті, розв'язали його, то на них накотилося оніміння. Адже усі вони колись схилялися перед грізним мармуровим ли­ком, ще на живій пам'яті кожного були події Всеєдиності, од якої вони тоді чудом вбереглися.

Це тривало зо півхвилини.

Отямившись, вони хутко напосілися на інструктора, навіть не підозрюючи, що то він. Позаяк їхній глузд не ладен осягнути присутності тут такого чоловіка, вони по­тягли його до комендатури.

Однак неоокупанти не спромоглися дати явищу на­лежного тлумачення, бо були люди прості, змалку всі навчену на логіку, хоча й просту, військову. Тому вони позабивали йому цвяхи в нігті, поодбивали нирки й бага­то інших внутрішніх органів, перетворивши на зовнішні.

У відповідь той лише співав подумки:

Нас виростив Вождь бо

На вірність народу!..

А вголос Колайчуков наполегливо мовчав, насоло­джуючись з їхньої безсилої люті над ним. Лише після цього вони почали здогадуватись, що тут готується якась глобальна акція, якщо заслано такого надто терплячого чоловіка, з отаким надзвичайним посланням. Те, що він геть не місцевий – було поза сумнівами – тут ще здавна викорінили всіх кремезних чоловіків.

перше послаблення волі

Відбулося, коли його вперше привели з підвалу на до­пит в кабінет. Там він здригнувся. Ні, не перед новими тортурами, ні – до них його добряче натренували ще в училці. А він узрів перед собою одразу обох Вершителів, обидва були однаково мармурові, обидва велично мру­жилися, з добрячими чупринами... Й головне не те, що виконані в тому ж самому методі тотожного натуралізму, а що обидва виявилися вусатими.

Здригнувшись од такого, він, однак, завчено опану­вав себе, бо така б слабкість коштувала б йому Ідеї: один із вершителів був омріяним, вистражданим; а інший тотожник – загарбницьким, жорстоким, якого в училці він звик щодня бачити на карикатурах, а не в мармурі.

На превелике щастя, герготи тоді надто заглибилися в супроводжувальні папери й не помітили кількох миттєвих змін лиця прибулого. Тому й не звернули на тотожність Вершителів ані уваги: для них чужий тут був простим речовим доказом, не більше.

Поборовши себе ще раз, Колайчуков відсапався, згуртувався й врятував силу волі.

... тепер він лежав розчепірений на спеціальному катівному кріслі, подібному чимось до гінекологічного і дивувався – ніколи й гадки не мав, що в чоловіка можуть бути такі велетенські яйця, вони власні нагадували йому спортивну торбу з двома футбольними м'ячами, бо бас­кетбольних тоді ще не було, які він залюбки колись но­сив з собою на ті далекі, довоєнні шкільних часів спор­тивні тренування.

"Чому я не пішов у футболісти, а в політпрацівники?" – устигав він мріяти межи муками, герготи старан­но й дбайливо катували, віддаляючи й віддаляючи мо­мент смерті, однак не знали, що така методика не дивува­ла його, бо він проходив її ще на лабораторних заняттях в політшколі. Ліквідувати ж його зовсім вони просто не мали морального права, адже перебування їхнє в Блондонії мало таку ж саму, як і в нього мету: встановлення зв'язку із місцевим опором, а також виявлення явок, та, у разі відсутності таких – створення явок нових. Додати, що його мучила якась невловима заковика, якийсь вихід зі скрутної ситуації, однак ниточка ця невпинно уривала­ся новими нападами болю.

Тим часом потроху звістка про нечуваного страждаль­ця, наділеного небувалими мармуровими регаліями, а та­кож непомірними яйцями помалу за допомогою хитких калорабів сягнули болотно-лісового нетрища й зачарува­ла своєю нечуваністю. Й дивувала також ще й тим, що охороняли героя не так якісно, як би належало про такого, наділеного ознаками. Партизани ж бо вважали себе людь­ми військовими, тому віддавали в міркуваннях принципах логіки, а вона змушувала тут не лише замислитися.

Йому саме одрізували язика, процедура була цілком логічною, позаяк розв'язати не вдалося.

– Бух, торорох!

Рясна стрілянина знадвору увірвала процедуру напівсправі – до кімнати влетіла граната й приголомши­ла катів, кого не роздерла, а також – на друзки бюст вож­дя герготів. Од сталевих шереметків та гострих уламків Колайчукова захистило інше погруддя, якого він так дов­го, і, виявляється недаремно, тягав на собі. Лише щільно пошматувало одежу, однак то було дрібницею порівняно до попередніх тортур.

У висаджене вікно вдерся кучерявий з автоматом й випустив довжелезну чергу по присутніх, й вкотре мар­мур оцілив Колайчукова, бо скерувати зброю проти по­груддя стрілець рефлекторно був нездатен. Однак по­тужний відкид автомата зіштовхнув нападника з підвіконня, недострілявши, він випадав надвір, лише тоді, падаючи, влучив помилковим рикошетом: д-з-з! у великого носа Вершителевого і в такого ж козирка від кашкета, незграбно одстріливши їх...

Помітив таке неподобство лише недокатований комісар, бо, власне, усі інші вже нічого помічати не могли; отож він через щасливу нагоду (скалки вибуху пе­рерізали мотуззя на руках і ногах) вправно звільнився з катівного крісла, позбирав відбиті од погруддя марму­рові шматочки, дбайливо поклав до кишені, а погруддя, обляпуючи кров'ю, поніс геть з небезпечного для обох місця. Ніс і не знав, що в прадавні для Блондонії епохи, місцеві зюзюбри різьбили своїх Богів з каменю, й також фарбували їх різними кольорами, в тому числі також і кров'ю. А якось їм на лекціях з атеїзму розказано було про античних Богів у столичних музеях, яким адміністрація то одбивала пеніси, то реставрувала назад, залежно від поточного моменту в країні.

Він вийшов звідтіля, і, як завжди, рушив не в той бік; а партизани ще довго змагалися із залишками гарнізону, справа була варта заходу, адже одвойовану зброю можна було некепсько продати на базарі – довгий час за відсут­ності ідеократів у заповідниках ніхто не полював, отож звірини надто розвелося, тож мисливське спорядження невпинно зростало в ціні.

Позбиравши його усе, полічивши втрати й поранен­ня, бійці згадали, за чим сюди прийшли – сунувшись до катівні, з подивом не виявили там нікого путнього, окрім катів, котрі, за відсутності життя, не змогли виразно пояснити, куди подівся нечуваний прибулець зі своїм мармуровим посланням.

– Тпру!

З далекої еміграції повернувся на ці землі колишній їхній власник Янка Бродоський, з метою відновити свої права й створити знову прибуткове господарство, відно­вивши після подій Всеєдиності.

Дідич озирнувся, уява підказувала йому, що це і є омріяна домівка, хоча направду він нічого не впізнавав, бо серце не хотіло вірити, що можна так тотально знищити маєток. Він повагом опустився на коліна й припав до землі вустами, й знову подивувався, що вона якась інша на смак.

А звідкіля ж було знати йому, діловому феодалові, що тут вже геть не лишилося ні людей, ні грунту, здертого тотальними артпідготовками, на які такі щедрі були тутешці бойові дії?

Лишився лише дід Пєрцух, бо погано знався на гео­графії й не тямив, куди тікати, він, котрий уцілів од Всеєдиності лише тому, що випадково провалився до кам'яної нори й у такий спосіб ховався, виповзаючи лише вночі поїсти ягід. Або, чого гріха таїти, й жаб, тут Пєрцух дуже соромився, бо ніколи не чув про цивілізований французький народ, котрий жабами не гребував. Однак дід був чудовий пірнальник і тому легко полював зеленооких. Узимку, коли ягід і жаб не ставало, дід виколупував вила­ми з-під снігу опуклокорінну культуру, якою колись дуже давно був славен цей родючий край. А тепер вона продов­жувала родити самотужки, бо тепер ніхто не застосовував для цього сильнодіючих хімікалій, які, насправді свого ча­су були покликані лише для того, аби позбавити грунти ро­дючості й тим краще навернути зюзюбрів до ідеократії, бо місцеві не надто тямилися на гаслах, аби навернутися до неї в інший спосіб. Це як ягоди, ти приходиш по них, а на­тикаєшся там на ведмедя, який також їх полюбляє. Тут діда кожного разу дивувало, як мудро влаштована природа, що одні й ті ж вила годяться як на картоплю, так і на вед­медя – хижак, перш, ніж нападати на людину, обов'язково стане в повний зріст, ширококо розчепірить передні лапи, підставляючи горло під удар трійчат. Звіра Пєрцух не бояв­ся, навпаки – він дуже поліпшував раціон. Однак взимку кудись і ягоди, й ведмеді і жаби разом усі ховалися, ну, то лишалася картопля. Родило її в понівеченій землі негусто, однак достатньо, аби прохарчувати одного їдця, який ще й досі до пуття не впетрав, що вона самотужки, порушивши всі закони агрономії, озимувалася й потроху плодилася са­мосівом. Зібрана й виморожена, вона крохмалізувалася, тобто ставала солодкою, а, головне в такий спосіб годилася на алкогольний перегон, котрий рятував діда не так од хо­лоду, як од втрати здорового глузду.

Бо Пєрцух був щасливо хильнув перед тим, як зобачити, що через поле просто на нього суне рудий од крові бюст Вершителя. У численних омріяних снах він так і являвся дідові брунатним од крові, ще од часів Всеєдиності, од перших її акцій – масового вивезення селян зі шкідливих на малярію боліт в далекі вічномерзлі боло­та, де малярії не існувало. А хто таки отут втримався, виморювали специфічною дієтою, тобто голодом під проводом великої мети згуртування навколо Ідеї, котру підривали шкідники на місцях, перегонщики, таємні підкуркульники, тощо, а потім і неоокупанти. Дід пере­жив усе це, затамувавшись, позабувавши увесь свій за­гиблий рід, аби вберегти голову й інстинкти до вижи­вання.

Це щоб нарешті побачити: із мороку крізь виоране війною поле у виоране село вступає мармурове погруддя, дід одкинув вила, упав і заплакав, а погруддя переступи­ло через нього, забрало з золи печену картоплю, забрало самогон й повагом зникло в тумані, що щедро сотався з малярійних, вічнонезамерзаючих боліт.

Одсапавшись од сліз, дід знайшов вила, обтрусив ба­дилля й безсило рушив до колишнього панського маєтку. Од нього лишилася лише нора, тобто підвал, бо його сна­ряди не зачепили, як і важка бульдозерна техніка за при­чини значної глибокості.

Там сидів колишній феодал, дідів ровесник, топив уламками власної підлоги й міркував про те, як йому зі своїми валізами чимшвидше вибратися звідсіля й встиг­ти продати ці землі міжнародній біржі раніше, аніж світ дізнається, у що вони перетворилися.

Колись, замалку, він часто бавився з Пєрцухом на ставу, бо вони були тут найвправнішими пірнальниками. Коли той піддавався йому в змаганнях, панич дозволяв покататися на велосипеді.

Тут з'явився з мороку дід.

– Пєрцуха! – вигукнув пан і, широко розставивши руки, рушив до нього, той уважно подивився на свої ви­ла, де на зуб заблукала мала картоплинка, а потім легко встромив у борлак Бродоському.

Колайчуков прийшов у невідомий і колись населе­ний пункт, якого чотири рази перейменовували до війни, а по ній він остаточно зник разом із останньою своєю назвою. Посередині сиротіли уламки від поста­менту Вершителя, який, як і по всіх тутешніх селах, прикрашав центр. Це нові окупанти п'ять хвилин бавили­ся, доки не розстріляли його, цементованого, на друзки.

Комісар підійшов до осиротілого місця, згріб побиті його шматки й обережно поставив нагорі мармурове по­груддя. Постояв, схилившись, потім пригадав про печені картоплини в кишені, повільно й урочисто з'їв, на мить здалося, що одна, проткнута посередині, спливає кров'ю. Далі віднайшов теплу золу, що лишилася від села, зако­пався і проспав рівно дві доби.

Там, виявляється, таємно мешкали три істоти. Вони були такими злиденними, що давно втратили ознаки статі, а тому не викликали в завойовників бажання навіть їх убивати, бо нікуди було, не те, щоб ґвалтувати. Одна з них почула чиїсь важкі кроки через згарища, а ко­ли вже наважилася виткнутися із пічнини, то помітила, що постамент посеред майдану – оновився.

Оговтавшись, швиденько покликала інших сотворінь, які довго і вперто не хотіли йти і зрити чудо. Вижили во­ни тут завдяки іншій дивовижі – літаки були розбомбили свої ж ешелони, аби не дісталися наступаючому ворогові, надибавши на косогорі понівечені вагони зі збіжжям, меш­канці навколишніх сіл мали поживу й старанно прихову­вали її од партизанів, чим і протрималися третю зиму.

Доки Колайчуков спав, сюди посповзалося населен­ня мало не з усього адміністративного району, усі п'ят­надцять чоловік, вони розташувалися навколо постріляних уламків, де посередині баввонів гордий пам'ятник, такий же неушкоджений, як і до розстрілу. Й кожен по черзі підходив й торкався мармурової поверхні. Кожен до цього просто радів з факту, що вижив, незважаючи на війну, а тепер починав думати, як же його тепер жити далі? Коли тут отаке почало діятися.

Ця історія набула ще більшого розголосу після того, як через дві ночі погруддя вознеслося. Ніякого сумніву така версія не викликала, бо й усе населення, яке лиши­лося цілим, якби й разом узялося, то не спромоглося би бодай зсунути мармур з місця, а не те, щоб зняти його з уламків. Та ніхто й гадки не мав, навіть сам Колайчуков, що скульптура насправді не мармурова, а з набагато кра­щого матеріалу: такі серійно відливалися з надміцного гіпсу, в якого попередньо додавалася точна доза казеїно­вого клею та титанової пудри... Але!

Довгий шлях Колайчукова позначився заворушення­ми та пожвавленням опору. Залишки населення гуртува­лися, аби пошепки поділитися про пришестя бюсту, а потім ішли разом нищити окупантів, так було розібрано рейки на вузькоколійці Гать – Нові Мочарі, де загинув машиніст продуктових пульманів і розстріляли кондук­тора. Підпиляно місток на річці Дриссі біля Жибунців – ворожа танкетка провалилася по льоду, об'їжджаючи йо­го, ще й досі ветерани сперечаються, хто підпиляв; ще ба­гато яких фактів можна б навести, однак вони лишилися геть невідомими через цілковиту знелюдненість краю.

Саме незримість емісарового походу надавала найбільшої правдивості відвідинам, і тому була дієвіша за будь-які реальні. Ніхто зі свідків не здолав би твердити, що то не марево.

Ось як це звучало з народних вуст:

"Розтоптаною, розтерзаною землею блукає дух Вер­шителя, весь у крові, дополовини з мармуру, а дополовини живий. Ходе од села до села й мовчить, а зупиняється лише на розбитих постаментах, і лагідно усміхається батьківською своєю усмішкою, хоч йому відбито носа, і навіть не нарікає на тих, хто тут його не вберіг. А потім іде далі, не питаючи ні дороги, ні шляху..."

Й почали злітати в повітря харчові потяги (Вакульскі повіт), палати зернові склади, особливо після цілковитого їхнього розтягання (Пакулічи) й навіть Боброва Гребля луснула од гніву й затопила повітове відділення в Магчімичах. Особливо після того, як у містечку Йом погруддя спочатку з'явилося, постояло до­бу, а на ранок йому обновився ніс і козирок на кашкеті.

Колабораніти, ті, які ще не перекинулися таємно до партизанів, щосили тепер шукали туди контактів і знахо­дили їх. Вони бо не знали, що Колайчуков здогадався з однієї картоплинки збити нехитрий крохмалистий клей, і, прокинувшись вночі од того, що гострі мармурові улам­ки боляче муляють під ребра, приліпив їх назад на на­лежні місця.

Що й дехто із зайд-герготів здригнувся перед таким фактом й встановив однобічний зв'язок з опором через чорний ринок, наприклад в селі Малиї Казелєнькі. І за­мислився, в якім світі він живе, і на який він може потра­пити, коли такі діла почали творитися в цій країні.

Один навіть бачив крізь бінокля – його увагу привер­нув вибух на мінному полі побіля Пєвнячих Гребянів, націливши туди оптику, узрів дивну там постать – дополовини кам'яну, дополовини з плоті. Потім на власні очі бачив, як ці дві половини раптом роз'єдналися й нижня почала гребтися у вивергнутій землі, вишукуючи щось. Й робила це доти, доки не стемніло. Далі цей спогад ури­вається через вечірнє потемніння, а потім нічне.

Що діти бачили й довго бігли слідом за легендою, а доки вона, нарешті впала, то наважилися підбігти й наго­дувати нижню половину сушеними буряками. Одні бо­жилися, що вона їла й мовчки лаяла жидів, бо ніде не трапляється населеного пункта, а лише там за інструкцією можна створювати нову явку й передати но­шу. Інші присягалися – що молдованів, сперечаючись, й кожного разу доходили спільної думки, що молдавани бувають і єврейського походження.

Так чи інак, однак Колайчуков підупадав на силі, він частіше спотикався, а коли підводився, його обсідали страхи, що він може загубити носа й козирка. Тому він після кожного знищеного села знову одліплював фраг­менти й дбайливо ховав за пазуху.

друге послаблення волі

Настав той страшний момент у його житті, коли він виявив, що носити погруддя несила. Він уже кілька разів намагався завдати на себе бюст, однак – марно, він гучно падав на землю, дивовижно відлунюючись усередині са­мого себе.

Знесилений, герой упав на мармур і проспав до ран­ку. А коли прокинувся, побачив, що все геть навколо та­кож з мармуру, тобто сяяло міцним льодом. Одірвавши себе од нього, а потім погруддя, він осягнув зі сну, що йо­му надіслано нову можливість – він обв'язав ношу ремінякою й легко потягнув за собою ковзкою стежкою.

– Бовть!

Провалюючись в непомітне за снігом болото, він збагнув, що більше не вдихне. Він уперше крикнув. Голо­су він не почув, йому здалося, що трясовина всмоктує й звук. Останнє, що він бачив, занурюючись з головою, це мармурове погруддя, яке самотньо лишилося на твердо­му. Воно ще довго стояло в нього перед внутрішнім зо­ром. Батьківські зіниці, якими бюст на нього глянув вос­таннє, змусив усоромитися власного того крика. Ще раз подумково глянувши, він зачепився уявними очима й по­бачив що? Ременяку. І, вчепившись за прив'язану її, дер­тися на світ з-під тванюки, доки весь не виліз і не обійняв мармурову посмішку. Голова закрутилася навколо голо­ви. Отак було винайдено, а згодом і втрачено людством спосіб пересування по мерзлій заболоченій місцевості за допомогою реміняки та кам'яного тягаря.

Отам, витягшись на твердь, він уперше дозволив припасти поцілунком, до білішого за навколишню памо­розь, мармуру. А потім ноги підняли його й він ними дов­го й легко біг, аби зігрітися й висохнути.

Активізація опору та супротиву в регіоні стали надто помітними, новина дійшла не лише до кам'яного, а й живо­го Вершителя. Особливо непокоїло нове міфологічне тло, не санкціоноване згори. Отож одне по одному полетіли нічними парашутами внутрішньо-зовнішні формування, аби з'ясувати причини походження. Й на превелике щастя жодне з них не провалилося в підступну трясовину Сябраватага болота, бо воно добряче промерзло. Й ніхто не по­трапив до лаписьок ворога, який од цього не на жарт злякав­ся й і посилив пошуків контакту з опором, що в свою чер­гу змусило останнього надихнутися до рішучих дій, наприклад, завалено водонапірну вежу в Яськовичах, правда во­на давно вже не діяла через мороз і розікрадені ринви. Усі підпільники потроху ставали військовими людьми, що до­зволяло вберігати власне існування краще за цивільних, які цей досвід здобували повільніше, аніж втрачали життя.

Отож кожен з них щораз частіше ставив питання: чи зможе чесно й відверто глянути в очі Вершителеві, коли зустрінеться з ним десь на узліссі чи вияркові? Тим паче, що під косогір вже полетіли вже реально висаджені еше­лони з військами та ворожою технікою – це вправно ору­дували агітаційно-диверсійні формування, які в таку хо­лоднечу єдино могли зігрітися відвойованим вугіллям з перекинутих паротягів.

Одне з таких угрупувань, порипуючи на морозі но­венькими портупеями та лискучими чобітьми, перебіга­ло з бур'яну в лісостеп. їм належало подолати полосу грунтової, тобто льодової дороги і всі завчено завмерли, очікуючи на можливу у такій ситуації несподіванку. І во­на сталася – увагу раптом привернув слід. Не од танка чи гаубиці, бодай од підбитого літака, щоби бути зафіксова­ним і переданим в статистику на Велику Землю, ні.

Це була борозна, густо проорана кров'ю. Уся спец-група густо замислилася над такою проявою, бо за весь свій довгий досвід кривавої оранки, проораною крізь жорству, ніхто не знав.

Перебігаючи од мерзлого живоплоту до чагарів і наопак, формування кинулося борозенкою, аби довідатися, що ще може бути незнаного в тилу ворога? Хутко помітили рясну зграю ворон, які радісно кружляли за по­воротом.

Коли вони того орача здогнали, то загальне здиву­вання вмить переросло в колективну лють, адже військо­вики ці, внутрішньо-зовнішні, мають найбільшу турботу про особистість Вершителя. І от вони бачать де? В да­лекій глушині когось якогось, хтось котрий дозволя собі тягти зашморгом Його образ диким битим шляхом.

Тут Колайчуков у сяєві морозної днини побачив рідні погони, до щему близькі, то злякався, чи не галюци­нація бува. А ще йому примарилося, що деякі з обличч добре знайомі йому з часів училища, особливо лейтенан­та – усі навперейми бігли до нього й він собі вирішив, що коли це й марево, то приємне й нешкідливе.

Перед цим його вперше на одному з згарищ зустріча­ли справжнім хлібом і справжньою сіллю, він був напев­не єдиним за всю історію краю, хто його одразу всього й з'їв, викликавши овації. Поставив за це людям на завале­ну пічнину бюста, а сам заліз у неї і дві доби проспав. Й дві доби стояв народ. Потім втомлений люд полягав навко­ло, а він підвівся й потяг свою ношу далі.

Він не знав, що одразу цього ранку селяни голими руками зупинили медмашину під Ануковічами й пальця­ми роздерли всіх в ній.

Бо був надто засліплений погонним мерехтінням та блискотінням кокард, яке наближалося, і вже увірував у реальність присутності колег, коли найрідніший із них за званням лейтенант, вибив його з глузду ударом в щелепу:

– Я хочу, – сказав він бійцям, – щоб ви надовго за­пам'ятали цього місцевого виродка, який дозволя собі без­карно блазнитись з високих святинь, чіпляючи їх для цьо­го на мотузку... Запам'ятайте й оцей колишній наш свя­щенний мундир на ньому, роздертий і спаплюжений та­кож, і поставте собі питання: а з кого ж він його зняв? Він мовчить... Чи не з когось із наших побратимів попередньо­го десанту, хто зник при посадці у підступному й невідомо­му болоті? Тобто не ждіть тепер, отут в тилу, співчуття й допомоги, бо три роки рабства попсували, бачите! вже душі й тіла тих, кого ми покликані захищати й визволяти з пут.

Я вимагаю, щоб ви подивилися на цю потвору ще раз і на­очно уявили собі ту велетенську неосяжну роботу, яку ще доведеться здійснювати нам отут одразу ж після звільнен­ня цієї, колись дружньої нам країни... Не одводьте ж очей!

Розчулені промовою, вони поназносли снігу, витру­сили з рюкзаків трофейного вугілля, розтопили на багатті й долонями та поцілунками обмили погруддя. Лейтенант одтер власноручно спиртом із заповітної фляги рясну су­кровицю, мішаючи її зі сльозами. Потім опанував себе настільки, що вирішив власноручно пристрелити свято­татця, однак втримав свою ненависть: місцина була пож­вавлена, та й день, морозьке повітря далеко рознесе звук пострілу. До того ж слід було ретельно, спокійно розібра­тися в усьому, що довелося побачити й пережити, дати належну оцінку для статистики – адже група мала наказ ще й виявляти місцеві настрої й інформувати Центр.

Бо за кілька років перед тим, бувши лише сержантом, він саме формував ці настрої, готуючи їх перед відсту­пом: тоді їхній спецзагін вимушено перевдягався в нена­висну уніформу герготів, й провадив розстрільні десанти по селах, формуючи ненависть до майбутньої окупації, палили живцем у церквах, топили в криницях дітей, аби активізувати в них прагнення опору. Що поробиш, якщо не існує іншого виходу? Й це для того, щоби тепер на власні очі побачити, що нічого з тих великих зусиль не дало результатів – як були тоді ці нетямущі аборигени виродками, такими й залишилися, нічого не втямивши, бо Ідея Всеєдиності Щастя зосталася недосяжною...

– Дозвольте рапортувати! – вивів його із задуми політкомісар угрупування, і він згідно кивнув. – У затри­маного при обшукові виявлено ось що:

і показав одбитого носа і козирьок.

Удруге лейтенант неймовірним зусиллям волі втри­мався покарати на смерть пацюка, й лише тому, що такий нечуваний факт блюзнірства міг зацікавити психологів з Центру, і гаразд буде, коли твоє власне ім'я зайвий раз фігуруватиме в доповідях через високі канцелярії. Тому він знову заховав в кобуру пістолета, а наказав нарубати гілок, змайструвати м'якого паланкіна, яким буде належ­но транспортувати в даних умовах Вершителя. А пацюка прив'язати спереду тим же пасом, аби ніс і слугував неза­перечним речовим доказом, поганяли щосили.

І знову яйця Колайчукова зробилися завбільшки з футбольні м'ячі, бо баскетбольних тоді ще не існувало, й він знову пошкодував, що свого часу не пішов у фут­болісти, а в політемісари; хоча, якщо подумати, то в фут­болі яйця одбивають ще краще; його привели на таємну базу, зроблену під снігом з льоду, і всі, хто лише мав вільний час, катували його по черзі, намагаючись розв'язати нарешті язика й дізнати правди. Й ніхто не до­думався зазирнути в тамтого рота й переконатися, що язика там нема взагалі, якого він виплюнув, аби не зава­жало рятувати погруддя, тікаючи з герготських застінків. Тепер же його катовано підручними засобами, а він лише сміявся їм у відповідь, залюбки терплячи, бо ось нарешті мав твердого переконання, що усе це – примари. Це щас­тя – відчувати себе всесильним. Не можуть же святі побратими, в рідних погонах і картузах піддавати торту­рам, й тому він солодко поринав із одного забуття в інше.

Отямився од вібрації літака. Той відвозив на Велику Землю пораненого політрука, котрий прострелився, не­обачно чистячи автомата, а щоб машина не гуляла порож­ня, вирішено надіслати в Центр і уособлення місцевих на­строїв разом з усіма речовими доказами, аби вже там до пуття розібралися, бо лейтенант таки побоювався казуаль­ної заковики – адже йшлося про особистість Вершителя.

Насилу розклепив втомлені гематомою очі й зрадів ними, побачивши проти себе знайоме до болю погруддя, – в агітаційно-диверсійній бригаді, звісно, знайшовся чу­довий військовий клей, яким зазвичай ліпили вибухівку до мостів, а позаяк злам носа припадав на природньо бла­китну прожилочку, то склейка на мармурі була геть не­помітною. Що можна сказати й про відреставрованого кашкета.

Літак закладав довгий віраж й провалився у повітря­ну яму, куди в безпам'ять провалився й Колайчуков.

Нові тортури вирвали його із небуття. Фахівці з Цент­ру прагнули довідатися, яким це робом ціннюще погруд­дя могло потрапити в непролазні далекі нетрища? До прибулого застосували так звану медтерапію, котра здат­на була в живій істоті викликати одразу шість різновидів больового шоку.

Однак Колайчуков зберігав щасливий вираз – ніхто ж бо не здогадувався, що поглядом він лине за вікно, ту­ди, на середньомістя, де стояв чудом уцілілий од воро­жих бомбувань постамент, надвершшя розлетілося од вибухів, а от п'єдистал був зроблений із надміцного коростишівського граніту – сталеві шереметки лише трохи подряпали полисковану поверхню.

Ще три шоки викликалися електротерапією. Ще вісім – фізіотерапевтичною стимуляцією. Не кажучи про хірурготерапію, хімійорелаксію а також стоматологічні втручання. Усе це він сприймав абсолютно німо, вразив­ши найдосвідченіших терапевтів.

третє послаблення волі

Впало на нього, коли він потрапив до керівника Допитувального департаменту. Опинившися знову в знайомім кабінеті, звідкіля їх усіх колись благословляли на тилову акцію, Колайчуков був вражений, що начальник вперто не впізнає його. Слів же, сказаних до нього, не міг тямити, бо через тривалі терапевтичні заходи втратив барабанні перетинки. Вразили ж і образили жести посадовця, які докоря­ли, вказуючи щораз на погруддя. Забувши про відсутній язик, він намагався заперечувати, однак присутньому зда­лося, що той корчить блазенські зневажливі гримаси, як і личить запеклому ворогові Всеєдиності.

Плакати, правда, він ще міг, допити й протоколи три­вали. Начальник іноді виходив перекусити. А їдальня, треба сказати, тут була пільгова, незважаючи на воєнний час, що тут безкоштовно ставилися на стіл не лише сіль, але й перець. Отож начальник натрусив його трохи, ма­леньку дрібочку, загорнув в аркуш, аби потім удома ще раз скористатися. Потомлений, він відвідав туалет, сів, а потім цілком автоматично тією папірчиною з гігієнічною метою скористався:

– Аву!!! – криком своїм він перевершив усі тут раніше чувані – вибивши кабінку, він підставив обпече­не місце під холодний кран, од чого заволав ще дужче, висадивши двері в коридор, помчав у санчастину, волав і водночас устигав думати, що така болюча мука, а жодно­го разу не застосована в органах задля допитів...

Тим часом Колайчуков терпляче очікував на нього в порожньому кабінеті, щоразу милуючись відреставрованою подобою речового доказу Вершителя, ніжність пере­повнювала колишнього політпрацівника. Підійшовши до столу, де стояло погруддя, він вирішив обійняти, при­линути, однак сталеві кайданки на зап'ястях заважали, од такого напливу несподіваних почуттів голова пішла колом і він ненароком штовхнув скульптуру.

Вона впала, вдарилася, загуділа нутряним стогоном і явила ще одне чудо: знизу одпало денце.

Ця прикрість засмутила Колайчукова і ось чому – він осягнув причину свого подвигу, стало зрозумілим, чому він міг тривалий час носити погруддя – воно ж бо ізсереди­ни виявилося порожнім. Те що попервах видавалося мар­муром, насправді було одливком зі спеціального надміцно­го гіпсу, вдало тонованого блискучими фактурами лаків.

– Біда, – прошепотів подумки політкомісар.

Він спробував підлізти плечем, проклинаючи недо­речні кайданки, підважити тулубом скульптуру, однак марно.

Не полишаючи численних спроб, він несподівано і легко боком утрапив увесь всередину скульптури, про­низавшись нею нанизано й так вдало, що зумів з нею на собі підвестися на ноги, однак проминув ними, незрячи­ми, стола й висадив замок разом із дверима.

Опинившись в коридорі, легко й прямо подолав про­пускник, залишивши по собі отетерілого вартового, який вкотре поклявся не вживати місцевого самогону, настоя­ного на курячих кізяках, тобто з переляку мало також не ставши мармуровим, а яким, питається, ти станеш, узрівши, як повз тебе та ввіреного тобі поста особисто минає Вершитель?

Свіже повітря надало потрібної свіжої сили, він, Колайчуков, ішов, сунувши поперед себе дійсність, до середи­ни паркової зони, неначе магніти вели його, доки не на­штовхнувся на бажаний п'єдистал, чорний такий, бо полірований. Завдав останніми зусиллями стрибка, й заче­пився за надвершшя граніту, за гострий кут його, потім пе­ревалився нагору, витративши на це останні життєві сили.

Одхекавшись, отямився, надався там важким накрит­тям до вертикальної позиції, правда для цього треба було ембріонально підтягти усередину під себе обидва коліна й повністю накритися згори оболонкою погруддя, доки обидва тулуби нарешті не з'єдналися; велетенське полег­шення завбільшки з пам'ятник огорнуло його й завдяки йому він пригадав нарешті те, що вислизало йому із пам'яті та глузду багато разів, ота тоненька ниточка на­решті не увірвалася: бо він відчув під горлом своїми тісни­ми худими колінами, як вони упираються в комір у там в щось тверде; щастя огортало й огортало Колайчукова, до­ки залишками зубів він прожував комір і припинився.

Знову повернулася попередня влада, щоби мати змогу тепер мирно мордувати, місто відбудовувалося, розростало­ся, в центрі збудували Крупнопанельного майдана, окрасою якого був Музей безпрограшної війни, збудований навколо постаменту з погруддям поперед входу, центром експозиції Освяти й стало, яке пройшло фронтовими стежками й доро­гами, мандрувало тилами й там громило ворога, змусивши тікати з замучених поневолених земель – високий мону­мент, образ Його, хто сам особисто виграв перемогу.

Коли стихав денний гамір і останні відвідувачі та співробітники музею полишали споруду, западала ніч і чекала опівночі, – тоді здавалося, що скульптура трішеч­ки навертається очима до південно-заходу й своїм ясним мармуровим зором Вершитель линув туди: ген далеко, в керункові напрямку за тисячу верст, туди, до боліт і мо­ховинь, де саме вже починали потроху виходити з трясо­вин, куповин та мочарів оновлені місцеві блондони, аби вершити й прокладати уздовж азимуту осяйного погля­ду, гатити світлі широкі гатки в нове майбуття.

86 р., 29.11.89 р., 4.07.98 р., 1.05.2011 р.

Вклонитися

Романченко з докукою дивився на Марічку, він не дуже любив дівчат, які одягаються навмисне неефектно, мовляв, усі навколо мусять напружитися і вдивитися мою внутрішню сутніть.

– А що ви маєте в своєму доробку?

– Роль Мавки, роль Леді Макбет, ну, і різні етюди.

"О, які контрасти. Мабуть в інституті була першою відмінницею", – подумав він і зітхнув:

– Ви не повірите, але "Леді Макбет" щойно зійшла з нашого репертуару, а "Лісова пісня", успішно йде в іншому виконанні. Я б охоче подивився вас, але скажу відверто, акторських ставок у нас вільних нема, а якщо будуть, то на конкурсно-договірній основі, але коли це ще буде...

Художній керівник одвів очі, аби вона не прочитала в них: "щось у ній є", а потім зловив себе на думці, що він уже напружився і вдивився.

– Ну я б почекала...

– Чекайте. Дзвоніть, – зрадів він, що розмова закінчилася, і підвівся.

– Я хотіла сказати, а чи нема у вас якоїсь іншої поса­ди, щоб я могла працювати?.. й чекати, доки не з'явиться.

По ній очима було видно, що чудово знає: на таких посадах зниділо безліч претенденток, так і не діждавши, однак погляду не одводила. Тепер, коли вона стояла, Романченко краще роздивився постать. Він знехотя видо­був теку зі штатним розкладом, почав гортати, хоча й без цього знав напам'ять, як оця дівчинка роль Мавки.

– Так... так... – гортав він. – О, тут є пів-ставки,.. – знайшов. – Гримером зможете?

Знаючи чудово, що в інституті вона цю науку також проходила.

– Зможу! – непідробно зраділа вона, не здогадую­чись, що гримери тепер дефіцит, бо розповзаються по са­лонах, студіях, агентствах, тобто вкапувать в театрі за мізерну платню не бажають.

Наступного дня вона довідалася, що всі актори гри­мують себе самі, і тому ця штатна одиниця мала працю­вати лише на провідну актрису Наталію Степанівну Козубицьку.

Марічку подивувала, що ця видатна особа доволі мо­лода, як би не годилося для провідної.

– Значить так, мілочко, – подивувала вона дівчину, – гримуватися я буду сама, тому, що не довіряю комусь свою безцінну зовнішність, а особливо, образ безцінного персонажу.

– А навіщо ж... – озирнула вона персональну гриму­вальню актриси.

– Навіщо я тебе викликала? Будеш мені читати.

– Що? – не збагнула та.

– Доки я гримуватимусь і виходжуватиму в роль, ти мені цю роль читатимеш. – Вона кивнула на столик, де лежала роздруківка Мавки з "Лісової пісні". – Ти ж фахівець? Читати, принаймні, зможеш? – усміхнулася вона.

А що робити, коли посаду суфлера скасували ще в доперебудовчі часи.

Це цілком влаштовувало Марічку, адже розминати роль краще, аніж розминати обличчя. Дивовижно, але з'ясувалося, що роль вона пам'ятає набагато краще, аніж примадонна, тут у тої був пунктик. Забудькуватість. Злі язики шепотіли, що одного разу в "Леді Макбет" вона видала кілька монологів Офелії, і худкер Романченко визвірився:

– То ж Офелія, а то Макбет, Господи...

– Ну і що? Але однаково – Шекспір!

Й він насилу організував районну критику, яка вос­хвалила це нове прочитання твору. Відтоді примадонну охоплював страх перед виходом на сцену, однак публіка любила її по-справжньому, тому що актриса часто роби­ла дуже рвучкі рухи, несподівані, чим зривала аплодис­менти.

Коли в неї бував хороший настрій, вона розпитувала Марічку про її коханців. Та згадувала усі походеньки колежанок, однаково Козубицька постійно допитувалася про столичних меценатів.

– Ой, що ви, вони такі гидкі...

– А саме на них тримається святе мистецтво, мілочко.

– На оцих пузатих? Для чого їм святе мистецтво, во­ни ж його не тямлять. На ньому ж не наживешся.

– Зате напаскудишся досхочу. На чому ж іще паску­дитися, як не на ньому?

І вмовкла, бач, розбалакалася з камеристкою.

Правда, вона дозволяла себе розгримовувати, іноді роздягати, бо поверталася з вистави виснажена, й ворух­нутися не могла.

– Оддаю себе всю, – шепотіла вона, потім нюхала но­вого букета й потроху очунювала.

Те ж саме було й по репетиціях, тексти їй не давали­ся, отож Марічка мала приходити завгодя й виразно їх читати, Козницька, накладаючи грим, уважно кивала на кожному слові, засвоюючи, а дівчина стримувалася, аби тримати нейтральну інтонацію, бо чужих трактовок при­мадонна не любила.

... І от Марічка знову стоїть на порозі в худкера Романченка, входить, і, променіючи очима каже:

– Я поповнила свій репертуар.

– Та ну? – посміхається він. – Якою роллю?

– Офелії, Марусі Чурай, Старої дами Дюренмата...

– О. Ого. Чудово. Коли це ви встигли? – починає хо­вати посмішку.

– В процесі... гримування.

– Ви хочете сказати, підбираючи фарби до образу? Спершу грим, а потім слова? Цікава трактовка, – вирішує він запам'ятати цей хід для нового свого інтерв'ю. – Однак мушу сказати вам, – кривить він своє пещене лице, – що ці ролі вже належать і надалі належатимуть Наталії Степанівні Козубицькій... Ха-ха-ха!

– Марічко, ти плачеш? – розбудила її мама. – Щось снилося?

– Еге, – утерла сльози та, – худкер.

– Хто? – злякалася мама.

– Художній керівник театру.

– Не дає хорошу роль?

Мама пишалася, що дочка працює в театрі, лиш не зна­ла, ким. Пишалася, що доня не подалася на столичні підмостки, а приїхала в рідне місто й влаштувалася не в якесь там вар'єте, а на справжню сцену. Бо в неї хвора матір, яка виховала справжню дочку, а не якусь там вертихвістку.

– А коли вже покажеш мамі себе на сцені? Я подруг запрошу, – замріялась вона.

– Та ось репетиції ніяк не кінчаться, – знову вклада­лася та.

– Ну це ж діло серйозне, – підіткнула та ковдру, – це ж не можна отак зразу з кондачка.

– Еге, – засопіла та носом, поринаючи знову в теат­ральні сни.

Марічка прийшла в гримувальню задовго перед спектаклем, щоби був час зосередитися. Потім рішуче встала й одягла поверх блузки чужі шати Мавки, рясні листочки огорнули її всю, мить – і вона вже уявила себе на сцені. Це було неважко, бо мала власне трактування образу – знала, що гратиме не власне Мавку, а саму Лесю Українку, мала тверде переконання, що письменниця цей образ списала із себе. Потанцювала перед дзеркалом, вживаючись.

Вдихнула повітря, простягла вперед руку, і... в кори­дорі грюкнуло, двері до гримерки рипнули й на порозі з'явився перегар, а потім Корнієнко:

– Я, блін, тобі телефон подарив, щоб ти не знімала, коли я дзвоню, да? – завідуючий районною культурою наповнив помешкання образою. – І квіти я тобі посилаю на віники? – він сперся на стіл перед карафкою з буке­том, щоб перепочити перед наступною фразою.

– Я... – хотіла говорити Марічка.

– Мовчи, ти все сказала! – він рвучко охопив її ззаду і втупився в спільне дзеркальне відбиття. Вона так і вклякла й витягнутою рукою.

На Лукаша він явно не тягнув.

– Я... – не встигла пояснити вона, як він міцно зату­лив їй долонею рот, а іншою намацав груди.

– Я – головка од буя, – пояснив, як міг, бо На-Того-Хто-В-Скелі-Сидить також не конав, і потягнув до канапи, на щастя її накидка зачепилися за крісло і воно поїхало слідом, гальмуючи, завкультурою заплутався в листочках, й обидва впали на паркет, не дотягнувши до бажаної меблі.

– Ти, Натка, сучка, ой, ти сучка... – збуджувався він, обпікаючи гострим духом губи полізли цілуватись і з другого разу втрапили, він вчепився в груди й другою ру­кою, стиснув, дівчина од цього влучила йому пазурями в очі, той зойкнув, перехопився, й вона скочила на рівні ноги. – Он ти як... за все хороше, – озирав долоні, хотів п'яно й саркастично скривитися, так Марічка не дала – вихлюпнула в очі квіти разом з водою, припинивши ерекцію, Корнієнко одплюнувся й поповз по рослинах до дверей, насилу звівся. – Ну, падла, ти в мене получиш, – грюкнув ними.

Марічка вдихнула повітря, коли він люто загуркотів коридором.

– Дотація! – волав він. – Буде ж вам тепер дотація – головка од буя!

Безбач влетів до сусіднього приміщення, і всі в буфеті отетеріли, коли там опинився завкультурою весь мокрий і в пелюстках. Погляд його пронизливий уперся в столика, де сидів за шампанським Романченко з Козубицькою, він саме підносив їй запальничку до цигарки й вони ніжно торкну­лися пальчиками. Вогник вкляк, забачивши Корнієнка.

Корнієнко теж, бо пояснити, п'яно тетеріючи, як тут актриса опинилася раніше за нього він не встигав, тому од порогу хопив з прилавку першу путню пляшку: "буде ж вам дотація, краще в інтернати оддам", і щосили влу­пив по голові художнього керівника. Скло пурхнуло, обкинувши присутніх.

– Сука! – викрикнув завкультурою.

Позаяк та почула своє ім'я, втупилася у вогник. Потім несподівано легко й рвучко смиконула до себе зі столика шампанське й зацідила у скроню нападника, пляшка не луснула, чого не скажеш про голову – чоловік гупнув неживий межи сусідні стільці.

Усе охнуло.

Кинулося підводити Корнієнка, робити штучне ди­хання, кладовити на стільці, весь театр, зойкаючи, за­кружляв навкруг буфету, а тим часом художній керівник і актриса зникли досконало.

В буфеті вже працювала слідча бригада, а до адміністратора з жахом дійшло, що глядачева зала за­повнюється.

– Зарізали, – застогнав він і вискочив у коридор, зіткнувшись з завтрупшою, – без ножа зарізали.

– Треба було переставити іншу виставу, – недоречно бовкнула та.

– Коли? За п'ятнадцять хвилин? Блін, та тут навіть відмінити вже ніколи, театр ломиться...

Вони, не змовляючись, просто з коридору влетіли в гримубиральню і стали, як вкопані – перед ними на розси­паних квітах виструнчилася Марічка в костюмі Мавки.

– О, а ця вже й перевбралася, – просичала завтрупою.

– Стривай... – адміністратор повільно підійшов до дівчини, вийняв їй із пальців карафку й обережно поста­вив на стіл. – Роль... знаєш?

– Чудово знаю, – закліпала, отямившись, та, – на дипломній роботі грала.

Усі німо перезирнулися.

Коли її підвели до сцени, весь колектив завмер. Але ненадовго – глядачева зала вже тупотіла ногами.

"Жаль, дуже жаль, – ще встигла подумати Марічка, виходячи з-за куліси, – жаль, не встигла маму попереди­ти, хай би вона мене побачила".

Геродот-1983

Греки тільки того й робили, що бухали, бо товщина їхнього культурного прошарку складається з черепків би­тих амфор і сягає подекуди кількох метрів. Вони наполег­ливо крізь усі літописи розпускали чутки, що вино завжди розбавляли водою, однак дослідження показали, що настою­валося воно аж на сорока міцних травах, таких, що якби сучасній людині дали сьорбнути, ту би скрутив передозняк.

Оглядаючи таку амфору в музеї, неважко здогадати­ся, чому вона нераціонально видовжена, але, якщо поду­мати, то дві ручки на горловині дуже зручні для того, аби було такою, випивши, гепнути сусіда по голові. А, може, й так: у давніх греків не було пунктів прийому тари і во­ни просто змушені були брязкати нею об що трапиться, аби кардинально зменшити об'єми зужитого посуду.

Бо й так ущільнене череп'я буквально заважає архео­логам копати, досліджувати давні поселення й надосі не існує стільки транспорту, аби повивозити уламки з роз­копів. Отож зараз, куди не глянь, їх понавалювано гора­ми, навіть жадібні до безкоштовних сувенірів туристи не здатні порозтягати їх закутками нашої неосяжної батьківщини.

Я йшов пляжем й дивувався з гальки, створеної із ко­лишньої кераміки й міркував, як би цей процес взяти за мету нестандартного наукового дослідження, й на­штовхнувся на двох голих дівчат, які, підставившись під сонце, витяглися на рушничках. Наші погляди зустрілися.

– О, Боже, какой ужас! – вигукнула молодша. – Страш'н дажь надумать, чьт завтра я уж буду в Масквь.

– Ужас, дєйствітєльн'. Там же температура воздух' всево плюс десять.

– Да ет на десять градусов мєньш', чем здєсь темпера­тура вади, дажє прєдставіть страши'.

– Да, дєйствітєльн' дасадно.

Поза вербою низкою сиділи чоловіки, одразу видно, що археологи, бо одягнуті в суміш військового та джин­сового, навколо них стовбичили пляшки з під портвейну, порожні, тому всі були похмурі.

– У-у, гунн паганий.

Це до мене.

Запанувала павза.

Скориставшись з неї, муха залетіла в пляшку й заба­сила:

"Гун-н-н-н".

Я тихенько подумав: був би я гун, то вас не сиділо би тут.

Тоді один раптом зірвався на ноги й заходився робити переді мною армійського фізкультурного комплекса номер один. Озирнувся й почав би показувати номер два, коли б не:

– Шур', сядь, – урвав зарядку старший з них.

– Жалк' просто так уєзжать... – виправдовувався Шура.

– Камандовать парадом, Шур', буду я, – промовив той і всі узвичаєно засміялися. – Ти чіво ет'? Чьто тібє здєсь над'? – це він до мене.

– Я т? Я с бєрєзанскай ахіологічєскай експєдіцьї, вон прішол пасматрєть, – кивнув я на два кам'яні вівтарі.

– А-а, – полагіднішав старший.

– Фьсо равно – гунн, – наполягав Шура. – Ти прьєдстафь, в магазінє здєсь адін такой начал тари-бари растабари срєді мєстних рагов, чьто, мол, прієзжают суда сотні експєдіцій атавсюда, а потом все викопаниє експо­нати развозят по Ермітажам, представляєш? Гуньйо ванючайо.

– Чіво ж ти єму па рогам не дал-то? – щиро здивува­лася молодшенька, грайливо блиснувши зубами.

– Нє смог, там било полньохонько рогомьотов.

– Так ти б культурно атвєтіл, – знову посуворішав старший, – чьто пускай ані тож' прієзжают атсюдава к нам в гості і капают себе, сколько хотят, ми нє жлабьйо, ми нє станем возражать.

– Гуньйо ванючайо.

Я прийшов сюди, бо тут було джерело. Батько історії Геродот починався з того, що описав його давні цілющі властивості, такі, що поруч було змуровано аж два вівтарі. Згодом, коли Ольвія занепала, вода засипалася, однак наші археологи відкопали вівтарі, а потім за Геродотом почали шукати й славнозвісне джерело, знайшли, розчистили, ключі ожили й знову заструмувала вода. Та, унікальна в яку можна тепер вступити двічі.

А ще задовго до греків тут жили місцеві племена, які вклонялися джерелам, греки їх кишнули з прибережної лінії, правда, за це принесли їм освіту, письмо, культуру. Греки принесли цивілізацію й торгівлю в це неторкане місце. Й работоргівлю.

Найбільшу тутешню ріку, яка також впадала в ли­ман, назвали Борисфеном, хоча вона до того мала свою власну назву. Місцевих вони відповідно прозвали борисфенітами, бо греки були першовідкривачами, вони були романтиками.

Слідом за романтиками присунула армія й почалося масове ввезення зерна в метрополію, зерна в обмін на ви­норобну продукцію. Місцеві привчилися пити вино, бо, нецивілізовані, раніше не знали його. Отак речі, які зда­валися в нас споконвічними, мають свої точні дати, історія нашого алкоголізму сягає заледве якихось двох з половиною тисяч років. Тутешні племена виявили до ви­на неабиякий хист, якщо елліни його розводили, то ці не додавали води, а хиляли просто так, лякаючи колоніза­торів, (отак просто з цього самого джерела й не розводнювали, певно, шкодували цілющої води), за що греки прозвали їх варварами й дорікали:

"П'ють, як скіфи".

Відтоді пролетіли епохи й тепер місцеві розводять горілку пивом, дивно, але навіть за моєї куцої пам'яті та­кий коктейль лякав навіть завзятих алкашів, а тепер йо­го вживають дівчата.

До речі. Якось в Єгипті археологи розкопали камінь, а на ньому ієрогліфи, де було описано рецепт якогось по­пулярного напою. Затамувавши подих, наші науковці в лабораторії відновили прадавній рецепт, "джерело" за­струмувало знову, естафета не увірвалася! Покуштував­ши, вони зазнали шоку: виявляється, вони відтворили... простісіньке пиво, кап-у-кап таке, як і продавалося з діжки навпроти інституту археології. Отже естафета діяла протягом тисячоліть і поза наукою.

Повітря спекотно зупинилося. Я зарядив фотоапарат й заходився знімати джерело, воно, обрамлене прадавнім тесаним камінням було дуже фотогенічним. Усі експе­диції, які з'їздилися сюди з усіх закутків СРСР, влашто­вували навколо ритуал посвячення в археологи, вранішні самітники усамітнювалися тут, аби помріяти, а щовечора збиралися романтики поспівати пісень, зако­хані приходили вночі кохатися. Отож на дні джерела ви­явилося безліч порожніх пляшок і я почав шукати ра­курс, аби вода заблікувала їх, промайнула навіть думочка така, а чи не заб'ють вони знову джерело? Інша думочка заспокоїла, адже щодня голодні археологи витягають гуртово склотару й біжать здавати до гастроному.

– Ти чіво ет' реактор снімаєшь? – визвірився Шура.

– Я? – непідробно здивувався я, хоча реактор був мені по цимбалах. Енергоблок Миколаївської АЕС білосніжно височів по той бік лиману, додаючи непоруш­ності й без того прозорій днині.

– Шур', – знову урвав його старший, – лучьшє спой маю любімаю.

Шура підібгав ноги, настроїв гітару таку ж руду, як і він, настроївся сам:

Сваю пєчаль атсюдава

Унесть

Кразвалінам іново

Гасударства...

– Ну, Шур', ти – Бог! Ні магу... Не пой більше! – за­плакав начальник і за це поцілував Шуру. – А ви б, мєтьолкі, – це він крізь сльози до дівчат, – прікрилі би сіські-та в конце-концов!

– Нє відітє-та, іш, здєсь гунни ходять, пяляц'ца? – одклав гітару Шура.

Я увібрав якомога біополе й потроху рушив повз компанію.

– Вєдь жаль так просто раставатся, – мовив про мене Шура.

– Да!.. – скуйовдив йому чуприну старший, а потім утер сльози. – А харашо т' било здєсь, а, ребят'?

– Мясо єлі, – зітхнула старшенька, – каждий день, єслі нє палєніцца т' утром встать на базар.

Я думав, що вже проскочив.

– Ей, гунн! Гдє ви мясо бєрьотє та? Харашо устроїлісь.

– Зажралісь! – мовив я, минаючи гурт.

– Во! Точно! – зраділи ті.

– Прієзжайтє к нам іщо! – я проминав чоловіків, ли­шалися ще дівчата.

Шура помітив це й зірвався на рівні ноги, однак на­чальник рвучко посадив його, і, зірвавши з верби буруб'яшків, заткнув йому жменею рот.

Екскурсоводи завжди тут розповідають, що од давніх греків ще й досі ростуть їхні маслини, правда трохи вже здичавілі, підводили охочих й ті зривали й куштували бубочки. Це була маленька неправда, ніякі маслини тут зроду не прижилися, бо греки не мали в ті часи Мічуріна, аби маслини росли в холоднішому кліматі. Дерево ж, якого так полюбляли екскурсанти, було місцевим і нази­валося лох. Отак і елліни – зачепилися тут, однак не втримались, бо місцеві племена боролися з ними найдос­коналішою методою – просто пережили їх.

Візантія також не втрималася, Генуя – також, і тур­ки, і татари...

Потім прийшла Катерина ІІ-га. Вона роздарувала ці землі своїм дворовим, ні, не собакам, а аристократам. Тут посіли Мусіни-Пушкіни, урочище Ста Могил переіменували в Парутіно, це село заселялося українськими кріпа­ками по кілька разів, бо ті розбігалися через надвелику кількість земляних робіт. Просвіщенні власники зганяли на ті могили звідусіль нових копачів, бо мали великий інтерес до золота. Отак було започатковано вітчизняну античну археологію.

Тепер вже не налічиш в некрополі ста могил, тут зя­ють отворами розкопи й шурфи. Ті, що копалися дуже давно, позсовувалися, округлилися, позаростали й нічим не відрізняються від снарядових та бомбових вирв. Архео­логічні пам'ятки завжди найдужче пошкоджуються війнами, бо завжди виникають на важливих стратегічних пунктах і геть пориті мінами, окопами, бліндажами, ко­мандними пунктами.

Деякі древні споруди не втратили свого значення й до­тепер – наші Змієві Вали XI ст. межували зі сталінськими оборонними лініями, німці під Кругликом обійшли ті до­ти й дзоти збоку, що жоден й не вистрілив, захисники зму­шені були висаджувати їх в повітря, а зброю перетягати з бетонних за земляні Змієві Вали, збудовані ще Ярославом Мудрим і вже звідтам люто одбиватися, бо вони доцільніше стояли на стратегічних напрямках.

Німці прийшли і в Ольвію, нарешті тутешнє населен­ня долучилося до великої культури, напам'ять вчили Гьоте, однак німці також тут не втрималися, а також і їхня культура зі своїми прогресивними та реакційними напрямками.

Греки, коли почали будувати тут Ольвію, не думали, що їхні стратегічні міркування виявляться згубними й не так од авіабомб, а що згодом тут з'являться нові орди, скеровані наукою з усього СРСР, аби розрити кожне по­ховання й перетрусити геть усі кісточки, то еліни б не на­сипали високі прикметні кургани, а маскували своїх небіжчиків.

Землю роздерто й здерто. Потім після науковців дощ, сніг, вітер доруйнує все, чого не забрав час, адже пам'ят­ки не засипаються землею назад, й хоч вони рясно поза­ростали бур'янами, кожному археологові приємно оки­нути все це оком, озираючи пройдений наукою шлях. Дірки од вибухів круглі, а од науки квадратні, їх можна розрізнити, навряд чи якийсь фугас міг зробити квадрат­ної форми викид. Загалом міг би, якби наука спромогла­ся зробити квадратного фугаса.

– "Гунн-н-н", – гунявило з пляшки.

Не наступити на зрадливий черепок... Затамувавши подих я потроху просувався, аби не сполохнути голих дівчат, тобто не зустрітися з ними очима, що навіть я свої заплющив.

– Тань, а, Тань, а ч'т та са мной било т' вчора, а?

– Партвяшу взялі, вот.

– Ет я знай'... А п'том?

– Ти ет... Ну, пашла с Андрєй'м, Лєн.

– Ну-у? Д' брось. С малолєтком?

– Да, Лєн.

– Точьн' помнішь? С Андрєйм'... Ва. Партвяш – помнь', ва – галава т' боліт-та. По рубь восємь.

– А боліт как за рубь дєвять? Ха-ха-ха. Галава твоя, Лєн, баліт савсемь нє ад партвяша-та.

– Как ет'? А ат чіво тагд'?

– Ет Андрюха-та тібь п'том па галавє-то біл.

– Ка-ак?

– Как-как... Бутилкай-та біл.

– За чьт'? За чьт' мєня било біть-та?

– Да за тот самий партвяш, ти идь єво аскарбіла.

– Яа-а? Каво? Партвяш ілі малалєтку?

– Ти а. Мєньше палавіни єму аставіла, вот он і абідєлся т'.

– Да-а... Харашо, чьто менше палавіни аставіла, вот єслі б он полной бутилкой ударіл, тагда б' бєда...

– Ва-а, бєда, вот малалєташнікі, панімаєшь, ані очень маладиє, і, кагда ані рядом с взрослимі, асобінна с женщиной, ані всєгда очень хатят казатся взрослимі, панімаєш, ти паймі ето, Лєн.

Дивно налаштована історія, нащадки тих місцевих племен, яких кишнули звідси елліни і які потім кишнули еллінів – тепер дбайливо гортають землю, ретельно досліджуючи поселення грецьких колоністів. Іноді вони виймають з грунту якийсь предмет, про який ні Геродот, ні Гомер, ні Маркс нічого не записали, тоді вчені збираються на симпозіум і починають разом маракувати. Симпозіум – це таке давнє слово, якого теж вигадали греки. Коли вони збиралися разом, аби добряче хильнути, вони так назива­ли цей захід. Так от, зберуться тепер разом наші вчені, змішають пива з горілкою, а загадковий предмет однаково не бажає розкривати свою таємницю. Тоді вчені запишуть: "Предмет має культове значення". "Культове значення" – це рефрен, який проходить крізь геть усі наукові праці.

Наприклад, якось викопали бронзову знахідку не­сподіваної квадратної форми, списи ламали над нею років зо тридцять, бо там було видряпано щось загадко­вими вензелями, які не збігалися ні з жодними антични­ми. Потім, коли вже захистилися всі кандидатські й док­торські дисертації, випадково виявилося, що та загадко­ва знахідка – стандартна тютюнниця царської мико­лаївської доби, яку, певно, загубив, копаючися в кургані, якийся тутешній поміщик або злодій. Отут-то й вдалося розшифрувати на ній написа:

"Васілійъ Курчакъ".

Таке ж самісінько сталося й з історією гунів. Давні візантійці зафіксували своїм письмом фонетичні звучан­ня кількох давніх гунських слів, століттями ламалися над ними наукові списи... Кращі лінгвісти планети сперечали­ся, до яких мовних груп їх віднести, нарешті вирішили: "Слова мають культове значення". Аж доки не застосува­ли найближчу мовну групу, бо ті слова були такими:

"мед", "бджоли", "тризна"...

Греки зневажали варварів, особливо тих, з яких ро­били рабів. Однак, коли до Ольвії підступав новий цивілізатор, (наприклад Олександр Македонський), тоді вони хутко звільняли усіх рабів, надавали усі пра­ва громадянства, а за це вкладали їм до рук зброю, аби вони гордо вмирали за рідне місто. Мало того – Ольвія вступала в спілку з навколишніми місцевими ворожи­ми племенами, щедро одкриваючи для цього усі винні льохи...

Якщо ж навалу відбивали – звільнені знову ставали рабами, потрапляли в ярмо, а місцеві племена знову відганялися від прибережної лінії.

Словом, ольвеополітам жилося непогано, скільки б тут ми не копали, скільки б не шукали, а не вдалося таки відшукати будинка, меншого за триста квадратних метрів, що й за теперішніми мірками геть некепсько, от­же варто було таки тут жити й оборонятися, й такого життя їм забезпечував суспільний лад, який іменувався просто і ясно – демократично-рабовласницький.

Й ми тепер можемо доволі точно встановити кількість цих щасливих городян – вона прямо про­порційна до кількості битого череп'я від амфор, колись наповнених щасливими напоями.

Цей культурний шар такий потужний, що кожного разу кудись ідучи, доводиться пильно дивитися собі під ноги, аби не проминути якогось артефакта. О, щось блис­нуло, таке мідне й привабливе, виймаю з пилюки, тру пальцями, поплювавши, й проступає надпис:

"3 копейки 1983".

Тобто весь час напружуєшся, весь час непокоїть дум­ка: щось прогавив, бо заледве коли ще потрапиш в цей благословенний край на Бузько-Дніпровському лимані. О, так і є, я забув сфотографувати панораму краєвиду.

– Ну, чьво тут стал? – несподівано нашорошилася Лена. – Забил зась чєво?

– Сколько раз твердіть: ідь атсюдава! – починав зно­ву закипати Шура. – Гуняра паганий!

"Гу-у-у-н" – п'яно пробасила муха зі пляшки.

"Мед – це тризна по бджолах", – подумки продзиж­чав я у відповідь.

– Валі, парень, – утер несподівану сльозу старший, – ти шьт', па-харошєму ні відіш: люді прішлі к калодцу прастіцца с нім. А ти стал здєсь с етім фотаапаратом, напрягаєш, – зичливо провадив він, – не панімаєш, што ль?

Я здогадувався, чому начальник толерантніший за інших – його напевне ще заздалегідь попередили про історичну подію, яка сталася тут цієх весни на свято Пе­ремоги. Тоді до клубу на торжества прибула ціла рота де­сантників, після урочистої частини почалися танці, а там, як годиться між місцевими й вояками, спалахнула бійка. Така несподівано люта, солдати билися важкими пряж­ками на ремнях, селяни ж у запеклій боротьбі одчортячили всіх, ще й один десантник загинув, так, що ті, ледве цілі, похапцем одступили. Це була перша й єдина пере­мога колгоспників СРСР над військовими на танцях.

Ольвія – це значить щаслива, отак тепер називається колгосп села Парутіна, тут тепер живуть переважно пе­реселені лемки, яких примусово депортували з Польщі після перемоги над фашистськими загарбниками, а та­кож бандерівці, амністовані Сталіним в 1952 році, є серед них й справжні есбісти, які мусять щотижня їздити до Миколаєва й відмічатися в органах, чомусь саме Одещи­ну й миколаївщину було обрано для вигнанців, отож нічого дивного в тому нема, що десантники зіткнулися тут не з простими гречкосіями.

Їхні садиби міцно стоять просто на давніх підземних спорудах та на культурному шарі, щедро залишеному по собі давніми греками. Дивно, але навіть новий маяк стоїть невдалеки від викопаного на урвищі кострища, звідкіля давні посиленці в негоду подавали сигнали кораблям.

Я уперся ногами, аби почати панораму саме з маяка, натиснув, однак замість ляскання фотика почув:

– Ну нічево нє панімаєт! – не вгавав Шура. – Я ж гаварю: гунн єсть гунн!

– Пріставучій какой! – це Лена.

– А ви, мєтьолкі, – буркотів старший, – я уж малчу, нічиво дажє нє говорю о сіськах – хоть би піські чемто прікрилі. А то ат ніх, етіх фатографов здєсь отбоя ні будєт.

– Д' ви б самі все лучьчє би раздєлісь, – нарешті зблиснула зубами Таня, – чьво то адєтимі-та сідєть?

– Чьто? Перед етімі я єщо раздєватца должєн? Чєво іщо? – тетерів Шура. – Можєт, голяком сплясать іщо?

– Дурак ти! Ти всьо по-своєму прівик панімать – позагоралі б напослєдок то, гляді, вішь, какоє солнишко?

Одійшовши крутою дорогою на безпечну відстань, я перевів подих. У візирі фотоапарата вмістилося все:

і лиман, і розкопи, і реактор, і компанія під урвищем.

Іще й іще натискаючи на спуск, згадав я нарешті, що мень непокоїло, про шьчь я забув – коли я йш'ов сюд', то мав твердий намір н'питися з того джерела в'ди, покуштув'ти, яка вона справжня на смак, натуральна, геродотова, – бо в'сі ті інші знахідки, як' ми викопували тут, вон' давали лиш' приблизн'е уявлен'ня про той колишній сь'віт, котрий відійшов, зник, з усіма його нерозгаданими експон'атами, які прикрашають музеї в с'толицях.

Серпень-вересень, 1983р.

Тобі ор нот мені

Він узяв черепа до рук, і той раптом заспівав:

Кришталева чара, срібнеє дно,

Бути, чи не бути? Все одно!

Тут Гамлет падав на коліно і форсовано шепотів:

– Бідний Йорик!..

Аплодисменти були неодмінні, такі, що навіть Йорик вклонявся, особливо ляскала руда пані з другого ряду, Анатолій Степанович її засік, бо була з пишним букетом, яким ховала пишний бюст, тут ніякі букети не врятують; падала завіса, всі кидалися до телевізору по футбол, але не Анатолій Степанович – він хотів проскочити першим до туалету, але в антракт туди проштовхнулися глядачі, й він збагнув, що до початку третьої дії не достоїть, та і як там стояти Гамлетові разом з публікою, яка потім все життя згадуватиме про інцидент: "какав у сусідній будці з Гамлетом. І пісяв", зітхнув так глибоко, що пряма кишка пере­творилася на криву, і все уляглось, навіть думки про кри­зу й про те, що директор полагодить, нарешті всі туалети. Колектив працював на контрактній основі, тим-то ніхто й не наважувався поставити питання руба. Та що туалет, ко­ли навіть виступити проти засилля провінційних експери­ментаторів, які катували класику, ніхто не подавав голос.

"Зрештою, роляка непогана", – заспокоїв він себе, що ще з студентських часів мріяв про неї, і от несподіва­но сталося.

Коли Офелія взяла монолог, в животі йому забурча­ло. Так, що вона подумала, наче це в неї, але текст не ур­вала.

Вкрутило так, що він мало не кинувся геть – де-де обдристатись, лише не на сцені, бо це одразу увійде в історію театру; люті конвульсії тіпнули лице, тулуб, плечі, він похилився – брязнули оплески, Офелія здиву­валася, що не їй, Гамлет зробив невинні очі, що він не тягне на себе ковдру під час її ударного монологу. Хоча ак­тори собі таке дозволяють – от Мавка, наприклад, казати­ме безсмертне про те, що вона буде вічно жити, а Лукаш в цей момент почне, скажімо, засучувати рукав – і вся, вся увага припаде на нього – що поробиш, такий закон сцени.

Який дозволив Офелії заплести навколо голови тов­сту русяву косу – і перший же її вихід зривав овацію. Якось на гастролях Анатолій Степанович дозволив вип­росити в костюмера таку ж косу, і в другій дії вийти з нею на голові – що в залі сталося!

– Навіщо ти це зробив? – ридала потім Офелія.

– Тому, що Офелія в Шекспіра має ходити з розпу­щеним волоссям, – відрубав він, хоча хто його зна, що той Шекспір мав на увазі? Що Офелії вже давно хтось розпустив косу, отже всі її святі передвесільні слова до Гамлета є пародійні?

– Еге, ти ще скажи, що він заповідав їй пофарбува­тись назад у брюнетку! – репетувала партнерка, доки її не заспокоїв режисер:

– Анатолію Степановичу, будеш видєлувацця, то я їй віддам роль Гамлета.

– Як? – сльози в неї висохли вмить.

– Як у Сари Бернар чи Галини Стефанової.

Да, Шекспір відпочиває... Бо буркнуло знов, Офелія збагнула, що не в неї, і заспокоїлась, спокійно пішла зі сцени топитися.

Коли він проштрикнув шпагою Лаерта, вискочив хор:

Кришталева чара, срібная креш,

Бути, чи не бути – все помреш!

Далі в Гамлета були проблеми, режисер десь вико­пав оригінальні шекспірівські тексти, біда полягала в то­му, що вони були староанглійською мовою, а не адапто­вані, тобто їх би не втямив і жоден сучасний англієць.

– Але ж зала не зрозуміє, – протестував ще на репе­тиціях Анатолій Степанович, бо староанглійська огидно нагадувала старонімецьку.

– І чудово! Гамлет же прощається з білим світом, що тут розуміти? Подумають, що це такий хід, головне, щоб критики зрозуміла.

Еге, як зрозуміє, то буде тобі; щоб не ламати голову, Анатолій Степанович іноді, коли в нього був поганий настрій, дозволяв вставляти цілі саморобні блоки, а настрій був препаскудний, ще й бурчав нещадно, то ак­тор видав!

– ... хундер гафнунг альт зе дер барендикер, – завер­шив він, тобто помер.

Що тут сталося! Зала встала, особливо руда пані з другого ряду, букет з бюстом заважали плескати, тому вона репетувала "браво!", оваціями гойднулися куліси і навіть важка оксамитова завіса затріпотіла, бо з неї пурх­нула перелякана міль.

Анатолій Степанович на поклони не вийшов, він мчав до санточки, аби випередити всіх, "клята Нюра, розвела сирою водою томатний сік, – осяяло його, – не­ма, щоб кип'яченою", "бур-бур", – погодився несамови­тий шлунок, "якщо вже дуриш людей, – лаяв він буфет­ницю, – то роби ж це по-людському, лінь тобі скип'яти­ти? Думать же треба хоч трохи по такій жарі!"

Він рвонув двері й мало не осліп, очі стали як у Сари Бернар – пекуча дезинфекція висіла в клозеті, хоч соки­ру вішай, клята Нюра не дуже переймалася засобами, а щедро полила хлоркою все, що тут було кахляного.

– А ви ругайтесь ідіть до гламного, він міні грошей на шампуня не дає, скажіть спасіба, шо хоч на хлор хвата, бо када не буде й на нього, тоді ви й не такої заспіваїте, – щоразу одбріхувалася вона од надто естетизованих ко­лег. – Дайте мені дєньги на хранцузькі духи Лінстант де Гуерлен, дак я вам хранцузькими духами тут усьо поляпаю й іще розами позакидаю!

Не театральні, а правдиві сльози збризнулись йому з хлорованих очей, він позадкував, рятуючи носогорло.

– Зе дер берендикер! – вилаявся.

Але, на диво, переляканий шлунок попустило. Так, що він вирішив перейти через дорогу до пожежників і там просто по людському попроситися вивалить. Тож спокійно вийшовши з театру, "устигну", думав він, "спокійно устигну" дорогу йому перегородила яскраво-руда пані, і не встиг він сахнутися, як тицьнула розкішного букета:

– Ваше мистецтво, я така вдячна, я ходжу на всі ваші вистави, – хвилювалася незнайомка, – прийміть на знак пошани.

Кожного такого разу Анатолій Степанович починав думати: а скільки такий букет коштує? А потім уже почи­нав переводити цифри на спиртне.

– Дякую, – прошепотів він, занурився в букет і його попустило.

Дамочка виявилася ого, що Анатолій Степанович по­думав: "якби зіграла Офелію, то невідомо, як би повер­нувся сюжет у Гамлета", бо декольте в неї більше за бюст.

– Ви пробачте мою настирність, – теж зашепотіла вона, – але я давно не наважувалася заговорити до вас... про нове трактування образу... про Шекспіра...

"Як все-таки добре, що Шекспір написав "Гамлета", а не "Лісову пісню"".

– Зі мною?

– А з ким же іще? Чи не могла би я запросити вас на розмову... тут недалеко.

Нарешті він побачив у іншій її руці чималого кулька, згори випинався бульками чималий коньяк.

"Підготувалася, репетирувала", – подумав він, а вголос:

– Не сьогодні, – гірко прошепотів він.

– Це недовго, – не вгавала, – тут недалеко, я тут на машині.

Мрія кожного актора... А чого? Перепроситись, за­скочити в неї в клозета, а потім... потім почати все спо­чатку, бо коньяк, це тобі не розбавлений томатний сік.

– Дехто лає такого Шекспіра, – крутила вона кермо й слова, – але, подумавши, яким був театр у його часи? Гля­дачами хіба були інтелектуали? Це були простецькі люди, і, завважте, зала театру "Глобус" була завжди переповнена.

"Лише не впуститись", – досвідчено благав у Шекспіра актор.

– Переповнена, – промимрив він.

– Чим він їх заманював? Візьмемо комедію "Дванад­цята ніч", її й зараз ніхто не може поставити смішно, та­ка вся довга й незрозуміла. Наприклад, велетенська роз­мова дівчат про те, як вони люблять горобчиків, і які гніздечка для них готують – ще й досі навіть у нас – що називають горобчиком? А гніздечком? А уявляєте собі, що творилося в тогочасній брутальній Англії, коли три­вав такий доволі двозначний текст?

Машину підкинуло, ось-ось, ось попре... "добре, що не в костюмі Гамлета", й Анатолій Степанович щосили уткнувся в букет, шукаючи порятунку од судомин, хекав квітами, благаючи "не тут, не зараз".

– Так-так, – шепотів він, – він пише до Офелії, що на­лежатиме їй, доки машинка в нього справна, а її тата на­зиває торгівцем рибою, так на жаргоні тоді називали су­тенерів, – скорчився він, стримуючи нову навалу.

– Я б додала, що трактування "Гамлета" Лесем Подерв'янським значно ближче до оригіналу, аніж би зда­валося, бо про що п'єса? Про дивака, який штовхнув до самогубства кохану й перерізав усю свою рідню – чи не пародія це?

– Звісно, – погодився він, стискаючи сфінктер.

– Оно за цим сквером, оно мій дім, – показала вона. – Бо молодь не ходить в театр, доки не поставили Подерерв'янського. Моя менша сестра, ви уявляєте, геть таким не цікавиться, а от зробити собі на голові зеленого "іроке­за", так це залюбки. Уявляєте, яскраво-зеленого? Кожно­го нового хлопця приводить показать, сумнівається, ти його краще в театр одведи, та й побачиш, хто він за фрукт, як реагує на мистецтво, вірно я кажу?

– Звичайно, – продихнув він, бо попустилось. – Була спроба Сашка Ігнатуші поставити версію Лесевого "Павліка Морозова", сказати б, варіант того ж таки "Гамлета" – герой гине, повбивавши родичів також во ім'я ідеалів, але головний наш реж злякався.

– Злякався? Чого?

– Що знову опиниться в провінції. Тому дозволяє лише дозовані експерименти.

В животі знову починалось, що він Леся сплутав з Лесею, ліфт гойднуло, й Анатолій Степанович насилу вдержав кишку, усі троси в ньому натягнулись, проте не луснули. Вона зашарілася, стала вся рудою, бо побачила улюбленого артиста таким, як його було зігнуло на сцені під час монологу Офелії...

Кокетливо встромила ключика в двері. В передпокої він мало не кинувся до санточки, однак прекрасна не­знайомка загородила дорогу:

– Ви ж джентльмен? Спершу дама, – грайливо при­грозила пальчиком і зачинилася там.

Будь він проклят, Хрущов, хто вигадав суміщений туалет із ванною! Зашаруділа вода й Анатолій Степано­вич з люттю збагнув: господиня приймає душ.

– Є час! – вигукнув він.

Хапнувши у сінях газети, джентльмен, затиснувши анус, вскочив до темної кімнати, щедро розстеливши, впустився, все мислиме вивергнув туди, до останньої краплі томату і розбавленої ним води, похапцем підтер­ся, розчинив вікно і гамузом усе пожбурив далеко у скве­рик. Не переводячи подих, скинув піджака і хутко почав вимахувати надвір. Вихопив із кулька і набравши в рот коньяку, швидко порскав, а, подумавши, розсипав кили­мом букета, нюхав, знову брався до піджака.

– Що ви робите? – почувся сміх.

На порозі стояла вона, Офелія, розкішне декольте довершувало пеньюар, пашіла свіжим душем та "Linstant de Guerlain".

– Мухи, – з мукою пояснив він, бо коньяк пекуче стікав по бороді, – комарі.

– Оце джентльмен, – повірила вона, ляснула вимика­чем і стала ще ефектнішою.

Однак тільки на мить.

Бо світло вихопило поруч на застеленій тахті парочку – голу і юну сестру, одягнуту лише в ядучо-зеленого "іро­кеза", та блідого видовженого хлопчика, на якому не було й того, він нітився, бо з нього поволі сповзав презерватив, тобто вони давно завмерли одне на одному, себто затуля­лися одне одним. Повільно і з жахом нарешті впізнаючи відомого артиста, якому з рук так само випадав піджак.

Знято

Я маю право раз на тиждень, але, правду сказати, ко­ристуюся раз на місяць, правда, буває, що й того не буває, просто дуже багато роботи, а це таке діло, що один раз од неї відмовишся, то її стане менше, до такої міри, що вза­галі припиниться, отож доводиться вкалувать, наче сивий огир, бо якщо помалу усі замовлення зникнуть, то тоді, окрім вільного часу – нічого в тебе не буде. Моя колишня щоразу удає, що не хоче цього, коли я приходжу забирати сина погулять, бо колись це в неї був важіль впливу, од­нак швидко збагнула, що вже не діє, тобто всі її подруги тиснули своїми дітьми своїх колишніх мужиків, а зі мною, режисером, цей номер не пройшов, бо було дуже багато роботи, реклама, це така клята стихія, що більшість творчих зусиль одкидається, не доходить до виробництва, наповнюючи так звану скриньку невикористаних ідей, де, до речі, сюжети набагато цікавіші, аніж ті, що йдуть в ефір, і це прокляття для креативної людини, її біда в тому, що що тупіша реклама, то більший продаж пропоновано­го товару, ця закономірність має й страшніше продовжен­ня: весь інший телеефір має бути ще тупішим, аби рек­ламні роліки не виглядали дегенеративними, тому уся інша, краща продукція обзивається фахівцями загадко­вою формулою "не в форматі", таким чином опускаючи глядача, вони збільшують ефективність реклами, а самі про людське око по всіх каналах нарікають на безду­ховність, примітивізм, занепад смаків, тощо.

– Нарешті, – невдоволено сказала вона, коли я з'явив­ся на порозі.

Я вдивлявся в її доволі молоде, тобто добряче пеще­не личко, однак шукав там правди: невже колись я міг та­ке любити?

Коли я забував про це, друзі нагадували, що наша па­ра була колись взірцем закоханості й сімейного щастя, що всі ходили до нас в гості, аби знову й знову перекона­тися, що справжні почуття таки існують. Може так і бу­ло, але які ознаки лишилися?

– Чого вирячився? Заходь, – з цього тону я мав зро­зуміти, що вона, бач, одриває од себе сина з великим зу­силлям, і що їй, бач, геть не потрібен власний вільний час на йогу чи косметичний салон, чи й на побачення.

Якби вона знала, куди я поведу нашого Толюню, то вже б неудавано скривилася. Він почав брати з собою Кена, я одібрав іграшку, хоча помітив, як він засунув його знову під куртку, ну вже нехай, хоча мене весь час драту­вала його звичка таскати при собі безліч іграшок.

Надворі чекав автобус, із навіть електропідстанцією, це щоб не гавити час на пошуки силового кабелю – мобільність, ось головна ідея.

Страх втратити роботу наштовхнув на просту думочку: застосувати скриньку невикористаних ідей навпаки – ловити в камеру сюжети, а вже потім шукати під них за­мовників. Бо коли працюєш за звичним порядком, то до­водиться довго пріти, доки вичавиш з себе путній сюжет.

Я пишався, що моє ноу хау не кожному рекламістові по зубах, однак зміг для з'йомочної групи перетворити такий процес на гру, ба, на розвагу, тому всі були наперед веселі.

Й нам потрібна була місцина, де також повно розслаб­лених персонажів, однак алкогольний дух в салоні вже лякнув мого Толічку, такий, що ним запітнявіли вікна, ад­же я пообіцяв йому сьогодні свіжого повітря, й тому я тро­хи нервував, доки ми доїхали Андріївського Узвозу.

Визирнув, серце щосили прагнуло березня, бо був січень.

Побачивши знову місто, Толя знітився, в нього свіже повітря асоціювалося з Гідропарком, де безліч дитячих майданчиків зі свіжими атракціонами, однак наштовхнув­ся на татову підступну мету – я хотів показати йому свою роботу, хотів, аби заразився цим азартом, ну, принаймні відчув, що тато не ідіот.

Починалася відлига, Узвіз ставав кольору сивини, тобто вкривався конденсатом, на сонці поставала така фактура, що ні за які гроші не купиш.

Атака на дійсність почалася:

– Фужер! – наказав я реквізиторці, і вмить той опи­нився в руках Трохименка, актора, той непідробно зрадів, коли туди хлюпнули.

– З радістю, ну! – кричав я, йому не треба було нака­зувати, він зі щирою насолодою перехилив, оператор ви­хопив іскріння кришталю й напою, також вихопив відблиск і в очах Трохименка, той це чудово умів, бо ще не пропив свого погляда – а сонце заіскрилося, завирува­ло в бокалі і проковтнулося Трохименком.

– Дубль! – наказав я, од чого актор став ще натхненніший. Однак я встиг помітити нерозуміння в Толічки, й тому гукнув редакторці:

– Записуй: "Свіже повітря? Воно стане набагато свіжішим, бо – (вино, горілка чи віскі) такої-то фірми!". Напій переробимо в комп'ютері, залежно від замовника. А зараз дозніміть ще конденсат на кришталі, зніміть потік рідини крізь сонце, навколо сонця, бризки й струмінь в свіжому повітрі, зафарбуємо його потім, в студії!

Й таки помітив подив на личкові сина, він бо знав з телепередач, що знімання реклами – це тривалий, вис­нажливий, напружений процес.

Тут один дядько поковзнувся і впав, ми кинулися до нього, я підвів його на ноги, і запитав:

– Повторити зможете?

– Що? – отетерів той.

– Свій каскадерський трюк, – і прошепотів на вухо суму гонорару.

– Без проблем! – радісно погодився він, а освітлю­вачі вже тягнули кабелі, штативи, прилади, добродій од­разу хотів падати.

– Стоять! По команді! В камеру не дивитись! – зупи­нив я його, а коли оператор націлився і кивнув, що гото­вий, я одпустив дядька, та ще й штовхнув у кадр – той так картинно брязнувся, що всі мало не попадали зо сміху.

– Дублю не треба! Всім спасибі!

Доки адміністратор виписував дядькові угоду й відраховував гроші, я диктував редакторці:

– "Боляче? Боляче падати? А от в наших черевиках (чоботах, буцах, тухлях, чунях, калошах) фірми такої-то, – ніколи не впадеш!" Каскадера перевзуємо вже на комп'ютері, знято!

Й побачив здивовані очі Толі:

– Як це комп'ютер перевзуває?

Усі поблажливо посміхнулись.

– Розумієш, синку, ми візьмемо зображення інших, потрібних нам черевиків і поставимо в картинку, замість отих, що на дяді.

– Навіщо? Хіба в дяді погані?

– Ну ми ж ще не знаємо, хто в нас буде замовник, синку, коли взнаємо, тоді й підберем потрібне взуття, ро­зумієш?

– А-а, – відповів Толя.

Я не хотів пояснювати, що замовника в тисячу разів легше вмовити на сюжет, коли одразу показуєш знятого, а вже потім додати до усього цього титри, тощо, навіть змінити дійсність навколо персонажа – це вже не проб­лема, залежно від побажань. Якщо цей замовник відмо­виться, то легко знайдемо іншого.

Тут все упирається в факт, що всі багаті замовники геть позбавлені просторової уяви й переконувати їх сце­нарієм, писанім на папері, дуже важка справа, а коли во­ни бачать з телеекрану – проблема одпадає.

"Каскадер" радісно дивився на пачку грошей, не йняв віри, кліпав:

– Люди добрі, ну можна – я ще раз впаду?

Всі заіржали – от чим хороша така робота, що вона весела.

– Як хочете собі, то падайте хоч сто раз, – обтрусив я йо­му зі спини сніг, – а ми своє відзняли! Спасибі вам велике!

– Я б отак все життя падав, я вам дам свій телефон, – не вгавав той, – як треба буде щось знять, подзвоніть!

У відповідь – сміх.

Ми потроху просувалися Уpвозом, там десь тривало фольклорне дійство, воно обіцяло нам не так колоритних виконавців, як любителів свят, все це були хороші веселі люди.

Атака на дійсність тривала, от чим вона хороша, що все, чого б навколо не бачили очі, можна прорекламувати, бо кожен товар так чи інак має свого виробника. Знімальний день починався геть некепсько.

Узвіз стояв кольору сивини, сприяв нам усім чим міг в категорії зимових товарів, це факт.

Ми ще не досміялися з каскадера, бо я помітив мо­лодицю з надзвичайною фактурою: білісіньке лице з непідробним рум'янцем, такий червоним, що аж буря­ковим, додати чорне натуральне її волосся навколо бла­китних очей, тобто тут не треба й ніяких сюжетів, над об'єктивом камери ми тримали її гонорар, що нечувано підняло її внутрішній стан, відзняли про шоколад, хрусткі хлібці, майонез, тараньку, потім вирішили дозняти й про товари літнього сезону, тому поставили її на тлі неба, попрохали скинути шубку, а говоривши, не випускати пару з вуст, хмари угорі були кращі за реальні, тобто за натуральні червневі, зфільмували про моркву, соняшникову олію, спаржу; бач, секрет полягає в тому, що коли на холоді жіноче лице непідробно па­шить, світиться, сяє ізсередини, то такого переконливого ефекту не досягнеш ні в якому павільйоні, ні під жод­ним гримом.

– Ви пробачте, що трохи підморозили вас, – попро­сив я пардону у вимученої жінки, подаючи шубку.

– Та да про що ви говорите, люди добрі – та за такі дєньги я вам тут голою станцюю! Голісінькою, бий мене Бог! – несподівано випалила вона, одштовхнувши оде­жу – я зиркнув на вогник камери, він ще світився.

– Зняв це? – стримуючи хвилювання, запитав я.

– А то, – самовдоволено відповів оператор Валік.

– Клас, ми тут звук приберемо...

– А який текст підставимо? – націлила перо редак­торка.

– Який? Та будь-який, під таку бабську щирість ко­жен слоган працює залізно, ти ж бачила, як блиснули її очі? Ніяка актриса так не зробить!

Тут уже я випросив у жіночки телефончика, правда про всяк випадок не сказав, аби її не зіпсувати, що вона, якщо збереже й зафіксує оцей свій стан, то легко стане зіркою реклами, хоч про парфуми, хоч про бульдозери.

Отут на біду я узрів сани з циганами. І вже ми з То­лею сидимо зверху, це йому мусить бути цікаво, прикольно і повчально, однак він відверто сумує, хоча на нього накинуто свиту, на мене кирею, під нами розгор­нуті мішки з сіллю, за задумом до нас назустріч йде строката ватага циган, вони пропонують цілі жмути біжутерії, раз! І вже в наших мішках не сіль, а прикраси. Або: цига­ни перев'язують, завдають собі на плечі мішки з сіллю, а наш віз (верхній ракурс) переповнюється горою прикрас й від'їздить в щасливу далечінь.

Слоган:

"Вже не треба їздити по прикраси – вони самі їдуть до вас!" Таке фінальне гасло виникне наостанок із зазна­ченням атрибутів.

Але: коні не тягнуть кривим снігом, мабуть і їм пере­далася нехіть мого сина, не кажучи вже про групу, ен­тузіазм скис, всі глузують з мене й мого задуму, бо зму­шені чекати, доки дядько нагодує коней вівсом, а цигани наторгуються з виконавчим продюсером, навіть Трохименко тихцем шепотить до реквізитора, а звуковик підсу­нув до них мікрофона і я чую з навушників:

– Ну який це ідіот возив з Криму сіль узимку, та ще й саньми? Коли таке було?

От сука, бач, він працює в національному театрі, розум­ник, я його по старій пам'яті беру на підробіток; і не тільки, бо реклама рекламує не лише товар, але й актора, який, су­ка невдячний, думав швиденько захалтурить і втекти, я ж не стану сперечатися з ним, що оператор ці сани знизу не бере, й не ясно, а, може, це й віз, бо в кадрі будуть самі круп­ники й макроплани; зрештою, може вдасться щось із цього змонтувати, або на гірший випадок потім розібрати на інші сюжети, карнавальні, або ще які строкаті, однак най­страшніше – це очі синочка, вони якось зіщулилися, хоч ти плач. Насилу якось одкатували усі епізоди, так мляво, що немає ніякої сили й бажання балакати з продюсером про наш із синовим акторський гонорар.

... Потім, слава Богу, надибали виховательку з чудо­вим підбором дітлашні.

– Чіпси! Під будь-яку погоду!

Змагалися діти з дійсністю.

– Чіпси! Під будь-яку погоду!

Отут боковим зором я знову помітив блакитнооку нашу молодицю, вона ховалася осторонь, але ворушила губами слідом за командою помрежа.

"Во, тітка. Учиться, блін!" – дивувався я з нашої ук­раїнської ненаситності до таланту.

– Чіпси! Під будь-яку погоду!

Розрахувалися "витратним реквізитом", тобто кож­ному по коробці товару, правда, за багато дублів, бо діти довго не влучали в синхрон.

Я встигав ще подумати, що зекономлені на масовці гроші адміністратор, чи як їх тепер називають: виконав­чий продюсер, покладе собі в кишеню; та й Бог з ними, загальна економія однак стократ більша.

Краєм ока я спостерігав за Толіком, на останньому сюжеті він ожив, правда, тому, що йому не перепав кульочок з чіпсами.

Оператор штовхнув мене ліктем – в сусідній підворотні два картинних бомжі змагалися, перетягуючи пал­ку ковбаси, я не встиг скомандувати, а оператор вже знімав їх різними планами, ракурсами.

Редакторка підставила блокнот:

– Значить так, – почав я диктувати, не випускаючи з уваги Толіка, – од'їзд, і ми бачимо цих двох, що вони, виявляється, на дні блискучого бункера, куди зверху з рефрижератора до них вивалюється гора ковбасні. "На­шої недорогої ковбаси (такої-то) вистачить на всіх!"

"Ну я геній! Ну, блін, натуральний!" – дякував сам собі за те, що натхнення не одпустило.

Однак у Толічки реакція була незрозуміла, він про­сто притискав щось за пазухою. Це потроху починало псувати настрій, що я навіть почав знову думати про ви­конавчого продюсера, який і на бомжах також заробить собі непогане сальдо.

Найкращий з нас був оператор Валя, як то кажуть на каналах, він був кривоокий – одним оком дивився в візир, іншим на всі боки, одразу вишукував деталі й об'єкти. Мене весь час дивувало, чому він весь час жує гумку? Може тому, що й всі інші оператори жують?

Тут би можна запузирить класне рекло про жуйку: у Верховній раді крупно: вуста промовців, вони швидко міняються, але рухи щелеп уповільнюються; далі се­редній план: густо стоять шерегом телеоператори за ка­мерами, всі як один жують гумку.

Слоган:

"Вони – жують свою гумку, ми – свою. Жувальна гумка фірми такої-то".

Потім я подумав, що на таку рекламу в нас не підпи­шеться жоден рекламодавець, жоден виробник, хіба ли­ше змонтувати таке для телефестивалю реклами.

Потім ми перестріли цілий гурт закоханих і я швид­ко влаштував серед них конкурс, хто кому краще розма­лює фломастерами личко.

"Наші фломастери (ручки, олівці) найкращі, бо вони всепогодні!" – виникне слоган на лобі в дівчини, під час того, як вона промовлятиме його, – продиктував я редакторці.

А наша молодиця в шубці вже тут, стояла осторонь, ховалася за перехожими і ворушила слідом за дівчиною губами.

Оператор ще знімав перебивки, укрупнював пальці, щоки, коли я побачив, що Толік геть не цікавиться прикольним дійством, а підійшов до доволі крутої ковзанки, він вирішив з'їхати, однак з-за пазухи йому почало щось випадати, він підхопив, од цього незграбного руху окуля­ри йому злетіли, й він, ковзаючись, намагався зігнутися, перехопити їх, бо вони їхали попереду – а вже наш оператор знімав це, з насолодою пожовуючи гумку, ковзан­ка виявилася несподівано довгою.

– Значить так, – почав я диктувати редакторці, ще не вирішивши, що, – отже... ось: попереду хлопчика мчить ціла зграя різних окулярів за формою й кольором, "Ви­бери свої окуляри, інакше вони не виберуть тебе!", ні, ні, не так... "Твої окуляри (фірми такої-то) вони ніколи од тебе не втечуть!"

Толік як чув мене, бо на цій фразі він доволі спритно підхопив свої окуляри й начепив на ніс.

Я вже був щасливо подумав, які великі гроші нарешті заробить цей початкуючий актор, і як здивується його люба матуся, коли побачить суму; однак Толя, притиска­ючи улюблену ляльку під курткою, не зупинявся, а їхав далі, набираючи швидкість.

– Толю! Стій!

Однак байдуже, він цілком захопився процесом, як знав, коли татові завдати шкоди, я змушений кидатися слідом, й неначе хлопчисько мчати ковзанкою, вона зда­валася нескінченною, ми вже пролетіли й фольклорні гурти, вже перетинали Боричів Тік, якого перетинало кілька автомобілів...

Я поганий батько, я й ніколи не приховував цього, я завжди боявся машин, однак, коли побачив, як Толя про­шмигнув між ними, я не загальмував, од одного бампера я одштовхнувся ногою, інший капот викинув мене на протилежний тротуар, крутнувшись, я ще встиг побачи­ти, що група продовжує знімати, тут я влетів в кучугуру.

Виліз, утер з очей сніг і побачив ними сина, який з огидою націлявся в мене з пістолета. Справжнього? Не може бути... Звідкіля він у нього? Невже люба матуся десь дістала, а він поцупив? – це пролетіло за найменшу мить, я ще зганяв страх з обличчя, коли роздивився, що зброя – пластикова.

– "Наші водяні пістолети справжні, – шепотів я, – бо вони кращі, аніж бойові".

Однак перехопивши напружений погляд сина, я не втримався, й вибив іграшку, дивно, що вона одлетіла ра­зом з рукою.

Я протер очі.

Навпроти мене нікого не було. Довелося нахилятися. Лише на снігу стояла маленька пластикова постать іграшки-Кена, якій бракувало правої кінцівки.

Нумер нуль

Світова історія саме тривала, коли Сергій вийшов з дому, швидкими кроками поспішав дійти раніше, ніж прийти. Було монументальне повітря, особливо в інтер'єрах, в екстер'єрах творило прозору дійсність, де не сягав людський зір, вело Сергія до пам'ятника, де багато людей, які пам'ятником не стали, особливо гурт, вкрив­шись тканиною, здійснював геть іншу пластику. Прави­тель би дав руку одрубати, аби побачити, але в його часи не було таких великих прапорів, двоколірних, він рухав­ся, бо з-під нього було видно лише ноги.

– Який кадр! – зойкнув Сергій, бо в нього не було фотоапарата.

Це була справжня дійсність, яка траплялася геть не часто, яка окрім себе самої означала набагато більше, а апарата не було, щоб її узаконити.

Це така прикрість, бо Сергій ішов саме на фотовис­тавку, яка відкривалася недалеко від пам'ятника, й чи бу­де там хоч одне таке класне фото як оце, незняте Сергієм?

Бігти додому по апарат!

Але. Тут прибігла думка, що композиція розпадеться швидше, аніж він устигне, й тому ще, ще і ще він видивляв її, осягав, аби все життя експонувати з пам'яті, яка, слава Богу, була в нього при собі, не треба було нікуди бігати.

А як же тоді виставка? Чи можна її всю уявити напе­ред? оце питання. Як на біду, прапор пішов горою рука­ми, ноги стояли, а він плив понад юрбою сам по собі ти­сячами пальчиків, які ізсередини підштовхували його.

"Як добре, що я не балетмейстер, – зрадів Сергій, – а то би помер від щастя. І не сценограф".

З іншого боку паркового майдану творилося геть про­тилежне, там починалась репетиція, усі тримали вели­чезні альбоми, кожен розворот мав суцільнний колір без жодних ознак форми чи змісту, але коли режисер наказав:

– Малюнок № 25!

кожен пошукав потрібну сторінку, однак забарвлення не скрізь виявилося однаковим, а коли люд знаходив й за­тулився над головами альбомами, постав велетенський спільний малюнок з квадратиків – утворився герб.

Потім за наказом ці пікселі розпалися.

– Малюнок № 26! – пролунало й всі заходилися гор­тати.

– Оце кадр! – вигукнув Сергій:

Безліч людей дуже уважно втупилися в альбоми, де замість ілюстрацій тотальне зафарбування.

Й знову нема апарату!

Обійшовши харчового намета, де готувалося пригощення для гостей, побачив екзотичного візка, такого ет­нографічного, наповненого короваями, випряжена кобильчина нарешті змогла тихенько підійти до нього зза­ду й надкусити одного.

– Який кадр, – зойкнув Сергій, однак тварина не про­реагувала й продовжувала зубами творити кормову ком­позицію, так може протягом мітингу згамкає всі урочисті хлібини, і тоді кадру не стане.

"Не добіжу", – подумав він про фотоапарата, який лежить вдома напохваті на столі, однак чомусь вдома композицій не траплялося.

Кобила вдячно зизнула оком на парубка, з подякою, що він не зафіксує її злодіяння. Одійшовши набік, Сергій милувався твариною, думаючи про те, що отут класних фотографій набагато більше, аніж на виставці, й подумки записав до уявної книги відгуків "дуже часто наші фотаматори знімають краще, аніж професіонали, лише одна біда, що в потрібний момент в них нема фотоапарата".

– Пластирі, пластирі! Гігієнічні лікувальні пластирі! – почув він недоречного голоса. – Свіжі тампакси! Свіжі тампакси! – кричала тітка, але цього не знімеш. Хоча існувала вже й звукова фотографія, де апарат записував звук до кожного знімку, але ще не сотворили відповідної фотовиставки, чи бодай такого альбома. Таку компо­зицію би прикрасив пластир на лобі продавщиці, а от тампакс на звукографії мусив бути лише уявний, бо туди ще жоден апарат не проник зафіксувати.

Сергій обдумував цю думку, коли з гучномовців репнув реп "ТНКа", пролунали промені, повітря розступилося, по­кинуло тиснути, барвінкові красуні підхопили репнуту му­зику, додаючи танцями, коли він побачив, що до цього мимо­волі подалися й інші, непристосовані, люди ставали всена­родними, бо прапор ізсередини також затанцював, та й герб тисячею альбомів затріпотів у репаних ритмах, щільність дійсності зростала, ніяке фото б не здалося умістити, бо на­решті Майдан наповнивився спільним ферамоном, Сергій тамував генетичні сигнали, музичні поштовхи просували його між людьми, він осягав усіх, сягав, бо думки заховали­ся всередину, люди під тканину, під альбоми, строкаті, але без наявних кольорів, нутряні, коли все йде навпаки, юрба юрмує, кожен тамує, кожен встигає, додає, долучає, дихає, хекає, тіпає, гейкає, махає, співає, лунає, встигає.

... дійсність нарешті репнула тишею, пискнули мікро­фони, потім промовець проголосив початок дійства, про­лунали дати, заклики, кожен почав дослухатись, дихання натовпу стало порожнім, а потім застигло в увазі, кобильчина дожувала наступну паляницю, хаотичні мірку­вання уляглися назустріч спільним, день бринів щастям, перетворюючи на світло й ліхтарі.

Тут Сергій біля воза побачив дівчинку, вона, у віноч­ку, підтягла іграшкового возика, запряженого ляльковим коником, той електрично блимав, смикав ніжками; поча­ла оглядати велику тварину, кобильчина покинула жува­ти хліб, здивовано втупившись у цяцьку.

– Як же дійти до фотовиставки, як тут стільки вини­кає, – подумав Сергій, а тоді подумав: – Бог з нею, з вис­тавкою, може, іншим разом.

Він мав дуже хорошу підсвідомість, лагідну, й тому її не треба було й напружувати, аби пошвидшити доти, до­ки час млосно уповільнився, ще, ще, майже зупинився й перетворився на фото.

26.06.1986 – 4.07.2011 рр.

Свобода № З

Народ навколо ставав електоратом, соталося медово надвечір'я, ми з Іруньою ходили, пронизані сяйвом, три­малися пальчиками, щоб воно не минало, це було напере­додні виборів, і боялися, що все урветься. Бо тут саме до­зволили три оповідання Винниченка в журналі "Київ", одразу Андрій Жолдак зробив п'єсу в театрі Франка, правда пустили на малій сцені, але саме тому вплив був потужніший, такий, що західні німці, потрапивши на нього, виявили: їхній патентований перекладач не во­лодіє українською, то подивилися упритул, не зро­зумівши ані слова, але геть усе відчули, отож запросили спектакль до себе на гастролі й так і сприймали, мовою оригіналу, от що таке мала сцена, бо це стала взагалі пер­ша гастроль театру за бугор.

Отже п'ятнадцятого травня ми присунули знову поди­витись, однак виставу раптом одмінили, її, як то кажуть теат­рали, її витискували з театру, отож, замість неї ми посідали з Дібровами поруч на лавочці, тільки-но почались духовні розмови, як прийшла наша юність у вигляді Чернілевського, а потім пробігла молодість в подобі Малковича.

– Панове, бухнуть хочете?

– Де? – Бо бухло саме було в дефіциті.

– Не вірите? Ось! – він вихопив із сумки сигнально­го примірника. – Несу до Рябчука. їй-бо, виставить! – чудово знаючи, що Рябчук і без того виставить. – Побігли!

Але побіг він сам, бо сьогодні ми вже в Рябчука були, а, головне, був такий вечір. Незважаючи на відміну вистави.

Зрештою (сиди-не-сиди, а молодість не вернеться), ми з Ірою посунули на Хрещатик (де її колись було більше) й побачили в підземному переході, Трубі, як сну­вали потенційні українці, й раптом усі кинулися ліворуч.

– Воровку паймалі! – раділи навіть задні в натовпі.

Двоє інтелігентів з куцими борідками тримали за ру­ки тендітну, з матовою смаглявою шкірою дівчину років до двадцяти – янгола. Тендітність її підкреслювалася надто просторими надто модними шмотками.

– Я вже другий день її пасу, а вона ходить і здирає, ходить і здирає, оце схопив, чого ти здираєш, га?

Вона кволо озирала люд і не моргала, за нею на ках­ляній стіні клаптями звисали портрети Черняка.

– Чого ти інших не зривала? Дався тобі Черняк? Інших тобі мало?

Нарешті до всіх дійшло, що хтось зарепетував:

– Міліцію! Міліцію швидше!

Мене вразила ця дівчина не відсутністю реакції на "міліцію", а що не такі, як вона мають здирати Черняка – вона б досконало вписалася зі своїми стрункими рисами лиця в будь-яку богемну тусню.

Міліції не було, дівчина поволі випнула кирпатий бю– стик, кволо озирала навколишній народ, який озирав її.

– Другий день здирає, доки за руку зловив, – ятрився бородань.

– Чого ти, суко, здирала? – верескнуло з натовпу так, що вона, вперше моргнула:

– Бо тому що він, – кивнула на подертого плаката, – бо він – жид!

Публіка покотилася зо сміху. Але не бородані, вони понад голови визирали ментів, і видно було, що така би близькість їх би не порадувала. Всіх охопило безслів'я.

– Добре, йди, – видавив той, що тримав ліворуч. – А от ще раз попадешся, то... – так і не додумався він.

– Не одпускать! Міліцію ждать! – їжачився народ.

Але вона звільнила руки, кволо почала чистити нігті од клею й паперу – вони бо були в неї видовжені, полисковані, дуже зручні шкрябати між кахлями на стіні. Потім спокійнісінько попростувала крізь натовп. Ірина помітила, як один з бороданів подався назирці, загубив й завернув не за той ріг.

Мене вразив її спокій.

– І не почервоніла навіть, – вражалася Іра. – Якби мене зловили, я б померла від сорому.

Просто ми всі щиро сподівалися, що хамство, на­решті виснажиться.

– Мабуть, приколота, – коментували інші, – таких приколюють і пускають на діло, – пояснювали інші.

– Просто класова боротьба загострюється, – додали старші.

– Та який там! Це доця татусева, сімейно ненавидить Черняків, буде здирати, бо вже іншого не лишається, – були резони.

Люди довгенько балакали, бо не хотіли розходитися, уперше зібравшись однодумцями.

Аж вісімнадцятого спектакль пустили, правда, аж о 21-ій – 30. Вибори вже відбулися, місто намагнітилось, бо треба переголосувати за Черняка. Львів перетворився на Тбілісі, там бойкотували виборчі дільниці, а гро­мадських контролерів не пускали до перерахунку, однак там Братунь переміг одразу.

"Момента" стільки разів відміняли, що нарешті на нього з'явилися квитки, це тому, що повернуті на попе­редні покази, і я купив їх чотири останні, однак Діброви не прийшли, Григорьєви теж, прийшло двоє з Варшави, але вже примудрилися придбати попередньо. Ажіотаж потроху зростав, кожен очікував на початок й гомонів про щойний телевиступ Черняка, який усім їм дав!

– Невже знову одмінять? – нервувалися двоє, вони подавали одне одному папери й посміювалися з них – це були плакатники, я встиг помітити "Черняк – слабак" й карикатури такі само слабенькі. Один з них, світлий та­кий, у коричневому костюмі, додав:

– Як же ми на нього потрапимо?

Знайоме лице, схоже на вболівальника українського мистецтва.

– Не хвилюйтеся, – зрадів я, – маю вільні квитки, як­що мої не прийдуть – віддаю вам.

– А чому так довго не починають? – однаково хвилю­вався він.

– Розумієте, режисер зібрав трупу й магнітить їх пе­ред початком, і трохи затягнув.

Добродії перезирнулися і відійшли у скверик, швид­ко вийняли аркуші й знову почали передивлятися.

– Ти знайомий з Черняком? – підскочила Галя Криворчук.

– З яким Черняком? Я? – витріщився я.

– Ну ти з ним тільки-но говорив, – сяяла вона. – Ох, він їм щойно дав!

Тут в очах мені стало рясно, я не впізнав його, бо на портретах він не такий лагідний.

– Іро, – кажу я дружині, – ти не повіриш, але зараз я подарую квитки самому Черняку.

Публіку вже запускали, а ті двоє перекладали й пе­рекладали папери, придивився – точно Черняк. Початок знову затягувався, що вони встигли впорядкувати папери.

– Ну, як у вас з квитками? – запитав Черняк.

– Я вам дарую їх! – зрадів я й віддав.

Вшанувавши паузу, яка між нами виникла.

– Дякую, спасибі, – він пішов уперед, а його секретар мовчки тицьнув мені гроші, так, що я не встиг вийняти здачу.

– Цього не треба, – одсунув він мої зусилля.

Спектакль був незвичайний, такий, ще за три місяці до нього мені почали дзвонити обурені росіяни, гадаючи, що я і є той самий Жолдак, потім надзвонювали пильні українці й щирими полтавськими інтонаціями обурюва­лися, вони витончено хвилювалися, в якому світлі поста­ють на сцені земляки; це мене й рятувало – росіян я заспокоював, що казав про українців, які там виставлені не краще, українцям – що навпаки, хоча тут ніхто не був виставлений, просто незвична емоційна форма ще не вкладалася в уяву театралів, котрі ще не здемократизувалися до такої міри.

– Вставай, зємлякі, слиш? – звернувся актор до публіки. – Тєпєрь можеш вийтіть на прогулку десять мінут.

Ошелешена, глядачева зала нарешті збагнула, що це антракт. Вона не знала того, що знав я, адже в театрі, де дебютують всі Жолдаки, мені розповіли, що Андрія Жолдака після чергового спектаклю підстерегли в парадному, хлюпнули кислотою в очі.

Оце визнання! Оце вистава! В нашому Києві ще та­кого ні разу не було, навіть Курбас того не зазнавав. Я ко­ли про це взнав, то трухонув, адже з метою профілактики могли хлюпнути й мені. Познайомилися ми з Андрієм під час генеральної репетиції.

– До родича прийшов, ге? – привітався Яків Сиротенко. – Жолдаки обсіли, мов сарана, – процитував він, – залишилося захопити ще пошту й телеграф.

– Ти не повіриш, але ми незнайомі, – виправдався я.

Бо це вже третій Жолдак, хто дебютує в театрі Фран­ка. Другий – батько Андрія, Валерій, тут поставили п'єсу в його перекладі під псевдонімом Верблюжко. Коли мої батьки розлучилися, розлучилися й усі родичі, так вийш­ло. Правда тоді ще Андрій був немовлям, пам'ятаю, як Валерій віз мене його показувати, на жахливому моторо­лері "Тула", ми мчали Брест-Литовським проспектом і він голосно хвалився, що моторолер тим хороший, що на нього не потрібні водійські права, додаючи страху од го­нитви. Приголомшений переїздом, я озирав дитинку на щасливих материнських руках, але заледве чи він мене запам'ятав.

– Як це – незнайомі? – не повірив Яків Сиротенко.

Саме тоді Андрій ляснув в долоні:

– Сторонніх прошу вийти з зали!

– А це – не сторонній, – підвів мене Яків, – це Ваш родич, теж Жолдак.

Отак ми були познайомилися. Йому в житті потала­нило більше, бо він був ще й Карпенком-Карим по мате­ринській лінії, правнуком великого класика, дивно, але вступивши в театральний інститут імені свого діда, він ні разу не зізнався; а ще він був Саксаганським і Садовським, а також дотичним до роду Шевченка... Чи не тому його п'єса виявилася набагато вдаліша, аніж моя? Я пам'ятаю про перший "Момент" – вгруз в крісло, мало не задихнувся, бо забув дихати.

За другим переглядом було легше, бо актори кайфу­вали, трохи "розтягнули" виставу. Що я навіть здогадав­ся в антракті проштовхнутися до Черняка й тицьнути його асистентові здачу.

– Цього не треба!..

– Ні, візьміть, – я виявився дужчим і пхав гроші йо­му до кишені.

– Ви хто такий? – обурювався він пошепки, пильно озираючись.

– Я Жолдак.

– Хто? – не повірив він.

– Далекий родич режисера.

Він трохи розслабився:

– Ви розумієте, тут таке діється, ми дуже боїмося. Бо завтра о першій ночі в нас телеміст з Бірмінгемом.

– О! Одкрийте рот на весь білий світ, скажіть їм усім!

– Та тут не про те, тут може виникнути стільки проб­лем перед ефіром...

Отак! Кислота потім виявилася аерозоллю, коли до Андрія приїхала "швидка". Бо як невідомі приснули Андрієві в очі й потягли кудись, він люто закричав од бо­лю, що з дому вискочили люди й нападники змушені бу­ли кинути його. Потім виявилося, що аерозоль – це не якийсь там лак для волосся – а спеціальна суміш, яку ви­користовують в органах для того, щоб спаралізувати жерт­ву, однак нападники влучили не в ніс чи рот, як нале­жить за інструкцією, щоб людина вдихнула, а в очі – й ре­зультат відбувся не той, а лише пекучий біль. Лікарям вдалося врятувати очі й почалося слідство, невідомо чиє й проти кого.

– Тут ще стільки проблем до завтра, – зітхнув черняківець.

– Які проблеми? Голосніше кажіть про все! – радів я, доки мене не обсмикнула дружина Ірина:

– Ти що, не розумієш?

– Та що тут розуміти, коли завтра вся планета почує, й не зупинить ніхто!

Асистент Черняка не одпускав свого партнера очима і казав:

– До того завтра ще треба дожити.

19.05.1991.

Не Суріков

Промінчик сонця зазирнув до кімнати й тягнув пау­зу, доки не впав на піаніно й воно рипнуло.

– Дак ето, – промовила й нарешті й Надя, нагнавши на обличчя благальну маску. – Дак ти позичиш?

– Ну він же ненормальний, а ти цьому сприяєш, – зітхнула Раїса.

– Він же лише трошки подивиться й зразу почне при­ставать. Він не довго ображатиме вашого Сальватора Далі.

– Ха-ха-ха, – не стрималася Рая, – все навпаки в цьо­му сюровому світі: чому він не збуджується, як усі нор­мальні люди од Кама-Сутри?

– І не смішно, – зітхнула Надія, – якщо добре приди­витися, то в фігурах Кама-Сутри також є чимало сюрового...

Раїса пирскнула, мало не розбризкала каву. От що вміє по-справжньому подруга, то це готувати її.

– Ну, кицю, – Надя благально увійшла в промінь, – ну принеси ще раз, ну позич тихенько у свого тата, він і не помітить... Ти ж зрозумій – а в мене ж саме овуляційний період...

Рая озирнула помешкання подруги, зняла з полички чималого альбома з назвою "Суриков", погортала, сама до себе вибухнула сміхом:

– А твій Сашик не може збудитися, скажімо, од Сурікова? Од Кама-Сурікова?

Тицьнула пальцем в релігійну фанатку Морозову.

– Це було б занадто логічно, а він, ти ж знаєш, збоченець, – подруга забрала його з рук, поставила на місце.

Ще й який, адже йшлося про чеське видання Далі, річ у тім, що американські видання давали надто аніліно­вий колорит, японські – кічіовий, французи розбілювали, варто покласти їх поруч, як видно велику різницю в репродукціях; а от чеське видавництво "Артіс" відтво­рювало достеменно, без будь-яких більд-редакторських фокусів.

– Да, твій Сашик естет... – зітхнула подруга в каву. Справжня подруга. – Да, естети люблять раритети...

– Бібліофіл, – підняла догори пальця Надя. – А бібліофіли, вони такі дотошні, і од інших того вимагають.

Промінчик рушив з фортеп'яна і знову запала мовчанка.

Тому Рая запитала:

– А яка картинка його найбільше збуджує?

Та замникалася.

– Здається, "Передчуття революції".

– Дивно... А я гадала, що "Палаюча жирафа"...

– Чому?

– "Більше схожа на тебе", – мало не бовкнула Раїса, а припала до кави, от що вміє подруга, то небесно готува­ти її.

Бо це була трагедія, що з-за кордону на спродаж ніхто не віз чеську книгопродукцію, бо хто тут на неї клюне? Інша річ – з колишніх капіталістичних країн, там цінова планка завжди була вищою. Кому ти доведеш, що там поліграфічне відтворення хибне? Лише якомусь бібліофілові, але такі як він не складають книжкового попиту.

– Ні, – сказала Раїса, – годі, годі позорити татового альбома.

Й тут Надя тремтячим голосом сказала таке, що пе­рекинула єство подруги:

– В мене ж нікого нема... Я ж одна, як гівно на цідилці.

Наступного дня Раїса притахторила запакованого в кальку Далі й мовчки тицьнула крізь двері, "на пів дня позичаю, нехай нап'ється крові, гад" не змогла стомлено сказати, бо та не встигла подякувати, а кинулася до теле­фони видзвонювати Сашика. Тим часом подруга стояла, слухала, і з жахом уявляла, які ж то діти можуть запліднитися після споглядання такого живопису суро­гатним татом.

"Сюррогатним", – з насолодою подумала вона.

І навіть не образилася за неувагу подруги, адже та викладала в школі для дефективних, а там був один учень, який раз-по-разу оголювався перед училкою і по­казував. Обурена, та бігла лаятися до директора.

– Ну чому ви так, – розводив руками той, жест засвідчував цілковите незнання овуляцій. – Ну це ж ди­тина, вона ж не розуміє. Ну от скажіть, ну чи ви в свого чоловіка не бачили?

– В мене немає чоловіка, – підібгала губи та.

– Ну в вашого хлопця, ну ви ж, зрештою, доросла лю­дина...

– Ге, якби ж то в мого хлопця був такий! – зірвалося в неї.

Директор глянув на неї так пильно, що вона зро­зуміла: більше жалітися не ходитиме. Й після кожного нервового зриву знову рушала до Раї канючити Сальватора.

Біда була ще в тому, що одного разу вона таки підсу­нула Сашикові фото жорсткої порнухи – той збісився. Певно, що там було замало сюрреалізму. Довго картала себе за примітив, яким справжнього естета не підманиш.

Хоча в обуренні хлопцевому була й інша причина – річ у тім, що коли над прибалтійським морем западав ту­ман, безліч дерев'яних вітрильників напинали чайми й тихцем рушали в море. Були це переважно рятівні яли з великих суден, таємно спущені з стапелів, оснащені щог­лами й веслами, але головною перевагою була не безшумність, а що дерев'яні плавзасоби не фіксувалися прикордонними радарами. А ще могли ходити в найлютіший шторм, коли всі інші судна не здатні, адже яли були рятівними і пузатими, зроблені, неначе поплавки й пере­стрибували найлютіші хвилі.

Вони поспішали. Адже хутко треба досягти забороне­них берегів і там завантажитися нехай і зужитими, а глян­цевими порножурналами, яких вже накопичили підпільні дилери з макулатурних джерел й ждали слушної негоди. Потім ці тюки ховалися прибалтосами межи металобрухт у великі фури, де вже ніякі рентген-апарати виявити їх були нездатні, й тарганилися до України, там їх перекида­ли до залізничних вагонів, аби довезти до азіатських гірських регіонів, де попит був просто шалений.

Надя не знала, що Сашик чимало заробляв, устигаю­чи фотиком перезнімати для піратського поширення ті веселі картинки, працювати слід швидко й точно, доки товарні вагони маневрують з колії на колію – половина депо в такі напружені години перепаковувала товар в хо­лодильні пульмани, удаючи з нього фураж для висо­когірного тваринництва, де ниділи тисячі самотніх пас­тухів, адже навколо не було аніякого електронного роз­повсюдження; й, бувало, півтори доби перед очима Сашика в яскравих спалахах бліц-освітлення немов у електрозварюванні мерехтіли жаскі оголені подробиці. А який інший вихід? Надя не знала, де б ще міг заробляти бібліофіл на свою книжкову колекцію? Ясна річ, збуджу­вати його після такого міг лише Сальватор Далі. Бо, сла­ва Богу, його з прибалтійських республік не возили під виглядом макулатури...

Він виник на порозі, ховаючись за чорні окуляри, що на мить у Наді виникла надія "невже хоч раз обійдемось од споглядання сюрреалізму?", але Сашик розвіяв її сподівання:

– Далі принесла, Сальватора?

Та мовчки кивнула, одсунулась, аби він увійшов. Трохи постояв, потім скинув стомлені чорні окуляри, по­тер червоні очі.

– Знову читав багато?

Він стомлено кивнув, як це може кивнути лише бібліофіл. Потім сидів у кріслі, тиснучи пальцями на очі, доки не вийняв з жакета великого побільшувального скла. Набожно підсунув до себе журнальним столиком раритетне чеське видання – ще б пак, друковане тоді, ко­ли ще соціалістичні чехи могли видавати що завгодно, не сплачуючи аніякого мита.

... А тут виникла подія, що можна було сплатити мито як ментам, так і карним порноконтрабандистам, од яких таємно кралися зображення, і не лише електронним робом. Сашик вигадав був чудову конспірацію – у запилюжених фондах бібліотеки, де він служив, знайшов під стелею незареєстрований багатотомовий український переклад Максима Горького, отож повидиравши начин­ку, повставляв під обкладинки пакунки "веселих карти­нок", і цілком резонно – в першому томі ховалися витво­ри легкої еротики, в другому – важчої, і чим далі то жор­стокішої. Знаючи, що ніколи її там не виявлять, підторго­вував через Петрівку, пройшов час, надійшло, нарешті, величезне замовлення, Сашик поліз на високі таємні по­лиці, вийняв заповітного першого томика "Горького", розгорнув, а там усередині – дійсно томик Горького. Хап­нувся другого, третього – а там скрізь тепер суцільний радянський класик в українському перекладі... Хто це зробив?

Бо тут нагортався інший скандал – двоє знайомих мандрівників, потрапивши в Косівщину, надибали в од­ному селі Черганівці краєзнавчого музея, там вони відвідали ще й дерев'яного клозета, де на цвяшку раптом висіла подерта церковна польська книжка. Окрім сторо­жа там нікого не було, тож митці зауважили йому, що то непідхоже місце для такої літератури.

– То пусте, – усміхнувся той. – А от на горищі в нас лежать такі справжні книжки, що, бігме, ціни не складеш.

Полізли вони туди, а там виявилися цілі купи давніх видань з дереворитами.

З жахом довідалися вони, що ці експонати не інвен­таризовані.

– Бігме, про що то ви? Ці книжки заховали колись од енкаведе, і щоби їх хто тоді інвентаризував? Та борони Боже!

Вони перефоткали титульні сторінки, а, приїхавши в Київ, передали на диску Сашикові для консультації. Той в своїй бібліотеці їх показувати не став, а хутко оформив відрядження і подався в Косівщину, там недорого пере­купив раритети, а, приїхавши назад, доповів, що тамті книжки аніякої вартості, на жаль, не складають... І все б гаразд, але електронні фотки титулів помилково розмістив в Інтернеті разом з краденою порнухою, і доки схаменувся, титули раритетів зацікавили багатьох ціка­вих не лише до порнухи знавців.

Так, що він мимоволі пов'язав між собою обидві ха­лепи.

– Пасуть, – подумав він не про високогірних пас­тухів. – Залягти, – вирішив він замість "утекти".

... Він знову протер свої червоні потомлені очі, потім лупу, й повільно втупився в Сальватора Далі. Спочатку довго вивчав дрібні деталі, шукаючи нетривкі відмінності між сюром та гіпером, Надя вже двічі встиг­ла роздягтися, клянучи овулятивний свій період.

"Зараз витягне кляту довгу люльку", – мало не чор­тихалася вона, бо довгу не в значенні цибуха, а трива­лості куріння, доки не зачула духм'янощі чистого "денхілу", які потроху попливли, перетворюючись на кавали диму.

"Чи не вплине нікотин на майбутній плід?" – поду­мала так голосно, що злякалася, чи не вголос?

Нарешті одклав люльку й повагом торкнувся її.

Все почалося, як завжди на кріслі, так рвучко, і вона боялась, що все на столику й закінчиться, однак, певно, "денхіл" почав діяти, час-від-часу червоний погляд навер­тався на розгорнутого альбома з "Портретом Гали", й рвуч­ко й стомлено заплющувався, що Надя знову починала ос­терігатися, що він випередить сам себе – але ні, щось на ньо­го накотило, повільне й нестримне, в лискучих поверхнях піаніно млосно заломлювалися їхні плинні рухи, воно, на­решті, рипнуло, аж Надя одразу двічі спалахнула, наче ота, репродуктована чехословацьким видавництвом, жирафа.

В неї був час отямитися, адже Сашик любив каву в білих зернах, смажених на мідній пательні до брунатних крапель, молоту лише ручним млинком, й заварену в ок­ремій джезві а потім перелиту до сухої, розпеченої, тим часом він в кімнаті шарудів папером, і в Наді враз завмер­ло, все, окрім овуляції: чи не надихне його сюр знову?

Однак, вийшовши з кухні, вона побачила, що він одягнутий, так і застигла з кавою.

Потер очі:

– Стомився, – й затулився чорними окулярами.

– А кава? – показово вдихнула аромат.

– Я їду.

– Куди?

– Надовго. Дуже надовго.

Вона оніміла.

Але він вже стояв, обсмикуючи жакет. Урочисто взяв до рук, попестив супер на альбомі Сальватора Далі і поштивно поставив на книжкову поличку. Щасливо посміхнувся до нього й рушив до дверей, так, що вона мало не кинула каву, але встигла поставити на столика, підбігла, уткну­лася носом в прокурений його піджак і щосили притислася. Щільно, що встигла відчути на спині його щось за­сунуте ззаду в брюки. Він сіпнувся, намагався звільнити­ся, але вона задерла поли й витягла звідти Сальватора Далі, правда, без суперобкладинки.

– Що це? – шепотіла вона, доки не збила альбомом чорні окуляри. Він тупцяв і дивився на неї, наче крізь побільшувальне скло.

Нестямно перевела погляд на полицю, де вилискува­ла суперобкладинка того ж альбому, підскочила, вхопи­ла, здерла з книжки й під ним постала назва:

"Суриков", так несподівано постала, що прочитало­ся, як "Сюриков".

Переходом

Нарешті Миха вигадав чудовий спосіб порушувати правила вуличного руху. Бо він знайшов старе синє бать­кове пальто, приблизно таке, як і регулювальників. З шо­коладних обгорток він змайстрував ефектні доволі пого­ни, картуза склеїв з дитячого набору кольорового карто­ну. Паличку ментівську він змайстрував так: натягнув смугасту хіпову панчоху на качалку. Чоботи позичав у двірника. Річ у тім, що в нього батьки – спадкові алко­голіки, тому чекати од нього можна чого завгодно.

Бо наша вулиця надзвичайно довга, і щоби потрапи­ти навпроти в перукарню, треба було чимало обходити аж до переходу, а перукарня звабно й спокусливо стоя­ла саме навпроти нас. Отож Миха брав незначні гроші на штраф, порушував, розплачувався з постовим, і йшов спокійно до салону, де довго із задоволенням чепурив­ся. Однак хутко настали часи, коли штрафи стали до­рожчі за перукарню.

Тому ми знайшли таке гарне місце біля майдану, де сходилося по шість регулювальників, а також запрошу­вали друзів, приводили й знайомих. І хоча там не було й натяку на перукарню, не біда – справа в тому, що вартість її зросла набагато більше за штрафи, отож Миха тепер сам стриг себе перед дзеркалом, чудово імітуючи ментівську зачіску, кілька пасм він зберіг і склеїв, аби відтворювати відповідні вуса.

Усі, затамувавши подих, споглядали, як він неква­пом, діловито порушував на очах у його охоронців, а потім аплодували, особливо раділа малеча з сусідніх вікон, оченята просто палали дисидентським сяйвом – вони ж діти, й тому з першого разу розкусили нашу гру, нашу хитру витівку.

Порушував ще, потім йшли на зекономлені гроші до генделика й там обговорювали зроблене, й міркували над майбутнім. Тобто кожен з нас, перевдягтись, також по кілька разів учиняв маскарад, отак минав цей прекрас­ний чудовий насичений день.

Після чергової акції я допомагав Михові перевдяга­тися, там, в парадному нас й заламала міліція:

– На гарячому!

– Перевертні в погонах!

– Во, суки, попалися! – на зап'ястях ляснули "брас­лети".

– Ви прекрасно розумієте, що на вас чекає, – гово­рить їхній керівник, за його спиною висить портрет його керівника, такий же суворий. – Бо не було ще такого по­рушення правил, яке б не було повністю розкрите. А от у вашому випадку це не було простим випадком, ні, це бу­ло демонстраційне знущання.

– Та ми більше не будемо, – Миха скривився дуже гірко, що в нього відпали вуса.

– Та це перший раз, – каявся я, намагаючись не гля­нути в куток, де купою лежить ота клята одежа, тобто ре­чові докази.

Начальник ще раз з огидою озирає нас і урочисто натис­кає кнопку. Портрет позад нього ховається, постає екран, там постають усі наші подвиги – усі чотирнадцять штук.

– Отже, панове, – голосом Шерлока Холмса гуня­вить він, – відпиратися марно.

Дивно, але цієї миті я думав так само. "Невже регу­лювальники, гади, вміють читати думки?" – лякався я. Особливо про те, що й цю думку прочитано. Однак буває ж просто збіг? Бо на екрані я їх не побачив.

– Ви за нами давно слідкуєте? – не втримався Миха.

– На жаль, ні. За такими як ви треба було пильнува­ти з самого дитинства, а ми вас чомусь тоді прогавили... Ну, що, маскараднички? – він вимикає екран. – Знущатися з органів? Артісти... Будемо сідати в тюрягу, чи за­платимо штраф?

– Яка сума? – шепотить Миха.

– П'ятсот монет, – зводить догори брови той.

Я радію. Я міркую, що таки зможу назбирати стільки, однак чим потім віддавати борги?

– Та я б не хотів, щоб ви думали про міліцію погано, – він встає з-за столу, одмикає на нас наручники, – у вас є невеличка можливість уникнути штрафування. Ба, навіть зможете трохи заробити.

Ми з Михою перезираємося й озираємося.

– Річ у тім, що нам по депортації треба переправити до Бельгії за угодою п'ять, ох, дуже небезпечних ма­лолітніх злочинців. Карних. Це за міжнародною конвенкцією обміну правопорушниками. І от, за інструкцією для такого діла нам потрібно відповідно аж п'ять автоматників охорони. Це б, може і не проблема, хоча й доро­го коштуватиме, але й можна наразитися на великий скандал – світитися в західному світі нашим співробітникам та ще й в уніформі... Розумієте?

Я глипаю на Миху. Він теж не розумів.

– Ну, словом, – провадить далі начальник, – їхня пре­са побачить, причепиться, хто такі, як, що, й роздують потім бозна-що, підірвуть наш імідж, словом, ніхто з на­ших співробітників не наважується на це, бо потім поле­тять їхні чини, посади, однаково ж будеш винуватий ти. Може й мають рацію – адже таке не входить до прямих обов'язків регулювальника. – Мовчить. Зітхає. – А от вам – так пасує наша уніформа... Й головне – на вас ніякої міжнародної відповідальності, ви ж люди цивільні. Що скажете? Однак повторюю – ця справа – добровільна.

До Бельгії!

Бельгії ми не боїмося. Нас із Михою стримує інше: чи доїдемо ми туди живими, бодай цілими – бо малолітні урки – надзвичайно жорстокі, страшніші в цьому ділі навіть за дорослих бандюганів, бо ті хоча б іноді дотри­муються своїх законів, а ці ні, намагаються хизуватися своїм безпредєлом. У нас з Михою враз постають перед очима перекособочені дегенеративні татуйовані персо­нажі – їхати з такими, замкнутими в однім боксі?..

– Автоматів вам не дадуть, – ніби читає наші думки начальник, – бо ви ж люди, так би мовити, неофіційні.

Та й що ти зробиш з тими автоматами в тісному просторі? – читаю я погляд Михи. Тому він робить мені очима:

"Ні!"

– Так! – кажу я начальникові. – Згода!

"Ідіот" – очі Михи.

– Але ж оформлення документів... – починаю тягнути.

На що начальник заходиться довгим реготом:

– Ми їх вам оформимо, – він утирає сльози, зиркає на годинника, – за чотири з половиною хвилини. Парі?

– Вони нас попишуть, – шипить Миха, доки ми па­куємо валізи, – або просто порвуть кігтями! Шо, вони не знають, що їх везуть туди на пересадку органів?

– Яку пересадку? Що ти мелеш?

– А для чого ж іще?

– Дурню – Бельгія! Хоч одним оком глянути, хоч із вікна, хоч і заґратованого!

– Ти маєш рацію.

Це була неправда. Про загратоване вікно. Нам ще ви­писано три дні на оглядини країни, доки наших юних деліквентів перевірятимуть, оформлятимуть, ставити­муть на облік, тощо. Ми будемо вільно гулять.

– Якщо доїдемо. Вони нас порвуть, ідіоте, – бурко­тить Миха.

– А я б не погодився, якби мені тоді не прийшла одна думочка...

– Яка?

– Маскарад, Михо. Стрижися "під нуль", одягай, Михо, під ментовську шинелю смугасту зеківську робу, й сідай отак у поїзд. Нас, "старих урок", вони не зачеплять, а будуть всю дорогу поважать і шестерить. Вони нас боя­тимуться, а не ми їх.

– Розкусять, – зітхає він.

– Доки розкусять, якось домовимося, дошуруємо в Бельгію, а там зриваємо погони й спокійно вишиваємо три дні. Три дні! Ура! Післязавтра ми там, Михо! Ти, син алкаша, в Західній Європі на шару!

Миха зітхає й продовжує малювати смугасту робу з татового комбінезона. Нас стрижуть налисо по дорозі на вокзал. Ми ще встигаємо понамальовувати кульковими ручками різне татуювання на пальцях, так, що лише до­лоні лишаються чистими. А Миха не втримується і ще встигає підгримувати "ліхтаря" під правим оком, словом, спотворилися досконало, аби справити перше враження.

Отак ми, одкинувши на плечі шинельки, люто матю­каючись, перекосивши пики, вдираємося до того "купе" й там бачимо сповнені праведного жаху п'ятеро пар ди­тячих надто милих інтелігентних оченят.

19.08.1983.

Під хвіст

– Подумай про смерть! – кричав я на рідну матір, а вона не хотіла, бо є речі, які важливіші навіть за це.

– Це ваші бандери таке роблять, що вмерти не хо­четься, – заперечувала вона й продовжувала рахувати гроші, одкладені на власний похорон. – Оддам усі до копійки на праве діло!

– Яке діло, мамо? А от помреш, де я їх візьму, щоб те­бе поховать? Ти знаєш, скіко це тепер стоє, похорон?

– І знать не хочу. Партія мене лічно похова, коли взнає, скільки я пожертвувала на Леніна.

– Члєніна! Дожене й іще раз похова! – кричав я, бо студенти вночі одбили йому носа разом з лицем, отак по­серед Хрещатика приставили драбинку й почали знімать на кіно, як один виліз і грюкнув молотом, тільки граніт посипався.

А тепер партія оголосила про збирання коштів на ре­ставрацію, й пенсіонери потягли туди свої останні копійки, бо всі надії на краще життя були пов'язані саме з його світлим образом лиця.

Я з жахом дивився, як рідна мама зв'язує у вузлик на­копичені за ціле життя гроші, яких би вистачило й на два похорони й урочисто одягається в ордени, аби прийти в ЦК при повному параді, вона вже бачила, як партійці усі шанують її.

В їхній газеті згодом опублікували список, хто скільки приніс і здав, мама деякий час пишалась газет­кою, але чомусь хутко заховала, перестала одягати орде­ни й ходити на політзаняття.

Минуло часу, доки я вирішив розкрити таємницю, обережно перекопав її партархів і знайшов вирізку. Дійсно, моя мама там стояла чи не першою, мені в очах замерехтіло, яка то була сума – ще б пак, крізь усі війни, голодомори, розрухи вона таки відкладала кошти, купу­вала облігації, найбільшою несподіванкою було, коли за них повернули гроші, менші вартістю, але! Купувала се­режки, перстеники, потім знову обертала на купюри, й так кілька разів, щасливо проскочила дефолти – і все за­ради того, аби кинути все це Леніну під хвіст.

Отут мені постала правда:

в списку тім їхній партійний верховода пожертвував грошей значно менше, аніж моя матінка!

Це була сенсація...

– А що, матусю, – заспівав я, – чув од людей, наче твій бос не дуже то й розколовся на праве діло?

Мати підкопилила губу:

– Де ти міг це чути? – справедливо зауважила вона, бо, дійсно, їхню газетку ніхто не читав, хоч розкидалася поштою безкоштовно.

– Та був радіо включив, а там передавали, що ти чемпіонка. – Мама запишалася. – А потім були передали, що твій генсек пожмотив.

– Що ти брешеш? Яке радіво?

– Ану вийми, покажи оту вашу партійну газетку, чи радіво бреше, чи ні, покажи, мамо, – не щадив я.

Хоча вона враз зблідла, осунулася.

– Нема газетки, – прошепотіла, – десь викинула.

– Тому й викинула! Як же це він пожмотив?

– А де йому взять? Я все довге своє життя копійку збирала, а він ще такий молодий, звідкіля ж в нього гроші?

– Дійсно, звідкіля? Як він їх викидає на машини, ка­тера, дачі, квартири, палаци. Ти бачила фото? В Леніна такого палацу в Горках не було, як ваш бос собі під Києвом одгрохав.

– Це брехня... – стомлювалася вона. – В Леніна був кращий.

– Ти ще скажи, що це Ленін развратно поміняв Надєжду Константіновну на молоденьку журналістку й оплодотворив її в тому замку? На які гроші свадьбу гу­ляв? Чи не з тої самої партійної каси?

– Він з нею по закону женився!

– А оплодотворив до закону, ще й не подавши на розвод із старою дружиною, така ваша партійна мораль, да?

Відчув я, що ці резони вона давно вже й сама боляче тасує, і що вони з'їдають її, тому додав:

– Ваш Ленін обіцяв дурникам комунізм у 1928 році, де воно, світле будуще?

– Ти ж знаєш, він помер, не встиг...

– А Сталін же не помер у 1936 році, коли він переобіцяв комунізм, де він? Казав, що грошей не буде, а у всіх все буде й за так.

– Война помішала.

– Яка в сраці війна? До неї ще пять год лишалось. Де ваш священний комунізм? Хрущов обіцяв у 1980-у, де він? Війна помішала? В сраці! Вони всі здирали з народу грошики, будували собі палаци й молодих коханок, а ти кажеш "война"...

Мама ховала очі.

Я ще не знав тоді, що після публікації списку пожертв мама взяла партбілет, одягла кращі свої ордени й ходила в ЦК, обурена жмотством свого генсека й вимагала свої гроші назад, навіть своїм корявим неграмотним почерком написала прошеніє, але нічого не повернули. Таких, як вона, там виявилося кілька – й ніхто не одержав назад:

– Виходить, ми наздавали на три таких пам'ятника.

– Еге, тепер його можна ще кілька раз розбивать.

– Який розбивать? В нього ж поповнення в сім'ї, жить же якось викручувацьця прийдеться...

– Ага, ще один басейн доведеться збудувати.

Тихенько повернулася, тихенько зняла ордени. Що я не втримався:

– Отакі дури ішачили на високі ідеї, а насправді з них мурувались дачі, на яких ніхто не жив, яхти, самольоти, барделі, шоб було куди партійну копійку тратить. Неда­ром же ти такі взноси платила? Добре, що хоч тебе, дуру, твої комуняки не взяли й не засудили за це на Гулаг, як багато інших.

– Дак їх потом ребілітірували.

– Усіх?

– Усіх!

– Болт усіх! Бандер не реабілітували!

– Шо? Щоб вони потім пам'ятники розбивали, а дульки. А кого нада, не пропустили ні одну душу...

– Ага, посмертно, список на міліони. Оце піду, сам візьму молоток, візьму лєстніцу й знов одіб'ю вашому вождю морду!

– Не посмієш.

– Посмію, щоб він знав, як матір дурить. А навіщо йо­му морда? Вона й так була провалилася од сіфілісу, ска­жеш, не так?

– Бо в нього есерка Каплан стріляла отравленими пулями!

– Ага, вона ходила в Кремль в бардель до його любовниці Інесси Арманд і вмочала їй в утуди ті пулі, щоби потім в нього отравлять!

Мама тихо встала, накинула на плечі в'язану із верблю­жої шерсті шаль, яку вона берегла з евакуації, й мовчки пішла до сусідки, бо в тої був телевізор.

Я плюнув, а потім швидко згадав, що дали гарячу воду, й вирішив скупатись. Коли чую, як в двері тихо подзвонили. Я подумав, що мама вернулась, чомусь серіал швидко скінчився? Хутко вліз в кальсони, шовкові такі, ну, майже шовкові, за двадцять років вони стали шовкові, бо рівномірно витерлись, мама дуже слідкувала за ними, вона дуже слідкувала за всім, у неї нічого не про­падало.

Одкриваю двері, а там замість мами беркут з автома­тами, з бронежилетами, брязкають наручниками, один тиче мені в лице паспорт матері й кричить:

– Це ти іздіваєш рідну матір?

– Я?

Такі всі генетично модифіковані:

– До нас поступила усна заява, що тут іздівають вете­рана праці й партії!

– Я?

– Головка од буя!

Хапають мене з мокрою головою і як був в кальсонах на бо­су ногу повз зацікавлених сусід і перехожих тягнуть сракою в бобік, але не так, як положено мордою вперед, а навпаки, по­тилицею, но я був згрупірувався, підібрав ноги з переляку і во­ни мене помитим чистим гузном по сходах, лясь, лясь-лясь, сусідям радість, що нарешті шовкові кальсони побачили; по ас­фальтах шерх, шерх, слава Богу був мокрий сніг і ковзалось, отак на босу ногу й кинули в багажнік, я лежу там і радію, що по бані навіть пива не встиг ковтнуть, не встиг я отямицьця, як ме­не знов витягають, і знову голою сракою тягнуть в ніч, голими ногами по голому снігу повз різні колючі дроти, а калюжі попа­лися вонючі, в мазуті, тіла рибою бздять, моя ж срака не знала, а поки зрозуміла, то її всю обдерли до крові по одходах з чешуями-хребцями, не щадя при цьому кальсони, які даром двад­цять років береглися, щоби отут продірявитись до кісток, як на­че, кажу, Зою Космодем'янську босими ногами по босому снігу, хто така Зоя Космодем'янська, питають, кажу, її отак в кальсо­нах тягали фашисти, ага, кажуть, і почали тягати зигзагами, і кидають мене з ними в камеру, що навіть зеки полякались, по­бачивши таку мою сраку; що, до речі, її рятувало од сексу, тут по традиції, політичних не дуже шанують, но хто захоче любові в крові і в мазуті? Ніхто не захоче, навіть зеки.

– За що такі питки?

– Не знаю, ні за що.

– Га-га, тут всі ні за що!

– Ні за що, – кажу, – за Леніна.

– Га-га, за Члєніна! Дак ти ідейний?

– Навпаки, – кажу, – наоборот.

– Дак хіба тепер за таке катують?

– Ви ж бачите...

Камера вмовкла, думаючи про новину.

Словом, почало моє гузно гноїтись, доки не дали мені зтоптані тапочки й повезли під суд. Суддя, женщина та­ка строга так суворо питає мене:

– Петренко Олександр Іванович?

– Ні, – кажу я їй, і вона дивується, – Сидорчук Петро Миколайович.

В неї очі стали дибом од такої наглості, бо вона ще не знала, що я кажу святу правду; альфівці, коли забирали мене, то сплутали мене з паспортом моєї матері й записа­ли її фамілію, звідки було суду знать, що батьки мої роз­велись ще до війни і я ношу позивні батька? Який уже тоді здогадався був, куди вона відкладає кожнісіньку копійку, на відновлення культурних пам'ятників, і втік.

Суддя на комп'ютері швидко навела справки, а тоді питає:

– В чому обвиняєтеся? – намагається хоч щось зро­зуміти.

– А ось в чому, – повертаюся я до суду спиною й обнажаю окровавлені кальсони, а, особино, окровавлені мої запахи – всі тільки ахнули.

– Сплутали мене неізвєстно з ким і піддавали при цьому лютим питкам, щоб я признався, що я це не я.

– Вас піддавали сексуальному насильству? – бо я по­казав їй ще раз.

– Де?

– В бобіку, чи в камері?

– Не знаю, був під безсознанієм.

Суддя швидко починає гортати папери:

– Дак ви ще й перебували в тверезому стані? – ди­вується вона, а тоді ще більше: – Дак вас арестовано по усному заявлєнію? – Не знайшла вона потрібного папірця й непідробно злякалася.

– По ложному несуществующому? – аж перепитала молоденька секретарка, з жахом не дивлячись на мою по­шматовану одежу.

– Одкуда мені таке знать, як я не той, хто є. Наполя­гаю на безоговорочній дезінфекції.

Тут вона зробила дві помилки: по-перше, дала на­правлення мені в кальсонах у лікарню, а, по-друге:

– Ви оказували сопротівлєніє при арешті?

– Ні, тільки підібрав ноги.

– Ага.

Й винесла мені за це вирок на всі ті три дні ув'язнення, що я пробув у сізо, мовляв, не дарма ж органи трудились.

Я лежав вдома, лікувався, мати махала кальсонами од сраки мух і сльози, бо вона повикидала всі молотки, а драбинку заховала аж на балкон до сусідки:

– Синочку, ми стільки ж разом пережили, і війни, й розрухи. Невже ти думаєш, що я могла після всього взять і здєлать в міліцію заявлєніє? Я просто подзво­нила в ЦК і як ветеранша партії і як краща взнощиця попросила вперше в неї хоч якої посильної помощі, що мій син іздіває мене ідіологічіскі, глумля топча святині.

Мама штопала кальсони, я слухав, утираючи їй сльо­зи, но при цьому я думав, доки не забинтував кровоточащий речовий доказ і пішов з ним написати на суд заяву, що мене, як несправедливо засуджено по неіснуючому звинуваченню, довго валандали. Навіть раптом оту неіснуючу письмову заяву на мене "подану" принесли:

– Читай, – показують.

– Це ха-ха, а не заява. Тут же почерк молодий, от як у вашої секретарки, ну, аж ніяк не почерк ветеранші партії. От на спор – проведем графологічну експертизу?

І хто б повірив? Я виграв повністю, що мене було до­дано останнім до того довгого списку, реабілітовано; правда, жаль, не посмертно.

Попід правдою

– Я тут таке розкопав... – почув я в телефоні замість "здрастуй", що подумав, наче йдеться про криміналітет.

– Що? – намагався упізнати голос.

– Це Толя, – здогадався назватися він. – Ну, той екскаваторщик, що копав вам під дачу.

Як добре мати знайомого екскаваторника, особливо, коли дуже цікавишся історією, доки він копав мені фун­дамент, то вигріб чимало трипільської кераміки й ми за обідом мали довгу розмову, де той бідкався, що нічого не знав, а міг так багато знайти:

– Якось раз я – раз, а там пусто, кістки, труха всяка, нічого цінного, я – раз, аж вирив котел, мідний здоровий такий, но зелений весь, вже в дірках, нікудишній, шо я навіть не став в металолом не поніс, бо весь гнилий весь.

– Та це ж скіфський казан, – підскочив я тоді, – а що ще там було?

– Взагалі пустий погріб, я заліз був, а там такі наче тіпа наконечники для стріл, но злиплися, негарні такі, мідні.

– Ну?

– Погнав ковша далі, доки все не вигріб.

– Куди?!

– Як, "куди", в самосвала, хто ж знав, шо скіфське, – бідкався він.

А тепер його збентежений голос я насилу впізнав, бо дуже сам розхвилювався не менше, уявивши там нові скіфські чудеса.

– То що розкопав? – затрясся я.

Довга пауза, потім він тихо й перелякано прошепотів:

– Саркофага... тіпа такого з камня весь.

– Стій! Не рий! Де ти?

– Під Лаврою, під кабель канаву тягнем, ну тіпа, на пригорбку там, ну, тіпа, на горі, – насилу пояснив він, – під тьоткою, що Родіна-мать.

– Нічого там не чіпай! – кричав я, біжучи, натягаючи штани.

Над канавою юрмилися різні перехожі, гаряче спере­чалися, бо внизу напівзасипано визирав гранітний сарко­фаг, так гаряче сперечались, що Толя раз-у-раз одганяв їх од ями ковшем.

Я стрибнув донизу, і тут мені на голову посипалися студенти на чолі з професором Толочуком, що лише можна подивуватися, як швидко чутка облетіла Києвом.

Лопатами хутко й обережно поодкидали землю з різбляних в граніті візерунків, на скіфський стиль не схожі, а радше на наше барокко.

Заляскотіли згори фотоапарати.

Бо Толя чималою монтіровкою поодганяв студентів й обережно натиснув нею в паз. Скрипнула цем'янка. Все завмерло. Студенти набожно почали одсовувати на­криття, воно, важезне, неохоче зрушило з місця, а потім якось хутко впало набік, що всі ледве встигли одскочити ногами.

Усередині лежить, склавши руки на грудях, немоло­дий чоловік, на ньому темно-рудий сюртук і такі ж тем­но-сині брюки, черевики б блищали, якби не були запо­рошені. Має густі брови й чималі кашлаті вуса, точнісінько такі, як у Фрідріха Ніцше. Чудово виглядає, але як він опинився тут, на горі?

– Шевченко... – першим упізнав Анатолій і впустив ломика.

Так, це Він. Я не міг помилитися, я його знаю, в мене вдома стоїть бюстик Поета, я щосили пишався ним, а ще тим, що був вгадав про найкращий його вірш, а потім вже наштовхнувся на резони про це самого Поета, бо він вва­жав таким "Протоптала стежечку через яр". Найдоско­наліший з наївних його поезій, в народному стилі, бо хто ж тут народніший за Шевченка? Я не можу помилитися, хто тепер краще його знає, як не я?

– Тарас Григорович, – чую я сам себе.

Однак керівник студентської практики Толочук пи­хато по-науковому кривить вуста, тому що поруч його учні:

– Це ніяк не може бути Шевченко. Бо як же тоді мо­же бути відомий історичний факт про перевезення його тіла із Санкт-Петербурга на Вкраїну? А могила в Каневі? Та ви жартуєте, добродію, а раз так, то і я посміюся: ха-ха-ха. Шевченко!

Його гаряче підтримують студенти.

– Як це не Шевченко? – уперся я. – Це він, я добре його знаю, адже він особисто вважав кращим своїм віршем "Протоптала стежечку через яр"...

– Це ваші резони в галузі поезії, а не науки історії – факт про перебування домовини на Чернечій горі в Ка­неві, чого ще ніхто ніколи не піддавав сумнівам. Ха-ха, кажу я вам, добродію, любий ви наш романтику.

За Лаврою було. Згори сталева жінка дивилася на нас залізними очима.

Я сів на свіжу землю поруч із Анатолієм, він мовчав і мляво колупав її своєю залізякою.

Тим часом вони разом зачиняють саркофага, й мій знайомий екскаваторник мусить засипати його грунтом, потім я стою й дивлюся, як його машина, сновигаючи ту­ди-сюди, затрамбовує траками, де щойно була розрита яма, а коли всі позакладали її назад дерном, то взагалі вгадати її місце стає неможливо.

2.09.1983.

Секретні сини

(апокриф із циклу "Прощавай, суржику!")

Він не любив дивитися на небо в цей період свойой жизні, після того, як воно ізмініло йому навсігда.

– Боже, яка прозрачность, – випадково глянувши ту­ди, подумав лічно Герман Геррінг, і матюкнувся, що там нема місця для нього.

Однак привичка контролірувать прозорість воздуха лишилася й мучила його, старого пілотягу. Правда, він чував, що комуністична Росія хоче предоставіть в ньому німецьким літунам тренувальну базу.

Ага! Принизлива Версальська поразка забороняла Германії літаки, однак німецька теоретична мисль ство­рювала найкращі їх в світі, правда, лише на кресленнях, отож – дать присовокупиться СЕСЕСЕРУ тайним дого­вором до передової німецької інженерно-теоретичної думки, якої тоді в нашій страні ще не було. Так-так, на папері, але коли будущі бойові літаки постануть живцем – а хто буде в Германії літати на майбутніх цих монопла­нах, якщо всі колишні аси, тіпа Геррінга, аси, керувати вміють лише біпланами? Тобто чотирикрилими літака­ми, а не двокрилими, як полаталося.

– А, може й нададуть? Од цих більшовиків можна че­кати чого завгодно. Особливо, якщо отримають в обмін наші наукові відкриття, – ще раз чортихнувся він.

Бо він походив з давнього аристократичного роду, будучи незаконнонародженим сином барона-єврея Ейзенкранца, в чийому палаці він не однократно виховував­ся; але в той момент Геррінгові було не до того, а: яку ме­ту переслідував СЕРЕСЕР в цьому обмінові? Щоб, голов­не, насолить Антанті, яка була також була наступила комуністам на хвіст, одібравши по унізітільному Брестському миру ісконну нашу Аляску.

На временно причепуреному пероні города Ліпецька його зустрів лічно Валерій Чекалов, цей молодий крепиш-пілот одразу визвав у Герінга симпатію, певно, бо й той сам був крепишом.

Тренувальний комплекс вражав, особинно масшта­бами. Яких додавало й те, що майже всіх мєстних наших курсантів-льотчиків було уволено з роботи, розчищаючи місця для іноземних гостей, як це в нас заведено.

"Тут можна за кілька років підготувати повний бойовий склад країни", – радів Геррінг, а руки аж засвербіли до штур­валу. Однак його посадили в у макет муляжа, в у якому він опановував особиності керування сучасним винищувачем, а ще чимало додавав знаній навичок Чекалов, який працював пілотом-ізпитатільом і знав більше, аніж інструктори.

Од нього Герман почув уперше про цільнометалевий моноплан, що було схоже на фантастику.

– Зажимають ідею старі пердуни, – бідкався новий друг, – кажуть: "ми на таких не літали, то й вам не нада", ну, не падли? – ламаною німецькою намагався пояснити він.

"Вам би ще нашу технологію", – з ужасом подумав Геррінг.

Вони подружилися й причиною була молодість Чекалова, бо старший возрастом ас не Геррінг не міг збива­ти його в повітряних боях над Ельзасом і Лотарінгієй.

... Будинок культури заводу "Свободний сокіл" був пе­реповнений по причині свята Першого Травня, бо німці також свято чтуть цей празник по причині, що їхня соціал-націоналістіческа партія також робоча-крестьянська.

Поглянути на німців-союзників позбігалася вся навко­лишня публіка, не встиг Герман зазначити, що російські дівчата, попри скромні платтячка – а легко можуть дати фору усім німецьким фрьокіншам, як неожиданно на­штовхнулися на юну Маню Канкіну, мєстну подругу Ва­лерія, з якою той переписувався ще з армії.

Він відрекомендував німця:

– Герр Герман Геррінг.

Але той, ляснувши шпорами й поцілувавши ручку дамі, виправив не дуже грамотного в німецькій мові друга-росіянина:

– Херр Херман Херрінг!

Несподівано Маня так дзвінко засміялася, аж зай­шлася, що Герман мимоволі подумав, що німецькі дівча­та ніколи так не зуміють.

– Що тут такого смішного? – розгубився він. – Моє ім'я походить од імені мойой страни Херманії.

На що дівчина засміялася ще дужче.

– А її назва в свою чергу походить, – тут він гордо випрямився, – від давнього нашого героя Херманаріха.

Аж запищала Маня од такого імені, а потім враз роз­червонілася, що як скромна дівчина, не зможе пояснити цю гру слів з звуками. Вона ж не знала, куди свого часу був ранутий Геррінг, бо тоді б не позволяла собі такі двосмислєнні шуточки.

Почали танцювати, однак, невзірая на це, вона через кожні три кроки починала знову й знову реготати. До то­го так заразітєльно й щиро, що Герман просто не міг не влюбиться в цю дівчину. Бо во врємя танця вдруг внезапно очутив, що стара бойова неліцеприятна рана раптом одступилася навсігда.

(Чим ізміняв давній фронтовій дружбі к фюреру, бо в Першу світову війну Гітлер воював сухопутно, а Геррінг не раз прикривав його з повітря, іногда рятуя жизнь простому би, казалось єфрейтору. Так зародилася їхняя дружба.

Тоді, щоби покращити льотно-бойові показатєлі, Геррінг получив ранєніє – газовою атакою під час повітряних боїв просто в пах й лікував свої сильні хірургічні болі сильнодіючими ліками морфійом, що по ізліченії дозволило йому дуже збільшити кількість зби­тих царсько-російських літаків, бо завдяки морфінізма він їх міг бачити навіть в густому тумані туч, увілічуя наркотиком прозрачность воздуха, за що й получив сво­го першого залізного хреста). Хоча вже благодаря лікарству вже починав іногді плутати небо з землею, а це для льотчика не безопасно.

А з іншого боку: як же Геррінг міг щовечора ходити до Мані, долая контроль своїх органів, а особино мєстних? До такої степені, що він напрягає всю свою силу нелюдя й покидає навіть пить морфій, так його презобладали чисті чуства над грязнимі. Дуже просто ходив: щовечора до нього приходив неконтрольований Валерій Чекалов, вони мінялися уніформами костюмів (а лицем вони були схожіші й би за рідних братів) Геррінг безприпятственно рушав до Манічки, а Чекалов цілу ніч в общежитії за це міг ознайомлюватися з найпередовішою технічною документацієй ще не возсозданого Люфтваффе.

Що Чекалову згодом дало можливість стати самонаілучшим пілотом не тіко нашой страни, но і міра.

Тут виника ще одне нескромне питання: а як же мог­ла наша Маня позволить над собою нємцю то, що навіть до того не позволила усім соотєчиствіннікам? Може, він підманув її шоколадом чи шовковими чулками зі свойо­го офіцерського пайка? Ні, не це, а форма радянського льотчика, вдіта на йому, перед якою устоять нашая дівчина не імєла нікакого морального права.

– О-о, Херман, о-о, Херрінг! – лише встигала крика­ми стогнати вона.

Словом, він зробив усе можливе, щоб вона назавжди покинула дзвінко сміяцьця з його родового імені.

За що Геррінг лічно Чекалову подарував єдино, що в нього було цінного з імущества, а саме дорогого, ще тро­фейного швейцарського годинника, правда, слава Богу, без підпису.

(Що само по собі берегло деякий час життя ра­дянському герою, доки він не пробазікнувся по п'янці, що отой страшний фашистський рейхміністр авіації – насправді його дружбан по Ліпетському льотучилищу. Й бойові друзі стукнули куда нада.

– Ти прогавив в училці міністра рейхмаршальства? – збісився Берія, кричав він Чекалову. – Ти, чиє ім'я Чека­лов походить од нашого славного бдітєльного слова ЧеКа? Й ти бдітільно недосмотрєв в курсанті будущого високочиноположеного врага?

Й одкрутив дроселя в новому ізпитатєльному самольоті Чекалова, так-так, в тому самому будущому ненависному йому цельнометалічіскому моноплані, пілот розбився, при цьому спасая машину, але не при­знався про любовні чуства Германа Геррінга; тим са­мим навсігда спасая і Маню Канкіну, безимянную мать незаконнорождьонного арійця. Чого не сталося з іншим їхнім однокурсником, тов. Судцем, який годин­ника од німців не отримував і тому не був розстріля­ний, а навпаки – став головним фельдмаршалом авіації СРСР).

Но про це впєрєді. Адже Геррінг вирішив признацьця, нарешті, їй в любві.

Бо:

– Мілий, ну коли ми, нарешті, поженимось? – озву­чувала вона свій вопрос.

Но але – нацизм. Бо тут в Германії починається перестройка.

Тим часом в місті Ліпецьку настав час, коли фатерлянд швидко почав відкликати назад Геррінга, бо рабочо-крестьянська соціал-національна партія хутко йшла до влади, і їй був потрібен хоч один професіонал армійського типа, який би хоч в чому розбирався.

– Єсть такий чоловік! – восклікнув раптом Гіммлєр.

(А треба сказати, що він, (як і Гітлір) тоже був за по­ходженням незаконнорождьонний єврей, тіко на відміну від фюрера в нього мати була українка).

– Хто це?

– Та це ж твій бойовий дружбан, Адіку.

– Хто? Не муч.

– Лічно Герман Геррінг.

Гітлір очень сильно розумів тилове любовне захоп­лення свого ізраненного бойового друга, бо й сам увлікався подобними амурами, перебуваючи для цього свого ча­су на лікуванні бойових ран де? в Полтаві, для цього Брестський мир передав Україну під Германію. Но і цьо­му, нарешті настав прєдєл:

– Геро, приїзди назад, – благає Адольф. – У нас ката­строфічно не хватає прорабів ускорєнія перебудови, осо­бино військових фахівців ноль.

– А ти, Адіку? Ти ж бойовий єфрейтор.

– Навіть я сам лічно, а ти ж чудово знаєш, в душі художник-аквареліст...

– Но я сильно тут занят льотною перекваліфікаційой, – одбріхувався Геррінг, – з біпланів на моноплани.

– Якщо ти негайно не повернешся в фатерланд, я возбужду проти тебе уголовне дєло за полову св'язь із неарійкою. Хочеш виговоряку по партійній лінії? Полу­чиш! – фатерляндствував Гітлір. Геррінг же знав не по наслишкє, що фюрер здатен і не на таку подлість.

Й почуття обов'язку перед Батьківщиной нарешті превозобладало в залізного Геррінга й він преневозмог свої чуства до дівчини, як свого часу преневозмог морфій, й він, міцно попрощавшись з Маньою, покинув її так міцно, за­чавши при цьому свого незаконнорождьонного ним сина. Внезапно кинувши для цього там все своє імущество, він молнієносно повертається в свою так звану Херманію.

Бо він вважав, що – ненадовго, адже будучи кадро­вим воєнним, спеціально ізобрьов для цього доктрину бліц-кріга, щоби хутенько присоєдініть ЕСЕРЕСЕР на­зад к Германії, як і було колись законно підписано ко­лишнім Брестським миром. І таким чином присоїдинить назад свій, ще не оформлений законно з нею брак.

... Вона стояла в льогкой косиночкє, вийдя на па­горбку старого ще древнього городища, дореволюціонного, стала на валу, й слізно благала про хоч один бомбовий нальот німецько-фашистської авіації, держа при цьому високо до грудей свого незаконнонародженого германського синочка, "дивися, синку, оно твій тато ле­тить", щоб хоч у якийсь спосіб він міг сподіватися в небі свого прославленого батька-льотчика... (А от чи живі во­ни зараз, в наші времена? Можливо, бо всі свідки, які бу­ли при цьому присутні, заприсяглися, що до неї тоді шастав вже тоді покойний Валерій Чекалов).

А всі інші германо-німецькі асси тим часом, безнаказано шастая в нашом небі, збивали по сто й більше черво­них пілотів, бо навчилися в них мастірству, чудово зная усі радянські повадки.

Але – жодного бомбардування міста Ліпецька! Ще од часів царя Петра 1-го, ні до, ні потом, ні після... Жоден підручник історії про таке не напише. Ні одна його бом­ба не впала на цей єдінствіний город страни, особино в той рабочий район, де проживала безимянная Маня. Місто дуже здобне для бомбометання, стоїть по обидва боки річки – хочеш – бонби правий берег, хочеш – бонби собі лівий; так ні, хоч би який поганенький розвідуваль­ний фанерний чотирикрилий біплан залетів.

– Хоча всі на світі німецькі аси, – підло стукає Гіммлєр Гітліру, – родом з міста Ліпецька в смислі про­фесії, навчаючі колись в тамтешньому місті, чудово зна­ють рекогнасціровку кожнісінького військового об'єкту там, краще, ніж в будь якому місті ційої страни, бо багато­разово совершая тренувальні польоти довоєнних врємьон.

При чому дуже дивуясь уголос, чому рейхмаршал авіації Герман Геррінг категорично заборони рознести цю наболілу болячку на друзки?

– Чого ти ніколи не бомбиш Ліпецьк? – не раз питав його Адольф Гітлір. – От я, наприклад, свого часу жив у Полтаві, но за це кілька разів стер її з лиця землі...

– Адіку, нащо він той Ліпецьк нам здався? Тобі Англії мало? Бонби краще її, скілько хочеш. Тоже мені, зрівняв Ліпецьк з Англійой.

Й а тут же Гітлір примусово видав його заміж за чис­токровну арійку.

Й він тоді за це ожесточонніше бомбив голубий Альбіон, приступно возмєщая на ньому боль своєй утраченої ра­дянської любві, тим самим оберігая її чуства од возмєздія, тим часом цілими тисячами альбіонці гинули, прикривая своїми тілами усіх жителів міста Ліпецька, і хоч як не стара­лися, а не могли всі разом превзойті цифру жертв лише в од­ному окремо взятому Ленінграді, напримєр.

Що буквально дозволило ЕСЕРЕСЕРУ безприпятственно кувати побідоносну промишлєнность лише в од­ному його небомбльонному місті, сильно увілічівая цим обороноспособний потенціонал.

Бо ще Петро 1-й започаткував в Ліпецьку руду, мета­лургію, занедбану потім царатом. Особинно побудувавши посеред війни в 1942-43 роках забуту з часів Петра 1-го тракторо— в танковосторітєльность, і це поруч з Во­роніжем, гбродом-геройом, за що тричі стертим бомбами з лиця землі, не кажучи, що це з іншого кінця з поруч з бло­кадним Лінінградом, на якого враг чогось бомбометання не шкодував, убивши за це міліон граждан, наприклад.

А в Ліпецьку тим часом безнаказанно возобновили колишню німецько-довоєнну пілотну школу на ра­дянську й відновили нашоє льотне плем'я пілотів, ще не ізстребльоне Люфтваффом (треба ж не тільки ж їй будущих чужих фашистів навчать, а й своїх); не говоря вже про чорну й білу металургію і їхню сталєлітєйность, зно­ву ж таки комплекс "Свободний Сокіл", "Металіст", трупопрокатний, тьху – трубопрокатний комбінат, літьйо, а, гламне, тяжке приладобудування, прорвав ни­ми усіма не тілько блокадний Ленінград, но й при цьом відганяя вообще з нашой землі німецько-германські ор­ди. Ще й досі на північному заході міста Ліпецьк поміж вокзалом і заводом "Свободний сокіл", незважаючи на перестройку новими геть мікрорайонами, стоїть на тому колишньому місці й раптом вулиця Авіаційна...

Що засвідчує що?

Ісключитєльно силу ніжного почуття в Германа Геррінга, яке превозобладало навіть над його здоровим глуздом фашистського убійці.

Даже под тяжелєйшимі питкамі на Нюрнбергському процесі не видав, не назвав імя Мані К., для чого напряг усю свою силу волі нелюдя й покончив нею жизнью за до­помогою своєй законной арійської дружини, нелюбимої, за що яка пронесла на суд в прощальному поцілункові ам­пулу з ядом, розкусила і передала зі слиною просто в рот рейхсмаршалові і той просто вже нічого іншого зробити не міг просто посеред уголовного процесса, (отак! а от інтересно, чи пішла б на таке наша радянська незаконна дівчина, вихована на зовсім інших принципах? нікогда!) тим самим унося тайну ційой безимянной дєвушкі звідтіля навсігда взмивая собою в високе прозрачне небо.

22 червня 2012 року.

Лінза

Едуарду Мацишевському

Якось зі славного хутора Леніна, що поруч з шахтою Ірмине-Центральна імені Сталіна, (де згодом поставив усі свої рекорди Олексій Стаханов), таємно вирушило троє селян-дідів.

План був простий:

– Оце, гля, Донець тіко підмерз, і ще не всі кинулися в Росію, то ми вспіємо щось вимінять? – укотре гудів дід Антін.

Мало не померзли, дочекавши, доки Місяць, нарешті, зайшов за хмару. Дід Антін ще засвітла накреслив на­прямки біліших плям, де лід товстіший і поповзом кину­лися повз темні тонкі опуки на той бік, чіпляючись одне одного за клумаки.

Щастя, що на спини товсто понамерзало жорстви, отож біле маскування врятувало од пильних військових патрулів.

І, за розрахунками вийшли до протилежного села з дивовижною назвою Кримське, дякувати, що до облоги частенько там бували.

Й знову залягли купкою, щоб не заклякнути, а дід Антін рушив на розвідку. Під вечір приповз ледь живий:

– Нічого не наміняємо, гля.

– Чого, гля?

– Активістів до гада і опорних пунктів. Гля, треба ру­шати в голубінку. Може, його там, гада, менше.

Аж коли вступили в віддалену область, то швидко й таємно виміняли й крупи, й зерна, й картоплі.

Тяглися в зворотному напрямку орловською облас­тю і відчували, що геть несила. Доки не надибали здоро­венну бляшанку й мало не посварилися:

– Померзне, гля.

– Я вже померз, – відчув себе картоплиною дід Карлаван.

– Картопля, гля, зальодяніє, не донесем.

– Нічо, з мерзлої такий класний самогон женеться.

– Да уж, весной, када снєг сайдьоть та нас тутай найдут і нагонять та, – буркнув дід Панін.

Скинули додолу збіжжя й знову почали лаятись – чи мундьорку варить, чи чищену – тут головний резон був у юшці, яку можна висьорбать, все-таки яка не яка, а гаря­ча підпора.

– Я й опосля мундьорки юшку вижлукчу так, – пхик­нув дід Іван Панін.

Був згоден на будь що, аби лише сидіти й ловити до­лонями тепло від багаття, щастя, що бадилляччя навколо дозволяло не економити вогню.

А коли одтанули, то почули гармошку.

– Село, гля? – затривожився дід Антін.

– Гуляют та, – крекнув дід Панін, бо уявив, харчу на далеких гулянках.

Адже звідтам виразно линув ситий дух. Однак пе­ресів лівіше, щоб хоч трохи загородити багаття од лісо­смуги, з-за якої радісно нявкотіли рулади, які од того ли­ше посилилися.

Вже забулькотіла вода і забулькотіло в шлунках, ко­ли з сутінок виступило три постаті, деручи їх гучними частушками.

– Хто такіє? – гармошка вмовкла.

Би Панін почав говорити, все таки їхній одно­племінник, однак, став скромний, і притих.

– Та ми тут, подорожні, – продихнув дід Антін.

– Шта? – подивувався рудий красень, і багатозначно закинув за спину музичний інструмент.

Дід Каурлан все життя вагався: чи був він болгарин, а чи серб, і тому вирішив мовчати.

– Пабірушки, – сплюнув у мороз музикант. – Єщо нам село сожжьотє!

І весело вдарив чоботом бляшанку. Не встиг Антін отямитися од спалаху іскор і бризок, як влучно й болісно зазнав того ж чобота під спину, од чого несподівано лег­ко перелетів кучугуру.

Коли гармошка заглухла геть за пагорбами, селяни почали навпомацки сповзатись і задубілими пальцями збирати збіжжя до розкиданих клумаків.

Натрапили навіть кілька недоварених картоплин і похапцем спожили, сторожко дослухаючись околиць.

Мухи поштивно поховалися під стелею, сподіваю­чись таки пересидіти густий перегар.

"З абрикос гнали".

"Еге, абрикосівка", – погодилися зрештою в проти­лежному кутку.

– Я от нісктілько не жалію про тюрму, – несподівано підвів голову Іванов Толька-Косий, так, що всі зосереди­лися на ньому. Бо одсидів бо він вже за п'ятий голодо­мор, коли порядки трохи пом'якшилися.

– Тебе б, гля, ще на каторгу заперли, ти б ще щас­ливіший був, – пирснув дід Антін в чарку.

– Во-первих, – не одступався Толька, зизим оком обвівши любе товариство, – мене тюрма од армії спасла.

– Ну не мудак ти, Кося? – радів, що це не про нього, дід Каурлан. – Уві армії три года дають, а тобі в тюрмі чо­тири дали.

– А во-вторих, я в Москві побував, – щасливо й лагідно примружив своє криве око Толька.

– Да, повезло, – зітхнув Король, бо його за той же злочин закинули на Волгодонканал, і там окрім каналу, він не бачив нічого.

Зітхнув і малий Едько, бо був єдиний тут тверезий.

Отак завжди по шостій склянці починалося найцікавіше, бо про столишну Москву тут лише чули, та й то од Тольки.

– Я там кажний дом обдивився, – так починав він, щасливо блискаючи опукою кривого ока. – Живуть же люди...

Тому що зоною йому була висотка – московський університет, якого він ударно будував.

Починав він здалеку про мудака "попку", який дав постріл угору й куля пролетіла аж сім кілометрів і влучи­ла в паркову алею Кунцевого, де саме гуляв Сталін. І нев­далого вартового не стало.

– А як же було не стрілять? – погляд Тольки вирівнювався. – Коли наш п'ятдесят восьмьорка взяв і прив'язався до куска фанери-десятки й плигнув од університетового шпиля, легко пролетів над зоною і скрився в необ'ятной столиці.

"В бік Кунцевого?" – мало не вбовкнув дід Антін.

Всі мовчали, бо удавали, що про всяк випадок не чули.

– Досі шукають. Летів, як Можайський, – зблиснув Толька оком і знаннями, здобутими в Москві, бо весь той час він був тверезий і навіть читав газети.

Зустрівся очима з Королем, єдиним, хто йняв віри, адже проходив за одним з ним судом – двоє юних розум­ників вигадали, як їсти в голодомор посівний отруєний ячмінь. Тому його й не дуже охороняли, отож легко було підповзти, просвердлити дірочку й наточить зерна. На отруту коштів тоді не шкодували, однак хлопці примуд­рилися довго вимочувати зерно, потім тричі зливати окріп, а вже потім робити кашу.

Все б гаразд, але почали радісно ділитися з голодни­ми хуторянами, допоки хтось не здав.

"Чому? – пускав сльозу дід Антін. – Чому селян по­садили за їхній же овес?"

Загалом він був добрий чоловік і завжди ділився, чим міг з подорожніми жебраками, яких чимало сунуло на Донбас, сюди, під славетну шахту – вважалося після стахановських рекордів, що шахтарський край багатий.

Лише завжди дід допитувався:

– Звідкіля ви, люди добрі?

– З під Воронежу.

– З Рязанщини.

– З Вологодщини...

Навіть циган наділяв, хоча не дуже їх шанував. Останнім шматком ділився, бо добре знав по собі, які то мандри.

Але коли чув:

– Орловські ми...

Хапався за ціпок і вигонив з обійстя, бо люто вмить опинявся в тому засніженому гармошкою полі.

– Уб'ю, орловські! – верещав він, жбурляючись ціпком. – Падли ненаситні! Суки засрані!

Родичі хапали його й дивувалися, що оно скільки років проминуло, а він ніяк не втихомириться.

Застілля й мовчанка тривали.

Тому дід Антін хрумкнув огірком:

– Только, ти краще розкажи нам, гля, як ти по радіві кіна дивився.

Усі збадьорилися, бо знали, що далі буде.

– Наша бригада була ударна, – починав тихо Только, – і тому нам дозволили скинутися всім й купить поставити в бараці тілімізор.

– А що це таке? – удавав далі Антін.

Навіть дід Каурлан сонно закліпав.

Лише малий Едько сопів співчуттями, бо не любив, коли з Косого Тольки знущалися.

– Ну, це такий тіпа радіоприймач, – ліз у пастку той, – тілко спереду в його така товста водяна лінза... – замовкав.

– Ну? – дід Антін.

– Така вона, вобщим, шо бере й показує кіно.

– Кіно? В бараці? – ятрився дід, аж окуляри йому впали з носа.

– Еге. Або новості. Політінформації різні...

За мить хата здригалася реготом:

– Кіно по радіву!

– Тольці більш не наливать!

– Тілімізор!

– Це ти од його окосів?

– Во чьто з людямі універсітети творят! – корчився дід Панін.

За цим ніхто не добачив, як малий Едько шаснув в сіни, де, потерши долівку долонями, замурзав ними лице. Накинувши на плечі рядно, згори накрившись хусткою, під неї наштовхав гнотяної паклі.

Взявши ломаку, постукав нею до хати:

– Здрафствуйтє, люді добриє! Паклон вам да щастьє, разрєшіть зайтить.

– Хто така будеш? – хапнувся окулярів Антін.

– Да хажу дарогамі-путямі, – лагідно попискував Едько, і так вдало, що й інші не постерегли підробки, – сабіраю дєткам на пропітаніє.

– Он як, – набував поважності дід Антін. – А звідкіля ж ти родом будеш?

– Орловскіє ми, – не встигла "вона" вимовити, як дід Антон зірвався з лави, хопивши ціпка, однак та не­сподівано ще прудкіше дременула надвір, дід люто мет­нувся за нею.

Всі зачудовано дослухалися надвірних здогонив, "уб'ю суку!", які крутнулися навколо хати, за вікном раз ураз мерехкотів ціпок і матюки.

Несподівано ляснули двері, Едько влетів, спритно скинувши "орловські" лахи під лавку.

– Уб'ю сучару! – вскочив слідом дід Антін.

Страшний ціпок завис у повітрі, шукаючи свою жертву.

– Де сучара? – волав він.

– Яка? – загальний подив.

– Курва орловська! – гарикнув і втих, не узрівши її.

– Яка курва, діду? – невинно округлював і округлю­вав без того округлі юні очі свої Едько.

Дід здивовано одсапувався.

– Та я, гля, її тут тіко шо бачив...

Усі уважно озирнули одне одного.

– Бачив? Тут? – Косий Только вправно крутнув кри­вим оком і заховав його. – Хіба тілько по тілімізору!

Лабораторні упосліджування інтернаціонального сексу

Осанна Заушко

(сексотези)

Нехай сексоти не тішаться, бо йдеться не про них, а про тіньовий секс, котрий прагне вийти з корумпованих кіл і влитися в повноцінне суспільне буття. Хто стоїть на заваді?

В першу чергу, це феміністки всіх напрямків, котрі не бажають визнавати за жінок пасивних педерастів. А ці нещасні, між іншим, потерпають від мужланів (активних педерастів) не менше, аніж жіноцтво од натуралів. І якщо вже світовий фемінізм прагне правдивої боротьби зі всесвітнім чоловіцьким хамством, вульгарністю, дис­кримінацією, побутовим тероризмом, зрештою, жлоб­ством, – тут слід якнагальніше влити до своїх рядів сек­суально знедолені верстви, аналогічні за дискримінантним чинником.

Для зручності пропонується термін, котрий не так ріже вухо витонченого жіноцтва: "феміністи", тобто це істоти, які ще жінками не стали, однак щиро прагнуть то­го. Термін, який би вдало поєднав нарешті воєдино два таких, здавалося колись, несумісних першопочатків.

В епоху, коли до третьої статі (гомосеків) додалася ще й четверта, п'ята, шоста, сьома, восьма (трансвестити, травестити, кроссексуали, зоофіли, птахофіли, москвофіли та іхтіофіли) слід, нарешті зорієнтуватися в плані моралі та етики, які значно розширили свої межі в царині демо­кратичного буття. Бо не за горами вже фаунофілія й комахолюбство, а що ми можемо запропонувати їм, якщо ще й досі свідомо і злочинно зволікаємо з готовими, устале­ними вже прецидентами? Не кажучи вже про геронтофродитів, трансформерів, захермазохерів, роботофілів...

Чому, наприклад, суспільство ще й досі не узаконило прості шлюбні стосунки педерастів з лесбійками? А, між іншим, така комбінація ще й досі неспринятна не лише се­ред натуралів, але й серед прогресивних сексмаргіналів. Чи не тому, що світові політичні репресивні режими свого часу намагалися "перевиховати" й тих і тих, ув'язнюю­чи їх до спільних камер. Мотивуючи це тим, що перебу­вання педераста в чоловічій тюрмі (а лесбійки в жіночій) аж ніяк не створює для них ефекту покарання, а радше навпаки – дозволяє еротично розповсюджуватися, нечувано збільшуючи сексуальні можливості.

Величезна кількість католицького педофільного духо­венства, опинившись в чоловічих зонах ув'язнення тут же порушила вселенський релігійний порядок, тому що вже не вони сповідали парафіян, а парафіяни почали сповідати їх, в такий спосіб караючи за неусталені нелегітимні стосунки з дітьми. Й тут слід добряче замислитися Ватикану, аби ви­користав свій міжнародний авторитет і відсунув віковий ценз неповноліття для карної підсудності за так зване зля­гання з дітьми. Адже в епоху тотальної акселерації молоді іноді важко визначити нижчий рівень межі вікової осуд­ності. Такі б нововведення значно би посилили авторитет церкви, який саме за цих причин дуже похитнувся.

Недарма ж ортодокси-віряни вимагають од Папи Римського засудити т. зв. педофілію й гомосексуалізм ксьондзів, у той час коли інша частина глибоко релігійних людей вимагає, аби Папа публічно покаявся й замінив церковні тези, котрі таврують одностатеве кохання на діаметрально протилежні. Тому що прості люди самі по собі не спроможні щось редагувати в Святому пи­санії, створеному ще тоді, коли навіть стосунки між орто­доксальним чоловіцтвом та жіноцтвом не набули ще до­статнього розвитку (нагадаємо, що Біблія визнає лише одну сексуальну позицію між чоловіком та жінкою – це коли вона на спині, а він згори. Що натепер є цілковитим символом жіночого упослідження, де їй надається підрядна роль, і вже аж ніяк не паритетна).

Можна, зрештою, скликати новітній Всесвітній Нікейський собор, який перегляне ці постулати так само, як колишній Нікейський собор кардинально переглянув тодішні, й тим самим дозволить радикально розпідерити суспільство.

До речі, ні в Біблії, ні в Євангелії ніде й слова не ска­зано про целібат – заборону брати шлюб церковникам. То звідкіля ж виник такий дивний звичай? Там заборо­нено гріх содомський, і гріх гоморський, однак про педофілію Святе Письмо мовчить, – то чи не причина це такого масового його розповсюдження серед ксьондзів?

Додати, якщо суворо карають за педофілію священ­ників, то чому законодавство ніколи не карає за це саме двох малолітніх, котрі вдаються між собою до злягання? А чи це – не подвійна педофілія? Облудні законники вип­равдовують тут свою бездіяльність тим, що, мовляв, це ж недозрілі діти, які не підпадають під дорослу юрисдикцію, однак таким слід зауважити, що коли вони вдаються до коїтусу, то тим самим дорослість їхня беззаперечна!

Тобто коли дітям вигідно – то вони діти, а коли не вигідно, то вони, бач, дорослі, що кожного разу заганяє правочинство в глухий кут. А страждають внаслідок па­тери, котрі, замість того, щоби нести слово Боже до про­стих людей, часто-густо позбавляються такої можли­вості, бо їм по всіх тюремних зонах затикають рота в буквальному сенсі цього слова, й страх навіть подумати, чим саме затикають.

Таке неузгоджене з потребами життя законодавство до нагальних потреб (беззаконня) свого часу породило масові міграції зоофілів аж до африканських висо­когірних джунглів, де вони могли спокійно вдаватися до любощів із зеленими мавпами. Результат цього відомий – виникнення СНІДу... (Сексуальних Наслідків Інтер­національного Сексу).

А от якби б суспільна мораль не трактувала яко збоченців цих сексуальних мучеників, а надавала б їм закон­не право кохатися в наших міських звіринцях (або і в цирках) то, певна річ, такої б всесвітньої катастрофічної хвороби ніколи б і не виникло. А от тепер скоро людство також позеленіє.

... Кожного разу, коли в прогресивних країнах з'їздяться сексменшини на гей-паради, то раптом і виявляється, що їх набагато більше, аніж так званих секс-більшовиків. Додати: ще більша кількість одностатевих за відомих причин зацькованого упередження на цих па­радах не дефілює – отож постає питання про те: а чим же є насправді так звана більшість? Чому ж це натурали ніко­ли не збираються на свої паради чи бодай фестивалі? Та тому що вони по-фарисейському приховуються од загалу, аби той не побачив їхньої ницості, меншовартості й меншокількости! Саме через це їх слід позбавити сегре­гаційної влади. Адже вони ще й досі диктують свої поряд­ки, в той час, коли істинна демократія – це коли суспільством кермує справжня більшість, а не уявна.

Наведемо приклади: в геть усіх клозетах подибуємо лише таблички "Ч" та "Ж"... А куди податися по свої ме­таболічні потреби педерасту? Чи до чоловічої вбиральні, чи до жіночої – а наслідок один: цілковитий дискомфорт в дефекації, коли ти змушений здійснювати її за умов, які геть не співпадають з твоїм тендерним статусом...

В значно ще жахливішій ситуації опиняється кожен транссексуал чи трансвестит, для яких на планеті Земля ще й досі (!) не створено жодного (!) відповідного санітарного закладу. Про яку цивілізованість людства можна взагалі твердити, коли це людство не зідентифікувалося ще й досі, щоб нормально, пробачте, посрать?

Ну, і про найголовніше:

чомусь ніде й ніколи в мас-медіа не піднімалося пи­тання про доволі масивний огром ще однієї специфічної сексуальної статі, котра справедливо також може претен­дувати на більшість.

Йдеться про онаністів.

Ці залякані так званою мораллю індивіди тихенько нидіють по кутках й анонімно вдаються до перелюбу. За них нікому заступитися, нікому заявити про їхнє людське прагнення брати шлюб. Як цього вже натепер домоглися педерасти.

Так-так, йдеться про право кожного онаніста на за­конний шлюб. Із самим собою.

Спиною

(із циклу "Прощавай, суржику!")

Навіть, якщо ти не служив у міліції, то ніколи не при­курюй, стоячи задом до дверей. Ця думка колись може пригодитися кажному, хто не зна, що може за тими две­рима ховатись. Особино коли бугор дає тобі гроші, одщитує чимало з товстої барсетки під розписку й каже:

– Йди, нарешті, й розщитайся, нарешті, з усійма бри­гадами, в перву очередь з кровельщиками.

Бо сам не любив роботяг, особливо знацьця з ними. Сказано, із хама не вийде пана. Він же не сказав, що ті кровельщики усі з Катюжанки. Я, слава Богу, додумав по дорозі в підсобку купить "Наполеона", бо я про нього ще з радянських часів мріяв, но тоді не було грошей. І от тільки ця бутилка мене й спасла тоді, вона як знала, навіщо я її взяв.

Ті прибігають, почав роздавать я гроші, строго слідкую за кишенями, особливо за боковою, де лежить пляшка, все роздав точно по бумажках, і всі страшно задоволені. Але тут вони стали незадоволені, бо побачили, скілько в мене їх ще лишилось і почали права качать, що я їх ощитав. Все їм ма­ло. Ми взяли знову бомажки, все зійшлося, но чоловік, це така людина, коли вона в когось бачить пачку товстійшу, ніж у тебе, вона вважає, що її обдурено. І вона тихцем бере кожен по кровельному молотку і тихцем усі йдуть за тобою, а ти йдеш щасливий з омріяною тридцять років бутилкою "Наполеона" і навіть не хочеш озирнутись назад, бо може ти своїм щастям ображаєш когось, хто вважає себе класово обманутим і твоє щастя вони сприймають, як свій особис­тий грабунок. Вони ж не знають скільки разів ти на того "Наполеона" дивився, бо були такі часи, що в лікьоро-водочном окрім нього місяцями нічого іншого не стояло.

– Це ж подумать: п'ятдесять чотири рублі! – милува­лися тоді всі в простому гастрономі, як в музеї.

Заходжу я, як дурак в свій парадняк, і що? Виймаю, дурак, цигарку. Ну вона тобі нада? Ти вдома не можеш вийти на балкон і там собі смалити цілу ніч? Ні, треба в парадному придержать хвилювання, бо жінка моя також з тої доісторичної епохи, зна, хто такий "Наполеон" і радісно розділить з тобою радість.

І отут я повернувся спиною до темних тих дверей, бо, може я й не мудак, може просто вітер звідти був сильний, і отак зігнувшись, почав прикурювать, дурак, не зная, що там вже ціла бригада кровельщиків жадібна, і вже пер­ший хтось проштовхнувся з молотком і щосили вдарив тебе ув тім'я. Бач, суки, ножем не б'ють, а тим, до чого привикші їхні робочі руки. З першого ж удару молоток провалився всередину, но їм, сукам, все мало, жадібні, ну й ще раз ввалили мені в голову.

Там було потім море крові і не тіко на підлозі за ніч натекло, а й по стінах, мабуть я бився з ними і не давав молоток вийнять, бо він так і остався в мені. Ну хіба їм до молотка, коли вони гроші в мене разом з внутрішнім карманом вирвали й помчали жадібно ділить. І от одразу після другого удару мені – блись – одкриваю очі од силь­ного холоду і думаю ними, звідкіля це влітку взявся та­кий хххолодюга? І пробую повернути голову вбік щоб побачити ще кількох голих в підвалі. Насилу встав, най­шов виключатель. Но, мабуть, я не зрозумів тоді, що я в підвалі, бо мене тоді дуже сильна образа взяла: на всіх навко­ло такі добрячі покривала. І навіть на пустих столах. А на мені – нічого. Дубак же який, бо підвалу наплювать, що над ним літо, він, гад до кісток вже пройняв. От я встав, і почав чесно накривала ділить між усіма пацієнтами, і шо цікаво, жоден не встав і не запротестував. І так чесно вийшло, що мені хватило ще й на підстилку, не буду ж я, як вони усі, мудаки, тут на голих столах лежать. І так я пробую хорошо укутатись, бо до ранку в цьому підвалі ще проспатись треба, завтра ж на роботу.

– Яка це падла тут світло покинула? – чую я раптом грізний голос.

Це заходять сюди люди в білих халатах і сердиться, мабуть, їхній начальник.

– Це шоб цілу ніч тут нагоряло? І так грошей не на­пасешся, – лаявся главврач. – Бо цим усім тут, якщо хо­рошо подумать, світло вже ніколи не потрібно.

І хоче вимкнути, і хочуть йти геть.

– Як це, баля, непотрібне? – кажу я і встаю. – Як ви на покривала жмотитесь, то хоч світло залиште.

Як вони кинуться в двері, но тут спрацювало, слава Богу те, що вони в дверях затислись усі, я йду до них і тягну покривало.

– Де справедливість? – кажу. – Що одним по два, а другим по одному?

Я ж не знав, що молоток мені з голови ще не вийня­ли, так він там, кровельний такий, з широкою п'яткою, нею застряв.

Ну вони трошки всцялись, хто більше, хто менше.

– Або хоч отоплєніє в палаті включіть, баля, ми ж тут все-таки люди лежимо.

Чи од досади, чи од того, що в мене голова чомусь бо­лить, я сів і заплакав.

Це їх трохи заспокоїло, почали шепотітись.

– То шо, в реанімацію? – шепочуть одні.

– В яку? – каже главврач. – Бач, розсуждає, умнічає. В общу палату, ви ж бачите, що він видужав.

Одкриваю я ще раз очі і бачу мою любиму доперестроїчну Надюшу. Не так її, як бутилку чого? "Наполеона". І палата вже не в підвалі, і людей тут лише шість штук.

– Тосічка, – каже, – милий мій.

Бо мені голова перемотана, це ж не жарти, молоток вийняли, а покрівлю титаном залатали.

А поруч кум із кумою, ну просто сяють, бо чесні лю­ди. Кум мені молоток мій показує, радіє з нього, як дитя.

А кума вже на мені закуску розкладає.

– Стоп, – кажу, – ви б краще цю бутилку главврачу однесли.

– Не бере, – каже Надюша.

– Як? – не вірю я. – Щоб главврач – і не брав?

– Це той гад, що тебе другий раз на смерть одправив? Сука жадний, насилу я в нього вєщдок одняв, – справед­ливо каже кум, ляскає широким кривавим тим молотком об долоню.

Це вже вона потім розказала, що мудаки в парадному мені не той карман вирвали, бо в боковому бутилка ціла осталась. І Надюша ж знала, чим мене на ноги возрождать.

І отут моя мрія, нарешті, здійснилася, я лише губка­ми пригубив ту чудесну рідину, як зі мною одразу стало­ся нечуване чудо: голова враз перестала боліть. А як за­кусили огірочками, то я враз зрозумів, що смерть одступила.

Я вискочив надвір і хоч я був у тюрбані, водій "швид­кої" не здивувався.

– Ти пив коли-небудь таке? – тицьнув я йому в кабіну півпляшки "Наполеону".

Він мовчки й посміхаючись повіз мене, по дорозі я зняв тюрбан, розсмикав криваве волосся, й устиг навіть намазатися зубною пастою рівненько.

Коли я зайшов, усе оніміло, побачивши те покривало.

– Суки, – кажу я. – Сидите в моїй підсобці за моїм столом, і граєте моїми картами на мої гроші?

Кажу я пошепки. Бо тиша там стояла така, що гріх будити було її криком. Все ж таки кровельщики, вони звикли більше до гуркоту. Вони почали одсовуватись, сцючи, бо ж вони не медики, не привикші ще бачить покійників.

– Гроші на стіл, – кажу я ще тихіш. Й виймаю над го­ловою закривавлений молоток.

І вони, обсцикаючись, починають хутенько шарудіть ними, не рахуючи, і так розсовуються по боках автома­тично, бо я бачу серед них кого?

– Ах ти ж сука, – кажу, – бугор сраний.

Сказав просто так, я ще не знав, що він тоді всрався. Я не подав ніякого виду, бо кого-кого, а його тут не сподівався, серед простих безпаспортних роботяг. І, серучи, тиче мені товсту барсєтку.

– Од мене, суки, – кажу, – ніде не заховаєтесь, баля, навіть на тому світі, бо я з нього його й прийшов, – кажу монотонно. – Особинно ти, морда твоя погана, – забираю я повільно барсєтку, – признавайся при всіх, це ти на ме­не навів?

І молотком по столу.

Дехто й впав.

– Він, він! – кричать.

– Ну, – кажу, – спокійненько досирайте на здоров'я, бо я, баля, завтра ще прийду.

Ну, на цьому ця історія не кінчилася, там було ще ба­гато кінців. Но найцікавіше в цьому що? Що лікарі як не шукали, а не знайшли в мене навіть ніякісінького навіть струсу мозку.

– Це тому, що в тебе мозку немає, – сміявся кум.

Може він і правий, бо чого це я спиною до дверей прикурював?

Кінець получився нежданий, це вже коли я очі одкрив і побачив ними ментів, то вони мені розказали, що дехто в підсобці дубака дали. Це ті, хто здержували, хто не хотів одпуститься, а зря, бо як ти вже взявся за кровельний важкий молоток і почав з ним бігати поночі по парадних, то ти спершу візьми й научись срать.

Совратники вождів

(мініповість-апокриф циклу "Прощавай, суржику!")

Це тіко зараз ми докопуємось до аксіоми істини, а тоді її не знали навіть вони, їхнії творці й не розуміли, до чого їхнє політиканство гри в популізм може їх самих призвести. Бо якщо хтось і не розуміє причини їхнього кінця в смислі смерті, то це просто од лєності, од просто­го небажання співставити факти з фактажом.

От ніхто зараз не помітив слова "лєность", а тут міжіншим криється велика загадка запасного імені вож­дя Леніна, який сам на себе нарікав за лєнь в ссилках, де він бурятствував алеуток, за що його ті за допомогою помощі німецько-германської розвідки нагородили страшнодіючою хворобою берліннського салонного взірця, яка ще натоді самоходом з Берліну ніяк би не змогла досяг­ти вершин алеутських кряжів.

Але почнемо спочатку. Од товаріща Янукідзе, друга і товарища Сталіна ще по тіфілістичних ссилках, коли во­ни насильно одбували питкі в тамтешній семінарії, ізмождаясь непосильними догмами православного цара­ту. За що підняли там повстання во імя праведного ко­муністичного вчення, несумісного з релігією, незважаю­чи навіть на те, що воно ізвитікає із первоісточніків першохристиян, іменованого так само співзвучно до ко­мунізму: комратинизм, де свого часу вчився в семінарії Ісус Йосипович Христос.

Так от ніхто й уявити не міг, що це самий Янукідзе, прийшовши до вершин справедливої влади робітнико-селян, стане вживати її всю собі в розврат, опускаючись не лише в ньому, але і вікові, розвращаясь з жінками, юрод­ствуй їх при цьому до такої міри, що а потім перейдя плавно на дівчат, щоби опуститись вже до геть дівчаток.

– Шюкати їх в найвіддаленішіх районах регіонів, – на­казував він емісарам, щоб не сотворить гріха по сусідству, бо воно чим дальший секс, тим менш доказовий.

І ті шастали неозорою соцбатьківщиною. Доки їм в Челябінськом Заураллі в списках населення не попалася дивовижне прізвище нєвінної геть дев'ятилєточки з фамілійой Істоміліна. Яка її і згубила.

Од одного такого слова Янукідзе впав в розумові об­рази, а потім в почуттєві, навіяні поезійой пісень Єсеніна, і вже геть істомівся, доки її, залякану, не привез­ли, кладя просто до нього в постіль...

Не будем продовжувати цього бруду. Скажемо, що дівчинка довго лікувалась, не так фізіологічно, як психо­логічно, приводячи себе в возрастну норму, а як ліки бу­ли недоступні, то вона опреділилась в медичне ПеТеУ, з метою використання учбового процесу випробовуючи його на собі поправкою здоров'я.

Тому, потрапивши в відмінниці соціалістичного педзмагання, була знову надіслана в Москву на парад Пер­шого травня трудящихся, де мала честь промарширувати під салютом всіх вождів.

Хто ж тоді знав, що ці пишні паради ударниць вироб­ництва велися під приводом осіменіння їх, де стоящі на трибунах керівники тикали пальцями в маси, нібито буцім вітая їх, а насправді давали таємні пальцеві знаки вказівок на свою обраницю.

Бо в них не було просто ніякого іншого вибору, окрім випадкового обрання з колон ударниць – єдине, що поз­бавляло їх хоч якось од зумисне підготованих агентш імперіалізму. Які дорвуться і отруять на смерть за допо­могою без презерватива.

Як свого часу Німецька Германія свого часу затруїла була Леніна поганою хворобою. Якою шантажуючи компроматом просто примусила його в перспективі капіту­лювати проти кайзера, підірвавши навіки Росію. Ось ціна одної безпрезервативної спірахети!

– Не хочеш? – лютився до неї Берій в ліжку, грузінствуючи при цьому. – А якщо тобі партія накаже?

Та, бідненька задумалася такою непосильною ка­зуїстикою. Доки думала, то почула:

– Так от я, якь один із вожьдів партії, наказую тобі, не противляясь, сопротівляясь якомога при цьому. Ти пой­няла? – чула вона до болю знайомий з дитинства кав­казький акцент.

– Так, – одним лише голосом сказала вона.

Певно щось таке почув ув ній цей досвічений партієць, що викликав Вуласіка, начальника Кремля і каже:

– Я дуже гарячої крові, а ти спокійний слов'янин. Пе­ревір її спокійно, чує моя душя, що в ній щось є.

Тобто він дикий страх зацькованої людино-дівчини сприйняв як приховану темпераментність.

Вуласік тут же інкримінував їй перебування в Кремлі без відповідних документів перепустки, як привід до порушень, чим залякав остаточно, чим домігшись свого.

Не знала ще тоді проста зауральська дівчина, що цей грізний генерал-охоронець ще виконував тут при Кремлі роль пробір-дами.

Но Берій не був такий дурний, як йому здавалося, і підмітив у комендатурі Кремля білу невинну шаль дівчи­ни, густо змазану виділеннями ревного гененрала охрани, тобто реч-док. Який потім зіграє свою роковану роль в долі нашої неоглядної нікому Батьківщини.

Бо ніхто з істориків тут не помітив одної деталі факту, що дівчина, яка прагнула будь-що стати на статус столич­ної ліміти, усіляко приховувала свою медичну освіту. І ось чому: вона знала ненависть Сталіна до будь яких медиків усіх рангів і масть, тому що навколо нього падали мертви­ми його колишні соратники сотнями. При чому не лиша­ючи по собі ніяких розумних доказів смерті. Отже спра­ведливо було уявить, що тут діє досвідчена медицина.

Чи могла за таких обставин Істоміліна, влаштовую­чись у столовку харчблоку Кунцева, розголошувати цю свою ПеТеУшну мед-таємницю, яку пронюхали Берій і Вуласік, вдало маніпулюючи новою агентшою, запуще­ною ними навколо Сталіна?

– От чи лі заметів ти, Сосо, – починав розводитися Берій за сніданком вождя, – шьчо од того, хто тобі нали­ває твоє улюблене вино саціраві, то так воно й п'ється? Легко, а чи й важько? – щосили кавказячи Сталіна.

Витаючи своїми руками над напоями.

– Так, генацвалі, – генералісимус посміхнувся, – як ти нальляєш, то півдня потім голова болить.

– Ха-ха-ха, – засміявся Вуласік, – ха-ха-ха.

Берія вдячно блиснув до нього окулярами пенсна.

– Так отак і ліки. Залежно від того, хто тобі подає пілюлі, і хто тобі подає водички запить – від цього до більшої міри залежіть процес одужання, аніж би од са­мих препаратів...

Він точно поцілив, беріянствуя при цьому, бо точно знав, що Сталіна вже не бере аніяка рецептура. Через надзвичайну забобонність вождя до медицини.

– Ну од тебе я тільки отруту прийму з твоїх рук, – по­жартував ще раз Сталін, і бухикнув, бо мучився тоді се­зонним грипом.

В цю мить підійшла практикантка кремльовмського общепіта, якій доручили уперше подать чай для проби. Вона так просто і скромно при цьому це зробила, що Сталін:

– А от нехай ця юна особа подасть мені оці пігулки і чаю для запівання мікстури.

Та, знову почувши знайомий до страху акцент, попо­лотніла, червоніючи при цьому. І тому подала препарат і належні запивання до так невимушено і просто, що зача­рувала кавказьких вождів. Вона готова була все подать, щоби якомога швидше дременуть на свою кухню. Де во­на ютилася у запічку, що навіть оддала й свою улюблену білу шаль, якою невимушено огоргула хворе горло Сталіна.

Певно, цяя шаль була чимось цілющим густо змаза­на, бо од чого б це хвороба, яка довго і страшно мучила вождя всіх народів Всесвіту – взяла і вгеть одступилася?

Сталін, а він хоч і був за переконанням матеріаліст, був страшним містиком. Бо як кожна нормальна людина, він весь час остерігався, що його вб'ють при цьому.

Або, в гіршому випадку, попсують здоров'я. І от коли воно всією своєю силою відчуло, як його підсилює, оця, здавалося б, невинна якась проста шаль, воно возтрепетало од радощів за себе.

Тут треба зупинитися й подумать про ворогів те, що проста сімнадцятилітня дівчина ще через юний свій вік ще не встигала бути ворогом. І ця думка радувалася за Вождя. Що він із нетерпінням очікував тепер на нову свою хворобу. Щоби повторити експеримент в умовах цілковитої медичної загрози відсутності її в значенні присутності.

І от ця мить жадана наступає, і знову сезонний грип, і ніякі ліки не допомагають, навіть секретне червоне ви­но "Саціраволкзані" із однойменного таємного високогірного села Грузійї, щоб туди не змогла дістатися будь яка отрута в напої для вождя – навіть такі сильно ефек­тивні ліки не могли вже допомогти йому, навіть у будучи підігрітому на газу стані.

І тоді вождь викликає із кухні, із запічку просту чаєрозливщицю, яка ніжно подає йому мікстуру й запи­вання. А, головне, огортає його шию ласкою і шаллю.

І що?

І, здавалося б, вождь усіх народів планети імені Землі, а пройнявся він простою людською піклотою і враз узяв і ожив. На зло й горе усім своїм заздрісникам і ворогам.

І не тіко видужав, а й омолодився усім своїм тілом і всім тим, що при ньому положено.

Бо законна дружина набагато шкідливіша для здо­ров'я, ніж беззаконна. Яка не стоїть під загрозою застре­литися і тим компрометувати свого чоловіка, тим самим постійно тримаючи його в напрузі. За що? За те, що во­на не захотіла привселюдно коритися наказу Вождя і тим самим позоря його до такої міри, якою буває вища міра публічного самогубства.

Своїм новим здоров'ям Сталін, правда, засмутив Берія, бо той міг передбачити все. Но тільки не такого оздоровчого ефекта. А це значило, що довше доведеться йому ждать, коли він замінить собою при владі Батьківщини.

– Шо ж ти прохлопав? – лаяв він Вуласіка. – Як ти не замітив в постілі її оздоровчого ефекту?

– Я не осмілився після вас щось інше замітити, – ви­правдовувався щосили той.

Бо Вождь ставав щасливий, як ніколи, як наче після смерті своїйой жони Олілуйовой. Бо ще був у шоку од її зненацької несанкціонованої смерті, яка вмиг обросла та­кими страшними чутками. Які були набагато страшніші самого факта смерті. Природно, що він не міг такого по­дарувати своїй покійниці, і тому шукав сатисфакції ком­пенсацій на стороні.

І отут появляється волшебниця його здоров'ю, вист­ражданому на полях класової боротьби. Що він не встиг отямитися як слід.

Но й на чуже щастя завжди знайдеться чорний заздрісник, а саме товаріщ глибокого дитинства Янукадзе. Який упізнавав дівчину своєї колишньої мрії із Зачелябінсксся. І тому необачно вирішив запропонувати усім її трьом фаворитам, включая Берія й Вуласика щось ти­па групенсекса.

Но не встиг він навіть ще й подумати про таке, як вумить був поставлений на Політбюро як розпусник і сиба­рит в особливо крупних розмірах. А це значить, що тут вже не допоможуть ні колишні нерушимі дружби, ні кровно-кавказькі зв'язки, ні спільна перво-революційна діяльність в межах приходської семінарії. Словом підда­ли його засланню з метою розстрілять його в ньому, що й було виконано з честю.

Після чого Берій і його Вуласик почали хутко підтя­гувати хвости в сенсі не перешкоджанню почуттям емоцій, які все повнокровно охопили Вождя й чайо-роздатчицю.

До такої їхньої міри, що коли Ріхард Зорге додзво­нився до Сталіна аж із Токіо (бо вже й аж там всі зна­ли) й попередив, що війна почалася, Сталін навіть не звернув на це аніякої навіть уваги. За що хороброго розвідника-чекіста самураї тут же стратили, харакіря його при цьому.

Дивний є той факт, шо війна устигла перетворитися з Другої світової у Велику вітчизняну, а Сталін і це отвєргав. Заперечуй тим самим її факт на право існуван­ня. Німець уже ломиться під Москву, а Сталін перебуває в ейфоріях ніжностей.

І це неправда брехунів, які гидять на вождя, що, мов­ляв, він утік з предфронтової столиці аж у бункери Куйбишева, і доказом тут служить простий факт, що він не міг собі позволить цього у вигляді факту покидання своєї дєвушки, що могло його опустить ув її очах любві.

І тому він оставався в Москві. Ні на п'ядь не оставляй її супротивнику. От що таке велика любов в масштабі найстрашнійшого в людстві кровопролиття. І завдяки чого була нами виграна перемога? Лише завдяки бадьо­рості розуму вождя.

Якую він здобув завдяки кого? Завдяки простій, зда­валося б, забайкальській дівчині, яка неустанно з усіх сил омолоджувала вождя собою, не щадя її при цьому.

Й от що дивно, шо історики на все, що можна, звер­нули у війні увагу, а на такий простий людський фак­тор факту не звернули. Ми все знаємо, наприклад, про Проскрьобишева і його велику роль в боях, а про голов­ну причину – ні. І тут доказом слугує простий факт, що Проскробишов, якби й хотів, то не зміг би замінить собою просту ПеТеУшницю в світовій ролі Перемоги.

За що її ще більш возненавиділи вороги партії, скритно підтасовуя факти. В чому був великий фахівець Берій. Він все міг простить Вождю, але окроми єдінолічної перемоги над ворожеськими арміями. Бо вважав, що тут зіграло головну роль не стратегія генераліссімуса, а прості загряд-отряди – авторська видумка головного енкагебіста країни. Ну?

І він починає сплітати тісне кільце інтриг у вигляді простої дівочої шалі, чиїм тісним кільцем починає стис­кати душу найвеличнішого світового полководця. Який не мав лише достатнього досвіду фронтів інтимної бо­ротьби.

А саме, якось, наче ненароком, звертає Берій увагу Сталіна на тую шаль.

– Зверні увагу, – каже він підлувато, – на оці засохші кавалки на ній, – наче мимохіть натякає він, кавказствуя його при цьому.

– Да ти хоч думай, чим ти мелеш.

– Ну шо, тобі важко поглянуть разок?

Вождь піддався на умовляння.

– Боже! – уперше од часів семінарських семінарів пом'янув той Бога. – Невжежки ж сперма?!

– А придивися уважніше, а чия вона?

Сталін напружив свій орлино-соколиний зір.

– Невже ж Вуласикова? – вирвався клекіт обурен­ня упізнавай ним речовий доказ.

"Ну не Троцького ж", – подумував Берій, чим добивая цим Вождя.

Отакі то бувають соратники! Хто од великого щастя мало не втратив весь свій кавказький акцент.

Не знав Сталін і запідозрить не міг, що навіть серед грузинів можуть траплятися хитрі люди. Бо Сталін ще колись по юній молодості пропустив повз увагу той факт, що тоді Берій був засланий у глибоке тифілістичне підпілля ще ким? Царською охранкою. З метою ліквідації майбутнього вождя світового пролетаріату. І от лише аж коли пробив цей час...

А, може, тут сильно й зіграв той факт, що Вождь був великим мовознавцем і тому прізвище Вуласика йому чимось нагадувало великого зрадника Власова? В чиїх військах незаслужено потрапив у полон і загинув там улюблений син Сталіна Йосип-молодший?

Вуласика за це все замурували в кам'яний стовб без права переписки. А Істоміліну заслали в безвісті пропащі місця.

... Дивна була для усіх там присутніх ця безимянна зечка, яка довбала в шахтах вічної мерзлоти. Робя це без застосування механічних засобів простісіньким рукот­ворним кайлом. А хто слідкував за її нормами ви­робітків?

Сам грізний Абакумов в одезі простого таємного зеківського прораба особисто підраховував її трудо-день видобутку драгметала. Отакі порядки були.

Далі Берій розгортав події, що коли Сталін узнав був несподівано для себе про нові голодомори у ввіреній йо­му країні 1947-49 років, то його враз уразив удар.

Ми знаємо про три Удари вождя – Сталінградський, Курський і про Берлінський. Но нихто не зна про його Четвертий... Користаючи з теперішньої душевної незахищенрсті нервових капілярів судинно-сердечних кро­воносних проходів, Берій вдало сформував цей удар, а саменно апокаліптичний удар лівого полушарія.

І тоді Сталін впав. Медиків він ліквідував як проша­рок класу. Ставши цим доступним до смерті. А чудотворящу чаєрозлившицю він втратив невідь де й куди.

Шо навіть Вуласик під питками не міг сказати, де во­на перебуває і в яких краях. Доки його не піддали тортурам.

І от аж тоді лише нарешті, Сталін узнає, що вона тру­диться на Колимі, причому не по спеціальності, а в гли­бинах безіменних шахтах її надр.

Незважаючи на це, він висилає туди бойовий літак і той таки чудом повершає там між глибинами руд виму­шену посадку. Завантажує в себе анонімну ув'язнену, при чому робить старт, незважаючи навіть на те, що вона не виконала планову норму виробітку видобутків.

І тим привозить її в Кремль завдяки посадці. Сталін радіє, не зная при цьому, куди себе подіти. А дівчина бе­ре отак чашку чая, насипая його туди з метою заварю­вання, отак наливая його і просто дає при цьому випити його Вождю.

– Страждала лі ти? – несподівано для себе запитав він її.

Струя здригнулася в її руці. Хоч би раз він подовбав вічну мерзлоту золотоносних жил штрекових забоїв Ко­лими...

Той отак попиває, посьорбує покірно і що? Умить весь оцей апокаліпсичний удар одступає із кровотворних судин! Наче й не було його там ніколи. Ось до якої міри.

Чи вимагала вона щось його собі натомість? Во­на тільки й того, що могла трохи одвратить преступні задуми. І знову гулять удвох нічними Арбатами, про­спектами й кривими Замоскворіччями нічної Москви, тримаючись за ручки дивовижною парочкою в шинелі і без.

Завдяки чому Сталін швидко переборює післявоєнне відновлення країни. Що країна сама почала давать собі нафту, молоко й іншу легку промисловість, не забувая при цьому й важкої.

Подолавши при цьому за допомогою мирної відбу­дови цілковиту нашу відсутність атомних бомб, якими ми тоді вже швидко змогли погрожувать американським атомним бомбам. І якщо треба буде, могли справедливо відповісти їм своїми Хіросімами й Нагасаками.

Отак дзюрчав чайок із самовара. Отак само відроджу­валася країна, встаючи при цьому на повен свій зріст колін.

До такої міри перетворюючись, що Вождь уже поба­чив, і вирішив, нарешті віддатися простому людському щастю, якого він, як ніхто інший серед нас усіх, не раз за­служував.

З оційою метою він бере і скликає позачерговий пле­нум політбюро і ставить його на повістку дня. Про те, що він, Сталін, уже давно перебрав увесь мислимий трудо­вий стаж, чим давно заслуженив собі на пенсію. На яку хоче тепер небкззаконно піти.

А політбюро що?

Вигукує, скандуючи:

– Ви Сталін, іще не Старій!

Підкорене нацьковуванням Берія, якого воно небеззаслужено за це боялося, воно нібито буцім в пориванні довіри, яку Сталін йому й завдавав, узяло й відхилило просте прохання Вождя. Ну не ну?

Змушуючи його знову і знову водіночку керувати цілою такою країною.

– Ти міні тогді не відповіли, – зазирнув він їй в у очі крізь самісіньку душу.

– Коли? – прошепотіла вона.

– Я жь тебе питавь прьо страждання.

– Так, – нарешті з тихою скромністю відповіла, ска­завши вона.

Од чого його наздоганяє Другий Удар 1952 року, приурочений до 35-ліття дати Великої Жовтневої рево­люції. Коли він упав, як підрубаний орлиний кипарис.

Вже тепер, коли був розсекречений посмертний ар­куш опису особистого майна Сталіна, геть невеликий, то там несподівано винирнули: "капці домашні, жіночі, од­на пара".

Ось! Увсе, шо лишилося од їхніх почуттів...

Ми можемо припустити й таке, що якби Вуласик за­лишався на роботі в особистій охороні вождя, то лише б він зміг захистити його од апокаліпсичного удару.

Але Вуласик був далеко в своїй закам'яній твердій замурованій вежі, і тому не зміг запобігти Сталіна і од остаточного – Третього його Удару, який наче точно розрахунком Вождя геніально збігся з датою 8-го Берез­ня 1953 року.

А саме присвячений на міжнародне жіноче свято, на­че натякаючи йому на нього, чим навіки і приурочив се­бе простому зауральському жіночо-дівочому коханню – чим зробив для наших трудівниць цей празник іще боліє женственним.

Інформагія

Вербуальнізація олоїмів чи олоїмізація вербаріїв – ось головний дилем прозорій семоніці, який мучить усіх семіозиків, засадничих на вимовній семантуальній дійсності. Філософеми окультного окультурення і його схиляння перед аксиономатикою позасловесних, ба, позаозначникових визначень, рівень інтерпретуди бі-біморфефмних репрезентур, сумірність субстантабельних ас­пект аріїв сакруатики, хроноквазітропні азимути неофікційних знаннєвих креатораторіїв створюють новий тип людини-ludens, ба, ludensis. Ще Гейхер застерігав од тотального креатинізму, котрий ладен переродитися в креато-копірайтивізм, що панфлетогенізує в псевдопастишні векотралії. Чапекіанство! Міжферналітики, що переймаються світописом, логопоезуючи прозо-провокації, позбавлені будь-якої критерики аж до заперечення гіперташизму. Чи здатна така фіктографія з її системономозністю опанувати мономезис? Сумнівно. Позаяк семюзисарій репрозетуючих цитатоколажоріїв насамкінець недобачають соціологік мегамедій, і це насамперед те, що може виволати недосвідомість. І навіть перенедосвідомість, ось які перспективи. Апріорика матрацоматриксу, люмпен-люпінарійні, ба, замтузневі сатирізофагні дуобінарні екзостиренції не слід плутати з езитетивними дидактами, екробонарні в своєму відчуженні. Адже очудження – це не просто значеннєве, ба, значенніабельне палімпсестнабельне плагіастичне диструктурмарктичне означення першовзірців, це, насамсеред додепроцесуарне анніабельне нонфернальне типотропне освідомлення. Позасенсорна, сказати б, п'ята колона, чи й навіть шоста, кодоменталізуючи мікромедійні субпорти, зосібна універсими їх, реферофікують тим самим дискруктивні статуарні гіпотезарії. Кабаломорфні статуарні семіо-семіото-семантичні конкреції зосібна сенкроформують есесеїстику, наприклад ось така в результаті кабалаограмотність: Коба, це псевдонім Джугашівлі, похо­дить від Джугашина, осетина, на чиїй мові джига це жужелиця, шихта, покидьки металовиробництва, отож на противагу їй береться ім'я Сталін, з контрааверсійним, реаверсійним значенням. Така граматематика є наслідком сіноневтики, породженої наслідками зоомарксизму, закармалізованому на теофіктажі цапонолізацій грамоневтики, які транспонортуються навіть кабальним телебаченням. Замтузно ж люмпен-люпінарні наслідки цього прослідковуються дещо у "Хроніках Тінтобраса", де гомосексуалізм трактується як засіб дис­кримінації жінок за відсутності гормоноконтенцуалій. Так само, як і домосексуалізм, який їх також продуктив­но кабалить у безпосередньому й переносному значеннях, що надає чималу перспективу у цім дромотекстуальному бустрафодальному напрямкові. Складність проблеми пролягає ще й не так в тому, що тональна песпектива мо­же бути й атональною, безтоновою, і не в тому, що вона може бути зворотньою за гамою, чи ба й за колоритом, чи зворотньо-геометричною за композицією, а в тому, що во­на може бути безповоротною. От як для японців є безповоротньою можливість творити олійний чи ба, й акрило­вий живопис, що вони з успіхом надолужують оберне­ною, тобто вивернутою графікою своїх акварелів, чи, ба, й гуашів – погляньте-но лише на вивернутість побудови їхніх творень. Ми ж намагаємося говорити про цілковито-обернено-просторову композицію, яка бере свій по­чаток звідкіля? З вулканології та археології – дякуючи Везувію, наприклад, ми отримали в незайманому стані античний живопис Помпеїв. Позбавлені помпезності, ці роботи писалися майстрами напередодні катастрофи, усвідомлювана неминучість її вражає – творити так, наче востаннє – ось заповіть тогочасних майстрів. Адже Везувій вивергався частенько і тому тодішній живопис наділявся вулканічно-вибуховою силою, яка ламала простір і час, компонуючи їх у зворотній послідовності. Деякі філософи та фізики ще й досі твердять, що час не є векторним, тобто позбавлений оберненої скерованості, однак зворотня просторовість античного мистецтва подо­лала клерикальний гнітучий морок середньовіччя й увійшла оновлюючим фактором у світове мистецтво, ви­бухнувши Відродженням. Так само як і язичницька музи­ка увійшовши до нас із давнини госпелсами-спіричуелсами навернула на прадавні, викоренені церквою, здавало­ся б, назавжди, синкопи, породивши найавангарднішу музику. Взагалі авангадрд прадавніший, аніж нам усім здається, бо цей найсучашніший модус операнді стовідсотково закорінений у прадавніх часах. Апелюючи саме до підсвідомості і розвиваючи її мистецьки, він є тією машиною часу, яка тотально навертає нас на, здава­лося, безповоротньо втрачену нами справжню нашу історію, а не ту, сучасну, створену політиками та теорети­ками. Та ба, мистецтвознавцями. Авангард робить це на­вернення до архетипів досконаліше, аніж би матеріальностворена машина часу, яка перенесе нас в наше минуле і здобуде там якийсь науковий фактаж. Тому що авангард вивільняє набагато потужнішу силу, енергію, ба, енерге­тику, яка дозволяє людині відновити своє достеменне єство. Це вже європейське завдання прозирати в античну вулканологію, долаючи виверження, наприклад, Санторину, який тисячократ перевершив Везувія, огорнувни нашу планету попелом, що кілька разів спричиняло цілорічну зиму. Чи знищив він цивілізацію? Якщо не знищив, то чому? Динозаврів, можливо в праісторичні епохи – зліквідував. Чому? Бо вони не мали своїх фресок, їм нічого було берегти. А от людей не здолав, ба навіть в самісінькому епіцентрі санторійного виверженя, перетво­ривши (вкотре!) квітучий острів на округлого кратера. Кратер тепер виступає півколом з моря... Чудово! Адже це розкішна гавань, яка сприяє розвиткові мореплавства. Цей же попел розгребли допитливі археологи й мистецтво­знавчо змушені були осягати залишки нещасного міста Фера, яке, незважаючи на нечуваний катаклізм, кот­рий перевершує і ядерного, вижило, розплодилося пло­дючими виноградниками на цьому жахливому попелі. Але родючому, напрочуд родючому. їдьте туди, смакуйте це вино, найтерпкіше вино, настояне на наших найбільших людських жертвоприношеннях. А головне, що людство зберегло не лише майстерність виноробства, користуючись убивчим попелом та сажею, а те, що це ви­верження зберегло для нас недоторканими прадавні фрес­ки. Такі мистецькі здобутки, опубліковані, умить розти­ражувалися найспритнішими авангардистами, вливши їх у кровотворення світового живопису. Свого часу, первісні люди, ховаючись у Піринейських печерах од ка– таклізмів, первісні митці створили там найнеперевершеніші зображення наскельного живопису та глиняного горрізблення. Міліони таких витворів гинули й гинули по всій планеті, а ці збереглися, законсервовані в підземел­лях, і явили світові свіжий подих прадавнього, тобто прасправжнього мистецтва. Здавалося б, теперішнє, оз­броєне найдосконалішими матеріалами, приладами і ма­теріалами, мусило би з погордою відвернутися від тих здобутків часів палеоліту. Однак первісні майстри, оз­броєні лише вохристою глиною та сажею, переконливо довели, що естетична вартість не залежить од технічної досконалосте, ба, радше навпаки, саме така довершеність матеаріалістично-реалістична й позбавляє європейське мистецтво довершеності духовної, бо має можливості ду­рити творців, виводити їх на манівці матеріальних окрас. Кажуть, якось Катерину Білокур привезли в Москву до Третьяковки, аби познайомити просту жінку з найбільшими здобуткками цивілізованого живопису. І що? Вона обурилася, вирішила, що вчені дяді просто кеп­кують з неї, показуючи такі мальовидла. Ще Фауст не міг подолати цієї дилеми ні натурально, ні філософськи – як відродитися, але не виродитися? Слава Богу, людство ли­ше зараз подолало цей бар'єр, ба, замкнуте коло за безомильним відчуттям справжньої краси. Краса врятує світ. А хто врятує красу? Це риторичне питання. Звісно, що врятує зворотня перспектива світового мистецтва. Кратеріанство! Тим часом як секуляритет, чи ба, секулярій неокостянтинопольського типоштиборію, або пост-фаустіянство, злукашоване на автохтогеннованому засадництві, етично крептолює у християноязичницькі вияви. Макрозіанці ж, навпаки, на противагу квіртянцям, нада­ють дромастургуванню квакерам клакерського потоку, катарсіально катагогайстуючи за межі міміарію. Іпохондріада декодованого декадансу, чи радше, монофістуйство, скахати б, сіленціюватість акродужості кодексацією кодифікацій породжують інститутоціалізм на перетині акрокорінфуальної сизифіки конфірнського взірця. Де діктеріони аканафету воліють воінентуруватися бімадидактитчиними мікенуючими пеласготронтипами. На противагу аххеййо-інодійцідоріям, атридіантованими в менідес. Стукаццо ж мегафононів фалесіндрують до апейронід, логографами яких є недофілами. В той час, як апеленції лелегізацій доріано-дорнійців за етруарським взірцем, стромансикують відео-візерунками, сюримуючи на розвиток статеревтики, звивоюючи катарсіазис. Тут не треба плутати аггіластків з ахілестами, бо ж економіка деспотарію ідеоспорадична, і це не дивно, ачей анатомістики моряцькуватого ґатунку є суцільною музеєфікацією. Спондрофоризми, чи пак, герононісти, за допомогою палестфоріїнців атландидують до гіперборіанських царин, чи, радше, теренів мійонської тра­диції. Палестріон галато-керпців, мізантриби акроагролімітів астиномують у неоплатонічне кохання, незва­жаючи на відсутність такої категорії. Прастолика з пом­пейським комплексом, напротивагу лемко-стефанійству лідируваного типу, тому що зауважував це ще Лем, модусарноподібне. Що аж ніяк не фатифігує з форумінством атріумарійо-перистильського походження з його амураріями. Есхатосхоластика вчить, що епікуріабельність фесмоферій є укрописом. А от гіподроматика ойкосо-опкуману, титуляного туранізуючого вияву мозаїкальна за своїм. Чия сіра магія нереїдальности рінотметуваня рівно сенсорна до сенсуалітики. Кафоліз ескізи, ба, абрисовости інквізинту, од клітоно-фагійськості яких ще застерігав Епонім Старший, наділені ж, беззаперечно, тектонікою. Слікрофіум луперокаміанського витоку, метридатіанство вкупно з метрикрою мегалітизму апелюють тим часом до тейгатарію уітаратної тетрики. І це тоді, коли всі периекрарії вироазної ілотики схильні до комплексіону Фройда, амфітерадіум енколістичної екфрасези не бачать, просто не бачать очевидної софіази. Еріданіка ж еллінізму, дріадизується з енконемічними пісосами, не кажучи вже про какоси. Навіть вже плутають вони Піандра з Пінандром, ось до який наслідків вони докотилися. Дріадизм! Інакше ніяк і не скажеш. Дафнафорії пізнього хохуарію, закони карметики і брахміарію, за принципом "якщо-так-то-ні" є чистим рансподеством. Грамоневтика неосужику, (чи сюржику, за слушним визначенням Галі-Діди Стефановської, яскравої прихильниці пост-лемкіанства). Або піфагорійність інканабулізму, по-простому кабалограманевтики, що, по суті, є різновидом дерідіацієвості строссовини, кастарізацією гіпотермічних пасофів, компіляикою, деросінантування переходить у примітивний санчопансизм. Катехізарій є одним із різновидів ірреалітивного текстографізму. Ірреалізм! Так необхідний для сакралопітеків. Репро-ретурнальність яких вже вичерпала навіть межі карманези. Де, образно кажучи, п'ята колона породила вже шосту, а на підході вже й сьома, якщо не за­побігти позамедійній кодоментальності в межах, звісно, паракондинальности. Бо супорти універсетоми, її дистуроосксивність, її реферофіктивність, викликаний нечуваним гетерогезисом, дозволяє неабиякі гіпротезарні соціономії. Відсуттєвість доратики в інформемах є стрижневими генератами прецеративізму, маргенотиїтивізм інтергрантности призводить до сактурології нечуваної тропоніміки, звідкіля й її психозалежність, з її не­впинними наріканнями на брак термінології в галузі позначників. Контенуарій акропрози, аскезотермія її в ме­жах енантропії зумовлює й некрофемінізм унітропії. Метахронність якого автентний макроментальним автотентуальним автонаціям, висловнєвість котрих є нічим іншим, як автохонометрією. Аутокефалізація аутодафіанства як межевого вияву риторогіпотевтики, клішованість, мовити б, шор, протопоетивність воканабулатів, знакозначущість письменноротацій, які є мововимовними і по­декуди мовленнєвозалежними, отже виявляють квадрологізацію субкодоаного богоборства.

Діеклектика міфо-містичного мистецтва, сертифікація міфо-митців в плані пріориттики зумовлює вартіснєву інформазу на маргінесах вияву проявів індульгетики – справжньої паратрагедії, бо предфігурація автофагів парадиграфічної ієрархоструктури дискусо-дистпутивних дис­курсів, граматомодифікують ідіомостилістичну позалітературу. Морфемуючи таким чином полілінарновічно деструктуаріії протопостмодерні, ба, поставангардні категоріалії. Онтологістичні травестарії модемоментальних пастишних гротесків пропедевтуальних категорій не є кате­горичними, як би того не прагнула алітературна проза. Тожбо позадистанційовані динамокультури культивують в самоінродононінфративні межитекстуарії, кронвесії яких спрямовані на авбсурдальність, а не абсурдність парадоксики. Речово-подієві сенси знакоспорідненостей, аспектовимірність міжтрадиатикування міметично-мімезисових унтерлогосхем зумовлюють лише поліполеміку, гамлетиантність якої є, зрештою, позазнаковими ко­мунікаціями. І нічим іншим, як псевдорепертуалізацію мовленнєвих трансмодуемних, чатово-часових логострем, тобто різновидом комеїзму. Міжмедитативні бісенсуригми, транімітація стратегосинтаксичних філософем, герменевтоцентричність, циклічність, верменеєрського типу бу­вають симуляторіями прафрагментування. Дехто вважає, що монополіфонія в плані паалельногії котрапункції і по­роджує гештальт-лейтмотивіки вислову. Хоча мегареалізм футурованігмації духу топографно, навіть тропографно не збігаються з реаліцивним реалізмом. Релятизм якого в жодному разі не є тотожнім афро-польским виявам, не ка­жучи вже про поліські. Контактизм – це ще не привід до інтервенції. Центронація таки є симуляцією, а не стиму­лом. Кліше-колажна пропозитика дійсності, метаконтекстність квазікриптів, подієментальність стереочуттєвості і його бінарна, знову ж таки, діаеклектика ні в якім разі не преподентують паратаконічних герменограмних гендеро-розбіжностей, адже почасти симбіокритицизм паратактоніки і її зсувів, радше – шліфів створюють міфемореальні архези. Семанто-семіолого-семіїзм! Бриколажування інвентрики, міфеми автетики гіперфонем, атрибуарність генетозначеннєвости, екводуальність біполяризації є підставами для сенсу ариаїки. Чого вже ажніяк не скажеш про іпліцентризм міфофагів статистикозованого закону малих чисел, справжнього інструментарію значен набельної наратуатики.

Частина II-а, розділ III-й.

Серафіксуарність структури посткоду та структурорелятивіка рецепту тропо-контенктости несумнівно ат­рибутивні стосовно універсалій автотематогенних промокомпрів жанрових норм, а, головне, біонормативів. Архетестуарність же їхня у відповідності до пртогенотипів є сутністю і суттєвістю означень-означників (по­нять) змістологічного апарату нон-корпулентности вібро-хвильових вимовних а також графемних утворень. Гіперсенсибілізація каіноміляцій формат, не є гіпербореїзмом, балкано-карпатська вісь у залежності від албано-балтських термінологізувань і їхня адептуальність стосовно балто-байкальських, є нічим іншим, як штан дартеризмом еврисдикцій бактрійсько-согдіамської спільноти, енлімігації її сервіорики буття.

Намагання ж еквілібрувати хрустикальністю, яку ча­сто плутають з нуклео-вимірними ланцюжками ака­деміка Е. Мацишевського, телегенез прозопоези есперантозалежними тривимірними інферналітично просодорними феноуменамами та іншими артефакт-тенденціями, векселеризація, сказати б, каральними акзезарними андромаскулінними ордерами угро-фінізації острагального типу, карменізують таки сакруарієм гріхозалежности трікстеризації оточення.

– Контрапунктивність таких тропів, поліфонічна аль­тернатива їх, гематогенні синкретики просодій, оманли­ва медитативність за рахунок спрощення уяви, аполонічність діонісієвого типу – усе це складає інтроверсії атрофоїки епікуріального атрофеозу, — скажите ви.

Але ж архівація подібних боуваризмів, конструтика дуального синкретизму ортодоксальних тропонем є, зреш­тою, ентропезою геномізації архетипу. Ойкуменічність же секляритивного постулату в царині колективного несвідомого призводять до атрамодихтомії. Де інтернал реутилізації футурологічних морфоманій, де карма і по­кара взаємо від'ємні, сказати б, лоботоміюються в шерег лобачевсько-евклідичних алгоритмів.

Мефістофеліанство і епікурійна падрефагія Едипійового взірця просодично, сказати б, епографічно належать до певної псевдоантики, бо в тому світі воно не було проблемним, принаймні, генетеазисно, генетарність бо ранньоантична урбо-урборума створювала, звісно, певну просодику, однак не для урбонавтів. Цей своєрідний комплексоїд Фенікса візантуабельним є в межах бізанціонности, які спільно колоритують в передньовіччі раблезеанським вектором, мануабельно знову ж таки осягаючи веселу матерію за тестурою, ба, й за фактурою. Штаби рефлекторики ніяк не належать до яхвезіотики, бо тора не є риторичною. Еж оліамо-просторові кібуріанські септуагійські декуматори створили свою базилікабельні агороцентристські етруарні, етруськоподібні менталіанські прошарки пассіонарства. Зейгестаріанство, навпаки атрибутує до титанофобії, то ж агротизація монофіціює до середземно-басейнозних фімістоаскез зоре-астризму, внаслідок якого іудіанство не слід плутати з юдейством. Подібний антикваріум є наслідком лише гормоно-гармонії, яка зберігала свою сталість, незважаючи на монадність втручань. І навпаки аргонавти не стали гормонавтами, хоча багато з них робив такі спроби, зафіксовані бодай міфотопографічно. Ранні аверіанці антіохійського кшталту сповідували, таким чи­ном, синогйко-ейкуменізм, однак харизоелефантизма породила лише біохтомію. І це незважаючи на виразний панлелегізм. Сакразіанці ж навпаки, канелюрували обширами еліно-еліто пойнтійством, використовуючи самократію, вдаючись, сказати, до піар-компаній тетра-театру Солонівського починання. Тут би ще й згадати кіфаропалестріанство зомоморфемного фетишу, лікеєтрофні вияви якого піднімали з насиджених місць цілі орди шумесіконтидів, однак геліопонтида скеровувала абсциси азимутів у зручне лоно водоресурсу.

Ікубанарій як концепціанство ставило зіккуральну мету, гелліопонтида ж успадкувала лише гелонофагіантризм. З настанням піктогруму таки інкунабульці здійсню­вали тиск на сіддакенійців аркаїмського взірця аж до меж марадозму. Протоаріхи, тобто староінгульденти не здола­ли меж армавірики, бо на заваді став укорінений дельтооракулізм. А також дрібне парнасіанство, яке регенерува­ло в касталіїку. Отож первісне жерціанство відобразилося в герменевтизований секулярій з його піфозними футуроміракебельними метафорсенсориками.

Схологізм, навпаки, спокутував давній сукуборій, конкуруючи з конкубіційними пориваннями, сліпогомерівські тропи – ось найкращий пізній вияв його. Анти– сманіти таки здолали гноскосні гінекоандронні поредоподібні нікооцентричні аспектиди, ставши на шлях таврокатапсизизних баннеріад.

Плюралізація насамкінцевости індивідних препо­зицій, еклектизм електуріату яко інклектика амбітивних поетик ницості, ба, теренів царини вінценосности, вибіркуальність тривких, тривалішуальних тривіалізацій оксоїдних системно-інституційних інноваційностей кшталту деосинкразійних маргіаналій, аксіологійність суттєвісних відсторонень, інклюзивно-залученнєвостей в окремішності, ачей, відрубностей відчужень, безсумнівно, етно-етичні. Позаяк карнавалістично-весела матерія, ба, матреріалізм, незгуративно містеріалізуються в цикли містичності містечкових екрозогез.

Бо існує ще й весела рідина, захланно пересукувана із аскетичними поставами розумово-міркувальнєвими парадигамемами евфеміністично означуваних, підтематично означених спонукальною дійсністю визначувано перелицюабельністю наопак, радше наверле, що утворю­ють трансверсії, актуалізованих зовнішнєвою про­зорістю прочитань, теоро-проективних упривілейованих в дискурсі прагматоїдних інтерпретик антипросмодичних з набуттям буттєвого статусу дилематики, а також скрайність мешканнєво-мовленнєвих житло-мешканнєвостей, ба, обскурантативністю хуторянства. Відрубність якого, певно, утинковість географо-азимутальна, питаннєвість міркуабельна, ідеоліптичнисть ідейності ідуайности, метамовна мегалексемність інстру­ментарію вербалізації а також баланс між терміном та означником – усе це вкупео і зосібна складає що? Лексемантричність! Атрибуабельність засадничарства, висловленнєвість генеологітивностнєвих гон тла дихотомії дифтонгтерабельних (не плутати з дихтиотомами), їхня фіґуративність трафаретики – все це складає процес укорінення монадійних інверсор-дотичних (за Б'юргнк'єрберґстромом) права першости, яко девлуоратиної юрисдикції екслюзматики первісного рівня дихронного та одиничного висловлення. Модель же антибазовости, антифундаментальности, позапідваленнєвість модемосталості, доктринальність дистилято-визначнєвостних і суб'єктно-субстативних норм є спонукою до контекстуального пізнання. Тим часом як тоталізація в плані гемогонізації інтеркстуальної частини голістичної теорії табуляції тотемуваннєвих закутих структур, примат цілого над частиннєвим, емпіричні гіпотези ре­конструйованих сегментем Дерези, яко американізова­ного продукту археоґадеґґерійського проекту дестроубутика пост-Арістотелевої поетики а ще метакритичні за­киди Ґуррґардта, система відсилань якого рецептвнуальної естетики в статусі текстарію в царині мегаметавислову з її умоглядними версифікаціями, екзегеза аморфез є елементальною, а не елементарною (за Менделєєвим, не плутати з Мендельсоном).

Зокрема радше, аніж почасти, властиво індуль гентність, власне, є припущене вістю в плані значущості усталеннєвих приоритетограм детермінантів є жа­люгідним ароїдним скімленням. Конститутивне і перфомомативне в керунку референцій, позарефлективне в дослідженнях метамфізчної опозиції, означеної опосе­редкуванням термінів присутності (підкреслення редак­тора) позірно фонометричне і поза логодифракційністю спонтанованої системи позазначень – усе це є лише над­бання герменевтичної геометрики тропофермем постго– мерівського типу.

Етносуальне мистецтво парафрази, пояснєвість її інтерпретури з точки зору сприймача, іманентність саморефлекторної екози. Дотепність! Ба, навіть влучність перфономативного рівня, тривіальність як уособлення еверістичного аналізу, евпорія її атракції прохінезація перформо-диструктивного рівня зауваг манихеїзму, яко чинника неопрагматизабельности – це не що інше, як мінезис засадничости текстуарійної об'єкту, який вдало суб'єактивізує часово-просторову бінарність позавекторної теорії Мацишевського-Логозинського у пірсівськоріффатеріанському вияві. Що наріжно сигналізує про неальтернат Балто-Алтайської вісі стосовно Урало-Сахалінської, а звідтам вже до Усурійсько-Єрихонської. Ідеологія останньої (не плутати з іудеологією) є інтерферативною атрибутикою емлісцитикою пресу позиції ідіолекту міжвідмінникових тез із алегорією міжтексту та проміжгафемевтики. Аутоскреабельність класичних поминальних мотивізацій, опосередкована контатиніумів, почерпнуто зі соціолектів канону.

Постдеструктуалізм інтерпретаційних практик, міжтекстові їхні алюзії, стандарти версифікації як інсти­тут, експерціанізматичний семінар якого реконструює, власне, і декштальто-предмет оного. Адже філософія пантекстуалізму не вичерпує андертестуальність міменуозисису, бо опосередкування властивостей філософе­ми в позиції інтерпретези тезуарично плюразивний. Неодноморфемність, прекубінат епіфаній пастишіанства, риторичність з'ясувабельности спроможні фрагментува– ти й навіть еклектичні концепти.

Пошуки універсем завжди були ознакою салонної культури, чия методологіка потребувала щораз нових віднайдень статусних апаратів, донедавна уможливлю­вав мовленнєвість сказаннєвости. Багатьма своїми огля­дами ключово-наріжними, понятійно-термінологізованими сподвигли цілісний суб'єктно-ворохобний іменний термінарій інтертекстуальности, зосібна, плюлюарій. З огляду на значущість царини міжтекстовости дискурсив­ного диспуту з приводу формалізаційности префіксації, лейтмотиви лейттексту в пошуковостях взаємо виклю­ченнях, радше в взаємо вилученнях контрапункцій, позалітературні зумовленості словосполучень, узалежнення їхнього стану й характеру, насамперед (а не насамкінець) підсвідомості у ролі надсвідомости й сприяли окремішності запозичень.

Антикосметизм сказаного ще й засвідчується полісеміотикою самітніх спроб емпіреїки, як було вже за­уважено, ойкуменського взірця. Поступова урбанізація якої антигендерно впливала на фемінізм, як антитезу до вищесказаного. Чи може існувати герметосексуалізм – ось наріжне й начільне питання. Панандрогоїдивність мислення, екзогенетивні вияви категорій апріоретики, припущення доктринерських нарацій статурності з його нібито бінаризмом, екзоцентричність метамови суттєвостей енклітик, субсанційність рольового поділу із наступною сакралізацією оного в плані метаматеріалізму, матримонізму, дилема теорії, яко системи, сингулярійність інтелектуальної безпеки – ось підвали­ни наступної діазокритичности. Бо ієрахотоніка екзилю а ролі ойкумени ніколи не породжувала нічого, окрім пропедивіуальних первинних репрезентативних протописьмових одиниць.

Архиписемність структурної ергономіки же навпаки створювала свій апелярій версифікацій, діакритичних, але есенційних. Тому так звана математична лінгвістика зайшла вкрай, не добувши кінця. Мегатеоретичний рівень логоцентризму, його констативи – це ще далеко не перфомотиви девіалентного знання, локалізація якого пертолектує енергетику знання.

Інтуенція! Ось що могло стати гаслом паразитарности ітерабельних суб'єктів із неминучими їхніми умовивідними патріархатними наслідками.

Посутньо інтерпритантні імпіляції буквального за­пису ієрогліфікувли до реферетивної граматології. Таке тяжіння пояснюється тим, що дехто розглядає тату аж яко первісні спроби осягнути й усвідомити можливість тлумачити графеми спершу на рівні фізіологічному, а вже потім ментальному. Посутньо стерилізована імплікація буквальної мови, а не преференційної, породила граматологію, де седименції буквальної фонеми стала копуляцією опозицій, монізм якої зумовив перехід від стерео сприйняття до моно. Однак спроби білінгвації на наших теренах є наслідком бі-головости державних ознак сусідньої країни. Програмованість та­кого типу є застереженням до можливості трипарної мовної ідеї відповідно до нашої геральдики.

Лонгізм, адогматичність якого пантекстуалізм ніко­ли не заперечував протоном, породжував дифракційного типу апорії абсолютивної пазуарности значень, бідисперсія сенсу етики гедонопрагматики є змінною кривою прищеплення знаковості, де знак є означенням, що зу­мовлює самосвідомість текстів за спроби самопрочитання. Що водночас породжує велику ілюзію самопізнання, що ще раз підтверджує просту думку, що ейкуменіка має буди екуменічною. Бо не існує паралельних світів, а ли­ше паралелограмноїдні. Епіїфіка яких простежується суттєвостями додереконструкцією органічної сенсуабельної зайвини, процесом, притаманним будь-якому щабелю пізнання.

Нас рятує й те, що гіпертекст ніколи не стане мегатекстом, еж ваканабули є тезуаристичні. Гомологійне світо­бачення із його безоглядністю на модальні логеми деінде автотематичні. Коненумінація такої позірної сталости ейдомінологійна за своєю суттю. Полікодовані неупере– дження дієгетричних унівесумів, окремішність відруб­ності емплікаторів – це не що інше, як креатиніїзм. Ба навіть копірайтивізм. Це яскраво підтверджується й пост-соцреалізмом, незважаючи на його нетривкість та короткочасність. Нефікативні його нарації, сказати б: скріптабельність фабулярства, володіння псевдодосконалою, бодай і позавласною тотемабельнісю – цей феномен можна назвати "феноменом Лукаша" із "Лісової пісні", (не плутати з Миколою Лукашем, чиї геніальні перекла­ди засвідчують цілком протилежне його осутнення).

Умотивування монізмічного редуплікування континуаретики гутенбергівського взірця, інтенції засадничости сталої детермінонації, семіо-семантика якої прагне ус­талених та інерційних домовленостей, зумовлює лише онтокриптичні анахронізми. Бо ж імпланентна трансци– опція і її парадигмальний анаменез, безсумнівно є метамовним аналітотропним топосом.

Пункт IV-й V-ї тези.

Феноменевтика омононітних дисфункцій формат, діади історизації мномонезизу, автоструктурність почат­кового раціо є позамагізаційною дисперсацією. Хто не згоден зі статусуйованим антисемантизмом, з його наріжними, ба, кореневими конотаціями дотеперішніх ас– петез, не обмежений в цінністєвосних імплінтарних по­новленнях. Амфібретика останніх доводить екземпляри– зацію силептично емманентних антиномізмів, анти­номічних сугестій буття поліпрагматичних шрифтів. Такі маніпуляції парафразитування ними силептизують регулятизми постментального тенденціювання. Ретрогенетика розглядає такі утворення як тенденцію до метанорацій, інстиційних метатропанами автотелуарних стандартів.

Статус сарбінарію мотивується тематизоїдами. Мімекритичні алюзії не мають стати їм на заваді. Також сюрфікціонізм постсвідомих проектованих сенсів, відверте фабулярне доктринерство, намагання затушува­ти перетлумачення футуро-декадансу, партиципація йо­го рефлексорик, і, зрештою, канонізація триалізму, тобто сумірної трипарної модеміки вже ажніяк не гожі тракту­ватися яко тетратонічні плідні епітеміологування. В той же час засуджуючи їх не як спробу гіперсенсибілізації, а як надання гіпертексту ознак мегатетивної тропности.

До того ж парафенальність доконструктивних енгар– монік сприяла паратентиці, особливо в Інтернеті, експретитація якого трохи порушувала значуабельність остан­нього. Де власненнєвий контакніум гармоневтичних псевдорецепцій створює безпосередню аулізику, аулізивність якої причетна до позазорових архивізій, цитуалізація чиїх посилює тлумаччеабельність. Безпардонність же континуарію, значеннабельність інтерпретузи, суплементарійність подекудичних просодик є безсумнівною. Цитуалізація сакруажу почасти лище є сакуральною. Зважити, що додеконстризм з його підхідневістю до інкубалярію з огляду на парасекляризаційність моделі маргінестики фразуарно оминнанєво не дотична до топоніміки археоморфем, бо парафрагмема опіній устетики етносики фернальдигідних топосхем із їхнім суггестоцентризмом вик­ликають ріжні наріжні постсубліматики, й не більше. Таргентабельність же модемотропних галофосгенних авторетричних методонімік, ба, методевтик, радше апоретичні до радофлюних самофлексій, аніж, властиво, ротаційні судженнєвості. Тим часом як метонмація лібідоморфних ораклувань, імманетизація інтелігабельности дискурсуазного імпірокреатизму, є лише окремішньою ідіоматикою відчитаннєвих деконсонацій. Спектрумність останніх поз­бавляє інтерпруарних міжмовних, ба, між мовленнєвих догматриць, евпоризарної за своє сутністю, триморики. Така беззаперечність атраментуарних утворень кінця-початку новітнього часоконтантного буття визначає усі на­прямки frotphezysu (за Кознарським). Надмірне ж манихизування, суттєвація домінантичних ієрихітез, інтерпритура зайвих автосенсалій зумовлює винятковість самосемітизаційних, на загал, ріжних каденевтик, уноциклічних деризуарних десидментацій.

Додати й ідуатизм ідеотропних сематозик, синантоїчного за своєю суттю пропогандив із неминучим логоцентризмом, що сенсорично полісемічний яко внутрішньо епікулярійний, чий поскрібентус ще доенлілевих епох намінатизованих тріадозних натамінатизуючих сансесурних опосередкованих позірно не є доадекватемою. Натомість позамодернізм із його наступним позаструктальним гегемоноїдним міжтестицизмом пра­гне стати новітнім неопласицидом по суті, архентотичного змісту.

Такі маневри гото-німецько-германських дойч-векторів (не плутати з Дейчем) із наступними його мімезерними автентариками є черговою спробою платонізації аристотеліки. Архантоніка такої пасиантратики, центроневтика усіх аморфогез та неминуча екулапція руйнує усі апостолізації ойкуменарійних позицій аріазного шта­бу. Тож прагментуальна епоха ретровізних бальзамоністичних, сказати б, демуміфікацій торує шлях лише континентуальним одинатійним азимутоабсцисам.

Чия протомедійність герантивацій з точки зору доцільності, ачей доречності, слугує ніби доказовістю стасуарію, як було вже сказано, унтертекстики. Таким чином транссенсуарій каноніки, її враженнєвість, алюзорій пресупозитансу, а також дієвість наріжних кате­горій, ба, посттекстовість позафабульного лінгварію, тоб­то міжсюжетність позаконтиніуму наближеє нас до передвокалізації дифтонгованих двофонем (за Шурце). Відсилання ж до потужного необахтінанства з його поняттєвістю урбанорустики, нормованих нойєхазуарик та інтерпретики енклітичних експланцитно фрагментуються в контексту арійнавтики.

Ото ж вартісність інтерфлюренцій, тобто през­умпція універскоду та атрибарність фрагонік навертає нас до диспуто-дискурсивних царин. Таки оснащення орнамевтики з її штибо-атрибами йохананстуючих ідоклектик доводить, що підповерхневість андертекстів, де плас­ти прошарків дифузарно підтекстуабельні є нобільні: То­му що позатекстове тло притаманне інфективності роз­винених інтуїтик. Що підтверджується й анальфабетрикою сократівських сакруалій. Аплікатурна алегореза, добуттєво-прагмативна, породжує алюзарій інтерпрету ричного типу. Одиниця елементуалу не є наріжною жан­ровою апологтатрикою, бо ключева чільність вібративно дотична до калеромстатики.

Параграф VI-й а глава VII-а.

Соціолектика критеруальна. Еклектика посилань до клішетипізації передбачувана. Нонцитування з її тра­дицією максузимів – не що інше, як почерпнутість значеннєвостей типологоасиацивного архемовства. Варте уваги й атракціонування канонивних, потенційно інфернозних дифузувань в пастишну умозорність, тобто в менталопошук. Автотемнитцтво, інваріанти правил, норм, систематизація ознаковості є опосердництвом лінарних ідіом із її непередбачуваними вузелково-шнурковими прописами. Таким чинуарієм пропагевтика латентних іде­ологій є конструктом пермануальної ідоло-ідеології. Ска­зати б: ідолології. Тут міметричність мімуазису рефрактонує до, сливе, реперів фактографіки (за O. Stusenkom). Фактуарій тут радше наріжний, аніж поріжний. Грегоімперації онтуальні. Засадничість аспектів нефіктиративні. Панартикули цінностно іррабеабельні, бо зумовленнєво прозитарні, з виразними парадигматиками філо­софем. Базові караторії концепто-утилітарні, ба, дійносноттєві. Позабуттєвість їхня очевидна для кожного, хто мімелітні трактики стратеграфує, неначе перфомовну течію. Пізнануальна ж стратегія полягає статусаництві опосередкування семіозису. Чиї бінарні опозиції полісемантивно тергенують убік аксеросунків калькування. Критеріка бодай будь яка – нараз відсутня. І що? Контремінантність перегуків кодованих коренево-дотичних фікцій фіксовано бароково-ессейні. Таким робом антиверсум прототипцій гучно прогнозують до архівотекстів, не завжди мануабельних, чи, бодай, атраментуальних. Остаточна довільність яких означниково-модемнуйна. Архітека реферури, як то кажуть, не кажи чіз, а кажи шиз, тобто шизотека базових пронормових присутнос­тей, аспектика рівнів із її механізмом відсилань і посиланнєвість онтологосів царинизації інтенкративних обширів, розуміння аративних епістоматик, – все це підста­ви альтеркратики, зумовленнєві аратації чиїх припозита– ривно додектофонивують в засади мнемезизису. Клітемнестризм! При чому засадничо преприрогаціюють дієгенезис кратиліанського взірця, де наративні секруалії корегетні виявам субсаінату, ібупрофенні за своєю виявнєвістю. Репрозорій же різновидно-автотелічностних позародових, ба, догенетивних зв'язків, врешті-решт витворюють уявний бриколаж віддео-візеорунку. Переутворення останніх не є остаточними, бо ж послуговує злиттю процепціям, тобто перцептор-рецепціям Галілео-галактизму відцентрово-солярного зооморфемного по­ставання.

Брак чи недолік карпуляристики, відбір цитуарики соціонально гештальтують додедоконструктивним даруїзмам. Дедроіманація панромату піфіонарію ономастарних візій з її ґешефт-психологічними виявами протоюнгістичних соціонумів, аркиди дедуарик та плагітарій декорацій алітування усіх рівнів платонодеридансу, це прифохваний, зрештою, альтруаж індульгенетики. Аскетрономічні глосарики ©значеннєво антибіального штибу канабіогербавтичні за своїм походженням інтерфейсуально директерійні флопсофалістичним альциїдам. Унтервертні софтсофіїзми є нічим іншим, як приховани­ми пропейритиками. Отак еґзальгеренні-рецибінації енклютують також і до малтимагічних систол. Систалізм яких передбачає, безперечно, в свою чергу герболентні екслетарні вияви файномени дорматричні флешмобні вияви дефініцики. Категоріїка ж фотоморфік акриловид– них нумбероїдів іменнуально делетромні до мирно-лактозо-молочних німфорусальних фістаріїв. Гетерогностика поепітично сабантуальна, конфідетика останньою не є нарантуабельною. Обшири календродрому, ентерити операторіїв ентербальні, тесточіпування свідомості з її імейлірикою мезин-молодовського напрямку складають своєрідний операторій. Адже пейджернальне пермитрування едітромативного містико-мистецького взірця та її ріплексії, аутлінгвують лише про одне: фулскрайберізацію. Фулітли також бліцклінарні, ортонативність їхня беззаперечна. Булеттаберно було б зауважити, що нумбератоніка секуляберативних упадевтик, мувізми її ритуалів, компенсевтика конфідевтик, локціолокузм опційонерів клавістично недоторкані й до цього дня. То ж нехай хризамон аспектиди харизмодисонантні їхні урайвінтації брейкмотивно поліфонують у конторатику. Такимотизація глосаріїв не є енд'юкатикою екзильтатпозірностей. Візарди форсмулядів з усім їхнім арандажем а такох швіольтотип каплюкії – це наслідок діяль­ності антигендерних транс сибаритів – і не більше. Кацаплюзії бо реплетик не є формати дою швайпольтівських перев'єтик, піктруаж останніх доводить психіатуру маскуляріїв, позаяк респектика стрейчапогаріїв, тулябаторум матрифікації дефултних норматик супроводжують невпинні сканеруабельні сервітури. Сетаптика позапревіантних іменнітів є ейменлітабельними. Гормонокради пересли в крадіїв генетичних, а оракуліптичні піферіади тим часом створювали свій опцінарій, здійснивши демонтаж петрогліфування, виявивши між діадою інь і янь несподіване ень, такий собі тридуадний діатеризм. Таким чином омнеамекулітичні атраментарійні доколумбові, ба, догутенбергівські геометрики перекинулися аж в царину герменевтизму. Подрібнивши інстинткулярій інтуїтоїдів мольфаризантного типу па простих максулантів, довівши антигендерність гетеро-гейшику в стан, знову ж таки позагенетичний. Сенсорабліка наріжневих хардорних айфонік за своєю сутністю є кракофологічними, піхтократність яких дово­дить, що відтягневтика від сакро-кіфішних харизмем є заперечабельним не лише протошумероїдних графомен талік, але й натурально виразним іблісісзмом, з чим хочу й вас усіх привітати, мої любі скрібемо-гармонавти.

Шукати логіки

Палало, інакше не скажеш, люди злякано тулилися в кволий затінок, його було замало для такого дня, лише одна людина, а це була дівчина, не ховалася, а йшла посе­ред дороги, нещасну людину під сонцем видно здалеку, але Толю здивувало, що це була Настя.

Коли він торкнувся її руки, вона захотіла заплакати, тобто не рука, а очі.

– Ти ж все знаєш, – шепотіла дівчина, щоб ніхто не чув.

– Знаю, – збрехав він, бо лише чував про її любовну травму, але з ким, навіть не здогадувався.

– Поїхав, навіть не сказавши, а просто покинув речі, уявляєш? Хіба люди так роблять? З людьми?

– "А з ким же ще?" – мало не злетіло в нього.

Долоня виявилася вогкою і це його вразило в такий спекотний день, що плакали пальці, а не очі.

В будинок не зайшла, "я задихаюся, розумієш?" бо в садибі була непогана тінь од яблунь, доки Толя бігав по лід, вона встигла поправити зачіску під капелюшком. Притулившись до холодної склянки, вона шепотіла в лід, і несподівана пара злітала її словами:

– Він покинув усі мої листи, уявляєш? Як це можна?

– "Люди й не таке кидають", – мало не вбовкнув; він і замилувався її кучерями, коли він торкнувся їх, вона прилинула йому до плеча, воно, враз стало вогке, сидів і просто чекав, доки виплачеться.

Лід у склянці давно розтанув, а сльози ні, школярі крізь гратчастий паркан здивовано озирали їх, бо ще не вміли як слід плакати.

– Тут школа поруч, – виправдався він, – але коли уроки кінчаються, то спокійно.

Поцілував пальці, руку, радіючи, що сльози втихають, торкався кучерів, і, здавалося, вони від дотиків сохнуть.

Коли поцілував шию, дівчина напружилась, озираю­чись, хоча школярі бігали в футбола, їм було не до цілунків.

Нарешті зітхнув вітер, гойднувши відблиски поло­тен, одне зісковзнуло з мотузки і лягло на лавку.

– Це в тебе такий солярій? – крізь сльози зиркнула навколо.

– Полотна відбілюю, – почав він пояснювати ма­лярські технології.

– Щоб були, як плащаниці?

– Еге, – погодився Толя і огорнув її тканиною, її до­сконалий дотик враз заспокоїв. Так, що її, нарешті осяйнуло:

– Це він шмотки покинув, щоб мені життя не було... Ти уявляєш, я щодня їжджу жити у мами?

Він мугикнув, бо почав цілувати кучері, і вона вдяч­но притулилося шиєю, смаглявою, ніколи не одбілиш, тіло татарської князівни, шовкову, як таку можна поки­нути? Хіба що покинувши все, бо така шкіра – це вели­ка відповідальність, тут або сюди, або туди, вуста шука­ли щічку, школярі буцькали м'ячем, Толя посунув сувій і геть затулився ним од паркану, відблиски тканини со­талися крізь капелюшок, досконаліші за нюанси Джотто, та, ба, й Веласкеса, губи торкалися дива, воно тріпотіло, запеленані, вони обійнялися, "ні, ні", вона ж не сказала "не тут", не сказала "не так", спина зроси­лась, але нещастя не відступалося, хоча присутність чу­да біліша, ніж полотно, яке вже бралося незримими фарбами, натрапив на трусики, вона не пускала, відчув вологу "ні, не можна", не наплакала ж вона туди? одштовхнула, він знову взявся за шию, у вушко, "ні, ні", благала навпаки вона, але, знесилена горем, поволі м'якла, Толя й сам не знав таких поцілунків, живіт її здригався од вуст, "ні, ні" вологість робила тіло смаг­лявішим, "тихше, – благала, – груди боляче", "коли?" міг би подумати він про груди, якби міг подумати, устиг здивуватися, куди подіти губи животом, бо вже не тя­мив їх, одсовував язиком ногу, сльози, знову сльози, вона хапалася рятунку, він не давав, вона безпорадно відкинулась у сувій, перекинута склянка текла в ткани­ну, і він роздвигав, доки досконало огорнулися, обчепилися, зійшлися подихи, судомисто хапалася за нього, плачучи, лавка вже виходила із пазів, небезпечно гойда­ла, тягнучи мотузки; вона боляче вчепилась у спину, але він не відчув, утрьох зійшлися, вона рипнула зуба­ми, хекав крізь стогони, лавка стала млосною, пази хо­дили, навколо совалися сувої, мотаючи сонце; доки ка­пелюшок одпав і вони вобох озирнувшись, дивувалися: коли це вони поскидали одежу?

– Джотто, – шарпнула цупку плащаницю.

– Веласкес, – прошарудів тканиною він, зминав, нітився, що так легко скористався з чужого горя.

Йшли, махали руками, бо намагалися сміятись, Толя знав, що її не одпустило, як вона не вдавала, навіть роз­пустила волосся й стала геть загадковою.

– "Врубель", – прошепотів радісно він, бо нарешті збагнув, що вона "Царівна Лебідь".

Внизу під пагорбом на спортмайдані, скупчилися ти­сячі маршруток.

– О, дуже зручно, – мало не прохопився він правдою про вдале сполучення між ними.

– Ти про що? – одкинула волосся.

– Ти можеш їздити до мами.

– Хіба тут є маршрут?

– Глянь, скільки машин. Ясно, що й туди є.

Вони спускалися пагорбом ковзькою травою. Не­сподівано Настя стала:

– Ти ходитимеш в мою бібліотеку?

Толя насилу стримав щастя, що зможе бачити її й там, приховуючись, він шепотів:

– А можна?

– Ну, ти розумієш, колеги знають про мою душевну травму... тому я скажу їм, що ти фотограф, ну, що ти інвалід.

– А чому не художник?

– Ну, розумієш, художник, люди всяке подумають.

– А про фотографа не подумають?

Вона усміхнулася:

– Ну, фотограф же – інвалід...

Толя не став шукати глузду, так жалів її, що закуль­гав на обидві ноги, крививши губи:

– Людо-оньки, я інвалі-ідний фотомайстер, я прий­шов зализати Насті, – він похлинувся, – зализати глибо­ку душевну травму!

Як вона пирснула! Що вони впали з косогору, коти­лися навперейми з капелюхом, реготалися, доки не відчули, що одпустило.

Про Петра

Одного такого вечора він пошкодував, що він фото­граф, бо це була, фактично, пітьма і тому зняти Ніну не було ніякої можливості, особливо такі очі, які відсвічува­ли ніччю. Змоделювати таке освітлення не здатен жоден павільйон, але не про це думав хлопець, коли цілував, а про кукурудзу, бо мабуть була несвіжа.

– Недоварений качан? – майже вголос сказав Петро, бо відчув, що дівчина думає приблизно про те, зусиллям стримуючи бурчання живота.

Схили Дніпра стояли пагорбами. Ніна накинула за плечі рюкзачка і встала, тобто йому лишалося лише підве­стись і щось говорити, аякже, бо вони коли не цілувалися, то балакали. Про капосну бабцю, яка підсунула нам недо­варені качани? Про те, що він увіковічнить її на фото?

– Знаєш, Ніно, іноді я себе відчуваю непотрібним, – і щоб вона не подумала, що через неї, додав, – ну, це як бу­ває непотрібен фотоапарат, коли суцільна темрява.

Він би ще й розповів про свого начальничка Рожнівського, який виживав з газети, просто з'їдав жив­цем, що вже й колеги почали сахатися, щодня по три ра­зи сунув носа в лабораторію і починав про фотомистецтво, а особливо про те, який Петро в ньому баран.

– Дивні ви, фотоапарати, – усміхнулася Ніна крізь темряву, – увімкніть лампочку і все.

Найбільше вона боялася розмов про фототехніку, і тому називала бліц лампочкою, найбільшим горем було піти, наприклад, на пляж і здибати там ще одного якого фотографа і тоді сонце тьмяніло через розмови про один лише гіпосульфіт. А фенідон?

Ніна любила про природу; зараз її навколо майже не було, ніч досконало поглинула, слава Богу, крізь темінь проблиснув ліхтар і вони обережно, щоб не сколихнути мряку, рушили туди. На превеликий подив побачили пе­ред собою обеліск на честь Магдебурзького права, якого колись російський царат надав Києву, попередньо його одібравши. "Чого він ще не оддав, попередньо одібрав­ши", – нарешті подумав він не про Ніну.

Може б його живіт і перетерпів, однак ліхтар жеврів над туалетом і шлунок, не маючи очей, непомильно його узрів і почав змагатися з хлопцем.

– Іди перший, – кивнула вона убік мерехтливого світла.

Перше, що він там побачив, це суцільний сморід, який увійшов у очі хімічно. Петро ляснув запальничкою і вчасно, бо узрів перед собою калюжу, поверх якої були накидані камінці з поперечними дощечками. Вогник вгас, і тому негативом відбилася у сітківці геть оголена постать, яка завмерла в кінці коридору. Аби це не стало правдою, Петро хутко шаснув до кабінки, щільно зачи­нився і лише там наважився засвітити і побачив на верхніх стінах світлові плями – стіни в кабінці виявили­ся густо помережені дірками. Не встиг він подивуватися з сортирних світлоефектів, як додалися слухові – виразно почув важке ляпотіння босих ніг по глибокій калюжі. Холод стиснув хлопця ізсередини так, що шлунок забув про кукурудзу. Ті кроки підійшли, поторгали двері і при­чаїлися. Він затамував подих, кабінка також. Новий ше­рех змусив опускати трохи очі і він побачив ними, як в дірку на дверях усунувся пеніс.

"І знов нема фотоапарата", – з жахом подумав він про композицію, яка ще раз змогла би збезсмертнити фо­тографа Судека.

Бо сам надавав перевагу простим людським фото­портретам, однак зараз думав не про мистецтво, а про як звідси вискочити, адже дременути дощечками б не зміг, бо незнайомець, бігаючи просто по мокрому, мав значну перевагу.

– Господи, Ніно, – мало не зірвалося в нього, бо ор­ган навпроти чимало бубнявів.

Наче Ніна змогла б допомогти проти маніяка, який налягав на двері, починав імітувати, розгойдуючи секції, "Господи, ганьба", бо тут не ухилишся бути забризканим, і миттєве рішення підхопило Петрову руку, та вхопилася щосили за орган, крутнула, неначе ручку в дверцятах, од­чинивши їх, він кинувся повз дощечки на волю.

– Я б тобі не повірила, – зітхнула Ніна на далекий нічний туалет, – але мушу це зробити.

– Чому? – відхекувався той.

– В мене було страшніше, – видихнула вона в пітьму свою історію.

Про Гідропарк і туалет, бо він стояв на вигрібній ямі; Ніна була надто порядною, щоби робити це у воду пляжу й цивілізовано подалася до закладу, там було порожньо і коли вона сіла над ямою, то виразно почула знизу ізсере­дини кроки босих ніг по мокрому. Вирішивши, що галю­цинація, Ніна не повірила їй, але. Знизу в дірку обережненько підсовувалося кругле дзеркальце в чоловічій до­лоні, оберталося, шукаючи ракурс, що на мить в ньому відбилося пильне око. Дівчина зметикувала, що в неї це од сонця і пересіла на протилежну яму, проте кроки зни­зу пролопотіли й наздогнали її, з'явилося дзеркальце в чужій руці, знову почало пошуки зображення, Ніна втек­ла з Гідропарку й більше ніколи не приходила туди.

– Як же він там у ямі, – намагався уявити Петро.

– Певно, босоніж. Ти мусиш повірити мені.

– Чому?

– Бо хто повірить тобі?

Вона зізналася, що нікому досі цю історію не роз­повідала.

– Треба б в ту яму гранату кинути.

– Ти що, і так спека була, – засміялася вона.

Зранку Петро почувався кепсько, хотів пригадати кукурудзу, як телефон покликав до шефа. На столі були продумано розкладені Петрові фотографії і Рожнівський завчено-недбалим рухом підхопив одну.

– Що це?

– Фотопортрет, – обережно сказав Петро.

– Я не бачу тут ніякого фотопортрета, – жбурнув би, але передумав.

Хлопець повільно набирав повітря.

– Ну, чому не портрет? Он ззаду й підпис, – намагав­ся він.

– Я взагалі не бачу там фотографії, – крутив той зоб­раження. – Де тут фото?

– У вас в руках.

– Де образ?

Обережно випускаючи повітря, Петро почав тлума­чити зображення, міркуючи про те, кого зі своїх знайо­мих дружбанів шеф настренчив на його посаду, але з по­дивом зауважив собі, що якби той хотів звільнити, то зробив би це давно.

– Де характер, я питаю, га?

Петро завівся про характерне освітлення, яке формує зображення за принципом "мінус темрява" і ще багато чого балакав, бо фотографій на столі було чимало. Сумую­чи за справжньою газетою зі справжнім головним редак­тором, бо ця, колись надто партійна, тричі помінявши власників, вирішила, що вже демократична, хоча штат лишився той самий – ну, може хтось колись із путнього видання помітить Петрові фотки й запросить його туди звідсіля?

– Де драматургія композиції, де філософія зображен­ня, я питаю, га? Де професіоналізм? Та тут – немає про­стої технічної вправності. Га?

– В сраці нога, – мало не вбовкнув той, і почав прова­дити про гру контрастних сумірностей світлотіні та про зональну експозицію.

Це трапилося, коли Петро прокинувся в лабораторії, навіть не глянувши на годинника, збагнув, що проспав будь-який транспорт.

"Ну чому я весь час думаю про шефа? А не про Ніну?" – намагався викликати її образ, однак думки на­верталися й наверталися на Рожнівського, хоч він ніколи Ніною не був.

Зрештою Петро поліз на антресолі з наміром, на­решті, дати там ладу, і, викидаючи застарілий фотомотлох імперських часів, несподівано наштовхнувся на па­кунок з набором "Фотографія на емалі". Як і коли той потрапив до редакції, не згадав би вже ніхто, адже за до­помогою цих хімікатів робилися кольорові фотозображення на порцеляні для надгробків.

От чим хороші унітази, то тим, що воду до них підведе­но. Ніч панувала в "Радянці", оповивши комбінат, а ніч, це найкраща подруга фото процесів і Петро завдав емульсію на сраній порцеляні, словом, очутливив нікчемну поверх­ню його, й ще не встигло розвиднітись, як Петро притарганив до туалету збільшувач і встиг зробити експозицію.

"Професіоналізм, блін", – почув, як сам мугикає собі під ніс.

Вже зранку чималий гурт юрмився там, черга стояла лише до однієї кабінки, дехто займав по двічі. Новина хутко облетіла комбінат і сходи затупотіли охочими по­дивитись, а потім довго не розходилися, смалячи цигар­ки та обговорюючи технічний аспект її, особливо вислов­лювалися численні здогадки щодо авторства, але гідної кандидатури не траплялося, позаяк старих справжніх майстрів давно не лишилось.

Доки не підійшов Рожнівський, подивувавшися спершу з кількості колег, а потім, як вони німо розступи­лися перед ним, даючи шлях до кабінки. Він увійшов, де­який час упізнавав, а потім гучний болісний зойкіт зрезонував унітазовою порцеляною.

Це не був звук відчаю, навпаки, захоплення: просто людину вразила, нарешті, досконалість форми, коли вона ізсередини, зворотна неевклідова геометрія під внутрішнім поглядом, досконалість портрету, не випну­того назовні, а, радше, заокругленого сам на себе, де погляд магнетизував, утупившись зіницями в зіниці.

Петро, ховаючи посмішку за цигаркою, коридором підсунувся до вбиральні.

– Що тут таке? – кивнув він до прибиральниці на на­товп.

– Гівно м'яке, – вирішила та не коментувати.

– Це само собою, чого стільки народу зібралося біля вашого об'єкту? – суворіше напосівся він.

– Міліцію ждуть, – неохоче зізналася та.

– Міліцію?.. – почав лякатися Петро.

– А кого жі іще, як там один пуриц узнав себе у в унітазі.

– Не може буть, – знову заховався за цигарку Петро.

– Воно й і не може, а може. Коли його портрет у вонітазі явився, як живий і отако дивиться.

– Як?

– Наче з партбілета. Отако на тебе очі – як же без міліції? Чоловік же вусетаки. Хто жи таке видерже.

– То що він там робить? – кивнув Петро на туалет і знову затулився хмаринкою диму, бо лише він один на всенький комбінат знав, що таке фотокераміка. – Плаче?

– Якби ж. Роздівсь голий, біга, отако голий весь, біга. От хрест! З одежі тільки дзеркальце на ньому в його в ру­ках, і він їм отак в той унітаз зазирає весь час; побігає– побігає і зазирає. Хто ж нормальний тако робитиме? Як тамо й безо дзеркальця все видко. Тиче й тиче його.

– Дзеркальце?

– Усь хрест. Може він їм од шкрябати хоче?

– Може, – сказав Петро і повільно рушив крізь гурт колег, ішов він так, наче по дощеках, підмощених цеглинами.

Лібідіме озеро

(мініповість-апокриф циклу "Прощавай, суржику!")

– Оту, руденьку, – сказав вождь.

– Яку лічно? – перепитав Берія.

– Не бачиш? Оту, з ротіком, – усміхнувся Сталін, майже не глянувши на сцену балерин, він був у чудовім гуморі, здоров'я після війни і його інфаркту поверталося до нього на очах.

За два дні до візиту Большой театр повністю перекри­вався разом з усіма околицями, рухомим лічним складом, провадилася дезинфекція, пошуки бомб, мін, тощо. Про кожну таку, не знайдену, лічно доповідалося Берії, і він особисто ходив і перевіряв.

Лише після цього секретно оголошувалася по театру генеральна репетиція "Лісової пісні", балету на слова Чайковського про лебідів, чорних і лебедів білих, яких Сталін теж дуже любив.

А чому б і ні? Війну ж закінчено, відбудову од неї теж, то вже час подумати й про щось веселіше.

Для цього йому в кожнісінькому театрі еСеРеСеР була лічно забронірувана ложа в переносному в смислі отсуствія білетів ув неї, але й і в буквальному її значенні – броня сплошная сталева сильноуглєродіста при цьому, товсте жовто-сіро-зелене скло, чого не міг прострелити жоден імпортній снаряд, но несмотря на це, яке дозволя­ло навіть бачити те, що робилося на сцені, "Раймуда" там, чи "Чіосан".

Бо в країні вже постало з руїн виробництво пуантів, таких спеціальних танцювальних тапочок тіпа пінеток, і балет, оновившись ними, з новою їхньою силою почав діяти на тих глядачів, які лишилися живими після бойо­вих дій. Незважаючи навіть на люті морози в броніруваній ложі завжди було хорошо протоплено – для вождя дрівець не жаліли назавжди.

– Руденьку, – сказав вождь.

Бо тут і без бінокля кожному Берії видно, що в неї фігурка з губками. Чого по причині трудної балетної ро­боти інші її колежки позбавлені, працюючи в поті рук і ніг. Щоби хоч якось вирватись із кардебалєток в солістки, були здатні на будь-які трудові подвиги, не щадя фізкультурою себе, чим миттю ізсушались, превращаясь із двожильних в трьохжильних і болєє.

Якщо хтось мені в це не віре, то нехай, приміром, встане хоч раз на два пальці лівой і правой ног та й зро­бить крок – вмить в цьому переконається. (Я вже тепер лічно щитаю, що балет, як вид спорта, треба негайно запретить, зная його тяжкі послєдствія здоров'я).

А вождь в цьому ділі, по-відіму, розбирався, в іскустві, не здря ж радіо постійно крутило в ефірі тільки його улюблену пісню Суліко, бо воно не зная при етом, що це не ім'я, як вважалось раніш, а на блотному дореволюційном жаргоні означало ще тоді одне з неліцеприятних його сильнодєйствующих полових ізвращеній.

Отак я став жертвой сталінізму. Бо стояло 28 послєднє число місяця лютого рокового 1953 року, яке має той секрет, що це останній його день по причині укороченості цього місяця з метою зменшення зими й отопітєльного на неї сезона дров. Тобто до рокового пер­шого числа губітєльного навсігда березня 1953-го лиша­лося якихось лише четверть дня.

А почалося все з того, що перед ним мене раптом вик­ликають в емкагебе, що вже само по собі не дає опомниться, і яке ж було моє здивування, коли я побачив ним Берію. Це слава Богу, що я тоді взяв і не повірив собственноручним очам.

– Отак-то, товаришу Гриценко, – сказав комдів, – чи ізвєстно лі вам, що всі врачі в нашій країні унічтожонні, як клас?

Бо Сталін давно вже примітив собі цей народ, состоявший ісключитєльно зіз врачів і медперсонала, і тому створивши для нього ціле гетто в Біробіджані, (предварітільно виселивши звідти цілий народ корейців геть без роду й племені). Про що навіть ці дальнєвосточніки створили пісню: "У нас біробіджанське гетто, спасибі партії за ето". Но однак навіть після цього врачебствувать вони не припиняли, возвращаясь для цього на місця прєжднєй осєдлості.

Бо Вождь довго терпів – і коли вони Леніна труїли неліцоприятной болєзнью, заразивши попередньо нею браунінг есерки Каплан, й коли Фрунзів – батька й сина, коли Горьких – сина й батька, а коли вже за Крупську гу­бить вони взялися – тут Сталін пойняв, що й до нього черга дійде, і вже тоді почав був винашувать їм встрєчний план.

– Ізвєстно, – відповідаю спокійно я, зная чудово, що по образуванію я вітірінар. – Не буде лікарів, то й не бу­де й хворих в странє.

– А готові лі ви оддать за це життя Родіні?

– Готов, – кажу, – лиш яким образом?

– Образом свого здоров'я, будеш служить у балетних військах. Бо нам нужен медик, но такий, щоб він при цьо­му не був врач. Ясно?

– Товаріщ Берія, – кажу я, – но я ж мічтав оддать жизнь, служа при етом в медперсоналі стаєнь ка­валерійських войськах.

Той так пильно подивився на мене одним лише по­глядом.

– А яка тобі різниця, – сказав строго він, – чи конниця, чи кардебалет, там же теж усі скакові, тіко балерини. Ти должен проявлять до них бдітєльность не меншу, ніж до животних, не тєряя її при цьом. І путьом свого здоров'я провірять кожну, убіждаясь, чи не заразна бува.

В моїй голові моментально мелькнула здогадка, як я це робитиму, однак я ще миттєвіше прогнав її, щоб не зрозуміти.

– Но... – кажу.

– Швидко поймеш. А ще швидше научишся.

Я ж не знав, чим це для мене обернеться, бо йшлося про балерин нового призову, про які навіть старі не здо­гадувалися. Бо ніхто не міг здогадуватися, що ще ув школі його прозивали Лярвентієм Падловичем Іберією, бо хто ж тоді міг підозрівать, як його за це високо закине доля судьби.

А почалося все з того, що Політбюро ЦК КПСС засіда­ло, як завжди, з проблем низької якості балерин. Тобто з тієї їхньої особливості, що на сценах вони виглядали дуже привлікатільно, привєтліво танцюючи при цьому.

– А от візьми таку, вийми з куліс, та й роздягни – і побачиш, що там окрім марльової пачки нічого пишного й нема, – доповідав Хрущов. – Бо мистецтво полягає в тому, щоб творить ним ілюзію красоти, а не навпаки. Но якщо хтось цю ілюзію захоче помацять руками, то вона вмить розпадається, лишаясь в пальцях нікому не нуждною крохмаленою ганчірочкой.

А от як це поясниш Вождю?

От я, як ветеринар, кажу: ніяк.

І Політбюро лічно ламає голову, як цього недопустить, бо відчуває: це можуть й полетіти декому голови.

– Ми ж кажного разу одбираїм комісіями черговий призив, – бідкається Хрущов, – і комісія ж кажний раз направляє годних к службі состав гражданок. Но хто ж знав, що в процесі обученія танцювальним мистецтвам вони так безвозвратно худнуть?

– Тебе б туди направить не помішало, – під'юдив йо­го Берія. Натякая на чималу пузатість промовця.

Да, утримуя світову першість в світі з балету на душу населення, ніхто в ньому не знав, яких зусиль це кошту­вало Політбюру. Яке не знало, що Берійой давно вже ви­ношується план, як ліквідувати таку різницю між відімим і мнімим, но він не поспішав його обнародувать, бо, мабуть, любив попомучати колег.

А полягав він в тому, що треба зробити такий спецназ зі свідомих допризовниць, який не буде себе надто силь­но утруждать занятіями й іншою фуетньою, а зосередить свої сили головним чином по зовсім іншому мистецтву, оспіваним в народі популярною грузинською піснею.

– І в кратчайші сроки забезпечити такими дубль-составами усі тіатральні коліктіви, проізвідя призив їх се­ред представниць жіночої статі, набраних зі складу ор­ганів КГБ-НКГБ-СМЄРШ-ГАІ.

– Що?! – підскочило Політбюро.

– Чому це з органів? Ти нам не наводь тєнь на фуетєнь, – закричав Микита Хрущов, здогадуючись, певно, яку підступність може таїть в собі Берія таким поворотом справи, масово мобілізуй свої ввірені війська.

Но Берія був не такий простий, як здавалося йому на перший погляд:

– А ви хоч раз подумайте про це головою – в кого найбільші харчові пайки серед населення? В енкаведгебісток. Отже вони єдінственні мають шанс не втратить пишноту тіла й на балетній роботі. Тим самим рішая успішно цю непоборну проблему худнення персоналу балерин.

Словом, логіка перемогла.

Нею дуже часто користувався цей хитрий чоловік горської національності Кавказа, бо на відміну від інших членів Політбюро він був засланий туди із ЧеКа й тому знав закони юриспруденції, що дозволяло користуватися ними над іншими політбюрівцями, які були позбавлені цього.

Наприклад він чудово знав, що від того часу, як за­гадково померла законна дружина вождя Алілуєва, преждє задушив себе, а потім застрелясь, – і що Сталін більше не любив законних дружин.

Лише один Берія в політбюрі знав грузинську мову, й тому розумів, що означає з осетинського язика слово "джуга" – основа, корінь прізвища вождя. А означає во­но "жужелиця" чи "шлак", тобто покидьки металопроізводства, керуючись чим гордий Джугашвілі взяв собі протилежне цьому ім'я – Сталін. Навіть не Чугунов чи Желєзнін, а найвищий сорт плавки, а іменно високоуглоєродісту сталь.

Тобто Берія предвідів, що рано чи пізно, а гордість вождя возимєє верх в ньом і в інших сферах побуту.

Й таким образом точно предугадав, що рано чи піздно Вождю всіх народів а захочеться із кимось жіно­чого пола просто собі посидіть у окошка, просто подер­жаться за ручки, погомоніть, пожартувать, взглянуть в глаза друг дружкє. Бо що таке сімдесят три года для грузіна кавказької національності? Тьху, ось що це таке, бо багато хто з горців в цьом возрасті тіко починає своє полове життя.

І я приступив. Засучивши не тіко рукава, а і все інше. Слава Богу, в Большом театрі їх, спецбалерин, було геть небагато, лише яких тридцять штук. Ладненькі такі всі, підібрані за привлікатільність ще свого часу в органи. От я й провіряю і дивлюся потім на себе – якщо яка заразна, то це в першу чергу позначиться на мені. Но тут була не тіко перевірка на заразу, а й масове утримування їх у спортивній формі женственності, бо, ясна річ, їх у ній од­ними політзанятіями не вдержиш.

Особливу таку недовіру викликала в мене одна така рижої масті балерина, бо прибігала к особой разнузданості, до якої я, навіть будучи ветеринаром по образуванію, а був кажного разу не готовий.

– Де це тебе обучили? – питав я, насилу переводячи дух.

– На спецзаданії в Парижі, – казала вона.

Но я думаю так, що брехала вона. Бо цей фокус практикується лише в Танзанії і називається він там "Пекельне горнило", це коли розпечений вогонь не втягується, куди слід, а навпаки з силою і умінням з нього різко видихається назад вовнутрь, пробиваючи точно в почку з придатками, лише викликаючи там не лютий біль, як печінці положено, а навпаки таку само несказанну радість в нирках, од якої можна втратити не тільки розум, але й і геть усе інше. Словом, десь же їх навчали, натаскували, як, наприклад, на дівєрсії, підривну справу або на морзянку. Були вони до такої міри треніровані, що в них не було ні стида, ні совісті, що вони во ім'я цього не пощадили не брата би, не батька. Це я кажу со знанієм цього діла, кажу, як ветеренар.

– От скажи, – одкрито іздівалась вона, – чим відрізняється Тібєт од мінєта? – пользуясь своїми тренірованими знаніями, знущалася вона.

– Не знаю, – не піддававсь я на провокацію.

– Тим, що Тібєт – упирається в небо, а мінєт – в ньобо! Реготалася вона, жбурляя в мене кожного разу пуантом.

– Ти ці фокуси брось, це запрещонні прийоми.

– Ким, інтіресно знать, вони запрещонні? – разнуздано й разухабисто насміхалася вона на мене такого.

Тут я зібрав усю свою суворість і нею сказав:

– Уголовним кодексом СССР! Кваліфікується як особо тяжке й небезпечне сексуальне збочення. Нази­вать, який срок за таке дають?

Тут вона дуже перелякалася, бо що таке "срок" вона, як енкавегебістка, знала краще за інших, хто ще енкеведегебістками не були.

Імьон і фамілій її я в неї ніколи не питав, бо не мав на них права. Охрестив її для себе Лисичкою, щоб хоч якось відрізнять її поміж інших спецагенток. Бо вона була не так рижа, як хитра, особенно в плані оцих нєліцерпиятних вигадок.

Но головне не це, а те, що кожна з цих спецназок підходила точно під стать і зовнішність усякої мало-мальсько справжньої Народної артистки балету з відо­мим народу імененем, хіба що будучи значно округліше там, де ніякої округлості в Народних артисток балету бу­ти вже по цій причині не положено.

Ось в чому полягав диявольський фокус Берії!

Бо він не брезгував для достіженія нічим, навіть чекістками. Навіть кожній видав фальшиве удостовірєніє лічності відповідне чужим регаліям, – а раптом Вождь за­хоче перевірити, чи це та само балерина, яка привлекла його взор крізь броню скла? Подивиться він документа й побачить – лічно та сама Народна, й зрадіє од цього ще більше. Отак хитро була розставлена ця ловушка, що по­павши в яку, возврата з неї вже не було ніякого.

Чесно кажучи, справжні балерини-натуралки цих підставних плясунь одразу невзлюбили, бо остерігалися, що тепер почотних званій і наград вони не дождуться ніколи. Помиляяся. Бо, по логіці, саме ці розвращонні чекістки, виступая під чужими іменами ізвєстних балярин тим самим і навлікалі не на себе, а на останніх призи, грамоти й ордена.

А треба сказати, що спецназистки, як і справжні бале­рини, були підібрані з будь яких національностей, бо їм же доводилося танцювати різних лебедів – як чорних, так і білих. А тут саме пішов танець баядерок й серед них, чорно-білих, яка буде самою видєляємою? Звісно ж – рижоцвєтна. Тому Сталін оком вождя безпомилково виділив серед них, звісно, руденьку:

– Оту.

Не встиг він цього зробити, а на сцену вибігає цілий гурт спецназівок, танцюя при цьому кардебалетом, підмінюють відому Народну артістку СССР на свою колєжку, а ту бистро й, скритно прикривая крохмалени­ми пачками, видворяють за куліси.

Сталін сам був лічно рижого цвєта. Можливо, Берія й знав це, і тому поставив на це свій тайний ращот, що Сталін побачить на сцені родственну цвєтом душу.

В антракті вже заводять її крізь броню в ложу до Вождя. А все політбюро за перегородкой при цьому тря­сеться, боїться викриття – це ж воно повним складом проголосувало за таку аферу.

Руденька тут же упала на коліна просто перед його зручним для цього кріслом.

Сталін погладив її по голівці.

– Ті зьвідькіля родом будєшь? – запитав.

Та одбарабанила, заікаясь, назубок заучену "казку" – версію не своєї біографії.

Вождь одивився її всю й побачив усе положене, що воно кругленьке, а не двожильне, то ще більш захвилю­вався.

– А... документи в тебе є? – раптом несподівано питає він.

– Є, – не моргая оком, каже вона.

– Прід'яві.

Вона, знову не моргая ні оком, ні чим другим, тут же виймає паспорт і дипломи про різні високі державні на­городи, лічно Берійой підроблені.

Сталін довго й прискіпливо вивчав їх, звіряючи з оригіналом лічності, не знаючи при цьому, що такий, як Берія, лічно був приставлений органами для нього, щоби вершить певні діла. Чи знав про це Сталін? Чи знав він, що Берія по національності не той, за кого себе видає, ад­же мегрели, це, по суті, хто? Це порода високогірних євреїв етнічиского грузинського проісхождєнія, от, приміром, як у нас караїми.

Тайна Берії полягала в тому, що тренована агентша могла губами й язиком, наприклад, розстібнуть усі ґудзики на штанях, чого жодна справжня балерина на змог­ла ніколи зробить по причині недоїдання в смислі тон­кості губ.

Яку дику силу треба! (Скілько мені ґудзиків довело­ся перешивать в процесі тренувань, цього ніхто не полічить, бо це дуже державна тайна).

Яка дуже могла взволновать кожного чоловіка, осо­бино кавказької національності. Тут треба сказать, що Берія сам був майже грузіном і отлічно це знав. Але про це пізнійше.

– Омолодитись! – ось яка була головна ідея, підсуну­та ним вождю.

Причому робити це при помощі сильнодєйствующих губ. Особинно, якшо вони належать агентші, діючій під прикриттям. Знаючи, що ніяка натуральна блярина так мощно не здєлає видєлувать. Бо це ж велечезні нагрузки, по сравнєнію яких сценічний балет оддихає.

На які способні хіба що високогорні чабани Албанії. Які проізводять свої умєнія над скотом, но не для разваращенія його, а для збирання фонда штучного осімінєнія колгоспів, з чого видно, що для пользи поголів'я свійських тварин.

Хоч я й ніколи не був свійською твариною, хоч я й вітірінар, на мені лічно були проізвєдені всі іспитанія. Правда, пайок за це підвищили пошти до буханки вєса. До того ж я був, як медик, приставлений для тайної слєжки за спортивною формою блярин, щоб бува яка не розслабилася й не сачконула.

Но були й такі, що наоборот. Одна, притворявшаяся колишньой полячкой, бо була рудої масті. І от що вона вигадала: нарушая інструкцію раптом переставала втягу­вати, а, наоборот, бурно виталкувала силою воздух в про­тилежному його напрямкові.

– Що ти дєлаєш? – не втерпів я сказати, при цьому силою волі не тіряя свідомості.

– Продувку! – злобно сміється вона.

– Тобі продувка, а людям смерть, – кажу.

Бо нєкоторі особо опасні наркомани тоже називають це продувкою – в шприц зо сильнодєйстующим героїном додають ззаду ще й кубік воздуха. Кажний медік і нарко­ман зна, що воздух в вєні вмить може зупинить закупор­кою серце. Но сильнодєйствующі наркомани можуть це витримать, получая за це найсильнєйші ощущенія майже предсмертного щастя. Но це опасні шутки з ним, але про це – пізніше.

Як про цю авантюристку некавказької національ­ності узнав вождь? Думаю, в нього скрізь були свої люди. Бо він і не глянув на Чайковського, де тяжко трудився балет, а одразу сказав:

– Риженьку.

Я самолічними руками оправив на ній пачку, поста­вив на пуанти і льогким толчком пінка підштовхнув до броньованих дверей, які вмить розчинились, про­ковтнувши тим самим її.

– Тіко без цих твоїх фокусів! – тіко й встиг суворо наказати я.

Бо вже деякі фокусіки були мало не довели його. Пригадати День коронації Побєди, коли весь народ радувався, не зная при цьому, що в у любимого вождя стався інсульт міакарда. Бо Жуков, фельдшер, тьху, фельдмаршал, якому Сталін передав право вести такий всемірний парад, проскакав на білому коні, дєржа рєч про Побєду, де вмудрився, сука неблагодарна, й жоднісінького слівця про Вождя не сказати. Наче це не Сталін виіграв війну.

Це так потрясло Йосифа Вісерионовича на трибуні, яка й доконала його. Щоб якось розвіять таку досаду, поїхав він з правітільством у цирк. А там він запримітив таку циркачку оригінального жанра, яка акробатствує путьом крєпкого держаній ротом за трос, кружляя при цьому ним під куполом. (От вам і первий інфаркт).

Другий інсульт стався після конференьції у Поцдамі. Це тіко прислухатися, як звучить: Поц-дам. І ще треба обратіть вніманіє на Черчіля, як він весь час багатознач­но смокче товсту сігару своїми гадосними губами ро­та, багатозначно так, й ніхто при цьому і ні разу не ба­чив, щоб вона димилась – тобто це був його снаряд для безупинних треніровок. Чим і перетворив Поцдам у Поцвзям, не будучи при етом баляриной.

Пригадати, які слова потім превозносив Черчіль, що він взагалі не знаходив їх для благодарності. Як він сла­вив Вождя. Ясна річ, що він був потрясьон половими первинними признаками гористої мєстності Кавказа. Що, відімо, й перестарався гад губатий – і от результат – другий інфаркт. Бо мене ж в цьой момент не було рядушком, шоб я, як медік, міг шото предовратіть.

Отож Політбюро рішило створити спецбалерин, шоб хоч якось взять ними жизнь і смерть вождя під контроль. І тепер він сам:

– Немедленно вь Балшой!

Тобто до блярин. А там в броні були просвердлені тайємні дірочки, крізь які соратники по Партії контролірували проісходяще і вчасно могли дать валер'янки, докладувая про це один одному:

– Почалося, – доповідає Хрущов.

– Отщот пошол! – рапортує Берія.

І вже стоять ордінарці й ад'ютанти, держа награди і званія для артістки, щоб блярина їх бачила, і щоб за це соблюдала меру, дєлала чотко по інструкції, оркестр весь шо – дарма грає? Дарма їм хтось спеціальні ноти сочиняв? Тобто тоді всігда соблюдалася обстановка.

... но ця риженька получила таке лікованіє, такий трудовий порив, що задумала превзойти й обійтить на­каз і рішилась на вздутіє, тобто на "продувку", як вона це цинічно називала. Наче це тобі якийсь сталеплавиль­ ний високоуглєродистий процес в доменній печі. Бо він весь возобладав і вхопився за її куценьку пачку крахмальну, смикнув і жахнувся од простой человєческой радості не побачивши нею там ніяких трусів або хоч плавок під низом не вказалося ніяких, що він задер крепдешинчик той аж на риженьку головку – а мєчтаємих трусиків яких чи бандажів яких все одно не виявив. Ясна річ, вона не думала про чуже здоров'я і про наслідки його, бо не знала, що воно було свого часу підірване во ім'я всенародного щастя усіх трудящих на Землі многочисельними революційними ссилками, проведеними в оточенні дикарок сибірсько-алеутських плємьон, які, науськані світовим шаманізмом, уже тоді впотребляли колдовські фокуси, до яких навіть ніякий кавказець не був толком підготовлений, чим саме широ­ко пользувався царат, аби підірвать жизнєнні сили ре­волюціонерів. От ції алтайки, будучи алеутками, не зная при цьому про гуманні способи, створили свої, шаманствуя при етом, опираясь на вседозволеность по причині отсуствія цивілізованого контроля со сторони тодішньой імперії. Ясно, що в ті часи в Сібірі ніякого балету не було, аби налагодить хоч якийсь порядок за ним. Звідкіля міг знати про наслідки він, простий семінарист-горець? Якщо навіть люди-революцанєри з вищим образуванієм попеклись на цих фокусах.

От Ленін. Що свого часу длітільне пребиваніє в ссилкє дикорастущих народностей привело й Ілліча до того, що він вибрав навіть спеціальний псевдонім, яким і підписувався так: Блядімір Ілі Члєнін. Тайна цього імені ще й досі правильно не розкрита, хоча саме вона впослєдствії привела Ілліча к страшной нехорошій болєзні вслєдсвії смерті од неї.

От Ленін. Є серед нас й такі, що зараз вважають, що Ілліч потім в німецькій ссилці не міг утриматися також, про що свідчать любовні листи Інесси Арманд. Що він там благодаря чому був заражонний німецькою розвідкою на погану болєзнь. Дурниці. Нехай би краще ще раз пригадають, а я їм напомню: що есеркша Капланша стріляла в вождя революції отравленими кулями. І подумав би, чим ті кулі і де в неї були нею предварітільно зараженні, якими ужасами.

Я цим не хвастаюся, але лічно щитаю, що це теж ще одне моє історичне відкриття в історії марксизма-лєнінізма. Бо хоч Капланка й ніколи не була врачом, но була вона теж по національності отравітільшой.

Я цими відкриттями не желаю прославиться, а наоборот – мені просто дуже прикро, що скільки в нас в країні інстітутів марксізмів-лінінізмів з многими тисяча­ми научних вчоних, но жоден з них не додумався сопоставить прості цифри з фактами, про які я повторяю в назіданіє їм.

... і от риженька старається, вже щосили пред­варітільно проізвіла вже й суліко синхронізірованими толчками, (як хто не знає, що це є насправді, куди й чим ті толчки давлєють, той лучче б ніколи не співав таку по­пулярну в народі грузін пісню), при чому, що аж крох­маль з неї посипається, саме він не позволив мені поба­чить, проконтролірувать рот, що вона при цьому раптом дуже сильно взяла і вдихнула ним в себе повітря, надула свої рижі щоки, і замість того, як положено і проінструктірувано, втягувать їх, позволила несанкціонірувано наоборот – раптом як надме їх не по-людському, а потім рєзко так, з піддувом, з писком – як не впотребить увесь цей воздух в обратному направленії, дмухнула в Сталіна, як в тромбон.

Превратя цим його фактіческі за задумом і по наущенію Берії із Вождя в Йобсипа Виссеріоновича Сцаліна...

Що навіть Політбюро в страшном страхє од цього одскочило од своїх підглядальних дірок. І не ошиблось. Хто ж міг таке предвідіть? Коли ж оно навіть Черчіль, дия­вольський хитрий політік, але й він ні разу не додумався, наприклад, дмухнуть назад в свою сигару!

Як не закричить вождь, уперше за все своє трудове життя ощутівши щастя...

А скільки було тих щасть? Вистражданнєйших у алатайок чи в алеуток під видом гостєприїмства – ніхто вже не скаже. Бо, мабуть, йому не треба було так гучно це ро­бити, бо огольонні його нерви обожжонні виснаженням невпинної роботи на благо труда і міра, певно, не видер­жали – вдула ж в нирку йому, пользуясь уретрой, минуя діафрагму й селезьонку непосредственно ув грижу, развєтвляясь крізь печень.

Так він крикнув оргазмом в бронєколпак, чим мало не лопая цим товсте скло, ще це було чути й крізь непроніцаємую його сталь, так тяжко, що взяла й ожила навіть його ліва рука (спаралізована ще з часів ленінізму).

А оркестр же грає, накочуючи хвилі "Лісового озера" превозмагая, сотрясая собой відчуття музики, бо Берія самолічно, не одриваясь од глазка наблюдєнія, вільною рукою почав діріжирувать музикантами, хоч би якось заглушить той роковой вопль.

Згадує Хрущов, М.С.:

– Я пережив дві чи три партійні чистки, я пережив дві не мєнєє страшні війни, в тому числі Гражданську й Вітчизняну, я пережив Волочаївськії дні, Тамансько-Турксібський поход, блокаду Києвського окруженія, Курську дугу лічно, й двічі Сандомирський плацдарм, но ні разу не чув дужчого звуку навіть штурмуя Рейхстаг – страшнішого звукового моменту за крик Вождя в мене не було ніколи.

... вождю плохо, бо йому погано, вождя понесли з бро­ньованої ложі в броньоване Кунцево, но чомусь свіже повітря дачі йому вже не помагає. А собрать консиліум ні з кого, бо всі врачі оказалісь унічножені як нація внаслідок їхнього отравітільства, і з ними справедливо розправилися, щоб не було якого врєдітільства на місцях, тому консіліум зібрався ісключитільно із сотрудників Політбюра, не імєющих медобразованія, чим і хотіли його лікувати. Щоб воно підтвердило діагноз по причині болєзні общая гіпертонія.

Чим і прийняв смерть од безімянної балярини.

Свідчить Хрущов, М. С.:

– Я лічно в житті пройшов много тішин. Но навіть працюя в глубині її в підземній шахті імені Донбаса, навіть там в отдальоних глухих по причині труднодоступності антрацитних забоях я ні разу не чув такої сильнєйшої тішини, яка водворилася в той момент у вели­кому Большому тіатірі.

Звичайно, спецбалет як антипартійну групу тут же розформували за члєновредітільство. Конешно, рижу балярину тут же репресірували.

При чому не підсадну чекістку, а ту, справжню, На­родну артістку танців, бо дєствували за документами, а всі документи ж були виписані на ім'я настоящої, яка зі своєю всійой сім'йой загуділа по Колимських штрафротах рудніков. Бо це ж логічно, адже ту чемпіонку розврата, як ти її знайдеш, як її нема ніде в налічії? Як вона сильнєйше засекречена, може лише партійна клічка од єй осталась: Лисичка.

Ну, а далі всі знають, як Політбюро й охрана перетво­рили його смерть на затянувшуюся агонію, щоб хоч якось мати собі в запасі кілька положених днів на непростий про­цес бальзамування тіла, щоб хоч воно стало вічноживим.

Тепер підіб'єм цифри.

Хто не віре в переходну смерть Сталіна в ніч з 28-го лютого на 1-е березня, той нехай пощитає, скіко днів точ­но треба на повне бальзаміруваніє. Леніну, наприклад, понадобилося за статистікою аж сім діб, це дуже швидко, бо ще за життя, рятуючи його од поганої хвороби спеціалісти-вєнєрітіки вчасно закачали в нього достатню кількість сулеми, щоби потім кожен відвідувач Мавзолєя тепер бачив, що Лєнєн – нєтлєнєн. Бо тоді погода благодарно опустила на нас страшнєйший холод, що дало можливість страні возить Ілліча паровозом тиждень по собі по всіх її станціях, муміфіцируя його на ходу залізниці.

А Сталіну було одпущено агонії менше, щоб успіть в рекордно-короткий строк приурочить його кончину к ка­нуну свята міжнародного женського імені 8-го марта, аби хоч якость радістю праздника пом'якшить людське все­народне горе; потім скинули Берію, бо народ зрозумів, якою разрушитільною силою він оволодів і міг підсунути її любому члену партруководства, цим приведя до власті лярвентізм-їберіїзм; тому про всяк випадок розвінчали культом особи культ лічності сталінізма-джугашвілізма; після чого відбувся всємірноізвєстний прихід Хрущова до генсєчества.

Чому є підтвердженням і неприродня поза тов. Сталіна ву труні – руки в його не лежать на грудях поруч із орденами, як їм положено, а чомусь лежать витягнуто, на яйцях. Особливо права з них, це та, яка була в нього більш діюча, яка чомусь тягнулася туди, до істинної причини її смерті.

І я нікогда тепер не жалію, що розкрив заборонену таємницю, бо за цей час я прийшов нарешті до повного її умопоніманія. Бо вона ізковьоркала мою жизнь, тому я вирішив отряхнуть її прах своїх ног. Бо я сильно постраждьонний сталінізмом, як, може, ніхто інший на Землі, плачущий во ім'я жертви.

Може ті, які хто не повірять в неї, таку необичну тай­ну загадки – то я їм скажу одно: нехай спробують десь те­пер знайти хоч одне балетне військо. Або упоминаніє про нього подобне. Га? Нема вже ніде, що і є сильнєйшим підтвердженням правдоти моїх слів.

І от ще: а от скажіть мені, будь-ласка, чому після цієї засєкреченой блярини в нас тепер усі правітільствінні траури ознаменовуються всєгда імен­но балетом про чорно-білих лебедів? Шо, інших птахів не хватає? Бо всі партруководці таємно знають боль при його помощі втрати першої її неодвратімої кончи­ни Вождя.

Но найстрашніший доказ істинної причини смерті його не це, а інше, гірше, –

– що після розформіруванія спецбалетних військ, після смерті товаріща Сталіна вслєдствії потрясєнія виз­ваним ним мною, – в мене, – ну ні разу! – й не ворухнув­ся. Хоч втягуй тепер, хоч вдуй.

Траншея в "Цирк", або Нюренберг не хоче

Анатолію Ігнащенкові

(апокриф)

От нехто не повірить, а розстрілів ніяких ув Бабино­му Яру не було. До такої їхньої міри, що Нюренбергзький процес не став розглядати це злодіяніє як злодіяніє. І відхилив судовий позов. А потім після нього таке само зробив і міжнародний Гаагський суд і всі інші суди. Й по ось цей день. І це – факт. А здавалося б, що євреї, це впливові міжнародні люди.

Бо чому? Бо тому, що американьці узяли всі аерофотознімки, німецькі тоговрємьонні, наші і свої – і що вони там бачуть? Нічого, ніяких хоч би тобі перекопок землі даже! Навіть присуствія якогось великого яру на тому місці, обозначеному, як Бабин цей самий Яр. І по цей день ніхто на це не пролив – і ніхто не додумався, що ж таке, шо нічого такого не зафіксірувалось на тому гео­графічному місці – там тіпа пересипки грунтов, чи засип­ки ними, пересування землі якої. Словом усього того, що супутствує масовим розстрілам. Не було!

І виною всьому цьому Еренбург. Бо він в 1943 році слідом за красной армійой вступив у Київ, йому повідомили, що німці тут були натворили. І от він встрічає мальчика Іванова, свідка тих страшних подій. Бо людей дивиться німці не пускали, а маліньким мальчикам не запрещали – бо як ти йому запретіш, як воно всеодно пролізе? І мальчик починає потім водити місцями на Сирці великого пісатєля, шоб він що написав, як уже ставши спеціально для цього вже журналістом.

– Першими почали привозить і розстрілювать циган.

– За шо? – дивується Еренбург.

– Бо цигани були арійці. Ніхто тепер в це не повірить, але но вони вихідці лічно із самої Іньдії. А німці, яких Гітлір тоді сильно рекламірував, шо це вони арійської національності, походять звідкіля вгодно, тілько не звідтам. І тому ці цигани, сильно присуствуя в Європі доводять тим самим, шо хто насправді тут вища раса. Гітлір цього не міг потерпіти, бо всі в сьвіті тоді здо­гадаються, шо він брехун. Тобто хоче возвеличить своїх соотєчиствинників, як Божий народ, – щоб це не було похоже на лож, усіх циган ловили, привозили на Сирець і тут же розстрілювали, навіть не питаючи їхньої згоди; чи там якого суда, бо Гітліру була ідіологія важніша за всякі суди.

– А де євреїв уничтожали? – допитується про своє Еренбург, бо він сам колись давно був киянином, лічно тут народившись і вирісши; на Університетській чи Іньстітутській вулиці у нас, і якби він не воврімя потім не імігрірував у Москву, то й сам зо своєю сім'єю міг ска­заться тут, де вже ніхто нікого ні про що не розпитує, тім болії описує.

– До них не дойшла тоді ще перша очірідь, – розказує йому мальчик Іванов. Бо він був не простий мальчик, а такий, який потім став Гламним архітектором города на­шого Київ – і не послідню роль тут відіграла тут стаття Самого Еренбурга, якої він в той момент ще не написав, бо мальчик ще, фактично, нічого йому не розповів, а водив Сирцем вокруг да около. Того всього, що лишилося од страшного Сирецького концтабору. Шо там було все, як на долоні – це тепер там точно на цьому місці нічого не видно, бо саме там тепер і стоїть пам'ятник погибшим. І шо само інтересне, що його сооружатимуть архітектори під керівництвом кого? Да того самого колишнього мальчика Іванова, – але про це потім, а січас Еренбург вима­гає і вимагає од мальчика нових і нових свєдініїв.

Бо німці тримали все те в страшному секреті, щоб ніхто потім нічого про них не взнав. Бо, може, хтось потім і зацікавиться, чому вони вничтожали циганів і пойме, хто на цім світі настоящі арійці. І євреїв, які теж дуже на арійський народ претендували – і тому нікого дивитися на рострілів не пускали. А мальчиків таких, тіпа Іванова, пускали, бо не думали, що з них взагалі щось потім виросте путнє. І тому мальчик тоді ще Іванов продолжає свій розказ:

– Потім туди привезли всю нашу Дніпровську флотілію. Німці тоді таких річних флотіліїв не мали, і то­му не знали, як з нею боротися; – а флотілія знала і гро­мила врага, бо тоді німці не могли взять її ніяк в окруженіє. Бо ріку, ти її не окружиш. Як усіх інших окружали й брали, й брали. До такої міри під Києвом, шо аж півтора міліона воєнноплєнних взяли тілько тут; – що не знали, що з ними робить і тому відпускали по домам; – або для роботи в колхозах, яких тоді гітлєрізм відновив з новою їх силою. А флотілія, яка не піддавалася окруженіям по причині води, німців дуже разозлила. Бо флотілія плавала кругом і громила, доки в неї не кончився бінзін – от тоді лише фашисти окружили кораблі су­хопутно і взяли їх у плєн. І привезли їх на Сирець, щоб там спокойнінько разстрілять. Но моряки були моряка­ми і взбунтувались. Тоді німці натравили на них своїх конвоїрів, а ті натравили на них своїх собак. Німецьких, дорогих таких овчарок арійської породи. Но моряки, хоч вони були й простими річковими, а не морськими, поча­ли голими руками тих собак перебивать. Разом із кон­воїрами. І тоді німці, бача той клубок неразберіхи, для ясності розстріляли його з кулеметів разом зі своїми кон­воїрами, не щадя навіть їх, собак німецької овчарської ра­си. А ми, малі, лежали й дивилися на це, хоч нічого не понімали, но розуміли геть чисто все.

– А коли євреїв? – наполягав Еренбург. Бо він був у не в плащі, а в цьому, як його, ну такому, що не пальто. В макінтоші! Бо він був із столиці і модно міг одіваться, й тому мерз, бо була в Києві осінь сорок третього года.

– До євреїв були ще буржуазні націоналісти. Й де во­ни взялися – коли німці одсвобождали Польщу з одного боку, а наші – з іншого її боку, то получилося так, що на­ша Західна Україна, це по суті, восточні колонії Польші. Де польські переселенці самими ними так просто і ясно й називалися: колоністи. А проти них виступали хто? Бан­дерівці. І з ними боролася тоді ще вся польська поліція, бо Бандера їхнього самого гламного начальника убив. І вона составила списки всіх націоналістів. А коли німці захватили Польшу, то ті всі списки передалися поляками до їх. Щоб коли німці встрєтіліся по-братньому з красни­ми в Львові, то обмінялися учотом, приложили до них ще списки, передані їм з ГеПеУ. Бо тоді наші з фашиста­ми дуже дружили, зо всіх сил, шоби щосили не догадува­тись, що між ними буде війна. І з цій ціллю передавали один одному списки їх общих врагів. Потім пофамільно виловлювали. Шоб не допустить провозглашенія вільної України, як це вже було во Львові, коли фашисти його були захопили вдруге. Й розстріляли, кого змогли.

А євреїв вони собирали не виборочно, як націоналістів, а зразу всіх. Бо їх було дуже багато, більше, навіть націоналістів. Ж Гітлір лічно був містік. І провозглашав свій народ Божим народом. І тут получи­лася в нього накладочка, бо вже один Божий народ був. І це були лічно євреї окроми циган. Бо, як Гітлір, ба, того не хотів, а католіниська німецька вся релігія теж состояла лічно з євреїв, включая в них лічно й Ісуса Хреста. Но Гітлір був сам майже єврей і всі ці тайни знав. І шоб ніхто не здогадався про це, він рішив унічтожить усіх євреїв, щоби очистить для німців усе, що вже було Божим.

Включая німнарод. Бо "європа" і "євреї" – однакові сло­ва. Бо євреї є аравійці, а не арійці, хоч це теж дуже похожі слова, но походять євреї лічно з полуострова Аравії. Але слова – совпали. Шляху назад не було. Це була така страшна акція, що в неї ніхто не вірив. Навіть самі євреї, бо вони були думали, що вони одкупилися од фашизма дєньгами.

І Гітлір придумав хитрость, тіпа сталінської, що він буде наче робить тут, в Бабярі, щось таке тіпа Біробіджаньского автономного округа і для цього почав собирать усіх євреїв з України, вистраювать їх у колони і вести на Сирець. Місце, де тоді собралися докупи всі кла­довища – православні, караїмські, єврейські, татарські, монгольські і навіть протестантські. І там од православ­ного кладбіща прорили бульдозером страшну траншею. Який точно стояв під теперішнім карандашом – Телецент­ром і точно вів до такого місця, яке називалося Цирк. Но Центр не винуватий, бо його строїли спочатку як архів компартії, яка вибрала собі іменно це місце, щоб таким чином запечатать правду про нього. За що компартія й бу­ла наказана в 1991 році, наказово прекратя свойо существуваніє, поступившися цією спорудою під Телецентр, який получаїться тепер ні в чому не винуватий.

А шо таке "Цирк"? Це така арена тіпа амфмітіатру, за що її так і позвали, бо вона була одним із менших ярів-одрогів так званого величезного Реп'яхового яру. Де бу­ли дуже тверді глини, що позволило удержувать їм крутізну тридцяметрової висоти урвища. І над ним німці бульдозерами вирили таку тірасу, як наче для зрітілів га­льорку цирку. І от спеціально на православному кладбіщі усіх ївреїв роздягали під предлогом дізінфекції одєжди і заганяли у ту страшну траншею чоловіків окре­мо од жінок. І били іх там шомполами, щоб деморалізу­вати і шоб вони самі, штовхаючи одне одного, бігли до тої прірви. По другий бік якої стояв кулемет, який бив по людях і вони падали вниз. Й не стріляв він лише з перервою на обід, бо в німців був тоді такий сильний порядок з прийомом піщі. Поїдять, а потім знову розстрілюють.

В перший же день єврейського розстрілу піднялася в Києві нелюдська страшна жара, шо навіть німці не ожидали з усією їхньою скрупульозностю і од убитих пішов тяжкий дух. Тоді німці позбирали усю в Києві звезли ту­ди всю карболку й залили нею полностью дно Реп'яхово­го яру. Но крові було навіть більше, що вона вступила в хімічну реакцію з карболкою і все дно страшного яру за­кипіло, стало червоною піною.

Еренбург записував. І про те, що розстріли велися по всіх тих кладовищах. Де німці ніколи не розстрілювали православних на православному, а татарів на татарсько­му, а навпаки, тільки на протівоположних. Щоб посва­рить всі народи між собою. І про те, що фашисти потім робили євреям ексгумацію, бо багато хто з них не здавав, як положено було, а ковтав золото; но потім фашисти по­чали просто перепалювали трупи і з попелу виймали щодня по чемодану драгметалу. Ця переплавка відбува­лася само в тому місці, де тепер і стоїть пам'ятник погиблим, і нехай ніхто тепер не говорить, що він стоїть не най в страшнішім місці. Бо цей, по-відіму, опит і навчив їх потім палити в усіх наступних своїх концтаборах людей без ексгумації, а одразу.

Потім Іванов побачив, що Еренбургу стало дуже по­гано. І він повів журналіста до себе додому. Бо це було-таки ближче, ніж до центру Києва в готель. Іванов жив тоді недалеко звідти в бабусі од того страшного місця. Не помню, може, аж два чи півтора з половиною кілометри на північ, за теперішньою Окружною трасою, аж за Кириловською церквою. Там вони одігрілися чайом і пісатіль-журналіст запитав:

– А як називається ця мєстность, де ми тепер?

Бо це був, фактічискі, закавулок із п'ятьох хат, де жи­ли чомусь переважно старі женські люди. Але табличку він мав, во імя малінького такого ярка.

– А дуже просто, – відповів Іванов, – а називається вона: "Бабин Яр".

Отам саме Еренбург сидів і писав ту страшну статтю. А написавши, почав думать, як її ж назвать для найстоличнішої газети "Правди". "Реп'яхів яр?" Назва ця не здавалися письменникові точною. "Сирець?" Ну вже точно, шо вже "Цирком" її не назвеш, то це напевне. Він довго думав, доки не визирнув у віконце, де на протилеж­ному домі не побачив вивіску з назвою вулички "Бабин Яр". І назвав так:

"Репортаж з Бабиного Яру". Не назвою, де бачив. А назвою, де писав.

Так він сильно назвав, що потім, тут же по публікації цілий увесь цей регіон далеко на Сирці зму­шений був перебирати на себе ці два страшні тепер для кожної людини слова. Возведя цим самим прокляття на якусь безимянну бабу, чиїм іменем було неосторожно колись названо зовсім ні в чому невинну вуличку, таку, що там, може, взагалі і яру ніякого ніколи не було. Тут треба понімать, що газета "Правда", це була найгламніша інскстанція правди, і вже що як назвала, то так і буде, напримєр Сєрґєя Тюленева назвала "Тюлєніним", то після того всю його оставшу в живих сім'ю заставили помінять на таку фамілію паспорта. Або ще лучче: хто знає, що жив такий Андрій Стаханов? А совіршив він подвиг, за що його газета "Правда" назва­ла Алєксєєм і так переіменувала, що сім'я його змушена була перейти на материну хвамілію і рідна дочка його й дотепер працює ізвєсним диктором на Центральному тілівідінії в Москві, но про це тепер ніхто не знає, а го­род Стаханов носить його ім'я, хоча він не там совершав подвиги, а в Ірмені, за що Ірмино, аби приховати полностю таємницю Андрія було переіменовано в... Теплогорськ. От такі чудеса робила Москва з Україною во імя своєї "Правди", але потроху справжня правда вийде на­гору, як кров над карболкой.

Й почали приїздити міжнародні люди. Й говорити про те, що треба поставити жертвам пам'ятника. Але місцева влада опіралася. Доки не приїхав найголовніший єврейський равин, а в нього був лічний фотограф Гітліра, який потім покаявся і став лічним фотографом равина. І вони ходили тими страшними місцями й читали приве­зені з Германії списки погиблих, ці списки разом з карта­ми були вже конфісковані у фашистів.

І там було єврейських жертв нащитано п'ятдесят дві тисячі.

Мером тоді в Києві хоть був Давидов, но він продов­жував не дозволяти, хоча й був по національності єврей, і вирішив повністю скрить цю таємницю зрівняти те страшне місце з земльой в буквальному смислі слова. За­ливши його, накачавши пісково-глиняною пульпою до країв. І зробив це неправильно, бо робив це він під осінь. Прийшла зима і вода в пульпі замерзла, бо не могла з пульпи просочиться вниз, тому що та тверда глина не пус­кала крізь себе. А коли весною все розтануло, то цей ко­лишній Реп'яхів яр, переіменований тепер навсігда в Ба­бин Яр – нарешті прорвало. Й затопило Куріньовку, збільшивши кількість своїх жертв. І шоб зам'ять це найновійше злодіяніє, ЦеКа не дозволило даже вслух проізносіть слово Бабин Яр. Бо тім времєнєм євреї поча­ли активно заявлять, що Куреньовська трагедія – це пла­та за єврейські безневинні жертви, і що далі буде ще хуже.

Хрущов не повірив і приказав Давидову теж не вірить. І що? Хрущов знізвьоргнут, а Давидов і сам одра­зу помер. Так що все ЦеКа переполошилося, шо і їм за це тепер що-небудь буде, і шоби прикрити свої нові злодіянія, вирішили краще поставити там пам'ятника злодіяніям предидущим, щоб тим самим списать усі гріхи на фашистів. Які, як тепер стало всім очевидно, нічим од комуністів не кращі. Для чого спустило згори іншу цифру нових списків старих жертв: сто двадцять вісім тисяч євреїв і триста тисяч совєтских воєнноплєнних. Чиї цифри точніші – трофейні німецько-єврейські, чи хрущовсько-брежньовські, ніхто не скаже, бо тут появилися злопихатілі, які взагалі не визнавали ніяких єврейських цифр. Бо доводили, що у часи фашизму євреїв було ними убито шість міліонів чо­ловік, тоді як у всій окупованій німцями Європі євреїв жило разом взятими до п'ять міліонів. І шоби зам'ять ці усі цифри разом, вирішили поставити пам'ятника "За­гиблим совєтскім гражданам", не називая, хто, коли, за що погиб. І так почали ставити пам'ятник, щоби знову збити з толку мірову общественность і усю її аерофотозйомку, яка ведеться тепер спеціально для цього з супут­ників.

І цьому виною мародьори. Вони точно знали місце розстрілів і там розкопували, щоби знайти собі золото з зубів те, що німці не помітили й не забрали. А навко­ло були вже для прикритія цього страшного місця завгодя посаджені й повиростали густі ліси, яких під час війни не було. Щоб чесним людям було страшно ходи­ти. Там під видом охоти на диких лисиць і зайців часто проізводілісь вистріли, – шо туди й міліція боялась по­казаться, пугаясь розкиданих кругом людських че­репів. Й так сильно, що багато хто із мєстних, наколу­павши золотішка, поставили собі нові доми й автома­шини купили ще в голодні послівоєнні страшні годи. Й продолжали це дєлать і впослі, а тим часом наші на­чальнички сорівнувалися мислями: ставить пам'ятни­ка, чи ні?

Тут саме до влади приходить новий главний архітек­тор города Кієв. І хто це? Та той само колишній мальчик Іванов, який лічно знає всю правду, особинно ту, яку був перекрутив невірно Еренбург, помінявши гіографіческі місця містами.

– А якщо мені за це теж щось буде? – обезпокоївся Іванов, зная долю попередників своїх і почав помагать ідеї пам'ятника. І вчасно це встиг зробити, бо вмер він молодим цвітущим мужчиною у возрасті пітідісяті лєт. Но, слава Богу, устигши це зробити після поставлення пам'ятника, а не до. І поніс на той світ правду про істин­ну назву Реп'яхового яру, переіменованого не без його славнозвісної помощі в Яр Бабин.

Яку взнав своїми каналами Віталій Коротим, бо він був прораб Перестройки.

– Нємєдлєнно знімать кінокартину про правду, – ка­же він режисерам.

Бо Перестройка тоді вже бистрінько потроху нарешті кончалася, і це ніхто краще за Коротича не знав. І він боявся не встигнути, доки є гламним редактором "Огонька", який заступив собою тепер газету "Правда". От беруть такі довгі клєтки й починають туди ловити з усього Київа голубів. Щоби почать свою кінокартину про правду Реп'яхового яру з того, що над Реп'яховим яром летить тисячі птахів. От вони привезли ті клітки й націлили на той "Цирк" свої кінокамери, й одкрили клітки. І що? Голуби всі полетіли в протівоположний бік. І камери нічого не зняли, лише даром потратили пльонку. Так фільма й не появилося, так правду ніхто й не взнав.

Бо коли Еренбург після війни виступав на Нюренбергському процесі, де требував вознагардить фашистів за масові убивства, він і сам не подозрівав тоді шо? Що самолічно сплутав усі карти, чим погубив своїм пером журналіста таку важну тему, яку був сам і приодкрив. Не тільки в смислі ігрових карт, але і в смислі гіографіческіх, чим привів міровую обществінность к тупіку, сам возбудя її. Погубив процес! Бо був пісатілєм, не журналістом, і тому мав сильнішу уяву, чим би її нада для правди й наніс народу свойому більше вреда, ніж пользи.

– Нада за це всю Гирманію за це перепахать, а потім цю ріллю посипать сіллю. Щоб ніколи на цій землі нічого більше не росло! – взивав він там з високої трибуни, переплутавши перед цим маленьку вуличку з яром. Но тим самим заплутавши вкінець міжнародну правду...

Но поскольку аерофотоз'ньомка не совпала з фактами – йому в цьом й було отказано по цей день.

Цей місточок

Коли тобі видихнуть в лице сигарний дим, ти сми­каєшся, одкриваєш очі, а над ними раптом – зорі і ніякого тобі смороду. Головне, що довірений тобі міст на місці. Під ясний ранок, о четвертій коли отак швид­ко прокидаєшся, це означає одне: заснув вартовий; ти вилазиш зі спального мішка, уповзаючи в холоднечу, стримуєш лайку, бо навколо сплять невинні бойовики; доповзаєш осінньою твердою землею до передньої чати. І маєш єдину радість од того, що інстинкти ще всі при тобі – так і є, Степан спить в позиції "напоготові". Обережненько одтуляєш йому од руки скоростріла, знаючи, що йому сниться сон про те, що він не спить; лише потім торсаєш за плече.

– Якого чорта? – тіпається він, хопившися зброї, відчувши, що її нема. – З твоїми жартами, – хоче лайну­тися він, але її однаково нема. – Я не спав, – мружить очі.

Глипнувши, він зрить попід ногами розібрану геть свою стрілячку, і, заціпивши зуби, вправно починає скла­дати.

– Ну? – питаєшся ти в нього, сподіваючись на каяття.

– Та кому цей мостик потрібен? – не бажає його він. – Ото нічого робить, ганять нас сюди.

– А чому нас послали з бойовими набоями? – шепо­чеш ти до побратима братніми інтонаціями.

Ця суперечка продовжилася б, якби не сухе русло. На нього саме виткнувся доволі спортивний загін не­знайомців, тобто однострої на них були не наші. Якби не рипала галька під їхніми підборами, усе це б скидалося на Степанів сон.

– Штабна перевірка? – ще й досі намагається не про­кинутися він.

Однак ти не відповідаєш, бо відповідь є видною крізь твого оптичного приціла – серед тих незнайомців впадає в око, що вони, по-перше, занадто різного віку, а також задуже спритно рухаються, як про регулярних федералів. Степан припадає оком до свого й напевне бачить, що пе­ред загонові веде дивний чоловік – геть у чорному комбінезоні; він би удавав з себе ніндзю, якби не вогник, якого старанно затуляв кулаком; отут ти міг би забожити­ся, що в жмені його побачив сигару. Який вояк, бодай з найманців, може дозволити собі сигару? Хто цей началь­ничок такий і яка в нього психіка, – уявляєш ти з огидою ту психіку, – щоби отак, йдучи в рейд, смердіти сигарою?

– "Кому цей місток потрібен?" Оно в них запитай, – сичиш. – Ану шуруй, тихенько підіймай наших, – люто шепочеш до Степана щоб той, нарешті, не вдавався до де­батів, одповзаючи.

Тим часом одкочуєшся боком подалі од напрямку пе­ретину усіх можливих ліній, аби одвести їх од непоруш­них хлопців у спальних мішках; і ще встигаєш подумати, "а, може, таки дійсно уявний супротивник?"

Однак крізь окуляра виразно видко кісточки на паль­цях їхніх, як вони стискають, побілівши, зброю; занадто, аби вона була заряджена холостими. Та ще й маючи на кожній глушника.

"Якого їм дідька, таким класним, біля дристаного місточка потрібно?"

Ну, був тут колись давно колгосп там, чи радгосп, але ж од нього лишилася лише бита цегла, яка од річкового каміняччя не краща?

Щодо сумнівів, то вмить заспокоюєш їх, зумисне вийшовши на видне – два кроки вперед і швидко один назад, саме задосить для кулі, аби вона цьвохнула саме туди, де б ти мав бути. Падаєш, одкочуєшся, одкидаєш подовжувача, встигаєш його пригвинтити на скоростріл. Крізь оптику бачиш, що вже біжать не криючись, і даєш першу чергу – плигнувши убік. Умить уся їхня зброя обертається й лупить туди, де ти щойно був, і, що гидко, доволі вкупно б'є, викидаючи кущики з землі. За цей час ти встигаєш навіть навестися крізь оптичного, й, стреливши, побачити, як двоє впали назад, але, о, диво! одповзаючи на спині, не покидають стріляти в твій бік.

– "Хто?"

Що не уявні, напевне, бо в нас і серед неуявних своїх таких тренованих нема – отой, у чорному, навіть не нама­гається ховатися за підлеглими, що не характерно для начальства.

"Чому не стріляє?" – устигаєш подивуватися, одкочуючись від того місця, куди пошморгом влітають цілі траси вранішніх куль. Виткнувши надто довгу свою цівку з поміж наступних брил ти встигаєш натиснути, але вони тебе майже випередили – болюче влучення в око, засліплення, отямлюєшся, перекотившись, і враз радієш: просто одстрелена їхніми кулями земля влучила тобі в лінзу оптичного прицілу.

Тієї миті чорний комбез виявляє себе – устигаєш по­бачити ту тінь з-за куща, як він кинув гранату. Вона ляп­нулася заблизько, рубчаста, така, що на триста шереметків, сичить запал, ти всигаєш дати чергу просто попід неї – і вона разом з грунтом летить назад, туди, звідки її кинуто – вибухає в повітрі, од цього їм заховатись важко, і хоча після вибуху криків не чути, але пострілів їхніх значно поменшало.

Зате з нашого боку аж залящало – вискочивши зі опальників, хлопці почали гатити в білий світ, як в копієчку, здобувши радше психологічного ефекту – во­рог кинувся тікати, зазнавши куль з лівого боку.

– Вперед! – кричиш ти, гучно, так, що крик себе не чує.

І зриваєшся на ноги, не одпускаючи гашетки, аби твій молодняк побачив, що означає наказ.

Одна біда, що набої вилітають швидше, аніж переза­ряджаєш магазини, і Бог з цим, адже десант дає драла на берег, знаючи, що там, на пласкому руслі їм кінець; і стріляють назад, з-за плечей ще густіше, але тим і невлучніше. Рвуть щодуху на узвишшя, туди, де руїни рад­госпу, де можна ховатись.

– Вогонь! Вогонь! – кричиш ти, бо тобі вже нема чим стрілять, лишився пістолет, але не для такої відстані й не для такої гонитви.

І бачиш, що жоден твій не одстає і підносишся, ноги не чують землі – тут вже не спіткнешся, не перечепишся, летиш, одразу бачиш не лише узгірок, куди біжить ворог, а й увесь овид; і наче з-під хмар тобі видно, як одна зграя здоганяє іншу, перестрибуючи побитих, мчать окрилені, бо тій, чужій, скоро буде нікуди бігти, – узгірок кінчається урвищем.

– Бий! Бий! – чуєш себе уривками крізь рясні авто­матні черги, і знаєш, що хлопцям стачить куль, аби добігти, аби загнати в руїни отих, в кого попереду мчить чорний комбінезон, одпльовуючись од сигарних іскор.

– Вперед, рідненькі!

Вискочивши нагору всі зрять чудо – геть нікого нема.

Озираючись, бачиш лише такі само здивовані погля­ди, особливо в Степана, той метушиться серед потроще­них підмурків найбільше.

Раптом сигарний видих б'є тобі збоку, ти ози­раєшся на сморід і бачиш ген лівобіч, посеред битої цегли шпарину. Таку розколину до розбитого підвалу; і ти вже знаєш, що чудес не буває. Ти вказуєш пістоле­том туди, й кожен починає розуміти: увесь недобитий десант там.

Хапаєшся за підсумок, та пригадуєш, що гранат при­хопити не встиг. Дивишся запитально на своїх, але ті відводять очі.

– Що – дуже просто? – озираєшся ти на розколину в фундаменті; ті, що там затаїлися, ще не огризнулись чер­гою-другою, ще надіються одсидітись. – Так, просто. Од­на граната, і все.

Й починаєш розуміти, що всі твої, запалені боєм, са­ме такого простого рішенця й не хочуть. Може, хто-таки й прихопив гранату, але не дасть.

– Степан?

Але й той знизує плечима:

– Не встиг взять.

Бреше?

– Отже так, – ти дивишся йому просто в очі, – бігом до "нікому не потрібного" мосту, ясно? Береш гранати й швидко назад.

Хутко сідаєш до нього спиною, аби він не встиг відмовитись. Чуєш, як він втомлено побіг.

І знаєш, що й там, у підвалі, ще один чоловік в чорно­му комбінезоні також сидить, одхекується од сигари і ва­гається, чи принесе той гранати, чи ні.

Чудо гріха

Ми, мабуть, не помітили, що перейшли на систему, бо кайфу почало не хватать, особливо, коли Деця пе­рейшла з осіб кавказської національності на афри­канську, не тому, що в них ширка дешевша, а бо в неї почали стомлюватися губи. Й на горе біди там, під автовокзалом вона й попалася на очі батющі і той почав вмовляти:

– Шо пріді уво церкву і там покаяяйся.

Отак вона нас і заложила.

Бо раптом стукіт у двері, гучний, як ніхто ніколи окрім ментів у кумарню не грюкає і громовий голос бари­тону:

– Одкройте!

Наче в ментярський мегафон, що Вовчило навіть стрибнув з балкону, но чомусь не вбився, тіко вибив зуб власним коліном, коли воно невдало зігнулося.

Деця ж мовчить, що то її знайомий голос, і не подає при цьому виду. До такої міри, що я майже почав спуска­ти в вонітаз ширку, признаюся, що ні, хоча потім сказав, що так і нарешті зробив собі заничку.

Корєфани подумали, що вже, бо почули гуркіт сортирної води і одкрили замок і яке ж було здивування, ко­ли на порозі його побачили не довгоочікуваного "Берку­та", а побачили попа.

– Покайтеся, – гудів він голосом кращим, аніж в участкового.

При цьому озирався майстернею, де довгий час нічо­го мальовано не було.

– В чому? – запитав Антон, бо він був з вищою живо­писною освітою.

– В гріховном наркоманстві! – була несподівана відповідь, бо Антона коксом не корми, дай тіко ці теми протерти.

– А в Біблії нічого про наркоту ж нема, – парирував він.

– Як це – "нема"? – хотів отетеріти од такого нахаб­ства незнайомець.

– Дуже просто, бо її тоді ще на світі не було, – радів Антон.

Що навіть я подивувався такій простоті думки. Мож­ливо анашу в той час продвинуті азіати вже шмалили, а от що шприця тоді ще не винайшли, це факт.

– Не може такого буть, бо в Біблії все є.

– Покажи, – була відповідь. – Якщо в ній навіть про горілку нічого не сказано, – видєлувався зі святої особи Антон. Бо його коксом не годуй, а дай краще повидєлуваться, доки йому з голови ще вся наука не вивітрилася.

– В мене нєт при собі Святого писанія, – намагався викрутитися священнослужитель.

– Дак тоді й ще горілки не вигадали, щоб про неї апостоли щось нехороше знали, – вставила свої двадцять копійок Деця. Вона як знала, якою бідою це саме для неї обернеться. Так, у жінок почуття передчуття дуже сильно буває розвинуте, особливо наркошних. Тому вона осіклася, а, може, й тому, що це вона навела сюди попа, який, виявляється чомусь слідкував за нею од самісінького автовокзалу. Чому?

– А по вашому, оте, чим ви колетесь, ето штото хароше по-вашому? Даже без цитат із Біблії? – Такий по­ворот був нечесний, тому що ущемляв права свободи особистості, де кожен має демократичний спосіб ви­бору, про що ми йому коректно й сказали. – Демокра­тичний? Демонократичний! Бо ваш вибор только в том і состоїть, щоби насити дєньги преступним кла­нам, обогащая їх всємєрно й усіляя таким образом протіву чесних людей.

– Є й не криміногенні ділери, – сказав я, однак відчув у своєому голосі сумнів.

– Все оні начиналі, як не криміногенні, но вскорє всі бистро попадаються до паханів на службу, – задоволено пробасив піп.

Да, тут і вища освіта не поможе, бо, дійсно, всі ці са­модіяльні хіміки хутко попадають на око блотним, а ті – не ментура, од них вже ніколи не одбрешешся, ті не поч­нуть марудити-судити, чи перевиховувати, а замочать для простоти.

Причесалися ми, помилися, де могли і приходимо у церкву. Посідали, нам батюшка втирає про покаяння.

– Якби це був надійний спосіб зіскочити з системи, то тут на світі не було вже жодного наркоші, – не здавав­ся Антон.

– Бо путь етот не бистрий, а з іспитаніями, – одрізав нашу логіку піп. – Чем тяжолійший гріх, тим дліннєйший од нього путь.

Їх там в їхніх інститутах хорошо натаскують на такі диспути, бо навіть Антон нічого йому не вкрутив, видно, був не розкумарений.

– А як ви, батюшко, знаєте, що воно таке, – не здавав­ся я, – якщо ви самі й не куштували його ні разу?

– А зачем? У ково вєра крєпчайшая, тому нє страшни нікакіє лакомства мірскіє.

Ех, даремно ми втягнулися з ним у диспути ці нескінченні. Він просто не знав, що таке маріупольський крек. Ми дали і вже з третьої дози в нього виникло по­тужне бажання перевіряти свою силу віри.

Словом, довелося Деці потроху переходить з африканів на циган, бо в тих кайф був не дешевший, але з ни­ми можна завжди домовитися. Однак вони сварилися, що вона робить "безчуственно", тобто сама не отримує, як вони вважали за обов'язкове, насолоди од процесу і ставили їй за приклад одноплемінниць. Доки не наштовхнулися на батюшку, чию рясу сприйняли за жіно­че плаття й дуже подивувалися:

– Чого це в тьолкі борода?

Цей феномен надто збуджував їх, і Деця возрадувафлася, що тепер їй поменшало сексуального обов'язку.

Він, правда, опірався, однак цигани грамотно дове­ли йому, що не може бути тут ніякої московської єпархії, бо сама Москва ніколи не хрестилася, а що Новгород, Псков, Володимир і Суздаль прийняли хри­стиянство, то це було ще в ті часи, коли вони до Мос­ковського кагнанату не в ходили. От вам і цигани, бач, вони вже тоді там були і все на власні очі бачили, ска­зано, з ними спорить, як проти вітру сцять. Отож і не треба тут комизитись.

Що в ньому, батющі, було ще хорошого? Що він по­наводив нас на нові точки з торчками, бо, виявляється, вони часто каялися йому в наркозних гріхах і це трохи розширило нашу базу.

Тим часом батюшку, там, нагорі, з часом хотіли причислить до лику, бо він єдиний в концесії, хто масово по­чав долучати циган до праведної православної віри, весь народ навколо бачив, як вони так натовпами й сунули до його церкви. Ще й чути звідтіля було гучні їхні крики ра­дості од масового причащання. Аякже, добре, що Деця, виявляється, встигла дечому навчити зі своїх автовокзальних фокусів.

Що моє

кліповідання

Стовбичило небо, намагалося зазирнути на терасу, однак там був лише один відвідувач, який намагався за­чепитися за буфетницю, а та зосередилася на фужерах, додивляючись непротертих. Нарешті музика вмовкла.

– Не доганяю я цих радівів, – нарешті кивнув на магнітолу, – не можу і всьо, ну чого вони галь котять? Блін, шо лише іноді дадуть щось кльове? Що жаба да­вить весь час путнє передать?

Вона згідно кивнула, крізь фужер дивилася, що той говорить:

– І хто, інтересно знать, видумує такі пісні? Шо іноді отак сядеш і подумаєш: для кого?

Радіо подумало чотири секунди, дзизнуло і відповіло:

– Не всі ми діти цього світу!

Но шо моє є – то моє!

– О, це кльова, – сказав він, бо всі фужери між ними обома були порожні. – Бо я люблю тільки кльові.

Дівчина, не озираючись, намацала регулятор гуч­ності, посилила, динамік аж загарчав на низах, вона трошки зменшила, стало добре чути, як співак зма­гається з супроводом:

– Не знаю, де себе подіти,

Не кожен тут виграє.

Но так ведеться

На світі,

На цьому світі,

Що не у кожного є.

– От мені нравиться, коли пісня кльова, а коли ні, то не нравиться, шо ти тут зробиш? – він багатозначно вту­пився в свою чарку з горілкою і вже вирішив надсьорбнути. Однак погляд його переповз на високу склянку з пи­вом, од чого пухирці там зупинились.

Тут увага перековзнула на нового гостя, який підійшов до прилавку і втупився у прейскурант морозива, вишукую­чи більшу вагу з меншою ціною – необережно зморщився на радіо, яке заважало підрахункам. Майка на ньому була виразно випрасувана. На цей час усі фрази під тентом за­висли, вимушено і невдоволено чекаючи на свою чергу. Нарешті купив, обдивився обгортку, знайшов там вироб­ника, кивнув до нього радісно, сів, але невдало, пересів у куток, подалі од звуку, і магнітні поля його розпружились.

– Не, ну в натурє, пісні, вони ж як люди, не всі по понятіям. Іноді случаються такі, шо їх вобще не варто включать. Я зразу бачу, хто на шо похожий, од мене не скроїш. А ти як думаєш, мать? – сказав він удвічі мо­лодшій буфетниці.

Вона саме думала, якою з двох мов відповідати. Хер­сонські степи лагідно віддавали морю колишнє літнє тепло, іноді дихаючи полином.

– Я думаю так само, – поміняла вона фужера; була тут сезонною, а сезон саме почав кінчатися. Ненароком зиркнула на дядечка в окулярах, той посміхнувся чи до неї, чи до виробника на обгортці.

– Тут же так, що навколо тебе багато чого шляється, і треба зразу вчить, бо шо не людина, то проблема, – по­чула вона голосно.

Той відвідувач не чув, саме розгортав, сподіваючись на холод.

– І це мене не дістає, – проспівало радіо, – бо шо моє – то моє!

– От мені лічно такі пісні нравляться, бо вони по дєлу, а все інше я терпіть не можу, особино я не люблю, коли сюди приходять і морщать носа, – кивнув він на чо­ловіка, який саме мостив там зручніше окуляри, дядькувато закліпав, намагаючись зосередитися на морозиві, що автоматично намацав солонку і посолив його, закліпав, сторожко лизнув і попередньому присутньому на мить здалося, що губа в того аморальної форми.

– Не треба радіти, – співало радіо, репаючи ди­наміками од репу,

Що нам не родити,

Самі собі діти,

Куди себе діти, о, є!

Дивовижний вересень втупився у видноколо, бо мо­ре вгиналося од власної ваги, щедро розкидаючи лелітки. Дядечко ще раз посолив і уважно лизнув морозиво, продавчиня не втрималася від посмішки.

– І от коли хтось начинає, – почула зблизька, – хтось тут починає вибражать, то я, блін, можу тут всякого кєнта поучить, особино такого, який заплатив за мороже­не миколаївського проізводства пиздисят п'ять коп., і си­дить при цьому тут, дєлая при цьому вид, шо йому тут не всьо нравицьця.

– Та ну його, – фужер у руках буфетниці зупинився.

– Отут ти неправа, мать, – почула відповідь, бо відпустка кінчалася, путівка також, – і, канєшно, можна й так подумать: "ну нехай собі кєнток давиться своєй дішовкой". Но ти, мать, не обратіла вніманія на то, шо пальці в нього із суставами – од чого б це, інтересно? Так я тобі ска­жу: це коли він дрочив, дєлав неправильно і був скарьожиний в пальці. Не я буду, якщо це не подагра. – Він бере своє пиво, виливає туди горілку, міцно накриває долонею і так усе разом рвучко б'є об коліно, рідина, вибухаючи, хутко зникає йому в роті. – Да. А непогане пивко, мать? Ти таке пробував хоть раз? – несподівано звертається він до дядь­ка. – Ти не слишеш? Ей, подагрик, ти в натурє подагрик? – перекричав він магнітолу, яка невпинно виштовхувала:

– От шо моє, то моє, бо це не в кожного є!

О, є!

– Оце, блін, в точку, – відповів він, ще раз одхекавшись. – Бо я не люблю, коли мені моє хтось портить, я зразу ставлю лоха по понятіям, якщо кому тут шось не нравиться, то не ходи сюди, чи я не прав? Я правильно кажу, подагрик?

Той недочув за:

– О, є, о, є, що не наше – не моє!

Супровід тихішав, даючи зрозуміти, що пісня почала кінчатися.

– Ти мене чуєш, тормоз довбаний? З тобою говорять. – Він встає і йде до нього. – Може я тихо говорю, я сказав?

Він надто красномовно підвівся і промовисто рушив, на це той дужче схилився до морозива, очікуючи на само­го себе, але слів не знайшлося – лизнути, чи ні – ось бу­ли його думки.

Вариво-марево розступалося, рушаючи з зеніту.

– Ти, бліняра, ти тут музику слухав, отвічай, ну? Тут тобі громко дєлали, красиво, ну? А ти? Не нравицьця – не ходи тут, і всьо буде путьом.

Замахнувшись долонею, хоче завдати в потилицю, однак той дужче принишк до морозива і удар ляснув порожнім повітрям. Цієї миті дядько одклав морозиво, і, хопивши солонку, сипнув тому в ображено-справедливі очі.

Той не встиг отямитися од спалаху в них, як зазнав нових іскор – од стільця, який злітав невідь звідки, дядь­ко бив куцо, як молотком, дедалі влучніше, доки не збив з ніг. Зависла б пауза, якби не радіо:

– Бува, буває чуже не конає, хто знає, той має, о, є, свій до свого по своє! О, є!

Вона стояла, тримаючись за фужер.

Потім, тіпнувши носом, дядько підчепив ним окуля­ри, хотів до дверей, на мить яку застиг, пригадуючи. Вхо­пив морозиво, вискочив.

Музика пішла на коду. Видноколо зачаїлося за морем.

– Та блін, ти шо глуха? – нарешті почула дівчина з-під перекинутих столиків. – Тихіш ніззя? Тут, блін, голо­ва тріщить, а вона вкотила на всю катушку.

Котли

Натовпу було більше, ніж людей, а грошей було мен­ше, ніж купити подарунка. Бо день народження тата зав­жди перед получкою, й ні разу не було інакше. Я обійшов універмаг, але нічого вартого до мого багатства не знай­шов.

– Треба не чухацця, а рухацця, – пригадалося батько­ва приказка і ноги мимоволі понесли мене під Гастроном, який поволі виникав вітринами з-за дерев.

Отак прийдеш купити пляшку в подарунок, і дуже довго розглядаєш привабні вітрини. Ще кілька дядьків тужно озирали їх – дивно, скільки часу люди автоматом сунуть сюди просто подивитися.

Батько щоразу лаяв мене:

– Ніколи не купуй мені коньяк в подарок, в мене од нього ізжога.

– Чому?

– Коли подумаю, скільки на ці гроші шмурдила можна випить – пече.

Я уважніше втупився в вітрину.

– Котли нада?

Токсичних кольорів добродій тужно зазирав у очі.

Я почав говорити:

– Я не теплотехнік.

Той насилу посміхнувся й, таємниче озирнувся, ви­тяг годинника:

– Котли, я спрашуваю, нада?

Я оглянув – геть новенькі, але в кишені моїй потуж­но шаруділо.

– Почом? – не своїм, а його голосом кинув я.

– На бутилу, – була конкретна відповідь.

– Чого так дешево?

– Бо барига більше не дасть.

Борлак у нього смикнувся, ця судомина передалася годиннику – стрілка секундна тіпалася в очікуванні.

– Труби горять, – нарешті зізнався він, і вітрини віддзеркалилися в його, й без того синіх, очах.

– Бутилу чого? – не повірив я на власні вуха.

– Чого-чого – водяри.

Я не повірив навіть тоді, коли чимало одійшов, затис­каючи в жмені "котли". Вийняв, оновив, поплювавши на скельце – супер!

– Оце син, – гуділо застілля, коли я урочисто вручив батькові годинника.

– Так, – утер тато сльозу, – бо бувають і такі сини, шо дарують татам на празник просту бутиляку.

– Чого, і це діло, – сказала тітка Люда, – треба хорошенько обмить!

Обмивали довго, бо родичі весь час вимагали засвітить обновку, що тато урочисто й радісно робив.

Тепер до будь-яких свят я біг під Гастроном, вичіку­вав хімозного, і знову вражав гостей коштовним дарун­ком, так, що багато хто хизувався непростою обновкою.

– Ти ж гляди, плем'янничку, – гуділа тьотя Люда, – не облажайся на мій самолічний юбілєй.

– Замьотано, – ховав посмішку я, бо щосили боявся, аби не одкрився іншим простий секрет. А, головне, де­шевий.

Я аж три дні ходив до хімозного, доки він, сяючи очи­ма кольору вітрин, не приніс, нарешті, геть розкішні "котли", густо оздоблені, що й обновлять не треба – схожі на тітку Люду.

Всі ахнули, коли я через стола передавав подарунок – це вже в сім'ї ритуал такий, бо кожного разу годинник був кращий, а цей – то перевершив уяву навіть мого батька.

– Ах ти ж падло, – просичала тітка Люда.

Так, що застілля вклякло.

Особливо я. Так і завмер з простягнутою над столом рукою. Особливо батько, який лише вухами подавав оз­наки життя.

– Це ж мої лічно ввєрєнниє мені часи. Я, як сучка пердунова, виставила ювілей на роботі, за що вони предподнесли мені цей подарунок. Читай!

Я автоматично вивільнив ремінець з під денця і про­читав:

"Людмилі Бурчинській на 50-у річницю".

– Ну? Ну? – кричала вона.

Я отетеріло відповів:

– Дак це ж я й вигравірував...

– Вигравірував? А то шо я, як дура, після юбілєя з бу­кетами влізла в тролєбуз, до такої міри, шо тіко на третій зупинці побачила, що часіки – тю-тю, ісчезлі разом з їх гравіровкой!

Застілля ще раз вклякло.

Й німо почало знімати свої годинники й послаблюва­ти під ними ремінці, зазирати.

– Тьотю, це був розіграш, – видавлював я.

– Розіграш? А шо я потом як сучка пердунова, вста­новила тролєбуз і всіх пасажир самолічно провєріла, це був розіграш? І навіть водітіля!

– Тьотю...

– Рідну тьотю – і напозорить їй так, що вона тепер не тіко а тролєбуз стісняється зайтить, а навіть ву трамвай... "Тьотю!"

Родичі тепер німо читали гравірування на своїх го­динниках зі своїми адресними присвятами і отетеріли б вкрай од прочитаних дарчих підписів, – якби тітка Люда не пожбурила в мене подарунком.

Тому всі вмить отямилися і почали жбурляти також.

Без джакузі

– Усе краще я віддала тобі, – казала вона автоматично.

– А все гірше залишила собі, – сказав би я, якби не боявся скандалу, хоча він вже розпочався.

– І молодість, і юність, все принесла, а що отримала у відповідь?

– Мою молодість і юність, – сказав би я, якби не сподівався, що скандал вгамується. – До речі, у нас це твій другий шлюб, – ще не сказав я.

– Що? Що я маю? Оно, Стрижевський був у школі ідіот ідіотом, а зараз його фря їздить у "мерседесі", не ви­лазить з нього. Ще й хвалиться, яке манто привезла з Ма­дагаскару.

– У "ауді", – сказав би я, але почав шукати каву.

– Ти не уникай розмови! Ти набагато розумніший, а що толку? Усі ідіоти обскакали тебе, що соромно на ву­лицю вийти. Та ти б міг за цей час, – і пішли переліки.

Пояснити, що якби я поліз у бізнес, то в нас би одра­зу одписали хату і все життя б я одмотував "лічильни­ки", а не збагачував дружину, це дійсно дивно – скільки я знав розумних людей, але жоден з них не прорвався до збагачення. А от всі тупаки проскочили; і, мало того, по­чали справляти враження інтелектуалів, особливо в галузі живопису та дизайну.

– Ні, я не вимагаю, щоб ти ставав бандюком, але ж усе має межі – не можна так сидіти склавши ручки і жда­ти чого? Що хтось тобі все готовеньке принесе?

Сварки уникнути не вдавалося, тому я бовкнув:

– Ждати, що дружина все готовеньке принесе.

Жінка похлинулася бульйоном, бо цієї миті в двері под­звонили і в хаті, немов на подіумі з'явилася Стрижевська, трясучи усіма мантами та боами. Хоча, чесно кажучи, вра­жала вона не шмотками, а усім іншим, чого за гроші не ку­пиш. Пішли поцілунки, обнімунки, моя тут же перетвори­лася на фею, правда, іноді люб'язно погавкуючи на мене, де­монструючи, що вона теж чимось володіє в цьому житті, яс­на річ, Стрижевська на свого чоловіка погавкнути не могла. Я крадькома милувався її руками – сильними, так, вона ко­лись грала на скрипці; а особливо ногами, хоча вона ніколи ними не торкалася музичного інструменту.

– Як же це вона вберегла молодість і юність? – маракував я, уперто не називаючи іншої причини.

– Ой, я забула, я привезла з Мадагаскару каву – зака­чаєтесь, ви такої зроду не пили, – витягла з сумочки чи­малу упаковку, таку духм'яну, що й заварювати не треба, таку, що на мить здалося, що то духм'яніє гостя, тобто сек­реції буяли, долаючи не лише каву, а й парфуми, хоч во­ни були теж мадагаскарські. Тут мені здалося, що моя за­конна глянула на мене з благанням. За останні п'ять років, бо мала гидку звичку гріти бульйон у джезві, як я не боровся, не доводив про кавову патину, навіть спеціальну їй каструльку купив, словом, я тепер в тій каструльці варив собі каву. Що я вирішив за краще вий­ти на кухню і ретельно однадити курятину од колишньої патини не шкодуючи ні пальців ні соди, щоби напоєм пе­ребити відчуття майбутніх варіантів, сколихнутих Мада­гаскаром, котрий щебетав і цвірінькав голосом екзотич­ної гості.

Скандалу не вийшло.

Вийшла кава, кожен ковток якої породжував геть не аскетичні відчуття, щоразу давалося, що я ковтаю Стрижевську, і тому я ховав носа в філіжанку, аби моя дружи­на не помітила, як зрадливо тіпалися ніздрі.

... От чим цікаві розкішні іномарки, що вони відгуку­ються на найменший порух пасажирів, ресори дуже чутливі на початковій фазі, й тому це додавало жіноч­ності й без того жіночній подрузі, заднє сидіння в ліму­зині для цього має достатньо додаткового місця. Тут ли­ше одна біда – занадто натуральна шкіра оббивки на сідушках може зафіксувати свіжі плями, тому краєчком свідомості треба дбати про охайність. Хоча Стрижевська й виявила не всі спортивні принади, але й цьо­го було досить, що ми обоє були чимало вражені. А от музичні принади виявлялися в дотиках, що іноді ти й сам перетворювався на музичний інструмент, особливо смичок.

– Звиняйте, еслі шо не так, – нарешті прошепотіла вона і пружно зареготала, адже це було особливим шар­мом – підпустити суржикових інтонацій, здавалося б, не­сумісних. Так чи інак, а я спромігся обстежити салон на заплямованість, природжена інтелігентність спонукала до акуратності, тобто до досконалості стосунків. Це було чудо – лежати за геть прозорими вікнами—"хамелеона­ми", знаючи, що з вулиці вони геть непроникні.

– Да-а, – протягнула вона, – я думала, що ваш шлюб непохитний.

– Я також думав, що ваша дружба теж, – видихнув я.

– Але ж я з нею неодружена, – реготнула вона.

– Це твоє найбільше щастя, – мало не вбовкнув я.

Бо ці скандали мене мало не довели вже раз до кризу, хоча з іншого боку, моя фурія навіть гадки не мала, що з шаленим сексуальним стимулом, бувало, як обнімеш Соньку з технічного відділу, і, не зважаючи на запилюжений технічний відділ, то од самої думки, що ставиш роги законній своїй, то підступає такий кайф, що жоден Фройд би не вигадав, та що Фройд, жодна Кама-Сутра не здолала.

Кондиціонер ніжно нашіптував прохолоду, екзотич­на цигарка завтовшки з буддійську паличку змагалася з нею, а я лежав і тужив за своїми терпкими "Прилуками", такими недоречними в цю мить.

– Да, – прошепотіла вона, видихнувши кільцем у вічність, тобто в ароматизатор і знову торкнулася своїм неперевершеним дотиком.

– Скільки можна казати, ну, Боже мій, – намагалася заридати дружина, – у всіх люди, як люди, а ти оно про­кладку поставити півроку не можеш.

– Гігієнічну?

– Гумову, у ванні, а вода натікає, а це ж гроші, а ти їх багато заробив?

Прокладка – це хороша причина, але, якщо її ліквідуєш, то одразу виникне інша, суттєвіша.

– Була у Стрижевських, так у них там джакузі, – зітхала моя, – і ніде ніщо не протікає. А ти вже пів-року...

– Джакузі – це ідея, – вибовкнув вголос я.

– Що? – здивувалася вона.

– Джакузі – це сер'йозно, – і ми з нею обидва поду­мали про геть інші речі.

Мої несміливі натяки Стрижевська рішуче одкинула:

– По перше ти ідіот, бо в Кама-Сутрі нічого про джа­кузі не записано, а по друге, як я тебе проведу в хату повз відеокамеру, і щоб вона не стукнула моєму законному? Ти хочеш легкої смерті? Не певна, що він тобі не влаштує довгу й болючу. Джакузі!

Незважаючи на смерть, ця ідея її зацікавила, адже ви­няткове її здоров'я штовхало до його посилення сполу­чити красиве і корисне, отож ми таємно рушили на таксі в заміську спортбазу, єдину, де не було відеокамер, однак ми затулялися на вході, а коли опинилися у вируючих бульбашках, то почався напад серця, клапан залопотів, не в неї, звісно, а в мене, словом вона урвала од компромату подалі, а я, одхекавшись од удару, трухонув не на жарт, тому, що таємно переодягся вдома в чисті труси, і треба вчасно встигнути з них назад, насилу добирався до хати автостопом.

– Сам винен, – повчала Стрижевська, – збоченець гіпертонічний, що ж ти не попередив про свою болячку? Ти б знав, скільки мені коштувало пригасити скандал, бо тебе б та ще один приступ вхопив.

– Пробач, – сказав я й несміливо гойднув "ауді".

– А що я маю? – раптом пихнула вона димом. – Хоч би сувенір мені який подарував, ну, хоча б книжку яку, альбом, чи що – засумувала, затягуючись. – Що я взагалі знаю в цьому житті? Хіба я не заслужила більшого? – озирнула вона крізь затяжку салон. – Он Жучка на "майбаху" шастає, з Маямі не вилазить, а я от – далі засраного Мадагаскару не потикаюсь.

Бо саме там продавалися несанкціоновані афрозодіаки, наприклад браконьєрські порошки з носорого­вого бивня, і, ясно, не для неї, а для чоловіка, якого здо­ров'я дружини доконало остаточно. Яке вже тут Маямі.

– Хто така Жучка? – зивувався я.

– Жученко, ти хіба не чув? З Монте-Карло не зла­зить. О, де тьолка влаштувалася, одхопила свого ідіота знаєш де? Дізналася, малолєтка, що той таємно має при­страсть до грибів. Отож вивчила всі енциклопедії і приміські хащі, до­ки вони нарешті не зіткнулися на боровикові, й почали сперечатися не так через нього, а наукову інформацію. Тут він і попався, бо не мав вільного часу шастати довідниками, влазити в тонкощі.

– І що? Все життя тепер збирає?

– Де там, знайшов дурну. Знайшла бракованого атласа, де поліграфія збила кольори, і бліда поганка мала фіалкуватий колір, і зімітувала отруєння, "насилу" вря­тували її, і от на підставі ідіосинкразії покинула рибництво, а захопилася колекціонуванням ретроавтомобілів.

– Кращих за "ауді"? – не втримався я, торкаючи чистісіньку оббивку.

– Пхе. Знав би ти, що таке "дюзендорф"... Уявляєш, ще в тридцяті роки туди ставили мотора з чотирма впускними клапанами на циліндр, їх тільки оце зараз по­чали ставити на "мерс". Тільки зараз... – замріяно торк­нулася мого коліна.

Вперше не подіяло.

Отак, бувало, сидиш в лабораторії, колупаєшся в доку­ментації, і потроху спиною відчуваєш, що всі давно розійшлися, вже й пилюка паперова од них всілася, коли двері рип, потяг повітря легкий і до тебе ззаду підходить і на плече руку кладе краща представниця технічного відділу.

– Засидівся? – питає.

– Засидівся, – теж брешу я.

От чим хороша Сонька, що вже й двері замкнула.

– Що таке? – питає так ніжно.

– Та це...– не знаю як сказать, щось таке на зразок совісті підступило.

– Признавайся, що не в нових трусах?

– Та щось таке.

– Та я тобі свої позичу, – засміялася і скинула.

Невже стіл буває м'яким? Чи так, чи не так, однак на­багато зручнішим, тобто твердим, що для сердечників іноді є підпорою.

– От ти знаєш, – щоразу зізнавалася вона, – а в мене після твого стола спина перестає боліти.

– Так це хіба од стола? – засміявся я.

– Не знаю, – розгорнула вона м'ятну цукерку й тицьнула мені до рота, – а от чесно сказати, якби мій Толька не був таким вреднючим, ревнючим, скандаль­ним гадом, то такого б кайфу, як на цьому столі – я б ніколи не мала.

Вербами, вербами

Так дак це ж хто міг знати, що там раптом проб'ється джерело? Тіко місцеві могли знать, так ніяка ж їхня падла не приб'є дорожного знака попередити, дак ніяка падла не вигадала знака, що: "Обережно! Джерело!" бо ву нас в Україні так – як дорога їде ву низ – так і вода, або річка, або море, або ставок, а найгірше джерело. Це вже я потім так роздивився був: просто з під кручі воно проби­лося, скориставшись глобального потепління і під'йому світового рівня ґрунтових вод, яким там стало тісно, що вони тепер беруть отак і витікають з кручі і отак тонень­ко, непомітно перетікають шосу. І це треба, щоб я отак їдучи не побачив, ну взяв грамів двадцять, ну сто двад­цять, дак це ж не причина, щоб людей убивать, ну там штраф, чи два, але ж не на смерть? За що, питається, тільки за те, що перевишив швидкість там кілька кіло­метрів? Ну, не побачив я там того струмочка на асфальті – і за це зразу на той світ? Це ж машина колесами посковзнулася, бо водичка отак навскоси траси – що колеса пухрх з дороги і отак понад кувет. Дак у нас на Україні дерева люблять ростить там, де волога, особливо верби – такі товсті, що страх, ніяка машина не проб'є, як верба не захоче поступиться, а повністю ту машину на цурки, що мій мотор увесь як був, так в кабіну влетів, крутячись, це ще чудо, що не впав на коліна, бо я тоді й не знаю чим ка­зать, коли в тебе мотор на матні крутиться, гарячий такий і без глушителя, це ж страх згадать, як я тоді од йо­го вхилився, хоч і непритомний був, а здогадавсь через того мотора перескочить, вибить лобове а також про­летіти ухилитися стовбура, бо верба б не пощадила, ні-і... ці верби отако скрізь стоять, що ого-го. Прокидаюсь од того, що мені наче лоскотно, краєм ока: а там якийсь чувачок з мене кросівки стягає – я зразу глип – закрив, бо побачить, що я живий, і хлоп, і все, йому ж живі свідки не потрібні, знав би він, гад, скіко я кросівок переміряв, до­ки оці підійшлися, може й не убить захоче, а просто ви­рубать, но мені ж багато вже не треба – хлоп і на тому світі, то завжди краще в такій ситуації мертвим прикину­тись, ніж навпаки. От він зніма другий кросовок, а сам дивиться, чи я вже ні. А я прикидаюсь мертвіше чим я, так сильно, що знову вирубався, не чув навіть, як він од'їхав, так сильно, що не схотів навіть його номерів пам'ятать, бо одключився геть до такої його міри, що врубатись міг лише од того, що хтось мене за матню лоскоче, "що за шутки недобрі", тобто розстіба вже оту матню і отак почина джинси стягувать, хороші такі, скільки я по­мотався, доки підібрав путні, і тут вже раз – і їх знімають в тебе, а в тебе ву в голові лише одна думка, щоб не по­пався збочений, бо зараз є такі уроди, що при цьому трупів не щадять, а навпаки до більшої його міри, то тоді, думаю, буде дуже важко трупом прикидацця в такій си­туації, можна легко виказать себе і тоді що? Чувачок розлютиться, хлоп у лоб, щоб далі собі нормально про­довжать, йому то що, а тобі?

Ну, добре, ну зняв ти джинси, ну наістязався чи не наістязався, ну будь же ти при цьому людиною, ти ж бачиш, де авто, а де мотор, ну виклич же ти "швидку", що тобі варто, вона ж не буде за тобою ганятись за джинсами, їй і без тебе мороки хватає, так ні, тіко диркнув мотор, мотоцикловий, імпортний, "ямаха", щоб тебе до сусідньої верби доніс, ич як газує, навіжений, що тобі тихіше їздить важко, бач, тут може люди лежать, може в них й так голова бо-бо, а, може, й не тіко голова, може в них й ще живе осталось, щоб отак над вухом дирчать, що я од злості вирубався, мабуть багато пролежав, бо коли з мене куртку стягали, то мо­тора вже не було.

Куртку, таку понтову, вже нишком розщібають і тягнуть, Боже милий, скіко я за нею помотався по біло­му світі, й тепер лежи, стискай зуби, щоб не ойкнуть, не заплакать, терплю, а що робить, прощавай, "Вернона", жаль лише, що недовго ти мені служила, врубаюсь од скреготу, а не встиг, бо колеса, всі чотири, з глибокою профільною гумою – тю-тю. Врубаюсь знов, бо сука якийсь тягне бампера мого заднього, ти його туди, сука ставив, з подвійним нікелем, ти хоч тямиш, що ти тяг­неш, жлоб поганий? Це ж такий сука, що може ти бам­пером в лобок. Не встиг я прикинутись мертвим, а з ме­не рубашку скидають, ну не ну? Зривають просто, щоб перевірити, живий я, чи ще ні, а далі найстрашніше, прокидаюсь од потужних фар, Боже, ще один через того струмочка злетів і просто на мане, фари ще ближче, ці глобалісти кляті джерел наробили, я лап – а вже й труси стягли, сліпить, чорт з ними, з трусами, не нові, добряче не нові, тіко душу мені оставте, бо, слава Богу, її стягу­вать, може, ще не навчилися стягувать, "ожив", чую над головою,

"пропав", думаю, не встерігся, ці вже точно доб'ють, вислідили, "ясно, що ожив, тут хто хоч оживе – скаль­пелі ж тупі", чую над самим вухом, і потроху бачу, що фари не зо грузовика, а медичні, хірургічні такі, як у кіно показують, "ти ж не наточиш", "ага, якби я точив, то тут ніхто б не ожив би", я отак краєм ока глип, а це хірурги в халатах і намордниках, ну, слава Богу, вже нічого з мене зняти, може не доб'ють за це, ну, нічого, може й оживу, я вам покажу, виїду на трасу і потроху поназбираю собі все назад, і джинси, і, дасть Бог, нікель і "Вернона" моя вер­неться.

За труси

– Хаапсаало, – назвав себе водій і салон схвально за­гудів, адже вже півстоліття тут в Данії не було фінських емігрантів, звідкіля ж узявся оцей?

Він хотів рушати на трасу, але пригадав, що на ньому коштовний швейцарський годинник і продемонстрував його, пильно глянувши.

Салон прореагував, мовляв, у нас, скандинавів, навіть остарбайтер може дозволити собі таку цяцьку. Це було помилкою, бо той збагнув, ще має декілька хвилин, і, щоб засвідчити пунктуальність, виліз зі прозорої кабіни, обійшов тролейбуса і чомусь стукнув каблуком об колесо. Навіщо він це зробив? Адже тут від часів ви­найдення колеса ще жодне колесо тут не спустило, такий досконалий суспільний лад.

Зненацька од незначного удару тролейбус поїхав.

Салон вкляк, а, особливо, водій, отетеріло втупив­шись у рухомі вікна. Потім він щосили стрибнув у скляні двері, сподіваючись, яко цивілізована людина, що вони автоматично відчиняться. Пасажири ахнули, тому що ні. Ляснувшись лицем у гартоване скло, лишив сопливий відбиток. Підвівся й неймовірно плигнув ще, але тролей­бус його знов відкинув. Тут я втямив, що автоматика не спрацювала у водія, бо він стрибнув не в ті двері, адже пе­редні відчинилися, а не ці. Од удару він не підвівся, а я спокійно й зачудовано споглядав, як тролейбус набирає швидкість, "певно в нього добрячий автопілот".

Пасажири ще не отямились од другого сопливого відбитку і їхня пауза передалася мені, адже ніхто не зіскочив з місця. Я завжди любив сідати спереду і то­му побачив, що тролейбус таки поволі сходить з траси, не ставши чекати, кинувся до кабіни і протиснувся крізь вузьке віконце, але зачепився пупом. Усі мовчки споглядали, як я сіпався, долаючи зимову вітчизняну одяганку, яка позадиралася, бо крісло не пускало досердини.

"Рвати труси", – спалахнула рятівна думка і я вкру­тився, дотягнувшись відбитками пальців до керма, про­вернув і машина вирівнялася на колії. Полегшено роз­слабив пупа, але почув невдоволений гомін, не знаючи скандинавської, утямив лише одне міжнародне слово "ліценз", особливо верещала передня дама, обурено ти­чучи долонькою, так, що до мене дійшло: вони питають, чи маю я ліцензію на керування комунальним транспор­том?

"Ще не встиг отримати", – хотів сказати, але згадав, що не знаю норманської мови.

– Ноу, ноу ліценз, – пояснив, і тролейбус обурився; саме тут дорога запетляла, салон вмовк і я таки встиг щасливо вписатися у звороти.

Шлях пішов униз і тролейбус набирав обертів, паса­жирів заціпило, а мене дивувало, що ніхто, як би годилося, не сновигає салоном, що то значить суворий нордичний порядок, якого вони додержують за будь-яких обставин.

– Будь воно прокляте, – пригадав я, як не хотілося їхати на цю конференцію, нудну за темою "Геополітика соціології", але мої родичі, дізнавшись, що вона таки ан­гломовна, а, головне, які великі там платять добові, бук­вально випхали мене на ці терени, щоб я хапнув трохи валюти. Отож, економлячи кошти, я скрізь ходив пішки, виправдовуючись псевдонамірами оглянути незнану архітектуру міста, так ні, чорт мене смикнув, побачивши небаченого "шатла" – тролейбуса, незвичного за дизай­ном, сісти в нього, щоб ще краще роздивитися пам'ятки крізь нечувано прозорі вікна. Вибивши автоматичного жетона, я необачно опинився всередині технічного чуда.

... Саме тут на перехрестя сунув автобус, вірячи світлофору а не власним очам, я тіпнувся дотягтись до клаксона, але де! Той перся, переконаний у непорушності світобудови. Однак славні нащадки вікінгів заверещали так, що навіть досконала наша звукоізоляція не завадила автобусу почути і він вивернув кермо, пролетівши боком, ледь торкнувши бампером; відчувши, що я й сам кричу, я повернув машину туди, куди мчали нас бугелі, тіпаючи дротами; а вказували вони, слава Богу, на під'йом.

– Мамо рідна, – перейшов я на шепіт, бо машина потроху уповільнювалася, незважаючи на мій пульс.

"Хоч би поліція побачила нас", – не встиг я подума­ти, як згадав, що геть не бачив жодного полісмена, "а навіщо вони взагалі тут, адже такий високий соціал, що все й так врегульовано".

Саме тут кучугура снігу рушила назустріч і я відчув, що вона, рухомлена бульдозером, зупинить нас, це був шанс і я вильнув туди, але не встиг зрадіти, як тролейбус легко й потужно пробив її наскрізь, лише трохи скинув­ши швидкість, слава Богу, не черкнувши ківша, бо тоді би плакали мої криваві добові на сто років уперед.

... Завернувши ще кілька разів, я відчув, що місцина пішла знайома, дійсно, нечистий ніс нас знову повз кінцеву зупинку, так, це саме вона, злощасна, бо я по­бачив карету "швидкої", до якої на коліщатах гурт ме­диків котив нашого водія з розбитими соплями, він чинно і зримо насолоджувався високим рівнем соціалу, однак таки тримаючись за свого швейцарсько­го годинника.

– Хаапсаало! – щосили вигукнув я єдине відоме тут слово.

За подвійними товстими вікнами ніхто на вулиці не прореагував, ні медики, ні перехожі – ну, їде собі тролей­бус, що в цім такого? Ні навіть водій, який цілком віддав­ся урочистій процедурі.

– Хаапсаало! – сягнув я верхніх регістрів, сподіваю­чись, що пасажирам набридло милуватись моєю задньою половиною і вони підтримають мене.

Мертвенна пауза була у відповідь. Неймовірним зу­силлям ззизивши очі, я побачив, що салон по­рожнісінький! Гречні скандинави, відчувши ще на тому під'йомі що швидкість упала, негайно повистрибували, хоч би один висмикнув мене з вікна, аби й я; однак вони вирішили за краще полишити, аби рятував муніципаль­ну власність.

"Чудова тема для конференції", – матюкався я, тому що тролейбус знову втрачав швидкість на під'йомі, однак труси мої, зачепившись, не пускали.

"Ну може ж таки снігопади вирубають фазу?" – мо­лився я.

Однак пригадав, як конференція була вихвалялася: єдиний раз тут вибило фазу під час нічного бомбування за часів Другої світової війни.

Зелена казочка

Дівчинка Яринка, бабуся Іринка, дідусик Богдусик

А була собі дівчинка, і, коли бабусенька годувала її кавунцем, то щоразу виїдала усе зелене з нього, а черво­ного не їла.

Ніколи.

– Бо я таке люблю! – вередувала вона.

Так було багато разів, доки якось вона не вийшла гратися у двір, де грався собі хлопчик Данилко.

Він побачив її і... втік!

Наздогнала його дівчинка і питає:

– Чому ти тікаєш від мене?

А він тремтить весь і цокотить:

– А ти хіба сама не бачиш?

Здивувалася дівчинка:

– А що мені бачити?

Він не відповів нічого, бо втік ще далі.

Засумувала дівчинка і пішла додому.

А там якось глянула в дзеркало і охнула!

Бо побачила себе, що вона скрізь зелена: і ручки, і ніжки, і личко.

– І печіночка, і серденько, мабуть, теж зелені?.. – за­журилася дівчинка.

Злякалася дівчинка.

Заплакала дівчинка:

– Невже преневже ніхто преніхто тепер не буде зі мною гратися і дружити?

Вийшла вона на вулицю, а всі перехожі навколо превсі дивляться на неї здивовано прездивовано:

– Звідкіля це тут узялася така зелена-презелена?

Засумувала вона, стоїть, не знає, що робити.

Аж тут іде зі школи хоробрий першокласник Климко.

Побачив він сумну дівчинку і питає:

– Дівчинко, а чому ти така... сумна?

– А ти хіба сам не бачиш?

– Не бачу!

Сказав хлопчик Климко.

Бо він був дуже добрий, і хоча й побачив, що дівчин­ка геть зелена, але вирішив їй про це не казати, бо він же не дзеркало.

– Нічого страшного, – сказав лагідно він, – воно все якось минеться, не сумуй, дівчинко...

От прийшла вона додому, сіла й чекає, коли все ми­неться.

А воно й не минається ні на ній, ні в дзеркалі.

Вся зелена.

А тут бабуся Іруся принесла свіжого кавунця, поріза­ла на скибочки і запрошує дівчинку:

– Сідай, поїмо смачненького.

Знаючи, що дівчинка їсть лише зелененьке, вирішила бабуся вирізати його і зварити в цукрі, щоби вийшли смачні-пресмачні цукати.

А дівчинка не знала цього і заплакала.

– Бабусю, не ріж зелене для мене, бо бачиш, якою зеленою я стала?

А бабуся:

– А я ж тобі скільки разів казала не їсти зеленого, а ти не слухалася... Ой, що ж тепер робити, прийде з роботи мама, прийде з роботи тато й будуть сваритися, що я не­догледіла. Ой, ми пропали...

– Авжеж, – сказала дівчинка і стала ще зеленішою, ніж була.

Й тут бабуся вирішила:

– Ой, вип'ю я краще кави, то може щось і вигадаю.

Сіли обидві, та й думають.

А дівчинка й питається:

– Бабусінько, а кава – це сестра кавуна?

Раптом бабуся й каже:

– Кавуна? Стривай! Якщо ти вся геть скрізь позе­леніла, бо їла лише зелену кавунину, то...

– ... То тепер треба їсти лише червону, – вигукнула жваво дівчинка, – щоб я знову порожевіла!

От їсть вона червоне та їсть...

Але не рожевіє, ну ніяк.

Аж виглянула вона у вікно.

Й бачить, що на двір вийшов гулятися хлопчик Климко, а там нікого більше й немає.

Тоді дівчинка також вийшла гуляти.

Граються вони удвох іграшковими собачками й коти­ками, але бачить Климко, що дівчинка однаково сумує.

А він був дуже добрий і весь час думав:

"Що ж я можу зробити для такої хорошої дівчинки, щоб вона не сумувала та не журилася?"

От він взяв і поцілував її в зелену щічку.

Й та зелена щічка од поцілунку раптом як зашаріється, як почервоніє!

І потім уся дівчинка зашарілася й порожевіла.

Вся-преневся.

Й побігла додому, аби заспокоїти бабусеньку.

І що?

Покинула дівчинка назавжди їсти зелене з кавунця?

Навпаки!

– Що ти робиш? – сплеснула руками бабуся.

Бо побачила, як дівчинка знову наминає ту кавунину-зеленину, яка була приготована для варіння цу­катів.

І з жахом побачила, як дівчинка знову-презнову пе­ретворилася з рожевенької на зелену...

– Для чого ти це зробила? – зойкнула бабусенька.

Але онуня її вже не чула.

Вона щодуху бігла надвір до Климка, аби він знову поцілував її і перетворив на рожевеньку.

Клінтор!

(міні-апокриф циклу "Прощавай, суржику!")

Те, що ційой Клінтор скочив налєво на Налєвінську винен ни він, а геть протилежний президент Бздєльцин. Во кайф! – і тілько для того, щоби колись отойой аеролог Нотердамус точно предсказав Третю світову війну з точністю до дня, а іменно 21-го августа 1998-го года й ни збрихав. Бо іменно в ційой день Клінтор самолічно взяв і випустив ста двадцять штук ракет одновременно аж по двом суверенним державам Востока без попереднього оголошення причин. Тут треба бистрінько ву всьому розібрацьця, доки не почалася ядирна зіма, бо тоді не до того буде, шьчоб вишукувати причини.

Декойому здаєцьця, шо це почалося зо вибухів во двох посольствів Клінтора ув Африки. Но ніхто ни за­думався, чого це він ракетами пульнув не в ці страни, а в геть зовсім інші, арабські. Де ж тут логіка? А почи­нається вона з того, шо її нема. Тобто взорвать посоль­ства могли не ті, ні другі, а неізвєсні. Яким кров із носа нада посварить Клінтора ізо мусульманами. І почали вони цей процес года два-три назад, коли раптом Клінтору давай попадацьця в ліжко разні дамочки із сікрітаріата. Причому геть бездоказатільні в смислі секса. До такої міри їх було багато, що вони добилися свойо­го – жона Клінтора, нарешті, перестала його допускать до себе:

– Ти ще занисеш яку заразу ву сім'ю. Або ще що. А я женщина молода, здорова, на фіґ воно міні нада, оті хламідії.

До такої міри, що йому вже в ядрах тісно стало, що там, як то кажуть, почали пищать діти. Не кажучи вже про всю його страну, яка видумала чомусь саме в ційой момент "віагру", чи як там воно називається, но суть якої в том, що ковтни пілюльку й товчи скіко хочеш. І от усі навколо товчуть, преса, теле, радіо тоже полни цим, а він один як дурак сиди й мовчки терпи.

Й тут, вроді би случяйно, появляїцьця ву Белом домі такаясь прахтиканточка зі дружиствінной страни – в чо­му вона зобиралася практікувацьця, це вже ни тайна, а тоді це був ще вопрос. Бо вона сунулась спочатку до міністра оборони попрактікувать його, кстаті, зо свойой подругой; ну тою, що магнітофони вмикать уміє, но їх там обоїх бистрінько одшили, бо розкусили. Доки скандал не рішився тим, що вона там по всіх коридрах влади хвостом крутила так, шо доки його не помітив Клінтор.

Хочь цей хвіст йому в дочеря годився, як ни в внучки. Ну він, відімо, вже потіряв всякий глузд над конторлєм. Шо взяв, того хвоста одкарячив, й. Й, й, і так було вісімнадцять цілих місяців, шо по нашому – півто­ра роки. Як вона заявила, шо він її весь цей час знасілував, тому вона кажний раз акта, як доказ, зобирала пля­ми сперми. Можна подумать! Яка це практіка може так довго тривать? Це ж тобі Білий дом, а не висче учебне завідєніє, шоб такі довгі семестри практікувать. І за це галстуки йому дарить на шию, тільки щоб він її звідти додому по місцю житєльства не одсилав, і практіканство продовжував, яке полягало в тому, шо вона кажні з їм разговори і секси записувала на пльонку, фокус не в цьо­му, а в шо государства грошей на гандон не хватало? Ти ж призидент, цюркнув собі, зав'язав у вузлика і вув вунітаз – кидь. Не, йому нада розбризькувацьця, як малінькому.

І де були в ційой момент його приславуті еФБеРгеРи й СРУ? Сьвічьку вони держали, замісьть того, щьоб? Для чого вони вобще там сущистують, якщо кажна тобі практікантка з челюстю боксера вкрутить хвостом голо­ву первшій особі державі?

Вотут і починаїцьця розгадка самоґлавной разгадки.

Бо він їй бізмірно довіряв. Но чьому?

Адже вони з ней були одної крові. Отак, як Мауглі з Багірой. З тойой лише разницьой, шо Мауглі її ни товк, бо він виріс серед зьвірів і знав, чим це все скотоложество може коньчицьця. А цей Клінтор возпитувався серед, як він щитав, людей; які йому й говорять:

– Ми з тобой одной крові.

– Хто, я? Та пішли ви куда подальше.

А ті:

– А подивися на свою мамку – вона шо, на арійку похожа? Типічна з Одеси, – кажуть вони. Той і дивиться, але віри не йме. – А от хто твій папка, то це под вопросом, бо й ти сам ни знаїш.

Сирота ж по батьківській лінії. Но той однаково ни поддайоцьця голосу крові. Тоді вони йому й кажуть:

– А ти возьми й зазирни собі в штани. Й побачиш на­очно, що ти є обрізаний.

Той зазирнув – і зомлів: дійсно, калабатуша обтята.

– А тепер, – кажуть вони йому, – слухай нас вніматільно – от що ти мусиш зробити: взяти й вальнути ракетами по арабах.

– Та ви подуріли в самом дєлє! Та шо ви собі воображаєте? – отетерів він ще раз не менше.

– Слухайся свойого голоса крові, – кажуть вони, – й роби, як він приказує.

А він:

– Ни буду.

– Ах, так? – кажуть вони. – А впомни, хто тебе на другий срок президентства ізобрав? Як ти думаїш, хто це твойому гламному конкурентові Доуелю в самоотвєтственний момент узяв і перила оті підпиляв, що він рухнув і упав? 1 вся Америка тоді вздрогнула, шо таке са­ме буде з йой, якщо вона на ньйого підпишецьця? Це шо, твої гомусексалісти зо морфлота перильце підпиляли? Ага, дождеся ти од гомусексалістів, бо ті пиляють щось інше. Ми тебе поставили, ми тебе й підпиляємо, якщо бу­деш артачицьця. Ти! Білл? Дебілл Клітор ти!

– Ни смєть так на призидента! – вспилив він.

– Тебе, мабуть, не там обрізали, як ти ще ни все пой­няв, – кажуть вони йойму. – Ти хоч подумай тим місцем, щьо з тобой буде далі після телесеріальства? Та ти на життя зможеш заробляти лише свою дудкою у підземно­му переході й не більше!

Бо що виходить? Україна взяла й здала усі 132-і боїголовки й осталася без ядер. Кому? Тому, кому приказав тоді Клінтор – в іменно расистській Расєї. Це шо, називаєцьця "разворуженіє?" Казалось би странним ето, якби раптом у ційой само момент ні обнаружаїцця, що в ївроазіятів з'яви­лася вдруг ядирне оружиє і в якій кількості? В кількості точьно 132-ух боїголовок. Де б вони їх змогли взять, ни імєя жодного атомного риактора? Га? Га, чи не га?

От і получаїцця правда ву тому, що парад сувиринітетів здєлали нам з еСеСеРу лише для того, щоби одколоть ядир­не оружиє й лише потом продать його безприпятственно. Яке стоє во много раз дороже, аніж ті суверинітєти...

Ну, дєло здєлано, товар перепроданий, усі посеред­ники Клінтор і Бздєльцин свої грошики заробили; но тут постає вопрос: а куди тепер цю спекуляцію впотрибить? Як із її одержать прибиль?

Да. Бо тут нужна для цього не яка война, бо таких, скіко хочеш. А настояща, всімірна.

І розпочать її можуть лише супердиржави й ніхто окроми їх – но як їх до цього заставить?

От ми й підійшли до того, зь чього почяли – а іменно до Налєвінської – бо вона раптом ні з того, ні з сього, а бере й дарує Клінтору самий гламний галстук яксраво жовто-блакитного кольору... Не тому, щоби потім ним викликати сьвітову зневагу до України; як це гидко ро­бив колись Брежньов, наказавши у нас тоді перефарбува­ти усі ментярські "бобіки" ув наш жовто-синій колір.

А для того, шьчьоб намікнуть:

– Я все геть знаю про твою афьору з якобим разворуженієм України.

Він і зомлів. Бо поняв, хто її направляв на практіку до його. І куди й чим він влип куди без презерватіва.

А ті ни прикрашають йому приказувать:

– Бонбіруй та бонбіруй арабів і квит.

Бо це вони точно разщитали, зная, що Клінтор – це едінствінний чувак, хто може розв'язать самолічно бойо­вий конфлікт, минуя при етом свою Верховну раду.

Но він, по-відіму, вагався – й тоді Налєвінська бере й дімонстрірує всьому міру вонючі п'ятна сперми його й дає слухати тіліфонні записі їх разговорів секса. Той ма­ло не з катушок. А вони:

– Тобі ще мало? Ти хочеш, щьоб ми показали всьому міру восімнадцять місяців усіх ваших сексів, записаних на відіопльонки? Як оце було зо міністіром юсьтиції Росії Ковальом? Ти етого добиваєсься? А давай поспо­рим, що відіопірати за день по всьому міру разтиражують і це буде самоінтересний телесеріал? Шо ми на йому од­ному заробимо міліарди доларів. Но ето набагато меньше, аніж ми заробимо на новій міровій війні! Так шо на­пинай її, доки не пізно.

Отак дєйствують, хто цього не зна.

Й і одновремьонно начинають ввергать Бздєльцина через Кіряєнка в ничуваний фінансовий кризіс. Той в паніки:

– Одкуда?

– А одтуда, – кажуть вони йому, – шо давай бистрінько начинай убивати в Дирбенті, як це заповідав Нотердамус, самоглавного мусульманського вождя їхньой віри. А не то, ти весь з молотка зараз підеш за долги.

Шо він навіть знову взяв і розв'язав. Бо не знає, запойний, що вже сто двадцять штук ракет знаходяцьця в путі до арабських стран востока, які й духом не подозрівають, що оце зараз їх почнуть бонбити за через якуюсь прошмандовку-практікантку. І це все проізошло, як йому положено ровно 21-го августа. А ми, в Україні без ядер і без головок должні тепер сидіти й молицця, аби встигнути хотя би провести ще одно наше співоче сьвято Дня незалежності, й відзначити його як слід ра­кетами.

Хоча й і не ядерними, а лише феєрверковими. Але!

24.08.98.

Ліфт убік

– Тобі скільки разів підсовували чеки, виписані олівцем?

– Так, було.

– Ну, а чому ти не скористався збільшити цифру на свій рахунок?

– Дійсно, чому? – бовкнув уголос я, бо шеф дивно се­бе поводив – якби захотів перевірити мене, то робив би це не в коридорі, – задля цього в нашому банку є таке спеціальне приміщення.

Вийшовши на службові сходи, викликав вантажний ліфт.

– Але я тебе обрав не тому, що ти чесний.

– Чесний? – непідробно здивувався я.

– Чесний, дурний, але, головне, спортивний, – ліфт рушив, провалюючись.

"Ну, ясно, якщо спортивний, то дурний", – подумав я, бо не сказав вголос. А:

– А куди це ми їдемо? – ображено запитав.

– Рятувати Україну, – відповів він сухо.

Я б не повірив, однак тієї миті ліфт, який їхав униз, скрипнув, і, навсупокір здоровому глузду посунув ліво­руч. Бий мене сила Божа, але координація мене, спортив­ного, ніколи ще не підводила.

– Я обрав тебе, бо ти здоровий бугай, отож легше взя­ти тебе одного, аніж яких двох, – говорив він незро­зуміло.

Ми вийшли з ліфта не на сходи, а просто в якусь підсобку.

Переступивши швабри, шеф щось натиснув за шаф­кою і вона поважно одсунулася. Поважно, бо виявилася з іншого боку з упівметра сталевою. Отямився лише тоді, коли вона за моєю спиною зачинилася.

– Розкажу по дорозі, – кинув шеф на мій здивований погляд:

Він одкривав одне за одним помешкання, геть неприкметні, бо окрім пилюки там не було ніяких меблів.

Нарешті ми опинилися в залі, шеф ляснув вимика­чем і посередині повільно освітився велетенський сейф. Дивовижний не так макабричними габаритами, як повного відсутністю замкових шпарин, чи кодових, чи ще будь-яких замків. Додати, що відчинявся він усере­дину.

– Перевдягайся, – кинув мені чималого оберемка театральної одежі, коли ми зайшли туди.

– Що це?..

– По дорозі, по дорозі розкажу.

Я повірив, бо сейф одразу рушив, це я відчув з боко­вого поштовху.

– Брюки свої можеш лишити, а все інше, швиденько, не гай часу, – вправно переодягався він.

Пояс виявився надто важкий, бо в двох кобурах стир­чали пістолі, такі можна би побачити лише в піратських мультяшках.

– Заряджені, – попередив він, – але холостими.

Я глянув на нього і охнув – досконалий козак за вбранням, тим часом натягував на голову гумову пла­вальну шапочку тілесних кольорів, де зверху було при­чеплено "оселедця", добрячу перуку.

– Час підійшов значно швидше, ніж ми його вираху­вали, – зітхнув шеф, – отже в нас лишалося яких п'ять хвилин, аби в нього встигнути.

– Який час?

– Час лихварів, вони об'єдналися поза усіма своїми державами, розумієш? Терміну "глобалізм" тоді ще не було, але вовчі інтереси досконало кучкувалися, хоч тоді ще не було ніяких павутин, інтернетів. Але про це роз­повім по дорозі назад.

Він витягнув з шухляди діжечку, таку, які продають­ся на Андріївському узвозі під вино, вийняв з неї чіп, що мав з іншого кінця червону пимпочку, попестив її.

– Дистанційний детонатор, – пояснив він сухо.

Двері одчинилися й ми побачили ніч, яка вдерлася густими полинами та густим дзичанням цвіркунів.

– Чого став? – тицьнув мені до рук діжечку. – Біжи, мінуй міст!

Я помчав нагору сухою ковзькою травою, яка, на біду, вже росилася. Не довго думаючи, застромив діжку межи балки, якомога подалі посунувши підпорами, на­магаючись не глянути вниз, де темно й хутко котилася невідома своєю пітьмою річка, відгонячи швидкою вільгою, не став я довго донюхуватись, а подався з наси­пу од небезпечного місця, назад до кубістичного нашого прихистку.

– Молодець, – похвалив шеф, вимкнувши секун­доміра на годиннику. – Тепер швидко слухай: лихварі всіх країн об'єдналися таємно і склали спільний транш із різних тутешніх золотих грошей. Які вирішили звідси тихцем переправити до Валахії, а туди вже завезено ювелірів і устаткування, аби все переплавити і відлити безліч стандартних монет, розумієш?

Не дуже, бо оцей полин пахтів середньовіччям – як же я одразу не збагнув куди ми потрапили?

– Словом, вони вирішили хутко змінити валюту, яс­но? І на цьому шалено збагатіти, бо хто осідлав прогре­сивну валюту, той і цар, еге?

Не довершив він думку, бо здалеку почулося глухе тупотіння. Ми кинулися до узбіччя, і крізь прилад нічно­го бачення я упритул побачив коней з щедро обмотани­ми копитами.

– А чому охорона позаду?

– Бо колись нападали лише ззаду, – прошепотів шеф, – а ми нападемо спереду, тільки-но карета переїде міст...

Копита вдарили у мостиці, і я мало не охнув – і не уявляв, що колись були такі велетенські диліжанси, чи, сказати б, берлини.

– Але нумізматична вартість цих монет, – шеф уваж­но і повільно підводив дистанційку, – в мільйони разів перевищує їхню реальну...

Натиснув на червону пігулку, вона засвітилася – й міст так же червонаво злетів у марево ночі, яка втонула в зойках і вигуках, що й зникли зорі.

Я кинувся слідом за ним, однак він вже рубав постромки, одганяючи коней. Я почав допомагати йому, зіткнувшись із оглушеними форейторами.

– Колеса! – кричав шеф, доки до мене дійшло – штовхати їх, задні, упираючись в ступиці, шеф розвер­тав дишлом передні, потім одстібнув, влучивши ко­гось незримого, хто одізвався до удару добірною іно­земною лайкою, всунув дишло в колесо, ми щосили наляглися.

Берлин тяжко посунув униз дорогою, потім косого­ром, ми підкидали збоку дишло, направляючи в урвище – фаетон покотився боком, підскочив, пішов перекидом, розсипаючись друзками, кидаючись ізсередини важкими діжками, й ми також покотилися слідом.

Треба було діяти хутко, бо нагорі лайка вже сконцент­рувалась – охорона приходила до тями.

Закотивши до сейфа останню діжку, ми однак по­повзали навколо, намагаючись намацати ще.

Потім повсідалися на них верхи, з тріснутої діжки сипалось, цвіркотіли монетки, мене подивувало, які се­ред них є пласкі й деформовані; а шеф чомусь не поспішав зачинитися:

– Яке повітря! – мрійливо вдихав він на повні груди.

Так, воно, тутешнє, було неймовірно густе – хотілося увібрати його все, разом з цикадами.

Однак нагорі метушня зорганізувалася й посунула сюди, хапаючись за бур'яни, матюки й уламки фаетона.

Тут шеф мене ще раз здивував:

Залізши глибоко в свою кишеню і набравши наших теперішніх дрібняків, усипав їх до широкої горловини пістоля, і перед тим, як зачинити важкий сейф, вистре­лив ними в зоряне небо:

– Нехай і їхнім нумізматам буде якась пожива! – засміявся він.

Секрети таємниць

(мініповість)

Йому, яко молодшому офіцерові запропонували осе­литися в центрі Полтави, однак він категорично запрагнув околиць, наче яка сила вела його до річечки Псьол у про­сту мазанку, бо він був художником, він, Адольф Гітлер.

– Був художником, – скривився гірко, бо на очах мав непроникну пов'язку, як і всі сліпці, котрі втратили зір від газових атак, там, на далекій французькій річці Сомі.

Кривився він гірко, коли мова заходила про передову німецьку медицину, одного такого разу він почув розмо­ву бійців-побратимів з рідної Австро-Угорщини, ру­синів, котрі вихваляли якусь незнану Україну, її неви­мовні пейзажі, вихваляли так барвисто, що він, яко живо­писець, зронив сльозу:

– В Україну, – прошепотів він.

Як і всім героям Верденської м'ясорубки йому не бу­ло відмовлено, бо бачити, як плачуть сліпі очі медкомісія не витримала, і, скориставшись із Брестського миру, надіслала його туди на лікування.

А ліки які? Тиха похила хижинка, тиха дівчина Зінька, ще скромніша, аніж тихіша, він часто любив роз­питувати про навколишні краєвиди, аж доки не довідався в уяві, що таке рай. Особливо його бентежила картина на дверях мазанки, де на тлі ж раю сидів козак Мамай.

– Який бо він? – допитувався поранений єфрейтор, а дівчина не хтіла йому казати, що схожий на її тата, бо той десь вештався, віддаючи борг Батьківщині в махновських формуваннях. – Такий як ти, – мовила, й спалахнула, помітивши, що подібність до цього дивакуватого австріяка таки є: довгі крислаті вуса й клиноподібний чуб на лобі.

Але не це вабило дівчину, а ота непідробна стражден­на мука, яка затаїлася в незрячих зіницях Адольфа, і ніко­го не було поруч застерегти од неї нерозважну доньку.

Що одного разу, прибираючи за ним, вона невимовно нахилилася, намагаючись прозирнути в його сліпоту й несподівано їй здалося, що він зрить її, хоча насправді знала, що то уявний внутрішній зір, але не стрималася й припала вустоньками до його спраглих, сила цілунку пронизала все його єство, і враз темрява розкололася, і перше, що він побачив в житті – це нечувано світлоока й небачено русява полтавка.

– Зінонько, – прошепотів він айстро-угорською рідною мовою.

– Адіку, – не стрималася вона і вони знову припали губами й сльозами.

... Потім уже він вдоволено підійшов до дзеркала й не­сподівано гірка гримаса скривила йому лице, Зінька помітила той стогін, кинулася, мов горличка, бо він три­мав гостру бритву "Золінген".

– Не ріж! – зойкнула вона.

– Любонько, не балуй, – нарешті посміхнувся він, – просто я бим хтів зголити ці вуса.

– Не роби цього, вони тобі так до лиця, ти такий... рідний в них.

– Я?

– Схожий на козака.

– Гай-гай, люба, коли були козаки, то не було іприту. Коли почалася ота клята газова атака і всі одягли проти­гази...

– ... А ти не одяг? – зойкнула.

– Та в тім то й річ, що одяг. Але ж чому він не до­поміг? Оце лише аж зараз я збагнув, що сталося. А тоді я не втямив: довгі ці вуса не дали йому притиснутись щільно до лиця, отож іпритові гази просоталися ними довгими всередину і просто мені в очі.

– Не край! – кричала вона на весь край України.

– Гаразд, серденько, залишу отут трохи під носом, щоб ти ними бавилась, гаразд люба?

І втяв.

Однак, незважаючи на це Брестський мир закінчився, а поставав Версальський мир, тому фатерлянд терміново відкликав його на батьківщину, навколо руйнувалися імперії і людські долі, однак він якимось чудом ще встиг отримати від Зіньки поштівку, де вона описувала їхнього світлоокого й русявенького ще ненародженого синочка.

– Син, – шепотів він, цілуючи незрозумілі сло­в'янські літери, – буде син...

Тим-то він не брав шлюб з Евою Браун, хоча всі партайгеноссе дорікали йому.

"Син", – шепотів він подумки й линув подумки в той тихий рай на березі Псла, уява огортала його й і він непідробно радів, що нащадок наззовні удався арійським. Бо сам Адольф Гітлер був таємним євреєм, тому що батько Шикельгрубер не був навіть біологічним татом. Натомість ним виявився один надто кучерявий музикант, прикинувшись вчителем музики, він навчив матір Адольфа не лише грати на сольфеджіо...

– Байстрюк! – часто чув він, чорнявий, позаспинно на вулиці і в школі. – Жидівський безбатченко!

Той ховався й ковтав сльози образи. Ніхто тут в Австрії й подумати не міг, що він їй усій незабаром жорстоко помститься, здійснивши над нею аншлюс.

А євреї? Які також легко могли пробовкнутися про його генікологічне древо? В них же не було своєї держа­ви, аби її аншлюзувати – тобто вони ще не учинили свій аншлюс над Палестиною і ще не сотворили свою історич­ну Батьківщину Ізраїль; отож тоді свого часу Гітлер учи­нив з ними інакше – просто заборонив їх.

Згодом він зробить усе, аби якомога географічно наблизитися до нащадка, підпише навіть принизливу угоду Молотова-Рібентропа про ненапад, аби хоч в якийся спосіб запустити до СРСР резидентів у Полтаву, що­би ті таємно наглядали за синочком, неухильно оберігаючи його од можливих репресій. Так тривало, доки Сталін, не порушуючи угоди, а взяв і підтягнув усі свої війська під Румунію.

– Що ти робиш? – отетерів йому по телефону Гітлер.

– Ну не під Германію ж! – хихотів той у слухавку.

Так, це був хитрий викрутас, який не порушував обопільні умови пакту про ненапад. Однак вся нафта Європи перебувала де? На Румунських теренах; отож Гітлер розумів: Сталін, перекривши трубу, легко візьме його в енергозалежність.

– Кінчай ці свої грузинські фокуси! – шаленів крізь телефон Адольф.

– Які фокуси, генацвале? – удавав дурника Сталін, а сам тим часом щільніше стягував війська Жукова під ру­мунський кордон.

Що Гітлер не витримав:

– На Москву! – наказав своєму Генштабу.

– Нафіг тобі та злиденна кацапетія? – дивувався той. – Як ми оно ще не всю багату Європу не видоїли.

– Життєвий простір, – була куца відповідь.

– Оця злиденна пустеля? Чи тобі усієї Європи мало? Краще додавимо Англію, тут хоч є чим поживитися.

– Це лише невеличкий острів, а там – неосяжні мате­рики, – брехав він.

"Сину, мій сину, – тим часом думав він подумки, – чи ж я ще коли побачу тебе, моя єдина кровиночко? Чи обніму тебе? Ах ти ж, Зіно, ех, Зіно, де ти тепер, моя безіменна Зіно?".

І пустив сльозу. Тому генералітет не став сперечатися.

Не знав ніхто з них головного: резидентура донесла, що з Полтави в армію мобілізували хлопчину, Василя Адольфовича Сергійчука, і що служить він тепера в Московському військовому окрузі.

Доки радянські війська усі стягувалися під Румунію, Гітлер бліцкригом ударив по Москві, і майже взяв її. Не встиг Генштаб зрадіти, коли він наказує:

– Негайно перекинути усі армії під Сталінград!

– Та побійтеся Бога, – сполошився генералітет, – нафіг він нам зараз здавсь? Ми вже на Кавказі захопили Майкоп з його нафтовими полями, до Баку яка сотня кілометрів – і ми є незалежні від чужих енергоносіїв!

– Є вищі над це міркування, – пробурмотів фюрер.

– До того ж там на Волзі дуже багато поволзьких німців мешкає, уявляєте, яка доля усіх цих фольксдойчів спіткає?

– Я сказав! – була відповідь.

Бо ніхто не знав, що саме туди, в місто на Волзі пере­водять служити одного такого солдатика, німця за похо­дженням, непоказного хлопичину, світлоокого.

Й усі війська, палячи й без того дефіцитний бензин, повернули на Сталінградський напрямок. Генштаб же вирішив, що їхній вождь вирішив подолати це сим­волічне місто, поіменоване на честь Сталіна, що в цьому є великий містичний сенс.

– Скільки міст на землі названо іменем Сталіна, а от іменем Гітлера – жоднісінького. Захопити його й переіменувати оте місто на Волзі в Гітлерград? – брехав він генштабу.

– Амбітний, – скрушно розуміли генерали. Не знали вони, од чого у вождя такі потужні мігрені – од думки од­ної, що комсюки й комуняки полощуть дитинці мізки большевізією вкидала у відчай. Однак він свято вірив, що щойно притисне дитятко своє до рамен, як комісарська ідеологія одступиться, зникне, як туман на сонці од святої батькової енергетики.

Тим часом Гітлер спорядив свого улюбленця Отто Скорцені перевдягнутися в усе радянське й перетнути лінію фронта і й знайти там Василька та допровадити у Вервольф, який спеціально для цього був споруджений в Україні. Людина зі шрамом сумлінно виконала цей на­каз, лише викрала помилково геть не того вінценосного сина.

– Набіса мені цей Яків Джугашвілі? – лютився й без того шалений фюрер. – Хіба я його пригорну до серденька?

– Так ви обміняйте його на потрібного сина, – нама­гався врятувати свою шкіру зі шрамом Отто.

Почалися попередні переговори через Вольфа Мессінга, однак Сталін був надто підозріливий, відчув тут якусь заковику й заявив, що в радянській армії немає полонених, а лише зрадники Батьківщини, навіть би хто вони не були за походженням.

Яків же Джугашвілі, довідавшись, що його хочуть обміняти на простого Василька, од ганьби такої кинувся на високовольтовий колючий дріт, прирікши себе на му­ченицьку смерть...

Василька ж тим часом військомати запроторили таки в Сталінград, в саме пекло – й нечувана в історії людства битва розпочалася.

А тут Різдво.

"Як же там син нидіє без подарунка?" – мучили фюрера здогади.

Отож спорядили секретного літака скинути синові щось від Санта-Клауса, бодай вісточку передати, бодай би шоколадку в страшний далекий засніжений Сталінград. Однак льотна таємна мала була так зашифрована, що пілот збився з курсу й попрямував на... Сталінобад, де й здесаніував усі пайки на радість евакуйованим тиловикам – як же возрадуються вони від несподіваного підхарчунку. Але не Гітлер. Отак Василько й знову ні про що не довідався.

– Мудак ти! – лаяв Адольф Алоїзович рейхмаршала авіації Геррінга. – Тобі нічого доручити не можна!

– Так назви ж цих міст дуже схожі, – щосили виправдовувався він (бо таємно мав таку ж проблему – рідного незаконнорожденого сина у радянському місті Ліпецьк).

– Мудак ти, морфініст довбаний! Й годі вже балери­нок портить, на сцену глянуть противно – усі розкаряка­ми танцюють. Тьху!

Тривога соталася навіть сюди крізь товстезний бетон рейхканцелярії, перетворюючи нічний відпочинок на кошмар.

– Майн кляйне кнабе, – стогнав він крізь власне скреготання зубів, кусаючи подушку так, що Ева Браун прокидалася, і кожного такого разу їй прокидалася надія:

– Кнабе? Адюньчику, я народжу їх тобі цілу купу, – й заходилася пестити фюрера, хтіла й далі, однак він ка­тегорично відкидав її трепетну руку.

"Чи не мулатка-полукровка бува? Занадто азартна для німкені..." – здогади терзали його надто потужно, аби довірити їй своє потомство.

Іще. Не міг він довірити якій сторонній крайню плоть, бо вона була геть відтята. Ева Браун же була над­то компанійська й водила дружбу з рейхканцеляристками. А якщо вибовкне про обрізання? Що тоді? Гай-гай, прощавайте тоді усі расові теорії...

Його розривало на частини. Ще б пак – айстро-угорець за національністю, єврей по крові і германець по суті, він ніяк не міг знайти притулок своїй стражденній душі..

Трагедія батька: бути батьком усієї нації, але не бути батьком своєму єдиному синові.

"Кому, кому передати фатерлянд? – мучили нічні примари, він вийшов у туалет і змочив лице холодною водою. – Та ви погляньте лише, погляньте на цих Геббельсів і Гіммлерів – теж мені арійці... Ну, гаразд, от Геббельс – в нього мати українка, ну чому, чому вона не пе­редала йому бодай якусь арійську зовнішню ознаку. Ганьба!".

Тут він подибав в дзеркалі своє відображення, також далеке від арійських ідеалів і вщух.

– Я не можу ризикувати майбутнім Третього Риму, та тьху ти... Третього Рейху. І Четвертого Рейху також, сину, мій сину, де ти тепер? О мій арійський спад­коємцю... – шепотів безсило до струменю води.

Й проциндрив Третій Рейх во ім'я Четвертого...

... Уже бійці й прорвалися були до Волги, уже майже її захопили, коли Гітлер несподівано для всіх віддає наказ:

– Негайно перекинути всі танкові сили звідтам на Курську дугу!

– О, майнер готт! – заволали ті. – Там же стоять в за­саді сталеві кліщі їхнього лютого маршала Жукова... Яка логіка?

– Провидіння! – єдино була відповідь.

І що поробиш? Змушені були програти й Сталінград... А пального од передислокацій значно по­меншало, про які наступи й прориви можна говорити, ко­ли його ледве на відступ вистачає?

Гітлер од цього дуже страждав, але кому ти тут пояс­ниш правду, що його єдиного синочка тупоголові більшовики раптом взяли й несподівано перевели слу­жити під Курськ?

"Не можу ж я свого Василька кинути там напризво­ляще без догляду".

Однак весь вермахт думав, що фюрер буде визволяти Курськ від більшовиків, а насправді це він визволяв одного-єдиного сина.

Оці невпинні перекидання армій виснажили їхню потугу, і не лише на паливні та мастильно-змазувальні матеріали, але й морально. Бо жоднісінький зі його сол­датів не міг осягнути стратегію вождя.

Ніщо не віщувало поганого, однак Зіна, вийшовши з хати, хутко повернулася назад і взяла до рук фарби й пензля.

– Добре, коли в тебе син художник, – приказувала вона, радіючи, що в домі завжди є свіжі фарби та домальо­вуючи на надверному козакові Мамаєві яскраво-зелену будьонівку зі сяючо-червоною зіркою.

Звільнена комуністами од фашистів Полтава повільно оживала, до такої міри, що Зіна простувала до агітпункту по нові наглядності, а, головне, по нові орденські виплати, нагородні книжки, яких син Василь присилав матері з усіх фронтів. Скромно зайшла і привітно сіла в куток, їй, матері-фронтовичці першій подали стоса агіт-посібників, й перше, що вона там побачила: це була зблизька чимала ка­рикатура Кукриніксів на портрет Гітлера.

Зіна прикипіла зіницями.

– Що з Вами? – лагідно питали агіт-просвітники.

– Це, це, так це ж, – тицяла вона пальцем в портрет і всі навколо бачили, як нестара ще жінка хутко вкри­вається сивиною, бо там хоч і карикатура, але саме тому художники вправно і яскравіше відтворили особливості обличчя. – Так це ж він, – непорушна правда знову й зноу заціплювала їй вуста, знову і знову упізнавала вона, й від навколишніх розпитувань її врятувала глибока не­притомність. Мало ж того, що її рідний тато поліг десь безіменно за махновську ідею, так оце ще й виявилося, що Василько – невідь чий син! Тобто відь чий.

– Вибираймося звідсіля, доки не пізно, як фахівець вам раджу, – благав фюрера особисто фон Гудеріан, – на біса нам цей дикий народ і їхні дикі землі? Ми вже об них всі танкові гусениці постирали.

– Треба стерти їхню пам'ять, – була несподівана відповідь.

– Пам'ять? У гусениць? – не збагнув той.

– Ні. Пам'ять у слов'ян.

– Набіса нам їхня пам'ять? – не втямив танковий маршал.

– Бо вся наша Германія стоїть на слов'янських землях – "Аненербе" це розкопало. Уявляєш? Археологія знаходить лише давньослов'янські артефакти, жах. До такої міри, що навіть сама назва "Берлін" – слов'янська, га? "Аненербе" мало довести зворотнє, але навіть не додумалося хоча би якогось предмета германського підкинути в свої розкопки. І що тепер? Лише завоювавши всі їхні землі, ми зможемо стерти геть їхню історичну науку, а дати їм іншу.

– Як? – танкіст не дуже тямився на гуманітарних тонкощах.

– Для початку запровадимо їм другу державну мову. А потім заберемо їхню. А потім все інше заберемо.

Така перспектива виявилася завеликою навіть для підкорювача тотальних просторів, Гудеріан спітнів. Він би геть вдичів, коли б довідався іншу історичну правду – а саме про хлопчика Васю.

Й тому Гітлер про всяк випадок понизив рейхсмаршала у військовім званні.

Працівники ЗАГСу ніяковіли від величі моменту – ще б пак, не кожен день доводиться розписувати фюрера нації з його споконвічною нареченою.

Після скромних урочистостей присутні розійшлися, багатозначно зиркаючи на альков. Однак молодята не поспішали, хоч знадвору вже було чути радісне ту­потіння і такі ж вигуки більшовиків, деякий час Адольф і Ева дослухалися, доки він не витиснув з себе:

– Їх хабе кіндер, – що в перекладі з рідної айстро-угорської мови означало "я маю дитину".

Жінка спалахнула:

– Знайшов час, коли сказати. Де та дитина?

– В СРСР, – болісно прошепотів він.

Ева Браун рвучко підвелася, бо вся історична правда вмить постала перед нею. Хутко подерла на клапті шлюбне свідоцтво й жбурнула ув очі нелюбові. Пішла в сусідню кімнату й застрелилася.

Адольф же довго сидів за своїм велетенським рейхканцелярським столом і збовтував перед очима ка­ламутну ампулку ціаніду.

– Ех, Зінько, Зінько, – гірко зітхнув і тяжко надку­сив.

Однак спогади про рідну Полтаву й місцеву красуню були такі потужні, що отрута не подіяла. Тоді він розжу­вав геть капсулу – аніякого результату.

– Казли, – подумав він про гестапо, яке навіть пут­ньої отрути виготовити не змогли, однак потім його дум­ки потроху навернулися на власну велич і силу духу, пе­ред яким безсилий навіть ціаністий калій. – Та тьху ти.

Він виплюнув скло на підлогу, вірний його пес арійської породи Норд кинувся туди, лизнув і вмить ви­вернувся лапами догори – остання агонія і вірного побра­тима не стало. і

Гітлер довго дивився на чотириногого, потім важко встав. Згорблений, почовгав до сусіднього покою, взяв з неживих пальців Еви Браун "браунінга" і глибоко вста­вив в рот.

– Василечку! – ще встигнув викрикнути він, болісний цей зойк злився з пострілом, й довго відлуню­вався підземними коридорами та бункерами рейхканцелярії.

... Василь Адольфович Сергійчук про всяк випадок виправ свого ще довоєнного костюма, а мама Зіна ста­ранно випрасувала його, адже це в перший раз його вик­ликали туди. Він ішов й іноді радів, що місто встає з руїн, ось наприклад добряча будівля обкому компартії – ич як вимурована. Помилувавшись, він обережно прочинив двері, віддав повістку й потроху зайшов.

Комісія засідала надто поважна, таких дебелих облич Василь давно не бачив. Вони довго перевіряли папери, особливо про нагородження оного "Заслуженим ме­талістом Полтавської області", тут всі напружили шепіт, чи часом із депо вже кого не нагороджували? Доки добря­ча секретарка не повідомила, що Василь Адольфович особисто намалював усі наочності у сусідньому фойє.

– То ви виходить, ще й художник?

– Самоук, – зашарівся той.

– А от скажіть, – мовив один гіпертонічного кольору, – а що це у вас за прізвище таке – Адольфович?

– Батько мій одего із поволжських німців, – тихо ви­давив чоловік те, про що довідався од матері.

– Яких ще таких поволжських німців? – настовбур­чився той. – А може ви, пробачте, із яких єврейських кровей?

Василя як підкинуло:

– Я?! – обурився той. – Я із інших поволжських, що я одего од звонка до звонка провів лічно всю війну на Волзі! От яких я кровей, многократно мною й пролитих – із Сталінграда!

Й він гордо випнув на грудях орден "За оборону Сталінграда" так, що президія знітилася, бо в неї ні в ко­го такого не було.

– Ну то почепіть поруч з вашим орденом ще одного, – голова президії пленуму урочисто посміхнувся і вправно чиркнув пером по паперах, – вітаю вас з врученням "Ор­дена перехідного прапора соціалістичної Праці"!

І хотів вже потиснути руку, коли раптом перепитав:

– А чого це у вас такі куці вусики під носом? – тягнув він паузу. – Я би порадив вам зголити їх, Адольфовичу.

– Вуса такі само, як у комдива товариша Ворошилова, – ображено прошепотів чоловік.

– І чолочка така в нього? – кивнув він на клино­подібний чубчик Василя. – Як по-дружньому, то я би по­радив одстригти і це.

Чоловік згідно закивав і поспіхом потиснув протягну­ту долоню, а потім вкривався потом, доки йому на відло­ги чіпляли високу відзнаку.

Спускався точеними малахітовими сходами без поспіху, бо його мучила думка:

"Одего Сталін після Великої Перемоги взяв і скасу­вав ураз усі орденські виплати героям, а от за новий Ор­ден – чи скасує, чи ні?" – тривожно зиркав на яскравий лацкан. – "Та Бог з ним, все одно дітусі тата дужче шану­ватимуть", – хукнув на металеву поверхню відзнаки й потер рукавом. Він посміхнувся, бо вже бачив, як його трійко синочків по черзі бавитимуться сяючою нагоро­дою, як радітимуть з цяцьки усі троє, чубатенькі такі, не­сподівано чорняві з глибокими темнокарими очима.

Тут він побачив себе у велетенському лискучому дзеркалі, різьблений граніт рами відтінював ефектно відображену фігуру, Василь озирнувся – анікогісінько в мармурових коридорах, всі пішли на пленарне засідання; він хвацько ляснув підборами й несподівано рвучко й прямо викинув перед себе вгору долоню:

– Служу Радянському Союзу! – майже вигукнув він.

І змахнув за це сльози подяки.

Слово любов

Крапало на гіпофіз цілий день, я це помітив, вже приїхавши на кінцеву – ясно, що там ніхто не ждав, коли раптом далеко за мокрими кущами помітив білу постать, яка мигичила на лавочці.

– Хто це такий ідіот, як я?

В школі такого самого не існувало й здавна, а тут по­бачив дівчину, зачіска її досконаліша за перуку, тобто мжичка не пошкодила. Вона встала, й з удаваної радості я збагнув, що теж не впізнала. Хоча пройшло п'ять років, однак контактні лінзи в нас замінили окуляри, а особли­во спотворював пам'ять одяг, для нас, колишніх, недо­ступний. Невпізнанна тривало мить, цілу мить, аби радість зустрічі стала убивчою. "Людка чи Мілка?" – мижичило в голові – так мало часу пройшло, а вже забуло­ся найголовніше.

– Людка! – писнув я.

– Толька! – заверещала вона.

"А може Мілка?" – лякнувся я обох імен, однак щас­ливо пригадав їх, бо вони були Людмила.

Ми втрапили в обійми й крутилися, мотиляючи кульки з харчами і тут я відчув полегкість, що ніхто не прийшов на цю зустріч, адже призначену задалеку, далі, далі, аніж куцих п'ять років. Бо спина в неї виявилася надто легкою для такої пружності, тобто, вік пішов на ко­ристь. Так, ідея гарна – зустрітися класом в ювілей і відзначити його на катері. Однак коли по телефону роз­писували, хто які харчі купить, вже відчувалася те­перішня мжичка – не сказати б, холодна, але якась вогка. Тут я ще встиг подумати, що ніколи не торкався Людки, навіть на випускному вечорі примудрився не потанцюва­ти з нею. Чому? Це була велика загадка для такого вели­кого мудька, як я.

– А я думаю, ну якого ще одного дурня принесе сю­ди? – верещала вона, одхекавшись од першої радості.

Так, щось єднало нас, наприклад, відсутність парасо­льок, свою я не взяв принципово, щоб віднадити дощ.

– А я думаю, – посміхалася вона, – от візьму зонтік – і обов'язково дощ піде. Тому й не взяла, ну?

Вмить скисла, узрівши, що я теж без парасольки – обгорнув її курткою й легко, несподівано сказав:

– Любов моя, – мало не засміявся я.

Бовкнув найдурнішим зі своїх голосів – наче вона могла знати про мою таємну любов у 8-у класі, якою я любив її аж по 9-й – про це не здогадувався навіть клас­ний керівник, викладач фізкультури. Незважаючи на ці обставини, спина її раптом обм'якла. Тут я, мудько, зга­дав, що нікому не освідчувався в коханні, навіть жартома, вважав надто сер'йозною справою. Вже вирішив поясни­ти про злощасний 8-й клас, коли відчув її губи. Якби міг думати, то здивувався, адже прилинути, тримаючи куль­ки під тісною курткою – річ неможлива – де ж вони взя­лися, губи, котрі виявилися швидшими за просту правду, що вони цілують?

Загалом, мудьки, це такі люди, які спершу все мають спланувати – а потім вимагати, щоб саме так і відбува­лось. Бо тут відчув, що кульки попадали – як це могло взагалі статись? Тобто значно пізніше пригадав, чи куль­ки пригадали?

Добре, що ми на них не сіли й не розквецяли харч – а куди б поскладали всю нашу одежу? Чому не робили цього в 9-у, 10-у, 11-у класах, не кажучи про 8-й? Якби міг думати, то вирішив: вона така само мудьоха. Хоч у неї було хворе серце, вона вперто ходила на фізкультуру, аби такий я міг, затамувавши погляд, бачити, як вона, напри­клад, закидає баскетбольного м'яча. Досконаліше за будь-якого хлопця, особливо, як я. Чого ті м'ячі коштува­ли, знала лише мама та дільничий лікар. Навіть наш класний керівник не знав, бо якось облапав її у підсобці. Не сподівався, що вона виявиться дужою, навіть без кри­ку сама видерлась, і це я помітив, як вона потім хапалась за валідол. Валідол! У 8-у класі...

Він вважав себе Сковородою, навчав про єднання з природою й проводив уроки фізкультури надворі. Що хтось не втримався і кинув з коридору вогнегасника, на жаль, влучив лише в спину, однак фізорг втратив свідомість. Правда, не назавжди. Винуватого не знайшли, бо тим хтось був я.

Вона знала! Вона знала й про це, бо була точнісінько такою мудьохою, адже це вона, єдина, з якою я не переки­нувся жодним словом у 8-му, особливо після вогнегасни­ка. Після якого фізкультурник взагалі покинув лапати, навіть завучиху, математичку, вона ходила люта, черво­на, за що одразу погіршила йому розклад.

Себто кохання було таємне, а жертви – явними.

– Скажи, – шепотіла вона.

– Любов моя, – і це виявилося не важче, аніж жбур­нути балона.

Що влучив одразу, це відчув потім, тобто трохи кра­ще, аніж вона баскетбольним м'ячем, і щосили не вірив, що вже відбувається, триває, мамо рідна, й не потребує аніяких страхів там, підготовок і такого іншого, як го­диться в людей, тобто наче ми коханці вже сто років, а не кількох хвилин чи секунд.

Я націлявся, правда, йому в лисину, тому мудькові, шкільному керівникові "8-го Б", а зараз ми влучили, на­че робили це з випускного вечора, навіть досконаліше, я маю на увазі, що коли їхали на непотрібний ювілей, то вже знали, що він лише на нас двох; бо були створені, певно, одне для одного, тому й лякалися, шукали все життя перший раз щоразу лише таких, з ким би це було проблемою, зате можна справедливо долати праведні пе­решкоди й безконечно випробовувати почуття. Зреш­тою, якщо почуття треба випробувати – чи почуття вони взагалі? Про випробування нам товкмачило все навколо, навіть шкільні програми, не кажучи про вузівські, які товкли ще дужче. Це тому, що навколо всі – мудьки, не кажучи про мудачок, й не вірили: проблем не існує ніяких, однак треба змарнувати півжиття, цілісіньких

5-ть років, аби дійшло. І як? На мокрій лавочці, яка раптом побачила на собі таких же голих ідіотів, які хутко встига­ли, не марнуючись на поцілунки – для них – місце поза кущами. Навіть у будь-яку маршрутку, чи й у катер мож­на вдвох влізти, не кажучи про метро й цілуватися, скіко влізе – ні в кого, навіть у водія це не викличе зауважень, адже вони не потребують додаткових квитків.

А тут потребували, бо лавочка встигла сохнути швидше, аніж мокла, швидше, аніж ми встигали, вона знала, що якби й стояла на Північнім полюсі, то однако­во б розпашілася, й навіть і там лякнулася всіма дошка­ми своїми, бо стільки дурості накопичилось за час, а, особливо, що залегко можна було чекати аж наступного ювілею, такого, щоб знову цілий клас не з'явився на зустріч. Рівняний клас, ми й тоді були не дуже дружні, тому й завжди програвали чемпіоната з баскетболу, незва­жаючи на всі переваги – керівник же в нас – фізкультур­ник. Особливо програвали після балону, то цей різновид спорту в нас взагалі занепав. Не тому, що покинула вели­кий спорт центрофорвардка; а тому, що вчитель навіть глянути в її бік остерігався, бо хтось жбурляв балони точніше, аніж вона м'ячі.

– Скажи, – кусалася вона.

– Любов моя.

Белькотів однозначно, щоб не витрачатися на складніші звуки, яких я не вживав.

Катер не приходив й не приходив, а я збагнув, чому вона, сильна, а хворіла колись на серце, бо окрім фізкуль­турника ніхто його не розумів, чого вона й сама не ро­зуміла, де вже про нас, школярів, які, відомо, дозрівали повільніше, аніж школярки. Особливо природжені бас­кетболістки, які стояли на фізкультурі першими по зрос­ту, що лише в аж в 9-му класі поступилися хлопцям. Та й вищими ми не стали розумнішими – змінилася ціла епо­ха і всі довготелесо думали про майбутнє життя, а не про теперішнє.

Це добре, що вчасно по всіх школах замінили старі вогнегасники на нові втричі менші. Інакше б він, убивши викладача, міг убити й святі почуття, дуже несміливі се­ред школярів.

– Навіщо ти взяла парика? – нарешті запитав я, коли ми перший раз одхекались.

– Я знала, тобі завжди подобались блондинки.

Вона знала! Якщо я цього не знав. Які блондинки, ко­ли кращого волосся не існує, аніж каштанове, я все жит­тя лише шукав такого. Добре – що перука, добре – що не перефарбувалась, що б я робив, розминувшись з таким розкішним кольором? Вологим таким, найніжнішим.

– Ой, а де він? – лапнулася вона голови.

– Ексгібіціоністи вкрали.

– Хто?

– Або вуаєристи, – нарешті зблиснув інтелектом.

Якого мені завжди бракувало у 8-у класі. Адже це ли­ше зараз вийшли словники, які мають усі відповідні терміни.

Доки вона шукала цигарку, я одягнув на себе її білу перуку.

– Або транссексуали, – засміялася вона так, що вда­вилася першим димом.

І слава Богу, бо картинка виявилася б ще смішнішою: двоє голих під дощиком сидять на лавці, одягнуті лише у цигарковий дим.

– А хто це, екс... ну, ці самі?

– Це такі мудьки, які підглядають за такими мудьками, як ми, – огорнув я її курточкою. – Однак в дощ – во­ни відпочивають.

Бо вони не були дурніші за катера.

– Жаль, – скинула вона курточку.

– Ти їх жалієш? – перехопив я цигарку.

– Жаль, що ніхто не бачить. Бо от я – не вірю, сама собі не вірю, розумієш?

Вона мала рацію. Я також не вірив, усе довге життя це була проблема, з першого разу ніколи не виходило, а коли й виходило, то кепсько – тобто не так, як планував, а тут, слава Всевишньому, продумать не встиг. Отож слід було перевірить принципи, бо під рукою було таке тіло, яке вчасно покинуло баскетбол, особливо там, де були білі смужки, такі яскраві, що додавали досконалості за­смазі навколо од моїх дотиків і дощу й торкатися безкар­но можна було більше, ніж, наприклад би на випускному вальсі. Я б подумав, що багато можу розповісти, напри­клад, правду про балон, однак поцілунок в її виявився кращий за цигарковий, без фільтру втягнув думки, на які багаті мудьки. Цигарка впала у перуку й засвистіла, од­нак їм було не до того, вони виявилися єдиними ексгібіціоністами, ладними засвідчити, що починалася ще одна правда, або, нарешті, шкільна історія, яка свого часу проґавила сама себе; тому поспішала, а раптом до­щик скінчиться чи таки припреться колишній клас із безліччю своїх безіменних, змарнованих кохань, з ідіотською кількістю цікавих історій, лише не про любов, а про якусь там фізику з ботанікою, як, наприклад, нали­ли в акваріум спирту, і що потім та нещасна жаба витво­ряла.

Капітан катеру дбайливо сканував матюками берего­ву лінію, хоча чудово знав, за такої погоди групові екс­курсії зриваються. Звісно, він був старий і тому вживав цю, вочевидь, застарілу лексику – так, чи інак, однак во­на була вже не про нас. Бо які ж ми мудьки? Зізнаюся, правда, зблиснула думочка така, піти й добряче прокататися катером; однак там, головне, не було ніяких кущів.

____________________

Віктор Баранов

Дивовижний

Звісно, центральною постаттю всіх творів Богдана Жолдака є його мова, яку ні з чиєю іншою не сплутаєш. Він сам витворив власний лексичний художницький контекст – і той зрештою явив творчий образ неповтор­ного прозаїка, що заслужено посідає осібне місце в сучас­ній українській літературі.

Про мовно-психологічну структуру від Б. Жолдака, прозове мислення його, мову, можна писати дисертації як про новоявлений феномен, "запатентований" у світі слова, де вже, здається, відкриття важко здійснити, як про диво­вижу рухливого, мінливого й феноменального у своїй не­вичерпності й непередбачуваності явища, явленого устами численних "людей з народу", як про самобутньо зорганізо­вану лексично-стильову структуру, самодостатню і в своїй зображальності, і в ліпленні внутрішніх портретів та ха­рактеристик персонажів, і в розвитку інтриги добре за­маскованої фабули того чи іншого твору. Слово, фраза у Жолдака – то не називання предмета або дії, не інформа­ційний акт, а щось набагато глибше, вагоміше, суттєвіше; то чергова порція психологічного завантаження, імпульс до розгортання думки чи картини, подразнення читачевої уваги аномальними синтаксичними конструкціями та спо­лукою слів, часто далеких одне від одного семантично, а відтак практично непоєднуваних. Одним реченням, од­ним абзацом досягається довершена, вичерпна змістова на­повненість і психологічна достеменність зображуваного.

Якийсь час я побоювався, що Жолдак, вдало осідлав­ши макабреско-суржикового коника, прикипить до його сідла навіки. Наведений щойно період, як і загалом мов­ний інструментарій розвіяв мої побоювання. І коли ка­жуть, що в суті терміну "талант" обов'язково має вхо­дити почуття міри, то таке почуття в новій книжці письменник явив уповні.

Щоправда, рецидиви ще трапляються, однак їх треба сприймати лише як епізоди, а може, і як своєрідний авторський прийом: ось бачите, яким я був колись ра­ніше – і як вигідно відрізняюся від себе вчорашнього нині! Прозаїк уже не прагне скрізь і в усьому опускатися до мовного рівня своїх антигероїв, мудро передбачаю­чи марноту наступних пошуків успіху у царині вже розробленій, нехай навіть доволі вдало. Відтак його мовна палітра набула нових забарвлень, а головне – відмова від суржику вибила всі аргументи з рук тих спостерігачів за творчістю Богдана Жолдака, котрі воліли б назавжди закріпити його в реєстрі несерйозних "хохмачів". На щастя, він – письменник серйозний і глибокий. Він іще не діждався своїх дослідників.

До речі, новітніша проза показова також іще з одного боку: тут фабула лежить на поверхні. Це не надто харак­терне для письменника з того погляду, що його текст можна переказати "своїми словами", тобто сказати – про що воно: і все ж навіть тут вам не сховатися від Жолдакової парадоксальності: переказане кимось іншим, оповідання втратить свій колорит і ту свою невловну суть, яка набуває рис живої душі твору тільки в устах його автора. Маємо, отже, справу з існуванням автономної "закритої" системи Жолдакового слова, яку можна тільки або сприймати, або не сприймати, але яка в жодному разі не потерпить ні косметичного, ні тим більше хірургічного втручання ззовні. За всіма класичним ознаками це і є те, що має повне право називатись літературним явищем.

Не можу оминути однієї "делікатної" площини творчих зацікавлень Жолдака, котрої він послідовно не зрікається і яка викликала неоднозначне сприйняття навіть в його покійного батька. Це – людський інтим, "фізіологія" в чистому вигляді, те, що нині називають сексом. Треба сказати, що й тут прозаїк далекий від самоповторів. Так, він, як і в попередніх виданнях, незрідка іронізує над інстинктами й почуваннями персона­жів, часом творить пародійні картини близькості про­тилежних статей, вдається до шаржування і гротеску (однак, зауважмо, при цьому знову ж таки не принижує гідності "мешканців" своїх творів). Скажімо, на дрібне літературне хуліганство "тягне" блискуче розіграні Жолдаком такі пасажі – і чомусь на гадку приходить симпатичний шибеник і насмішник Тулуз-Лотрек...

Та зримо постають й нові нюанси цієї площини: автор неприховано схиляється до думки, що "сексом" усе-таки рухає почуття душі, а не фізіологія (новела "Слово любов", у назві й змісті якої сама присутність слова "любов" є свідченням нового погляду прозаїка на плотське й "низьке").

Нова книжка Богдана Жолдака явила його творчий портрет багато в чому знайомий і впізнаваний. Воднораз той портрет бачиться в інтер'єрі слова оновленого, я сказав би – продуктивнішого, усвідомленішого, ретель­ніше зваженішого. І в кожному разі ця книжка, з першої ж сторінки постаючи звабливою і притягальною для прочитання, дає чимало нагод усім учасникам і шану­вальниками сучасного літпроцесу уважніше поставитися до творчості письменника, однакової мірою як таланови­того, так і неоднозначного. А яким іще має бути справжнє художнє явище?

[1] Віталій Сулима — український кінооператор-документаліст.