Свинопас

Оновлялися листочки. А Мегедь сидів і так глибоко думав, що тричі забував, про що. О: про красу рідного краю.

Та була француженка одна, вона ніяк не ставила свою закарлючку. До заліковки, а в цей момент чомусь дивилася далеко-далеко. Мегедь би охоче взнав, куди.

От про неї саме й думав він, сидячи серед шереху юних віт: її сірі очі взагалі ніколи не зосереджували­ся на близьких предметах, це він точно підмітив.

Коли тягнув "шпору". Така молода собою, лицем тен­дітна, тілом дебела – прокляттям вона стала для Мегедя, просто прокляттям...

І носом шморгав смиренно, і нітився, і кліпав – вона не хотіла цього бачити, линучи очима в далечінь. "Щоб вони тобі повилазили".

Він дуже часто любив ненавидіти її і несподівано побачив поруч у тридцять восьмому номері автобу­са. Нічого тут дивного не було – квартири виклада­чів були поруч із гуртожитком.

Зовсім близько, у-у, ненависна. І одступитися ніку­ди. І погляд її ненависний, далекозорий. Отут, не в аудиторії, він міг спокійно її не боятися. Усі трид­цять хвилин вилуплятися на неї. Безсоромно – погляд її сірий витав десь ген, за пропливанням споруд, за мерехтінням гілок. Автобус поколихував її великі груди під строкатим шовком блузки, і Мегедь через пасажирів дивився туди.

Коли трусився в автобусі, до нього прийшла любов.

Горобенко сидів за прошарпаним ним же столом.

Безсило вдавлюючи в нього недопалка.

Коли Мегедь розчинив двері й увійшов до кімнати, там пахтіло дорогими духами. Горобенко знову за­палив того недопалка, що стирчав йому з рота, тю­тюном перебив парфумні пахощі. І заходився ще раз переписувати вірша.

Старшокурсник. Його ніс димить. Пихкаючи на­тхненням.

Мегедь тримав у руках пляшку, однак не осмілю­вався переривати Горобенка, хоча у голові йому ка­латала та гойдлива мелодія, яка так несподівано увій­шла в його життя, увірвавшись у ритмічне погойдування тридцять восьмого автобуса...

Коли Горобенко вступив до університету, він по­чав щосили пити. Охочим знати чому, він поясню­вав чому: за його недовгий вік горілка п'ять разів під­німалася в ціні, і, коли до рук траплялися гроші, тривога огортала його, що буде і шостий. Боячись, що не доп'є, він кожного такого разу читав усім свої вірші, тут же їх лаючи, мовляв, я був сильним, гар­ним, розумним хлопцем. І ось такого чудового хлопця я занапастив.

Мегедь ще раз рипнув дверима, кахикнув.

– Горілка – сила, спорт – могила! – вигукнув він, протягаючи наперед пляшку і намагаючись якомо­га блиснути очима.

Горобенко ж і не дивиться, не підводить очей від столу, а довго й уважно ставить крапку.

– Не питиму, – ворушить його верхня губа.

Мегедь стоїть біля дверей, притулившись до пляш­ки, й не вірить.

– Хоч трішки, ну, символічно...

Його бентежить такий поворот. Чим заклопотаний друг?

– Ось у що я тут перетворився! О! – Він тицяє Мегедеві аркуша з рядками.

Той бере, але не читає.

– Плюю я на цей, – кривляється, – кєєвський вели­кодержавний університет! Розумієш, друже, я вже забуваю слова.

Мегедь затряс головою, що розуміє. Підштовхую­чи столом пляшчину.

– Скоро вже я буду заново їх вивчати, наче які чужі. Та мертву мову, виявляється, легше зберегти, аніж живу, розумієш? І не благай. Не буду.

"Я ж – закохався", – хотів сказати Мегедь.

– Хоч чарочку, – каже він.

– Столиця! Плював я на таку столицю.

Він витирає губи і довго ще глузує зі столиці, пов'язуючи на шию дорогу американську краватку.

Мегедь, стоячи, нічого не розуміє. – Хоч крапелиночку... – нудить він, бо постає те музичне коливання в тридцятьвісімці.

На це Горобенко нічого не відповідає. У нього з'яви­лася інша мета. Яка – він не розкриває. Він хапає вір­ша, тицяє до кишені і разом зі своїми коштовними ароматами тікає тверезий.

Тоді Мегедь грюкнув об стіл, втупився в стіну й по­чав пригадувати деталі, які відбулися в автобусі.

На ранок він прокинувся у своєму ліжкові у жакеті і штанях. У них же він вийшов і почвалав до овочево­го. Там він став із прозорим кульочком біля кваше­них огірків, і, вилучивши мить, підвів свої німі очі на продавчиню. Та не витримала довго. Він знав.

Отже, похмелившись півкульком розсолу, потім ще трошки одійшов, далі почекав, доки одпустить. І по­їхав на залік.

Його шалена вимова змусила нарешті францужен­ку на нього глянути. Її погляд повернувся для цього з далечини й сфокусувався на Мегедеві. Вона поба­чила юнака, але він був для неї лише короткоголовим студентом.

– Ну, ну. Альон.

В голові йому усе так стислося, що вилетіло геть.

Мегедь зашарівся й почервонів дужче за Київський університет. Потім він почав мовчати. Її погляд зно­ву полинув геть за вікно, рука з ланцюжком відпер­ла загостреного профіля. Мегедь мовчав, як сало в посилці. Вікно картато відбивалося у її зіницях й іскрило рудуваті кучері над чолом...

Після чого француженка сказала:

– Бон. Скажіть, я ж од вас не вимагаю багато? Ну виучіть ви хоча б авуар і савуар. Тоді й приходьте. Оревуар.

А на букет його так і не глянула.

Мегедь ще довго сидів і душею чув, як університет потроху порожніє.

Він ніс букет порожніми коридорами. Сесія кінча­лася, кожна авдиторія була заставлена квітами, такої пори університет виповнений невластивих пахощів.

Він заходив у кожні двері, виймав із банок росли­ни, пригортав їх. Його букетик загубився десь межи інших квітів. Пахучий, він вийшов на свіже повітря.

Так дійшов до критого ринку, де все це оптом про­дав перекупці.

Він знову ступив на навощений той паркет. Кілька років тому на першому вступному іспиті отримав двійку. З екзаменаційним листочком в руці він ски­нув у коридорі черевики й увійшов до декана, від­чувши пучками пальців гладенький холод той. По­ тім обчхав деканові весь стіл і розплакався, простягаючи екзаменаційного листа. Декан якийсь час споглядав цю постать, а потім викликав голову екзаменаційної комісії:

– Допоможіть хлопчині.

Босих він тут не бачив ніколи.

Мегедь заховав свою зелену соплину й опинився в університеті. А декан ще довгенько сидів, думаючи, дивлячись на блискучу кульку на ручці власних две­рей, які зачинилися за білявим хлопцем...

Тепер же Мегедь слухав деканові слова, не розумію­ чи, лише вхоплюючи значення: стипендія накрилася.

Прикрість підіймалася поволі – його ганить лю­дина, яку він вважав за рідного батька, і він з докором глянув на декана. Не знав він того, що перед ним тут була француженка й говорили з нею довго, але вона, однак, не хотіла нічого розуміти, а на­ півслові його обірвала, грюкнувши дверима. Де­кан довго споглядав їх, дермантинові, бо на чорноті їхній закарбувався непокірний рух її блискотливих кучерів...

Однак Мегедь втратив єдину людину старшого по­коління, яку поважав, і втік у заповітне місце в яблуневім саду під гуртожитком.

Він блукає у зграях дерев, пролітає вітерець, вид­мухнувши із віт пахощі квіту. Мегедь, висякавши носа, вбирає у себе красиве повітря, хащі-пащі огор­тають його, він блукає ними до нестями, полохкаючи африканців, які цілують білявих старшокурсниць...

Дерева, здається, розступилися перед її вікном. Тре­ба ж так, саме тоді, коли її сильні пальці взяли акорд і над слов'янськими садами полинула давня фран­цузька пісня. Ота, що народилася для Мегедя в трид­цять восьмім автобусі...

Мегедь принишк. Він сів.

Уперше рояль грав так близько. Кожен звук цього чорно-лискучого інструмента поціляв усередині Мегедя відповідного дзвоника! Вони тихенько дзе­ленькали там, де знаходиться душа.

Він збагнув, що все, що було дотепер, – то лише піа­ніно, й усе в нім розступилося перед мелодією, яка оповивала, а потім наповнювала. Той рояль уже ка­латав замість серця – і там, за вікном, також! А голос її французький, несподівано сильний, злітав над усі­ма спалахами струн і розсипався незрозумілими до болю іноземними словами. Немов незбагненим яб­луневим цвітом обсипавши Мегедя, чого вже люди­ на витримати не здатна.

Повітря знизу було пахуче, а згори в нім купчилися хмарини – це перше, що він втямив, коли пісня закінчилася.

Ляснула кришка рояля, все пропало. Він одірвався від землі й полетів туди, де пахнуть пелюсточки. Він кидався у яблуні, наче в морську піну. А потім знову приходив під її вікно й падав там. Тоді сідав. Далі знову зринав у пахощі, знов і знов у густий яблуне­вий вир. Він зустріне, зустріне її у цім саду. Вона по­мітить в нього Гомера. От. Потім вони говоритимуть про красу рідної природи, довго, доки прокинеться та природа в них...

Шал налетить на них, молодих, і – понесе, помчить, немов могутній ескалатор, обох, ох, не можна, не можна думати про таке!

Бубухнув дощ. Війнуло землею. Вікно зачинилося.

Горобенко щоразу кудись таємниче зника і щоразу не признається, навіщо він тоді береже тверезість, студенти роз'їхалися на канікули, негри поїхали гу­ляти до Англії, а їхні білявки – на Чорномор'я.

Мегедь був сам у гуртожитку, самотніший за Робінзона Крузо. Якого він тут спізнав і полюбив. Він не поїхав до села, щоб не бачити його тепер взагалі.

– Кожне село має свого ідіота, – приказував голова сільради, виписуючи йому паспорта, – так наше наконєц здихалося.

Одногодки Мегедеві з армії вже поприходили, його ж туди не взяли через більмо. Тоді він і вирішив, що пора. Тоді й подався до Києва, щоб перемогти це місто, бо був єдиний на все село, хто писав вірші.

Коли він сюди вступив, одразу ж випросив у мето­дистки фірменого бланка з печаткою й відписав сво­єму колишньому голові ввічливо: мовляв, я живий і здоровий, учуся у вузі, чого й вам бажаю.

На літо влаштувався перевіряти квитки в тран­спорті і з того харчувався. "Же се, тю аве", – штовхав він пасажирів наче ненароком.

Надвечір вітер гуляв порожнім гуртожитком, кожна кімната світилася оголеною койкою, це міс­це, здавалося, й не було ніколи залюднене. Особ­ливо, коли оживав у Мегедеві спів з отого заповітного вікна...

Одного разу в порожняві Мегедь чітко почув кро­ки. Він крізь шпарину визирнув – у коридор з того кінця заходив Горобенко.

Мегедь зрадів надзвичайно й заліз у пилюку під ліжко.

Двері одчинилися ключем, і зайшли дві Горобенкові ноги. А далі – ще дві ноги зайшло, жіночі, на височезних закаблуках. "Гав!" – уже майже сказав Мегедь і тут почув неспо­дівано:

– Жьо не саве па, ке тю етюди франсе.

Паркетини під ним розповзлися, балки й перекрит­тя розійшлися – Мегедь полетів у чорну глибину – ЦЕ БУВ її ГОЛОС!

– Ні, – відповів, наче й нічого не трапилося, Горо­бенко, – цю книжку вивчає мій друг.

Друг лежав за півметра й уже почав стогнати з роз­ пуки – він би оддав будь що на світі – й паспорта б віддав! – аби лише вискочити із пастки...

– Ось як живуть поети, – раділа далі вона.

– Я вивчаю ось цю книгу. Омир – це...

– ...твій кумир, – сміялася вона.

Далі Горобенко заговорив про сліпців-кобзарів, і Мегедь поволі розумів, що йшлося про Гомера.

У яблуні піду, та потаймиру

Отам вивчатиму Омира, –

цитував себе Горобенко, гупаючи підборами об паркет.

"Ось вона зараз, осьосьо, нахилиться й зазирне під ліжко, – картався Мегедь. – Які очі в неї будуть, Гос­поди, і які очі, Господи, будуть у мене", – зіщулював­ся він у мишу під тим ліжком. Але вони сіли-таки на ліжко, й Мегедь утулився в куток. У них там чмок­нув корок і задзюрчало по склянках вино.

Розмови їхньої Мегедь вже не тямив:

– ... гекзаметр, ... бустрафеддон...

"Що завгодно, лише б не зазирнула... – благав під ліжком Мегедь. – Я помру".

Тут у повітрі пилюки було більше, аніж повітря, – ухопившись за ніс, він німо лежав на долівці.

Зненацька голоси на півслові увірвалися. У цій над­звичайно напруженій тиші Мегедь здобув надію.

Однак тут він побачив біля свого лиця Горобенкову краватку, сорочку. Купа одежі швидко зростала – ударилися об діл її імпортні туфлі, а зверху усе це накрила яскрава червоношовкова блузка...

– О-о-о, – простогнав нарешті Мегедь, коли матрац дужо увігнувся, пружини гримнули, наче розладна­ний рояль, заглушивши його зойкіт і їхні поцілунки.

Він скрипів зубами, щоб не вирвалося слово, а віб­рація ліжка трусила й трусила порохняву, віддаю­чи боляче в голову, він щосили притиснувся до пар­кетин – двигтіло все геть у нім, він відчував тиск невимовний, наче на нього накотився той чорний рояль... Єдина думка, яку він запам'ятав, така: "Але ж Горобенко вивчає не французьку, він же в ан­глійській групі..."

Пружини напиналися й напиналися над ним, зне­силюючи його, ліжко, смикаючись, поволі одповзало од стіни, вслід за ним повз на спині й Мегедь. А потім усе знову пішло до стіни, а голос Мегедя казав йому, що то не вона,

що то не вона,

що то не вона,

що то не во...

Лежачи ніч під ліжком, він утратив

свого друга,

утратив свою любов.

Знову почався навчальний рік.

Був вечір. Вона вийшла на вулицю після кафедри і сказала:

– Тьху .

Там її протягли, бо вона тягне усю кафедру назад – у неї виявився найнижчий середній бал, плюс зов­нішній вигляд викладача університету, зневага до колег і нетерпимість.

Червона заграва університету знебарвила її строка­ту блузку. Потім вона сперлася об стовбур і так стоя­ла, доки приїхав автобус, по-зміїному засичавши дверима. Навпомацки увійшла і поїхала ним. Обра­за давила, і вона гірко морщилася, коли почула над самим вухом:

– А ваш?

– Мій?

– Так, ваш.

Вона примружила очі і, здивована, побачила ними Мегедя.

– Бон суар, Мегедь.

– Ваш квиточок, будь ласка.

– А...

Вона вийняла талона з сумки. Він хвилинку зважу­вав його в руці, наче яку чудасію, зиркнув на неї з-під лоба. І раптом кинувся уперед, штовхаючи дуже й дивуючи людей в автобусі.

Потім, пихнувши пасажирів, хутенько повернувся із пробитим листочком паперу.

– Арифметику, громадянко пасажирко, ви, я гадаю, у школі вивчали?

Їй здалося, що вона висить у повітрі.

– Вивчали, я питаю вас?

Автобус дивився на них. Вона дивилася на Мегедя.

– Я арифметику вивчала, Мегедь.

– Так тут я вам не Мегедь, я на роботі. Так от, – він виразно помахав продірявленою папірчиною, – контрольний пробив. А оце ось – ваш талон. Ну що, кількість дірок однакова?

Він уперше не заїкався.

– Боже ж мій, я зараз проб'ю... – почервоніла вона ще дужче.

– Ні, дірки не однакові, – зауважив лисуватий пасажир.

– Ви їдете давно, я бачив – од університету, і ви обманюєте контролера, ось, – Мегедь високо задер талончика, – так що давайте штраф платіть, а не "зараз проб'ю", – лунав його голос.

– Так, од самого університету й сіла, – додав літній у салатовому.

Вона спалахнула дужче за свою кофтину, однак голос свій він піднімав, доки не підніс його до крику:

– І не затримуйте контролера, давайте штраф платіть!

– Як ви так можете, Мегедь...

І от нарешті вони зустрілися поглядами.

Він вдихнув. Але витримав.

– Три рублі.

– Три. Ось. Тут. Беріть.

Вона тицьнула йому гаманця. Він неквапом, паль­чиком, розстібнув, витряс. Довго рахував мідяки.

Хоча й слабо їх бачив. Але:

– Два дев'яносто вісім! – оголосив він. – Ось так!

Вона знову й знову переривала сумочку свою, руки в неї були поквапливі, рвучкі, а такі гарні.

– Ну?

Переривши усе й не знайшовши там нічого, вона довго дивилася на Мегедя.

А потім усміхнулася одними очима своїми, хитну­ла густими кучерями й промовила:

– Свинопас.