ІНТЕЛІГЕНТНА ДРАМА НА ТРИ ДІЇ
Пам'яті Адальберта Ерделі
ДІЯ ПЕРША
Садиба старого художника. На мольберті – незакінчене полотно. Елегантно вбраний чоловік років 60-ти з розумним і вольовим обличчям сидить у кріслі–візочку. Його ноги укриті пледом. Він тримає у руках пензлик і фарби. Сидячи пробує малювати, але це йому дається важко.
Маестро, приглядаючись до полотна: Сам себе не пізнаю… Це ж не я… Не те… Зовсім не те… (Кладе фарби на землю, важко зітхаючи). Правду кажуть, старики повинні на сонечку грітися. Творити мають молоді… Джимі! Джимі! (Кличе пса). Де ти, старий бродяго? А-а, ось ти де! ( Гладить пса). Ось так, друзяко, поволі все в мені руйнується. Маю подякувати Господу за багато гарних днів і стати землею, як усі. А де твоя подружка Джоні? Де ти її залишив, га? Зараз прийде Розі, може, принесе нам щось смачненьке.
Скрип хвіртки.
Маестро до пса: А ось і Розі. (Вголос). Мила Розі, а ми вже з Джимі вас зачекалися…
Входить Розі, жінка 35 років, вбрана просто, але зі смаком. Вона тримає в одній руці кошик, в іншій невелику картину, яку непомітно хоче приперти до будиночка.
Розі: Та я поки по базару походила, ще й Марту зустріла, наговорилися… От купила шість картоплин та шматочок сала.
Маестро: Розі, ви знову грали в карти?
Розі: Маестро, ви ж знаєте…
Маестро: Так, мила Розі, я знаю, що мої картини втратили ціну. Не треба мені нагадувати.
Розі: Любий Маестро, ви ж усе життя нас утримували… Дозвольте…
Маестро: Дозволити вам заробляти грою в карти? (Прикриває обличчя рукою).
Розі: Гаразд, я більше не буду грати…
Маестро: Мила Розі, ви купили газету?
Розі, запинаючись: Ні… Здається, вона сьогодні не вийшла…
Маестро: Дивно… Хоча у наш час не варто нічому дивуватися. Мабуть, сьогодні чергове новопридумане свято.
Розі: Та начебто – ні…
Маестро: Розі, ви не знаєте цих людей. Нові порядки диктують нові свята. Може, сьогодні День зеленого салату або День перемоги над анахронізмами.
Розі: А ви малювали, Маестро?
Маестро, махнувши рукою : Пробував. Та, схоже, що мій час у малярстві минувся…
Розі: Не кажіть так, Маестро! Ви ж знаєте, що ви – першорядний художник.
Маестро: Був, мила Розі! Був!... До речі, а ви знаєте, чим я тепер займатимуся?
Розі: І чим?
Маестро: Я буду філософствувати! А чого ви усміхаєтеся? Ось вже й зошит підготував. Так його і назвав: "Мої думки". Бачите? (Показує).
Розі: Любий Маестро, у вас уже ціла полиця таких записників!
Маестро: То були мої спогади, а тут будуть думки. Бо все, що залишається після нас, належить вічності!
Розі, розуміюче посміхається: А-а!
Маестро: Ми ще з вами, мила Розі, заживемо! От побачите! Між іншим, чому ви нічого мені не кажете за картину…
Розі, стараючись собою затулити принесене полотно: Яку картину?
Маестро: А ту, яку ви хочете від мене сховати… Кажіть, мила Розі, не бійтеся! Життя так мене било за останні роки, що я готовий до будь-яких сюрпризів. Якщо я не помиляюся, це мій "Натюрморт зі склянкою води". Її навесні забрав від мене Розенберг.
Розі, підходячи до Маестро: Так, милий Маестро… (Бере його долоню в руки). Він повернув картину…
Маестро: Повернув? Як це зрозуміти?
Розі: Сказав, що вона йому розподобалася…
Маестро, закашлюючись: Але це нечувано! Як розподобалася? Він цілими днями оббивав мій поріг, вимолюючи яке-небудь полотно.
Розі: Це було раніше. Коли…
Маестро: …Коли я ще був знаменитий. Ви на це натякаєте, мила Розі?...
Розі ледь чутно: Так…
Маестро, насупившись: Я хочу знати, що цей негідник вам сказав. Дослівно!
Розі благально: Маестро!
Маестро: Я вас прошу!
Розі: Сказав, що… йому неприємно її… бачити. Навіть… за шафою.
Маестро, заплющивши очі: Дякую, мила Розі.
Розі після паузи: Я піду зготую вечерю. Сьогодні у нас королівська гостина: печена картопля.
Маестро, пробуючи усміхнутися : Так, мила Розі. Сьогодні – у нас свято. А завтра… Я вимагаю, аби ви завтра поміняли цей натюрморт на харчі. Я не хочу, аби ви більше грали в карти на гроші.
Розі: Як —— на харчі?
Маестро: Не вмирати ж нам з голоду!
Розі: Але ж ви знаєте, що ваші роботи – унікальні…
Маестро: В іншому житті, мила Розі. В іншому житті!
Розі: І що я за картину проситиму?
Маестро: А що дадуть… Бідність не знає ганьби.
Розі, опустивши голову, заходить у дім.
Маестро, про щось зосереджено думаючи, кволим голосом: Джимі, старий волоцюго, де ти? Ходи, друзяко, ходи! Хоч ти то мене не зрікся, га? (Убік) Цей негідник ще шкодуватиме, що повернув картину. І висітиме вона у музеї. І кожну з тут записаних думок (трясе зошитом) уважно вивчатимуть дослідники. Усе це буде. От побачиш, Джимі! Побачиш! (Бере ручку. Задумується). Людина народжується безмежно шляхетною. Чому ж протягом життя втрачає все оте божественне? Всі наші біди, Джимі, від аморальності. (Пише).
Скрипить хвіртка, і на подвір'ї з'являється елегантно вбраний молодик у сірому плащі і капелюсі.
Молодик, піднімаючи капелюха: Моє шанування, маестро!
Маестро: Доброго дня! Чим зобов'язаний?
Молодик: Ми не знайомі, тож дозвольте відрекомендуватися. (Знімає капелюха). Мене звати… Хоча яке це має значення? Досить того, що я представляю Організацію. (Плюхається в плетене крісло).
Маестро: Організацію? Яку ще в біса… (Схрещує руки на грудях) А-ах, Організацію! І чим я зацікавив… таку поважну установу?
Молодик закидаючи ногу за ногу: Я уповноважений провести з вами бесіду.
Маестро: Бесіду чи…
Молодик: Ні, це не те, що ви подумали... Назвемо це дружньою розмовою. Поки що.
Маестро: І що вас цікавить?
Молодик: Мене цікавить… ВСЕ! Нашу Організацію завжди цікавить усе!
Маестро: То це буде вже не розмова, а сповідь!
Молодик: Атож. Тільки відпущення гріхів даватиму я. Або – не даватиму.
Маестро: Гм… Чого тільки в житті не побачиш!
Молодик. Для початку хочу запропонувати вам ваші улюблені сигари. (Дістає з портфеля коробку. Витягає сигару, нюхає). О, який шик! У вас відмінний смак, Маестро!
Маестро беручи сигару в руки: Я вже кілька років не палю. Лікар заборонив. (Кладе її назад в коробочку).
Молодик: Маестро, я вас не пізнаю. Я досконало вивчив вашу справу і уявляв вас зовсім не таким: світським левом, який завжди робить те, що хоче.
Маестро: Гаразд, скористаюся вашим дарунком. Тим паче, коли ще така нагода трапиться?
Затягуються сигарами.
Обидва: О! Смак забутих часів!
Молодик: Отож, Маестро, повернімося до справи. У мене до вас є декілька питань. Точніше, декілька десятків запитань.
Маестро: Ого!
Молодик: Нас цікавить… (дістає з портфеля папку, гортає папери). Ага, ось. Нас цікавлять ваші зв'язки з Німеччиною. Ви здається німець, чи не так?
Маестро: Не так. Моя мама – німкеня. Але я себе німцем ніколи не почував.
Молодик: Ваш дід родом з німецького міста Зедлітц. Його звали Аганшто… Тьху, язика зломиш!
Маестро: Агоштон.
Молодик: Він часом не єврей? Адже тоді вашу колишню популярність було б дуже легко пояснити. У нас, що не геній, то —— син Ізраїля.
Маестро: Мушу вас розчарувати, але на мене це правило не розповсюджується.
Молодик: Тоді якого дідька ви робили чотири роки в Німеччині, якщо ви – не німець?
Маестро: Мюнхен, якщо вам відомо, був одним із центрів світового малярства. Там працює кілька тисяч художників.
Молодик: І серед них ви – невизнаний геній з країни бурих ведмедів… А от чим ви поясните такий ганебний факт своєї біографії, що ви малювали самого біснуватого фюрера? (Схоплюється на ноги, прикладає два пальці замість вус і салютую нацистським привітанням).
Маестро: Я працював кореспондентом баварської газети. І малював те, що мені наказувала редакція. Саме в той час у Мюнхені проходив процес над Гітлером. Але це було ще на початку двадцятих….
Молодик: Шкода, що в особовій справі нема ваших малюночків. Цікаво би було глянути…
Маестро: Нічого цікавого. Звичайний, судовий шарж…
Молодик: Але одного його достатньо, щоби раз і назавжди накласти на ваше прізвище табу.
Маестро розводячи руками: Більшого табу, як нині, на мене важко накласти.
Молодик посміхаючись: О, ви ще не знаєте наших можливостей! Та повернімось до нашої балачки. І на що ви у Мюнхені жили? Невже на газетні карикатури?
Маестро: Я малював…
Молодик: І що? Чи то пак – кого?
Маестро: Ну… різних людей.
Молодик: Авжеж! Усіляких генералів, чванливих вельмож, вгодованих бюргерів та їхніх пихатих дамочок. Це ж чисте заробітчанство, Маестро! Та що не зробиш заради мистецтва… жити! Ха-ха! О, ви —— майстер парадних портретів!
Маестро: А, по-вашому, я мав ходити з простягненою рукою?
Молодик: І ви хочете сказати, що за рік життя в Німеччині невідомий маляр з Богом забутої закутини виставився у найпрестижнішому виставковому залі Баварії – у знаменитому "Скляному палаці"? Хто за вами стоїть, Маестро?
Маестро: Я не розумію, куди ви хилите…
Молодик: Я вас ні в чому не звинувачую, Маестро. Окрім одного: у зраді своїм принципам. Якщо вони, зрештою, у вас колись були. Адже ваші високопарні словеса ніколи не співпадали з вашими приземленими діями. Це написано вашою рукою? (Показує папку).
Маестро: Здається, це мої щоденники. Як вони до вас потрапили?
Молодик: Ви нас недооцінюєте, Маестро! (Встає і починає проходжуватися, склавши руки за спину). Так-от, любий мій, дорогий невизнаний генію, мені здається, ви все життя були не тим, за кого себе видавали.
Маестро: Що ви маєте на увазі?!
Молодик: Ви виявилися порожньою кулькою, блефом, добре придуманим міфом під назвою "великий Маестро". До речі, чому у ваших записах ви видаєте себе за якогось Джекса. У вас що – шпигуноманія? Чи ви —— справді ворожий агент?
Маестро розгнівано: Заглядати у чужі папери – все-одно, що порпатися в брудній білизні!
Молодик: Але погодьтесь, що хтось повинен займатися і брудом. Отож, уважно прочитавши ваші нотатки, у мене склалося враження, що… Що… (Піднімає палець догори)
Маестро нетерпляче: Що – що?
Молодик: Що ви йдете проти свого народу.
Маестро: Ви помиляєтесь, я належу своєму народові. Тому й приїхав помирати сюди, а не залишився в Німеччині, Італії чи Франції.
Молодик: Але, на жаль, ваше мистецтво не належить народові. (Бере з тарілочки на столі яблуко і голосно надкушує).
Маестро після паузи: Так, моє мистецтво належить світові.
Молодик: Ха-ха! Браво, Маестро! Я ціню ваше почуття гумору. Цього від вас не відняти. Але народу цих ваших мистецьких "ізмів" й задурно не треба! Йому —— аби простіше й дешевше! Тому ваш експресіонізм засуньте…
Маестро хапаючись за бильця крісла і пробуючи піднятися: Не забувайте, що ви в мене гостях, а не я – у вас!
Молодик: А ви хочете заглянути до нас на вогник? В Організацію? За наші сірі, кількаметрові мури? Ласкаво просимо, Маестро! У будь-який зручний для вас час! (Встає і картинно нахиляється у реверансі)
Маестро мовчить.
Молодик: Так-от, Маестро, я ще не виголосив своєї звинувачувальної промови. Ви кажете, що завжди були з народом… А от ці запонки на вашій сорочці – часом не з Парижа? А двадцять шість ваших сорочок у пральні у часи так званого вашого мюнхенського "бідування"? Це тоді, коли тут з голоду пухли мільйони і ходили босими аж до першого снігу? Це теж – "по-народному"?
Яке високе мистецтво ви хочете творити у цій забутій Богом дірі? Яка опера? Який балет? Які шедеври під прогнилими солом'яними стріхами? Тут, аби хліба на всіх настарчити! Але хіба вас цікавила проблема хліба? Ви ж буржуа, франт, панський гриб! Навіть вмираючи з голоду, буде сидіти у костюмі з метеликом і розмірковувати про вічність! Тьху!
Маестро хоче щось заперечити, але приступ сильного кашлю не дає йому нічого сказати. Сигара випадає з його руки.
Молодик: О, у вас, схоже, геть кепські справи.
Голос Розі з кухні: Маестро, зробити вам чаю з шипшини?
Молодик гукає: Принесіть два чаї, будь-ласка!
Маестро нарешті прокашлявся.
Молодик: Краще я сам принесу. (Забігає до хати).
За мить повертається з двома горнятками.
Молодик ставить їх на стіл: Прошу, Маестро! (Дістає з кишені плаща флягу. Підливає собі коньяку в горня). Вам, Маестро, навіть не пропоную, бо ви в нас і так безнадійно слабі.
Маестро заперечливо хитає головою.
Молодик піднімає горня: Ну – за побєду! (Голосно сьорбає). О, яке блаженство!
Уважно дивиться на Маестро. Той навіть не бере чаю.
Молодик ставить горня: Вам не сподобався тост?
Маестро: Та ні, чому?..
Молодик розглядаючи нігті: А мені не подобається оцей ваш претензійний стиль одягатися, ця манірність, вичурність, снобізм! Білі рукавички, хусточки в накладних кишенях, запонки, метелики, манжети, штиблети, манікюри, педикюри… (Голосно сякається двома пальцями на землю). Клята застуда! Звідки у вас цей снобізм? Чи не від обожнюваного вами Оскара Уайльда – цього англійського сноба з нетрадиційною сексуальною орієнтацією? Хоча для вас, митців, вона, здається, є традиційною…
До речі, Маестро, а чому художники малюють автопортрети? Це ж як себе треба любити, аби зображувати на полотнах?! У вас, здається, їх теж з десяток.
Маестро: Це класичний жанр мистецтва!
Молодик: Вигороджувати себе ви вмієте! (Дивиться у папери) Це ж яку треба мати манію величі, аби фіксувати про себе найменші подробиці?! (Цитує) "З безробітними сестричками з Руру ми слухали джаз і танцювали шимі" (Показує, викидаючи колінця). Кому цікаво, Маестро, що ви виробляли з цими безробітними німецькими сестричками?
Маестро гостро: Мені! Мені – цікаво! Це моє життя! Моє, розумієте!? І нікому до нього нема діла!
Молодик: Нікому, окрім нас… (Читає) О, тут цікавий момент. "Я торкнувся своїм перснем до пам'ятника Бетховену, попри табличку "Торкатися заборонено". (Піднімає голову). Те саме ви проробляли з усіма скульптурами Мікеланджело та іншими шедеврами, які траплялися на вашій життєвій дорозі і дбайливо охоронялися. А ви, як бачу, правопорушник, Маестро… (Махає пальцем). Суспільно небезпечний тип! Ви справді вірите, що частина геніальності таким чином може вам передатися? Через оцей ось перстень?..
Маестро, закриваючи руку: Це вас не стосується…
Молодик: Я був про вас кращої думки… Ви ще скажіть, що плюєте через ліве плече і не їздите тринадцятим маршрутом…
Маестро: А вас в Організації гарно готують: умієте бити по найболючіших точках!
Молодик, схиливши голову: Дякую на красному слові! Обов'язково передам нагору! А цей шимі, я вам скажу, нічого…(Скидує плащ). Нарешті зігрівся! У наших казематах така холодрига. Один чай з коньяком рятує. Так, тепер треба трохи порухатися. (Починає робити гімнастику. Співає: "Красуні, красуні, красуні кабаре…").
Маестро очманіло на нього дивиться. Той робить наклони.
Молодик: До речі, Маестро, здається, у Німеччині ви були затятим членом гольф-клубу. Завжди хотів з'ясувати для себе правила цієї дивної буржуазної гри.
Маестро: І що саме вас цікавить?
Молодик: Мета! (Схиляється до Маестро). Мене завжди, знаєте, цікавить мета. Причини, що спонукають нас робити те, що ми робимо. Це специфіка нашої Організації – шукати причини, відкупорювати душі, розв'язувати язики, виносити на світле те, що ховається на самому споді.
Маестро: Ну… мета цієї гри – прогнати м'яча по всіх доріжках і загнати його в лунку з меншим числом ударів.
Молодик стає в позу гольфіста і буцімто примірюється бити уявною ключкою: З меншим числом ударів… (Задумано). А знаєте, Маестро, я теж люблю вигравати з меншим числом ударів. Ось де істинне мистецтво – погасити суперника навіть не кількома ударами, а одним. Одним-єдиним. Раз і навічно. (Голосно сміється і раптово перестає). А чого це ви, Маестро, зажурилися? Хто це вас образив? Ви тільки нам скажіть – ми з ними швидко лад наведемо. Га? Де ваше хвалене почуття власної гідності?
Маестро: Я просто втомився…
Молодик: Ах втомилися!.. Ну доведеться ще потерпіти. (Починає присідати, витягуючи руки вперед). Присідання – дуже корисні для м'язів ніг. Вам, які більше м'язи на ногах подобаються?
Маестро запнувшись: Мені?..
Молодик не слухаючи: А от мені —— сідничні! У дамочок… Ха-ха! До речі, Маестро, ми ж із вами ще не побалакали про жінок, оцих вічних супутниць вашого таланту.
Маестро: Що ви маєте на увазі?..
Молодик: Я маю на увазі тих, яких ви навчилися так елегантно приручати – багачок і красунь, котрі чудово облаштовували ваше життя. Адже, зізнайтеся, все за вас робили жінки! Лілет організувала вам потрібні контакти в Німеччини серед товстих бюргерів, яким ви малювали портрети. Бідолашна Лілет, вона залишилася в Баварії ні з чим!
Далі була Аглая, яка кілька разів переносила весілля з вами, поки її коханий не махнув їй ручкою назавжди. Як пише її геній у щоденнику (читає з папки): "Бідна Аглая! Як важко вона зі мною розлучалася! Але я не можу її забрати з собою до Парижа. Вона би стала перешкодою для мого мистецтваМаестро: Негайно перестаньте! Замовкніть!
Молодик: І не подумаю! Народ має знати правду про своїх геніїв. (Стає позаду візочка з Маестро і починає його возити по сцені, нашіптуючи йому на вухо). Аглая чекала на вас все життя. А, може, ще й тепер чекає. Чергова жертва нещасливого кохання…
А далі була чарівна Женев'єв, чи не так? Ця мила француженка теж залишилася з надірваним на все життя серцем. Вона ж так і не вийшла заміж, Маєстро…
Маестро: Звідки ви знаєте? Хто ви такі, чорт забирай?
Молодик: А для чого вам, старий ловеласе, знадобилася 16-річна Розі? Оце невинне юне створіння, дитя, яке ви запросили буцімто попозувати для натури! Вона ж на 25 років молодша за вас, Маестро! Гляньте на неї! У що вона перетворилася за цих сімнадцять років? Ви ж украли у неї долю! Ця колишня танцівниця з божественною фігурою та благородним серцем пожертвувала для вас усім, ставши вашою елементарною побутовою зручністю. Ви ж тільки і знаєте, що "Розі, подай те! Розі, віднеси то!". Економите на прислузі, еге ж, пане естет?
Маестро: Замовкніть, чуєте!
Молодик: Вона ж навіть за вас картини грунтує! Бо ви – невизнаний геній! Ма-ест-ро! Так вас називає цей натовп провінційних аматорів, які за життя не бачили жодного шедевру.
Маестро закривається руками.
Молодик: А ви їй навіть не запропонували руку і серце…
Маестро не відкриваючи обличчя: Ви нічого про нас не знаєте…
Молодик: А Сільвія? Як я міг забути бідолашну Сільвію, яку ви виставили на посміховище? Взяли з нею шлюб, коли вам було 55 років, і кинули її вже через два тижні. (Підходить впритул). Ви – монстр, Маестро! Ви ще жодну жінку не зробили щасливою!
Маестро: Та хто ви, до дідька, такі?
Молодик: Я? Я – ваш вирок… (Бере папку з паперами) Все, що ви пишете – БРЕХНЯ! Підкидує її вгору і папірці розлітаються.
Маестро: Ви —— не людина! (Пробує схопити його руками). Ви – диявол!
Молодик, спокійно відходячи в бік: Вам краще знати, Маестро. Бо ми з вами однієї породи.
Маестро, хапаючись за серце: Розі! Ліки!
Молодик: Атож! Якщо щось, так відразу: Розі!
Маестро: Згинь, нечистий! Розі!!!! Розі, благаю! Розі!
Молодик: Маю честь! До зустрічі! Самі знаєте де… (Кланяється, клацаючи підборами і усміхаючись, неквапливо виходить).
Забігає Розі.
Розі схвильовано: Що сталося, Маестро? Вам щось наснилося?
Маестро, ледве вимовляючи: Ліки! Принесіть мені ліки!
За мить вона повертається і дає йому з ложечки ліки, ставши на коліна.
Розі: Заспокойтесь, любий Маестро!
Маестро схвильовано: Мила Розі, я більше не хочу його бачити!
Розі роззираючись: Кого?
Маестро: Цього типа… Хама… З Організації.
Розі: Але, Маестро, у нас нікого не було. Я ж замкнула хвіртку на ключ.
Маестро: Як не було?
Розі помічає розкидані папірці. Піднімає один з них, дивиться: А для чого ви розкидали свої щоденники?
Маестро: Я їх не чіпав.
Розі, задумавшись: Стривайте, я ж їх сховала на самому вершечку шафи. Ви навіть і не змогли би до них дотягнутися. Нічого не розумію.
Маестро: Чортівня якась!
Розі: Я кілька разів виглядала у двір протягом цієї години, і ви спали блаженним сном. Я ще так втішилася. Навіть чаю вам не пропонувала! (Помічає горнятка). Що це означає? Як ви змогли… Я ж була на кухні… Свят-свят-свят (Хреститься).
Маестро: Я страшенно розбитий. Поможіть мені лягти до ліжка.
Розі: Так, Маестро! (Бере візочок і завозить його до хати).
ДІЯ ДРУГА
КАРТИНА ПЕРША
Центральна Франція, початок 30-х. Околиці села Гаржілес. Бістро "Термінус". За шинквасом —— старша жіночка, одягнена по-простому. У кутку за столиком біля вікна – елегантний пан років тридцяти. У руках у нього – кишенькова книжка. З усього видно, що він – чужинець.
Хазяйка, ставлячи на стіл бокал: Ваше пиво, мсьє.
Чужинець: Мерсі!
Відчиняються двері і лунає мелодійний дзвоник. Заходить вродлива, вишукано одягнена панянка. Підходить до шинквасу.
Панянка: Бон жур, Нансі!
Хазяйка: Бон жур, Женев'єв! Вам, як завжди, гранатового соку?
Женев'єв: Так, сьогодні доволі парко… (Помічає чужинця і застигає).
Чужинець відриває очі від книжки, аби глянути на новоприбулу. При зустрічі їхніх поглядів він здригається.
Чужинець, розгублено підіймаючись: Ви?..
Женев'єв, посміхаючись: Яка приємна несподіванка! Боже мій! Це неймовірно! Я можу…
Чужинець, запрошуючи за свій столик: Так-так, звичайно.
Женев'єв, сідаючи: Як дивно, правда?
Чужинець: Так, дивно.
Женев'єв: А я вас згадувала майже щодня… Хоча ми з вами навіть не знайомі…
Чужинець ствердно киває.
Женев'єв: Пам'ятаєте, де ми з вами бачилися?
Чужинець: Я прошу вибачення за свою французьку…
Женев'єв: То ви – іноземець?
Чужинець: Так.
Женев'єв: Боже, як цікаво! І вам важко говорити французькою?
Чужинець: Так… Важко.
Женев'єв: Тоді говорити буду я. А ви будете підтримувати розмову, гаразд?
Чужинець, посміхаючись: Гаразд… Буду підтримувати…
Женев'єв говорить виразно і не кваплячись, так, як розмовляють з тими, хто погано чує: Ми з вами бачились тиждень тому. В автобусі. Пригадуєте?
Чужинець: Так… В автобусі…
Женев'єв: Автобус був майже порожній. Я сиділа ліворуч біля вікна, а ви – праворуч. Я довго потім не могла забути ваш погляд… (Замовкає). Коли ви вийшли, то підняли капелюха на прощання.
Чужинець усміхається.
Женев'єв. А я вам помахала ручкою.
Чужинець: Так, це було мило… Дуже мило.
Женев'єв: Коли ви пішли, мені чомусь стало так сумно…
Чужинець: Мені – також… Сумно…
Женев'єв: Справді? До речі, як вас звати? Ми ж навіть не познайомилися…
Чужинець підхоплюється: О, пардон! Я —— Альберт. (Цілує ручку Женев'єв).
Женев'єв: А мене звати Женев'єв. Женев'єв Гожар. Бачите он той білий палац на пагорбі? (Показує рукою у вікно).
Чужинець. Так.
Женев'єв: То я тепер мешкаю там. Це наша літня резиденція. Мій татусь – заядлий рибалка. А Ла-Крез – ідеальне місце для риболовлі. Така тиха і спокійна річка. Він навіть спорудив рибальський будиночок на самому березі. А де мешкаєте ви?
Чужинець: В Гаржілесі.
Женев'єв: О, то ви, мабуть, художник? Там же ж ціла художня колонія в замку!
Чужинець: Так… Художник…
Женев'єв: Боже, як цікаво! Я там кілька разів була. Це ж зовсім недалеко від нас. Хвилин двадцять пішки.
Чужинець: Так… Пішки.
Женев'єв: А ви знаєте, що Гаржілес називають найгарнішим селом Франції?
Чужинець, добираючи слова: Так, знаю. Тому я… тут.
Женев'єв: Мені чомусь здається, що ви знаєте по-французьки. Просто вам приємніше, коли говорю я. (Сміється).
Чужинець: Одну хвильку! (Розкриває словник і щось в ньому шукає. Нарешті підіймає голову). Женев'єв – ви чарівна!
Женев'єв, червоніючи: О, я бачу, ви вмієте ладити з жінками!
Чужинець, заглядаючи у словник, повільно: Шкода, що я… не вміти говорити… французька. Хочеться …багато розповісти …вам.
Женев'єв: Справді?
Чужинець: Я хочу вас малювати…
Женев'єв, задумавшись: Гм… Ви мене малюватимете, а я вас буду навчати французької. Це буде вашим гонораром за портрет. Гаразд?
Чужинець: Гаразд… Дуже гаразд.
Женев'єв: Який ви смішний! (Сміється). І коли ми почнемо?
Чужинець, добираючи слова: Вчора… Ні… Завтра. О!
Женев'єв, сміючись: Ого, який ви прудкий!.. Добре, завтра я вас чекатиму вдома о другій. Вам підходить?
Альберт: Так… Підходить.
Женев'єв: Тільки не переплутайте зі вчора! (Сміється)
Альберт: Ви – чарівна!
Женев'єв: До завтра, кумедний чужинцю!
Альберт: До завтра, Женев'єв!
КАРТИНА ДРУГА
Берег річки посеред мальовничої природи. З'являються Альберт і Женев'єв. Обидва у прогулянкових костюмах. Він несе мольберт. На плечі у нього скринька з фарбами.
Женев'єв: Дивіться, Альберте, яке чудове місце! Гляньте на Ла-Крез! Вона звідси неймовірно розкішна! (Показує рукою в глядацький зал).
Альберт, придивляючись: Справді! Я ходжу вже тут три місяці, а ніколи цього куточка не помічав! А як вам ці білі скелі навпроти? Уявляєте, як вони гратимуть на полотні посеред темної води?
Женев'єв, простягуючи долоню: Ну що ж, частину виручених грошей за пейзаж – вашому провіднику.
Альберт, сміючись: Хоч усі, мила Женев'єв!
Розкладає мольберт і готується до малювання.
Женев'єв сідає на траву.
Альберт: Учора при місяці я бачив трьох сарн, які прямували до потічка. Мені здалося, що я – у раю… Після Парижа тут все набагато барвистіше, настільки внутрішньо багате, що мені часом здається, ніби це все Господь створив для…
Женев'єв: Для кохання?! Тобто я хотіла сказати —— для малювання?
Альберт, не чуючи: Ніби Господь це створив для мене…
Женев'єв розчаровано: Справді?.. Гм… Милий Альберте, мушу вам зробити комплімент.
Альберт, почавши малювати: Ого! І який?
Женев'єв: Ви неймовірно талановитий… Учень.
Альберт, зупинившись: Гм… Це ви про що?
Женев'єв: Про вашу французьку. Здається, це ваша четверта мова?
Альберт, усміхаючись: Шоста.
Женев'єв: І чому Бог дав одній людині стільки талантів?
Альберт: Не перебільшуйте, Женев'єв! З такою милою учителькою можна опанувати навіть вищу математику.
Женев'єв: Вашим портретом захоплюються усі наші гості. Тільки й чути від них: "О, Женев'єв! Хто вас так розкішно намалював?!". А Анрі Жаме сказав, що давно не бачив такого вдалого портрета. А він знає, що каже.
Альберт: Я тільки передав вашу вроду. Повірте, що оригінал набагато довершеніший.
Женев'єв, червоніючи: Хіба?.. (Дивиться на себе у воду). А можна вас про щось запитати?
Альберт: Звичайно, мила Женев'єв.
Женев'єв: А ви маєте… Друзів?
Альберт: Ясна річ! І знаєте, хто мої найкращі друзі?
Женев'єв: Хто? Художники?
Альберт: Ні, водяні павуки.
Женев'єв підхоплюється, озираючись: Павуки?!
Альберт: Ага.
Женев'єв: А що – кращі створіння вам у житті не траплялися?
Альберт: А ви коли-небудь бачили, як павучки граціозно веслують по воді? Дивіться, Женев'єв! (ловить щось рукою у траві). Коник-стрибунець приніс нам важливу звістку. (Показує кулак із затисненою всередині комахою). Ану розкажи нам, братику, що тебе привело до нас? (Прикладає кулак до вуха).
Женев'єв: Як можна бути таким дитячим! Ви якийсь дивний, Альберте! Я ще таких не зустрічала. (Звішує ноги зі сцени).
Альберт, випускаючи коника: Не застудіться Женев'єв! Річка в таку пору оманлива.
Женев'єв: Та що ви, мій переживальнику! Вода така тепла-тепла!.. (Махає ногами). То що вам розповів ваш зелений приятель?
Альберт: Він попросився додому. У нього сварлива дружина і дев'ятеро маленьких діток, які хочуть постійно їсти.
Женев'єв: Ех, важко бути коником... Ліпше вже водяним павуком. (Щось ловить у воді) Утік…Краще розкажіть мені про своє мистецтво. Для чого ви малюєте? Що хочете сказати своїми картинами?
Альберт зупиняється: Я хочу малим сказати багато.
Женев'єв: Це кажуть усі.
Альберт: Ні, всі ці сучасні течії плутають простоту, проціджену крізь знання, з примітивністю, яка базується на незнанні.
Женев'єв: Оце так пояснили!
Альберт: Серед тисяч художників, які живуть у Парижі, навряд чи знайдеться кілька великих. Я повністю розчарувався.
Женев'єв: У Парижі?
Альберт: Ні, в своїй епосі… Ми зайшли в тупик.
Женев'єв: Дуже оптимістично… І чому ви тоді малюєте?
Альберт: Просто я люблю кольори. Я живу сонячними променями. Мені здається, що ми повинні вчитися не у великих майстрів, а від квітів, метеликів, пташок. Не розумію тих, хто малює печаль. Адже в житті й без того вистачає смутку. Вже той факт, що кожен із нас коли-небудь помре, робить наше існування трагічним. Тому не потрібно творити сум ще й у мистецтві. Адже сонцю однаково: світить вона на мерця чи на гарну квітку. Треба усміхатися, споглядаючи і радість, і смуток.
Женев'єв корчить радісну гримасу: Щось я не помітила у вас занадто великої радості…
Альберт: Це внутрішній спокій, мила Женевєв. Гармонія із собою і довколишнім світом. Одного разу мені довелося летіти літаком у дощ. Пілот скерував літак вище —— і дощу начебто й не бувало. Так само і я: намагаюся обійти все те, що може зробити життя сумним. Тому й не люблю трагедій у мистецтві.
Женев'єв: Але радість належить секунді, а страждання – вічності.
Альберт: Так. Тому й визнаю, що трагічне є найглибшим виразом людської душі.
Женев'єв, щось записуючи: Ви часто суперечите самому собі. Стверджуєте істину і водночас доводите протилежне.
Альберт: А життя і є суцільною суперечністю. Не треба надавати цьому значення, Женев'єв. Адже все, що довкола нас – усього-на всього сон. Позичений короткий сон, який ми проживаємо.
Женев'єв: Ви – дивак, Альберте! (Зітхнувши). Хоча мушу зізнатися, що доволі милий.
Підіймається, щоби подивитися картину.
Женев'єв: О, ви вже так багато намалювали? Ви дуже швидко малюєте!
Альберт: Так, я можу написати портрет за дві години.
Женев'єв: А мене малювали кілька днів! Невже я така… складна?
Альберт: Та ні! Я хотів максимально розтягнути насолоду від споглядання вашого милого личка.
Женев'єв: Як ви умієте догоджати жінкам… Цікаво, скільки їх у вас було?..
Альберт, посміхаючись: О, мила Женев'єв! Життя художника немислиме без муз!..
Женев'єв: Тоді чому ж ви досі неодружені?
Альберт: Важко сказати… Мабуть, ще не знайшлася та, чари якої були би сильнішими для мене за чари мистецтва.
Женев'єв: Це жорстоко, аби такий вродливий, елегантний, розумний і талановитий чоловік дістався... якомусь мистецтву! (Сідає на повалене дерево, підперши щоку рукою). А як же діти?
Альберт: Мила Женев'єв, я ж не казав, що проти одруження. Просто ще не знайшлася та…
Женев'єв: Яка би вас… Гм-гм... . (Посміхається). Ой, як я забула! (Витягає із сумочки книжечку). Тут ваш словничок. Я зробила йому маленький… ремонт. Залатала обкладинку, підклеїла сторінки і ще дещо… домалювала. Не хочете глянути?
Альберт, заклопотано дивлячись на полотно: Пізніше, Женев'єв. Коли ми в нашому маленькому бістро будемо пити шері-бренді.
Женев'єв, насупившись: Здається, я застудилася. Тому на шері-бренді сьогодні не розраховуйте. Вода все-таки була зимною.
Альберт підходить до неї, усміхаючись: Гаразд, показуйте ваші малюнки у моєму безцінному словнику.
Бере словник. Гортає.
Альберт: Але тут якесь послання. (Читає вголос). "Ла-Крез тече тихо і вільно. Але мені чомусь сумно. Чи буде ще нам так гарно разом? Чи доля нас розкидає по різних кутках світу? Я би хотіла, щоби все залишалося так, як тепер".
Женевєв шморгає.
Альберт: О, Женев'єв! (Обіймає її). Тепер цей словник буде мені удвічі дорожчим. Але я ще не закінчив…(Повертається до мольберту. Малює).
Женев'єв розчаровано сідає.
Альберт заклопотано: А коли ви встигли це написати? Я навіть не помітив…
Женев'єв: Дивовижно, але ви коли малюєте, то наче перестаєте бути людиною.
Альберт вражений зупиняється. Дивиться на неї. Вона підходить до нього і бере його за руку.
Альберт: Ви помиляєтеся, мила Женев'єв. Насправді я живий чоловік – з плоті і крові. (Цілує її. Вона відповідає йому довгим поцілунком).
Женев'єв, пригортаючись до нього: Моє серце так калатає, що здається, зараз цей берег завалиться.
Альберт: О, Женев'єв!
Женев'єв: Я це передчувала ще в автобусі… Коли вперше вас побачила…
Вигуки за кулісами: Женев'єв! Альберте! Де ви, трясця вашій матері!
Альберт: О, нас уже шукають! А я ще не закінчив пейзажу…
Женев'єв: Давайте від них сховаємося.
Альберт: Давайте! Тоді я зможу домалювати картину…
Женев'єв убік, тягнучи його за руку: А хто вам дозволить?..
Альберт хапає мольберта і вони з Женев'єв зникають за кулісами.
На сцені з'являються двоє художників у прогулянкових костюмах. Обидва з мольбертами. Старший, років шістдесяти, Остерлінд з вусами та іспанською борідкою в чудернацькому великому капелюсі. Молодший Дені, двадцяти років, вбраний за останнім криком моди. Дені на диво схожий на молодика з першої дії.
Остерлінд, зупинившись, важко дихає. Знімає капелюх і починає ним обмахуватися: Ну і де вони в Бога запропастилися? (Гукає) Альберте! Женев'єв!
Дені: Наступного разу підемо малювати самі.
Остерлінд: Хіба вони не бачать, що через хвильку почнеться злива?
Дені: Вони зараз і всесвітній потоп не помітили б. Цей чужинець, я вам скажу, хлопець —— не промах! Відразу зачув, де пахне смаженим.
Остерлінд: Що ви маєте на увазі, Дені?
Дені: Я маю на увазі татуся Женев'єв, старшого радника із забудови славного міста Парижа.
Остерлінд: А до чого тут татусь Женев'єв?
Дені: А татусь тут справді ні до чого. А ось його величезні статки, шестиповерховий палац у Парижі, озеро з фламінго і пеліканами, два заміські будинки дуже би придалися бідному художнику з країни, про яку ніхто навіть не здогадується.
Остерлінд: Вам гріх скаржитися на татуся, Дені. Він у вас, якщо не помиляюся, колишній міністр фінансів.
Дені: Тому я й не бігаю за багатими нареченими.
Остерлінд. Погодьтесь, Дені, що з такою красунею, як Женев'єв, залюбки одружився би кожен без жодного франку приданого. (Пригладивши вуса). Навіть я.
Дені: Але гроші, мсьє Остерлінд! Гроші ще нікому не завадили. Повірте, я дуже добре знаю психологію голодранців!
Остерлінд: Та що ви кажете! А по вас і не скажеш! Виглядаєте значне краще! (Сміється. Витягує з кишені флягу і робить кілька ковтків.) О, вже краще. Ще кілька ковтків —— і жодна буря нам буде не страшна. Погодьтесь, Дені, що ви сердитеся на Альберта через те, що чарівна Женевєв ходить на пейзажі з ним, а не з вами.
Дені: Та ви що! Щоб я сердився? З якої б це речі?
Остерлінд: А, може, вам не дає спокою його талант? Цей хлопчина – до дідька талановитий. Ви бачили, як він хвацько малює? За один присіст —— цілий портрет! Я ще такого у своєму житті не бачив!
Дені сердито: То чому тоді він не сидить удома, а бовтається по чужинах?
Остерлінд: Париж, мій юний друже, належить не тільки Франції, а всьому людству. Я теж, між іншим, тридцять років тому покинув рідну Швецію, аби ніколи вже не пристати до її берега.
Дені: То ви хіба не француз?
Остерлінд: Про це тепер уже ніхто не пам'ятає. (Зітхаючи). Навіть я.
Дені обіймає його: Гаразд, мсьє Остерлінд. Давайте їх ще трохи погукаємо.
Остерлінд, дістаючи флягу: А, може, краще поспіваємо?
Дені: Співати будемо вдома.
Остерлінд, припадаючи до фляги: Устами младенця глаголить істина! Амінь!
Дені: Женев'єв!
Остерлінд: Альберте!
Дені у бік: Ех, знав би татусь Женев'єв, що його донька тягається по кущах із чужинцем, миттю би посадив її під замок!
Виходять за куліси.
КАРТИНА ТРЕТЯ
Старий кам'яний костел на пустищі в околиці Гаржілесу. З'являється заклопотаний Альберт.
Альберт: Чи прийде вона сьогодні? Он який вітер здіймається! (Дивиться на годинник). Ще кілька хвилин. (Ходить вперед-назад, не знаходячи собі місця). Вчора сон так довго не торкався моїх очей. Ще б пак! У голові снують тисячі думок. (Тре скроні). Ця дівчина з ніжним, як роса, обличчям і з гарячими, як вогонь, очима спопеляє мою душу. О, мила Женев'єв, що ми робимо!
Забігає Женев'єв. Вона з парасолькою. Побачивши Альберта, кидається до нього.
Женев'єв: Любий! (Цілує і пригортається до нього). Я не спізнилася?
Альберт: Що ти, кохана!
Женев'єв: Ледве дочекалася, доки батьки поїдуть на прогулянку. Вже не сила без тебе і дня перебути.
Альберт: Краще зайдімо всередину, подалі від зайвих очей.
Заходять до старого костелу.
Женев'єв: Боже, як тут гарно!
Альберт: Так, цей храм збудований ще у дванадцятому столітті. Тут унікальні фрески. Дивись! (Показує на стіни).
Женев'єв: Звідки ти це все знаєш? Який ти в мене розумний! (Цілує його).
Альберт, розглядаючи розписи: Гарним є те, що живе вічно.
Женев'єв: А ти знаєш, що саме в Гаржілесі спалахнуло таємне кохання Жорж Санд і Шопена? І в цій церкві вони, мабуть, теж цілувалися.
Альберт, усміхаючись: Як ми?
Женев'єв: Як ми! (Цілує його, заплющивши очі).
Альберт: Але кохання не принесло їм щастя. Розрив з Жорж Санд прискорив смерть Шопена. Відразу після цього він помер. А йому було всього 39 років. Так що кохання може і загубити талант.
Женев'єв: Але якби їхнього кохання не було, то хто би знав, що Гаржілес – найгарніше село Франції?
Альберт: Хто-хто, а митці вміють оспівувати свої почуття!
Женев'єв, пригортаючись до нього: Любий, мені чомусь тривожно… Ти знаєш, що сьогодні – День мертвих? У мене таке враження, що за нами хтось спостерігає...
Альберт, здригаючись: Тобі здалося, моя пташко! Знаєш, я виріс біля замку. І часто прогулювався його старими мурами. Іноді це було доволі небезпечно. Коли йдеш на великій висоті, головне —— не дивитися вниз. І не думати про небезпеку. Аби прогнати лихі думки, треба щось насвистувати або наспівувати. Хочеш я тобі заспіваю?
Женев'єв зраділо: О, ще ніколи не чула, як ти співаєш!
Альберт тихим голосом наспівує: В Парижі красне літо
Сміється і буя!
З руки чиєїсь доля
упала золота…
Женев'єв, цілуючи Альберта: Дурненький! Як це —— упала? Неправда! Доля тільки йде у твої милі руки. (Цілує його руку). І чому це ти взявся співати за Париж, який за триста кілометрів звідси?
Альберт сумно: Це не я співаю. Це моє серце.
Женев'єв: Скажи своєму сердечку, що я навчу його набагато кращих пісень. Веселих. Щасливих. Усміхнених.
Альберт, сумно посміхаючись: Ще б пак! Хіба я можу рівнятися в майстерності з майбутньою оперною співачкою?
Женев'єв: Ну про це ще зарано говорити… Рідний, давай вийдемо на свіже повітря. Здається, вітер вже минув.
Виходять.
Женев'єв: Любий, я маю сказати тобі одну річ…
Альберт бере її за руку в тривожному передчутті.
Женев'єв: За тиждень я з батьками повертаюся до Парижа…
Альберт пригортає її: О, Женев'єв!
Витягує з внутрішньої кишені шовкову шаль.
Альберт: Мила, я хочу подарувати тобі цю шаль! Я привіз її з дому.
Женев'єв, розглядаючи: Боже, яка гарна! (Пов'язує її довкола шиї). Тепер я з нею не розлучатимусь. Вона обійматиме мене замість тебе. Дякую, любий! (Цілує його)
Чути гудок авто.
Чоловічий голос: Женев'єв!
Жіночий голос: Так, це справді вона! Женев'єв, агов! Що ти тут робиш?!
Женев'єв з Альбертом відступають один від одного.
Женев'єв: Ой лишенько! Це ж мої батьки!
Альберт: Може, сховаємося?
Женев'єв: Пізно, вони нас помітили!
Знову чути гудок авто. На цей раз – набагато настирливіший.
Женев'єв: Я думаю, що це – доля.
Альберт: Що ти маєш на увазі?
Женев'єв бере його під руку, дивлячись у вічі: Скажи моїм батькам, що ти – мій наречений, і я хочу з тобою одружитися.
Альберт: Ти жартуєш?
Женев'єв: Ні! Я – смертельно серйозна.
Знову чути гудки авто.
Альберт: Ми не можемо це вирішити ось так… Тут.. Тепер…
Женев'єв: Ти кохаєш мене?
Альберт впевнено:
Так!
Женев'єв: Тоді чому ти цього не хочеш зробити?
Альберт: Тому що чоловік повинен утримувати дружину, а не навпаки.
Женев'єв: Нам не потрібно буде думати про утримання. Ти ж знаєш… Зрештою, гроші не мають жодного значення. З твоїм талантом ти станеш першим художником Парижа.
Альберт: Женев'єв, це все так несподівано! Я знаю, що ти – багата…
Женев'єв: Я багата, бо кохаю тебе!
Гудки авто стають все нервовішими.
Чоловічий голос: Женев'єв!
Жіночий голос: Женев'єв! Це переходить усі рамки!
Чоловічий голос: Дорогенька, давай вийдемо. Бо на авто ми туди не піднімемося.
Женев'єв гукає: Ма, ми вже йдемо!
Бере Альберта за руку.
Женев'єв: Любий, зроби це! Я тебе благаю!
Повільно йдуть до авто. Назустріч їм ідуть під руку батьки Женев'єв.
Батько стурбовано: Доню! Ми вже стомилися тебе гукати!
Мати: З тобою все гаразд?
Женев'єв: Ми роздивлялися старовинні фрески. Та й вітер був, відносив усі слова у бік. (Пильно дивиться на Альберта).
Альберт: Бон жур, мсьє Гожар! Бон жур, мадам Гожар! (Випускає руку Женев'єв).
Батько: Бон жур! Іншим разом, молодий чоловіче, не змушуйте батьків так хвилюватися!
Мати, пильно дивлячись на Женев'єв: Іншого разу не буде! Ми завтра виїжджаємо до Парижа!
Женев'єв: Мамо! Але ж ми планували виїхати за тиждень…
Мати сухо: Плани змінилися.
Батько, дивлячись на небо: Покваптеся, бо погода знову міняється!
Коротка, незручна для всіх мовчанка. Женев'єв благально дивиться на Альберта.
Альберт: До побачення, мсьє Гожар! До побачення, мадам Гожар!
Батьки разом, навіть не дивлячись на Альберта: До побачення, до побачення!
Альберт охриплим голосом: Прощавайте, Женев'єв! (Повільно цілує їй руку)
Женев'єв, тамуючи сльози: О, ні!
Мати бере її під руку: Пішли, доню, пішли! (Веде її за батьком за куліси). Завтра виїдемо на світанні і через кілька годин будемо в Парижі…
Альберт у розпачі дивиться їм услід. Женев'єв час від часу озирається, кидаючи на Альберта стражденні погляди. Нарешті вони виходять.
Альберт сідає на камінь, обхопивши голову руками.
Альберт у розпачі: Боже, що я наробив!.. Біда людям з малою вірою!
Вибігає.
ДІЯ ТРЕТЯ
Скромна обставлена кімната Маестро. За вікном чути дощ. Маестро сидить у кріслі-візочку із зошитом у руках. Думає.
Маестро: Невже не має жодного способу присвятити своє життя мистецтву? Га, Джимі? Як ти думаєш, друзяко? (Закашлюється).
Риплять двері. Заходить Розі. Стряхує краплини з парасолі.
Розі: Ну й злива!
Маестро задумано: Кожен прожитий день наближає нас до вічної зими.
Розі: Дивіться, які гарні! (Показує букет квітів). Нарвала у нашому городику. (Ставить їх у вазочку на столі).
Маестро: Красуні! (Гладить квіти рукою).
Розі: Може, зробите з них натюрморт?
Маестро, зітхаючи: Хай лишаються неповторними.
Стук у двері.
Розі тривожно дивиться на Маестро.
Розі голосно: Хто там?
Голос крізь шум дощу: То я, Розі, Йовжко! Відчини!
Розі виходить з кімнати. За мить повертається з літнім чоловіком, трохи згорбленим, з обвислими вусами та лисиною. На ньому червона краватка, яка абсолютно не пасує до сорочки в клітинку. В одній руці він тримає старого капелюха, в іншій —— торбинку. Він весь промоклий.
Йовжко: Доброго здоров'я, Альберте!
Маестро: Здоров, Йовжку!
Гаряче обіймаються.
Маестро радісно: Давно ти не заходив, цімборе! Радий тебе бачити! Сідай!
Йовжко роздивляється, де би присісти.
Розі: А ви геть змокли, Йовжку! У таку зливу без парасолі не варто виходити.
Йовжко, нарешті сідаючи: Та я теє… Забув її. От тільки не пригадую де. Або вдома. Або в майстерні. Або в кав'ярні. Або в … Та вже дідько з нею! Все-одно стара вдома лаятиме.
Розі: Давайте я вам хоч чаю зігрію! А то ще, не дай Боже, застудитесь!
Йовжко, піднімаючи палець: Чай – се добра думка!
Розі виходить.
Йовжко: То як ти, цімборику, маєшся?
Маестро махає рукою: Е, ліпше не питай! Кашляю, як два старі коні і один осел!
Йовжко: А дохтор що каже?
Маестро: Без його ліків чуюся ще ліпше, як з ними.
Йовжко: А так – нічого не болить?
Маестро: Ліва рука. Та так, що й малювати не можу.
Йовжко, витягуючи люльку: Еге ж, то – серце віддає.
Починає набивати люльку. Закурюється.
Йовжко: Узагалі не малюєш?
Маестро: Пишу. Багато думаю про наш час.
Йовжко, махаючи рукою: Е, наш час лишився в минулому житті.
Маестро: І не кажи! Які то були товариства, розмови, істини!
Йовжко: А морські раки, риба, сири, коньяки, шері-бренді, кюрасо, абсент…
Маестро: Знаєш, Йовжку, я часом думаю, що велика біда в тому, що художників —— забагато. Бо стільки вже маємо поглядів на мистецтво, що й самого мистецтва вже нема.
Йовжко, потягуючи люльку: Правду кажеш!
Маестро: Пам'ятаєш, як нас завжди називали друзями-"не розлий водою"?
Йовжко: Еге ж, як американську фірму "Сміт і Вессон".
Розі заносить чай.
Розі: Будь-ласка.
Йовжко: Красно дякую.
Розі, побачивши люльку: Тільки не куріть тут, я вас прошу. Маестро мучать приступи кашлю.
Йовжко: Еге ж. (Хоче запхнути люльку в кишеню. Але здогадується, що її треба спочатку загасити. То, не кваплячись, гасить).
Маестро: Колись нас критикували, що ми —— занадто народні, тепер за те, що – антинародні…
Йовжко: Еге ж, критикам ніколи не вгодиш. Хто не годен малювати, стає критиком.
Мовчать. Йовжко сьорбає гарячий чай.
Йовжко: Ти чув, що Дюла помер?
Маестро здивовано: Так? Упокой Господи душу його! (Хреститься)
Йовжко: Добрий був художник.
Маестро задумано: Авжеж! Малював зі мною в Німеччині. Таких художників, як він, у Мюнхені було тисяч шість.
Йовжко: Еге ж!
Мовчать.
Маестро: А пам'ятаєш, як ми влітку…
Йовжко: Еге ж!
Мовчать.
Маестро: А коли восени відкривали...
Йовжко: Еге ж!
Мовчать.
Маестро: А коли взимку треба було….
Йовжко: Еге ж, ще й як тямлю!
Мовчать.
Маестро: Йовжку, ти – світла людина…
Йовжко: Еге ж!
Маестро: Ти ніколи мене не підводив.
Йовжко: Еге ж!
Маестро: Я хочу подарувати тобі картину. Бачиш ту, що до шафи приперта?
Йовжко: Еге ж!
Підіймається і неквапливо її оглядає.
Йовжко: Файний пейзаж!
Маестро: Еге ж!
Йовжко: То ти взимку малював?
Маестро: Та ні – влітку. Подобається? Вона – твоя!
Йовжко: Але я не можу її взяти.
Маестро: Чому? Я тобі її дарую!
Йовжко: У мене нема, де свої полотна розвішати. Та й тобі вона знадобиться більше.
Маестро, задумавшись: Ти – правий. Художник має жити в полоні свого мистецтва.
Йовжко: Добре, цімборику. Дощ уже стих. Я мушу йти. Стара і так пилятиме за парасолю. Бувай!
Обіймаються.
Виходить.
Через мить повертається.
Йовжко: Капелюха забув!
Маестро: Еге ж!
Знову обіймаються.
Виходить.
Через мить знову повертається.
Йовжко: От голова і два вуха! Забув передати гостинці, що стара вам наготувала. (Простягає Розі стару торбинку). Але торбинку поверніть! Бо стара пилятиме.
Розі витягує пляшку домашнього вина і кульочок грецьких горіхів.
Йовжко: То з мого дерева (Показує на горіхи). А то з моєї пивниці (Показує на вино).
Маестро, посміхаючись: Еге ж! Дякую, цімборе!
Обіймаються втретє.
Йовжко виходить.
Маестро: Який він все-таки славний! (Розмірковуючи) Красу треба бачити у будь-якому прояві!
Розі: Віднесу подарунки на кухню.
Виходить.
Маестро задумано: Тільки через мистецтво ми можемо стати людьми (Записує в зошит).
Обережний стук у двері.
Маестро, махаючи головою: Я не здивуюся, якщо Йовжі забув черевики.
Голоси в коридорі: Вибачте! Маестро вдома?
Голос Розі: Так-так, проходьте!
До кімнати заходить Розі, за нею —— два юнаки. Один з них вражаюче схожий на молодика з першої дії.
Маестро радісно: Дивіться, хто прийшов! Майбутні генії – Тоні і Бонді! (Тисне їм руку). Сідайте, хлопці!
Тоні: Маестро, ми до вас з ідеєю!
Маестро: О, це вже мені любиться!
Бонді: Тільки зрозумійте нас правильно…
Маестро: Хіба я вас коли-небудь не розумів?
Тоні: Саме тому ми це й хочемо зробити…
Маестро: Мила Розі, гляньте, будь-ласка, чим ми можемо почастувати цих двох ідейних носіїв?
Розі розводить руками: Хіба що горіхами…
Маестро: Чудово! Горіхи —— це краще за морських раків. Повірте мені, молоді люди. Я на французькій кухні розуміюся.
Розі виходить на кухню. Чути, як вона там коле горіхи.
Маестро по-зрадницьки: Отож, у вас є ідея… Сподіваюся, вона вартує сто тисяч горіхів.
Тоні скоромовкою: Ми хочемо розмалювати вашу хату.
Бонді, перебиваючи його: Себто, намалювати вам картини на стінах.
Тоні: Не на всіх, а тільки на зовнішніх.
Бонді: Щоби всі бачили, що тут живе великий художник.
Тоні: От!
Бонді: Ага!
Маестро слухає, переводячи погляд з одного хлопця на другого. Коли вони скінчили, починає реготати.
Маестро крізь сміх: Ой тримайте мене! Помираю! Ой!
Забігає Розі.
Розі гнівно: Що ви наробили?!
Кидається до Маестро.
Маестро, приходячи до себе: От молодці! От оригінали! Я вже давно так не реготав. Мила Розі, негайно несіть цим розумникам горіхів. Вони їх заслужили. Я хочу, аби вони поїдали їх при мені. Причому негайно!
Розі виходить.
Тоні невпевнено: Ну то як вам наша ідея?
Маестро: Чудова! А мені можна буде взяти у цьому участь?
Бонді: Ні, ми хочемо, аби вашу хату розмальовували тільки ваші учні. Прийде ціла наша група. І ще паралельна.
Маестро: Ого! А вас за це із студентів не поженуть?
Тоні: Нам вже все-одно. Після того, як вас звільнили із викладання, там більше нема в кого вчитися.
Маестро, тамуючи хвилювання: Диви, Тоні, вузол краватки має бути більший і вільніший. Дай сюди, я покажу, як в'яжуть краватку в найвишуканіших товариствах Парижа.
Тоні знімає краватку і простягає Маестрові.
Маестро, показуючи: Бачиш?.. Запам'ятав?
Тоні: Ага!
Маестро, заспокоївшись: То коли ви хочете приступити до роботи?
Бонді: Завтра, бо сьогодні мокро.
Маестро: І чим я з вами розплачуватимуся? Хіба що – розмовами…
Тоні: А це для нас – найцінніша валюта. Ми досі згадуємо ваші лекції.
Маестро: І що би ви хотіли почути?
Бонді: Колись ви нам казали, що художник повинен мати свою філософію душі…
Маестро: Так, це правда.
Тоні: А в чому полягає ваша філософія?
Маестро розгублено: Моя?.. Моя полягає у … стражданні. Так, у стражданні від мистецтва… і від любові.
Бонді: А хіба страждання можуть возвеличувати, надихати, підносити?
Маестро: Вони очищають. Роблять нас надзвичайно чутливими. Ми тонше і глибше тоді бачимо світ.
Тоні: Дивна філософія… Мабуть, її можна зрозуміти тільки з часом.
Бонді: А чому ваші картини одним подобається, а іншим – ні? Що є краса? Як її визначити?
Маестро: Гм… Краса… Одне є гарним для примітивної людини, зовсім інше – для інтелектуала. Хоча бувають речі, якими захоплюються всі. Кант вважав, що красивим є те, що нам подобається без особистого інтересу.
Тоні задумано повторює: …Те, що нам подобається без особистого інтересу… Гм…
Маестро: А скільки краси можна побачити в одному дитячому обличчі, яке за секунду може мати сотні виразів!
Бонді: Маестро, а що для вас найважче малювати?
Маестро: Найважче малювати воду.
Тоні і Бонді разом: Воду?
Маестро: Так. Поставте на стіл в освітленій кімнаті склянку води. Роздивіться, як сонячний промінь розбиває її на частини. Як гра води нанизує на ваші руки невловиму веселку. А тепер спробуйте це намалювати…
Тоні: Це, певно, справжнє мистецтво…
Маестро: Мистецтво втратило мету. Сьогодні нема часу навіть для життя, не те, що для творчості. Але мистецтво – це не примітивне копіювання натури. Творчість мусить проходити через ваше серце і вашу голову.
Бонді: Але вас саме за це критикують…
Маестро: Експресіонізм – це інтелектуальне мистецтво. Його мало хто сповідує. А ще менше – розуміють.
Бонді несміливо: А ви бачили вчорашню газету?
Тоні тихо: Не треба, Бонді…
Маестро: Розі сказала, що газета не вийшла…
Бонді, витягуючи з кишені складену газету: Ось… Вийшла стаття про вас…
Маестро, хвилюючись: Справді?
Тоні: Маестро, це дурниці, не варті вашої уваги…
Маестро: Я тільки прогляну… (Бере газету).
Тоні штурхаючи Бонді, тихо: Для чого ти це зробив?
Бонді з притиском: Маестро має знати правду!
Маестро, читаючи вголос: "Антинародна група мерзенних виродків"…Так-так, цікаво… "Формаліст і буржуазний естет"… "агент реакції"… "спотворює у своїх полотнах дійсність"… "не знає анатомії і кольористики"…
Газета випадає з його рук. Маестро відкидається на кріслі.
Тоні: Маестро, вам погано?
Маестро ледь чутно: Ні-ні… Я трохи посиджу..
Бонді: Може, принести води?
Маестро задумано, стиха: "Не знає анатомії"…
Заходить Розі з розносом і трьома горнятками чаю та горіхами на тарілочці.
Розі: А ось і чай, хлопчики… З горіхами… (Кладе на стіл).
Помічає, що Маестро сидить з заплющеними очима.
Розі: Маестро, щось трапилося?
Помічає на підлозі газету. Підіймає її. Читає. У неї тремтять руки.
Розі: Боже! Хто приніс цю гидоту? (Зачіпляє рукою горнятко і чай розливається).
Бонді: Я принесу з кухні рушника. (Вибігає).
Розі: Милий Маестро! (Присідає біля нього). Ви ж знаєте, що це – цілковита брехня! Мені про неї ще вчора на базарі казали.
Маестро стиха: "Антинародний виродок"…
Тоні: Вибачте нас, пані Розі!
Маестро: Нічого хлопчики… Я ж повинен знати правду…
Тоні: Маестро, не вірте цьому!
Прибігає з рушником Бонді.
Бонді: Ви – наш найкращий художник. Усі студенти моляться на вас.
Маестро, ледь усміхаючись: Я ж – не ікона, аби на мене молилися…
Тоні: Але ви – геній!
Маестро зло сміється: Геній? Ха-ха! Ви мене розсмішили? Я – "безродний космополіт, який не вміє малювати"…Чи як там пишуть… (Хоче взяти від Розі газету)
Розі, притискаючи газету до грудей: Не дам! Буде чим піч розпалити!
Бонді, підіймаючись: То ми завтра прийдемо малювати, Маестро?
Маестро втомлено: А-а, так-так…
Тоні: Не хвилюйтесь, Маестро. Ми – ваша маленька гвардія…
Обидва разом: До побачення, Маестро! До побачення, Розі!
Маестро і Розі мовчать. Вона гладить його по руці.
Хлопці виходять.
Розі задумано: Тому, мабуть, і приходив Йовжко. Хотів підтримати…
Маестро: Йовжко ніколи не читав газет. Тому, мабуть, і прийшов…
Розі: Маестро, принести вам ліки?
Маестро: Ні, мила Розі, краще підігрійте вина.
Розі здивовано: Вина?
Маестро: Так, я ще не завершив головної справи!
Розі виходить.
Маестро з розпачем: Але за що?! За що?! Вони ніяк не зрозуміють, що мій "ізм" —— це моє відчуття світу. Це мої вічні пошуки. Вони хочуть заборонити мені навіть думати!
Розі приносить карафку з гарячим вином. Розливає в горнята.
Маестро запально: Мила Розі, вони критикують мене за барвистість, за насичені кольори! Хіба я винен, що народився не безликою сірою вороною?
Розі: Вони просто заздрять вашому таланту, Маестро!
Маестро, надпиваючи вино: О, який забутий смак гарячого сонця і вільного вітру! А пам'ятаєте, мила Розі, як цвіли акації біля нашої маленької квартирки під замком?
Розі, беручи горня в долоні і вдихаючи його: І божевільно пахли на всю вулицю!
Маестро замріяно: А як ми на вихідні їздили на річку з нашими чотирма псами!
Розі: На вашому розкішному білому авто.
Маестро: Я купив його за гонорари від трьох картин, придбаних міністерством. (Зітхає). То було великопанське життя…
Розі: І ви роздавали жебракам на мості милостиню купюрами, яких вони ніколи в житті не бачили!
Маестро: Жебраки теж мають знати, що буває день зарплати…
Розі: Маестро, а, може, ми поїдемо до моєї сестри? Давайте спробуємо! А раптом – вийде!... За кордоном нам було би значно краще…
Маестро: Мила Розі, не будьте наївною! Невже ви думаєте, що "антинародного виродка" куди-небудь випустять? Моя люба, я намандрувався по чужинах дванадцять років. І тепер хочу залишитися тут, у цих горах… Навічно.
Розі: А пам'ятаєте, Маестро, як ви рятували мене від військового патруля. І подарували офіцерові мій портрет.
Маестро: Аби цей бевзь повірив, що ви – не терористка!
Обидва сміються.
Розі сідає біля Маестро і бере його за руку.
Маестро: А як ви фантастично танцювали у міланському кабаре! З вас би була розкішна танцівниця, мила Розі. Якби ви… не пов'язали свою долю зі мною. (Зітхає).
Розі гладить його по руці, посміхнувшись: Згадала баба, як дівкою була…
Маестро: А як у наш сад сходилося добірне товариство і ми сиділи далеко за північ…
Розі: А як ви малювали у кав'ярнях просто на колінах портрети і роздавав оторопілим незнайомкам!...
Маестро: А як ми співали довгими літніми вечорам…
Розі починає співати гарним грудним голосом: "В Парижі красне літо,
Сміється і буя…"
Маестро, закриваючись руками: Не треба, мила Розі… Не тре…
Розі: Ви плачете, Маестро?..
Маестро, витираючи очі: Ні, мила Розі, ні… Вам здалося.
Вона цілує його руку.
Мовчанка.
Маестро: Розі, чи можете ви одягнути свою найкращу сукню? Будь-ласка! Оту сонячну. Італійську. І голубу шаль.
Розі: Невже ви знову почнете малювати?
Усміхаючись, одягається.
Маестро: А тепер подайте мені мою парадну краватку з Венеції.
Розі: Зараз? Але навіщо?
Маестро: І сірого капелюха, якого я купив у Будапешті. І хустинку для накладної кишені.
Розі спантеличено починає копирсатися в шафі.
Маестро оглядає себе у дзеркальце на столі. Поправляє на собі шати.
Розі подає йому краватку, капелюха і хустинку: Прошу! Ви що – зібралися на прогулянку? На дворі ж мокро!
Маестро, хвацько зав'язуючи краватку: Ні, просто я хочу гарно виглядати. І подайте мені, будь-ласка, люльку.
Розі: Але ви вже кілька років не курите!
Маестро: Не курив, мила Розі! Кілька років не курив. Тепер я кидаю цю дурну звичку: не ку-ри-ти.
Розі спантеличено подає йому люльку.
Маестро, оглядаючи себе у дзеркало: Ну от! Залишився останній штрих. Вам буде не важко, моя люба, подати мені квітку з букету?
Розі, беручи вазу: Котру?
Маестро: Найпишнішу!
Простягає Маестрові червону квітку.
Він вставляє її в петлицю піджака.
Задоволений Маестро затягується люлькою і випускає дим угору.
Маестро, посміхаючись: От вам і готовий натюрморт. Та ще й разом з автором.
Розі хитає головою.
Маестро: Отож, мила Розі, допоможіть мені піднятися!
Розі: Що?! Ви вже рік, як не вставали…
Маестро: Це були тактичні маневри, чарівна танцівнице!
З допомогою Розі зводиться на ноги.
Маестро бере руку Розі в долоні: Мила Розі, я маю честь просити вашої руки і серця. Будьте моєю дружиною! (Елегантно схиляє голову).
Розі ошелешено: Що?!
Маестро: Я повинен був це зробити набагато раніше. Але ви ж знаєте художників… Вони завжди літають у хмарах.
Розі: Але, Маестро… Це так несподівано… Ми з вами живемо вже сімнадцять років…
Маестро: Ви вважаєте, що ми мало знаємо один одного?
Розі: Ні… Навпаки.. Себто… Але ж ви вже були одружені!
Маестро: Так. Два тижні.
Розі: І…
Маестро: Що "і"?…
Розі: …І вона взяла ваше прізвище.
Маестро: Але не моє серце. Його я залишив для вас, мила Розі.
Розі мовчить.
Маестро: То ви згодні?.. Чи мені треба просити дозволу у вашого тата?
Розі. Ні… Себто… Так… Себто, я не про те… (Усміхаючись) Я згодна…
Маестро, підставляючи руку: Тоді прошу, моя люба.
Вона бере його попід руку.
Розі: Але я маю одну умову!
Маестро насторожуючись: І яку?
Розі: Ви не будете палити!.. Це вам шкодить!
Маестро, посміхаючись: Чого не зробиш заради мистецтва… любові! (Ховає люльку до кишені).
Вони повільно йдуть у глибину сцени.
Маестро: І облишмо оці старомодні звертання на "ви"! Віднині ми – одне ціле, кохана!
Розі: Так… Любий!
Цілуються.
Маестро: Ми ще станцюємо з тобою шимі, мила! От побачиш! І тобі більше не доведеться грати в карти на гроші!
Розі: І брати у крамаря в борг…
Маестро: І нам навіть не треба буде ходити в гості, аби повечеряти. Що таке життя, як не короткий позичений сон?
Розі: Так, життя – коротке..
Маестро: А мистецтво – вічне, моя люба! Вічне! Повір своєму Маестрові! Він знає, що каже!.. І хай їм грець, людям з малою вірою!..
Розі: О, коханий!..
Вони цілуються у промінні вечірнього сонця.
Маестро наспівує: В Парижі красне літо,
сміється і буя…
Розі підхоплює: З руки чиєїсь доля
упала золота…
Вони поволі йдуть попід руку, поки не перетворюються у тінь чоловіка в капелюсі і жінки з шаллю. В глибині сцени їхні обриси виконують елегантний танець удвох.
Завіса