Малі герої

МАЛІ ГЕРОЇ.

КАРТИНИ З ЖИТЯ ДЇТИЙ.

Написала Віра Лебедова (псевдонім Костянтини Малицької)

I.

Задля рідного слова.

В червни минуло їй одинайдять лїт. Єї імя Неонїля, та з пестощий кличуть всї Нулею. Не думайте однакож, що она справдї є нулею дома, о нї! она — сьміло сказати-б, найбільша цифра в родинї, бо крім много старшого брата, Ромка, она одна однїсїнька донечка у своїх заможних родичів. Як на свій вік досить дрібна і нїжна. Перед кількома роками тяжко хорувала на запаленє мозку і лиш чудесним майже способом уратовали єї від смерти. З того часу стала она маленькою царівною дома. Їй не можна нїчого відказати, бо зараз плаче, а з плачу болить головка, тому лїкар заборонив чим небудь єї дражнити. Доси не мучено єї надто наукою, а і она сама не пересиджувала дуже радо над лєкциями, хоч пропадає за цїкавими оповіданями і сила вже книжочок перечитала. Сего року скінчила четверту клясу рускої шкілки, а тепер ось на вакациях у бабунї і дїда на селї з мамусею і братом. Татко — по причинї занятий в урядї — лиш в недїлю до них навідує ся. Се наймилїйші хвилї для Нулї не лиш тому́, що може бачити татка, а і задля всїляких ласощий, котрі малій пестїйцї привозять з міста.

Такий радісний день і сегодня. Татко зовсїм несподївано вчера приїхав мабуть в якімсь дїлї і позістане до вечера. Нуля лежить на килимку на рундуцї. Дике вино так густо заростає довкола, що нї один луч сонця не заходить крізь сплетене червонаве листє. Вдоволена з холодка Нуля простягнула ся на земли, а заїдаючи цукорки, читає дуже займаюче оповіданє з анґлїйского, п. з. "Малий льорд". Того рода істориї она незвичайно любить. Якраз була в найцїкавійшім місци, коли се почула з покою голос татка. Говорено о нїй. Нуля піднесла головку від книжки, наслухуючи.

— В сїй справі — казав татко — я і приїхав. Треба доконче рішити щось о Нулї, бо вакациї короткі. В нашім містї не маємо висшого руского наукового заведеня. Най вчить ся по своєму, коли має нагоду.

— А дома не можна би Нулї дальше учити? — спитала мама.

— Нї — перебив татко — в домашній науцї нема тої систематичности, що в публичній школї. Час вже Нули раз порядно взяти ся до книжки, она-ж доси і цїлого року не вчила ся, як другі дїти.

— Ах! она така марненька! не мучили бисьте єї тою наукою — почув ся голос бабунї. — От, найби ще сей рік відпочала у нас на селї.

— Любі моя бабусенька! мушу їх за се уцїлувати — подумала Нуля, рада, що єї справа приймає такий оборот. Та татко щось нинї справдї надто сердитий і поважний, коли навіть бабунї не хоче послухати.

— Здоровлє Нулї — говорить він — поправило ся вже, а стане ще сильнїйше, наколи буде дївчина дальше від дому поміж чужими, коли меньше будуть її пестити й опихати ласощами, як дотепер, наколи втягне ся в примусову, правильну працю. Наука єї не змучить, бо талант — хвалити Бога — має.

— Що-ж ти задумуєш з нею? — поспитала мама — а Нулї здавало ся, що в єї голосї затремтїла нута смутку й остраху, і їй чогось жалісно стиснуло ся серденько.

— Хочу віддати її до рускої видїлової школи, що з початком вересня отвирає ся у Львові — відказав татко — в сїй справі написав я до одного знакомого, звідуючи ся про услівя принятя. Се мабуть найлїпше, наколи єї там помістимо. На станциї може бути у паньства Н. — они також мають дївчинку в лїтах нашої.

Нуля не слухала дальше. Она зірвала ся з килимка і митю кинулась до покою.

— Я не хочу до Львова! я не піду з дому! — кричала з плачем і припала до бабунї, наче-б тамки шукала підмоги. — Бабусенько! не дайте мене! я умру — я не хочу — я буду дома вчити ся, я піду до нашої видїлової школи з Олею! я не поїду від мами! — заходила ся щораз дужше.

— От, ще й розхорує ся дитина з плачу — журила ся бабуня — беручи на колїна розмазану внучку.

Татко підійшов до Нулї, а поклавши руку на єї головку, сказав рішучо: Нїчого їй не буде, она-ж в мене розумна дївчинка. Виплаче ся тепер, подумає над тим, що чула, і сама попросить, щоби єї відвезти до Львова.

Та Нулї годї було успокоїти ся; она аж до обіду заливала ся слїзми, а на обід нїчого не хотїла їсти на превелику турботу бабунї, що побоювала ся о єї здоровлє.

Пополудни татко від'їхали, мама мала за кілька днїв написати, чи Нуля годить ся на се, що урадили, бо силовати єї не хотїли. Про Львів нїхто вже нинї не говорив, і она сама про се не згадувала. Она скрила ся у садок, а потонувши в високу траву, стала роздумувати над своєю долею.

Отже єї хочуть дати геть від мами десь далеко поміж чужих людий, хочуть позбути ся — казала до себе з гіркою усьмішкою — і єї мале серденько стискало ся таким жалем, наче-б їй справдї нароком заподїяно велику кривду.

І як зможе она жити там самітна, она, що ще нї днини одної не прожила без родини, она, що в ночи, коли приснить ся їй що страшного, перелазить зі свого ліжечка до мамусї під ковдру.

Она тямить, як рік тому поїхала мама з дїдунем в сусїдство, она остала з бабунею, бо кашляла. Мама вернула аж пізно в ночи, та Нуля не спала до їх повороту. Єї тревожило, щоби мамі не стало ся тамки що злого. Ануж нападуть їх в лїсї вовки, або конї сполошать ся, або иньша яка пригода, не дай Боже, лучить ся. Ах! як она мучила ся тодї сими гадками, як безконечно мучила, перевертаючись по ліжечку! А тепер ось цїлий рік має жити без мами й татка, між чужими. Чи она їх знає? чи стануть они єї любити? О! певно не дозволять голоснїйше засьміяти ся нї побігати, бо се не личить; певно будуть годувати росолами та чистою гербаткою та кажуть цїлїський день сидїти над дуже мудрою книжкою, або зривати очи над якимсь вишиванєм. — Боже мій! Боже! яка я нещаслива! — стогнала Нуля, стискаючи обіруч головку. — Ще довго хлипала в розпуцї, аж сон стулив єї оченята і она заснула на мураві здоровим дїточим сном. Так найшла єї бабуня, коли під вечір повертала з поля через садок, і забрала з собою у хату. Нагодувавши малу при вечери прегарною кашкою і напоївши гербаткою до половини з конфітурами, уложила внучку на спочинок.

На другий день прокинула ся Нуля вже досить пізно. Чи се сон, що її хочуть дати до Львова? — була перша єї гадка. Она сїла на ліжечку, підперла головинку рукою і задумала ся. Нї, не сон, та хоч се й правда, нинї цїла подїя представила ся їй дещо лагіднїйше. На дво̀рі так гарно сияло сонїчко, з подвіря несло ся воркованє голубчиків, домашня птиця начинала свій снїданковий концерт, годї було сумовати.

Якось то буде! — потїшала ся Нуля, зриваючись борзенько з постелї і натягаючи панчошки, бо в городчику почула вже голоси Маринки і Зонї, тїточних сестер.

— Вставай сплюшко! — гукнули крізь відчинене вікно, кидаючи росою скроплені рожі прямо в личко Нулї. — Вставай! ідемо убирати салю на вечер. — Ах! я і забула! — скрикнула Нуля — пождїть прошу, на мене, я сейчас буду готова. Она аж тепер пригадала собі, що нинї устроює місцева читалня вечерок в память 250. річницї повстаня Хмельницкого. І як могла она про се забути! таж від місяця займають ся дїдуньо з братьми сим торжеством. Она також деклямує стишок і виступає в живім образї з другими дїтьми. Нова подїя, новий труд розігнали сумні спомини з вчорашнього дня; Нуля мов про них і не знала нїколи. Веселенька, як усьміх сьвіжого ранка, поспішила з ріднею до читалнї.

Цїлі гори соснини лежали вже тамки, деякі з сельских хлопцїв і дївчат починали плести вінки. Наші присїли ся до них. Украшенє комнати зеленими вітями, килимками, цьвітами і барвистими хоруговцями заняло їм весь ранок і полудне. Зате коли під вечер дїло було готове, усї аж сплеснули руками з зачудованя. Мала комнатка читалняна мов не та стала. Просто дверий серед зелени на тлї, килимом вкритої стїни, білїв бюст Хмельницкого, прочі стїни вкрашали образи з рускої істориї.

Вечерок мав начати ся о осьмій годинї, дївчатка пішли ще до дому перебрати ся. Нуля надягла свій народний стрій, оксамітний жупаник і червоні чобітки; косу з сино-жовтими биндами попустила долї. Крім бабунї ішли всї з дому. В читальни було вже досить старших селян і молодежи.

Коли дїдуньо промовою отворив вечерок, глубока тиша сповила салю. Всї слухали, здержуючи віддих, щоби нї одного слова не втратити. Зворушена Нуля шепнула до Маринки, що сидїла побіч неї: Так чогось менї лячно, як на пописї, послухай, як бє моє серце!

— Се повага хвилї так тебе настроює — відказала Зоня. По дїдуню мав Ромко відчит о Хмельницкім, відтак слїдували сьпіви і деклямациї. Нуля виголосила стишок: "Мово рідна". Єї поява в народнім строю, звучний дитячий голосочок, що так сердечно взивав до любови рідного слова, викликали загальний подив у всїх присутних. Образ з живих осіб закінчив торжество. Гучне: Ще не вмерла Україна! — залунало по сали, понесло ся ген садами крізь зористу ніч серпневу у село.

Повна одушевленя й дивного тепла в груди повертала Нуля з ріднею домів. До них прилучив ся старий Маґун господар читалнї.

— От і вам спасибіг, панночко, що врадували нас нинї такими гарними віршами — заговорив — стискаючи дрібну ручку дївчати в своїй широкій долони. — Так, так, хто свою рідну мову забуває, єї цурає ся, не варт, що і по сьвітї ходить! Та таких, на жаль, ще много, що хоч і мають нагоду вчити ся руского слова, а не хочуть на сором собі, на глум ворогам!

Нули здавало ся, немов би послїдне було до неї сказане, і она мимохіть спаленївши, спустила в низ очи, хоч Маґун вже про щось друге став з мамусею балакати.

Она підійшла до брата, що ішов позаду.

— Ромцю! — спитала — ти казав нинї в відчитї: І днесь треба Руси жертви приносити, та не кроваві — що се значить?

— Го! го! як бачу, моя сестричка незвичайно уважно слухала — засьміяв ся хлопець — та стрівай, витолкую тобі по змозї. Ти читала про Марту Борецку?

— Так. — І про козаків дещо вже знаєш. Ось бачиш: Марта в оборонї рідного міста віддала голову під топір ката. Козаки своїми грудьми засланяли рідну землю від ворогів, давали вбивати ся на паль, бо такої жертви тодї і вимагав дух часу. Нинї нїчия кров пролита не виборе нам красшої долї, но і нинї кличе вітчина жертви та жертви труду. Се також жертва, задля неї треба зречи ся неодної приємности в житю, а віддати свій час і гріш для добра земляків, треба учити ся много і працювати, бо в науцї лиш, спільнім трудї і пожертвованю одиниць сила наша і красша будучність. А моя сестричка яку жертву загадує принести своїй країнї? — спитав, підносячи дрібне личко дївчати в гору. — Невелику але сердешну — пошепнула Нуля, коли вже станули перед домом…

Татко не ждав довго на відповідь. На другий день по вечерку сама Нуля такий ось лист вислала до міста:

Татусеньку! Даруйте, що я колись то була така нечемна і плакала не знать чого. Я радо поїду до Львова і буду вчити ся много і пильно в своїй рідній мові, щоб не глумили ся з нас вороги. Я не хочу бути, як доси плаксивою, розпещеною Нулею, я хочу бути розумною Русинкою, хочу працювати. Я навіть не бою ся вже сама в ночи без мами. Запишіть мене там до школи, а в недїлю привезїть, прошу, зі собою мої книжки з четвертої кляси, щобим собі дещо ще повторила. Тимчасом цїлую Ваші дорогі руки.

Ваша вдячна донька

Неонїля.

II.

Малий Гуцулик.

Звинно, як дика коза, спинав ся він на стрімку гору, що виросла понад шумлячим Черемошем. Єго струнка стать в короткім киптари, широкім брили і легоньких личаках лиш маяла по вузкій стежинї. Там низом під горою котить сріберний Черемош свої зимні филї, а лучі вечірного сонця золотою стяжкою плигають по колибаючім ся плесї. Малий Гуцулик жваво ступає вперед. У него в руках сукатий костур, в шкірянім чересї гарно вирізуваний топорець. За ним іде товариство, зложене з двох старших панів і панї, молодого панича, двох панночок і хлопця лїт десяти. Се гостї, що приїхали з міста, побачити гори, налюбовати ся красою карпатскої природи. Данило їх проводирем. Мовчки ступають усї; дорога важка для паньских ніг, звичайних ходити по рівних міских хідниках. Врядигоди приставкують відотхнути і поглядїти в низ. Ах! як то глубоко! аж в голові крутить ся! один схиблений крок, і смерть жде тебе в зимних водах Черемоша. Лиш Данило, син тих гір, мов і не чує утомленя.

На малій рівнинцї в половинї гори здержують ся, щоби відпочати. Пани розпускають парасолї, панї виймають закуску з кошичків. Данило сїдає осторонь від них на широкім камени, що повис над роззявленою деброю. Сидить неначе на кони і вимахує топірцем. Пани розмавляють між собою. Гуцулик розуміє їх, хоч они й не по руски говорять.

— Ту мабуть — каже старший з панів — мав скривати ся славний опришок, Добош, що то довгий час був пострахом Косівщини. Гуцули оповідають, буцїм в сїй горі ховав він свої скарби, добуті рабунком. У них він героєм.

— Гарні в них герої! — засьміяв ся злобно молодий панич о тонкій шиї і блїдім лици. Та они всї мають вигляд опришків, і я не відважив би ся хоч би з оттим малим пускати сюди сам ночию.

— Ах! ті Русини справдї нї істориї, нї лїтератури не мають! — запищала нїжна панночка, глумливо підносячи губи. — Такі опришки, як Добош — такі варвари, як козаки — се їх богатирі, а такий хлоп, Шевченко, у них найбільший поет. Куда їм і рівнати ся з нами! Ми маємо цїлі лєґіони славних вождів, що проливали кров за відродженє вітчини, сотки ще славнїйших писателїв і других артистів, що добули нам сьвітову славу.

— Я помітила — відозвала ся старша панї — що ті Гуцули дуже лакомі на гроші. Ось вчера за кілька склянок молока там в долинї казала собі якась жінка добре заплатити.

— О! они здирають нас, де можуть! — перебив панич — а ще як знають, що мусиш заплатити, бо нїде нїчого не дістанеш, хоч гинь. А були ви коли в їх хатах? Бруд по колїна, нїкуди й ступити. Сего не доводилось менї бачити між нашим простим народом!

— Що ти рівнаєш сих до наших! — з негодованєм закликала знов панна. — Се звичайно ще дикий, зовсїм некультурний нарід і таким через своє лїнивство по вік остане.

Данило сидить осторонь і слухає. Єго густі брови грізно здвигають ся над темними очима, губи затискають до крови, а рука щораз завзятїйше вимахує топірцем. В єго серци накипає жаль до сих ось людий, що прийшли на єго рідну землю зневажати єї синів. Він глядить на дївчину і знов у пропасть.

— Таке слабе, а таке лихе на язик — думає — одною рукою швирнув бим єї там в низ, кісточок би не позбирала! Пек ти! — спльовує, що така гадка прийшла єму до голови — ще би марою страшила наших людий по ночех. Оттак лишити їх ту, а самому стрибнути в бік до села, най шукають дороги, коли такі мудрі! Та нї! наймив ся, треба довести — сказали би, що Гуцул зрадливий. Чи правда все оно, що сї ось на нас наговорили? — зітхає хлопець. — Не знаю, де менї і знати неписьменному. Коби був учив ся, то відрубав би їм не так! Но єму сердезї годї було вчити ся, коли дома нужда, ще й татови колода в лїсї ноги поломила, змалку вже треба було на хлїб робити. Та мабуть не всї такі дурні як він, таж з їх села вчать ся хлопцї в школах ген аж в Чернівцях. Гуцули ще не вся Русь! А той панич, що є тепер в єгомостя, має стільки книжок і читає з них по руски такой людям, що аж плачуть бувало. Мусять мати і они своїх героїв, бо-ж не дармо згадують в піснях про якихсь то богатирів, мусять мати, він чує се своїм придавленим серденьком, що і поза ними славна подїями минувшість! А гроші здирала з панів хиба стара чарівниця Каргутиха, а другі беруть, як слїд. Годї-ж бо й свою тяжку кервавицю давати дурно, у них і так не богато достатків, худоба сего року вигибла, вівсик град вибив…

Пани відпочали, встають до дальшої дороги. Встає і Данило зі свого камінного коня, веде дружину аж ген під сам шпиль велитньої гори. Він нароком вибирає тепер що найприкрійші стежки по котрих сам легко і швидко мчить ся. Та прочі не в силї єго дігнати. Они пристають, совгають ся по дрібних камінцях, що вкрили збоче гори, панї і панич викрикують пискливо на кождій більше стрімкій скрутинї.

— Ади! які відважні — глядить на них з погордою Данило — знать они лиш на язики такі герої! Великий хлопець, а боїть ся ногу поставити! І з таких то слабодухів виростають їх богатирі…

Дальша дорога стає рівнїйшою. Пани починають сьпівати, но уривають задихані, станувши на самім шпили. Прегарний вид розікрив ся на синий Черемош і ланцухи околичних гір.

— Що за чудова країна! — чути голоси одушевленя. З полонин понесла ся пісня вівчаря. Чужинцї слухають в задумі тужливих звуків, лунаючих горами.

— Гарна пісня! — хвалять — лиш така сумна…

— Як наша доля — думає Данило — і він гордим зором поводить довкола, немов пишає ся красотою своєї землї.

— Ах! — скрикнула панночка, що стояла край дебри, де бистрий, гірский потік шумів по камінях. Єї капелюшик упав якось в низ і котив ся по стїнах прогалини. Та ось митю, відкинувши топорець, збігав вже Гуцулик в долину, і заки пани очуняли з тревоги, стояв при них з капелюхом в руцї, неначе й нїчого не було.

— Зух хлопець! спустити ся в таке пекло! — дивував ся панич, поглядаючи в яр, в котрім шуміло і клекотїло, як в справдїшній чортівскій печері.

Малий хлопчина показував вітцеви топорець Данила.

— Містерно вироблена штука! — став старший пан обзирати вирізки — чи то ти робив, хлопче?

— Я сам — відказав Данило — у мене дома ще два красших. Та се простенькі всї. Коби ви побачили, які топірцї і пістоля вирізує старий Мардас, є на що подивити ся!

— То межи вами правдиві артисти — говорять пани — а хлопчина не попускає з рук гарної сокирки.

Стали сходити з поворотом коротшою стежкою і ось небавом опинили ся на широкій доріжцї, що простувала у село.

— А чи не продав би ти нам сего топірця? — поспитав старший пан — заплатимо тобі добре — і простягнув срібний риньский Гуцуликови.

Данило мов не чув. Він глядїв просто себе. Перед ним виднїло єго рідне село, сповите сяєвом заходячого сонця. Ширококрилий орел шибував горою понад верховіття дерев, ген-ген в долинї на лїво блищав трираменний хрест деревляної церковцї — з полонин звенїла протяжним гомоном гудьба тримбіти. Він глубоко потягнув грудьми вечірний легот, що залїтав з Черемоша і промовив: Топорець возьміть собі даром, покажете тим панам в містї, най знають, що і Гуцули не такі дурні, як они думають. А ось вам гроші, котрі ви дали передше — говорив, витрясаючи з череса срібняки — не возьму їх від тих, що зневажають мій нарід. Не дуже й ми лакомі на них! За молоко обдерла вас стара Каргутиха, зайшла циганка, не Гуцулка. А ви, пани, знайте: бідні ми лиш і пригноблені, тому і темні, та коби нам змога вчити ся, як треба, в неоднім перегнали би ми вас мудрих і відважних. А тепер прощавайте! ся стежка веде вже прямо в село.

Він махнув широко брилем по руцї, що витягала гроші, і заки товариство отямило ся з дива, щез між кущами ялівцю поза горою; лиш чутно було, як падали, потручувані личаками, камінцї, та звенїли розсипані гроші, що котили ся на дно шипучого потока.

III.

Збунтована шістка.

Відвічним було звичаєм в місточку Н., що на Боже Тїло шість дївчаток з четвертої кляси сипало цьвіти підчас процесиї. Вибирано найчемнїйші і найпильнїйші, задля того й уважали се дїти якоюсь почестию, наколи котру призначено, як знов заборона сипаня викликувала цїлі струї слїз так гірких, що учителька рідко і примінювала таку кару.

Так було і в сїм роцї. Від місяця вже вибрано шістку до процесиї, щоби мала час приготовати собі суконки, а учителька певна, що всї ставлять ся, і не згадувала про се більше. Тому і вельми здивувала ся, коли тиждень перед сьвятом одна з шістки в імени всїх заявила, що жадна з них не прийде на процесию.

— Чому? — спитала учителька.

— Не маємо білих суконок — оправдувала ся найстарша Галя Єрска.

— Нїхто з вас не має? ви самі казали прецїнь, що родичі обіцяли справити вам нову одїж…

— Родичі нам не справили.

— Нї одній?

— Нї одній.

— З якої причини?

На се не було відповіди, лиш здало ся учителцї, що шість пар оченят якось таємничо переглянуло ся між собою.

— Щось в тім є — подумала, а голосно додала: Зле, що ви не повідомили мене о тім скорше, ми були би вибрали другі дївчатка, та може котра з вас в клясї має білу суконку?

Зголосило ся три, що вже тамтого року сипали цьвіти. — Хоч одїж їх дещо і знищена, но виперуть в сїм тижни, приберуть стяжками, і буде як нова.

— Коли моя за коротка, прошу панї — говорила з жалем Маричка Новаховичівна.

— Дай шлярку долиною! — радили другі дїти.

— Так, так, зараз нинї се зроблю — тїшила ся мала, що так нечайно спало на ню таке щастє. Она аж усьміхнула ся, подумавши, як мама закрутить їй волосє в кучері і наложить міртовий віночок на голову.

Но трех такой ще не ставало.

— Треба вибрати з других кляс, бо иньшої ради нема — промовила учителька і вийшла порадити ся з управителькою.

— А видите! — стала стрибати по єї відходї Маричка — я буду сипати, буду, буду! Яке велике щастє! Може менї мама і цїлком нову суконку наберуть, ще вшиють до недїлї. І кошичок собі куплю!

Шістка мовчки всьміхала ся між собою.

Ввійшла панї з управителькою.

— Що се? — сказала послїдня, звертаючи ся до вибраних передше дївчаток, — Що се? бунт? ви не хочете бути на процесиї?

— На процесиї будемо — промовила за товаришки Галя Єрска — лиш не в білих суконках.

Но управителька була пересьвідчена, що дївчата такой задля якогось упору затяли ся не взяти участи в торжестві.

— Певно погнївала ся одна з другою, і не хочуть разом сипати — говорила до учительки — бо і так буває; з сими малими годї нераз дійти до ладу. Суконки можуть мати, се-ж дїти заможних родичів, а кілька метрів білого батисту не много коштує.

Учителька також так думала, но знов не вірила, щоби дївчатка посперечали ся. Їх очи надто сердечні погляди міняли зі собою, а личка сияли навіть якоюсь внутрішною радостию. Єї більше чудовало, що они ось так легко без найменьшого жалю зрікають ся сего, як казала Маричка, великого щастя. — Щось в тім мусить бути, лиш певно нї гнїв, нї упір не є причиною їх постанови…

Та постанова ся була мабуть дуже рішуча, бо до недїлї нїчого єї не захитало. Наша шістка станула в звичайних суконках з другими в парах. До сипаня вибрано дїти ріжного віку, тому й не випало оно на превелике невдоволенє управительки так гарно, як попередних лїт. Мала Софійка Торонївна з першої кляси два рази упала на землю, не вміючи іти боком, — Ганя Іванкевичівна згубила в товпі один черевичок, зле звязаний, а Стефка Бірчаківна відразу все зїля висипала з кошичка, так що опісля лиш порожною ручкою вимахувала поперед себе. Одна Маричка Новаховичівна так граціозно кидала цьвіти, так пишно представила ся в русявих кучерах і новій суконцї з синими лентами, що очи всїх залюбки звертали ся до неї. Наконець торжество відбуло ся, і дївчатка просто з церкви стали розходити ся домів.

Учителька четвертої кляси ледви встигла пообідати, коли се крізь вікно побачила перед своїм рундуком громадку дївчат, що добували ся несьміло до дверий.

— Сьогодня все й вияснить ся — подумала, розпізнаючи в своїх гостях Галю Єрску і товаришки. Дївчатка ввійшли до комнати.

— Що-ж ви менї, мої милі, скажете? — осьмілювала їх ласкаво учителька.

— Ми до панї за порадою — начала Галя, кладучи на стіл щось завиненого в папері — і замовкла збентежена, не знаючи, як річ росказати.

— Се ось гроші за наші суконки — виратувала товаришку Оля.

— За які суконки? — спитала учителька.

— За ті білі, що ми мали в них бути на процесиї.

— Бо то прошу панї — перебила Оксана — ми хочемо зробити, як ті два старцї.

— Два старцї? — чудувала ся учителька.

— А ті, що йшли до Єрусалима; один пішов, а другий віддав свої гроші, призначені на дорогу, бідній родинї.

Тут впала в слово Дозя: А чому не скажеш, що ти не хотїла до нас пристати, жаль тобі було не сипати цьвітів…

— А ти хиба так відразу і пристала — боронила ся, паленїючи Оксана.

Учителька розсьміяла ся: З всього, що ви доси наговорили, я нї трохи не знаю, за чим ви до мене прийшли. Розповідж ти менї, Галю, як все було. Кажете, сї гроші були призначені на білі суконки?

— Так — признали всї.

— Чи ваші родичі знають про се?

— Ми розповіли їм — казала Галя — і просили, щоби позволили нам ужити сих гроший на лїпшу цїль.

— Хто-ж перший порадив вам так зробити?

— Ми самі… — начала була Галя — та Оля спинила єї.

— Не ми, прошу панї, она перша нас до сего намовила. То було, як ми прочитали повістку: "Два старцї."

— Се я лиш з Галею читала — поправила товаришку Марта — тебе тодї не було. Ми читали на голос в садку, тета Галина нас слухала. Як ми скінчили, питає: Котрий старець лїпше вам подобає ся?

— Той, що поміг бідній родинї — крикнула я з Галею.

А она каже: Правда, добрі вчинки значать більше, як сама молитва.

На другий день говорить до мене Галя: Знаєш, Марто, не купуймо сего року білих суконок, а ті гроші обернїм на иньшу цїль…

А моя Мартуня — нанизала дальше оповіданє Галя, коли подруга пристала — а Мартуня скривила ся і скрикнула: Як то? не хочеш сипати цьвітів на процесиї? я на тото щастє від року жду! Що скажуть тамті чотири?

— А ми — заговорила Христя — дізнали ся про се аж третього дня.

— Не третього, а другого, зараз в четвер — докинула Оля. — Пополудни, коли я прийшла до Галї по книжку, розповіла она менї цїлу річ і каже: Що думаєш, Олю, не лїпше, як ми ті гроші обернемо на другу красшу цїль?

— Як се? — питаю. — А так, суконки раз на рік возьмемо, до другого вже й за короткі будуть, а за тих дванайцять риньских можемо щось гарного зробити.

— Аж дванайцять? — чудовала ся учителька, розвиваючи гроші з паперця.

— Дванайцять, прошу панї — пояснила Оксана. — Ми обчислили, що на кожду випаде по 2 зр., бо треба 4 метри батисту по 40 кр., то 1 зр. 60 кр., 2 метри стяжки по 15 кр. і кошичок за 10 кр., то разом 2 зр. — а нас всїх шість, то 12 зр.

— Добре вирахували! — похвалила учителька.

— Зразу — оповідала дальше Оля — годї нам було зречи ся білих суконок, но Галя так нам договорювала, так просила, що ми наконець усї пристали. І мама позволила менї і їм їх родичі.

— Я і зовсїм сего, що зробила, не жалую! — закликала Марта.

— Бо вже по процесиї — сьміяли ся другі. — То так забавно було нинї, як мала Софійка плентала ся і падала — критикували другі.

— Но ви не сказали менї єще, на яку цїль призначаєте сї гроші — перебила учителька їх замітки.

Всї змовкли.

— За сим ми і прийшли до панї порадити ся — сказала по часинцї Галя — не знаємо, як би їх найлїпше ужити!

— Може післати їх якій бідній родинї — радила Марта.

— Не знать лиш, котрій — відозвала ся Оля. — Бідних родин і у нас досить, і нашими грішми не много їх запоможемо.

— То даймо на яку церков чи школу — не змовкала Марта.

— Я думаю — промовила знов Галя несьміло — чи не можна би подїлити сї гроші на дві части, і…

— І? — питала зацїкавлена громадка.

— І одну часть дати на Народний дім, що мають у нас будувати, а другу на викупно селяньских грунтів.

— Славно! Галюсю — закликала учителька — відки прийшла тобі така прегарна гадка до голови?

Галя розповіла: Недавно дістали татко лист від Івана Дмитраша з Краснопіля, що то виїхав до Америки. Пише, що бідує там тяжко, що вернув би ся назад, та нема до чого, бо грунт проданий. Татко були дуже зворушені і сказали: Іде наша земля в чужі руки, а єї сини блукають по чужинї за прошеним хлїбом. Щастє, що завязало ся тепер товариство, котре займе ся викупном грунтів селяньских…

— То і ми пішлїм на се гроші — сейчас Марта пристала, а з нею другі дївчата.

— А половину дамо на наш Народний дім — добре? — спитала Галя.

— Згода! — гукнуло однодушно прочих пять.

— Та ми би просили — звернула ся Оля до учительки — щоби панї самі нам сї гроші вислали, де треба, бо ми й не знаємо, як висилати.

— Но — докинула Галя вже при відходї з порога — не подаючи наших імен. Так ми урадили між собою…

В тиждень опісля не трохи счудували ся члени місцевої читалнї, коли в щоденній часописи, що до них приходила, в списї жертвуючих на ріжні цїли, вичитали ось таке:

Збунтована шістка з Н. прислала на фонд викупна селяньских грунтів 6 зр.

IV.

Найменьший.

Завтра Микола Гунич від'їзджає до Америки з цїлою семєю. Не мала-ж бо і она: жінка, три доньки, два хлопцї парубчаки, найменьший Олекса кінчить шестий рік. Їдуть всї далеко за море між чужими людьми шукати долї, нужда жене їх з рідного краю в сьвіт за очи. Обійстє спродане, худібки давно вже не має у стайни, в шпихлїри засїки порожні від зими. По пустій хатї крутить ся ґаздиня, ладить раз послїдний вечерю при ріднім огнищи та втирає заплакані очи брудною запаскою. Старий Микола сїв на призбі перед хатою, витяг люльку зза череса і пахкає так завзято, немов з димом хоче пустити журливі думи, що припали єго голову. Невесела стелить ся дорога! гірко ту було, хто зна', як там буде. Гей! гей! милий Боже! де та єго доля скриває ся, що він єї доси єще не зазнав! Перед ним промайнула цїла єго жизнь в трудї, слезах і бідї, нї одної яснїйшої хвилї, нї часинки безтурботної! Нема за чим жалувати — думає старий і пахкає люльку дальше, хоч давно вже огонь в нїй погас. Дїтий нема дома, розбрили ся по селу попращати ся де з ким: дївчата з подругами, хлопцї з товаришами. А він? з ким єму пращати ся? хиба з отсими зеленими могилами на кладовищи, де лягли спочати єго батьки та дїди, хиба з тою старою церквою, що виднїє в віночку розлогих кріслатих лип, та хиба з сею чорною землицею, що поливав ю стільки лїт кровію своїх рук, потом чола і слїзми. А з другими вже попращав ся!

Під пустим оборогом бавить ся єго найменьший Олекса зі старим Круком. — Най потїшить ся ще псиско дитиною, заки чужа рука стане єго годувати — думає Микола і позирає на ясну головку, що безжурно ховає ся в чорні кудли товариша.

Ворота від улицї заскрипіли.

— Дай Боже добрий вечер! — здоровлять прихожі.

— Дай Боже і вам! — відказує господар і просить сїдати побіч себе. Двох старших ґаздів і жид арендар, що закупив хату, містять ся на призбі.

— То ви вже завтра тай в дорогу — починає перший розмову.

— Та і вже — промавляє глухо Микола.

— Попродали увесь статок, то і гроший десь у вас повнїські скринї — нїби жартує другий, вказуючи на клунки, що лежать на підсїню.

Микола всьміхає ся гірко. — Се цїлий мій доробок за стілько лїт кровавої працї, се все, що повезу на нову оселю за море…

— А нема ще у вас чого купити? — показує арендар на оборіг, де лежала стара борона і кілька поломаних колїс.

— Нї — каже Микола — се забере коваль за те, що скриню нам окував.

Арендар підходить до малого Олекси, а поплескуючи хлопя по плечи, питає: А сего би не продали ви?

— Нема купцїв на таких — похитує головою батько.

— Ну, а як би найшов ся, сила схочете? дам пятнайцять срібних…

— Мало, хлопець незабавом до роботи стане — приговорюють сусїди.

— А двайцять возьмете? — термосить арендар хлопчиною.

Олекса витріщує ясні очи — не понимає. Чи мали-б єго так продати, як ось недавно торгували їх Багрю пестїйку? Він з усеї сили вириває ся з плачем з рук арендаря і не зважаючи на гучний сьміх, що звенить за ним, втїкає в садок, скрити ся перед сими нелюдами. Під розлогими вітками бзини, що приперла ся до сусїдского тина, не найдуть єго. Він так і припав до землї, жде, поки не втихне розмова, не відійдуть страшні ті гостї. Забрали вже їм хату і худібку, садок і поле, невжеж і єго ще відорвуть від мами і тата, сестер і братів? Дрожить Олекса на цїлім тїлї і жде…

На небі заяснїли зорі, з луга понесла ся пісня соловія.

— Гей! де ти Олексо? — гукає мати на вечерю.

Хлопчина висуває головку в гущавини і пробирає ся обережно крізь грядки до хати. Розсунені дрібними ручками макові цьвіти хитають барвистими чашинами, притоптана травичка прямує єму в слїд. Він спинає ся до вікон зазирнути, чи нема їх. Пусто! Рідня вечеряє на дворі, кличуть і єго. Мовчки їдять, не складає ся нинї розмова. Повечеряли, погасло на печи, полягали спати покотом на голій долівцї.

Душно в хатї, двері навстяж відчинені, нема чого замикати голих стїн. Вузким поясочком закрав ся місяць у хатину. Спить молодь здоровим лїтним сном — лиш Микола не може повік стулити, не спить ся і найменьшому. Ануж прийдуть тепер купцї і сплячого заберуть зі собою, куда-б тодї тїкати?

Розплющені оченята спинають ся на ясній полосї сьвітляній.

— От як би так по тій сріберній стежочцї полинути до місяця — думає хлопя. Нїхто-б тамки єго не досягнув, довженьких рук би треба, високої драбини…

Тїсно Миколї в хатї, не здрімає мабуть нинї. Він зводить ся з постелї і іде в садок. За ним потихцем суне Олекса. Чарівним сяєвом сповиті клонять ся верховіття дерев. Як тихо, сьвіжо! як гарно в невеличкім садочку! А на души в него так важко! Се послїдня ніч на рідній землици, завтра будуть вже далеко, далеко… І не побачити єму може й нїколи сего синього неба, нї стріхи батьківскої, не почути соловієвої піснї… Слези так і котять ся горохом по лици, пекучий біль стискає серце. І мов важким тягаром придавлений, Микола паде на землю, тулить ся до неї, неначе до матери, а єго збілїлі губи шепочуть в розпуцї: Прости, рідна! що не в силї я задержати тебе, не в силї більш поту і крови вливати в твої нїдра. Прости, що чужі руки будуть від тепер плекати тебе, рідна матїнко, чужі — не мої. А нас теплїйша, богатша країна ку собі зове. Та стрівай! най лиш дороблю ся там за морем, най наскладаю дещо гроша, а знов поверну сюди, зза семи гір і семи рік соколом прилину і відберу тебе, сьвята, від чужинця, відберу! Так менї, Матїнко Божа, допоможи! Не з добра продавав я тебе, землице, не з добра…

По білій стїнї хати промайнула тїнь, задрожала росою сполокана травичка, а на склонену голову Миколи опала пара дрібних рученят.

— Що се? — зжахнув ся старий і перехрестив тричи немов перед марою. В сьвітлї місяця виринула перед ним з борозди дрібна стать єго найменьшого.

— Тату! — шепоче він і ручкою втирає батькові очи, — тату, не плач! Продай мене завтра, як продав Багрю, а за гроші викупи нашу хату і землю!…

V.

Китичка фіялок.

Фіялки се улюблений цьвіт їх учительки. Коли перший раз на веснї принесли їй дїти китичку сьвіжих, росою скроплених цьвіток, не могла ними доста налюбовати ся. Та такі гарні, великі росли лиш в однім місци. Далеко за селом над глубоким яром спинала ся стрімка глиниста стїнка, поросла горою густим гаєм. Там поміж тернєм і колючою гущавиною розцвитали они найгарнїйші, найзапашнїйші. Сила їх росла також по лугах і пасовисках, та сї були бліді, дрібні і безвонні — їх зносили дїти найбільше, бо до перших не легкий був приступ.

Но від тижня зайшла дивна річ. Скілько раз поверне учителька зі школи до дому, находить в своїй комнатї на вікнї китичку великих, душистих фіялок. Хоч і як ломала собі голову, від кого той дар може бути, дотепер позіставало се для неї тайною.

Нинї субота. Осьма година давно вже прозвонила — наука начала ся. Старші дїти пишуть задачу, молодші числять з учителькою.

В клясї тихо, чути лиш скрип пер по правій — хоральні відповіди дїтвори по лївій сторонї. Крізь вїдчинені вікна залїтає весняна пісонька пташати, вливає ся сьвіжий подих маєвого ранка, огрітої землицї, сполоканої недавно дощем. Инколи дехто з старших хлопцїв піднесе голову від зошита, погляне в розвиваючий ся садок, потягне широко грудню весняні пахощі і знов пише дальше. На шкільнім годиннику ударило пів.

Старші дїти виняли книжки, молодші стали писати з таблицї за учителькою, коли се двері відчинили ся, і до кляси ввійшла ще одна мала школярка, Ксеня Чабаківна.

Протяжне аа! повне счудованя і негодованя, понесло ся поміж лавки. Деякі з дальших місць повставали, щоби побачити пізного гостя.

Оленка Кривоносова шепнула глумливо до своєї сусїдки: Знаєш, вже шестий раз в сїм тижни.

Гринь Климів, що то єго тато будник, поглядаючи на годинник, закликав на голос: Прошу панї, вже 5 мінут по пів до девятої.

Учителька відвернула ся від таблицї. — Справдї, сего трохи за много — промовила. Від тижня з кождим днем пізнїйше приходиш. — І хоч бись сказала, що сему за причина? далеко не мешкаєш, дзвінок до вас чути. В зимі можна би се ще оправдати, но тепер в такі гарні весняні днї повинни дїти з пташками зривати ся ранком до працї, а ти спиш мабуть!

— Сплюшка! — гукнув Юрко Ставичний, сидячий найблизше дверий.

Мала спустила очи в низ і мовчала. Учителька підійшла до неї, а взявши за руку, повела до стола і посадила на степень.

— Для лїнивих і спізнюючих ся — сказала — нема місця в лавцї, а позаяк ти опустила задачу, котру иньші дїти вже виробили, останеш по одинайцятій і сама єї тут напишеш.

Тепер аж побачила учителька, що одїж Ксенї була уся з переду зболочена, не мов би сполокана в грязкій баюрі.

— А ти якими стежками ходиш, що нинї ще найшла болото, коли сухисїнько усюди? — спитала, поглядаючи по дївчинї. Що се? — скрикнула перелякана, чи не скалїчила ся ти де?

На поцарапаних рученятах і запасцї малої виднїли слїди крови. Ксеня похитала лиш головою, но мовчала.

— Певно упала і вдарила ся до каміня — подумала учителька і звернула ся до других дїтий, бо з малої грішницї годї було слова добути.

Наука відбувала ся вже дальше без перепони.

О одинайцятій дїти розійшли ся до дому, остала лиш учителька з Ксенею. Дївчинка усїла в лавку і стала писати, учителька завдала їй кілька питань відносно задачі, відтак ходила по клясї.

— Чи ти вже зовсїм здорова? — спитала нараз, здержуючи ся перед малою.

— О так — промовила Ксеня і поглянула на свою паню блискучими чорними очима. Она пригадала собі, як ось тиждень тому тяжко слабувала. Панї навідувала ся до неї часто, а навіть одно пополудне, коли родичі були на ярмарку, пересидїла при нїй, обкладаючи голову зимними платками. Она не може сего забути!

Задача скінчена. Учителька переглянула єї, а не найшовши нїяких похибок, сказала з вдоволенєм: Видиш, Ксеню, як то ти вмієш гарно і добре писати! і лєкциї виучуєш ся, а ось від якогось часу робиш менї таку прикрість своїм спізнюванєм і другим дїтям злий даєш примір. Но надїю ся, що слїдуючого тижня се вже не повторить ся. Памятай! від понедїлка жду поправи.

Мала мовчки уцїлувала руку учительки, а зібравши книжки, поспішила домів. За нею вийшла небавом і учителька.

Єї мешканє лежало недалеко школи. Переходячи попри вікна дому, побачила під одним з них смугу болота, начеб хто спинаючи ся, забрукав стїну. Вікна були відчинені, в склянцї стояли знову сьвіжо зірвані фіялки. Но знать таємничий гість спішив ся сього дня дуже, бо цьвітки порозсипували ся довкола, і лиш мала їх китичка, сповита долом папером, купала ся в водї. Учителька наклонила ся, втягаючи залюбки пишну воню. Та сим разом місто роси побачила кров на чашинах фіялок. Мерщій виняла їх зі склянки і розвинула папір. Се була видерта картка з зошита, таке саміське письмо ось що лиш перед часочком читала в школї. Она згадала брудну смугу під вікнами, стрімку стїнку над деброю і перед єї очима станула дрібна стать чорноокої дївчинки з вдячним поглядом — заболочена, скровавлена мала Ксеня, що від часу своєї недуги спізнює ся до школи. Слези затремтїли в очах учительки, она вмить зрозуміла, чиї се малі рученята кровавили ся, збираючи для неї сю китичку.

VI.

Боягуз.

Другий ось лишь день, як опала повень Днїстрова, що недавно цїлу околицю перемінила в непроглядне озеро. Та й ще ріка не втихомиряєсь, розгукані жовті филї бють сердито о береги, накипають брудною піною, розсипують ся перлистими бризками по камінистій ріни.

Сонце палить, та легкі хмаринки на сходї віщують насуваючу бурю. На пасовиску, що прослало ся здовж ріки, дрімає лїниво товар над замуленою травою. Громадка хлопцїв, пастухів, присїла під лозами, шукаючи захисту від соняшних лучів.

— Скучно так сидїти — каже Андрій — ходїм бавити ся.

— А чого би? — питають другі.

— Давай, колесом підемо — радить Стефан — і три пари ніг замахали наче вітрак травами поміж худобу.

— А ти, Марку, такого не втнеш? — гукають на товариша, що лежить неподвижно на ріни, засунувши широкий капелюх на очи.

— Не хочу, легко вбити собі тернє — відказує байдужно.

— Ади! який делїкатний! — засьміяли ся Андрух і Петро.

— Звісно, мамин син! — докоряє найгірший пустун, Стефан. — А ми, хлопцї, на конї! хто кого пережене! — крикнув, хопивши ся за гриву сїрої коняки, що якраз піднимала ся з землї.

— Віо… о! сива! — вигукують малі рицарі і мчать на випередки, розганяючи полохливі вівцї та барани. Облетїли кругом пасовиско раз і другий.

— Не мучили бисьте скотини — промавляє Марко, позираючи на їх шалену їзду.

— Не твою мучимо! — відрізує Стефан, а скинувши одїж, кличе: Тепер, товариші, у воду! Перепливім на другий беріг, адїть! сама филя несе.

Хлопцї здержують ся на хвильку, страшно пускати ся в отсе гучне море, може пірвати на дно. Та бач! Стефан вже в половинї ріки, ще й пригукує: За мною, братя! За отаманом, козаки!

Петро і Андрій хапають ся кіньского хребта і собі скачуть у воду. Сердито бє филя боками, міцно держать ся хлопцї гриви. Аж дишуть конї, прорізуючи розбурхані вали, — лячно декому, та мовчить — удає зуха. Ось они і на другім боцї. Не так страшно оно, як думали!

Відпочивають на сонци, стріпують з себе набризкані каплї.

— А той боягуз нї ворухне ся там! — кличе Стефан, показуючи на Марка, що дальше спокійно лежить під корчем. — Пішлїм єму дарунок! ану, хто досягне єго звідси!

Град дрібних камінцїв перелетїв понад Днїстер і посипав ся просто на простягненого хлопця.

— Цур вам! — скрикнув з болю Марко і відсунув ся осторонь у траву.

— Марку! Марочку! — несе ся протяжно з другого боку. — Хлопець, а боягуз! Сором! Мамин син! Сховай ся за мамин фартушок! До баби на печ! — чути пискливі голоси товаришів.

— Вертаймо! — закомендеровав Стефан — і знов заплескали жовті филї, заревіли довкола трех їздцїв. Стефан пускає ся гриви і скаче у воду. Гу! як зимно!

— Ти що робиш? — кличуть другі.

— Купаю ся — відказує Стефан, а спохвативши хвіст коня, починає всїлякі штуки. Хлопцї і собі злазять в ріку і вже побіч коний допливають до берега…

— Спробуймо ще раз такого гуляня! — заохочує Стефан товаришів.

— Не все вдає ся штука — каже Марко, підводячи ся з землї. — Гляньте, які стали конї! Ще заслабне худобина.

— Мовчи, боягузе! — зверещав Стефан — такому героєви, як я, нїчого не страшно — а ти сховай ся за корч і стій, коли боїш ся дивити у филюючу воду. І знов, як стій, бухнув у струю, прямкуючи до противного берега. За ним почвалали два другі, щоб і їх не названо боягузами. Сим разом плили, вчіпивши ся за кіньскі хвости.

— Спробуймо плисти нурком попід спід — каже Стефан — і щезає у зеркалї води.

— Гей! уступай! — почув ся голос зі сплавів, що де не взяли ся на скрутї ріки. Петро і Андрій мерщій вихопили ся на конї і завернули. Стефан піднїс голову спід води і витяг руку, щоб ухопити ся силнїйше, та вже запізно. Мов стріла надлетїв, гнаний филею, сплав просто на хлопця — керманич не в силї єго задержати. Зіпяв ся, ударений в бік, кінь, а скажений з болю, відкинув далеко малого їздця. Глубокий вир закрутив ся над Стефаном. — Втонув! — скричали з берегу Петро і Андрій і взяли ся бічи у село.

Та бач! Марко вже не за корчем. Він митю мече ся у воду і правцює до місця, де щез товариш. Єго жиласті рамена справно розрізують бурливі вали, що намагають ся єго подолїти. На часинку щез під водою, та ось знов виринув — в руках у него Стефанко. Хвилька — а будуть оба на березї. Но ось два нові сплави один побіч другого садять просто них. Боже! дай сили! Шепоче Марко, тягнучи за собою товариша, що усею вагою повис єму в руках. А сплав туй туй злетить на него! Втїкати, нема як! Він послїдними силами кидає Стефана на трами, а сам, приголомшений страшенним ударом в бік, поринає у жовту струю…

Єго уратовали керманичі. Що відтак дїяло ся з ним, не тямить. Коли наконець очуняв, найшов ся на постелї в хатї. Вже смеркало. Знадвору доходив шум вітру, що висвистував свою пісоньку по вузкім коминї, о вікна били грубі каплї осїнного дощу. Довкола було темно, лиш на припічку жевріло погасаюче вуглє і підмальовувало червоною краскою почорнїлі ікони на стїнах. З домашних крім старої бабусї, що постогнувала на печи, не було нїкого.

— Як довго лежить він тут? — роздумував Марко, здвигаючи ся на руках. Пекучий біль в правім рамени нагадав єму цїлу подїю над рікою.

— Боягуз! — усьміхнув ся до себе. Та вмить знов обезсилена голова опала в зад, повіки мов оловяні стали замикати ся, рука повисла з постелї.

Двері сїнні тихо відчинили ся, і на порозї вказала ся стать хлопчини. В вечірних сумраках годї було єго добре розглядїти. Хлопець підсував ся нишком до постелї, глянув в блїде лице Марка, відтак імив єго руку і понїс з почестию до губ.

— Ти герой! ти! ти! — шепотїв пристрастно — ось тобі за мене!

Під дотиком теплих губ Марко прокинув ся, простягнув руку, щоб задержати малого гостя, та не встиг. Попри печ майнула лиш в сяєві жару ясна головка і щезла в сутїнках. Рука Марка доторкнула чогось зимного на постелї. Він піднїс предмет до сьвітла і розпізнав прегарний ножик з двома вістрями і сверликом. Такий ножик мав один лиш хлопець в селї — збитошник Стефко.

VII.

Месть.

Нї одна ще з учениць в клясї не скінчила рахункової задачі, а вже Зоня Мірска свою віддала.

— Зараз пізнати, хто уважає і добре числить — похвалила учителька пильну дївчинку.

— Дай менї виробленє на брудно — просила Людвика Вірхляківна, сидяча побіч Мірскої — нїяк не можу сеї задачі розвязати.

— Бою ся — відказала потихцем Зоня — видиш, панї дивить ся на нас.

— Підсунь попід лавку — шепотїла Людвика, схиливши ся над зошит, буцїм то зчисляє цифри. — Борше, ось тепер панї глядить в вікно! — і вхопила через лавку нотатку сусїдки, рвучи її до себе.

— Не дам — боронила ся Зоня — панї може надійти і пізнати. Людвика стала видирати їй з рук. Саме в тій хвилї учителька відвернула ся.

— Що се ви там? — спитала строго, наближаючи ся до дївчат. — Чия се нотатка?

— Моя! — відказала сьміло Вірхляківна.

Учителька розгорнула першу картку і прочитала підпис.

— Гарно! то ви на такі берете ся способи — сердила ся — я не думала, що і ти Мірска помагаєш другим обманювати!

Зоня спустила завстиджена голову, но мовчала. Учителька станула коло Людвики і казала їй при собі числити. Не по дусї се було дївчинї, она раз-враз запиняла ся при табличцї множеня, і все єї незнанє правил рахункових виявило ся тепер вповнї. Сяк-так задачу виробила.

— Зависна! — шепнула до Зонї, коли від них учителька відійшла, — не забуду тобі сего! Не моглась менї дати відписати — ти! Стрівай, прийде коза до воза!

Она відсунула ся геть осторонь, а звернувши ся до сусїдки з правого боку, Дорскої, пересидїла так цїлу другу годину. На перерву вибігла перша з кляси, а опісля перехожувала ся сама по коритари і, заїдаючи булку з шинкою, що собі принесла з дому, над чимсь то думала. Згодом приступила до неї Зоня з торбинкою черешень, запрошуючи на них товаришку. Но Людка, ледви і глянувши, відкинула гордо в зад голову і шепнула крізь затиснені губи: Дякую! обійде ся!

Послїдна вже разом з учителькою вернула до кляси. Дївчатка мали тепер писати поправку з попередної рускої задачі.

Панї закликала Зоню яко найпилнїйшу ученицю до таблицї, прочі всї поправляли за нею в лавках. Виходячи, зачепила Зоня о свою торбу, та відчинила ся, і панчоха з клубком випала з неї на землю. Зона і не помітила сего і другі тоже, а іменно Дорска, що якраз плакала над недостаточною клясою з задачі. Одна Людка схилила ся в сю мить підносити роботу. Відтак поклала ся на лавку, обвиваючи голову скрученим фартушком.

— Що тобі, Вірхляківна? — спитала учителька.

— Ой, зуб випадає — простогнала Людка, притискаючи силнїйше щоку.

— Вийди!

Дївчина стрілою була за дверми. Тут розвинула скручений фартушок і виняла ось що лиш піднесену з землї Зонину панчоху. Митю витягнула всї чотири дроти і рванула ниткою.

— Маєш за задачу! — шепнула, радїючи, як поре ся робота єї товаришки. На кінци коритаря почулась чиясь похідка. Людка скорійше завинула знов панчоху в фартушок і, знов притуливши руку до лиця, вернула мерщій до кляси. Зоня була ще при таблицї. Вірхляківна вкинула єї панчоху у торбу і причинила. Відтак піднесла ся в гору і стала писати, буцїм нїчого і не було, лиш врядигоди притискала рукою праву щоку, кривлячи ся при тім немилосерно.

Задачі поправлені, дївчата зложили зошити, Зоня вернула до лавки. Людка, хитро якось всміхаючись, глянула на ню спід ока, но товаришка, занята собою, і не помітила сего. На четверту годину припадали роботи. Деякі з учениць вийшли вмити собі руки з атраменту, вийшла і Мірска. В сїй хвилї і Людка піднесла палцї в гору.

— Чого хочеш? — спитала учителька.

— Прошу панї позволити менї усїсти під вікном, ту так темно, що не виджу набрати очок — просила дївчина.

Панї призволила. Людка, високо держачи панчоху, присїла край лавки і цїла немов лиш потонула в роботї. Дївчата ввійшли до кляси. Людка ще завзятїйше стала перебирати дротами.

— Боже! — почув ся нараз крик розпуки, а відтак плач сердешний залунав по шкільній комнатї. В клясї стало тихо. Учителька піднесла голову від стола, при котрім писала.

— Хто се? — звернула ся в сторону, звідки плач почула.

Зоня Мірска лежала на лавцї, заливаючи ся слїзми.

— Хтось споров їй панчоху до самого шлячка — промовила за заносячу ся від плачу товаришку сусїдка Дорска і піднесла в гору нещасну роботу. Всї дївчатка здержали на мить дроти і нащурили уха. Людка, на вид байдужна, вихилила ся також з лавки, єї личко лиш легко-легко спаленїло.

— Ах! я вже мала зроблено аж до пяти! — голосила, невмовкаючи, Зоня і стала навивати на клубок помотані нитки.

— Хто-ж се міг тобі вчинити? Боже! стільки роботи на ново! — бідькали другі школярки.

— Чи я знаю? — хлипала покривджена — може, як я вийшла до таблицї. Погляд учительки полинув в сторону Людки, но та сидїла така спокійна, як прочі.

— Хто оставав на перерві в клясї? — спитала.

Зголосило ся кілька старших дївчат, котрі і годї було о таку псоту посудити.

— Я була цїлий час на коритари і з панею ввійшла до лавки — сказала Людка, коли знов на нїй спочав допитливий погляд учительки.

— Се була й правда. А як Зоня писала при таблицї, нїхто не рушав в єї торбі? — звернула ся учителька до Дорскої.

— Нї, здає ся, бо Вірхляківна на той час вийшла з зубом, а відтак Зоня вернула, а она пішла під вікно, но нїчого не брала з торби.

Так посьвідчили і другі, а однак учителцї все такой здавало ся, що нїхто крім Вірхляківної не споров Зониної панчохи. Та доказів на се не було.

— Може ще дома зробив тобі хто сю шкоду — потїшала тимчасом розжалену дївчинку, або може ти зачіпила о що несьвідомо, і дроти витягли ся.

Зоня сему не вірила, все свої річи держить у взірцевім порядку, а дома нема нїкого, хто би сьмів їй зробити таку прикрість. Она, повтиравши сльози, взяла ся до направи нещасної роботи. Панї сама помогла їй набрати очка і розпутати замотану бавовну.

— Не плач — казала до Зонї — така пильна дївчинка, як ти, дожене ще й пережене другі. От, Нуся Деркачівна що лиш спускати почала.

— Так, але направа забере менї цїле пополудне, а я так хотїла піти нинї до бабунї — говорила Зоня, жалісно зітхнувши, до Дорскої — коли вже вбирали ся домів. Людка, на вид спокійна, станула в парі за Мірскою.

— Ось моя панчоха сего тижня і буде скінчена — хвалила ся перед малою Ізою, що ішла з нею. Вже лиш по 18 очок маю на дротах, ще би пяту, а спусканє раз-два піде. Як зроблю свою пару, заберу ся до шовкових панчошок для нашої Ренї — розповідала, сходячи по сходах, а кожде єї слово немов ножем краяло серце Зонине.

При брамі дївчатка розійшли ся. Людка з двома другими побігла передом, за нею поступала в ту саму сторону Зоня з Дорскою.

— Знаєш — казала ся послїдня — я все думаю, що то Вірхляківна спорола тобі панчоху, не знать лиш, коли і як, бо нїхто сего не помітив. Може тодї, як я плакала над своєю задачею, а ти була при таблицї! — она схиляла ся справдї під лавку.

— Може — шепнула Зоня, пригадавши собі погрозу товаришки за невідписані рахунки.

На ринку дївчатка розстали ся. Зоня ішла дальше сама. Вже доходила до дому, коли се під ногами узріла щось червоного на землї. Схилила ся піднести і аж скрикнула. То була червона, плюшева торбинка Людки Вірхляківної.

— Певно розірвала ся, як несла єї на руцї, і впала непостережено — подумала Зоня, отвираючи торбинку. Там найшла малу калитку з грішми і Людчину панчоху.

— Сам Бог карає єї за мене — всьміхнула ся мимохіть, — то десь плаче дома, шукаючи! От, би так спороти їй тепер роботу і підкинути як завтра в школї — майнула мстива гадка в головцї.

— Та нї! — шепнув голос з серця, се дуже немила річ набирати на ново очка і робити помотаними нитками. Може саме не она менї мою спорола! Нї, віддам їй завтра, і так нагризе ся досить нинї цїлїське пополудне. І мама буде сварити за таку гарну торбинку. Ой! аж корона в калитцї! кілько-ж то гроший має та щаслива Вірхляківна — казала до себе Зоня, перебираючи в торбинцї. — Невеселе мати мем обі пополудне, я не піду до бабунї, а ти плакати будеш за своєю стратою.

Она стояла вже в брамі дому. До Людки ще лиш кілька кроків.

— А що? — подумала, здержуючи ся в сїнях, — як би такой сейчас віднести їй торбинку, най не плаче! Та чи варта она сего? Нї — то она, певно она спорола менї панчоху аж до саміського шлячка! Піти, не піти, піти, не піти — ворожила, стикаючи два пальчики обох рук. — Нї, такой піду! — переважив добрий голос серденька, і она, не надумуючись довше, побігла до товаришки.

Малий городчик віддїляв дім Людки від улицї. Зоня спинила ся перед рундуком.

— Ох! ти розтріпана дївчино! — почула голос з покою, — все мусиш щось згубити і то ще таку гарну, дорогу торбинку!

Се мама сварила на Людку.

— Верни ся і пошукай по дорозї, може хто найшов, а може ти в школї лишила?

— Нї, нї — крізь плач відказала Людка і випала на рундук, збираючи ся бічи в місто.

— Стрівай! — здержала єї Зоня в огородци, — ось твоя згуба, я надибала коло нашого дому.

Людка станула мов вкопана. Відтак тремтячими руками вхопила торбинку і відчинила.

— Не бій ся! — трохи з горда промовила Зоня, — я не взяла тобі гроший, анї не спорола панчохи!

Під натиском послїдних слів Людка спустила завстиджена голову. Через хвильку стояли обі дївчатка мовчки проти себе. Зоня перша прийшла до слова. Она положила товаришцї руку на плече́ і заглянула під спущені вії.

— То ти менї спорола нинї панчоху? — спитала.

— Я — почув ся тихесенький голос Людки, що паленїла по самі уха.

Знов мовчанка.

— Гнїваєш ся дуже? — шепнула мала грішниця, не підносячи очий, а слези так і котили ся по рожевім личку.

— Нї, вже нї! — гукнула весело Зоня, котрої серденько не вміло з гнївом довго носити ся, — панчоху дороблю нинї, а до бабунї піду в недїлю. А тепер поцїлуймо ся хиба на прощанє — казала, обіймаючи товаришку.

— Поцїлуймо! — всьміхнула ся і собі Людка, піднесши головку в гору — і два голосні поцїлуї залунали у цьвітистім городци.

VIII.

Порохівня.

Стояла она коло кладовища при гостинци поза місточком. З далеки виднїла густа сїть громозводних дротів, білїв бляшаний дах, чорнїли щільно попримикані віконницї. Побіч тулила ся мала вартівня, де ніч і день жовнїри сторожили невпинно. Гостинцем не вільно було туди борзо їхати, а на ніч і зовсїм єго замикано з остраху перед яким випадком, що міг би зажечи порох на складї. Звожено єго тут дощевими весняними днями в чорно помальованих скриночках. Хлопцї все те добре помічували, бо-ж і ся порохівня і війско не мало їх цїкавили. Від коли стали у них будувати касарнї, звозити порох і армати, копати шанцї, не було їм сидженя дома — в них стільки й роботи, що вилїзти на гору та позирати на сю таємничу будівлю, на ті підземні ями і горбки, що здалеки лиш неначе муравельники визирали понад землю. А вжеж цїкавив ся сим і Юрко Соколик, бо пасав худобу якраз коло порохівнї. Корови скубуть траву на стрімкім горбі, а він приляже на землю, та глядить цїлими годинами на жовнїра, що машерує перед касарнею.

— І на що се стільки пороху тут навезли? — питає бувало.

— Стріляти хлопче.

— А чого-ж стережуть єго так ревне, нїхто певно не вкраде, як і вкрасти? мури грубі, дах желїзний, віконницї позачиняні, куди там і добути ся!

— Та се не від злодїя стережуть — відказують єму — а від огню.

— Бо й що би? — питає цїкаво Юрко.

— Що? одна іскорка сюди, а цїла порохівня вилетить в гору.

— Йой! — скрикує хлопець, отворивши з диву губу, — тож би тріскоту було, гей! гей! А то в моздїри лиш трохи єго, а який гук, як вистрілять, — горами лунає! І куда-б то летїла та навіджена порошня? — міркував. В гору? А не знать, чи би упала просто в дебру, чи перекинула ся на той бік у місто? Варта ту кумедию побачити! Отак далеко втечи і звідтам на все дивити ся! А страху було-б межи людьми, страху! страху!

Таке роздумував і нинї, лежачи ранком в траві. Гей! Лиса, а ти куда? — зірвав ся зганяти корову з гостинця, де якраз запорошило ся від возів, що повертали з міста. Заторохкотїло на дорозї і втихло. Один віз пристанув.

— Гов! — кричав сидячий на нїм до товариша спереду, — заждїть, Павле! чи не пукла вам бочка, щось ллє ся з воза!

Перший озирнув ся позад себе.

— Пек ти! — закляв, злїзаючи на землю.

— А що? — питав другий, і собі висївши.

— От раз шкода! вся мазь піде на марне — бідькав ся Павло.

— Випав чіп?

— Не чіп, а такой обруч пук, і бочка розлїтає ся. А то-м си наробив! ще кукурудза в мішку замочила ся, — стогнав, вибираючи з воза зерно.

А мазь собі текла вузкою струєю до рова.

— Шкода мази та шкода бо і воза, не домию дома, як залипне, хиба лиш обручі здійму, а се вже най пропадає, казав, кидаючи гінти́нє^[1] у рів. Ось нещастє! бодай же тя! Повнїський віз наляло, до дому нема що везти, най до решти спливе.

Він здіймив драбину з воза і перехилив єго понад рів.

— От і заярмаркував ся нинї! будуть мали чим жовнїри паркан смарувати, а менї мов вкрадено гроші з кишенї! Цур ти! не даром заяць дорогу з рана перебіг, — говорив — а витерши віз, затяв конї і поїхав.

Жовнїри нїчого не бачили, а мазь поволи наливала кітловинку по самі береги. Юрко дивив ся з горба на усе.

— Жаль, що не маю якого черепка, взявби-м трохи до дому — думав — придала би ся батькови.

— Яка чорна, аж вилискує ся! на жару тає щораз більше, гей чорна вода вже стала, не тяжко, щоб і не запалила ся від сонця! Гарний був би фаєрверк! страху много, а шкоди нїякої — вітру нема, та й жовнїри побіч, — угасять, до порохівнї не дійде. Посмитрю, чи нема де сїрників в камизоли, — і став шукати по кишенях.

Мав їх при собі, бо нераз лучало ся розкласти огонь у поли, упечи бараболь.

Поглянув на сонце, доходило полудне.

— Тра худобу гнати, та вперед ще запалю мазь, побачу, як горіти ме — казав до себе. — Відтак спустив ся в низ у рів, де мазь ще не дійшла, виймив кусень паперу з кишенї, шарнув сїрничком о пуделко, запалив папір і кинув у струю. Ясна поломінь заграла над чорним потоком, огниста стяжка повила ся ровом. Юрко не ждав довше.

— Тепер тїкай, небоже, заки побачуть з порохівнї — подумав — з долини і так лїпше буде видко, най лиш огонь загорить на цїлім просторі! І він, безжурно погукуючи на худобину, збігав по камінистій збочи гори домів.

Міский годинник видзвонив полудне. На ринку пусто, спека не заохочувала нїкого до проходу, усї шукали холодку в мешканях. Знечевя полудневу глушу перервав понурий голос дзвону, а в слїд єму понесли ся протяжні звуки стражацкої трубки. Горить! роздало ся тревожно по містї, і вмить ринкова площа зароїла ся цїкавими.

— Де? де? — питали, глядячи кругом. Зза гори підносив ся чорний клуб диму, з вежі добачено і поломінь.

— Боже! коло порохівнї, ми пропали! — ридали мешкаючі в тій сторонї, що якраз повертали з поля до дому. При студни наливано бочки, а за часинку дві сикавки гнали стрілою ід кладовищу. А дим все стовпом нїс ся в гору, а дзвін і трубка на випередки мішали свої зловіщі тони. Смертельна тревога повисла над містом, всї ждали чогось страшного…

А небезпеки такої великої і не було. Розжарена мазь доплила аж до містка побіч касарнї і вмить сухе поруче, недавно облите смолою, і пліт, що огорожував кладовище, станули в огни. Но не тревало і чверть години, а вже жовнїри самі угасили поломінь, а сикавки, і не здержуючи ся, завернули в місто. Та хоч сим разом нїяке нещастє не стало ся, начальник сторожі огневої а ще більше капраль з касарнї не мало сердили ся на псоту, яку їм хтось утяв. Чи нароком підпалено мазь? жовнїри не видїли — а нїхто не признавав ся. Чейже сама від себе там не взяла ся — хиба з пастухів котрий зробив сю псоту.

— Коби я дістав єго тепер в свої руки — грозив капраль — мав би ся гаразд!

Не красше обіцював малому виновникови і інспектор полїциї.

А він, що був усеї подїї першою причиною, сидїв, спокійно обідаючи, дома — певний, що порохівня від єго штучки не вилетить ще нинї в воздух. За мало мази! всьміхав ся сам до себе, навіть поломіни не було видко. Як би так в ночи се зробити, було-б на що подивити ся! Спробую колись, казав, з другими хлопцями спробую…

До хати ввійшла стрийна, що мешкала коло кладовища. Не здоровкаючи ся, так і впала задихана на лавку.

— А то-м вам, людоньки, не йшла, а летїла з поля — говорила, захопивши віддих. — О Господи милосерний! як узріла-м огонь на горі, то сейчас ся клятуща порохівня прийшла менї на гадку.

— Ласка Божа, що на тім стало — перебив старий Соколик — а то справдї не жарти! Хоч ми осторонь, а і нам би щось дістало ся. Що то думаєте, стільки пороху на таку спеку, на кусочки рознесло би порохівню довкола.

— Та не знати, що то за відміна запалила сю мазь? — зітхала стрийна, прийшовши з остраху до себе.

— Кажуть: мазь розілляв Павло Чеверда, як вертав з міста — а зажег мабуть котрийсь з хлопцїв.

— Ой, дати-ж би єму, як слїд, за таку пустоту, дати! — аж скрикнула з негодованєм жінка. — Я сама, хоч би се й рідна дитина, не пожаловала би бука, вже би другий раз сотного наказував не йти туда.

— Ваша правда — відозвав ся старший брат Юрка — раз штука удає ся, а то, не дай, Боже, вітру — цїле місто пішло би з огнем, плоти сухі і трава загоріла-б на таку спеку. Будуть тепер добре стеречи жовнїри наших пастухів.

— Може ще й пасти закажуть на горі — промовила Соколиха, пораючи ся коло печи — тодї хоч камінями годуй худобину, і так всю пашню забрали під ті кляті касарнї. Як би зловили того, що нинї підпалив, а добре вкарали, мали-б другі пострах, та ба! шукай вітра в поли.

— У містї розповідають, що Остапа Сенькового замкнули в арештї — сказала сусїда, входячи в хату.

— Або се він запалив мазь? — спитали всї.

— Нї — вирвало ся несамохіть Юркови, що доси мовчки прислухував ся розмові.

— А ти відки знаєш? він, чи не він, коби тебе там не було! — гримнув батько. — Як всадили, то й посидить, най худоби пантрує^[2], не збитків. Юрко стих, а сховавши кусок хлїба за пазуху, пігнав на пасовиско.

Маркотний ішов під гору, згадуючи товариша, що може і справдї сидить невинно в арештї.

— От, здавало ся, така дурниця, а тільки, лиха задля неї — думав, потріскуючи батогом. — Та коби хоч громадї пасовиска не відобрали, нїде би пасти сї дві коровицї! Отось наробив, Юрцуню, докоряв сам собі, бючи ся кулаком по чолї.

А що, як би признати ся? випустять Остапа і пасовиска не возьмуть. Всадять тебе на день, або вибють пан капраль, тай по всему!

Зимний дрощ струсунув єго тїлом. Ага! а як се всьо витерпіти?, аж тряс ся цїлий на саму згадку кари, що жде за псоту. Болїти ме шкіра, тай ще тато дома надоложуть. А Остап за віщо дурно терпить? громадї завіщо пасовиско відпаде? Може піти сейчас до касарнї і признати ся, казав до себе, позираючи в сторону вартуючого жовнїра. Боже, як страшно! колиб не Остап і не пасовиско, не признав би ся!

— Нї, іду, най і вбють! — рішив, зриваючи ся з місця. — Гей! Гриню! — крикнув на товариша з паші, — попантруй но мої корови, духом верну!

І сьмілим кроком звернув в сторону домику, де мешкав пан капраль. Сїни були відчинені. Юрко увійшов. На стїнї висїли три рушницї і довгий батіг, з тоненьких ремінцїв уплетений. Під Юрком захитали ся ноги, вхопив за одвірок, щоби не впасти.

— Застрілять з отсеї фузиї! — майнула страшна гадка.

— Хто там? — почулось з покою.

— Се твоя й смерть! — зойкнув хлопець, як не час було надумувати ся. Грізна стать вусатого жовнїра неначе виросла перед ним з землї, жиласті руки вхопили кріпко за обшивку. А тобі чого? бісурмане! гукнув з усеї сили над застрашеним Юрком.

— Та я… я… прошу пана… — почав сердега, а в горлї немов щось здавило.

— Говори! бо…

— Та я, прошу пана… затим, щобисьте пустили Остапа з арешту і не брали пасовиска громадї!

— Здурів хлопець! — крикнув, не понимаючи нїчого, капраль і звільнив обшивку.

— Се я підпалив рано мазь в рові — вже свобіднїйше докінчив Юрко — а тепер карайте! — і як довгий повалив ся до ніг страшного судиї.

ІХ.

Уратовала!

Густі платинки снїгу не перестають падати від раня. Такі вже гори всипали, сьвіта Божого не видко! А вітер віє-завіває, крутить білі тумани пустими полями, мягким пухом встелює дороги, що і слїду їх не найшов бись.

Край села стоїть хатина. Дрібні віконця ледви визирають із соломяної загати, ледяна рука рисує по них взористі цьвіти. Ух! як темно сегодня в хатї, як зимно! Погас огонь в печи, недоварена страва стигне в невеличких горнятах. На постели лежить хора жінка, блїда! блїда — спечені губи шепочуть щось в нестямі, важкий віддих поносить грудьми. В ногах ліжка тулить ся до себе двоє малих дїтий, закрутивши босі ноженята старою кожушиною. Тихо! сумно… В сїнех почуло ся голосне тупанє, се мабуть хтось витирає чоботи зі снїгу.

— А то метїль нинї, крий, Матїнко Божа! — заговорила перша, хухаючи в замерзлі руки.

— Зимно-ж бо і у вас, докинь дров, Катре! — звернула ся до дївчини.

— Лишила-м огонь, погас, заки я з вами вернула — відказала Катря, накладаючи хворосту на померкле вуглє. Жінка приступила до постели.

— А що се вам, Петрихо, нездужаєте? — спитала, наклонивши ся над хорою.

Ся лиш легко зашевелїла блїдими губами і жалісно застогнала.

— Мама вже від вчера лежать ось так в нестямі — замітила Катря. — Не їдять, не говорять, а в грудех щось їм страшне харчить.

— Горячка — сказала стара сусїдка, що прийшла відвідати хору, — перестудила ся десь небога і запаленє певно дістала.

Катря отерла фартушком слези, самі так і напливають їй в очи.

— Чим би їм помочи, нанашко? — спитала.

Стара похитала головою.

— Та яка тут поміч! переборе слабість, то й виздоровіє, на се зїля нема. Не плач! Пан Біг милосерний не опустить вас сиротят. А ти радше звари там чого отсим, — говорила, вказуючи дїти на ліжку. — Я ту до вас вечером зайду з Мариною і чоловіком, то і посидимо через ніч при кудели, не так скучно буде тобі — а тепер оставайте здорові! Она ще раз глянула на хору, зазирла в горшки і вийшла.

Крізь відхилені сїнні двері закрав ся зимний вітер у хату. Високо спалахнула поломінь на коминї, хора задрожала з болю, чи зимна, жалісно постогнуючи. Катря мерщій кинула ся накрити матїр кожушиною. За часочок наляла теплої затирки в миску і покликала Стефка і Доню вечеряти. Попоїли дїти, полїзли на печ гріти ся. Попрятала Катря начинє, докинула дров на огонь, внесла з сїний воду у хату. Сїла при постели, задумала ся. На дворі лютує метелиця, а в єї души мов ті платинки снїгу вертять ся, крутять невеселі, журливі думи. Рік, як поховали батька, а тепер ось мати нездужає. Що жде їх завтра? До кого пригорнуть ся кругом соротята? Слези так і здавляють єї, та она боїть ся голосно захлипати, меньші дїти почують і собі в плач вдарять.

Малі шибки аж зазвенїли від вітру.

— Господи! що там дїє ся! — подумала Катря і підійшла до вікна, затикаючи єї подущиною, щоби на матїр часом не повіяло. — Та чи то вже й справдї нема лїків на мамину слабість? Мусять бути, но хто їх знає? доктор, той би щось порадив. От, як торік захорувала Сенькова Олена, то привозили доктора, і поміг. І панї учителька казала їй нинї, чи не післати-б по него до міста…

Єї думи перервали судїди, що прийшли навідати ся до хорої. Якось відраднїйше стало самотній дївчинї, звісно: живі люди заговорять, потїшать. В хатї вже зовсїм стемнїло. Катря засьвітила лямпу. Сусїдки взяли ся прясти, старий закурив люльку. Хора глубоко закашляла і стала метатись по постели.

— Дим задусив єї — промовила сусїда — покинь курити!

— Мабуть чи не на груди занедужала небога — говорив старий, прятаючи люльку, — а то на таке зимно не дуже і безпечно! Готова і она полишити сї сиротята…

Катря голосно заридала.

— Цить! — потїшали жінки — під вечір все слабість змагає ся, переборе ся день, два, і виздоровіє.

— А може-б їй доктора? — крізь плач зойкнула Катря.

— Се би і не зле — відказав старий сусїд — но відки єго сейчас возьмеш. До міста, правда, лиш пів милї, та нинї на таку фуфелицю і кіньми туди не дібєш ся. Нема що і гадати, пожди до завтра, може хто коний пожичить.

Катрю сї розмови не в силї потїшити, она чує, що тут одна хвилинка рішає о житю єї дорогої матери. Від постели несе ся глухе стогнанє і кашель, сусїдки перекидують ся сумними, не добре віщуючими поглядами. Она не може довше нагадувати ся, нїяка сила в сьвітї не здержить єї від ратованя найдорожшої особи.

— Посидьте! — просить, встаючи з лави, — піду по тїтку Оксану в село.

— Та ми тут і на цїлу ніч вибрали ся — повідають сусїди — іди, буде нам з нею веселїйше.

Катря поцїлувала тихо хору, накинула велику хусту на плечі, узула мамині чоботи і скочила у двері. Острий вітер так і обгорнув єї розпалене личко, так і зморозив у мить незасхлі ще сльози. На воротах пристала хвилинку, відтак звернула доріжкою лїворуч. Не туди ішло ся до тїтки, не туди! та она і не думає о тїтцї, она йде в місто по доктора. Єї тяжкі чоботи западають глубоко в заспи, тумани снїгу бють в очи, но їй байдуже, коби дійти лиш на гостинець, а там вже далї простїсїнько в місто. От, вже й фіґура при дорозї! Боже, змилуй ся! хрестить ся Катря і стає шепотїти вечірні свої молитви. Скорше мине час — думає. Она іде, не спиняєсь, аж горячо робить ся їй з утоми, перебивати грубі верстви пухкого покривала. Чоботята повнїські снїгу… Далеко ще до міста? глядить в долину, набираючи віддиху. В темряві нїчого не видить, лиш платинки снїгу, як і передше, гарцюють млинцем перед нею. Їй робить ся лячно так самій в сїй нічній глуші. Якась великаньска стать з витягненими раменами суне прямо внапротив. Боже, що се? Іти, чи вернути? Нї, най дїєсь, що хоче, хрестить ся, дрожачи уся, і іде відважно на чудовище. А мара все завзятїйше крутить ся при дорозї — Катря вже при нїй. Ах! се вітер вертить зірваний стовп польовий! всьміхнула ся сама до себе. — Хиба не зайде нинї, якась непоборима сонність стулює єї повіки. Як би так де сїсти і хвилинку спочати, хоч би і в снїг лячи, на маленький лиш часочок — думає — ледви тягнучи ноженята. Та годї! можна би заснути, а то снїг би засипав і єї на смерть. А там мама вмирає! зойкнула в розпуцї і знов з усїх сил рванула ся вперед крізь заспи. В далинї заяснїло небо горою. Ах! се вже місто! — скрикнула втїшно, ще хвилька, — дім доктора зараз на скрутї. Она знає, де — і доктора знає, на весну щіпив їй віспу в школї — такий добрий пан! Міцнїйше звязує хустку, бо зимно починає тепер доскуляти, хоч піт заливає личко. Палцїв в ногах і не чує, геть десь позамерзали в снїгу, що насипав ся до чобіт. Та ось лиш часочок дороги! Серед нічної глуші пронесли ся протяжні звуки міского годинника. Катря пристала, наслухуючи. Була десята година, коли опинила ся перед домом лїкаря. — А як нема дома — блиснула страшна гадка у души. — Нї, єсть, ось в вікнах сьвітить ся. Слава-ж Тобі, Боже! Она напружила послїдні сили, щоб доволочи ся під двері. Мала єї стать спинає ся в чоботятах до дзвінка, замерзлі пальчики з усеї сили притискають порцелянову галку — відтак знеможена паде́ на поріг.

Лїкар ще не спав, сидїв в комнатї, читаючи часопись. Нараз піднїс голову. Чи се свист вітру, чи справдї хтось задзвонив в передпокою? Він став наслухувати. Нї, мабуть лиш здавало ся єму, дзвоненє не повторяє ся.

По часинцї двері від кухнї відхилили ся, а в них показала ся голова старого Федора.

— Прошу пана доктора — заговорив — якесь дївча замерзло у нас на порозї, надибав-єм, вертаючи з міста, і взяв сюди.

Лїкар кинув ся у кухню. Обсипана снїгом, лежала на постели Катря, мов нежива. Оба зі слугою взяли ся розвивати єї з одежини і натирати посинїле тїло. Згодом легкі румянцї закрасили блїде личко, губи зашевелїли.

— Жиє! — скрикнув лїкар — настав Федоре самовар, треба єї напоїти теплою гербатою.

Катря отворила очи і піднесла ся на постели.

— До мами! — шепнула — мама умирають, ходїть, пане, ратуйте їх!

— А відкиж ти, дитино? — спитав лїкар.

— Не знаєте? я Катря Лисак з Річки.

— Як менї се й знати?

— Таж ви менї віспу на весну в школї щіпили — дивувала ся Катря, що єї не пізнають.

Лїкар усьміхнув ся.

— З ким же ти тут нинї дістала ся? — допитував.

— Я прийшла по вас, бо мама дуже хорі від вчера.

— Прийшла-сь сама на таку метїль? сама в ночи? — аж сплеснув руками старий Федір.

— Страшно було йти, ой як страшно, але там мама вмирають.

— То ти задзвонила?

— Я, я, але ходїм вже до мами — наставала Катря, встаючи з постели і лагодячи ся у дорогу.

Небавом сидїла при столї, попиваючи гербату, а Федір запрягав конї до саний. Лїкар, розпитавши про недуг, взяв з собою і лїки з аптики, і ось Катря, обвинена в тепле футро, їхала з ним разом в село.

Сусїди при хорій чудували ся чимало, чому дївчина з тїткою не надходить, коли се зазвенїв дзвінок перед воротьми, і пан у футрі а з ним Катря ввійшли в хату. Лїкар приступив мерщій до хорої і став єї оглядати. Катря не спускала з него ока. Наконець лїкар піднїс ся.

— Стан недужої справдї дуже грізний, та є ще надїя. Він приїде тут і завтра і привезе деякі лїки, а тимчасом най роблять, що поручив.

— Призвала-сь мене в сам час, дитино — сказав Катрі на від'їздї — рано було би вже за пізно. Твоя відвага спасла матїр від смерти.

Катря з слезами радости припала до постели, і єї губи зложили ся до горячої молитви.

А на дворі дальше лютувала буря, дальше тумани снїгові ходили млинцем по гостинци, розвіваючи у нічну глушу тоненькі звуки санкових дзвіночків…

X.

В оборонї слабшого.

Всї знали в містї старого жида Ґедалього, а вже нїхто мабуть так добре, як малі школярики. І не дивниця; они-ж головна підпора єго невеличкого склепику, що поміщував ся в вузкій уличцї від ринку. Вивіска над дверми носила напись: "Продажа книжок і приборів шкільних". І справдї, увійшовши до внутра, видїло ся полички, позапихані старими розлїтаючими ся картками, лиш декуди визирала новійша окладинкою книжка. Та крім сего були там і щітки і смаровила всїлякого рода, і ремінцї і гребенї, а навіть малі, висячі лямпи кухонні. Куди ховав Ґедалї ті, так названі, прибори шкільні, се було єго тайною, котрої навіть проворні єго покупнї не вміли відгадати. Доста, що на кожде візванє витягав з усїх кутів, з повали і з підлоги, з ріжної величини пачок і скриночок все, чого лиш душа дїточа забажала. Бували се часом предмети дуже підозріної доброти, а такой дїтвора тягнула громадно до склепику, бо нїде так дешево не дістала товару, нїде так завзято не могла торгувати ся, як у старого Ґедалього. Чимало надило і подобало ся студентикам і се, що старий кождого з них називав паничем. Вже-ж не аби яка була честь для такого малого Петруся чи Івася з першої кляси разом з новою табличкою і писальцем, купленим у Ґедалього, дістати ще й новий титул "панича". Се було неначе повне іменованє на школяря. Не диво отже, що по такім заіменованю малий "панич" так високо нїс голову, аж звичайно пошпотував ся на сходах склепику і розбивав носик о камінь. Та ще скорійше спішив старий на підмогу необережному рицареви, а ласкаве: "нїчого паничу" і образочок до відбиваня, як безплатний причинок, вповнї успокоювали малого покупня.

Но відносини межи школярями а Ґедалєм заострювали ся часами навіть і сильно. Се бувало з початком року, коли хлопцї куповали і продавали шкільні книжки. Тодї взивав старий ще й жінку до помочи, бо самому годї було дати собі раду з розгуканою дїтворою, що битком заповнювала тїсний склепик. Сьвятої терпеливости з ними не ставало! Хлопчиска годинами оглядали одну книжку, перечисляючи, чи всї в нїй картки — а за правило приняли давати все і всюди десяту часть цїни без огляду, чи книжка цїла, чи знищена, нова, чи стара. Зразу старий всьміхав ся на таку безличність купуючого, гладив сиву бороду і підморгував одним оком; наконець виходив з рівнодушности, і книжка опинювала ся на голові і спинї малого школяря, а він сам вилїтав зовсїм недобровільно на улицю. Однакож в борзї вже жалував Ґедалї свого горячого пориву — бо ось вся проча громада, в оборонї покривдженого стаючи, заявляла однодушно, що з таким шахраєм і простаком, як він, не хоче від нинї мати нїякого дїла і переносить ся до Малки Фінк. І шнурком сунула цїла ватага до єго ворога знапротив, щоб знову там таку саму історию відограти, а другого рана зійти ся знов у Ґедалього, моя нїчого і не було.

Були се горячі днї для старого, захрипав сердега в переговорах з малими, а коли вечером, зчисляючи свій доробок, находив між грішми місто десятаків кілька бляшок або гузиків, рвав волосє з бороди і проклинав свою долю, що присудила єму обслугувати отсю зухвалу дріботу.

Та старий і не знав, яка страшна гроза збирала ся над єго сивою головою. А мож було єї догадати ся; бо як надтягаючу тучу віщують далекі громи, так єму заповідали лихо часто відзиваючі ся в послїдних часах вистріли капсель, котрі мстива якась рука метала нароком перед єго склепиком. Ба! навіть в самім склепі лучало ся се, аж затремтїв старий на цїлім тїлї; а раз, коли сам сидїв на порозї, бо якась дрібота лиш що відійшла, збілїв, глянувши поза себе. Здовж підлоги скакало щось, витріскуючи незвичайно сильно. Була то звичайна "жабка", яку хлопцї куповали по 4 кр. — а запаливши, пускали по земли — но Ґедалї не видав ще такого дива і переляканий вибіг на улицю, взиваючи помочи. Від тої пори став щось своїх покупнїв підозрівати і обережно усував ся осторонь, коли збитою громадкою входили до него.

— Ануж проклятущі запалять єму склеп або і обрабують! від сих малих і найгіршого можна ожидати! — думав старий.

І не даремні були єго побоюваня. Між дїтворою справдї коїло ся против него і се між найнебезпечнїйшими в них школярями з першої кляси, як їх називано "чубаками". Причина завзятости була дуже проста: Одного гарного дня запримітив Зенко Горбовий, що его зошит, куплений за 1 кр., мав лиш 6 карток, а не 8, як він сего надїяв ся, ще й таблички множеня не було на хребтї.

— Шахрай жид! — шепнув до сусїда в лавцї — обдурив мене на двох картках.

— А образок дістав-єсь? — спитав товариш.

— Нї, і образка не дав — відповів Зенко.

— Так зі мною зробив недавно — заговорив Сидір Орлик — оловець нї разу не дав ся затяти, так я і зістругав цїлий, не писавши.

— Як я своє писальце вчера — відозвав ся иньший чубак. — Кажу вам, не варта куповати в Ґедалього — у Малки Фінк все дешевше, ще й образок додає.

І они справдї стали оминати старого, і від тодї посипали ся перед склепик таємничі капслї і жабки. Остаточний розрив між чубаками а Ґедалем настав, коли сей, не в силї довше терпіти, викинув раз Левка Дороша за двері.

— Се зневага для цїлої кляси! — говорили малі, — викинути школяря за те, що за книжочку рахункову, вартуючу 6 кр., давав лиш 3 кр.? Може она і коштує шість, та чейже у такого Ґедалього поторгувати ся вільно — се-ж не книгарня, а от собі склепина. Треба старого покарати, урадила мала громада, ту ходить о честь всїх школярів. Та як? в склепі годї єму що зробити, бо в містї побачать, і їм ще за те від кого дістане ся.

— Знаєте — сказав Зенко — підемо у єго сад.

— Де се? — спитали другі.

— За містом — толкував товариш — винаймає Ґедалї у одного господаря садовину. В недїлю, коли в містї замкне склеп, сидить там, пантруючи овочів.

— Добре! — скрикнули хлопцї — виберемо ся там в недїлю з катапульками і позбиваємо єму яблока з дерев.

— І збомбардуємо будку, в котрій стереже — докинув Левко.

— Де зійти-б ся нам?

— На горбі коло хреста — урадили всї прочі однодушно.

Плян такої воєнної виправи незвичайно подобав ся хлопцям, і коли прийшла недїля, пять їх як оден стануло в умовленім місци.

— Перебіжи но, Левку, коло будки здалеки і поглянь, чи сидить вже Ґедалї — сказав Зенко.

Левко став скрадати ся попід плоти. Будка стояла в воротах саду при дорозї. На значну просторонь довкола зеленїли лиш буйні городи і поля. О тій порі не видко було й живої душі нїгде, бо люди порозходили ся у місто. Левко підсунув ся під садок. Старого Ґедалього нема там, а сидить Юдка, наймолодший єго син. Се ще більш на руку малим авантурникам — слабого Юдки нїхто не бояв ся. Они уставили ся на горбку за деревами, відки, непомічені, могли висилати свої удари на будку і сад. Юдка дрімав безжурно над овочами, коли се град камінцїв загудїв о деревляні стїни. Він тревожно оглянув ся довкруги. Нїкого не видати. Та ось нові, ще силнїйші громи заторохкотїли один по другім, а рівночасно в примежнім садочку посипали ся збивані з дерев яблока і грушки. Переляканий Юдка вибіг з будки, тїкаючи в сторону найблизшої хати. Малі на се лиш ждали, они митю спустили ся з гори і кинули ся на полишені овочі, ховаючи їх по кишенях. Юдка, побачивши то, завернув боронити свого добра. Но і хлопцї готовили ся до борби з малим, слабим жидиком.

— Підете ви злодїї! — обганяв ся на всї сторони Юдка.

— Сам ти злодїй! — кричали чубаки, — кождий жид шахрай і злодїй!

Юдка вхопив за камінь, Сидір і Левко зловили єго з заду за руки, намагаючись повалити на землю.

— Гей! а ви що з ним робите? — гримнув хтось в сїй хвили понад плотом. Хлопцї оглянули ся тревожно, та вмить зневажливо відвернулись. Се Гнатко, їх товариш, де не взяв ся між ними, — перейшов мабуть садами, бо мешкав в сїм кутї. Нема що і дбати про нього, хоч такий великий і дужий. Они знов причіпили ся до малого Юдки, що з усїх сил пручав ся, не знаючи, чи заслонювати себе від ударів, чи збирати розсипані яблока.

— Пустїть єго! — гукнув, підступаючи близше, Гнатко — що він вам провинив?

— А тобі чого до нас, брат він твій, чи що? — озвав ся Зенко.

— Се наша справа — відворкнули другі.

— Ади! хрещений жид! бере ся отсего боронити — глумив ся Сидір. — Маєш кого заступати тай жида!

— Жид, чи не жид, коли вам нїчого не винен, за що бєте! Встид! пять хлопцїв на одного слабого дїтвака, велика слава, як єго переможете — докоряв Гнатко, відтягаючи Юдку з юрби.

— Не занимай! — зверещали товариші, єго тато шахрує нас на кождім зошитї.

— То не купуйте у него, коли знаєте, що вас шахрує — не буде і причини мстити ся. Маєте свої християньскі склепи, чому там не купуєте!

І він, вдерши ся між зчіплених, сильними раменами відкинув двох найменьших, що тягнули Юдку на землю. Лють хлопцїв обернула ся тепер на Гнатка. Роздратований Зенко вхопив за кіл, лежачий в садї і замірив ся з усеї сили на товариша. Крик болю пронїс ся в громадцї, і Гнатко, приголомшений ударом, повалив ся як довгий. Перелякані малі розскочили ся на всї боки, освободжений жидок впав до будки, замикаючи єї за собою. На дорозї почули ся голоси людий.

— Тїкаймо! — гукнув Левко — і всї пять, полишаючи Гнатка і розсипані яблока, щезли, прямкуючи навманя крізь сади і городи.

Малі рицарі з недїльної виправи з страхом входили в понедїлок до школи. Ануж Гнатко пожалує ся пану учителеви, або і сам Ґедалї, дізнавши ся про них, донесе. Зажурені сидїли мовчки в лавках. Увійшов учитель у клясу, за ним Гнатко з підвязаним оком. Хлопцї переглянули ся тревожно між собою. Началась наука. Учитель відчитує катальоґ і поглядає по школярях.

— А тобі що в око? — спитав, дійшовши до Гнатка.

Грішна пятка побілїла.

— Болить — байдужно відказав поспитаний, і не глядячи нїкуди. Учитель, мов нїчого не було, читає дальше. Малі відотхнули: Мабуть не поскаржив!

О десятій розійшли ся хлопцї домів. Пятка іде разом, обговорюючи справу між собою. На розї улицї стоїть Гнатко. Хлопцї хочуть перейти попри него, та ось він їм заступає дорогу.

— Стій! — скрикує так рішучо, що они мимохіть здержують ся. Він глядить строго з гори і говорить: Як бачите, я не казав нїчого пану учителеви, хоть ви і добре підбили менї око — і, відхиливши перепаску, показує зачервонїле, підпухле лице. Завстиджені товариші поспускали голови. Я не казав, і Ґедалї не скаже, бо по імени вас не знає — але наколиб ще коли котрий з вас сьмів зробити єму або Юдцї яку пакість, най стереже ся, бо зі мною буде мати справу.

Він випростував ся, витягаючи свої широкі рамена, а погрозивши дужими кулаками в сторону малих, — відійшов своєю дорогою.

XI.

Для товаришки.

Чим близше було вакаций, тим нетерпеливійше ожидала їх дїтвора, тим меньше заглядала до книжки, тим радше рвала ся на волю. Чи се ті золоті лучі всьміхаючого ся сонечка, чи звінкі піснї пташини в зелених гаях, чи цьвітисті луги і шумляча весело річка так бунтовали малих школярів?

Не знаю — певна лиш була річ, що в послїднї днї року шкільного нераз задумували ся они над книжкою і линули десь зором далеко, немов усьміхали ся до чарівних якихсь то мрій. Думаєте, самі лиш лїниві? О нї! вжеж нїхто-б не сказав, що Богдан і Надя недбалі дїти, а і они щось послїдними часами заглядали часто до календаря, а синий оловець хлопця радісно вичеркував кождїський прожитий день, що зближав єго до вакаций.

— Справдї гріх — говорив до сестрички — держати нас в такі чудові, теплі днї в школї над книжкою! Ах! як то тепер гарно там на селї! — зітхав — і перед єго очи виринали зелені левади, рясні садки, їзда верхом на конику, воженє лодкою по Днїстрі — і стільки ще, стільки других утїх вакацийних!

Надя, слухаючи, і собі підперала головку і задумувала ся. О! і она мала свої мрії, як Богданко — і в неї сила плянів на вакациї, красших нїж лїт передших. Богданко вибирає ся до стрийка, а она ще далї поїде. Мама трохи хора, і лїкарі радять їй виїхати на купелї і сьвіжий воздух ген аж у синї Карпати на Угорщину. Надя мала їхати з мамою. Кілько-ж то сьвіта побачить она по дорозї, які веселощі ждуть єї в тій, як казали, прегарній країнї. На саму згадку живійше румянїло личко, силнїйше ударяло серце.

І ось рік скінчений, попис відбув ся, дїтвора вільна немов пташата, пущені з клїти на волю. Зажиють же они тепер, зажиють! Та хоч сьвідоцтва вже й роздані, дївчатка семої кляси не розходять ся ще зі школи, не спішно їм чогось домів, хочуть послїдний раз сегодня доволї наговорити ся. Они збили ся в громадку коло учительки і розповідають о своїх плянах на вакациї.

— Я поїду з братом до дїдуся на село — казала русява Уля.

— А ми з цїлим домом вибираємо ся над Опір в Синовідско, — говорила Маринка.

— Ми нїкуди не їдемо — розказувала Мелася, — но наш домок і так мов на селї і ріка близько. До нас має приїхати тета з дїтьми, буде нам прегарно час сходити!

— Та нї одна з вас не вибирає ся так далеко, як я — похвалила ся Надя, паленїючи з радости.

— А ти куди? — спитали дївчатка.

— На Угорщину, позавтра від'їзджаю з мамусею.

— Ах! яка-ж ти щаслива! на Угорщину — так далеко! — завидовали ті, що оставали в містї.

— Так що-ж, треба буде і нам тут якось вакациювати — потїшали ся иньші — бавитись можемо в публичнім городї.

Учителька усьміхала ся до мрій молодої громадки.

— А ти, Мілю, остаєш в містї? — звернула ся до марної дївчинки, що станула мовчки осторонь від других.

Міля піднесла очи на учительку.

— Так, лишаю ся, не маю, де їхати — відказала.

— А тобі мабуть чи не найбільше придав би ся сьвіжий, гірский воздух, купіль в зимній водї і цїлковитий супочинок — говорила дальше учителька.

Дївчина сумно усьміхнула ся.

Она хора — се видко з єї худощавого личка, запалих оченят та побілїлих безкрових губ. Хвилями сухий кашель вириває ся їй з грудий. Се наслїдки зимової, не вилїченої добре, слабости. Лїкар не ворожить дївчинї житя, наколи не буде переживати много на сьвіжім воздусї. Та о виїздї нема що і гадати, у неї нї родини, нї знакомих на селї. Єї мати, убога вдова, держить корінний склепок в середмістю. Позаду маленький, майже цїлком темний покоїк займають обі з материю і двома братами. Справдї не богато там воздуха для хорого дївчати, не много сонїшного сьвітла. Она наче та ростинка, ростуча в тїни, марнїє з кождим днем.

Мовчки прислухує ся другим дївчаткам.

— Щасливі! — зітхає в душі, коби хоч такою здоровою бути, як одна з них. Єї очи напливають слезами. Учителька побачила се.

— Треба — говорить — щоби дївчата Мілю брали зі собою часто на прохід поза місто і до купели.

— Добре! добре! — вступимо по ню щоденно — закликали всї, окруживши Мілю і стискаючи їй сердечно руки.

Погляд Надї спочав на блїдій товаришцї, і єї серденько чогось жалісно стиснуло ся. Она немов нинї перший раз доперва запримітила марне личко і підкружені очи Мілї.

Дївчата попращали ся з учителькою і розходять ся, гуторячи по дорозї.

Мало котра йшла просто до дому, а відпроваджували ся по дві, три — часу-ж мають сегодня доволї, — говорили, і так се послїдний вже раз.

— Послїдний! — шепнула Міля до ідучої побіч Надї, а так сумно, що та аж задрожала, глянувши на товаришку.

— Ах, Боже! хто зна', чи она і пережиє сї вакациї — подумала і, якось дивно пригноблена сею страшною гадкою, повертала домів.

Тут застала гостя, тету, що зістане з татком на господарстві, наколи они всї виїдуть. Рідня підвечірковала на рундуцї.

— Прегарно виглядаєш, Надю! — заклитала тета, витаючи братанку. — І не пізнати, що ти сидїла цїлий рік над книжкою.

— А що не лиш сидїла а і вчила ся, доказом се сьвідоцтво — казав тато, показавши єго тетї.

— Славно! — хвалила тета. — Я не даром привезла тобі такий гарний дарунок, ти заслужила вповнї на него. Іди, оглянь, стоїть в твоїй комнатцї!

Очи Надї засьвітили цїкавостию, не йшла а бігла. Аж сплеснула руками з радости, о такім дарунку і в мріях не снила! Се був нїби столик маленький, округлий, на трех ніжках сплетених стоячий, обшитий довкола шнельковим шнурком з кутасиками. Верх, покритий мягким, рожевим оксамитом, піднимав ся в гору, а в серединї наче в скриночцї, також оксамітом виложеній, містили ся всїлякі прибори до шитя. Були там прегарні малі ножички, ріжного рода бавовни і нитки, взори до вишиваня, прибори до гафту, мереженя і робленя цьвітів.

Надя кинула ся на шию тетї, не в силї найти слів подяки. Боже! скільки щастя! Сьвідоцтво добре, прегарний дарунок, виїзд з мамусею на Угорщину, все складало ся на него. Она глянула кругом себе. Такої пишної комнатки нї одна певно з єї товаришок не мала, та й ще тетин столик так чудно все прикрашує. З радости підскакуючи, вбігла до сальонику і отворивши пянїно, вдарила веселої коломийки. Нараз в серединї такту урвала, єї зір впялив ся в велике зеркало, що висїло якраз против неї. Румяне щастєм личко всьміхало ся звідтам, та в душі Надї виринуло друге, неподібне нї раз до сего: блїде, худощаве лице товаришки. Руки опали байдужно на клявіатуру, темні вії положили ся по засумованім личеньку, а слеза викрала ся нишком-нишком спід спущених долї повік.

Бідна Мілюня! — шепнула до себе Надя, у мене нинї така сила щастя, а в неї нїчого! Она схопила ся від пянїна, а повернувши до своєї комнатки, стала складати книжки в шафцї, щоб розігнати журливі думи. Та образ Мілї не хотїв уступити, видїла єго в кождім куточку свого прегарного мешканя, думала о нїй до вечера.

Задля ріжних перешкод від'їзд відложено аж до третього дня. Хіснуючись вільним часом, вибрала ся Надя ранком до товаришки. В склепику сидїла мама Мілина, она сама порядкувала в темній комнатцї і ладила дїтям снїданє.

— Я прийшла забрати тебе на прохід — сказала Надя, входячи.

Міля похитала головою.

— Годї менї тепер іти, бачиш, маю роботу дома. Нинї торговий день, мама цїлий час в склепі, не піду…

— То і як ти можеш бути здорова, сидячи в отсїй норі — мимохіть вирвало ся Нади — аж пожалувала небачних слів, котрими могла товаришку вразити.

Но Міля, усьміхнувши ся лиш, відказала: Твоя правда, та піти не можу — хиба вечером…

— Добре, зайду ще вечером — говорила Надя, пращаючись. І знов задумана повертала домів. Нїчого єї днесь не тїшило: нї гарна комнатка, нї дарунок тети, нї виїзд на Угорщину. Она рада була, коли по обідї, виправивши Богдана до стрийка на село, могла замкнути ся у себе і пересидїти, нїким не занимана, до підвечірку.

Вечером знов пішла до Мілюнї. Сим разом застала єї саму в склепі.

— Збирай ся — просила — підеш до нас, а відтак виберемо ся всї на прохід і тебе відпровадимо.

— Нема мами, мушу пильнувати склепу — відповіла коротко товаришка.

— І так буде по всяк день! — аж скрикнула Надя.

— Мабуть тобі се дивно, а я вже, бач, звикла.

— Так, алеж ти хора, нинї ще блїдша як вчера. Передше ти бодай до школи перейшла ся два рази.

— Що-ж робити! на се ради нема — сказала Міля і звернула ся до дївчати, що прийшло за чимсь до склепу.

І знов, нїчого не справивши, відходила Надя від подруги.

— Она певно умре сих вакаций — думала по дорозї. Докіля ту буде, о нїякім лїченю нема й мови. Коби де виїхала! та каже годї. Може-б з нами! — блисла відрадна гадка. Чи схоче лиш мама аж дві нас брати? в чужім містї се коштує. І она передумувала сотнї способів помочи товаришцї, а гадки сї так мучили єї душу, що аж дома се запримітили.

— Що тобі? — спитала тета при вечери, — чи жалуєш, від'їзджаючи, за містом? Скорше радувати ся тобі, що стільки сьвіта побачиш і відотхнеш правдивим гірским воздухом, коли иньші будуть печи ся в міских порохах. Не повіриш, Надю, що за гарна там місцевість! Вже пять лїт тому, як я була на купелях, а доси не можу позабути тих веселих хвиль, які проживала в горах серед зелених лїсів.

— Ах! але Міля!.. — розплакала ся в голос Надя, не в силї скривати довше своєї журби.— Она певно умре сих вакаций!

Тета не понимала про кого тут бесїда.

Надя розповіла крізь слези о хорій товаришцї.

— Справдї, побут в містї не причинить ся до єї подужаня — сказала, вислухавши всего, тїточка, — а то ще й в склепі мусить цїлими днями сидїти. Треба їй доконче десь виїхати на село…

Надя поглянула на маму, просити голосно не сьміла. Та мамуся з очий вичитала нїме бажанє донечки.

— Забирати вас дві годї — промовила — раз, що коштує, а і задля того, що я не є на стільки здорова двома вами там занимати ся. Впрочім я замовила лиш на дві особи мешканє й удержанє.

Надя зітхнувши, спустила очи.

— Остань тут зі мною, а мама поїде з Мілею — зажартував татко, будеш сполом з тїточкою господарити.

— За велика жертва на єї сили — всьміхнула ся тета.

— І за довго мріла о утїхах вакацийних серед Угорщини — докинула мама.

Розмова стихла. З сальонику понесли ся нїжні звуки пянїна, на котрім тїточка виграває тужливі якісь мельодиї. Всї мовчки прислухують ся. Чутлива на музику душа Надї на тлї сумних акордів вимальовує невеселі картини. Перед собою бачить запалі очи Мілї в темній комнатцї поза склепиком.

— Ах! які-ж то короткі, глухі, уривисті тони добуває тїточка з клявішів! Надї здає ся, нїби чує сухий кашель товаришки, такий глубокий, зловіщий! Послїдний острий тон, як скрип желїза по склї, пронїс ся з сальонику.

— Наче зойк конаючого! — подумала Надя, уся задрожавши.

Та ось вже мельодия инакша: — комната наповнює ся скочними, до танця взиваючими, безжурними тонами. Надї ввиджує ся румяне личко, сьміючі ся очи Мілї на тлї пишної зелени велитів гір. А звуки ллють ся, переливають мов срібний сьміх здорового дївчатка. Надя несьвідомо починає вибивати такт ніжкою по підлозї.

Ще один високий, веселий тон, і тїточка замикає пянїно. Всї мовчать, немов ловлять ухом розпливаючі ся у воздусї звуки…

Знечевя серед вечірної глуші почув ся з кутика софи несьмілий голос Надї: А наколиб я, татусю — і послухала вашої ради і остала тут з вами, ви би призволили?

— Розуміє ся — мовить татко — та так якось, що Надя не знає, жартом се, чи поважно сказано.

Она повтаряє сим разом вже голоснїйше, звертаючи ся до мами: Не жартую, я остану цїлі вакациї з татком і тїточкою, а мамуся най забере Мілю місто мене в гори… Она жде добру хвилину на відповідь.

— Чи не будеш завтра вже жалувати нинїшньої постанови — заговорила перша мама — чи ти подумала, чого вирікаєш ся задля товаришки?

— Не пожалую нїколи! — горячо скликнула Надя, — всеж менї сто раз буде лїпше тут на вакациях, нїж Міли в єї темнім, тїснім помешканю…

— А що ж скаже Мілина мама на твій проєкт? — відозвав ся тепер татко — чи пристане?

— Гадаю, що пристане, — сама-ж розказувала, що післала би Мілю на село, як би лиш мала де свояків або знакомих — каже Надя і неспокійно слїдить черти лиця родичів. Ануж відмовлять!

Та ось тїточка приходить їй з підмогою: Наколи сама Надя хоче пожертвувати себе для товаришки і мабуть чинить се радо, не треба спиняти єї в добрім дїлї. Мамуси байдуже з ким їде, навіть чи не придасть ся там лїпше на случай слабости старша, практична Міля, чим наша Надя. А сїй чейже так зле зі мною тут не буде — всьміхнула ся, пригортаючи братанку.

— Нї, тїточко — закликала радісно дївчина, — прегарно собі заживемо, коби лиш мамуся і татко призволили!…

І они наконець призволили — і мама Мілина втїшно повитала нагоду, що могла привернути здоровлє своїй дитинї. І ось в кілька днїв опісля Надя з тїточкою випроваджували подорожних на дворець. Блїді щоки Мілї зарожевіли самою надїєю на гарні вакациї, а єї очи так вдячно споглядали на товаришку, що та за кождим разом спускала свої, збентежена.

Ще один погляд сердечний, послїдний поцїлуй пращальний, і потяг рушив з місця, уносячи маму і Мілю у далеку путь. Голосний свист перерізав воздух, чорний клуб диму протягнув ся довгим хвостом за від'їзджаючими.

Надя вертає домів — на лици в неї усьмішка, а в душі грає чудова, весела мельодия радости. Звенять там самі лиш чисті, ясні, високі тони — та мельодиї сеї нї она, нї тїточка, нї найбільший артист сьвітовий не в силї-б мабуть відограти на нїякім інструментї…

XII.

Задля науки.

Зимовий вечер. Блїдо-зелена лямпа нїжне сьвітло розсїває по невеликій комнатцї. Гарні, богаті опони мягкими фалдами опали понад вікна і двері. З золочених рам визирають по стїнах веселі картини, серед пушистого килимка над дїточим ліжечком красує ся образ Ангела Хранителя. В малій шафцї лежать в поличках пишно оправлені книжочки з молодечої лїтератури. Цїла обстанова показує на заможність єї властителїв.

На дворі мороз-метелиця, — та в комнатї так любо і тепло! Спущені занавіси віконні немов відокремили єї від холоду внїшнього сьвіта. При столї, закиданім паперами і книжками, сидить хлопчина лїт чотирнайцяти. Очи впялив в отворену перед ним граматику, та думки малого школяря линуть десь далеко поза стїни дому, а фантазия обрабляє гарнїйші мабуть річи, чим латиньскі деклїнациї і грецкі вправи, бо на личку являє ся від часу до часу весела усьмішка. Ще разів кілька заглянув в книжку, перелисткував дві, три картки і, зївнувши широко, відложив єї знеохочений на бік.

— Що за нудь отся наука! — шепнув сам до себе, красше-б прочитати менї Верного: "Таємничий остров", або побавити ся з Сильвою в доміно. Най лиш відійде єї учителька. Тимчасом спечу собі каштанів, говорив, виймаючи їх з шуфлядки столика. Маленьким ножиком став обрізувати навершки, відтак, присївши перед печию і насунувши жару, накидав каштанів. Голосні вистріли залунали в тихій комнатцї, червона грань пирсла на хлопця. Мерщій примкнув дверцї. Коби хто не прийшов! — шепнув, а то гнївати ся муть за се, грань може спалити підлогу або килимок. Та мабуть почули такой, бо занавіса відхилила ся, а в порозї станула мама.

— Вже вмієш лєкцию, Сергію? — спитала; при пану професорі не конче йшло гладко здаванє.

— Ще лиш задачу написати і стишок вивчити — відповів хлопець, піднимаючи ся борзо з землї.

— Чомуж бавиш ся тепер місто писати? Памятай, щоби до вечері все було готове, — знаєш, татко не люблять, як дрімаєш відтак над книжкою — докинула мама, виходячи з комнати.

Сергій виймив з жару спечені вже каштани, а перекидаючи з одної долонї в другу, висипав в хустинку на ліжочко. — Най стигнуть! а тепер ще та задача — казав, шукаючи за пером між книжками. — Десь пропало! нема чим писати, пожду, аж Сильва скінчить лєкцию, пожичу у неї. Ах! коби вже скорше малі вакациї, хоч три днї не треба би ходити до школи і вчити ся — зітхав, обираючи каштани.

До комнати вбігла сестричка.

— Пішла твоя учителька? — питає Сергій.

— Пішла, тепер вже я зовсїм свобідна, все на завтра вмію — говорила Сильва, забираючись і собі до горячих каштанів.

— Стрівай, покажу тобі прегарну книжку з образками — сказала по хвилцї — принесла менї єї панна Оля.

Незабавом сидїли обоє при столї і, заїдаючи каштани, листкували велику, ілюстровану всемірну історию.

— Хочеш, заграємо в доміно — намавляв Сергій, коли переглянули всї картини.

— Красше в варцаби, в доміно так нудно — просила Сильва.

— Най буде! — пристав братчик, виймаючи з шафки варцабницю.

Дїти потонули в грі, лиш знадвору инколи загудїв вітер о угли дому, або з далеких комнат долетїла розмова домашних. Сильва мовчки пересувала варцаби, Сергій посвистував собі стиха під носом.

— Виграв! — закликав, убиваючи сестрі послїдню матку.

— Ой, справдї — засумовала ся Сильва — я зле зробила, що передше не забрала твоїх двох, а могла…

— Пропало — сказав Сергій і встав від гри. — Не знати, чи борзо буде вечеря, я вже голодний, і спати хоче ся.

Сильва глянула на годинник.

— А се зовсїм і не пізно, осьма доходить. Татка може ще й нема з міста.

Они перейшли до їдалнї. Татко вже були, та писали якийсь лист в своїй канцеляриї. Сильва помогла мамі накрити стіл. За часинку сидїла цїла семя при вечері.

— Зимно менї — промовив тато — сильний бере мороз на завтра, такого сеї зими ми й не мали. А ви, дїти, лєкцию вивчили?

— Я вже, татусю — весело скрикнула Сильва — панна Оля лиш відпитала мене і задачу поправила.

— А ти свою написав? — ввернула ся мама до Сергія, що неспокійно крутив ся по кріслї. Хлопець спаленїв. Він аж тепер нагадав собі, що задача не готова, а стишок не вивчений.

— Я не мав пера, десь запропастило ся — шепнув, спускаючи очи на таріль.

— Чомусь не сказав перед вечерею, — відозвала ся Сильва, — я була би тобі своє пожичила.

— А що-ж ви доси робили в Сергієвій комнатї? — спитала мама.

— Оглядали історию і грали в варцаби, но я не знала, що Сергій лєкциї ще не вивчив — я застала єго, як обирав каштани — оправдувала ся Сильва.

— Гарно, хлопче, пильнуєш науки! — став гнївати ся тато — а то вже за два тижнї і конець курсу, не знати, яке принесеш сьвідоцтво. Як дальше так будеш занедбувати ся, то на конику, якого я обіцяв тобі, мабуть хтось иньший поїде. А тепер йди, небоже, писати — ти, Сильво, пожич єму пера.

Сергій, і не кінчаючи вечері, забрав ся з їдалнї. За ним увійшла Сильва з пером.

— О! ти вже своє, як бачу, найшов? — промовила.

— Де? — оглядав ся кругом Сергій.

— А ось яке велике лежить на книжцї, добре ти й шукав! — засьміяла ся, показуючи згубу.

Сергій завстиджений вхопив перо і зошит. Сильва вернула до родичів.

Сидїли в сальонику. Мама переглядала лїтературну часопись, татко, закуривши, ходив по комнатї. Сильва, винявши якусь робітку, і собі присїла коло стола.

— Чого се наш Доґ так нинї гавкає? — заговорив згодом тато, наслухуючи.

— Мабуть не випустили єго з буди — відповіла мама. — Іди но, Сильво, до кухнї, скажи Стефанови, най подивить ся до Доґа.

Щораз завзятїйше витє долїтало з долини. Сильва не вертала. Тато підійшов до вікна в другій комнатї, що виходила на подвірє.

— Щось там стало ся — мовив — всї слуги стоять зі сьвітлом при будї.

Саме в сїй хвили почули ся голоси з кухнї, і Сильва вбігла до сальонику.

— Стефан каже — розповідала стревожена — що в будї хтось сидить!..

— Може злодїй закрав ся — сказав тато і, накинувши футро, зійшов по сходах в долину. В сїнех наткнув ся на сторожиху.

— Прошу пана — говорила — там найшли якогось хлопця!

Пан Дормут приступив до громадки, що окружила буду. Між ними стояв невеличкий, блїдий хлопчина в лїтах Сергія. На собі мав студентский мундурик, та старий мабуть дуже і тоненький. Хлопець аж посинїв з зимна і дрожав на цїлім тїлї трохи і зі страху, бо всї довкола грізно споглядали на него, а Стефан і сторож присунули ся близенько, немов побоюючись, щоби їм не втїк.

— Що ти робиш тут, хлопче? — спитав пан Дормут, перепхавши ся поміж цїкавих.

— О пане! — скрикнув хлопець крізь слези — не давайте мене на полїцию, я не злодїй, я лиш сю ніч хотїв тут пересидїти, бо не маю де захистити ся.

Стефан і сторож глумливо покивали на се головами — жінки милосернїйшим оком глянули на малого.

— Ходи за мною — розказав пан Дормут — в хатї оповіш нам свою історию! І він, пускаючи хлопця передом — став піднимати ся сходами в гору. В кухни ждала Сильва з мамою.

— Приводжу вам гостя — промовив пан Дормут до жінки.

— Борис! — почув ся нараз голос Сергія, що зацїкавлений визирав зза дверий.

— Сергій! — скрикнув і собі хлопчина і завстиджений рванув ся мов до утечі.

Та панї Дормут спинила єго.

— Стрівай! хлопче, як бачу, ви знакомі зі собою!

— Се мій товариш — заговорив Сергій, виходячи на середину. — Відки взяв ся ти тут так пізно?

— О тім сейчас дізнаємо ся, а мамуся пошукає тимчасом для нашого гостя вечерю — сказав татко, ідучи з дїтьми в комнату.

Борис, збентежений новим своїм положенєм, не знав спершу, як і повернути ся, но пан Дормут посадив єго побіч себе і щиро став розпитувати про все. І ось хлопець, осьмілений і огрітий теплом родинним, яке тут повіяло на него, начинає свою повість.

Родом він з села, три милї відси. З малечку вже полюбив науку, рвав ся до неї усею дїточою душею. Все був першим в школї, що року з нагородою пильности вертав з попису.

Та сього було єму за мало, до ширшого зітхав він сьвітла, до яснїйшої правди! Він чув, що за єго рідним селом, за тими ріками і горами ще дальше простирає ся сьвіт, ще иньші живуть люди! І він забажав пізнати той сьвіт, тих людий, забажав між ними шукати долї, наукою здобути єї собі і другим. І він пішов! Найшли ся добрі люди: сьвященик і учителька, що помогли бідному хлопцеви дістатись до ґімназиї. Родичам годї удержувати єго в школах, дома ще шестеро дїтий крім него. Три роки жило ся єму несогірше, хоч часом і не доїв як треба, та мав бодай теплий кут у своячки учительки, а з лєкциї убирав ся і куповав книжки. Тодї я навіть придбав собі Кобзаря Шевченка з ускладаних гроший — говорив Борис радісним тоном, оживляючись чим раз більше — на вакациї читав я хлопцям в селї — в рік мусїв продати — докінчив сумним голосом…

Сильва слухала незвичайно уважно, Сергій запхав ся в темний кут, так що лице єго годї було розглядїти.

— Як же четвертого року проживав ти? — допитував пан Дормут, коли Борис замовк на хвилю.

— Ой, сего року не сприяє менї доля — начав знов хлопець — єґомость померли, учительку перенесли десь далеко — і так стратив я 8 зр., що они місячно для мене сполом складали. До бурси спізнив ся з поданєм, бо думав, що буду на станциї, де і передше. В лїтї ще пів біди, бодай не зимно і можна вчити ся в городї, бо в шевця, у котрого мав я кут на ніч, годї було працювати! З дому присилали менї деколи якої садовини чи городовини, та й ще що тижня два бохонцї хлїба і 20 кр.

— Із того ви жили? — дивовала ся Сильва. Панї Дормут усьміхнула ся мимохіть, жалісно глядячи на малого оповідача, зір тата полинув в куточок, де мовчки сидїв Сергій.

— Так, тодї ще жило ся — розказував Борис — та знов спало нещастє! Паньство, у котрих мав я дуже добру лєкцию, виїхали недавно. Через ті заспи і морози не був нїхто від нас в містї, нї гроший, нї хлїба не привезли. Кілька разів змітав я снїг з улиць, перебраний в старий сїрак, бо в мундурку якось нїяково було, та опісля не хотїли брати, що я заслабий. Осталась менї одна лиш однїська лєкция, а то ще нинї рано казав швець вибирати ся, коли не можу платити. От я і загадав де в каменици переночувати і зайшов несьвідомо тут. Зразу сховав ся був в комірцї під сходами, та сторож нагнав з вечера, — відтак влїз я крадькома у буду. Був би і переночував, колиб пес не став гавкати.

Настала довга мовчанка.

— Їдж тепер, хлопче — завізвала панї Дормут Бориса. Той не дав ся довго просити, такої вечері він ще з роду не їв.

— А деж твої річи і книжки? — відозвав ся з кутика Сергій.

— Річий в мене не богато, і ті задержав швець за комірне — а книжки ось тут, — казав Борис, відхиляючи мундурик, в котрого кишени містили ся єго зошити і зо дві книжки — більше їх нема.

— А лєкцию на завтра вмієте? — цїкавила ся Сильва.

— Вмію, в школї на павзї зробив я грецку препарацию, стишки вивчив по дорозї, заглядаючи до книжки і повтаряючи в думцї, задачу написав у одного товариша. Спокійний піду завтра до школи — говорив цїлком вже безжурний — не дуже то і потребую вчити ся дома, бо в школї добре уважаю, ще й товариша одного підучую.

Сергій ще глубше запхав ся в куток софи, мама і тато перемінили ся поглядами.

— А що-ж ти дальше задумуєш, хлопче, робити? як проживати-меш? — спитав пан Дормут, залюбки спозираючи на синового товариша.

— Як Бог дасть! — мовив Борис. — Може пришлють менї сими днями хлїб і кілька десятаків, то поверну до шевця — може яку лєкцию роздобуду! Ще би лютий, март — а там вже і на дворі мож пересидїти. Коби здоровлє і трохи розуму в голові, вибю ся через сьвіт.

— І побідиш! — закликала, зворушена єго вірою, панї Дормут.

Годинник прозвонив одинайцяту.

— Час нам спочати! — сказала, встаючи — ти, Борисе, місто в будї з Доґом переспиш сю ніч з Сергієм, а завтра поговоримо о твоїй будучности.

Сергій вхопив товариша за руку і повів до своєї комнатки. Погляд Бориса так і пав від разу на шафку з книжками — очи аж засьвітили ся єму.

— Боже! що у вас книжок! — скрикнув, отвираючи першу з гори. — Байки Ля Фонтена! — прочитав зовсїм гладко французку напись. — Знаю, знаю богато з них, від двох лїт учу ся сеї гарної мови і розумію трохи. За рік запишу ся і на анґлїйский язик, — розказував, відчитуючи написи книжок.

— Що-ж ти всю мудрість сьвіта хочеш вивчити? — засьміяв ся пан Дормут, що і не спускав з него ока.

— Хочу! хочу! коби лиш можна. Менї аж серце бє ся, коли переходжу попри книгарню і бачу там стільки гарних книжок. Тепер лиш написи вільно менї відчитувати і роздумувати відтак над ними по ночех, але колись, колись…

— Колись, як станете великим паном, то закупите всї — перебила єму Сильва.

— Не хочу бути великим паном, хочу лиш бути розумним чоловіком — відказав Борис — а вже хто чесний і розумний, не згине в сьвітї марне, правда пане?

— Правда, хлопче, — признав пан Дормут.

— А як сам зможу жити в сьвітї, — говорив дальше хлопець наче сам до своїх мрій — то других навчу всего, що сам знати-му. Моїм молодшим братям поможу в школах, другим з нашого села, кождому бідакови, що буде рвати ся до науки поможу — щоб просьвічені не бідували так гірко…

Тишина сповила комнатку. Всї мовчали під вражінєм горячих слів хлопця. А він стояв серед сего пишного паньского окруженя в старім, витертім мундурику, лиш марне личко зарожевіло тепер одушевленєм, а ясні очи глядїли десь далеко вперед, немов усьміхали ся до того великого сьвітла, за котрим рвала ся молода душа, щоб спохвативши єго, повною жменею розкинути відтак серед темряви рідної країни…