Думки-мережанки
Олена Пчілка
1886 р.
Адаптований текст підготував Костянтин Юрійович Дахно
І
З новим роком
З летінням часу полохливим —
Іще один минулий рік,
Провівши поглядом думливим,
Збули, згубили ми на вік!...
Та в милім, щирому околі.
Серед братерства свойого,
Зібрались ми вітать по волі
Новий рік — прóміння його!
До чого ж смуток?... Спогадання
Журливі зникнуть хай від нас, —
Хай не темнять сумні вважання
Сей урочистий, хвальний час!
Нам не страшна лиха подія,
Поки в нас б'ється кров жива, —
Поки ще жевріє надія,
Поки нам серце зогріва!
Коли ж пак темрява і в душу
Несвіцьким гостем завирне, —
Тоді стає́м в юрбу́ байдужу,
Холоне серденько рвяне́…
Здіймімо ж повную-повницю
За дні прийдешніх — ясні́,
Нову вітаймо зоряницю,
Лишивши думоньки смутні!
Перед блакитним морем
Перед блакитним морем, в світлі я́снім,
Стоїть дівчи́на молода, —
Між лаврів, олеандр, в гурті прекраснім,
Про що хорошая гада?...
Їй спом'янувся хуторець убогий
В далекій рідній стороні:
Там степ німий простягся геть розлогий,
Неначе спить у тяжкім сні;
Край хуторця самотная криниця, —
Вода тихесенько бренить;
Самотная схилилася вербиця,—
Спустивши кучері стоїть…
Дівчина кинулась, зорить довкола,—
Десь близько пісня прогула…
О! Як не схожа тая баркаролла
З піснями хутора була!
Останні квіти
Сама бліда, в одінні легкім, білім,
Сиділа хворая вона;—
Перед її ж вікном барвистий килим
Прослала красная весна:
Травиця зеленіла, дрібні квіти
Вітались у́сміхом своїм,
І листом молодим тремтіли віти.
Кохались в прóмінні я́снім.
Головоньку на руку похиливши,
Склонилась хворая бліда,—
В садочок смутні очі утопивши,
Дивилась бідная…. Шкода́!
Натури вставшої привіт первісний
Здававсь останнім для її,—
Не їй світив той промінь благовірний,
Не їй співали солов'ї!...
У хату вибігла дівчинка, красуня
З квітками ясними в руці,
Мовлявши: "Глянь коханая мамуня.
"На гарні кві́тоньки оці!
"Я посаджу їх у твоїм куточку,
"Де посадила рожу ти;
"Сі ж квіточки й на то́й рік у садочку
"В нас будуть гарненько цвісти!"
Щебече доня, мати ж їй плечиці
Руками з жалем обвила,
Поцілувавши донині очиці,
Сльозами квіти облила!
"На то́й рік", в думці мати говорила,
"Мені квіток сих не видать!
"Й тебе, й тебе, моя дитино мила,
"Мені не бачить не кохать!"...
Посмертна шана
Поважно улицею йде́ юрба́ густая,
Старії люде і громада молодая.
Іду́ть, іду́ть усі́ у хвилях урочистих,
В своїх бажаннях серця, пориваннях чистих
Поетові додати "довг останній",—
Скористувати час отой придатний,
Коли в останню путь іде він з цього світу,
Коли труну його, єдвабами оббиту,
Із хати взявши цілою юрбою, бучно,
Із співами провадять пишно, гучно…
І принесуть труну до смутної оселі,
Тії холодної, довічної постелі;
І речі залучають чулі, розмаїті,
У перли красномовства штучного одіті;
І на могилу гарнії вінки положуть.—
Чи шана ж та, чи ті вінки поможуть?
Тому, хто цілий вік болів душею, серцем
І в землю ліг, утомлений тим герцем
З байдужістю свого ріднóго люду,
З котро́го занять хотів сліпецькую полуду!
Де ж перше ти була, юрба тепер прихильна,
Від кóтрої гуде околиця могильна?
Де ж ти була тоді, як, серцем одинокий,
Поет величний твій у темряві глибокій
Самотного життя провадив дні тяжкії
І сльози проливав за тебе ті гіркії!...
Де ви були, проречистиї красномовні,
Старі і молоді товариші письмовій,
Тоді, як друг живи́й ваш прагнув слова,
Палко́го почуття? Німи́ла ваша мова,
Не заглушила,— ні! — ворожого гукання,
Догани дурнів, подлого клепання
На душу чистую! Тоді пак ви мовчали,—
У серце друга більшої отрути доливали!
Тепер згадали все́ життя його минуле,
Тепер прилюдно ви сказали слово чуле!...
Ба!... за вінок життя терновий всі співцеві
Поклали на могилу ті вінки рожеві!—
Прощання
Прощай, моя люба, прощай, моя мила!
Подай мені руку твою!
Прийми ж ти голубко моя сизокрила,
Остатнюю сповідь мою:
Мандрую, кохана, в непевну дорогу,
В тяжку невідомую путь;
Судилось здобути мені перемогу,
Чи ранньою смертю заснуть?...
Хай буде, як буде! Не маю вертатись
Назад з того шляху, що взяв,
Не маю тії корогви одцуратись,
Що вільно і щиро я зняв.
Жили ж поривання й надії палкії
У нас, моя вірна в обох,—
Ми щирую віру і думи святії
З тобою кохали удвох;
Чи треба ж казать, що тебе не забуду?
Нехай не турбується серце твоє!
З останнім диханням хіба я позбуду
І думи й кохання моє!
Прощай! Хай очей твоїх ясне сіяння
Просвітить непевную путь,
Хай любі стискання руки, цілування—
Не жаль, а одвагу дають!
На стріванні
(пісня)
"Ой вечер вечер, вже вечеріє,—
Моє серде́нько все веселіє!...
Котися ж, я́сне сонечко з неба,—
Світлонька тво́го, мені не треба:
Зійде для мене другеє сонце,
Як прийде милий, стукне в віконце!...
Ой вечер, вечер, вже й ніч темненька.
Мойму милóму стежка видненька;
Стежка видненька, іти зблизенька,
Впущу в садочок, не вглядить ненька…
Як упускала ж,— ручку стискала,
Як випускала ж,— з жалю вмлівала:
Ой згасли, згасли зіронька срібні,
Переспівами пташечки дрібні;
Ой зблід на небі, місяць ясненький,—
Іди, мій милий! Вже ж день біленький!...
Іди, козаче! Іди, мій орле!...
На що зійшлись ми на люте горе!
На що ж тебе я вірно кохаю,—
Ми ж розійде́мся, як сте́жки в гаю…
Нам не судилось жити у парі,
Закрили щастя чорнії хмари!
Ой буду ж плакать, буду тужити,
Без тебе ж, орле,—в світі не жити!
Умиюсь слі́зьми, заплачу згірка,—
До тебе ж вийду, як зійде зірка!"...
Люлі-люлі…
Спи, моя доненько, спи, моя доленько!
Я колишу на руках;
А як заснеш, моя ясная зоренько,—
Сяду в тебе в головах.
Ласка ж та пильная, чула, прихильная,
Буде твій сон стерегти;
Мати глядить тебе, квітко похильная,—
Щиро впевняйся їй ти.
І все життя своє буду, дитя моє,
Серцем тебе пильнувать,
І спочування повік таке самеє
Буду тобі уділять:
Як не вграватиме, світлом сіятиме,
Ра́дістю серце моє,—
Горе голубки його розбиватиме,
Ра́дість журбо́ю пов'є!...
Вгляжу ж в очах твоїх щастя блискучеє,—
З любкою я обіймусь
І задавлю в собі горе пекучеє—
І до тебе́ усміхнусь!...
Спи ж, моя доненько! Спи, моя зоренько!
Спи, моє щастя ясне́!
Хай обмина тебе лихо і горенько
Та на грудях у мене́!"
Сердечні турботи…
Хороша, напро́чуд хороша Марія!
Як квітка у мами зросла!
Що гарна ж вона, як велична лелія,
По містові чутка пішла.
Лицяються хлопці, круг хатоньки в'ються,
Як пчілоньки тії, бігме!
Лицяються!... Речі солодкій ллються,—
Та котрий за се́бе візьме́?...
Міркує Марія за речі ті любі,
Міркує, спогадує хлопців усіх:
Від кого нарешті у певному шлюбі
Надіятись милих утіх?—
"Сусіда Микола! Чи тож пак не гожий?
Чи тож не вродливець-козак!
Як глянеш на його,— який він хороший,—
Трепещеться серденько так!
Стрункий, кучерявий, у личку смуглявім
Рожевая краска горить;
А оченьки поглядом,— ясним, іскрявим,—
Ну, сказано, сушить-в'ялить!
Ба! Гарний!... Нема що про те і казати!
Найкращий од всіх… Та дарма!
В сусіди Миколи,— шкода і гадати!—
Лиш красная врода сама!...
А в інших?— Ах, на що там думати довго!
Хто ж буде од князя багатший у нас?
І коні, й коляски, й маєток до того
Зостався іще про запас.
Я ждала учора… та князь не приходив!...
Невже ж та прихильність мине?...
На балю ж остатнім очей він не зводив,—
Ох, так закохався в мене!"...
Хороша Марія зникає в садочку,
Задумана вийшла така;
Аж там у квітниці, в затишнім куточку,
Сусіда Микола чека…
Іде він, вітає, за ручку стискає,
Сіда край Марії, — а голос тремтить;—
В сей ранок Марія напевне дознає,
Як серденько в його болить!
І речі палкії вродливий здіймає,—
Сказав він Марії, що змиг:
Життя своє все положить обіщає
Дівчи́ні коханій до ніг!...
Загаялась довго Марія в квітниці!
Іде у світлицю з садка;
Палають огнем її чорні очиці,
Тремтить її біла рука!...
Аж там у світлиці спіткала загадку,—
Листочок од князя лежить;
Пізнала Марія ту княжу печатку,—
Зірвала її в одну мить!
Ну й ранок удався!— І князь освідчає
Кохання своє запальне:
Марію до шлюбу узять він бажає,—
Те має "за щастя одне"!...
І жде "на одпо́відь!" В такую хвилину
Що ж в світі Марії робить?...
"Я згоджуюсь князеві стать за дружину!"
Нарешті одповідь летить…
А як же з Миколою?— може спитати
Цікава:— не тяжко ж було
Марії оту плетеницю порвати,
Що любе кохання сплело?—
Ох, де вже не тяжко?!... Велика досада
Хіба не лишила сліда?
Погляне Марія у ясні свічада:—
"Мій Боже! Яка я бліда!"...
Півроку минуло.— Веселії вісті!
Ще краще Марія цвіте:
Про гарну княгиню — у більшому місті
Ще більшая чутка іде!
І молодь за нею й поважнії люди,—
Усіх вона зводить з ума;
Юрба́ закохáнців за нею усюди,—
Та тілько Миколи нема!...
Якóсь у театри сиділа Марія,—
Убрана, хороша, як зірка зорить!
Аж гляне, — не марна ж була та надія!—
Онь, онь де "Микола" сидить!
"Змінився ж як, Боже!... Та де ж парубочі
І сила й краса?!... Як змарнів!"...
Пильнує княгиня, зустрілися очі,—
Микола увесь затремтів.
Чекає княгиня, — невже ж пак Микола
Не прийде у ложу до їх?
А тут же веселість такая довкола!
І гомін безжурний, і сміх!
Ба! Ні… не прийшов!... А ждання́ стурбовано
Маріїно серце украй;
Ах! Довго Марія заснуть не здолала,
Вернувшись з театру в свій рай:
"Мій князю! Я хвора!—Загинути можу!
Знайди "Чарівний талісман!"
Насилу приспів на роскішному ложу
Княгиню французький роман.
Не до́сить турботи! Після́ у неділю
Марія газету взяла;
Між інших новин, у міському одділі,
Маленька там звістка була:
"В такім-то домочку, в таку-то годину,
Застрелився хлопець-юнак;
"Нещасне кохання звело в домовину",—
Кінчалася звістка отак.
"Микола" застре́ливсь!... І в тую хвилину
Не плакать Марії?! — камі́нна була б!
Зійшла ж до гостей у обідню годину—
Одягнена в чорний єдваб!
Волинські спо́гади
Волинь незабутня, країно славутня!
У пишній красі ти красуєш!
Здавен твою бачу українську вдачу,
Здавен мою душу чаруєш!
Я рідную мову, ту любу розмову,
В краях твоїх всюди вчуваю,
Те слово живуще,— віки́ невмируще,—
Я скрізь в тобі серцем вітаю.
І з словом жаданим, та з людом коханим,
Єднаєш ти в серці моєму—
Ти спо́гади ясні про милі та красні
Куточки в обширі твоєму.
Я іншу містину, як любу годину,
У думці ніколи не втрачу,—
В бездушнім просторі, у мертвім околі,
Живе своє серце там бачу:
У бли́сканню річки,— в ясній невеличкій,—
Обличчя ввижаються явні,
У гомоні гаю, в зеленім розмаю,
Розмови вчуваються давні…
Ви, Звягеля скелі, узгір'я веселі!
Ми з вами пак довго живали!
Найкращії літа з життя сього світа
Мої проміж вас пролітали!
Ти, Случе ігриста! Вода твоя бистра
Багацько умчала з собою
І щастя ясно́го і суму важкого
Мого,— утекло за водою!
Ти, Луцьк стародавній, що досі слід явний
Ховаєш старої давни́ни,—
Й тебе я спізнала, й тебе пильнувала,
Були то хорошії днини!
Старезний твій замок, дідизни останок,
На вік в моїй думці зостався,
І пóвідь весняна, широка, — і давня
Та церковця, в котрій прощався
Мій дух із тобою!... Не жалем-журбою
Хотіла б тебе спом'янути,
Волинський куточку,— де мов в сповиточку
Години ті сплять незабутні!
Гульча
(Посвята Мар'ї Мих. Косач)
Тебе, Гульчу красну, не як зорю ясну.
З'єднану з життям моїм тісно,—
Тебе я самую у думці милую,
Тебе я люблю безкорисно!
І в Гульчі є хата, на ласку багата,
Що радо мене привітала,
Тим щирим коханням, прихильним вітанням,
Мов крильми мене огортала.
Сім'ї тій приязній, я в думці мовчазній
Найщиршую дякую складаю,—
Тебе ж, Гульчо красна, садочками рясна,
Таки ж непідкупно співаю!
Хороші садочки, ще кращі видочки
Красують у квітах дівочі;
Примітиш ті зорі,— глибокі, прозорі,
Гульчанок принаднії очі.
Не будем баритись, на "квіти" дивитись,–
Ми ще завітаєм у хати;
За видную пору погляньмо на гору,
Убрана в зеленії шати:
Славутнюю "гроту", величну пишноту,
Те взгір'я очам одкриває;
Погожа водиця, святая криниця
З печери тії виникає.
Прозорий струмочок, минувши місточок,
На двоє себе розлучає,
Та острів круглястий, — віночок кущастий,
Помалу ллючи́сь, обіймає.
Колись-то,— казали,— в струмочку гуляли,
По ширшім просторі ходивши,
Човночки веселі, від пана оселі
Гостей до печери носивши.
Веселеє панство!... Величне убранство
Та хвиля яснá одбивала;
Походні світились, та співи котились,—
Луна тілько з гаю вставала!
Тож в Гульчі задавна за дідича пана
Був значний "Підчаший" заможний;
В Підчашого то́го, як в друга свойого,
Бував сам король превельможний.
Мушкети ж гукали, та речі лунали,
Палкії, за справи ойчизни;—
Хто ві́дома має, нехай угадає
Бучни́й отой гомін дідизни!...
Ми ж тії турботи, край тихої гроти,
Згадавши до речі, зоставмо,—
В зеленім гайочку, в затишнім куточку,
У спогадах близьких забавмо.
Стоять вартовими, рядами німими,
Ті древа думливії, давні;
Край хвилі на лавці забудеся в гадці—
І мріються сни тобі ясні…
Аж гомін надходить,— отож бо приходить
Гурточок селян до криниці:
Іде і стареє, іде і малеє
Набрати з печери водиці.
Дивлюсь я, — набожне бере собі кожне
Погожую з каменя воду,
Лиш ді́точок двоє, веселі обоє,
Показують жвавую вроду;
Життя те новеє, життя молодеє!
Щебече байдужо, сміється…
Ходімо на гору,— в вечірнюю пору
Там інше життя обізветься…
По стежецечці в гаю уздовж походжаю;
Скрізь— тиша, ні гуку немає;—
Та мов про колишні розмови давнішні
Тут пам'ять таємна вітає:
Два древа до купки, як милі голубки,
Схилились над стежку малую;
В таємному місті, в зеленому листі,
Мов бачу я постать гнучкую;
Мов чую вітання, мов чую зітхання,
Та щирі розмови дівочі;
Мов світять ласкаво, сміються лукаво
Панянки хорошії очі.
Чи тілько ж панянка?— Чи раз же й селянка
Отут на розмові стояла?
Та втіху стрівання, чи тугу розстання
У тихих речах виливала!...
Спізнилась я в гаю, на стежечці з краю:
Вечірня вже зірка вставала,—
Як тихая мрія, як мила надія,
В прозорому небі сіяла!
Пора вже до хати із гаю рушати! —
Я кинула погляд остатній,
На гору таємну, на Гульчу приємну,—
Добраніч, куток благодатній!
Серпня 20-го, 1881р.
*Гульча– село на Волині, в Острозькім повіті.
Заграва ясна
(Посвята пані М–ії М.)
Зáграва ясная, зóря світóва
Доню збудила мою!
Любка малесенька плакать готова,
Маму гукає свою.
Ні, моя доненько! Світло червоне_
Ра́дість денную несе:
Стане тим світлом около все повне
І звеселиться усе!
Зóря ж і нам заннялася іскрява,—
Нóве життя нам прийшло:
Згинула су́тінь, годинонька млява,
Щастя упо́вні зійшло!
Згуба…
"Мамо, дивись!... Тії квіти,
Що на шибка́х тут були,—
Срібним морозом виби́ті,
Дивні такі,—зійшли!
Вже ж їх нема!... Ясний пло́мінь
З печі по їх пак загравав,
Ранішній сонечка промінь
Їх ще хутніше забрав!...
Що ж то у нас, моя мамо,
Та не ведуться квітки?
Все ж в квітничко́ві пропало,—
Голі зостались грядки!
Квіти моро́зом побило
Ті, що в садо́чку цвіли,—
Сонечко ясне згубило
Ті, що з моро́зу були!"...
"Та вже не ти!"...
(Посвята А.И. Суд-вій)
Рожева квітко! У садку в дівчи́ни
Ти процвітеш, на втіху їй;
Краса, уквітчана в щасливі днини,
Ще ліпша буде — при твоїй.
Настане друге літо — і заграє
Знов сонечка блискучая стягá;
В садочку знову роженька засяє,
Та вже не ти,— другá!...
Ти, соловейку милий! — в лузі темнім
Виводиш співи чарівні:
В куточку любому, в гаю́ таємнім
Співаєш ти гімн дивній весні!
Прийде́ друга́ весна́— і гостю божу
Зустріне знову гімн дзвінкий;
Вестиме ж соловейко пісню гожу,
Та вже не ти,— други́й!..
Співець-кобзар! Ти людям вповіда́єш
Глагол гучни́й, і слухають тебе,
Втішаються пісня́ми, що складаєш,—
І розважають тим себе!...
Час перейде́ — і пісню тую гучну
Співа́тиме співець який,
Хвалу в людей здобуде чу́лу, бу́чну,
Та вже не ти,— други́й!..
Надіє, вернися!
Хвилино журлива, хвилино сумная,
Звідкі́ль ти на мене взялася?
Навіщо ти, туго, журбо навісная,
У серце мені уп'ялася?
І душу стискаєш, гнітиш її важко,
Одгониш всі близькії втіхи,
І навіть чужі мені слухати тяжко
Веселії речі та сміхи.
Так темно, так глухо в душі неогрітій,
Порвалися струни дзвінкії,
У думці колишній, ясній, розмаїтій,
Бринять тільки сльози гіркії!
Ти зникла, надіє, зоря золотая!
Як пташка злетіла-знялася...
Сама тільки туга, як ніч зимовая,
На серце мені наляглася.
Вернися ж, надіє, —— кубелечко звити!
Без тебе ж так серце болить!
Не мавши надії, не варто і жити,
Не варто тим світом нудить!
Мій друже!
Мій друже! Удвох ідемо́ ми на гору,
Годинонька тиха мовчить;
У тую вечірню, лагідну пору
Листочок малий не тремтить.
Вечірнєє сонце —— рожеве проміння
Над краєм землі розлило,
І зда́лека звідкісь те дзвона гудіння
В ласкавім повітрі пішло.
І тихо йдемо́ ми рука із рукою,
Я чую, як серце твоє
Приязнію чулою б'ється одною, —-
Так само, як серце моє!..
Нехай би ж огонь той жерущий, пекучий
Кохання палко́го і зник, —
Та при́язні чулої промінь живучий
Зостався б нам в серці навік!
Пісні минулого
Проре́чисті тії читаю скрижалі
Народних пісе́нь. І надії, і жа́лі
Свої тут народ положив у піснях,
Лунає та мова у дрібних листах.
І мертвії ті ватаги́ із могили
Говорять, торкаючи душу і сили. —-
Та речі в пустині німій гомонять,
Та люди живії мовчать!
"Забудь мене!"
"Забудь мене! —— Нехай гадання
Про долю спільную минуть;
Як жаль тобі твого дрімання,
То маєш краще —— знов заснуть!
Не будеш більше вагуватись, —-
Чи так, чи так тобі іти!
Пора сказать, пора дознатись,
Що край мене не всто́їш ти!
Нехай в очах блищить у тебе
Сльоза перед розстанням сим; —-
Розвагу зна́йдеш задля себе
Ти у житті твоїм ясні'м!
Хай і моєму серцю тяжко
Сказать тобі: навік прощай!
Нехай і так, —— нехай і важко, —-
А "серцеві не потурай"!
Та й на́що серця додавати!
Воно той вирок не схибне́!
Так, —— буде твердо він лунати,
Мій заповіт: забудь мене!"
На спогад Шубертової серенади
Місяць пли́не, блищуть зорі,
Ніченька сія',
Грають хмароньки прозорі! —-
Глянь, красо моя!..
Глянь! – Земля, срібло́м повита,
Гарная така;
Самоцвітами укрита —-
Сонная ріка.
Чуєш ти, —— в гаю чудова
Розляглась луна:
Гучно ллється соловйова
Пісня чарівна!..
Час розко́шів, утішання,
Дарять небеса! —-
Вийди ж! Вийди на стрівання,
Дівчина-краса!..
Кохані речі
"Яка ти хороша! —— Як гожая ве́сна!
Як квітка чудесна, як зірка небесна!
Як місячний промінь, як божеє сонце!
Поглянь же на мене, —— як ранок в віконце!
Заглянь в мою душу, що повна тобою;
Ти світ мені цілий скрасила собою.
Тебе ж я кохаю незмірно, безмірно!
На світі ніхто не любив ще так вірно!
Тобі ж я не зраджу до суду, довіку!"…
Невже ж завдавати брехню чоловіку? —-
Не слухать речей отих чулих, гарячих?
Не чути в їх струн щирозлотих, молячих?
Ба! Чом би не слухать той гомін мов з неба!..
Та ві́рити тілько клятьба́м тим не треба!…
Одвідини
(Розповідь дежурної)
…." У нас, в Повивальнім отім інституті,
Бувають слабі́, — у дармо́вім приюті,—
Уся́кі… Бувають і па́ні вельможні,
Вродли́виці пишні ще й на́дто замо́жні,—
Та ко́трим не ві́льно на світ породити
Дитя у пала́ці, бач, ні́де подіти!...
Найбільше ж таких, що нужда́ приганяє,—
В приют, де рука їх чужая приймає…
Недавно я хвору таку доглядала,—
Гостина її мені в душу запала.
Прийшла до нас пані одна у палату;
Одежу пак мала просту́, не багату,
Лагідную постать і коси русяві;
Бліда́я була, тільки очі іскряві
На личку змарнілому грали-блищали,
Із муками разом надію являли.—
Ох! Тя́жко небозі прийшлася та дóба!
Хоть нам удаватись у жаль не подо́ба,
Та рвали за душу несвіцькії крики!
Здавалось, що з ними порветься навіки
Й життя у слабої… Аж другої днини
Почувсь нарожденної голос дитини.
Хлоп'ятко найшлося,— таке пак гарненьке,
Чорняве й, нівроку йому, здорове́ньке.—
Забу́ти ж недавніх тя́жкії муки!
Недужа складає ослаблії руки,
Та поглядом щирим благає подати
Дитятко — і стала ж його милувати
Очима прихильними, повними втіхи.
Слабая не мала од мене поміхи:
На другий же день я листа написати
Дозволила їй і десь в город послати.
Весь день турбувалась моя породіля!
Згадала ж вона, що була пак неділя,
Прибралась сама і дитинку малую
У шапочку вбрала якусь новую;
Металась, та видно когось би то ждала,
На вхіднії двері усе поглядала…
А день проминув — ніхто не спитався
Слабої моєї! І дру́гий почався
Вже ранок… І зно́ву ждання теє скрите,
І зно́ву палання лиця слабовите!...
Аж се, по обіді, приходять питати,
Чи можна недужу мою повидати:
Мовляють, що пан там якийсь дожидає.
Як пта́шка стріпну́лась слаба, поспішає
Сказати, що може прийнять. Одчинилась
Дверей половиця висока й виявилась
Споді́вана постать прибувшого пана.
Чорнявий він був, біловидий як панна,
Бадьорний, повітря весняного хвилі
Приніс він з собою, веселії, милі;—
Ба, навіть квітка весняна бриніла
В петлиці у його, первісточка біла.
—Добри́день!— мовляв він, вітавши слабую;
Вона ж простягла йому руку блідую,
А по́тім і дру́гу—і стиха сказала:
"Я ждала ще вчора!... Напевно не знала"!...
—Ах! Бачите вчора не мі́г я прибути!
Не можна було од прої́здки вминути:
Учора пак їздили ми на гулянку,
У ліс, — отуди, у Веселу полянку.
Ви знаєте добре її?—"О,звичайно!
Торік пак бували ми часто!... Нехай-но"...
— Там си́ла квіток тепер! Річ перервавши
Слабій, пан промовив— і, квітку доставши
З петли́ці, подав їй: от, на́те на спо́мин!—
А да́лі спини́в він безжу́рний свій го́мін
І пильно дививсь, як лежала слабая.
— Ну, як же ви маєтесь? Щось ви такая
Страше́нно змарні́ла зробились! — "Нічо́го"!...
Мовляла слаба: " а за те ви на мо́го
Сино́чка погляньте!... Іще ж не вида́ли!"...
І пану дитятко ми те показали.
Тремтіли в недужої руки—й очима
Впилась вона в гостя; здвигну́в він плечи́ма,
Склонивсь над дитя́м і промовив недба́йно:
— Ну, що́ ж там!... Кава́лочок м'я́са, звичайно!
На що́ тут дивитись!— і і́ншу розмову
Прова́дити став він, балакати знову.
А зго́дом уста́в і прощаться з слабою
Став гість. І поникла вона головою,—
Спиталася тільки: "коли ж знов до мене"?...
— Не знаю!... Прийду́, коли трапиться! Певне!—
Вклонився уві́чливо пан нам обоїм—
І тож попрощався він з нашим покоєм.
І ти́хо знов стало у нашій оселі…
Слабая сиділа на білій постелі,
Біліша од квітки маленької теї,
Що впала із рук на коліна до неї, —
Знайомого гаю первісточка біла,
Весняночка тая, пом'ята, змарніла…
— Приля́жте!— кажу я слабій. І тихенько
Лягла вона знову—й дитятко маленьке,
"Кава́лочок м'я́са" отой, пригорнула,
К стіні одвернулась, — неначе б заснула.
Та видно було як тремтіло те тіло,—
Важке́є рида́ння в йому клекоті́ло!
Хотіла я сло́во розва́ги сказати,
Та, гля́нувши, вийшла тихенько із хати…
З тих пір— як слабую в палату уводять,
"Одві́дини" ті в мене з думки не сходять!
Чого́ пак дістане по му́ках тих тя́жких?
Чи я́сного ща́стя,чи слі́з тільки ва́жких!...
З поеми "Козачка Олена"
І
Весна-красна
Віє ле́гким духом, вільним —
Прийшла ве́сна-кра́сна,
Із-за моря, з ластівка́ми,
Прилинула я́сна!
Забрині́ли стави-рі́ки
В берегах зелених,
Залуна́ли всі у́лоньки
Од спі́вів веселих.
Всміхається ясне сонце
У небі блакитнім
Хмаринонькам кучерявим,
Біленьким, лагідним;
Обізвався соловейко
У лузі, в ліщині,
Пограває козаченько
В сопілку дівчи́ні.
Сади ря́сні вишне́вії
Білим цвітом сяють,
Вишитими рукавцями
Дівчаточка мають.
"Будь здорова, челядонько! —
Мовить весна́-кра́сна.—
"Гуляй, радій, молоде́нька, —-
До́ки пора́ ща́сна"!..
ІІ
Цвіту зміна…
...Вже ж у любому куточку
Змінилося все!..
Он кучері з верби рясні
Вітерець несе —-
По узгір'ю на змокрілий
Холодний пісок;
Зажурився, засмутився
Унизу й ставок:--
Похмурую, невеселу
Думоньку гада,
І здіймається під вітром
Темная вода;
Хитаються очерети,
Ло́зи самотні́
Ро́нять в воду, наче сльози,
Листо́чки дрібні...
Все́ змінилося, дівчи́но,
Над осінь смутну́,
Все гадає враз з тобою
Ду́моньку одну́,--
Журливую, що не за́вжди
Со́нечко вграва́,
Що й воно́ таке зрадли́ве,
Як любі слова́!..
ІІІ
Осінь
Проминуло красне літо,
Мандрує за море;
Що́ кому подарувало —
Чи ра́дість, чи го́ре —
Байдуже́ йому за теє!
Хай пла́че нещасний,
Хай щасливий, радіючи,
Має у́сміх ясний...
Як мандрівець перехі́дний
Шатри́ще здіймає,
Так лі́течко, відходячи,
Рясний лист зриває!
А проте ж то, либонь, шко́да
Йому покидати
Стано́вище, у якому
Довелось тривати!
Кида літечко навколо
По́гляди журливі,
І зриваються у його
Зітха́ння тужливі...
І останньою красою
Дібро́ви пиша́ють,
І ба́рвами оста́тніми
Квітки' доцвіта́ють!
IV
Весілля
...У неділю для дівчи́ни
Сонце не зійшло:
Горе хма́рою сумно́ю
Світ оповило́!
Чутно пісню весільную,
Музи́ка гуде —
Милий, з іншою звінча́ний,
Од шлюбу іде́...
На весіллі збір весе́лий,
Ллється оковита,
Сидить дома дівчи́нонька,
Залізом прибита...
На весіллі вже долівка
Підківками збита,
У дівчи́ни хустиночка
Сльозами облита.
"Гра́й, музи́ко! Гра́й, трої́ста!
Шпа́рко, веселе́нько!
Ли́йтесь, сльози! Ли́йтесь, гі́ркі!
Не даві'ть серде́нька!.."
V
Хустина
Прилетіла зозуленька
Через ясний бір,
Завітала дівчи́нонька
До козака в двір.
"Здоров, милий,чорнобривий!
Чи мене пізнав?
Як з іншою повінчався,
То ще ж не стрівав!..
Та не схиляй головоньки —
Не кори́ть прийшла;
Була б до́вга та розмова —
Година ж мала́:
Уже стоїть осідланий
Твій кінь воронець,
Треба хутко знаходити
Розмові кінець...
Од'їжджаєш ти, козаче,
У непе́вну путь,
Може ж, тобі доведеться
І руки згорнуть!
То ж колишня твоя мила
Прощатись прийшла
Та гостинця на прощання
Тобі принесла:
Пам'ятаєш мережану
Хустину мою?
На весілля готувала —
Сього не втаю!
Не здала́ся хусти́ночка
На весілля нам;
Але ж тобі́ готувала,
Тобі і віддам!
Нехай здасться хустиночка
Не на те, щоб гнить,
А для слави козацької,
Сідельце укрить.
Добре ж твоє, козаченьку,
Серденько воліло,
Виступаєш з товариством
За святеє діло.
Хай господь тебе прова́дить
У тую дорогу,
Нехай доля над ворогом
Су'дить перемо́гу!
Коли ж будеш незрадли́вим, —-
Хай доля сприяє,
Нехай ща́стя ся хустина
Тобі привертає!
Повертайсь тоді додому
Із військом щасливо,
Хай розплете твоя жінка
Коникові гриву!..
Коли ж ділові святому
Зра́диш, козаче́ньку,
Хай натрапиш, вертаючись,
На злу́ доріже́ньку.
Хай тоді у чистім полі
Ти марно загинеш
І моєю хустиною
Собі руки вкриєш!
Пам'ятай же теє слово,
Що тут говорила,
Як прощатись приходила
Незві́нчана мила!"
По тій мові пішла з дво́ру.
Ти́хо біля хати,
Тільки чутно, як голо́сить
Жі́і'нка у кімна́ті...
На полі честі
(Посвята пам'яті А. С. К-ча, що поліг на війні 1876 года.)
На полі честі він лежав,
Де протекли річки́ криваві;
Уповні літ він помирав, —-
Та в повній, бездога́нній славі.
"Сестра" юна́ка молодого
Та милосердна узяла,
Втирала кров з чола блідого,
З сльозами річ к ньому зняла:
"Ти помираєш, чесний брате!
Спостигла смертная пора!
Твоя ж заплаче бідна мати,
Дружина мила, чи сестра.
Та скажуть рідним, що на полі
Чужім не марно згинув ти:
З крові твоєї —— щастя, долі,
Братерства виростуть цвіти!"
Влад – ру П. Н – ку
Пора чудо́вая! Навколо все пишає
У ро́зкошах, — і сад, і ниви, й гай!
Весела пташечка в гіллі́ немов питає:
Невже ж оцей для кого— сму́тний рай?...
Натури ж голоси́ весе́лі учуваю,
З'єднáні в гу́рт, я духом самотни́м,
І на життя безжу́рне споглядаю—
Журли́вим поглядом своїм смутни́м…
Сама́ собі… сама́!... моє близьке́ око́ло –
Дитячий гурт: як пташка та в гіллі,
Щебе́че він, провадив він навколо –
Своє́ життя, та кло́поти малі́.
Згада́йте ж ви мене, товаришу мій чулий,
Мене отут в моїй самотині́
Своє пришлі́те слово – й дух знебу́лий
Одра́дістю пожи́вите мені!
Згадайте у своїй околиці славутній,
Де Дніпр, наш рідний батько, протіка,
Де близько спочива кобзар наш незабутній, —
З'єднала душі нам його рука.
Як часто думкою прагне́нною вітаю,
При світлі зі́рок ясних, коло вас,-
Перо кладу, у вас порадоньки питаю
Про те, що двох однаково турбує нас.
1885 р. Мая 25, с Колодяжне
Скарби минулого
Давно́ написані листки́!...
Неначе зсо́хлії квітки́
Вони лежать у мене в скрині;
І в серця тихого святині
Я ними теж пак дорожу,--
Ті скарби мертві бережу!
Не треба б думки-жалібни́ці,
Однак часа́ми до сховни́ці
Іду́, дивлюсь, журюся я!
Лежить там молодість моя…
Он давні, школьнії листочки;
Чудні́ край буков завиточки
І візерунки на полях…
На неупи́нливих крила́х
Мину́ле за́здреє забрало
І десь дале́ко їх замчало –
Часи́ безжурнії оті
Як про́мінь я́сні, золоті!
А от пізні́шеє писання,--
Мої письменні починання…
І простодушні, і смутні́,
Здаються твори ті мені!
Писалось пи́льно… Думок рій,
Сріблястих та химерних мрій,
Снувавсь тоді!... І труд сквапли́вий
Тепер вкриває порох сиви́й!...
А ось і ли́сти, від близьки́х:
Від кре́вних, чи від душ рідни́х.
Вже інших авторів не ста́ло!...
Переглядаю я помало
Їх речі писані —— й дух мій
Немовби чує в мові тій
Далекий гомін замогильний,
До мене мов і та́м прихильний!
Самий папір мовля все зразу…
Ні, не пекучу серця вразу
Тепера чую й не яка
Мене гризе журба тяжка;
Нема того, що турбувало
Мені так душу, що збирало
До купи щі́лочки дрібні́
Знайомих рук близьки́х мені;
Спали́ти б можна ли́сти тії,
Як спопелі́ли ненавісні́ї
Колишні ра́дощі й жалі́,
З'єдна́ні з ли́стами. Та ні́
І се́ї в'язочки не кину
В огонь, мабуть і до загину!
Коли ж я буду умирать,
Усе́ на сві́ті покида́ть, —-
Тоді всі скарби я спалю:
Щоб ані ща́стя, ні жалю́
Мого́ байдужо не чіпа́ла
Рука чиясь, —— та не поклала
Десь на розпу́тті шляхові́м;
Щоб не дісталось нічиїм
Устам сміятися над тим,
Що для мене́ було святим!
Лежі́те ж давнії листки,
Життя змарнілії квітки,
Укриті пи́лом і журбо́ю!...
Ви ж умрете́, зовсім зо мно́ю!
ІІ
Переспіви
Ро́зділ світа
(Посвята Лесі Українці)
"Візьмі́те сві́т"! з висот надхмарних неба,
Свою скінчивши працю, Зевс прорі́к:
"Хай ко́жен ча́стку,— скілько йому треба,—
Візьме́ і нею вла́дає повік"!
Сказа́в! І тільки залунало слово, –
Все нарожденнеє, і ни́жчі й дукачі́*,
Старе́ й мале́ всі кинулись рапто́во,
На паювання світа біжучи!
Хто се́ла взяв, хто – ти́хії доли́ни,
Хто рі́ки бистрії, де вир кипить;
Поля́ й байра́ки, не́трі й крем'яни́ни—
Собі госпо́даря найшло́ все в ми́ть!
І після всіх, як ро́зділ вже скінчи́вся,
Прийшов поет. І погляд свій смутний
На світ той кинув він, у тузі похилився;
У всі́х притулок, — ві́н лиш самотни́й!.
.
Де́ прихили́тися?.. Із серця мимоволі
Зірвався жаль на божий суд тяжки́й:
"О, Боже сильний! Всі живуть в роздоллі,
Всі́м місце єсть, ніхто тут не чужий!
Лиш я́, чужи́нець всюди безприча́льний,—
Спитатись маю вік, як сирота!
Твій світ вели́к, притулок безпечальний
Невжеж не дасть мені рука свята?"..
--Всьому кінець! Порі́кувати пі́зно!…
Та й що́ ж робив ти? Де́ ти пробував,
Як світ ділили—Зевс покликнув грізно.
"З тобо́ю був!" – поет йому мовляв:
"Я о́ком у красі вели́ччя світово́го,
Я слу́хом — в го́моні небе́снім потопав!
І за хвилину щастя неземного
Земнеє все забув —— і все́ втеряв!.."
Ну, що ж! — мовляв Зевес: "я більше над земльою
Не ма́ю влади: все роздав,— поля́, ліса́;
Та коли хочеш ти,—іди́, живи зо мно́ю,
Нехай тобі отве́рті будуть—небеса́!"
*Нижчі й дукачі – убогі й багачі.
Дівчина з незна́ного краю
("Весна-красна")
До пастухів в убогім долі –
Прихо́дить з роком молодим,
Як в'ється жайворонок в полі.
Дівчи́на з видом чарівним
Не в до́лі тім вона вродилась,
Ніхто не віда, — звідки йде́,
І стежки, де б вона поділась,
Ніхто з людей тих не знайде́.
При їй – коханії хвилини,
У серці радість уграє́;
Але поважний вид дівчи́ни
Зближатись щиро не дає.
Несе́ дівчина о́воч, кві́ти, —
Що в іншім виросли краю:
В ясні́шім, щасливі́шім світі
Вони знайшли красу свою.
Ясни́ми ж кра́сними дара́ми
Всі́х наділя дівчи́на та:
Юна́к, чи ста́рець ве́тхий-дня́ми –
З дару́нком в хату поверта.
Та у гурті́ – коха́ну па́ру
Дівчи́на ду́хом пізнає́:
Їй добира найкра́щу да́ру,
Найкра́щу кві́тку подає!...
Іліада
Рвіте Гомерів вінок і лічіте батькі́в Іліади,
Вічної, красної пісні, —— а ма́ти у неї одна:
Ясно і стрійно рідни́й отой образ одбився, —
Образ нату́ри довічної в ди́вній, незмі́нній красі́!
Пігмаліон
Пігмаліон жив один в самоти́ні,
Шлюбу не брав, —— гордува́в він жінками;
Знаючи всю їх злочи́нність у світі,
Геть одвертавсь од нече́мної вдачі,
Котру натура вділила жіноцтву
По́статі дивні жіночі являлись –
В думці його, а живих він цурався.
Раз йому трапилось штучно зробити
З біло-ясно́ї слонової кості
По́стать дівчи́ни – напро́чуд хорошу:
Жінка вроди́тись такою не мо́же!-
Спо́внилось серце до тво́ру коха́нням.
Наче жива́я стояла дівчи́на,
Мов би хотіла вона ворухну́тись,-
Та соромливість спиняла від того;
Так майстрування скривалося хи́стом!
Сам своїй праці мистець здивувався!
Полум'ям дише до постаті теї,
Руку до твору свого прикладає,
Пильно гляди́ть і дознатися хоче,
Чи то слоновая кість, чи живеє
Тіло прекра́сне; —— цілує і дума,
Ніби дівчи́на верта́ цілування;
Дума, що ті́ло глядить він,-— боїться
Сині знаки́ натисну́ть на раме́нах;
Ре́чі прова́дить, пестли́ві, ласка́ві,
Та доноша́ розмаїті дарунки,
Любі дівчатам: ясні́ черепашки,
Рі́вні камі́нчики, пта́шки маленькі,
Кві́ти на тисячу барв і лілеї,
Пи́лки мальовані й сльози дітей Геліо́са.
В ша́ти вбирає дівчи́ну, у пе́рсні.
Дивні́ намиста кладе їй на груди.
Все подобає́! – й невбрана не менше
Га́рною тая дівчи́на здається.
По́стать кладе він на ліжко розкішне,
Все дорогим багреце́м мальова́не,
Ми́лою кличе, —— і білую шию,
(Наче б могла вона те почувати!)
Він опускає на по́стіль пухо́ву.
Свято прийшло Афродіти-богині,-
Їй же складалася честь на всім Кіпрі.
Падали враз молодії телиці,
В голову, білу як сніг той, затя́ті;
Пахощі гарні з престолів курились.
Давши посвя́ту свою, —— край престола
Пігмаліон став молитись несміло:
"Ви́, боги́ я́сні! – як все́ вам можли́во,
Хай мені буде за любу дружину", —
Мав він казать, — "ота ді́вчина кра́сна,
Ко́тру створив я зі слонової кості";
Тільки не зваживсь, промовив: "за жінку
Хай мені буде дівчина, подібна
Тій, що створив я" … Тоді Афродіта,
Бувши на тім урочи́стому свя́ті,
Ревне жадання його зрозуміла;
І на признаку сприяння богині
Тричі спалахнуло полум'я – й тричі
В гору знялося. – Додому вернувшись,
Зараз мисте́ць поспішає до неї,
По́статі милої: любо склонився,
Палко цілує – й здалось йому, ніби
Стали уста її теплі!... Рукою
Постать торкнув він і чує, що тверда
Кість та слоновая стала м'яко́ю,
Наче Гіметовий віск проти сонця.
З серцем тремтя́чим коханець пильнує!
Думає, — може, його почування
Зра́джують тільки́!... І ще́ раз рукою
К по́статі тій доторкнувся. О ща́стя!
Любе творе́ння – живе́! Затремті́ли
Жи́ли під пильною його рукою.-
Сла́вить богиню мисте́ць, величає
Дякує ревне: уже ж бо устами
Він доторкає до справжнього виду!
Те ж цілування дівчи́на спочула,
В ди́внім обличчі своїм зчервонілась
Очі несмілі до світла розкрила
І, — разом з небом, — коханця узріла!
В гості ж до неї, — як шлюб одбувала, —
Мила богиня сама завітала.
І як зросталися дев'ять ра́зів
Місяця роги у кружало повне,
Хлопчик Пафо́с народився в дружини,-
Йме́нням його ж величають же острів.
Калина
Народне примівля
"Чого ти, калино смутна́я"?
-Бо хлопця Іванка немає!-
Рясна калина стояла в га́ю,
Над тим блакитним струмочком з краю
Дощик весня́ний вона пивала,
В майовім сонці листя купала;
Влітку червоні мала корали,-
Так вони шату їй оздобля́ли!
Наче дівчи́на так чепурилась,
В дзе́ркало наче – у воду дивилась;
Вітер чесав їй довгії коси,
А очі мили дрібнії роси.
Біля струмочка, біля калини,
Дудку Іванко робив із вербини:
Жалібно, чу́ло грав він у неї
Біля калини красної теї.
Гра-виграває в дудку Іванка;
Голос по га́ю іде́ щоранку;
Калина листя зеле'не мала,
Наче дівчина хлопця вітала.
Але над осінь в труну вложили
Хлопця Іванка, в яму спустили.
Вже ж хлопець милий більше не ходить.
Бідна калина листячко ронить!
Ясні коралі кинула в воду,
Стратила з жалю красную вроду!...
Співець
Не співець, хто співа й поглядає.
Чи хто мову його вислуха́є.
Співець – то́й, хто к землі́ припада́є,
Тугу й радість для се́бе співає.
Не співець, хто з високої го́ри
Пишно стру́нить співецькую ліру:
Йому струни пошарпають бо́рви –
І не вчуєм величного спі́ву.
Співець – то́й, хто, припавши низенько,
Як поку́тар світо́вий і божий
Свої ра́дощі й сльози тихенько
На свою вбогу землю положе.
Бо з сліз гі́рких зійде́ і заквітне
Зі́лля гі́рке, що слабість корують,
Усміх станеться колосом житнім.
Що ону'ки живитися будуть.-
Борва – буревій.
На біблейські теми
Юдіта
Лунають су́рми, дзвінк музи́ки,
В великім війську радий всяк,
У перемі́гшім стані крики
Веселих, втішених вояк
То Олоферн святкує свято:
В остатнім бо́ю він здолав
Розбить Ізраїля —— й багато
В полон людей його́ забрав.
Між тим же людом плач, ридання,
Іде по полю гук тяжкий:
То жа́ль, на до́лю наріка́ння,
Кайданів брязкіт то важкий.
Рида Ізраїль плачем ре́вним,
Сум ватагі́в його пойняв, —-
Та що над їх народом кревним
Той ворог лютий го́ру взяв.
Та ще не вся тяжка́ наруга!
Чувати голос вістовці́в:
В їх мові йде́ печаль ще й друга
Ізра́їлю, —— приказ царів:
Нас Олоферн прислав узяти
Найкращу дівчину увас,--
Її одягнем в красні шати
І поведем у стан до нас:
Владарю буде наймиліша
Її до се́бе він візьме́,--
Нехай же встане найгарніша
І честь, їй суджену, прийме́!"
Знялось на о́дповідь стогнання
Між подоланих сіромах,
У гру́дях їх тяжке́ трива́ння,
Їм стиснув душу прикрий страх:
Невже ж із їх дівчат котора
На по́клик встане соромни́й?
Невже візьме́ її покора –
І те побачить люд рідни́й,
Як та вродли́виця-дівчи́на,
Ізра́їлів найкра́щий цвіт, —
О, нещасливая година! –
Піде́ у стан той самохі́ть?
Щоб з перемо́жцем уживати
Розко́шів лепських і утіх,
В залассі бридкім потопати,
Забувши лихо, горе їх,
Людей рідни́х?... О горе! Ста́лась
Лиха пригода соромна:
Тієї долі не злякалась
Дівчи́на красная одна.
Встає хорошая Юдіта,
Як крін розкішний гайовий;-
Отож вона дівочі лі́та,
Краси перво́цвіт дорогий
Нести охоча на поталу
Влада́рю хижому тому,
Що вготував собі забаву,
А їм зневагу і турму.
Убрання вбо́ге на Юдіті,
Та сяє дивная краса:
Їй плечі голії одкриті,
Її розпущена коса.
Розде́рті шати на дівчи́ні
З журби-печалі в день сумни́й;
Дарма! – вродли́виці дружині;
Дасть Олоферн убір други́й:
Її вберуть у плащаниці,
Затка́ні золотом-срібло́м,
В кошто́вні вдягнуть багряни́ці,
Положать в неї над чолом
Осяйні камні-самоцвіти,
І шию голую – кругом
Укриють перли; в ясні кві́ти
Вберуть Юдіту за столом,-
Де сльози гі'ркії дівочі
В вині пото́пить золотім,
Нудьгу забуде опівночі
Отам на бе́нкеті гучні́м.
Народ лютує: "Будь же кля́та
Душа зрадли́виці навік!
Проклята будь і тая хата,
І жінка тая й чоловік,
Що породили сю єхидну,
В годину злу́, на сором нам!"
Отак на ту Юдіту бідну
Ганьба́ сипну́ла!... Крик і гам…
Клене обра́жена сіро́ма;
Стоїть Юдіта серед всіх,-
Як ма́рмур, біла, нерухома,
Пала вогонь в оча́х сумни́х.
На що́ ж народу попускала
Картання кидать їй, докір?
Тож да́лі вголос промовляла,
Дала своїм речам простір:
Прощайте, ма́тері шанебні!
Мене ви тяжко не кляніть!
Ті залишіть слова ганебні,
Очей моїх ви не печіть!
Вам не суди́лось своїм ді́тям
На мене пальцем показать
Щоб і́м'ям, соромом укритим,
Навіки мали гордувать;
"Ви спогада́єте з своїми
Дітьми вродливими мене,
Та не дога́нами гірки́ми,-
Лихая слава та мине́!...
Прощайте, ви, батьки́ суво́рі!
Мені приніс остатній день
Не вті́ху, —— спі́лку в вашім го́рі,
Коли порубані у пень
Тут полягли брати ріднії
Під тя́жким ворога мечем,
Коли соло́дкії надії
Гірки́м змінилися плачем!
Зміню ж тепер убір жало́бний
На вбір веселий, дорогий:
Для того буде він знадо́бний,
Щоб звеселить мій люд рідни́й!
Мовчі́те ж ви, батьки суворі!
Мене Юдіту не кляні́ть!
Здобуду пі́льгу в вашім горі,
Ви звістки доброї пождіть!"
В наметі бре́нькіт , — славлять лі́ри
Там Олоферна на пиру,
І веселиться він без міри;
А на догоду ту йому
Зібра́но ска́рби всі розкі́шні,
Здобуті в бо́ях, на війні,
Години вла́дар має втішні,
Та хоче в ро́зкошах, в вині,
Знайти собі ту нагороду
За дні суту́жнії, тяжкі́,
Під час остатнього походу,-
За пра́ці всі свої важкі́.
Але найкраща нагорода
Йому Юдіта молода –
І подола́нного народу
Юначка гарная ота.
Од злота кращі її очі, —
Горять вони огнем ясни́м,
Як тії зорі в полуночі
Сіяють гоже перед ним;
Темніш булату вороного
Її розкішная коса, —
На їй камі́ння дорогого
Тремти́ть промі́ння, як роса;
Біліш од стягу войового,
Що вла́дар взяв, її рука, —
Вона ж із збана золотого
Вино іскристеє черпа.
І Олоферн красу пильнує,
Юдіти стан він обійма;
Утіха милая панує! –
Скінчи́всь бенке́т… Гостей нема…
В наметі тихо; навісни́й
Замовкли гу́ки – й навкруги́
Поснули міцно вартовії,
Остався вла́дар без слуги
В своїм зати́шші благовоннім
Вже місяць ви́соко підбивсь –
І понад табором тим сонним
Срібно́ю по́віддю розливсь.
І промінь в той намет зап'ятий,
Тає́мний, нишком зазирнув,
Де вла́дар, втіхою обнятий,
В розко́шах пе́стіння заснув.
Юдіта слухає… триває…
З тяжко́ї піхви гострий меч
Рука Юдіти добуває, —-
І покотилась важко з плеч
Глава поту́жного вла́даря.
Стоїть Юдіта, не тремти́ть
Отам в наметі господаря,-
Кривавий меч в руці держить!
"Займайсь! Займайсь, досвітня зоре!
Ти, сонце яснеє, вставай –
І ворогам засяй на горе:
Застогне вражий стан нехай!
Поникла слава їх химерна,
Свої справди́ла ж я слова:
Життя́ взяла я в Олоферна,-
Ось перемо́жця голова!
Ізраїль! Вбогая Юдіта
Йому себе не продала
Занапастила свої літа,
Для те́бе ж — по́мсту здобула!"
Пророк
Вели́к пророк! Вели́ке його слово –
Як дзвін воно лунає голосни́й!
Все плем'я рідне слухати готово
Натхне́нну мо́ву, гомін той дивни́й.
Пророк в громаді, наче кедр в діброві,
Здійма́ він високо своє чоло́,
І му́жі товпляться, і чорноброві
Жінки́ з дітьми́ малими вкруг його.
І по степу широкім розляглося
Казання ві́щого пророка-ватага́, —-
Тим словом кожне серце пройнялося,
Огонь палки́й по ду́шах пробіга.
"Ти, батьку наш!"–пророку люд гукає: –
"Ти – сві́тло я́снеє сліпи́м оча́м!
Пово́дар наш! —— Твоя рука вгада́є
Той шлях у край, одданий Богом нам.
В твоїх устах – сама Господня воля,
Твоя рука – правиця єсть свята!
Нехай же в ній спочине наша доля, —-
Благословенна чиста дума та!
Веди ж ти нас великим шля́хом правди!
З тобою ду́ші наші і серця́,
Тобі пребудем вірнії ми за́вжди,
Нехай святиться ввік година ця!"
Іде́ ж пророк на ту розмову к Богу,
Прова́дить же його прихильний люд, —-
Вкриває ві́ттям пальмовим дорогу,
Хвалу співа, гуде́ тимпа́нів гуд.
І сльози чу́лі полились в пророка.
Як на горі він став на самоті,
Там, на Синаю. Вся душа глибока
В молитві серця вилилась отій.
В молитві щирій за свій люд нужденний,
Що долю доручив йому свою:
"О Господи, порадь той люд спасенний,
Подай Свій заповіт святий, молю!
Нехай скріпи́ть він чистії бажання
Всього народу вірного мого,
Нехай в скрижалях Божії вказа́ння
Затве́рдять думку щирую його!"
І довго, ревне так пророк молився,
І виблагав з небес той запові́т;
Зійшов з гори ж, в долині опинився, –
Укрив чоло́ йому холодний піт!...
Що ж там побачив він серед долини?
Нічо́го!.. Лю́д пак той, що йшов за ним
Неда́вно так, – щасливої хвилини! –
Тепер стояв перед стовпо́м німим!
Перед безглу́здим і́долом простягшись,
Народ пророків і́долу моливсь,
Бику з металу, — віри одцуравшись
Недавньої… І мовчки подививсь
Пророк на люд той свій зрадли́вий.
Скипіло серце з жа́лю та з печалі,
Прокляв той час гі́ркий та нещасли́вий,
Об землю він розбив святі скрижалі!..
Та дру́гий жаль прокинувсь у пророка,
Як довше він народ свій пильнував:
Йому з'явилась яма та глибока
Духовна, в котру люд його упав.
І сльози полились в пророка знову,
І одцуравсь він жалю свойого́,
До Бога знов здійняв гарячу мову,
Щоб спас нещасний рідний люд його!
ІІІ
Байки
(посвта Е.К. Тр-ву)
Байка предковічна
Ох! Да́вня ти, байко!
Хіба що незнайко,
Простак-невіглас
Не чув тебе зроду!
Дійшла ж ти до нас
Від давнього вельми народу!
Ті греки змисле́нні
Казки́ незчисле́нні
Із музами вкупі творили —
Розкішні, чудові,
Бога́м до любові, —
Та й цюю навіки потомні зложили,
Мистецького хисту додавши,
Величнії краски узявши:
Вложилась тає́мная річ, непроста́,
Істоті таємній в уста.
Отож була Сфі́нксова мова:
— Чужий чужени́не, вгадай мого слова!
Хто́ вранці ногами іде чотирма́,
У пі́вдень ступає двома́,
Як сонце ж надвечір згасає —
На трьох шкандибає?
І за́гадку тую вгадав чоловік!
Вгадав… Та й по це́й день її не минає
Ніхто із людей, —— хоть і ревне шукає
Від долі незмінної лік!…
Малим немовлятком —— до звіра подобний
Бува чоловік неспособний:
Плазу́є, навколо ряту́нку блага́…
Аж осьде вона надбіга́ —
Пора молодая, жадана,
І ду́жа, і мі́цна, коха́на!
Тепер чоловік порятунку не про́сить,
Він гордо та пишно головоньку носить!
Він цар тепер світа сього!
От справжняя доля його!
Чи та́к же?.. Мине́ панування те миле —
Он хи́рная ста́рість іде́!..
І вла́дар з кілочком помалу бреде,
Себе підпирає, як дре́во похиле!
Дожи́в чоловік… І осла́б, і ослі́п…
Так це́ він — коха́ної жи́зні віне́ць?..
Чи кращий поча́ток життя, чи кіне́ць —
Нехай угадає новітній Едіп!...
Зілля
Раз два прия́телі між се́бе спереча́лись,
Яке́ життя стате́чніше вести?
Чи шля́хом ти́хим нам брести,
А чи бурли́вим? Чи достались
На те́ нам сили, їх щоб берегти
Про старість, чи пак нагло тратить?--"Слухай ти!"
Нарешті мовив у досаді
Спокійний – дру́гому: "Наві́що, справді,
Бундючитися вельми так?
Та тішитися думкою, — усмак
Пожить життям тим гу́чним,
Що переходить строєм бу́чним
В коловороті справ ціка́вих, рву́щих
І думку, й серце! Та ж у всіх живущих
Однаковісінький кінець!
Однаково здасися на рале́ць
Лихому косарю́!.. Одна́ково і ду́рень, і мудре́ць,
І той, хто ти́хо жив і хто душе́ю рва́вся,
Пове́рнеться по смерті, по́просту сказавши,
В лопу́х! Однаковий лопу́х!" Тут річ ізнявши,
В свою чергу́ бесі́дник дру́гий обізвався:
"Ба́, що́ ж робить!.. А все ж волю́ я, брате,
Злиденним лопухом по сме́рті стати,
Ніж лопухом таким ще й се́й вік пробувати!
По-моєму, зовсім те не статечне!..
Та й те скажу, що не конечне
По всі́х лопу́х пак виростає:
По іншому й свирі́па тая,
Що на поживок служить часом
Задля людей якимсь запасом!"
Галюня
Гово́рить маму́ня,
Що доня Галюня
Як лялечка тая гарне́нька!-
Та, що́ там! Вона ще мале́нька,-
Аби лиш дитинка росла здорове́нька!...
І ду́мкою Галя зовсім пак дити́на:
Диві́ться,— чи то ж не дитя́ча картина?
Дістала Галюня свіча́дце малеє
(Чи скажем "по про́стому", — дзеркальце теє),
Ручка́ми трима́є його обома́,-
З'явилася там пак Галю́ня сама!
Онь о́чки цікави і у́сміх той ясний,-
Мовляла матуся, — "сам ангел прекрасний!"
І дівчинка ди́виться ра́до, пильне́нько,
А далі до скла припадає щільненько –
І образ "чудовий" охоче цілує:
Свою тую втіху так мило,
Так просто і щиро,
Без жо́дного впи́ну знайму́є!...
Нехай колись виросте бі́льша Галюня,-
Не буде ж як ді́вчинка щира, маню́ня:
У склі цілувати, звичайно, не буде
Свій образ прекрасний; —— але не забуде
Поглянуть, при на́годі, любо хоч в во́ду
На тую "у світі найкращую" вроду.-
Про "ди́вну красу́" закоханець їй скаже
І ясно як день тую правду докаже!...
І Галочка буде знов віри доймати,-
Як в ча́с той, коли́ промовляла їй ма́ти,
Що є вона гарна,як зірка ясне́нька!
Отак, як тоді́, як в ту пору дитя́чу
Складала красі своїй шану гарячу-
"Галю́ня" мале́нька!...
Дві зваги й дві слави
Один собі письма́к
(Нащо́ казати, звали як?...),
Надумавшись, пісні́ складать почав.
Отож яко́сь товаришу й мовляв:
--"Єй-богу, ті́шусь я оце!
Неначе в казці те яйце-райце,
Що дожидало лиш велі́ння,
Щоб випускати гурт усякого створіння,
Знайшов собі зненацька я:
Пишу́ й пишу́ — і цілу згра́ю
Всіляких творів випускаю!
Але ж головонька моя
Собі того і не гадала, —
Та щоб колись моя рука
(Здавалось, бач, така слабка!)
Нарешті ві́рші укладала!
Не про́зу пак злиденну — ві́рші!
І, далебі, вони не гірші
Від інших всіх.
Ба, що́ ж! Горшки пак ліплять не святі!
Хто зна, було б то скільки їх,
Поетів (і поеток), якби ті
В цеху́ письменнім заправці́,
Славутнії "избра́нники" й судці́
Не навели тако́го стра́ху,—
Скажу, якогось просто жа́ху,—
Що всяк боїться починать
Акорди первії на лірі брать.
А може, через те й поетів путніх мало,
Що зва́ги про́стим сме́ртним бракувало!"
"Ох, братику! — товариш одмовляє.—
Звичайно, зва́гу тре́ба брати
І вірші почина́ть писати;
Та звага й дру́гая поету подобає:
Як ліра грає поганенько —
Її покинути швиденько…
Завча́су, бачиш ти!
Щоб в ме́ншу сла́ву увійти!.."
Розмова
Край будки два якісь "дядьки́",
Звичайне, про́сті мужики,
(Панів "дядьками" ж не взивають!)
На за́ставку опе́ршися стояли.
На то́й бік рельсів не пускали,
Бо по́їзда в минуту ждали.
Стоять дядьки́ та й розмовляють:
— "У-ду́х машина пробіжить!"-
— Звичайне, в одну мить!-
"Онь, о́нь, — іде́!... І, батьку мій!
Ну, сказано, як змій
Огненний той летить!
От, Господи! – і що воно за сила,
Щоб отаку́,
Страше́нную вагу́ тяжку́,
Немов порожній віз носила!
Непе́вне щось тут є, — як хо́ч, Степане!"…
— Не знать що кажеш ти, Іване!
Тобі все в думці чортовиння,-
Отак неначе гарбузиння
Плететься по плотові!
Нема в машині поїздо́вій
Непевного нічого!_
"Еге ж нема!... Скажи ж мені, від чо́го
Похо́дить теє все:
Що страхові́нь таку несе
Злегесенька машина?
Та ще ж послухать, — я́к пищи́ть!
Адже ж і плаче, і кричить,
Неначе та дитина!...
Несві́цька сила мчить!"
— Та, годі, Йване, цить!
Ось я тобі гарненько
Про діло теє всеньке
Тут зараз розкажу!
Бо іменно можу́!
Мені якийсь-то пан
(Возив його я в стан,
Та й поїзд пострічав),
Все чисто розказав.
Машина – па́рою везе, Іване! –
Отож і заходивсь оповідати рвяне
Степан Івану все, що знав
Що пан йому казав:
Звідкі́ль і пара та береться,
І поїзд нею як везеться.
Іван же вислухав пильненько,
А далі річ здійма тихенько:
"Гаразд! Так па́рою везе, говориш?
Хай буде так, як ти доводиш!
Везе хай па́ра… Але що пищить?"…
Сю таїну́ одкри́ть
Іванові не міг уже Степан!
Замовк… Ох, певне ж отой пан
Ще б міг багацько сповістити,
Той розум темний освітити,-
Коли б то панові охотоньки ставало,
Та "ча́су" все не бракувало!...
Мама й цукерки
Погляньте на дво́х їх:
Он з донею мати.
Чи можна ж маленьку
Ще більше кохати
Впадає матуся
Дівчатко милує, —
І рученьки, й ні́жки
Маленькі цілує!
"Геть! Геть іди, няню!"
Дівчатко гукає,
Та маму за шию
Ручка́ми стиска́є.
Дарма́ кличе няня:
"Пусти маму, душко!
Приїхали гості
Втікай-но, пестушко!"
— То гості знайомі!
Дак по́кій голубці! –
Мовля мати й вийшла
З дівчатком укупці.
І з паном Іваном
Вітається мати;
А доня ж і ручки
Не хоче подати
— Овва́, моя пані!
Розпестили до́чку!
Не рушить од мами
Немов на шнурочку-
Всміхається мати:
"Не зго́дитесь з нею!
Ми любимось дуже
З пестушкою сею!"
— А ось де ж цуке́рки!
Так гість промовляє.
І доня обидві
Ручки́ простягає…
Стоїть уже збоку
Матуся кохана;
Дочка ж на колінах
У пана Івана.
-А що, моя пані?
Знайшла́ся прина́да?
Диві́ться ж! нехай же
Й ва́м буде досада!-
"Ну що ж!" мислить мати:
"Дити́нка малая!...
"Нехай-но зроста́є
"Коханочка тая:
"Хіба ж занедбає
"Матусеньку бідну?
" Хіба ж проміняє
"Вона ласку рідну?"...
Зросла́ ж тая доня,
Втішається мама.
О ні, не судилась
Вже доля та сама:
Хоч си́н пана Йвана
І во́зить цуке́рки;-
Не звабити ж ними
Вже панну теперки!
Далеко їй більше
Прийшли до любові-
Солодкії речі
Його й чорні брови!
Та тільки пожди-но,
Паничу Романе!
Край гожої панни
Не вийся кохане:
Бо має ще й се́й рік
Поїхати з дому
Дівчи́нонька квітка,-
В науку, у школу.
Он, гляньте: з вокзалу
Вона од'їжджає,
Коханая мама
Її проводжає.
Байду́жая ю́рба
Навколо снується,
А мати край доні
Як ластівка в'ється!
Вкриває, вдягає,
Та дивиться в очі,
Голу́бить та пе́стить
Плечиці дівочі
-"Гляди ж, моя пташко,
"Гляди, моя любко!
"Пиши́ ж ти до мене,
"Моя ти голубко!"
-Ая́кже, мамуню!
Ая́кже, єдина!-
"Ну то́тож! Я зна́ю, —
"Ти люба дитина!"
Але й під віконцем
Зно́в мати – блага́ти:
"Пиши́ ж!... Пиши за́раз!
"Та́к буду я ждати!"…
-Писа́тиму за́раз!-
Машина помчалась;
Умита сльозами
Матуся зосталась.
"Ну, швидко ж напише!"…
Та́к! – донечка мила
Найперше від всього
Папе́рцю купила;
Та тільки пожде́ш ти,
Матусю кохана:
Той перший листочок –
До пана Романа!...
Радощі й смуток
Два паниченьки моторні, край воріт
Роздивлялись на весілля через пліт,
На весілля те мужицькеє просте, —-
Розмовляючи про сеє, та про те.
"Чуєш, братику! — так перший промовляв,
Що попе́реду стояв та пильнував.—
Чуєш, бубни тут як ве́село гудуть!
Бачиш, танці тут як вті́шливо ідуть!
Тропака як хлопці шпарко, хвацько б'ють!
Цокотять підкі́вки жваво в молодиць,
Мають стьонжки вкруг дівочих свіжих лиць!
І веселістю найщиршою горять
Очі всіх, промі́нням ра́дісним блищать.
Ех, їй-богу, єсть щасли́вий оцей гурт!
Щастя спра́вжнєє вживається оту́т…
Невели́кі в їх потреби — се дарма́!
Та зате в їх сму́тку нашого нема.
Ми живем нехай в достатку, у добрі,
Та од нас вони щасли́вші, далебі!
Що́ з розкошів, що́ з достатку нам того?
Сві́том ну́димо, стражда́єм од всього!"
"Та́к-то та́к! — товариш другий одпові́в.—
Та одно тобі сказати б я хотів!
З сього гурту, мабуть, всякий би волі́в
Помінятися хоть за́раз на твій стан
(Хай багацько, кажеш, має він доган!),
Але ти́ не схочеш стать на місце їх:
Кинуть "сму́ток", заживати їх "уті́х"!"
Стиха за́здрісний од пло́ту одступи́всь,
Де на бі́льшеє він щастя задививсь;
До будинку ж свого "су́много" подавсь,
До товариша чого́сь не озива́всь…
"Jaiousie d'artiste"
(Мистецькі заздрощі)
"Мисте́цькі за́здрощі". – Ну що ж, панове,
Чи до ладу́ це слово но́ве?...
Ох, сло́во то саме́є?...
Нехай хоть і нове́є
Та "за́здрощів мистецьких" почува́ння
Либо́нь і в нас у "щи'рій" Україні, —
Неначе шашель в гарній скрині, —
Живе!... Ох всю́ди теє почування зрива́ тяжке́ ворогува́ння,
Між душ славутних навіть та велебних,
Призво́дить їх до діл гане́бних, —
Товаришу вчинять подію таємну́!
Звичайно ж, потайну́!...
"Служіння хи́стові" і "пра́ця спі'льна",
"Брате́рство", "при́язнь щільна",-
Ті краснії слова невже не впинять,
Із серця "за́здрощів мисте́цьких" не здолають вийнять?...
Егеж, француз один оповідає.
(Як бреше ві́н, — неправда і моя́!
Хоть задавать брехню нам двом не подобає, —
Та воля в кожного, звичайно пак, своя:
Не до сподоби стане байка вам, —
Тоді брехню завдайте нам!...)
Так отже: був собі один "мисте́ць",-
Прославлений співець,
Тено́р у опері столичній.
Спивець прекрасніший, величний!
Ну, просто, соловей! Та що́ той соловей!...
В театрі ж зібраних людей
Немало й те́ пак чарувало,
Та бучнеє плескання в їх зривало,-
Що з те́нором однаково й сопра́но
Співала гарно, мов той жайворонок рано!
Дуету красного у двох співать почнуть,
То зо всіх бо́ків "бра́во" тільки чуть!
Дуети ж милії співці́ співали,
Та далі – в спра́вжньому коханні запалали…
І прилучилось те "святе́ коха́ння"
Тено́ра та сопрано – до придбання
Їм слави бі́льшої іще та шани од громади!
Знайшли бо співи їх ще більшої принади:
Зага́рою, натхне́нням їх лунає голос,
Хвилює зграйно, як на ниві колос
Від любого дихання вітерця;
І гра́, і голоси́ їх – ва́блять, порива́ють!
Не знає гурт, чи славного митця́
Нагородити більш, чи мають
На теє більше право надзвичайні співи
Митцевої подру́ги, "Діви".
І лаврами обох їх укривають.
Побралися ж вони, — так люди вповідають.
І потопають в щасті, в спільній славі
Коханці двоє, очі їх іскряві
Прия́зню сяють щирою, так любо, чуло!...
Коли ж пак ро́ків два́ мину́ло
Бог знає, що́ робилося з тено́ром!
Чи то́ спізнався він з клопо́тами та го́рем
Жонатої людини, чи задо́сить впився
Отим напитком раювання,
Досягненого, по́вного коха́ння, —
А тільки він в театрі уявився
З якого часу вже не тим!... Згубив загару,
Що додавала стільки жару,
(Ота – кохання чарівни́ча сила!)
Що так недавно ще йому красила
І гру́, і солов'їний спів!
Колишній голос помарнів! –
В дружиноньки ж його, нівроку,
Все кра́щав голосок щороку;
Тоді була не впо́вні розвилася, —
Тепер же наче квітка та рожева розцвілася!
Добрала си́ли в го́лосі, пиша́є у красі'.
Ну, просто, на кону́ уя́виться, то всі
Не тя́мляться од вті́хи, порива́ння
Й дале́ко перева́жне шанування
Проти тено́ра – їй складають:
ЇЇ щиріше зустрічають,
Її дару́нками, квітками осипають.
За його ж, те́нора, юрба́ не дба́є наче…
Але вразила се́рденько найпаче
Йому громада в бенефіс дружини:
Для неї добра пак була і щохвилини
Жадану любку ту хвалою окривала.
(Дружинонька ж, звичайно, статкува́ла!...)
От,— "Діва" красная, на по́клики громади,
Виходить з мужом-те́нором під руку.
Якої ж серцю завдала досади!
Став розлягатися театр од гуку:
"Не тре́ба те́нора, не треба його!
Саму́ співа́чку чарівну́ю!"
І зала загула́ од браво навісно́го,
Квітки' посипались на "Діву" — самотну́ю!...
А погордо́ваний мисте́ць десь оддалі́к зостався…
У темному кутку душею він картався!
З сумно́ю думкою вертавсь додому з нею,
Дружиною-спере́чницею тею…
Прийшов же бенефіс і те́нора самого.
Невже ж то пак од його –
Й тепер дружина шану ту одійме?...
Як буде? – го́рдеє чоло́ йому обійме
Віне́ць лавро́вий, чи пак знов упнеться
У серце – за́здрощів лиш гострая тернина?...
Вже ж на кону́ обо́є. Ва́жкая хвилина…
Співа мистець, на способи́ найкращії береться, —
І браво голосне́ йому дісталось.
А от співа вона. Що в залі сталось?!
В сере́дині поважного співання
Зненацька тихеє свистання,
Та шикання зловісне розляглося.
Сп'яти́лась бідная співачка, — збилася із співу,
Неві́рні ноти стала брать… Тоді од гніву
На те співання недоладне – пронеслося
Вгорі, внизу, зневажним хором,
Ще дужче шикання та свист… О, сором!
Освистана зосталася співачка!
Про що́ ж після іще́ дізналась неборачка?!
Що то ж її дружина мила
Зневагу тяжку їй вчинила:
То муж її той гурт найняв, —
Щоб він сперечницю-дружину освистав!...
Так о́т вам – "за́здрощі митця!"…
Чи сподоби ж вам, панове, байка ця?
Терешко
Давненько ледачий Терешко блукав
Все десь по чужих українах,
А далі яко́сь завітав –
Спочити на рідних руїнах.
Так де ж тобі, — справді руїна!
Колись то хороша, схилилась на бі́к
Та батьківська давня хатина;
Будо́ва уся мов громада калік.
"Гай,гай! Ну й осе́ля у мене!
Дивися лиш, куме Семене!"
Терешко до кума мовляв:
Ото́ вже великий би розум я мав,
Коли б я держався сумно́ї осе́лі!
Вночі́ аж боюсь на своїй я постелі: —
Страхають дідівські привиддя!
(Бо трошки старих я таки пам'ятаю,
То тож і лякає отеє сновиддя!...)
Звичайно, — що пу́стка! Оце ж таки маю
Гара́зд я од їх одхреститься,-
То може не будуть і сниться!...
Удень же й спокійно поглянеш по дво́рі,
То теж не велика утіха:
Обсмикана хатняя стріха,
Розвалена клуня, похилі комори!
Але що найбільше мене тут діймає,
Так се пак оте, що й садочка немає!
В сусідів навколо буяють садки
І родять там яблука добрі, грушки;
А в ме́не? – Ну со́ром, та й годі!
Аж са́м я сміюся лихій тій пригоді!
Воно то садочок і в мене стремить,
Та мо́жна ж хіба ним себе загодить?
Адже ж як зібрати усю "садови́ну",
То можна забрати в одненьку торбину!
Ті добрі грушки́, та дрібне́нькі кисли́чки,
Що я́кось у себе я був назбирав, —
Та вле́жатись добре до схо́ву поклав, —
Займають в коморі лиш зо́ дві полички!...
Ні, цур же йому – і похилій хатині,
І то́му садочку бридко́му,
Злиде́нному спадку по вмерлій родині!
К сусіду приб'юся якому.
Мабуть садовни́чим к сусідам наймуся, —
Бо я ж таки зна́юсь на тім!
Нехай-но побачать, як пи́льно візьмуся,
Як буду чуде́сно робити я їм!
Не снилося навіть, яку я прекрасну
Їм виведу о́воч, — і добру, і ря́сну,-
Нехай тільки шиють торбини!"
_Гай! Кумцю Терешку! – Семен тут укинув:
Бодай з дурним розумом був ти загинув!
Так підеш у на́йми? Боїшся хатини,
Що пусткою стала у тебе?
Не хочеш ти праці узяти на себе,
Щоб хатою сталася пустка ота?
Ляка́є тебе тільки – слава свята!
Зане́дбаний, кажеш ти, рідний куток,
Лихи́й та злиде́нний той батьків садок;
А ти ж хіба хати глядів?
А ти ж хіба сад той садив?
Сусі́дові маєш садочки щепити,
Поши́ті торбини охочий повнити;
Себе́ ж – хіба хочеш ти в ду́рні пошити?
Аже ж як поси́дів який ти годок,
То міг би ж ти свій насадити садок!
Письмо́вці деко́трі, не з ва́с то зразо́к?
Орел на визво́лі
— "Лети собі на волю! З тебе клітки буде!" —
Сказали раз орлові добрі люди,
Що роки довгії його держали
В неволі темній, в тузі, у печалі.
— "Лети"!..— І опинивсь орел на волі,
На світлі ясному, у чистім полі.
І озирнувсь навколо неборак.
Побачив він лани́ знайомі, луг-байрак,
Де в вільній ро́зкоші кохався він колись,
Де в того дуба кучері зеленії вились,
Що був йому причалом по літанню,
І часто так з'являвся в спогаданню!..
Орел побачив небо те безкрає,
Куди тепер поли́нути він має,
Свої в повітрі розпустивши крила —
Надії, думки гордої вітрила.
І стрепенув орел крила́ми знову,
Хотів до хмар полинуть на розмо́ву.
Та ба! Занадто довго ну́дився в неволі!
Зомліли крила. Згризли серця болі
Колишню міць велику,— не ставало сили
Туди летіть, куди було носили
Орла колишні думоньки охочі;
Ося́йне сві́тло сонцеве вражало очі,
Що помарніли в су́мнім полоні́.
І опустивсь орел понизині́,
Упав на дуб той кучерявий, рідний,
Хотів насилу там зібратись, бідний!
Та вже ж там інші, ду́жчії орли сиділи —
Ні стану, ні журби його не зрозуміли,
Знебу́лого — крилом з пого́рдою одбили!
Траплялось бачить вам орла такого?
Ох, тяжко так дивитися на нього!
Совка
— Панночко! Тута хлоп'ята
Совку у двір принесли:
Сива такая, чубата!
Ви б подивитись прийшли!-
Вчула панянка маленька
Ту новину́ і пішла;
Птаха здалась їй гарне́нька,
Панночка совку взяла.
Ще ж і взяла у покої,
Та щоб самій доглядать;
Ша́ни довіку такої
Совці в гаю́ не видать!
Їсти і пить доношає
Панна в куточок сові, —
Так то за неї вже дбає,
Тільки сова в голові!
Рада б сама не доїсти,
Тільки б сову годувать,
Тільки б край совоньки сісти,
М'ясом її запихать,-
М'ясом і всяким запасом.
Шана хіба ж то мала?-
Тиждень минув же тим часом,
Зміна велика зайшла:
-Панночко! Совка привчилась?
Чи пак її вже нема? –
-"Чорт її знає де ділась!"
Мовить дівча: — "Та дарма́!"
"Пі́дла та совка такая:
"Ди́виться хи́жо, як вовк,
"Дзьобом за пальці стискає!
"Цур їй" — І голос замовк
Панноччин десь у садочку…
Власне ж отак-то, бігме́,
Часом чужу чиюсь до́чку,
Бідну дитинку, візьме́ –
Пані яка добротлива,
На виховання к собі;
Доля ж дитини щаслива
Буде зовсім як сові:
Спе́ршу цукерками пхають,
Панську виго́ду дають;
По́тім… дивись, — занехають!
(Добре як в шию не б'ють!)
Часом же теє буває:
-Де́ ж вихова́нка, мадам? –
Па́ні ж одмовить: — "Бог знає!...
"Я не скажу того вам!...
"Якось з оче́й утеряла!
"Та і не сто́їть вона
"Кло́потів тих, що я мала:
"Дика така, та дурна́"
Свинка
У пані свинка годувалась.
Ох, то́ж-то в ро́зкоші кохалась!
В догодонці такій
Жила в маєтку, у якій
Живе не кожная безрога.
Отож Настусенька небога,
Служниця паніна, щораз
Носила свинці тій запас.
А ще до то́го, що на пле́чах
Та в це́бри Настя доношала,
Сама ще свинка походжала
Та всячину собі збирала.
Вже та́к — що зна́лася на ре́чах!..
Тим часом трапилася штучка,
Якої свинка не вживала,
Відко́ли в пані пробувала.
(Правдива вийшла "закарлючка"!).
Яко́сь до столу щось такеє
Страшенно добреє, смачнеє
З мигдалів ку́хар готував.
Обрав мигдалі й наскидав
Лушпин додо́лу він чимало —
Прито́му ж, звісно, що упало
Штук кі́лька й зерняток сами́х.
"Ану ж отсе на сміх,
З лушпинням і мигдалі вкупці
Оддам годо́ванці-голубці!" —
Про свинку Настя так міркує,
Так, прибираючи, кепкує,
Докупи ж зернята змела,
В хлівець до свинки однесла.
Звичайно, свинка — уминає!
А Настя, стоячи, й питає:
— Ну, чушко, дякуєш мені
За тії зе́рнята смачні́?
Чи не гостинця ж ниньки ма́ла? —
А свинка плямкає помалу:
— Чекай-но, розжую,
То й думку вимовлю свою!
Ну о́т же! Як тобі сказати?
Чи правду щирую мовляти?
— Авжеж не як!
Звичайно так:
По щи́рості кажи!
— Так знаєш, Насте, що́: біжи
Та жо́лудів, як вчора, мені дай!
От то́ поживок, просто рай!
— А, на тебе́ нещастя! —
Мовляє свинці Настя.—
Мигда́лі ти на жо́луді міняєш?
— Ет, говори що знаєш!
А я тобі скажу слова давніші,
Бо те одно, що бі́льші,
Та таки й смачні́ші!
Як іншого "знавця́" по щирості спитаєш,
То одповідь таку частесенько спіткаєш.
Сама з собою…
(З народного)
Донечку матінка заміж одда́ла.
Доня, прощаючись, в мами питала;
— Мамо, голубонько, в гості до мене
Будете ви та ко́ли пак напе́вне?
Буду, дитинонько! Ти ж моя утко!
Тільки не можу сказати, як хутко.
В гості тоді́ я до тебе прибуду,
Та як отую нови́ну здобуду,
Що говорити сама́ із собо́ю
Станеш ти в хаті. Тоді я з тобою
Хутко побачусь — приїду у гості;
Вже потурбую старі свої кості!
— Мамо, лебідонько! Го́сподь із вами!
Що́ ж за причинонька б сталась над нами
В нашій хатині?.. Хіба б заболі́ла.
Чи пак зовсі́м би я збожеволі́ла,
Стала б якоюсь неначе дурною,—
Щоб говорила сама я з собою!
— Вже ж там поба́чиш сама́, чи дурніша
Чи, може, станеш якась розумні́ша.
Тільки ж мене к собі жди того года.
Лиш як настане отая пригода!
Дивом-дивується сму́тная доня,
Що́ за чудна́я їй суджена доля?
Отже прийшла так весна і другая,
Має дитину дочка молодая.
Ра́нком же я́кось дитя сповиває —
Та́к-то до нього гуде'-промовляє!
Ди'виться тільки на неї дитятко,
Те нерозумне мале немовлятко;
Та молоди́ця на розум багата:
Знай розмовля — розлягається хата!..
Гульк! Аж матуся стоїть коло печі,
Доню свою так торкає за плечі:
— Що́, моя доню, збулася надія?
Отже, казала тобі, що тоді я
В хаті веселій побачусь з тобою,
Як загово́риш сама́ ти з собо́ю!..
Найкращі діти…
(Тема народна)
В полі со́вонька літає,
Навдокола поглядає:
Що́ там видно наоколі,
В небесах та в чистім полі?
Ох! Орел отам ширяє,
Понад гаєм все кружляє…
"Орле сизий! — заволала,
В його совонька спитала.—
Що́ літаєш ти, кружляєш,
Що у га́ю ти шукаєш?"
"Я хотів би роздивитись,
Молодими поживитись
Пташенятами якими!"
"Орле!.. Згля́нься над моїми
Совенятами малими,
Що зостались там у гаю!
Не займай ти їх, блага́ю!"
Мова со́воньки та мила
Хиже серце зворушила.
"Хай же буде так, як кажеш!
Мовить беркут.— Тільки вкажеш
Ти мені, які там діти
Єсть у тебе, щоб гляді́ти,
Обмину́ть їх". "Ох, мій боже! —
То ж тобі сказати може
Мати-совонька, звичайно,
Ту признаку.— От нехай-но,
Як між пташечок дрібніших
Ти побачиш найгарніших,
Щонайкра́щих, то ж напевне
Мої ді́тки!" Вчув же ревне
Те прохання і крила́ми
Стрепенувсь, та між гаями
Зник орел. І пам'ятавши
Ту признаку, він, шукавши
Здобич там, у ряснім гаю,
У зеленому розмаю,
Обмина́в пташок хороших,
Щонайкращих діток гожих.
І поїв він — щонайгі́рші,
Там були, найпогані́ші.
Отже, доленька нещасна!
Не збулась надія красна,
Помилилась думка красна
Теї совоньки-мату́сі!
Плаче, бідна, в горі, в тузі:
Бо якраз оті послідки
Та були її́ то дітки!..
Весела пісня
(волинська пріповістка)
Згорів весь двір у чоловіка.
Страшенна шкода, превелика!
Сидить гослодарь на двори́щі,
На су́мнім, чо́рнім пожарищі,
Та й плаче бідний! Все́ пропало,
З добра нічо́го не зостало:
Не тільки хата, а й стодола,—
Усе́ згоріло навдокола.
Скотини навіть не здолали
Порятувать: в огні пропали
Корови й коні!— І оста́тні
Якісь там зли́дні тії хатні
Жиди беруть за довг колишній.
(Нехай їм Бо́г прощає вишній!…)
Знайшовши півня під рукою
Несе жидівка під пахою;
Хоть здо́бич не яка́ попалась,—
Та здасться все таки "на шабас"!
А з під пахи так вистромляє
Свій гребінь півень і співа́є!…
Побачив далі господа́ря,
Що там сидів як чорна хмара.
— "Гай-гай, господа́рю!—мовляє
До його півень:—"не впадає
Тобі, мій пане, так робити,
Журитись так і сльози лити!
Дивись! мене в остатню путь
Тепера на зарі́з несуть,—
А я й на теє не вважаю:
Як бачиш ти,—собі співа́ю"!..
— Весе́ла пісня твоя, друже!—
Мовля господар:—навіть дуже!
На теє-ж півень: Що́ й казати!.
Та вже —ж одна́ко пропада́ти,
То хоть не пла́кать, а співа́ти!..
IV
Жарти…
1.
Шлюбні метаморфози
"Моя ти кохана голубко!
Хотів я давне́нько сказати тобі:
Чогось мов не так вже гарненько
Ти ходиш, — не та́к чепурненько,
Як пе́рше ходила!... А здумай собі
Недавні часи́ тії, любко:
Як коси чудесно чесала!
До гарного ж вбрання, бувало, твого –
Додано чи квітку, чи пе́рце,
Чи стьонжку… Скажи, моє серце, —
До вборів гарне́сеньких перше чого́
Ти бі́льше охо́тоньки мала?"…
-Ах, серце! Дай по́кій! Ну що́ там
Дурниці провадить! Чи маю я час
Для тебе вбиратись щоде́нно?
Та в мене ж клопо́ту – страше́нно:
Нагля́нуть, дать ла́д у госпо́ді у нас.
Дать раду крамничним тим щотам!
Та й ти́, як сказати по правді
Чогось то не дуже галантний тепер!
Все тільки в піджаку бридкому
І ходиш, як прийдеш додому!
Табак навіть куриш, з якихось химер,
Не то́й що курив було завжди!-
-"Піджа́ком – то мо́жеш корити!...
"Табак же за́вжди я оцей купував,-
"Відколи себе пам'ята́ю!
"А вже ж, як було завітаю
"В твій рай, де усюди Амур панував,-
"То вже ж мусив кра́щий курити!...
"Ну, се́ ще нехай і дурниця:
"Таба́к там… стьонжки́'… Я об тім не стою́!
"А от, моя любко кохана, —
"Оця́ річ то спра́вді пога́на:
"Що вже залишила й музи́ку свою
"Чудова моя чарівниця!
"А втіха якая, мій Боже,
"Була з теї милої праці для нас!
"Були ж ті хвилини небесні,
"Як слухав я згу́ки чуде́сні:
"Мелодія люба котилась-лилась,
"На серці ставало так гоже!
"В тім щасті було потопа́єш!...
Та на́що тим спо́гадом серце труї́ть?...
"Грать більше не ма́єш охоти!
"Закри́ті лежать твої ноти
"І любе п'яніно – німе́є стоїть…
"За втіху мою ти не дбаєш!"
-Ох, серце! Чи стало б охоти
У те́бе, як перше, мене вислуха́ть?...
Та й що́ говорить про утіхи!
І в те́бе знайшлися поміхи:
Чи можеш тепера мені почитать
Що-небудь таке. Без нудоти?…
А пе́рше! – Мій боже ласкавий! –
Читали! Читали! Немов всі книжки́
Хотіли скінчить по єдинці!...
Тепе́ра ж – чита́єш ти жінці?
Окро́ме читаєш, простягши ніжки!
Для се́бе, мій друже лукавий!-
"Ну, вже що оце́ дорікання,
"Не знаю, як ва́жися кинуть мені!!
"Я винен, — що наше читання
"До то́го прийшло скасува́ння?!
"Та хто́ ж то завів перешко́ди дрібні́,
"Що з ра́нку ідуть до смерка́ння?
"А там як уве́чері й можна
"Читать, як прийде́ш ти з шиттям у руках,
"То тілько й роби, що спиняйся!
"То голку шукать нахиляйся,
"То жди поки зна́йде усе по кутках
"К шиттю – моя пані вельможна!
-А!... О́н які ре́чі здіймає!...
У всьому пак винна сама́ тільки я́!...
"Ти пла́чеш голубко кохана?!...
"Так годі́ ж, моя ти жадана!
"Не хочу, щоб справдилась думка моя,
"Що люба пора вже мина́є!"…
"Світачі небесні"
Зорі я́сні, проміня́сті
В небі синьому горять,-
Та ті зі́роньки огнясті
Мені ду'шу холодя́ть!...
Вони будять, викликають
Думи сти́лії, сумні́,-
Що вже більше не сіяють
Очі любії мені!
Колись в ночі ті величні
Я з дівчи́ною стояв,
Та їй світлонька довічні
В небі чистім називав
"Он стяго́ю споконвіка
Путь молочная пройшла
Он Медве́диця велика,
Он Медве́диця мала́!
Онде Пояс Оріона
Щирим золотом горить,
Он кривавая червона
Зірка Марсова зорить;
Онде Коси Вероніки
Тихим про́мінням тремтять,
Он Центаврові великі
Очі в небові мигтять;
Он – вродливи́ця Венера!
Всім зако́ханим сприя́!...
Її славлять і тепера, —
То ж Вечірняя Зоря!
"Зійди, зіронько Вечірня!"
Козаче́нько їй співа:
"Вийди, любко моя вірна!"
Сама рима виплива…
Ох, оту Венеру-згубу
Мусив так і я чекать,-
Щоб хутній дівчи́ну любу
В тихій вечір привітать!...
Ми ж стояли, споглядали
Ко́ла сві́тачів дивни́х;
В ті ж хвилини,— щоб ви знали,-
Я не дуже дбав за їх!
Бачив я очей прекрасних
По́гляд той з-під чорних брів, —
Од всіх в небі зі́рок я́сних
Найясніше він зорив!...
Де́ ж ви, очі ті дівочі?
Де́ дівчи́на, що кохав?
Чи згадає в ясні ночі,
Як прихильно я навчав?
Ма́ла з іншим повінчатись!...
Ох, тоді не жду вже я,
Щоб їй ма́ла нагадатись
Астрономія моя!
А як інший той покинув
Нареченную свою,
В світі людному поринув,
Зрадив дівчину мою,
О, тоді вона згада́є,
Як прихильно я любив, —
В пору ту, як зірок зграї
Пізнавать її учив!...
І як сяють зорі гожі,
Дівчино́нька молода,
Може, знову сві́тла бо́жі,
Враз зо мною, спогляда!...
Де ж дівчи́на? Де́ єдина?
Де ті о́ченьки зорять?-
Ох, мовчить нічна година,
І німі́ зірки́ мовчать!...
Хатнє багаття
Дружинонько мила! Не хочу тобі я
Пере́чити в справах твоїх,
Та тільки єсть певна у мене надія,
Що слів не одве́рнеш моїх,
Пора́д у дрібно́тах, моя ж ти пташино!
От бачиш, наприклад, неда́вно яко́сь
Я бачив: служни́ця з села, та Горпина,
Сиділа з тобою рядком…Те здалось
Мені не до ла́ду… Звичайно,неха́й:
Єдна́ння з наро́дом – ця річ не псує…
Та треба, голубко, зважать на звича́й:
Ніяково, серце моє!
Або́ хоч би й це́, моя рибочко мила:
Обідав у нас хтось чужий…
Види́мую ж прикрість ти гостю вчинила:
Крививсь він на вбір твій чудни́й…
Наро́дне убрання – це річ пречудесна!
Тут навіть і ду́мка хорошая єсть…
Ну, що́ ж, отак до́ма – тепер у нас ве́сна –
Чому не зробити убранню ту честь?
До ла́ду, часа́ми, наряд той прости́й –
І так оздобля він обличчя твоє!
Та треба зважати, як хтось є чужий:
Ніяково, серце моє!
От … мо́ва синочка теж трохи клопо́че
Мене, як на їй я спинюсь…
Звичайно, мале ще й навчиться, як схоче,
По-всякому – тим не журю́сь…
Скажу: навіть мило, як теє малятко
Народную пісеньку втішно співа,
Чи казку про вову прокаже, зайчатко,
Чи та́тком пестливо мене назива;
А все ж воно ю́кось здається чудни́м!..
Між лю́дьми по у́хах неначебто б'є…
Бо знаєш: вважають у нас те смішним…
Ніяково, серце моє!
Учениця й учень
"Яко́сь це в хале́пу я до́бру попався!...
Міщаночка, бачте, одна
Мені дещо прала. Спізнався
Я з нею – і тож пак вона
Учитись читать забажала.
Ну я і поміг! За малий який час
Вона вже й читала й писала,-
Зага́рливо так-то взялась!
Поїхав я, — й з ду́мки міщаночка тая
У мене пак ви́йшла!... Вона ж, навісна́я,
Все ли́стами душить сумління моє!
От, ви́вчив! – на лихо своє!
Яко́сь в мене у́чень один проявився, —
Замітний, дотепніш других:
Чудесно так в класі учився,
Кохався в завданках своїх.
Отож пак я з ним і зайнявся,-
Одмі́нну на його ува́гу поклав!...
Чи я ж пак того сподівався,
Щоб він мені ворогом став?!
Тепер він професором – "лучшим" од мене!
(В громади те склалось гадання шале́не!)
Звичайно, болить з того серце моє!
От, ви́вчив! – на ли́хо своє!
Літні знайомості
І
Улітку столичная пані
Жила в глушині́ далечезній.
Були ж тії днини кохані! –
В хламидці вона широчезній
У любім спокою собі походжала,
Або у садку в холодочку лежала,
Розко́шів сільськи'х досхочу' заживала!
Ні тих пак знайомостей гучних,-
(Часа́ми зана́дто уто́мних!)
Ні кло́потів пи́льних, та бу́чних,-
(Часа́ми зана́дто кошто́вних!).
Дозві́лля і щирая воля! –
Звичайно, й в селі не без люду;
Та люди тут і́ншого поля,-
Просту́ю пак мають полуду!
Які ж церемонії з лю́дьми прости́ми?...
Гово́риш собі що попа́ло із ними;
Хоть в о́чі ти смійся над го́стьми чудни́ми!
І в їх собі – часто буваєш!
Несуть тобі все із мішечків!...
А скільки вже в їх поживаєш –
Тих я́гід, смачни́х пиріже́чків!
Так! – щи́рії люди!... Але́-бо
Яке ж то нещастя, мій Боже,
Як в мі́сто приїдуть!! – О, небо! –
Сказати вам пані не може!
Водися ти з ними по цілому місту!
Провадь тую по́стать незгра́бну, дурни́сту!
Ах! Матимеш з ними поку́ту пак чисту!!
В театрі – підв'язують зуби,
Сидять з вами в сукні столітній,
В "prix-fixe" ах – заводять раху́би…
Ні, цур їй, знайомості літній!
ІІ
Улітку столичная панна
З столицею вже попрощалась:
Минула пора та кохана
Балів та театрів, — зосталась
У місті лиш тая незносна духо́та,
Та по́рох… Поїхали всі! Лиш голота
Там лі́тувать мусить. В столиці – нудота!
Ну, що́ ж!... Який час тут прожити,
В селі, не яка́ вже покута!
На "лоні природи" спочити,
На вбори зібратися тута!...
Та навіть, сказавши по правді,
Не кепсько і тут час минає:
Бо й тута нудьга́ пак не за́вжди,-
І тута розвага буває!
Знайомість тут трапилась досить цікава:
Паничик сусід… як "волошка" кудрява,
Що в житі буває!... Душа не лукава!
Та й вро́дою теж пак – нічо́го!...
В садку ж, а чи де́ там прийде́ться,
Часа́ми до сме́рку самого
З сусідом розмова ведеться!
Мото́рний хлопчина!... Та що́ се
Він здумав до міста приїхати?!
Наві́що? До чого? Хто про́се?
Без його – тут ні́коли ди́хать!
Забави, концерти, публічні читання!
Сама́ у гостях, а чи ждеш завітання, —
Звичайно, ціка́віші є залицяння!
А він пак – собі́ затеса́вся!!
Ну… та́м, на безлю́дді сільському,
Звичайно, він і́ншим здавався!...
Ах, цур йому, хлопчику то́му!-
ІІІ
Столичне панятко маленьке,
Ота семиліточка Катя,
Замлі́ле дівчатко біле́ньке,
У літнє вже вбралося плаття.
У лі́тнє! – та з міста із старшими їде:
"В деревню", поправити личенько блі́де.
Ну, й ра́дая ж ді́вчинка, — правди діть ні́де!
Нехай їй аби́що, тій школі!
І хатній тій муштрі суворій!
Гулятиме щиро на волі
Панятко, в селі, на просторі.
Дівча ж не впустило пак сво́го,
Все літо гуляло, стрибало!
Собі товариство до того
Гуляння сільського придбало:
Маленьку Катрусю, — мужицькую до́чку:
Пізнались дівчатка десь там у гайочку –
І гралися часто собі на пісочку,
Удвох, край водиці малої,
Або у кущах зелененьких;
Чому ж пак прия'зні тако́ї
Не буть проміж діток маленьких?...
Та о'сінь надбігла!... Пакують
У скрині все панське манаття;
Вже Каті й пово'за ладнують,
В "дорожне" вдягли її плаття.
Проща́тись Катруся, подружка сільськая,
Прийшла до панянки: стої'ть там смутна́я,
Під дво'ром – і сльози втирає, малая…
Та се'ї не стра'шно небоги!
Панянки вона – не забу'де,
Але' докуча́ть, та пороги
Топтать їй у місті не бу'де!