ВІЛЬХОВЕЦЬКА ЛЕГЕНДА
(ВІРШОВАНИЙ РОМАН)
Вступ
Село моє
називається
Вільховець…
Приїздіть до нас
навесні:
ніжно-зелений
оксамит озимини
нагадає вам море;
а там, далеко,
де обрій майже
обіймається з полем,
привітно майорітиме
можливо – моя,
можливо – когось іншого,
але - з відчиненими
для друзів серцями
подільська хата.
Отже,
ви їдете:
врізнобіч від
задерикуватого автобуса
злякано розбігаються
зеленкувато-білі,
аж порозовілі від бігу,
вишні-черешні-яблуні –
молоді та веселі,
красиві та безтурботні,
наче шкільні випускниці
мого незабутнього 10-Б.
По-жіночому
довірливо
пелюстки туляться
до автобуса,
припадають до його
вікон,
дверей,
лобового;
довгоочікуюче
дивляться на вас
і… зриваються…
о, як вони кричать
під шаленими колесами
бездушного
транспорту…
невже не чуєте?..
…село моє
називається
Вільховець…
від слова –
вільха;
але жодної
вільхи
ані
в самому селі;
ані
в дрімучих лісах,
що зеленою стіною
захищають село;
ані
на картинних берегах
мало кому відомої
Матіршанської –
тихої дитини Дністра –
вам
не зустріти…
…село моє
називається
Вільховець…
КАРМЕЛЮКОВІ ВІЛЬХИ
(Розділ 1)
1. "ПОВЕРНУВСЯ Я З СИБІРУ…"
Йшов Кармель –
ліси ховали
ще стрімку, могутню постать;
йшов Кармель –
Поділля ждало
бунтівного свого сина;
йшов Кармель –
душа палала
не лише вогнем розплати
за свої страждання дикі;
в ній вміщалася
велика
до знедолених любов;
побратимів кров –
до краплі! ?
так пекла пекельно душу,
що і куля зупинити
не змогла б його тепер;
йшов Кармель –
тряслись маєтки,
як від смертної болячки;
в тайниках злобу мішали
на безсмертного холопа;
йшов Кармель –
вже побратими
тайні чистили пістолі;
вже збиралися до гурту –
місяць їм казав дорогу –
ждали батька-атамана;
йшов Кармель…
2. ОБЛАВА
То не хмара, то не чорна
заступала сонце;
то жандарми крались лісом –
не чекали хлопці,
не подумали про зраду,
про ворожу підлість…
Постріл!!! В серце… —
відзвучала постового пісня.
Другий!.. Третій!.. –
"До печери!" — отамана голос.
"До печери!!! Ай!.." —
повисла рука, наче колос.
3. ЧУТКА
Ходить чутка по Поділлю,
легендами вмита…
Ходить чутка по Поділлю –
Кармелюка вбито…
Ходить чутка по Поділлю,
та не ймуть їй віри;
рук своїх не розпускають
економи-звірі –
нагаями не лупцюють
за пусті провини:
— А як знову загарцює
та по наших спинах
цей гарапник –
холоп клятий крові не прощає!.."
— Вістей з Кам'янця чекати!..
– Не оповіщали?..
Кріпак поле панське оре,
воли поганяє;
а на серці –
люте горе ножем душу крає…
— Ідіть к чорту, круторогі!..
Кармелюка вбито…
попасіться… —
по дорозі,
потім – через жито,
та й до лісу;
біля дуба спинивсь вікового,
взяв пістолі:
— Мої любі, для діла святого…
Спиш ти, боже,
а чи зверху…
розбудемо – встанеш!..
не повірю панським брехням,
батьку-отамане!
4. НА БАНКЕТІ
(Розповідь Лавріна, лакея пана Карпенка, шефу жандармів)
- То ж до пана,
до Карпенка,
їдуть знатні гості:
їдуть брички,
хваєтони –
на банкет,
ага, поминки
по Кармелюку;
то ж по тому,
що розбоєм двадцять років
на всіх жах наводив.
Я ж коней
веду до стайні,
всім вівса даю…
їднако:
коні, пане, ні при чому –
поженеш як, так везуть.
Гості що?..
стріча Карпенко:
дам цілують в білі ручки,
копименти їм вогорять,
до жони ведуть,
до Хроськи,
вибачаюся, Фросини…
Шляхтичам – земним поклоном:
— За велику честь спасибі!;
всіх запрошують у залу,
де проходив той… банкет.
Їли-їли-наливали –
(і куди, звиняюсь, лізло?!) –
слуги, ті вже з ніг валились;
завели затим "мазурку":
дам наїжених до танцю
розбирали раверанцом;
а розмови все про того,
про розбійника,
що славно,
ви так славно ізловили
у летичівському лісі.
Тут якраз Максим,
зі стражі:
— Вибачайте,— каже пану, —
там полковник жандармерський,
чоловік у нього десять,
до вас просять на постій…
що казать їм— Відказати…
— Відказати?! Ах, ти ж дурню,
клич сюди!.. Ні! Сам покличу!..
страшно думать – сам полковник:
ех, утру я шляхті носа!..
— Сюди, пане…
— Прошу пана…
— Не погребуйте…
— Будь ласка…?
і Карпенко навкруг нього,
наче цуцик той, на задніх…
— Ах, який орел полковник!..
— Хоч і літній, а орел!.. –
то вже дамочки
очима до його лиця
прилипли;
— Сиве пасмо аж на очі…
— А який вогонь
палає в тих очах –
блакитних, сильних…
— Постать – наче лицар з казки…
— Добре-добре, більш не буду:
я лиш те, як ті казали!..
— А не знаєте ви, пане,
та про того Кармелюку,
що в Летичеві зловили— –
шляхтичі його питають;
— Ох, і хитрим був, диявол!..
— Сильний, бестія…
— А впертий…
— Із Сибіру тричі пішки…
— А шпіцрутенів…
— Аж триста…
— Палиць тисячі так зо три...
— І не каявся ж, триклятий!..
— Ви не бачили?..
— Стрічались?!
— Що ви, що ви – нам цікаво…
— Так, стрічались…?
встав полковник із-за столу;
— Кармелюк – це я! – поборник
за людську щасливу долю;
і не я розбійник – ви;
ви на крові, на мужицькій,
розкошуєте-п'єте;
я від вас беру – народу;
ви – з народу, й лиш собі;
Кармелюк?! Стою над вами!..
Що, Карпенку, стрілись наче:
ось тавро твоє – віддать?..
Так було – хреститься можу…
пан Карпенко… Та зніміть вже! —
як не як, творіння боже,
хай бере його земля.
5. ЗАГОРІЛОСЯ ПОДІЛЛЯ
Ой, нема панам пощади,
павукам неситим;
і мотузка пана рада
в зашморгу носити.
То не сонце ясне сходить,
що від нас маленьке;
то не хмари верховодять –
то горять маєтки;
то киплять народні сльози,
горенько вдовине…
так пече, що аж морозом
по мужицьких спинах;
а по панських – нагаями,
мокрими від крові,
від мужицької…
— Гадали, над усе здорові!?
Загорілося Поділля,
аж трон захитало –
не мольбами, а на ділі
правди запитало;
загорілося Поділля –
то народна кара;
загорілося Поділля –
не до сну й жандармам;
край увесь заполонили –
не виходь із хати;
лазутчиків напустили –
слова не сказати;
по лісах буйно зелених,
що не день – облава…
— Збери хлопців, і до мене,
впівніч, біля ставу.
6. РАДА
Темна ніч;
настільки темна –
не видать зірок на небі;
на душі у отамана
також просвіту нема:
думи, думи
душу крають,
аж за голову схопився…
…тупіт чути…
Грицько, мабуть,
веде хлопців…
до верби став…
а над ставом
неприродна якась тиша:
тільки "ш-шу-у" комиш шепоче…
чи вже серце стало так?..
Ось і постать Блажкунова…
Рядом хто?..
Грицько тріпоче;
а за ними — хлопців тридцять –
ціле військо – ставні,славні…
Чорноморець відділився:
тричі пугачем недремним
знак умовний подає.
Знову пугач.
Знову тричі.
Кармелюк це добре вміє.
- Добрий вечір чи то ніч вже...
— Всім – уклін! Сідайте…
Раду розпочнемо.
Два в дозори,
і дивитися в обидва! –
помовчав.
- Скажіть, хто зможе
зиму тихо перебути
чи в своїх місцях,
чи в інших;
затаїтися, як миша;
затерятися в миру?..
Піднялось правиць п'ятнадцять.
- Добре, хлопці!..
але знайте:
затаїтися, чекати;
підбирать людей надійних,
і чекати свого часу;
бо за наш найменший виступ
б'ють ні в чому неповинних
із тих місць, де ми проходим…
…решта хай іде зі мною
за Дністер,
в Галичину…
7. В ГУБЕРНАТОРА
— Кармелюк де?.. Вас питаю!
Скільки це терпіти можна,
щоб якийсь холоп заклятий
верховодив у повітах?!
Хто казав – на слід напали?
Хто хвалився – буде взятий?
А тепер – у воду канув?
А тепер – нечиста сила?
"Причащатись" треба менше
І побільш займатись ділом –
Пішли к чорту дармоїди!
Він уже в Галичині.
У газетах, у галицьких,
Іменується опришком –
Наче Довбуш невловимим –
Та злидота йде за ним.
Тут і ваша є заслуга:
Все Поділля обложили,
Кожне дерево і кущик,
А зловити – дулю на!!!
Втім, як з пліч гора звалилась:
Не у нас, і слава богу.
Та чекайте: він ще прийде,
Як приходив із Сибіру.
8. ЧУМА
Вже весна зламала кригу, зацвіли Карпати ?
Ані шуму, ані крику, пісні не чувати.
Ніби люта смерть з косою ходить по Карпатах –
За людською, за сльозою світу не видати.
Галичани мруть, як мухи. І нема спасіння.
Ані бога, щоб послухав, ані воскресіння.
То – чума!.. Страшна. Жорстока. Нічим невблаганна…
І її учуло кроки військо отамана…
— Скажи, батьку-отамане, своє віще слово:
Тут чекати-погибати чи до бою знову
Проти панства світового стати до загину?..
— Діла свого я святого, хлопці, не покину.
І не буду я чекати, а стану до бою,
Та не тут, а повертати кличу за собою
На Поділля наше рідне, де ждуть побратими,
Люд знедолений і бідний – ми серцями з ними.
9. ПОВЕРНЕННЯ
Ось і берег. Краєвиди
відкриваються подільські:
рідний край туманом вкритий,
наче дивишся крізь сльози.
Бовваніє ліс… Хатинки
біля нього притулились
у подертій одежині,
як сирітки біля мами.
— Що тебе там жде, Устиме— –
пліт уже за середину.
Скоро – берег… Може, куля
вартового притаїлась.
— Що тебе там жде, Устиме— –
— Слава?.. Б'юся не за славу;
не для себе повертаю –
вірю в праведний вогонь.
— Що тебе там жде, Устиме— –
— Той вогонь, в якім згорю я,
розігріє серце хлопа,
льодове від панських кривд.
А для того варто жити!
І не гріх – за те померти!..
Ось і берег…
гнаним вовком
я верну до тебе, краю…
10. ЛІСНИЧИЙ
Спить лісничий. Господарські,
В мозолях, розкинув руки.
Одинак. Жона померла –
Залишила двох синів.
Ось вони, на другім ліжку,
Два дубочки молоденькі,
А. як батько, роботящі
І веселі – два сини.
Хата ця – його руками –
Помагали панські люди,
І ділилися останнім
У скрутні для нього дні.
А тепер – достаток повний:
У хліві – свиня, корова
І телятко вже нівроку,
І казенний вороний.
Є город, лиш далеченько,
Там сини господарюють
Під його отецьким оком…
Тьху! – собака на подвір'ї…
І чого, та серед ночі,
Ґвалт підняла. Мабуть, звір знов
Прискакав якийсь на запах…
Розбудила і синів.
Треба вийти. Ось гвинтівка,
Тихо скрикнули сінешні:
— Що таке— Ніяк то люди…
Хто такі?! Чого вам треба?! –
А у відповідь – мовчання…
— Хто там є?! Стріляти буду!!! –
Й наче вистріл:
— Кармелюк!..
11. ОТАМАНОВА СЛЬОЗА
— Як життя у вас, лісничий— –
Каганець хитнувся трохи,
Тіні стінами пробігли
І застигли у кутку.
— Ще нічого, отамане…
Трішки краще, аніж гірше…
До синів: "Песиголовці,
Ви дасте поїсти людям?!"
— Восени були жандарми –
По хатах тебе шукали;
Пили, кляті, безпробудно;
Грабували всіх і вся.
— Вже сіріє, господарю,
Нам уже пора в дорогу.
Бачу – добра ти людина;
То ж ходімо – проведеш…
А сини твої – щасливий!,?
Як сини мої в дитинстві;
Імена, як у моїх…
- Дядьку-дядьку, ви вже йдете?..
Ще побудьте… Ми покажем
Що росте в нас на городі…
І який Рябко учений…
І які дерева в лісі…
Ще побудьте… Трішки.. Дядьку…?
І уперше… аж не вірять…
Побратими аж не вірять…?
Отаманова сльоза…
Били різками – не було;
Шомполами – ні, не було;
Тричі вирок – ні, не було;
А тут – діти – і сльоза!..
12. КАРМЕЛЮКОВІ ВІЛЬХИ
Є подільський славний звичай:
Гість прийшов – дарунки дітям.
Гроші дати – душу згублять;
Дать пістоль – уб'ють чужу.
Є подільський славний звичай:
Гість прийшов – дарунки дітям:
Подарую вам, хлоп'ята,
Три малі вільхові щепи.
Вільха – дерево незнане
В нашім ріднім понизов'ї,
Височить воно в Карпатах
На осонцених узгірках.
Є подільський славний звичай:
Гість прийшов – дарунки дітям.
Хай живе зелена пам'ять
У майбутнього про нас.
…А ВІЛЬХИ ШЕЛЕСТЯТЬ!..
(Розділ 2)
ВСТУП
Три вільхи,
наче долі три.
три долі-вільхи,
як три сонця;
життєві падали вітри
на них;
вони одні віконцем
були старому та синам
у світ майбутній.
Звідки нам,
закритим часом,
як дверима,
знать про що там
думалось під ними…
лиш здогадатись…
Хай хоч те
в рядках невмілих
розцвіте.
Дністер – безпечний.
Як хлопчисько.
Біжить крізь вічність.
Що йому?..
Бо й сам він – вічність:
вчора – близько,
та й позавчора – не крізь тьму;
йому тумани - покривала;
а сльози – води;
гнів – не гнів;
його б ми, діти,
розпитали б,
якби він говорити вмів;
не вміє й досі…
Берегами – холодні
скали-письмена,
що пам'ять вічну зберігали;
ми ж не читали…
не вина: нам, смертним,
вічність не дана.
Стекло Дністром
води немало…
немало підневольних літ
пройшло…
Кармелюка нестало…
кармелюкові вільхи у селі
та дух бунтарський
залишився;
підріс Карпенко;
об'явився.
та ну командовать-кричать,
та ну наводити порядок…
а син лісничого Остап
нового пана
конокрадом назвав;
у війську вже, солдат;
а старший син –
той став лісничим;
змінив Юхима на посту;
той оженивсь;
живе в селі, і кличе
до себе батька.
Мову ту старий,
хоч і прийма до серця,
але відказ дає весь час:
- На мене, синку,
ти не сердься –
я тут привик
зорю стрічать;
тут – все життя;
твоя тут мама;
тут вільхи
Кармелюк садив –
святе,
що я на старість маю;
чим я живу, лісний;
а ти іди в село, в народ, Іване…
одне ж, прошу,
запам'ятай:
якщо для них
ти станеш паном,
сюди й стежинки
не питай!
1. ХВОРОБА
- Захирів батько… мов колода,
Лежить у хаті… і мовчить…
- Було й раніше: у негоду
Він думи думає – не спить…
— Та ні, це, мабуть, вже надовго
Скрутило, щоб не говорив…
— Оце ще клопіт маю! Добре…
І так вже вчасно – серед жнив…
Я дуже вас прошу, Мотрино,
Побудьте з батьком… Заплатю,
Гостинців дам, пішли в хатину…
— Іване, тю на тебе, тю!
Щоб я з безбожником таким,
Котрий малим лиш церкву бачив…
— Та що ви взялися в боки:
Усяк слабий по богу плаче.
Ви трави знаєте, біду
Відводите… Ну, що ви знов!..
На днях, скажіть йому, зайду:
Жнива – а я ще й економ!
2. СПОВІДЬ
- Це вже кінець прийшов, Мотрино:
Давай карету-домовину,
Кажи дорогу на той світ;
Земний уклін всім і привіт…
- Безбожнику, побійся бога:
Не в рай, а в пекло жде дорога…
Ти в бога каяття просив?!
— Не страшно – я ж у пеклі жив!
На тому світі чи на сім ?
Лиш переїду в інший дім.
Одного жаль: Ріжок покину;
Тебе не буде там, Мотрино,
А то би молодість згадали…
— Мовчи!.. За батюшком послали…
Собака, чуєш, заскавчала,
Приїхав, мабуть… Ти ж гляди,
Покайся, чесно соблюди
Церковний наш порядок… — Іди,
Поклич, бо вже подвір'ям зирить;
Хай проспіва й тікає з миром.
3. СМЕРТЬ ЛІСНИЧОГО ЮХИМА
(Розповідь Мотрини)
— Я тайну сповіді не знаю:
Її від смертного ховають;
Лиш знаю: батюшка був довго,
Надвечір в бричку сів. Не богу
Повідав тайну сповіді, а пану
Карпенку. Як же той кричав,
Громи та блискавки кидав!..
"Я ті прокляті деревини –
Хай відійде до домовини! –
Під корінь, бидло, всі зрублю!!!
Такого я не потерплю!!!"
І вирішив на слові тому
Івана зняти з економа.
Петра назначив. Наказав,
Якщо той в мирі хоче жити,
Івана треба посадити…
Петро – то сволоч; він узнав –
Іван давав потрохи жита
Бідняцьким сім'ям… Розказав
Петро це пану…
…В суботу рано
Старий Юхим уже пристав…
4. ПОХОРОНИ
Ховали всім селом Юхима.
В Ріжку. У лісі. Серед вільх.
З напіввідкритими очима
В насмішці небо бачив він.
Схрестились руки вузлуваті,
Тендітна танула свіча…
І чувся голос глухуватий:
"Я тут привик зорю стрічать…"
Івану чувся. Мов дитина
Ридав над батьком літній син;
І ліс, що батько смертний кинув,
"Прости!" пробачення просив…
"Тут – все життя; твоя тут мама;
Тут вільхи Кармелюк садив;
Святе, що я на старість маю,
Чим я живу лісний… а ти…"
… З рук перша грудка полетіла
В могильну яму, і – прощай…
…На вільхи хмарка сіра сіла,
Дощ-сльози крапати почав…
5. ПЕРШИЙ ПОХІД НА ВІЛЬХИ
Петро і пан,
між них собака,
надвечір кралися до вільх;
ніхто й додуматись не міг,
не мав і гадочки…
Блищало
лезо сокирняне
в Петра за поясом;
прийшли –
зламать хотіли – не змогли –
зрубали хрест;
зухвалля п'яне
їх захопило через край;
до вільхи стали:
— Ну… Рубай!..?
Петро – сокиру;
в руки плюнув
і розмахнувсь –
на землю плюхнув,
неначе лантух;
пан підняв:
— Ти що?!
— Та наче хтось стріляв…
— Не знаю нащо тебе брав –
Сокиру дай!;
… Та знову – постріл;
Петро упав…
6. ПАН КАРПЕНКО
Три дні гарячка пана пила –
Шляхтянка-жінка голосила
Вже як по мертвому… Ожив
Аж на четвертий день: — Скажи –
Служанці мовив ти Петрові…
— Ви, пане, мабуть, нездорові:
Петра ж убили… — Як убили?!
— І в землю вчора вже зарили!
— А я, було подумав, він…
— Тоді ж ,у лісі, коло вільх…
— По-християнськи поховали?..
— Та краще б не питали:
Лише рідня і копачі,
І більше ні душі.
… На п'ятий день, ще спозаранку,
У бричку Сірого й Каштанку
Велів Карпенко запрягти:
— Я не прощу таку обиду –
До губернатора доїду!!!
…Днів через три дійсно
Приїхав з військом…
7. ДРУГИЙ ПОХІД НА ВІЛЬХИ
Село затихло. Заніміло.
Сховалось в глиняних хатках.
Жаби сріблясті у ставках
Замовкли. Лячно та невміло
Мигтіли зорі. Дикий страх –
Молодик хмарами вкривався…
…Похід на вільхи розпочався
Уже на другий день, в обід.
До лісу – строєм, слід-у-слід,
Лиш перед лісом оглянулись:
Диміла Карпівка –
Горіли панські скирди…
Гасить щосили прибігали,
Але куди вже там – пропало:
Обід пожежа розпочала,
А мала добрий апетит!..
8. ЗРУБАТИ ЇХ!..
Раненько в двір,
де жив Іван,
прийшли солдати;
з ними – пан:
— Не знаю ти палив чи ні,
та це однаково мені!,
сокиру – і до вільх –
зрубати їх!!!
Інакше ?
в порошок, згною
тебе і всю твою рідню!!!
До завтра мусиш
їх зрубати.
до завтра!!! –
і пішли від хати…
9. І ВІН ПІШОВ!..
…і він пішов…
тривожно вечір
палив червоним
небеса;
хитався ліс –
сокиру ніс;
зоря на лезі,
наче кров;
він йшов;
і плакав;
але йшов;
тяжким,
тяжким був крок;
земля
словами отчими
благала:
"Тут – все життя;
Твоя тут мама;
Тут вільхи
Кармелюк садив…
А ти?.."
Слова-грудки
з-під підошов;
він йшов;
і плакав;
але йшов…
Минула ніч;
на ранок пан
у хату преться:
— Де Іван?!
— У ліс пішов,
нема і досі…
Щосили бричка
по дорозі
до лісу мчить –
грудки летять,
аж глядь –
а вільхи
шелестять!!!
...а вільхи
шелестять…
10. ВІЛЬХОВИЙ БУНТ
Сокира в бричці;
в руки взяв;
і розмахнувся –
і упав на землю,
куля прямо в серце…
Не цим скінчилося усе це:
лишень Карпенка поховали –
солдати суд свій розпочали;
до вільх зігнали мужиків,
і не жаліли батогів…
Тільки перестали –
село сусіднє запалало;
вони – туди за мить,
аж глядь горить
маєток в дальшому селі;
отак, в сідлі,
коней ледь не загнали,
до Кам'янця домчали.
11. В ГУБЕРНАТОРА
- Не розумію, хоч убий –
Який вам з того зиск, який?!
Вільховий бунт – весь край горить…
Кому пожежу цю гасить?!
Це просто так не зійде з рук –
Не дай бог новий Кармелюк:
Запам'ятаєте до домовини
Ви ці прокляті деревини!!!
І постанова, врешті-решт:
Поручик, взяти під арешт
На п'ять –ні,мало!— десять діб,
Та щоб узнав останній дід
В селі, в найдальшому селі…
А то чорт зна що на землі
Цій твориться… О, боже мій…
Наказую: ніяких дій!
12. ЕПІЛОГ
Іван не повернувся…
Хтось повів,
Що Кармелюк його зустрів…
Неясність, скажете, в моменті –
Можливо – все ж таки, легенда!
Карпенкова дружина
Село в прокльонах залишила;
Село Вільхівцем звати стали;
І так в реєстрах записали;
Біля Ріжка кут Вільховкою став…
Про це я від дідів узнав;
А ті ще від своїх дідів –
Легендо йди до наших днів!..