Час сіяти (збірка)

Радій Радутний

Час сіяти

(збірка оповідань)

Зміст

І жили вони довго...

Цілком безпечно

Лізе!

Здоровий скептицизм

Забагато клієнтів

Містер та місіс Орф

Планета на трьох

Навздогін

Багато, багато, багато попелу

Спільними зусиллями

Відпустити не можна стратити

Маленький сірий негідник

Відпустка

Час сіяти

Відлуння

І ЖИЛИ ВОНИ ДОВГО…

— Були колись такі люди — сильні й могутні. Майже до наших часів дожили, зовсім недавно скінчилися. Ще мій дід, бувало, піднімав воза, якщо коняці тяжко було, а прадід, кажуть, міг з гармати пальнути, як із рушниці. Брав одразу дві попід пахви, й киває джурі — підпалюй, мовляв! Той і радий старатися. Бубух! — з лівої, прадід хитнеться, на місці крутнеться, та й киває знову — підпалюй! Бубух — з правої! Й десяток турків за кожним пострілом! Оце був чоловік, а зараз таких вже нема...

Дідусь і справді був "не такий". Старенький, немічний, ходив з палицею, та ще й зупиняючись через кожен десяток кроків. Але хлопчик бачив колись, як дід зустрів на сінокосі гадюку. Чи то налякана, а чи зроду скажена, вона не тікала, а скрутилася у тарілку, готуючись до стрибка. Не до діда — бо він стояв трохи далі, а саме до нього. Два кроки попереду. Й один — до гадюки. Одна мить, один порух чорно-сірого тіла. Одне коротке шипіння.

Але свиснула палиця, й шипіння згасло, наче свічку задули. Гадюка лежала на колючій стерні, наче ганчірка. Зовсім не страшна — хоч у руки бери, якби не було трохи гидко.

А дідусь взяв за руку й повів онука далі. Дуже повільно, зупиняючись через кожен десяток кроків й відсапуючись. Вже за хвилину така хода онукові набридла, й він знову гасав поміж довгими валками, ловив під ними полівок й ловив коників.

А ще було страшенно цікаво забігти аж на самий вершечок сінокісного пагорба, та ще з двома-трьома хлопцями побігти з нього наввипередки. Втім, який там "побігти"! Біглося кроків десять, ну, може двадцять, а потім небо теж згадувало дитинство й починало гратися із землею в квача. Все навколо крутилося й досить боляче калатало по ребрах, а насамкінець пагорб мав невеличкий горбок — достоту як ніс у Вєрки-кацапки, й взимку той горбок підкидав санчата на висоту зросту дорослого дядька. Влітку, звісно, не так високо, але ж і приземлятися требу було на власні сідниці, а воно, знаєте, боляче!

Втім, бувало, що по тих самих місцях гуляла й лозина — і за гору, де можна стернею очі виколоти, і за гусей, що у шкоду залізли, і за молодшу сестричку, що мало з печі не впала, і ще багато за що. Тож хіба звикати їм, тим сідницям! Батькові, мабуть, теж діставалося, коли він малим був й теж з цієї гори котився, й теж, мабуть, гусей в шкоду пускав. А з тіткою Одаркою вони й досі сміються, як щось згадують. Хоча яка з них молодша сестричка, вона ж он яка велика й товста!

— ...то це прадід, а його прадід, кажуть, був великий чаклун та характерник. Подивиться, бувало, ворогу в очі — і той сам собі шаблю в черево зажене. Або махне рукою, й усе — не бачить його супротивник. Махає собі ятаганом, а він стоїть та регоче, те ще й підказує — осьдечки я, лівіше трохи візьми!

Хлопчик слухав й уявляв себе то прадідом-силачем, то прапрапрадідом-характерником. От би йому так! Як піймає його сусідський Петро, буде знову щиглів давати, а ти йому рраз! — і кулацюгою межи очі, щоб аж чоло тріснуло! Або подивишся — а він і штани з переляку загубить! Ото дівчата сміятимуться!

— ...а ще раніше й чаклуни страшніші були. З чортами зналися, з дикою звіриною. Самі могли на вовків перекидатися й пити ночами вражу кров. Бувало, увіткне в землю ножа. перестрибне його, у повітрі догори дригом перевернеться, геп на землю — вже вовк! Та не простий, а здоровенний, із залізною шерстю. Ані спис його не бере, ані шабля, а про стрілу то й казати нема чого. От лишень куль боялися, й мабуть, кулями їх і вибили.

Про вовкулаків малий вже кілька разів чув . То від мами — але в неї то була лайка на сусідських хлопчаків, що навесні обнесли черешню, то від бабусі — але то був прокльон якийсь. Щоб тебе вовкулаки взяли! — сказала вона на якусь тітку, й та аж здригнулася. А, здавалося б, що тут страшного — ну, взяли вовкулаки, на руки взяли та потримали, а потім відпустили. Подумаєш! Він би ще вихвалявся потім, якби з ним таке трапилось!

— А ще раніше вміли люди говорити з мерцями й навіть долати смерть. Бувало, призначав козак герць, і приходила смерть, і билися вони три дні та три ночі, аж поки не перемагав хтось. Якщо смерть — то ішов козак за нею до пекла, а якщо навпаки — то йшла смерть від нього на тридцять три роки, й так до наступного разу...

— Діду, діду, — того разу не витримав онук. — А як це — говорити із мертвими? Це так, як ти з бабусею говорив, коли вона вмерла? Але ж вона не відповідала, вона ж просто лежала собі, аж поки не закопали?

Дитинство жорстоке — й лише через кілька років онук зрозумів, що завдав тоді дідусеві сильного болю, й не тим, що смикав за руку. Зрозумів, чому в нього сльозинка скотилась з очей, й чому він так довго мовчав. А от що сказав далі — того разу так і не зрозумів до кінця, й чесно кажучи — досі не все було ясно.

— Вміли, онучку, вміли так говорити, що й мерці їм відповідали. Навіть ті, хто не хотів, й ті, хто давно вже були поховані. Хоч сто років тому, хоч тисячу.

— Діду, діду, а як вони говорили? В них же рота нема, самі лиш кістки! Он, пам'ятаєш, як недавно дядько Мартин погріб копав, та й викопав бусурманський шкілет, а хлопці череп украли, повісили на вербі й камінцями жбурляли! Так він нам нічого тоді не сказав!

— Ех, діти, діти, — старий зітхнув. — А якби твій череп колись викопали, повісили, й камінцями жбурляли? Тобі б сподобалося?

Хлопчик потер чоло, мабуть, уявивши, теж зітхнув й промимрив стандартне: "Я більше не буду..."

— Та знаю вже, що не будеш, — посміхнувся дідусь. — Ну й добре. Мертві — вони просто мертві, вони вже не українці, й не бусурмани, не ляхи й не москалі. Просто мертві. Лежать — то й нехай лежать. Вони нас не чіпають, а ми давай уже їх чіпати не будемо. Хоча...

Дід посміхнувся й таємниче прошепотів:

— Знаєш, як козаки ставили мерців закопані скарби стерегти?

Хлопчина аж рота відкрив, та й прикрити забув.

— Закопають, бувало, скарб, — очі діда мрійливо зблиснули. — Золота там, срібла, діамантів усяких. Зброї коштовної, горілки міцної, козацької. Брилу кам'яну зверху кинуть, а на неї — кількох полонених, горлянки їм переріжуть, відрубають мізинця й кажуть: лежи тут і скарб бережи, бо інакше кину я твій мізинець у вогонь, й горітимеш ти разом з ним довше, аніж у пеклі б горів! Й лежить мрець, лютує, їсти хоче, спати хоче, втекти хоче, але боїться й на мить скарб покинути, бо не хоче вічно у багатті горіти. А козак, буває, й загине, й пальця того підбере хтось. Як розуміє людина, що воно за кістка, то й зрадіє, й почне могилу шукати, а як дурна — то й викине, й лютувати мерцю на золоті вічно!..

Хлопчик так і сидів із роззявленим ротом, й дивися начебто поперед себе, а світу й не бачив. От якби був спосіб зазирнути в очі, то видно там було б не стару комору з лелекою на стрісі, й не кота на тину, і навіть не дідуся у брилі, а пропливали там нелічені скарби — золото, срібло, шаблюки з дорогоцінним камінням в руків'ях. Охороняли їх кістяки з іржавими мечам в руках — але хіба то якась перепона! Він би їх — рраз!...

— ...та не всі вони злі до людей. Бувало, закопають когось, а він на людей не злий. Пожив добре, помер славно, в могилу йому люльку поклали, шаблю, кобзу, а як багатий чоловік був, або славний дуже — то ще коня бойового, й дівок кілька — щоб не нудився.

Як на думку онука, то дівки були зайві — бо з ними якраз нудніше, але, мабуть, у старі часи чи то дівки інакші були, чи то знали козаки якийсь спосіб зробити так, аби ті не рюмсали, коли їх за кіску посмикаєш.

— ...і лежить він тоді десять років, і двадцять, і сто лежить, а як вилізеш вночі на могилу, прикладеш вухо до землі, прислухаєшся — а там музика грає, вино булькотить, склянки дзвенять, дівки верещать! Як у корчмі, ех... тільки краще. То чого йому бути злим? Відкриє, буває, земляні двері, вийде нагору, подивиться — ух, як змінилося все! Річка висохла, натомість лісок підріс, село он якесь поставили... ну та гаразд, тут добре, але внизу краще — і лізе собі назад. А як зустріне когось, та не злякається чоловік, то погомонять аж до ранку. Їм там, внизу, цікаво буває, що у нас робиться, а вони нам за це теж якийсь секрет можуть виказати. Чи то про скарб давній, чи про те, як краще ворога бити, а майбутнє сказати, краще за всяку ворожку. Їм там, знизу, видніше...

Могил у степу чимало було, й на деяких навіть стояли кам'яні баби — з руками на пупі та грудьми аж до пуза. Старі люди казали, що колись ті баби живі були, й самі на могили приходили, сідали навпочіпки — так й завмирали навіки.

Наче щоб могилу стерегти, але навіть себе встерегти не могли.

Не опиналися навіть, коли їх з насидженого місця скидали, везли кудись. Приїжджали, бувало, вчені люди, забирали бабів до міста, й хтозна, що там з ними робили, бо назад не ставили.

Завбачивши таки, й деякі з сельчан бралися за ті баби, та й ставили на них хати, бо камінь був дорогий. Кажуть, стояли ті хати довго, а от люди жили в них не дуже.

Мабуть, і справді раніше люди більші були, а чи може величніші, бо могили теж подрібнішали, й дідусеві викопали зовсім маленьку — якраз під зріст, не поклали ані пляшки з горілкою, ані шаблюки, й лише онук крадькома, щоб не бачив ніхто, кинув у могилу люльку й кисет з тютюном, та й той батько потім шукав й дуже лаявся.

Наука про старі часи не пішла до бука, але й користі з неї багато вже не було. Ну, побавилися хлопці ще трохи, один одного вночі на пасовищі лякаючи, а потім й забулося. Може, згадається колись, як у самих онуки будуть, й згадає хтось діда, що вже півстоліття в могилі, і якщо справді нудно їм там лежати, то, може, стане хоч на якусь мить приємніше.

Та й то навряд чи. Мертві — на те вони й мертві.

Хоча, бувало, згадував онук діда й просто так. Пройшло ще кілька років — й зрозумів він, нащо клали у могилу кілька дівок, й чим там з ними займалися, що верещали так, аж на землі чути було. Згадав онук, й посміхнувся, й трохи тепліше стало на серці, бо згадалися й сінокоси, й до річки походи, й гадюка згадалася, й свіжий мед з вулика.

Все старшим потроху ставав онук, й дужчим, а батько все більше й більше ставав схожим на дідуся, й вже, звичайно, не брався ані за лозину, ані за ремінець, а синок все ще тої лозини побоювався. Але вже не за власні сідниці, а того, що дуже вже видно буде, як охляли батьки.

Та не будемо про погане, а будемо про хороше. Згадався дідусь іще раз, в ніч на Івана Купала, коли дівчата найгарніші за цілий рік, а хлопці найгарячіші, коли цвіте папороть, але хіба кому до скарбів, коли русалки ховаються в воду — бо як піймають хлопці, то хтозна, що з того вийде, коли навесні багато дітей народжується — й здавалося б, чого того Купалу згадувати — однак згадують, й посміхаються.

А як хочеться дівчину з кола вирвати, як зникнути непомітно від багаття, що там галас і натовп? Але ж спробуй-но вже від гадання відірвати — то й думати годі.

Однак можна, та ще й не складно це!

— Мені колись дід розповідав знаєш що? — треба прошепотіти в рожеве вушко. — Найкраще про майбутнє у мертвих питати. Їм там, знизу видніше...

Дівчина скосила очі на спідничину й посміхнулась. Справді, на деякі речі знизу було зручніше дивитися.

— ...й робити це треба якраз в ніч на Івана Купала. Нагорі гамірно, вони прокидаються, відкривають земляні двері, й нагору вилазять. І якщо підійти, привітатися чемно, чарку налити, якщо чоловік, або хустинку якусь подарувати, якщо жінка — то сядуть поруч, погомонять... і що спитаєш — усе розкажуть.

Дівчина вірила й не вірила водночас, й розуміла прекрасно, для чого запрошують її подалі від натовпу та веселощів... але, знаєте, бувають моменти, коли дуже хочеться дати себе обдурити. Дати! Й грець з ними, з веселощами, нікуди вони не дінуться.

Справді, з могили усе село було як на долоні, й музику чути було, й дівчачі зойки, як вогонь п'яти лизав — "а не стрибай через мене!", а от навпаки — зась. Ніхто не бачить, й ніхто не чує. Як не верещати, звичайно. Якщо тихо й мирно поцілуватись... ну, може, ще руку запустити у пазуху... ну аякже, треба ж, щоб ті, внизу, нас почули, позаздрили, вилізли подивитись, хто тут землю трясе...

А тепер і поспати можна... тихіше, тихіше, прилаштовуйся отак, голову мені на плече, то й не буде холодно... знаєш, вони, мабуть уві сні приходять... сватів... а, сватів... а чого ж, можна й сватів... ось подивимося ві сні на наше майбутнє, завтра один одному розповімо — тоді й вирішимо... спи!

Й вже коли засинали — здригнувся пагорб, ніби й справді відчинились могутні двері, але може воно лише здалося.

Й снилася парубку якась чортівня — чи то човен, чи то труна, чи повінь, чи то війна, голод страшенний, чорти мерзенні, з жаринами на чолі, що забирали останнє збіжжя, й проблиск надії, і зброя, що сама себе заряджає, лише стрічку з набоями їй подавай, й страшні залізні птахи, що з неба смерть сіють, а врожай такий, що і не збереш, й втеча снилася, й життя у якійсь ямі з колючим дротом навколо, й ще одна втеча, й знову війна, й нидіння у приймах на чужині, й чи то отрута в обличчя, чи то бомба на столику.

Та й дівчині щось недоладне наснилося — прийшли білі чорти, хліб забрали, прийшли багряні — й коней погнали, та ще зелені якісь — й чоловіка хотіли вкрасти, й діти мерли, й батьки мерли, і паслися всі, як корови у лободі, й забрали таки чоловіка, а потім й дітей забрали, а саму посадили у дерев'яну клітку на залізних колесах й повезли кудись далеко-далеко, у такі краї, де у людей обличчя широкі, а очі вузькі, й сніг навіть влітку лежить. Там і закопали.

Дурня снилася, одним словом. Не буває такого, й бути не може. Не на могилах спати треба, а в ліжку, ну ще, може, на печі — то й не снитиметься.

А сватів чоловік заслав, й гарбуза не отримав, й жили вони довго, а от із щастям якось воно не склалося.

10.03.11

ЦІЛКОМ БЕЗПЕЧНО

— Це не більш небезпечно, аніж запуск парового котла, — сказав професор.

Порівняння було, може, й слушним, , але геть, геть невдалим. Не далі, як минулого тижня на Корабельні один котел запустили. Запустили не так, як планувалося, а в повітря, причому обставини можна було б вважати анекдотичними.

Виявилося, що кочегар замолоду відвідував гурток любителів технічної творчості. З того часу минуло багато років, і хтозна, що саме він натворив там, у гуртку, а от з котлом розслідування призначили одразу, й усі вдосконалення зафіксували.

Не сподобалось кочегару, що зверху на котлі присобачено клапан, а на клапан таким самим чином підвішено круглу шайбу для гирьок. Котел був не видатний за характеристиками, й конструктор – теж, мабуть, не видатний – морочитися із запобіжним клапаном не схотів, а взяв за прототип терези. Такі самі, як ті, що ними в магазині картоплю зважують. І гирьки хитрої форми, схожі на маленькі підківки, щоб на шайбу ставити, а як однієї замало, то одна на одну.

А чого, працює ж. А працює – не чіпай.

І в котлі працювало. Поки допитливий кочегар не втямив, що можна поставити не одну гирьку, а дві, й тоді пари відер вугілля вистачить не на годину, а приблизно на півтори. А якщо кількість гирьок ще збільшити, то можна пролізти крізь дірку в паркані – ну а який же паркан без дірок? – і хильнути світлого пива у "Веселому матросі".

Хильнув.

Коли прийшов – котла не було, і двері до кочегарки також кудись поділися.

До вибухів парових котлів усі вже звикли, й котельню будували з розрахунком на такий розвиток подій. Рвоне то рвоне, зірве легкий дах, безсило плюне в небо цівкою розпеченої пари, та й заспокоїться. Ну, може, кочегара ошпарить, як не пощастить, але хто їх рахує, тих кочегарів? Повісь оголошення – то за півгодини тридцять штук набіжить бажаючих, один з поперед одного кочегаристіших. Це ж не токар чи слюсар, та й котел не верстат, а лопата — зовсім не мікрометр першого класу точності. На цю професію довго вчитись не треба. Бери та кидай, ну, може, ще поглядай на водомірні трубки і вчасно відкручуй крантика.

Хто ж знав, що котли інколи рвуться досить цікавим чином?

Що інколи в котлів трубу вириває. Ту, через яку воду зливають. Ту, що внизу.

Вирвало, як не вирвати.

І котел миттю перетворився на водяну ракету, ту саму, за які матусі так сварять підлітків, але ті все одно запускають. Береться пляшка з-під сидру...

Воно б, звісно, краще з-під шампанського, але в робітничих кварталах більше по сидру. Єдиний спосіб робітникам попити шампанського – це тишком-нишком переклеїти етикетку на пляшці, якою корабель хрестять. Піниться сидр не гірше, а борт однаково ніхто не облизуватиме, а отже, й різниці ніхто не помітить.

Так от. Береться пляшка з-під сидру, до половини наливається водою – як правило, з калюжі, бо хто там бігатиме до колонки й назад? Раз уже з калюжі – то чорна-чорнюща, бо кудись же вугільному пилу треба сідати? Правильно, в легені, а ще куди? Правильно, на одяг, а ще? О, тепер правильно, на дорогу, а після дощу куди? От-от.

Чорні-пречорні баюри – неодмінна ознака цивілізації.

Вставляється корок із просиленою крізь нього трубкою.

Крадеться в батька чи когось зі старших братів насос від велосипеда.

Накачується, аж поки корок не вилетить, і...

Ага. От за те й лають. Бо, по-перше, вода від перебування у пляшці чистішою не стає, а бризкає навсібіч, а прати кому? А по-друге, приземляється пляшка куди завгодно, в тому числі й на голови. Добре, якщо комусь з пускової команди, а якщо комусь з панів або поліцейському?

Котел летіти не схотів, але пострибав через Корабельню і зупинився, лише об малярку.

В малярці працювали, як заведено, або дівки непутящі-самотні, або вдовиці. Так що ховали їх коштом Корабельні, й відмивати обличчя ніхто не став, бо кому воно треба?

Газети писали, що то був найвеселіший похорон за останні сто років.

Невдало висловився професор, ой, як невдало, але, мабуть, того й не помітив, а, найпевніше, й взагалі про стрибучий котел не чув. Хтозна, що воно там прогуркотіло; гуркотить усе місто, бабахом більше, бабахом менше...

А газет, як відомо, професор не лише не читав, але навіть у хаті тримав у одному-єдиному місці.

— Вони ж зомбують, — пояснив він якось газетярам. – Відучують людину думати. Там же сидять спеціально навчені люди й розжовують недолугому газетожеру, як саме тлумачити факти – цей так, а цей сяк. А людина має думати власною головою!.. Дуууууумати!..

На слові "дууууумати!.." пшикнув спалах, до стелі спливла хмарка білого магнієвого диму, змішалася з чорним вугільним із каміна, сірим тютюновим із люльок та сигар; і така сама катавасія коїлася вранці на газетних шпальтах.

Професор – скривлене обличчя, грізний вказівний палець, наче дуло револьвера, націлено в читача, а поруч – мішанина з білого, сірого та абсолютного чорного.

А що вдієш? Життя строкате. В кожного з нас є білі сторінки й трапляються чорні, просто не до всіх прикута увага газетярів.

Так що не читав професор газет, а читав лише фахові видання, біржові відомості та дайджести новин з найближчої оптичної лінії.

Оптика – штука хоча й дорога, але швидкість передачі мала значно більшу від пневматики, так що для орієнтування в світових подіях дайджестів вистачало. Щоправда, під час сильного вітру крила оптичного телеграфу згортали, й мешканці виповзали на вулиці прогулятись, як у старі добрі дотелеграфні часи.

Віталися із сусідами, перепитували, як справи, як здоров'я дітей – якщо сусіди були шановного віку; і як себе почувають батьки – якщо траплялася, відповідно, знайома молодь.

Але все одно час від часу поглядали на вежу телеграфа – чи не розгорнули там крила? Чи не передають чогось новенького-цікавенького, та ще й незакодованого? Бо зазвичай поруч крутилися умільці-хакери, що читали трафік на ходу, без таблиць. Інколи вони ставили поруч бляшанку, і починали переповідати новини вголос, а в бляшанці, відповідно, починали дзвеніти монети.

Але все-таки пневмопошта –найкраще розв'язання проблеми "останньої милі", відстані між телеграфом та зручним кріслом біля комина. А якщо й не найкраще, то все ж зручніше.

Подейкують, ніби спіймали колись біля телеграфу й справжнього шпигуна. З нотатником, бо шифровку розколоти значно важче, аніж некодований трафік. Кажуть, ніби десь у підвалах Адміралтейства стоять чудернацькі машини-дешифратори, й просто-таки жують-пожирають перфокарти з ворожими телеграмами, і раз-по-раз бамкає невеличкий дзвоник, і всі робітники плещуть у долоні й вітають один-одного – бо розкололи ще один код.

Кажуть також, що десь у підвалах іншого відомства, крутиться на осі величезний барабан із перфокартами, а на картах тих – усі, геть усі, хто хоч раз, хоч один разочок потрапляв у поле зору того, кого треба. Комбінація стержнів та прорізів дозволяє витрусити з барабану саме ту перфокарту, на якій усе записано, і горе тому, чиє ім'я надруковане на знайденій карті.

Але, то вже, мабуть, брехня. Ненадійна штука перфокарта, весь час клинить, застрягає в механізмах подачі, рветься і жмакається. Для швацького верстата ще так-сяк годиться, ну, мо', і для шифрувальної машинки, а для великих завдань навряд чи підійде. Можна, звісно, й з металу робити карти, але тоді механізм подачі важитиме приблизно як паротяг, а сортувальна машина рознесе будь-який підвал разом із відомством, інспекторами, тайняками, клерками і секретною канцелярією.

Так що брехня.

Та й щодо шпигуна з нотатником, теж, мабуть, газетярі прибрехали, бо на те вони й репортери.

Не любив професор газетярів – а хто їх любить? І вони його теж не шанували, а все одно на запрошення злетілися, як мов круки на стерво. Точніше, на свіжину – бо репутація професора натякала, що новина буде свіжою, більш того – ще й цікавою, і, мабуть, доведеться телеграфові сьогодні втомитися, махаючи крилами. Може, навіть і на ацетилен хтось розориться, й буде ліхтар блимати всю ніч сліпучим газовим світлом, перемигуватися з таким самим прожектором на протилежному боці Каналу, й тертимуть очі ті, хто неподалік мешкає, бо випалює нічний режим зіниці, як вогонь свічку.

Дорого не тому, що очі, а тому що ацетилен. Очі значно дешевші.

Втім, хтозна. Цілком може статися, що старий учений переоцінює важливість своїх новин, і тоді нешановане ним товариство газетярів подякує, тільки не красно, а чорно-чорнісінько, як воно тільки вміє. Згадає гріхи сучасні, минулі, й навіть батьківські, а дідівські навряд чи згадає, бо архіви вже пацюки зжерли, й вода під час повеней залила.

Бо де їх тримати, старі папери, як не у підвалах?

— Я заклав у проект такий запас міцності, що декому з присутніх, — професор вишкірив жовті прокурені зуби, – це не вдасться навіть і уявити, а не те що описати доступними термінами...

Газетярі морщилися, але шпички ковтали.

— Під час випробувань камеру установки було набито піроксиліном під кришку, і що? І нічого. Після вибуху я просто відкрутив кран, і утворений газ вийшов назовні, а стіни камери лише трохи оплавились. Нема зараз на світі такої сили, що змогла б підірвати мій котел.

— Ручаєтеся? – підозріло запитав журналіст із чорною рукавичкою на лівиці. Коли він клав руку на стілець, лунав дерев'яний звук, але ніхто не звертав уваги на це. Багато було таких... дерев'яних. У художній літературі навіть термін побутував – вуборги, від англійського wood, але виховані люди калік просто не помічали. Світ небезпечний. Кожному може щось відірвати… а не підставляй!

— Головаюсь, — знову посміхнувся оратор, і журналісти зарипіли перами, занотовуючи ще один професорів неологізм.

— А проте, — доповідач посерйознішав. — Ужито всіх стандартних заходів безпеки. Пристрій знаходиться на цілком безпечній відстані. Якщо ви підійдете до вікон — по черзі, панове, по черзі, прошу не тупотіти! — то вам доведеться використати бінокль, щоби побачити напис "Стороннім вхід заборонено!" на брамі. Сама будівля, де знаходиться котел, споруджена за схемою порохових млинів, цебто має три капітальні стіни, й одну легку, яка скерована в бік моря. Дах також легкий. Так що навіть у малоймовірному випадку, якщо котел усе-таки вибухне, легкі уламки полетять у бік моря, а ми насолодимося видовищем.

— Але! — професор застережно підняв угору пальця. — Але повторюю, це дуже, дуже малоймовірний випадок. Робоча камера, як уже було сказано, дуже міцна, а для її охолодження підведено канал безпосередньо з моря, так що розплавитися вона теж не зможе. Навіть якби захотіла. От стовп пари гарантую.

Журналісти загигикали, професор також розслабився. Хтось із передостаннього ряду вигукнув запитання:

— Котел? Ви називаєте цей пристрій котлом?

Найпевніше, він просто шукав слово для заголовка, але отримав більше.

— Так! Саме так, — схвально кивнув професор. — Це дуже правильне запитання. Як вас звати, шановний, яку газету ви представляєте?

Репортери нашорошили вуха, але професор уже здав назад.

— Утім, не кажіть. Я все одно не читатиму.

Залою ще раз прокотилося гиготіння, а в передостанньому ряду здійнявся якийсь шарварок — здається, когось тицяли ліктями в ребра.

— Так от. Де-факто це справді паровий котел. Єдине, чим мій... гм... — професор кинув погляд на пару колег, що тихенько сиділи пообіч. Колеги трапилися миршаві та невиразні, а може, він навмисно підібрав саме таких, — ...наш пристрій відрізняється в технічному плані — це способом нагрівання. В плані ж економічному...

Він зробив ефектну паузу.

— …ну, ми сподіваємось, що пари від мо... кхе, нашого котла вистачить для живлення всіх машин Корабельні, а може, навіть і міста.

Аудиторією знову прокотилася хвиля — тільки вже не гиготіння, а недовірливого — "та ну!..".

— Переконаєтесь, — презирливо форкнув професор. — Що ж, я б хотів додати трохи технічних подробиць, але бачу, що зрозуміти їх буде нікому.

Він обвів аудиторію скептичним поглядом і гмукнув.

— Ну гаразд, хіба що в геть популярній формі. Так от. Можливо, хтось із вас чув про нещодавно відкритий метал. Чули? Ні? А про нещодавно відкриту планету не чули? Також ні? А що метал назвали на честь планети – теж ні? Дякую, панове, ані на хвилину у вас не сумнівався. Тим часом, це справді епохальне відкриття. Я, звісно, маю на увазі метал. Планета – це не так важливо... та це взагалі тьху! А от метал... Цей метал завжди теплий. Уявляєте? Завжди!

Професор витяг із кишені штанів пластинку сіро-червонуватого кольору. Покрутив якусь мить проміж пальцями, далі пустив рядами. Подорож її супроводжувалася вигуками "Ох!", "Ах!" та "Ух ти, важка!". Кілька разів пластину впустили, одне падіння припало комусь на ногу, й у залі голосно пролунав вираз, який у газетах із певних причин публікувати не можна.

Закриють негайно газету, що надрукує той вираз.

— …і що більша маса зливка, то більше тепла. Наразі ми ще не знаємо, чому так, але вже знаємо, як це використати. На жаль, усі попередні досліди закінчувалися однаково. Здавалося б, усе просто: більше металу – більше тепла.. аж ні. Після досягнення певної межі – ми називаємо її критичною масою – тепла виділяється стільки, що метал плавиться. Після ще однієї межі – кипить. Як ви самі розумієте, використовувати метал у рідкому чи пароподібному стані досить складно. Втім, ви один чорт в цьому не тямите, так що повірте на слово — зібрати докупи масу, що перевершує цю межу, нікому ще не вдавалося.

Він помовчав і скромно додав:

— Мені вдалося.

Прокашлявся, глипнув на миршавих колег, і неохоче виправився:

— Нам вдалося. Ми вирішили створити критичну масу шляхом вибуху. Дві докритичні половинки знаходяться зараз на відстані одна від одної, і й за моєю командою будуть з'єднані разом за допомогою вибуху. Після цього котел негайно закриється, і нехай метал хоч плавиться, хоч випаровується – а дітися йому все одно нема куди. Робоча зона котла розігріється, і тоді... о, тоді!..

Професор замріяно усміхнувся.

— Уявіть собі кораблі без кочегарів. Цехи без повідневих валів через усе приміщення. Фабрики без переплетіння труб парогонів. Заводи без потужних парогенераторних станцій. Можливо навіть... можливо, навіть ми встигнемо ще побачити підводні човни й літальні апарати на паровій тязі. А індивідуальний транспорт! Уявіть собі велосипед, у якого під сідлом, якраз у вас між ногами, маленький генератор пари! Або карету, в якої до колеса прилаштовано котел трохи більший. Можливо навіть...

— Професоре! – вигукнув хтось із заднього ряду. – Але як же тоді вугільна промисловість? Тисячі шахтарів, десятки тисяч виробників шахтарського обладнання, сотні тисяч...

— Їм доведеться пристосуватись, — сухо й неголосно відмахнувся професор, і піднесений вираз кудись подівся з його обличчя.

— Як? – знову пролунало з тих-таки же країв.

Замість відповіді вчений мовчки розвів руками – мовляв, не знаю, не уявляю, і навіть думати в цьому напрямку не бажаю, бо нецікаво.

Нехай уряд думає.

Гальорка, однак, не змовкла, продовжувала гомоніти – достоту вода у котлі перед самим закипанням. Коли бульбашок ще нема, й поршень не рухається, але стінка котла вже тремтить, і глухе порикування долинає крізь неї. Між іншим, це небезпечна мить. Якщо котел перегріти, й пари утвориться зненацька й забагато, то жоден клапан спрацювати не встигне. Хоч правильно спроектований, хоч неправильно.

Розірве разом із клапаном, кочегаром і кочегаркою. А також і з пароплавом, якщо на воді; з паротягом, якщо на рейках; і з кількома десятками робітників, якщо на заводі.

— Але досить розмов, — сказав професор по деякій паузі. – До справи. Чи нема серед вас бажаючих натиснути цей важіль? Ні? Дякую, панове, я так і думав. Кому бракує наукової сміливості, той іде в репортери. Отже, я прошу всіх підійти до вікон – тільки не штовхайтесь, панове, всім місця вистачить. Усі влаштувалися? Ну й чудово. Приготуйтесь, це має бути феєричне видовище...

Лізе!

— Щось не хочетьcя мені на роботу йти, — сказав раптом Вовка.

— А кому хочеться, — філософськи підтримав його Сергій.

Я лише зітхнув. Стояла чудова рання осінь — улюблена моя пора. Час, коли вже не жарко, але ще і не холодно. Коли комарів вже нема, а птахи ще не полетіли. Коли купатись ще можна, але вода вже прозора. Коли листя ще не опало, але вже горить різнокольоровими спалахами, й від того вогню тепліє в душі.

Кому о цій порі схочеться на роботу?

До роботи було далеко — метрів зо тридцять. Невідомий архітектор чи планувальник, чи хто там розмістив тут лавочку та посадив три дерева так, щоб вони утворили альтанку, був молодець. А може, просто сама собою утворилася тут затишна місцина, куди по обіді можна було вийти, посидіти, спалити цигарку, потеревенити з одним-двома товаришами. Більше чомусь ніколи у цей закуток не набивалося.

Якби ще до контори було не тридцять кроків, а хоча б двадцять п'ять. Ну хай двадцять шість. Ну біс із ним, двадцять сім. Ну чорт з вами, двадцять вісім. Ну все — останнє слово. Двадцять дев'ять.

Але ж не тридцять!

А потім ще й сходинками на другий поверх. Не могли ліфт поставити, абощо.

Ліфт, правда, був, але у дальньому кінці коридору. У дуже дальньому — кроків з півсотні.

Щоправда, вранці ми пролітали тими сходинками й коридорами так, що стіни двигтіли.

Аякже! Там же компи, інтернет, робота, лист від коханки, що зараз в Криму, від колеги, що зараз у бундесі, новини з конференції за нашим фахом, та з чемпіонату світу по чомусь-там.

Шкода лише, що інтститут бідний, і на кожного виставлено ліміт — 0 мегів на місяць. Отак. Й крутись, як собі знаєш.

Один мій знайомий заощаджував так, що навіть на порносайти ходив з вимкненими малюнками.

До обіду голова працювала, після обіду — ні. Тому "інтелектуальну працю" — паяти, хімічити, заміряти параметри тощо ми старалися планувати на післяобід, а вранці — думали. Й час від часу задумували самі себе у такі тупики... як ось сьогодні.

— Не лізе, — скрушно сказав Вовка. — Я його й так, і сяк — а не лізе.

Він не сказав, що саме не лізе — але будь-хто із працівників інституту й сам здогадався би. Може, навіть зітхнув би співчутливо на знак повної солідарності.

Аякже. Коли в когось "не лізе" — то замовлення не отримає вся контора. А нема замовлення — нема й премії, й заміть "Мальборо" смалимо "Приму".

Я допалив бичка майже до фільтру й злостиво пожбурив його до урни. В мене сьогодні зранку теж "не лізло". Звечора здавалося що можна зробити так та так, а можливо, навіть отак — і все. А ні! Не схоттіло! От зараза. А я мчав зранку, як навіжений, через дві сходинки підстрибував... мало головбуха нашого з ніг не збив. Буде мені тепер премія.

— Лізе, — раптом сказав Вовчик.

— Як? — я негайно розвернувся до колеги. — Ану, ану...

Вовчик дивився просто перед собою й на мене демонстративно уваги не звертав. Я не образився. Що таке "лізе" — всі знали, й один одному старались не заважати. Щоправда, якщо "лізло" в їдальні, й людина завмирала з ложкою перед ротом — то вигляд це мало досить кумедний.

— Їй-богу, лізе! — повторив Вовчик.

Ні, на звичйний транс відкриття його вигляд геть не скидався. Й дивився колега не просто перед собою — а чомусь під ноги. Мені.

— Ти глянь — лізе!

Я глянув. Під ногами, якраз біля черевика валявся напівскручений у трубку листочок, й не просто валявся.

Повз.

Повільно-повільно, ледве помітно — але вперто і наполегливо долав міліметр за міліметром, націляючись на край асфальтової стежки.

Вітер його ворушив, чи що?

Взагалі-то Володька знайшов собі чим перейматися! Листочками. Опалим листям! Ще би снігом торішнім почав цікавитися.

Я замахнувся ногою, але Вовчик негайно схопив мене за рукав:

— Не руш! Ти подивись — воно ж рухаєтся!

Ну — рухається. Ну то й що? Вітер його суне, от воно й рухається. Вітерець і справді війнув, ще кілька листочків заворушилися, й слухняно посунули... у протилежний бік.

— Гм, — сказав я й традиційно почухав потилицю.

Володя зітнхув і поліз до кишені.

Кишеня — це чортова вигадка. Народжуючись геть порожніми, вони поступово нагромаджують у собі такі звалища, що страшно й руку засовувати. У мене, наприклад, у лівій жив чек з магазину. Торішньої давнини. На купівлю ароматичної свічки з пахощами лаванди.

Ніколи в житті не купляв ароматичної свічки!

Володя витяг з кишені сталеву кульку з підшипника.

Я був певен — підшипники лежали геть поза його інтересами, й за останні двадцять років свого життя жодного підшипника від у руках не тримав.

Але Вовчик зітхнув й поклав кульку поруч з листочком. Листочок завмер, натомість кулька негайно почала рухатись.

Під прямим кутом до напрямку попереднього учасника руху.

Ага. Це, значить, був тест на похилість поверхні. Результат — негативний. Листок рухається не під гору.

— Привіт, хлопці, а що ви тут робите?

Юрко працював у сусідньому відділі. Ким саме — ми точно не знали, але ранками віталися, а ввечері іноді пиво пили.

— Привіт, Юрчику. А в тебе часом нема з собою лінійки?

Юрко абсолютно не здивувився, й витяг з нагрудної кишені малий штангенциркуль.

Що я там казав про кишені?

А от магнітометра ні в кого з собою не виявилось, тож бігти мені, як наймолодшому. Я помстився, притягнувши не лише прилад, але й двох добровільних помічників. У них теж після обіду "не лізло".

З магнітним полем усе виявилось гаразд, локальної дивіргенції не було, й довелося втрьох бігти по електрометр. Повернулись вп'ятьох, разом з завлабом.

Поклали поруч контрольний листочок — майже такий самий, кілька штук забракували, поки знайшли.

Лізло!

Вітер екранували загородкою з органічного скла — повзло; поміняли загородно на жерстяну — водночас й непрозора, й екранує магнітне поле — повло; дірку зверху прикрила уламком заліза з даху... замислились, а як же тепер дивитись?.. зняли кришку, зробили штангеном позначку на асфальті, прикрили, спалили по сигареті кожен, відкрили...

Повзло.

— Гм... — сказав завлаб й почухав потилицю. — Гравітометр прилад стаціонарний, сюди не притягнеш.

— Гм... — сказали всі одночасно й також потяглися руками за голови. В принципі, якщо покликати ще двох-трьох добровольців... а кабель? Тягнути з отого вікна? Чиє то вікно, директорське?

— Та й від асфальту відривати не можна, — бовкнув хтось занадто розумний. — А раптом вся справа в асфальті?

А чого, ж може й в асфальті. Так... у кого найближча болгарка?

А може, справа навіть не у асфальті, а у землі під ним?

Я ляпнув й зрозумів, що зараз отримаю стусана. Від кого-небудь, хто найближче опиниться. Бо одна справа вирізати й перенести метр на метр, й зовсім інша — метр на метр на метр, й бажано неушкодженим.

Як колись нас загнали в колгосп й наглядач загадав викопати яму під буряки — три на три на три.

— А може, ми краще три ями вириємо? — знайшовся розумник. — Три ями метр на метр на метр? Га?

— Ну давайте, — милостиво погодився аграрій й потім, кажуть, довго чухав потилицю — десь обдурили кляті ледарі інститутські, але де? Біс його зна!

До речі, а що там, під асфальтом?

Притягнули металошукач. Виявилось — нічого. Хтось згадав, що у третьому корпусі є хлопчина, що вихвалявся, ніби вміє з лозою ходити. Покликали.

Прийшов, звісно, увесь третій корпус. Хлопчина знайшов загублену кимось у траві запальничку, але під асфальтом не набачив нічого.

— А газету! — нарешті допетрав хтось. — Підстелити шматок газети! Якщо по ній полізе — значить справа не у асфальті. А якщо ні... ну, можна спробувати з газети струсити!

Полізло.

Вже непогано.

— А якщо газету підняти?

Не полізло. Газета прогиналася. Негайно знайшлося ще два добровольці з шматком тоненького оргскла — бо не руйнувати ж противітровий екран? А раптом війне й понесе наше відкриття бозна куди?

Перед склом листочок чомусь зупинився, й ми аж подихи зачаїли... але ні. Набрався сил і наповз.

Підняли.

Вище. Вище. Вище.

Завлаб негайно пхнув свою пику зпіднизу — як кіт під машину... й вилаявся. Махнув рукою й, не обертаючись, рушив до прохідної.

Листок перекинули. Під ним причаїлась невеличка волохата гусениця. Водночас тобі двигун, рушій та систему управління. Нам би таку.

— Тьху, — першим сказав хлопчина, що тримав скло, недбало струсив все на землю й теж рушив геть. За ним потяглися й всі інші.

Гусениця полетіла в один бік, листочок — в інший.

Слава богу, питання про те, хто здійняв паніку першим, не виникло. Бо декому з нас було б соромно.

Вовчик сидів на улюбленій нашій лавочці й мав такий вигляд, наче сидів тут давно й просто так, а купу здорових ідіотів з жерстю, оргсклом, приладами та інструментами не помітив.

Я теж сплюнув й рушив до робочого місця.

— Гей, — долинуло ззаду.

Вовчик вже стояв поруч з місцем події й знову вдивлявся в землю. Про всяк випадок я теж підійшов.

На асфальті лежав той саиий листочок. Так само скручений.

И так само.

Повільно.

По прямій.

Не відхиляючись від свого напрямку ані на міліметр.

Рухався!

— Тьху, — сказав я.

І ще багато чого сказав. І оце сиджу зараз й думаю — самому писати заяву на звільнення, чи дочекатися, поки новоспечений директор інституту, лауреат нобелівської премії в галузі фізики за відкриття квантових флуктуацій броунівського руху, які рухали той клятий листочок, колишній Вовка, а тепер Володимир Семенович, мене таки вижене?

03.07.05

ЗДОРОВИЙ СКЕПТИЦИЗМ

— Мушу попередити, — сказав я, допиваючи келих. – Що маю досить скептичні погляди на усі ці речі. Змалку ще, знаєте, усі нормальні люди вірили у казки, а я розпитував батька, як це чином коні літають, птахи розмовляють, й де саме ростуть молодильні яблука.

— Розумію, — мій співбесідник теж хильнув зі свого кухля. – Мабуть, важко було рости... е-е-е... нетиповою дитиною?

— Всяко, — стенув я плечима. – Свої плюси, свої мінуси. Але відповідати на запитання батьки замучилися, це так. Ну, я попередив. Отож, якщо ви не передумали...

— Навпаки! – чоловік підняв кухля. – Певний здоровий скептицизм має бути обов'язково. Не надмірний, бо знаєте як поляки кажуть? Цо занадто – то не здраво. Знаєте, що це означає?

Я знав.

Мабуть, по обличчю це стало помітно, бо чолов'яга, нарешті, перейшов до суті.

— У нас вся інформація, що надходить, розбита на три категорії. Перша – явна дурня, але про всяк випадок зберігаємо, бо хтозна, а раптом і в лайне трапиться намистинка. Друга – випадки сумнівні. Тут, самі розумієте, порпатись й порпатись, фільтрувати, уточнювати, оглядати місця, опитувати спостерігачів і так далі. Це робота для ентузіастів, а вони, знаєте, часто-густо чують те, що хочуть почути. Ненавмисне, звичайно. Грошей на цій справі багато не вкра...

Він похлинувся пиво, кашлянув й виправився.

— ..не заробиш, майже все робиться на голому ентузіазмі. Так що раз ви самі кажете, буцімто скептик – то з цих двох категорій я вам нічого підсовувати не буду.

— Чудово, — посміхнувся я з певним навіть полегшенням.

— Але третя й четверта... – співбесідник мрійливо примружив очі. – О!.. Це, знаєте, музика зовсім інша. Це...

Він зробив паузу. Начебто для того, щоб знову хильнути з кухля, але трохи переграв, й театральність полізла в очі. Але то було пусте, і я не зважав. Хто з нас геть не бажає справити враження на співрозмовника? Навіть бомжі один одному брешуть, що колись в академіях навчались та дивізіями командували. Сам чув. Так заливали, що якби не сморід, запинився би та послухав.

Від цієї розмови поки ще не смерділо. Та й заклад був не з смердючих – чистенький, інтелігентний, не генделик якийсь, де заїдають пиво насінням та запивають горілкою.

Мабуть, співрозмовник теж зрозумів, що трохи передав куті меду й кінець-кінцем таки перейшов до конкретики.

— Друга категорія, — рішуче повідомив він. – Це беззаперечні випадки. Задокументовані. Підтверджені великою кількістю свідків. Замальовані. Сфотографовані.

— По телевізору показані, — позіхнув я. – В газеті написані.

— Ну... – співрозмовник трохи знітився. – Це ви даремно. Газета від газети відрізняється. Є ж і солідні, ми ж не лише бульварні читаємо. А раніше з цим взагалі значно краще було! От у радянські часи...

— Атож, — кивнув я. – Саме про радянські часи. Газета "Труд". Солідна радянська газета.

— І що? – чоловік аж подався мені назустріч. – Що там було?

— Ну що, що... – стенув плечам я. – Репортаж був. Мовляв, летів "Ту-134", й зустрів НЛО. Не блюдце, а такий собі літачок з куцими крилами. Увімкнули радар – на радарі нема. Запитали диспетчера – і в нього нема. Купа свідоцтв, бо ж не лише екіпаж бачив, а й сотні півтори пасажирів. І...

— Так! – аж розцвів співрозмовник. – Чудовий випадок спостереження! Він у нашій базі є, і якраз у....

— ...третій категорії? – підхопив я на льоту.

— Точно!

— Ну й даремно.

— А то чому?

Мені того хлопця аж шкода стало, але я таки хильнув ще і добив.

— Бо після тієї статті редактору полетів з посади. Здогадуєтесь, чому?

— Ну звичайно! – чоловік знову повеселішав. – Це ж влада! Вони завжди такі речі намагалися приховати – для уникнення заворушень. Навпаки, це зайвий доказ правдивості...

— А от і ні, — я відчув себе старшокласником, який на очах у малюка стирає пилок з крил метелика. Що ж, він сам наголосив, що здоровий скептицизм має бути. – Бо тій нещасній "тушці" пощастило нарватися на випробування іншого "Ту" – але вже не пасажира, а бомбардувальника. Ту-160, радянський недостелтс. Так що журналіст зробив цеерушникам подарунок. Вони, мабуть, дуже вдячні були, але Western Union тоді в нас ще не відкрило жодної філії...

Чолов'яга трохи зів'яв.

— Ну, буває, — невпевнено сказав він. – Це ж таке діло. База – на те вона й база, щоб її доповнювати, редагувати... переносити з категорії у категорію.

— Буває, — охоче погодився я. – Але якщо у вас там лише такі випадки...

— Ні-ні-ні! – поспішно замотав головою хлопець. – Усі інші випадки...

Він зустрівся зі мною поглядом й неохоче виправився.

— ...більшість інших випадків достовірні. Ось давайте я наведу кілька найбільш переконливих прикладів.

— Давайте, — стенув я плечима й поглянув на годинника. – Я вільний аж до сьомої тридцять. Мо', ще по гальбі?

— Давайте, — він кивнув, рішуче лийнув у горлянку залишки й так само рішуче приступив до розповіді – як наче в ополонку стрибнув. Я між тим помахав дівчині біля стійки – мовляв, нам ще пару. Та кивнула.

— Випадок перший, — розпочав співрозмовник. – Формації на полях.

— Кола, чи що? – позіхнув я. – Вони підробні. Вже ловили кількох фальсифікаторів на гарячому.

— Ха! Якби ж тільки кола! – радісно заторохтів чоловік. – Все значно цікавіше. Певна частка формацій справді підробна, і справді, кількох партачів таки на цьому спіймали. Але є чималий відсоток таких фігур, походження яких невияснене. Траплялись взагалі кумедні історії. Наприклад, позаминулорічний випадок у Михайлівці...

— І що там? – поцікавився я, одночасно приймаючи келих зі столу – бо якраз нагодилась дівка з нашим замовленням.

— Може, щось до пива? – посміхнулась вона, досить вправно маневруючи тацею. –Нарізка асорті, рибка, горішки...

— Ні, дякую, — поспіхом зупинив я потік, аби в ньому не трапилися осоружні "сємки". Хотілося лишитися про цей заклад хорошої думки.

Офіціантка пішла. Співрозмовник провів її поглядом, й, між нами кажучи, там було що провести. Але вмить похопився й повернув на своє.

— Так от. Формації. Певний відсоток, як я вже сказав... – тут він, мабуть, згадав, що про фальшивки сказав не він, й трохи збавив напір, але все-таки не зупинився. – Як вже було сказано – таки підробка. Молодь, журналісти, просто не дуже розумні ентузіасти нашої справи.

Себе він, ясна річ, вважав розумним ентузіастом. Я посміхнувся.

— ...є таких відсоток фігур, які могли виникнути природним шляхом. Зверніть увагу – я не кажу "виникли", я кажу "могли виникнути".

Я звернув.

— Причини найрізноманітніші. Дощ, вихори, транспорт. Одного разу виявили одразу чотири кола, однакового діаметру й ланцюжком. Причому виникали ті кола в Михайлівці регулярно, й була надія, що якесь виникне у нас на очах, і не лише на очах, я вам скажу, бо помчали ми туди озброєні фото-, відео— та ще деяким обладнанням.

Він раптом замовк і хильнув так, що в кухлі поменшало принаймні наполовину.

— І що? – я теж хильнув, але не так сильно.

— Та що, що... Бабця козу припинала, ось що. На полі. Щоб, знацця, молоко жирніше було. І щоб не мекала.

Я чмихнув, й ледве стримався, щоб не заіржати. Якби припиняли коня – то мабуть би й не стримався.

— Як бачите, — негайно відзначив співрозмовник. – Такі випадки ми теж чесно документуємо. Для об'єктивності.

— Дуже добре, — кивнув я, нижче опускаючи голову – бо все ще смішно було, а ображати цього дядька чомусь не хотілося. Ентузіаст же! Таких берегти треба. Рідкісний птах в наші прагматичні часи.

— ...але певний відсоток фігур не можна пояснити ні антропогенним впливом, ні природними явищами, ні фальсифікаціями. Так, наприклад, у Малій Олександрівці стебла пшениці було не лише повалено, але й переплетено між собою. Перша думка була, звісно, про фальсифікацію, але ви уявляєте собі титанічну працю – переплести між собою кількасот стебел? Я ні.

Я теж був "ні", але вголос зазначив що дуже хотілося б глянути на фотографію загадкового феномену, і співрозмовник негайно перейшов на інший випадок.

— У Кордишівці було ще цікавіше. Стебла там не були переплетені, натомість виявлено щось на кшталт візерунку або орнаменту у землі. Ромбовидна структура складалася з ямок діаметром близько п'ятнадцяти міліметрів й глибиною близько двохсот. Протягом усього кола було виявлено чотири блоки орнаменту. І...

Він тріумфально подивився на мене.

— ...І фотографія є!

— Можна поглянути? – я витер носовичком руки. Був готовий, що він скаже, ніби фотографію з собою не носить, або попросить емайл, щоб скинути трохи пізніше, або щось таке, але чоловік урочисто витяг із сумки пухкеньку теку, розгорнув просто на столику й витяг фото.

Серед повалених стебел і справді вгадувалась якась структура, але годі було щось сказати і про діаметр, і тим більше про глибину.

— Наступного разу кладіть поруч якийсь предмет, — сказав я, повертаючи фото. – В ідеалі – лінійку, але годиться будь-що, аби з певними розмірами. Сірник, пачка цигарок, мобіла – але так, щоб марку видно було. Бо зараз, граючи збільшенням, можна розтягнути ці дірочки хоч до ста міліметрів.

— Гм, — сказав чолов'яга й почухав потилицю.

— Якщо ж припустити, що діаметр вказали правильно, то оці ромбики дещо мені нагадують, — тим часом продовжив я. – А саме – тракторну борону. Там зубці якраз у такому порядку розташовані, і якщо допустити, що тут розвертався трактор й навіщось чотири рази опускав причепне обладнання – ну, гідравліка несправна, абощо... це коло часом не в кінці поля розташувалося?

Чоловік засопів й поспіхом запхав фото назад у теку, але ховати її у сумку не поспішав.

— Добре, — вперто сказав він, порпаючись у добрячому стосі. – А як вам такий випадок?

Витяг ще один папірець й кинув на столик.

Довелось роздивлятись.

На папірці було два малюнки – саме малюнки, не фото! – і хоч як слабо я розбираюся на малярстві, але сказав би, що створила їх одна й та сама людина. Або не людина, а якась інша істота. Але одна й та сама.

Обидва малюночки були піксельні – цебто, являли собою прямокутне тло з квадратиками – знаєте, як на моніторах початку комп'ютерної епохи. На першому малюнку щось схоже на перекинуту чашку відправляло в небо людину. На другому – більш складна конструкція підкидала типового іншопланетянина – дрібнотілого пуголовка.

— Бачите? – мало не побожно прошепотів співрозмовник.

Я бачив.

— Перший малюнок – це відоме послання іншопланетянам, відправлене у 1974 році з радіотелескопу Аресибо. Тут закодовано зовнішній вигляд людини, деякі фізичні константи, спосіб відправки. А другий...

Чорт, ну чому ж він так переграє з тими паузами? Аж дратувати починає.

— ...а другий – це відповідь. Вона з'явилася у 2001 році в Англії, біля радіотелескопу Чілболтон. Як бачите, стиль малюнків однаковий, отже, це означає...

— ...фальсифікацію, — втомлено буркнув я. – Створену, скоріш за все, знудьгованими працівниками обсерваторії.

— Які докази? – аж образився чоловік.

— Ніяких, — стенув плечем я. – Але один мій знайомий капітан на прізвище Очевидність підказує, що такий варіант відкидати не можна. Згодні?

Співрозмовник неохоче кивнув.

— Отже, — резюмував я. – Кожен з наведених випадків може бути поясненим природними причинами або ж антропогенним впливом – навмисним, ненавмисним або навіть вчиненим з відверто фальсифікаційною метою. І якщо ви прислухаєтесь, то легко почуєте звуки "вжик-вжик". Чуєте?

Чоловічок і справді прислухався.

— Наче чую... – відповів раптом він, чим немало мене здивував. Звуків не було. Звичайний барний гомін був, долинав також вуличний шум, за сусіднім столиком троє хлопців заголосно планували майбутній розподіл коштів після якоїсь оборудки, а от ніякого "вжик-вжик" не було.

— Це товариш Оккам точить свою знамениту бритву й схвально позирає на нас з небес.

— А, — перестав, нарешті, прислухатися чоловік. – Жартуєте. Ну-ну.

Ентузіазму в його голосі трохи поменшало.

— Добре, — сказав я, лише щоб його втішити. – А як там з четвертою категорією? Що там? Судячи з логіки – там мають бути якісь зовсім незаперечні докази? Цебто, з вашою точки зору незаперечні?

Чолов'яга повеселішав.

— Так і є, — впевнено сказав він. – І знаєте що? Проти четвертої категорії досі не заперечив найзавзятіший скептик!

Я посміхнувся, і співрозмовник цю посмішку не пропустив.

— Не вірите, — докірливо зазначив він. – Але нічого. Зараз повірите.

Знову поліз у сумку й дістав жерстяний футляр – розміром якраз на велику сигару. Золотий обідочок на ньому теж підтверджував сигарне походження. Дуже хотілось сказати "Дякую, я не палю", але стримався.

З футлярчика шляхом скручування голівки народилося щось замотане у фланельку, з фланельки – тонка скляна трубочка. З трубочки щось народитися могло лише шляхом кесаревого розтину або лоботомії – бо обидва її кінці були міцно запаяні. Всередині короткою плавною дугою розляглась якась волосинка.

— Не маю сумнівів, що про "волосся ангелів" чули найзавзятіші скептики, — спробував підколоти мене чоловік.

— Про волосся чули, — охоче погодився я. – Але в руках особисто я не тримав. І вживу не бачив. І навіть фото не бачив. А от про сіточки не чув, поясніть, будь ласка.

— О, — задоволено підняв над столиком трубку мій співрозмовник. – "Волосся" – це вам не свідчення. І навіть не фото. Це....

Він примружився й наче магнітофон увімкнув – мабуть, промову цю штовхав не раз, і не два, й кожне слово було виважене та відшліфоване.

"Нехай уже..." – проскочила думка. – "Час є, пиво..."

Ні, пива вже не було – якраз скінчилося, і я знову махнув гарненькій офіціантці. Та звично кивнула.

Сподіваюсь, цього разу вона не пропонуватиме "щось до пива". Або вчасно спиниться, якщо раптом все-таки почне. Бо хотілося б зберегти про цю місцину хорошу згадку.

— ...що таке "волосся" – достеменно не знає ніхто! – тим часом провадив своє співрозмовник. – Відомо лише, що це студениста маса, або біло-сріблясті нитки, що падають на землю опісля прольоту НЛО. Через деякий час нитки безслідно зникають, або ж лишають по собі драглистий слиз з неприємним запахом. Спектральний аналіз показав наявність у сліді бора, кремнію, кальцію, магнію, а також сліди платини, вісмута, технецію, паладію, прометію та ряду інших рідкісних металів...

— Дякую, — сказав я. Подякувати хотів дівчині, але вийшло що обом зразу, бо й чолов'яга якраз закінчив пояснення. Офіціантка розкрила-було ротика, щоб запропонувати "до пива", але я відвернувся. Вийшло трохи неввічливо, але нехай їй. Сказано ж було першого разу: ні — значить, ні!

Над келихом здіймалася густа шапка піни, але швидко танула – достоту як те саме "волосся".

— Отже, що ми бачимо, — резюмував я. – Усі відомості про "волосся" – свідчення. Ані фото, ані матеріальних зразків нема.

— Хе! – гордовито відповів дядько. — А що ви скажете на оце?

Й покрутив у руках трубку з волосиною.

— А що тут казати? – я вже звично стенув плечима. – Я бачу трубку з волосиною. Вона не зникає, не світиться, не ворушиться, не голосить "випустіть мене звідси, негідники!". Наскільки я розумію, не випромінює у радіо, тепловому, світловому, ультрафіолетовому, рентгенівському діапазонах – інакше ви б її поруч з... гм, сідницями не тягали, чи не так?

— На рентген не перевіряли, — трохи розгубився чоловік й про всяк випадок поклав на край столу – подалі від себе.

— Та не переймайтесь, — я посміхнувся. – Якщо не світить у радіо та оптичному діапазонах, то навряд чи світить і у рентгені. Отже, при пасивному аналізі не виявлено жодних аномальних властивостей цієї нитки. Так?

Мабуть, останнє "так" прозвучало занадто різко, бо чоловік аж зіщулився.

— Ннну... так. Але ж...

— Розумію, що у разі, якщо це правда, будь-яка спроба активного аналізу призведе до зникнення цінного зразку. Так?

— Ннну... так. Але ж...

— На що ваша й без того небагата на зразки організація піти не може.

— Ннну... так. Але ж...

— Чи було взяття цього зразку задокументоване?

— Було! – аж підскочив чоловічок. – Взяття зразку відбувалося на очах у кількох свідків, і всі вони...

Він зітхнув. Я мовчав.

— Так, — сказав він по тривалій паузі. – Справді. Свідчення. Виключно свідчення. Але...

Він затнувся, і я зрозумів, що зараз у хід буде пущено останній аргумент. Резерв головного командування, так би мовити. Надважка артилерія або навіть атомна бомба. Хіба що маленька, бо велика у його сумку не влізе.

І хто б міг сумніватися, що живе вона у такому ж жерстяному футлярчику? Цікаво, де це вони коробку сигар роздерибанили?

А взагалі — варвари. Дикуни. Ну хто ж зберігає зразки у негерметичній, та ще й металевій тарі, коли є такий чудовий, прозорий, хімічно майже інертний матеріал, як скло?

Але цей зразок чомусь у скло не запакували.

За хвилину я зрозумів, чому.

— У 1988 році на Кубані, побіля міста Кропоткін, — тріумфально розпочав співрозмовник. – Знайшли шматочок металу. За свідченнями чоловіка, що знайшов його...

— Свідчення, — стенув я плечима. – Знову самі лише свідчення.

— Ха! – ще урочистіше посміхнувся чоловік. – Справді. Досі були лише свідчення. А зараз будуть і беззаперечні докази.

Він знову пірнув рукою у сумку й видобув батарейку з двома припаяними на полюсах дротиками. Покрутив її у мене перед носом, як фокусник, що демонструє порожній циліндр.

Наскільки я знаю, на цей момент кролик уже сидить у столі, на який циліндр буде поставлено. Мабуть, так само і тут. Батарейка звичайна, а кролик вже лежить на столі.

Так і виявилось.

Чоловік тицьнув одним дротиком у лівий край залізячки, другим – у протилежний, і шматочок металу смикнувся.

От це було справді цікаво.

— Дозвольте? – я простягнув руку, й співрозмовник, на мить завагавшись, віддав мені батарейку.

Для початку я повторив вже бачене – тицьнув дротинками у протилежні боки, й метал смикнувся. Що саме рухалося – годі було помітити; чи то незначним було переміщення, чи то надзвичайно щвидким, але факт є факт – залізячка смикалася.

Другу спробу я зробив вкрай обережно – не тицяв дротиком (а раптом це я штовхаю?), а доторкнувся ледь-ледь, підводячи кінець повільно-повільно, міліметр на секунду, або й ще повільніше.

Смикнулося.

— Гм, — сказав я, а чоловічок самовдоволено посміхнувся.

На третю спробу я затис метал поміж нашою тарою – моїм келихом та його кухлем. Доторкнувся.

"Дзень" – неголосно сказав келих і тріснув. Пива в ньому лишалося небагато, якраз на геть невеличку калюжку у межах столику.

Хоч як неголосно дзенькнуло скло, офіціантка, однак, негайно опинилася поруч.

— Перепрошую, — сказав я. – Замініть будь ласка, й включіть у рахунок.

Навіть цього разу вона посміхнулася – втім, хтозна, може зазвичай клієнти намагаються не платити за розколотий посуд. Треба врахувати на майбутнє.

— Дуже цікаво, — пробурмотів я, знову переклавши зразок на вільне місце – подалі від скла. Солідний експериментатор за такий маневр міг і по голові дати – бо вільне місце було залите пивом, а хтозна, як впливає електроліт на зразок?

Але я не був солідним експериментатором.

— А збільшувати напругу пробували? – недбало запитав у все ще тріумфально налаштованого співрозмовника.

— Пробували, звичайно, — аж образився той. – Піднімали до двохсот двадцяти, а діла боїмося – раптом згорить. Але те нічого не дало – амплітуда не міняється.

Я мав підозру, що не побоялися, а не знайшли трансформатора, але то було несуттєво.

— Навряд чи згорить, — неуважно пробурмотів я. – Дуже навряд чи... а перевіряли залежність руху металу від дистанції поміж електродами?

— Гм, — співрозмовник замислився. – Знаєте... мабуть, що ні. Справді, ні. А ви молодець!

Він знову радісно ухопив свій кухоль.

— Одразу видно науковий підхід! Ви ж науковець, так? Експериментатор? Це одразу помітно, одразу бачите всі недоліки методології. Знаєте що? А ви приходьте до нас! Може, справді, є сенс спробувати якусь нову методу, напрацювати статистику... ви ж науковець, так?

— Щось на кшталт цього, — трохи ухильно відповів я, зменшив дистанцію між дротинами, й тицьнув.

Зразок сказав "клац" і перетворив на довгеньку паличку.

— Ух ти... – заворожено прошепотів співрозмовник. –Та ви справді талант! Оце відкриття...

Я тим часом скрутив дроти у тугенький жмут, а щоб не закоротити їх поміж собою – вставив поміж кінці папірця. Кажуть, деякі терористи так детонатори роблять, і при достатній довжині контактів, якщо папір-ізолятор висмикнути, то де-небудь обов'язково замкне...

У нашому випадку, однак, довжина контактів була міліметрів зо три, а папірця я не висмикував, а витягав, причому дуже-дуже обережно.

Не замкнуло. Натомість утворилася така собі крихітна виделочка з відстанню поміж контактами десь півміліметри. А тугий жмутик не давав кінцям ані сходитися, ні розповзатися.

Співрозмовник нахилився ближче й втупився у конструкцію.

— Чудово, — видихнув він. – Отак, з підручних матеріалів... Ні, ви точно наша людина. Признайтесь, у якій галузі...

— У нейрофізіології, — буркнув я, прилаштовуючи залізячку зручніше.

— Теж, мабуть, цікаво, — ввічливо сказав чоловік.

— Аякже! – цілком щиро відповів я. – Людський мозок, знаєте – страшенно цікава система. Не сказати б, що дуже ефективна – якби, наприклад, каналізація працювала лише на десять відсотків потужності, то людство давно потонуло б відомо у чому; але надзвичайно стійка до сильних пошкоджень – чим та ж каналізація похвалитись не може. Якщо каналізаційну трубу прохромити ломом – то з неї потече, а мешканці будинку будуть довго висловлювати подяку, причому якщо спіймають – то не лише усну.

— Так-так? – охоче погодився дядько. – Знаєте, я колись...

— Наприклад, – впевнено продовжив я, і чоловік примовк. — У позаминулому століття дядькові, що працював на будівництві тунелю, прохромило голову — якраз ломом. Вижив. Але сильно змінився, працювати на одному місці не зміг, подався у мандри. Не знаю, чим скінчив.

Чоловік слухав уважно, тож я продовжив:

— Але лом – це варварство. Він руйнує мільйони зв'язків одночасно, потрібних і непотрібних, винуватих й невинних, й схильність до альтруїзму може лежати поруч з любов'ю до пива, а совість може бути переплутана з талантом до малювання. Хрясь! – і все одразу зруйноване. А там – може відновиться щось, може й ні.

Я хильнув ще трохи, Неслухняний шматок металу ковзав столом, як живий, наче дуже не хотів, щоб у нього тицяли дротиками.

— Притримайте, будь ласка, — попросив я співрозмовника. – Ні, не тут. Лівіше. Ще трохи лівіше. Та ні, не тут!.. Ось нахиліться до столу й придивіться – бачте, куди я хочу тицьнути? Отак і тримайте. Дивіться уважно!

Я старанно прицілився й тицьнув дротами.

Цього разу "клац" не було.

"Клац" утворюється, коли шматок живого металу стрибає по столу. Міняє конфігурацію, довжину, ширину, діаметра – та що завгодно. Підстрибує й падає – от вам і "клац". А підстрибує лише тоді, коли є на що спертися – бо Ньютон є Ньютон, а закон є закон.

Так от, якщо стіл вдарити тупим кінцем ножика, то буде "клац", а якщо гострим – то ніж застрягне. Цебто, проникне у товщину дерева на якусь глибину. Якщо ножик товстий, а швидкість мала – то ненабагато, а якщо тонкий і швидкість велика – то на більше. Якщо товщина кількасот атомів, а швидкість дорівнює броунівській швидкості атомів у металі, то новоутворена дротинка не помітить на своєму шляху ані дерева, ані іншого металу, а що вже про шкіру, кістку та мозкову речовину й говорити нема чого.

Головне – перед зміною конфігурації точно націлити шматочок металу. А потім досить прибрати батарейку, й метал повернеться на місце, бо розщирювався в обидві боки одразу. Все за Ньютоном, ані кроку вбік.

Точно націлена нитка живого металу руйнує кількасот зв'язків, але це саме ті зв'зки, що мають бути перетнуті. Навіщо руйнувати людині, скажімо, подружнє життя? Або любов до світлого пива? Варварство це. Крім того, якщо перетнуто лише кількасот зв'язків, то мозок не вважає те за катастрофу й не пробує відновитися, підключити резервну ділянку. Береже. Так і старіє, приберігаючи незаймані мільйони нейронів для справді катастрофічних випадків. Так і вмирає. Так і гниє. Гниє задовго до біологічної смерті, поринає в рутину, в сіре тягуче сьогодення, у пиво, футбол й телевізор, і хто сказав, що це не гниття?

— Ох, — сказав чоловічок, бездумно втупившись у свій кухоль. – Щось я. мабуть, трохи перебрав з пивом. Давайте якось іншим разом продовжимо. Знаєте що? Візьмість ось мій телефон, подзвоніть завтра, домовимося... Або післязавтра...

Він невпевненим рухом змів у сумку футляр, а на саму залізячку, що так і лежала на столі, навіть уваги не звернув. І про скляну трубочку теж забув. Встав, почухав лоба – мабуть, це було випадково, бо при такій товщині голки там ані ранки, ані навіть мікроскопічної дірочки не лишається – й непевними кроками рушив геть. Офіціантка провела його занепокоєним поглядом, а потім глянула і на мене – чи є не збираюся я заявити, що цього дядька вперше побачив й платити за нього не маю наміру?

Я склав пальці, наче тримаючи невидимого олівця й підписав уявний рахунок. Дівчина кивнула пірнула за стійку – виписувати.

За чоловічком зачинилися двері.

Я недбало сховав залізячку в кишеню, а трубочку з волосинкою змів на підлогу. Жалібно дзенькнуло скло, й офіціантка скинулася – але побачивши, що на столі все гаразд, тут же відвела погляд.

Скосивши очі, я побачив, що звільнена волосинка тим часом майже розтанула.

Офіціантка притягла рахунок, я накинув трохи зверху, вона розцвіла й сказала "Приходьте ще!". Я кивнув, твердо при цьому знаючи, що ніколи більше тут не з'явлюся. Хоча місце сподобалося. Й власне пивничка, й у більш широкому сенсі. Непогана планетка. Природа гарна. Й мешканці непогані. Допитливі, цікаві, в міру агресивні, в міру організовані.

Якби не кляті смердючі "сємкі" – цілком можна було б й встановити офіційний контакт.

28.02.12-01.03.12

ЗАБАГАТО КЛІЄНТІВ

Не люблю хвалитися, але я таки першим зрозумів, що відбувається. Ще той клятий Прокопенко лише поліз до кишені, ще ніхто з охоронців не ворухнувся назустріч, ще клієнт не перестав усміхатися своєю знаменитою посмішкою (якщо хтось раптом не в курсі, то знаменита вона тим, що вкрадена у когось з голівудських чи то зірок, чи то зірочок, а от у кого саме — про це якраз й сперечаються), ще блимали індикатори на машині... а в мене вже серце той... блимало. То стискалося, то, навпаки, рвалося з грудей на волю, та й ритм значно прискорився.

Отаке, знаєте, раптом прорізалося чуття.

Втім, не раптом, не чуття й не прорізалось. Досвід. Виключно досвід... ну, й певний талант, звісно, і йдуть до біса ті, хто думає, що не буває отакого таланту. Буває. Всякі бувають. Навіть асенізатори бувають талановиті. У одного воно само плине, а іншому доводиться квачем на тичці підганяти, або й черпачком, черпачком. Або й ситечком, як щось загублене треба витягти.

От і мені, буває, доводиться черпачком, черпачком й ситечком, і знаєте, що я вам скажу? В асенізаторів робота чистіша.

Так от, коли Прокопенко лише сягнув рукою в кишеню, то в мене вже серце підстрибнуло. Коли заплутався у підкладці — я вже руку підняв, а охоронці ще лише перестали оглядатися на всі боки. Коли витяг — я вже горлав: ""Не стріляти! У жодному разі не стріляти!"... але ж хіба тих горил зупиниш? У них же все на рефлексах, як у собак. Собаки і є.

От собаки!

Коротко кажучи, вже коли вліпили йому дев'ять міліметрів проміж очей, коли летів він, гад, спиною навзнак, змітаючи папери зі столу, коли двоє горил збивали клієнта з ніг, затуляли немаленькими своїми тулубами, а ще двоє брали на приціл усіх присутніх, рахуючи й мене, хорошого... коротше кажучи, вже у цей момент все ясно було.

Мені було ясно, а за інших не поручуся.

Ясно було, що сталося, й зрозуміло було, що пояснювати доведеться довго-довгенько, а також надзвичайно докладно.

Усе було ясно, крім наслідків.

Прикрити нас звісно, не прикриють. Ніяк не можна нас прикривати. Це катастрофою буде, порівняно з якою й Чорнобиль — тьху; й навіть атомна війне теж не дуже багато важить. У війні чи то спалить кого тисячесонцевим сяйвом, чи то мине; чи розірве ударною хвилею, чи то встигнеш сховатися в бункер; чи то пролізе радіація крізь фільтри, а чи все-таки їх було зроблено давно й на совість. Якісно робили за радянських часів, ще й досі користуватися можна імперськими артефактами.

А якщо нас прикрити — то буде ГГ.

Гарантований грець, а не головний герой, якщо хтось раптом не в той бік подумав.

І навіть мене не знімуть, бо нема кого на моє місце поставити, чи то пак посадити. Або ж доведеться змиритися з перервою років на десять, та ще й негарантованим результатом, а воно їм треба?

Воно їм не треба. Їм треба інше — ГЖ.

Гарантоване життя. Бажано, звісно, з награбованими мільйонами, з можливостями, з владою, з гайдуками, попихачами та гаремами з секретарок, а про яхти, майбахи та маєтки я взагалі мовчу; але якщо раптом і без усього цього мотлоху — то можна й без. Аби жити. Аби не зогнити безславно у холодній багнюці, не поринути хмаркою розпеченого газу в небо над крематорієм, не висушитися у герметичній труні й розсипатися, коли вдячні нащадки розкриють її через півтисячі років, аби глянути, як вони жили, ті люди епохи комунізму, тетрісу та антицелюлітного крему.

Хріново ми тут жили. Чуєте, нащадки? Хріново!

Сподіваюсь, і ви не краще.

Рік народження — 1978.

Місце народження — Київ.

Навчався — школа № 17, політех, аспірантура.

Одружений, дітей двоє, хлопчик і хлопчик, але з першим щось негаразд, ніяк він не визначиться з орієнтацією.

Цього досить. Цілком досить, аби забракувати цього кандидата, бо якщо раптом через п'ять, десять або й двадцять років виявиться, що синка таки можна цим трохи пошантажувати, то можуть вийти на батька. А значить, на нас.

Геть.

Рік народженя — 1971.

Місце народження — Полтава.

Розлучений.

Геть. Сподіваюсь, можна не пояснювати, чому?

Рік народження — 1961.

Геть. Застарий.

Рік народження — 1989.

Геть. Замолодий.

Рік народження — 1975.

Місце народження — Курськ.

Та ви що, подуріли? Геть.

Рік народження. Місце. Національність. Сімейний стан. Навчання. Робота. Звички. Хобі. Близькі родичі. Далекі. Їхні родичі. Друзі. Друзі друзів. Родичі друзів. Друзі родичів друзів. Зв'язки. Коханки. Попередні коханці коханок. Наступні коханці коханок.

Якщо все це зобразити графічно, то виходить така собі павутинка, у центрі якої висить... ні, не павучок. Муха. Прив'язана тоненькими прозорими павутинками. Настільки тоненькими, що вона навіть не здогадується про них.

А павучок зовсім в іншому місці. Павучок зараз пише ці рядки й сподівається, що ніхто й ніколи їх не прочитає, бо він їх через півгодини зітре. Напише, прочитає й негайно знищить, а пише, між іншим, на компі, який не підключений до жодної мережі, а поруч гуде пристрій, який не глушить випромінювання монітора, аби ніхто за стіною не прочитав, що було надруковано.

Ех, знали б ви, як голова болить від того пристрою, а що вдієш. Ворог не спить!

Ви, мабуть, чули про Мідасові вуха? Був собі такий давньогрецький царьок Мідас, і мав він пікантненьку таку особливість — ослячі вуха. Не пам'ятаю вже, як воно сталося; щось там пов'язане чи то з інцестом, чи то із козофілією — не забобонні були давні греки, досягли великої толерантності у сексуальних питаннях.

Так от, мав той царьок вуха, як у трьохсотрічного зайця, й дуже цього соромився. Так соромився, що не знімав корони навіть у ліжку, так і коханок той, так і їв, так і спав... от лишень стригтися час від часу треба навіть царям.

Я не знаю... може, саме тоді й народилася на світ мій фах? Так чи сяк, але кадровик у царя був хороший. Знайшов надійну людину, не довелося навіть язика відтинати. Стриг і мовчав.

Але знаєте, як пече таємниця? У Чапека з цього приводу є оповіданння. Персонаж-злочинець наймає адвоката, розповідає йому про свій злочин, мерзотно розповідає... але не для того, щоб отримати раду. Ні. Просто для того, щоб розповісти.

Той персонаж досить погано скінчив, але то вже не наша справа.

І той цирульник також не витримав. Викопав у піску ямку, прошепотів "у царя Мідаса ослячі вуха" й засипав. Ще й, мабуть, справив малу потребу, як Буратіно на свої золоті, але того вже літописці не записали.

Здавалося — ну й чудово... а ні. На відміну від буратінової ситуації, з ямки із таємницею виросло дерево, а через деякий час пастушок виламав з нього гілку й зробив сопілку.

Вгадайте, що заспівала сопілка?

Кадровика, мабуть, теж стратили, і мені з одного боку його трохи шкода (з професійної солідарності), але з іншого — сам винен. Проґавив.

Хоча у його часи комп'ютерів не було, й особових справ не було, й павутиння на екрані намалювати не було чим, бо й екранів тоді не було.

Тому вони так погано й скінчили.

Прокопенка брав на роботу не я. Ветеран був Прокопенко, працював мало не з сімдесятих років, зжився з проектом, злився, спився й, кінець кінцем, з'ївся. Сам себе з'їв, ніхто під нього й не думав копати. Так, через місяць-два виперли б на пенсії, ну то й що з того? Більшість людей рано чи пізно таки йдуть на пенсію, рибу ловлять, онуків голублять, сидять в чергах у поліклініках та страшенно утруднюють діагностику, бо розповідають один одному про симптоми. Кінець кінцем помирають й лишаються вічно жити у наших серцях... вічно, років тридцять, сорок, або й п'ятдесят, якщо хтось застав правнуків. Хоча, звісно, хто як, а я б не хотів, аби мене через півсотні років згадували немічним дідусем-паралітиком.

Але хіба мене хтось спитає?

От і Прокопенко так вирішив. Все життя вбухав у машину, вивчив, гад, де і що, й крізь захист прорвався, й операції проробив ті, що для них півдесятка операторів треба, й одночасно при тому.

Молодець, що й казати. Добре, хоч не шпигун, а просто маніяк-життєлюб. Захотів, бач, нікчемне своє життя розтягнути на трохи більше.

Але ж ми цього не допустимо, правда?

Місяць народження — січень.

Стать — жіноча.

Місце народження — Румунія, Констанца.

Ознаки — не плакала, майже одразу з'явилася координація рухів, схопила ручку — не іграшку, ручку! — й спробувала щось написати.