Мої стежки і зустрічі

Софія Тобілевич

ЧАСТИНА ПЕРША

Мої перші вчителі

Дитинство — чи не найважливіший період у житті людини. Хіба не з молоком матері вона вбирає в себе найголовніші життєдайні сили для свого фізичного зросту? Xіба перші враження від навколишнього світу не стають для дитини головним джерелом, звідкіля вона бере досвд, потрібний для формування її світогляду?

Щодо себе, то я мушу визнати, що мої погляди й переконання ранньої молодості мали глибоке коріння в моєму дитинстві. Мати моя Анеля Дитківська, за прозвищем її чоловіка Віталія Дитківського, мого батька, та її вірна служниця й подруга Явдоха були першими моїми вчительками, виховательками. Трудно сказати тепер, хто з них більше впливав на мене, на моїх менших двох сестер Юльку та Яринку і найменшого в сім’ї нашій мого братіка Янка. Для нас, малих, вони обидва були однаково авторитетні.

Вчили вони нас більше своїм прикладом, ніж умовляннями. I наука та увійшла, так би мовити, в нашу плоть і кров настільки міцно, що вплив її я відчувала протягом усього свого життя. Не розуміючись іще зовсім на причинах несправедливого розподілу людей на різні верстви в суспільстві, я проте добре розуміла і знала, що простого селянина треба любити й шанувати, знедоленого треба жаліти, голодного — нагодувати, а насильників, хто б вони не були, — ненавидіти, так само як і інших злих людей, повних пихи та егоїзму.

Усі добре знали співчутливе серце моєї матері та привітну гостинність Явдохи, а тому в хаті у нас завжди було чимало відвідувачів, звичайно селян, бо ми жили переважно на селі або в містечку. Батько мій жив недовго. Внаслідок тяжкого поранения під час війни з Туреччиною він захворів на сухоти і помер, залишивши молоду маму мою удовою, з двома маленькими дівчатками — мною та молодшою моею сестрою, Юлькою. Мати вийшла заміж удруге за землеміра Йосипа Пілецького. Його фах вимагав частих переїздів з місця на місце, і малими ми навіть уявлення не мали, що означає слово "місто". Воно було для нас невідомим поняттям, так само, як слова про "синє море" та про "якесь царство, невідоме государство", що ними дуже часто починали свої казки старі жінки.

Живучи весь час на селі, ми, діти, звикли до селян і з великим упередженням ставилися до представників панського кола, як ставляться до них здебільшого селяни. Та й бачили ми їх не часто, тільки в церкві або в костьолі, і то в дні великих свят. Дивились ми тоді на них з цікавістю, але як на людей іншого, не нашого світу, дарма, що мати моя і батько належали до інтелігентного кола людей.

Вітчим не любив водитися з панством, забороняв моїй матері відвідувати своїх рідних сестер, ям повиходили заміж за статечних службовців, що працювали по значних господарствах панів-магнатів. Одного разу він у гніві одіслав назад два вози, повні всяких харчових продуктів, які були прислані нам однією з заможних сестер моеї матері. Вона почула про наше злиденне життя і хотіла порятувати нас. Оті вози так і повернулись до неї нерозпаковані, тільки з листом від вітчима. У тому листі стояло, що Анеля дякує за допомогу, але вона и не потребує, бо живе в повному достатку.

Мати дуже плакала тоді, бо жити нам було ой як тяжко. Явдоха лаялась обурено, але так, щоб бува не почув вітчим. Бурчала вона про надмірну пиху деяких голодранцев, які не мають серця і відмовляються від такої великої кількості харчів, в той час, як іхня сім’я бідує.

Але, незважаючи на нашу бідність, мати моя і Явдоха завжди знаходили можливість поділитися тим малим, що в нас було, з людьми, біднішими за нас. Ми дуже часто бачили у нас на кухні обдертих, голодних прохачів, яких мати або Явдоха закликали на відпочинок. Як цікаво було тоді дивитись на нашу Явдоху, завжди спокійну, звичайно помірковану й дбайливу про завтрашній день. Без ваган-ня й роздумування, вона швидкими рухами діставала з печі або з комори все їстівне, що там було, і ставила на стіл перед випадковим гостем.

Але раніше ніж нагодувати його, вона заходжувалась гріти воду, якщо в печі не було гарячої води в казані. Кожний прохач, який влаштовувався у нас на відпочинок, мусив змити собі голову, тіло й натруджені довгим блуканням попід тинами ноги. Звичайно Явдоха ретельно допомагала кожному в тому ділі чистоти, добувала якусь стареньку одежину й одягала в неї обмитого гостя. А поки він їв і спочивав, прала, сушила й латала його власний одяг, найчастіше — якесь лахмітя.

Оті події на кухні були для нас, дітей, веселим святом, хоч ми й звикли до них з самого нашого раннього дитинства. Ми не входили до кухні весь час, поки чулося хлюпання води, а коли за нашими розрахунками надходив момент початку сніданку і гість сидів уже за столом, вся наша дитяча компанія оточувала його з усіх боків і тоді ніякі сили світу не могли б одірвати нас від тієї незнайомої нам людини. Ми трималися ближче до неї, щоб можна було чути кожне її слово. Та гостинність, з якою мати і Явдоха приймали у нас нещасливих, голодних людей, ніколи нас не дивувала. Вона нам здавалась цілком природною, цілком натуральною. Ми були тоді твердо переконані, що інакше воно й не могло бути.

Траплялося так, що наші випадкові гості навідувались до нас удруге, а часом і втретє. Але під час повторних їхніх відвідин вони зустрічалися з нами вже як справжні добрі приятелі. Розмовам тоді й казкам не було краю. Вони вже знали на ймення кожного з нас і часто наділяли гостинцями: дівчаткам приносили то хусточку, то трошки заполочі для вишивання, а малій Яринці та малому Янкові пофарбовану цікаво цукерку або яку-небудь глиняну свистульку-коника.

Мати ніколи не забороняла нам брати оті невеликі подарунки. Вона боялась образити щирість намірів бідних людей.

У стосунках з чужими людьми я завжди помічала в обох дорогих моїх виховательок особливу обережність. Здавалося, для них було страшно хоч чим-небудь образити гідність кожного бідолахи. Чим бідніша була людина, з якою їм доводилось мати якусь справу, тим обережніше вони ставились до неї, приділяючи їй якнайбільше уваги. Думаю, що таку повагу до людини в них виховало їхнє перебування в домі діда мого, материного батька Ксаверія Сіраковського, який колись служив головним лісничим у відомого багатія-магната графа Потоцького. Маючи великі лісові масиви на Уманщині, Київщині і навітъ на Поділлі під своїм безпосереднім керівництвом, Сіраковський вважався відомим народолюбцем і слава про його широке серце, про його завжди готову до помочі руку далеко йшла за межі тих місць, де йому доводилось працювати. Шлях від найближчого до його садиби села Малі Андрушки був широко й добре битий, а це свідчило про те, що ним іщло і їхало кожної пори року безліч народу, хоч той шлях віз тільки до головного лісництва і нікуди більше.

Матір моя Анеля була наймолодшою дочкою Сіраковського. Коли вона була ще малою, батько її Ксаверій узяв до свого дому сироту Явдоху, батько й матір якої раптово померли, залишивши дівчинку без всякої опіки. 3 того часу мала Явдоха росла й виховувалась разом з Анелькою, не як нянька, а як її вірна подруга. Під безпосереднім наглядом за ними мого діда їх обох привчали до роботи і прищеплювали їм скромність і чесність. Тому, певно, у обох дівчат виробилась спільність поглядів і переконань. Але характер у них був різний. Анелька мала безжурну, веселу вдачу. В домі тільки й чути було її веселий голос та сміх. Явдоха була дуже стримана у виявах своїх почуттів, серйозна й вдумлива. Проте не було на селі жодноі веселої пісні, яку б вона не знала і не співала разом з Анелькою під час роботи.

Але раптом сталась дуже важлива подія в житті Анелі, а тому й у житті Явдохи. Це було в 1856 році, під час війни з Туреччиною. Через їхнє село проходило військо на південь, в бік, де відбувалися бої. Частина його спинилась у Малих Андрушках на спочинок. Солдати розмістилися по селянських хатах, а їхній командир Віталій Дитківський заквартирував у домі Сіраковського.

Знайомство капітана Дитківського з юною Анелькою було для них обох важливою подією. Військо вирушило знов у похід, пробувши в Малих Андрушках не більше двох тижнів, але за тим військом полинула душа молодої дівчини. Не стало відтоді ні веселих дівочих жартів, ні пісень. Та як же було співати або жартувати, коли навколо люди тільки й говорили, що про подїї на війні.

В селі з’явилось багато поранених, інвалідів, а дехто вже плакав над пам’яттю тих, хто пішов на війну і не повернувся. Анелька бігала до осиротілих родин і плакала разом з ними, поділяючи їхнє горе.

Проминуло чимало часу з того дня, як у лісництві попрощались востаннє з Дитківським. Чекали від нього вістей, а їх не було. Раптом, через декілька місяців, почувся на шляху дзвінок поштової тройки і капітан Дитківський з’явився перед здивованими господарями дому. Виявилось, що він був тяжко поранений і щось зо два місяці пролежав у військовому госпиталі. Одужавши, він прибув до Сіраковських, щоб просити їх видати за нього Анелю. Просив також не гаятися з весіллям, бо він мусив ще поїхати й утішити свою матір. Гучно відбулося весілля. Все село гуляло на ньому, бо Ксаверій Сіраковський жив з народом у великій дружбі. Сам гуляв на всіх їхніх родинних святах і до себе кликав. Скрізь у нього були куми, хрещеники, хрещениці, приятелі і близькі друзі. Кум його, селянин Іван Нерук, Анельчин хрещений батько, обдарував свою хрещеницю, і один з його дарунків я мала змогу бачити на свої власні очі. То була дуже хорошого заводу телиця, що стала доброю коровою, нашою годувальницею. В спомин про Івана Нерука корову ту звали у нас "Неручкою".

Весело було Анелі, та сумно й тяжко Явдосі. Анеля, її дорога подруга, виходила заміж і збиралася їхати за своїм Віталієм десь далеко від неї Плакала Явдоха, з журби світу білого не бачила.

— Ну, то їдь з нами, — запропонував їй Дитківський.

— I поїду, — відповіла йому на те вона.

Як сказала, так і зробила. I хоч як було їй добре жити у Ксаверія Сіраковського, вона залишила тепле, насиджене нею місце в хорошій, певній родині і вирушила в нове життя, не знаючи, що чекае там на неї.

Так і прожила вона з нами до останнього свого дня, не поскаржившись ні разу на те, що життя не було для неї легким. Тяжкі роки довелося їй прожити спочатку в сім’ї мого батька, а коли він помер і мати вийшла заміж удруге, то й в отій новій вже сім'і, що збільшилася ще на двох дітей.

До кінця своїх днів Явдоха була для матері порадницею, другом і невтомною помічницею в господарстві. Для нас, дітей, вона була другою матір’ю, навіть більше того —

сердечною приятелькою. Їй ми могли довірити всі наші дитячі таємниці. Тільки до неї бігли ми з усіма нашими скаргами, планами й сподіваннями. Все своє життя Явдоха була для нас найдорожчою людиною в світі. Я й досі не можу забути її розумних, теплих очей, й струнку, трохи худорляву постать, и енергійні, але повні благородної грації рухи. Ніколи вона не горбилась, тримала голову високо, рухалась жваво і впевнено. На закінчення моїх спогадів про Явдоху мушу додати ще й таке: формуванням мого характеру й світогляду в ранньому юнацтві я у великій мірі завдячую її безпосередньому впливові на мене. Вона, разом з моєю матір’ю, навчила мене і моїх молодших сестер та брата розумно працювати, а головне — любити працю і вважати, що гріх, як вона казала, не вміти робити, а шукати легкого шматка хліба. 3 ранку до вечора вона завжди щось корисне для всіх нас робила, а ми, дивлячись на неї і заохочувані нею, теж не марнували часу ледарюванням і багато чого навчилися. Коли ми всі четверо мусили вже самі дбати про свій власний шматок хліба, то були досконало озброені для боротьби з життям. Сестри мої вміли чудесно шити й вишивати і тим, залишившись далеко пізніше обидві вдовами, з численними дітьми на руках, могли заробити й вивести своїх сиріт, як то кажуть, у люди. Я теж уміла шити й вишивати, але шлях мій був інший. Я випадково потрапила на сцену і залишилась на все життя артисткою. Але й у театрі робоча дисципліна, яку я виробила в собі ще в дитинстві, завжди допомагала мені. Уміння працювати й любов до праці — ось що рятувало мене в усіх найтяжчих моментах мого існування.

Я дякую за це Явдосі й матері моїй, але разом з тим я повинна подякувати також і дідові моєму Ксаверію Сіраковському — не хто інший як він виховав їх такими, якими вони були. Сам народолюбець, він прищепив любов до народу і дітям своїм. Всі вони виросли у нього до деякої міри протестантами проти утисків, що чинилися в ті часи простому селянинові представниками царської адміністрації. Дядько мій Іван Сіраковський був шкільним сільським учителем. Я пам’ятаю його добре, бо він навчив мене читати, писати і перших премудрощів арифметики. На жаль, шкільне начальство заборонило йому вчителювати за його просвітительську роботу із селянською молоддю. Після того він деякий час працював канцеляристом у якогось пана, але швидко помер, не залишивши після себе ні жінки, ні дітей.

Другий син Ксаверія Северин Сіраковський виховувався у Варшаві, але частенько приїздив до батьків на село. Він допомагав селянам своіми порадами у різних їхніх судових та інших справах. Його ділові втручання в долю покривджених неправдою селян звернули на нього увагу начальства і коли б не високий авторитет головного лісничого Сіраковського, то молодому Северинові довелось би не з медом. Щоб зникнути з поля зору недобрих до нього очей, Северин повернувся до Варшави. Там він захопився визвольним національним рухом і став членом польської організації, яка вела агітаційну роботу серед інтелігенції й селян, готуючи їх до збройних виступів проти царського війська. Завзяті патріоти мріяли тільки про одне — про звільнення від російського царського поневолення.

Раптом зв’язок Між Северином та його родиною порвався. Навіть на похорон батька він чомусь не приїжав. Що сталося з ним і чому він нічого не писав до своїх, було невідомо. Евзебія Сіраковська, моя бабуня, плачучи над труною свого чоловіка, не могла не плакати й не тужити також і за відсутнім своїм сином, думаючи, що він, певно, загинув під час якої-небудь сутички з царськими військами. Адже ж чутки про заворушення в Польщі, а особливо у Варшаві, доходили й до видалених кутків України. Залишилась Евзебія після смерті чоловіка тільки з сином своїм Іваном, який тоді ще жив разом з батьками. Матеріальне становище їхнє було дуже скрутне, бо хоч і велику платню одержував Ксаверій Сіраковський за свою службу у графа Потоцького, а проте нічого не вмів зберегти на майбутній свій, як то кажуть, чорний день. Занадто вже подільчива була у нього натура, занадто широко викрита була його рука для кожного нужденного. Дітям він теж нічого не шкодував на їхню науку і тому його дружина мусила з великих достатків та з просторого дому лісничого поїхати на свою батьківщину, на Поділля, де оселилася на селі у найманній хаті. Іван, звичайно, поїхав разом з нею. Переїзд той відбувся в 1866 році, а років через чотири після того моя мати з усіма своїми дітьми, чоловіком та Явдохою приїхала до неї. Вона не сказала своїй матері про те, що поява всієї родини з усім майном була не звичайними родинними відвідинами. Пілецькі змушені були негайно виїхати з тієї місцевості, де проживали, ховаючись від поліції, про що я напишу трошки пізніше.

Мені йшов тоді шостий рік і раніше мені не доводилося бачити бабу мою Евзебію. Вона згадується мені, як у тумані. Пам’ять не може вже відтворити й образ; я тільки пам’ятаю, або мені здається, що пам’ятаю, як вона багато плакала і як голосно нарікала, не знаю тільки, на кого.

Від матері я пізніше довідалась, що бабуня моя плакала тоді над загиблим без усякої звістки сином своїм Северином Сіраковським, а наржала вона на чоловіка, свого покійного Ксаверія:

— Навчав усіх, і дітей, і чужих: "Жийме з народем! Жийме з народем!" — повторювала Евзебія, плачучи, любимі слова Ксаверія. — От і дожилися! —закінчувала вона і ще дужче плакала.

Вона у своему материнському горі зовсім забувала про те, що й сама все свое життя була вірною помічницею Ксаверія, поділяючи всі думки і чоловіка і своїх синів.

У баби Евзебії нам не довелося довго гостювати. Жила вона досить убого. Вітчим почав шукати роботи, щоб заробити на життя для всієї родини. Знайшов і треба було їхати. Та й сидіти довго на одному місці не можна було, щоб не натрапила на слід поліція.

I тут почались мандрівки по хуторах і селах України, з хати до хати. Село Розкопане, Кальник, Очеретна, Ростівка, Скала, Чернявка та багато інших були часовим притулком у нашому циганському житті, де ми знайомилисъ і дружилися з селянськими дітьми, робили їм всякі ляльки та іграшки з паперу і всяких обрізків і клаптиків полотняних і ходили з ними на річку по рибу, а в ліс — по гриби, по суниці та по сухі гілляки на паливо. Розстаючись, не раз аж плакали за доброю якою товаришкою наших іграшок дитячих.

У тих мандрівках химерна доля перекинула сім’ю нашу з убогої, тісної хатини села Малої Ростівки в пишний палац якогось багатого дідича з Шпиченець, на Київщині. Не знаю, з якої причини власник того палацу й просторої садиби виїхав у чужі землі й не повернувся вже ніколи. Ніяких вістей від нього ніхто не одержував, і коли б про той будинок не ходила погана слава, що там хазяйнував нечистий, цебто чорт, то не бачити б нам його ніколи. Отою "нечистою силою" були грабіжники, які звили собі зручне кубло в цьому домі. Вони робили все, що могли, аби відлякувати від нього всіх пожильців. Пілецький, мати моя і Явдоха були саме з тих людей, що зовсім не боялись ніяких "чортів". Вони таки добре почали колошкати їх. Явдоха так уперто й завзято воювала з отими "представ-никами пекла", що їм, певно, надокучила війна, і вони зникли назавжди.

Може, їх налякала поява у нашому домі цілого загону кінної жандармерії, що приїхала зненацька до нас і заарештувала вітчима.

Того пам'ятного ранку в нашому домі відбувалась дуже сумна подія. Збирались саме ховати мою маленьку сестричку, ще немовля, яка лише кілька місяців тому з’явилася на білий світ.

Арешт вітчима відбувся за дуже тяжких умов, його вивезли від нас з брутальною лайкою, з якою зустріли пізніше мою матір, коли вона поїхала до Василькова, де в той час його тримали, перед тим як вивезти до Києва. Лайка була така брудна, що рука не піднімається повторити її на папері.

Мати боялась, що її теж заарештують, бо вона допомагала вітчимові в його революцній роботі, але про ту допомогу знав лише вітчим, а він на допитах, звичайно, про це нічого не сказав. Уперто мовчав він і про роботу інших своїх товаришів. Суд, який відбувся над Пілецъким у Києві, ніяких відомостей про підготовку до повстання так і не добився. Але знайшовся, напевно, хтось із заарештованих, язик котрого не був такий стриманий, і вітчима було засуджено аж на десять років ув’язнення в київській цитаделі, та ще в камері-одиночці.

За віщо ж власне було покарано вітчима, а разом з ним багато інших завзятців того часу, і що то була за справа, за яку боролися поступові люди, сучасники Йосипа Пілецького, і за яку вони постраждали, наклавши своєю головою? Справа та була пов’язана тісно з подіями, що відбувалися тоді у Польщі і мали великий вплив також на польську молодь на Україні.

То був пам’ятний, особливо для Польщі, 1863 рік, рік повстань за визволення народу з-під царського гніту. Цар не шкодував своїх збройних сил, щоб придушити протести найкращих людей країни. Сутички повстанців з царськими військами були уперті й криваві. До цієї запеклої боротьби сильний поштовх дало повстання у Варшаві ще в 1830 році. Народ пам’ятав про нього, і та згадка будила мужність і завзяття до подальшої боротьби за національне визволення. Повстанців-патріотів розстрілювали, вішали, засилали в далекі місця покарання, найбільш усього — до Сибіру. Але ні кулі, ні багнети, ані шибениці не могли спинити народного гніву. Полум'я протесту проти насильства весь час жевріло потроху і вибухало новими повстаннями, якщо не на самій польській землі, то на землях сусідніх з нею — Литві, Білорусії.

Боротьба проти царського уряду йшла не тільки за національне визволення польського народу, а, головним чином, за право для селян володіти землею і звільнитися від панщини. Патрюти-демократи вимагали скасування чиншової системи, себто роздачі державою земельних участків шляхті за певну орендну платню, чинш. Друзі народу домагалися, щоб уся земля належала тим, хто її обробляє, — селянам.

Прогресивна частина польської молоді, що проживала на Україні, вирішила приєднатися до революційного руху. За прикладом польських повстанців, вони почали підготовляти повстання серед українського селянства, викинувши те ж саме гасло: "Земля і воля селянам". Але повстання не знайшло підтримки серед народу і потерпіло поразку, його придушили хутко військовою силою. Наслідком тієї поразки були численні арешти й покарання. В отой саме вир потрапив і наш вітчим Йосип Пілецький. Під час підготовки до повстання він, разом з іншими повстанцями, працював у підпільній друкарні, де виготовлялися відозви до селян, а головним чином передруковувались звернення російських революцюнерів до російських солдатів і офіцерів. Їх закликали підтримати повстанців, роз’яснюючи, що ота підтримка — діло справедливе і цілком гідне чесних людей. Дізнавшись про те, що почались арешти серед людей, причетних до підготовки повстання, вітчим вирішив будь-якою ціною врятувати шрифт з підпільної друкарні. 3 відчайдушною сміливістю, за допомогою моєі матері він серед білого дня, майже на очах у сторонніх людей, виніс весь шрифт, захований у оббиту залізом скриню, і, притрусивши сіном, вивіз, не гаючись, чим далі від місця, де було приміщення підпільників. Але вивезти шрифт було ділом недостатнім. Треба було заховати його на майбутнє. Отже вітчим з матір'ю відвезли його додому і там вночі за участю Явдохи закопали на нашому городі. Явдоха тієї ж ночі засадила те місце якоюсь зеленою городиною.

Так ось за які справи Йосип Пілецький відсидів десять років у кам'яному мішку — одиночці, у київській цитаделі.

Щождо іншого члена нашої родини, Северина Сіраковського, який жив і вчився у Варшаві, то його теж було заарештовано. Одним із засобів приборкання революційної молоді була рекрутчина. Отже довелось і Северинові Сіраковському зазнати солдатської муштри в далекій Орській фортеці. Там єдиною розрадою в його тяжкому становищі було знайомство з Тарасом Григоровичем Шевченком.

Про все це я довідалася вже далеко пізніше, а про події 1863 року найбільше розповіла мені моя учителька Броніслава Сидорович. 3 нею я познайомилась у домі однієї з материних родичок, до якої потрапила за няньку.

Броніслава Сидорович, польська революцюнерка, жила тоді в цій родині, готуючи дітей до гімназії. Заприятелювавши з нею, я дізналася, що вона теж була причетна до справи підготовки повстання на Україні і дуже добре знала історію ув’язнення мого вітчима. Може тому вона з особливою увагою поставилась і до мене.

Минув деякий час, поки Броніслава Сидорович стала мені другом і вчителькою. Одного вечора я розповіла ій про причину, що примусила мене піти з дому у няньки. Річ у тім, що мій вітчим Йосип Пілецький, відбувши своє ув'язнення, нарешті, повернувся додому. Ми всі, що знали його веселим, життєрадісним приятелем-батьком, майже не впізнали його. Він став зовсім іншою людиною. Перебування в одиночній тісній камері та ще на протязі такого довгого часу (аж десять років) вплинуло на його психіку. На роботі, на людях ніхто, правда, цього не помічав. Але у себе в сім'ї він був справді психічно хворою людиною. Найменша дрібниця могла викликати у нього вибухи лютого гніву. Особливо страждала від цього моя сестра Юлька і я, бо ми не були його рідними дітьми. Наша присутність дедалі більше дратувала вітчима, і він кінчив тим, що в припадку люті вигнав нас двох з дому. 3 нами пішла й мати, але вона, влаштувавши нас у однієї поміщиці, яка мала майстерню билизни, повернулась додому, бо там же лишилося ще двійко дітей, сестра Яринка та брат Янко. Оце й був початок моєі служби у чужих людей. 3 того часу, хоч я й поверталася зрідка додому, але щоразу мусила тікати після чергових вибухів гніву у вітчима. Броніслава Сидорович, дізнавшись про це все, стала для мене не тільки вчителькою, але й дуже близькою людиною. Псля моєї відвертої, щирої розповіді, вона звернулась до нашої господині і попросила в неї дозволу вчити й мене різних шкільних наук. Працювати нам було дозволено тільки вечорами, коли підопічні мені діти лягали спати, і Броніслава Сидорович була теж тоді вільна.

— Ну, Зосю, — сказала вона мені одного щасливого ранку. — Кінчай всю свою роботу вдень, бо цього вечора ти почнеш вчитися у мене. Ти вже не маленька і не весь же вік бути тобі нянькою, — продовжувала вона переконливо.— Звичайно, становище няньки не має в собі нічого ганебного. Це — праця, а праця завжди почесна. Але краще для тебе завчасно подумати про обрання іншої, більш цікавої професії. Я хочу зробити з тебе учительку. Ти ж знаєш, що багато поміщиків не мають змоги віддавати своїх дітей у науку до міста. А тому вчителювання допоможе тобі заробляти собі на прожиття. Цікавіше, ніж прибирання кімнат і виконування різних загадів людей, іноді повних примх та вигадок.

Я слухала оті слова і з радості мало не заплакала. Мені так хотілося вчитись! Панна Броніслава дуже цікаво викладала різні шкільні премудрості дітям моєї господині, і я, іноді чуючи оті лекції, заздрила її учням і мимоволі бідкалась над своею долею простої, неосвіченої няньки.

Зайве казати, що працювала я над книжками з нечуваною для панни Сидорович енергією й завзяттям. Ретельність моя до навчання та моє гаряче бажання знати все більше й більше захопили і мою вчительку.

Такої талановитої учениці в мене ще ніколи не було, — хвалила вона мене.

Вона хвалила, а я ще більше старалася. Таким чином я зробила великі успіхи у навчанні, навіть у вивченні мов німецької та французької За два роки я могла вже читати із словником твори французьких та німецьких письменників, а також набула за допомогою Броніслави Сидорович усіх тих знань, які потрібні для підготовки дітей до гімназії.

Панна Броніслава була широко освіченою людиною. Завдяки їй я познайомилась уперше з творами російських класиків, поетів та прозаїків. Пушкін, Лермонтов, Некрасов, Толстой, Тургенев, Островський стали моїми улюбленими письменниками поряд з Тарасом Шевченком, Міцкєвичем, Сіракомлі.

Над "Російськими жінками" Некрасова і моя учителька і я не могли не плакати. У зв'язку з цим віршем Броніслава Сидорович розповіла мені про знедолений польський край, що перебував у неволі під чоботом російського

царя. І тоді-то я й довідалась від неї про історію повстань у Польщі, починаючи з великого народного повстання 1830 року.

Про себе панна Броніслава говорила мені дуже мало, але з її обізнаності з польськими справами я розуміла, що вона не тільки поділяла думки революцюнерів, а й брала участь у їхній роботі. Вона дуже добре знала деякі відозви Герцена й російських революцюнерів-демократів до простого народу і деякі з них цитувала напам'ять. У мене склалося тоді тверде переконання, що вона близько стояла в свій час до агітаційної групи, а може до трійки бойових польських загонів. Недурно ж з Варшави вона переїхала працювати вчителькою в поміщицькі родини у віддалених від столичних міст кутках на Україні.

Від Броніслави Сидорович я вивчила більш ніж сотню революційних пісень. Вона співала їх завжди з великим почуттям і завзяттям.

Згадкою про дорогу мою учительку я закінчую оцей розділ. Коли б не и наука та не добра її воля, бути б мені, певно, на все мое життя нянькою, служницею панів.

Завдячуючи панні Сидорович я знала багато чого з історії Польщі, Росіі, України та інших країн. Я знала географію та ряд предметів, що викладались тоді в російських учбових закладах. Знания німецької і французької мов допомогло мені далеко пізніше перекласти з оригіналу "Ганнеле" Гауптмана та "Весілля Фігаро" Бомарше. Світогляд мій теж значно поширився. Знання шкільної програми і читання під розумним керівництвом досвідченого педагога збагатили мої поняття й знания навколишнього

мені світу.

Як же мені не пам'ятати й не дякувати вчительку мою і всіх інших вчителів — вихователів мого раннього дитинства та юнацтва. Пам'ятаю і гаряче дякую!

У НАЙМАХ

І ось я вже більше не нянька, а вчителька малих дітей. Їх треба було готувати до першого класу гімназії. Перше я вчителювала у сусідів тих панів, де працювала Броніслава Сидорович, і частенько бачилася зі своєю колиш ньою вчителькою. Але через рік я опинилась на Уманщині, в маєтку поміщика Михальського, чудесному, як пам'ятаю, місці. Величезний сад за старовинним одноповерховим будинком був відгороджений від двору, з його господарськими будівлями, частково парканом, а частково зеленою живою загородою з бузку та жовтої акації. Перед будинком та за ним — великі квітники. Той маєток відокремлювався від села ставком, порослим очеретом і оточеним старими вербами. Село і маєток, що поєднувалися старою греблею, яку доводилось постійно лагодити, мали одну назву "Стара Гребля". Але Михальські називали свою садибу "Старі Мости", по-польськи, а селяни звали її коротко: "двір".

У Михальських було дві дівчинки, Юзя й Стася, обидві мої учениці. Перебувала я майже завжди з дітьми, бо з ними мені було набагато приємніше, ніж з дорослими. Особливо нудним здавалось мені товариство господині дому пані Михальської та її нахлібниць, плітарок і дармоїдок. Безжурно точилося їхне життя: коли не плітки про сусідів, то гра в карти, ворожінння і "серйозні" дискусїї про виготовлення різних смачних страв. Життя одноманітне, без усяких інтересів та цікавих подій. Адже ж хто з них, так само як і пані Михальська, до господарства ніколи не втручався. Єдиною пристрастю всього того жіночого гурту були коти й собачки дрібної породи, болонки, такси тощо. Раптом всьому тому байдикуванню прийшов кінець. Ранньої весни через необережність куховарки загорілася здоровенна сулія з гасом. Загорілась комора, де стояла та сулія, а там і кухня. Швидко пожежа охопила весь дім.

Збіглись селяни рятувати дітей та худобу. Жінки, не шкодуючи своїх сил, витягали з дому деякі речі, постелі, сундуки. Але вогонь швидко нищив будинок, бо все у ньому було старе, потрухле.

Ще залишався крайній до саду ріг будинку, кабінет Михальського. Раптом я згадала, що там, над канапою, висіла чудесна мадонна Мурільйо. У хвилини тяжкого смутку я любила дивитись на оту змальовану прекрасну, лагідну матір з немовлям на руках. Побачивши, що вогонь вже доходить до кабінету, мені стало страшно. Невже отая лагідна матір загине в полум’ї? Не розумію сама, як я опинилася в кабінеті, на канат, силкуючись зняти майстерно намальовану картину. Дим, вогонь, вже порядкували в одній з частин того приміщення. Зусилля мої не були марні. Ось я вже з малюнком в руках біжу навпомацки до вікна. Дим душить мене. Здається, що вже щось займається на мені. Чиїсь сильні чоловічі руки допомагають мені вискочити у вікно, прямісінько на квітник.

— Божевільна! — чую я чийсь суворий присуд своєму вчинкові.

Може, й справді божевільна, але в ту мить страшенно щаслива. Мати з немовлям урятовані

Внаслідок тієї страшної пожежі наше життя у Старій Греблі стало зовсім неможливе. Треба було негайно виїздити з маєтка, бо від будинку лишилося саме тільки згарище.

Михальський дуже швидко знайшов покупця на свою землю і поїхав до Києва, щоб пошукати і купити тимчасовий притулок для своєї Сім’ї. Знайшов, купив. Залишили у Старій Греблі всіх своїх нахлібників влаштовуватись, як вони хотіли, а самі виїхали до Києва, забравши з собою своїх дітей та мене, їхню вчительку.

I ось ми вже на новому місці. Не в Києві, а біля Києва, у дачній місцевості, що мала назву "Лук'янівка". Тепер Лук'янівка давно вже являє собою складову частину міста, нічим не відрізняючись від багатьох інших його районі. Але в ті дні вона більше нагадувала село. Одноповерхові будиночки під залізним дахом ще дуже зрідка тішили око своїм чепурним виглядом, а здебільшого по обидва боки широкої вулиці виглядали солом'яні стріхи, що сором’язливо ховалися в гущавині садків. Ті стріхи нагадували собою їхніх сестер, які вкривали собою хатки по селах. Характерних для села соняшників ще не було видно: був лише початок травня. Вся Лук'янівка цвіла й виглядала суцільним садом. Невеличка площа, базар, відділяла Лук'янівку від Києва. Вулиця, що вела до міста, йшла вгору, так само як і вулиця Дорогожицька, яка вела на Лук'янівку, а потім — у чисте поле.

Окремі садиби відділялись від вулиці або дощатими парканами, або палісадниками, в яких буяв бузок та різні зелені кущі й квіти. Будинок Михальських стояв над самісінькою вулицею, досить далеко від базару. Поблизу була невеличка церковка, від якої широка вулиця розходилася в різні боки вже менше широкими вуличками. Деякі з них бїгли кудись униз, до ярів, як я побачила пізніше. За селищем ішло поле, порізане ярами, шляхами й стежечками.

На досить далекій відстані від селища було аж два кладовища. По праву руку — еврейське, по ліву — православие й польське разом. Мені доводилося частенько ходити туди, гуляючи з Юзею та Стасею.

Ми дуже тішились і раділи, коли, минаючи останні садиби, бачили в одній з них криницю з журавлем. Це нам нагадувало Стару Греблю, яку дівчатка ніяк не могли забути. Ніщо тут, на Лук'янівці, їх не веселило, навіть квіти весняні, здавалось, не так приємно пахли, як у них в маєтку. Не бруковані ще вулиці зеленіли буйним шпоришем, який, видно, був дуже до смаку лук'янівським козам та курам. Свиням теж було вільно розкошувати серед вулиці або біля вузеньких, з двох чи трьох дощок постелених хідників.

Дуже часто житловий дім ховався від очей перехожої людини за лісок або садок. Так було із садибою поруч нашої, що широко простяглась далеко вниз, до яру. Її житловий будинок стояв десь посередині далеченько від вулиці, оточений фруктовими й лісовими деревами. 3 того дому дуже часто до нас доходили звуки роялю, а іноді й хорових співів.

3 другого боку будиночка Михальських, саме на розі нашої вулиці, стояла маленька приватна крамничка. Михальські швидко познайомилися з крамаркою і довідались від неї, що у великій садибі жив якийсь учитель музики.

— Він тут вже не один рік проживав на дачі з усією своею сім'єю, — казала вона.— Взимку вони всі живуть звичайно в місті, а весною приїздять сюди до нас, на Лук'янівку. Та й не тільки вони селяться тут влітку. Адже ж кращої дачі, ніж у нас, їм не знайти.

Будиночок Михальських виходив на вулицю маленьким ганочком, а з другого боку мав хід на веранду, з якої сходи вели прямісінько до невеличкого садка, вигородженого від яру стареньким парканом, в якому бракувало чимало дощок. Власне, не бракувало, бо всі ті дошки, які залишали дірки в паркані, звисали тут же, біля нього, або лежали недалеко на землі.

Біда, як то кажуть, ніколи не приходить сама. Вона часто тягне за собою як не одне лихо, так декілька. Лихо знайшло Михальських і тут, на Лук'янівці. Відновилась застаріла хвороба у пана Михальського. Не допомогли йому київські світочі — лікарі, яких ми запрошували до нього. Він швидко помер, не дуже довго й хворівши. Пані Михальська опинилась у безпорадному стані.— Що ро-бити? Куди їхати? Де знайти інше безпечне крило для себе і своїх обох дівчаток? Крило таке знайшлось. Сестра Михальської, яка проживала десь у провінції, запропонувала їй негайно їхати до неї з дітъми, але без учительки.

Після отих запросин Михальська почала спішно збиратися в дорогу, не думаючи про те, як і де залишити мене.

Ти розумна, — казала вона мені,— працьовита, ти якось улаштуєшся й без мене.

Поїхала Михальська, поїхали й діти — мої учениці, я залишилась сама-самісінька на порожній дачі, на якій я мала право жити ще зо два тижні.

Де шукати роботи? До кого звернутися? — були перші запитання, які постали переді мною після від"їзду Михальських. Знайомих у мене ні на Лук'янівці, ні в Києві не було. Зайшла я до крамарки, у якої ми завжди брали хліб та інші продукти. Відшукала також маклера, який ходив до Михальської у справі найму не потрібної вже для неї дачі. Нічого не могли вони обоє порадити мені певного. Дали обіцянку подумати, пошукати.

Тоді я вирішила обійти всі київські початкові школи, сподіваючись знайти посаду вчительки. Але скрізь у мене питали свідоцтво про закінчення якого-небудь учбового закладу. Без такого свідоцтва, казали мені, я не мала права на вчителювання. Я почала звертатися до різних канцелярій та установ, маючи надію знайти яку-небудь переписку паперів. Але в установах мене спіткало те саме розчарування. Скрізь мені відмовляли, а один з канцеляристів заявив мені:

— Дівчат і жінок ніде не приймають. Нема ще такого закону, щоб жіноцтво відбирало хліб у нас, чоловіків.

В інших установах з мене навітъ глузували і брутально ображали, пропонуючи зустрітися у вільний час і добре погуляти. Чуючи знайоме мені речения: "Приходь, дівчино, увечері до нас. Погуляємо!" — я, вся червона від сорому, тікала від тих канцеляристів, під супровід їхнього веселого й гучного реготу. Опріч образливого сміху та безчесних пропозицій, я нічого не знайшла в жодній з тих установ, куди зверталася, вірніше, куди штовхала мене заходити конча потреба знайти роботу. "Куди ж тепер іти?" — думала я у великій тузі.

"Піду у наймички, — постановила, нарешті, я. — Я звикла до фізичної праці і вмію справлятися з усяким хатнім господарством". Я пішла на базар, куди йшли дівчата й жінки, шукаючи собі посади наймички у панів. На базарі було для них спеціальне місце, яке звалося "точок", може, тому, що на ньому люди товклися, одні, пропонуючи свій труд, інші, шукаючи потрібних їм робочих рук. Своєрідна біржа праці.

Але й там мені не пощастило. Господині, які приходили наймати потрібну їм людину, не хотіли навіть і говорити зі мною. Дивились на мої білі чисті руки й відвертались від мене.

— Навіщо мені панночка? — почула я від однієї.

З панночки ніколи не буде гарної наймички, — сказала друга.

Те чули й інші люди, що ходили по точку. Наймички дуже раділи з того, що я, їхня конкурентка, не можу знайти собі праці. Дедалі вони стали навіть вороже ставитись до мене. Одна з них, не така вже гнівна, як шип, порадила мені піти з базару.

— Йди звідсіля. По тобі видно, що ти вмієш робити щось цікавіше, ніж прати або прибирати кімнати та мити підлоги.

Послухавши її, я повільно пішла геть, не знаючи сама, куди. Ще два дні лишилось мені жити на дачі Михальської, за певною умовою з тими людьми, які мали оселитися там. Переді мною постало вже грізно питания не тільки про роботу, а й про притулок. "Куди переїхати з дачі Михальських? До кого звернутися за порадою?" — питала я сама себе і не знаходила відповіді.

Ноги самі пішли в бік дачі, де, поруч неї, була знайома мені крамничка, моя остання надія. Побачивши мене, крамарка усміхнулась і зробила мені знак почекати. Коли покупець вийшов, вона радісно повідомила, що знайшла, нарешті, хорошу роботу для мене.

Будеш гарно вдягатися, — казала крамарка, — жити у повному достатку, в хороших комнатах і зможеш навіть сама мати для себе наймичку.

Я, звичайно, дуже здивувалась і навіть занепокоїлась. Щось не гаразд було з тою хорошою посадою. Тяжка підозра раптом з'явилась у мене. Підозра та цілком виправдалась.

Виявилось, що ота крамарка не задовольнялась лише своїми торговельними справами. Вона знайомила легковажних дівчат та жінок з багатіями-розпусниками і використовувала цю нового виду "комерцію" для своєї власної користі. Почувши від неї, що я маю стати коханкою якогось негідника, я прожогом вибігла з крамниці, не тямлячи себе від образи. Як я добігла до своєї дачі, як відчинила хвіртку і опинилась у садку — не пам'ятаю. Я була у відчаї "Невже опріч безчестя нема для мене іншої дороги?" — питала я сама себе, коли спинилась біля паркана, що відділяв наш садок від яру та поля. "Невже усіх молодих дівчат, які не мають опіки старших над собою, чекає отака доля, яка оце спіткала мене? Хіба нема для нас, одиночок, іншого виходу, як життя в розпусті?"

"Є вихід — раптом надумалась я.— Піду і кинусь у Дніпро. Тільки так я покладу край знущанням наді мною!"

Думка про Дніпро примусила мене більш уважно подивитися на той краєвид, що широко малювався перед моїми заплаканими очима. Багато підвід їхало саме з Києва широким битим шляхом, який десь губився в далечині. Селянство роз’їздилось по своїх домівках. "А де моя домівка? — подумалось мені. — Нема в мене дому, нема ні рідних, ні друзів", — промовила я вголос. "Ой сама я, одна, як билиночка в полі", — пригадала я слова пісні, і рясні сльози знову покотилися з очей. Не витираючи їх, я тихенько заспівала з глибоким смутком:

Та нема гірш нікому,

Як тій сиротині.

Та ніхто не пригорне

При лихій годині.

Нові люди – нове життя

Велику, чудодійну силу має в собі пісня. Вона й засмутить, вона й заспокоїть, підбадьорить нещасливу людину. Тому, може, так багато прекрасних пісень склав і співав наш знедолений український народ. Співаючи ще з дитинства знайому мені пісню, я вже не шукала очима дороги до Дніпра. Я забула про те, що збиралась іти й шукати смерті в його хвилях.

За першою журливою піснею полинула друга, третя, та все голосніше й голосніше. Я не помітила, як почала співати на повний голос, спершись на стовпчик паркана.

— Це ви так гарно стваєте? — почула я раптом ласкавий чоловічий голос недалеко від себе.

Пісня моя відразу урвалась, і я збентежено подивилась у бік огорожі сусідньої дачі, саме тієї, де жив учитель музики. В тій огорожі бракувало теж декілька дощок і в одному місці, де порожнеча була трохи ширша, стояв чоловік середнього віку, без капелюха на голові, одягнений в українську, дуже гарно вишиту сорочку. Видно, що він почував себе у тому садку, як вдома.

Мені відразу сподобались і його приємний голос і дуже серйозний, відвертий погляд. Чужа, незнайома людина, а чимсь невловимим у виразі обличчя з першого погляду викликала до себе симпатію і довір'я.

Але подивившись на незнайомого, я раптом злякалась: "Він же чув, як я тут голосно плакала, мало що не голосила!— промайнуло в моїй думці. — Ой, як соромно!" Я почервоніла і не сміла вже вдруге подивитись на нього.

— У вас чудесний голос. Сильний і приємний разом з тим, — продовжував говорити той чоловік. — А пісні ваші на диво прехороші. Багато з них — зовсім нові для мене. Де ви їх навчилися? — питав він, спершись рукою на верхню перечку в паркані.

— На селі, — відповіла я, не дивлячись на нього.

— На селі? Так ви з села? Невже? — здивувався він. Слово по слову, і я розповіла йому, сама не розуміючи, як і чому, все про себе. Він слухав мене уважно, з глибоким співчуттям на обличчі і в очах. Час від часу він підбадьорював мене до щирої розповіді одним лише словом: "Невже?", — яке він умів вимовляти на різні інтонації. Іноді воно звучало в нього як ласкаве здивування, а іноді — як подив гніву, а то й обурення. Особливо грізним воно було, коли я розказувала тремтячим голосом про всі ті образи, яких зазнала, шукаючи роботи по канцеляріях. Оте його, як я пересвідчилась пізніше, звичне слово: "Невже?" — звучало тоді, повне обурення і грози, неначе він був готовий тут же покарати всіх негідників, які насмілились глузувати з чесної дівчини, що шукала собі роботи, а не легкого хліба.

Кінчаючи свою розповідь, я у відчаї вимовила:

— От вам і вся моя пригода. Для мене тепер лишився один тільки шлях: з мосту та в воду!

При тих словах я знову не втрималась від сліз і знову голосно заридала.

— Чого це? Чого ви? — злякався мій новий знайомий. Я відразу вгадала, хто був отой ласкавий та серйозний невідомий, який так сердечно поставився до мене з самого початку нашого знайомства. "Певно, це і є отой учитель музики, що так гарно грає", — подумала я. Може тому я так щиро і відверто говорила з ним, бо раніше не раз чула його музику. А з природи я була стримана й недовірлива.

— Не плачте, заспокойтесь, — потішав він мене.— Від сьогоднішнього дня життя ваше піде зовсім іншою стежкою. Я познайомлю вас з людьми, які стануть вам за рідних, за найкращих друзів. Ручуся вам!

— Ви мені не вірите? Невже? — запитав невідомий, побачивши в моєму погляді непевність, хоч я вже більше не плакала, а слухала його уважно.

— Ходіть зі мною, — запропонував він мені.— В мене є для вас дуже цікава робота. Запевняю вас! Ви будете співати в хорі, в театральному хорі. Розумієте?

— У якому хорі? В якому театрі? — здивувалась я і мимоволі наблизилась до нього.

— Ходімо зараз зі мною, — заговорив він швидко, взявши мене за руку й допомагаючи перебратись через поламаний паркан.

Поки ми йшли з ним удвох, перше через малесенький лісок, з самих лише білих берізок, потім вузенькою стежкою, а дедалі вже досить широченькою алеєю, він докладно розповів мені: хто він, з ким живе і що робить. Не дійшовши ще до їхньої дачі, я вже знала, що звуть його Микола Віталійович Лисенко, що він одружений, що жінку його звуть Ольгою Антонівною, що вона чудесна, чула людина, така як і сестра його Софія Віталіївна, яка живе разом з чоловіком своїм, письменником Михайлом Петровичем Старицьким, та з трьома дочками — Марусею, Людмилою і наймолодшою Оксаною — на цій самій дачі. Я довідалася ще й про те, що Маруся Старицька може бути моєю товаришкою, бо їй вже пішов вісімнадцятий рік, і що сестри її дуже веселі й сердечні дівчата, з якими мені, напевно, буде весело й приємно.

М. В. Лисенко встиг розказати мені дорогою про наміри його родича й найближчого приятеля Старицького утворити зразкову українську трупу, навдивовижу усім глядачам, що люблять театр:

— Михайло Петрович клопочеться оце саме справами театру. Ми, його рідні, допомагаємо, — говорив Лисенко і вів далі: "Я трохи розуміюся на музиці та на співах і тому працюю з музикантами і співаками. Розумієте, Старицький задумав прекрасне діло: він вирішив організувати при своїй трупі власний оркестр та хор. Чудесно! Правда?" — додав він із захопленням.

Очевидно, ідея організації власного хору та оркестру надзвичайно подобалась йому.

Ви будете співати в хорі, то й самі побачите, як багато я вже встиг зробити з моїми співаками! — промовив він таким тоном, неначе моя участь у хорі була вже остаточно вирішена.

Промовив і тут же злякався, щоб я часом не зрозуміла його слів, як похвальбу:

— Глядіть, не подумайте тільки, що я хвалюся своєю роботою, або що я чудодій. Справа з хором ще далека до повного успіху. Нам з вами доведеться дуже багато попрацювати, та ще ой як багато! — закінчив він, бо ми вже підходили до їхньої дачі.

Великий дерев'яний будинок, оббитий вирізьбленими й пофарбованими дошками, дуже чепурно виділявся на тлі зеленого листя дерев, які стояли, неначе на варті, мало не навколо нього.

Микола Віталійович узяв мене під руку і провів стежечкою між квітниками до химерно вирізьбленої веранди. Посередині веранди стояв широкий і довгий стіл, овальної форми. За ним сиділо чимало людей, здебільшого жінок та дівчат різного віку. Всі вони працювали. Жінки щось вишивали, а дівчата плели вінки із штучних квітів, які лежали перед ними великими купками, поруч з різнокольоровими стрічками, що ними прикрашалися вже готові, сплетені вінки.

Край столу, ближче до освітленої сонцем частини веранди, сидів теж середнього віку чоловік з надзвичайно довгими вусами, з темним назад зачісаним волоссям. Чоло його було високе й чисте, очі великі, розумні, з дуже теплим, як я побачила трошки пізніше, поглядом. Він щось читав уголос, а решта присутніх уважно слухала.

Микола Віталійович, ще не вступивши зовсім на веранду, голосно звернувся до нього:

Михайле Петровичу, ось тобі ще одна співачка для хору. Рекомендую, — живий збірник українських народних пісень. Має чудесний голос! Знайомтесь.

З такими словами він підвів мене до М. П. Старицького.

Дуже приємно з вами познайомитись, — промовив той, напіввстаючи зі свого стільця, і потиснув мені руку.

— Знайомтесь, — сказав він, широким жестом руки показуючи на жіноцтво, що сиділо за столом. — Моя дружина Софія Віталіївна, — промовив він, зробивши рух головою в бік досить огрядної жінки, яка сиділа недалеко від нього. Гладенько зачісані і закручені ззаду коси трохи старили жінку, хоч обличчя в неї було ще зовсім молоде. Веселі вогники в очах робили її ще молодшою. Не встигла я їй вклонитись, як вона жваво вийшла з-за столу й підійшла до мене, як до своєї давньої знайомої.

— От і добре, що ви прийшли. Нам просто невистачає рук. З самого ранку сидимо за оцією роботою, а їй кінця й краю нема,— заговорила вона, шукаючи очима місце, де б було можна посадити мене за столом.

— Мамо,— звернулась до неї найстарша з дівчат, Маруся, яка сиділа з сестрами аж на другому кінці стола, — нехай дівчина сяде тут, поруч з нами. Ми їй покажемо, що треба робити.

— Дівчина?.. — вимовила Софія Віталіївна. — Адже ж у цієї дівчини повинно бути ім я. Як вас звуть, до речі? — спитала вона мене.

— Зося, — відповіла я.

— Зося Дитківська, — додав голосно Микола Віталійович, який вже сидів поруч із Старицьким.

Отак сталось моє перше знайомство з усіма членами обох родин Лисенків і Старицьких.

Я не зчулась, як перезнайомилася з усіма, а працюючи, забула, що я з ними вперше побачилась. Так просто й сердечно вони поставились до мене.

Познайомившись з цими людьми, я могла щиро дякувати мою долю, яка до того часу була дуже немилостива, а іноді й сувора до мене. Вона відчинила мені широко двері у нове життя, повне культурних інтересів та зустрічей Двері ті можна було з повним правом назвати "Золотою Брамою" мого життя.

Не можу обминути у своїх спогадах тих веселощів, з якими все жіноцтво обох родин відсвяткувало моє переселення до них на дачу. Софія Віталіївна вишикувала всіх дівчат, зі мною на чолі, а сама сіла за рояль і гучним маршем вирядила всіх нас через веранду у садок, звідки ми мусили уже під власний спів урочисто піти по мої речі на порожню дачу і повернутися так само в належному порядку до їхнього дому. Вона знову привітала нас звуками того самого бравурного маршу. Ольга Антонівна, застеливши моє ліжко в кімнаті дівчат білою пікейною ковдрою, вже поралась біля столу, готуючи для нас урочисте чаювання з солодкими тістечками.

Нам було тоді дуже весело. Софія Віталіївна, балакуча й жартівлива, весь час смішила нас своїми жартами. Навіть Ольга Антонівна, серйозна і стримана, теж раділа й сміялася разом з нами. Вона, весь час дуже уважна й привітна до мене, старалась, щоб я не забувала про фрукти та тістечка, які вона кожного разу ставила передо мною, коли хто-небудь з дівчат забирав їх ближче до себе. Чим більше я придивлялась до неї й знайомилася з нею, тим більше вона подобалась мені. Художня натура, благородна, закохана в музику людина, вона була саме такою дружиною, на мій погляд, якої треба було для геніального композитора Лисенка.

Любов до рідного краю та до музики навіки поєднала цих двох людей між собою. Тоді ж від письменниці Олени Пчілки (в житті Ольги Петрівни Косач), матері нашого, ще тоді в майбутньому, генія українського письменства Лесі Українки, я довідалась про те, як і де познайомився Микола Віталійович з Ольгою Антонівною Липською. О. П. Косач не могла не приїхати до Лисенків — Старицьких у той час, коли вони працювали над створенням першої української трупи, бо жодна визначна подія в їхньому домі не обходилась без її участі. Ольга Петрівна майже з ранку до вечора просиджувала в домі Лисенка й Старицького, допомагаючи жіноцтву готувати костюми та головні убори для вистав.

Вона розповіла мені якось при нагоді, що Микола Віталійович побачив Ольгу Антонівну вперше на концерті у м. Чернігові. Там Лисенко виступав, а вона йому акомпанувала. Вони справили один на одного дуже сильне враження. Швидко після тієї зустрічі Ольга Антонівна приїхала до Києва удосконалювати свої й без того бездоганні знання музики. Микола Віталійович радо запропонував їй свої послуги. Лекції музики кінчилися тим, що вони побралися.

Глибока взаємна дружба й пошана одне до одного зміцнила їхнє кохання. Ні в одному подружжі, ні раніше, ні пізніше, я не бачила таких глибоко щирих, повних взаємного довір'я й пошани стосунків між чоловіком та дружиною. Вона була його другою жінкою. Від першої у Лисенка залишилися діти. До тих дітей Ольга Антонівна ставилась, як справжня рідна мати. Для них вона була і другом, і прекрасною вихователькою. І не тільки вдома Ольга Антонівна була вірною помічницею Миколи Віталійовича, а й у різних справах громадського значення, які організовував Лисенко. А він же невтомно був зайнятий тими справами і на них витрачав і сили свої, й енергію, і дорогий час. Можна лише дивуватися, як він знаходив ще час і для роботи композитора, організатора прилюдних концертів та для викладання музики дітям. Останнє вже для заробітку. Адже ж йому треба було дбати і про шматок хліба. Ольга Антонівна мала великий вплив і на творчу роботу композитора.

З того моменту, коли я переступила поріг дачі Лисенків, які однією спільною родиною проживали там зі своїми родичами Старицькими, я відразу опинилась у зовсім новому, не знайомому мені світі. Інші розмови й на інші зовсім теми почула я в їхньому домі. Музика й театр, письменство й письменники, громадські обов'язки кожної людини — ось що цікавило їх. Переконання їхні й погляди були дуже не схожі на ті погляди й переконання, які я спостерігала, живучи по наймах, у людей панської верстви.

За ініціативою Ольги Антонівни та завдяки ретельній підтримці Михайла Петровича, в їхньому домі усталилася звичка читати гуртом яку-небудь цікаву книжку. Хтось один з присутніх читав уголос, а всі інші слухали, виконуючи яку-небудь ручну роботу: чи шитво, чи вишивання, чи змальовування, чи щось інше. Після того як книжку було прочитано, а іноді і під час читання, між присутніми починались дискусії. Обговорювались окремі, найцікавіші моменти в книжці, характери героїв і навіть мова автора твору.

Мене тоді надзвичайно цікавило ще одне питання, а саме: мова в родині Лисенків — Старицьких. Живучи у поміщиків по селах, я звикла до того, що пани говорили мішаною мовою, ні російською, ні українською. Звичайно, всі вони силкувались говорити російською мовою, але домішували до неї багато слів і навіть цілих виразів з мови простих селян, з мови, яку пани називали "мужичою". Російські слова вимовляли з наголосами української мови і, навпаки, вживали українські слова, наголошуючи їх так, як наголошуються слова російської мови. Виходила якась мовна мішанина. А в домі Лисенків — Старицьких мова звучала в устах кожного, як музика. Всі вони завжди говорили добірною українською мовою, а коли їм траплялося вживати російську, то й вона звучала мелодійно. Михайло Петрович дуже часто хвалив звучність російської мови та багатство її висловів, в доказ чого любив декламувати вірші Пушкіна, Лєрмонтова та інших класиків російської поезії. Мова, за його словами, не могла йти попереду загальної культури народу. "Нові поняття, — казав він, — викликають пекучу потребу в нових словах". Працюючи над своїми п'єсами та віршами, Старицький іноді утворював нові слова, яких не було в народній мозі. Це викликало у декого невдоволення. Одного вечора я чула такі закиди Михайлові Петровичу, коли він прочитав групі гостей свій переклад з польської. Я пам'ятаю, що під час тієї суперечки всі мої симпатії були на боці Старицького Адже він працював над мовою свого народу, хотів збагатити її. Так, певно, робили всі видатні письменники інших народів, бажаючи поставити свою мову на вищий щабель культурного розвитку.

На Лук'янівці, на дачі Лисенків — Старицьких, я мала щастя бути близьким свідком їхнього громадського й родинного життя. Михайло Петрович Старицький був людиною високої культури. Він був великий естет із самої своєї природи і в усьому шукав краси: чи то в благородних вчинках людей, чи в різних виявах їхніх душевних емоцій, чи у зовнішньому вигляді, чи, наприклад, у якій-небудь мізансцені. Чуючи або читаючи про чиюсь виняткову мужність, чесність, правдивість, Михайло Петрович не міг не відгукнутись на те своїм серцем і тоді у нього на очах блищали сльози зворушення. Він сам любив прекрасне і намагався прищепити цю любов усім своїм близьким.

Велике враження справило на мене одного разу хвилювання Старицького, в той час, коли він читав нам твір Адама Міцкєвича "Редута Ордони". Цей вірш, сповнений великого патріотичного пафосу, примусив тремтіти в де яких місцях голос Михайла Петровича. Мені здалося навіть, що на його очі, які палали вогнем, набігли сльози. Я знала той вірш ще раніше, від Броніслави Сидорович. Тремтіння її голосу, коли вона декламувала "Редута Ор-дони", було для мене цілком зрозумілим. Адже ж вона була полькою, а до того ще й великою патріоткою. Старицький же був українцем, а проте героїка Міцкєвича знайшла шлях до його благородної душі. То був не поодинокий факт доказу глибокої людяності його серця, яке могло так щиро відгукнутись на страждання іншого народу.

Маючи змогу спостерігати Старицького щодня, я з повним правом можу сказати, що він завжди миролюбно ставився до інших народів, а особливо — до слов'ян. Він навіть написав вірш-звернення: "До слов'ян". Ось як він звертається до них:

До згоди ж, до гурту, до купи, слов'янє, Забудьмо старезнії чвари!

Вгамуймо, братове, розладдя погане:

Встають-бо на заході хмари!

Наприкінці цього вірша поет закликає всіх членів однієї слов'янської сім'ї, братів — росіянина, поляка, чеха, сербина, словака — подати один одному руки на згоду:

Подаймо ж ми руки на вічне кохання

І крикнім на банкеті згоди:

"Ми цілому світу бажаєм — братання,

Поради, освіти й свободи!"

Михайло Петрович досконало знав російську і польську літературу, вивчав чеську. Він шукав спорідненості між окремими слов'янськими мовами. Поряд з тим він вивчав інші іноземні мови. У збірнику його поезій ми зустрічаємо переклади з творів Гейне, Гете, Байрона та Шекспіра. Його переклад на українську мову "Гамлета" найяскравіше свідчить про те, що Старицький чужого не цурався, особливо, коли те чуже було співзвучне з його власними поглядами. М. Старицького цікавила не сама лише література, а й історія народів та науки. Мене завжди дивувала його здібність розмовляти з людьми різних професій і уміння в тих розмовах сказати своє, іноді зовсім нове слово.

Але найбільше любив Старицький російських поетів-демократів. Народолюбець Некрасов, співець недолі на родної, посів найбільше місце у його збірці перекладів. Найкращі з них: "Невижата нива", "Смерть селянина", поема у двох частинах, "Сіячам".

Сам поет, Михайло Петрович побожно ставився до творчості Пушкіна та Лєрмонтова. Він переклав багато їхніх поезій. У його збірнику ми можемо прочитати такі, найбільш вдалі, його переклади з Пушкіна: "Надгробник", "Остання хмарина бурхливої бурі", "Чи я на торжищах блукаю", "Мара", "Село", "Елегія"; з Лєрмонтова: поема "Демон", "Пісня про царя Івана Васильовича і молодого опричника та одважного крамаренка Калашникова", "Тамара", "Ночувала хмарка злототкана", "Люблю отчизну я", "Парус".

Дуже часто я чула, як Старицький декламував своїм співбесідникам:

Я спорудив собі надгробник вікопомний;

До нього шлях людський не заросте зелом:

Ні! Я не вмру цілком! Душа у співі милім

Переживе мій тлін, не згине у нівець...

Усім, в кого тільки Старицький помічав хоч невеликий хист до віршування або письменства, він радив писати й перекладати твори класиків інших народів. Я зрозуміла, чому він так робив, коли прочитала одного разу його "Заспів" до уривка з "Мазепи" Байрона. У тому заспіві Старицький звертається до своєї дружини Софії Віталіївни:

Тобі, незрадная дружина,

Моя кохана і єдина,

Британця пісню голосну

Я переклав на рідну мову...

Але шукай тут іно серця,

Що незупинно, чуло б'ється

На користь рідного села.

Доспіє й наш на ниві колос

І розітнеться дужий голос

У пісні вільній та дзвінкій...

Надію буду пестувати,

В скарбницю мови буду дбати

Убогу лепту я свою.

Ось яка була головна мета у перекладача творів російських та іноземних письменників — подати лепту у скарб ницю української літератури. Він сам учився у старших вчителів — майстрів літературного діла — і інших навчав любити й шанувати їх.

Головним дороговказом в усій діяльності і Старицького і Лисенка були заповіти нашого українського великого страдника за народ, Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка. Ті заповіти вони черпали з власних слів поета і вміли керуватися ними у своїй діяльності. Одного разу я була при розмові Старицького з якимсь молодим письменником-початківцем. Старицький покритикував його твір і критика та була дуже серйозна. Вона, хоч і в дуже делікатній формі, викривала багато огріхів. Початківець зовсім зніяковів і не знав, певно, що йому робити. Старицький помітив, яке нищівне враження справили його зауваження на молодого хлопця, і зараз же почав заспокоювати невдаху-автора, завіряти, що в того є хист, потрібний для письменника, тільки бракує знань:

— Треба вчитися, друже мій! — порадив він йому.— Вчитися якнайретельніше і ніколи не забувати, що нам, українцям, за всяку ціну треба вибиватися в люди, треба навчитися бути корисними своєму народові. Письменників у нас мало! Занадто мало! Учіться писати! От послухайте, що каже письменникам наш великий учитель Шевченко.

І Старицький напам'ять прочитав слова поета, які той записав у своєму щоденнику, збираючись повернутися зі свого заслання до Петербурга:

"Я побожно шаную Салтикова. Гоголе! Наш безсмертний Гоголе! Якими б радощами раділа твоя душа благородна, побачивши навкруги себе таких учеників геніальних! Д-р-у-ги мої! Щирії мої! Пишіть і подайте голос за оту чернь горопашну, брудну, за отого смерда безсловесного, зневаженого".

— Чули? — запитав Старицький, кінчивши.

Той заклик Шевченка, звичайно, міг стосуватися й письменників українських і, напевно, стосувався. Так думав, принаймні, Старицький.

Побожно ставився до Т. Г. Шевченка і Микола Віталійович. Про його виняткову любов до великого нашого поета свідчать ті численні музичні супроводи, які створив Лисенко до багатьох віршів Кобзаря. Дуже багато ліричних віршів Шевченка перетворились на улюблені співаками пісні й романси: "І широкую долину", "Не вернувся із походу", "Думи мої, думи", "Минають дні", "Ой одна я,

одна", "Огні горять, музика грає", "Садок вишневий", "Реве та стогне Дніпр широкий" та інші.

Дуже багато часу приділяв Микола Віталійович віршам та поемам Шевченка на соціальні теми. У творчості Лисенка визначалась його геніальна здібність втілювати словесні образи Кобзаря у відповідні до них мелодії, звучання. Прикладом до цього твердження може бути його кантата на слова Шевченка "Б'ють пороги, місяць сходить". Між іншим, цю кантату композитор готував до концерту в хорі студентів і курсисток, в якому я теж співала на запрошення Лисенка.

Не було ні одного концерту, на якому б не виконувалося кількох пісень або романсів Лисенка на слова Шевченка. У Галичині, ще до моєї зустрічі з Лисенком, було вже видано дві великих збірки (слова і ноти до них), присвячені Лисенком своєму улюбленому поетові-учителю Шевченкові.

Захоплення творами Тараса Григоровича і Лисенком і Старицьким вплинуло на дівчат Старицького. Я це бачила мало не щодня. А один випадок переконав мене, що діти Старицького були саме тими "яблучками", які відкотились зовсім недалечко від своєї яблуньки-матері.

Одного разу, коли нікого із старших не було вдома, Маруся Старицька показала мені звичайний шкільний зшиток з табличкою множення на палітурці. Увесь він був списаний нерівним, неначе дитячим почерком. Ставши передо мною в урочисту позу, Маруся стала декламувати по тому зшиткові, наслідуючи засоби декламації свого батька Михайла Петровича. Декламувала вона голосно й дуже виразно. То був нелегальний вірш Шевченка "Сон".

Спочатку я слухала з цікавістю й зовсім спокійно. Але вслухавшись у слова, дуже злякалась: "Такі вірші у їхньому домі! — блискавкою промайнуло у мене в думці. — У їхньому домі, за яким так і зорять ворожі очі шпигунів!" — Я знала, що діяльність Лисенка і Старицького привертала до себе увагу жандармерії. Завжди можна було сподіватися на трус у домі, на появу в ньому небажаних гостей. Я слухала і неначе скам'яніла.

— Що з тобою, Зосю? — спитала Маруся, припинивши раптом своє читання.

— Ой, не читай отих віршів! Та ще так голосно! — аж крикнула я.— Це ж, певно, заборонені, — стурбовано

продовжувала я, ухопивши Марусю за руку, в якій вона тримала зшиток.

— Я бачу, що з тебе велика боягузка! — промовила Маруся зневажливо.

— Хіба я боюсь за себе? — аж скрикнула я з обуренням. — Адже ж батько твій і твій дядько Микола давно вже нависли на очі жандармам. А жандарми жартувати не вміють!

І я розповіла їй усе те, що бачила в час арешту мого вітчима:

— Самі озброєні до зубів, вони, проте, закували ноги й руки вітчима у залізо, потягли його, із страшною лайкою, з дому і кинули брутально на візок, оточений з усіх боків кінними жандармами. Вони його везли, навіть не дозволивши нікому попрощатися з ним! — розповідала я, не помічаючи, як сльози заливали мені обличчя.

Моє хвилювання за долю батька й дядька Миколи сильно вплинуло на Марусю.

— Так ти боїшся за них? — спитала вона, обняла мене й поцілувала.— Заспокойся! Я цей зошит спалю. Адже ж ми давно вже вивчили всі написані в ньому вірші напам'ять. А дядько Микола не боїться, — додала вона.— Він же сам дав мені списати оці вірші. Він привіз їх з-за кордону.

— Шкода палити! — зітхнула Маруся, кидаючи зшиток з віршами у полум'я, що палало під плитою в кухні.

Після того випадку із зшитком дівчата неначе полюбили мене більше. Вони стали дуже довіряти мені і багато дечого розповіли про боротьбу свого батька-письменника з царською цензурою.

Хвалилися передо мною п'єсами, які він написав і в яких змалював лихо селянське, що примусило народ ховатись по лісах і вибухати проти своїх насильників повстаннями. Вони навіть прочитали мені його п'єсу "Юрко Дов-буш".

Палкий народолюбець М. П. Старицький завзято працював над створенням нових п'єс, у яких міг би подати свій голос за покривджений царськими законами український народ, повстати проти тієї безпросвітної темряви, яка панувала тоді в наших українських селах.

Часом Старицький переробляв чужі драматургічні твори, робив їх більш сценічними, більш дохідливими до глядача. Переробив він п'єсу Кухаренка "Чорноморці",

змінивши навіть її назву (раніше вона звалася "Чорноморський побут"), "За двома зайцями" Нечуя-Левицького, "Крути, та не перекручуй" Панаса Мирного. Старицький дуже захоплювався творами Гоголя і використав деякі з них для театру: "Тарас Бульба", "Сорочинський ярмарок", "Різдвяна ніч" (опера, лібретто Старицького, музика Лисенка), "Утоплена".

Я не маю наміру досліджувати твори Старицького з боку їхньої літературної вартості, хоч вони мали величезний успіх у публіки. Нехай це роблять фахівці літературознавці. Я лише згадую про діяльність Старицького, про його переконання й настрої, як живий свідок.

І Лисенко і Старицький були правдиві керівники передової молоді, яка, так само як і вони, прагнула полегшити долю свого народу. Старицький залишив своїм молодим учням такий заповіт:

До молоді

На вас, завзятці-юнаки,

Що возлюбили Україну,

Кладу найкращії гадки,

Мою сподіванку єдину.

Не забувайте рідних хат,

Де лихо гіршає щоднини...

Не можна гаяти й хвилини,

Поки ще стогне менший брат...

Вшануйте, друзі, рідну річ,

Назвіте голосно своєю,

Та розженіте над землею

Непереможну, темну ніч.

Хай всяк жене, а ви любіть

Свою знесилену родину —

Й за неї сили до загину

І навіть душу положіть!!

До характеристики М. П. Старицького мушу додати ще кілька рядків з його вірша "Нива":

Гей ти, ниво,— в тебе гону

Од Карпату аж до Дону!

Нива відповідає:

— А тепер я геть дичаю

І не бачу скруті й краю,

Бо ніхто мене не оре!

— Правда, ниво! За сльозами,

Не рушали ми з ралами...

Гайда в поле! Гине нива!

Додамо до праці руки:

Хоч не ми, то діти, внуки —

А таки діждуться жнива!

Який прекрасний заклик до праці, до єднання на користь батьківщини!

Микола Віталійович, як я вже казала вище, в усьому був вірним другом і товаришем Михайла Петровича. Різниця між ними полягала лише в тому, що один з них був письменником, а другий — геніальним музикою, композитором. Там, де у Старицького складались пісні або чудові, влучні слова, у Лисенка виникали прекрасні мелодії, чарівні звучання. Обидва вони спільно працювали над одними й тими самими творами. Старицький творив текст, Лисенко — музику до нього. Так вони написали оперету "Різдвяна ніч" за Гоголем (пізніше вона була перероблена ними в оперу тієї ж назви на замовлення оперного театру міста Харкова). То був щасливий час їхньої спільної діяльності — 1872 рік, про який мені розповідала О. П. Косач. Треба сказати, що саме в цей час Старицький утворив у Києві драматичний аматорський гурток, який працював здебільшого в домі його друзів Ліндфорсів.

Почали свою аматорську театральну діяльність працею над оперетою "Різдвяна ніч". Зайве казати, що обидва друга працювали разом. Старицький виконував обов'язки режисера, навчаючи аматорів-акторів, а Лисенко — диригента. І один і другий багато поклали сил і уміння, щоб оперета зазвучала так, як того вимагало справжнє мистецтво. Тому й успіх був надзвичайний — адже ж аматори були на диво обдарованими людьми. Такого гучного успіху ніхто з організаторів гуртка навіть не сподівався. Слава про цікаву виставу хутко пішла по всьому місту і бажаючих попасти на неї було так багато, що з приміщення Ліндфорсів довелось перейти до міського театру.

Косач примусила дівчат Старицьких показати мені групову фотографію всіх учасників вистави, на якій з другого боку стояли прізвища окремих виконавців і рік.

Від Михайла Петровича я чула, що дійсно — аматорський гурток зазнав такої слави, що всі учасники його і керівництво вирішили працювати далі і перетворити його на справжню професіональну трупу. Адже ж на те у них були всі творчі можливості.

На жаль, не так воно склалось, як жадалось! Гучні овації, якими публіка дякувала аматорам за їхню досконалу гру, почали викликати в одних заздрість, а в інших — побоювання. "Вистава була українська, сюжет український, актори українці і публіка була, мабуть, теж українська, — певно думали адміністратори і "україножери". — А чи не вийде з того якоїсь шкідливої халепи? Чи не загрожує діяльність артистів цілості царського трону?"

Лиха підозра в царських підлабузників усе міцніла. Численні доноси про успіх вистав київського гуртка аматорів викликали такі ж численні донесення по лінії адміністративній у столицю з таким розрахунком, щоб та справа дійшла до відома самого "царя-батечка". Кінчилося тим, що "всемилостивим" указом царя і уряду були заборонені будь-які вистави або концертні виступи українською мовою. Те лихо сталося у 1876 році. Після того указу українське театральне мистецтво мусило завмерти. Припинив свою діяльність і драматичний гурток Старицького й Ліндфорсів.

Це був несподіваний грім з чистого неба. Лисенкові та Старицькому царський наказ перешкодив тоді показати глядачам ще одну спільну роботу — вони вже встигли переробити оперету "Різдвяна ніч" на оперу. Лише в 1883 році, в кінці січня місяця, ця опера вперше побачила світ у Харківському оперному театрі, на замовлення якого вона була зроблена. Про успіх першої вистави опери "Різдвяна ніч" багато говорилося в домі Старицьких, а найбільше розповідала мені О. Косач. Вона, до речі, теж їздила до Харкова разом з усіма членами родини Старицьких та Лисенків, щоб побувати на прем'єрі.

— Приймали виставу дуже добре, — казала мені Ольга Петрівна. — Миколу Віталійовича викликали безліч разів. Він аж втомився виходити на виклики публіки. А все ж доводилось виходити, бо стіни театру, здавалось, не ви тримають такого грому оплесків. Це ж уперше публіка чула оперу українською мовою! 1

Тяжкий удар по українській справі у 1876 році не вбив у Старицького і Лисенка віри в успіх своїх прагнень і зусиль. Ні один, ні другий не склали своєї культурної зброї. Старицький продовжував працювати як літератор, для того щоб збагатити фонд української літератури, а Лисенко продовжував творити цінності в галузі музики та пісні.

* * *

Микола Віталійович, його дружина Ольга Антонівна, Михайло Петрович, Софія Віталіївна, навіть усі їхні діти, родичі й знайомі, що кожного дня навідувались до них, усі вони здавались мені зовсім новими, ніде не баченими людьми. Широко освічені, вони були разом з тим дуже прості, щирі й приязні. Спільне щоденне перебування на одній і тій самій дачі не викликало у них ніколи ніяких хатніх непорозумінь. Усі мешканці обох родин завжди жили у глибокій злагоді поміж собою. Була у них наймичка, а й та відчувала себе в їхньому домі, як серед своїх рідних. Я тільки дивувалась, спостерігаючи їхні взаємини. Характерною рисою їхніх родинних стосунків було те, що всі старші ставились до молодших і навіть до дітей, як до рівноправних членів однієї сім'ї. Батьки були завжди щирі й відверті з дітьми і не ховались від них ні зі своїми думками, ні з намірами, ні з планами. Вони виховували дітей своїх так, щоб ті розуміли їх і могли стати у майбутньому їхніми однодумцями, вірними друзями в кожному ділі.

Виховані в атмосфері щирості, глибокої дружби, а головне — рівноправності, діти уміли бути вдячними своїм батькам за те, що ті не робили ніколи над ними ніякого примусу. Діти у Лисенків та у Старицьких мали право робити так, як їм здавалось кращим. Воля, ось що відчувалось у ставленні дорослих до менших. А що може бути краще за волю, за відсутність примусу?! Одначе, я бачила, що та воля не псувала дітей, навпаки, діти високо ставили авторитет своїх батьків. З пошани та любові до них ніхто з дітей не відважився б нічим засмутити їх. Вони досконало знали, що батькам подобається, а що ні. Я радісно дивувалася, коли чула, як відверто й щиро розмовляли між собою старші й молодші члени тієї достойної спільної родини.

Так само щиро й просто ставились Лисенки і Старицькі до всіх, з ким їх стикала доля. Може тому в їхньому домі я бачила так багато людей, які вважали себе чи не найближчими їхніми друзями. Мало не кожного дня до них прибігав хто-небудь або за порадою, або по допомогу, або й так, заради приємності відвідати їх.

Чуйність і делікатність домінували в їхніх стосунках з бідолашними людьми. Адже ж і мені вони допомогли так делікатно й сердечно, що можна було думати, ніби це я їм роблю дуже велику ласку, живучи в них і готуючись до нового для мене життя. Допомога, яку вони подали мені в найскрутніший момент, зовсім не знаючи мене, була не поодиноким фактом. Таких як я, урятованих ними, я знаю чимало людей. На жаль, багато з них не можуть посвідчити правду моїх слів, бо їх вже нема на світі. А я ще маю змогу написати про них правдиве, добре слово. На нього всі вони в повній мірі заслужили.

Я й досі не можу забути першої моєї зустрічі з Миколою Віталійовичем, тієї щирості, з якою він пригрів мене в моєму розпачі. Так само пам'ятаю я і завжди делікатного й приязного Михайла Петровича, який забезпечив моє життя у них, призначивши мені щомісячну платню в 40 карбованців.

— Ви вже працюєте над створенням художньої української трупи, — казав він мені, коли я відмовлялась від грошей, запевняючи, що такої великої суми ніколи ще не бачила.

— Вам треба пристойно одягатися, а може й матері допомогти.

Пізніше я побачила, що не тільки мені, а й іншим співакам та співачкам Михайло Петрович виплачував щомісячну платню за участь у хорі. Одержували хористи по 35 — 40 крб.

Мушу сказати, що весь творчий ентузіазм і Старицького і Лисенка живився з одного й того самого джерела, із спільного для них бажання допомогти своїй батьківщині, піднести на високий щабель її культуру. І обидва вони взялися утворити таку високохудожню театральну одиницю, яка б уже самим своїм існуванням могла довести, що український народ може стояти на одному культурному рівні з іншими.

Вважаючи театр засобом боротьби за свої народолюбні прагнення, Старицький, як я дізналася згодом, продав свій маєток, щоб організувати зразкову трупу і тим піднести українське театральне мистецтво. Не один раз я чула, як Старицький, повний завзяття, казав своїм численним відвідувачам:

— Ми — українські діячі, ми повинні наочно довести всім нашим друзям, а особливо ворогам української справи, що наш народ вже може посідати і свій театр, і свою школу, і свою власну національну культуру.

Тому так багато витрачав Старицький і грошей і зусиль, щоб підготувати для свого театру все якнайкраще. Не шкодував грошей ні на художників, ні на коштовні тканини для театральних костюмів. Весь час він обмірковував, яке сценічне оформлення краще підійде до вистав, запланованих ним для показу майбутній публіці. Сценічному оформленню Старицький надавав великого значення. Він казав:

— Люблю і свято шаную майстерність актора, бо талант — велика річ! Але потрібно той талант оправити у художні рамці, так як вправляється дорогоцінне каміння. Тільки на тлі прекрасних декорацій та іншого художнього оформлення може на всю свою красу розгорнутися талант актора.

Усі ескізи до вистав Михайло Петрович доручав робити найкращим художникам. Він боявся у такому важливому ділі довіритися своєму власному художньому чуттю. Проте мистецький смак у Старицького був дуже високий, про що свідчили ті вказівки, чи вірніше поради, які він давав художникам.

М. В. Лисенко готував театральний хор. З хором студентів та курсисток Микола Віталійович збирався влаштувати прилюдний концерт. Як уже згадувалось, я брала участь в обох. На співанки я завжди не йшла, а летіла, не помічала, якими вулицями мені доводилось проходити. Матері написала, що немає в світі щасливішої за мене людини. Хвалила дуже людей, які пригріли мене, самітню, і допо могли мені не тільки влаштуватись на почесній роботі, а й відкрили переді мною зовсім новий, прекрасний світ. Мати, звичайно, раділа разом зі мною.

Праця в хорі найяскравіше охарактеризувала мені Миколу Віталійовича не тільки як учителя, патріота, вихователя молоді, а й як видатного педагога, що досконало знався на музиці й співах.

Репетиції театрального хору відбувались тоді у приміщенні міського театру, а хор студентів готувався до концертів по школах (були саме канікули).

Починаючи вчити яку-небудь нову пісню, Микола Віталійович знайомив учасників хору зі словами і з тими думками, які в ній висловлювались. Говорив про значення пісні в житті українського народу. Після того слова нової пісні записувалися всіма співаками під диктовку самого Миколи Віталійовича. Співакам театрального хору Лисенко ще й читав той твір, до якого вивчалася пісня. Щоб не читати хористам і оркестрантам окремо, він збирав їх усіх на одну спільну репетицію. Робив він це тому, що важко було знайти потрібні п'єси в друкованому вигляді, майже весь репертуар був у рукописах. Отже і кожний музикант і кожний член хору мусили знати зміст усіх п'єс. Крім того Микола Віталійович вимагав від усіх учасників твердого знання характеру виконання кожного музичного або співочого номера, щоб цим уміти відтінити потрібний колорит вистави. Кожний повинен був розуміти, що він співає або грає і для чого саме. Це був як вступ до його роботи із співаками та музикантами. Потім розпочинались репетиції, окремо хору та оркестру.

Репетируючи з хором, Микола Віталійович сідав за рояль і кілька разів програвав мелодію, перший раз у досить примітивному звучанні, а потім повнозвучно і навіть з варіаціями. Далі йшли робота зі співаками, як звичайно це робиться, по партіях, а потім — зведення партій. Коли мелодія пісні була добре засвоєна всіма окремими партіями, починалася найтрудніша для нас робота над виробленням нюансів. При цьому Микола Віталійович пояснював нам, як треба брати ту чи іншу ноту голосом, як дихати. Під час перерви у роботі Микола Віталійович дуже часто, замість відпочинку, сідав за рояль і імпровізував. Усі слухали його в захопленні, боячись навіть шепотінням порушити натхненну гру. В години нашої праці Микола Віталійович дуже багато говорив з нами про музику та про значення народної пісні. Він хотів виховати у нас розуміння музики та співів. Говорив він нам також і про тяжку долю українського народу, підкреслюючи при цьому, що кожна пісня це — вияв настроїв її творця.

— Для мене народні пісні, — казав він, — є невичерпне джерело моєї творчості композитора. От послухайте, що можна зробити з самої примітивної народної мелодії.

І Микола Віталійович починав грати нам свої музичні ілюстрації. Під час цих несподіваних для нас натхненних лекцій, він знайомив нас з історією музики, спиняючись найбільше на творах російських видатних композиторів. Завдячуючи тому, що він кожне своє твердження ілюстрував грою на роялі, ми, його учні, навчились розпізнавати окремі твори Чайковського, Глінки, Мусоргського та інших, коли нам доводилось їх чути в міському саду у виконанні оркестру.

Познайомив нас Микола Віталійович і з устроєм рояля, власне, з його клавіатурою. Він дав нам початки знань, як треба грати на роялі, як користуватися клавішами і розуміти, що кожна клавіша може відповісти на звук нашого голосу. Завдячуючи Лисенкові, багато з його співаків дізналися, що таке акорд, гама, тон, півтон, діез, бемоль.

Лисенко прирівнював голос людини до інструменту, на якому можна взяти будь-яку ноту, коли не у вищій тональності, то в середній або нижчій. Голос людини, за його думкою, був той самий рояль з його клавіатурою. І те, що людина виводить голосом, можна завжди заграти на роялі. Він навчив нас записувати кожний окремий звук на нотах і читати друковані й недруковані записи нотами. Ми повинні були співати не з голосу, а по нотах.

Як дбайливий учитель, Микола Віталійович застерігав усіх своїх співаків, щоб вони берегли голос від перестуди, а головне — від спиртних напоїв.

Голос, — казав він,— щедрий дар самої природи і соромно людині нехтувати тим дарунком.

Він пояснював, що голос — це та сама струна, яка в роялі відгукується на дотик певним звучанням, нотою. Під час гри на роялі всі струни, кожна зі своїм окремим звуком, у спільному з іншими звучанні створюють музичний малюнок, гармонію. Таку саму роль відіграє в хорі голос кожного співака.

— Хор, — казав Лисенко, — це найдосконаліший му зичний інструмент, в якому всі голоси мусять у найтіснішому поєднанні одного з другим творити художні малюнки. Хор може виконати будь-яку річ, починаючи з примітиву, простої пісні, кінчаючи величною, урочистою, дуже складною ораторією. А для того, щоб хор звучав як прекрасний інструмент, треба, щоб усі його окремі голоси були чисті й звучні. Бережіть, бережіть свій голос! — повторював він нам часто.

Завдячуючи порадам Лисенка і його наполегливій праці з нами на співанках, хор зробився слухняним інструментом у його руках. Але, сказати по щирості, ті блискучі результати, яких Лисенко досяг, працюючи з нами, далися нам, хористам, не легко. Кожна співанка вимагала від всіх нас великої уваги й зосередженості. Ми не відводили очей від нашого диригента, бо кожна неуважність, найменше запізнення або поспіх у виконанні пісні, найменша, непомітна для звичайного вуха, фальш примушували Миколу Віталійовича здригатися й болісно кривитись. Винуватий страшенно червонів від сорому і звичайно боявся вдруге так неприємно вразити свого диригента. Наприкінці кожної співанки, багато хто із співаків буквально обливався потом. "Ну, й вимогливий який він",— говорили вони між собою.

Щодо мене, то я теж приділила тоді багато зусилля, щоб оволодіти новими для мене знаннями. А тут ще в домі моїх господарів трапилось мені дуже цікаве знайомство. Воно вимагало деякого знання музики.

До Миколи Віталійовича приїхав гість зі Львова. Прізвище його було Нейман. Дізнавшись від Миколи Віталійовича, що я весь свій вік прожила на селі і знаю багато українських народних пісень, він зацікавився мною і почав мене подовгу розпитувати про життя селян, про їхні звичаї та побут. Але найбільше цікавили мого нового знайомого народні пісні. Я співала йому то веселих, то журливих і, нарешті, проспівала багато пісень весільних.

Нейман захопився всіма тими піснями і благав мене записати їх і все те, що я йому оповіла про селянські звичаї, а він це обов'язково надрукує окремим збірничком.

Коли я побачила його палке бажання надрукувати все те, що я знала про наш народ, мені стало соромно, що я не можу здійснити це бажання хорошої людини.

— Я ще не вмію записувати пісні нотами. Самі лише слова, а це ж не дуже цікаво, — відповіла я сумно моєму співбесідникові.

— Не вмієте? — здивувався Нейман. — Шкода!

Але зараз же він надумався і почав мене просити записати слова без нот:

— Нехай хоч слова збережуться, — додав він, зітхнувши.

Що б я дала тоді за уміння писати ноти!

Я погодилась і писала все те, про що просив мене Нейман, польськими буквами, бо він збирався друкувати збірку в Кракові. Збірка вийшла з друку польською мовою (пісні українською, але тільки польськими буквами) в Кракові у 1884 році. Друкувалась вона в університетській книгарні під такою назвою польською мовою: "Етнографічні матеріали з околиці Плискова Липовецького повіту. Зібрала 3. (Зося) Д. (Дитківська). Опрацював С. Нейман".

Отже, саме життя вимагало від мене бути старанною ученицею Миколи Віталійовича. А він, до речі, допоміг тоді мені й Нейману, бо до деяких пісень нашого збірничка написав музику, яку теж було надруковано там же. Пізніше наука Миколи Віталійовича допомогла мені записати чи не всі ті пісні, що я знала, і українські, і польські, та мелодії до них. Записуючи, я завжди згадувала Лисенка, його вказівки: як ділити такти, як зазначати форшлаги, що завжди зустрічаються чи не в кожній українській пісні. Мушу сказати, що під впливом спогадів про Миколу Віталійовича я все своє життя записувала пісні, українські й польські.

Співаючи в хорі студентів, я чула багато разів, як Лисенко радив своїм співакам старатись вивчити якомога краще пісенну спадщину нашого народу. Він радив звертатись до старих жінок та до старезних дідів, бо тільки вони ще пам'ятали добре справжню давню пісню.

Сам Лисенко, для того щоб урятувати від непам'яті творчість українського народу, об'їздив мало не всю Україну з метою почути, вивчити й записати українські думи та пісні з уст простих селян, творців того дорогоцінного скарбу. На початку своєї роботи етнографа-фольклориста Микола Віталійович вважав за доцільне під час своїх подорожей по селах одягатися в український одяг. Це було тоді, коли він був ще студентом. Але пізніше він облишив те переодягання і приходив до селян у звичайному своєму одязі, такому, в який вбиралися тоді мужчини інтелігентної верстви. Тільки сорочка на ньому була вишивана, бо він кохався в українських вишивках та в українському орнаменті. Його піджак та брюки "панського покрою" могли дійсно викликати у селян деяке недовір'я. Адже ж до панів у селян не було ні симпатії, ні довіри. Занадто вже упеклися вони селянам, особливо поміщики та чиновники. Та привітне поводження з людьми, уміння Лисенка говорити щиро й просто, настільки приваблювали селян, що вони швидко починали ставитись до нього, як до доброго свого знайомого, від якого можна було не сподіватися ніяких неприємних несподіванок. Навіть старі люди радо вітали його й охоче наспівували йому тих пісень, яких вони пам'ятали ще з далекої минувшини. Він співав разом з ними, виучував від них історичні думи та старовинні пісні, а потім записував їх. З хлопцями та дівчатами було значно легше, бо Лисенко вмів будити в них цікавість до української пісні. Слухаючи його, селяни починали й собі шанувати свою пісню і навіть почували себе гордими тим, що ними захоплюється їхній новий знайомий, такий, видно, розумний, вчений, а разом з тим такий щирий до них.

Повернувшись додому, Лисенко старанно опрацьовував свої записи і складав до кожної пісні і думи музичний супровід, який ще виразніше підкреслював красу української мелодики.

Опрацювавши весь свій зібраний пісенний народний скарб, Лисенко старався широко ознайомити з ним своїх сучасників. Він дбав про видання тих пісень окремими збірничками, влаштовував прилюдні концерти. Видавати доводилось найчастіше на свій власний кошт, за кордоном, бо царська цензура протягом довгого часу забороняла друкувати у нас українські збірки. Заборонялось також перекладати й друкувати українською мовою твори іншомовних письменників або писати на теми, взяті з життя інтелігенції.

Першу збірку пісень було видано в Галичині коштом Косачів. Ольга Петрівна не тільки співчувала Лисенкові у його фольклорній роботі, але й сама збирала для нього пісні на Волині.

Микола Віталійович побував у селах Галичини і Сербії. Він листувався з людьми, що, так само як і він, цікавились народними піснями та історичними думами. Мав тісні зв'язки з Філаретом Колессою, який під впливом Ли сенка почав теж збирати й видавати народні пісні у себе, в Галичині.

Ось що написав Філарет Колесса про Лисенка у своїй книжечці "Микола Лисенко": "Обнова української музичної творчості в Галичині в'яжеться якнайтісніше з ім'ям Миколи Лисенка, з животворним впливом його музичних творів та його досягненнями в ділянці музичного фольклору... Головне під впливом Лисенка починається у нас та кож систематичне збирання матеріалів з обсягу українського музичного фольклору й наукове досліджування цієї багатої спадщини минулих віків".

Своїми записами українських дум та пісень з музичним супроводом до кожної з них Лисенко зробив величезну, незрівнянну послугу всьому українському народові. Насамперед, він увічнив ці пісні й думи, зберіг їх для майбутніх поколінь. Крім того, він наочно й переконливо довів, що народ наш від природи надзвичайно талановитий. Адже ж ті пісні — творчість зовсім простих, неосвічених людей, яких зла доля та злі люди весь вік тримали у темряві.

У записах Миколи Віталійовича виразно позначились його погляди на народну гармонізацію пісень, його глибоке знання народного голосоведення й контрапункту. Таке всебічне й глибоке знання всіх характерних рис української пісні, разом з великим музичним талантом Миколи Віталійовича, дало нам незрівнянно художню обробку наших народних мелодій, яку ми бачимо в його хорових "розкладках" і фортепіанних супроводах.

В акомпанементі Микола Віталійович ніколи не затьмарює основної мелодії різними ефектними музичними прикрасами. Він розвиває ту ж саму мелодію, яку веде голос Часом акомпанемент досягає яскравої мальовничості: у ньому чується то бандура, то ліра, то уявляються цілі картини виступаючого в похід війська. Наприклад, в акомпанементі до пісні "Гей, не дивуйте" виразно чується тяжка хода козацької піхоти.

Кохаючись у пісенній творчості українського народу, Лисенко широко використовував народні мелодії у своїх численних музичних композиціях. Писав музику на теми, що зустрічались йому в піснях, до різних п'єс, які вимагали музичного супроводу; наприклад, до "Наталки Полтавки" Котляревського. "Назара Стодолі" Шевченка, "Тараса Бульби" Старицького (інсценіровка за Гоголем), "Чорноморців", "Марусі Богуславки" Старицького, "Невольника" Кропивницького та ін. Адже ж в українських п'єсах того часу завжди було багато пісень, танців та музики.

Писав Лисенко на мотиви народних пісень і свої, цілком самостійні опери. Я вже називала тут одну з них, а саме "Різдвяна ніч". Крім того Лисенко створив ще одну оперу за Гоголем — "Утоплену", на текст Старицького. Ці опери не останні в його житті, але я не можу тут назвати усе те, що він створив, бо мої спогади не монографія, а лише нарис про мою з ним зустріч і про вплив цієї зустрічі на моє майбутнє.

Перебування Миколи Віталійовича у Петербурзі, де він познайомився з російськими композиторами, було надзвичайно щасливим для його творчості. Він поїхав туди з однією метою, а саме: ближче придивитись до композиторської практики видатних і відомих йому композиторів: Римського-Корсакова, Мусоргського, Бородіна та інших. Римський-Корсаков Лисенкові був відомий як великий знавець оркестрового мистецтва; до нього він і звернувся з проханням дозволити йому прослухати курс оркестровки, оскільки Миколі Віталійовичу бракувало саме цих знань, дарма що він дуже успішно закінчив консерваторію в Лейпцігу.

Римський-Корсаков не тільки погодився навчати Лисенка, а й познайомив його з іншими композиторами, своїми друзями, з якими дуже часто бачився в домі відомого музичного критика Стасова, відвідуючи зібрання композиторів. Тут завжди обговорювалися надзвичайно цікаві для нього питання. Друзі Римського-Корсакова — Мусоргський, Бородін, Балакірєв, Кюї та інші композитори — з великим зацікавленням обмірковували нові музичні твори, між якими були й опери. А те було ой як потрібно композиторові, що прагнув створити оперний жанр і в українському музичному мистецтві. Він слухав дуже уважно, коли інші композитори висловлювались про ідейність оперного лібретто, про вдалість або невдалість музичних характеристик різних персонажів і про те, чи вмотивована кожна сцена супроводом в оркестрі та окремими аріями. А головне — наскільки музика відповідає тексту п’єси і чи в достатній мірі вона малює справжнє життя. Лисенко полюбив своїх російських друзів, бо бачив і знав, що вони, так само як і він, люблять свій народ і дбають про збере ження російської народної пісні. Те, що російські композитори близько зацікавились українським народним фольклором і уважно слухали оперу "Різдвяна ніч", поріднило Лисенка з ними. Адже ж на тему Гоголя "Майська ніч" узявся тоді писати оперу сам Римський-Корсаков. Цей намір його учителя дуже зворушив Лисенка, він почав ставитись до нього, як до рідного брата. Лисенко знайомив Римського-Корсакова з українською різнобарвною народною мелодикою. З того часу між обома композиторами встановився міцний творчий зв'язок. Вони листувалися. У кабінеті Лисенка я бачила великий портрет Римського-Корсакова у прекрасній, художньо зробленій рамці. На моє питання:

— Чий це портрет?

Лисенко з почуттям гордості відповів:

— Це мій учитель і друг Римський-Корсаков!

Я знаю, що другом Лисенка був і Петро Ілліч Чайковський. Далеко пізніше, після мого знайомства з Лисенком, я чула, що Чайковський, коли приїздив до Києва, зупинявся у Лисенків, де його приймали, як дорогого, бажаного гостя. Обох їх ріднила любов до музики та до рідної пісні. У Чайковського теж можна було багато дечого навчитись і разом з тим — поділитись своїми знаннями, яких Лисенко набув, живучи у тісній дружбі з народом та людьми, що знали народ і творили для нього.

Треба сказати, що і російські композитори визнавали геніальність Лисенка і ставились до нього з виключною увагою.

Крім опери, як музичного жанру, Лисенко створив багато інших музичних творів: рапсодії, сонати, фуги, кантати, ноктюрни, елегії, вальси, марші, етюди та інші. Писав він також і для дітей. Я далеко пізніше бачила у них в домі оперу дитячу "Коза-дереза". Відома його опера для дітей "Пан Коцький". Як учитель музики, що усе життя мав діло з дітьми, Лисенко написав для них шкільні п'єски, вправи, які давали змогу навчати музики на суто українському матеріалі.

Геній Лисенка поставив музичне мистецтво України на такий високий щабель художньої вартості, що ми, українці, маємо повне право сказати, що українська музика твердо стоїть на одному рівні з музичною класикою інших народів.

* * *

Робота з театральним хором та з хором студентів і курсисток закінчилась. Студенти мали виступати з великим концертом в оперному театрі. Одного пам'ятного для мене вечора, разом з великим гуртом молоді, я опинилась на сцені справжнього театру, перед численною публікою. Ми стояли тоді так, як поставив нас сам Микола Віталійович і як було ним намічено ще на останній репетиції. Виглядав наш хор дуже мальовничо, бо всі, хлопці й дівчата, були вдягнені в українські національні костюми, які Лисенко позичив з театрального гардероба Старицького.

Зайве казати, що хвилювалися ми страшенно. "Коли б тільки не осоромитись та не осоромити Миколу Віталійовича", — думали ми тоді. Співаки всією душею полюбили Лисенка і розуміли, що найменша наша невдача відіб'ється болісно на ньому.

Завіса піднялась. Пам'ятаючи наказ Миколи Віталійовича — не дивитись на глядача, а пильнувати кожен його рух — ми всі завмерли, спинивши очі на паличці диригента.

Першим номером ми проспівали "Заповіт" Шевченка. Усі глядачі відразу встали, як одна людина. Цей несподіваний рух у залі примусив мене подивитись на публіку. Дивне враження вона тоді справила на мене. Куди не кинь оком, все люди й люди, які стоять і дивляться на нас з особливою увагою. Це ще більше піднесло наш урочистий настрій, і разом з тим, я бачила, усім співакам стало приємо й легко. Страху неначе й не було. Після "Заповіту" проспівали "Реве та стогне", а далі — "Туман хвилями лягає" і крім Шевченкових віршів — багато народних українських пісень в обробці Лисенка. Успіх був такий, якого ми ніколи не сподівалися. Величезний театр гримів від гучних вигуків та оплесків. Бурею отих "браво", "біс" нас примушували повторювати майже всі номери концерту. Після закінчення глядачі довго не розходились, викликали Миколу Віталійовича, як організатора й учителя нашого хору Ми, співаки, раділи тим оваціям і були горді, що працювали й відзначились під його керівництвом.

На тому концерті, серед публіки, були присутні родини як Лисенка, так і Старицького, і майже всі учасники хору та оркестру нашого театру. Всі вони вітали з захопленням Миколу Віталійовича і були щасливі успіхом концерту. Ра дісно вітали вони й мене, побачивши на сцені в рядах співаків.

Михайло Петрович з веселою усмішкою підійшов до гурту хористів нашої трупи і промовив:

— Треба, щоб і театральний хор звучав так само прекрасно, як хор студентів.

Другого дня вранці він прийшов до нас на репетицію і знов заохочував працювати якнайкраще, бо від хору театрального більше вимагатиметься, ніж від студентів, не професіоналів.

— Готуйтеся до іспиту! — сказав він нам.— Швидко вас буде слухати ваш режисер-керівник Марко Лукич Кро-пивницький. А він великий знавець української пісні, навіть сам складає пісні, чудесні пісні! — похвалив Старицький Марка Лукича. — 3 ним уже збираються до Києва його найкращі артисти: Марія Костянтинівна Заньковецька та Микола Карпович Садовський.

Річ у тім, що ще в 1882 році М. П. Старицький домовився з дуже відомим тоді організатором театральної справи і разом з тим неперевершеним майстром сцени Марком Лукичем Кропивницьким про утворення справді художнього українського театру. З цією метою Кропивницький мав приїхати до Києва разом з акторами своєї трупи. Сам організатор і антрепренер, він охоче погоджувався відмовитись від керівництва усіма справами трупи і бути у Старицького лише актором та режисером. За умовою зі своїми акторами та з власниками театрів Кропивницький мусив перед тим закінчити свій літній сезон.

Час приїзду наближався. Вже розпочався липень місяць, а нова трупа Старицького мала почати свою діяльність з серпня в Одесі. Про М. Л. Кропивницького згадували щодня і ті розмови будили мою цікавість. Я загорілась бажанням швидше побачити його, щоб самій переконатися в тому, який він геніальний актор. Власне кажучи, справжніх акторів мені ще ніколи тоді не доводилось бачити, так само як і справжньої хорошої трупи.

Отже все те, що я чула в домі Лисенків — Старицьких про художнє виконання ролей Кропивницьким, Заньковецькою і Садовським, було для мене ще, так би мовити, загадкою. Я заздрила товаришкам моїм, дівчатам Старицьким, коли вони, з повним начебто знанням справи, вихваляли гру Кропивницького та провідних акторів його трупи Заньковецької і Садовського.

Одного дня М. П. Старицький приніс додому афішу-анонс. На ній червоною та чорною фарбами було надруковано оповіщення про початок вистав першої художньої української трупи під орудою М. П. Старицького й за участю М. Л. Кропивницького, М. К. Заньковецької та М. К. Садовського. Було зазначено також дату першої вистави і назви всіх тих п'єс, які мали увійти в репертуар, їх було десять: "Наталка Полтавка" Котляревського, "На-зар Стодоля" Шевченка, "Шельменко-денщик" Квітки-Основ'яненка, "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Глитай, або ж павук", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Невольник" Кропивницького, "За Немань іду", "Чорноморці" Старицького, "Сватання на Гончарівці" Квітки-Основ'яненка; крім того мали йти такі водевілі: "По ревізії", "Помирились" Кропивницького, "Кум-мірошник" Дмитренка, "Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка" Старицького.

Тоді я вперше довідалась про значення слова репертуар. Поява афіші в домі Старицьких була цікавою подією для всіх нас. Отже, мрії й прагнення Старицького та Лисенка ось-ось мали вже здійснитись: адже ж афіша зобов'язує, в чому я мала нагоду переконатися пізніше. А тут ще Старицький одержав, нарешті, сподівану телеграму від Кропивницького, якою він сповіщав Михайла Петровича про свій приїзд до Києва.

Михайло Петрович наказав усім хористам і музикантам зібратись 16 липня 1883 року вранці у театр на репетицію:

— Вас слухатиме сам Марко Лукич Кропивницький,— сказав він нам.

Була ще дуже рання година, коли хор та оркестр прийшли у повному складі до театру в призначений день. Всі турбувались, боялися спізнитись. "А що, як осоромимось?" — непокоїлись дівчата.

Дехто з хористів уже раніше працював у трупі Кропивницького. Біля них юрмилися інші, розпитуючи, чи дуже вимогливий Кропивницький і чи добрий з нього режисер та актор.

— О! З нього знаменитий актор! Слава про нього давно вже пішла по всій Україні. Він талант! І режисер, а краще сказати — організатор трупи теж видатний! —промовив хтось, хто добре знав Марка Лукича.

— А до того він ще й хороший товариш, — додав хтось інший з хористів.

— А як він виконує всі комічні ролі! — захоплювався ще якийсь. — Немає йому рівних!

Про Миколу Карповича Садовського теж розповідали, але не так багато, як про Марка Лукича. Казали, що він ще молодий, але, здається, дуже талановитий артист. Взагалі казали, що про нього мало ще було відомо. Найменше говорили про Марію Костянтинівну Заньковецьку, хоч цікавилися нею найбільше. Адже ж вона мала бути на перших, головних ролях у трупі. Вона тільки недавно з'явилась на українській сцені. Казали, що вона була дружиною якогось дуже видатного військового, чи полковника, чи навіть генерала.

Репетиція ще не починалась. Усі ми чекали на Миколу Віталійовича, а його все не було. За диригентським пультом сидів наш новий капельмейстер і хормейстер Черня-хівський, який останні репетиції весь час перебував разом з нами. Лисенко збирався передоручити йому керівництво і хором і оркестром, не маючи сам змоги залишити всю свою важливу роботу і їхати з трупою у далекі мандрівки.

— Де вони? Чому не йдуть? — запитували співаки один одного, поглядаючи у бік головних дверей зали.

Раптом відчинилися бокові, крайні від сцени двері, і ми побачили у напівтемряві зали групу людей, яка повільно пройшла до центрального проходу і повернула в напрямку оркестру, до перших рядів партеру. Всі вони зупинились біля оркестрового бар'єра. У тій групі ми впізнали високу постать нашого керманича Михайла Петровича, який був на голову вищий від усіх, і Миколу Віталійовича, який відразу почав розмовляти з Черняхівським, даючи йому, певно, якісь вказівки.

— А хто ж ті, що прийшли разом зі Старицьким та Лисенком? — питали співачки одна одну.

— Отой, огрядний із себе, — то і є сам Кропивницький, — почула я голос за спиною..

— Біля нього в капелюшику — Заньковецька, певно, — шепотіли між собою хористи.

— А хто ж отой, у сірому костюмі і з панамою на голові? — питав хтось.

— Та то ж і є Садовський! — була на те відповідь. Очі всіх співаків і співачок неначе прикипіли були до тих, не знайомих для багатьох з нас постатей. Прізвища їхні встигли вже настільки уславитися серед театрального люду і публіки, що наша цікавість була цілком зрозуміла.

Михайло Петрович запросив їх сісти у крісла, а Микола Віталійович хутко перейшов по мостках, які з'єднували сцену із залом, і опинився у нашому співочому гурті. Вік спокійно пояснив нам, що оті відвідувачі, які прийшли до нас на репетицію, були Кропивницький, Заньковецька і Садовський. Марко Лукич хотів, мовляв, почути, наскільки хор і оркестр готові до майбутніх вистав. Це було йому потрібно, як майбутньому головному режисерові трупи.

Помітивши, що ми захвилювались, Микола Віталійович почав нас заспокоювати і давати нам останні свої вказівки. Прийшов на сцену і сам Михайло Петрович. Ласкаво посміхаючись, він теж почав нас підбадьорювати.

— Не лякайтесь, — казав він нам. — Це ж не справжній іспит, а тільки проба. Та чого вам боятися? — звертався він до чоловіків-хористів, які теж виявляли збентеження, як і ми, співачки. — Ви ж учні Миколи Віталійовича, вам нема чого боятись.

Порадивши всім уважно стежити за вказівками диригента, Старицький звелів нам стати на сцені так, як нас завжди ставив Лисенко під час репетицій. Після того він вийшов, Микола Віталійович теж пішов з ним. Швидко вони обидва з'явилися в залі. Михайло Петрович дав знак, завіса зашуміла, падаючи згори вниз, і заховала нас від наших гостей. За хвилину вона знову пішла вгору. Ми всі стояли, готові до іспиту. Оркестранти були теж напоготові. Наш капельмейстер сидів на високому стільці і чекав сигналу до початку. Настрій був піднесений. Хористи й музиканти почували себе урочисто, як на великому святі. Ми розуміли, що, виступаючи тепер перед знавцями театральної справи — Кропивницьким, Садовським та іншими акторами, — ми дійсно складаємо іспит і за себе, і за нашого вчителя-керівника Миколу Віталійовича. Це була перевірка всього того, що за цей короткий, порівнюючи, час устиг зробити з нами, співаками і музикантами, його талант геніального музики-педагога. Вже ніхто з нас не дивився у напівтемний зал. Здається, всі забули про те, що там сиділи наші екзаменатори. З великим напруженням слідкували ми за кожним рухом диригента, за змінами його обличчя, яке було освітлене великою лампою.

Почали з колядок та "Вечорниць" Ніщинського до п'єси "Назар Стодоля". Потім проспівали всі пісні до п'єс "Невольник", "Чорноморці", "Дай серцю волю, заведе

в неволю" та багато окремих пісень, з якими хор міг виступити в концерті.

Марко Лукич був страшенно вдоволений, що до його власної п'єси "Дай серцю волю, заведе в неволю" були так хороше підготовлені хорові номери. До першої дії хлопцями було виконано пісню "Гуляв чумак на риночку", дівчатами, до другої та третьої дій, — "Та нема гірш нікому", "Лугом іду, коня веду", "Ой піду я в ліс по опеньки" га весільна — "Заручена та Одарка". З глибоким почуттям була виконана хлопцями пісня з третьої дії "Гей, по синьому морю хвиля грає". Досконала гармонізація та її виконання створювали враження широчини, що нагадувала стихію.

Слухаючи нас, Марко Лукич, як казали наші хористи, помітно пожвавішав і частенько звертався до Старицького та Лисенка, щось кажучи їм. Іноді він питав, чи не знаємо ми тієї або іншої пісні. Виявилося, що всі ті пісні, якими цікавився Марко Лукич, були нам добре відомі. Ми їх виконали для нього так, як учив нас співати Микола Віталійович.

Нарешті, проба закінчилась. Признаюся щиро, що всі ми, співаки, дуже потомилися від неї. Кропивницький, Са-довський, Заньковецька та інші присутні в залі кричали нам "браво" і плескали в долоні. Марко Лукич потиснув руку перше Лисенкові, а потім Старицькому. Марія Заньковецька, експансивної вдачі, обняла Миколу Віталійовича й поцілувала, а потім підбігла до самого бар'єра оркестру і почала посилати нам поцілунки кінчиками пальців, промовляючи:

— Прекрасно! Прекрасно! Прекрасно!

Після цього вона по дошці, яка з'єднувала сцену із залом, вибігла до нас і почала тиснути всім нам руки, дякуючи. Декого з дівчат вона цілувала.

— Ви дуже добре співали, — казала вона. — Я бачу, що вас учив великий майстер.

Заньковецька просто зачарувала усіх нас своєю щирістю і простотою поведінки. Коли вона знову пішла в зал, ми довго ще не могли заспокоїтись.

— Зовсім не горда, — казали одні.

— Красива, — говорили інші.

— Не жінка, а справжній вогонь, — чулося серед нас. Сподобався нам також і Микола Карпович Садовський. Михайло Петрович подякував музикантам і співакам,

дозволив розходитись нам по домах і сповістив, що дозволяє спочивати аж два дні.

— Розклад репетицій з хором та оркестром буде вивішено окремо, — додав він.

Усі наступні дні були заповнені репетиціями та перевіркою усього того, що могло бути потрібним для майбутніх вистав. Дні пролетіли для мене, як година. Ось уже довелось і мені разом з усією трупою Старицького збиратися й лаштуватись у далеку дорогу.

Михайло Петрович мусив виїхати трохи раніше. Перед своїм від'їздом він запросив до себе, на Лук'янівку, всіх головних артистів своєї тільки що організованої трупи. Широка натура Старицького прагнула весело й гучно відсвяткувати початок дорогої для нього справи. Його благородна душа хотіла цим святом віддячити і членам своєї сім'ї і всім своїм друзям, які так ретельно допомагали йому в справі організації трупи, вірніше сказати,— у виготовленні костюмів і більшої частини реквізиту. Зібравши у себе крім своїх близьких ще й більшість своїх нових товаришів, Михайло Петрович хотів підкреслити, що організація театру є справою не лише його особисто, але й цілого колективу.

Я брала найжвавішу участь у підготовці всього потрібного для прийому гостей. Мав бути обід і чай після нього. Усіма господарськими роботами керувала Ольга Антонівна Лисенко. Помічниць, крім нас, дівчат, у неї було багато. Понаварювали і понапікали багато смачних страв, солодких тістечок і пиріжків. Михайло Петрович подбав про те, щоб було вдосталь вина та пива. На льоду в льоху берегли чимало пляшок шампанського. Обідати мали на веранді, яка, до речі, була дуже простора. Столи понакривали чудовими, вишитими українським орнаментом, скатертинами. На них стояли живі квіти. Мені здавалось, що я ще ніколи не бачила так чудово сервірованого та оздобленого стола, хоч мені, як я уже казала вище, доводилось жити у багатих поміщиків.

Михайло Петрович похвалив усіх нас, як господарок, йому особливо сподобався святковий вигляд веранди, прикрашеної гірляндами з живих квітів.

Почали сходитись гості. їх просили пройти до вітальні, а коли всі поприходили, Михайло Петрович, відчинивши широко двері на веранду, запросив гостей до обіду.

На чільному місці посадили М. Л. Кропивницького, а поруч нього — М. К. Заньковецьку. Садовський, як давній знайомий Старицьких, сів на другому кінці стола, серед нас, дівчат. Він дуже багато жартував і швидко став центром уваги всього товариства.

Допомагаючи господарювати, я часто поглядала в той бік, де сиділи Кропивницький та Заньковецька. Кропивницький був досить огрядий, повновидий, з живими й розумними очима. Він мало говорив, а більше слухав те, що казали інші, час від часу подаючи дуже дотепні репліки. Жартуючи, сам не всміхався. Був дуже чемний до обох своїх сусідок — Марії Костянтинівни та Софії Віталіївни.

Чим більше я приглядалась до артистки Заньковецької, тим більше вона цікавила мене. Таких очей, як у неї, мені ще не доводилось бачити. Живі, повні вогню, вони світились, блищали, пломеніли, як дорогий самоцвіт на сонці. Обличчя у неї було надзвичайно рухливе. Найменші відтінки почуттів відбивались на ньому так виразно, що можна було відразу догадатись, про що думає Заньковецька і що вона відчуває.

Треба було бачити її в ту хвилину, коли Михайло Петрович підвівся, підняв свій бокал з шампанським і звернувся до всіх, виголошуючи перший тост за успішний розквіт українського театрального мистецтва. Очі у Марії Костянтинівни засяяли, як бризки роси під сонячним промінням. Вираз обличчя став надзвичайно приємний, усміхнений, і вся вона відразу стала невимовно гарною. Трудно було тоді одірвати свій погляд від неї. А коли Старицький, підвищивши голос, гукнув:

— Покажемо отим луциперам, сатрапам царським, гнобителям нашого українського народу, що ще жива в ньому душа, що кличе та душа синів вітчизни до діла!

Марія Костянтинівна, гнучка станом, випросталася, скочивши на рівні ноги, з високо вгору піднятим бокалом хутенько підійшла до нього, чокнулася і так само голосно, як і він, виголосила:

— Так, Михайле Петровичу, покажемо й докажемо! Михайло Петрович поцілував з пошаною в неї руку, а вона щиро обняла його й поцілувала. Оті "покажемо й докажемо" були проголошені нею з таким завзяттям, так урочисто, наче клятва працювати для народу, тільки для народу.

Кожен виголошував який-небудь тост. Кропивницький підняв чарку за розквіт української культури, Садовський голосно гукнув:

— Хай живе наша мужича мова! А Микола Віталійович додав:

— Нехай живе і той народ, що зберіг її!

Жіноцтво пропонувало тости за успіх новоорганізованої трупи та за здоров'я Кропивницького, Заньковецької і Садовського. Садовський почав розповідати про те, як Кропивницький та він здобули дозвіл на вистави українського театру. Багато дечого цікавого додав і Кропивницький. Щасливий, виходить, то був рік для українців — 1881. То був рік, коли уряд скасував свій жорстокий наказ 1876 року. Про це писав Садовський у своїх театральних згадках, але, як з пісні слова не викинеш, так і з оцих моїх спогадів не можна викинути цієї важливої для українського народу події. Скажу про неї якомога коротенько.

Кропивницький, який не міг жити поза театральним мистецтвом з свого покликання, вирішив вступити до російської трупи антрепренера Ашкаренка. Коли вони грали в Кременчуку, до Кропивницького приїхав у гості брат його друга Івана Карповича Тобілевича — Микола Карпо-вич Садовський. Він не знав іще, яким, власне, шляхом йому йти у житті. Театральні справи Ашкаренка були в той час дуже кепські. Населення Кременчука не дуже-то поспішало до театру. То був не бойкот, а байдужість, тим більше, що хороших російських труп у провінції було дуже мало. Отже, за словами Ашкаренка, його театр горів, і він не знав, що діяти, щоб розрахуватися з акторами і сплатити борги за приміщення. Кропивницький із Садовський порадили йому звернутись до тодішнього міністра внутрішніх справ Лоріс-Мелікова і просити дати дозвіл на вистави українською мовою: українське населення, напевно, відгукнеться на ті вистави і таким чином дворянська честь Ашкаренка буде врятована. Такий дозвіл Ашкарен-ко одержав і за добру пораду та за розумно написану Кропивницьким і Садовським телеграму почастував їх пляшкою шампанського. Правда, що радість їхня була не зовсім повна, бо разом з українською п'єсою, в один вечір, вони мусили грати і російську. Але "якось-то воно буде",— думали Кропивницький і Садовський і почали, не гаючись, готувати виставу українською мовою. То була п'єса Котляревського "Наталка Полтавка".

Фінансові справи Ашкаренка настільки покращали, що він почав радо ставити українські вистави. Кінчився сезон, і Кропивницький попрощався з ним, вирішивши заснувати свою власну трупу. Звичайно, він запросив до себе і Садовського, тим більше, що Садовський дуже щиро допомагав йому в усьому і навіть знайшов для нього артистку на перші жіночі ролі. То була Марія Костянтинівна Заньковецька, тоді, за прізвищем чоловіка, — Хлистова. Микола Карпович блискавично списався з нею, вона приїхала до Кропивницького і розпочала свою блискучу кар'єру драматичної артистки на українській сцені. Не помилився Садовський, запрошуючи її. Він з першого разу, коли побачив її в аматорському виступі ще у фортеці Бендери, відчув у ній великий талант і відгадав інтуїтивно її геніальність. А до того Садовський побачив, що вона любила українські пісні, які співала разом з ним.

Те все стало відомо під час гостювання Заньковецької на урочистому обіді у Старицького.

Були й інші цікаві розмови, з яких я дізналася, що раніше антрепренери не дуже дбали про те, щоб оформити, як належить, українські вистави.

— Чому у вас були такі жалюгідні декорації, коли ви приїздили до нас із трупою минулої зими? — спитала Ольга Антонівна у Марка Лукича.

— Знаю, що поганенькі, але хіба я в тому винен, — відповів той. — Що міг я зробити, коли той гаспид Іванен-ко, наш антрепренер, відмовився виготовити декорації до наших п'єс, — продовжував Кропивницький. — У театрі ж є декорації. Беріть і припасовуйте їх так, як вам того треба, — сказав нам отой Гарпагон.

— А у нас тепер буде все по-іншому, — втрутився в їхню розмову Старицький. — Кожна п'єса в нашому репертуарі вже має свої, спеціально для неї виготовлені декорації і свій реквізит і навіть гардероб!

— Я бачу, що ви розмахнулись дуже широко,— усміхнулась до нього Марія Костянтинівна. — Гадаю, що це допоможе нам, артистам, краще грати, — додала вона.

На запитання однієї з дівчат Старицького, чи не страшно було Марії Костянтинівні вперше виходити на сцену, вона відповіла:

— Перед виходом на сцену було трошки моторошно, але потім я якось зовсім забула про публіку і страх мін десь зник.

За цікавими розмовами непомітно плинув час, а коли гості і всі присутні почали співати, ми забули, що надворі була вже ніч. Микола Віталійович зіграв нам фрагменти з своєї нової опери, яку він ще далеко не закінчив тоді. То була "Утоплена". Присутні просили і Марію Костянтинівну приєднатися до концерту. Вона охоче погодилась. Побалакавши хвилинку з Лисенком та Садовський, Заньковецька підійшла разом з останнім до рояля і почала співати з ним дует "Коли розлучаються двоє". Співала вона гарно. Голос у неї був широкого діапазону і звучав легко, без всякого зусилля, неначе було його непочатий край. Садовський дуже влучно вторував їй. У нього був дуже добрий слух і гарний, повний почуття, теплий голос. Він проспівав ще сам "Нелюдимо наше море".

Прощаючись, наші гості просили Миколу Віталійовича приїхати на відкриття театру в Одесу і неодмінно бути на першій виставі з дружиною та з усіма Старицькими.

Другого дня Михайло Петрович виїхав з Києва разом зі своїм адміністратором і робітниками сцени. Декорації, гардероб та всі інші театральні речі були вже погружені до спеціального товарного вагона. Через два дні після його від'їзду мусили вирушати і ми, працівники його трупи.

Початок діяльності першої української художньої художньої трупи

М. П. Старицький був уже на пероні, коли поїзд, що привіз нас, артистів, з Києва, підійшов до вокзалу міста Одеси. З ним була також сестра М. К. Садовського Марія Карпівна Садовська. Вона трохи раніше від нас виїхала з Києва, щоб встигнути, перед початком сезону, відвідати в Єлисаветграді2 свою маленьку донечку Женю, яка жила у родичів. Дізнавшись, коли приходить поїзд, вона вийшла на вокзал спеціально для того, щоб зустріти мене і забрати до себе. Ще в Києві Михайло Петрович просив її взяти мене, недосвідчену, під свою опіку, і я не раз дякувала йому за те. Марія Садовська у спільному житті була чудес ним товаришем. Вона просила мене називати її так, як звали її всі рідні — Машею. Кропивницький, Старицький і Заньковецька теж казали їй Маша. До трупи Кропивницького Маша приїхала тільки наприкінці гастролей у Харкові і ще не встигла увійти в репертуар. Всі головні ролі грала Заньковецька.

Маша була дуже розумною, працьовитою людиною, з палким серцем і веселою вдачею. Я не пам'ятаю, щоб вона коли посварилася з ким-небудь або поскаржилась на те, що її було покривджено. До всього, що траплялося з нею, вона ставилася спокійно, з великою витримкою. А коли була чимсь дуже зажурена, то плакала так, щоб ніхто не бачив. На славу вона не претендувала і перших ролей не домагалася, хоч мала винятково прекрасний голос і сценічний досвід. Живучи в Єлисаветграді, в родині свого старшого брата Івана Тобілевича, Маша мала змогу виступати у виставах акторів-аматорів. У його домі провадились і всі репетиції.

Усю свою юність Маша мріяла тільки про одне: стати професіональною артисткою і вступити на сцену українського театру. Адже ж не дурно усі ті, хто бачив її виступи в аматорських виставах, віщували їй сценічну славу, запевняючи, що в неї талант і виняткової краси голос. Коли царський уряд заборонив усякі виступи на сцені українською мовою, себто, як казали тоді, "на малорусском язьіке", перед нею постало дуже трудне тоді питання: що робити зі своїм дійсно хорошим голосом? Невже навіки попрощатися з укоханою мрією про роботу в театрі? А тут іще й інше горе спіткало Машу, страшною тугою оповило її молоде серце. Несподівано для всіх, раптово помер її наречений Йосип Варфоломейович Шевченко, син Варфоломея Шевченка, який був двоюрідним братом славетного нашого Кобзаря — Тараса Григоровича. Йосип деякий час проживав у Єлисаветі і, познайомившися з родиною Івана Тобілевича, став його частим гостем. Йому подобалося те, що у Тобілевичів збиралися цікаві поступові люди, які прагнули культури для українського народу, і що там він міг почути читання нових книжок і взяти участь у родинних концертах. Непомітно для самого себе Йосип Варфоломейович закохався в Машу і посватався до неї. Оскільки і він, і Маша були ще занадто молоді, то за порадою Івана Карповича весілля було відкладено на той час, коли наречений закінчить військову школу. Школа та була теж у Єлисаветі. Поїхав Шевченко на якесь свято додому, на Полісся, і звідти прийшла страшна звістка, що він, тяжко захворівши, помер.

Маша сама тяжко захворіла, одержавши ту звістку. Молодість перемогла, вона одужала, але, рятуючись від туги, стала рватися з дому, шукаючи собі роботи, як забуття. До Єлисавета приїхала в той час оперетка. Якось так сталося, що антрепренер запросив Машу до своєї трупи, і вона погодилась, всупереч порадам брата Івана. Він наполегливо радив їй не робити цього необережного кроку. Радив почекати трохи і постаратись влаштуватися в яку-небудь хорошу російську трупу. Але де там! Досі покірлива Маша неначе збожеволіла.

Я не можу залишатися вдома, — казала вона уперто. — Тут все мені нагадує про мою втрату, про Йосипа.

Нарешті, брат Іван відпустив Машу, тяжко зітхнувши. Прощаючись, він поблагословив її, як батько, і сказав:

— Я знаю, що ти швидко повернешся додому. Ти, яка звикла працювати у нас в драматичному колективі над ідейними п'єсами, не зможеш задовольнитися репертуаром театру оперети, повною безідейністю, відсутністю будь-якої життєвої правди Самі лише жарти, сміх, комікування й блюзнірство! Хороша часом, легка музика деяких оперет не може заступити тих вад і тієї пошлості, які панують майже в усіх оперетках. Ти, зі своїм чистим і благородним серцем, ніколи не звикнеш ні до того, що тобі доведеться виконувати на сцені, ні до своїх товаришів по роботі Вони не звикли працювати в театрі заради ідеї і ставити перед собою серйозні мистецькі завдання Пам'ятай, дитино що мій дім — твій дім. Коли в театрі тобі буде не в лад — повертай тоді назад, додому! Головне — бережи свої чисті голубині крила, щоб лихі люди бува не утнули їх! — На тому й попрощалися.

Слова старшого брата справдилися. Працювати в опереті для Маші було більш ніж тяжко. Єдине, що утримувало її від того, щоб покинути театр, було кохання, яке вона відчула до молодого тенора італійця на прізвище Барілотті. їй доводилось дуже часто виступати разом з ним в одних і тих же самих п'єсах Він виконував ролі героїв, вона героїнь. А до того він ще й дуже серйозно поставився до її голосу. Барілотті пройшов на своїй батьківщині хорошу школу співу і запропонував Маші учити її і готувати разом ті партії, які їй доручалися. Спільна робота в театрі під час вистав і над виготовленням нових партій зробила своє діло, тим більше, що Барілотті умів своїм серйозним поводженням викликати до себе повне довір'я. Навчання кінчилося тим, що Маша вийшла заміж за нього, повідомивши про це своїх рідних. Але раювала вона не довго. Між нею та Барілотті почались непорозуміння. Вони обоє не зійшлись ні своїми характерами, ні звичками, ні поглядами на життя. Для Маші було боляче те, що чоловік її не хотів мати дітей.

Діти — це тільки зайва перешкода для нас, артистів. Ми мусимо весь час переїздити з міста до міста, не можемо ж ми тягатися з дитиною та з її пелюшками, — казав він їй.

Вихована у традиціях пошани до сім'ї, центром якої були обов'язково діти, Маша не уявляла собі родинного щастя без дітей. Ніякі труднощі не лякали її. Уникаючи суперечок з чоловіком, Маша вирішила піти від нього, забравши з собою дитину, яку незадовго перед тим народила. Це сталося в місті Миколаєві, де у той час перебував випадково із своєю військовою частиною її брат, офіцер Панас Карпович Тобілевич, майбутній корифей української сцени — Саксаганський. Не вагаючись ні хвилини, Маша поїхала прямісінько до нього. На щастя, він був удома і дуже привітно зустрів свою сестру. Щоб заспокоїти її, він неначе ніяк не міг вдосталь намилуватися її немовлятком, Женею. Вихваляв її красу і розумні, як він казав, очі. Панас Карпович, хоч був тоді ще не жонатий, інстинктом зрозумів, що в горі найкращою втіхою для матері може бути її дитина. Зустріч з братом заспокоїла Машу, і вона вирішила поїхати до Єлисавета, до брата Івана, який, вона знала, радо прийме її разом з дитиною. Панас Карпович допоміг сестрі грошима і пообіцяв допомагати їй щомісяця.

— А на кого ж ти лишила свою Женю тепер, коли вступила до трупи? — спитала я, зацікавившись долею маленької Барілотті.

— Вона у брата Івана, — відповіла мені Маша, показуючи фотографію, на якій було знято маленьку дівчинку, що вже сиділа на подушці, одягнена в темненьке платтячко з білим фартушком.

— Подивись, — промовила Маша, і почуття гордощів за свою дитину відчулося в її теплому голосі. — Я тепер ціл ком спокійна за неї, — додала вона, бо за нею доглядає моя близька родичка, Катя, яка теж живе в Єлисаветі, здебільшого — в домі брата Івана. Він нам усім замість батька. У кого яке горе, біда, то зараз же біжать до нього за порадою та за допомогою,— хвалила Маша свого старшого брата Івана Тобілевича.

Сердечна відвертість, з якою Маша розказала мені про себе і про своїх рідних, викликала в моєму серці глибоке почуття дружби й любові. Симпатія, яку вона, за її словами, відчула до мене ще в час нашої першої зустрічі, перейшла у неї в постійне почуття сердечної приязні, що виявлялась в усьому, навіть у кожній дрібниці нашого з нею спільного життя. То вона щось зварить або спече для мене смачненьке, то вишиє гарненького комірчика, то купить стьожку та намисто до мого українського святкового костюма на сцену. Винахідливість на різні приємні несподіванки була в неї невичерпна. Я, зі свого боку, теж старалась оточити Машу увагою й турботами. Приємно було щось зробити для неї вже заради того, щоб побачити задоволений вираз її ласкавого обличчя і веселу, милу усмішку приємного здивування.

— Невже це ти зробила для мене? — дивувалась вона і зараз же починала в захопленні хвалити чи мій дарунок, чи те, що я виготувала спеціально як сюрприз для неї.

Живучи разом з Машею, я вперше у своєму житті відчула радість дружби. Під впливом Машиної сердечності і щирості душа моя розквітла, як рослина, яку зігріло сонячне проміння і скропив життєдайний дощ. Мені було так тепло і хороше з нею, моєю товаришкою, якій я могла, не боячись осуду й насмішки, довірити всі свої найдорожчі для мене думки і сподівання. Лагідність, простота Машина у стосунках з людьми, а до того ще і її весела вдача робили її присутність для всіх нас дуже приємною.

У трупі Марія Карпівна посідала становище цінної співачки, бо недурно ж за нею утвердилась назва "українського соловейка", а проте вона ніколи нікому не давала відчути, що чимось краща за інших. Охоче розмовляла а людьми, маленькими по своєму значенню в театрі, радилася з ними у різних справах і цікавилась їхнім приватним життям, поспішаючи завжди прийти кому-небудь з них на допомогу. Одержувала вона щомісяця 275 карбованців, і хоч більшу частину відсилала сестрі Каті для своєї дочки, потреби її були такі невеличкі, що вона завжди мала зайві, як вона казала, гроші, щоб поділитися ними з тим, хто відчував тимчасову скруту.

До речі сказати, що Старицький оплачував акторів, хористів, музикантів та інших робітників своєї трупи дуже щедрою рукою. Артисту і режисерові Кропивницькому Михайло Петрович платив щомісяця по 800 карбованців і крім цього ще 5 % від прибутків від вистав. Заньковецька одержувала 500 карбованців — платня виняткова на ті часи, навіть для артистки-героїні. Такої ні один антрепренер не давав своїм героїням. Я пам'ятаю, що Любов Павлівна Ліницька, перша артистка в трупі Саксаганського (звичайно, не в ті часи, про які я пишу, а значно пізніше), одержувала 250 карбованців, що було цілком нормально і для інших труп. Мені Михайло Петрович платив уже 45 карбованців, бо в деяких п'єсах я виконувала маленькі ролі дівчат, а то й подруг героїні. Це були дуже великі для мене гроші, і я ділилася ними з моїми рідними, посилаючи матері щомісяця грошову допомогу.

Жили ми з Машею не бідуючи і за це відчували велику вдячність до Старицького. Адже ж Маша знала, як платили акторам по інших трупах. Вона вміла сама цінувати умови праці в трупі Михайла Петровича і мене того навчила. Вона була моєю першою вчителькою щодо акторської гри. Усі свої куценькі ролі я неодмінно читала голосно Маші і радилася з нею, як вимовляти ті чи інші слова і що при тому робити, як рухатись і як поводитися з іншими учасниками вистави, моїми партнерами. З усіх її порад я запам'ятала одне, а саме — брати приклад із самого життя. Вона казала, що цього вчив її брат Іван, організатор і режисер аматорських вистав у Єлисаветграді.

Нічого вигаданого, не життєвого не повинно бути у грі актора,— казав він. — Справжнє життя — це найкращий порадник для нього.

Тут Маша нагадувала мені про те, чого навчав акторів Кропивницький: "Вивчайте все те, що оточує вас, приглядаючись пильно до кожної людини, силкуйтесь затримати у своїй пам'яті всі зовнішні вияви різних почуттів у різних по характеру людей".

— Так, Соню, — казала Маша, — життя наше — це велика школа. Ти ж чула, що каже Марко Лукич кожному акторові, який не так як треба виконує роль?

— Чула,— відповіла я.— Він завжди питає: "Де і у кого з живих людей ви могли побачити отакі рухи і таку

поведінку? Покиньте вигадувати, а давайте справжню, живу людину!"

— От бачиш, — казала мені на це Маша. — Кропивницький те саме радить нашим акторам, чого домагався від нас, аматорів, у Єлисаветграді брат Іван. А вони ж обидва прекрасні актори.

Чим частіше я розмовляла з Машею про сценічну майстерність, тим більше розуміла, що вона вже пройшла хорошу театральну студію під керівництвом розумних людей. Тому я охоче радилася з нею і ділилась своїми враженнями від гри найкращих наших провідних акторів. Найбільше захоплювалися ми грою Кропивницького і Заньковецької.

— Вони справжні генії, — запевняла мене Маша. Мені подобалося в Маші те, що вона дуже серйозно

ставилася до театральної справи і, так само як Лисенки й Старицькі, покладала великі надії на наші вистави.

— Це тобі не оперетка, де все побудовано на жартах і на веселих подіях, часто-густо цілком беззмістовних і не завжди пристойних для цнотливих слухачів, — казала Маша, не забуваючи полаяти театр оперети, який вона вважала непотрібним для нашого суспільства.

Опріч театральних інтересів було ще багато чого, що ріднило нас з Машею. Обидві ми кохались у красі природи, над усе подобалося нам в Одесі море. Його я побачила вперше у своєму житті, і воно справило на мене незабутнє враження.

На другий день після нашого приїзду до Одеси я пішла разом з Машею до театру, який був недалеко від моря. Ми хутенько побігли подивитися, яке воно, те море, в буряну погоду. Це була справжня непереможна стихія. Вода котилася високими валами і з ревом розбивалась об берег цілою зливою дощу, білою піною та незлічимими масами блискучих і променистих крапель. Дивлячись на розлютоване море, мені зараз же пригадались різні сумні історії про загиблі кораблі та про інші катастрофи на морі, про які мені доводилось читати або чути.

Але довго милуватися грізними хвилями нам не довелось. Треба було бігти до театру на репетицію.

Незважаючи на сильний вітер і погану погоду, біля театру юрмилось чимало людей. Одні читали афіші, інші товпились біля квиткової каси. Дехто голосно ображався на касира за те, що усі квитки на перші три вистави були

вже продані, про що й оповіщали об'яви, які висіли і біля каси і біля входу до театру.

Одесити давно вже чекали на відкриття нашого театру, і з кожним днем натовп біля нього усе більшав та більшав.

У самому театрі, на сцені й за лаштунками, кипіла робота. Робітники гарячково припасовували всі потрібні декорації до розмірів Одеського театру. Працювали вони здебільшого вночі, бо вранці і на протязі цілого дня на кону відбувалися репетиції, які провадились у потрібних для кожної п'єси декораціях, костюмах, гримі, з аксесуарами, реквізитом та освітленням. Хор і оркестр були завжди напоготові, щоб вступити у свою чергу до виконання своїх номерів.

Незважаючи на поспіх і гарячковість у підготовці вистав, усе йшло за певним, встановленим Старицький розкладом роботи трупи, що його було вивішено у двох місцях: один за сценою, другий — у коридорі театру, недалеко від ходу за лаштунки. Дисципліна була дуже сувора. Ніхто не наважувався спізнюватись на зазначену в розкладі роботу. Михайло Петрович сам не втручався в перевірку того, чи всі робітники його трупи на своїх місцях. Для цього ним були призначені спеціальні люди, що відповідали за свою ділянку роботи, від яких Михайло Петрович вимагав чіткості у виконанні своїх обов'язків. Сам він не тільки в перші дні, до початку сезону, але й пізніше не виходив з театру. Ми дивувалися з того і частенько я чула таке запитання серед акторського колективу:

— І коли Михайло Петрович спить? Адже ж він увесь час в театрі!

Ніхто з акторів не смів пропустити репетицію або прийти в театр напідпитку. Старицький своїм творчим ентузіазмом так запалив усіх нас, що ми ставились до виконання своїх обов'язків, як до святого, великого діла. Почувалось якесь моральне піднесення. Вся трупа в той час була схожа на хороший музичний інструмент, струни якого були натягнуті і в повній співзвучності між собою.

Оскільки наш режисер Марко Лукич Кропивницький виконував, крім режисури, ще й роботу відповідального актора, то Старицький завжди був присутній на всіх репетиціях, від початку до кінця, і насмілювався, правда, в дуже делікатній формі, втручатися в хід творчої роботи акторів, особливо, коли справа торкалася утворення мальовничих груп під час виступів хору. Свої зауваження Стариць кий робив у формі чемних запитань. Наприклад: "Як ви гадаєте, Марку Лукичу, а чи не буде краще розташувати співаків отак або так, щоб вони більш виразно виділились на тлі отих декорацій?" Трудно мені зараз навести точно власні слова Михайла Петровича, з якими він звертався до Кропивницького, щоб той не образився за втручання у його режисерську роботу. Але Марко Лукич завжди дуже охоче прислухався до порад Старицького, бо в них відчувався великий художній смак.

Усе те, що він радив, завжди було на користь нашим виставам. І не я одна помітила те. Сама Марія Костянтинівна Заньковецька сказала про нього Садовському й Кропивницькому, та ще дуже голосно, так, що всі її почули:

— Він справжній художник!

У день вистави приїхав Микола Віталійович з дружиною і, звичайно, Софія Віталіївна з Марусею та Людмилою. Я дуже зраділа, коли побачила їх усіх. Неначе зустріла найближчих своїх рідних.

З приїздом Лисенка всі чомусь повеселішали і перестали хвилюватися. Нарешті, знаменний день, вірніше сказати вечір настав.

3 серпня 1883 року — славетна дата в історії українського театрального мистецтва. Публіка того вечора і в дальші дні мала змогу побачити прекрасну роботу акторів у чудесному сценічному оформленні. То були вистави дійсно високої художньої якості, і трупа, яка показувала їх, мала назву: "Російсько-українська трупа Старицького на чолі з Кропивницьким, Заньковецькою й Садовським". Вона вперше довела усьому широкому громадянству Росії й України, наскільки виріс культурно український народ, який уже міг мати і мав зразкову художню театральну одиницю.

Повторюю, що день відкриття театру "Наталкою Полтавкою" — це була історична дата.

Хор нашої трупи складався з 30 співаків, самої лише молоді. Голоси звучали Свіжо і гарно: адже ж учителем нашим був геніальний музика і знавець співів М. В. Лисенко. На чолі акторської молоді стояли незрівнянні таланти — Кропивницький та Заньковецька.

Одеський Маріїнський театр, який тепер уже не існує,— він давно згорів,— був того вечора повний-повнісінький. Публіка наповнювала його з низу до самого верху. З усіх кімнат-убиралень забрано було стільці до зали для глядачів. Але й того було замало. У проходах, попід стінами стояло багато людей, переважно молоді, яка якимсь дивом пробилась до театру, переборовши різні перепони. До акторів за лаштунки доносився могутній гомін людських голосів. Окремих слів не було чути, і той гомін нагадував собою шум морського прибою. Але раптом усе відразу стихло.

Капельмейстер Черняхівський підняв свою диригентську паличку. Музиканти на те тільки й чекали. У мертвій тиші почулися незабутні, прекрасні звуки вступу Лисенка до опери "Наталка Полтавка".

Хоч повністю музику до тієї п'єси Микола Віталійович написав трохи пізніше, багато дечого було вже закінчено на той час. Оскільки "Наталка Полтавка" не була ще тоді справжньою оперою, а лиш п'єсою з музичними й співочими фрагментами, то Старицький радо привітав думку Лисенка використати для вистави його музику, а не Васильєва, якою користувалися більшість українських труп і навіть трупа Кропивницького. Музика Лисенка була чарівною прикрасою для тексту Котляревського.

Почувши вступ, усі актори завмерли за лаштунками. Я страшенно схвилювалась, не знаю тільки чого, бо ролі я ніякої у п'єсі не мала, і мимохіть подивилась у бік Заньковецької. Але вона, якій зараз треба було співати відому всім пісню "Віють вітри", спокійно стояла біля своїх традиційних відер, з коромислом у руці. "Невже їй не страшно? — дивувалась я. — Адже ж тисяча очей будуть дивитися виключно на неї і стежитимуть за кожним її рухом, за кожним словом! Ой, як страшно!" — перелякалась я за Марію Костянтинівну.

Але боялась я надаремно. Під мелодійне звучання оркестру завіса повільно пішла угору і Заньковецька — Наталка опинилась перед публікою така ж спокійна, як за хвилину перед тим, коли вона чекала свого виходу. Вона трималася на сцені так невимушено, просто, неначе селянська дівчина, яка була сама, без жодного свідка її поведінки. Заньковецька здалась мені зовсім новою людиною, не тією, яка розмовляла зі мною ще незадовго перед початком вистави. Перед глядачами стояла справжня дівчина, яких було так багато по селах широкої України. Вона так щиро журилась за своїм коханим Петром, від якого давно вже не було звістки, що журба її хвилювала усіх. Чесність тієї дівчини була така ж наявна, як і її хвилююче кохання до парубка, що його вона дожидалась усупереч різним перешкодам та нещастям. Пісня Наталки "Чого вода каламутна" настільки глибоко проймала душу слухача, що хотілось навіть заплакати. Звуки голосу Заньковецької були щирі й цілком відповідні до тих слів, які вона вимовляла. Я не питала тоді сама себе, чи гарний був у неї голос. Я відчувала, що в ньому звучить сама правда, життєва правда. До того незабутнього вечора я ще ніколи не чула такого виконання цієї пісні.

Блискавичне перевтілення артистки в образ тієї людини, яку вона показувала на сцені, примусило мене, недосвідчену, здивуватися й захопитись. "Так от чому всі так хвилюються й до глибини душі переймаються всім тим, що каже і робить Заньковецька на сцені!" — думала я під час антракту. "Оце і є справжній сценічний талант, — вирішила я, — примусити публіку забути, що перед нею артистка, і повірити кожному її слову".

Успіх нашої вистави був настільки великий, що забути про нього не можна. І не тільки Заньковецька викликала бурю оплесків, інші актори теж були на висоті. Особливо виділялись серед них М. Л. Кропивницький та М. К. Садовський. їхні прізвища чулися в бурі викликів: "Браво!" Кропивницький виконував роль виборного, а Садовський — Миколи. Обидва вони неначе були справжніми представниками села, така природна й натуральна була їхня гра. Видно, що як один, так і другий дуже добре знали село. Я не здивувалася, побачивши Кропивницького і Садовського на сцені. Я ще тоді не знала, яке то було високе акторське уміння — так перевтілитися в образ, щоб примусити глядачів забути, що перед ними актор.

Марко Лукич був тоді досить в тілі, і це якраз робило його постать підходящою до образу літньої людини, якою й мусив бути виборний за п'єсою. У його спокійних рухах, у його засобі палити й закурювати люльку позначалась вдача селянина, розумного і трохи хитруватого. Таких мені, живучи на селі, доводилося багато зустрічати. Він діяв не поспішаючи, неначе метикуючи, що воно з того вийде, і так щиро, ніби радив возному взяти Наталку собі за жінку, його діалог з возним, перед тим як він подає йому свою пораду свататись до молодої й гарної дівчини, мав у собі щось невловиме, від чого ставало зрозумілим, що хитрий виборний тільки виграє час, аби самому обміркувати дивну для нього новину.

В очах Кропивницького, у його маніпуляціях з люлькою відчувалась ота хитринка, яка дуже часто з'являється в українського селянина, коли він хоче вибрати правильне рішення у трудному для нього питанні й не показати своїх сумнівів співбесідникові.

Не дивно, що й публіка те помітила у його поводженні і в розмові з возним, бо нестримно реготала при кожному його запитанні: "А вона ж вам що?"

Так само виразні були у Кропивницького його сподівання на чарку горілки, коли він, як сват возного, неначебто щасливо скінчив справу сватання в хаті у Терпилихи, матері Наталки. Та, бідна, не мала чим пригостити його, а виборний — Кропивницький усе ще сподівався, затримуючись у хаті, вдаючи тільки, що він уже готовий піти. Уся поведінка виборного, його розчарування дуже смішили публіку, і вона без кінця викликала артиста, коли він, нарешті, вийшов.

Разом з тим, бажання виборного випити, а може й закусити, що так виразно позначалося на його поведінці наприкінці розмови з Наталкою й Терпилихою, свідчило про те, що натура в нього була хабарницька. Адже ж він знав про тяжке матеріальне становище Терпилихи. Отак без слів, самими лише рухами й жестами Кропивницький умів підкреслити характерні риси того персонажа, якого йому треба було відобразити на сцені.

Таким же неперевершеним був він і в інших своїх ролях. Особливо влучні були його жести й рухи, коли він, уже не селянин, а пан у водевілі "Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка", удавав, що прагне випити ту чарку, повну горілки, котру залишив на столі його ворог, другий пан, з яким він був у сварці. Пізніше я скажу й про інші його ролі, а тепер мушу триматись послідовності тих подій, про які я отут згадую.

Наскільки типова була постать Кропивницького в його ролі виборного, настільки ж типовою була постать Садов-ського в ролі Миколи, наймита. Худорлявий, убого вдягнений, сирота, він сам собі латає одежу і тим показує і своє убозтво, і свою самітність, і своє сирітство. Таким хотів його показати і автор п'єси "Наталка Полтавка". Але хотіти — це не те саме, що зробити. На сцені у той вечір сидів під тином наймит, молодий ще парубок, який, латаючи одежу, співав таким приємним, повним почуття голосом, що не можна було не полюбити того бідолаху. Так би

и взяла від нього голку, та ще з такою довгою ниткою, яку невмілі руки широко відводили від себе при кожному окремому стьожку. Не можна було не всміхнутися отим його невдалим рухам, які свідчили, що ця робота трохи захитра для нього, дужого парубка.

А голос його, характерний для виконавця народної пісні, був повний суто народних інтонацій і викликав глибоку симпатію до нього. Я чула вже раніше, на обіді у Старицьких, як співав Садовський, і тепер, слухаючи його в ролі Миколи, все ж таки дивувалася його голосу і тому вмінню співати, яке робило цей голос прекрасним і глибоко зворушуючим душу.

Образ Миколи вийшов у Садовського надзвичайно колоритним і дуже привабливим. Хоч і "обдертий", він не втрачає віри в життя і готовий радіти за свого друга і співчувати йому сердечно. А коли доля кривдить Петра, Микола охоче береться допомогти йому, викликати до нього Наталку, хоч і знає, що його зовнішній вигляд мало пасує до того оточення, яке повинно було бути в хаті, де йшло сватання й заручини. Із зовнішньої поведінки Садовського було помітно, що він розуміє, який у нього вигляд, а тому намагається причепурити і свій одяг, і свою голову. Відчувалося, що Миколі не хотілось осоромити ні Наталку, ні Петра, посланцем від якого він мав з'явитись у Терпилихи. Як щиро радів Микола, коли справа із сватанням возного ламалася! Нічого не кажучи, він впевнено і з почуттям власної гідності знімав рушники, якими були перев'язані свати, і перев'язував себе через плече, а молодому Петрові чіпляв на руку хусточку молодої, ознаку, що вона погоджується йти за нього заміж.

Вигляд Миколи відразу якось мінявся. Він був повний гордості від того, що до деякої міри спричинився до щастя хорошої Наталки та симпатичного для нього Петра. Разом з тим вся його постать випростовувалась, як у людини, що вже більше не відчуває свого сирітства, свого становища наймита. Він же почесна людина: він сват!

Мені безліч разів доводилося далеко пізніше брати участь у виставі "Наталка Полтавка". Я грала роль Терпилихи. Але такого Миколи, яким показав його в той вечір і на інших виставах М. К. Садовський, я, здається, ніколи не бачила. Справді, життєвий, реальний образ. Статурний і з надзвичайно теплим, щирим голосом наймит, який ще

не зігнувся від важкої роботи, не втратив народного веселого гумору та самоповаги. Кожна дрібниця у поведінці артиста на сцені була отим художнім яскравим мазком, яким майстер, одним, здається, помахом пензля робить весь свій малюнок живим, переконливим.

Терпилиху виконувала артистка Олександра Іванівна Вірина. Вона грала ту роль вже раніше, в трупі Кропивницького, і ця роль була в її амплуа старих жінок.

Роль возного Тетерваковського виконував Юрій Іванович Касиненко, актор на амплуа резонерів. У нього був невеличкий, але приємний голос і хороший слух, так що дует возного й виборного звучав добре. Поводився Касиненко на сцені стримано, не шаржував, і образ возного вийшов у нього непогано. Він грав свою роль так, як навчив його на репетиціях режисер Кропивницький.

Партію Петра співав того вечора оперний актор Світлов-Стоян. Хороший голос, і після кожної арії публіка викликала його гучним "біс". Не пам'ятаю вже, як він змалював образ Петра. Але оскільки роль та сама по собі викликала симпатії глядачів, то голос артиста примусив тих, хто слухав його, не дуже приглядатися до виконання. А в той момент, коли, за словами автора п'єси, Петро виявляє своє благородство, зрікаючись Наталки, щоб не стати на заваді до її щастя, і віддає їй зароблені гроші, щоб чоловік не міг пізніше докоряти її за бідність, публіка нагородила Світлова-Стояна схвальними оплесками.

Кінчилась вистава. Публіка не поспішала йти додому. Молодь товпилась біля бар'єра оркестру і викликала артистів, які вже потомились виходити на виклики. У Заньковецької в кімнаті було повно живих квітів та вінків. Вона щедрою рукою дарувала їх іншим акторам, які вітали її з успіхом першого виходу на сцену в Одесі. Старицький прийшов до артистки і поцілував їй руку на знак своєї вдячності за її гру і за той успіх, що його мала перша вистава, на яку він стільки покладав надій. Усе було якнайкраще. Михайло Петрович радів і всі раділи навколо нього.

Багато ентузіастів, що дивились виставу того вечора, чекали біля службового виходу. В руках у них були квіти. У своєму захопленні вони щедро осипали тими квітами Заньковецьку, Кропивницького, Садовського, Вірину і всіх акторів, які виходили з театру. Я йшла разом із Старицький, і на нас теж посипались квіти. Кропивницького,

Заньковецьку, Садовського молодь понесла на руках до їхніх домівок.

Другою виставою, що мала такий самий успіх, як і перша, був "Назар Стодоля" Т. Г. Шевченка. Кропивницький грав Кичатого, Галю — Заньковецька, Назара — Садовський, Стеху — Садовська-Барілотті, Гната Карого — Максимович.

От коли я вже мала змогу побачити публіку зі сцени. Наш хор виступав у "Вечорницях". Співаки й співачки намагались триматися невимушено, як справжні дівчата й парубки. Наука Миколи Віталійовича не пропала марно. Хоч більшість з нас тремтіла від хвилювання, а проте співали ми добре, про що свідчило схвалення публіки. Вона намагалася своїми викликами "біс" примусити нас повторювати наші номери, але наказ був суворий: не повторювати, — і ми навіть не кланялись і, здавалось, ніяк не реагували на захоплення глядачів. Танцювали й співали, як на справжніх сільських вечорницях.

Місяць в Одесі промайнув непомітно, як один день. Вистави користувались постійним гучним успіхом. Особливий успіх мала Марія Костянтинівна у своїх драматичних ролях. Коли йшли п'єси "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" та "Глитай, або ж павук", у залі для глядачів робилося щось неймовірне. До нас, за лаштунки, долинав голосний жіночий плач, істеричні вигуки. Непритомних виносили з залу. Я тоді ще не мала змоги побачити на власні очі, що саме зворушувало до сліз, до непритомності нервових жінок. Дисципліна в театрі вимагала, щоб хористи були за лаштунками, завжди напоготові до виконання своїх номерів. Я побачила Марію Костянтинівну в тих п'єсах уже в Миколаєві. Тому про її виконання ролей напишу пізніше.

А тимчасом вистави наші тривали. Слава про них гриміла, у театрі було завжди повно людей. Успіх тішив нас, усіх членів трупи Старицького, і в театрі панував настрій творчого задоволення.

В особистому житті у Маші, моєї подруги по кімнаті, сталась одна дуже приємна для неї подія: до Одеси приїхав її брат Панас Карпович Тобілевич, тоді ще офіцер російської армії. Він мав змогу приходити до театру тільки увечері, бо вдень у нього були обов'язки по службі. Він був гарний із себе, веселої, жартівливої вдачі, і його поява за кулісами справила певне враження. Марко Лукич, видно,

любив говорити з ним і почав навіть намовляти йти в актори.

— Сценічна постать у тебе! — сказав він одного разу, коли Панас Карпович зустрівся з ним за лаштунками і, шукаючи Машу, проходив через сцену, на якій ми, хористи, стояли перед спущеною завісою.

Після останньої вистави, на якій наша трупа поставила — вдруге, здається, — "Назара Стодолю", ми попрощалися з гостинним містом Одесою й, повні прекрасних вражень від бурхливих овацій, виїхали до Миколаєва.

Найбільш палкі шанувальники таланту Заньковецької та Кропивницького з'явилися навіть на вокзал з букетами живих квітів. Які ми всі були тоді щасливі! Одеса відкрила нашій трупі широкий шлях у нове, завойоване нашою працею майбутнє, повне творчих шукань та золотих надій.

У Миколаєві, на вулиці Адміральській, стояв зовсім новий, нещодавно тільки побудований театральний будинок. Він був далеко менший, ніж Маріїнський театр в Одесі, і здався мені не таким імпозантним. Проте зал для глядачів вабив очі своїми світлими барвами і художньою ліпкою. Це було теж дуже хороше театральне приміщення, з веселим на вигляд фойє для публіки.

Наша трупа грала у Миколаєві понад місяць, з таким же великим успіхом, як і в Одесі. За час перебування у Миколаєві побільшився її склад. Насамперед приїхала нова артистка на характерні ролі, і прізвище її було Ганна Петрівна Затиркевич. Виявилось, що Затиркевич уже грала разом з Кропивницьким і Заньковецькою, і вони її зустріли, як свою добру знайому. Знали її й інші актори, а тому, вступивши до трупи Старицького, вона почувала себе не чужою. Вдача у неї до того ж була товариська, вона любила приятелювати з дівчатами, хористками, тримала себе з ними привітно й сердечно.

Завжди бадьора й енергійна, балакуча, Ганна Петрівна вміла здобути собі в новому для неї колективі авторитет. Керівництво з нею рахувалось, бо вона була обдарованою людиною, з великим акторським талантом і потрібним для кожної хорошої артистки темпераментом. Мала вона красивий, сильний голос, привабливу зовнішність і могла б претендувати на ролі молодих героїнь, а проте завжди виступала в характерних ролях немолодих жінок, а часом і зовсім старих. Я дуже дивувалась, що така талановита й красива артистка обмежила себе ролями такими неціка вими для молодих виконавиць. Я навіть, насмілившись, запитала її одного разу про це. Вона пояснила мені, що вважає в театрі всі ролі цікавими. Адже ж художник малює і старих, і молодих, і дітей. У нього лише один клопіт — змалювати кожен образ якнайкраще, і всі вони для нього однакової вартості. Кожен з них потребує і думки й праці над собою.

Уперше мені довелось побачити Затиркевич на сцені в ролі Риндички у водевілі Кропивницького "По ревізії". Старшину грав Кропивницький, писаря — Садовський, Пріську — Заньковецька, Гараська — Максимович. Усі вони так майстерно виконали той водевіль, що публіка весь час сміялася й висловлювала своє задоволення оплесками й вигуками "браво". Затиркевич виявила тоді великий талант і велике знання поведінки простих сільських жінок. І міміка її, і кожний рух були настільки природними для Риндички, що не можна було не захопитися її акторською майстерністю.

— Ви, напевно, довго жили на селі? — спитала я в неї після вистави.

— Так,— відповіла вона.

І Затиркевич розповіла мені, де вона народилась і де жила до свого вступу в театр. Ось коротко ці відомості. Народилась вона на Полтавщині, в родині поміщика, у 1856 році. Жили вони досить заможно у селі Срібному, мали багато наймичок і наймитів. Затиркевич, не вивчаючи їх спеціально, добре запам'ятала всі їхні характерні риси й засоби розмовляти й поводитись. Тут же вона мала змогу бачити життя простих селянок. 1871 року вона закінчила закритий учбовий заклад у Києві, який мав назву "Інститут для шляхетних дівчат". Батьки мали широку матеріальну змогу показати своїй дочці столичне життя людей у Петербурзі. Бувала вона і в Києві, і в Одесі і скрізь одне тільки й вабило її, молоду ще дівчину — то був театр. Бачила вона на сцені різних акторів і актрис і навіть найбільш уславлених. Молодій Ганні здавалося, що кращої долі немає на світі, як доля майстра сцени. Стати артисткою — було її палкою, постійною мрією. Але куди там! Хіба ж можна було дівчині з поміщицької родини та ще й інститутці мріяти стати артисткою?! Де там!

Тогочасне суспільство вважало, що театр — це щось подібне до вертепа. Вільні від усяких прописних законів тогочасної моралі стосунки акторів з актрисами робили їх

людьми іншого світу, чужого для звичайних представників "благородного" товариства. Ні одна мати, яка дорожила своїм становищем у товаристві, не могла дозволити своєму синові або доньці одружитися з працівником сцени. Скільки трагедій, тяжких драм знали ті часи в отих шляхетних родинах, які цуралися артистів поза сценою театрів і не вважали можливим ріднитися з ними!

Вийшовши заміж за сусіднього поміщика Затиркевича, який теж мав маєток у Полтавській губернії, Ганна Петрівна не перестає думати про театр. Життя в родині, з його повсякденними вузькими інтересами, не цікавило молоду жінку, якій хотілося більш широкого кола діяльності.

На щастя для неї і для її майбутнього, Ганну Петрівну запросили в Ромни, щоб узяти участь в аматорській виставі. Ставили тоді "Сватання на Гончарівці", п'єсу Квітки-Основ'яненка. Гурток аматорів був досить величенький, у ньому було багато панночок, що претендували на роль молодої Уляни, але на роль старої Одарки не знайшлось нікого. Ніхто не погоджувався вийти на сцену, затримувавшись старою жінкою.

Ганна Петрівна радо погодилась на ту роль і виконала її з винятковим успіхом. Усі, хто дивився той спектакль, відчули в ній великий талант. Усі хвалили тільки її, радили їй іти на сцену. Ці похвали вирішили її долю. Аматорська вистава відбулась у 1882 році, в грудні місяці, а 20 травня 1883 року Ганна Петрівна Затиркевич уже вступила до трупи Кропивницького, яка грала в той час у місті Полтаві. Псевдонім її тоді був "Прилуцька". Марко Лукич, великий знавець театральної справи відразу помітив велику артистичну обдарованість Прилуцької і запросив її поїхати разом з ним також і до Одеси, де вік мусив грати взимку. З того часу долю Г. П. Затиркевич остаточно було вирішено. Всупереч бажанням своїх рідних, вона стала артисткою українського театру, який придбав у її особі видатну виконавицю характерних ролей.

Український театр міг пишатися нею. Публіка полюбила її і радо аплодувала їй, у якій би ролі вона не виступала. Грала вона і молодих і старих, і в кожній ролі видно було яскраво її глибоке знання села, його побуту й характерів. У ролях характерних жінок вона була неперевершена. Чим довше я працювала в театрі разом з нею, тим більше переконувалася в силі її таланту.

У трупі Старицького Ганна Петрівна вже відкинула

свій псевдонім і грала за прізвищем свого чоловіка Затиркевича, а пізніше приєднала до нього ще й своє дівоче — Карпинська.

Там же, у Миколаєві, до нашої трупи вступив Панас Карпович Саксаганський, який пізніше став окрасою українського театру. Він вирішив залишити свою службу у війську і піти на сцену, тим більше, що під час свого перебування в Одесі мав нагоду переконатись, як серйозно ставився до театрального мистецтва керівник нашої трупи Старицький. Ще з юності душа молодого Панаса Карповича кохалася, за словами Маші, в театральному мистецтві. У старшого брата Івана Карповича, в Єлисаветі, Панас Карпович і Микола Карпович ще малими хлопцями були присутні і на репетиціях аматорського гуртка, і на виставах, які давались у великому приміщенні, що звалося "Дворянським зібранням". У Панаса й Миколи тоді тільки й думки було, що про театр. Перше вони із захватом виконували невеличкі доручення, приносили до приміщення потрібні меблі, речі, посуд. А коли трохи попідростали, то стали виходити на сцену як статисти. Микола навіть виконував часом маленькі, епізодичні рольки. Отже, для обох театр був добре знайомою й дорогою стихією. А тут — справжній український театр, на чолі із знайомим уже здавна, по аматорському гуртку в Єлисаветі, Марком Лукичем Кропивницьким, який і там був режисером.

Михайло Петрович спокушав Панаса Карповича заробітною платнею і замість 50 карбованців, які той одержував, будучи офіцером, запропонував йому відразу 150 щомісяця.

Та не це спокусило молодого офіцера, а люба праця в гурті благородних, ідейних людей, які творили живе, цікаве діло — справжній художній, цілком культурний український театр. А що він бачив тоді на службі, у війську? Мертву рутину військових порядків, безвідповідальність старших чинів, знущання їх над меншими, а особливо над солдатами, й повну безнадійність на покращення в майбутньому. Все, що було талановитого, розумного, що виходило за межі вузьких поглядів і звичок військового керівництва, мусило сохнути, так би мовити, "на пні", а ті, більш енергійні люди, які пробували освіжити затхле повітря, полегшити підневільне життя затурканого безглуздою муштрою солдата, гинули по тюрмах та на далекій півночі. Про це Панас Карпович багато дечого цікавого розповідав Маші, коли приходив до нас, а далеко пізніше написав у своїх спогадах.

Стосунки брата із сестрою були на диво щирі й сердечні. Він цікавився всім тим, чим вона цікавилась, що робила, і дуже хвалив її за серйозне ставлення до підготовки ролей, які їй доручалися. А доручалось їй вчити всі ролі Заньковецької, щоб мати змогу замінити її в разі хвороби або втоми. Не можна ж було Марії Костянтинівні грати щодня тільки через те, що вона була на мистецькій височині в усіх ролях, що з неї була однаково чудесна і Олена в "Глитаї", і Оксана у п'єсі "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", і ніжна, щиросерда Галя в "Назарі Стодолі", і Івга Цвіркунка у "Чорноморцях", і Наталка Полтавка в однойменній п'єсі, і навіть Пріська в "По ревізії" — невеличка роль.

Маша, звичайно, раділа з того, що і вона може грати такі відповідальні ролі, які виконувала уславлена вже Заньковецька. У другій половині театрального сезону в Миколаєві деякі ролі Марії Костянтинівни вже зовсім перейшли до Марії Карпівни, як, наприклад, роль Наталки Полтавки, де багато співочих номерів — адже ж Садовська була прехорошою співачкою. У неї було виняткової краси драматичне сопрано, чисте й мелодійне на всіх нотах. Грала вона й Галю в "Назарі Стодолі" та ще й героїню в п'єсі за "Немань іду". В інших п'єсах, де було дві-три ролі дівчат, грали обидві артистки, і Заньковецька, і Садовська. Ролі суто драматичного амплуа залишались за Заньковецькою, бо публіка тільки й шукала її прізвище на афіші. Заньковецька буквально потрясала всю душу глядачів, і в драмах усі хотіли бачити тільки її.

Тим часом у нашому спільному проживанні з Машею трапилась одна дуже важлива подія, яка розлучила мене з моєю приятелькою. Ми бачилися з нею тільки в театрі, бо вона переїхала жити до готелю, де тоді оселився її чоловік Барілотті. Він приїхав до Миколаєва трошки раніше від інших артистів оперети, в якій був тоді прем'єром. Оперета повинна була заступити нас у театрі, після закінчення наших вистав. Барілотті, певно, хотів застати у Миколаєві Машу Садовську, помиритися з нею і намовити її повернутися знов до оперети.

Я дуже засумувала після переїзду Маші до готелю. "А що як кохання до чоловіка переважить її захоплення роботою в трупі Старицького?" — питала я сама себе

і дуже турбувалась. Увечері, побачивши Машу на виставі в театрі, я навіть насмілилась спитати її про те. Маша розсердилась на мене за такі припущення і запевнила, що до оперети вона вже нізащо не повернеться. Вона поділилася зі мною своїми намірами намовити Барілотті вступити до Старицького, бо співак Світлов-Стоян збирався кинути трупу. Голос у Барілотті, за її свідченням, був надзвичайної краси, і він був би дуже потрібний.

А тимчасом наша кімната, після того як Маша виїхала з неї, почала здаватись мені сумною пусткою. Зник із неї родинний затишок, який уміла створити Садовська. Почувала я себе в її стінах неначе сиротою. Не було вже з ким поділитися своїми думками, своїми враженнями від того нового, що з'являлося в моїй душі під впливом вистав, до яких я стала придивлятися з великою увагою.

Понад усе мені хотілося зрозуміти, якими чарами володіла артистка Заньковецька і в чому саме полягав її постійний успіх у публіки.

У Миколаєві я вже мала нагоду бачити її в драматичних ролях і тому можу тепер сказати, хоч коротко, про те враження, яке її виконання справило тоді на мене.

Перед моїми очима проходила одна за одною п'єси нашого репертуару, який на той час не зазнав ніяких змін. Заньковецька грала то Олену ("Глитай, або ж павук"), то Оксану ("Доки сонце зійде, роса очі виїсть"), то Одарку ("Дай серцю волю, заведе в неволю"), то Ярину ("Невольник") та багато інших ролей, не кажучи вже про славнозвісну Наталку Полтавку. У кожній ролі вона малювала зовсім інший образ дівчини або жінки, хоч усі вони були героїнями, взятими з сільського життя.

Олена — пристрасна, палка, нестримна у своїх почуваннях і вчинках. Під впливом афекту вона може наробити багато лиха і собі і своїм близьким. Йосип Степанович Бичок, багатій, що тримає у своєму павутинні мало не всіх людей на селі, обплутав і родину Когутів — Андрія, чоловіка Оленчиного, та її матір Стеху, яка крім Олени має ще трійко діток. Краса Оленчина привернула його увагу. Розпусний сільський багатій певний того, що на світі все можна купити. Тому й напозичав він грошей і Андрієві, і Стесі. Бичок хоче притиснути Стеху боргами і примусити її намовити свою дочку Олену піти до нього. Щоб усунути всі перешкоди зі свого мерзенного шляху, Бичок намовляє старшину "цінувати" все убоге майно Когутів й виставити його на продаж для сплати боргів. Після першого цінування майна Андрій, за порадою того самого Бичка, поїхав десь далеко на заробітки. От уже рік минув, а від Андрія Олена не одержує жодної звістки: Бичок перехоплює всі його листи, сподіваючись на те, що Олена забуде Андрія й легше впіймається на гачок. Але сподіванки його марні. Олена кохає свого чоловіка й вірить у те, що він її так само вірно любить і повернеться.

Тоді Бичок міцніше затягає зашморг. Тепер уже мають цінувати й хату Когутів. Тим самим Бичок ставить родину перед страшним майбутнім: куди йти? Де жити, коли хату продадуть? Становище родини безвихідне! Дітей бідна Стеха повіддавала в люди, щоб їх за їхню роботу принаймні годували.

Олена не втрачає бадьорості. Вона вірить у свого коханого Андрія і, нарешті, довідується, що ці надії не марні — від нього прийшов лист. Писар привіз його з міста. Повна радості, Олена біжить до писаря, але довідується, що лист у Бичка. Він уже встиг перехопити його й підмінити іншим, у якому Андрій неначебто сповіщає Олену, що він закохався в кращу за неї дівчину, а до того ще й багату. До Олени він начебто більше не повернеться.

Від писаря Олена прибігає додому, бо знає, що там застане Бичка, який в останні дні майже не виходив від них. Вона благає його віддати дорогий для неї лист і знову біжить до писаря, щоб той прочитав, що там Андрій пише до неї, якими словами промовляє. Цілуючи лист, радісна й весела, як промінь сонця, вибігала Олена — Заньковецька з хати, а поверталась, як прибита градом квітка. Вона спроможна була сказати тільки короткі, повні жаху слова:

— Мамо, Андрій зрадив! Рятуйте! — і падала на стіл, як скошена зненацька травичка.

Наскільки глибока й безмежна була її любов, її віра, настільки ж пекуче прокидалося в її душі бажання помсти за зневажене кохання. Несамовита від горя, Олена не може помиритися з думкою, що Андрій, її Андрій, покохав іншу, кращу та ще й багату. Всі її почуття настільки загострені, що вона не може не діяти. Вона мусить показати зрадникові, що його зрада не зломила її, що вона красою ще може помірятися з його новою любкою.

..."Моя краса, мої карі очі, мої уста рожеві, — нащо, вони? Нікчемне, негідне це багатство!.. Та, друга, у гарній одежі, у дорогому намисті, а я у латаній сорочці?!. О, по стривай же, коханий Андрієчку! Уберусь і я у оксамит та у золото!.. Ідіть, ідіть, мамо, зараз до Йосипа Степановича, нехай іде сюди, нехай зараз несе гроші, та більше, більше грошей!.. На гріх іду, на поквол людям, на радість сатані і всім пекельним душам! Зроблюсь відьмою, перекинусь у пташечку малесеньку, у звіря лютого, у комашку, — і знайду тебе, Андрію, зраднику мій, кате мій!.. Геть сльози з очей, геть смуток!.. Смійтесь, очі, співайте, устоньки! Пісню, пісню! Усі забула!.. Не згадаю ні одної! Згадала! Та голосу не підведу... (Співає.)".

Душа Оленчина вщерть переповнена відчаєм. "...Нема Андрія! — каже вона у невимовному горі.— Як же молитись? У голові важко, немов памороки мені забило і розум замурувало кам'яною стіною... Нема в серці ні жодної молитви, і саме серце стерялось!.. Збожеволіла!!"

Олена дійсно збожеволіла. Не витримала чиста й чесна її душа зради коханого і гріха, на який вона відважилась з почуття помсти до Андрія. Життя з осоружним Бичком остаточно відняло в неї розум. У своїх божевільних мареннях вона бачить і шукає тільки одного Андрія, Бичок ввижається їй великою гидкою жабою, яку вона силкується скинути з себе. У тяжкому стані Олена майже не впізнає й Андрія, коли той заходить до хати Бичка. Прислухаючись до їхньої розмови, вона чує слова Андрійові: "Де ті листи, що я писав до Олени?" — і повторює їх, додаючи ті, слова, що стояли в підробленому Бичком листі: "покохав я другу, кращу і багату", пише, що вже ніколи не вернеться... "Не сподівайтесь, каже, мене, бачити ніколи!" "Я й не сподіваюсь!.." — додає Олена з смутною безнадійністю. А коли Андрій, який відразу зрозумів усю мерзоту Бичкових хитрощів і обману, розхристує перед лиходієм свої груди, кажучи: "Бери ніж, удар мене ось сюди!.. Доконай моє тіло, душу мою ти вже вбив!..", Олена раптом опам'ятовується, в голові у неї роз'яснюється і вона, вже у цілком нормальному розумовому стані, сплескує руками й говорить: "Андрій, Андрій!.." Напруження її почуттів таке сильне, що вся її хвора психіка не витримує нового хвилювання. Серце її, як та струна, яку занадто сильно натягнуто, рветься, й Олена падає додолу мертва.

Роль Олени суто трагедійного плану. В ній артистка дуже легко може вдатися до мелодрами, з криками, істериками та іншими "ознаками" пекучого болю. Але Марія Костянтинівна весь час зберігала почуття міри. Ні разу

вона не зрадила своїй героїні, змальовуючи її найглибші почуття, найтонші відтінки різних змін у тих почуттях та в думках. Найтяжча сцена — це одержання листа, підробленого Бичком, втрата коханого: "Нема Андрія...", "Зрадив, зрадив милий!.." Тут дійсно можна було б стати на шлях мелодрами. А проте Заньковецька уміла говорити без гучних, істеричних вигуків на притишеному грудному голосі, який іноді переходив у шепіт, страшний, вражаючий шепіт, від якого мороз ішов поза шкірою.

Дивлячись ту виставу, я не вміла ще цінувати як слід майстерності акторських засобів відображення. Я сприймала її, як більшість глядачів, і цінувала гру актора по тій силі враження, яке вона справляла на мене. Мушу сказати, що, дивлячись "Глитай, або ж павук", я зовсім забула про те, де я і хто я. Цікавість до життя Олени настільки захопила мене, що я так само забула, що переді мною діяла й говорила Заньковецька, так правдиво й переконливо відтворила артистка той образ. Співчуваючи Олені і вже щиро люблячи її, мені хотілось побігти до неї на сцену й попередити про ті тенета, що їх сплів на неї лукавий Бичок. Дружнє почуття до Олени найбільш загострилося в мені, коли я почула такі її слова: "Боже, боже. Як же молитись?" А незадовго перед тим я чула, як Бичок, залишившись на самоті в хаті у Когутів, сказав: "Сьогодні знову прийшов лист від Андрія; пише, що ось-ось незабаром прибуде!.. Часом Олена довідається про це, то у мене вже є другий напоготові. Осьдечки він!.. Як не вдасться тепер, то знов куди-небудь запроторю Андрія, а ти, Оленко, таки хоч на тиждень, а будеш моєю!"

Як я ненавиділа того вечора Кропивницького, який отак майстерно перевтілився в образ лиходія Бичка, що можна було б заприсягтись, що на сцені дійсно сам Йосип Степанович, з усіма його пекельними хитрощами! У цілком реальному відображенні Кропивницьким Бичка я впізнала усі негативні риси сільських крючкотворів, які, як павуки, обплітали своїм павутинням сільську бідноту. Подавши допомогу кому-небудь із злиденних селян, вони висмоктували потім усю його силу, примушуючи працювати на себе, та ще як тяжко працювати. І все своє лиходійство такий Бичок приховував під машкарою єлейності і святості. Він такий святенник, що неначе до бога живим лізе, як кажуть люди. Оте враження справляв Кропивницький і на глядачів.

У газетах після того багато схвального писали і про Кропивницького, і про Заньковецьку. Називали їх обох великими артистами, видатними талантами. Гра їхня була однаково високохудожньою і майстерною.

Зовсім іншою була Заньковецька в ролі Оксани з "Доки сонце зійде". Крім глибокого кохання у ній нічого не лишалося від темпераментної й запальної Олени, яка довела себе до божевілля.

Лагідної вдачі, щиросерда Оксана вірить паничу Борисові і зовсім забула про те, що вона йому "не рівня". Та як же їй про те думати, коли сама пані Наталя Семенівна не раз казала своїй покоївці Оксані, що вони не з дуже високого панського коліна і що вона нічого не матиме проти одруження Бориса із селянкою. Оксана, звичайно, не могла у своїй щирій простоті прозріти і зрозуміти підступні наміри господині, яка воліла, щоб син її розважався вдома, а про одруження його з коханкою не припускала й думки. Наталя Семенівна шукала і знайшла для нього багату панночку Ізмайлову і вдалась навіть до підступних заходів, щоб, підпоївши його, примусити їй освідчитись. Борис слабкої, нерішучої волі людина, не зумів прискорити свій шлюб з Оксаною, а тимчасом погана слава про дівчину вже пішла по селу, роздмухана заздрісною Теклею. Теклі пекло й брало за печінки те, що така ж проста, як вона, дівчина може стати панею, одружившися з паничем Борисом. Вона навмисне ославила бідну Оксану, добре знаючи, що за любов до панича її чекатимуть тяжкі переслідування.

Пішла чутка, що панич Борис посватався до молодої Ізмайлової. Вона хутко дійшла не тільки до Оксани, а й до хлопців, які й без того були гнівні на Оксану за те, що вона закохалася не в простого селянського парубка, а в панича, в людину вищої верстви.

Мораль на селі за давніх часів була дуже суворою до всіх жінок, які переступали "закон". За тим законом дівчина, яка до одруження занадто поблажливо ставилась до свого нареченого, вважалася безсоромницею, безчесною. А коли наречений кидав її, та ще й з дитиною, то народному гніву на неї не було меж. Селянство тяжко карало покритку. Хлопці мали право відрізати їй привселюдно косу і вимазати її ворота дьогтем.

Повіривши Теклі і знаючи про кохання між паничем та Оксаною, хлопці обступають її на вулиці, знущаючися з дівчини, загрожуючи обрізати їй косу, як покритці. Той

несподіваний для Оксани бешкет настільки вражає її ніжну душу, що вона непритомніє й падає там же, на вулиці. Степан, який щиро кохає Оксану, вступається за неї і розганяє геть парубків. Оксана опритомнює і жахається, що вже вона покритка, хоч косу їй ще не відрізано й голова ще не вимазана дьогтем. їй стає страшно, що Борис посватав іншу. Любов і віра до коханого захиталися, але вона не може погодитися з таким віроломством з його боку Зовсім хвора від того лиха, яке зненацька спіткало її, Оксана йде до панського двору, щоб самій довідатись про своє нещастя.

Глибоко зворушливою була Оксана — Заньковецька тоді, коли вона приходила до великої кімнати у панському домі. Там вона бачить служницю Соломію і хоче довідатись від неї, чи правда тому, що панич уже посватався. Соломія жахається, побачивши Оксану. Вона співчуває їй, а та хоче почути від Соломії саму лише чисту правду і тому питає про панича не відразу: "Скажи, Соломіє, чи є в тебе у серцеві бог?.. Чи здіймались коли-небудь твої груди під вагою невимовного смутку? Чи з'являлись коли-небудь сльози в твоїх очах?" І коли та відповідає їй, що вона "не кам'яна", Оксана, з глибокою радістю й надією в голосі питає: "Не кам'яна? Ти правду кажеш?" Стільки благання уміла вкласти в оті слова Заньковецька, що трудно було б хорошій людині не сказати їй правди. Уся її постать якось особливо тягнулась до Соломії й неначе застигала в чеканні відповіді: "Скажи мені як перед богом — посватався панич?" Коли ж Оксана чує, що панича напоїли і він спить ще й досі, вона від горя, що її коханий міг бути п'яним тоді, коли вона місця собі не знаходила, аж похитнулася: "П'яний... напоїли!" Остання надія захмарилась. А проте вона ще, видно, жевріє у покривдженому серці. Оксана каже: "Проведи мене до нього... мій жаль його роз-буде, моє горе його витверезить".

Інтонація Заньковецької, з якою її Оксана вимовляла ці слова, була настільки переконливою й правдивою, що коли б дійсно сама прибита горем дівчина заговорила про свої почуття, то й вона не могла б сказати те все інакше. Голос у Заньковецької був такий багатий на різні звучання, що своєю тональністю мав широку можливість малювати безліч різних відтінків людських почуттів.

Не почуваючи за собою ніякої вини, Оксана сміливо, а разом з тим щиро й сердечно розмовляє з Наталею Семе нівною, матір'ю Бориса. "Не полохайтесь, — каже вона їй, — не кричіть... бо собі тільки сорому наробите... прийшла я до вас не з докором, а принесла я вам своє серце, щоб ви його добили! Живуче... ніяк сама його не здолаю..."

— "Я не душогубка", — відповідає їй пані.

— "Не душогубка?" Чому ж у вас такий страшний погляд?.. Хоч одну ж іскру жалю у погляді, молю вас!.." У подальшій розмові з Наталею Семенівною Оксана хоче показати їй, що вона нічим не завинила перед нею: "Мені здавалось, що ви самі втішались, дивлячись, як панич залицявся до мене... Ви тоді казали, пані, що ви й самі не з високого коліна, що ваш отець був простий міщанин і вас вчив на мідні гроші... Одначе, що ж це таке я плещу?.. Я не те зовсім хотіла казати..." У цьому місці Заньковецька показувала свою деяку розгубленість — адже ж вона не за тим прийшла, щоб дорікати або виправдовуватись. "Що ж таке я хотіла? Хіба те, що ваш син любив мене, що вашого сина і я любила"... І в тих словах у Заньковецької звучало стільки глибокого й безнадійного відчаю, що й камінь міг би пожаліти її. Але пані безжалісно відповідала: "А тепер минулося! Мертвого з гроба не вертають!" Оксана — Заньковецька пристрасно, переконливо говорила про те нелюдське, що почулося їй у словах Бори-сової матері. "Я кохала вашого сина,— у його коханні я кохала увесь світ. Він був моєю думкою, моєю молитвою, моїм світом. Одняли його у мене! Одняли не душогуби, а люди з ангельською душею! Ох, страшно ж мені, страшно!" Слухаючи артистку, ставало дійсно страшно за потоптане безжалісною панею чисте, щире почуття дівчини до її сина; страшно було бачити таку жорстокість в людині, жінці.

Переживання горя й безнадійності виявляється настільки виразно й правдиво, що навіть кам'яне серце Наталі Семенівни здригається. Вона каже: "Мені жаль тебе, Оксано!" — але тут же лякається своїх жалощів і додає: "Що ж робити?" Дійсно, нема чого робити. Пані хоч розчулилась неначебто і навіть просить бідолашну дівчину сісти, бо та ледве на ногах стоїть, але визнати її як наречену свого сина все ж не хоче. Вона дає Оксані гроші, щоб та "без ґвалту й без огласу" розв'язала її синові руки. Треба було бачити, з якою погордою відхиляла Оксана — Заньковецька оту панську подяку, мерзенні гроші, і з

яким презирством та обуренням вона промовляла до пані: "Ви вийняли з моїх грудей серце і, сміючись, краєте, ще й на моїх очах, його на шматки. Не бог вам, пані, душу дав, не мати вас породила!"

Спустошена вкрай вертається Оксана додому і, власне, не додому, бо батько знайшов її на греблі, де вона востаннє бачилася з Борисом. Вона пролежала там, зі слів її батька, мало не цілу ніч, перш ніж він знайшов її майже мертву і приніс до хати.

Моральні й фізичні сили Оксани, видно, вичерпані до краю. Вона лежить нерухома, тільки марить зрідка, нікого не впізнаючи. У мареннях її звучить дороге для неї ім'я Бориса. Борис, почувши про тяжкий стан коханої дівчини, вже не кориться бажанням матері. Він біжить до хати Завади, Оксаниного батька, і на його очах знесилена дівчина вмирає.

Отже, образ Оксани зовсім інший, ніж образ Олени. Психіка у обох не однакова. Оксана далека від того, щоб мститись Борисові за те, що він кориться своїй матері і сватається до іншої. Вона йде до нього тільки для того, щоб самій переконатись у його зраді. А дізнавшись правду, Оксана не кляне коханого за безвольність, а пробує сама, своїми силами переконати його матір і врятувати своє щастя.

Заньковецька вміла тримати увагу глядачів у такому напруженні, що в її сцені з Соломією, а потім з панею, в залі завжди панувала мертва тиша. Ця тиша панувала навіть і тоді, коли Оксани не було вже на сцені, і Наталя Семенівна закінчувала цю драматичну дію сама. У звірячому серці її раптом ворухнулося щось людське, і вона гукає через двері: "Оксано, Оксано, вернись!" А потім звіряче знов переважає, вона відбігає від дверей і каже: "Що я роблю? Чи не збожеволіла я? Ні, ні. Не погублю я своєї дитини! О, чом же ти, Оксано, не рівня моєму синові. Яка велика душа! Нащо ти в кріпацтві зародилась? Ні, ні! Не невістка ти мені!"

У ролі Одарки з п'єси "Дай серцю волю, заведе в неволю" Заньковецька виявила себе не меншим художником, як і в перших тих п'єсах, про які я тільки що розповіла. Одарка доброго серця дівчина, глибоко чесна й правдива. Вона кохає Семена, якого довго не було на селі, і рішуче й невблаганно відштовхує від себе багатого парубка Микиту, сина старшини. Але зовсім інша вона з тим же Ми китою, коли він, накоївши лиха на селі і повештавшись десь по світі багато років, повертається під конвоєм додому. Побачивши його, хворого й безталанного, Одарка ласкаво звертається до нього, як справжня сестра, чим глибоко вражає його озлоблену душу.

Надзвичайно характерно для всієї Одарчиної натури звучать слова Заньковецької в розмові з настирливим парубком Микитою, що якнайкраще характеризують дівчину. На питання Микити, за віщо вона кохає Семена, бідного парубка, а не його, багатого і з себе кращого, Одарка відповідає:

"...Може, розумом та хистом ти його переважиш, не знаю. А ось що: ти багатий дукар, а він бідний — і за те я його люблю! Ти спритний і надто балакучий, а він тихий — і за те я його люблю! У тебе щоразу глум та сміх на умі, а в нього праця — і за те я його люблю! Ти кожного зачепиш, з кожного кепкуєш, а він нікого й словом не уразить — і за те я його люблю! Ти вихваляєшся та чванишся тим багатством, що батько твій придбав, а сам і за холодну воду не берешся, а він змалку працює, і батькові своєму старому допомагає, і малих братів та сестер до розуму доводить — і за те я його люблю! Ти мало не щодня п'яний, та б'єшся та бенкетуєш, а його й зроду ніхто п'яним не бачив — і за те я його люблю! Чув?"

Слова автора вже самі за себе говорять і малюють нам весь світогляд молодої Одарки. Але Заньковецька вміла вкласти в них стільки переконання і ясності, що образ дівчини ставав глибоко зрозумілим і виразним для кожного, хто чув її. Мушу сказати, що і в тій ролі Заньковецька, як справжній художник, знайшла потрібні, яскраві фарби на своїй творчій палітрі, так що образ Одарки здавався живим, неначе вихопленим із самого життя.

Уся поведінка артистки була поведінкою правдивої, благородної дівчини-селянки, яка вміє постояти за праве діло, оборонити себе від залицяння осоружного парубка і бути вірною своєму милому. Все те, що вона каже про нареченого і про кохання до нього, вже дуже добре характеризує її саму. Голос у Марії Костянтинівни був широкого діапазону. Вона грала на тому голосовому апараті, як найкращий піаніст на роялі, користуючись різними регістрами клавіатури і різними відтінками: то піано, то форте, то зовсім піаніссімо — до шепоту. В неї були якісь особливі грудні інтонації, що звучали м'яко й надзвичайно тепло, а коли треба — то й трагічно, навіть патетично. Ніколи не було в неї крику, який би міг неприємно вразити вухо. Багатство й різнобарвність інтонацій її голосу робили кожне вимовлене нею слово надзвичайно рельєфним, виразним. Здавалось, що слова ролі — це не що інше, як самі почуття, які природно шукали вияву в найбільш правдивих, щирих інтонаціях, а часом і в трагічному мовчанні.

Таким же самим багатством різних голосових відтінків звучали у Заньковецької її ролі іншого, не драматичного плану. Адже вона грала і Пріську ("По ревізії"), і ївгу ("Чорноморці"). Такого веселого й дзвінкого сміху, як у неї, мені, здається, ніколи не доводилось чути. Моторна, легка у своїх рухах, жвава, граціозна в швидкому танку, вона запалювала веселощами всіх глядачів. Жартувала і сміялась Заньковецька так, що не можна було не сміятись разом з нею.

Такої Івги Цвіркунки, якою була на сцені Заньковецька, я вже ніколи пізніше не бачила. Дуже реальним був у Марії Костянтинівни образ цієї жінки, одруженої проти волі ще занадто молодою, як те часто траплялось на селі в давні часи. Своїми жартами й веселощами вона неначе кидала виклик самій долі, що спарувала її — життєрадісну, закохану в життя,— з нелюбом, а до того ще й із заздрісним, похмурим чоловіком.

У сцені, коли ївга розчісує косу молодої Марусі, готуючи її до вінця, і, розчісуючи, співає пісню "Плавай, плавай, лебедонько", вона глибоким смутком тієї пісні неначе відхиляла завісу, яка ховала за собою весь внутрішній світ молодої, нещасливої в житті жінки.

Почувши глибокі, грудні звуки журливої мелодії та слова, які Марія Костянтинівна вимовляла чітко і з великим сумом, я відчула в той момент, неначе і з моїх очей почала спадати полуда. Я зрозуміла тоді не тільки горе самої Цвіркунки, яка шукала забуття у веселих піснях, жартах і танках, ховаючи тяжкий сум у глибині своєї душі, а й горе солдатки, яку я знала ще в Плискові, у дні своєї юності. Та солдатка, яку звали Параскою-московкою, вийшла заміж дуже юною. Чоловіка свого вона дуже кохала, а на її нещастя йому, як то кажуть, забрили лоба, себто забрали до війська. Журба за коханим точила її серце. Роки минали, чоловік не вертався і літа молодої жінки марно проходили. Не знала вона ні щастя, ні радості. Краса її іпочала в'янути, як та квітка без води. Заховуючи вірність своєму чо ловікові, Параска, розчарована життям, у повній безнадії, почала потроху вчащати до корчми, дедалі все частіше й частіше. На доброму підпитку верталась вона додому і завжди шлях її лежав попід нашими вікнами. Мати забороняла і мені і сестрі моїй дивитись на неї і слухати тих веселих, а іноді навіть сороміцьких пісень, які вона співала на повний свій голос, ідучи вулицею. Співаючи, вона так іноді дзвінко реготала, з таким запалом танцювала, що збирала навколо себе цілу юрму народу, який так само весело, як і вона, сміявся і сипав такими ж дотепними жартами. І раптом, серед бурі швидкого танцю, Параска несподівано зупинялась і починала палко й образливо клясти всіх, хто відняв від неї її щастя, її коханого Максима.

Ще занадто молода тоді, я не розуміла справжнього душевного стану п'яної солдатки. Тільки під впливом Заньковецької, яка своєю правдивою грою ясно й виразно показала всім причини буйних веселощів Цвіркунки, я відразу зрозуміла ті глибокі причини, які зробили з молодої, гарної Параски неугавну п'яницю.

Лише Марія Костянтинівна, яка досконально знала життя і почуття селянських жінок, уміла відтінити в образі Цвіркунки оте приховане від людського ока глибоке невдоволення своїм життям, своєю долею. От тоді-то я й переконалась у великій силі й значенні акторської майстерності. За допомогою художніх акторських засобів видатний артист, митець може багато чого навчити людей.

Я відразу догадалась, що Марія Костянтинівна мала змогу раніше близько бачити село й сільське життя, і мої здогади цілком підтвердились. Я довідалась від Садовської, що Заньковецька народилась і виросла в селі Зань-ках на Чернігівщині. Дідич Адасовський, її батько, не забороняв малій, а пізніше юній Мані, своїй дочці, товаришувати перше з сільськими дітьми, потім з дівчатами, які були одного з нею віком. В домі у них були завжди наймички, з якими у Мані були найтісніші стосунки. Завжди ласкава й щира до людей, вона користувалась загальною любов'ю всіх тих, хто жив у їхньому домі.

Так от звідки взялись у Заньковецької всі оті характерні для сільських дівчат риси, справді народні, типові і в ході, і в рухах, і в багатій міміці, і в інтонаціях її гнучкого голосу.

У яких тільки ролях не довелося мені бачити Марію Костянтинівну і тоді, коли я тільки почала вивчати її як артистку, і далеко пізніше. У кожній п'єсі, в кожній ролі характер і поведінка її героїні були цілком оригінальними. Олена була у Заньковецької зовсім не така, як Оксана; Оксана, в свою чергу, цілком відрізнялась від образу Одарки.

На перших кроках моєї сценічної кар'єри я не вміла ще розібратися гаразд у питаннях акторської майстерності. Я тільки на живих, так би мовити, зразках вивчала ту майстерність високого класу, спостерігаючи в нашому театрі кожного дня художнє виконання ролей то Марією Костянтинівною Заньковецькою, то Марком Лукичем Кропивницьким. Вони обоє навчили мене любити й несвідомо ще цінити художню акторську гру.

М. Л. Кропивницький уже й тоді вражав мене, недосвідчену дівчину, своїм умінням відтворювати на сцені різноманітні образи людей, починаючи з лиходія й святенника Бичка, що не здригнувся б засадити ніж у беззахисну свою жертву, коли б він був певен того, що його не буде за те покарано.

Не таким безнадійно чорним павуком змальовував він Хому Кичатого у п'єсі "Назар Стодоля". Але його Кича-тий — теж черствий, підступний чоловік, який заради своєї власної вигоди може свою єдину дочку Галю віддати заміж за старого полковника. Він, не моргнувши й оком, ламає батьківське своє слово, яке дав дочці і її коханому Назарові. При тому він силкується обдурити Галю, натякнувши їй, що старости, які прийшли її сватати, були від Назара. Тип Хоми Кичатого, звичайно, не такий, як тип Бичка. Кичатий заможний козак. Він уміє поводитися мужньо й відверто, без тієї удаваної єлейності, яка характеризує підступну натуру хижака Бичка. Бичка вабить змога безвідповідально дурити й визискувати своїх односельчан, а Кичатого — честолюбна— мрія добитися вищого становища, не заради грошей, а заради честі й пошани від інших людей. Бичок в останній дії кам'яніє від жаху перед загрозою близької кари за всі свої лиходійства й крутійства, буквально завмирає в сильному ефекті страху — підлий шкідник і такий же підлий боягуз. Кичатий — страшний у своєму гніві проти Назара, який викрав у нього Галю. Та коли він чує, що Назар тамує своє покривджене серце і не хоче помститися злому й бездушному батькові, замість покарання даруючи йому життя, совість у лиходія раптом прокидається. Він ще не остаточно закам'янів у своїх властолюбних почуттях, у нього ще лишилося щось людяне, і це допомагає йому просити пробачення у несправедливо покривджених ним дітей. Людяність перемогла жорстокість і самодурство. В одній і другій ролях Кропивницький зумів дати рельєфний малюнок образу, надзвичайно реальний і переконливий, такий живий, що я, слідкуючи за розгортанням подій на сцені, забувала зовсім, що то був лише спектакль, а не справжня дійсність.

Зовсім інший був Кропивницький у ролі Василя Коваля, батька Ярини, в п'єсі "Невольник". Завзятий запорожець у минулому, він посилає на Січ і свого годованця Степана, щоб той послужив батьківщині і загартувався в боях проти її ворогів, турків, перш ніж одружитися з Яриною й осістися на селі, на господарстві. Старий Коваль і сам би поїхав разом з ним, та... на жаль, старість уже стала йому на заваді. "Рада б душа в рай, та гріхи не пускають", каже народне прислів'я. Рад би був Коваль помірятися силою з ворогами, піти повоювати з турками, захищаючи кордони України, та ба! Розвіялась сила колишнього мужнього, сміливого воїна! Старість, отой лихий ворог усього живого, зігнула його й примусила сидіти вдома.

Надзвичайно симпатичний образ батька змалював Марко Лукич. Благородна, повна достойності була його хода і вся поведінка на сцені. Перед очима глядачів по-ставала жива людина, дійсно правдива у кожнім русі, в кожнім звучанні ласкавого, спокійного, повного мудрості старечого голосу, у міміці, навіть у найменшій дрібниці. Малюнок образу Коваля був суворо витриманий. Ні одного зайвого жеста, ні однієї неправдивої інтонації.

Неначе зовсім іншою людиною здавався Кропивницький, з його досить огрядним тілом, у ролі старшини з водевіля "По ревізії". Можна було б заприсягтись, що це зовсім не той актор, який з'являвся перед глядачами в усіх тих ролях, про які я щойно згадувала. Це було блискавичне перевтілення. В один вечір Кропивницький грав у п'єсі "Глитай, або ж павук" чи в "Невольнику" і в одному з водевілів: "Помирились", "По ревізії" або "Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка". В останньому Кропивницький виступав уже в ролі старого панка і грав так, що ко жен, хто бачив його, не міг би не визнати, що це справжній представник панської провінціальної верстви.

Яка різниця була у звучанні таких його слів, що ними батько Ярини напучував Степана: "Не потурай серцеві, скоряй його розумові; а від смерті не заховаєшся і в печі не заслонишся; та й не такий страшний чорт, як його малюють. А в Січі наберешся й розуму, навчишся козачого звичаю й молодечого хисту..." А тут, "який з тебе юнак?" — і в звучанні слів Стецька, дурника з п'єси "Сватання на Гончарівці": "А я каші ще не їв! Каші хочу, каші!"

У Коваля кожне слово виявляє його глибокий розум і бажання добра своєму годованцеві. В голосі Кропивницького почувалась благородна самоповага, тверда віра в те, що батьківська наука виведе Степана на добрий і правильний шлях у житті. А голос того самого Кропивницького в ролі Стецька звучав як у людини, позбавленої долею потрібного для неї розуму. В тих словах: "Каші хочу, каші!" — особливо характерно для безглуздої людини чувся тон покривдженої, дурненької дитини, та ще й з примхами. Роль Стецька, суто комедійного плану, могла б легко перетворитись на шарж, як частенько і траплялось, коли її почали виконувати інші актори. Але у Кропивницького було таке ж сильне почуття міри, як у Заньковецької. Без найменшого шаржу, без комікування, він умів змалювати свого Стецька правдивим дурником. Комізм образу полягав у тому, що Стецько уявляв себе розумним і гарним парубком і відповідно до такої високої думки про себе поводився з усіма в різних перипетіях свого сватання до гарної дівчини, закоханої в іншого. Комедійна гра Кропивницького в ролі Стецька викликала в залі глядачів постійні вибухи сміху, і навіть згадуючи про них люди обов'язково сміялись.

Звідки ж узялося в Кропивницького таке глибоке знання людей і вміння відтворювати їхні образи на сцені в усіх деталях?

Я дуже зацікавилася його біографією, бо хотіла дізнатись, де було те джерело, що допомогло артистові зміцнити свою спостережливість у житті і так щедро наділяло його матеріалом для створення реальних, цілком правдивих образів. Те, що Кропивницький був високо обдарованим майстром сценічного відображення, було незаперечним фактом. Обдарованість — це подарунок самої природи, але потрібне ще й знання життя людей. Отже мені хотілося знати, де народився, жив і здобув освіту Марко Лукич.

Я довідалась тоді від нього самого, що він народився на Херсонщині, в селі Бешбайраках, у квітні 1840 року. Батько його був здрібнілим дворянином, який мусив служити економом, а іноді й прикажчиком у панів. У житті його траплялося всяк. Хоч з нього був хороший фахівець-агроном, а проте йому довелося поневірятись і в писарях, і навіть в батраках. Усе те було ще за часів кріпацтва, і родина Кропивницьких зазнала багато лиха від сваволі різних князів, генералів, панів, які по провінціях почували себе самовладними господарями над долею залежних від них людей. Батько Марка Лукича, знаючи, як тяжко жити селянинові, мріяв про те, щоб принаймні його діти залишилися справжніми дворянами, а тому віддав маленького свого сина Марка у прийми до панів. Одного разу він віддав його навіть до попа, хоч попів дуже не любив. Мати Маркова покинула батька, коли хлопчикові було лише 5 років. Тяжко жилося дитині вдома, без матері, і у панів також було не з медом. Скрізь панувала панська сваволя; канчуки були основним засобом виховання. Надивився малий Марко вдосталь на злиденне життя під'яремних селян, а тому він на все своє життя зненавидів панів і їхніх прислужників. З ненавистю згадував Кропивницький своє бідування у панських покоях, а про селян та про їхню тяжку долю говорив завжди з великим співчуттям.

Живучи у князів Кантакузенів, у яких тоді служив його батько, малий Кропивницький вчився разом з князівськими дітьми і навчився навіть розмовляти французькою та німецькою мовами. Але князь із родиною швидко поїхав до Італії, і батько Кропивницького влаштував Марка в іншого якогось пана.

Тяжке було життя малого сироти, бо й батька хлопцеві майже не доводилось бачити. Єдиними друзями в ті часи були для нього безталанні кріпаки. Тільки вони по-справжньому жаліли його і ставились до нього, як до своєї власної дитини.

Після різних поневірянь по панських садибах Марко потрапив, нарешті, до Бобринця, до своєї матері, яка проживала у однієї старенької жінки, вчительки. Вона вчила читати, писати і арифметики бобринецьких дітей, а разом з ними і малого Марка.

Там же, у Бобринці, жили тоді його дядьки, материні брати. Батько їхній був кріпаком, музикантом, який умів організовувати хор з таких же кріпаків, як він сам, а також і невеличкі оркестрові колективи. Як диригент він добре знався на музиці й співах і прищепив любов до музики своїм синам. Живучи в матері, Марко почав вчиться музики від одного із своїх дядьків, щождо співів, то він і сам був уже обізнаний з пісенною народною творчістю. Недурно ж він так близько товаришував із селянськими хлопцями, перебуваючи на селі, їздив з ними пасти коней, купався та ловив рибу. Яких тільки пісень не наслухався він тоді від своїх товаришів, особливо, коли їм доводилося стерегти коні, а ніч здавалась такою довгою.

Дядьки Маркові почали влаштовувати невеличкі концерти, де учні старої вчительки та знайомі Маркової матері показували своє уміння грати й співати. Пізніше ті домашні концерти набули деякої слави, і за приводом Маркових дядьків інші мешканці Бобринця теж почали уряджати музичні вечірки. На жаль, ті вечірки майже завжди кінчалися гулянками, на яких, головним чином, захоплювалися горілкою.

Той період життя Марка Лукича був, на мою думку, дуже корисним для майбутнього артиста й письменника, який пізніше увів до своїх творів багато пісень, музики та селянських обрядів. Умів Кропивницький і сам складати пісні та музичний супровід до них ("Пісні в лицях", весільні пісні у п'єсі "Дай серцю волю, заведе в неволю" та інші).

До Бобринця приїхала одного разу трупа Млотковсько-го. Поява справжньої трупи і гра справжніх акторів так вплинула на мешканців міста, що за приводом одного з дядьків Марка Лукича заснувався аматорський гурток, який виконував різні українські п'єси. У тому драматичному гуртку почав виступати і молодий Кропивницький. У нього був дуже гарний голос і він співав у "Наталці Полтавці" Петра. У "Сватанні на Гончарівці" він грав Стецька. Оті вистави й вирішили, певно, долю майбутнього корифея українського театру. Записавшись вільним слухачем до Київського університету, після відвідування чоловічої гімназії, Марко Лукич кинув своє навчання, почувши, що до Бобринця приїхали якісь два актори, які почали влаштовувати вистави. Сцена вабила Кропивницького настільки, що він залишив університет, де слухав протягом трьох років курс юридичних наук, і віддав свій час і свої здібності сценічній роботі та написанню п'єс, які б могли збагатити убогий тоді український репертуар. Правда, що довелось йому й послужити по канцеляріях заради шматка хліба, але служба урядова не заважала канцеляристові захоплюватись театральною справою. У нього був завжди час, щоб організовувати аматорські вистави.

Близьке знайомство Кропивницького із засланим до Бобринця письменником Кониським допомогло Марку Лукичу усвідомити своє справжнє ставлення до порядків, які існували в ті часи на Україні. Відвідуючи Кониського, граючи у нього на скрипці й співаючи з ним українських пісень, Марко Лукич остаточно зрозумів, яку кривду заподіяв царський уряд поневоленому українському народові, цьому надзвичайно обдарованому творцеві пісень. Він навіть їздив у компанії зі своїм новим другом по хуторах, для того щоб послухати і знайти якомога більше старовинних пісень. На жаль, Кониський швидко виїхав з Бобринця. Знайомство урвалося, але воно залишило глибокий слід у пам'яті Марка Лукича.

У 1863 році Кропивницький, працюючи ще в канцелярії, у тісній співдружності з молодшим за нього канцеляристом Іваном Тобілевичем, заснував аматорський драматичний гурток. До речі сказати, що місцевий шинкар перебудував свій сарай на приміщення, яке могло вмістити чимало публіки. Грали аматори п'єси і українські й російські, захоплюючись, звичайно, творами О. М. Островського.

Трохи пізніше вірний товариш Марка Лукича по театральній аматорській роботі Іван Карпович Тобілевич перейшов на службу до Єлисаветграда, де продовжував, поряд із службовими справами, улаштовувати вистави силами місцевих аматорів. Кропивницький дуже цікавився тими виставами і частенько їздив до Єлисаветграда. Він навіть брав у них участь, і так захопився виставами на сцені, що забув навіть про свої службові обов'язки. За те його було звільнено зі служби і він, дуже щасливий з того, поїхав до Єлисавета і вступив до аматорського гуртка: гурток на той час заробляв своїми виставами так багато грошей, що запропонував Кропивницькому щомісячну платню за виконання обов'язків режисера й актора. Він залишив позаду нудну канцелярщину і любе діло неначе засміялося до нього.

Перебування на службі в повітовому суді, поліції і ратуші багато дечого навчило Кропивницького. Він набув великого досвіду щодо стосунків з людьми "чиновного світу", завдячуючи своєму спостережливому розуму — поширив знання різних людських характерів і мав змогу дізнатися, чого вартий був тогочасний державний апарат, з усіма його "крючкотворами" й тією неправдою, яку чиновники завдавали простому люду. Повештавшись по світах, по Україні й Галичині, граючи в українських і російських п'єсах, Кропивницький, після заборони українських вистав, став актором російської трупи Ашкаренка, в якій, за участю Миколи Карповича Садовського, йому пощастило здобути дозвіл на українські вистави. Успіх тих вистав заохотив Марка Лукича організувати свою власну трупу, і ото ж та трупа була саме тією, яка приєдналася в більшості своїй до трупи Михайла Петровича Старицького, про що я вже розповідала.

Я дуже коротко і недостатньо написала тут про життєвий шлях Кропивницького. Про нього можна було б написати велику книгу, і варт було б це зробити, бо М. Л. Кропивницький — видатний діяч української сцени, головний учитель акторської майстерності тих часів. Сама Заньковецька називала його своїм учителем.

А тимчасом наближався від'їзд трупи з Миколаєва до Єлисавета, де численні афіші вже сповіщали про прибуття нашого театру. Дехто з акторів уже одержував листи від своїх друзів, які писали, що всі з великим нетерпінням чекають на вистави, за участю своїх давніх знайомих Кропивницького і Садовського.

За два-три дні перед нашим від'їздом я зустрілася після репетиції в фойє театру з Машею Садовською. Я навмисне затримала її, щоб остаточно довідатись, чи поїде вона до Єлисавета, чи залишиться в Миколаєві разом зі своїм чоловіком, і дуже зраділа, коли вона підтвердила, що до оперетки нізащо не повернеться.

Коли ми розмовляли з нею, до нас підійшов Панас Карпович Саксаганський. Він був чогось зажурений і йому, видно, хотілось поділитися своєю журбою з сестрою. Наводжу тут цю розмову, бо в ній він багато дечого сказав про себе такого, що було для нього дуже характерно.

Він почав скаржитись Маші на те, що акторська майстерність чомусь не давалась йому. Які б ролі йому не доручали, він не міг зіграти їх так, як підказувало йому розуміння тих ролей. А грав він тоді Бориса в "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", Семена в "Дай серцю волю, заведе

в неволю" та деякі інші, вже зараз не пам'ятаю. Ролей у нього було ще небагато, бо він тільки незадовго перед нашим від'їздом вступив до трупи. Маша хотіла заспокоїти брата і стала запевняти його, що він цілком добре виконував свої ролі. Панас Карпович аж розгнівався на неї, назвав її нещирою й поганою сестрою-другом. Він чекав від неї поради, як від людини що вже походила по сцені більше, як він. Він сказав, що не хоче бути посередніх здібностей актором, бо українська сцена потребує акторів видатних, які могли б завоювати для неї високе визнання публіки.

— Я покину сцену, коли пересвідчусь, що в мене нема справжнього акторського таланту, — сказав він рішуче. — Це буде для мене великим фіаском! Я мріяв, що зможу бути цінним поповненням в акторському складі, саме таким, який потрібен для слави нашого рідного мистецтва.

— Звідки нам брати досвідчених акторів? — спитав він з болем у голосі і навіть з докором, неначе Маша була винна в тому, що на Україні в ті часи не було спеціальних театральних учбових закладів, де б здібна молодь могла навчатися акторської майстерності.

В українські трупи йшли здебільшого недоучки та мало підготовлені до акторської справи люди. Тому так багато було тоді акторів, які, не маючи ні до чого хисту, вступали на сцену.

Оте болісне прагнення Панаса Карповича опанувати в досконалості уміння втілюватися в образ було характерною рисою його акторської діяльності. Я мала змогу переконатися в тому пізніше, про що й скажу в свій час.

МОЄ ЗНАЙОМСТВО З ІВАНОМ КАРПОВИЧЕМ ТОБІЛЕВИЧЕМ

Під час подорожі до Єлисавета наша трупа справляла дуже приємне враження. Всі актори і актриси були одягнені пристойно, навіть елегантно. Зовнішній вигляд усіх нас вже сам по собі свідчив про те, що трупа Старицького була солідною й цілком забезпеченою з матеріального боку.

Публіка, яка, очевидно, скучила за українськими виставами, щовечора переповнювала театр і уряджала головним нашим акторам, Кропивницькому, Заньковецькій та Садовському, постійні овації.

"Наталку Полтавку" готові були дивитися хоч і кожного дня. Голосно ридали над трагічною долею Олени, охоче сміялись і плескали в долоні, коли Цвіркунка, гнучка і пластична, носилась по сцені у вихорі бурхливого козачка. Без кінця і краю викликали Кропивницького в різних його ролях, особливо — у водевілях "По ревізії", "Як ковбаса та чарка" та в ролі дурника Стецька.

В Єлисаветі я, нарешті, побачила Івана Карповича То-білевича, старшого брата молодих Тобілевичів, Миколи та Панаса. Він приходив подивитись на наші вистави, бував і за кулісами — завжди у костюмерній Кропивницького та Садовського. Тому я з ним майже не зустрічалася

Маша тоді оселилася в домі Тобілевичів, на Знамен-ській вулиці, де вона мала змогу бачитись зі своєю донечкою Женею і з родичкою Катею, котра доглядала діачинку краще за рідну неньку, як казала про неї Маша. А я жила з Ганною Петрівною Затиркевич. Було мені в неї дуже добре. Вона була дуже хазяйновита жінка, сама варила, сама й прала для себе. Характер в неї був спокійний, і я не пам'ятаю ні одного випадку, коли б вона розгнівалась на мене, або я на неї. Саме в той час вона працювала над новою роллю Секлети у п'єсі "За двома зайцями" і у вільні від театру години голосно читала свою роль, вивчаючи її напам'ять. Коли в мене був час, то вона просила мене почитати з нею.

Затиркевич виписувала не тільки свою роль, а й слова своїх партнерів, з якими їй доводилося вести ту або іншу сцену. Для мене було дуже корисно так працювати з Ганною Петрівною, бо я стежила за тим, як вона шукає правдивої інтонації. Скаже яке-небудь речення, примружить очі, а то й зовсім заплющить їх, неначе прислухаючись до якогось внутрішнього голосу, і знову повторить ті самі слова вже іншим голосом або з іншою інтонацією. Шукаючи правдивого звучання, вона так робила не раз і не два, а доти, поки не знаходила того, що шукала. Вона не працювала перед дзеркалом, як робили деякі актори, про що я довідалась уже пізніше. Характерні ролі жінок виходили в неї цілком натуральними. Затиркевич завжди була правдивою, цілком реальною в тих образах, які вона відтворювала. Я навіть дуже дивувалася з її здібності грати простих мужичок, бо знала, яке вона здобула виховання. Проте інститут шляхетних дівчат не залишив глибокого сліду в її зовнішності. Не було в неї ні певної штивності в корпусі, ні штучної стриманості в рухах, жестах, в манері говорити, сміятись, як того навчали інституток. Навпаки, на її поведінці позначилось швидше життя серед простого народу.

Одного дня, прийшовши трохи раніше на репетицію і йдучи через сцену до костюмерної хористок, я побачила біля режисерського стола трьох мужчин. Один з них був Михайло Петрович, другий — Марко Лукич, а третього я не роздивилась, бо дуже засоромилась, побачивши обох наших керівників уже за роботою. "Невже спізнилась?!" — подумала я і хутенько побігла за куліси. Адже ж репетиція повинна була розпочатися того дня з виступу хору.

Виявилось, що я не спізнилась, навпаки, прийшла трохи завчасно. Хористки дуже жваво про щось гомоніли між собою. З розмов моїх товаришок по сцені я довідалась, .хто був третій за режисерським столом. То був саме той старший брат Тобілевичів, про котрого я так багато чула раніше від Маші Садовської. Виявилось, що Іван Тобілевич став від того дня новим членом нашої трупи. Дівчата казали, що ніби його було звільнено з посади. Хтось із них чув, як напередодні Михайло Петрович, розмовляючи з Іваном Карповичем, дуже радів з того і просив його обов'язково вступити в трупу, щоб працювати разом на користь рідного театрального мистецтва.

Вже значно пізніше, з власних документів І. К. Тобілевича, я докладно довідалась про оту подію звільнення його з посади секретаря Херсонського губернського правління, яка мала місце 4 жовтня 1883 року. Те звільнення було зроблено за наказом міністра внутрішніх справ від 25 вересня того ж таки самого року, за № 2517. Усе те було записано до його формулярного списку, що мав назву "Атестат".

"Нема такого злого, яке б на добре не вийшло!" — каже народне прислів'я. Гадаю, що в житті І. К. Тобіле-вича це прислів'я таки справдилось. Недурно про це сказав письменник наш, Іван Франко: "Одним поліційним чиновником стало менше, а український народ придбав собі письменника-класика". Можливо, що без цього весь життєвий шлях письменника й високо талановитого актора став би зовсім іншим.

Отже, день звільнення Карпенка-Карого, — такий був псевдонім, який Іван Карпович обрав собі пізніше у театрі, — з державної служби можна вважати визначним днем у його житті, днем початку його творчої роботи як театрального діяча й письменника.

Праця братів Тобілевичів в одній трупі викликала цікавість до всіх трьох. На них дивились, порівнювали, шукали схожості. Взагалі, поява Івана Тобілевича як члена нашого театрального гурту справила на всіх акторів і актрис певне враження. Більшість з них чула про його минулу артистичну діяльність і всі сподівались від нього якогось особливого виконання різних ролей.

Перші дні його вступу до нашої трупи я теж уважно приглядалася до нього. Адже ж то був Машин брат, який, за її словами, завжди заступав їй батька і морально, і матеріально. Обличчя у Івана Карповича було ще не старе. Сірі, розумні очі вміли дуже уважно й привітно дивитись на того, з ким він розмовляв. Густе, русяве волосся було зачісане на боковий проділь. На скронях уже почала пробиватись сивина і такі ж сиві ниточки виблискували у його зачісці. Він виглядав трохи втомленим і зажуреним. Може, та прихована журба мала глибоке коріння в його тоді ще недавньому минулому. Я знала від Маші, що йому довелось поховати після тяжкої, безнадійної хвороби свою дружину Надію Карлівну з родини Тарковських, яку він дуже кохав. А тут знову лихо — померла найстарша донечка Галя, яка почала вже заступати меншим дітям, Назарові, Юркові та маленькій Орисі, дбайливу матір.

Щось було таке і в обличчі, і в рухах, і в постаті Івана Карповича, що нагадувало його братів і сестру Машу. Тільки я ніяк не могла зрозуміти, чим саме вони були подібними один до одного настільки, що можна було відразу догадатись про те, що всі вони четверо були дітьми одного батька й однієї матері.

Спільним для всіх братів і сестри була та статурність та молодеча стрункість, яка збереглась і в пізніших роках їхнього життя. У Панаса Карповича позначалась на його манері тримати свій корпус військова виправка, муштра, чого не відчувалось ні в Івана Карповича, ні у Садовського, хоч той теж побував у війську.

Зовнішність кожного з них була надзвичайно вдячною для сцени. Їхня статурність, зріст вище середнього, дозволили їм грати будь-які ролі, починаючи від ролей коханців— героїв. Уміння підкоряти своє тіло усім вимогам сцени було дивовижне. І що було ще спільного для всіх чотирьох Тобілевичів — надзвичайна чіткість і виразність їхньої вимови. Жодне слово ролі у них не пропадало.

За декілька днів перед нашим від'їздом з Єлисавета сталась у нас в театрі дуже цікава подія, що викликала велике пожвавлення серед акторів і великий ентузіазм з боку Старицького: замість репетиції весь колектив нашої трупи прослухав нову п'єсу Карпенка-Карого. Він написав її ще до приїзду трупи в Єлисавет і тільки перед від'їздом вирішив прочитати всьому акторському гуртку. Назва п'єси була "Чабан". Сюжет був узятий драматургом з життя селян. Розповідалось у ній про свавілля старшини, сільського адміністратора, який надумав силоміць одружитися з гарною дівчиною Галею, вже зарученою з коханим парубком Олексієм.

Старшина, почувши від Галиної матері, що дівчина не піде за нього заміж, бо має вже нареченого, дає наказ негайно арештувати Олексія, вигадавши, ніби він покрав коні у нього. Старшина гадає, що така лиха підозра примусить дівчину відсахнутися від її милого. Дуже характерні для старшини такі його слова: "От тобі й раз! Хто ждав, щоб дівчина, гола, як бубон, не пішла за мене заміж? Але я хочу, щоб вона була моєю жінкою. Хотів я розбагатіти — розбагатів; хотів я почоту — маю; тепер хочу красиву, молоду жінку, та й не добуду?!.. Ні, добуду! Я Олексу того й у Сибір пошлю, як на те піде!.."

Отже рушійною силою всієї інтриги є пристрасне бажання старшини оволодіти Галею за всяку ціну, навіть через злочин.

Всі дуже уважно слухали ту цікаву п'єсу, де що ні слово — то рух у розгортанні подій і яскрава фарба до характеристики окремих персонажів. Ми, дівчата-хористки, особливо тремтіли за долю милих для нас Галі й Олексія. Здавалось, що становище їхнє було цілком безнадійним. Що могли вони вдіяти проти всевладного на селі старшини, тим більше, що писар та інші крючкотвори раді були прислужитися йому, а до того ще й вміли обернути всі закони проти тих, на кого повстав старшина? Олексу збиралися віддати в солдати, хоч і не мали права, бо він син-одинак.

Коли б не несподівана поява на селі рідного дядька Олексійового — Опанаса Чабана, то пропав би він ні за цапову душу; пішов би в солдати, забравши з собою щастя коханої.

Дядько Опанас, людина розумна й справедлива, дуже довго ходив по світах, заробляючи собі на шматок хліба. Його історія дуже цікаво подана у автора і, хоч вона на словах коротка, дає повне уявлення про нього, як про мужнього оборонця правди. Старшини він не боїться, сміливо йде на боротьбу проти нього, щоб визволити свого небожа від рекрутчини й повернути до щасливого життя разом з Галею. Кінець кінцем Опанасові щастить розкрити всі злі махінації старшини й довести людям, що він злочинець і шахрай. Правда й справедливість перемагають.

Усі ми, що слухали ту п'єсу, весело зустріли щасливий кінець. "Чабан" справив на присутніх велике враження, всі обіймали Івана Карповича, потискали йому руки, а М. П. Старицький, людина шляхетної, широкої натури, на доказ свого задоволення, поставив за нього могорич — десять пляшок шампанського. Він же й наполягав найбільше на тому, щоб Іван Карпович, не зволікаючи, послав рукопис до цензури. Михайло Петрович уже мріяв про те, щоб швидше поставити п'єсу. "Чабана", здається, було послано до цензури другого дня. Вже далеко пізніше я довідалась, що п'єсу не дозволили до постави, бо занадто вже темними барвами, на думку цензора, було змальовано в ній життя селян.

Кінчився сезон в Єлисаветі, і ось ми, в кінці жовтня, у Києві. Кияни дуже радо привітали нас. У театрі людей завжди було так само повно, як і по інших містах, де ми грали раніше. Репертуар наш збільшився на дві п'єси^ обидві комедії: "За двома зайцями" Старицького та "Пошились у дурні" М. Кропивницького. Репетиції цих п'єс розпочалися ще в Єлисаветі. Михайло Петрович і Марко Лукич хотіли показати киянам щось нове, бо інші п'єси, які йшли у нас, вони вже мали змогу бачити, коли Кропив-ницький приїздив до Києва за рік перед тим.

Ролі в "Зайцях" було розподілено так: Сірка грав Кропивницький, Сірчиху — Вірина, Секлету — Затиркевич, Проню Прокопівну, дочку Сірків — Заньковецька, перекупку, черевичницю — Садовська, Химку, служницю Сірків — Маньковська, Голохвостого — Садовський.

У п'єсі "Пошились у дурні" Кропивницький грав Максима Куксу, Заньковецька — Оришку, його дочку, Карпенко-Карий — Степана Дранка, Садовська — Горпину, його дочку, Садовський — Антона, наймита Куксиного, Грицай — Василя, наймита Дранка, Максимович — Нечипора, захожого чоловіка, Манько — Скакунця.

Розмовний текст у "Пошились у дурні" весь час переплітався зі співами, то сольними, то дуетами. Отже всі учасники тієї вистави мусили багато співати. Треба сказати, що голоси в усіх тих акторів, яких я тут зазначила, були сильні і звучні. Дуже приємно було слухати їх. Оті співи, певно, й врятували тоді досить-таки пустенький за його змістом жарт. Грали досконало і публіка сприймала виставу гучними оплесками.

На жаль, зовсім інакше поставилась вона до п'єси "За двома зайцями". Ця вистава успіху не мала, хоч сили акторські були в ній такі ж добірні, як і в першій. Я не розуміла тоді, чому так сталось. Адже ж на сцені — уславлена Заньковецька, такий же уславлений Кропивницький і всім уже відомий сценічний талант Садовський. А спектакль чомусь вийшов нецікавий. Я тільки тоді зрозуміла причини тієї невдачі, коли почула розмову Саксаганського з Марією Карпівною. Він із запалом пояснював їй ті дефекти, які, власне, стали на заваді до успіху веселої, по суті, п'єси.

— Там були й співи, й танці, все те, що любить публіка, — казав Панас Карпович, — а не було головного... Не було ні справжньої дурноверхої Проні, ні справжнього хвалька Голохвостого.

Заньковецька, за словами Саксаганського, не втілилась в образ недоучки Проні. Вона неначе глузувала з неї, а не відображала її на сцені. Садовський був заважкий для ролі Голохвостого.

— Голохвостий, — продовжував Саксаганський, — має дещо від гоголівського Хлестакова. Один і другий можуть натхненно брехати і, несподівано для себе самих, приймати зненацька рішення, котрі, замість того, щоб розв'язати трудне становище, в яке вони потрапляють, заплутують їх ще більше і приводять до безвиході.

— Хлестаков у захопленні освідчується дружині городничого, а коли входить її дочка, то він зненацька випалює про свій намір одружитися саме з дочкою. Так само й Голохвостий, налагодивши, так би мовити, свої справи з одруженням у домі Сірків, освідчившись у коханні Проні, раптом, захопившись гарненьким, свіжим личком Галі, дочки перекупки Секлети, починає з запалом залицятися до неї, а коли його застає Секлета й починає галасувати, він натхненно заявляє їй, що збирається засилати до Галі старостів, і запевняє, що він тільки й мріяв про те, щоб одружитися з нею. Він так захопився сам своєю власною брехнею, що радо залишається гостювати у Секлети на її іменинах, забуваючи зовсім, що він же наречений Проні.

— Не зрозумів Садовський своєї ролі, — з досадою закінчив Саксаганський свої критичні зауваження щодо гри Заньковецької та Садовського у п'єсі "За двома зайцями".

Пізніше роль Голохвостого перейшла до нього і він на ділі довів, як треба було її виконувати.

Отже в Києві в часи нашого там перебування п'єса "За двома зайцями" мало і ставилась. Сірко — Кропивницький та Секлета — Затиркевич були на вершині акторської майстерності, а проте п'єсу вони не врятували. Пізніше, коли роль Проні перейшла до Марії Карпівни, а роль Голохвостого — до Саксаганського, п'єса та почала мати гучний успіх, але то вже було в Житомирі, куди наша трупа переїхала з Києва.

Особливим успіхом у публіки користувалися драми "Глитай, або ж павук" та "Доки сонце зійде, роса очі виїсть". У цих виставах Заньковецька була неперевершена. Чим частіше доводилось їй грати ролі Олени та Оксани, тим могутніше й повніше виявлявся її талант. Дарма, що я вже без ліку бачила її і Оленою, і Оксаною, а кожного разу, коли Заньковецька виходила на сцену, я настільки переймалася правдою й життєвістю тих двох образів, що завжди забувала, що то була лише гра артистки, а не дійсність. Публіка поділяла моє захоплення грою Марії Костянтинівни і після кожної такої вистави влаштовувала їй нечувані овації.

Кропивницький продовжував виступати в ролі святенника Глитая і викликав бурю невдоволення тих глядачів, котрі переповнювали гальорку. Він так прекрасно грав роль того мерзотника, що примушував їх забувати, що вони в театрі і перед ними не справжній Бичок, а лише актор.

У театрі завжди був святковий настрій. Успіх дуже підбадьорює в роботі. Найбільш від усіх радів Михайло Петрович. Звичайно, та радість ішла не від матеріальних здобутків трупи, а від морального задоволення. З якою особливою пошаною ставився він до обох велетнів театрального мистецтва — до Марка Лукича і Марії Костянти нівни! З його ставлення до них було видно, що він не тільки шанує їх, а й любить глибоко і захоплюється їхніми талантами. На сцену їм подавали іноді кошики з квітами і від нього, або від його дружини та дочок.

Марія і Людмила Старицькі бували на виставах мало не щодня і багато схвального говорили мені про артистичну гру провідних акторів.

Поряд Кропивницького та Заньковецької вони ставили також дуже високо майстерність Карпенка-Карого. Якийсь рецензент з чорносотенної газети "Киевлянин" полаяв Івана Карповича за простоту й натуральність його гри на сцені. Саме за це найбільше хвалили його Старицькі і Лисенко.

До Карпенка-Карого в той час перейшли ролі сторожа в "По ревізії", Хандолі в "Глитай, або ж павук", батька в "Невольнику", Тупиці в "Чорноморцях", Шпака в "Шельменку-денщику" та ще якісь, не пам'ятаю. Найкраще запам'ятались мені образи п'янички Хандолі та Коваля (батька) в "Невольнику". Іван Карпович тримав себе на сцені так просто й природно, як у себе вдома. Грав він, зовсім не підкреслюючи окремих характерних рис своїх персонажів, а проте в його виконанні всі вони здавалися насправді живими.

П'яничка Мартин був надзвичайно переконливим у своїй вірі, що Бичок його порятує і дасть грошей на випивку, а Коваль таким спокійним у своїй батьківській мудрості, у щирій сердечності до своїх дітей. І разом з тим Коваль був справжнім мужнім козаком, який продовжує жити традиціями давньої Січі, вважаючи її школою лицарства для молодих хлопців. Добре виконував ту роль Марко Лукич, а в Івана Карповича батько був ще кращим, ще більш переконливим. Зі своїми дітьми він розумний, сердечний. Здається, що за спину такого батька можна сховатися від усякого лиха, як за міцну, надійну фортецю.

Шпак у виконанні Івана Карповича був таким поміщиком-провінціалом, яких я багато бачила на власні очі в своїй юності.

Усі ті ролі, які одна по одній почали переходити до Карпенка-Карого, знайшли в його особі сильного актора, який мав уже свою, дуже характерну для нього манеру грати. Вона полягала в повній невимушеності поведінки на сцені, у спокійних рухах, в скупих жестах, при повній відсутності комікування або перегравання для більшого ефекту, як то траплялось у грі інших, навіть досвідчених акторів. Простота, натуральність — саме життя.

Ота простота не відразу була оцінена деякими акторами нашої трупи, і тому в перші дні появи Івана Карповича в ній йому доводилось чути прикрі зауваження й навіть злорадні вичитування уривків з рецензій, які несприятливо відгукувались про його гру. Згодом усе те розвіялось, і самі актори почали радитися з Іваном Кар-повичем щодо своїх ролей. Авторитет Івана Карповича зміцнів. Усі в трупі почали щиро ставитися до нього й поважати.

Але ще довго він тримався осторонь від усіх, сидячи у глибокій задумі або в порожньому залі, або біля режисерського столика на сцені, його зажурене, смутне обличчя якось дивно вирізнялось на тлі веселого гурту акторів і актрис. "Йому, певно, все ще чуються погребні дзвони", — думала я, поглядаючи на його самотню постать.

Але несподівана подія в моєму особистому житті примусила мене забути про все. До мене приїхала моя мати, не попередивши мене заздалегідь. З вокзалу вона чомусь приїхала прямісінько до театру. То був колишній театр Бергоньє, де в наші, радянські часи грає театр їм. Лесі Українки. Перша наша зустріч, на жаль, відбулася при свідках, у присутності декого з хористок і хористів. Кажу, на жаль, тому що ота перша зустріч з матір'ю викликала великі неприємності для мене трохи пізніше.

Михайло Петрович, з яким я познайомила мою матір, дозволив мені піти додому, запросивши мою гостю приходити до театру на вистави хоч кожного вечора.

Моє життя й моя робота дуже сподобались матері. Вона заплакала від радості, побачивши мою чисто прибрану кімнату, чисту білизну й одежу в гарному порядкові в шухлядах комода, який, за відсутністю гардеробної шафи, був єдиним моїм сховищем і для одежі, й для білизни.

— От ти вже, нарешті, цілком самостійна людина! — казала вона з великою втіхою.

Вона теж потішила мене, розказавши, що самодур вітчим мій Йосип Пілецький зовсім змінився, став таким майже, яким був до свого ув'язнення. Тому сестра моя Юлька вже не служила по людях, а жила вдома, тим більше, що я висилала їм усім грошову допомогу.

Перебування матері в Києві тривало дуже недовго. Але вона все ж побувала на деяких наших виставах, захоплювалась грою провідних артистів, поплакала над долею Олени з "Глитая", посміялась над водевілем "Як ковбаса та "арка", де Кропивницький грав Шпоньку, Садовський — Шила, а Заньковецька — хазяйку заїжджого двору.

Мені цікаво було стежити за виразом обличчя моєї матері під час дії. Вона дуже жваво реагувала на все, що відбувалось на сцені, і це надзвичайно тішило мене. Я зблизька могла пересвідчитись у тому, як чесні й простодушні люди, не розпещені театральними видовищами, сприймають наші вистави, що вони відчувають під час сценічної дії, які думки збуджують у них прилюдні покази найінтимніших почуттів людини. Враження від вистав у матері було надзвичайне. Вона ніби побачила все в якомусь новому для неї освітленні. У неї я ще в ранній своїй юності помітила цікавість до життя різних людей, до їхніх характерів і тепер, під впливом того, що вона бачила на сцені, її багата пам'ять вертала їй спогади про минуле. Мати була готова до ранку говорити зі мною про те, що вона бачила в театрі, наводила порівняння між сценічними персонажами й тими людьми, яких вона знала.

Отже, слухаючи її, я твердо переконалася, що театральне мистецтво не просто розвага, а сильний поштовх до збагачення людини враженнями та поглибленням тих знаннів, які вона набуває, живучи серед товариства. Під впливом же вражінь, сильних переживань збуджується думка, а за думкою виникає переконання.

"Так, — казала я сама собі, — правду говорить Старицький, що театр — то живий організм, який може рухати вперед людськість до нових висот культурного розвитку". Я про те дуже багато тоді розмовляла з матір'ю моєю, і вона цілком погодилась зі мною, що театр не тільки розвага, а й учитель.

Повна радості за мене поїхала мати додому, щоб там розказати вітчимові й меншим дітям про моє життя і працю в українському театрі, яка, на її думку, була хорошим ділом, цілком почесним для молодої дівчини. Я зовсім не сподівалася, що її приїзд міг спричинитися до будь-яких неприємностей для мене. Адже ж і Михайло Петрович і інші керівні люди нашої трупи дуже прихильно поставились до неї, розмовляли з нею, розпитували про життя людей на селі і взагалі дуже щиро й привітно поводилися з нею, коли вона заходила до мене за лаштунки. Все неначе було гаразд. Мати неначе всім сподобалась і все в театрі сподобалося матері.

На жаль, не все було так добре, як мені здавалось. Почалося воно несподівано. Одна з хористок спитала мене, чому я зі своєю матір'ю розмовляла польською мовою. Вона, мовляв, пересвідчилася в тому, що мати моя чудесно розуміє й українську, бо розмовляла з деким з хористів, а до того і вистави наші так радо відвідувала, і все те, що говорилось на сцені, дуже добре розуміла.

На те запитання я відповіла, що у нас вдома вживалася завжди і українська і польська мови нарівні. Польська мова, тому що батьки наші були поляки зроду, а українська, бо батьки наші й ми жили завжди серед селян, українців і вважали її теж своєю рідною. Батьки хотіли, щоб ми знали не тільки мову того народу, серед якого народились і жили, а й польську. Тому й мати моя звикла говорити до нас, дітей, по-польськи.

— То виходить, що ви полька, а працюєте в українській трупі? — звивувалась моя співбесідниця і, пхекнувши, відійшла від мене до гурту хористів, яким почала щось казати пожвавлено, а вони при тому поглядали в мій бік з цікавістю.

Щоб уникнути отих неприємних поглядів, я побігла до костюмерної, де, сівши на кріселко перед люстром, сильно зажурилась. "Виходить, коли я полька з народження, то мені вже не можна вважати Україну своєю батьківщиною, не можна працювати в українському театрі? — запитувала я себе саму. — Чому ж це так? Усі мої рідні навчали мене змалечку любити український народ і вважати його рідним". Пригадались мені знову улюблені слова мого діда Ксаверія Сіраковського, який навчав і своїх і чужих: "Жийме з народем!" Мати так часто повторювала нам отой заповіт. "Хіба не за простий український люд постраждали мої рідні дядьки, Северин та Іван? А Йосип Пілецький, чи не за простий народ відсидів він аж десять років в одиночному казематі?!" — аж розсердилась я, неначе переконувала оту хористку, що поранила тоді моє серце своїми запитаннями та презирливим до мене ставленням.

"Хіба я зраджую польський люд, коли вважаю себе рідною для тих людей, серед яких я народилася й виросла, яких я звикла любити й шанувати?" — казала я сама собі.— "Байдуже, що батьки мої поляки,— продовжувала я заспокоювати себе, — а я хочу і буду працювати для українців, як працюють для них всі оті хороші люди, які зібралися навколо Старицького!"

З таким твердим рішенням, з високо піднесеною головою, повернулась я до хору, що вже вишикувався на сцені для репетиції.

З того часу й почались для мене неприємності. Хлопці, хористи, полюбили дражнити мене, навмисне перекручуючи польські слова в моїй присутності. Називали мене "панною дзенкує" й відверто глузували з того, що я, мовляв, польська шляхтянка, а не погребувала працювати з ними, простими "сіроманцями", мужиками. Я силкувалась не звертати уваги на оті дурниці і можливо ота моя зовнішня байдужість до всіх їхніх злих жартів посилювала у бешкетників бажання дратувати мене все іншими та іншими нерозумними нападами.

Робилося те все так, щоб ніхто із старших акторів не почув. Сама ж я нікому не скаржилась. Але щасливий випадок поклав край отим цькуванням. А сталось те ось як.

Майже всі хористи, так само як і неодружені актори, обідали в одному ресторані, поруч з нашим театром. Обіди там були недорогі й непогані. Ходила туди обідати і я.

Одного дня я прийшла трошки із запізненням і всі місця за столом були вже зайняті. Я озирнулась по їдальні і збиралася вже вийти, щоб почекати надворі. Коли раптом Іван Карпович встав зі свого місця і запропонував його мені.

— Сідайте, — сказав він.

Я подумала, що він уже кінчив обідати, і сіла за стіл. Аж ні. Він ще не починав обідати. Хтось підвівся на другому кінці стола і запропонував Івану Карповичу своє місце.

Біля мене сиділи хлопці саме з нашого хору. Вони своїм звичаєм почали кепкувати з мене й голосно сміятись.

— А, й ви тут? — неначе здивувався один з них.

— З'явилась наша панночка! — констатував інший.

— Пані на всі сани, а слід босий, — чулося з іншого боку.

— А де ж ваші, панно, лакеї в золотій лівреї? — питав ще хтось.

— А чому прекрасна панна залишила свої пишні палати і прийшла до нашої мужицької хати? — сміючись кепкували інші.

Спочатку я удавала, що не чую, і почала навіть їсти першу страву. Але рука моя від хвилювання тремтіла, і я мусила покласти ложку, щоб не показати, як оті злі жарти мене обходять. Хлопці невгавали. Більш терпіти не було вже сили і я, припавши головою до стола, як заплачу!

Тоді почувся рішучий, засуджуючий поведінку хлопців голос Івана Карповича. Він встав і грізно звернувся до бешкетників:

— Годі, хлопці, досить! Чого ви причепилися до бідної дівчини? Чим вона вам завинила?

— Вона панночка, полька, шляхтянка, а служить у нашому українському театрі... — почулися репліки на оте запитання.

— Так що з того, що полька, шляхтянка? — продовжував Іван Карпович, з хвилюванням поглядаючи на тих, котрі озивалися до нього.

— Чого ви знущаєтесь? — запитав він знову і тут же вів далі, — а ви спитали в неї, від якого добра вона прийшла до нашої хати? Може, оті палати, як ви кажете, були для неї гірше ката! Ви глузуєте з того, що вона полька. А хіба це справедливо? Немає недостойних націй, а є недостойні люди, і такими людьми можуть бути й українці, і поляки й інші. Вам, акторам, не годиться бути такими злими й несправедливими! Я рішуче протестую проти вашої ганебної поведінки!

Сказавши те, Іван Карпович сів, а я відчула до нього таку глибоку вдячність за його несподіваний захист, що, не тямлячи себе від радості, підбігла до нього, як покривджена дитина до батька, обняла його й поцілувала, кажучи:

— Дякую вам, голубчику, ріднесенький!

І тут же, зрозумівши, що була занадто щирою й безпосередньою, застилавшись, уся червона, вискочила прожогом.

Отак почалось моє особисте знайомство з Іваном Карповичем Тобілевичем. Після випадку в їдальні він завжди дуже привітно й чемно здоровкався зі мною, а іноді й про що-небудь мене розпитував. Я дуже охоче відповідала йому, хоч і червоніла кожного разу, коли мені доводилось говорити з ним. Мені соромно було згадувати про те, в який спосіб я подякувала йому в їдальні.

З Києва наша трупа переїхала до Житомира, де, на превелике моє щастя, я знов оселилася з Машею. Вона

скаржилась мені на те, що їй так і не пощастило намовити Барілотті кинути оперету і вступити до трупи Старицького.

— Годі, кінець, — сказала мені твердо Маша.— Більш до нього я вже не повернуся. Наші погляди на все настільки різні, що ми ніколи з ним не порозуміємось. Чужі ми з ним одне одному, — кінчила вона і більш про нього вже ніколи зі мною не говорила.

Після Києва Житомир здався мені зовсім маленьким і нецікавим містом. "Ну, скільки тут мешканців, — думала я. — Певно, театр наш буде завжди порожній". Але я помилилась. Публіка в Житомирі так само радо відвідувала наші вистави, як і в інших містах. У вільні вечори до нас приходив "на часинку", як він сам казав, Іван Карпович. То книжку яку-небудь цікаву принесе, то про щось цікаве розкаже. Настрій у нього значно змінився. Зникли і сум, і заглибленість у самому собі. В розмові з Машею він навіть почав жартувати. Я помітила, що і в театрі він почував себе вже інакше.

Одного разу Іван Карпович опинився серед цілого гурту другорядних акторів і, згадавши, певно, минулі часи своєї колишньої роботи з аматорами, почав, непомітно для себе, говорити про завдання українського актора.

— Тільки в "мужичому театрі" наше справжнє місце. — навчав він. — Кажу "мужичому", бо всі чомусь називають селян мужиками, а театр наш, з його побутовими п'єсами з селянського життя, — найбільш зрозумілий саме для селян. Побачивши на сцені якого-небудь Бичка, Хандолю, старшину, писаря з "По ревізії" та інших сценічних персонажів, селянин відразу знайде у себе на селі подібних до них людей і йому ширше відкриються очі і на визискувачів, і взагалі на різні явища їхнього безталанного життя.

— Пани думають, що тільки вони вміють тонко спостерігати й глибоко відчувати.

— А підіть на село, подивіться, які там люди. Вони краще за будь-кого в місті вміють усе підмічати. Тільки дивуватися можна з кмітливості, спостережливості людей на селі. І кожне своє спостереження селянин вміє так влучно й дотепно висловити, часом одним словом, що хоч не хочеш, а засмієшся.

— Ох, освіти у нього нема, — зітхнув Іван Карпович. — Темний він, неначе отой сліпець, по світу ходить! А проте клепок у нього в голові буває часом далеко більше, ніж у людей, яких батьки вчили по гімназіях.

— От, коли б нашому дядькові сільському та справжню освіту, науку, то він би тоді показав, на що він здатний! — говорив Іван Карпович, і було видно, що селянин для нього дорога, близька людина.

На цю тему він дуже часто говорив з акторами і силкувався прищепити їм оту свою любов до села. Свої розмови з акторами Іван Карпович дуже часто кінчав словами жалю, що на селі немає театру і що наша трупа не може грати для свого безпосереднього глядача, для селянина.

Розмова з Карпенком-Карим дуже сподобалась молодим акторам, і з того часу я вже ніколи не бачила його зажуреного й самотнього. Завжди біля нього я бачила людей. Найчастіше до нього звертався сам керівник нашої трупи Михайло Петрович, який любив радитися з людьми, вважаючи, що його справа торкається не тільки його одного. Отак потроху Карий, як стали звати його усі в нашій трупі, почав вростати в цікаве для нього діло і швидко воно так захопило його, що він забув про пережиті ним нещастя і весь віддався роботі. Я мала змогу спостерігати, що він став правою рукою Михайла Петровича, і навіть режисер наш Кропивницький іноді звертався до нього, хоч любив обходитись без чужих порад.

Як мені добре й легко працювати тут, у цьому театрі, — похвалився одного вечора Іван Карпович, сидячи у Маші і в мене у кімнаті. — Михайло Петрович вміє створити мистецьку атмосферу. Сам він прикладає всі свої сили й уміння, щоб поставити спектаклі якнайкраще. Яку сильну трупу йому пощастило утворити! Вже одна Заньковецька чого варта! Про неї сказати "талант" — дуже слабеньке слово. Вона геній сцени! Такої артистки на європейській сцені не знайдеш! Я бачив французьке театральне світило, прославлену Сару Бернар. Не можна навіть і порівнювати. У Сари все штучне, сама лише помпезна декламація, а у нашої Заньковецької така щирість і глибина почуттів, таке довершене відтворення образів чистих і чесних українських дівчат і жінок, що вся душа мимоволі захоплюється ними. Велика будучина чекає на неї, і я знаю, що її ім'я буде широко відоме не тільки у нас, на Україні, а й далеко поза межами її. Такий талант може народитися лише один раз на сто років.

Маша і я цілком погоджувалися з думками Івана Карповича.

Іншим разом наша розмова знову торкнулася роботи в театрі.

— Я почуваю, що я зовсім одужав і фізично і духовно, — сказав Іван Карпович. — Мені дуже радісно не тільки грати ролі простих селян, до яких я так сильно звик у себе на Херсонщині, а й бачити навколо себе декорації, що нагадують мені сільське оточення й сільські краєвиди.

Але не всі наші розмови були спокійні й приємні. Та новина, яку розповів мені й Маші Іван Карпович одного дня (тоді ми грали вже в Одесі), була надзвичайно тяжкою для нас, оскільки вона близько торкалася наших театральних справ та й усіх інших українських труп. Вона полягала ось у чому. Крапля по краплі, кажуть, камінь руйнує, так воно вийшло і з поглядами генерал-губернатора Дрентельна. Вороги українського слова й театру уперто переконували його превосходительство в тому, що трупа Старицького своїми виставами сіє ворожнечу до всіх представників царського режиму і домагається за всяку ціну підняти українське село на боротьбу проти своїх поневолювачів Про найбільшу небезпеку існування трупи Старицького нашіптував Дрентельну, звичайно, "Киевлянин", часопис з виразно окресленим наміром задушити все свіже й живе в країні і підкорити його всевладним законам жандармського управління.

Дрентельн видав рішучий наказ не пускати й на гарматний постріл будь-яку українську трупу не тільки до Києва, а й на всі землі, що входили до складу київського генерал-губернаторства й підлягали його керівництву.

Отже, землі Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Поділля та Волині стали після його наказу забороненими місцями для українських вистав. З усієї України вільним місцем для роботи українських труп залишалась тільки Одеська округа, бо вона була в той час не генерал-губернаторством, а тільки губернаторством, в якому порядкував губернатор Рооп, дуже прихильний до українських артистів. Його дружина не виходила з театру під час гастролей труп Кропивницького і Старицького. Рооп зробив велику полегкість для українських акторів, дозволивши їм обмежуватися лише одним російським водевілем замість п'єси, яка, за розпорядженням високої влади, мусила мати стільки актів, скільки їх було в українській, що виставлялася того ж вечора.

За прикладом цього адміністратора так само почали робити й інші керівники міст, у яких серце не остаточно скам'яніло.

Коли Іван Карпович розповів Маші і мені про наказ Дрентельна, ми всі троє тяжко зажурилися. Маша і я мало не плакали, адже ж той наказ закривав нам в'їзд до цілого ряду українських міст.

Куди ж ми тепер, опріч Одеси, зможемо поїхати? — запитала Маша.

Поїдемо в Росію, — відповів їй Іван Карпович.

Там же ніхто нас не зрозуміє. Ніхто, певно, не знає там нашої мови! — аж скрикнула я.

Зрозуміють! — заспокоїв нас Іван Карпович. — Усе залежить від того, як гратимуть актори. У нас же художні, мальовничі декорації, а це не дрібниця. Крім того у нас дуже гарний хор, оркестр. Музика і співи завжди знайдуть шлях до людини, якої б національності вона не була, а до того ж росіяни — наші близькі родичі. Не думаю, щоб вони поставились до нас з повною байдужістю. Я певний того, що наші українські вистави матимуть глядача і в Росії.

Життя показало, що Іван Карпович мав рацію, сподіваючись на дружню підтримку російської публіки. Успіх, яким користувалася трупа Кропивницького в Петербурзі та Москві трохи пізніше, — тому яскравий і безперечний доказ.

Отак потішав Машу й мене Іван Карпович. Він завжди з надією дивився у майбутнє.

З тих розмов, що він провадив у театрі з акторами і з Машею та мною, я бачила в ньому якусь відпорну силу. Та сила не піддавалась сумним враженням і неприємностям. Коли ми з Машею вішали носа, Іван Карпович радив нам весело:

— Ет, дівчата, годі журитися! Киньте лихом об землю та беріться краще працювати! Праця — найкращий лікар. Я сам у цьому пересвідчився. Чим дошкульніше мене била доля, чим болючіше відчував я лихо, тим більше мені хотілось працювати, щоб у роботі подолати і сумні думки, і душевний біль. У мене ще з дитинства така натура, щоб не піддаватися злигодням. Я відчуваю в собі якесь вперте завзяття. Чим мені гірше, тим моя відпорна сила міцніша!

Отак розкривався перед нами Іван Карпович, людина сильної волі. Пізніше я дуже добре переконалася в тому, що джерело його енергії й бадьорості невичерпне.

Грали ми тоді в Одесі, куди приїхали з Житомира і де мали кінчати сезон, себто – перед початком великого посту. На піст ми повинні були роз’їхатися на відпочинок. Спільне життя моє із Садовською зовсім поєднало нас між собою. Ми почували себе рідними сестрами й інтереси однієї ставали дорогими і для другої. Духовне наше єднання живилося цікавими думками, які завжди викликали у нас довгі розмови та дискусії. Думки ті народжувались здебільшого під впливом Івана Карповича та його брата Панаса Карповича. Вони разом жили в одному номері готелю, і видно було, що міцна й щира дружба пов’язувала їх між собою. І один, і другий глибоко любили Машу й дуже цікавились її життям, чого не можна було сказати про Миколу Карповича, який ваддавав тоді усі свої палкі почуття красі й гордощам нашої трупи Марії Костянтинівні. Робота в театрі та спільне життя з Заньковецькою не лишали у нього часу на інші, хоч і родинні, зв’язки.

Частіше та частіше бачили Маша і я у себе дорогого гостя Івана Карповича. Приходив він у вільні від спектаклю дні або годинм, то вдвох з Панасом Карповичем, а то й сам. Панас Карпович був більше зайнятий у виставах, ніж Іван Карпович. Кожна поява братів у Маші збагачувала її й мене новими думками. Було про що потім говорити й сперечатися мені з Машею.

Дедалі моє особисте знайомство з Іваном Карповичем ставало для мене все цікавішим і цікавішим. Він почав звертатися до мене з розмовами і в театрі, то під час репетицій, то під час вистав, коли ми зустрілися за лаштунками. Мені було дуже приємно, що такий розумний чоловік ділиться зі мною всім тим, що цікавило його або непокоїло.

Останні часи в Одесі він багато скаржився мені на тяжке становище своїх майже бездоглядних дітей, бо Карпо Адамович, батько його, не міг як слід доглянути їх. Він і сам потребував догляду. "Нянька – це не мати, – казав із сумом Іван Карпович. – А матері немає. Остались мої Назар, Юрко та Орися сиротами".

– Що мені робити з ними? – питав не раз Іван Карпович, особливо в ті дні, коли приходили листи від Карпа Адамовича, його батька.

У кожному листі старий скаржився на те, що йому надзвичайно важко ростити малих дітей та ще й виховувати їх.

— Треба якось допомогти батькові,— казав Іван Карпович.

Але всі свої плани щодо влаштування сім'ї він мусив відкласти до великодного посту, себто — кінця театрального сезону. В піст трупа роз'їздилася в різні місця, куди кому було треба. Після посту всі артисти й працівники знову збиралися, щоб розпочати новий сезон.

Я могла спокійно поїхати додому, певна того, що роботою я буду забезпечена.

Вітчима я вже не боялася, з одного боку, він, за словами матері, став цілком нормальною людиною, а з другого — я почувала себе зовсім незалежною від нього.

Сезон закінчився дуже урочисто. Публіка прощалася з нашою трупою бурею овацій, оплесків та морем живих квітів. Тріумф наших провідних артистів був надзвичайний навіть для Одеси, яка завжди приймала Кропивницького, Заньковецьку та Садовського з великим ентузіазмом Часописи відгукнулись про трупу Старицького великими схвальними рецензіями, де хвалили також Марію Карпівну, Саксаганського і Карпенка-Карого. Оформлення наших вистав, виступи хору теж не були забуті. Про трупу Старицького пішла хороша слава, і ми всі, члени її, раділи з того й дуже веселі готувалися до від'їзду з Одеси. Маша разом з Іваном Карповичем поїхала до Єлисавета, Михайло Петрович до Києва, а я, накупивши всяких гостинців, вирушила до рідного мені Плискова.

За розпорядженням Михайла Петровича трупа після відпочинку повинна була розпочати новий сезон у Новочеркаську над Доном.

З новими силами розпочали актори свою працю в Новочеркаську над Доном. Тодішній отаман козацького донського війська Святополк-Мирський дуже прихильно поставився до нашої трупи. Сам він завжди відвідував театр; відвідувало його й усе козацтво, яке полюбило українських акторів і називало їх своїми братами. У цьому місті успіх моральний і грошовий був такий самий великий, як і скрізь, де грала наша трупа раніше. Козаки зустріли і вітали молоду артистичну громаду з величезним захопленням. Театр був завжди переповнений, і хоч репертуар був дуже невеликий і доводилося по кілька разів ставити одну і ту ж п'єсу, глядачів від цього не меншало. Вони охоче дивилися кожну виставу по два й по три рази.

Іван Карпович поїхав з Новочеркаська додому, на Херсонщину, на короткий час. Я відчула, що мені вже почало його бракувати, і дуже зраділа, коли він повернувся. Він багато дечого розповів нам про своє перебування вдома, про те, кого він там бачив і що робив. Казав, що на гроші, зароблені в театрі, він почав будувати хату для своїх дітей, і хвалився, що вже виведено стіни і дах. Він сплатив деякі борги, а дітей віддав до школи. Мені було дуже приємно слухати про всі ті родинні новини. Іван Карпович ставав мені дедалі ріднішим та ріднішим.

Отак, непомітно для всіх нас, пролинув період нашого перебування в Новочеркаську, і наше товариство, попрощавшись з гостинними козаками, переїхало до сусіднього міста — Ростова, де й розпочало свої вистави в літньому театрі.

Приїхав до нас і Микола Віталійович Лисенко, що для мене було великим щастям. Він закінчив свою нову оперу "Утоплена" і почав працювати над нею з хором та оркестром. Яка це була прекрасна річ! Усіх вона зачарувала гармонійною красою своїх чудових співів і мелодій. Усі артисти, хто брав і не брав участь у підготовці вистави, щодня збиралися в театрі на ранкові репетиції, щоб послухати чарівні арії цієї опери, співи русалок, дівчат і хлопців. Сценічна дія переносила глядача в саме серце України, далеко від Ростова, цього міста, спаленого сонцем, з його базарною метушнею. У Ростові найкраще показала себе під час підготовки "Утопленої" Маша Садовська. Вона співала Панночку, і голос її звучав так чарівно, що всі слухали, затамувавши подих. Микола Віталійович привселюдно дякував їй за ту приємність, яку він мав, слухаючи її. Щождо всіх інших, то композитор не виявляв ніякого задоволення. Вимогливий, як завжди, він нас, хористів і музикантів, муштрував до десятого поту, домагаючись досконалого виконання.

Раптом, на одній з таких репетицій, саме тоді, коли Микола Віталійович диригував хором і оркестром, на сцену прийшов якийсь чоловік у формі жандармського поліцая. Робота відразу припинилася. Він спитав, хто з присутніх Іван Карпович Тобілевич, який криється під театральним прізвищем Карпенка-Карого. Іван Карпович підійшов до нього і, промовивши, що він є той самий Іван Карпович Тобілевич, запитав, чого треба жандармському поліцаю.

На сцені, як і в залі, панувала тиша. Усі з великим зацікавленням і острахом дивились на жандарма. "Чого йому треба?" — думалось кожному. У відповідь на запитання Івана Карповича всі почули слова жандарма, зміст яких був такий: на підставі певних документів, жандармське управління наказувало Іванові Тобілевичу негайно виїхати з Ростова і об'являло, що за його участь у революційному русі він позбавляється права жити на Україні, йому дозволялося обрати місцем свого постійного проживання яке-небудь заштатне місто у Східній Росії. Виїхати треба було негайно, того ж таки дня.

Ця звістка як громом вразила весь артистичний гурт. Репетиція припинилась. Не до неї вже тоді було! Не до прекрасних звуків, коли таке тяжке лихо впало на одного з достойних товаришів, одриваючи його, може, навіки від любимого діла, від братів, сестри і друзів...

Не дозволяю собі торкатися словом душі Тобілевича, щоб розповісти, що пережив він у той тяжкий момент. Всі брати, разом з Лисенком, Старицьким, Кропивницьким та іншими провідними акторами, залишились на сцені для наради. Я залишилась теж разом з Машею. На нараді обговорювали питання, яке саме місто треба обрати для проживання Іванові Карповичу. Наприкінці вирішили, що найкраще для нього повернутися до Новочеркаська, де перед тим у нас зав'язалися міцні, приязні стосунки з козаками. Покладали велику надію на поміч з боку Святополка-Мирського. Надії ті цілком справдилися. Завдячуючи тому отаманові, Іванові Тобілевичу було дозволено відбувати свої сім років заслання в місті Новочеркаську.

Попрощавшись з товаришами, Іван Карпович виїхав туди.

— Не журіться, я до вас приїду, — сказала я йому, прощаючись.

— Де там вам про мене думати? Кому я тепер потрібний, — була сумна відповідь.

Він поїхав, а ми всі залишились, як після похорону, провівши свого найкращого товариша.

Страшенною тугою й невимовним сумом озвалась та подія в серцях усього товариства. "Ось де яскравий приклад насильства й знущання з людей, — говорили ми між собою. — Перше звільнили з посади, а потім — забирайся на заслання!"

Мені було ніяково звертатися до братів Івана Карповича, щоб дізнатись про справжню причину тієї біди, яка впала на голову їхнього старшого брата. Питала у Маші, але вона нічого не могла мені сказати, бо й сама про те не відала. Не такий був Іван Карпович, щоб не вміти тримати в таємниці справи, за яку можна постраждати й підвести під кару інших людей. Вже далеко, далеко пізніше я довідалась про те, чим саме прогнівив він царську владу.

Я тільки журилася й думала весь час про вигнанця, не знаючи, чим допомогти йому. Я відчувала, що не можна залишити дорогу для мене людину в такій тяжкій скруті, одірвану від любимого діла. Тому, поборовши всі умовності і зламавши всі свої погляди на те, що "годиться", а що ні, я була вже в Новочеркаську, одігнавши від себе всякі сумніви й вагання.

Зустріло мене бліде, здивоване, немов крижане обличчя. Потім радість, зворушення й сльози...

— Вертайтесь до товаришів, до живого діла. Ви ще молода, повна сили й надій. Що вам робити тут, у моїй могилі? Залишіть мене одного. Навіщо нищити своє молоде життя? Не хочу я від вас такої великої жертви.

Мусила скоритись, але дала слово повернутися, коли він покличе мене.

Життя моє у Воронежі, куди переїхала з Ростова наша трупа, здалось мені сном. Не пам'ятаю, що тоді грали і як грали. Я думала виключно про вигнанця і чекала від нього листів, які надходили мало не щодня. Вони були повні жалю й душевної муки. Нарешті, прийшов один лист, в якому Іван Карпович просив мене перевірити себе саму: чи зможу я заради нього зректися і своєї роботи, і свого краю, і своєї родини.

Прочитавши оті слова, я вже більше не вагалась, я знала, що мушу їхати до нього, і що без нього — немає для мене щастя на світі. Через два дні Маша вже виряджала мене до Новочеркаська. То було на початку червня місяця 1884 року.

Сидячи у вагоні по дорозі до Новочеркаська, я весь час дивилась у вікно, думаючи то про Машу і її тепле прощання зі мною, то про Івана Карповича — самітного вигнанця, який чекав мого приїзду.

От я уже й у Новочеркаську. Недарма Іван Тобілевич у пориві відчаю назвав це місто могилою. Дійсно, сумом могильного склепу віяло від убогої його хатинки, за яку він платив 7 карбованців на місяць, що містилась у підвальному поверсі низенького будинку маляра Балашова, на Аксайській вулиці. Ні ліжка, ні меблів. Тільки стіл, лава та двоє кріселець становили все умеблювання цього пам'ятного для мене приміщення. Одно було добре, що вікна не дуже були глибоко в землі і крізь них заглядало сонце. Воно тут сміливо господарювало, задивляючись у вікна, не запнуті ніякими занавісками, і вилискувалось на голих стінах, помазаних білою глиною. Скільки разів опісля доводилось мені вже власноручно мастити оті потріскані стіни, щоб надати їм глянсуватого й чепурного вигляду. Скільки праці і коштів поклала я тоді, щоб причепурити цю хатину білими занавісками, дешевими китайковими візерунками, як у театрі, стільчиками, і усіма отими нехитрими прикрасами зробити її привабливою та приємною для життя. Але це сталося вже трохи згодом, а вдень мого приїзду те помешкання дуже відповідало своїм сумним, непривабливим виглядом пригніченому душевному стану свого господаря.

Іван Тобілевич в момент мого приїзду до нього щойно повернувся з кузні, куди він ходив на поденну роботу. Він був увесь темний від сажі і від чорних думок... Знайомі, на допомогу яких він сподівався, виїжджаючи на заслання, котрі так недавно ще вітали Івана Карповича на кону, тепер старались не впізнавати його на вулиці, побачивши в ролі політичного піднаглядного. Грошей не було, не було і праці, а тому становище його відразу стало критичним, а згодом і безвихідним. Коли б не прості люди, що прийшли йому тоді на поміч, він би міг любісінько вмерти з голоду, не маючи нікого, щоб звернутись по допомогу. Не знаю, чому він нізащо не хотів поскаржитись на своє скрутне становище братам або сестрі.

Порятували Івана Карповича перше ковалі, а потім палітурники, до яких він упросився на роботу. І ковалі, і палітурники прийняли його дуже привітно. Дізнавшись про його скрутне матеріальне становище, і одні й другі дозволили Тобілевичу ходити до них у майстерню і безкоштовно навчатися практично ковальського та палітурного майстерства.

Проти ковальського я, приїхавши до Новочеркаська й роздивившись, що і як, рішуче запротестувала. Заробіток був марний, а білизни й одежі не настачиш і не доперешся. А палітурне ремесло, чисте й охайне, дуже мені сподобалось. Через два місяці науки на воротях нашого по двір'я з'явилась вивіска чорним по білому: "Переплетчик Йван Тобилевич. Работа исполняется чисто и аккуратно".

І робота розпочалась. Один по одному почали люди приносити книжки у нову палітурню. Таким чином Іван Тобілевич почав заробляти від 20 до 30 карбованців на місяць. Отже, матеріальне наше становище покращало і загроза голоду відпала. А одного місяця він заробив навіть 47 карбованців. То вже були великі гроші для звичайного палітурника.

Трохи згодом я поїхала до його батька, щоб відвідати дітей Івана Карповича і подивитись, як старий дає собі раду і з дітьми, і з самим собою. Карпо Адамович дуже зрадів мені і запевнив, що йому буде втішно знати, що Іван, його син, не самітний на чужині. Наділив мене навіть невеличкою сумою грошей, які йому пощастило десь позичити.

Моя подорож до родини Івана Карповича трохи заспокоїла вигнанця.

Палітурне ремесло мало ще одну дуже велику вигоду. Воно дозволяло Іванові Карповичу перебувати вдома. Руки його були зайняті, а думка — цілком вільна. Отже, при роботі у нас усталилась звичка багато розмовляти. Провійне яка-небудь думка в голові, то зараз же й поділишся нею зі своїм товаришем.

Одного разу, коли Іван Карпович та я сиділи вдвох у своїй чисто прибраній хатинці, що вже здавалась нам дуже затишною й приємною, до нас прибув несподівано гість. То був давній знайомий і сусіда Іван Ленкевич, що мав шматочок землі біля ст. Шостаківки, недалеко від хутора Тобілевичів.

Я до вас делегатом, — сказав він Іванові Карповичу. — Вся наша колишня громада глибоко співчуває вам і знає, що вам на засланні живеться нелегко. Ваші друзі просять вас покинути тяжку ковальську роботу. Тільки тяжка скрута могла примусити вас взятися до неї. Вони просять мене віддати вам оцей конверт, а в ньому гроші, які ми зібрали потай від поліції.

Іван Карпович дуже схвилювався, почувши, що друзі ще пам'ятають про нього. Він міцно обняв Ленкевича, поцілував його, подякував, але грошей не взяв.

Не можу я взяти цих грошей, — сказав він, повертаючи конверт. — Я дуже ціную те, що зробили члени нашої колишньої громади, бо знаю, що всім їм не солодко живеться. Всім нам тепер скрутно. Що робити? Боюсь, щоб через оці гроші та не було для них якої-небудь серйозної халепи.

— Ні, ні! Віддайте гроші, кому знаєте, а я їх не візьму! — рішуче промовив Іван Карпович, коли Ленкевич почав намовляти його,

Так і поїхав наш гість, не намовивши Івана Карповича.

Приїзд Ленкевича помітно підніс дух у Івана Тобілевича. Працюючи над обкладинками книжок, він думками своїми охоче літав у далеке своє минуле, починаючи від того часу, коли у товаристві з іншими енергійними людьми творив культурні справи на Херсонщині й особливо в Єлисаветі. Тоді я докладно довідалась про все життя Івана Карповича, починаючи з дитинства і кінчаючи смертю його дружини й друга Надії Тарковської. Не раз і не два я плакала, слухаючи його спогади про минуле. Мої сльози й моє щире співчуття до всього того, що йому довелося пережити й перебути у своєму житті, ще більше запалювали його бажанням розповісти мені все, чим він колись цікавився і що любив всіма силами своєї благородної душі. Оті його щирі оповідання, гадаю, зміцнили назавжди нашу дружбу й любов. Я відчувала себе щасливою, що маю такого достойного друга, чоловіка, а головне, що я була потрібна для нього, так само, як він був необхідний для мого життя.

ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ І. К. ТОБІЛЕВИЧА

ДО 1883 РОКУ

Іван Карпович Тобілевич народився в 1845 році, 29 серпня за старим стилем, у селі Арсенівці, на Херсонщині, в небагатій сім'ї Карпа Адамовича Тобілевича, який вів свій рід від збіднілих дворян. На доказ цього дворянського походження в родинній скрині зберігалися як дорогоцінність судові акти про визнання роду Тобілевичів "в дворянском достоинстве". Це було стверджено підписом дванадцяти дворян, які свідчили, що весь рід Тобілевичів провадив завжди "род жизни, свойственньїй дворянам". Але отой рід настільки збіднів, що у нього опріч тих па перів і документів нічого вже від "дворянского достоинства" не залишилось.

Діди Тобілевичів жили в містечку Турія, Чигиринського повіту, Київської губернії, біля Златополя. Вважали вони себе шляхтичами, не простими "селянами", а проте нічим від селян не відрізнялись. Обробляли свої невеличкі грунти власними руками і поливали власним потом, що не раз заливав їм і очі під час тяжкої роботи біля землі. Ніколи не тримали наймитів і провадили своє нескладне господарство так, як провадили своє звичайні селяни-хлібороби. Любов до чумачки примушувала їх ходити до Одеси по сіль та по рибу, і вона, ота любов до чумацького життя, призвела до того, що вони втратили все, що мали.

Ми були бідні з бідних, — не раз чув Іван Карпович від свого батька.

І це була сама щира правда. Дід Адам Тобілевич, повернувшись зі своєї останньої подорожі до Одеси з самим лише "батіжком", не нарікав на свою втрату і був цілком задоволений зі свого життя хлібороба.

Іван, розповідаючи мені про нього, дуже дивувався вдачі діда Адама.

На ті часи він же був освіченою людиною! — казав Іван,— і я не розумію того, як він міг задовольнятися своїм убогим життям і мати при тому завжди рівний, тихий і спокійний характер.

У будень дід Адам завжди був при якій-небудь роботі, в неділю та в інші свята сидів годинами над ставком і ловив рибу. Біля хати в нього був садок, а в тому садку — невеличка пасіка. Дід Адам кохався у бджолах і віддавав їм чимало часу. Дружина його Настя, проста селянка, була дуже хазяйновитою жінкою і цілими днями клопоталася біля свого невеличкого господарства, допомагаючи чоловікові піднімати на ноги аж п'ятеро дітей, з яких троє були хлопці, а двоє дівчата. Але несподівано дід Адам помер і баба Настя розгубилась і не знала, що робити й що почати. Довелось синові їхньому Карпу Адамовичу рятувати її й дітей, себто — своїх братів та сестер. Нові обов'язки примусили Карпа Адамовича, батька Івана Карповича, ще більше працювати й крутити добре головою над тим, щоб прогодувати й одягти не тільки свою величеньку сім'ю, а ще й сім'ю свого батька. Треба віддати йому цілком заслужену шану: всіх своїх братів і сестер він вивчив і вивів у люди, хоч і з великими труднощами.

Карпо Адамович усе своє життя мав великий жаль до свого покійного батька за те, що той не навчив грамоти нікогісінько зі своїх дітей, хоч і був сам письменною людиною. Відчуваючи, що наука — світ, Карпо Адамович шукав змоги навчитися читати, писати, а також і рахувати. З власного бажання він почав ходити до дяка і, виконуючи для нього різні городні та польові роботи, навчився читати, писати й рахувати на рахівниці. Ця остання премудрість найбільше дивувала його односельчан.

От так штука, — казав хто-небудь з дядьків, — цок, цок... і диви... правильно, хоч і не перевіряй! Хитромудро придумано!

Завдячуючи отій премудрості, Карпо Адамович міг швидше вибитися з становища звичайного наймита на становище прикажчика, що було вже далеко цікавіше для молодого хлопця, ніж стирчати у панських передпокоях, дожидаючи панського наказу.

Бідний Карпо; родинні нестатки та крайня бідність примусили його батька віддати старшого сина у найми. І куди ж? Звичайно, до панів.

Ще з ранніх дитячих літ старший той син Карпо розпочав проходити справжню тяжку школу життя. Майже весь свій довгий вік Карпо Адамович мусив поневірятися по панських економіях, вистоювати нудні години в панських передпокоях, протягом тижнів і місяців не злазити з коня або з воза, виконуючи різні панські розпорядження. Чи ж мав він коли справжній відпочинок, хоч у свято? Дуже, дуже зрідка, і то лише в дні великих свят, коли всі люди у містах і по селах святкували і не було ніякої змоги провадити будь-які панські справи. У ті щасливі дні Карпо Адамович мав право перебувати вдома, у колі своєї сім'ї, і відчувати себе, нарешті, справжньою людиною.

От хто напрацювався за свій вік! — казав сумно Іван Карпович, розповідаючи мені про свого батька. — От кому довелося набратися всякого лиха, зазнати різних страшних пригод і побачити силу-силенну всяких сумних та кумедних див при дворах панських!

Пізніше, коли я ближче познайомилася з старим батьком, я мала змогу чути від нього самого підтвердження того, що я вже знала з новочеркаських оповідань. Дійсно, було про що згадувати Карпові Адамовичу на старість і розказувати своїм дітям та онукам, доживаючи віку на хуторі у сина Івана.

П'ятдесят років прослужив Карпо Адамович при великих панських економіях за прикажчика, переходячи від одного поміщика до іншого, сподіваючись знайти кращі умови праці та більш людяне ставлення. Марна річ! З однієї неволі він потрапляв до такої ж самої, коли не гіршої. Скрізь було однаково: визиск і презирливе ставлення з боку панів до свого робітника. "Бидло", "ледар", "негідник" — ось які епітети не раз доводилося чути з панських уст по відношенню до простого люду, селян і наймитів, що невтомно працювали на панів, не маючи світлої години. Хлібороб, який у поті свого чола обробляв панські лани, був у далеко гіршому становищі, ніж робочий скот, бо за тваринами був хоч сякий-такий догляд, а про хлібороба, робітника ніхто не дбав. Недурно Карпо Адамович ненавидів панів і службу у них. Ненавидів, а проте працював на них, бо треба було заробляти на шматок хліба для сім'ї. Іншого виходу зі свого злиденного становища він не міг тоді знайти.

Сам Карпо Адамович був людиною енергійною, завзятою і чесною. Коли він брався за яке діло, то виконував його на совість. Розумний і невтомний, він був до того ж щедро обдарованою від природи людиною. Мав вродливу зовнішність, сильний і красивий голос. Коли він співав народні пісні, то стільки виявляв при тому глибокого розуміння душі народу і уміння користуватись звуком голосу, неначе справді проходив спеціальну науку співів. Він уміло розповідав різні цікаві події й пригоди, особливо гумористичного характеру. Його спосіб розповідати, вираз обличчя, інтонації голосу і при тому надзвичайна дотепність примушували всіх тих, хто його слухав, аж лягати від реготу. Сам Карпо Адамович, розповідаючи, залишався серйозним, стриманим і навіть трохи суворим. Він ніколи не виявляв своїх почуттів яким-небудь рухом обличчя, навіть у ті моменти, коли його розповідь викликала гомеричний сміх у слухачів. Отим умінням артистично розповідати Карпо Адамович наділив і своїх синів — Івана, Миколу та Панаса.

Над чим же переважно кепкував Карпо Адамович? Що найбільше привертало його критичну увагу? Звичайно те, що він ненавидів у своїх господарів, які вміли найболючіше образити його людську честь і гідність. Та хіба тільки він один терпів зневагу від бундючних панів, повних честолюбства й пихи, які раді були втоптати у болото всіх, хто був на нижчому від них щаблі суспільної драбини? Отже, найгостріше висміював прикажчик примхи панські, їхнє безглуздя і недотепність.

Найбільшою трагедією для Карпа Адамовича була необхідність працювати на панів, виконувати їхні часто-густо безглузді накази. Трапилось йому, наприклад, привезти з міста за наказом своєї пані цілий ящик лимонів, бо вона у списку для покупок власноручно написала число 300 замість 3. Добре, що список отой зберігся у Карпа Адамовича в кишені, то діло з лимонами обійшлось лише істеричними вигуками й обвинуваченнями розлютованої пані. Не довелося тоді прикажчикові взяти покупку на свій власний рахунок, як вимагала того пані, не поглянувши ще в свій список. Але історія з тими лимонами була лише незначною дрібничкою, порівнюючи з іншими вибриками і панськими витребеньками, які дошкуляли Карпу Адамовичу і робили його службу у панів нестерпною.

Золотою мрією його було — вивести усіх своїх дітей в люди і домогтися для них такого становища, щоб їм ніколи не довелося скуштувати того ярма, яке так боляче муляло його шию на протязі довгих років. "Школа — ось що може врятувати від панської неволі, — думав він. — Школа зможе відкрити їм двері до якої-небудь урядової канцелярії, і сини мої зможуть бути канцеляристами і одержувати не тільки гроші, а й чини!"

Отак постановивши, Карпо Адамович, хоч як це було тяжко для нього з матеріального боку, дав дітям шкільну освіту і домагався того, щоб усі вони йшли служити до урядових інституцій. Треба сказати, що він мав неабияку слабкість до чинів, і, щоб полегшити своїм дітям шлях до них, добув із старої скрині документи, котрі свідчили про права Тобілевичів на дворянство, та й розпочав діло, зовсім як отой Мартин Боруля з п'єси Івана Тобілевича тієї ж назви. Справа затвердження в "дворянском достоинстве" тяглася довго і завдала багато клопоту та грошових витрат для всієї родини. Але все пішло марно. У "дворянстві" відмовили. Причиною тієї відмови був недогляд одного з канцеляристів, переписувача паперів. В одних документах було написано "Тобілевич", а в інших — "Табулевич".

Карпо Адамович аж захворів від тієї невдачі. Рідні його з великими труднощами намовили його кинути у грубку оті вражі "дворянські папери", щоб і не кортіло вертатися знову до тієї справи. Вогонь не відразу охопив собою досить великий пакет всяких заяв та суплік, і Карпо Адамович зробив спробу витягти його з палаючої груби. Та де там! Солома хутко зробила своє діло і від усіх надій та мрій Карпа Адамовича залишився тільки попіл.

Твердий був у нього характер, а проте з очей його покотилися сльози і він вимовив з глибоким сумом:

— Отепер я бидло на все моє життя!

Але надаремно він тоді журився. Освіта, про яку він мріяв для своїх дітей, зробила те, чого не змогли б зробити ніякі папери. Усі його сини, без винятку, завдячуючи освіті, вийшли в люди і стали цілком незалежними від служби у багатих людей, поміщиків. А яскравий, винятковий талант трьох братів Тобілевичів зробив те, що не вони, а високопанське товариство шукало зустрічі з ними і запрошувало їх до себе на урочисті обіди й вечері, вважаючи їхню присутність за виняткову приємність, а іноді й честь.

Мати братів Тобілевичів теж була талановитою від природи людиною. Євдокія Зінов'ївна Тобілевич — дружина Карпа Адамовича — була козачого роду. Батько її, козак Садовський, жив у містечку Саксагані на Катеринославщині, де вона й народилась. От звідкіля пішли сценічні псевдоніми Миколи Садовського та Опанаса Саксаганського. Яким чином вільні козаки Садовські поробилися кріпаками, ніхто не знав. Вони були власністю поміщиків Золотницьких. Отже маленька Дуня, дочка Зіновія Садовського, народилась на світ кріпачкою і вже змалечку зазнала тяжкої долі невільниці.

Пани Золотницькі влітку жили у своєму маєтку, а взимку переїздили до міста, забираючи всю свою челядь із собою.

Минали роки, і з маленької дівчинки виросла дуже вродлива, моторна, веселої вдачі дівчина. Вона відразу привернула до себе увагу молодого ще тоді прикажчика, який служив у Золотницьких. Це був Карпо Адамович Тобілевич. Обоє дуже швидко порозумілися, а далі й щиро покохались.

Пані Золотницька і слухати не хотіла про те, щоб віддати Дуню заміж за прикажчика, який був вільний, а не їхній кріпак. До того ж Дуня була їй дуже потрібна, бо не тільки вміла гарно справлятися зі своєю роботою покоївки, а й частенько розважала дітей і саму пані, розпові даючи казки або співаючи різних пісень. Іноді приходив послухати її і сам пан Золотницький. Казок тих і пісень було у Дуні цілий міх. У дитинстві вона наслухалась їх від своєї матері. Розповідаючи, Дуня змінювала свій голдс і міміку відповідно до змісту казки.

— Вона справжня артистка! — не раз казав пан, слухаючи її.

Це слово "артистка" молода дівчина почула вперше і не знала, чи то похвала, чи лайка. Вона про це довідалась лише тоді, коли Золотницькі узяли її до театру. Саме тоді ставилась "Наталка Полтавка" трупою Млотковського. Ця перша вистава була для Дуні надзвичайною подією в житті. Вона неначе переродила її всю.

Треба сказати, що в Дуні була дуже хороша пам'ять. Повернувшись додому з театру, вона переказала усім наймичкам зміст п'єси, вживаючи власних слів з ролей тих персонажів, про яких вона розповідала. Після того інші челядники попросились у Золотницьких до театру, щоб і собі подивитись цікаву виставу.

Золотницькі дозволили їм, а потім у них увійшло в звичку відпускати челядь у неділю на дешеві ранішні вистави.

Таким чином Дуня відвідала багато вистав і в трупі Млотковського, і в трупі Жураховського, які в ті часи грали українською мовою, мандруючи з міста до міста по всій Україні.

Після відвідування театру в молодої Дуні з'явився новий матеріал, щоб бавити своїх панів та паненят, коли раптом усе змінилося. Співуча пташка чогось засумувала і перестала своїм безжурним щебетанням розважати дітей. Не стало чути її голосу і серед двірні, яка завжди тішилась Дуниними жартами. Що ж трапилося з нею? Звичайна річ. Дуня закохалась. Одного разу вона дуже несміливо звернулась до своєї пані і призналась їй, що хоче вийти заміж за прикажчика Карпа Адамовича Тобілевича, і що той збирається її сватати, звернувшись по дозвіл до панів.

А він же такий пристойний та розумний, — хвалила Дуня свого нареченого.

Вона плакала і благала Золотницьку не розлучати її з такою хорошою для неї, молодої, парою. Але де там! Золотницька аж розгнівалась, слухаючи благання своєї закоханої кріпачки.

— Як ти сміла його покохати без мого на те дозволу? — кричала вона на Дуню. — А він, бач, який хитрий! Чого захотів! Ще б пак! Найкращу мою покоївку собі нагледів! Ні! Не віддам тебе за нього. А коли вже прийшов тобі час вийти заміж, то одружу тебе з буфетником Свиридом. Він мій кріпак, і ти моя кріпачка. Не віддам тебе за вільного. Він же для тебе домагатиметься волі, а ти мені дуже потрібна!

Сказала, як відрубала, і нагадувати про це кохання заборонила.

Дуня тяжко засумувала. Перестала їсти і мало не захворіла. Нарешті, Золотницькій надокучило бачити Дунину журбу та сліди сліз на її обличчі і вона погодилась продати дівчину Карпові Тобілевичу. Навіть пообіцяла бути з дітьми на їхньому весіллі, і гроші за Дуню Карпо Адамович заплатив, весілля відбулося, і Євдокія Зінов'ївна Садовська, звільнена від кріпацтва, стала вірною дружиною і енергійною супутницею тяжкого трудового життя Тобілевича.

Іван Карпович був першою дитиною подружжя. Над колискою свого Івасика молода ще Дуня, щаслива, що позбулася кріпацтва, виспівувала усі свої найкращі пісні, які знала, йому припало більше пестощів з боку його матері, ніж іншим дітям — Михайлові, Петрові, Миколі та Маші. Панасові, як найменшому в сім'ї, теж припало не менше, ніж Івасикові, пестощів. Мати називала Івасика "золотим возиком", тим, що приносить щастя, а Панаса — "мізинчиком". Та не встиг Івасик звестися на ноги, як мусив уже зробитися помічником своїх батьків і допомагати їм доглядати менших дітей.

Хата у них була на дві половини, з ванькірчиком. Садок за хатою, за садком — річка Вись, а далі — поле й ліс, що утворювали чудову мальовничу картину маленького, затишного куточка. Ось на що дивився кожного дня хлопчик Івась, коли трохи підріс і міг сприймати зовнішні враження та здавати собі справу з того, що його оточує. Ще з раннього дитинства умів він відчувати красу природи і дуже полюбив річку, садок і далекий обрій, який цікавив його найбільше. Адже ж там небо торкалося землі. От, коли б дійти до того місця і самому торкнутися неба, завжди такого далекого, далекого! Але, на жаль, на тлі тих чарівних краєвидів хлопчикові щодня доводилось бачити зажурені обличчя, а іноді й сльози.

Лише мати його, молода, гарна з себе, весела, трудяща жінка доповнювала красу природи своїм прекрасним обличчям, привітним, з ясною усмішкою, своїм чарівним голосом. Узявши собі глибоко до серця відомий вірш з "Наталки":

Де згода в сімействі,

Де мир і тишина,—

Щасливі там люди,

Блаженна сторона,—

вона снувала свою життєву мережу хатнього й родинного обіходу.

Маленького Івасика почала дивувати і навіть тяжко вражати та різниця, яку він бачив між хатнім гармонійним оточенням і вулицею: тут тиха, лагідна пісня поезії, любові й миру, а там — вигуки панських прислужників, лайка, бійка, крикливий гамір і вся недоладна, нескладна музика кріпацького побуту, в якій насильство, жорстокість, ланцюги, канчуки, диби й колодки грали першу скрипку.

Коли Івасик підріс, батько почав брати його з собою на всі роботи, в усі подорожі. Він завжди розмовляв з ним, як із дорослою людиною, і тим розважав себе самого. У товаристві батька малий хлопець наслухався багато всіляких оповідань. Чимало розповідала й мати. Під їхнім впливом він почав дуже критично ставитись до панів, а до селян у його серці збудилась і виросла велика любов. Перед його дитячими очима відбувалося багато сумних і смішних пригод, і він почав завчасно задумуватись над серйозними, не для дитячого віку, питаннями. У нього була надзвичайно гарна пам'ять і він до самої своєї смерті не міг забути тих картин життя кріпаків, які бачив у дитинстві.

Одного разу, коли Івасик мав уже вісім років, батько узяв його з собою в далеку дорогу. При ньому були гроші, які пан доручив йому відвезти до міста. По дорозі довелося ночувати у старій корчмі, і там вони застали велику силу бурлаків та втікачів з різних сіл. Батько, боячись показувати гроші, не міг нічого купити у корчмаря, щоб попоїсти, і обидва вони сиділи голодні. Тимчасом бурлаки заходились варити собі надворі кашу з салом у казанку. Звернувши увагу на Карпа Адамовича та на Івасика і побачивши, що вони сиділи і нічого не їли, хоч мусили бути голодні, вони привітно і весело запросили їх до казанка на вечерю. Обдерті бідолахи — господарі каші з салом — так щиро і весело жартували з маленьким Івасиком, пропо нуючи йому найбільшу ложку, що ця вечеря в їхньому гурті назавжди залишилась у пам'яті майбутнього письменника. Цей вияв чистого, щирого, людяного почуття в простих серцях бідних утікачів значно більше вразив дитячу душу і запам'ятався, ніж усі ті величні бенкети й частування, якими через багато років після того його величали багаті пани.

Батьки Івана Карповича не цуралися людей, і в свята до них завжди заходили різні їхні знайомі. Випивши горілки, починали або розповідати різні пригоди з минулого, або співати пісень. У Карпа Адамовича, як я вже казала, був дуже гарний голос — сильний баритон. Співати він завжди починав зі своєї улюбленої пісні:

Не поможе, милий боже, і воскова свічка,

Бо розлився тихий Дунай ще й бистрая річка.

Усі присутні в хаті підхоплювали дужими голосами, аж луна розлягалась і шибки у вікнах дзвеніли.

Батько й мати любили і знали напам'ять усі пісні з "Наталки Полтавки", яку в ті часи дуже часто грали українські трупи, і популяризували їх серед більш-менш інтелігентної людності на Україні. Монологи возного починали сипатись, як із рукава. Мати, згадуючи ті вистави, які вона бачила, живучи у своїх панів Золотницьких, і в Златополі, і в Новомиргороді, і в Вознесенську, починала переказувати напам'ять найцікавіші сцени з різних п'єс.

У вільний від панщини день до Тобілевичів збиралися на оденки жінки. Вони допомагали прясти, бити й чесати прядиво. Працювали, як казали тоді, "толокою", себто за хліб, за сіль та за страву з тим, щоб потім піти до когось іншого з цього товариства на поміч. Під час роботи жінки співали, жартували і засиджувались допізна.

Мале хлоп'я завжди перебувало в хаті разом з гостями. От де наслухався Івасик усяких цікавих оповідань про кріпацьке життя та різних жартівливих вигадок, цікавих казок і приказок! А пісні українські! Скільки їх тоді, у ті довгі осінні вечори, дійшло до серця юного слухача. Вони, зі своїм невичерпним багатством краси, поезії і творчої сили народу, як жива історія, як скарга розбитого народного серця, наповнили всю душу молодого хлопця, викликали глибокі почуття жалю й любові до всіх покривджених і знедолених. А фантастичні легенди! Страшні казки, які ожив ляли і опоетизовували сірі будні убогого кріпацького життя! Це була звичайна тема розмов на бесідах, оденках і на вечорницях. Казки про русалок, відьм, упирів-вовкулаків, про закляті скарби, про лісовиків і мавок та інші фантастичні вигадки, що переходили з роду в рід, переносили дитячу душу в якийсь зачарований світ, повний таємничої краси і чудесних явищ. А могили козацькі, скрізь по степу розкидані?! А оповідання про Чорний шлях, про запорожців,— про ті величні постаті, що не забулись у пам'яті люду: Морозенка, Нечая, Палія, Наливайка, Богуна! Оті опоетизовані до ідеалу постаті були першими вчителями історії України. Вони оточили минуле ореолом героїзму. Як тіло з душею, те почуття зростало разом з Івасиком так, що ані час, ані школа й канцелярія, ані життєві знегоди не могли заглушити і вирвати його з серця, хоч, правду кажучи, погляд на минуле нашої країни значно змінився у Івана Карповича, коли він почав свідомо і критично вивчати його.

Івасик, коли йому було років вісім-дев'ять, цікавився такими питаннями, на які мати не завжди вміла як слід відповісти. Вона дивувалась і досадувала, бо й сама не знала, куди, наприклад, ховається сонце на ніч, від чого буває дощ, де поділись запорожці, чому одні вільні, а інші кріпаки? Щоб відчепитися від нього, вона починала лаяти хлопця:

— Дай мені спокій! Тут за роботою вгору ніколи глянути, а ти до мене причепився, як смола до кожуха!

Страшенно ображений, досадуючи на матір, Івасик вилазив на горище і там сидів доти, аж поки не проходив його сумний настрій. Потроху він став звикати до того, що не на всі питання можна дістати відповідь, і кінчив тим, що більше не допитувався у матері про причини того чи іншого явища. Він звик залишатися зі своїми думками сам на сам і тільки мовчки придивлявся уважно до всього, що його оточувало. Вже далеко пізніше зрозумів він як слід усю ту нерівність, на якій держався світовий лад, і чим можна проти неї боротись. І коли він підріс, то мати не раз питала в нього, чого так і так на світі діється?

Не раз чула я від Івана Карповича, що в цей період його життя, без усякої неначе видимої причини, на нього почали находити незрозумілі якісь туга й неспокій. Він і сам тоді не знав, що йому робити й куди подітись. Як приклад такого хоробливого стану душі він згадував, що одного разу скочив з воза, коли їхав з батьком, і почав бігти в степ, сам не тямлячи, куди й чого.

Аж ось настав той час у його житті, коли він уперше почув від батька слово "школа". Це слово було страшне для нього, бо коли батько починав говорити про школу, то ставав дуже поважним, а мати плакала. Батько сказав йому, втішаючи, ніби школа навчить його чогось дуже цікавого, що допоможе йому в майбутньому не служити панам.

— Тільки учені люди живуть вільно,— казав батько.— Нехай панам собаки служать, а не добрі люди. Тільки темнота наша та злидні примушують нас отак гнути спину весь свій вік! Учись, синку, учись! Ми люди бідні, ніхто нас не порятує, коли ми самі себе не порятуємо! Я на тебе, сину, на вас, дітей, покладаю всі свої надії. Може, хоч вам буде краще жити на світі, ніж вашому батькові.

І, кажучи це, батько плакав. Івасик ніколи раніше не бачив, щоб батько плакав...

Виходить — треба вчитися! А все ж таки сумно кидати свою рідну хату і рушати в дорогу, бо вже прийшов отой останній день. Напередодні, перше ніж лягти спати, побіг Івасик попрощатися з річкою, з садом, з дідом, який навчив зачалювати той хитрий вузол на вудці, з товаришами, з братіками, що, сумуючи, дивились на нього, з Лискою-цуциком і з котом Васьком,— усе раптом зробилось таким рідним і дорогим, усіх так стало шкода, а особливо — матері.

Дома все вже до від'їзду готове: батько з-під повітки викотив кованого воза, дьогтем підмазав колеса, вівса на дорогу поклав і сіна підкинув у ясла Татарці. От уже й скринька, що йому мати на ярмарку в Злотополі купила, стоїть готова в дорогу і повна всякого добра. Чого тільки там немає! Трудно й повірити, що все це — для нього: і три пари нових онучок, і сорочки не на стьожці, а на ґудзиках, як носять дворянські діти, і рушнички з червоними смужками, з мережками материної роботи, і пиріжки та яблука на дорогу. Все було там, тільки "тата й мами не було", як каже народна приказка.

Про свої дитячі літа, про молодість Іван Карпович завжди розказував у напівсумному, напівжартівливому тоні і з такими гумористичними додатками, що я, слухаючи його, часто сміялась і плакала разом.

Перший рік навчання в школі був настільки тяжким для нього, що він через багато років не міг спокійно про нього згадувати.

Привіз його батько до чужого міста Бобринця і влаштував у дуже сердитої, старої, скупої жінки, яка жила з того, що тримала учнів і добре на них наживалась, годуючи їх щодня самими лише котлетами з жому, як собак.

Тяжко було Івасикові звикати до нового оточення: і до міста, і до школи, і до нових товаришів. Туга за рідним домом, за матір'ю, за батьком та за всіма своїми рідними примушувала його плакати вночі, ховаючись від усіх, щоб бува хто не почув та не засміяв.

Не дуже розкішно щодо харчування жилось Івасикові й удома. Але їжа була хоч проста, та свіжа і він не пам'ятає, щоб йому доводилось відчувати голод. А тут він щодня голодував і ніяк не міг звикнути до котлет, від яких завжди ішов такий неприємний дух. Кінчилося тим, що він тяжко захворів, а старші учні підняли бунт проти хазяйки. Вони побили у неї на голові увесь той посуд, в якому вона подала обід, і вимазали їй голову й обличчя ненависним жомом.

Івасик так тяжко заслаб, що мало не вмер. Лежав у ліжку непритомний. Йому все здавалось, що чорний ведмідь сидить на ньому і давить йому груди. Сповістили батьків, що син помирає, а коли він відкрив очі, очуняв від гарячки, то біля себе побачив свою матір, яка сиділа, схилившись над ним, і плакала, а малий Панасик гасав по хаті верхи на паличці,— чи то пак на коні,— вибрикував і гілочкою підганяв неслухняного "скакуна". Іван спочатку не повірив своїм очам, та переконавшись у тому, що це не сон, а правда, аж заплакав з великої радості. І хата неначе не та стала; чисто заметено, помиті стільці й вікна, а на столі, застеленому чистою скатертиною, лежить домашній калач, пиріжки і яблука. Ця подія так вплинула на батьків Івана, що Карпо Адамович купив у тому ж таки Бобринці хату за містом за сто карбованців, щоб діти отак не горювали по чужих, найманих квартирах. Адже ж не тільки Івана треба було вчити, а й інших.

У тій хаті й почав жити школяр Іван Тобілевич, разом з двома своїми меншими братами — Михайлом та Петром, під доглядом і опікою матері Карпа Адамовича, яку всі називали бабою Настею. Вона була ще досить проворна і метка, здужала спекти і зварити, але їй мусили допомагати в хатній роботі старші хлопці.

Баба Настя не дуже співчувала шкільній науці, бо життя на два доми тяжко відбилося на матеріальному стані родини Тобілевичів. Грошові нестатки зросли вдвоє, а батько заробляв лише сто двадцять карбованців на рік і йому важко було забезпечити сім'ю.

— Навіщо ота школа бідним людям? Панські витребеньки! Від роботи відвикнуть, розпаскудяться та й більш нічого. Краще віддав би дітей до якого ремества, а то захотілося панами бути! — бурчала баба Настя, нарікаючи на сина й невістку.— Краще б усі діти жили при батькові й при матері, в одній хаті. Школи їм захотілося!

А проте наука в школі йшла добре. Хлопці вчились, щороку переходили з класу з клас, а Іван — завжди першим. Звичка, засвоєна з дитячих літ, вставати й лягати разом з сонцем допомагала хлопцям дотримуватися шкільного режиму, і вони завжди приходили до школи першими. Іти було далеко, а годинника в хаті не мали, а тут ще з малим Петром завжди рахуба. Поки дотягнешся! То краще й безпечніше було вийти з дому раніше. Бувало, надворі ще тільки сіріє, школа ще зачинена, а вони вже всі троє сидять на лавочці, чекають... Ніс і руки аж сині від холоду.

Шестирічний Петрусь теж ходив до школи. Батьки, раді бачити дітей при науці, розсудили: щоб дитина не пустувала вдома без догляду, щоб не ганяла по вулицях і не переросла літ — віддамо її туди ж, де вчаться старші брати. Так і зробили.

Дуже було важко маленькому Петрові опинитися в тісних лавах "ученого світу" після волі сільського простору. Та й братам його було не легше, бо вони мусили і вчитися, і няньчити малого. Шкільна премудрість не давалась Петрусеві; скільки не крутили йому вуха, пояснюючи буки-ирци-аз-бра, — нічого не виходило. Мало вух йому не повідкручували. І коли б мати, приїхавши одного разу, не додивилась, що у молодого вченого вже як на ниточках теліпаються пообривані вуха, та не взяла його додому й не стала вигоювати гусячим смальцем, то, чого доброго, до прізвища Тобілевич долучилося б іще вуличне — "Безвухий".

Чудна то була школа, з чудними та дивними порядками. Обіч учителів і учнів, які щиро віддавалися справі науки, були й такі, що не хотіли вчитись і росли неуками. У тій школі існував звичай карати учнів за всякі провини не відразу, а в суботу. До цього всі так звикли, що вже й не питали й не сперечались за віщо їх карають, а в певний час ішли й покірно лягали на своє місце, себто на призначену для биття лавку. Але й тут існувала деяка несправедливість: синків багатих дворян били на килимі і злегенька. Яким жахом і соромом подібні картини проймали вразливу душу Івана, легко зрозуміти. Він ніяк не міг ставитись до цього байдуже. Хоч дома, напевно, мусив бачити такі розправи, але його самого ніхто ніколи й пальцем не зачепив.

Розповідаючи про все це, Іван Карпович запевняв мене, що коли б над ним захотіли отак знущатись, то він би скоріше убив самого себе, аніж стерпів такий сором. На щастя, з ним ні разу такого не трапилось — приводу не було. Вчителі ставились до нього більш ніж прихильно, часто дивувались його здібностям і вмінню коротко і ясно переказати суть справи. Особливо подобалося вчителям його серйозне ставлення до своїх обов'язків. Закінчивши школу першим учнем, Іван Тобілевич одержав як першу нагороду книгу професора Пірогова.

Школа та мала доволі широку програму, її чотири класи дорівнювали шести класам реальної, і тому там так важко було переходити з класу в клас. Важко було і вчити, і вчитися. Якось дивно там усе між собою перепліталось: чесні, добрі, ідейні поривання одних уживалися з егоїзмом, злобою та безглуздям інших. Духовний світ учителів, їхні погляди і переконання були далеко не однакові. Деякі з них самі наставляли учнів на погані вчинки. З Іваном траплялись такі випадки: один старенький учитель давав йому копійку і наказував, щоб той приніс йому другого дня чвертку тютюну, шматок ковбаси й булку. А коли Іван, засоромившись, відповідав, що копійки буде замало на всі ті покупки, вчитель таємничо радив йому:

— Украдь у матері.

Найдивнішим з тої науки було те, що отакі вчинки з боку учителів нікого не дивували.

Деякі вчителі примушували-дітей доносити на товаришів, і ця система доносів була дуже поширена. Вважалось за особливу честь, коли одному давали право бути сторожем інших і слідкувати за їхніми вчинками. Найбільше подобалось учням бити й карати своїх товаришів. Коли, наприклад, учитель звертався до когось з них і командував:

— Дати такому-то десять лінійок по лапі, — то раптом півтораста лінійок піднімались угору і це раптове "ф-фа!" всіх лінійок у повітрі справляло дивний ефект, якого Іван Тобілевич і через сорок років не міг забути.

Усім так хотілось ударити товариша, що під час лекцій учні тримали лінійки під пахвою "на всякий випадок". Це були сумні наслідки кріпацького побуту: знущатися над ким-небудь слабшим, мучити. У школі того часу панував дух деспотизму і тиранії. Нікого не дивувало й не обурювало, коли хтось з учителів крутив вуха, смикав за чуба або давав по потилиці "недотепним онагріям"3. Навіть уваги на це ніхто не звертав. Але ще страшнішим був учитель, дуже коректний із себе, "прилизаний", що завжди говорив улесливим, тихим голосом:

— Ви, мій голубчику, не так як слід розв'язали це завдання. Ви, ріднесенький, як я бачу, зовсім не стараєтесь. Не хочете, серденько моє, учитися! Хочете, мій голубе, бути ослом.

І так лагідно промовляючи, він крутив вуха, щипав за щоки й бив головою об стінку. Його боялись більше, ніж чорта, бо він не одному забив памороки.

Школярі дуже дивувалися, що Іван, від природи дуже сильний фізично, нікого не бив і не любив вихвалятися своєю силою, як це робили інші. Його кулаків доводилося куштувати лише тому, хто нападав або на нього, або на когось з менших учнів. Знаючи про силу цих кулаків, ніхто до нього не чіплявся і всі обминали його. Товариші боялися також насмішок і гострої сатири, якими Іван дуже боляче побивав своїх супротивників, коли вони заходжувались дошкуляти йому бідністю і подертими чобітьми. Правда, чоботи просили їсти, куртка була витерта і полатана на ліктях, але учні, так само, як і вчителі, поважали Івана. Серед останніх він мав навіть щирих друзів. Учитель історії Гордов, наприклад, закликав Івана до себе додому, давав йому читати книжки, приступні його розумінню. То була перша нагода в молодого хлопця познайомитися з іншим оточенням, з іншими людьми.

Минуло чотири роки. За цей час відбулася Севастопольська кампанія, що позначилась на житті всього бідного люду. Багато з тих, кого добре знали Тобілевичі, пішли на війну і не повернулися. Чимало сліз і горя переживав на род у ті часи і це примушувало Карпа Адамовича та його сім'ю забувати про власну біду й злигодні.

Помер старий дід Адам. Одні діти покінчали школу, інші настільки попідростали, що треба було їх уже посилати до школи. Були ще й такі, які тільки починали ходити. Іван перший закінчив навчання і батько вирішив негайно вирядити його, як старшого сина, на власний хліб. Він відшукав для нього службу в канцелярії у знайомого пристава Абрамова. Це було в 1859 році, коли Іванові минуло чотирнадцять років. Цивільна служба! Сама вже ця назва була неприємною для молодого хлопця, який, кінчаючи школу, мріяв про вищу науку. Університет, от що вабило його. Туди пішли деякі з його товаришів — діти багатих батьків. А що було робити, коли він мусив заробляти й допомагати сім'ї?

Скорившись волі батька й умовам життя, з дипломом першого учня, поїхав Іван Тобілевич на нове місце. Його молоде серце було повне бажання прикласти свої знання до якого-небудь корисного діла. Яке страшне розчарування зустріло його в канцелярії, де він мав працювати. Темна, обідрана станова квартира в містечку Висці, без сонця й повітря, важка атмосфера цвілих паперів, все навкруги заяложене, заляпане чорнилом і брудом. У такому ж стані бруду й неохайності були товариші його майбутньої праці. Дорослі вже парубки, чорні й темні і зверху, і зсередини.

Йому зразу ж доручили переписувати протоколи, відомості й рапорти. Першого ж дня він так запаморочився, що замість пісочниці взяв чорнильницю і покропив відомість, за що був прив'язаний до стола. Увечері товариші познайомили його зі своїми розвагами, за якими вони щодня проводили час. Там були карти, горілка, молодиці. Гуляли до пізньої ночі. Тобілевича примушували пити горілку і вартувати під дверима, щоб часом хто не увійшов зненацька.

Пристав Абрамов частенько виїжджав на цілий тиждень, щоб перевірити, що робиться в повіті, а в той час у стінах канцелярії завжди пахло горілкою і було весело, хоч і не всім.

Іванові, якому довелось бути свідком усяких неподобств, що чинили канцеляристи, було надзвичайно тяжко перебувати в такому оточенні. В нього народилась і виросла думка про втечу і він утік. Ішов пішки день і цілу ніч, поки пройшов оті п'ятдесят верств, що відділяли його від дому. Батько й мати аж жахнулись, коли побачили Поступово він навіть почав цікавитися справами, які йому доводилось реєструвати в ратуші. Ратуша в ті часи була центром усіх потреб і інтересів міського господарства і, разом з тим,— центром справ повітових. Тому з пошти кожного дня надходило дуже багато паперів.

Для Івана, підготовленого вже трохи практикою у пристава Абрамова, нова служба не була важкою. Йому треба було тільки пильнувати за тим, щоб правильно сортувати, штампувати, перечитувати й переписувати силу всяких паперів. Треба було заучувати напам'ять установлені офіційні форми різних довідок, повідомлень, рапортів, копіювати зміст урядового листування, яке торкалося всяких циркулярів і статистики. Ця робота, звичайно, не потребувала ніякої творчості, а лише досконалої пам'яті та знання граматики, бо в більшості офіційних паперів і циркулярів траплялися помилки, не кажучи вже про мову, суху й настільки специфічну, що іноді трудно було відразу зрозуміти самий зміст.

Іван Карпович, копіюючи й переписуючи папери, сам того не помічаючи, почав виправляти і граматичні хиби, і мало зрозумілі вирази. Часом йому доводилося зовсім переробляти весь папір, щоб короткими і ясними словами передати його зміст. Отже, з-під його рук виходили грамотні й логічно складені папери, а це привернуло увагу спершу товаришів по відділу, а потім і начальників. Саме тут, працюючи над паперами, майбутній письменник познайомився з різними стосунками й відносинами всіх шарів суспільства: панів, міщан і кріпаків. З цих паперів до нього промовляло нічим не прикрашене життя.

Чиновники ратуші розмовляли між собою українською мовою, бо іншої не знали. Одягалися просто, з меншими поводились не гордо, то й витерта шинеля Івана Тобіле-вича нікого ані ображала, ані дивувала. Самі вони носили, хто що мав, і у них була одна характерна поговірка, яка свідчила про їхні погляди на одежу й зовнішній вигляд: "Про ратушу буде".

Саме тоді Іван Тобілевич і познайомився з давнім актором української трупи, чиновником Голубовським, а також зійшовся з Марком Кропивницький, столоначальником ратуші карного відділу. З ними він пізніше заснував у Бобринці український театр.

В отім далекім степовім закутку України, в малому чиновничому містечку вся канцелярська молодь не була глуха й байдужа до нових течій у житті суспільства. Імена діячів селянської реформи повторювались усіма чиновниками в дружніх бесідах. Молодь нетерпляче слідкувала за подіями, хвилювалась і гаряче обговорювала їх потайки. Нарешті, дочекалися!

Маніфест 19 лютого 1861 року був справжнім святом для них. Але, на жаль, радість ця швидко зів'яла, бо трудящий народ, як і раніше, замість справжньої волі, продовжував гнути шию у ярмі, тільки вже ніби з "власної" волі й охоти.

Згадуючи про ті події часів своєї молодості, Іван не раз говорив мені, яке глибоке розчарування спіткало його після всіх сподіванок на краще життя народу. Маніфест про звільнення селян від кріпацтва лишився тільки на папері, справжнього звільнення від неволі селяни так-таки й не одержали. Залишилася матеріальна залежність від поміщиків. Тому Іван дуже часто говорив мені про те, що за все горе й нещастя, які простий люд перетерпів від панів та урядової адміністрації, можна було йому багато що простити і тільки дивуватися з тієї чистоти й сили душі народної, яка, незважаючи на вікову неволю, на страшні поневіряння, на оту школу ненависті, хитрощів і жорстокості, зберегла у своїй глибині людяні почуття і любов до краси й творчості.

Іванові йшов тоді сімнадцятий рік. Його службові справи з кожним днем усе кращали й кращали. Чутка про нього почала ширитися поміж чиновниками і поза стінами ратуші. Одного разу діловод повітового суду сказав Іванові:

— Я чув, що ви здібний хлопець. Переходьте до мене на посаду писаря кріпосних справ, за чотирнадцять карбованців на місяць.

Іван і перейшов. Він уже і в ратуші за ці роки брав немалу платню, аж сім карбованців, а то ж відразу подвійна сума, та й справи зовсім іншого, вищого порядку. З цього моменту починається його службова кар'єра. Чиновники суду зауважили зараз же ясний і доладний стиль його мови і письма і вже давали йому не списувати чужі, а самому писати всякі постанови, відповіді тощо. Трохи пізніше, зрозумівши й засвоївши весь хід досить складної машини повітового суду, Іван почував уже себе як удома серед плутанини всяких форм, циркулярів, постанов та інших урядових процедур.

Йому доручили незабаром привести в порядок заплутані судові справи за кільканадцять років, і він, роздивившися цілі фоліанти, переказував зміст кожної справи у коротких і ясних словах на одному аркуші паперу. Ця здібність логічно мислити, коротко і ясно висловлюватись зробила йому славу ділової людини і відкрила двері до урядових і приватних інституцій. Згори запитували:

— Хто це у вас так пише?

А дізнавшись, старалися переманити його до себе. Батько, приїхавши з села і довідавшись, що син залишив ратушу, аж за голову взявся:

— Бійся бога, сину, що ти робиш?.. Покинути отаку службу! Скоро й до столоначальника дослужився б.

— Не журіться, батьку, я тут уже столоначальником! Почувши це, Карпо Адамович страшенно зрадів, у нього неначе гора з плеч звалилася.

Авторитет Івана на службі та пошана до нього зростали з кожним місяцем. Біля його столу частенько збиралися значно старші за нього чиновники. Вони цікавились тим, як він напише той чи інший папір. До нього, зовсім ще молодого хлопця, зверталися за порадою чиновники, що вже посивіли за канцелярським столом. Тобілевич усім був відомий, як великий знавець законів і прав, як у карному, так і в цивільному судочинстві. Не розгортаючи книги, він завжди міг з певністю сказати, що говорить та або інша стаття з того або іншого тома законів. Ці знання допомагали йому швидко розв'язувати всякі питання. До нього зверталися ті з товаришів, які хотіли повеличатися красою мови, і він писав за них листи, а ті лише переписували й підписували. Йому доводилось навіть писати любовні листи, бо женихи невідступно благали його підвищити їхні акції у дівчат. Такий успіх трохи запаморочив Іванові голову, зробив його навіть самовпевненим і зарозумілим, а найгірше те, що він почав, як сам у цьому признавався, трохи згорда дивитись, на канцелярську братію. Одного разу він навіть образив якогось поважного чиновника, сказавши йому зневажливо, що його папір написано було не за формою. Але той зовсім не розсердився, а спокійно і лагідно вичитав йому:

— Не велика заслуга уміти знайти чужі помилки; значно трудніше вшанувати чужу старість. Коли ви, молодий хлопче, будете в моїх літах, то робитимете такі самі помилки, а хто-небудь тикатиме їх вам у вічі.

Йому доручили незабаром привести в порядок заплутані судові справи за кільканадцять років, і він, роздивившися цілі фоліанти, переказував зміст кожної справи у коротких і ясних словах на одному аркуші паперу. Ця здібність логічно мислити, коротко і ясно висловлюватись зробила йому славу ділової людини і відкрила двері до урядових і приватних інституцій. Згори запитували: Хто це у вас так пише?

А дізнавшись, старалися переманити його до себе. Батько, приїхавши з села і довідавшись, що син залишив ратушу, аж за голову взявся:

Бійся бога, сину, що ти робиш?.. Покинути отаку службу! Скоро й до столоначальника дослужився б.

Не журіться, батьку, я тут уже столоначальником! Почувши це, Карпо Адамович страшенно зрадів, у нього неначе гора з плеч звалилася.

Авторитет Івана на службі та пошана до нього зростали з кожним місяцем. Біля його столу частенько збиралися значно старші за нього чиновники. Вони цікавились тим, як він напише той чи інший папір. До нього, зовсім ще молодого хлопця, зверталися за порадою чиновники, що вже посивіли за канцелярським столом. Тобіле-вич усім був відомий, як великий знавець законів і прав, як у карному, так і в цивільному судочинстві. Не розгортаючи книги, він завжди міг з певністю сказати, що говорить та або інша стаття з того або іншого тома законів. Ці знання допомагали йому швидко розв'язувати всякі питання. До нього зверталися ті з товаришів, які хотіли повеличатися красою мови, і він писав за них листи, а ті лише переписували й підписували. Йому доводилось навіть писати любовні листи, бо женихи невідступно благали його підвищити їхні акції у дівчат. Такий успіх трохи запаморочив Іванові голову, зробив його навіть самовпевненим і зарозумілим, а найгірше те, що він почав, як сам у цьому признавався, трохи згорда дивитись, на канцелярську братію. Одного разу він навіть образив якогось поважного чиновника, сказавши йому зневажливо, що його папір написано було не за формою. Але той зовсім не розсердився, а спокійно і лагідно вичитав йому:

Не велика заслуга уміти знайти чужі помилки; значно трудніше вшанувати чужу старість. Коли ви, молодий хлопче, будете в моїх літах, то робитимете такі самі помилки, а хто-небудь тикатиме їх вам у вічі.

Ця відповідь так засоромила Івана, що він зараз же попросив у старого пробачення і, починаючи з того дня, вся його зарозумілість зникла, неначе її вітром знесло, його дуже засмутило, що він так образив стару людину, і з того часу він знову повернувся до колишньої своєї простоти й скромності.

Формулярний список служби І. К. Тобілевича свідчить, що він переходить на вищі ступені цивільних чинів на протязі не років, а місяців; разом з тим збільшується і його заробіток. Уже з кінця першого року служби він одержував сорок карбованців, що в ті часи вважалось за велику платню. Для всієї сім'ї це було великою поміччю. Родині Тобілевичів стало легше дихати, бо не тільки Іван почав заробляти, а й його два менших брати, скінчивши школу, повлаштовувались до урядових канцелярій. Всі зароблені хлопцями гроші приносилися додому. Такий порядок запровадив старший брат Іван. Гроші віддавались матері, й за них справлялось усе, що було потрібно, під її контролем. За ці гроші батьки мали змогу вчити менших дітей.

Помалу біда й убозтво у хаті Тобілевичів замінюються малим достатком, а згодом у їхній господі усього вже було вдосталь. Тільки баба Настя ніяк не могла звикнути до родинного добробуту. їй здавалося, що все оте панські примхи й витребеньки, і замість того, щоб радіти, вона тяжко-важко зітхала і безнадійно махала рукою на все, що на її погляд було зовсім непотрібне.

Карпо Адамович саме в той час виправляв свої дворянські документи. Одного разу, коли він приїхав до міста, йому до зарізу треба було п'ять карбованців, а добути ніде було. "Піду, хоч синові пожаліюсь,— оповідав пізніше батько.—— Що з вами, тату? Чого ви сумні такі,— спитав Іван, а я йому — отак і отак, сину.

А було це тоді, коли Іван тільки ще починав свою службу.

Бачу, хлопець дістає з гаманця єдині п'ять карбованців, які він узяв за два місяці служби, — продовжував Карпо Адамович.— Дає мені і каже:

— Нате, тату, та не журіться. Ми на них робимо, а не вони на нас.

Я аж заплакав з радості,— якого я сина діждався".

Товариші Івана Карповича Тобілевича, молоді канцеляристи з ратуші і повітового суду, з якими доводилось мати стосунки й поза стінами канцелярії, були люди різ них станів, напрямків і талантів. Одні були чуйні до всього доброго, поступового, любили серйозні книжки й розмови, а інші — веселі, легкодухі, що зі страху перед книжкою завчасно покидали школу і, не маючи ніяких надій на підвищення по службі, мусили тепер заради насущного шматка хліба виписувати по канцеляріях почерки, старанно виводячи закарлючки й викрутаси заголовних літер. Вони були певні, що роблять цим немаловажне діло в світі. А були й такі, що любили кавалерствувати на вечірках, танцювати з молодими панночками, випивати й співати модні романси: "Гондольєр молодий" та "Крамбамбулі".

Взагалі вся компанія канцеляристів — молода, весела, життєрадісна — любила посміятись, розважитись веселими оповіданнями й комічними анекдотами в коридорах ратуші й повітового суду, відпочиваючи між двома копіями з протоколів і відомостей, закуривши цигарки. Цигарка — це була законна причина вийти на п'ять хвилин, залишивши канцелярський стіл. Іван Карпович признавався, що заради цього відпочинку він і собі навчився курити: "Сидиш, сидиш за роботою. Всі встали, пішли курити, ніби діло робити; не випада, думав я собі, іти отак, без цигарки, і стояти там з ними дурно. Мусив навчитись курити". Всі вони були охочими і до чарки, і до гулянки; про розчарованих Гамлетів не було чути нічого, так само, як і про Колумбіє, що відкривають нові землі, а тому, коли наступав вечір, висидівши цілих десять годин над паперами, всі вони йшли веселою юрбою шукати не Америку, а трактирчик Медового, де щодня збиралась молода компанія й де було багато веселих розмов, жартів, сміху і народних українських пісень.

У тім убогім, мізернім шиночку молодь розважалась за "порцією" чаю або квасу. Кращого частування не могли дозволити собі бідні канцеляристи, але молода кров їхня веселила більше, ніж найдорожче вино. Тут вони радились, сперечались, обмірковували всі поточні справи, намічали всі гулянки, забави, які мали відбутися в наступну неділю, або обмірковували питання, куди піти на вечорниці. Нарешті, у цьому самому шиночку Медового було обмірковано питання про створення українського народного театру.

А хто ж був тоді душею того товариства? Хто збирав і об'єднував усю ту компанію молоді? А хто ж більше, як не Марко Лукич Кропивницький! Старший і літами, і поса дою, він мав окрім цього багато даних, щоб імпонувати не тільки канцеляристам, а й іншим, більш розвиненим духовно людям. У нього була надзвичайно весела і привітна вдача, чудовий голос і самою природою даний йому талант майбутнього знаменитого артиста. Не дивлячись на те, що він ніде ще не виступав на сцені, він уже скрізь мав багато друзів і поклонниць. Забезпечений матеріально, він мав більше незалежності й вільного часу, а маючи пару коней для власного вжитку, вів широкі товариські стосунки з навколишніми панами та іншими багатими людьми. М. Л. Кропивницький та Іван Тобілевич з перших днів свого знайомства дуже подружились і полюбили один одного. Приязнь та з боку Івана, не дивлячись на всі непорозуміння, які виникли далеко пізніше, під час спільного перебування на сцені, тривала до самої смерті. Згадки про ті щирі, братерські відносини зостались до кінця віку найдорожчими для його серця.

У Бобринці Марко Лукич та Іван Карпович завжди були нерозлучними товаришами. Вони разом всюди їздили, і Іван Карпович був свідком того успіху, який Марко Лукич мав на вечорах, а пізніше, коли розпочались театральні вистави, і на сцені.

Перш ніж переказувати далі факти й події з життя Івана Тобілевича, не можна не сказати про одну особливість його душі. Це — любов до театру. Театр з дитячих літ мав для нього якусь велику принадну силу. Він будив у його серці і радість, і страх, і цікавість. Ще зовсім малим хлопцем, чуючи в домі своїх батьків оповідання матері й гостей про українські вистави мандрівних труп Журахов-ського і Млотковського, а іноді навіть цілі сцени й монологи з цих вистав, він дитячою фантазією переносився в ті події. Мати так часто оповідала синові й домашнім про свої враження від театру, що бачити цей театр, бачити справжніх акторів стало улюбленою мрією хлопця.

Отже, коли Іванові трапилося вперше поїхати до Бобринця і коли він побачив на плацу якийсь балаган з написом театр, де показували "Ваньку Рутютю", він зараз же побіг туди. Але, не маючи грошей на квиток, мусив залишитися з хлопчаками по другий бік полотна, що ним загородили сцену від безбілетної публіки. Коли хлопець притулив око до дірочки в полотні, щоб подивитися, що там коїться всередині, то якісь страшні, одягнені в червоне люди почали штрикати зсередини шатра через полотно за лізними шпичками і мало не повиколювали йому очей. Переляканий страшенно, він утік додому. Це перше невдале знайомство з "театральним мистецтвом" не зменшило в ньому пристрасті до театру; він тільки дуже глибоко заховав її в душі до слушного часу. А коли вже урядовцем Іван Карпович довідався, що в сусідньому місті Єлисаветі мали поставити "Наталку Полтавку" заходами передової української інтелігенції: Тарновського, Островерхова і Безродецької, — він пішки пройшов уночі п'ятдесят верстов, щоб побувати в театрі. Ця справжня перша вистава справила на нього незабутнє враження. Вона потрясла всю його душу. Ось коли він зрозумів уперше, що театр — це справжня школа, де люди можуть навчатися благородства думок і чистоти духовної.

Під час вистави він весь час перебував під впливом переживань акторів на сцені, сприймав сценічну гру, як справжню дійсність.

Щоб дістати дешевий квиток на вистави відомого англійського трагіка Олдріджа, Іван Карпович ходив з Бобринця до Єлисавета і вже вдосвіта стояв під театром, а потім цілий день сидів на бульварі, чекаючи вистави. Після того він уночі повертався до Бобринця, щоб на ранок не спізнитись на службу. Для цього треба було справді мати якусь надзвичайну любов до театру.

Олдрідж справив на І. Тобілевича таке враження, що й через тридцять років після того він умів відтворити, хоч і незрозумілі для нього, звуки англійської мови, запальні, кипучі, уривчасті, з усіма переходами від ніжності до громового гуркоту розбурханих ревнощів Отелло. У сцені, коли той кидається на Яго, Іван, забувши де він, відкинувся нервово назад і мало не розбив носа якомусь панові. А ще під час якоїсь драматичної події, не знаючи, що робити зі своїми сльозами, бо забув у Бобринці хустку до носа, він узяв у якогось пана, свого сусіди, з рук хустку і витер нею і ніс і очі...

Повернувшись додому, Іван немало насмішив усю канцелярську братію, оповідаючи про всі свої пригоди.

Усі канцеляристи дуже цікавились театром і акторами, але, звичайно, не такою мірою, щоб не спати дві ночі і йти сто верстов пішки. А все ж таки цей інтерес до театру серед канцелярської молоді спричинився до того, що поміж усякими іншими розвагами, як полювання, залицяння, поміж розмовами й піснями молодої компанії в убогому шиночку, зародилась і виросла перша думка давати українські вистави. Один хтось кинув цю думку, а решта підхопила. Цього було досить, щоб розпочати справу народного театру. А сталося це саме в той час, коли і в Єлисаветі вже було засновано такий гурток під керівництвом артиста-аматора М. Ф. Тарновського.

Думка про українські вистави виникла у молоді під впливом народолюбних течій дореформеної і пореформеної доби, що, йдучи з півночі на південь, як бурхлива ріка, оживляли весь край, не минаючи і глухих степових закутків. У Бобринці теж не обійшлося без того впливу, хоч, може, й не ясно зрозумілого. Думки і серця молоді стихійно скеровувались туди, куди можна було прикласти свою енергію, своє прагнення корисної праці і талант. Отже молодь із запалом узялася до утворення театру і віддавала тій справі увесь вільний час. У кожного з'явився тепер новий інтерес до життя. Провінціальні будні раптом оживилися, прогнавши далеко від себе нудоту маленького міста.

Під керівництвом актора Голубковського почав складатись артистичний гурток, до якого зразу ж увійшли Марко Кропивницький та Іван Тобілевич. Охочих вступити до гуртка було дуже багато, хоч і не всі мали акторський хист.

Почалися збори, наради,— де грати, що грати й кому? Вибиралися п'єси, розподілялись ролі, обмірковувались деталі. Спільним коштом усіх були зроблені потрібні костюми, декорації, аксесуари — пізніше діло само себе оплачувало. Перші вистави відбулись у якійсь злиденній повітці, з дощок збитій, при лойових свічках, при убогому оформленні. Пізніше грали в домі Медового, який, побачивши, що театр — живе діло і варте того, щоб прикласти до нього коштів, упорядив у своєму домі театральний зал. У ньому протягом двох років відбувались українські й російські вистави. Для всіх аматорів знайшлась відповідна робота: одні грали, другі дбали про костюми, треті малювали декорації та обставляли сцену, шукаючи у добрих знайомих потрібні речі. Були такі, що писали ролі, ноти, афіші й оголошення, а були й такі, що тільки критикували, хвалили або лаяли. Отже, всі були не без діла.

Репертуар тоді був такий: ставили обох "Шельменків", "Наталку Полтавку", "Москаля-чарівника", "Покійника Опанаса", "Іди, жінко, в солдати", "Чорноморський побут", першу п'єсу М. Л. Кропивницького "Семен Мельниченко", яка йшла часто і мала великий успіх.

З російського репертуару грали, переважно, твори Ост-ровського — "Бедность не порок", "Светит, да не греет", та інші, серед них — "Доходное место" насамперед.

"В тім глухім закутку не дуже звертали увагу на цензурні установи й заборони,— пише в своїм коротенькім нарисі про початок українського театру Іван Карпович.— Городничий або справник, не задумуючись, дозволяли до вистави, не бачивши цензорського олівця, навіть такі речі, як заборонену цензурою п'єсу Львова "Свет не без добрих людей".

Характерні, типові і комічні ролі з великим успіхом виконував Кропивницький, який відразу завоював симпатії глядача як артист і як письменник.

Іванові Карповичу доводилось грати дуже молодих парубків або молодиць, бо в них була недостача жіночого персоналу. В "Чорноморському побуті" він грав, наприклад, Цвіркунку. Незабаром навколо кожного актора утворились окремі партії прихильників між канцеляристами, які сперечались, хто кращий і більш достойний грати ту чи іншу роль. Одного разу більшістю голосів засперечались проти меншості, що Іван Тобілевич не здолає ще зіграти тієї ролі, яку доручив йому режисер Голубковський. Для неї, мовляв, він ще занадто молодий і, як актор, недосвідчений. Не вірили, щоб він, зі своїм хлоп'ячим виглядом і ніжним, як у дівчини, обличчям, міг подолати роль, що вимагала насамперед великого таланту, довголітньої практики і більш мужнього вигляду. Здається, це мала бути п'єса "Свет не без добрих людей". Приятелі Івана Карповича засумували, опустили голови, бо й сам він дуже боявся грати вперше у житті таку відповідальну, повну драматичних переживань роль першого героя.

І от прийшов той вечір. У театрі було повно народу, а найбільше — чиновників. І всі вони з напруженою увагою стежили за грою молодого артиста, коли він, захопившись своєю роллю, забув про публіку, про свій дитячий вигляд, про страх і з глибокою правдою відтворював страждання героя. Серед дії глядачі вітали його гучними оплесками, а в кінці вистави з гальорки, що вся чорніла канцелярськими мундирами, як верба галками, почулися голосні вигуки всього гурту: "Аксіос! Аксіос! Достойний! Достойний! Достойний!"

Іван Карпович так засоромився, що не знав, чи йому тікати, чи кланятись. Після того його успіх на сцені був забезпечений. Усі погодилися з тим, що він має дар не тільки розуміти й пояснювати статті й параграфи кодексу цивільних законів, але й розуміти і відтворювати на сцені таємні переживання людської душі, страждання серця.

Мені пригадується, як у тумані, одна дуже цікава подія з театрального життя Івана Тобілевича, коли він, обурений некультурністю публіки, що своїми грубими жартами з гальорки заважала акторам грати, як був загримований і в театральному одязі, вийшов з театру і втік з того міста. Оце прагнення кинути все й тікати від зла і бруду було в нього завжди.

В останні роки перебування Івана Карповича в Бобринці туди приїхала на постійне життя його мати з трьома меншими дітьми. Баба Настя вже так постаріла і так онемощніла, що треба було помочі молодших рук біля печі, городу й господарства, а до того ж і менших дітей уже прийшов час віддавати до школи. Та ще пригадується мені оповідання про якесь ніжне, лагідне обличчя і про сині, як небо, очі дівчини Марійки, що приходила до них на роботу. Були між нею й Іваном довгі розмови вечорами і зародилась перша молода любов. Запашною квіткою розцвіла тоді душа юнака. Він почав мріяти про особисте щастя, але раптом несподівана хвороба, а потім і смерть відняли у нього дорогого друга, любиму дівчину. Тяжкий жаль і туга довго не покидали Івана після цієї першої тяжкої втрати, поки життя, повне всяких обов'язків, службових і родинних, робота в аматорському гуртку загоїли цю рану. Тим більше, що йому довелося покинути Бобринець і переїхати на нову службу, до Єлисавета. Та пам'ять про чисту дівочу любов пішла за ним і в Єлисавет. Вона допомогла йому зберегти свою душу й не піддатися на звабливу мову однієї великої пані, яка своїм коханням і багатством хотіла засліпити його.

Переведення в Єлисавет, на вищу посаду, не тішило Івана Карповича. Навпаки, він боявся нових службових обов'язків. Прощаючись з Бобринцем, зі своєю хатою, він почував себе так, наче опинився серед бурхливого моря: "Чи міцне стерно і чи надійні вітрила? Які знання набув він за весь той час? Який запас духовних сил має, щоб сміливо попрямувати в широкий простір житейського моря? Чи вистачить сили, щоб переборювати всі труднощі життя і воювати з супротивним вітром? А може, навіть повстати проти грізних хвиль? Де доведеться кинути свій якір і до якого берега пристати? Чи вдасться коли-небудь звільнитись від циркулярних справ та інтересів і мати змогу віддати себе більш цікавій діяльності? Як доведеться жити? В чому шукати розради й забуття? І чи знайдеться для нього там, десь далеко, серед моря чужих інтересів, свій ясний, зелений берег, своя власна хата?" — Отакі поставали перед Іваном Тобілевичем питання, коли він збирався в дорогу.

Після скасування кріпацтва багато великих панів, одержавши викупні гроші за селян, переїхали зі своїми родинами на постійне проживання до міста. Саме тоді в Єлисавет приїхали дві багаті поміщиці, обидві вдови. Одна з них була полковниця Некрасова, а друга — майорша Рязанова. Були вони ще молоді, а тому охоче шукали різних розваг. Познайомилися з усією інтелігенцією міста Єлисавета — офіцерами, учителями військової кавалерійської школи та з іншими.

З ініціативи одного вчителя юнкерської школи Федоровського Некрасова і Рязанова почали організовувати у себе вдома артистично-музичні зібрання. Там щовечора співали, грали на різних інструментах, декламували, а згодом почали давати українські й російські вистави. Ті артистичні вечори були дуже цікаві і так подобались гостям, що слава про них скоро пішла по всьому місту. Не всім, хто бажав подивитися ті вистави, щастило попасти на них, бо в домі було мало місця. Щоб зменшити кількість глядачів, було вирішено брати гроші за вхід, але це не допомогло. Тоді концерти-вистави перенесли на справжню сцену, яку спеціально для цього влаштували в залі дворянського зібрання.

Ця театральна робота розпочалась за два роки перед тим, як з Бобринця до Єлисавета були переведені всі урядові інституції: ратуша або магістрат, повітовий суд, повітова скарбниця, — з усіма службовцями й чиновниками.

Бобринецький артистичний гурток, яким в той час керував Іван Тобілевич (М. Л. Кропивницький саме в той час вступив до Київського університету вільним слухачем), прилучився до місцевого товариства і з того часу вони спільно провадили свою діяльність.

Поряд з артистичним гуртком, ті самі діячі заснували товариство, яке мало на меті більш глибокі й поважні завдання. Це було суто просвітительське благодійне товариство для поширення між народом грамотності та навчання його всякого ремесла. До нього приєдналася згодом уся інтелігенція міста, громадські діячі, представники всіх вищих верств і багаті поміщики. Діяльність цього товариського гурту була надзвичайно корисна і дала дуже плідні наслідки. В 1867 році його силами було засновано ремісничу школу грамоти, де мали змогу безкоштовно вчитися всі бідні діти. Ініціаторами цієї справи, як було зазначено в офіціальних документах, були учитель військової школи П. Ф. Федоровський і полковниця Некрасова. Статут благодійного товариства був затверджений легально в 1867 році. Воно складалося з п'ятисот членів, мало установчі збори і раду старшин. Раз на рік, за заведеним звичаєм, відбувалися загальні збори членів товариства, на яких більшістю голосів розв'язувалися найважливіші питання. Комітет товариства, що складався з обмеженої кількості членів, збирався частіше, без спеціальних оголошень. Він обмірковував поточні справи, обирав комісії, призначав учителів, роздавав допомогу та інше.

Завдячуючи довгорічній діяльності товариства, крім ремісничої школи, було утворено притулок для підкинутих дітей і притулок для старих. Товариство постійно піклувалося бідними учнями та їхніми родинами. Було організовано також "Комітет народного здоров'я", яким відали лікарі. Вони впорядкували безкоштовну лікарню для бідних, а в часи турецької війни утворили благодійну інституцію Червоного хреста, до якої приєдналися всі інші благодійні товариства. Членів було вже понад тисячу, а добровільні пожертви збільшили капітал до сорока тисяч карбованців. Комітет товариства Червоного хреста упорядкував у повіті пересувні лазарети й курси для фельдшерів та сестер-жалібниць.

У ті роки більш-менш освічені люди шукали змоги прикласти свої сили до хорошого діла і допомогти народові у справі освіти й підвищення добробуту бідних верств населення. Треба було тільки хорошого керманича, щоб покерувати цією хвилею добрих почуттів. Такими керівниками були: той самий учитель Федоровський, про якого я вище згадувала,— людина широкої освіти; подружжя Тарновських — щирі народолюбці й демократи, Павло Зелений — заслужений громадський діяч, Бородкін, Роткевич, Кефана — давні херсонські поміщики, але прості й гуманні люди, та деякі інші, а з ними й Іван Тобілевич.

Іван Карпович брав найактивнішу участь і в артистичному товаристві, і в товаристві Червоного хреста. Він був не тільки дійсним членом і працівником обох товариств протягом довгих років, а й дуже часто виступав як впливова центральна фігура.

Можна, безперечно, дивуватись, як так сталося, що скромний чоловік, невеликого рангу чиновник міг заімпонувати великим панам, котрі керували справами міста й повіту, і чому його авторитет був такий високий. Іван Карпович мав те, що сильніше і від роду, і від багатства, і від знатності, це — ясний розум і талант до організаторської роботи.

Коли почалась товариська агітація і багаті люди давали на благодійні цілі сотні й тисячі карбованців, будинки й землі, — Іван Тобілевич міг запропонувати тільки свою працю, думку і слово. Справам товариства він віддавав своє уміння та ініціативу організатора; сцені — свій артистичний і режисерський талант, місцевій пресі — свої літературні здібності. "Ніхто не міг так з'єднувати серця людей, як Тобілевич, — говорив не раз Михалевич,— ніхто не мав стільки друзів серед усіх верств суспільства, як він..."

Виходить, що головна заслуга Тобілевича полягала тоді в його моральній силі і в силі його слова, яке запалювало серця людей. Не обмежуючись словесною агітацією серед членів товариства, він написав багато статей і фейлетонів до місцевої преси, в яких живими барвами змалював злиденне життя міської бідноти. Він підкреслював, що тяжкі умови цього злиденного існування позбавляли людину і здоров'я, і змоги вчитися. Коли поставало в суспільстві нове яке-небудь питання, виникав якийсь новий громадський інтерес, що його треба було поширити серед людей міста, то хто ж міг знайти кращі засоби, щоб усе нове перевести в дійсність, у життя? Звичайно, Іван Карпович Тобілевич, з його невсипущою енергією і вмінням працювати.

Газету він заповнював передовими, театральними рецензіями, звітами про діяльність комісій і спілок. Писав статути для товариств, вів рахунки театрального гуртка, працював над виставами і сам, як актор, брав у них участь.

Іван Карпович завжди працював тихо і був подібний у своїй роботі до головної, але непомітної пружини механізму, яка керує і коліщатками, і гвинтиками, і колесами всієї машини, не кидаючись нікому у вічі. Як режисер він завжди перебував за лаштунками, ніколи не виставляючи себе перед публікою. Він любив діло, а не себе в ділі і, тільки вже згадуючи про той період свого життя, казав мені так щиро, неначе сам собі, що тієї праці, енергії й ініціативи вистачило б і на десять чоловік, а він же все те робив сам.

— Ох, і напрацювався я тут,— казав він не раз, буваючи пізніше в Єлисаветі. — Напрацювався, і все марно. Тут тепер неначе Аравійська пустеля. Нема вже ані тих людей, ані інтересів високого порядку! Одні тільки комерції та гешефти! Сумно!

Шукаючи в минулому Івана Карповича всього того, що мало будь-який вплив на формування його світогляду, я не можу не згадати про одну дуже освічену й інтелігентну людину — пані Рогальську, яка жила в той час у Єлисаветі. Жінка вчителя, вона тримала на квартирі учнів і була для них не господинею, а справжньою матір'ю і вчителькою. Аристократка з походження, вона була великою наро-долюбкою за своїми переконаннями, і революційні гасла французів — "воля, братерство і рівність" — стали девізом її життя. Завдячуючи їй Іван Карпович перечитав багато таких книжок, яких не міг би дістати ніде в іншому місці. Починаючи від енциклопедистів Дідро, Вольтера, Руссо до економістів Бокля, Мілля і російських публіцистів як Щедрін, Добролюбов, Бєлінський, Чернишевський, Михайловський та ін. Тоді ж познайомився Іван Карпович з книгами Карла Маркса. З розмов Рогальської, як із живої книги, теж можна було багато дечого почерпнути. Вона перша звернула увагу Івана Тобілевича на злиденне існування міського населення, на брак потрібних учбових закладів, де б могли навчатися діти убогих людей. Вона намалювала перед його очима тяжку долю сиріт, що лишилися без матерів. Усім тим Рогальська примусила його шукати порятунку і спрямовувати громадську доброчинність у бік пекучих потреб бідняків.

Іван Карпович на все своє життя зберіг найкращу згадку про цю жінку. Під впливом таких, як вона, людей, яких йому пощастило тоді зустріти в Єлисаветі, він, приїхавши з Бобринця, почав працювати над вивченням питання соціальної нерівності, більш серйозно студіювати твори Карла Маркса. За той час змужнів характер Івана Тобілевича, сформувалися його сталі переконання.

* * *

А тепер загляньмо до Херсона, куди Івана Карповича тимчасово перевели по службі. Подивімось, що він там робить і як себе почуває на березі Дніпра, в новому для нього оточенні.

Важко було на серці у Івана Тобілевича. Він залишив у Єлисаветі не тільки свою рідну сім'ю, а й живе, цікаве діло, пов'язане з громадською роботою. Сумував він за театром, за вірними аматорами-акторами, за тими ролями, які уже звик грати. Але найбільше гнітили його сумніви щодо правильності обраного шляху. Чи добре він зробив, що пішов на службу до міської поліції? Навіщо йому оті чини? Адже ж суха, одноманітна канцелярська робота ніколи його не задовольняла. Без усякої радості переходить Іван Карпович кілька градацій у чинах, і ось він уже секретар міської поліції. Йому доручено було впорядкувати занедбаний херсонський міський поліцейський архів, що складався з десятків тисяч справ, судових актів і всяких документів.

Дві невеликі кімнати, згори донизу набиті паперами. Усе порозкидане в безладді, що нагадує крижини, які громадяться одна на одну на Дніпрі весною. Але відступати перед труднощами не було в натурі Тобілевича. Сказали упорядкувати, то він щиро взявся до цієї роботи, оселившись у тих же кімнатах. Там і їв, там і спав. Штату не набирав ніякого. За помічника й товариша він узяв собі лише діда сторожа, солдата миколаївських часів, і той допомагав йому очищати місце від непотрібних шпаргалів. Не раз витопив дід піч рештками справ, що були погризені мишами, пошарпані часом і виглядали, як обсмикані деркачі.

Як виявилося пізніше, робота у херсонському поліцейському архіві була надзвичайно корисною для Івана Карповича, як для майбутнього письменника. Розглядаючи й вивчаючи потрібні й непотрібні папери, він познайомився з їхнім змістом. Перед ним, як живі, постали картини недавнього минулого, стосунки між дужчими й слаб шими. Особливо вражала його темна історія кріпацького побуту і людського безглуздя. Все це, звичайно, не було новим для недавнього писаря кріпосних справ, але воно глибше і ширше змалювало нещасливу долю кріпаків.

Разом з тяжким і сумним, йому зустрічалось немало кумедного і смішного. У багатьох актах судочинства виявлявся нахил людей до сутяжництва: судились за собак, свиней, гусей та за всяку іншу дрібницю і ті справи велися роками, роблячи тих, що судилися, старцями.

Іван Карпович усі такі справи наказував сторожеві спалити, бо тих, що позивалися, вже давним-давно не було на світі. Дід, який вірив у нечисту силу і любив про це говорити, не раз казав Івану Карповичу про те, що робилось у його грубі в той час, як горіли папери:

— У цих паперах сидить якийсь нечистий дух, бо як почнеш топити ними грубу, то там почне щось сичати, шкварчати, як смола на вогні. А дим — чорний, чорний. Думаю, що тут не без нечистого...

Іван Карпович відповідав на це, сміючись, що в тих паперах дійсно було багато злоби, єхидства і людської дурості, і що це дійсно могло бути тільки від "нечистого" людського духу.

— І не кажіть,— говорив дід Іванові Карповичу, — хіба я маленький і не тямлю, що людський дух, а що чортячий? Ще як я у москалях служив, то бачив такі штуки! Ще як засяде в папери, то байдуже, а як залізе ота погань в чоловіка, то біда. Раз ота погань завелась у носі нашого фельдфебеля і все над ним коверзувала та нацьковувала на погані діла. Ой, скільки він тоді накоїв лиха бідним людям! Як бив, мордував! Хоч бери та носа йому одрізуй! Бувало...— і починались оповідання, що, як і де було, а тимчасом цілі оберемки непотрібних паперів потрапляли до груби, куди їх із запалом кидав дід.

Робота йшла в Івана Карповича так жваво й енергійно, що звернула на себе увагу всієї канцелярії. Найбільше подобалась усім та рішучість, з якою Тобілевич, за допомогою діда, ліквідував усі давні, заплутані справи, над якими надаремне ламали собі голови секретарі поліції.

Завдячуючи роботі в архіві, Тобілевич придбав собі дуже щирого друга Матвія Івановича Васильковського, радника губернського правління. Матвій Іванович цікавився роботою молодого секретаря, а тому часто навідувався до архіву. Він був добродушний, розумний, зовсім не гордий з меншими і вмів оцінити хорошу роботу. Іван Карпович сподобався йому своїм ставленням до службових обов'язків і Васильковський дуже часто просиджував з ним, розмовляв. Кінчилося тим, що він полюбив Івана Карповича, як рідного, і не міг ані однієї години обійтися без нього. Він називав Івана своїм Іваном-царевичем і завжди після роботи тягнув його до себе додому. Там самітний тоді Іван знайшов щирий привіт і дружбу.

Був ще один приятель у Івана Карповича — учитель Гордов, з яким він познайомився ще у Бобринці. У його домі Іван Карпович познайомився з учителем історії з херсонської гімназії Павлом Дмитровичем Пильчиковим. Треба сказати, що ще до знайомства з ним Тобілевич багато чув про Пильчикова, як про незвичайного вчителя... Пильчиков, зі свого боку, теж багато дечого хорошого чув про не зовсім звичайного секретаря і тому, коли вони познайомилися, то відразу відчули один до одного глибоке почуття дружби. З цим знайомством для Івана Карповича прийшла нова ера його духовного розвитку. Під впливом Пильчикова прочитав він багато корисних книжок з історії, а також класичної літератури, серед якої Островський та Шекспір зайняли перше місце. Дуже часто у Пильчикова збиралася молодь, щоб послухати розумної та натхненної проповіді освіченого вчителя. Оці зібрання стали Іванові Карповичу за університет. Пильчиков мав дар слова, чудесну пам'ять, логічне мислення, всебічну освіту і любов до молоді. Слава про нього розійшлась далеко поза стінами херсонської гімназії. Мало тоді було таких учителів, і тому пам'ять про нього збереглась у серці його вдячного учня аж до самої смерті.

Павло Дмитрович розвіяв усі сумніви Тобілевича щодо його канцелярської служби. Він учив, що справа не в службі або в якій іншій роботі, а в самій людині, в її ставленні до людей.

З того часу Іван Карпович почав веселіше дивитись на свої службові обов'язки й будучину. В цьому допоміг йому ще й драматург Островський, який у своїй п'єсі "Доходное место" показав чиновника Жадова з його високими ідеями чесності й безкористя. Іван знав напам'ять усю роль Жадова ще задовго до того, коли він мав виступити в ній на сцені театру.

Настрій у Тобілевича зовсім змінився після знайомства з хорошими людьми та під впливом приязні з ними.

Пильчиков зі своїм широким духовним кругозором і старий Дніпро зі своїми дужими хвилями та безмежним простором зелених очеретів помирили його з містом і з працею, а коли його малий брат Микола приїхав у Херсон і вступив до гімназії, то Іван відчув себе зовсім добре.

Вся його сім'я — мати, брат і сестра — жили вже тоді б Єлисаветі: як тільки старші сини перевелись туди, то й мати з меншими дітьми зараз же за ними переїхала. Батько за ці роки мав змогу зібрати більше грошей і вже не за сто карбованців, а за тисячу купив у Єлисаветі дім з садком і флігелем.

Звикнувши з дитячих літ зустрічати різдво в родинному гурті, Іван та Микола їздили до батьків на свят-вечір, роблячи двісті п'ятдесят верст кіньми, щоб тільки, за старою традицією, сісти разом за вечерю. Одного разу, збившися з дороги, заблудились вони в степу, в снігових заметах, і вже пізньої ночі добились до свого дому, де вся сім'я, зібравшись, неспокійно дожидала їхнього приїзду, а найпаче мати... Зате скільки радості привезли з собою Іван і Микола, скільки нових вражень, оповідань, веселого гомону.

Коли починали танути сніги, а потім зеленіли поля і все оживало навколо під теплом весняного сонця, ніщо не могло втримати Івана в місті. Пристрасть до природи, а особливо до землі прокидалась у ньому разом з весною й тягла на широкий дніпровий луг, на простір, на волю. Дніпро зі своїми лиманами, вкритими очеретом, де виводились цілі зграї чайок та лебедів, приваблював до себе і чарував своєю красою. Іван сідав у човен, плив далеко за місто і. знайшовши який-небудь глухий закуток у зелених плавнях, де тільки вітер шумів та вода гойдала свої хвилі, почував себе, як у раю. Сам один з вірним товаришем — книжкою або з вудками, він просиджував там свої вільні від роботи дні свят, а часто й ночі. Це не минулося йому безкарно. Сидячи подовгу отак над водою, коли цвіли очерети, захворів він дуже тяжко на херсонську малярію, яка мучила його весь час проживання у Херсоні. Деякі лікарі радили якнайскоріше виїхати, бо не ручалися за його життя. Цей присуд лікарів був для Івана Карповича тяжким горем: він і сам не помітив, як і коли зрісся душею з людьми й природою міста. І знову довелось прощатися, рвати дружні стосунки і почувати себе, як на роздоріжжі...

Тяжка хвороба довела, нарешті, Івана Карповича до такого стану, що він уже не міг ні про що думати. Усе в голові його повилось туманом. Він уже не тямив, де він і хто він. Наступило повне забуття. У такому тяжкому стані знайшов його брат Михайло, який, побачивши, що Іван помирає, забрав його і повіз додому. Уже на пароплаві йому стало трохи краще, бо лежав він на палубі, на свіжому повітрі, під сонцем. Вдома Іван почав швидко одужувати, а видужавши — знову повернувся до своєї канцелярської, театральної та громадської праці.

У домі Тобілевичів знову поновилися репетиції. Готували п'єсу "Назар Стодоля". Головні ролі Назара та Галі виконували Іван Тобілевич і Надія Тарковська. Так молоді люди познайомились. Вони багато пережили разом, як герої п'єси, і полюбили одне одного. У їхньому справжньому житті виникли такі самі перешкоди до одруження, які були у Назара й Галі: багатії Тарковські й слухати не хотіли про шлюб Надії з якимсь там чиновником. Дочка заможних шляхтичів старовинного польського роду повинна була, на думку її батьків, знайти собі пару серед рівні. А тут, наперекір їхнім бажанням,— син прикажчика, небагатий, дуже скромний із себе робітник поліції! Поліції! Адже ж згадки про криваві події 1864 року ще не стерлися з пам'яті польських патріотів. Тарковський, батько панночки, колишній офіцер російського війська, мав до чиновників поліції таємний страх і нічим не побориму відразу. Легко собі уявити, скільки тяжких хвилин було пережито з цієї причини і Надією, й Іваном, скільки було несправедливих зневаг і тяжких образ з боку батька, аж поки, нарешті, переконали його, що всі його страхи не мали ніякої підстави. Тоді він дав згоду на шлюб. Багато допомогла в цьому молодим мати Надії, яка мала великий вплив на батька.

Одружившись, щасливий оселився Іван Тобілевич з молодою дружиною в домі свого батька, на Виковій вулиці. Стосунки були щирі й дружні. Молода дружина була лагідної вдачі і добре впливала на свого чоловіка.

Іван Карпович належав до тих людей, які у щасті не можуть жити лише для себе. Навпаки, під впливом свого щасливого життя він був радий обняти весь світ, усім допомагати, чим можна, не жаліючи сил і здоров'я, йому хотілось, щоб усім людям жилося радісно й весело у тій країні прекрасної казки любові й миру, в якій він перебу вав сам. Тоді він сміливо зробив виклик усім злим і темним силам світу, усім ворогам людського щастя та волі:

— Виходь на мене сам сатана! Поборемось!

І справді, цей період його життя був надзвичайно багатий всякими ділами громадського порядку.

Та ні родинне життя, ні громадські справи, ані обов'язки служби ніколи не одвертали серця й уваги Івана Карповича від театру. Український театр був для нього другою рідною хатою, бажаним місцем відпочинку, радості й морального оновлення. За лаштунками він зустрічав дорогий для нього штучний світ, з його декораціями, падугами, блоками, рампою, полотнами та фарбами.

Іван Карпович протягом двох років стояв на чолі драматичного гуртка аматорів, який мало не до 1876 року існував при благодійному товаристві, був його режисером і головним артистом. Вибираючи репертуар, він не шукав тільки ефектних п'єс, де б міг показати свій талант, а шукав, головним чином, ідейності, цікавих життєвих пригод і душевних колізій. Звичайно, у ті часи народження українського театру репертуар його був настільки вузький і обмежений, що не міг давати артистам такого простору, який давав російський театр. Проте він міг намалювати правдиву картину сільського життя, з його оточенням, показати душу селянина, простоту серця. Цим український театр чарував тоді і глядача, й артиста. Міське населення, а особливо молодь, були повні любові й пошани до українських вистав. Учителі, учительки, представники всіх інших інтелігентних верств громадянства, не вагаючись, виходили на сцену, щоб співати в хорі або взяти участь у масових сценах.

Хороший репертуар і талановита гра акторів-аматорів поставили справу аматорського театру на досить високий художній рівень. Біля нього працювало дуже багато талановитих людей, і це ще більше сприяло його художньому зростанню. Учитель П. І. Ніщинський скомпонував тоді для цього театру свої "Вечорниці"; М. Л. Кропивницький писав свої перші драматичні твори, а також і музику до них. Марко Лукич пристав до гуртка як справжній актор і режисер. Матеріальний і моральний успіх цього драматичного гуртка не раз ставав на перешкоді інтересам професіональних труп, які, не маючи змоги обминути Єлисавет, грали у зимовому театрі, тоді як у залі дворянського зібрання продовжувались аматорські вистави.

Цей аматорський театр не міг перевершити тільки-слави столичних труп, які приїздили на гастролі з такими відомими в той час артистами, як Правдін і Самойлов. Граючи п'єси "Гувернер", "Старий барин" та інші, вони до сліз зворушували всю аудиторію. У ті часи Іван Карпович, який цікавився життям акторів російських професіональних труп, мав змогу дуже зблизька придивитися до їхнього закулісного побуту. Багато довелось йому бачити там інтриг, ворожнечі, заздрощів та егоїзму, і все це справило на нього дуже тяжке враження. Під час роботи у своєму аматорському гуртку Іванові Карповичу доводилось іноді зустрічатися і з прикрими непорозуміннями.

Іван Тобілевич надзвичайно талановито виконував тоді ролі драматичних героїв у п'єсах Островського, і антрепренери значних російських труп, які бачили його на сцені, старались переманити його до себе, пропонуючи велику платню. Але він тільки посміхався, слухаючи цю принадну мову про веселе життя артиста, про славу. Він не вірив ані їм, ані своїм приятелям, які теж радили йому залишити службу і йти на сцену професіонального театру. Свій успіх актора Іван Карпович пояснював своїми стосунками з міською громадськістю, що, як він думав, ішла дивитись на нього, як на свого знайомого, а не як на справжнього артиста. Сам він завжди мріяв про те, щоб, закінчивши службу, оселитись на селі, стати вільним хліборобом і залежати тільки від природи, сонця й хмар. А тимчасом, поки ще той бажаний час не прийшов, він чесно і старанно робив своє діло, орав і сіяв свою мистецьку ниву й тим самим готував і грунт, і робітників для дальшої праці на полі рідного мистецтва.

Заборона українських вистав у 1876 році поклала край усій цій корисній мистецькій і разом з тим громадській праці.

* * *

У домі Івана Тобілевича все відповідало артистичним симпатіям молодого господаря й господині. Тут щовечора, коли не було театральних вистав, відбувались літературні зібрання, на яких співали, грали й читали. У той час Іван Карпович захоплювався російськими критиками і публіцистами: Добролюбовим, Щедріним, а особливо Бєлінським, так що навіть першого свого сина назвав на честь його Віссаріоном. Обравши це ім'я, Тобілевич хотів прищепити своєму синові талант і чистоту серця великого критика.

Надія в усіх життєвих питаннях співчувала своєму чоловікові; Вона любила музику, театр, літературу, чудово грала на роялі, компонувала музику до українських пісень і була душею отих літературно-співочих зібрань. Крім господаря та господині дому були ще брати Івана Тобілевича, сестра Марія, мати, жінки братів, що жили в тій самій садибі. Всі вони складали одну артистичну сім'ю, яка приваблювала до себе цілий гурт молоді. От де було завжди людно і весело! Частували в цьому домі гостей дуже скромно, відповідно до заробітків секретаря:

— Наварять бувало, — казав Іван Карпович, — вареників з сиром або картоплі з салом до капусти, от і вся вечеря.

А проте так весело там минав час, що потім на все життя залишилися спогади. Весь дім, як вулик з бджолами, був повен своїх і чужих. Він бринів до пізньої ночі веселими, жвавими розмовами і співами, що лились дужою, гармонійною хвилею. Стара мати Євдокія Зінов'ївна, хоч і натомлена за день господарською хатньою працею, щовечора приходила до молодого гурту, щоб відпочити душею серед знайомих здавна, рідних серцю пісень. Вона не пропустила жодної театральної вистави і завжди, дивлячись, плакала від зворушення. Вона, ще не стара, красива жінка в своєму білому чепці, сидячи в ложі, привертала до себе увагу всієї публіки. Всім цікаво було стежити за тим, як вона слухала й дивилась виставу. На її обличчі відбивалась гра всіх її почуттів. Вона глибоко співчувала всьому тому, що діялось на сцені. Щодо батька, то він зовсім не був прихильником театру, навпаки. Приїжджаючи в неділю зі служби, щоб навідатись до сім'ї, він бував дуже невдо-волений з дочки й сина. Колись він і сам любив у компанії, за чаркою, поспівати народних пісень, але щоб віддавати увесь вільний час такій "пустяковині"? — він того не міг ніяк зрозуміти. Євдокія Зінов'ївна всією своєю душею була за дітей і часто з цього приводу між нею і Карпом Адамовичем виникали прикрі родинні непорозуміння. Вже старою жінкою вона навчилась від своїх дітей читати і весь вільний час просиджувала над книжкою або слухала, як хто-небудь з дітей читає вголос.

Щасливі це були для матері часи!

А тимчасом в домі її сина почулись уже інші пісні — колискові: про котика, що "виліз на колодку та забив головку", про сон, що "ходить біля вікон". Коли ж, нарешті, малі гості — Віссаріон, Назар, Галя, Микола, Катерина, Юрко й Орися — одне за одним з'явилися в домі й заповнили його рясною гірляндою колисок, возиків, цяцьок, з мамками і няньками, коли з ними разом прийшли недуги й клопоти усякі, то мимоволі артистичні симпатії мусили відійти на другий план.

Першим родинним горем, що надовго скаламутило спокійне досі життя сім'ї, була нагла смерть батьків Надії Карлівни, які обоє померли в один день і в одну годину від холерної пошесті: Тарковський у місті, куди виїхав, щоб заховатись від епідемії, а Тарковська на селі, де бравувала своєю відвагою. Ця раптова трагічна смерть вразила, як громом, усіх рідних, а на Івана Карповича накинула силу клопоту і нових обов'язків. Після смерті тестя виявилось, що маєток його був у боргах, а справи настільки заплутані, що Іванові Карповичу, якого призначили за опікуна маєтку і малолітніх сиріт, — двох сестер та брата Надії, довелось напружити всю свою енергію й адміністративні здібності, аби врятувати землю від продажу і впорядкувати всі справи.

Насамперед він забрав дітей до себе і віддав до школи, а щоб заспокоїти кредиторів, зібрав їх усіх і поговорив з ними. Заможніших умовив почекати, більш дрібних задовольнив, узявши з банку потрібну суму. Всі оті борги йому доводилось виплачувати протягом довгих років, віддаючи землю в оренду. Так само сплачував він аж до самісінької своєї смерті борги, що лежали на тій землі, яка після розділу між спадкоємцями Тарковського припала на долю Надії Карлівни. Цю землю він залишив дітям Надії Карлівни, як материну спадщину, але вже вільну від усяких боргів. Згадуючи про це, мушу навести тут, як доказ великої безкорисливості, вчинок шуряка Івана Карповича, Олександра Тарковського. Він, маючи право на більшу частину спадщини, поділився з сестрами нарівно, замість того, щоб виділити їм лише по чотирнадцятій частині. Чи зробив він це з почуття вдячності до тих людей, які його виховували, чи, може, з яких інших мотивів, досить того, що Іван Карпович говорив про цей вчинок свого вихованця Олександра, як про доказ великої шляхетності й доброти його серця.

Смерть батьків була початком усяких родинних нещас ливих подій. Вони чіплялися одна за одну, як ланки в ланцюзі. Хвороби й похорони дітей тяжко відбивались на нервовоіМу й без того характері Надії Карлівни. Вона глибше, ніж хто інший, переживала всяку втрату, і її кволе здоров'я похитнулося. Треба сказати, що вона була вихована, як теплична квітка, і тим-то щоденний клопіт біля дітей і вся проза практичного буденного життя була їй понад силу. Одні діти народжувались, другі тільки починали ходити, а треті вже бігали... Дитячий крик, плач, сміх і біганина наповнювали весь дім невгамовним галасом і рухом. Іван Карпович казав, що він так був звик до того вічного гомону, що перестав його зовсім помічати, а коли вертався на обід, зморений і втомлений роботою, то засинав під той галас і клекіт, як під тиху музику... Але діти не давали йому довго відпочивати. Тільки бувало він засне, а вже три малі хлопчаки сидять на ньому верхи, де хто може примоститись, і починають сварку й бійку за місце. Всі діти дуже любили свого татка і не могли спокійно дивитися на те, що він спить, а не грається з ними.

Так завжди буває в світі — обік речей поважних, питань глибоких ідуть, звичайною чергою, буденні, дрібні події, часом дуже смішні. Так було й тут, у цьому великому гурті людей, що наповнювали дім Тобілевичів. Побіч з різними серйозними і навіть тяжкими подіями, не обійшлось і без "комічного елементу", як говориться в театрі. Цей "комічний елемент" вносили деякі мешканці дому, що мали зовсім не ті бажання й переконання, як господарі — Іван та Надія Тобілевичі. В той час, коли молодий Іван Карпович і його дружина у вільні від праці години, грали, співали, читали, обмірковували глибокі питання і моральні настанови романа Чернишевського "Что делать?" і мріяли про нове життя, бажаючи для всіх рівності, щастя й волі, — повар Тарабанов, наприклад, якому вони дали у себе притулок, підібравши його взимку на вулиці, бажав для себе тільки одного — горілки. У тверезі години він тяжко зітхав біля плити, думаючи, "что делать", щоб похмелитися. Вся душа його і сам він прагнули... до любого шиночка на базарі, прикрашеного чарками і пляшками...

Крім безталанного Тарабанова жив ще у Тобілевичів брат Карпа Адамовича — Микола. Він приїхав до Єлисавета, шукаючи собі затишного куточка, де б можна було безтурботно спати й нічого не робити. Але робити треба було, саме життя того вимагало. Отже, Іван Карпович купив для нього коней і екіпаж, з тим щоб той їздив на біржу і заробляв як візник. Перші дні своєї роботи дядько Микола ніяк не міг звикнути до нових обов'язків. Увечері, коли він приїздив додому, мати питала:

— Чи ти багато заробив? Він відповідав:

— Еге, чорта лисого тут заробиш, у цьому проклятому місті! Бісової пари люди неначе змовилися, всі як один кричать: "Звощик та звощик", а "збіржі" ніхто не кличе, то я, звичайно, простояв цілий день.

Насилу йому розтлумачили, що "звощик" є та ж "збір-жа". Сміху з ним було чимало, а досади ще більше, а все через його лінощі. Часом він віддавав коней хлопцеві Захаркові і виряджав його на біржу, а сам лягав спати десь у соломі, так щоб його не бачили.

До цього, так би мовити, "комічного елементу" належала вже, на жаль, і баба Настя, яка дуже постарілась і, зігнувшись удвоє, ледве-ледве ходила по хаті. З великими труднощами перелазила вона через поріг, збираючись іти на прощу аж до Києва. Вже втративши ясність розуму, баба Настя починала ходити навколо хатини, що стояла на подвір'ї, тримаючись обома руками за призьбу. Додибавши щасливо до рогу хати, а потім і до другого, і третього, вона сідала відпочити і тут, при добрій оказії, розпитувалася в онучка Панаса, куди і як пройти до Києва, не без цікавості поглядаючи на паперового змія, що його онук прив'язав до нитки. Паперовий змій, піднімаючись у повітряні простори, лопотів і шелестів луб'яними крильцями, а серця баби й онука сповнювалися радістю.

Отже, в родині Тобілевичів кожний мав свої інтереси і був чимсь заклопотаний. Ці клопоти часом тяжко відбивалися на житті Івана Карповича.

Тарабанов і дядько Микола, на щастя, промайнули метеорами в родинному житті Тобілевичів. Лише пам'ять про них довго смішила всіх після того, як і слід їх вітром замело. Особливо довго згадували про Тарабанова. Іван Карпович довідався, що його справжній фах — кухарювання, і вирішив залишити його у себе, в надії, що той оцінує людяне ставлення і, маючи одежу, добрі харчі й помешкання, допомагатиме молодій господині на кухні, давши їй змогу піклуватися малими дітьми. Але сталося незабаром так, що в кухні частенько ані провізії, ані кухаря й признаку не було, а коли він, нарешті, повертався додому вранці, прогулявши цілу ніч, то в нього не було вже настрою до куховарської чи якоїсь іншої роботи. Тоді доводилось самому панові секретареві показувати своє куховарське вміння й готувати обід для всіх членів родини, а п'яний кухар спав, як убитий.

Якось так сталося, що після того як сім'я Тобілевичів оселилась у Єлисаветі, туди почали з'їжджатися всі родичі батька й матері з Бобринця, із Саксагані та з інших міст і осідатися на стале життя: сім'ї дядька Степана, дядька Гаврила, дядька Миколи, материні брати й племінники з Саксагані. Дуже часто Тобілевичів відвідувала двоюрідна сестра Івана Карповича Мотря — проста селянка, яка вважала їх за дуже багату рідню. З цією жінкою Іван Карпович мав багато мороки, — її завжди доводилось визволяти з якоїсь біди, все життя її переслідувала якась зла недоля: то хата згоріла, то злодії обібрали комору, то пошесть на худобу, то сильний неврожай, то діти тяжко хворіли. Всі лиха сільського життя спадали їй на голову, і вона завжди потребувала грошей, та ще й не малих. Іван Карпович і його мати ділилися з нею останнім, бо їм жалко її було, а батько на це гнівався. Він казав, що ця сестра, разом з її чоловіком, прогулює ті гроші, які одержує від Івана.

Треба сказати, що з родичами клопоту було дуже багато: треба було їм допомагати, виводити в люди, розшукувати відповідні місця роботи і терпіти немало сорому й досади, коли їх проганяли за лінощі, недбалість або непідготованість до діла.

З-поміж багатьох родичів Іван Карпович з великою пошаною згадував тільки про рідного брата матері, якого він дуже любив і поважав за чесність і благородство. Він багато років служив у якогось великого пана за кухаря. Цей пан дуже цінував його куховарські здібності та його спокійний, лагідний, тверезий характер. Він ніколи не відпускав його від себе й тому дядько не мав змоги часто відвідувати сестру та її дітей. От хто чудово співав! Мабуть, отой чудовий голос, яким розважала себе артистична душа кухаря, не допустив його ані розпитися, ані зійти з прямого шляху.

Треба ще згадати про жінку дядька Гаврила Михалину Купріянівну. З нею у сім'ї Тобілевичів були дуже приязні стосунки. Вона своєю живою, веселою й привітною вдачею всіх вабила до себе. Разом з нею приходила дочка дядька додому вранці, прогулявши цілу ніч, то в нього не було вже настрою до куховарської чи якоїсь іншої роботи. Тоді доводилось самому панові секретареві показувати своє куховарське вміння й готувати обід для всіх членів родини, а п'яний кухар спав, як убитий.

Якось так сталося, що після того як сім'я Тобілевичів оселилась у Єлисаветі, туди почали з'їжджатися всі родичі батька н матері з Бобринця, із Саксагані та з інших міст і осідатися на стале життя: сім'ї дядька Степана, дядька Гаврила, дядька Миколи, материні брати й племінники з Саксагані. Дуже часто Тобілевичів відвідувала двоюрідна сестра Івана Карповича Мотря — проста селянка, яка вважала їх за дуже багату рідню. З цією жінкою Іван Карпович мав багато мороки,— її завжди доводилось визволяти з якоїсь біди, все життя її переслідувала якась зла недоля: то хата згоріла, то злодії обібрали комору, то пошесть на худобу, то сильний неврожай, то діти тяжко хворіли. Всі лиха сільського життя спадали їй на голову, і вона завжди потребувала грошей, та ще й не малих. Іван Карпович і його мати ділилися з нею останнім, бо їм жалко її було, а батько на це гнівався. Він казав, що ця сестра, разом з її чоловіком, прогулює ті гроші, які одержує від Івана.

Треба сказати, що з родичами клопоту було дуже багато: треба було їм допомагати, виводити в люди, розшукувати відповідні місця роботи і терпіти немало сорому й досади, коли їх проганяли за лінощі, недбалість або непідготованість до діла.

З-поміж багатьох родичів Іван Карпович з великою пошаною згадував тільки про рідного брата матері, якого він дуже любив і поважав за чесність і благородство. Він багато років служив у якогось великого пана за кухаря. Цей пан дуже цінував його куховарські здібності та його спокійний, лагідний, тверезий характер. Він ніколи не відпускав його від себе й тому дядько не мав змоги часто відвідувати сестру та її дітей. От хто чудово співав! Мабуть, отой чудовий голос, яким розважала себе артистична душа кухаря, не допустив його ані розпитися, ані зійти з прямого шляху.

Треба ще згадати про жінку дядька Гаврила Михалину Купріянівну. З нею у сім'ї Тобілевичів були дуже приязні стосунки. Вона своєю живою, веселою й привітною вдачею всіх вабила до себе. Разом з нею приходила дочка дядька Степана Ганна Тобілевич, чудова драматична артистка і незвичайної душі дівчина. І Михалина і Ганна вносили ясний, веселий настрій весни й поезії в досить уже буденну, останнім часом, атмосферу життєвих турбот і клопотів з дітьми, няньками й мамками, чому не видно було ні кінця, ні краю. Часом життя боляче давало себе відчути і дошкуляло безліччю всяких потреб і обов'язків, для яких п'ятсот карбованців заробітку на рік не могло вистачити. На спокійне, ясне чоло Івана Тобілевича почали набігати тіні... Він почував себе не раз таким утомленим, що мріяв лише про відпочинок, а тут, як навмисне, життя накидало щоразу нові й нові турботи, особливо відтоді, коли тяжко занедужала старша, улюблена його дочка Галя. З невідомих причин у неї раптом почав рости горб на спині. Вона зовсім окривіла на ногу і перестала ходити. Надія Карлівна в той час знову була в поважнім стані і ось-ось мала лягти до ліжка, а тут, не гаючи часу, за порадою лікарів, треба було везти на лиман Галю. Таким чином, Іванові Карповичу довелося покинути хвору жінку на опіку людей, а самому везти дочку лікуватись. З ним тоді поїхала його мати, Євдокія Зінов'ївна, щоб допомогти доглядати хвору дівчинку. Галі було шість років. Приїхавши до Одеси, вони оселилися у землянці над лиманом і розподілили між собою родинні обов'язки: Іван носив відрами болото на купель для Галі, купав її сам і стежив за температурою, а стара мати варила обід і прибирала в хатині. Пізніше Іван Карпович казав, що, носячи оті відра за півверсти від лиману, та ще по страшенній спеці, він так стомлювався, що і їсти не міг, а тут ще треба було воду носити, дрова рубати, бо невистачало коштів найняти когось на допомогу.

На лимані Іван Карпович познайомився і заприязнився з місцевими рибалками. Закінчивши всі свої домашні справи, він ішов і допомагав їм ловити рибу, закидати й витягати сітку, а вони за це щоразу давали йому стільки риби, що й донести її іноді бувало трудно. Рибалки дуже охоче водили компанію з Іваном Тобілевичем і приязно частували його і горілкою, і доброю юшкою, яку вони уміли варити в казанку на березі. Такої смачної юшки Іванові Карповичу ніколи не доводилося більше їсти. А рибалки дуже дивувалися з нього: з вигляду неначе пан, а так не по-панськи просто і не гордо з ними розмовляє і поводиться. Отак пробули на лимані ціле літо. На деякий час Галі стало краще. Але раділи з цього приводу не довго. Швидко знову почалось те саме лихо, яке тяглося кілька років, завдаючи горя всій родині.

Хто жив у ті часи в Єлисаветі, той знає, як погано бувало залишатися в його кам'яних, душних, повних куряви вулицях улітку. Степові околиці міста у спеку не могли нічим звеселити очей. Мався тільки один невеличкий лісок з бересту за містом, що приємною зеленою плямою виділявся на спалених сонцем польових просторах. Весь міський люд їздив у той ліс на відпочинок. У дні свят там збирались і всі знайомі Івана Карповича — чиновники та артисти. Вже ранньою весною розпочиналися ці "маївки". Брали з собою їжу: величезний мішок тарані, кілька мішків редьки й цибулі. Все це клали на віз, разом з повними мішками хліба. Як раділи люди серед отих свіжих дерев, вкритих зеленим листям, далеко від міських задушливих вулиць, від канцелярських столів, судових трибун, лікарень, шкільних кафедр і пюпітрів! А коли увечері верталися додому, то міське оточення здавалось усім гіршим від тюрми.

У той час, а було це саме в 1876 році, після заборони всяких прилюдних виступів українською мовою, життя в місті не давало ніякого морального задоволення. Кожен обмежувався лише родинними інтересами та обов'язками по службі. Всі громадські справи завмерли, а театр аматорів, який любили не тільки актори, а й глядачі, теж мусив припинити своє існування. Чим же люди могли розважити себе в той час застою? Тільки серед природи кожний неначе оживав. А Іван Тобілевич, обраний за старшого кухаря, варив кашу для всього товариства. Вкинувши в казан цибулі, пшона, баранячу ногу та з пару курей, він підкладав дрова до вогнища й з поважним виглядом стежив за рухом пшона і води, що клекотали в казані. Вертаючись смерком до міста, усі приносили з собою бадьорий, веселий настрій.

Це так бувало влітку, а зимою гулянки продовжувались у залах громадського клубу. Ніхто не хотів сидіти вдома, всім кортіло до клубу. Чиновники нехтували найважливішими справами, відкладали їх на "потім" і мали на думці лише одне — погуляти. Гуляли, неначе яке важливе діло робили. Надаремно жінки вдома чекали на своїх чоловіків, надаремно діти виглядали своїх батьків! А було це незадовго перед турецькою війною. Іван Тобі левич занедбав тоді всі свої службові справи, по декілька днів не ходив до канцелярії, нашвидку, за одну годину справляючи всі діла.

— Принесу додому, — казав він, — отакий оберемок паперів, засяду на цілу ніч, перечитаю, попідписую, дам доручення помічникові, щоб дав ділам "законний хід", і знову вільний на цілий тиждень! Так уже мені було набридло вічно товкти воду в ступі — одне й те саме щодня. В мою душу почали, з деякого часу, закрадатись розчарування і зневір'я до своїх та до громадських сил. Почала мучити мене втома фізична і моральна. Я бачив, що всі заходи товариства, щоб полегшити життя бідного люду, були як крапля в морі, порівнюючи з безмежним океаном всякого лиха і темряви.

Іван Карпович зрозумів, що, благодійні діла з їхньою "одноразовою допомогою" — лише паліатив, тимчасовий засіб, який не може залікувати тяжкі хвороби й побороти людські нещастя і злі пригоди, йому здалося, що вся його праця на користь людям була непомітною краплинкою в безмежному океані людських сліз та бідування. І стало невимовно гірко за своє безсилля.

Замість того, щоб відразу дати відсіч занепадницьким думкам, Іван Тобілевич почав шукати забуття для своєї зневіреної душі. Він знайшов його у громадському клубі, де в комфортабельних кабінетах чекали на нього знайомі і приятелі. Іван Карпович став найбільш бажаним відвідувачем веселих клубних зборищ. Бо хто ж міг зрівнятися з ним у жартах, у дотепних вигадках, в умінні цікаво оповідати різні історії й пригоди? його оповідання настільки зацікавлювали всіх присутніх, що вони, як зачаровані, ходили за ним чередою, боячись втратити нагоду почути щось смішне. Недурно члени клубу страшенно нудилися в ті вечори, коли Тобілевич чомусь запізнювався або зовсім не приходив.

До веселих оповідань, розмов та жартів приєднувалася ще й чарка. Випивалось там горілки та вина без огляду й без міри, і кінчалося завжди тим, що майже всі допивались до втрати і пам'яті й розуму. Але дивна річ: у То-білевича була тоді така міцна голова, що він не п'янів ніколи і йшов додому завжди тверезий.

Можливо, що оте пияцтво і гулянки з товаришами шкідливо вплинули б на Івана Карповича. Можливо, та похила площа, на яку він ступив необережно, той слизький шлях, яким він так радо пішов, примусили б його зрештою скотитися на самісіньке дно обивательського багна, з його брудними інтригами, шуканням власної вигоди та іншими дрібними, нікому не потрібними, інтересами. На догоду нудьгуючій клубній "братії" він міг би розміняти на мідні п'ятаки комедіантських витівок та жартів все дороге золото своєї обдарованої натури. Все те легко, кажу, могло б статися, коли б не ясність його розуму, не сила волі. Побачивши і зрозумівши одного дня, що життя повернуло його на небезпечний шлях, він сказав собі: "Годі!" Сказав, неначе відрубав. Покинув ходити до клубу, взявся до читання, пожвавив свої зв'язки з друзями й знайомими, що перебували за межами Росії, переважно—у Швейцарії.

Найбільше Івана Карповича цікавили тоді економічні й соціальні питання і твори Карла Маркса знову зайняли почесне місце серед улюблених його книжок. Дуже в короткому часі після Іванового, так би мовити, відродження до Єлисавета приїхав з Києва незнайомий ще тоді То-білевичу лікар Михалевич, Опанас Іванович. Познайомились і відразу відчули один до одного велику симпатію, а пізніше — щиру дружбу і любов.

Іван Карпович дуже радів, що він ще до приїзду свого нового друга залишив гулянки і веселе товариство клубних відвідувачів.

— Довелося б мені дуже червоніти перед чесним і щирим другом нашого народу Михалевичем, коли б я продовжував і далі марнувати свій такий дорогий час на дурні жарти, вино та на горілку, — признався мені Іван, розповідаючи про той період свого життя.

О. І. Михалевич був український інтелігент-демократ. Працював він в Єлисаветградській лікарні, і не було ні однієї людини не тільки в місті, а й далеко за його межами, яка б не знала його. Всі, кого притискала біда та голод, поспішали до нього. Він, хоч і дуже скупий на слова, у справі допомоги нещасливим завжди був щедрим. Ніхто ніколи не вийшов з його дуже просто обставленого приватного приміщення без матеріальної та моральної підтримки. Сам він жив дуже скромно і не надавав ніякого значення комфорту. Синів своїх також виховував в аскетизмі, до якого звик сам.

Народився Опанас Іванович в родині сільського священика, і тому він досконало знав село і любив простий люд. Щодо поглядів, він був переконаний поступовець і на родник. Окрім добробуту, освіти й самосвідомості він бажав для народу добрих моральних засад. І це він ставив за головну мету своїх заходів у громадській роботі.

Як інтелігентний громадянин, примусово одірваний від центра своєї діяльності переїздом до степового міста Єлисавета,—він і тут, серед херсонських степів, шукав грунту, де б можна було сіяти добре зерно своїх переконань і прикладати свою працю й талант організатора. Він шукав відповідних до свого духовного складу людей, потрібних для рідного серцю діла робітників, шукав і знаходив. У нього була особлива здібність чи вміння будити й оживляти приспані, заглушені симпатії й почуття до свого рідного народу і направляти ці симпатії на корисні діла.

Вірний своїм демократичним принципам, Опанас Іванович пристосував до них весь уклад свого життя: оженився з простою селянкою, дуже серйозною, поважною жінкою, обмежив себе у своїх потребах і весь свій час віддавав роботі, яка стала для нього девізом. Його висока інтелігентність, спокійна щирість у взаєминах з людьми, надзвичайна доброта і лагідність характеру робили з нього справжню культурну людину, приємну і бажану для всіх.

Як лікар Опанас Михалевич був теж не менш відомий у місті, ніж як громадський діяч, особливо — серед міської і сільської бідноти. Його приймальня була щодня переповнена людьми. Бідних він лікував безкоштовно, а часом і на свій кошт, а тому дуже мало заробляв.

Благородні погляди і діла Опанаса Івановича підняли високо його авторитет серед усіх тих, з ким йому доводилось зустрічатися й мати будь-яку справу.

Швидко Опанасу Івановичу та Іванові Карповичу довелося міцно спаруватися, щоб спільно взяти участь в дуже корисному й невідкладному ділі. Тоді саме несподівано було оголошено війну з Туреччиною, і це оголошення впало серед всієї людності, як грім з неба. Майже кожна родина мусила відрядити на війну кого-небудь зі своїх близьких. Загальне народне лихо відразу стало близьким і спільним для всіх верств суспільства. Всі відчували себе вибитими зі звичної для них життєвої колії. Майже перед кожним постали нові турботи й завдання.

Кращі люди того часу не гаючись узялися до громадської роботи, пов'язаної з справами поранених воїнів та їхніх осиротілих родин. Іван Карпович, який ще до приїзду Михалевича почав разом з іншими діячами поновлю вати діяльність благодійного товариства, втягнув до роботи свого нового друга. Ентузіазм Михалевича та його фах лікаря допомогли в отій великій громадській справі.

За його допомогою і керівництвом товариство мало змогу негайно заснувати "Червоний хрест", інституцію, що відала безпосередньо всією лікувальною справою під час війни, і крім того — школу фельдшерів та лікарських сестер, пересувані лазарети для поранених воїнів і декілька стаціонарних лікарень, де незаможне й бідне населення могло лікуватися цілком безкоштовно. Усе те вимагало великих коштів, а ще більше — ініціативи, енергії й уміння організовувати справи і керувати ними розумно і безперебійно.

Завдячуючи спільним зусиллям великого гурту людей, що рахували себе дійсними членами товариства, і завдячуючи допомозі інших патріотів батьківщини, які не входили до нього, але радо йшли на поміч загальному ділу, суспільство того часу мало право сказати, що в Єлисаветі воно виконало свій громадський обов'язок перед народом. Іван Карпович став правою рукою Михалевича в справі утворення лазаретів, лікарських учбових інституцій, у проведенні всіляких засобів рятування поранених та в різних інших справах, пов'язаних з допомогою сиротам і бідним людям міста Єлисавета.

Під впливом корисної праці зникли всі сумніви Івана Тобілевича щодо доцільності "благодійних" діл. Дружба і спільна робота з Михалевичем цілюще вплинули на весь моральний стан душі його, і він ще з більшим завзяттям віддавав свої сили, увагу й енергію громадській роботі.

Михалевич, Іван Тобілевич і брат його дружини Олександр Карлович Тарковський спільно проводили освітню роботу серед робітників місцевого заводу і, здається, серед залізничників. Михалевич ставив собі завдання впливати на молодь, щоб виховати робітників для майбутньої культурної праці. Тобілевич, разом з Тарковським, читав робітникам заборонену в Росії літературу, читав у невеличких робітничих гуртках твори Карла Маркса, серед яких "Капітал" посідав найперше місце. Він навіть збирався друкувати на гектографі "Комуністичний маніфест" для більш широкого розповсюдження. Іван Карпович мав зв'язки з революціонерами й одержував від них "Колокол" та іншу нелегальну літературу. Молодь Єлисавета дуже охоче збиралась на вечірки до Михалевича або до Тобілевича, щоб порозмовляти на цікаві літературні теми. Читали твори Гоголя, Решетникова, Успенського. Опанас Іванович заохочував своїх знайомих перекладати ці твори з російської мови на українську.

Приходила не тільки молодь, але й люди всіх станів і професій: учителі народних шкіл, військових шкіл, священики Волошин та Ілля Лащенко, які повставали проти здирства священнослужителів, що вимагали великої плати за всякі послуги. Бував на цих літературно-артистичних зібраннях і адвокат Якубовський, який ділом і порадами завжди допомагав бідноті, і лікар Гарр, у приймальній якого завжди було повно простого люду. Бував також представник вищої судової влади — товариш прокурора І. Д. Маркович, людина широкої освіти і надзвичайної сили характеру, вже й тоді визначний громадський діяч. Приходив до Івана Карповича і співробітник місцевої преси — публіцист Іван Колючий (Яків Гордін), і книгар Володимир Менчиц, а окрім них — цілий гурт з молодого покоління, як Грабенко, Васильєв та багато інших.

На цих зібраннях обговорювалися серйозні життєві справи і питання часу, які торкались політики. Читалися переклади російських творів народного характеру. Тут Іван Тобілевич уперше звернув на себе загальну увагу як письменник, прочитавши свій переклад на українську мову "Книги чеків" Успенського. Всім сподобалась образність його мови і краса стилю з різними вдалими порівняннями. Пізніше Іван Карпович, спробувавши свої сили у самостійній творчості, прочитав свого "Новобранця" і драму "Чабан". Обидві ці речі переконали його друзів у тому, що він мав справжній талант письменника. Усі радили йому покинути службу і взятися до літературної праці, бо гріх, мовляв, нищити свій талант урядовою канцелярською роботою.

На артистично-літературнйх вечорах молодь розважалась, граючи на різних музичних інструментах. Тут і співали і декламували. Ці вечори були чимось подібним до вищої школи громадського життя, в якій молодь навчалась розуміти свої громадські обов'язки. З тієї школи вийшло чимало чесних працівників, що пізніше на різних нивах діяльності сіяли добро і справедливість. Тут будились і усвідомлювались симпатії до рідного слова, до пісні, до минулого, до життя всього народу; тут виникало і зміц нювалось бажання присвятити все своє життя на користь рідної народної справи.

В оточенні тих ідейних, чесних працівників Іван Тобілевич набирався й собі нової сили й енергії, щоб провадити одноманітну, суху канцелярську службу, яка, на жаль, вимагала багато часу, уваги й праці. Його вплив на всю канцелярську братію, не виключаючи і вищого начальства, допоміг йому змінити весь канцелярський дух серед своїх співробітників. Зовсім новим вітром повіяло в стінах установи, де працював Іван Карпович. Зникли з обіходу такі завжди характерні і зрозумілі для чиновників та відвідувачів слова, як: "хабар", "тяганина" та ін. їх замінили інші слова, а саме: "закон", "обов'язок", "справедливість". Спочатку це дуже дивувало всіх відвідувачів і зацікавлених людей, яким доводилось мати справу з чиновним світом. Чиновники, неначе змовившись, перестали брати хабарі.

— Смішно було дивитись,— розказував Іван Карпович,— як падали на землю з рук одвідувачів оті трьохруб-льовки, що їх не приймали чиновники, і ставили в ніякове становище одних і других.

У поліції часто вирішувалися справи, що торкалися різних комерційних товариств, торговельних умов тощо. Я майже не розбираюся в таких справах, але дуже добре пам'ятаю, як про це говорив мені Іван Карпович. Всякі аферисти не раз' підсовували йому величезні хабарі за виконання певних формальностей у справі. І коли б він не проганяв од себе тих шахраїв, а брав їхні дарунки, то певно мав би десятки тисяч карбованців. За один якийсь офіційний папір, здається, вексель, йому пропонували як секретареві дві тисячі відразу лише за те, щоб він затримав цей вексель на одну добу, не давши йому вчасного, законного ходу. Зацікавлена в цьому людина дуже здивувалася, коли секретар не тільки не взяв грошей, а й показав прямісінько на двері, сказавши: "геть". А таких справ було безліч. Саме суспільство, в особі гірших своїх представників, бажало купити право на шахрайство і розставляло для цього тенета, щоб впіймати в них честь і сумління чиновників.

Іван Тобілевич, маючи великий досвід і практику в людях такого сорту, умів відразу розпізнавати хитрого лиса під личиною смирного баранчика. Вирятувавши одного разу з фінансової інтриги безчесних шахраїв єврея Вишневського, він придбав у ньому вдячного приятеля на ціле життя.

Під час перебування Івана Тобілевича у міській поліції ані знайомства, ані підкуп не мали жодної ваги; діла виконувались за певною чергою: чи багатий, чи бідний, чи свій, чи чужий — усі мусили чекати, поки надійде черга. Законність і справедливість були головними радниками більшості чиновників. Для того, щоб досягти таких важливих результатів, потрібні були довгі роки виховної роботи та ще й виключно сприятливі обставини. Такими сприятливими обставинами були, по-перше, природний дар Івана Карповича впливати на своє оточення і викликати до себе довір я і любов людей, а, по-друге, — дух того часу, дух відродження, що, оновлюючи всі старі форми життя, не проминув і канцелярських робітників.

Вплив Івана Карповича позначився також і на відносинах тюремної адміністрації до в'язнів. Маючи приятеля в особі Ільчевича, наглядача тюрми, Іван Карпович старався полегшити становище етапних в'язнів, даючи їм зібрану для них грошову допомогу та харчові продукти, по-стачаючи їх запасами для інших пересильних пунктів. Сумні картини, які були звичними у міській тюрмі та арештантських домах, змінилися зовсім на краще. Найбільше зверталось тепер уваги на хворих, старих і вагітних жінок.

Завдяки тісним зв'язкам з етапними каторжанами, до яких Іван Карпович приходив від свого благодійного товариства, він мав нагоду бачити дуже багато різних цікавих типів з усіх верств суспільства. У поліції, придивляючись до типів безпаспортних і бездомних бродяг, яких етапом відсилали на "місце проживання", Іван Карпович познайомився з такими людьми, яких він не міг забути навіть через двадцять років після того. їхні оповідання він теж ніколи не міг забути. Дехто з них попав на сторінки його драм і комедій, як, наприклад, старий, немічний солдат миколаївських часів, котрий послужив йому для п'єси "Безталанна". Цього солдата він зустрів біля брами тюрми, де він розшукував заарештовану дочку. Вона, осліпнувши після пологів, утекла від свого чоловіка та лихої свекрухи до міста, щоб розшукати батька, і потрапила як безпаспортна до в'язниці. Хворий батько, довідавшись про це, через силу встав з ліжка і пішов на розшуки. Тут з ним і зустрівся Іван Карпович. Він не побачив дочку і помер тієї ж ночі у лікарні, а коли п відсилали етапом на село і вдосвіта виводили з міста, вона стрілася з труною батька, що несли на кладовище. Не знала бідна, що батько був так близько біля неї...

Життя пише свої живі трагедії, які бувають далеко складніші, ніж трагедії славних драматургів. Це справжнє життя, що точилося на очах Івана Карповича, дало йому багато тем для його творів. На одну з них він і написав свій перший драматичний твір під назвою "Чабан".

У ті часи Іван Карпович, як делегат від свого товариства, їздив до Києва. Ідучи Дніпром, він зустрів на палубі старого українського бандуриста Вересая, і тут уперше в житті почув народну стародавню думу у виконанні цього надзвичайного кобзаря — справжнього артиста. І сталося так, що старий співець народних дум і молодий ще тоді чиновник поліції, майбутній письменник лиха народного, зустрівшись, познайомилися і здружились. Вересай оповідав про свої тяжкі пригоди, скаржився на байдужість людей до художнього співу, на заборону адміністрації співати йому на ярмарках.

Перебуваючи в Києві, Іван Карпович познайомився з Б. Антоновичем, Т. Рильським, П. Житецьким та з багатьма іншими українськими діячами, серед яких були і Лисенки та Старицькі. Пояснивши насамперед причину свого приїзду, Іван Карпович поділився з ними на зібранні своїми думками і переконаннями в деяких питаннях. Його блискуча розмова справила на присутніх велике враження і він почув тоді дуже багато прихильних до себе слів від громадян і громадянок Києва.

— Де ви такий взялися? — питала його Ольга Антонівна, дружина Лисенка, велика ентузіастка, — ви так сміливо дивитесь у будучину. Звідкіля ви?

— З вільних степів Ново-України, —відповів Іван Карпович.

Оті ваші степи виховають нам знову другу Запорозьку Січ, — сказала на це, сміючись, Ольга Антонівна. І так воно сталося на ділі, бо коли після указу 1876 року було припинено всі вияви культурного національного руху по всій Україні, —херсонська степова Січ, що стояла весь час на варті, виступила через шість років в похід, згуртувавшись під прапором громадського діла, на якому стояло: "Український Народний Театр".

Нещасливий 1877-й рік, який неначе повісив над світом дві велетенські сокири у вигляді чисел 77, не минув і хати Тобілевичів. Усією родиною прощались і виряджали на війну сина Миколу, неначе найбільш тоді дорогого материному серцю. А за ним услід полинули думки тяжко зажуреної матері, вся її душа, радість і спокій усієї сім'ї. Тяжкі потяглися дні, тижні, місяці. Миколу Тобілевича любили вдома не тільки як сина і брата, а як людину щирої душі, привітної, веселої та лагідної вдачі. Окрім того в нього були глибоко артистичні поривання. Він любив мистецтво і народну поезію, яка виявлялась у чудесних піснях. Теплий, надзвичайної краси голос робив кожну пісню, яку співав Микола, мистецькою перлиною. Оте уміння співати збереглося у нього на все життя. І свої, і чужі однаково захоплювались і народним характером його виконання і голосом. Збираючись на війну, Микола бачив серед тих, хто прийшов виряджати його в дорогу, не тільки членів своєї сім'ї, а й цілий натовп знайомих і навіть мало знайомих йому людей, які прийшли потиснути йому на прощання руку і побажати щасливого повернення.

Попрощалися, вирядили, і хата відразу стала сумною пусткою. Не чулося більше в її стінах веселого гомону, співів і розмов. Усі ходили зажурені, пригнічені. Всі нетерпляче, але з страхом, дожидалися вістей з поля бою. Боялись дивитись у часописи, щоб не побачити там, у списках убитих, рідного, дорогого ймення. А коли, нарешті, одержали бажану звістку, всього чотири слова: "Жив, здоров, скоро прибуду",— не знали, як і радіти. Всі тоді плакали від радості, як плакали раніше від туги і горя. Минуло після того багато років, а Іван, оповідаючи мені в Новочеркаську про приїзд Миколи додому, знову плакав від зворушення.

Одержавши телеграму від Миколи, батько закричав у захваті:

— Горілки!.. На сто карбованців горілки!

Мати... брати... рідня... Такі сцени не передаються словами. За Шипкінські бої Микола одержав нагороду: солдатського георгіївського хреста, — і шипкінського героя прийшло вітати мало не все місто. Для Єлисавета це було великим святом. У домі Тобілевичів, у флігелі, в садку і на всьому подвір'ї зібралось народу, як на ярмарку Знайомі й незнайомі поздоровляли батьків, сім'ю, вітали й обнімали Миколу. На радощах пили всі, свої й чужі, і гомін веселих голосів чувся далеко поза стінами хати. Крики "ура" чулися навіть за містком, що був від садиби Тобілевичів на досить далеченькій відстані.

Микола Тобілевич повернувся з війни змарнілий, аж чорний від вітру та порохового диму.

"Його обличчя, — казав мені пізніше Карпо Адамович, — вразило всіх рідних якимсь чужим і незнайомим виразом суворості й смутку від пережитих ним ще недавно картин війни".

"Трудно забути,— казав і Іван Карпович,— Миколині оповідання про те, що там діялось, що йому доводилось бачити на свої власні очі і що він пережив у зв'язку з боями за Шипку".

Трудно було також забути лице матері, що слухала отих оповідань; вона неначе вдруге переживала з ним разом оті страшні хвилини — і жалістю, і страхом, і відчаєм світились її заплакані очі. Повернення сина з війни було вже останньою радістю в її житті. Але надмірна радість, так само як і надмірне горе, іноді вкрай знесилює людину; так воно сталось і з матір'ю. Після того вона вже жила не довго. Вона і раніше часто хворіла, а в той рік війни безсонні ночі, тривога за сина остаточно підломили її здоров'я, ослабили організм, і без того підірваний довголітньою, іноді непосильною працею. Тієї осені вона застудилася, змушена була лягти до ліжка і вже більше не встала. Туга за дітьми, що в той час порозліталися з родинного гнізда, посилювала хворобу.

Микола не міг довго гостювати вдома. Він мусив повернутись у свій полк, який пізніше залишив для того, щоб піти на сцену. Наймолодший син Панас теж вступив на військову службу. Михайло виїхав з родиною своєю до Ізмаїла, куди його призначили на вищу посаду. Марія вступила на сцену і теж виїхала з Єлисавета. Карпо Адамович — як завжди на службі у панів — рідко міг навідуватись додому, і мати великого гурту дітей раптом залишилась сама в хаті. Жив з нею тільки син Іван з дітьми, її онуками. Але й він мусив працювати поза домом і тільки у вільні години не відходив від материного ліжка, прикладаючи зусилля, щоб розважити хвору.

Усе, що треба було робити для хворої, він робив влас норучно: доглядав її, переодягав, лікував. Усе, чим була тоді сильна медична наука, було вжито, щоб урятувати матір. Та надаремно! Померла Євдокія Зінов'ївна, проживши лише п'ятдесят шість років.

Під час материної хвороби, яка тривала досить довго, Іван Карпович ще ближче здружився з Михалевичем, який щодня приходив до хворої. І в часи лихоліття, що прийшли до Івана незабаром, Михалевич став для нього єдиною моральною підтримкою та порятунком.

Усі сини й дочка з'їхались на похорон, щоб віддати останню шану матері. З нею вони втратили вірного друга й розумну порадницю... Пам'ять про неї, як про високий і чистий зразок справжньої матері, нічим не затьмарена залишилась повік у серцях її синів. І згадки про її добре серце та палку любов до них у наипохмуріші дні, серед різних сумних життєвих обставин завжди прояснювали їхні обличчя, а іноді зворушували до сліз.

Чорна мармурова колонка на кладовищі в Єлисаветі, з коротким написом: "Матері — сини", — то був останній синівський подарунок.

Місто, зі своїм невгамовним рухом, з напливом усе нових та нових вражень ставало для Івана Карповича обридлим, чужим. Особливо воно було неприємне для нього після тяжкого пережитого горя. Ні службові справи, ні товариші, ні, навіть, театр і літературна робота не могли заспокоїти й потішити Івана. Він прагнув тихого сільського оточення, щоб трохи відпочити душею і тілом серед живої природи. Коли б швидше в поле, у степ! З великим поспіхом кидав він іноді свої канцелярські обов'язки, брав сім'ю, або й сам тікав у село Кардашеву, що було в двадцяти верстах від Єлисавета. Там був маєток покійного тестя, що його Іван Карпович віддавав тепер селянам в оренду, залишивши для себе лише невеличкий клаптик землі біля самого дому. Господарював там тепер Карпо Адамович, який покинув службу у панів незадовго до смерті матері.

Приїхавши в село, Іван Карпович зараз же скидав із себе міський одяг, одягав простий, вигідний для роботи на полі, і брався до плуга, коси чи грабель, що було на черзі. Він працював разом з робітниками свого батька, разом з ними обідав і ночував у полі, вставав разом з сонцем і знову брався до роботи. Спочатку він так стомлювався, що від болю в усьому тілі не міг ворухнути ні рукою, ні ногою, але через декілька днів біль цей зникав, сила фізич на прибувала і праця на свіжому повітрі ставала за іграшку, за радість. Селяни якось чудно дивились на ту роботу, вони не раз посміхались, вважаючи це за панську примху, яка скоро минеться. Не раз вони йому радили кинути косу і йти в холодок відпочити. Але потім, коли переконалися, що працював він по-справжньому, нарівні з усіма, то перестали сміятися з поваги до витриманості й працьовитості. Коли він, ідучи в лавах косарів, доганяв передніх, наступаючи їм на п'яти, вони, сміючись добродушно, говорили:

— Еге! Іване Карповичу! Ви нас заганяєте на слизьке? Бач, вигулялись у місті!

Фізичну працю в полі, на косовиці, та вдома, на городі, Іван Карпович вважав для себе за найкращі ліки від нервової перевтоми міською канцелярською роботою.

У полі, на роботі, Іван Карпович нічим зовнішньо не відрізнявся від селян, і це допомагало йому ближче знайомитися з ними усіма, входити у близькі стосунки з найбільш цікавими для нього людьми. Дружба з селянами допомогла дізнатися про те, чим жила проста, "мужицька" душа. Тут у всіх проявах відкривалось перед ним життя народне, з його горем і радощами. Був собі на селі такий Куць Гречаний та й інші селяни з їхнім вічним бажанням "якнайбільше придбати святої земельки!" Вони були злі, скупі, глумливі й жорстокі. Вони раді були увесь світ загарбати для себе. Були й інші, такі, як, наприклад, Швайка, Кундер — легкодухі, охочі до чарки і дуже ледачі до роботи. Правда, що були на селі й поважні, спокійні, чесні хазяїни, не вбогі й не дуже багаті, як Мазура, Богун, Радуга. З такими хорошими хазяїнами найбільше приятелював Іван Карпович. Окрім цих трьох категорій людей була ще ціла низка типів, що були представниками всіх злих і добрих якостей людської натури: егоїзму, єхидства, жорстокості обік безкористя, прямодушності, щирості і доброго серця. Тут були: "розумний та дурень", "Цокуль", "Харитина", "Калитка", "копач"; "свекруха й безталанна Софія". Тут були "мот і примот", як їх називав Карпо Адамович; "брехун і підбрехач", "хвіст і прихвостень", "дурник і піддуркуватий" — усі відміни темних сторін людської породи, як на показ!

Двір Тарковських стояв на пагорбку, оточений вінком селянських хат. Не переступаючи навіть порога свого дому, можна було бачити там всі "мужицькі" драми й комедії, як на долоні. Іван Карпович вивчив хазяїнів кожної хати і мав потім що оповідати про цю справжню галерею різних типів.

Іван Карпович, який поводився завжди з селянами як рівний з рівними, глибоко співчував їм не тільки словами, а й ділом. Побачивши, що все село перебуває у великій скруті від неврожаю та безземелля, він віддав усю землю в оренду селянам, забравши її від багатого посесора поміщика Баркова і призначивши ціну за оренду не по шість карбованців, як тоді була ціна навкруги, а по три. Це було зроблено, звичайно, за згодою всіх спадкоємців Тарковських. Селяни дістали змогу стати хазяїнами і не поневірятись наймитами по великих економіях. Іван Карпович допоміг стати на власне господарство не одному бідоласі: тому купив пару бичків, тому коней, іншому плуга чи корову, декого лікував своїм коштом у лікарні і, взагалі, був для селян щирим другом, виявляв багато щирості і доброго серця, забуваючи частенько про себе самого. Це не могло не викликати приязні до нього з боку селян. Взаємні стосунки Івана Карповича з селянами стали міцними і повними довір'я.

Він як знавець урядових законів дуже часто приходив на порятунок усім тим, хто потрапляв до рук урядовців-хабарників, у різні тенета сільської адміністрації, старшини, соцьких, десяцьких та до лабетів різних сільських глитаїв і павуків. Скільки отаких визволених від несправедливого й беззаконного визиску з боку лиходіїв сердечно дякували Іванові Карповичу, кажучи, що без його допомоги й втручання вони, напевно, загинули б! Окрім поважних селян, певного вже віку, до нього горнулася також і сільська молодь, парубки та дівчата. Він завжди умів скеровувати їхню увагу на такі речі, яких вони самі не помічали в околишньому своєму житті. Під впливом вказівок Івана Карповича селяни прозрівали і починали більш свідомо ставитись до своїх визискувачів, неначе полуда спадала з їхніх очей. Ой, як любила молодь оті веселі розмови, під час яких чулося так багато дотепних оповідань і характеристик з боку не самого тільки Івана Тобілевича, а й присутніх хлопців та дівчат! Дійсно гострим словом наділила природа нашого українця! Іван Карпович дуже шкодував, що не записав усіх тих дотепів, які чув на збірках молоді на сільській вулиці або де-небудь над ставком.

Іван Карпович гуляв у селян на весіллях та на інших забавах, а в місті — запивав разом з ними могоричі при умові за землю, чи в його домі, чи в ресторані. Він ніколи не соромився бути в одній компанії зі своїми приїжджими з села друзями. У нього за столом, поруч з іншими почесними гостями, сиділи прості селяни, і це була звичайна річ.

Один тільки раз Іван Карпович мав велику неприємність через селян, хоч це й не порушило їхніх добрих стосунків. Сталося так, що після великого неврожаю у селян не було чим заплатити спадкоємцям за орендовану землю. Щоб вирятувати їх з біди, Іван Карпович, за своєю порукою, позичив для них у одного багатія тисячу карбованців, а коли на другий рік селяни не змогли заплатити, то цей процентщик Лазаревич подав позов на Івана Карповича, і той заплатив борг своїми грішми. Це ще більше зміцнило приязнь і пошану селян до Івана Карповича.

* * *

Недурно кажуть, що біда сама не йде, а другу за собою веде. Отже біди, зібравшись гуртом, прийшли, непрохані, до господи Тобілевича і осіли в ній, як справжні господарі дому. Важко і сумно описувати всі ті знегоди, що бурею пронеслися над родинним життям Івана Карповича, розбили його і зруйнували дощенту. Та життя не вагається, — воно невблаганно і спокійно пише свої скорботні листи, підписує свої суворі вироки і, як той легендарний стоголовий змій, маючи до помочі мільйони очей і мільйони рук, переводить їх у дійсність.

Досить лише короткими словами переказати самі події, щоб внутрішня сторона всього пережитого стала ясною.

Після смерті матері почалося незабаром нове лихо: захворіла Галя. її хвороба, полегшена трохи лиманом, тепер знову повернулась і зробила дівчинку зовсім калікою. Вона окривіла на ногу і перестала ходити. З милої, веселої дівчинки Галя зробилася нервовою і завжди роздратованою. Сама вона страждала, але й усіх мучила біля себе. Надія Карлівна, доглядаючи хвору дочку, від щоденної журби, тривоги і безсонних ночей, втратила всі свої сили і підірвала своє й без того кволе здоров'я. А як їй довелось самій везти Галю на лиман удруге, то там, купаючи дочку, вона застудилась, почала кашляти й коли повернулася додому, Михалевич констатував у неї туберкульоз легенів у дуже небезпечному стані. Весь домашній порядок був зруйнований. Дітей було віддано на опіку слуг.

Усе навкруги будило саму лише тривогу. У місті було буряно, виникали єврейські погроми, а в громадських колах — сум і вагання... В той час Іван Карпович спав в одежі, їв похапцем. Він був за няньку і за сестру-жалібницю, скрізь, дома і на вулиці, справляючи добровільні обов'язки: дома був лазарет, а в місті — тяжкі картини спустошення, дикості, озвірілості й людського горя. Треба було, не гаючи часу, виявляти силу, енергію й умілість, щоб вгамовувати розбещений потік, спиняти одних, допомагати іншим. Багато євреїв з малими дітьми знайшли собі притулок у домі Тобілевича, переховуючись у флігелі, на горищі і в сараї зі своїм скарбом. Всі кутки були завалені єврейським крамом. Розбитий базар, розвалені крамниці і будинки, зруйнований добробут сотень людей, що лишились на вулиці без шматка хліба,— все це являло собою важку картину. Жаль було дивитись на переляканих дітей, що тремтіли, як цуценята на морозі, жаль було дивитись на їхніх батьків, що з жахом в очах ховалися з ними по льохах та підвалах.

Злоба і жорстокість перетворили погромників на якісь страшні, нелюдські істоти. Одні з них ділили награбоване майно і, не помирившись за нього, видирали один одному очі; інші знущалися з слабих, безчестили чужі святощі, чужих жінок та дівчат. Гидко було дивитись на всі оті звірячі вчинки, на всіх тих оскаженілих людей. Соромно було за все те, що вони робили, хоч були вони темні, злиденні, без всякої освіти.

— У ті часи,— казав Іван Карпович,— не було ні однієї ясної цяточки в житті суспільства, яка могла б порадувати душу.

Навколо він бачив багато свого і чужого лиха. Жити ставало тяжко і нудно.

Громадське життя скаламутилось політичними заколотами. Ніхто не був певен свого завтрашнього дня, ніхто не міг ручитися, що сьогоднішній приятель не стане завтра лютим ворогом. У таких умовах трудно було працювати і робити яке-небудь культурне діло. Треба було мовчати, бо й стіни мали вуха, треба було ховатися навіть з думками. А що показником і доказом думок і настроїв людини є та література, якою вона цікавиться, то, звичайно, треба було ховатися з книжками, щоб бува під час трусу не були конфісковані і не наробили клопоту своїм хазяїнам... Книжок таких, яких не можна було показувати кожному, було в Івана Карповича дуже багато: всі женевські видання — "Колокол", "Полярная Звезда", всі твори Герцена, Карла Маркса та інші дорогоцінні перли думок великих людей.

Отож, однієї ночі місяць, що іноді визирав з-за густих хмар, побачив надзвичайно цікаву подію: як Іван Карпович, удвох зі своєю дружиною, робили щось уночі в себе на подвір'ї, саме на тому місці, де входять та в'їжджають у двір або виїжджають з нього. Іван Карпович перше викопав там глибоку яму, до якої поставив великий бляшаний ящик. Надія Карлівна носила з хати оберемки книжок, загорнених у церату. Іван Карпович брав від неї ті пакунки і ховав до ящика. З глибоким жалем попрощались обоє зі своїм дорогоцінним скарбом, знаючи, що вже ніколи не побачать його. Ящик той, певно, стоїть там і досі, не дивлячись на те, що жандармські поліцаї перекопали увесь садок та подвір'я. Не догадались вони пошукати під брамою, а цікава для жандармерії скриня була закопана якраз у тому місці, на самій видноті.

Дуже скрутні часи настали тоді для Івана Карповича. По місту ширилися різні прикрі новини, пов'язані з подіями політичного характеру, і всі ті тяжкі вісті тяжким каменем лягали на душу всіх, хто любив волю і правду, хто шукав активних засобів, щоб допомогти пригніченим і покривдженим. Серед них був, як це відомо, і Іван Тобілевич. Він, як працівник поліції, мав змогу давати паспорти тим революціонерам, яким загрожувала небезпека негайного арешту і яких треба було конче переправити за кордон. А робити це було ой як небезпечно, бо після трусу в домі і в садибі Тобілевичів він сам і всі його друзі були під підозрою жандармського управління.

Родинні справи Івана Тобілевича були не кращі. Жінка і дочка Галя тяжко хворіли. Доводилось весь час кликати лікарів та витрачати гроші на ліки, а грошей було не так уже й багато. Треба було заощаджувати кожну копійку.

Хвора Надія Карлівна весь час марила про здоров'я, про якесь нездійсненне щастя, про відновлення сили, про радість життя. Всім своїм єством вона прагнула жити, за всяку ціну жити, а життя її з кожним днем тануло й згасало. Як було слухати Іванові Карповичу, який уже знав про безнадійне становище дружини, її марення про веселее й щасливе майбутнє? Він силкувався удавати з себе веселого й бадьорого, неначе й він поділяв усі золоті мрії й надії свого друга.

Дружба з О. І. Михалевичем була тоді єдиною моральною підтримкою Іванові Карповичу, бо батько його Карпо Адамович, хоч і пройшов тяжку школу життя, не завжди міг зрозуміти сина і співчувати йому. А до того він приїздив до міста тільки раз на тиждень. Для догляду за хворою довелося викликати сестру Надії Карлівни Віру, яка жила тоді з чоловіком у Воронезькій губернії. Остання година наближалася швидко, а з нею й надії хворої на щасливу будучину все зростали. Ці мрії були такі рожеві, такі неначе легкі для здійснення.

Часто довгими, безсонними ночами, коли хвора кидалась у гарячці й марила, Іван Карпович дивився на її змарніле обличчя, на запалі очі, що горіли хворобливим вогнем, і йому не вірилось, що це була дійсність, а не який-небудь страшний сон.

Одного ранку, після особливо тяжкої ночі, він, сильно зморений, заснув тривожним сном, сидячи у кріслі, і йому приснилась Надія Карлівна, така красива і здорова, як у колишні добрі часи. Ніби прийшла вона, одягнена, як до театру, в своє парадне чорне убрання, і, схилившись до нього, — міцно, міцно поцілувала... Він збудивсь... розплющив очі... перед ним стояла Віра Карлівна і тихенько казала йому стривоженим голосом:

— Іване, прокиньтесь. Надя померла!..

Неначе земля похитнулась під ним, — і потемніло в очах.

А весна квітчала тоді землю листям і квітками. Сонце сміялось до землі, під вікном радісно щебетали пташки. Тіло покійниці перевезено було на спочинок у родинне село Кардашеву, куди вона так рвалася перед смертю. Туди ж, до свого осиротілого гурту, поїхав на деякий час Іван Тобілевич і весь віддався праці біля землі і біля своїх малих дітей. Не встигла ще заспокоїтись його душа від одного тяжкого горя, як незабаром нове нещастя — померла Галя. Це трапилось так нагло, так несподівано, що Іван Карпович ніяк не міг опам'ятатись. Адже ж вона неначе вже зовсім вилікувалась після лиману і для свого татка була утіхою й порадницею. Раптом, від сонячного удару, сталось запалення мозку і вона померла. Нове, несподіване лихо зовсім підломило сили Івана Карповича.

Він відчув себе зовсім осиротілим, нещасливим, і життя втратило для нього і свою цінність, і свій зміст.

Залишившись сам один з малими дітьми в зруйнованому гнізді, серед громадського заколоту, невідомо, що почав би Іван Тобілевич, коли б не ота стоїчна сила, яка привела його знову на село і примусила взятися до фізичної праці біля землі. Це вийшло само собою, без роздумування. Ним тоді керувало почуття самозбереження перед небезпекою. Його мозок, думки були занадто пригнічені подіями і не могли бути для нього надійними порадниками і поводирями. Тут, серед сільського оточення, в близькім єднанні з простими людьми, він знайшов потрібний порятунок,— спокій і забуття, яких не могло б йому дати проживання в місті, у тісних рамках кабінетної діяльності.

— Тільки той знає справжнє горе,— говорив часто Іван Карпович,— хто поклав у землю свою кров і свою любов!

Праця серед природи почала мало-помалу гоїти його сердечні болі. Іван Карпович знову повернувся до духовної рівноваги. Натомившись за день на польовій роботі в жнива або в косовицю, він часто проводив цілі ночі у степу, прислухаючись до чарівної музики, яка сповнювала все повітря. Співці і музиканти скошеної ниви — це мільйони степових коників і цвіркунів. Нічні концерти, перебування сам на сам з природою під зоряним небом,— усе це вплинуло цілюще на його засмучену, наболілу душу. Та остаточне видужання сталось не дуже швидко; вся істота Івана Карповича довго не могла миритися з дійсністю. Вона рвалась і протестувала проти того, що сталося. А тим-часом життя невеличкої вже сім'ї почало входити у свою звичайну, щоденну колію. Дійсність не давала довго задумуватись і зупинятись на згадках про пережите горе. Діти розважали і звеселяли батька цілою низкою своїх живих справ, потреб і забав.

Матеріальне становище Івана Тобілевича було надзвичайно скрутне і заплутане: хвороба і смерть жінки й дочки примусили його позичити багато грошей у лихварів. Земля, вся заборгована, не могла дати коштів для існування. Щоб упорядкувати всі свої справи, як родинні так і фінансові, треба було знову переїхати з дітьми до міста.

Це були часи великих арештів і тяжкої після них реакції. Припинилась робота громадських діячів. Всі члени колишнього благодійного товариства були в пригніченому стані, вони чогось чекали, непевні у завтрашньому дні. Навіть самі симпатії до поступового руху, що так ще недавно ширився по всьому краю, не кажучи вже про участь у ньому, жандармерія ставила в тяжку провину. Кожну поступову людину обвинувачували тоді в політичній неблагона-дійності. Отже, довелося й Іванові Карповичу залишити усяку громадську роботу.

А дні проходили, час минав і життя уперто ставило свої питання. "Що робити далі? Що робити з дітьми? Який вибрати шлях?" І коли він отак бився з думками, не знаючи, до чого взятися, сама доля неначе змилостивилась над ним і показала порятунок: саме в той час до Єлисавета приїхала новоутворена українська трупа під орудою Михайла Петровича Старицького з Кропивницьким, Заньковецькою й Садовським на чолі, про яку я вже чимало писала. Буваючи на виставах, Іван Карпович почував, що весь він неначе відроджується, молодшає і стає знову дужим, готовим до боротьби проти темних сил. Українське слово зі сцени воскресило всі його надії, потоптані тяжкою дійсністю.

"Може, буде змога поновити і нашу громадську роботу?" — думав він.

Але дійсність гострою косою підрізала всі його безпідставні надії та сподівання кращого. Одного ранку, прийшовши до себе в установу, Іван Карпович довідався, що його звільнено з посади за спеціальним циркуляром самого міністра внутрішніх справ. Сталося це внаслідок доносу одного з його товаришів по службі, який виявляв себе перед тим щирим поступовцем. Він раптом злякався і, бажаючи врятуватись, поспішив донести, куди слід, на Івана, який був у центрі політичного руху.

Начальство відчувало неблагонадійність свого службовця, але впіймати його нікому не пощастило. Отже, за оту "неблагонадійність" його й було звільнено з посади, хоч прямих доказів вини не було. Таких доказів не здобуло й жандармське управління, коли заарештувало близьких по роботі спільників Івана Тобілевича.

Архівні матеріали, що збереглися в Ленінграді, містять серед різних паперів і судове слідство над передовими людьми Єлисавета, як, наприклад, протоколи допитів О. І. Михалевича і О. К. Тарковського. Обидва вони, які найбільше знали про його революційну діяльність, уміли на допитах мудро вигородити Тобілевича і не дали жан дармам ніякої прнчепки до арешту. На підставі самих тільки підозр його було заслано.

Завдячуючи тому, що Михалевич і Тарковський уперто відмовлялись від усіх обвинувачень, їх було заслано в Сибір тільки на декілька років. Після того обидва вони повернулись до Єлисавета, де працювали: один в лікарні, другий — на урядовій службі. їх уже більше не чіпали.

Що ж до Івана Карповича, то він усе своє життя, після того як йому було дозволено залишити Новочеркаськ і жити спочатку вдома, на хуторі, а потім — скрізь, де йому буде охота, перебував під пильним наглядом поліції, тільки "негласним", як тоді казали.

В архівах жандармського управління серед різних паперів зберігся один дуже цікавий документ — зауваження одному з агентів, який помилково повідомив управління про те, що піднаглядний Тобілевич — Микола Садовський вибув з якогось-то провінціального міста України. Відповідь зазначала, що Микола Тобілевич під наглядом не перебував, а піднаглядним мусив бути Іван Карпович Тобілевич, колезький секретар, письменник і артист, за прізвищем Карпенко-Карий.

Отож, після свого звільнення зі служби, Іван Карпович вступив до трупи Старицького. Він мусив передусім потурбуватись про те, де і як влаштувати Назара, Юрка й Орисю. Трупа Старицького вже збиралася до нової подорожі, до Києва з тим, щоб переїхати потім до Житомира й Одеси, де мав закінчитися наш перший театральний сезон. Українські та російські трупи тих часів були мандрівні. Стаціонарних театрів тоді ще не було, і артистам доводилось переїздити з одного міста до другого. Всі оті подорожі ускладнювали родинне життя багатьох робітників театру. Найгірше стояла справа з дітьми. їх же треба було піднімати на ноги в більш нормальних умовах, не наражаючи на всі труднощі мандрівного життя.

Іван Карпович відвіз дітей на село, до батька. Серце його стиснулося від жалю. Батько здався йому вже дуже старим, і хата в селі Кардашеві теж виглядала не молодшою за свого господаря. Що робити? Невже залишити дітей, рухливих, повних енергії і бажання прикласти ту енергію до безлічі всяких діл, з яких кожне загрожувало якою-небудь шкодою, на таку стару людину, яким став уже батько Карпо Адамович? А доводилось залишити, бо іншого виходу Іван Карпович не міг тоді знайти.

Збиралися до від'їзду поспішаючи. Не так-то легко було прощатися з усіма тими місцями, де минули останні роки життя, з цілим гуртом дорогих людей, щирих друзів і товаришів по спільній громадській роботі. Але чи не найтяжче журився Іван Карпович своєю розлукою з селом, яке він дуже любив, і з селянами, у велику силу людського духу та у кмітливий, гострий розум яких він вірив.

— Недурно я чув не раз від старих людей приказку про мужика,— сказав мені Іван Карпович, розповідаючи про той період свого життя,— "мужик і чорта не злякається і доти в нього не повірить, поки не побачить його на свої власні очі і не обмацає своїми власними руками".

Серед сільських дівчат, які дуже ласкаво і приязно поглядали на авторитетного, розумного і щирого до них старшого друга, була навіть одна, на ймення Пріська, котра особливо сердечно ставилась до нього. Вона частенько допомагала Іванові Карповичу в його хатньому господарстві і так само частенько працювала поруч з ним на полі, чи на городі. Вона, як та Марія з п'єси Тобілевича "Понад Дніпром", сумувала над самітним життям нещасливого удівця та над його малими дітьми... Може, у зв'язку з її прихильністю до нього Іванові Карповичу було так невимовно сумно їхати у світи. Чи зустріне він там десь у вирі "житейського" моря таке тепле, чисте й щире до нього серце?

Була ще й інша причина, яка турбувала Івана Карповича і в зв'язку з якою мандрівка у великому гурті акторів та актрис не дуже тішила його. Він ще раніше мав змогу придивитись до закулісного життя тих мандрівних труп, що приїздили до Єлисавета. Хоч він і надавав великого значення театрові і глибоко вірив у великий культурний вплив театральних вистав на суспільство, але не міг не засуджувати перед самим собою деяких закулісних звичаїв, особливо в стосунках більшості акторів та актрис між собою.

Вважаючи театр високою виховною школою, так би мовити, храмом мистецтва, він прагнув, щоб поводження тих, хто працював у тій школі, було взірцем, прикладом для всіх. Дуже вже вільне поводження мужчин з жінками, брак поваги у них до жіноцтва, яке ділило з ними усі труднощі мандрівного, непевного акторського життя, дратували його, так само як і те, що самі жінки занадто мало шанували свою жіночу гідність, дозволяючи мужчинам легковажно поводитися з собою.

Іван Карпович силкувався відігнати від себе і свій смуток, і свої сумніви й побоювання щодо спільної праці з мало знайомими йому людьми, які складали трупу Старицького. Заспокоювала його думка, що там були також рідні його брати, сестра, приятель з давніх-давен і спільник по театральній роботі в Бобринці і Єлисаветі Марко Лукич Кропивницький і, нарешті, висококультурний, приязний до всіх і глибоко сердечний до Івана Карповича Михайло Петрович Старицький. Були там ще й інші ідейні члени трупи, справжні щирі ентузіасти народного театру.

Тому, ліквідувавши всі свої родинні справи, залишивши дітей на опіку старого батька і такої ж старої няньки, Іван Карпович вирушив у дорогу разом з іншими акторами. Він розпочинав нове життя, нову кар'єру. Він став артистом-професіоналом.

Поглянувши позад себе, у своє ще таке недавнє минуле, він бачив лише довгий ряд могил, де було поховано його кохання і рідну кров. Серед тих могил він бачив ще й величезну спільну могилу зруйнованих надій поступового громадянства на краще майбутнє країни. Гадаю, що з цією могилою йому було чи не найтяжче розлучатись. "Для чого жити на світі, коли заборонено все, що було любе й дороге серцю? Чи усміхнеться ще колись життя? Чи втихомириться коли той жаль і смуток за минулим, що наповнює тепер душу? І чи засяє коли знову надія в серці?" — питав він сам себе і тут же сам себе підбадьорював: "Геть смуток!"

Сильний, животворний дух, стрепенувшись від сумних думок, сміливо дивився тепер в очі сумній дійсності. Життя не чекає. Далі, до нової праці, до нового діла! Минайте тяжкі хвилини перебутого горя, сумних пригод, години зневір'я, вагань і відчаю. Час у дорогу, бо поїзд, як і саме життя, не чекає! Прощавайте, батько, діти, друзі. Прощавайте й ви, дорогі могили матері, дружини і дітей. Я ще повернуся до вас. Прощавай і минай навіки, сумний поліцейський будинку, і ви, закурені стіни міської кордегардії. Я вже ніколи до вас не повернуся. Там, десь поза вашими мурами, на вільнім просторі широкого краю, чекає і вабить славою друга, здавна укохана жінка — сцена, а за нею стоїть велика вічно молода й прекрасна друга мати — Україна.

ЧАСТИНА ДРУГА

НАД БЕРЕГАМИ АКСАЮ І ТИХОГО ДОНУ

Отак, сидячи й працюючи в простій, майже убогій хатині, я вислухала з уст Івана Карповича розповідь про його цікаве життя.

Минув деякий час після несподіваного приїзду Ленкевича, коли раптом знову гість з Єлисавета. То був посланець від батька Карпа Адамовича. Він привіз до нас донечку Івана Карповича, маленьку Орисю, дівчинку п'яти років. У листі було повно скарг на всі труднощі, які спали на його, Карпа Адамовича, голову в зв'язку з засланням сина. "Твоя дружина, Софія Віталіївна, — писав він,— краще догляне дівчинку, ніж я, старий".

З появою маленької Орисі в нашій хаті стало неначе затишніше й веселіше. Дитина в хаті — Це ж радість і приємний клопіт для старших. Бавлячи малу, Іван та я ставали дітьми й самі: співали різних жартівливих дитячих пісень, гралися з дівчинкою, вчили її правильно відчуваючи себе членами нормальної, щасливої сім'ї. Присутність дівчинки дуже пожвавила моє з Іваном життя. Під тиском Іванової волі ми взяли для нагляду за малою Орисею підлітка Домаху. Вона дуже весело й радо бавилася з нашою дівчинкою, а часом допомагала мені в хатній роботі. Все оте родинне оточення не заважало Іванові, а, навпаки, неначе допомагало йому миритися з примусовим перебуванням далеко від своїх рідних. Як не дивно, пізніше, коли він узявся до літературної роботи, воно допомагало йому шукати й знаходити нові фарби на своїй творчій палітрі художника-письменника.

Великим святом для нас, вигнанців, був також приїзд Михайла Петровича Старицького. Зайве казати, що ми зустріли його, як дорогого, коханого брата. Не знали від радості, де його й посадити. Кімнатка наша була маленька, стеля низька, і Михайло Петрович мало не торкався до неї головою, бо був дуже високого зросту.

Його приїзд ясним сонячним промінням освітив наше перебування на засланні. З його палкої розмови про завдання українського театру повіяло на нас вітром мистецького життя, розгорнулась уся широчінь того цікавого й дорогого для нашого серця діла, від якого лиха доля так несподівано відірвала нас.

Розмова між Старицьким та Іваном Карповичем тривала аж до самісінького ранку. Про що тільки вони не говорили тієї ночі. Тем у них було занадто багато: і про театр, і про літературу, і про інші цікаві для них обох речі.

Дуже прикро мені було чути, як Михайло Петрович почав скаржитись на Марка Лукича Кропивницького. "Невже між оцими двома велетнями українського театру може виникнути якась незгода? — подумала я.— Це ж загубить наше діло!"

Старицький між тим скаржився Іванові Карповичу на те, що Кропивницький неначе чимсь дуже невдоволений. Мовчить, неначе справи трупи його не торкаються.

— Чи не шкодує він, що приєднався до моєї трупи разом з провідними своїми акторами? — журився Старицький. — Адже ж він звик бути керівником трупи, а тут на афішах не його, а моє прізвище.

Іван Карпович подивився на мене, і я бачила, що у нього виникла така ж сама думка, як і в мене. Він зараз же почав палко запевняти Старицького, що знає Марка Лукича здавна як завзятого організатора й режисера українських вистав і ніколи не помічав у нього ознак честолюбства. Адже ж на афіші стоїть і його ім'я! Та й слава його, Кропивницького, настільки широко розійшлась по всій українській землі, що боятись йому за свій авторитет перед людьми було б зовсім зайвим. Може, йому незду-жається, а може, обмірковує яку-небудь нову п'єсу. Іван Карпович багато говорив про те, що було зроблено Старицьким для розквіту українського театрального мистецтва, казав, що якби не Старицький, з його запалом до театрального діла та величезними коштами, які він поклав на організацію справжнього зразкового театру, то не швидко б ще українці побачили такі прекрасні спектаклі, якими їх обдарував Михайло Петрович. І ще багато чого говорив Іван Карпович, намагаючись заспокоїти свого гостя і запевнити, що всі, а разом з усіма і Кропивницький, почувають до нього тільки вдячність за його зусилля підняти якість вистав, оформивши їх справді художньо. Старицький знав і сам, як Іван Карпович високо цінив оформлення вистав його трупи, і радо слухав його щирі й сердечні слова.

Заспокоївшись відносно Кропивницького, Старицький заговорив про репертуар театру, про те, що нема чого ставити. Нових п'єс, вартих того, щоб їх показувати публіці, за його словами, зовсім не було. Доводилось дотримуватись одних і тих же самих п'єс, що ні в якому разі не могло допомогти трупі набувати все вищої та вищої акторської майстерності.

Заньковецька — геній,— казав він,— а нема матеріалу, на якому міг би засяяти всім своїм блиском її талант.

Михайло Петрович поділився з нами своїм горем, що ті п'єси, які він надіслав до цензури і на які покладав стільки надій, йому було повернуто з написом: "К представленню не разрешается". Іван Карпович сказав, що і його "Чабана" цензура не дозволила.

Старицький благав Тобілевича не складати зброї і рятувати українську сцену, написавши для неї кілька нових п'єс.

Треба кидати ваше палітурне діло,— казав він.— Палітурників хороших і без вас багато. А хороших драматургів у нас бракує. Ваш "Чабан" показав нам наочно, що у вас великий драматургічний талант. Така ясність сюжетної лінії, нічого зайвого, а до того ви вмієте тримати збудженою увагу читача. Весь час цікаво знати, що буде далі.

Багато дечого схвального говорив Старицький про письменницькі здібності Івана Карповича, про його досконалу обізнаність з життям села.

Прощаючись з нами на вокзалі і вже сідаючи до вагона, Старицький повторював одне й те саме:

— Пишіть, ріднесенький, пишіть!

Благородна натура Михайла Петровича і в той його приїзд виразно позначилась. Сам письменник, він умів радіти з успіху свого брата по перу й намовляти працювати й працювати для успіху рідного мистецтва. Не обмежуючись самими лише словами, він хотів матеріально допомогти Іванові Карповичу. Давав йому гроші, намовляючи кинути палітурне ремесло і взятися до праці драматурга.

Тільки пишіть, а за гроші не турбуйтесь. Я щомісяця буду висилати вам гроші на життя,— казав він при тому.

Звичайно, Іван Карпович грошей від Старицького не взяв.

Коли мені пощастить написати що-небудь цікаве, а цензура дозволить до показу на сцені, тоді й буду правити гонорар,— рішуче вимовив він, відхиляючи щедрий подарунок.

Після від'їзду Старицького Іван Карпович знову відчув себе міцно пов'язаним з інтересами його трупи і взагалі з інтересами українського театру. Устами Михайла Петровича сцена кликала його на допомогу. Треба було за всяку ціну збагачувати репертуар, робити його цікавим і принадним для публіки. "Коли театр — це трибуна, з якої може пролунати потрібне слово для народу, то треба, щоб навколо тієї трибуни збиралось якнайбільше народу", — думав і говорив Іван Карпович.

Не дозволили мого "Чабана",— гнівався Іван Карпович. — Від сільських болячок у їхньому благородному носі, бач, закрутило! А я таки буду писати, буду ворушити оті болячки, хоч би як вони відвертались від них. На тілі селянина більше болючих місць, ніж здорових!

У своєму "Чабані" Іван Карпович яскраво змалював свавілля старшини, сільського адміністратора, тому, певно, п'єсу й заборонила цензура.

"Ну, що ж, — вирішив Іван Карпович, — не можна чіпати лихих самодурів — будемо писати про інше, що не менше тяжить над селом: пережитки давніх традицій, темнота, забобони, відсутність будь-якої освіти та брак допомоги з боку інтелігенції!"

Серед паперів, що лежали на дні його чемодана, Іван Карпович дістав давно вже написану ним п'єсу "Хто винен". У тій п'єсі він якраз і намагався показати згубний вплив усталених давніх традицій, а саме — самодурство "сільської свекрухи". Поки сини не поженяться, мати їх буває цілком хорошою, спокійною людиною. А не встигне хто-небудь із синів одружитись, як із спокійної й справед ливої жінки блискавично робилась "фурія", котра їла невістку, як їржа їсть залізо. Рідко траплялись на селі настільки самостійні матері, що були ласкаві до невістки й не чіплялись до неї з кожного, навіть наидрібнішого, приводу. Іван Карпович мав змогу пересвідчитися в тому своїми власними очима. Він гадав, що то була давня традиція, за якою невістка була робітницею, відповідальницею за всі господарські роботи, а свекруха — керувала ними. Не одну таку жертву свекрушиного свавілля довелось бачити Іванові Карповичу.

Отже, відсунувши набік інші теми, він вирішив у першу чергу переглянути свої чернетки і взятись до переписування п'єси "Хто винен".

Перепишу й одішлю зараз же Михайлові Петровичу,— сказав Іван Карпович.— А потім візьмусь лікувати іншу болячку!

Іван Карпович, у своїх розмовах про покликання письменника, порівнював письменника з хірургом. Один і другий, за його словами, мусять мати справу з людськими хворобами. Хірург своїм гострим ланцетом розкриває різні гнійники на тілі людини, а письменник своїм гострословним пером очищає такі ж гнійники на тілі суспільства, з його хибними поглядами, настроями й неправдою. Хірург має діло з тілом людини, письменник — з душею й думками її.

У розмовах зі мною Іван Карпович намічав уже сюжет іншої п'єси з селянського життя, яку він теж хотів обов'язково написати для села.

Ще однією страшною язвою на селі був, на його думку, ріст глитайства, потяг заможних селян до ще більшого збагачення. Тип Йосипа Степановича Бичка у Кропивницького Іван Карпович вважав тільки одним з багатьох типів глитаїв, які п'явками сиділи на селянстві, висмоктуючи з нього кров.

Я пам'ятаю чудесний прототип такого ненажери комерсанта, у якого смак до наживи все збільшувався й штовхав його на різні злочини,— сказав якось Іван Карпович.— У нас в Кардашеві (село, в якому на протязі довгого часу довелося жити Тобілевичам) була одна сім'я. Батько, колишній чумак, нажив собі чималу копійчину, мав хороше господарство і жив, так би мовити, у повному достатку. Мав двох синів. Один з них, старший, почував у собі жадобу до грошей. Все йому було мало. От він вда рився до комерції. Його на селі звали "розумним" в протилежність до його молодшого брата, який готовий був задовольнятися малим, аби жити чесно й нікого не кривдити. Така байдужість до збагачення спричинилась до того, що всі рідні, а за ними й інші селяни почали звати його "дурнем".

Оті назви: розумний та дурень,— звернули на себе пильну увагу Івана Карповича. Він добре запам'ятав обох братів і вважав, що постаті їхні дуже характерні й цікаві, і їх варто змалювати письменникові на сторінках книги.

Розумний був типом глитая, який пішов далі, ніж Бичок. Йосип Степанович обдирає своїх односельчан, даючи їм гроші у позику і вимагаючи ту позику відробляти. Він ще мілко плаває. А розумний, якого збирався відтворити на сцені Іван Карпович, уже ділок, комерсант. Він не тільки обдирає на свою користь усіх, кого може, а й обмірковує комерційного порядку махінації, щоб заробити відразу велику суму грошей. Звичайно, що він не нехтує дешевим робітником. Але межі його хижацьких заходів вже далеко ширші, ніж вони були у звичайного сільського павука, який ще не навчився грабувати в більш широкому масштабі.

Іван Карпович, відпочиваючи від переписування п'єси "Хто винен" за звичним для нього палітурним ділом, дуже часто повертався думкою до історії розумного й дурного братів. Я бачила, що йому не терпиться швидше переписати й відіслати Старицькому вже раніше опрацьовану ним п'єсу "Хто винен" і взятися до "Розумного і дурня". Я навіть запропонувала йому свої послуги щодо переписування, але Іван Карпович рішуче відмовився.

— Переписуючи, я обмірковую й бачу краще, що і як виправити у першій редакції твору. Це я вже вдруге переписую цю п'єсу,— сказав він.

Матеріальне наше становище, на жаль, не було таким, щоб Іван Карпович міг відмовитись від вироблення палітурок до книжок. Адже ж той заробіток був єдиним джерелом для нашого існування. На щастя, письменник-палі-турник навчився хутко виконувати свою роботу, хутко і разом з тим цілком доброякісно.

А тимчасом уже й осінь наближалася. У вересні місяці акуратно й чисто переписану п'єсу було, нарешті, відіслано до Старицького. Відповідь від нього прийшла дуже швидко. Певно, він нетерпляче чекав на яку-небудь нову п'єсу від Івана Карповича, тому й не барився довго з розглядом її.

Михайло Петрович широко критикував "Хто винен". Він вважав, що треба внести до п'єси більше етнографічного матеріалу, щоб вона стала більш сценічною. Окрім того, він радив зробити деякі зміни. Насамперед, переробити кардинально другу й третю дії.

Старицький вважав за потрібне показати в другій дії весілля Гната з Софією, і щоб на тому весіллі обов'язковр була Варка, як бажана для Гната коханка. Дія та мусила б відбуватися в місті, в хаті Софіїного батька. Весілля, заручини або взагалі яке-небудь свято мали, на думку Михайла Петровича, прикрасити сцену співами хору і танцями.

Іван Карпович рішуче не погоджувався з цим, вважаючи, що й без того в українських п'єсах забагато етнографії. Не хотів він також робити весілля у другій дії, бо тоді, як висловився сам Іван Карпович, невистачить місця, щоб показати дошлюбні стосунки між Софією і Гнатом. Не хотів і припускати можливість любовних відношень між Гнатом та Варкою. Іванові Карповичу здавалося неприродним для цнотливого з натури українського парубка кохати Варку, а одружуватися з Софією. У своєму листі він так і написав Михайлові Петровичу: "В простих сім'ях не можна допускати полюбовницю в такій формі, як ви пропонуєте, це не в'яжеться з етикетом сільських людей".

Іван Карпович не хотів демонструвати кохання Гната до Варки, бо тоді можна було б подумати, що власне через оте кохання він і пригнічує свою дружину і недосить енергійно обстоює її від нападків своєї лихої матері. А це б не відповідало його задуму всієї п'єси "Хто винен". Винний був би тоді Гнат, бо в нього була повна воля кохатися з Варкою й не вінчатися з Софією. Обміркувавши добре образ Гната, Іван Карпович не погодився з порадою Старицького — окреслити його натуру ще виразніше, дописавши йому для третьої дії спеціальний монолог. Він був переконаний, що характеристика Гната й без цього моно-лога цілком ясна й виразна. У листі до Старицького Іван Карпович сам аналізує й доводить, як треба розуміти його героя:

"Гнат — звичайний здоровий молодий хлопець, сильного темпераменту. В першій дії він зовсім не так палко любить Варку..." Він досить легко її забуває й одружується з Софією, бо Варка, як він сам каже, "не для одного, а для всіх". Він бачить у неї схильність до невірності, а Софія йому подобається саме тим, що вона зовсім інша. Він вірить у її вірність і чистоту. Якби Гнат не був сам з природи чистий, не розбещений, то власне ніякої особливої драми й не вийшло б у його житті з Софією. Але його чесність страждає від того, що він согрішив проти Софії, своєї шлюбної жінки. Кохання до Варки, яке вибухнуло під впливом її настирливого загравання з ним, здається йому смертним гріхом, а друга його любовна зустріч з Варкою викликає у нього ще більшу муку й страждання. Він втрачає сон і рівновагу. Натура у нього темпераментна, шалена, що виявляється яскраво в його розповіді про те, як він бив шведів. Отже колізія, що виникла між силою шалу до Варки й почуттям цнотливості та чесності, утворила гострий момент, коли Гнат, у хвилину гніву, афекту, не бажаючи того, вбиває Софію.

У першому варіанті Гнат, шаленіючи від гніву на все, що ставало йому перепоною до кохання з Варкою, душив Софію. Але пізніше Іван Карпович змінив таке закінчення цієї сцени. На його думку, Гнат ніколи не міг би кинутись на сліпу дружину, яка осліпла від того, що народила його ж дитину. Гнат, розгніваний і лихою матір'ю і погрозами Варки, що та піде до міста й знайде там іншого полюбовника, і, нарешті, сердитий сам на себе, що не зумів влаштувати своє родинне гніздо так, щоб у ньому не було сліз та колотнечі, кидається на Софію, щоб вдарити її чим попало, і випадково вбиває. Він не бажав убити, а лише мав намір зірвати свою злість побоями, як то часто робилося на селі по інших родинах. Він ще не знає, що вдарив Софію на смерть, а вже кається і дає самому собі обіцянку ніколи й пальцем не доторкнутися жінки. Таким фіналом Іван Карпович до кінця показав справжню природу цього нещасливого чоловіка, котрий був безсилий перебороти умови свого життя, налагодити у своїй сім'ї добрі взаємини між матір'ю та дружиною і встановити мир та спокій не тільки вдома, а й у своїй душі.

З усього написаного автором про Гната видно, що він теж не дуже-то й винуватий у тому, що скоїлось. І взагалі, у тому варіанті п'єси важко було б покласти вину на будь-кого з дійових персонажів, навіть на лиху свекруху. В її образі автор обвинувачував усіх свекрух на селі, які, за традицією, виробленою з давніх-давен, гнітили своїх невісток.

Старицький у своїх порадах Тобілевичу згадав і про свекруху. Він радив не обмежуватися вже написаним і в подальших діях дати їй ширше місце. З цим також не погоджувався автор, вважаючи це непотрібним і нудним повтором. Адже ж тип лихої свекрухи і без більш широкого показу вже був досить виразним і відворотним.

Тобілевич і Старицький не зійшлись у своїх поглядах на драму ще й у питанні "зайвих", як казав Михайло Петрович, персонажів. Він гадав, що не треба було Тобілевичу виводити на сцену шевця Петра, котрий, на його погляд, абсолютно не рухає вперед дію, а лише з'являється, щоб сповістити Софію про хворобу її батька. Таким же зайвим здавався йому образ батька, слабовольної й "безбарвної", як він казав, людини. Ось що досить красномовно відповів йому Іван Карпович:

"Батька Софії не стану торкатись докладно. Це уособлена м'якість характера і вщерть наповнене любов'ю до свого чада серце, але особа пасивна і тому безбарвна, хоч і страдальницька; проте все ж, входячи у драму, і він рухає її психічно вперед, тому що на його душевних якостях побудовані характер Софії і його швидка згода на шлюб Софії з Гнатом".

Що ж до Петра, то цей персонаж, на думку Івана Карповича, теж був дуже потрібний, хоч би для того, щоб показати людям, як часто ми помиляємося і самі відвертаємось від свого щастя, а йдемо туди, де на нас чатує горе. Петро щиро кохає Софію. Він такої ж голубиної натури, як і вона. Отже їй треба було вийти заміж власне за нього, а не за Гната, який і наполовину не мав до неї любові, так як Петро. Та Софія не йде назустріч своєму щастю, що теж, за словами Івана Карповича, важливо в питанні "Хто винен?"

Отже, автор переконаний, що в йото п'єсі немає зайвих, непотрібних персонажів, без яких можна було б зовсім обійтись. Переконуючи в цьому Старицького, Іван Карпович нагадав йому, що чимало критиків дорікали свого часу драматургові Островському в тому, що у нього в "Грозі" були нібито зайві особи: Кулигін, Кудряш, Божевільна пані та інші, — які, мовляв, лише гальмували дію. Але Добролюбов зауважив згодом, що драма не мала б тієї ціни своєї народності, коли б дія відбувалася тільки між осо бами, потрібними для розвитку драми. Адже не було б сфери, в якій вони діють.

Іван Карпович, який усе своє життя захоплювався Ост-ровським і дуже уважно вивчав його творчість, не міг не погодитися з думками відомого російського літературного критика, тим більше, що й сам він ніколи не мислив персонажів своїх власних драм і комедій одірвано від того середовища, серед якого вони перебували тоді, коли автор вивів їх перед очі своїх читачів і глядачів. Він так і писав Старицькому: "В народній драмі важко виділити тільки дійових осіб і не допускати їх до зіткнення з життям поза їхніми інтересами".

Отже тепер ясна різниця в поглядах на драматургію Івана Тобілевича та Михайла Старицького. Старицький, як я вже зазначала раніше, був великий естет і душа його тягнулась до краси, навіть у дрібницях. Як автор і режисер вистав він дбав про те, щоб показати на сцені театру побільше "мальовничих", так би мовити, моментів, створити художні декорації, які б давали змогу персонажам діяти на тлі мальовничих куточків природи. Сценічні події він намагався прикрасити виступами хору, одягненого в барвисті українські національні костюми. Очі глядачів милувалися дуже красиво розташованими по сцені групами дівчат і хлопців, які співали й танцювали.

Михайло Петрович любив показувати на сцені особливості українського побуту, бо в них дійсно було багато "мальовничо-гарного". Іван Карпович найменше думав про етнографію з її прикрашальними якостями. Він дбав виключно про правду задуманого ним сюжету і про виразність показу своєї думки в такому сюжеті. Він ніколи не мислив, як схоластик. Всі його теми й сюжети торкалися подій, узятих із самісінького життя, що вирувало навколо нього. У своїх творах він намагався йти від сучасності, живої і завжди багатої всілякими представниками різних характерів, типів і натур. Не прикрашати свої п'єси мав на меті Іван Тобілевич, а робити їх художніми малюнками — портретами життя.

З відповіді Івана Карповича Старицькому видно також бажання драматурга зберегти певну міру в своїх малюнках. Він відмовився нагромаджувати ще якісь сцени для поширення обвинувального акту свекрусі, вважаючи за краще зберегти якраз оту міру в кількості вживаних фарб. Не хотів він показувати зайвий раз і Софію, яка сиділа б на сцені, плакала й нудьгувала за втраченим щастям. Бажання "не переборщити" завжди керувало письменником у його творчій роботі.

На початку жовтня лист до Старицького пішов. Іван Карпович заспокоївся і весь віддався своїм ескізам до п'єси "Розумний і дурень".

Але несподівано для себе самого в нього виникло палке бажання втілити у словах зовсім інші образи і події.

Сталося це так. Удень, працюючи біля свого верстата, заправляючи під прес нову обгорнену ним книжку, Іван Карпович співав разом зі мною відому й любиму ним пісню про Бондарівну. Сідаючи після того снідати, він почав говорити про зміст тієї народної пісні, і раптом все його обличчя відразу змінилось, очі заблищали від якоїсь цікавої думки.

— А знаєш, — сказав він мені, кидаючи ложку й відсовуючи від себе тарілку з юшкою, — чудовий сюжет для цікавої п'єси!

І Іван Карпович почав гарячково розвивати переді мною можливий сюжет нової п'єси, забуваючи про їжу, про відпочинок. Історія молодої козачки, котру переслідував своїм настирливим коханням пан Каньовський, наштовхнула письменника Тобілевича на створення такої п'єси, в якій би він міг показати всю ту кривду, яку чинили вельможні магнати простим сільським дівчатам. Адже ж залицяння отаких розбещених "панів Каньовських" завжди трагічно закінчувались для знедолених українських жінок та дівчат.

Мені так і не пощастило тоді навернути до їжі Івана Карповича. Він весь був під впливом своїх новонароджених думок. Творча гарячковість не кидала його на протязі цілого тижня. Він відсунув геть на декілька днів свою палітурну роботу і не вставав від стола, записуючи щось на сторінках свого зшитка. Я розуміла настрій свого чоловіка і намагалась ходити зовсім нечутно по хаті, щоб не заважати йому думати й творити. Я озивалась до нього лише тоді, коли треба було дати йому їсти, але й у таких випадках він не завжди залишав свою роботу.

— Ну, слухай! — сказав він мені одного вечора і почав знайомити мене з планом задуманої ним п'єси-драми "Бондарівна".

Виявилось, що він весь той час писав лише зміст п'єси, з розподілом її на окремі дії. Головні персонажі теж були вже намічені, з детальною характеристикою кожного з них. Тетяна, козачка, виняткової краси дівчина, смілива, чесна, благородна, справжня вихованка свого батька Гната Бондаря, колишнього запорожця. Гнат Бондар, старий козак, який не втратив ще зв'язків з Січчю, хоробрий захисник своєї землі в минулому, коли старість ще не зломила його. Тарас, молодий запорожець, що приїхав до старого Бондаря у важливих політичних справах. Він також мужній і благородний захисник своєї батьківщини. Тетяна закохується в нього. Тарас теж покохав її, і батько радо погоджується на їхній шлюб. Кращої дружини для своєї доч-ки-одиначки йому не знайти. Тарас цілком відповідає усім вимогам, які батько може ставити до майбутнього чоловіка своєї Тетяни. Видатний лицар, який умітиме захистити свою дружину, бо він уміє захищати рідну землю від татар та інших напасників. Усе складається для родини Бондаря дуже щасливо, та на лихо Тетяна дуже сподобалась шляхтичеві Герцелю, а потім і самому старості, вельможному панові. Герцель, котрий не посмів би добувати Бондарівну для себе, наважується викрасти її й відвезти до палацу вельможного старости. Він сподівається, що староста швидко натішиться своєю коханкою й забуде про неї, а тоді вона стане утіхою і для нього, Герцеля.

Слуги старости з наказу Герцеля викрадають Бондарівну. Але староста і його прибічник прорахувались. У палаці Бондарівна захищається від нахабного залицяльника його ж саблею, яку вона встигла вихопити з піхов у старости в той час, коли він намагався пригорнути її до себе, повний несамовитої жаги.

Почувши, що Тарас з козаками оточили вже палац і от-от зламають двері, староста в люті стріляє в Бондарівну. Та падає додолу. Тарас спізнився лише на кілька хвилин. Тетяна гине від кулі старости, як загинула Бондарівна, оспівана народом у чудовій пісні-баладі.

Де тікала Бондарівна — червонії стрічки,

А де впала Бондарівна — кривавії річки,—

співається в пісні.

"Тарасе!.. Щаслива я, що перед смертю тебе бачу!., за честь свою й твою я умираю",— через силу каже Тарасові, своєму судженому, Тетяна Тобілевича. І коли Тарас у відчаї благає небо зробити чудо й повернути йому Тетяну і, цілуючи її, звертається до неї: "Моя ти скошена травиченько зеленая, пахуча квітка степова!.. Не в'янь же ти в моїх руках так скоро!" — здається, що пісня народна про Бондарівну ще співається далі, що вона ще продовжує звучати й заливати скорботою серця слухачів.

Особливо скорботно зазвучали останні слова Тараса, якими закінчується п'єса: "О, за смерть твою я ворогам платити буду, поки і сам не вмру... Та хоч би другий Дніпро потік від вражої крові — тебе вже не верну, моє погасле щастя..."

Давно те все діялось, і тому мені дуже трудно написати, як виходила з-під пера драма "Бондарівна", ява за явою, дія за дією. Я надзвичайно дивувалась тільки з того, як швидко з'являлись на папері готові сцени, за сценами акти. Написавши докладний план п'єси і розмістивши по окремих актах матеріал, потрібний для змалювання всіх взаємовідносин між дійовими особами, Іван Карпович неначе забув про це. До плану він більше не заглядав і не звіряв з ним уже написаний текст драми. Видно, що оте планування допомогло драматургові обміркувати весь зміст майбутньої п'єси, більш-менш докладні характеристики дійових осіб і засоби до виявлення тих характеристик, а все обмірковане запам'яталося твердо й остаточно. Пам'ять у Івана Карповича була дуже хороша. Ніколи мені не доводилось чути слово "забув". Навпаки, слово "пам'ятаю" вживалось ним дуже часто, особливо тоді, коли Іван Карпович розповідав мені про своє минуле або про зустрічі з цікавими людьми. Він міг розповісти який-небудь випадок зі свого життя або з життя своїх знайомих з усіма найдрібнішими деталями. Думаю, що ота його досконала пам'ять багато допомогла йому як письменнику.

Коли Іван Карпович читав мені закінчену вже ним п'єсу "Бондарівна", мене знов-таки здивувала одна дуже цікава річ, чого я не спостерігала ні під час. читання "Хто винен", ні під час читання уривків з незакінченої п'єси "Розумний і дурень". То була мова, яка звучала на протязі всієї п'єси так ритмічно і мелодійно, як музика. Захоплення автора поетичними образами Тетяни, Тараса і старого Бондаря, а також приналежність сюжету п'єси до минувшини нашої країни зробили те, що Іван Карпович, трактував той сюжет з точки зору й відчування поета. В його душі, як я мала змогу в тому пересвідчитися, було дуже багато такого, що потребувало поетичних засобів відтворення. Подив автора перед душевною чистотою й красою Бондарівни виявився у нього словами, що звучали, як справжня пісня.

Слідкуючи за Іваном Карповичем тоді, коли він писав, віддавшись цілком впливові натхнення, я бачила, що рука його, яка водила пером по сторінках зшитка, майже не спинялась, нічого не викреслювала, як то було тоді, коли він працював над ескізами до "Розумного і дурня". Видно було, що обміркований ним заздалегідь матеріал до п'єси вільно й невимушено складався тепер у речення, які неначе спадали живим потоком з його пера на папір. Мелодійність і ритмічність мови Тобілевича в "Бондарівні" свідчили про те, що автор був справжнім сином свого народу-поета, котрий залишив своїм нащадкам пісенні скарби, повні глибокого змісту, почуттів та прекрасного мелодійного звучання.

Мова та була колоритна й пасувала до подій, що відбувалися в п'єсі. Ніжно і пристрасно звучала вона в устах закоханої Тетяни у розмові з Тарасом, і, навпаки, слова тієї ж самої Тетяни звучали як удари гострого кинджала, коли їй доводилось говорити з підступним Герцелем.

"Чого ти лізеш в вічі, гаде? — питає його Тетяна, коли він заступає їй дорогу і намагається освідчитись у коханні. — Геть пішов! Єхидний пес!.. А то кричати зараз буду!" — сміливо й рішуче каже вона.

Ось як розмовляє Бондарівна з осоружною для неї людиною, хоч Герцель — шляхтич і близький прибічник вельможного старости.

Та ось Тарас розповідає про своє минуле, згадує свою матір, яку убив на його очах лютий татарин ще тоді, коли він був малим хлопчиком, і Тетяна, повна співчуття до нього, каже, витираючи сльози: "Ти серце так розворушив моє, козаче, що я заплакала, бо пригадала і свою покійную матусю, котру убили теж злії вороги!.. А як же ти попав у неволю й як утік від тої смерті знову?"

Тетяна плаче не тільки того, що згадала про смерть своєї рідної матері. Все оповідання молодого запорожця запалило її вогнем несподіваного кохання до нього. Вона просить його розповідати про свої лицарські вчинки ще і ще. Ті розповіді Тарасові не докучають їй, вона їх слухає із захопленням. Недурно Тарас їй відповідає: "Я рад розказувать, коли так любиш слухати!.. І весело мені дивитись в очі твої молоди, що сяють зорями, як слухаєш козацькі справи! Ти — батькова дочка".

Слухаючи розмову Тетяни з Тарасом, згадуєш поза своєю волею обох шекспірівських благородних і чистих серцем коханців, Отелло й Дездемону. Адже ж кохання Дез-демони вперше розцвіло в її серці під впливом його розповіді про давні страждання. "Вона його за муки полюбила, а він її за співчуття до них!" Те саме сталось і у взаємовідносинах Тетяни з Тарасом. Оту чутливість до героїки й хотів підкреслити Іван Карпович, коли малював образ Тетяни, образ справжньої козачки.

Твори Шекспіра, так само як і твори Островського, користувались у письменника Тобілевича великим авторитетом. На них він посилався, коли йому доводилось захищати свої погляди на творчість драматурга.

Може, під впливом обох отих любимих ним письменників він і беріг у своєму серці образ чистого, вірного кохання між чоловіком та жінкою, образ, який дуже спотворювався, за його словами, в буденному житті людей.

— Справжнє кохання,— казав він,— це весна, оновлення в усій природі, живе, життєдайне джерело для творчої діяльності людини!

Тому, розповідаючи мені про сзоє минуле, Іван Карпович не приховував від мене подій, що були тісно пов'язані з життям його серця. Тому так гарно й мальовничо умів він розповісти про свої почуття до покійної дружини. Слухаючи його, не жіноча заздрість прокидалася в мені, а глибоке співчуття до тієї втрати. Справжнє кохання,— за висловом Івана Карповича,— це велика рушійна сила. Вона може зрушити з місця найміцніші твердині, але може також і зруйнувати їх дощенту. А найгірше зло, яке ми бачимо на світі, походить від невміння людей керувати своїми пристрастями. Тим-то й у справах кохання люди навчились нищити його красу і робити оте святе почуття, що може правити миром, іграшкою безпутних.

Сам він умів розуміти й шанувати любов, як високий дар природи.

Кохання Тетяни до Тараса у п'єсі "Бондарівна" було саме тим міцним, чистим і надзвичайно благородним почуттям, яке поважав автор і яке, за його задумом, Тарас відчував до Тетяни.

Новий рік ми зустріли з Іваном веселі, хоч і в тяжкому матеріальному становищі.

Але що нам було тоді до будь-яких нестатків та фізич-ної праці, коли у нас було стільки творчих інтересів. На столі лежала вже готова до переписування п'єса "Бондарівна", дорога, любима дитина Івана Карповича і моя також, бо творив він її натхненно на моїх, здивованих його талантом, очах і під впливом тієї пісні, яку я любила співати разом з ним.

Хіба можна було нарікати на долю, на якийсь там брак хорошої їжі, коли чоловік мій, вірний мені друг, ділився зі мною своїми творчими задумами, сумнівами й радощами письменника. Хоч які тяжкі умови життя були тоді, а ми з ним не втрачали ні мужності, ні бадьорості, ні навіть веселощів.

Може бути, що окрім цікавих для нас обох творчих інтересів нам допомагав тоді переборювати наші злидні отой золотокрилий птах, що зветься любов'ю. Він звив собі кубелечко в нашій убогій хаті Птах той своєю піснею вміє звеселяти всяку недолю людську, він же з халуп мізерних творить палаци розкішні, він же вдягає оголені, завмерлі садки людського життя красою весняних уборів. Може ...

Та проте у нас не було часу сумувати. Роботи було завжди багато; палітурник і разом з тим письменник Тобі-левич намагався допомогти мені в нашому господарстві. Він носив відрами з криниці воду, з сарая — вугілля. І як я не хитрувала, щоб встигнути самій наносити води в діжку, він, який би занятий не був, однімав у мене відра і сердився. Якось актори оперети, що жили на тому самому подвір'ї, тільки у великому будинку, сміялись, коли побачили, що мій чоловік несе вугілля і що руки у нього в сажі. Він почув їхні критичні зауваження й сміх, спинився і сказав:

— Краще мати чорні руки, ніж чорну душу.

Вони застилались і втекли з балкона до своєї кімнати. Я чула це, і мені було прикро. Я й сама не хотіла, щоб Іван Карпович відривався від своєї роботи й займався тим, що я могла легко зробити й сама, і до чого, живучи вДома, на селі, звикла.

Хоч я й виросла в культурній сім'ї, але не була панночкою, а швидше селянською дівчиною, з усіма її характерними рисами, дарма, що багато дечого знала з літератури, історії та географії. Великий запас українських пі-хень, народних казок та байок був, здається, найдорожчим посагом, який я внесла в дім свого чоловіка.

І весь отой скарб народної творчості й поезії дав нам багато радісних хвилин у нашому самотньому проживанні.

Пісні й казки переносили нас до рідного краю, помагали забути, що ми не на Україні, а десь далеко від неї. Під їхнім впливом у Івана Тобілевича почали розцвітати творчі сили письменника, з'являтися в душі і в думках образи людей, що не давали супокою, хвилювали й домагались вийти з тісних рамок його душі на вільні простори. Так були написані перше "Бондарівна", потім "Розумний і дурень", а пізніше — "Наймичка", "Безталанна" і "Мартин Боруля".

Іван Карпович запевняв мене, що українські народні пісні будять у ньому бажання працювати й творити, навівають на нього щасливі плідні думки, і що їм він зобов'язаний тим натхненням, яке на крилах підносить його дух до створення нових п'єс. Тому, пораючись біля свого хатнього діла, я мусила співати. Пісня потрібна була йому як побудник до нових думок, як тло для його словесних малюнків. Найбільше він любив пісню про двох сестер, убогу й багату:

Ой посадю хмелю високого.

Та наварю пива солодкого,

Та покличу роду багатого.

По багату сестру коней пошлю,

По вбогу-небогу перекажу.

Багатая сестра кіньми їде,

А вбога-небога пішки прийде,

Багата сестра за столом сіла,

А вбога-небога край порога.

Багатая сестра мед-пиво п'є,

А вбога-небога слізоньки ллє.

Пісні про злу свекруху, про Бондарівну, про Саву Чалого теж були його улюбленими. Під впливом тих дум народних росла і розвивалась власна творчість драматурга.

Після обов'язкової вдень палітурної роботи Іван Тобілевич цілими ночами віддавався своїй праці письменника. Скінчивши яку-небудь сцену, він читав мені написане, обмірковував його ще раз, уже разом зі мною, і, коли було треба, виправляв Робив він усе це збуджено й радісно, неначе скарб який відшукував. А потім брався до нової сцени, а то й до нової дії в п єсі.

Але творча праця не заважала йому потроху навчати свою малу донечку Орисю й дівчину Домаху читати й писати, не заважала сміятися з ними, жартувати і навіть, під час загального веселого настрою, брати участь у хатніх концертах, якими ми іноді розважали себе в нагороду за цілоденну працю. В концертах тих хтось із нас грав на гребінці якийсь мотив, хтось у такт пісні бив щосили в мідний таз, хтось — у сковороду, а сам Тобілевич, з не меншим захватом, ніж інші концертанти, окселентував отій нечуваніи симфонії дуже зручно рублем по столі, наслідуючи звуки бубна. Це виходило надзвичайно весело, хоч і не скажу, щоб гарно. Певна річ, такі концерти відбувалися дуже зрідка, бо швидко від них у самих музикантів позакладало б вуха. Це робилось на втіху дітям, бо і Домаха була ще тільки дівчиною-підлітком. А найчастіше ми співали усі гуртом, і тоді українські пісні розлягалися на весь будиночок Балашова, порушуючи тишу нашого ательє, де стіни були прикрашені хазяйськими портретами, з яких визирали хитрі обличчя військових старшин та осавулів.

Надворі була зима з хуртовинами, а у нас в хатині — тепло, весело й затишно.

Настав, нарешті, щасливий день, коли в зошиті з п'єсою "Розумний і дурень" Іван Карпович поставив слово "кінець". Отже знов читали ту п'єсу разом, читали й перечитували, бо до неї Іван Карпович поставився зовсім інакше, ніж до "Бондарівни". "Бондарівна" була суцільною піснею, що співалася вільно, навіяна творчим натхненням. Так співаються всі пісні, які виливаються з душі і серця тих, хто їх творить.

Тема і сюжет п'єси "Розумний і дурень" були далекими від поезії. То була буденщина сільського життя, яка, для правдивого її змалювання, вимагала надзвичайно уважного й обдуманого ставлення. Отже, Іван Карпович подовгу спинявся над кожним реченням у п'єсі "Розумний і дурень", над кожним словом. Він намагався з самого початку, з перших же слів окремих персонажів познайомити з ними читача і показати не тільки їхні взаємини, а й ті головні причини, які змушують їх діяти так, чи інакше.

З перших же, хоч і дуже коротеньких, сценок відразу стають відомими і характеристики обох братів, Михайла та Данила, і те, від якого вузлика потягнеться головна нитка крізь усю п'єсу. Михайло прагне забагатіти, вдаючись до різних незаконних заходів. Данило дивується із зажерливості брата, з його намагань узяти шинки в оренду. Вже перші слова Данила на самому початку п'єси були одним

з головних "вузликів" тієї інтриги, яку почав вести Михайло.

"І нащо йому шинок: чи ж наше діло шинкувати?" — каже Данило і тут же коротко з'ясовує стан речей у родині: "Батько йому ввірились: що він скаже, те й роблять, а я у них дурний. Тепер з аблакатом возиться — якісь шинки хоче забрать".

— Отак творив і писав Іван Тобілевич, маючи перед собою одне завдання: нічого випадкового не повинно бути у п'єсі; кожна подія має бути тісно пов'язана з іншою та так, щоб ясно було видно причинний зв'язок усього, що діється. Жодного зайвого слова, жодного зайвого штриха до характеристики персонажів.

— Образи повинні бути опуклими, виразними, рельєфними, а рельєфність у малюнку досягається тільки скупістю ліній, — сказав мені якось Іван Карпович, коли я попросила його зберегти ті вирази й слова, які він без жалю закреслював у своїх чернетках.

Він не один раз пояснював мені, що мова в художніх літературних творах є тим коштовним матеріалом, яким тільки й має змогу оперувати письменник.

У різьбяра — мармур, глина, у художника — фарби, а у письменника — слова, мова,— чула я від нього.— Хоч би як гарно звучало яке-небудь слово для людського вуха, а коли воно порушує стрункість і чіткість думки, то його неодмінно треба викинути або замінити іншим, хай і не таким милозвучним. Адже ж тільки за допомогою слів досягає письменник чіткості потрібного образу.

Письменник Тобілевич суворо перевіряв увесь свій словесний матеріал і шліфував, шліфував старанно і без жалю свою мову.

Спочатку я дуже дивувалася з Іванової суворості до себе самого. Багато разів мені здавалось, що він вже занадто багато слів викидає з написаного ним тексту. Та коли робота над п'єсою посувалася до кінця, я бачила, що правда була не на моєму боці, а на боці суворого й вимогливого автора. Я пересвідчилася в тому, що скупість тексту допомогла письменникові зробити свої персонажі більш яскравими й виразними щодо їхніх характерів. Я тоді погоджувалася з Іваном Карповичем, що гарно звучащі слова і вирази — це дійсно лише, як він казав, "медь бряцающая", яка нічим не може допомогти ясності образів.

— Брязкіт слів, — пояснював Іван Карпович, — залишається лише брязкотом, коли він нічого не додає до потрібного малюнка. Отой брязкіт не тільки зайвий, а й шкідливий.

Спостерігаючи, як він працював над п'єсою "Розумний і дурень", я навчилась цінувати кожне окреме слово в драматургічному творі. Я зрозуміла, що слово — велика річ і уміти користуватися ним не так уже й легко. Хіба я не бачила, як уперто й старанно опрацьовував Іван Карпович свої сцени, домагаючись ясності й виразності думки і уникаючи зайвого словесного матеріалу? Лаконізмом він хотів наблизити свої твори до духу мови нашого народу, який іноді одним лише влучним словом не тільки скаже, а й "припечатає".

Багато потрудився Іван Карпович при змалюванні образу Мар'яни. Йому хотілось показати її не суцільним негативним типом, яким був Михайло, що, не моргнувши, міг запропонувати батькові відсидіти три місяці в острозі, аби зберегти двісті п'ятдесят карбованців штрафу за шинки. За щось же покохав Мар'яну чесний і благородний Данило. Дуже скупо, але цілком достатньо прозвучали її слова, звернені до матері, що життя її навчило бути розсудливою. І далі, під час вагань, до кого їй прихилитися, чи до Данила, до якого в неї лежить душа, чи до брата його, багатого Михайла, який обіцяє їй безжурне життя в повному матеріальному достатку, вона коротко каже: "Любощі — дурощі" і додає, що кохання не дало їй ні щастя, ні радості. Можливо, що коли б вона одружилася з порядною людиною, то з неї була б не така вже безпросвітна егоїстка, яка, йдучи з дому, замикає все їстівне, залишаючи навіть хліб під замком.

У процесі кількаразового читання цієї п'єси мені здавалось, що четверта дія наче випадає з головної сюжетної лінії. Вона переносить глядача і читача у зовсім нове оточення: над берег Чорного моря в товариство зовсім нових людей, серед яких працює знайомий нам Данило. Він єдиний зв'язує це нове оточення з тими дійовими особами, які діяли на протязі трьох перших дій і яких ми ще побачимо в п'ятій, попрощавшись з хазяїном рибалок Зіньком і його дочкою Мартою. Одного разу я наважилась сказати про це Іванові Карповичу:

— Хіба не можна було б викинути оту четверту дію, лише згадавши про умови життя Данила з рибалками, коли він повертається додому? — спитала я, пояснивши, що ні Зінька, ні Марти ми ж більше не бачимо. Навіщо ж так ретельно скорочувати все зайве у п'єсі, залишаючи усю четверту дію?

Іван Карпович вислухав мене дуже уважно, подумав трохи, а потім став мені доводити, що коли викинути четверту дію, то це позбавить повноти характеристики Данила, котрий, по суті, не менш важлива особа в п'єсі, ніж Михайло. Адже ж про нього й у заголовку п'єси згадується. Умови життя його на заробітках мусять бути обов'язково дуже хороші й привабливі, щоб підкреслити безкорисливість Данила, котрий не міняє своє непевне майбутнє з Мар'яною на забезпечене прийдешнє з хорошою й закоханою в нього Мартою, єдиною дочкою багатого власника рибного промислу. Іван Карпович казав:

— Слова, спогади про оті щасливі умови життя на заробітках не будуть остільки переконливі, як їхній показ. Публіка в театрі, чи читачі тієї п'єси мусять наочно пересвідчитись, як Данило жив і що він кидає.

Крім поповнення характеристики Данила, Іван Карпович в особі Зінька хотів показати людям зразок хорошого хазяїна, багатія, яких, на жаль, йому не пощастило зустріти в своєму житті.

Не картай лише саме зло, — казав він, — а вмій показати приклади доброго, благородного.

Отже, Іван Карпович залишив четверту дію так, як він її задумав. А поскільки та дія грала лише допоміжну, службову роль, вона вийшла у нього досить коротенькою.

Багато можна було б говорити про уміння драматурга Івана Тобілевича цікаво розвивати сюжетну лінію в своїх п'єсах, малюючи типи людей в яскравих, повнокровних образах і притому дуже скупими, але влучними словами, Працюючи, він завжди мав на увазі театр, сцену і тільки з такої точки зору розглядав вартість своїх творів. Він писав тоді виключно для театру, якому бракувало цікавого репертуару. Тем і сюжетів йому тоді вистачало. Кінчаючи п'єсу "Розумний і дурень", Іван Карпович уже мріяв про те, щоб змалювати прекрасний образ благородної, чесної, незайманої селянської дівчини — цілковиту протилежність образу Мар'яни. Він дуже часто розповідав мені про ідеал хорошої, благородної дівчини-дитини, образ якої переслідував його не тільки в думках, а й у сні. Він прагнув відтворити його в якому-небудь творі і навіть почав уже говорити про окремі моменти того нового твору, ще не знаючи його назви й імені героїні.

Так зароджувався сюжет "Наймички". Мозок Івана Карповича діяв тоді безперебійно й без відпочинку. Спав він дуже мало і я почала турбуватися про його здоров'я.

— От закінчу "Наймичку", тоді й відпочину, — заспокоював він мене. — Треба писати, коли є про що і коли душа прагне роботи.

Раніше служба Івана Карповича в урядових установах та громадська праця стояли на заваді, коли йому спадало на думку взятися за перо. Тепер же, в часи свого примусового перебування в Новочеркаську, при повній відсутності будь-яких розваг та цікавого товариства, письменник мав великі можливості розгорнути свої здібності до письменницької роботи. А було йому тоді сорок років, вік не такий вже похилий для письменника. Щодо фізичного стану здоров'я Іван Карпович був саме в розквіті своїх сил. Не хворів і енергії йому ні в чому не бракувало, яке б діло він не робив тоді.

— Ми, Тобілевичі, міцні! — казав він. — Коріння у нас глибоко росте і забезпечує нас живими соками з самої матінки землі!

Недурно він так хвалився, бо його батько прожив мало не до ста років, і всі його брати були міцні, як дуби. Любо було дивитися на міцну будову їхнього тіла. Всі вони були стрункі, гарні й здорові. Хвороби прийшли до них уже в глибокій старості, як наслідок того, що вони одірвались від нормального, здорового життя і перебували весь час в умовах, багатих на різні тяжкі випробування. Вони жили завжди переважно нервами, бо праця артиста в театрі пов'язана з виключним напруженням нервової системи.

Немало праці поклав Іван Карпович на створення дорогого для нього образу дівчини, сироти, яка рано втратила свою матір і опинилась сама-однісінька на білому світі, без родичів і будь-якої ласкавої опіки. Оповідаючи мені про можливий зміст нової п'єси, в якій та знедолена сирота мусила бути головним персонажем, він цілком випадково назвав її Харитиною. Так те ім'я й залишилося в п'єсі, він його вже не міняв. Дівчини, такої точнісінько, якою він збирався намалювати свою героїню в "Наймичці", він, звичайно, не бачив, але окремі її риси спостерігав у сільських дівчат. Тому його Харитину можна з певністю назвати збірним жіночим образом. У ньому сконцентрува чиста, сердечна й благородна, що робить її найдостойнішим створінням серед людей.

Поставити Харитину в остаточне, кругле сирітство, зберігаючи життєву правду, виявилось не так уже й легко для письменника. Адже ж на селі, де один одного знають, як себе самого, трудно знайти людину, яка б, втративши батька й матір, залишилась цілком самотньою, безпорадною. Є у неї сусіди, знайомі, можуть бути в неї і родичі, чи близькі, чи далекі. Трудно було Іванові Карповичу відокремити свою Харитину буквально від усіх зв'язків на селі. Тому він аж тричі писав зміст п'єси, не задовольняючись ні однією версією.

Сидячи за палітурками, Іван Карпович, при моїй ретельній допомозі, міркував про те, як було б краще осиротити Харитину. Нарешті, вузлик інтриги було ним за-в язано, зміст накреслено і весь сюжетний матеріал розподілено по окремих діях. Іван Карпович придумав-таки засіб, щоб зробити свою любиму героїню зовсім самотньою, без родичів і без будь-яких знайомих на селі. Мати її, покритка, блукаючи з дитиною на руках, припленталась до села і померла в корчмі, залишивши дитину на ласку корчмарки та її сім'ї.

Підросла Харитина, і ось ми її вже бачимо на початку першої дії наймичкою тих, хто взяв її до себе малою. Але й така ситуація не задовольнила автора. Він тільки тоді заспокоївся і зітхнув цілком вільно, коли місце народження Харитини переніс із села до міста, до родичів тих євреїв, у яких Харитина опинилась потім у наймах, без паспорта. Шинкар Борух і його дружина Рухля використовували її становище безпаспортної, залякували тюрмою, в разі вона покине їх і піде шукати кращої праці. Тут, у шинкаря, її й побачив багатій Цокуль і, відкупивши від Борухів, узяв до себе за ключницю. Створивши отаке середовище для безрідної сироти Харитини, Іван Карпович відчув потребу трохи відпочити.

— Нехай трохи відстоїться,— сказав він, ховаючи свій зошит з планом і змістом "Наймички".

Робота в нього була. Він узявся переписувати обидві п'єси, що трохи полежали в чернетках і які треба було вже посилати до цензури.

Першою п'єсою, яку Іван Карпович старанно переписав і послав на присуд Миколі Карповичу Садовському в Миколаїв, була "Розумний і дурень". Іван Карпович попросив Миколу Садовського одіслати п'єсу до цензури, якщо вона варта доброго слова. Він надавав їй більшого значення, ніж "Бондарівні".

Микола Карпович довго нічого не відповідав. Лист від нього прийшов лише на початку листопада. Він поздоровляв брата Івана з тим, що п'єса "Розумний і дурень" одержала дозвіл цензури від ЗО жовтня 1885 року.

П'єсу "Бондарівна" Іван Карпович послав до цензури сам.

Увесь той час, коли ми чекали на лист від Садовського, минув у хвилюванні. Лише робота над новою п'єсою "Наймичка" допомагала Іванові Карповичу зберігати душевну рівновагу і спокій, принаймні зовнішній. Він не любив, коли я починала журитися, що так довго нема листа. У нас тоді були інші турботи й теми для розмов.

Тієї ж весни, після закінчення сезону в Одесі, артисти трупи Старицького роз'їхалися в піст на відпочинок і більше не зібрались у своєму колишньому складі. Іванові Карповичу і мені трудно було зрозуміти, чому, з яких саме причин Марко Лукич організував свою власну трупу, запросивши до неї Заньковецьку, Садовського, Саксаганського, Затиркевич та Максимовича. Решта трупи залишилася з Михайлом Петровичем, який мусив набрати молодих, недосвідчених акторів. Не могли ми збагнути й того, чому Садовський і Саксаганський не приклали старання, щоб примирити двох таких видатних діячів українського театру як Кропивницький і Старицький.

Навіщо було розпорошувати артистичні сили, коли їх і так мало на українській сцені?! — нервувався Іван Карпович.

Йому було дуже прикро за Михайла Петровича. Він глибоко поважав його за ентузіазм щодо піднесення української культури, зокрема театрального мистецтва.

Шкода, велика шкода, що наше діло розвалилось, а було воно таке прекрасне! — зітхав він, згадуючи про суперечку Старицького з Кропивницьким.

Іванові Карповичу боліло ще й те, що брати його, приєднавшись до Марка Лукича, залишили Марію Садовську працювати у Старицького. Він був не дуже високої думки про закулісне життя в будь-якій трупі. Його турбувала думка, що Маша залишилась сама, без братів, хоч керівник трупи Старицький був надзвичайно чуйною і шляхетною людиною. Коли я починала заспокоювати Івана, кажучи,

що Маша такої спокійної і лагідної вдачі, що ніхто не наважиться образити її або інтригувати проти неї, Іван Карпович відповідав мені на те:

— Ось тому я й турбуюсь за неї, що вона лагідна й спокійна і ніколи не втручається в чужі справи. Лагідному завжди на ноги наступають. Огризатися вона не вміє і не захоче, а людей недобрих скрізь багато, особливо в театрі, де завжди цвіте заздрість і бажання підставити ніжку людині, яка не має за собою сильних плечей.

Через деякий час повернулася з театральної цензури п'єса "Бондарівна" з дозволом на її показ на сцені театрів. То був надзвичайно радісний для нашої сім'ї день. Дата дозволу була: ЗО листопада 1885 року. Того ж самого дня Іван Карпович поспішив одіслати п'єсу Садовському, по-скільки він присилав нам хоч зрідка невеличку грошову допомогу. Річ у тім, що Іван Карпович звернувся до колективу артистів трупи Кропивницького, пропонуючи їм усі свої нові п'єси за щомісячну допомогу в 50 карбованців. Кропивницький те прохання відхилив, певно, не повірив, що п'єси будуть дозволені цензурою.

Микола Садовський, одержавши "Бондарівну", негайно відповів нам, що береться до постановки обох п'єс і покаже перше "Розумного", а потім і "Бондарівну" в Одесі, куди трупа збиралась переїздити. Микола Карпович вважав, що такі цікаві п'єси, а особливо "Розумного і дурня" варт показати перше одеситам, бо вони цікавляться українським театром і люблять українських акторів. З тих міст, які дозволено було відвідувати українським трупам, тільки Одеса могла як слід оцінувати щось нове в нашому репертуарі. Адже ж Київ, де публіка досконало розумілася на театральних виставах і на акторській майстерності, був тоді ще відгороджений від українських труп міцними мурами адміністративних заборон. З листом Садовський прислав нам невеличкий грошовий аванс.

Лист брата Миколи підбадьорив Івана Карповича. Нарешті, він зможе залишити працю палітурника і взятися виключно до літературної роботи, яка давала простір для вияву його думок і знань.

Коли трупа почала виставляти обидві п'єси в Одесі, якась добра душа надумалась присилати нам регулярно всі часописи з рецензіями на вистави й на виконання ролей артистами. Отже взимку 1886 року ми до самого посту одержували "Одесский вестник" та "Одесский листок", які дуже схвально писали і про п'єси Тобілевича і про гру акторів.

Івана Карповича і мене дуже цікавила справа з розподілом окремих ролей в обох п'єсах. Про це нас сповістив докладним листом Панас Карпович Саксаганський. Йому дуже сподобалися нові п'єси і він поздоровляв брата Івана з успішним переходом через "Сціллу і Харібду", як він писав нам, бо дуже кохався на міфах стародавньої Греції. Під Сціллою і Харібдою він, звичайно, мав на увазі театральну цензуру.

У п'єсі "Розумний і дурень" головні ролі було розподілено так: Каленик — Кропивницький, Михайло — Садовський, Данило — Саксаганський, Мар'яна — Занько-вецька, мати її — Затиркевич; у "Бондарівні": Бондар — Саксаганський, Тетяна — Заньковецька, Тарас — Садовський, староста — Кропивницький, Герцель — Загорський, Марія — Затиркевич.

Другорядні ролі виконували менш відомі актори.

Розподіл ролей у "Бондарівні" дуже занепокоїв Івана Карповича. Йому здавалось, що роль Тараса треба було б доручити Саксаганському, з тим щоб роль вельможного старости міг виконати Микола Карпович, на багато років молодший за Кропивницького. Роль же Бондаря, як він думав, цілком була підходяща для Марка Лукича і за віком актора і за його акторським амплуа.

— Панас занадто молодий для Бондаря! — турбувався Іван Карпович.

П'єси мали успіх у публіки, а проте Панас Карпович скаржився нам у листах, що не всі виконавці були на високому рівні акторської майстерності. Особливо його дратували Садовський і Кропивницький у "Бондарівні". Садовського він критикував за його неповагу до мелодійного авторського тексту, за те, що він часто вставляв свої слівця, які хоч і були природні для мови козака, запорожця, проте порушували ритмічність звучання Тарасових оповідань про свої лицарські справи. Наприклад: "Татарин, звісно, впав", або "коли несе, скажім, свою голову за віру нашу" та інше. Панас Карпович вважав, що оті додаткові слова та переміщення слів у реченні дуже спрощували Тарасову мову, яка повинна була звучати, як пісня. Але поза мовними дефектами гра Садовського була досконала. Панас Карпович, коли писав про нього, то вживав слова: "чудово!", "знаменито!".

Роль вельможного старости не дуже вдалася Кропивницькому, за свідченням того ж таки Саксаганського, бо Маркові Лукичу бракувало уміння триматися на сцені так, як тримається справжній польський магнат. Не було у нього потрібного "лоску". А до того він був трохи застарий для тієї ролі. Марко Лукич, не знаючи гаразд польської мови, псував собі ще й тим, що силкувався все ж уживати польські слова, вимовляючи їх неправильно, перекручуючи, з дуже неприємними для польського вуха наголосами.

Марія Костянтинівна теж не задовольнила Панаса Карповича своєю грою. Справжньої мужності й сміливості української козачки вона не показала. За словами Саксаганського, вона в перших виставах ще не продумала своєї ролі як слід і удавала якусь вже занадто непідходящу до образу Тетяни наївну дівчину, недотрогу. Нічого героїчного в неї не вийшло. Пізніше вона виконувала свою роль досконаліше, і рецензії змінились на краще. Вистави продовжувались аж до кінця сезону, себто до посту.

У піст до нас завітав Микола Карпович і привіз нам авторський гонорар за вистави в Одесі. От коли в нас була змога зняти геть з нашого дому вивіску про палітурне діло.

Річ у тім, що трупа Кропивницького перетворилась за той час на Товариство українських акторів і те Товариство запропонувало Іванові Карповичу щомісячний авторський гонорар за нові п'єси, прохаючи його заборонити виставляти їх іншим українським трупам. Іван Карпович згодився на ту пропозицію.

Микола Карпович дуже щиро й сердечно поставився до нашої невеличкої сім'ї і, побувши в нас кілька днів та придивившись добре до умов нашого життя, назвав нас "справжніми героями".

Панас Карпович, котрий залишився відпочивати в період посту в Одесі, теж не забував про наше існування. Між ним та Іваном зав'язалось постійне листування з приводу різних питань, що близько торкалися театрального діла й мистецтва Панас Карпович захоплювався тоді мистецькою літературою, багато читав, перечитував і навіть серйозно студіював засоби акторського перевтілення.

Іван Карпович дуже радів з того, що Панас так серйозно ставиться до шукання правильних шляхів у театральному мистецтві. Однакова любов до театру ще більше ріднила обох братів. Спільність їхніх поглядів підтвердилась і далеко пізніше, коли вони, після звільнення Івана Кар повича від примусового перебування спочатку в Новочеркаську, а потім на хуторі, заснували вдвох українську трупу.

Після того, як була здійснена постановка обох п'єс, дозволених цензурою, Іван Карпович з новим запалом узявся до створення "Наймички". Тепер уже він дуже мало говорив, а весь час був заглиблений у свою творчу роботу.

У нас виробився трохи інший, ніж раніше, режим дня. Вранці, після сніданку, Іван Карпович обов'язково виходив на свіже повітря, щоб, походивши трохи по місту, освіжити, як він казав, свої думки.

Коли ходиш, дуже добре думається,— хвалився він, і це було певно так, бо на вулицях Новочеркаська завжди було тоді тихо і майже ніколи не траплялося ніяких цікавих випадків.

Я тим часом поралась якнайшвидше з нашим родинним господарством, щоб пізніше, коли Іван Карпович візьметься вже до праці, менше перешкоджати йому, хоч він завжди запевняв мене, що рух по хаті членів родини, розмови й сміх ніколи не заважали йому думати й працювати. Він казав, що в нього виробилась звичка настільки заглиблюватися в самого себе і в те, про що він думав, що він зовсім втрачав іноді свідомість того оточення, серед якого йому доводилось перебувати. Тому мала Орися і її нянька не дуже дотримувались потрібної для творчості тиші, а бавились, не звертаючи великої уваги на те, що за столом сидить і працює "батя", — так називала Орися свого татка.

Отже, праця письменника тривала, починаючи від ранньої прогулянки до першої години дня, себто до обіду, який був у нас рано. Після обіду Іван Карпович знов виходив трохи пройтися. Хоч як Орися просилася піти з ним разом, він ніколи її не брав із собою.

Я дихаю повітрям свіжим, але весь час перебуваю в компанії з своїми героями. Вони. розмовляють між собою, сперечаються, погоджуються один з одним, а я їх слухаю,— казав він, пояснюючи мені, чому він відмовлявся завжди брати дівчинку з собою, хоч був надзвичайно чулим і ніжним батьком.

Гуляв він звичайно не більше години, а коли вертався, лягав іноді спочити трошки, але не надовго, на якихось хвилин двадцять, не більше. Після відпочинку він працював, не встаючи, до смерку. Від полуднування завжди рі шуче відмовлявся, їв уже ввечері. Перед вечерею працював трохи з Орисею та Домахою, а повечерявши, бавився з ними, видумуючи для них якісь маленькі розваги. Найчастіше він учив їх співати або проказувати напам'ять легенькі віршики. Коли надходив час дітям лягати спати, він сам любив вкладати малу Орисю в її ліжечко і деякий час розмовляв з нею, аж поки вона не починала засинати. Після того брався знову до своєї літературної роботи і працював, не. встаючи, далеко за північ. Йому найкраще працювалось уночі, коли хатнє життя завмирало, хоч він ніколи не хотів признатися мені в тому. Але йому було потрібно, щоб я час від часу підходила до нього, подаючи склянку гарячого чаю. В нашій грубці завжди стояв чайник з гарячою водою. Він любив перевірити себе моїми враженнями від написаного ним. Читав мені, ділився зі мною своїми думками, а потім знову заглиблювався в роботу Бувало так, що він іноді сам будив мене, щоб перевірити яке-небудь сумнівне місце. Я так звикла до його тихого поклику "Соню", яким він будив мене, що як би тихо він не казав оте слово "Соню", я миттю вже була на ногах, повна уваги до того, що він починав читати або казати мені. Отак спливали тихо наші дні, а часом і ночі.

Нарешті, п'єсу було закінчено й переписано аж двічі, один раз для обробки її остаточно, а вдруге — спеціально для цензури. То було на початку березня місяця 1886 року.

Ще не одіславши "Наймички" до цензури, Іван Карпович узявся ретельно працювати над "Мартином Бору-лею". П'єса, як то кажуть, була взята з сімейної хроніки Тобілевичів. Думка про неї давно вже зародилася в Івана Карповича, ще тоді, коли він, сидячи за палітурками, розповідав мені про прагнення Карпа Адамовича піднятися трохи вище над рівнем селянської верстви. Він говорив про значення показу на сцені, перед широким колом громадянства, трагічного становища поневоленої людини, яка борсається в лабетах безправності, бажаючи добитись хоч якихось куценьких прав.

"Мартин Боруля" Івана Карповича, хоч і має назву комедії, є проте по суті глибоко соціальною драмою. За її неначебто веселим сміхом відчуваються гоголівські сльози і чується голос великого російського класика: "Над чим смієтесь? Над собою смієтесь!" Іван Карпович у такому саме напрямку і творив свого "Мартина". Коли він читав мені сцени з нової п'єси, я сміялась іноді дійсно до сліз.

Іван Карпович сам сміявся разом зі мною, незважаючи на своє серйозне ставлення до безправного свого героя Мартина, в дійсності, не такого уже й смішного, як воно здається. Багато комічного й веселого автор викинув при переписуванні п'єси, і коли я благала його не викидати, він казав мені польською мовою:

Co zanadto, to nie zdrowo.4

Усе треба робити в міру,— казав він іншим разом.— Сміх хоч і весела річ, а коли його забагато, то від нього може й занудити.

Викинуті сценки я переписала власноручно й заховала в окремій скриньці. Мені шкода було загубити їх.

На жаль, саме в той час на політичному обрії знову насунулися чорні хмари. Один з давніх єлисаветградських друзів сповістив нас листом, що всіх товаришів тамтешньої української громади заарештовано, а декого з них уже вислано до Сибіру. Цей друг попереджав нас, щоб ми теж були готові до трусу й арешту.

Лист той тяжко вразив нас, бо з нього ми довідалися про тяжку долю дорогих для Івана Карповича людей — Опанаса Івановича Михалевича, Олександра Карловича Тарковського та інших, з якими Іван Карпович працював у період свого проживання в Єлисаветі. Більшу кількість його спільників по громадській та політичній роботі було заслано в Сибір

Треба було подумати про можливість трусу і в нас. У Івана Карповича зберігалось чимало важливих листів і документів. Отже треба було все це зібрати й подумати, в якому надійному місці переховати. Вирішили, щоб я, будучи вільною людиною, їхала на Україну і відвезла ті документи до своїх рідних. Потім я мала поїхати до Карпа Адамовича Тобілевича, щоб передати йому від сина багато різних доручень родинного й господарського значення.

Діти були в страшній біді, особливо після того, як жандармерія розправилася з усіма друзями Івана Карповича. Старий батько, побачивши мене, аж заплакав, оповідаючи про свою недолю і про тяжке життя з того часу, як сина Івана було заслано. Він скаржився на те, що хлопці — Назар і Юрко — не хотіли вчитися, що вони, обідрані й босі, ганяють по вулицях Єлисавета, і що йому, старому, трудно вже дати їм раду.

Ця подорож на Україну тривала довше, ніж я гадала. Під впливом тяжких вражень і всіх невигод подорожі я аж захворіла тоді і мусила лягти до лікарні, а було це в Одесі, куди мені довелось поїхати з Єлисавета. Я завчасно породила дочку Марію і відвезла її на село та покинула на чужих людей. А сама, ледве жива, мусила поспішати до чоловіка. Весь час мене мучила думка, що я вже не застану його в Новочеркаську і помимо моєї волі я вже міркувала про те, як мені доведеться мандрувати за ним кудись на далеку Північ, куди вже помандрувало багато інших жінок. Так мені казали деякі єлисаветградці, що якимсь чудом урятувались від біди.

На щастя, приїхавши додому, я застала Івана Карповича живим і здоровим, тільки дуже знервованим. В хаті був непорядок. У мою відсутність трапилась пожежа. Один бік нашої кімнати зовсім знищив вогонь. Згоріла перегородка, за якою стояло наше ліжко, і саме ліжко теж згоріло. Аж дивитись було сумно.

— Як це сталося? — питала я у Івана Карповича. — Як виникла пожежа в хаті?

А сталась вона так. Однієї ночі, коли всі полягали спати, Іван Карпович усе ще сидів і писав. Він так захопився своєю роботою, що не помітив, як сірничок, кинутий ним на ліжко, не згас, а продовжував горіти, і як від нього за-тлілась постіль, а від ліжка зайнялась і перегородка, за якою спала служниця з Орисею. Дим почав застеляти очі Івану Карповичу, але він подумав, що то від довгої роботи Протер очі і озирнувся позад себе. Над ним і навколо нього вже палахкотів вогонь. В мент він був уже на ногах, зірвав занавіску, кинувся до діжки з водою, яка, на щастя, стояла тут же, в кімнаті. Через кілька хвилин пожежа була ліквідована. Випадок із сірничком був дуже характерний для Івана Карповича, який так захоплювався своїми думками, що часом зовсім нічого не помічав навколо себе. Він міг, наприклад, одягти на себе білий піджак поверх чорного і вийти отак на вулицю. Думаючи про своє, він міг цілий день нічого не їсти. Він був такий неуважний до себе самого, що його не можна було залишати на довгий час без жіночого догляду.

Настрій у нас обох був тоді дуже пригнічений. Ми весь час чекали трусу. Чоловік занедужав, а я теж потребувала догляду й відпочинку після подорожі на Україну.

Так тривало досить довго, а потім життя потроху почало прояснюватись, входити в звичайну свою колію. Ми почали заспокоюватись, гадаючи, що лиха година минула нас, і що лихо про нас уже забуло.

Коли враз, одного ранку, все подвір'я нашого дому заповнили озброєні люди, оточили помешкання, — і цілий гурт їх з грюкотом ввалився до нас у хату... Під командою офіцера-жандарма і товариша прокурора зробили у нас трус. Небажані гості старанно переглядали усі рукописи й папери Івана Карповича. І тут трапився маленький інцидент, про який ми довго потім згадували. Дивлячись, з якою увагою жандарм з прокурором роздивляються батькові рукописи, маленька Орися подумала, що чужі дяді цікавляться почерком її татка. Вона взяла і свого зшиточка зі стола, підійшла до старшого, розгорнула перед ним зшиток і сказала:

— А оце, дядю, я так пишу!

Цей вчинок малої дитини, її веселий, ласкавий голос серед мертвої тиші викликав розгубленість на суворих обличчях жандармів, прокурор навіть схвилювався, погладив дівчинку по голові, підвівся і, наказавши моєму чоловікові негайно йти за ним, вийшов з хати. Мені не дозволено було ані одного слова сказати Іванові Карповичу. Він пішов з жандармами, сумно попрощавшись зі мною поглядом. Цілий день я ждала його в тривозі, не знаходячи собі місця. Яка доля чекає на нього? — думала я, стоячи біля вікна і не зводячи очей з вулиці. А як не повернеться? — раптом лякалась я.— Куди тоді бігти, кого питати, кого благати? Він повернувся пізно увечері, дуже змучений, але з веселими вогниками в очах. Весь день його тримали в слідчій камері і викликали на допити не менше, як десять разів. Допитуючись, старались хитро заплутати його в сітку суперечних зізнань. Але, видно, сама доля прийшла йому на порятунок: вона неначе направляла його думки, підказуючи такі ясні й логічні докази, що вони зовсім збивали слідчих з пантелику.

— Це був справжній герць,— оповідав мені Іван Карпович про ті допити, які робив йому слідчий. — Це був двобій не на життя, а на смерть, де кожне слово було ударом, а кожне необережне слово могло стати тяжким вироком для самого себе.

Іван Карпович сам дивувався зі свого спокою і розважливості.

Не дізнавшись нічого про ту організацію, що мала на меті "зрушення державного ладу", влада дала йому на деякий час спокій, лише посиливши за ним догляд козачого уряду. Це так дивно виглядало. Приходить уранці до нашої хати який-небудь козак, та такий добродушний, що хочеться його і чаєм напоїти, і про всячину розпитати, а він сидить з наказу мовчки годину або дві, і переконавшись, що всі на своїх місцях, іде додому. На другий день приходить інший і робить те ж саме — мовчки повартує і йде додому. Тоді отаманом на Донщині був князь Святополк-Мирський. Він не дуже силкувався переборщити, виконуючи накази високих сфер. Він тільки робив це "про людське око". Через те з боку козачого уряду не було гострого ставлення до піддоглядних, яким був на той час один тільки Тобілевич.

Через деякий час після трусу Івана Карповича було покликано до отамана. Він прийняв його дуже привітно і сказав, що ним одержано від столичного уряду папера, в якому його прохали не дуже турбувати нічним доглядом Тобілевича і давати йому деякі пільги.

Хто там про вас так піклується? — спитав отаман, усміхаючись.

Бог, ваша світлість, — відповів Тобілевич.

А, так, так. Напевно, що бог має рацію. Я чув, що ви артист. Я великий прихильник українського театру і радий, що вам довелось тут, у мене, відбувати свою покуту; в іншому місці вам було б напевне далеко тяжче. Я дав наказ, щоб вам дали спокій, а ви повинні мені дати слово не надуживати своєї волі і тим самим не зробити собі й мені неприємності.

І справді, після цього ми довгий час майже не помічали догляду. Ходили за місто на річку Аксай, на широкі луги, — ані одна чорна тінь з шаблюкою при боці не слідкувала за нами навіть з пристойного віддалення...

На отой час у нас були вже знайомі, ба, навіть, і друзі. Родина старого козака Запорожцева ставилася до нас щиро ще з перших років заслання. З ними ми їздили на винниці в недалекі станиці, де у них були свої власні виноградні сади. З ними ми часом ходили до театру, коли приїздила наша або російська трупа, і в садок міський, де з високої гори було видно безкраї простори й усі химерні повороти річки Аксай. Там сідали ми на лавочках і дивились цілими годинами, як тисячею заломів виблискував Аксай при місячному сяйві, наче сплутаним пасмом срібних ниток.

Іншими родинами, що теж поставились до нас, засланців, дуже щиро, були Антонови, а потім — Артемови. У Артемових ми два останніх роки жили на квартирі. Діти цих козацьких патріархальних родин вчились у столичних університетах і утворювали окремий гурток інтелігентної молоді, з якою ми добре познайомились уже перед самим нашим від'їздом.

Пам'ятаю про те миле враження, яке лишила після себе трупа Іванова-Козельського. Він знав особисто Івана Карповича ще з Єлисавета, коли той писав про нього рецензії, захоплюючись талантом великого артиста. Іванов-Козельський поставився до свого давнього знайомого надзвичайно сердечно і щиро. Він запрохав Івана Карповича до театру подивитись виставу і дав сезонного квитка для нього і для мене, щоб ми мали право відвідувати театр, коли захочемо. В той короткий час перебування театру Ковельського в Новочеркаську Іван Тобілевич знову опинився в атмосфері артистичного оточення. Це дуже прикрасило й оживило наше одноманітне життя.

Іванов-Козельський був уже тоді відомим і уславленим артистом. Ми з насолодою дивились на його прекрасну гру, яка була зразком акторської майстерності. Він чудово виконував ролі з всесвітнього репертуару Шекспіра і Шіллера. Іван Карпович любив студіювати обох цих світових велетнів письменства. Він знав напам'ять ролі Франца Моора, Гамлета, Отелло, Короля Ліра і мав багато про що розмовляти з молодими акторами трупи. Не кажу вже про російський класичний репертуар, в якому йому не раз доводилось колись виступати, особливо у творах Островського й Грибоєдова. Ці два письменники, разом із Шекспіром, були проводирями Івана Карповича в світі мистецтва, в його шуканнях сценічної правди.

Незабаром Івана Карповича вдруге було покликано до отамана.

— Що ви їм такого зробили, — питає серйозно князь, — що вони такі на вас сердиті? Пишуть, ніби ви небезпечна людина, яка бажає підірвати основи державності. Не розумію. Я з вас дуже задоволений, ви поводитесь тихо й мирно, а проте я мушу сказати вам одну дуже прикру для вас новину. Сюди їде на деякий час наш найясніший монарх і саме з цього приводу я одержав сьогоднінаказ, який вимагає для безпечності царської особи негайно, в 24 години, вислати з Новочеркаська всіх запідозрених у неблагонадійності. Я вибрав для вас станицю Костянтинівку на Верхньому Дону. Там ви пробудете з місяць, чи зо два. Я вас сповіщу. Вам там буде спокійно. Ідіть і зараз же поспішайте з виїздом.

Звичайно, що цей наказ був прикрою несподіванкою для нас обох. Спішно зібрались до від'їзду, доручивши догляд за Орисею дуже симпатичній хазяйській дочці, яка добре ставилась до дівчинки. Поїхали на Ростов, а потім — Доном кудись угору. Це було саме в час весняної великої повені.

Мало не два дні і дві ночі їхали ми вгору Доном, за ким, нарешті, доїхали до мети і зійшли на пристань. Порожній, піскуватий, непривітний берег, без найменшого сліда людської оселі. Разом з гуртом рибалок, що йшли кудись на рибні промисли, ми, забравши на плечі свої клунки, пішли степовим шляхом, загрузаючи в піску мало не по коліна, в напрямку до станиці Костянтинівка, яка була від річки за сім кілометрів. Ми даремно дивились по дорозі, чи не зустрінемо якої підводи або візника, щоб підвіз нас і речі. Люди, що йшли з нами, мали свої клунки на плечах і не могли нічим нам допомогти, а багаж наш був тяжкий, бо ми задля розваги взяли з собою багато томів "Русского богатства", позичивши їх перед тим у знайомих. Оці книжки, які обтягали нам руки й плечі, стали пізніше у великій пригоді, єдиною нашою розвагою у тому напівдикому степовому закутку, де, здавалось, не було справжніх людей, одні лише гулящі п'яні скупщики риби. Були ще прикажчики та лакеї дешевих трактирів. Пам'ять не зберегла ні одного справжнього людського обличчя.

Гостиниця, де ми знайшли собі кімнату, цілими ночами гула від п'яних оргій та бенкетів веселих паничів, а вдень була неначе мертва. Ми вночі не могли заснути від тих криків і, зачинившись у своїй маленькій кімнатці, під самим дахом, боялись вийти за її поріг, щоб, бува, не зустрітися з бешкетниками, які вороже дивилися на всіх, хто не був з їхнього гурту. Іван Карпович був не полохливої вдачі, але тут він діяв обережно, кажучи, що божевільного і п'яного краще обминати. Кожного дня об одинадцятій годині ранку Іванові Карповичу треба було йти на заявку до військової камери, щоб там знали, що він нікуди не зник. А весь день, щоб як-небудь скоротати час, який вимагає для безпечності царської особи негайно, в 24 години, вислати з Новочеркаська всіх запідозрених у неблагонадійності. Я вибрав для вас станицю Костянтинівну на Верхньому Дону. Там ви пробудете з місяць, чи зо два. Я вас сповіщу. Вам там буде спокійно. Ідіть і зараз же поспішайте з виїздом.

Звичайно, що цей наказ був прикрою несподіванкою для нас обох. Спішно зібрались до від'їзду, доручивши догляд за Орисею дуже симпатичній хазяйській дочці, яка добре ставилась до дівчинки. Поїхали на Ростов, а потім — Доном кудись угору.. Це було саме в час весняної великої повені.

Мало не два дні і дві ночі їхали ми вгору Доном, за-ким, нарешті, доїхали до мети і зійшли на пристань. Порожній, піскуватий, непривітний берег, без найменшого слі-да людської оселі. Разом з гуртом рибалок, що йшли кудись на рибні промисли, ми, забравши на плечі свої клунки, пішли степовим шляхом, загрузаючи в піску мало не по коліна, в напрямку до станиці Костянтинівка, яка була від річки за сім кілометрів. Ми даремно дивились по дорозі, чи не зустрінемо якої підводи або візника, щоб підвіз нас і речі. Люди, що йшли з нами, мали свої клунки на плечах і не могли нічим нам допомогти, а багаж наш був тяжкий, бо ми задля розваги взяли з собою багато томів "Русского богатства", позичивши їх перед тим у знайомих. Оці книжки, які обтягали нам руки й плечі, стали пізніше у великій пригоді, єдиною нашою розвагою у тому напівдикому степовому закутку, де, здавалось, не було справжніх людей, одні лише гулящі п'яні скупщики риби. Були ще прикажчики та лакеї дешевих трактирів. Пам'ять не зберегла ні одного справжнього людського обличчя.

Гостиниця, де ми знайшли собі кімнату, цілими ночами гула від п'яних оргій та бенкетів веселих паничів, а вдень була неначе мертва. Ми вночі не могли заснути від тих криків і, зачинившись у своїй маленькій кімнатці, під самим дахом, боялись вийти за її поріг, щоб, бува, не зустрітися з бешкетниками, які вороже дивилися на всіх, хто не був з їхнього гурту. Іван Карпович був не полохливої вдачі, але тут він діяв обережно, кажучи, що божевільного і п яного краще обминати. Кожного дня об одинадцятій годині ранку Іванові Карповичу треба було йти на заявку до військової камери, щоб там знали, що він нікуди не зник. А весь день, щоб як-небудь скоротати час, ми читали або дивились у відчинене віконце і стежили, як ластівки будували своє гніздо на виступі муру. Далеко за станицею стояла самітна степова могила. До неї ми майже щодня мандрували, щоб побути трохи на вільному просторі і подихати свіжим повітрям. Треба зазначити, що осередки рибного промислу, яким була і станиця Костянтинівка, мали тоді якусь специфічну атмосферу справжнього базару, з його отруєним повітрям. А навколо цих станиць стелилися степи, вкриті лише колючками та будяками. По степах, і зблизька, і в далечині, котилися великі колеса перекотиполя, які робили голий степ ще сумнішим. Дуже зрідка на дорозі з'являлася і проїжджала скрипуча калмицька гарба, запряжена волами, або валка з рибою, а потім надовго знову пустка,— тільки вітер не вщухав ніколи. Не видно тут було ані одного живого створіння — ані перепелички, ані якої іншої польової пташки. Ніщо живе не могло гніздитись на отій спаленій сонцем пустелі.

Отак довелося прожити з місяць, що здався нам за довгий рік. Ох, і тяжко ж нам було його перебути! Скільки разів ми там згадували про нещасливого страдника, великого Кобзаря України, який в обставинах стократ тяжчих промучився на засланні протягом довгих років, і не вдвох, як ми були з Іваном Карповичем, а сам один... Закінчивши тимчасове вигнання в такому сумному місці, ми повертались до Новочеркаська веселі й радісні, неначе їхали до своєї власної хати. Вдома нас зустріла нова радість, якої ми не сподівались: ми застали в Новочеркаську українську трупу, і саме нашу. Весь наш артистичний гурт, брати і друзі, вже з тиждень давали там свої вистави.

Микола і Панас нетерпляче дожидали нашого повернення, так само як і Маша Садовська, яку брати незадовго перед тим забрали до себе з трупи Старицького.

Наше товариство прямувало тоді з Таганрога до Ростова, через Новочеркаськ, а з Ростова мало намір їхати до Катеринодара. Такий був маршрут трупи в той театральний сезон 1886 року.

Скрізь наша трупа завжди була бажаним гостем. Але, на превеликий жаль, у ній не було вже Кропивницького. Марко Лукич звик за довгий період своєї сценічної діяльності бути авторитетним керівником у трупі і в нього виникли якісь непорозуміння з Миколою Карповичем, який не любив коритися чужій волі і все робив так, як йому здавалося кращим. Між ними все частіше й частіше поставали суперечки, які кінчилися тим, що Марко Лукич, розгнівавшись, вийшов з товариства. Це було саме перед початком сезону, але значно пізніше розподілу трупи М. П. Старицького, яке сталося в 1885 році. Про всі ці події ми вже знали з листів Панаса Карповича, який завжди ділився з нами всіма новинами свого власного життя. А поскільки воно було тісно пов'язане з його роботою в театрі, то ми знали докладно, що і як робилося перше в трупі Старицького, а потім — у трупі Кропивницького.

Саксаганський, побачивши, що брат Іван тяжко переживає відсутність у товаристві Марка Лукича, почав заспокоювати його й 'запевняти, що у Кропивницького натура дуже хвиляста і настрої швидко міняються. Коли він каже сьогодні: "Ні, не хочу",— то завтра він може сказати щиро: "Добре".

— Не захотів він їхати з нами в цю подорож, — пояснював Панас Карпович, а завтра охоче приєднається до нас і промовить весело: "Я їду з вами!"

Зі слів Саксаганського я зрозуміла, що він дивиться на попсовані стосунки між Кропивницьким та Садовським, як на діло швидко минуче, не дуже серйозне, що може незабаром змінитися знову на щиру приязнь. Панас Карпович був певен того, що рано чи пізно, а Кропившщький перестане гніватись і сам приїде до товариства. Так воно і сталося пізніше. Видно, Саксаганський дуже добре знав натуру Кропивницького, з яким приятелював і з яким не раз їздив на полювання у вільні від роботи дні.

Ніколи не забуду того враження, яке справили на нас перші звуки увертюри до "Наталки Полтавки", коли ми прийшли до театру, щоб подивитися виставу. Слідом за увертюрою піднялась завіса і чудовий голос Наталки — Садовської залунав з кону: "Віють вітри, віють буйні". Іван Карпович, що завжди в нещасті тримався твердо й непохитно, тепер аж заплакав із зворушення й радості. Звичайно, що я теж плакала, сама того не помічаючи. Наші відчування легко зрозуміє кожний, кому довелося пережити подібні моменти у своєму житті.

Під час перебування в Новочеркаську товариство гучно справило весілля Марії Карпівни Садовської. Вона виходила заміж за відомого вже тоді співака Дениса Миколайовича Мову (справжнє прізвище його було Петров).

Весілля відбулося в першорядному готелі, в альтанці, обвитій виноградом. Тихої літньої ночі, при яскравому освітленні кольорових численних ламп, при звуках оркестру, за гучними весільними співами просиділи всі за столом аж до білого дня.

Хата наша ожила. Розцвіло й життя наше безліччю всяких живих, близьких до серця справ та інтересів. Мало не щодня у нас збиралися свої люди: брати, Маша з чоловіком, Заньковецька і дехто з інших членів товариства. Точилися цікаві розмови, читали в гурті нові твори Мирного, Старицького. Всі слухали уважно, а потім ділилися своїми враженнями. Розмови тривали іноді до самого світанку. Говорили також і про перебуті веселі й сумні події, про зміни в товаристві, про те, чому немає Кропивницького з ними, про всякі перешкоди, утиски і заборони, які робили працю українського артиста дуже тяжкою і відповідальною.

Багато сумного почули ми тоді про справжні причини розподілу трупи між Кропивницьким та Старицьким. Недурно Іван Карпович так тяжко смутився, коли йому писав про той розподіл ще раніше Саксаганський. Особливо вразили нас розповіді про судовий процес, який розпочав Старицький проти Кропивницького, обвинувачуючи його в тому, що він не тільки зірвав йому сезон в Одесі, не приїхавши у призначений час, а й змусив тим самим Старицького заплатити власникові театру десять тисяч карбованців неустойки. Адже в умові була обіцянка грати в театрі за участю М. Л. Кропивницького, а той і сам не приїхав і забрав у Старицького найкращі його акторські сили.

Скориставшися з перебування братів у Новочеркаську, Іван Карпович поділився з ними своїми планами щодо п'єс "Мартин Боруля" і "Хто винен", а також прочитав їм "Наймичку". Вона давно вже була на розгляді театральної цензури і ми чекали на її повернення до нас з дня на день. П'єса дуже сподобалась усім, але кінець її викликав деякі зауваження з боку Саксаганського. Він радив трохи змінити його, викинувши останні слова адвоката: "От так проізшествіє". Казав, що вони можуть розхолодити драматичний настрій у публіки. Іван погодився з ним, переробив кінець і п'єса ставилась на кону без отих слів. У кінці травня ми одержали цензуровану "Наймичку". Дозвіл на її показ мав дату: "9 травня 1886 року". На сцену вона потрапила 15 липня того ж самого року. Трупа переїхала тоді до Ростова, де й відбулася прем'єра.

Спокуса для автора була занадто велика. Він потай від усіх поїхав до Ростова і бачив там свою улюблену Харитину в перший раз її появи на сцені. Харитину грала Марія Костянтинівна, яка захопилася цією роллю ще в Новочеркаську, під час читання п'єси Іваном Карповичем. За словами Панаса Карповича і самого автора, артистка була на недосяжній височині.

Повернувшись до Новочеркаська, Іван Карпович довго згадував ту виставу, багато говорив про неї та про її виконавців, найбільше захоплюючись грою Заньковецької.

Вона змалювала такий образ Харитини, про який я міг тільки мріяти, — казав він. — Я побачив на сцені не артистку в ролі Харитини, а справжню Харитину, щиру, чесну сільську дівчину, з чистим серцем, з високо благородною вдачею. Простота, невимушеність, правда і глибока моральна незайманість були головними рисами виконання цієї ролі геніальною артисткою. Іван Карпович у захваті казав:

— Це вже не великий талант, а геніальність!

За його словами, гра Заньковецької в "Наймичці" не тільки піднімала її на самий високий щабель театрального мистецтва, а й увічнювала ім'я артистки, поставивши його поряд уславлених імен, відомих усьому культурному світові.

"Такі таланти, як у Заньковецької, можуть засіяти сліпучим блиском лише раз у сто років!" — було переконанням Івана Карповича. А коли до нас почали приходити часописи з рецензіями на гру Марії Костянтинівни в Петербурзі, він поставив ім'я Заньковецької нарівні з іменами борців за українську культуру, за щастя простого українського люду.

Вона й сама не знає, чим вона є для кожного українця-патріота, — казав він. — Кожний справжній українець, як вірний син свого народу, мусить берегти в своїй хаті портрет Заньковецької, як ми зберігаємо портрети нашого генія Тараса Шевченка. Всі українці повинні навчати дітей своїх і онуків шанувати ім'я цієї геніальної артистки.

Іван Карпович пояснював мені, що Заньковецька — справжня дочка свого народу, бо вона знає й розуміє, в яких тяжких умовах він живе, і силкується своїми художніми засобами збудити глибоке співчуття широкої публіки до знедолених і покривджених селянок.

У часописі "Новое время" від 7 грудня була вміщена стаття М. Л. Кропивницького, який на той час повернувся до свого товариства і почав виступати в Петербурзі, в театрі Лінської-Неметті. Марко Лукич писав у своїй статті про те, що "Наймичка" Карпенка-Карого — цілком самостійний твір, а не переробка однойменної поеми Шевченка. У тій самій газеті, тільки від 12 грудня того-таки самого 1886 року, була стаття О. Суворіна "М. К. Заньковецкая в "Наймичке". Д. Мордовцев написав у "Новостях" статтю "Малорусская труппа". Всі оті надзвичайно схвальні рецензії ми довго берегли, поки вони не згоріли пізніше на хуторі "Надія", під час пожежі, разом з усіма чернетками і рукописами Івана Карповича, які він не міг возити з собою під час театральних подорожей і які зберігались на хуторі.

Під впливом схвальних рецензій та листів від братів з Петербурга Іван Карпович, закінчивши переписувати "Мартина Борулю"5, вирішив якнайшвидше переробити свою п'єсу "Хто винен". Після капітальної переробки він назвав її "Чарівницею", маючи на увазі присвятити п'єсу Заньковецькій, що здолала зачарувати своїм талантом навіть Петербург.

Творив він свою "Чарівницю" буквально не встаючи з місця, а коли прочитав мені, то я побачила, що новий твір цілком відрізняється від першої своєї версії ("Хто винен"). У такій новій редакції він і послав п'єсу Садов-ському, прохаючи подати її до театральної цензури.

Яке ж було наше здивування й щастя, коли ми отримали в січні місяці 1887 року повідомлення від Садовського, що п'єса, після того як її перше було заборонено, успішно одержала дозвіл цензури. Микола Карпович дуже докладно про все те нам написав.

Насамперед, одержавши "Чарівницю", він назвав її "Безталання" і пошукав, чи немає бува у цензурі якого-небудь чоловічка, який би міг допомогти щасливо просунути п'єсу й одержати дозвіл для показу її в театрі. Такий чоловічок неначебто й знайшовся в особі малознайомого земляка Фреймана. Він пообіцяв Садовському успішно влаштувати це діло, а сам нічогісінько не зробив. П'єсу було заборонено.

Повернувшись до готелю, Микола Карпович, в досаді і на цензора і на Фреймана, жбурнув недозволений примірник під стіл і почав розповідати про неуспіх "Безталання" в цензурі Марії Костянтинівні. Вона теж сприйняла ту сумну подію близько до серця, бо п'єса їй дуже сподобалась, і вона вже бачила себе в ролі бідолашної Софії.

В той час як Садовський лютував, а Заньковецька журилася, прийшли до них два незнайомі добродії. Один був у військовій формі, другий — у цивільному одязі, але відразу можна було пізнати, що один і другий належали до великопанського товариства. Вони прийшли просити Заньковецьку взяти участь в якійсь благодійній виставі, і обов'язково — в "Наймичці". Марія Костянтинівна, з чарівною, як завжди, посмішкою, погодилась, але попросила їх допомогти, коли це можливо, одержати в цензурі дозвіл на п'єсу, яку автор присвятив їй. Вона пояснила їм, що п'єса дуже хороша, роль героїні в ній саме така, яку артистці цікаво грати, але, на жаль, цензура заборонила її. Ознайомившись із змістом "Безталання", обидва добродії пообіцяли добути дозвіл і, забравши недозволений примірник, хутко вийшли, упевнившись перед тим, що Заньковецька погоджується виступити в уславленій вже в Петербурзі "Наймичці". Виходячи сказали, що п'єсу "Безталання" вони повернуть негайно, не більш як з'а дві години. І дійсно, того ж самого дня Садовський вже розписувався в канцелярії цензора про одержання ним дозволеної до постави п'єси "Безталанна" — канцелярист помилився при переписуванні титульного листка і замість "Безталання" написав "Безталанна". Садовський і тим був задоволений. Головне було досягнуто, дозвіл одержано, звичайно, завдяки славі Марії Костянтинівни. Це було 17 січня 1887 року.

"Наймичка" проклала шлях і для "Безталанної". Вона здобула невгасиму славу не тільки для артистки Заньковецької, а й для її автора. Завдячуючи їй Тобілевичу було скорочено час його перебування в Новочеркаську. Заньковецька потурбувалась і про це, скориставшися зі своєї популярності в Петербурзі.

Доля неначе усміхнулась нам. Іван Карпович знав про заходи Марії Костянтинівни і нетерпляче чекав на листи з Петербурга.

Ой, яке довге здалося нам оте чекання дозволу на виїзд з Новочеркаська! Надія на визволення поманила нас і не справджувалась. А тимчасом листи від старого батька приходили дуже часто. Вони були суцільною скаргою на його тяжку долю. Він розгубився від різних неприємностей: діти не вчилися, господарство занепало, землю вже виставили на продаж з прилюдного торгу, хати не можна було добудувати за браком матеріалів, та й грошей на матеріали не було. Все потребувало не тільки коштів, а й праці і присутності Івана Карповича.

Нарешті, одного дня ми таки одержали право на виїзд. Уряд дозволив Іванові Карповичу добувати своє заслання "по месту своего житєльства", а оскільки таким місцем постійного проживання можна було вважати його хутір на Херсонщині, то нам і дозволили їхати на хутір.

Не гаючись ані одного зайвого дня, ми попрощались зі своїми добрими знайомими й друзями і вирушили на Україну.

Коли влітку 1887 року наша трупа знову була в Новочеркаську, маючи в своєму репертуарі і "Мартина Борулю", і "Безталанну", нас там вона вже не застала. Ми проживали тоді на хуторі.

НА ХУТОРІ

Я почуваю, що в мене неначе виросли крила. Я вільний, вільний їхати додому, до батька, до дітей! — радів Іван Карпович, сидячи у вагоні разом з іншими людьми, які їхали в тому ж поїзді, що й ми, в різних своїх справах.

Ми бачили на станціях поодинокі постаті жандармів, але тепер вони вже не мали для нас ніякого значення. Адже ж ми вже не були під їхнім наглядом. І як це було добре! Як гостро відчувалася змога їхати отак вільно, разом з іншими подорожніми. Про те, що нам доведеться жити безвиїзно на хуторі, Іван зовсім не думав. Чи ж може власна хата обтяжити людину так, як ота неволя в далекому краю.

— У себе вдома і стіни допомагають! — казав Іван Карпович, розповідаючи про всі свої плани майбутньої діяльності на хуторі.

— Чи одержав батько нашу телеграму? І чи встигне він вийти до нас в Єлисаветі на станцію разом з дітьми? —

почав він турбуватися, коли ми проїхали вже і Донщину, й Харківщину, й Полтавщину.

Річ у тім, що діти Івана Карповича, під доглядом наймички, жили в Єлисаветі, в домі Карпа Адамовича, на Знаменській вулиці, а сам батько мусив жити на хуторі й господарювати там. Зупинитися в Єлисаветі, щоб побачитися з дітьми, ми не мали права, бо мусили їхати до станції Шостаківка, від якої хутір Тобілевича був у відстані чотирьох верстов. Отже, напередодні нашого від'їзду з Новочеркаська, Іван послав батькові телеграму, в якій прохав його зустрітися з нами на вокзалі в Єлисаветі. Ми б могли тоді всією родиною поїхати на хутір. Іванові так хотілося побачитись з дітьми і батьком, але, на жаль, на вокзалі ми побачили самого Карпа Адамовича. Дітей з ним не було. Дід так часто загрожував їм татком, який, мовляв, як приїде, то задасть їм перцю за всі провини й бешкети, що зі словом "татко" уява хлопців пов'язувала неодмінну кару у вигляді різок та нагайки. Такі були педагогічні й виховні засоби Карпа Адамовича. Почувши від діда, що отой над міру страшний для них татко буде швидко вдома і що треба обов'язково йти зустрічати його на вокзал, хлопці поховалися з переляку так, що дід не міг їх знайти. Мусив піти до поїзда без них. Отже радісна зустріч, на яку сподівався всім своїм гарячим серцем Іван Карпович, не вийшла.

Всю дорогу від Єлисавета до станції Шостаківка Карпо Адамович похмуро мовчав і можна було подумати, що він зовсім не радів зустрічі з сином. На хуторі нас чекала з його боку ще одна неприємна несподіванка. Не встигли ми увійти до хати, як Карпа Адамовича неначе прорвало. Він у гніві став перед Іваном Карповичем і почав сердито виливати на голову сина цілий потік найтяжчих обвинувачень. Докоряв він йому за все, і за втрату посади в поліції, і за його колишню громадську діяльність, і за любов до театру, і за оте заслання, яке поклало на батьківські старі плечі непосильний тягар — догляд за дітьми та за господарством. Куди не обернутися, скрізь саме лише горе, самі лише тяжкі неприємності. От і землю їхню виставлено вже на прилюдний продаж за борги; діти не вчаться, бігають по місту гірше усяких халамидників, бешкетують, на козах верхи їздять. Багато чого давно вже накипіло у нього на серці, і тепер в усьому він обвинувачував одного лише Івана Карповича.

Іван просто остовпів від здивування й образи. От тобі й зустріч з батьком, якої він так гаряче прагнув! Побачивши скорботний вираз в очах Івана, я, несвідомо для самої себе, підійшла й стала біля нього, поклавши свою руку на його плече. Мій співчутливий дотик, видно, трохи заспокоїв Івана Карповича і додав йому сили мовчки вислухати всі ті гнівні, образливі, а головне — глибоко несправедливі слова, що злітали з уст змученого старого батька.

Нарешті, старий виговорився і відразу заспокоївся. Сів на стілець і почав уже мовчки витирати піт зі свого обличчя. Іван подивився на мене, непомітно потиснув мені руку і спокійно, неначе він нічого прикрого не чув, звернувся до батька з якимсь запитанням. Старий відповів уже зовсім лагідно. І почалась у них дружня розмова, така, яка й мала бути між дуже близькими людьми, що їх недоля розлучила на довгий час. Говорили вони все більше про родинні та господарські справи, а я, заспокоївшись, почала господарювати й клопотатися біля малої Орисі.

Удома все було вкрай в занедбаному стані і вимагало ока справжнього хазяїна. За роки відсутності Івана Карповича справи з землею прийшли в катастрофічне становище, і крім Івана не було кому рятувати їх, бо спадкоємець Олександр Тарковський був на засланні. Карпо Адамович не вмів уже дати раду тій землі. Деяку частину її він віддав в оренду селянам, дуже невеличкий клаптик орав і засівав сам, а більшу частину покинув неораною й необробленою. Мав він пару коней, корову, з десяток курей та й по всьому. Робітників у нього не було і не було за що їх мати. Господарство Карпа Адамовича було типове для будь-якого тодішнього херсонського селянина, який обробляв землю своїми власними руками.

Від батька ми довідались і про те, що Назар та Юрко дуже погано відвідували школу і майже зовсім не вчилися, одержуючи з усіх предметів самі лише двійки та одиниці, їх тільки тому не вигнали ще з школи, що всі учителі глибоко співчували Іванові Карповичу в його нещасті.

— Що я їм вже не робив! На всі способи брався,— нічого не допомогло! — гірко скаржився на дітей Карпо Адамович.

Отакі були новини, які довелося вислухати нам, перш ніж ми пішли обдивлятися свою нову садибу, свій хутір, який Іван того ж таки дня вирішив назвати хутором "Надія" в пам'ять своєї покійної дружини.

Як же виглядав отой хутір "Надія" в часи нашого приїзду з Новочеркаська? Краєвид, що оточував нашу майбутню оселю, був сумний і непривітний, і сам хутір справив на мене сумне, гнітюче враження. Хата стояла в голім степу, без огорожі, без жодної деревини або куща. Я, що звикла з дитинства до садків, до лісків та гаїв, жахнулася в душі, опинившись серед тієї справжньої пустки. Біля хати стояла обора, маленький хлівець та якась невеличка викопана землянка. Отаке було тоді все хутірське забудування.

Я довго стояла, одійшовши трохи від хати в той бік, де степ ішов угору, і роздивлялася на весь той простір, що ширився далеко, далеко навкруги нашої убогої оселі. Степ, степ, степ! А от і приємна відміна. Коли глянути униз від хутора, то перед очима простягнулись луки з вузенькою річечкою, що й досі зветься Комишуватою Сугаклеєю. Ця назва пішла, певно, від того, що річечка весь час ховалася в гущавині комишів та осоки. Лози там було теж чимало. За отими широкими луками поле йшло вгору і на горбочку біліло кільканадцять хат, оточених садками, а трошки віддалік виднілось кладовище, з невеличкою кількістю хрестів. Видно було, що село Карлюжина, так звалась ота купка хаток, було не набагато старшим від нашого хутора, який тільки почав зводитись на ноги.

Подивившись трохи ліворуч, я побачила друге село, з високою дзвіницею і церквою біля неї. Село те широко розкинулось по схилах колишніх берегів річки. Ото й була Кардашева, про яку я вже не один раз згадувала на сторінках моїх спогадів. "Там колись жив і працював Іван", — подумала я, і думка зробила весь краєвид і навіть сумну нашу оселю не такими вже чужими й холодними, якими вони здалися напочатку. Мені вже байдуже стало до тих розкішних сіл з садками, до зелених гаїв і навіть до велетнів осокорів, якими ми ще так недавно милувалися з Іваном в Новочеркаську. Мені вже не було так безнадійно важко від того, що навколо нашого хутора і біля хати не було ані вишняку, ані кущика калини, яку я так любила.

— Чого там сумувати? — сказав мені й Іван Карпович, що звернув увагу на те, як я уважно роздивлялася нашу садибу.— І садок, і калина (як тільки він вгадав, що я саме в ту хвилину думала, де б тут добути два-три кущики калини), і вся інша краса — діло рук людини. Аби руки були здорові й не ледачі!

— Я й не сумую,— відповіла я йому. — Вже й те добре, й радісно, що у нас є своя власна хата, з якої тепер ніхто не пожене нас невідомо куди й пощо.

— Це правда, — погодився зі мною Іван. — Добре, що ти так мужньо дивишся вперед,— додав він і, кинувши оком навкруги хутора, усміхнувся:

— Земля — наша мати, а сонце тут так само світить, як у інших, більш щасливих людей. Добре, що я вже не сам, а з тобою, — говорив він весело до мене. — Ти у мене роботяща. Мої та твої руки чого тільки при охоті тут не зроблять. Будуть у нас "і ставок, і млинок, ще й вишневенький садок!"

Так воно й сталось, як пожартував тоді Іван. Всі ті численні відвідувачі нашого хутора, які приїздили пізніше, не могли натішитися й намилуватися з того, що вони бачили. Ніщо вже не нагадувало оту безнадійну пустку, серед якої ми опинились, вступивши вперше на подвір'я нашої степової оселі.

Іван Карпович, здавалось, нічого неприємного не помічав. Він не любив сумувати і, опинившись серед тяжких обставин, зараз же взявся до праці. Пізніше я мала змогу пересвідчитись, що яке б не було скрутне становище, Іван Карпович ніколи не втрачав мужності. Енергія його виростала неначе стократ і спрямовувала всі його духовні й фізичні сили на те, щоб перебороти лихо.

Через декілька днів після нашого приїзду привезли з міста Назара та Юрка. Діти були обідрані й перелякані, як дикі каченята, що повсякчас готові втекти з рук і сховатися в очереті... Але згодом, переконавшись, що нічого лихого їх не чекає ні від татка, ні від мене, вони почали потроху знайомитися з нами, не тікали вже від нас і дуже охоче допомагали в господарстві. Вони розповідали нам про своє життя в Єлисаветі, про всі ті штуки, які вони там вигадували й утинали. Тут, під час довгих і дружніх розмов, перед нами висвітлились усі дитячі минулі гріхи, які зробили їхні імена такими відомими і в школі, і поза школою. Почули ми і про розбиті вікна в класі, і про "дулю для цікавих", яку хтось із них намалював на вікні вчительської кімнати, і про кози, на яких вони гарцювали, привчаючи їх до верхової їзди,і про бійки з вуличними хлопцями та поміж собою, і про чужі паркани, сади та городи, і про... Та й на воловій шкурі не списав би того всього, що тут за ці роки накоїлось. З тяжким болем у серці слухав батько ту дитячу сповідь і сумно усміхався. А діти, дивлячись, що їх за те не б'ють, ані лають, один поперед другого розповідали про всі подробиці тих тяжких провин. Вони зрозуміли, що в особі батька знайшли не грізного суддю, яким їх лякали, а щирого приятеля. З того часу стосунки між батьком і синами мали щирий, любовний характер і, нічим не затьмарені, залишились такими до самої смерті Івана Карповича.

Першим ділом, яке зробив Іван Карпович, було помістити хлопців на вчительську квартиру в сім'ю знайомого священика Іллі Лащенка, де вони мали добрий догляд і оточення товаришів по школі.

Заспокоївшись з цього боку, Іван Карпович весь віддався справам господарства, і реба було рятувати землю свою і Тарковського, орати і сіяти, щоб платити борги. Довелось йому тоді надовго забути про своє перо і взятися до інших знарядь праці: і до плуга, і до коси, і до лопати та інше.

Іван Тобілевич цілими днями, а в жнива — то й ночами працював на полі. Навіть обід і полудень ми виносили йому туди. Він та ще два робітники всьому давали раду. Як це було трудно, знають лише ті, хто без усяких грошових запасів приступає до справжнього, серйозного діла, маючи лише руки. Та дякуючи невпинній праці й енергії, життя на хуторі почало налагоджуватись. Земля, в яку покладено було велику силу праці, почала десятерицею обдаровувати свого працівника. Через рік з десяти десятин жита, які дали добрий врожай, було заплачено перший борг — тисячу карбованців — М. Л. Кропивницькому. На другий рік, з клітки озимої пшениці, Іван Карпович виплатив купцеві Н. Н. Полякову тисячу карбованців, як поруку за селян, якої вони не сплатили, та декілька сот карбованців за одного із своїх друзів, якого спіткало лихо і за якого Тобілевич поручився. О, не скоро ці борги були сплачені! Минуло багато років, перше ніж Іван Карпович, що боявся їх, як вогню, заплатив свій останній борг і міг вільно зітхнути і спокійно заснути. Як пригадаю, що ми ціле своє життя виплачували борги за землю, що їх колись хтось інший наробив, то аж серце стискається від жалю...

Це були нам тяжкі кайдани на протязі цілого нашого віку, обік усіх інших життєвих обов'язків. Але зробити інакше не можна було. Іван Тобілевич завжди мріяв про те,

щоб викупити прапрадідівську землю і віддати її чистою своїм дітям...

Згодом зовнішній вигляд хутора став уже схожий не на корчму, а на людську оселю. Було поставлено сяку-таку огорожу, посаджено багато дерев біля хати і понад лугом, посіяно квіти, постругано стежки. Все це зробили ті самі руки, що колись чепурили землянку на Аксайській вулиці; а коли ми, упоравшись, позабирали своїх дітей від чужих людей до рідного гнізда, то всім нам стало тут і гарно, і весело. З глибоким почуттям радості дивилась я на маленьку нашу донечку Марійку, яку я теж привезла додому і яка завжди старалася ходити в степ з батьком, силкуючись поспіти своїми малими ноженятами за його великими кроками.

На хуторі знову поновилися стосунки між селом та Іваном Карповичем. Те, що ці стосунки були припинені на декілька років у зв'язку з відсутністю Тобілевича, не стало на перешкоді до збереження приязні й довір'я селян до Івана Карповича. В усіх пригодах сільського життя для всіх був один шлях — на хутір. Тут кожного чекала щира порада і поміч. Іван Карпович, як звали його всі селяни, робив усе, що міг, аби полегшити долю селянина, а на селі тоді, ой, як тяжко жилося.

Деякі пани, що знали Івана Карповича ще з Єлисавета, страшенно обурювались і дивувалися з нього. "Он так опустился, и так опростился", — казали вони. Літом він їздив на простому драбинчастому возі, а взимку — на санках-гринджолах, так як їздили тоді всі селяни. Одежа його цілком пасувала до екіпажа: вишивана сорочка, свита, підперезана поясом, а взимку — кожух. Не пан, а справжній селянин.

Прожили ми на хуторі, в спокійних уже обставинах, зо два роки. Праця біля землі, хоч і яка вона тяжка, дає радість тій людині, яка, йдучи за плугом, любить усім своїм серцем кожну скибу її. Така праця не тяжка, вона лише загартовує характер людини, заспокоює нерви і зміцнює здоров'я. Я бачила на свої очі, який благодійний вплив мала робота на полі та по господарству на Івана Карповича. Завжди веселий, бадьорий настрій, весела усмішка, здоровий апетит і гарний сон. Іван Карпович любив ходити в степ з косою і там працювати на вільному повітрі, під сонечком, яке так гарно й тепло усміхається до кожної людини.

Тут, при роботі на полі, у Івана Карповича зародилась нова й уперта думка про створення хліборобської спілки, учасник якої думав би не за себе особисто, а за справи колективу. "Один за всіх і всі за одного" — було головним гаслом для майбутньої спілки. Він навіть почав широко розповсюджувати ідею хліборобської артілі, але не так-то легко було переконати селян відмовитись від одноосібного хазяйнування.

На жаль, артільні заходи Івана Карповича потерпіли невдачу. Дуже вже міцно трималися люди за власність, а особливо за землю. Іван Карпович дуже журився тим, що селяни ніяк не відчували потреби згуртовуватися щільніше для боротьби проти багатіїв-павуків на селі і що кожний бідняк при найменшій нагоді силкувався уникнути спілки, навіть і тоді, коли користь від цього була ясна. Кожен волів дряпати свою невеличку частку поля, хоч справжнього знаряддя хліборобського йому й бракувало. Темнота, брак подільчивості та прагнення до нагромадження "земельки" ставали на заваді усім добрим намірам Івана Карповича. Особливо трудно було йому переконувати більш заможних селян. Вони ніяк не погоджувались віддати свій хліборобський інвентар в користування артілі: "Поламають, зіпсують, а де його потім добути? Адже ж все оте вскочило в немалу копійку!"

Через декілька років таку саму невдачу потерпіли заходи М. В. Левитського, який заходився організовувати хліборобські артілі. Він дуже багато писав про такі артілі і всі його називали тоді "артільним батьком". Хліборобські артілі рекомендувались царським урядом, як спосіб допомоги селянам. Уряд навіть заходився допомагати артілям, постачаючи село машинами, плугами, сіялками, жниварками, віялками за дешеву ціну. Та купувати їх могли тільки багатії, а витративши на них власні гроші, вони не хотіли дозволити бідним односельчанам користуватися ними. Отже з пропаганди хліборобських спілок нічого не вийшло. Саме життя навчило Івана Карповича, що в умовах капіталістичного світу такі спілки не можуть існувати.

Проте цю ідею Іван Карпович таки втілив пізніше у п'єсі "Понад Дніпром", яка не мала успіху. Працював він над нею дуже довго, писав, переробляв і знову переробляв. Закінчив остаточний варіант лише в 1896 році, після того, як ним були вже написані інші п'єси. Його герой Мирон Серпокрил, котрий встиг уже здобути агрономічну освіту, повертається до свого села і починає гуртувати селян, намовляючи їх обробляти землю гуртом. Іван Карпович хотів показати Мирона Серпокрила як благородного старшого брата своїх знедолених односельчан. Живої натури в навколишньому оточенні письменника не було, тому йому доводилось малювати цей образ з голови, покладаючись лише на своє уміння. Але малюнок героя не задовольняв автора. Він відчував у ньому якусь фальш і не раз, зітхаючи, журився:

— Тяжкий труд письменника. Де у нас оті Мирони, якого я виставляю у п'єсі? Людина, що має освіту, раптом вертається на село на постійне проживання і береться навчати своїх односельчан-гречкосіїв, як краще жити на світі, як їм боротись проти злиднів та різних утисків і начальства і своїх же глитаїв?

Але, не дивлячись на те, що освічених "Миронів" ще не було видно тоді в селі, Іван Карпович продовжував працювати над своєю п'єсою.

Нема ще таких, як мій Мирон, — казав він, — то нехай люди побачать, який мусить бути друг і рятівник темного селянина.

— Завдання письменника, — казав він іншим разом, — полягає не тільки в тому, щоб відтворювати лише те, що він бачить, але й те, чого нема ще, але неодмінно повинно бути.

А проте Іван Тобілевич не був задоволений своєю роботою. Вся п'єса, від початку до кінця, здавалась йому нецікавою. На його думку, все звучало в ній штучно, починаючи з головного персонажа — Мирона Серпокрила. Художник-реаліст Іван Карпович любив над усе щиру правду. Він умів живописати яскраво й переконливо лише те, що бачили його власні очі і в чому він був твердо переконаний, а тому й не зміг вірогідно закінчити свою.п'єсу про спілку Мирона Серпокрила. Він сам бачив відсутність переконуючих фактів і, не знаючи, як вийти з того, як він казав, "тупика", примусив у першому варіанті п'єси свого героя й організатора дорогого для нього діла захворіти і вмерти. Щоправда, найбільш натуральним, правдивим кінцем діяльності Мирона Серпокрила Іван Карпович вважав появу жандармів і арешт. Але це означало б провалити п'єсу остаточно.

— Не можу ж я, — казав мені Іван Карпович, — свідомо йти на те, щоб утопити свою п'єсу, закликавши жандармів до домівки Мирона та до його більш енергійних спілчан!

Бажання говорити з людьми про ідею спілкування хліборобів було у письменника тоді таке пекуче, що він не міг відмовитись від свого, як він його називав, нещасливого твору Адже ж тією п'єсою він сподівався звернути увагу суспільства на тяжке й безправне становище селян.

З цензурних міркувань Іван Карпович показав навіть у своїй п'єсі сільського старшину, котрий, всупереч правді того часу, не вставляв Миронові палиці в колеса, а, навпаки, допомагав. Отакими, на думку автора, й мусили бути всі представники селянської адміністрації. Такими, принаймні, він хотів їх бачити.

Друзі застерегли письменника від того, щоб п'єса кінчалася смертю Мирона Серпокрила. Лякали цензурою, яка могла б заборонити п'єсу, коли б сумнівне розв'язання питання спілки в очах цензора видалося дискредитацією ідеї хліборобських артілей.

Під впливом тих дружніх порад Іван Карпович переробив кінцівку: Мирон у нього вже не вмирав, а його обирали у члени земської управи.

Треба сказати, що Іван Карпович деякий час надавав великого значення роботі земства. Він вірив тоді, що до земства йшли працювати найкращі представники тогочасного суспільства, ішли під впливом свого щирого бажання допомогти простому людові, особливо — селянству. Але ближче знайомство з отими, як він думав, "друзями народу" захитало віру Івана Карповича в їхню доброчинність і справедливість. Тож цей другий варіант закінчення пєси "Понад Дніпром" теж не задовольняв автора. Отже він вирішив послати до цензури перший. Це було вже в 1897 році. Почав чекати відповіді, а її все не було та не було. Тоді він вирішив, що друзі не помилялись, коли застерігали проти кінцівки першого варіанту. Почекав Іван Карпович відповіді з цензури, подумав та й послав туди другий варіант п'єси.

Всупереч його сумним сподіванкам, цензура дозволила обидва варіанти. В 1899 році п'єсу було надруковано в журналі "Киевская Старина" з обома фіналами. Нарешті здійснилася мрія письменника: його погляди на хліборобські артілі та на примусове переселення українських селян в Оренбурзькі степи були широко опубліковані і це дало йому хоч трохи задоволення. Він почував, що виконав свій письменницький обов'язок — будити думку суспільства і ставити перед ним важливі життєві питання.

Іван Карпович вірив, що його п'єса піднімала важливі питання в житті українського селянства і що її обов'язково треба було показати на сцені. Але то сталося значно пізніше.

У час нашого проживання на хуторі Іван Карпович цікавився ще багатьма питаннями з життя села. Саме вони й відволікали увагу письменника від роботи над п'єсою "Понад Дніпром". У той час почали народжуватися й енергійно діяти на селі нового типу хижаки, вже сини фінансового капіталу. Оті нові сільські п'явки на тілі українського хлібороба і просились потрапити на сторінки комедій Тобілевича. Обурюючись на різних Калиток, Калито-чок, Пузирів та їхніх прислужників Феногенів і Феноген-чиків, Іван Карпович збирався висміяти їх, показавши на сцені для привселюдного осудовиська. Взимку, коли всякі роботи на полі цілком припинялися, він брався до письменницької праці. Ним було вже намічено два цікавих, як він думав, сюжети. Один мав змалювати подію, взяту ще з часів кріпацтва, щоб показати сваволю поміщиків над своїми селянами, і назву для цієї п'єси Іван Карпович вибрав таку: "Що було, те мохом поросло". Другою п'єсою мала бути комедія "Влада грошей", яка повинна була показати широкому світові пристрасть селянства до "святої" земельки і до нагромадження грошей, щоб було за що її купити.

Успіх п'єс, написаних Іваном Карповичем у Новочеркаську, примусив його віддати перевагу першій темі. Йому здавалось, що тема "гроші" буде далеко сухішою, ніж історія закоханих парубка й дівчини, яких наважились тяжко покривдити прислужники поміщика, забравши наречену з-під вінця на поталу сластолюбцю панові. Адже ж правом "першої ночі" користувались не тільки рабовласники на Україні, а й феодали в інших країнах. У далекі часи кріпацтва поневолення людини людиною було звичайним явищем. Отже, вважаючи, що для публіки цікавіше буде подивитись п'єсу, в якій оповідатиметься про пригоди закоханих, Іван Карпович знову дав перевагу театрові над інтересами літературними. Всю зиму 1887 року він присвятив п'єсі "Що було, те мохом поросло". Але весною 1888 року від цензора повернувся примірник п'єси із забороною її до постави.

Іван Карпович не склав зброї. Театр потребував нових п'єс, а свій твір він вважав сценічним. Отже він знову засів за переписку п'єси і нічого крім назви в ній не змінив. Переписав і послав до цензури під назвою "Не так пани, як підпанки". Тієї ж осені ця п'єса знову повернулася без дозволу цензури. Тоді Іван Карпович послав її під назвою "Де люди, там і гріх" — вона повернулася з таким же сумним результатом. Кінець кінцем п'єса таки одержала дозвіл цензури, але вже в 1904 році, під назвою "Підпанки". Ще до ухвали її цензурою вона була надрукована в журналі "Правда" в 1890 році під першою своєю назвою, себто — "Що було, те мохом поросло", а в 1899 році, під назвою "Підпанки", в журналі "Киевская Старина" та окремою книжечкою.

У 1903 році ця п'єса увійшла до збірника творів Івана Тобілевича "Драми і комедії".

Отож, як бачимо, авторові не дуже пощастило з показом своєї п'єси на сцені, а разом з тим численні подорожі "Підпанків" до цензури свідчать, що Іван Карпович не так то легко здавав свої позиції. Коли він що задумував, то намагався здійснити. Так було і з п'єсою "Хто винен" та й у багатьох інших, важливих для Івана Карповича, випадках.

Під час мандрівок п'єси "Підпанки" до цензури Іван Карпович зробився ще більш вимогливим до свого тексту, ніж був раніше. Переписування одного й того ж твору зробило його більш уважним і самокритичним. Цьому ще допомогло, гадаю, видання збірки його творів, яке було здійснене 1886 року. До збірки увійшли три перші дозволені цензурою п'єси: "Бондарівна", "Розумний і дурень" і "Хто винен". (За вимогою І. Тобілевича на тій збірці було зазначено, що автор забороняє виставляти п'єси на сцені без його на те дозволу. Це було зроблено у зв'язку з його угодою з товариством, якому Іван Карпович надав виключне право постановки своїх п'єс). Друкувалась ота перша книжка творів Тобілевича в м. Херсоні, і коли, списавшись з автором, видавництво весною 1887 року прислало нам належні примірники, я помітила, що поява на нашому хутірському столі великої гірки першої надрукованої збірки п'єс не справила на автора того враження, на яке я сподівалася. Замість того, щоб радіти, побачивши свій уже надрукований твір, Іван Карпович, передивившись уважно першу книжку, що потрапила до його рук, навіть посмутнів.

— Чого ти? — спитала я здивовано, бо сама дуже раділа і вважала прибуття книжок важливою подією в нашому хутірському житті.

— Ти радієш,— сказав він,— а мені стало якось боязко. Адже ж від друкованого слова може бути і велика користь і велика шкода!

Іван Карпович почав пояснювати мені, яка відповідальність лежить на письменникові, що видає свої твори. Досі він писав головним чином для сцени. А на сцені різні помилки у висловах акторів проходять часом зовсім непомітно, а як і помітить хто, то не знає, чи то помилка автора, чи актора. А в книжці кожне слово вже без всяких сумнівів іде від автора, і тому всі помилки також ідуть на рахунок того, хто написав книгу. Коли видавництво з Херсона почало просити у Івана Карповича дозволу на видання окремою книжечкою п'єси "Наймичка", автор поставив вимогу додержуватись його тексту і не робити ніяких поправок без його дозволу.

У той час в нашу адресу на станцію Шостаківка акуратно надходили журнали "Киевская Старина", "Правда", "Галицька Зоря" та газети "Новое время", "Одесский листок", "Елисаветградские ведомости". Крім того брати, як і раніше, були дуже уважні до Івана Карповича і завжди надсилали йому всі номери газет з рецензіями на вистави з тих міст, де вони грали. Отже ми хоч і були відрізані від широкого світу межами нашого хутора, а проте зв'язок з культурним світом у нас не припинявся. Іван Карпович сам не міг обходитись без газет і журналів, та й мене до того привчав. Привчав він цікавитись друкованим газетним словом і друзів своїх селян. Щонеділі у нас збиралися ті з хліборобів, які почували потребу знати, що діється в світі. Іван Карпович читав їм чітко й виразно різні статті з журналів та газет, пояснюючи незрозумілі для них вислови, а вони уважно слухали, вставляючи подекуди свої коментарі до прочитаного або коротенькі, репліки, завжди дотепні й гострослівні.

Та хоч яке було повне інтересами наше життя на хуторі, а проте воно перестало задовольняти актора і письменника Тобілевича. Потягнуло до роботи в театрі, до людей, рівних собі по освіті, до своїх однодумців. Журнали, газети, книжки не могли заступити живого слова культурної людини. Та й справи матеріальні вимагали більш широкого поля діяльності, бо прибутків від хазяйнування на хуторі не могло вистачити на всі наші потреби. Одні тільки борги за землю Тарковських забирали більшу частину того, що ми одержували. Наука дітей і їхнє проживання в Єлисаветі на учнівській квартирі теж вимагали від нас постійних і чималих витрат. А було то наприкінці 1888 року. Надходив кінець нашому примусовому проживанню на хуторі. Одержати тільки паспорт, і можна вирушати в путь. А тут саме й діло знайшлося. Тієї осені ми дізнались про те, що М. Л. Кропивницький знову чогось розгнівався на членів товариства і не тільки залишив його, а й почав збирати нову трупу.

Про те, що Кропивницький не захотів грати в товаристві, ми знали з листів Панаса й Миколи, а про його намір організувати нову трупу довідались від друзів з Єлисавета. Про бажання Кропивницького остаточно відокремитись від товаришів, з якими він так довго й з таким блискучим успіхом працював на сцені, Іван Карпович сповістив Миколу в листі від 1 листопада 1888 року з хутора. Іван писав:

"Кропивницький поїхав у Харків, де найняв кватирю і буде набирати нову трупу. Ненужна конкуренція. Міст, де б можна було грати одній трупі, мало, а тут — на тобі — три... Трупа, котру набере Марко, маючи Кропивницького в заголовку, буде робити конкуренцію, навіть більшу, ніж трупа Старицького, котра тепер з великим поспіхом грає в Курськім. Одначе з цього не виходить, що наше товариство без Кропивницького пропаде..."

У другому листі, від 5 грудня того ж таки року, Іван Карпович писав, що Одесу взяти приступом буде для товариства легше, ніж Харків, бо "Одеса вже взята давно". А те, що Марка Лукича не буде з ними, не так уже повинно їх лякати, бо у них є головне — Заньковецька. "їй, публіці, далеко більше ходить бачить Заньковецьку, ніж Марка". В іншому місці він пише: "Думаю, що публіка помириться з тим, що Кропивницького нема, а є Карий". Аби тільки була Заньковецька, улюблениця всіх глядачів.

Іван Карпович, котрий завжди глибоко цікавився усіма справами театру, не міг у тому листі не дати кількох порад щодо місця, де мали відбуватися вистави товариства в Одесі. Ось що він пише з цього приводу: "А тільки, по правді тобі скажу, те обстоятельство, що ми будемо грать у трущобі,— бо ремеслений клуб є трущоба,— більше по мішає, ніж отсутствіє Кропивницького. Я гаразд не знаю, але мені здається, що ремісничий клуб — конура, а не театр і певно не має дешевих місць! ...А коли можна взять Рус[ский] театр на прошлогодніх условіях, то краще було б грать у Рус[ском] театрі... Жду найскоршої одповіді і грошей. Як получу паспорт на виїзд, буду телеграфірувать. Цілую Маруську і жадно жду побачити її у себе на хуторі!"

У своєму листі від 19 листопада Іван Карпович теж радить братам: "Доводю до твоєї відомості, що тепер всі губернатори Київського округа на свій страх можуть роз-рішать чи не розрішать малоросійскіє спектаклі. Напиши на всякий случай Черніговському і Житомирському губернаторам. Київ не зачіпай, бо там дурний Тамара, котрий дума, що він Дрентельн".

Отже, Іван Карпович весь час пильно стежив за справами товариства, яке він вважав своїм і до якого мріяв негайно виїхати після звільнення від примусового перебування на хуторі. Він гадав, що нашій трупі треба було конче добиватися дозволу грати в Чернігові та в Житомирі, вважаючи ці міста форпостами до головної "фортеці", якою був для всіх українських і російських труп Київ.

"Як не дозволять, то так і буде,— писав Іван Карпович,— а дозволять, то: аби поріг... Ці два городи були б порогом до Києва..."

Нам було дуже боляче кидати хутір і ладнати свій човен до подорожі по далеких, широких світових річках. Багато праці вклали ми обоє в цей шматок землі і зробили його справжнім оазисом у степових херсонських просторах. З хутором "Надія" зв'язане було все життя Івана Карповича, артиста і письменника. Тут так все переплуталось між собою, поезія і проза його існування. "Надія", або "Надеждовка", як часто називав хутір Іван Карпович, до кінця його життя була для нього бажаним і надійним захистом від різних світових бур. Дерева давали живущу тінь у нестерпну спеку, степ — чисте повітря, зелені луки вабили око, а кришталева поверхня води того ставка, який, на замовлення Івана Карповича, було викопано півколом, між садком та лугом, втихомирювала душу і заспокоювала нерви.

Та все ж Іван Карпович аж помолодшав, коли, з паспортом в кишені, залишив хутір і сів до вагона, який так привітно вистукував нам своє стверджувальне "так-так..." на все те, про що ми тоді розмовляли. Яка то радість для людини — почуття волі! Сидимо в вагоні, їдемо, куди нам хочеться, вже нікого не питаючи і ні на кого не оглядаючись!.. Радість! Велика радість!

По дорозі до Одеси Іван Карпович цікавився питанням, яка атмосфера в товаристві? Чи було воно подібне до тих багатьох колективів акторів, які йому колись довелось бачити і знати? А особливо турбувало його питання згоди в стосунках акторів між собою. Він ненавидів чвари, заздрощі та інші негативні явища, які завжди псували найкраще поставлене театральне діло. Він так високо ставив і поважав згоду між людьми, що навіть писав про це у своєму листі до Садовського від 1 листопада 1888 року: "Якщо товариство стало сім'єю, члени котрої один другому сприяють в домаганні виконати задачу спілки; якщо користолюбіє, лжесамолюбіє, честолюбіє і самомненіє повтікали з товариства, якщо мир, любов і єдність в діях заступили місце чвар, то да здраствує товариство! ...Думаю, що у Вас все гаразд, і надіюсь скоро прибути в товариство, щоб служити одностайно ділові рідного театру".

— Наша робота вимагає великої співдружності, — казав Іван мені, сидячи у вагоні.

А колеса бадьоро гомоніли: "так-так-так!.."

Ще 5 грудня Іван Карпович писав братові Садовсько-му листа, а вже в двадцятих числах того ж таки самого місяця ми були в Одесі. Там ми .застали і Садовського, і Заньковецьку і Машу Садовську. Наша зустріч була дуже сердечна, саме така, на яку сподівався Іван Карпович. Панаса ще не було. Він мав ось-ось приїхати з Севастополя разом з цілим гуртом акторів. Садовський та Заньковецька приїхали трохи раніше, а Саксаганський мусив затриматися в дорозі: натиснули несподівані морози і товариство змінило свій маршрут, бо водою вже не можна було їхати.

Зустрілися з Панасом того разу якось особливо радісно. Брати говорили й не могли наговоритися. Мені було дуже приємно дивитись на них обох. До мене Панас Карпович поставився теж дуже сердечно, так, неначе я давно вже була для нього другом і сестрою. Доказ його щирості до мене я бачила в тому, що він дуже відверто говорив з Іваном у моїй присутності.

ЗНОВУ НА СЦЕНІ

На другий день після приїзду трупи на чолі з Саксаганський у нашому номері було дуже гварно і людно. До нас посходилося дуже багато акторів та актрис. Усім хотілось прив'тати Івана Карповича з його поверненням до театральної роботи. Звичайно, що радісну оту зустріч з товаришами скропили доброю чаркою того, для чого власне й робляться чарки. До чарки була закуска і традиційний чай з солодкими тістечками та сухарчиками. Не треба бути хитрим чарівником, щоб відразу догадатися, на які головні теми точилась тоді розмова наших гостей. Театр, п'єси, ролі і все те, що було щільно пов'язано з акторською роботою. Піднімали тости за розквіт українського театралнього мистецтва. Іван проголосив окремий тост за здоров'я Заньковецької, вихваляючи її талант та його значення для нашої української справи. Різні господарчі діла не дали мені змоги чути все те, що говорилося за столом, та коли Садовський і Саксаганський почали розмову про розподіл ролей, які грав Кропивницький, я навмисне припинила свою господарську роботу, щоб послухати і дізнатися, які саме з них припадуть на долю Івана. Я знала від нього, що йому дуже хотілося грати в нових, написаних ним п'єсах: "Наймичці", "Безталанній" та "Мартині Борулі",— і дуже зраділа, коли почула, що для першого виступу на сцені Іванові призначено було виконати роль Мартина Борулі. Зовсім несподівано до мене звернувся Садовський і запропонував мені роль Палажки, дружини Борулі. Я радісно погодилась, тільки попросила дати мені два тижні на підготовку, пояснюючи, що я ще ж ніколи не грала відповідальних ролей.

— Не дуже там тріться й мніться з тією Палажкою,— відповів мені на це Микола Карпович.— Вам треба буде взятися й за інші ролі. Та про це поговоримо іншим разом.

Гості порозходились, а ми з Іваном довго ще не лягали спати. Він читав п'єсу "Мартин Боруля" і робив при тому якісь нотатки, а я, прибираючи посуд зі столу й миючи його, думала про те, що і для мене розпочинається новий етап у моїй діяльності. Я знов верталась до театральної роботи, але вже не хористкою, як це було в трупі Михайла Петровича, а репертуарною артисткою. Повна сумнівів щодо моїх акторських здібностей, я звернулась до Івана.

Я просила його пригадати собі мої виступи в епізодичних ролях ще за перших часів моєї театральної роботи.

А що, як я не справлюся з роллю Палажки і на все моє життя залишуся хористкою, на вихідних ролях?! — турбувалась я, перешкоджаючи в своєму хвилюванні Іванові, що був заглибився у свою роботу над "Мартином".

У театрі нема маленьких або великих ролей, для яких не треба було б мати акторських здібностей, — відповів мені Іван Карпович. — Кожна роль — це окремий, певний образ, накреслений автором. Актор не має права вийти на сцену, не попрацювавши перед тим над утворенням потрібного образу персонажа, хоч би цей персонаж являв собою лише другорядну, незначну особу в п'єсі. Адже ж автор чомусь вирішив увести до своєї п'єси цей незначний персонаж. Виходить, що для висвітлення його думки цей образ потрібний, як буває потрібний маленький гвинтик у великому колесі, а коли він потрібний, то як же акторові знехтувати цим образом і не опрацювати його так, як того вимагають закони акторської майстерності? Тебе хвалили у твоїх епізодичних, маленьких ролях, — продовжував казати Іван, — виходить, ти давала потрібний для невеличкої ролі малюнок. А це вже свідчило про те, що в тебе були творчі здібності. Коли вони були тоді, чому б їм не бути й тепер?

— Ой, то ж були все куценькі ролі, що складалися з трьох або трохи більше речень,— перебила я Івана, уявивши себе на сцені у великій, відповідальній ролі. — Велика роль — це тобі не маленька пустяковина, — додала я з переконанням.

— Однаково, — відповів Іван. — Хіба осколок справжнього діаманта не має того ж самого вогню і блиску, що й більший шматок того ж самого дорогоцінного каменя? Дарма, що розміром обидва різні, а грають і сяють вони однаково. Так і ролі. Чи більша, чи менша, а в кожній мусить відбитися і заграти справжній вогонь таланту. Таланту ніщо не замінить, так само, як не можуть замінити шліфовані і оброблені прості скельця справжнього діаманта, — закінчив Іван свої пояснення щодо значення будь-якої ролі в п'єсі.

Кожна роль, на його думку, вимагає таланту, без якого краще й не братися до акторського діла. Такий присуд почула я від Івана уперше. Він засуджував усіх тих, хто, не маючи ніяких акторських здібностей, все-таки намагався вискочити в актори.

А хіба праця над собою і щоденна практика не зможуть допомогти людині виробити в собі акторську майстерність? — запитала я, почуваючи непевність у своїх артистичних здібностях. "Навіщо ж морочити людям і собі голову, якщо праця не зможе зробити з мене артистку?" — подумала я, чекаючи з великим зацікавленням відповіді.

На це Іван твердо і рішуче заявив, що взагалі талант — це дар самої природи. Цей дар ніщо не може заступити вже саме тому, що він полягає в якійсь дивовижній силі, яка допомагає обдарованій людині інтуїтивно вгадувати найкращі засоби для вияву тих чи інших думок та почуттів. Хто навчив соловейка співати так, як він співає? Чому на світі так багато хороших музикантів, а так мало геніальних композиторів? Коли б можна було стати генієм в якій-небудь галузі мистецтва за своїм власним бажанням, то забракло б і паперу, щоб записати всі імена уславлених, геніальних людей. А так що ми бачимо? Сторіччя дають лише декілька великих імен людей, які силою свого таланту піднялися над своїми сучасниками і стали дійсними керманичами в розвитку свого виду мистецького діла. Виходить, що обдарованість залежить не від людини. До цього Іван додав ще й те, що талант сам по собі — це те саме, що неодшліфований діамант. До обдарованості обов'язково потрібно прикласти багато зусилля й праці. Тільки тоді талант виявиться на всю широчінь і глибочінь, заблищить усіма своїми різнобарвними вогнями.

При тій нагоді Іван ще багато дечого цікавого розповів мені про уперту працю різних уславлених людей над своїми природними здібностями.

Імена їхні відомі всьому культурному світові,— казав він.

Серед них Іван Карпович назвав імена літературних талантів — Пушкіна, Островського, Бєлінського, Некрасова, а також відомих художників — Рєпіна, Ге, Брюллова та інших, малюнками яких у репродукціях він захоплювався. Пізніше, коли ми відвідали з ним Третьяковську галерею, його захват талантами улюблених художників перевищив усяку міру. Його не можна було намовити йти додому. Він вертався безліч разів до полотен, які вабили його до себе своїм задумом і чудесним виконанням.

Я слухала Івана Карповича тієї пам'ятної мені ночі з такою увагою, що не помітила, як збігла ніч і почався ранок. Я вирішила працювати над собою так, як порадив він, мій перший справжній учитель акторської майстерності, йому я, власне, найбільше завдячую тим, що з мене виробилась артистка дуже корисна в тих трупах, де мені довелось потім працювати. Я тільки страшенно досадую сама на себе за те, що приймала всі поради Івана Карповича як річ звичайну, яка має значення тільки для мене. Тепер, згадуючи оті розмови про театральну обдарованість та про методи роботи над ролями, я дуже шкодую, що не записувала, хоч коротенько, усі його думки і міркування.

Питання про те, чи маю я сценічні здібності, чи ні, я залишила на вирішення самої долі.

— Побачимо, яку Палажку пощастить мені показати на сцені в призначений для того день,— сказала я Іванові.

А тимчасом, за його порадою, почала обмірковувати характеристику свого персонажа, Палажки. Що це за людина? До якого прошарку селян належить? Завдяки чому, найбільш характерному, вона є представницею певної категорії людей і що в ній допомагає якнайяскравіше висвітлити образ головного персонажа е п'єсі, Борулю, і водночас те оточення, серед якого вона живе і діє? Чи вона, а разом з нею й Боруля, — типові представники свого середовища, чи, може, виняткові люди, не схожі ні на кого іншого? Були ще й інші запитання, на які я мусила знайти відповідь, щоб краще зрозуміти, кого саме мені доведеться відтворювати на сцені.

Після детального розгляду характеру Палажки, я звернулася знов до Івана, щоб поділитися з ним своїми думками. Образ Палажки стояв переді мною, як живий. Таких жінок мені чимало доводилось бачити на селі. Вона належала до заможної верстви селянства, бо мала наймичок та наймитів, але справжні панські звички ніяк не прищеплювались до неї. Палажка звикла не покладатися на поміч найманих рук і робила нарівні з наймичками. До цього вона привчила і дочку свою Марисю. Повага до авторитету Мартина Борулі була у Палажки тільки суто зовнішнього порядку, що характерно для багатьох селянських родин: на людях жінка не насмілюється гостро говорити зі своїм чоловіком, так само як і йти поруч з ним вулицею. Такого поводження вимагали народні звичаї, традиції. А у себе вдома та наодинці отака Палажка буде піднімати голос проти хазяїна дому і в разі чого навіть хапатиметься за качалку — звичайну хатню жіночу зброю проти чоловіка в давньому минулому. Дворянство з тими чудернацькими примхами, які здаються Борулі обов'язковими в житті справжніх панів, було чуже й непотрібне Палажці. Прості, без усяких вигадок умови селянського життя цілком задовольняли її, хоч вона на дуже короткий час неначебто піддалася впливові Мартинових мрій, погодившись видати дочку не за простого, хорошого й чесного парубка Миколу, а за чиновника Націєвського, людину із зовсім чужого для неї кола. Наприкінці п'єси Палажка знову така, якою вона звикла бути. Дворянство не пристало до неї, простої, неосвіченої жінки, і вона радо відмовляється від нього, благаючи Мартина спалити всі дворянські папери, в яких вона вбачає єдину причину усього того лиха, що спало на їхню сім'ю.

Обмірковуючи тип Палажки, ми з Іваном багато говорили і про Мартина. Іван довго спинявся на причинах, які могли породити таких людей. Він, звичайно, вбачав ті причини у безправному становищі селянина серед інших верств суспільства. Чому прототип Борулі, Карпо Адамович Тобілевич, прагнув рахуватися в "дворянському достоїнстві" і вибитись за всяку ціну "на дворянську лінію"? Служба у панів настільки упеклася йому, що він, як людина вольова, почав шукати виходу зі свого невимовно тяжкого становища. Цим виходом для нього були його родинні гербові папери, що надавали йому і його дітям всі права дворянства. Спокуса була занадто велика для яремного панського прикажчика, і він гаряче взявся добитися отих прав, які б звільнили його і всіх його близьких людей від становища "бидла". Він прагнув мати права такі самі, якими користувалися всі ті, хто чомусь вважав себе справжніми людьми, а селян — робочим скотом. Отим робочим скотом, отим, як каже Мартин у п'єсі, "бидлом" не хотів бути ні Карпо Тобілевич, ні Мартин Боруля.

— Публіка чомусь завжди сміється, — казав мені вже далеко пізніше Іван Карпович, — в той момент, коли Боруля кидає в піч свої дворянські папери. А між тим — це надзвичайно трагічний момент. Глибоко трагічний. Адже ж разом з паперами в полум'ї горять усі надії й можливості для простої людини одержати змогу рахуватися "правовою людиною". "Дворянська лінія" в устах Карпа Адамовича, так само як і в устах Мартина, означає таке стано вище, коли ніхто не матиме права дати тобі по потилиці, вилаяти тебе ні за що ні про що і взагалі зганьбити твою людьску честь і гідність. Карпо Адамович, далеко розумніший за Мартина, не старався обставити своє життя панськими витребеньками. Він жив скромно, так, як дозволяли йому заробітки і господарське уміння дружини, Євдокії Зінов'ївни. Від скромного свого бюджету він обов'язково забирав деяку копійчину для того, щоб учити дітей. Освіта, на його думку, теж була надійним виходом з безправного становища. Ця характерна риса для Карпа Адамовича дуже мало позначалася в діях Мартина. Боруля говорить своєму синові Степану ті самі слова, що їх свого часу казав Карпо Тобілевич Івану: "Трись, синку, між людьми, трись, трись", — але ці слова у Карпа і в Мартина мають не зовсім один і той самий грунт. У Тобілевича це означало набувати практику до тієї науки, яку ти вже одержав у школі, тоді як у Борулі — заводити вигідні знайомства в новому колі людей, в даному випадкові — в колі чиновників. Мартинові бракує розуму Карпа Адамовича, його мудрості, яка ще поглибилась умовами під'яремної служби у панів. А в Борулі життя проходило інакше.

Тільки через багато років після того, коли й без документів сини Карпа Адамовича повиходили на "дворянську лінію" і коли давня залежність та бідність згадувались, як тяжкий сон, Іван прочитав батькові свою комедію "Мартин Боруля". Старий слухав, слухав, а потім з німим докором погрозив синові пальцем, а в очах було повно сліз... У цій комедії він впізнав себе, своє колишнє горе. В ній вилилась уся трагікомедія душі бідного мужи-ка-шляхтича Карпа Тобілевича — Борулі, його безпросвітне тодішнє становище і вся безнадійність боротьби з гордим паном Красовським за свої права людини. Згадка про це колишнє лихо і через сорок років викликала у Карпа Адамовича сльози жалю й образи...

Обговоривши з Іваном образи Мартина та Палажки. ми почали обмірковувати зовнішні вияви тих характерних рис, якими позначалися ці персонажі. Встановивши, що моя Палажка належить до заможної верстви і що вона чекає приїзду гостя, чиновного жениха для Марисі, я взялась ретельно шити відповідні костюми для цієї ролі. Але не тільки від одягу залежить зовнішній вигляд відтворюваного на сцені персонажа. Костюми були готові, а роль ще не була зроблена.

Хоч я й знала в своєму минулому батато різних типів жінок з села, але мені все ж таки було важко відтворити з реальною переконливістю зовнішній образ справжньої селянки. Іван помітив мої надаремні шукання потрібних рухів і міміки і одного разу сказав мені:

— Ні один великий майстер в мистецтві малювання не працює без живої натури при утворенні якої-небудь значної композиції і навіть невеличкої своїм розміром картини. Художники шукають підходящі для їхнього задуму зразки в самому житті, що їх оточує. Задовго перед тим, як розпочати свій малюнок, кожен з них робить безліч зарисовок, ескізів та інших підготовчих проб. Недурно ж існує на світі професія натурщиків і натурщиць. Акторська робота має в собі багато дечого спільного з роботою художника. Акторові теж потрібна жива натура, живі зразки. Адже ж актор творить образи і йому, так само як і будь-якому художнику, треба малювати ті образи виразно і яскраво, так, щоб вони були, як живі. Тобі бракує натуральності в рухах. Раджу тобі піти по базарах і по церквах. Придивись там до різних селянок, познайомся з тими, які здадуться тобі схожими на Палажку, запроси до себе. От тобі й буде жива натура,— порадив мені Іван.

На другий же день я з самого ранку вешталась по Одесі, придивляючись до різних представниць села — молочарок, килимарок та тих селянок, які штовхалися між людьми, шукаючи того, що вже вдома було намічено ними купити. Знайомство з "Палажками" негайно зав'язалося біля килимів, плахт і вишиваних рушників. Треба сказати, що оті килими, плахти й рушники завжди непереможно вабили мене до себе. Вивчення живої натури несподівано вскочило Іванові в деяку копійчину, та він і не сперечався зі мною. Українські плахти й килими утворили в нашому номері художній затишок. Вся наша кімната неначе усміхалась до нас яскравими барвами українських народних узорів, якими пишалися всі покупки, пам'ятки про нові мої зустрічі і творчі шукання. Але знову мій учитель був не-задоволений.

У тебе дуже багато зайвих для твого образу рухів,— сказав він мені, коли я, певна вже в своїх досягненнях, демонструвала перед ним утворений мною тип Палажки.

В тебе не справжня Палажка, а тільки копія її і до того ще й не зовсім вдала. Переборщуєш ти не тільки в уживанні різних рухів, а й у змінах твого обличчя, в міміці. Пам'ятай, що сценічний образ — це тобі не фотографія, не копія, а художній твір! Хіба художник виписує на малюнку всі деталі й дрібниці, які разом з головним у "натурі", впадають йому в очі? Не все він відтворює на своїй картині з того, що є в його "натурі", себто в тих живих зразках, які він переносить на полотно. Художник бере з живого зразка тільки те, що може допомогти йому найбільш виразно і яскраво виявити типове для цього, вирваного з самого життя, образу. Деталі дуже часто затушковують головне, на що спрямовував свою увагу митець. А треба малювати так, щоб думка художника для кожного була такою ж ясною і зрозумілою, як і для нього самого.

Отже, на думку Івана, я занадто багато давала отих деталей, зайвих, як він казав, для "правди образу". Цей термін він часто вживав у своїх розмовах з іншими акторами. Тепер для визначення цього поняття користуються виразом "логіка образу".

Признатись по щирості, ота "правда образу" далась мені тоді добре взнаки. Іван був дуже вимогливим учителем і не пробачав мені ні однієї хиби в роботі. Доходило іноді до плачу.

— Хай вона тобі згорить ота "правда",— сердилась я з слізьми у голосі, кидаючи зошит, з написаною в ньому роллю.

Сльози і нервові вибухи тільки гнівили Івана, і він ще з більшою наполегливістю вимагав від мене чіткості й виразності у виконанні потрібного персонажа. Завдячуючи цьому, я, нарешті, добре з'ясувала собі, в чому полягав творчий метод праці над роллю Івана Тобілевича. "Вивчати життя, брати з нього живі зразки і запозичувати в них тільки головне, найбільш характерне для них",— занотовувала я собі. Для утворення типової дружини Борулі, я використовувала своїх давніх знайомих села Кардашеви та Карлюжини, бо добре їх всіх пам'ятала, але для "правди образу" запозичала також дуже багато характерних рис від тих килимарок і молочарок, про яких уже писала вище. Сценічний образ дружини Борулі вийшов у мене, так би мовити, збірним, комбінованим, але, як виявилося пізніше, коли я почала виступати в цій ролі на сцені, правдивим і типовим.

Але Іван Карпович на тому не заспокоївся.

— Мало утворити потрібний образ, треба його технічно вправити, треба, щоб самі ноги і руки рухались, обличчя змінювалось, очі дивились, а уста вимовляли слова ролі з пунктуальною точністю, так, як було намічено тобою в зв'язку з різними ситуаціями п'єси,— не раз повторював мені й іншим акторам Іван Карпович.

Грим, міміка, рухи тіла, жести — це той костюм, що повинен бути завжди напоготові. Користуватися ним успішно може лиш той, хто шляхом репетицій примусить есє своє тіло "грати роль" помимо волі самого виконавця.

Репетиції, репетиції та ще репетиції,— такий був акторський наказ Івана Тобілевича.

І до цього він іноді додавав:

— А що, як ти, бува, вийдеш на сцену і раптом схвилюєшся або злякаєшся?

Тимчасом, незважаючи на глибоке розуміння акторського діла, Івана як актора спіткала на сцені велика неприємність.

Першим його дебютом після примусової перерви в акторській роботі був виступ у ролі Мартина в п'єсі "Мартин Боруля". Іван Карпович охрип і тому дуже хвилювався, бо ніякі ліки й полоскання йому не допомагали. Про це хвилювання, звичайно, знала тільки я одна, бо Іван умів володіти собою і не показувати те, що діялось у нього на серці. Я його заспокоювала, як могла, радила звернутись до Панаса Карповича і попросити його зіграти Мартина в той вечір замість нього. Але Іван на це відповів, що Панас Карпович і так не виходить з театру, граючи щовечора.

Отже слова Івана Карповича про потребу постійної праці актора над собою справдились на ньому самому. Як тільки він вийшов на сцену, то відразу ж почав відкашлюватись і напружувати голос, щоб зробити його чутним для публіки. Це позбавило його змоги звернути більшу увагу на засоби виконання ролі. Борулю він зіграв не так, як того сподівалися всі, хто знав Івана, як високого майстра сцени. Публіка дуже холодно прийняла його і зовсім не викликала, хоч на афіші стояло, що сам автор п'єси гратиме Мартина. Рецензент, з'явившись у костюмерній Садовського, дуже несхвально озвався про Тобілевича — Борулю, про що й написав пізніше в газеті. Цей невдалий дебют гострим каменем зранив серце Івана Карповича, бо сам він найбільше був невдоволении своїм виконанням ролі. Панас і Маша глибоко співчували братові і силкувались заспокоїти й розважити його.

Після горезвісного спектаклю Саксаганський прийшов до нас у номер, як він це робив завжди, і жартами намагався розвеселити Івана. Він так комічно розповідав про всі свої невдалі виступи у різних ролях, що ми не могли не сміятися, слухаючи його. Іван сміявся разом зі мною і Машею, яка теж забігла до нас того вечора, але я добре бачила, що на душі у нього було тоді дуже важко. Він довго не міг забути про свій нещасливий дебют і завжди наводив його, як приклад своєї теорії про потребу повторних репетицій для вироблення технічної вправності.

— Вийшов на сцену, — ділився він пізніше своїми враженнями про цю невдачу з молодими акторами, — і відразу почув у собі якусь непевність, а тут ще отой темний, переповнений цікавими, колючими очима зал і неможливість заховатися, втекти від нього в більш безпечне місце. Що робити?! Грав, бо мусив, але без набутої заздалегідь технічної вправності та ще з охриплим голосом, трудно було викрутитись і зіграти гарно.

Усе моє акторське уміння, — казав далі Іван Карпович, — яким я володів до заслання, раптом десь зникло і я опинився перед публікою зовсім обеззброєний.

Але, на мою думку, Іван трохи помилявся, коли так казав про свій невдалий виступ. Я певна, що не будь у нього тоді боротьби з хрипотою, то й неудачі ніякої не було б. Та він зі мною не погоджувався:

— Певно, втратив давню звичку до сцени, — сказав він мені, — і тому втратив потрібну під час спектаклю душевну рівновагу.

Хто з нас двох мав тоді рацію, не знаю, але з того часу Іван Карпович почав наполегливо опрацьовувати кожну доручену йому роль.

Я була живим свідком роботи Івана Карповича над ролями, бо він завжди працював вголос, шукаючи потрібної інтонації. Проказуючи слова, він разом з тим супроводив їх відповідними рухами, жестами, мімікою та виразом очей. Я, неначебто зайнята своїм ділом, уважно стежила за його роботою і дивувалась іноді тим численним змінам у його зовнішньому вигляді, тим різним перетворюванням.

Увага й наполегливість, з якими Іван Карпович ста вився до створення кожної ролі, не давали мені помітити, яка з них найбільше йому подобалась. Одного дня я запитала в нього про це.

— Я ніколи не думаю, чи подобається мені роль, чи ні,— відповів Іван Карпович.— Мені це байдуже. Перш за все я шукаю відповідних засобів до найбільш правдивого відтворення потрібного мені персонажа.

Готуючи свої ролі, Іван ніколи не ходив по базарах, як це він порадив мені, щоб підшукати для себе "живих зразків". Він, за той час, що жив на селі, надивився на різних представників селянської верстви, і коли б був художником або скульптором, то міг би малювати або різьбити потрібний тип з пам'яті.

Нарешті настав той день, коли я вперше зіграла роль Палажки в п'єсі "Мартин Боруля". В ролі Мартина в той вечір виступав Іван. Я дуже хвилювалась, бо відчувала на собі велику відповідальність не тільки за виконання своєї ролі, а й за інших своїх партнерів. Коли б не ті численні проби, які Іван примушував мене робити разом з ним у номері перед спектаклем, я б напевно зіпсувала свій дебют, свою першу велику, як тоді мені здавалось, роль. У той момент, коли я вийшла на сцену, якийсь туман несподівано заслав мені очі і я розгубилась. Але звичка починати роль з добре відомої мені фрази, звернення до сина Степана: "...Гляди мені: сорочок та хусток, щоб не порозкрадали", — врятувала мене. Промовляючи оті слова, я почала повторювати ті рухи, які були потрібні по ролі, а потім оволоділа собою і тримала себе на сцені так, як тримала б себе справжня Палажка, виряджаючи сина до міста на службу в канцелярії. Ніхто крім Івана не помітив моєї розгубленості. Допомагало мені й те, що він грав Мартина і тримав себе на сцені так натурально й спокійно, неначе у себе вдома, на самоті зі мною. Під впливом доброї й натуральної гри своїх партнерів я забула, що я на сцені, що це мій дебют і що я лише дебютантка, а не справжня дружина Мартина, матір Степана й Марисі. Я забула навіть і про публіку, яка час від часу нагадувала про себе нестерпними й голосними вибухами сміху, особливо коли на сцені говорив і діяв Омелько.

Садовський і сама Заньковецька ласкаво поздоровили мене з щасливим, як вони казали, початком справжньої сценічної роботи. Садовський другого ж дня доручив мені готувати ще й інші ролі. Всі вони були характерні, того са мого амплуа, на якому були у нас дві артистки: Затиркевич та Переверзєва.

— Як же воно буде? — турбувалася я.— Виходить, ці ролі заберуть від них обох?

Я поділилася своїми сумнівами перше з Іваном, а потім і з Садовським.

— Менше турбуйтесь про інших,— відповів мені на це Микола Карпович.— Вони обидві поглядають у бік Марка Лукича. Мені достотно відомо, що Ганна Петрівна вже підписала умову на літній сезон з Кропивницьким. Він же збирає трупу.

А нам треба підготувати артистку на характерні ролі,— додав до цього й Іван, який слухав мою розмову з Садовським.

Почувши, що платня і Затиркевич і Переверзєвій залишиться такою, якою вона була до мого вступу в товариство, я заспокоїлась і взялась до роботи. Стеха з п'єси "Назар Стодоля", Мелашка з "Наймички" — це були ті ролі, які мені довелось готувати майже одночасно. За ними пішли такі: Фенна Степанівна з п'єси "Шельменко-денщик", Секлета з п'єси "За двома зайцями". Грала я і Риндичку у водевілі "По ревізії". Не буду писати тут про те, як працювала я над усіма тими ролями, які досить успішно, за свідченням інших акторів нашої трупи, виконувала на сцені. Скажу тільки, що прообразом Секлети була для мене та сама солдатка, про яку я вже згадувала, коли писала про виконання ролі Цвіркунки Заньковецькою.

Терпилиха з "Наталки Полтавки" здавалась мені теж однією з моїх давніх сільських знайомих.

— Непідроблена правда буває тільки у справжньому житті, — учив мене Іван. І я продовжувала знайомитися з сільськими жінками, розпочинати з ними цікаві розмови на різні теми. Я стежила за виразом їхніх облич, за їхньою поведінкою. Ці спостереження дуже згодилися мені в моїй творчій роботі.

Готуючись до виступів на сцені, я мусила власними руками шити і готувати все, що було потрібно для одягу моїх персонажів. Хоч заробітки наші були досить добрі, та на них було дуже багато різних видатків, не кажучи вже про сплату боргів за землю.

А тимчасом авторитет Івана Карповича в товаристві настільки збільшився і зміцнів, що якось непомітно для нього самого все керівництво справами трупи поволі пе рейшло до його рук. У нього був практичний, тверезий розум. Він умів бачити далеко вперед, намічати й планувати господарчі справи театру якнайкраще. Панас та Микола, який був офіціальним керівником трупи, в усьому радилися з ним: Панас у своїх справах режисера, а Микола — в справах репертуару та інших, що були на черзі дня. Отой вплив Івана Карповича і на обох братів і на поточні діла товариства викликав певне невдоволення у декого з артистів, особливо у тих, з ким Іванові доводилось воювати за мистецьке, художнє виконання ролей. Треба сказати, що постійний успіх, яким користувалася трупа в публіки, зіпсував багатьох акторів і вони навчилися шаржувати свої ролі, відображаючи на сцені замість реальних, типових селян якісь потвори. Не говорили потрібним для персонажа голосом і тоном, а огидно патякали, вимовляючи слова в ніс і неприродно розтягуючи їх або вигукуючи, подібно до півнів. Це трюкацтво, пов'язане з різними такими ж неприродними для селянина рухами й вигадками, викликало регіт у малокультурної публіки і актори, чуючи той регіт, вважали себе високо обдарованими майстрами сцени, не гіршими від Кропивницького, Садовського та Саксаганського. Поки на чолі трупи стояв Кропивниць-кий, то такого трюкацтва в театрі не було, бо Марко Лукич майже всі цікаві характерні ролі виконував сам, а коли доручав яку-небудь іншому акторові, то суворо домагався пристойної поведінки на сцені, себто, щоб образ селянина не спотворювався. По інших українських трупах трюкацтво було у великій пошані серед "коміків", але ні у Старицького, ні у Кропивницького ніхто з акторів не насмілювався вдаватись до комікування, яке могло б шкідливо відбитися на художній якості спектаклю. Іван, приїхавши до трупи, відразу побачив, що Садовський чомусь не дуже твердо тримає кермо в своїх руках. Актори у нього "трюкували", до слів своєї ролі додавали іноді від себе. У трупі почалось ворогування одних акторів з другими. Утворились навіть окремі ворожі партії, що не спинялись ні перед чим, аби тільки нашкодити своєму ворогові. Псували один одному виступи на сцені, подаючи не ті, що були потрібні, репліки, перескакуючи через цілу низку речень, пов'язаних із словами свого партнера. Від отаких навмисних помилок пропадали цікаві місця ролі у партнера і разом з тим знижувався, як я вже казала вище, гармонійний, художній хід спектаклю.

Отакий-то був тоді артистичний корабель, біля керма якого опинився поза своєю волею Іван Карпович, що не міг спокійно дивитися на всі ті непорядки, які йшли тільки на шкоду театральній справі.

Настав піст, а за ним і кінець дуже успішного сезону. Ми могли їхати відпочивати. Це вже було на початку 1889 року. Була рання весна. Перед виїздом в нашому номері зібралось чимале товариство. Був і Садовський разом зі своєю Марусею, як він називав Марію Костянтинівну. Розмови були сердечні й навдивовижу теплі з боку Садовського і Заньковецької.

Перед закінченням сезону Іван Карпович, як розсудливий господар, законтрактував на літо театри і таким чином всі актори, прощаючись з нами, знали, коли і де ми зустрінемося знову й почнемо нашу театральну роботу. Ми повинні були зібратися в Харкові, потім переїхати до Ростова на декілька вистав, з Ростова до Новочеркаська, щоб закінчити літній сезон у Воронежі. Склад трупи мав бути той самий, крім Затиркевич та Максимовича, які підписали угоду з Кропивницьким.

Попрощалися ми, повні щасливих надій на хороше майбутнє. Сім тижнів відпочинку промайнули, як один день, і треба було знову збиратись до подорожі. Почали, як було намічено, в Харкові і переїздили за Івановим планом в усі ті міста, де були законтрактовані ним театри. Заньковецька так і не приїхала. Переказала нам через Садовського, що все ще почуває себе дуже хворою. Всі її ролі мусила тоді виконувати М. Садовська.

Ось коли розгорнувся на всю свою широчінь сценічний талант нашої Маші! Блискучою зорею променіла вона тоді. Від своєї матері вона дістала у спадщину дуже красиву зовнішність. Трохи вища середнього росту, гнучка, статурна, вона справляла враження ще зовсім юної дівчини. Те, що вона в минулому закінчила гімназію, виділяло її серед інших актрис нашої трупи. Освіта позначилась і в її праці над ролями, і в поводженні з людьми. Грим робив її розумне обличчя напрочуд прекрасним. Особливо гарні були експресивні, повні життя очі. Це було в неї головне знаряддя для змалювання різних настроїв своїх героїнь, для передачі найменших відтінків їхніх почуттів і думок.

Драматичний талант у Маші був винятковий, а до того він ще пов'язувався у неї з надзвичайної краси мелодійним голосом. Кожне слово, кожне речення, які злітали з її уст, здавалися приємною музикою. Найменшого напруження не почувалося в її голосі, які б не були високі ноти, що їй доводилося брати. Здавалося, тому голосу не було ні кінця, ні краю. Тому легко зрозуміти, чому Марія Карпівна мала такий великий успіх у публіки, коли співала на сцені в ролі Наталки, циганки Ази, Катерини, а особливо — в опері "Утоплена" в ролі панночки. Виступи Марії Карпівни на сцені були тоді суцільним тріумфом. Про неї багато говорилось і писалося. Рецензенти не шкодували схвальних слів, щоб відмітити її великий сценічний талант як співачки, так і драматичної артистки. Яку б роль їй не доводилось виконувати, серце глядача відразу скорялося перед щирістю і правдою, якими вщерть була перейнята її гра. Харитина з "Наймички" здавалась у її виконанні такою прозоро-чистою й цілком реальною, що не можна було не співчувати їй глибоко, не плакати над сумною долею покривдженої сироти. Панночка з "Утопленої" була така зворушливо ніжна й без краю сумна, що мимоволі в душі поставало почуття обурення проти її злої мачухи — відьми, або радість від того, що знайшовсь такий парубок як Левко, котрий допоміг нещасливій позбавитись тієї відьми. Я немов ще й зараз чую її чистий голос, дзвінкий, а разом з тим ніжний і теплий, що так переконливо розповідав Левкові про те лихо, яке занапастило її молодий та короткий ще вік. А лихом тим була ненависть до неї, вродливої дівчини, з боку злої мачухи.

А в ролі Галі з п'єси "Назар Стодоля"?! Яка вона була безпосередня, наївна й довірлива! Як вона щиро шанувала свого батька. В усіх її рухах, в міміці, у виразі неначебто ще дитячих очей ясно й виразно позначалась ота повага, що зростала у Галі, певно, ще змалечку. Вона, видно, звикла вважати батька найвищим авторитетом для себе й для інших. Спираючись на обіцянку батька віддати її заміж за благородного Назара, вона не боронилася від кохання до нього, яке розгорілося в її серці. Назара вона покохала безоглядно, адже ж сам батько дав на це дозвіл.

З інтонацій Марії Карпівни, з її поводження під час розгортання подій на початку вистави було цілком зрозуміло, що перед глядачами наївне дівча, чисте, як оте джерело, що б'є з самісінької землі, ще не замуляне й не скаламучене ніякими лихими підозрами й сумнівами. Глядачі бачили перед собою веселе, закохане юне створіння, яке звикло жити й зростати у сприятливих для себе умовах. Ніщо не засмучує її, бо в неї є повна віра у майбутнє щастя — одруження з коханим, обранцем її серця та батька. Все в ній свідчить про її безпосередність, щирість і відсутність будь-якого лукавства. Тим пекучіша стає для неї наявність того факту, що батько збирався підступно, обманом віддати її заміж за старого полковника.

Твердий, неначе міцна надійна скеля, авторитет батька раптом захитався. Полуда з її очей зненацька впала і вона побачила, що батько зовсім не такий, яким він їй завжди здавався, а жорстокий, лукавий і невблаганний. Бідна, досі довірлива дитина відразу стає дорослою і силкується ублагати батька не топтати її щастя, не розлучати з коханим. Але звикнувши бути завжди слухняною й покірливою дочкою, вона не вміє бунтувати й рішуче боротися за своє щастя. Бути покірливою допомагають їй ще й ті релігійні традиції, на яких виховувалась колишня молодь, а вони вимагали слухатись своїх батьків. Нарешті, сила кохання перемагає. Перспектива вийти заміж за нелюба теж примушує Галю послухатись Назара і втекти з ним від батька. Але рішучість ця не дуже тверда. У корчмі, де її зустрів Назар, вона починає вагатися й просити повернутись додому, до батька, запевняючи, що той зглянеться над ними, молодими. Ніжна голубка, вона рада б воркувати зі своїм голубом, але звичка коритися батькові весь час будить в її душі неспокій. Вона занадто ніжна квітка, вона звикла зростати під опікою батька і не припускає навіть думки, що можна бунтувати проти нього. Коли батько наздоганяє їх у корчмі і велить зв'язати Назара, Галя не гнівається на нього, не кричить, а лише благає не вбивати Назара, помилувати його, а за це обіцяє вийти заміж за того, кого призначив їй батько. Щоб урятувати коханого, вона готова одружитися з осоружним для неї старим полковником, вона готова прийняти найтяжчі муки. Воювати Галя не вміє і не насмілюється. Занадто вже тяжить над нею звичка до слухняності. Та й натура в неї голубина, м'яка, лагідна. Такою й малювала її Марія Карпівна. Цю п'єсу їй доводилось бачити ще в ранній своїй юності, коли Іван Карпович виконував роль Назара, а Надія Карлівна, його дружина, грала Галю.

Зовсім інший тип дівчини показувала Марія Карпівна в ролі Тетяни з п'єси "Бондарівна". То була смілива, вольова козачка, дочка колишнього січовика, воїна. Вона мала в усьому відрізнятися від Галі Кичатої, бо Бондар, її батько, був зовсім не схожий на честолюбного й зарозумілого Хому, деспота у власній сім'ї. Батько Тетяни благородна, чесна людина і великий патріот. Для нього справи вітчизни дорожчі за все. А Кичатий дбає лише про свої власні інтереси і заради них готовий знівечити долю своєї єдиної дитини, хоч, з іншого боку, він переконаний, що за багатим їй буде добре. Бондар виховав свою дочку відважною й рішучою, а Кичатий — безвольною, такою, що не вміє оборонити себе від насильства хоч би й рідного батька. Тетяна виховувалася в атмосфері рівності, взаємної поваги й любові, тоді як Галя не користувалася в себе вдома ніякими правами, навіть правом вирішувати свою власну долю. Тетяна любить і поважає свого батька, хоч і розмовляє з ним, як рівня з рівнею. Тому в цій ролі Марія Карпівна тримала себе зовсім інакше, ніж в ролі Галі. Куди зникала її покірливість та наївний, довірливий вигляд? У тоні Тетяни відчувалась самоповага, певна самостійність у своїх діях. Коли мерзенний прислужник вельможного старости Герцель починав залицятися до неї, вона сама з презирством знаходила, що і як йому відповісти. Не бігла до батька по порятунок, як би, напевно, це зробила Галя, а проганяла його, не боячись плюнути йому межі очі.

Тетяна енергійна, смілива й правдива. Вона не вміє лукавити, тому очі артистки Марії Карпівни дивились під час вистави "Бондарівна" відверто й сміливо. У кожнім її жесті, у тоні голосу відчувалось, що вона вміє боронити себе і не боїться виявити всю глибочінь своїх щирих і ніжних почуттів до тих, хто їй любий. Надзвичайно широкий був діапазон звучання голосу Садовської у цій ролі. В ньому було безліч відтінків різних почуттів, починаючи від ніжних, повних ласки й любові, і кінчаючи жорстокими та грубими. "Геть від мене, гадино!" — в оцих словах, звернених до осоружного й нахабного Герцеля, голос Марії Карпівни звучав якимось дзвінким металом. Презирство й гнів чулися в ньому. Цікаво було дивитись на Садовську і під час її розмови з насильником, розпутним вельможею, з самим старостою. Дарма, що він великий пан і має волю зробити з нею все, що хоче, а вона опинилась самісінька в його віддаленому від людей замку, де, як би вона не кричала, ніхто не прийде їй на допомогу. Тетяна не втрачає своєї мужності й гордості. Вона спокійно й сміливо говорить з вельможним старостою і своїм неначебто довір'ям до нього хоче вплинути на можновладного пана. Не може ж він принизити себе лиходійством. Адже не потерпить, щоб його прислужники чинили кривду беззахисним чесним людям. А коли староста відверто каже Тетяні, що він уподобав її красу і що привезли її до палацу з його наказу, вона безстрашно картає його за безчесність і насильство.

Спритна козачка, що звикла тримати зброю в руках, Тетяна одним раптовим рухом вихоплює шаблю у пана і сміливо й рішуче вимахує нею перед ним, погрожуючи зарубати його, в разі він наблизиться до неї. У цій сцені Марія Карпівна виглядала справжньою дівчиною-воїном. Рухи у неї були надзвичайно енергійні і весь корпус виструнчувався так, що в ньому відчувалась велика фізична сила. Було ясно, що рука її не схибить, а коли вдарить, то так, що старості доведеться дорого заплатити за свою примху й розпусту. Кожен з глядачів розумів, що коли староста наважиться накинутись на дівчину, то або він, або вона не житиме. Тетяна усією своєю поведінкою виразно показувала, що вона не зможе жити, коли йому пощастить перемогти її. Завжди під час цієї сцени серед глядачів у театрі стояла мертва тиша. Увага всіх була напружена. Дівчина-героїня опановувала серцями.

В інших своїх ролях Марія Карпівна теж була високим майстром. В її грі відчувалась сама чистісінька правда. Не було ані тіні якої-небудь невідповідної для характеру персонажа інтонації або жеста. Все було таке природне, щире й безпосереднє, що образам, які вона створювала, не можна було не вірити. Переконливість її сценічних малюнків була надзвичайна, така сама, як і у Марії Костянтинівни Заньковецької. Марія Костянтинівна потрясала всю душу глядача, те саме робила і Марія Карпівна, але якимись неначебто іншими засобами. У найбільш драматичних місцях ролі Заньковецька доводила свій голос до трагічного, страшного шепоту, коли мороз ходив поза шкірою глядача, або бентежила весь зал несамовитим, повним нестерпної муки викриком. У Садовської трагізм найтяжчих її переживань виявлявся у звичайному неначе голосі, але в його мелодійному тоні було щось таке, що змушувало публіку плакати від співчуття.

Трудно підходити до дивовижного артистичного таланту і розглядати й цінувати його так, як це робить учений лікар, розглядаючи тіло людини зі скальпелем в руці, а часом і з мікроскопом. Краса і враження, яке справляє артистка своєю грою, не може вимірюватись ніякими медичними чи іншими інструментами. Судити про них допоможе тільки глибина хвилювання, яке вони будять в душі глядача, тільки те захоплення, що відчуває публіка, сидячи в театрі. Тому я не можу і не хочу порівнювати засоби гри наших двох геніальних артисток, гордості й окраси української сцени колишнього народного театру. Скажу словами Івана Карповича: "Щасливий той театр, що має таких геніальних артисток. Геніальність — рідкий гість на землі! Проходять іноді сторіччя, а цього гостя все нема та й нема. Талант — це високий дар від природи, його не замовиш ніде й не купиш ні за які гроші!"

Як мені боляче, що всі корифеї колишнього українського театру працювали в ті часи, коли ще не було грамзаписів та інших засобів збереження не тільки голосу артиста, а й його зображення у виконанні різних ролей. Тепер ні один артист