Поезії
Перекладач: Микола Вороний
Джерело: З книги: Вороний М.К. У сяйві мрій. — К.: ВАТ Видавництво "Київська правда"", 2002
I. КРИЛА
Великий Боже! В сяйві мрій безмежних
Дитиною я крил собі бажав,
Але твоїх просторів безбережних
Я тим не ображав.
Я потім умирав. Я задихався в сірій
Пустині і тоді думками в небесах
Відпочивав. Чи не пташки в той ірій
Мені показували шлях?
Тепер знемігся я і вже в блакить очима
Не смію, линути з одвагою орла.
Але хто ж виростив у мене за плечима
Два дужих і дзвінких крила?
II. ДВА ГОЛОСИ
Два голоси в душі збентеженій моїй
Змагаються з собою якомога —
Блюзнірство розуму вступає в бій
З любов'ю чистою до Бога.
"Отця, Властителя нема на світі цім!
Так до любові розум промовляє. —
Дивись: усюди зло панує в нім!"
А та відказує: "Нас віра підтримає...
Надію в Бозі поклади,
Люби і вір — оце твоя дорога!
Безсмертна я — і відчуваю Бога..."
А розум каже їй спокійно: "Доведи".
III. ЗАГУБЛЕНИЙ КРИК
Я грою мрій сягнув у тьму віків —
I бачу юнака, сумного з виду;
Будує він в юрбі товаришів-рабів
Хеопсові величну піраміду.
Він на собі несе граніт важкий,
Згинаються його тремтячі ноги...
В очах покора з виразом знемоги...
Аж раптом — крик несвітський, голосний!
Дивіться також
Той крик повітря стряс, дійшов зеніту,
Досяг зірок і за межею світу
Все вгору йде в безодні віковій,
Шукає Бога він, загублений той голос.
Іде за віком вік, а гострокутний колос
Над деспотом стоїть в величності німій.
IV. БОРОТЬБА
Заледве прийде ніч, і я каратись мушу.
Я Сфінкса бачу знов — і в серці знов нудьга.
Таємний велетень проймає жахом душу,
I мозок мій гнітить його страшна вага.
Ось він... Ось дивляться великі очі-ями
I стискують мене обійми мовчазні.
Я в ліжку, здавлений, лежу, мов у труні,
I з привидом борюсь безсонними ночами.
Не раз матуся прийде і, своє сумне
Лице схиляючи, запитує мене:
"Ти, сину, змучився? Чому не стулиш очі?"
Я рученьки її на груди, на чоло
Кладу й відказую, коли вже одлягло:
"Я з Богом, матінко, боровся цеї ночі".
V. ПОДІБНІСТЬ
Мій друже, ти питаєшся, чому я
Тебе всім серцем ніжно так люблю?
Ось, друже мій, чому тебе люблю я:
Нагадуєш ти молодість мою.
В твій темний зір то жаль, то сподівання
Всипають іскру зоряну свою,
В твоїй душі буяють поривання, —
Нагадуєш ти молодість мою.
Твій профіль — це камеї візерунок;
На груди ці і на косу твою
Еллада шле промінний поцілунок, —
Нагадуєш ти молодість мою.
Моя любов — мов полум'я шалене,
Я щоразу кажу тобі "люблю",
Але ти йдеш байдуже поуз мене:
Нагадуєш ти молодість мою.
VI. ТУТ, НА ЗЕМЛІ
Тут, на землі так хутко в'януть квіти
I замовкає скоро любий спів пташини, —
А в царстві мрій моїх весна і первоцвіти
I ллються співи щохвилини.
Тут, на землі, де все нудне і тлінне,
На мить, одну лиш мить хвилюють почування,
А в царстві мрій моїх росте чуття незмінне
I з поцілунками кохання.
Тут, на землі, в задушливій пустині,
I приязнь, і любов оплакують тужливо, —
А в царстві мрій моїх вони, як дві богині,
Сміються ясно і щасливо.
VII. РОЗБИТА ВАЗА
За варіантом Апухтіна
Ту вазу, що ти в ній вербену доглядала,
Ударом вахляра торкнулась ти недбало,
I щілина на ній малесенька в той раз
Лишилася... Але минув короткий час,
I про недбальство те забуто гордовито.
Та вазу стереже негадана біда:
Вербена в'яне в ній, бо витекла вода...
Не руш — її розбито.
Так серця ти колись торкнулася мого
Рукою любою, коханою рукою, —
I слід от приторку недбалого твого
Лишився в нім навік образою тяжкою.
Як і давніш, воно тріпочеться, проте,
Од світу біль його утаєно, закрито,
Але ураза та глибока і росте...
Не руш — його розбито.