Дублінці: Сестри

Джойс Джеймс

Джеймс Джойс

Дублінці — Сестри

Цього разу він був приречений: у нього стався вже третій удар. Щовечора, переходячи повз будинок (а тоді саме були вакації), я вдивлявся в освітлений прямокутник вікна: і щоразу він світився таким самим рівним і тьмавим світлом. Якби він помер, думав я, крізь затемнені фіранки прозирали б вогники свічок, я-бо знав, що обабіч голови померлого слід поставити по свічці. Він часто казав: "Недовго вже мені, старому, на світі животіти", та я думав, це він так, знічев'я. Тепер бачу, що ні. Щовечора, вдивляючись у вікно, я пошепки повторював слово "параліч". Воно завжди здавалося мені трохи дивним, як-от слово "гномон" у Евкліда чи "симонія" в Катехізисі. Але тепер воно звучало, ніби ймення якоїсь істоти, грішної і прекапосної. Ця істота лякала мене, та я все одно старався триматися поблизу, спостерігаючи за її смертоносним ділом.

Коли я спустився вниз до вечері, старий Коттер сидів перед каміном і курив люльку. Поки тітка накладала мені каші, він, ніби повертаючись до якоїсь незакінченої думки, мовив:

— Ні, я б не сказав, що він був зовсім теє... але було в ньому щось дивне... щось моторошне. Я ось що думаю...

Він попахкав люлькою, збираючи докупи свої думки. Набридливий старий бовдур! Спершу, коли ми тільки познайомилися, було цікаво послухати, як він розводиться про фуси і змієвики, але скоро він зі своїми нескінченними розмовами про ґуральництво мені неабияк осточортів.

— Я маю щодо цього власну теорію, — сказав він. — Я думаю, в нього був один із тих... особливих випадків... Хоча важко сказати напевне...

Дивіться також

Він знову посмоктав люльку, так і не розкривши своєї теорії. Побачивши, як я дивлюся на старого, мій дядько сказав:

— Що ж, тобі, мабуть, прикро це чути, але твій давній друг помер.

— Ти про кого? — запитав я.

— Про отця Флінна.

— Він помер?

— Містер Коттер тільки-но сказав нам. Він проходив повз будинок і бачив.

Я знав, що за мною уважно спостерігають, а тому продовжував їсти так, ніби новина мене нітрохи не зацікавила. Дядько пояснив старому Коттеру:

— Малий із панотцем були добрими друзями. І, щоб ти знав, стариган його багато чого навчив; кажуть, він мав до хлопця велику приязнь.

— Хай упокоїть Бог його душу, — сказала побожно тітка.

Старий Коттер якусь мить дивився на мене. Я відчував, як його чорні, наче намистинки, очиці пильно вивчають мене, але нізащо не зробив би йому приємності, показавши, що відчуваю це, і тому втупився поглядом у тарілку. Вігі знов узявся був за свою люльку, а тоді різко сплюнув у камін.

— Я б не хотів, щоб мої діти, — сказав він, — мали багато до діла з таким чоловіком, як ото панотець.

— Що ви маєте на увазі, містере Коттер? — запитала тітка.

— Я маю на увазі, — сказав старий Коттер, — що це шкідливо для дітей. Я ось що думаю: нехай малий приятелює і грається зі своїми однолітками, а не... Хіба ні, Джеку?

— Я теж так думаю, — сказав дядько. — Бодай навчиться постояти за себе. Я завжди казав цьому малому розенкрейцеру: не дай собі зарости мохом. У його віці я кожного ранку обливався холодною водою — що влітку, що взимку. Якби не це, давно би вже врізав дуба. Освіта — воно звісно гарна штука, але... Може, містер Коттер хоче шматок тієї баранячої ноги? — додав він, звертаючись уже до моєї тітки.

— Ні, ні, красно дякую, — сказав старий Коттер. Тітка вийняла страву з шафки й поставила на стіл.

— Але чому ви думаєте, що для дітей це шкідливо, містере Коттер? — запитала вона.

— Це шкодить дітям, — сказав старий Коттер, — бо їхній розум ще надто вразливий. Коли діти бачать такі речі, самі знаєте, воно безслідно не минається...

Я напхав рота кашею, щоб стримати свій гнів. Бридкий старий червонопикий недоумок!

Коли я заснув, була вже пізня ніч. І хоч я був лютий на старого Коттера за те, що називав мене дитиною, я довго сушив собі мізки, намагаючись збагнути зміст недоказаних ним фраз. У темряві кімнати мені ввижалось одутле сіре обличчя паралітика. Сховавшися з головою під ковдру, я спробував думати про Різдво. Та сіре обличчя переслідувало мене. Воно щось мурмотіло і, як я зрозумів, прагнуло мені в чомусь зізнатися. Я відчув, як моя душа відлітає десь далеко, в приємний і грішний край; а воно вже чекало мене там. Воно стало сповідатися мені мурмотливим голосом, а я все дивувався, чому воно весь час таке усміхнене, чому його вуста такі вологі від слини. А тоді я згадав, що воно вмерло від паралічу, і зрозумів, що сам посміхаюся немічною старечою посмішкою, немовби відпускаючи його гріхи.

Наступного ранку я пішов поглянути на його будиночок на Ґрейтбрітен-стріт. Це була скромна крамничка під багатозначною вивіскою "Мануфактура". Тамтешній асортимент складався переважно з дитячого взуття та парасольок. В буденні дні на вітрині навіть висіло оголошення: "Лагодимо парасольки". Тепер віконниці були зачинені й оголошення не було видно. На дверний молоточок був почеплений траурний бант. Дві вбогі жінки і хлопчик-поштар читали напис на картці, пришпиленій до стрічок. Я також підійшов прочитав:

1 липня 1895 року Преп. Джеймс Флінн (раніше служив у церкві св. Катерини, Міт-стріт), шістдесяти п'яти років.

R.I.P.

Прочитавши картку, я остаточно впевнився в його смерті; і тут раптом розгубився. Якби він був живий, я пішов би до невеликої темної кімнатки за крамницею, а він сидів би там біля вогню у своєму фотелі, весь закутаний у пальто. Може, тітка передала б для нього пакетик "Добірного", і цей гостинець вивів би його з дрімотного заціпеніння. Я завжди сам спорожняв пакетик до його чорної табакерки, бо в нього так тремтіли руки, що половина просипалася на підлогу. Коли він набирав дрібку табаки й підносив свою велику тремтячу руку до носа, хмарки пилу втікали йому крізь пальці й осідали на пальті.

Хтозна, чи не ці постійні тютюнові опади надали древній священичій одежі її блідо-зеленого забарвлення, бо хустинка — вся в тютюнових плямах, що назбиралися за тиждень, — якою він намагався стріпати просипані крихти, була знаряддям не дуже ефективним.

Я хотів зайти й подивитися на нього, та мені забракло сміливості постукати. Я пішов геть. Ідучи сонячною стороною вулиці, я читав театральні афіші у вітринах крамниць. Мене здивувало, що ні я сам, ні світ довкола мене не виявляли й сліду жалоби, і мене навіть роздратувало те відчуття свободи, що я відчув, так ніби його смерть мене від чогось звільнила. Це було таки дивно, бо, як сказав учора мій дядько, він справді багато чому мене навчив. Сам він здобув освіту в Римі, в Ірландській колегії, і навчив мене правильної латинської вимови. Він розповів мені про катакомби і Наполеона Бона-парта, пояснив мені значення різних церемоній святої меси і різних регалій, що надягає священик. Іноді він розважався, ставлячи мені карколомні запитання про те, як слід поводитися в таких і таких ситуаціях і чи такі й такі гріхи є смертними, прощенними чи просто вадами. З його питань я збагнув, якими складними й загадковими є насправді церковні таїнства, що завжди здавалися мені зовсім простими. Обов'язки священика, пов'язані з євхаристією і таємницею сповіді, виявилися такими важкими, що мені було невтямки, як у когось узагалі ставало мужності за них узятися; і я не здивувався, коли він сказав мені, що для висвітлення всіх цих заплутаних питань отці Церкви писали книги такі завгрубшки, як "Британський довідник адрес", і надруковані так дрібно, як газетні замітки з зали суду. Часто, замислюючись " над усім цим, я починав затинатися, відповідав якісь дурниці або й узагалі замовкав, а він усміхався мені й скрушно схитував головою. Іноді він проказував слова меси, а я мусив знати напам'ять усі відгуки і відповідати йому; слухаючи моє лопотання, він задумливо посміхався й кивав головою, раз у раз запихаючи велику щипку табаки то в одну, то в другу ніздрю. Сміючись, він вищирював свої великі безбарвні зуби і клав кінчик язика на верхню губу — через цю його звичку я почувався дуже незручно, поки не познайомився з ним ближче.

Простуючи вулицею, я згадав слова старого Коттера і спробував пригадати, що ж сталося потім уві сні. Згадав, що помітив був довгі оксамитові фіранки і старомодну висячу лампу. Я почувався десь дуже далеко від дому, в якійсь країні з дивними звичаями — чи не в Персії... Але ніяк не міг пригадати, чим усе скінчилося.

Ввечері ми з тіткою навідалися в дім покійного. Сонце вже сіло; в шибках вікон на звернених до заходу будинках відбивалося жовтаво-золоте громаддя хмар. Ненні зустріла нас у вітальні. Вона недочувала, а що кричати в таку мить не випадало, то тітка просто потисла їй руку. Стара жінка запитальним жестом показала нагору. Тітка кивнула, і та почала важко спинатися вузькими східцями, ведучи нас за собою; її схилена голова ледь-ледь виднілася над поруччям. На першому ж сходовому майданчику вона спинилася й заохотливим рухом руки запросила нас до кімнати померлого. Тітка зайшла, а стара, побачивши мої вагання, кілька разів повторила свій жест, щоб і я не барився.

Я зайшов навшпиньках. Крізь мереживні фіранки кімнату заливало тьмаве золоте світло, в якому свічки виглядали слабенькими блідими вогниками. Він лежав у труні. За прикладом Ненні ми з тіткою стали навколішки в ногах ліжка. Я вдавав, що молюся, але бурмотіння старої відволікало мене, і я ніяк не міг зібратися з думками. Я помітив, як незграбно застібнуте в неї на спині плаття і як її полотняні капці затоптані обидва на один бік. Я подумав, що старий священик, мабуть, посміхається, лежачи в труні.

Аж ні. Коли ми підвелися й підійшли до приголів'я ліжка, я побачив, що він не посміхається. Він лежав, великий і поважний, одягнутий мов для служби, його великі руки лежали на чаші для причастя. Його обличчя було насуплене, сіре й масивне, з чорними запалими ніздрями, облямоване ріденьким білим пухом. У кімнаті стояв важкий дух: квіти.