Натисніть "Введення"

Варлі Джон

Сторінка 2 з 3

в програмі...

— І що?

— Програми Клюга виглядають просто моторошно. Там повно шмарклів, які він не вдозвілився підчистити. Але він був генієм, і його програми працюють бездоганно, хоча вас і не залишає здивування, як же це вони все-таки працюють. Службові програми в нього написані таким чином, що в мене мурашки по спині бігали, коли я з ними розбиралася. Жах! Але по-справжньому гарне програмування — така рідкість, що його недоробки виглядають краще, ніж та гладка нісенітниця, яку пишуть середнячки.

Підозрюю, що Озборн зрозумів зі сказаного приблизно стільки ж, скільки і я.

— Коротше, ваша думка заснована на оцінці стилю програмування?

— Так. На жаль, пройде ще років десять, якщо не більше, перш ніж суд буде приймати такі речі так само всерйоз, як, скажімо, аналіз почерку або дактилоскопію. Але якщо ви розумієте що-небудь у програмуванні, вам досить одного погляду. Передсмертну записку написав хтось інший, і цей хтось, до речі, надзвичайно вмілий. Записка викликала заповіт як підпрограму, а от його, без сумніву, написав Клюг. Він там, можна сказати, всюди залишив свої відбитки. Останні п'ять років він шпигував за сусідами заради задоволення, влазив у військові інформаційні банки, шкільні записи, податкові файли і банківські рахунки. А кожен телефон у радіусі трьох кварталів він перетворив у підслуховувальний пристрій. Дивовижна цікавість...

— Він згадував де-небудь, навіщо він це робив? — запитав Озборн.

— Думаю, він просто схибнувся. Можливо, він був психологічно неврівноважений і схильний до самогубства — всі ці капсули з наркотиками здоров'я йому, звичайно, не додавали. Він готувався до смерті, і Віктор виявився єдиним, кого він вважав гідним спадщини. Якби не ця записка, я б повірила, що Клюг покінчив з собою. Але він її не писав. Про це я готова заприсягтися.

Зрештою ми позбулися товариства Озборна і я попростував додому займатися обідом. Коли все було готове, прийшла Ліза і знову з величезним апетитом накинулася на їжу.

Потім я зробив лимонад і ми влаштувалися в моєму маленькому патіо {енцикл. + Bobua: відкрите внутрішнє подвір'ячко, часто оточене галереями; поширені в середземноморських країнах, Лат. Америці і, як бачимо з цього тексту, навіть на півд. заході США :) }, спостерігаючи, як згущується навколо нас вечір.

Прокинувся я посеред ночі, весь спітнілий. Сів у ліжку, обмірковуючи події минулого дня. Висновки мені зовсім не сподобалися. Тому я надяг халат, пантофлі і пішов до будинку Клюга.

Вхідні двері знову виявилися відкритими навстіж, але все одно я постукав. Ліза визирнула з вітальні.

— Віктор? Що-небудь трапилося?

— Не впевнений, — сказав я. — Можна увійти?

Вона кивнула, і я пройшов за нею в кімнату. Біля консолі стояла відкрита банка пепсі. Ліза сіла на свій ослінчик, а я помітив, що очі в неї почервоніли.

— Що трапилося? — запитала вона ще раз і позіхнула.

— Тобі, напевно, треба поспати, — сказав я.

Вона знизала плечима і кивнула.

— Та-ак. Я все не можу потрапити у фазу, і зараз у мене денний настрій. Хоча я звикла працювати в який завгодно час і подовгу... Сподіваюся, ти прийшов не для того, щоб сказати мені про це?

— Ні. Ти упевнена, що Клюга убили?

— Передсмертну записку писав не він. Отже, залишається вбивство.

— Я довго думав, за що його могли убити. Він будь-коли не виходив з будинку, тому, очевидно, його вбили за те, що він зробив щось, що викликало небажану увагу, тут, зі своїми комп'ютерами. А тепер ти... Чесно кажучи, я не знаю, що саме ти робиш, але, схоже, ти влазиш у ті ж справи. Що якщо ці люди повернуться?

Вона скинула брови.

— Які люди?

Я розгубився. Побоювання мої оформилися недостатньо чітко і виглядали, напевно, не дуже-те переконливо.

— Не знаю... Ти говорила... якісь організації...

— Отже, ти помітив, як відреагував на це Озборн? Він вирішив, що Клюг наткнувся на яку-небудь таємну операцію, або що люди з ЦРУ вбили його, коли він дізнався про щось секретне, або...

— Не знаю, Лізо. Але я злякався. Раптом те ж саме трапиться з тобою?

Вона зненацька посміхнулася.

— Дякую, Вікторе. Я не хотіла зізнаватися при Озборні, але мене це теж турбує.

— І що ти збираєшся робити?

— Залишитися і продовжувати роботу. Я намагалася придумати, як би себе убезпечити, але зрештою вирішила, що тут будь-чого не зробиш.

— Але хоч щось можна вчинити...

— У мене є пістолет, якщо ти це маєш на увазі. Але подумай сам. Клюга вбили серед білого дня. Будь-хто не бачив, щоб хтось входив у будинок. І я запитала себе: хто здатен прийти вдень, застрелити Клюга, запрограмувати передсмертну записку і піти, не залишивши хоча б якихось слідів?

— Хтось дуже досвідчений і хитрий.

— Саме так. Настільки досвідчений і хитрий, що навряд чи в мене буде шанс перешкодити йому, якщо він вирішить розправитися зі мною.

І її слова, і її байдужість до власної долі мене просто приголомшили. Але все-таки вона визнала, що тривожиться.

— Тоді потрібно припинити все це. Виїхати звідси.

— Ну вже ні. Я не дозволю, щоб мене ганяли туди-сюди, — відповіла вона, і я вловив у її голосі тверду нотку.

Я подумав про те, що міг би сказати ще дещо, але не став.

— Принаймні... замикай вхідні двері, добре?

Вона розсміялася і поцілувала мене в щоку.

— Обіцяю. І я дуже вдячна тобі за турботу. Дуже.

Я почекав, поки вона закриє за мною двері, і, почувши як клацнув замок, побрів через освітлений місяцем двір до свого будинку. На півшляху я зупинився, зміркувавши, що міг би запропонувати їй переночувати в моїй другій спальні. Або залишитися з нею в будинку Клюга.

Але потім вирішив не робити цього: з остраху, що вона неправильно мене зрозуміє.

Тільки опинившись в ліжку, я зрозумів із засмученням і деяким презирством до самого себе, що в неї були всі підстави зрозуміти мене неправильно.

І це при тому, що я рівно в два рази старше неї.

Ранок я провів на городі, плануючи меню на вечір. Мені завжди подобалося готувати, але вечері з Лізою стали для мене найрадіснішою подією дня. Більш того, я вже вважав них обов'язковими. Тому, коли біля полудня я виглянув на вулицю і побачив, що її машини нема на місці, мені стало не по собі.

Я квапливо пішов до будинку Клюга. Двері були відкриті навстіж. Оглянувши будинок, я будь-чого особливого не знайшов, тільки в спальні на підлозі були акуратно розкладені стопки її одягу. Все ще тремтячи, я постукав у будинок Ланьєр. Відкрила Бетті і відразу помітила, що я чимось стривожений.

— Та дівчина в будинку Клюга... — сказав я. — Щось відбулося. Можливо, нам варто зателефонувати в поліцію?

— А що трапилося? — запитала Бетті, дивлячись поверх мого плеча. — Схоже, вона ще не повернулася.

— Що ти маєш на увазі?

— Я бачила, як вона виїхала з годину тому. Машина в неї що треба!

Почуваючи себе повним ідіотом, я спробував вдати, що чогось особливого й не трапилось, однак встиг помітити, яким поглядом подивилася на мене Бетті. Немов їй хотілося погладити мене по голові або щось на зразок того. Я відчув, що починаю злитися.

Ліза залишила одяг, отже, вона повинна повернутися. Продовжуючи запевняти себе, що це дійсно так, я заліз у ванну з обпалююче гарячою водою.

Почувши стукіт, я відкрив двері і побачив Лізу. З пакетами в обох руках і зі звичайною сліпучою посмішкою на обличчі.

— Я збиралася зробити це ще вчора, але забула і згадала, тільки коли ти прийшов. Мені так хотілося зробити тобі сюрприз, що я з'їздила і купила дещо, чого немає в тебе як в саду, так і на кухні...

Вона продовжувала говорити, поки ми вивантажували з пакетів їстівне. Я мовчав. На Лізі була нова майка, напис на якій говорила: V + L — I. Я навмисно не став запитувати, що це означає.

— Ти любиш в'єтнамську кухню?

Я глянув на неї, і тільки тепер до мене дійшло, що вона дуже схвильована.

— Ще не випадало спробувати, — сказав я. — Але я люблю китайську, японську і індійську. Я взагалі люблю пробувати все нове.

В останній частині я лицемірив, але не так щоб дуже сильно: хоча іноді я і пробую нові рецепти, але смаки до їжі в мене взагалі ж цілком католицькі.

— Не уявляю, що в мене вийде, — засміялася вона. — Моя мати була наполовину китаянкою. Так що сьогодні на вечерю буде щось безпородне.

Вона звела очі й, побачивши моє обличчя, знову розсміялася.

— Я забула, що ти бував в Азії. Не бійся, собачого м'яса я готувати не буду.

Єдине, що було цілком нестерпно, це палички. Я мучився з ними, скільки міг, потім відклав вбік і взяв виделку.

— Вибач, — сказав я, — але це мені не під силу.

— Ти цілком пристойно з ними попорався.

— Був час навчитися.

Кожна нова страва сприймалася мною як одкровення: чогось подібного я в житті не пробував.

— Ти мене боїшся, Вікторе?

— Спочатку боявся.

— Через моє обличчя?

— Просто узагальнена азіатофобія. Напевно, я все-таки расист. Проти своєї волі.

Вона кивнула. Ми знову сиділи в патіо, хоча сонце вже давно сховалося за обрієм. Я не можу пригадати точно, про що ми говорили раніше, але, у всякому випадку, нам було цікаво.

— У вас, американців, комплекс з приводу расизму. Немов ви його винайшли, і будь-хто інший, крім, може ПАР і нацистів, не знає пристойно, що таке расизм на практиці. Ви не в змозі відрізнити одне жовте обличчя від іншого і вважаєте всі жовті нації монолітним блоком. Хоча насправді в азіатів расова ненависть вкрай сильна. — Вона задумалася, потім додала: — Як я ненавиджу Камбоджу, ти б знав! Я втекла туди з Сайгона і на два роки потрапила в трудові табори. Напевно, мені треба ненавидіти тільки цього покидька Пол Пота, але ми не завжди владні над своїми почуттями...

Наступного дня я зайшов до неї біля полудня. На вулиці стало холодніше, але в її темній печері ще трималося тепло.

Ліза розповіла мені дещо про комп'ютери, але коли вона дала мені попрацювати з клавіатурою, я швидко заплутався, і ми вирішили, що мені навряд чи варто планувати для себе кар'єру програміста.

Один із пристроїв, що вона мені показала, називався "модем". З його допомогою Ліза могла зв'язуватися з якими завгодно іншими комп'ютерами практично у всьому світі. Коли я прийшов, вона саме спілкувалася з кимсь у Стенфорді; з людиною, яку вона будь-коли не бачила й знала лише за його позивним "Bable-Sorter". З моторошною швидкістю вони перекидалися своїми комп'ютерними слівцями. Під кінець Bable-Sorter надрукував "Bye-I". У відповідь Ліза надрукувала "T".

— Що означає "T"? — запитав я.

— "True". Тобто "так", але звичайне "так" для хакера занадто прямолінійно.

— А що таке "Bye-I"?

— Це питання. Додаєш до слова "I", і виходить питання. "Bye-I" означає, що Bable-Sorter запитує, чи закінчена наша розмова.

Я задумався і подивився на її майку, потім — в очі, серйозні і спокійні. Вона чекала, склавши руки на колінах.

V + L — I

— Так, сказав я. — Так.

Ліза поклала окуляри на стіл і стягла майку через голову.

До вечора ми вирішили, що Лізі варто перебратися в мій будинок. Деякі операції їй необхідно було виконувати в Клюга, але інше вона цілком могла робити в мене за допомогою переносного термінала й оберемку дисків. Ми вибрали один з кращих комп'ютерів, дюжину периферійних пристроїв і установили все це господарство в одній з моїх кімнат.

Звичайно ж, ми обидва розуміли, що цей переїзд навряд чи врятує нас, якщо ті, хто "прикінчив" Клюга, вирішать зайнятися Лізою. Але все-таки я відчув себе спокійніше, і вона, сподіваюся, теж.

Наступного дня до будинку підкотив вантажний фургон, і двоє хлопців взялися вивантажувати відтіля здоровенне ліжко.

— Слухай, — сказав я, — може ти випадково скористалася комп'ютерами Клюга щоб...

Ліза розреготалася.

— Заспокойся. Як ти вважаєш, чому я можу дозволити собі "Феррарі"?

— Зізнатися, я задавав собі це питання.

— Якщо людина дійсно вміє писати гарні програми, вона може заробляти дуже багато грошей. У мене є власна компанія, але жоден хакер не відмовиться від можливості познайомитися з якимось новим трюком. Деякі з прийомів Клюга я колись застосовувала сама.

— А зараз? Ні?

Ліза знизала плечима.

— Один раз збрехавши...

Спала Ліза мало.

Ми піднімалися в сім, і я готував сніданок. Годину-дві ми працювали на городі. Потім Ліза йшла в будинок Клюга, і біля полудня я приносив їй сандвіч. Потім я зазирав до неї кілька разів, але швидше задля власного спокою, і будь-коли не залишався довше хвилини. Вдень я відправлявся за покупками або займався домашніми справами, а годин у сім ми по черзі бралися за готування вечері. Я вчив її американській кухні, а вона мене всьому потроху. Іноді вона скаржилася, що в Америці не продають якихось необхідних їй продуктів. Малося на увазі, звичайно, не собаче м'ясо, хоча Ліза стверджувала, що знає чудові рецепти з мавп, змій і пацюків. Я будь-коли не міг зрозуміти, жартує вона чи каже всерйоз, однак від питань утримувався.

Після вечері вона залишалася в моєму домі. Ми часто і подовгу говорили.

Дуже їй сподобалася моя ванна. Мабуть, це єдина зміна, яку я зробив у будинку, і мій єдиний предмет розкоші. Я поставив цю ванну в 1975 році, для неї довелося розширювати ванну кімнату.

Дурних звичок вона не мала, принаймні таких, котрі не збігалися б з моїми. Акуратна. Любить чистоту. Переодягалася у все свіже двічі в день і навіть разу не забувала в раковині невимиту чашку. У ванній після неї завжди залишався повний порядок.

Протягом наступних двох тижнів Озборн заходив тричі. Ліза приймала його в Клюга і розповідала те, що їй вдалося довідатися.

— У Клюга був одного разу рахунок у Нью-Йоркському банку, де лежало дев'ять трильйонів доларів, — розповіла мені Ліза після чергового візиту Озборна. — Я думаю, він зробив це просто з бажання довідатися, вдасться йому такий трюк, чи ні. Він залишив цю суму на одну добу, зняв відсотки і скинув їх на інший рахунок, у банку на Багамах, а потім знищив основний капітал. Все одно він був фіктивним.

Озборн у свою чергу розповідав їй, що нового в розслідуванні вбивства. Втім, нового вони довідалися практично нічого, так що він поділився своїми міркуваннями стосовно власності Клюга, ситуація з якою як і раніше залишалася незрозумілою. Різні організації надсилали своїх людей для огляду будинку. Приїжджала команда з ФБР, збиралася взяти розслідування у свої руки. Однак Ліза мала дивну здатність затуманювати людям мозки, розповідаючи їм про комп'ютери. Спочатку вона пояснювала свої дії, але в такій формі, що її хто завгодно не міг зрозуміти. Іноді цього виявлялося досить. Якщо ж ні, вона вставала зі свого місця і надавала відвідувачам можливість самим впоратися з творіннями Клюга. Після чого ті з жахом спостерігали, як вся інформація на диску раптом стиралася і на екрані з'являвся напис "Ти — дурне лайно!".

— Я безсовісно ошукую їх, — зізналася мені Ліза. — Я даю їм тільки те, що вони і самі дізнаються, тому що я через це вже пройшла. Втратила я біля сорока відсотків збереженої Клюгом інформації. Але інші втрачають усі сто. Ти б бачив їх обличчя, коли Клюг підкидав їм чергову логічну бомбу! Той тип жбурнув принтер ціною в три тисячі доларів через всю кімнату, а потім намагався підкупити мене, щоб я нікому про це не говорила.

Якесь федеральне агентство послало до неї експерта зі Стенфорда, і той у повній впевненості, що рано або пізно розколе коди Клюга, почав стирати все підряд. Ліза показала йому, як Клюг залазив в головний комп'ютер податкового управління, але "забула" згадати, як він відтіля вибирався. Експерт відразу вляпався в сторожову програму і, борючись з нею, стер, як виявилося, усі податкові записи з букви "S" до букви "W". Принаймні, з півгодини Ліза тримала його у впевненості, що це дійсно так.

— Я думала, у нього серцевий напад, — сказала вона мені. — Весь побілів і мовчить. Я зглянулася і показала йому, куди завбачливо переписала всю цю інформацію, потім пояснила, як запхнути її на місце і як втихомирити сторожову програму. З будинку він кулею вилетів. Незабаром він зрозуміє, звичайно, що такий обсяг інформації можна знищити в одну мить хіба що динамітом, тому що існують дублюючі системи й у швидкості обробки є межа. Але сюди, я думаю, він більше не повернеться.

— Все це схоже на якусь мудру відеогру, — сказав я.

— У якомусь значенні, так. Схоже на нескінченну серію замкнених кімнат, у яких ховається щось страшне. Кожен крок — це величезний ризик, і за один раз можна зробити лише соту частину кроку. Ти повинен запитувати чужу машину приблизно так: "Насправді це не питання, але якщо раптом мені спаде на думку запитати (чого я зовсім не збираюся робити) про те, що трапиться, якби я подивився на ці от двері (я навіть не торкаю їх; мене нема навіть у сусідній кімнаті), то що б ти в такому неймовірному випадку вчинив?". Програма все це перемелює, вирішує, чи заслуговуєш ти тортом по фізіономії, а потім або шпурляє в тебе цей торт, або робить вигляд, що переходить з позиції А на позицію А1. Тоді ти говориш: "Добре, припустимо, я дійсно подивився на ці двері", після чого іноді вона відповідає: "Ти підглядав!" — і всі летить до чортів.

Можливо, виглядає таке пояснення дурнувато, але, по-моєму, це була найвдаліша зі спроб Лізи пояснити мені, чим вона все-таки займається.

— Ти їм все розповідаєш?

— Ні, не все. Я не згадала про чотири центи.

— Лізо, я не хотів цих грошей, не просив і шкодую, що...

— Заспокойся, все буде в порядку.

— У Клюга все це було зафіксовано?

— Так, і на розшифровку його записів я витратила багато часу.

— Ти давно довідалася?

— Про сімсот тисяч? Це виявилося на першому ж диску, який я розколола.

— Я хочу повернути ці гроші.

Вона задумалася і похитала головою.

— Зараз, Вікторе, позбутися від цих грошей буде небезпечніше, ніж залишити їх у себе. Колись це були вигадані гроші, але тепер у них своя історія. У податковому управлінні думають, начебто їм відомо, відкіля гроші взялися. Податки на цю суму сплачені. Штат Делавер вважає, що їх перевела тобі реально існуюча корпорація. Адвокатській конторі в Іллінойсі сплачено за оформлення процедури переведення. Банк платить тобі відсотки. Я не стану запевняти, що повернутися назад і стерти всі запису неможливо, але я не хотіла б цим займатися. Я непогано знаю свою справу, однак у Клюга був особливий хист, яким я, на жаль, не володію.

— Як йому все це вдалося? Ти сказала "вигадані гроші". Хіба таке можливо? Він їх що, зі стелі брав?

Ліза ніжно погладила свій комп'ютер.

— От вони, гроші, — сказала вона, і очі її заблищали.

Уночі, щоб не турбувати мене, Ліза працювала при свічці, і ця обставина зіграла для мене фатальну роль. На клавіатурі вона працювала наосліп, а свічка їй була потрібна тільки для того, щоб знаходити потрібні дискети.

Так я і засипав щоночі, дивлячись на її тендітну фігурку в теплому сяйві свічки. Золотаве світло на золотавій шкірі...

"Худа", — сказала вона якось про себе. Ліза дійсно була худа, я бачив її ребра, коли вона сиділа на схрещених ногах, втягши живіт і задерши підборіддя. Іноді вона завмирала надовго, опустивши руки, потім кисті її раптом злітали нагору, немов для того, щоб із силою вдарити по клавішах. Але клавіш вона завжди торкалась легко, майже беззвучно. Мені здавалося, що це скоріше йога, ніж програмування. І сама Ліза говорила, що в стані медитації їй працюється найкраще.

Будь-хто не назвав би її обличчя красивим. І, мабуть, мало хто сказав би, що воно привабливе. Напевно, це через дужки на зубах: вони відволікали увагу. Однак мені вона здавалася красивою.

Я перевів погляд з неї на свічку. Якийсь час дивився на полум'я, потім спробував відвести очі, і не зміг. Зі свічками іноді трапляється — не знаю, чому — вони раптом починають блимати, хоча полум'я залишається вертикальним. Воно підскакує й опускається вниз, вниз, ритмічно, розпалюючись все яскравіше і яскравіше...

Я спробував покликати Лізу, але свічка все пульсувала, і я вже не міг говорити... Я задихався, схлипував, хотів закричати голосно, сказати, щоб вона не хвилювалася.

І отут я відчув нудоту...

В роті відчувався смак крові. Я спробував вдихнути. У кімнаті горіло верхнє світло.

Ліза стояла на колінах, схилившись наді мною, і я відчув, як на чоло мені впала сльоза. Я лежав поруч з ліжком, на килимі.

— Вікторе, ти мене чуєш?

Я кивнув. З рота в мене стирчала ложка, і я її виплюнув.

— Що трапилося? Тобі вже краще?

Я знову кивнув і спробував заговорити.

— Лежи, лежи. Я викликала лікаря.

— Не треба лікаря.

— Вони все одно вже їдуть. Лежи спокійно...

— Допоможи мені піднятися.

— Ще рано. Тобі не можна.

Вона виявилася права. Я спробував сісти і відразу впав назад на спину. У двері подзвонили.

Якимсь чином Ліза відбилася від бригади зі швидкої допомоги, потім зварила каву. Ми влаштувалися на кухні, і вона трохи заспокоїлася. Була вже перша година ночі, але я все ще почував себе погано, хоча напад виявився не найстрашнішим.

Я пройшов у ванну, дістав пляшечку з "Дилантином", яку сховав, коли Ліза перебралася до мене, і на її очах прийняв одну пігулку.

— Я забув зробити це сьогодні, — сказав я.

— Тому що ти їх сховав. Нерозумно.

— Знаю.

Напевно, мені слід було сказати щось ще, її дійсно зачепило те, що я не захищався, але, ще не отямившись після нападу, я насилу розумів все це.

— Ти можеш піти, якщо захочеш, — сказав я. На подив "вдало".

Ліза теж не залишилася в боргу. Вона перегнулася через стіл і струснула мене за плечі, потім розсерджено заявила:

— Щоб я більше цього не чула!

Я кивнув і заплакав. Вона мене не чіпала, і це мені допомогло. Вона могла б почати мене заспокоювати, але звичайно я непогано впоруюсь з собою сам.

— Давно це з тобою? — запитала вона нарешті. — Ти тому сидиш вдома всі тридцять років?

— Частково через це, — сказав я, знизуючи плічми. — Коли я повернувся з війни, мені зробили операцію, але стало тільки гірше.

— Гаразд. Я серджуся на тебе, тому що ти будь-чого мені не сказав, і я не знала, що потрібно робити. Ти повинен мені розповісти, як чинити у випадку чогось подібного. Тоді я не буду сердитися.

Напевно, тоді я міг все-все зруйнувати. Сам собі дивуюся, чому я так і не зробив. За довгі роки я виробив кілька безвідмовних методів ламати близькі відносини. Але, подивившись їй в очі, я себе переборов. Вона дійсно хотіла залишитися. Не знаю чому, але мені було цього досить.

— З ложкою ти помилилася, — сказав я. — Якщо буде час і якщо ти зумієш зробити це так, щоб я не відкусив тобі пальці, під час нападу потрібно запхнути мені в зуби шматок зім'ятої тканини. Кут простирадла або ще що-небудь. Але нічого твердого. — Я помацав пальцем у роті. — Здається, я зламав зуб.

— Так тобі і треба, — сказала Ліза.

Я подивився на неї, і ми обидва розреготалися. Вона обійшла навколо столу, поцілувала мене й влаштувалася на моєму коліні.

— Небезпечніше за все те, що я можу захлинутися. Коли напад починається, у мене зводить всі м'язи, але це ненадовго. Потім вони починають мимовільно розслаблюватися і скорочуватися. Дуже сильно.

— Знаю. Я намагалася тебе втримати.

— В будь-якому випадку не роби цього. Переверни мене набік. Тримайся за моєю спиною і дивися, щоб я не зачепив тебе рукою. Якщо зможеш, сунь під голову подушку. І не підпускай мене до предметів, об які я можу поранитися. — Я подивився їй в очі. — І пам'ятай, будь ласка, — все це ти можеш спробувати зробити, але якщо я занадто розійдуся, краще відійти убік. Краще для нас обох. Якщо я раптом ударю тебе так сильно, що ти знепритомнієш, ти не зможеш допомогти мені, і коли мене знудить, я почну захлинатися.

Я все ще дивився їй в очі. Вона, певно, вгадала, про що я подумав, і ледь помітно посміхнулася.

— Вибач. Я розумію. І мені ніяково, знаєш... Тому що ти міг...

— Придушитися ложкою, так? Я дійсно вчинив нерозумно, згоден. Я можу прикусити язик або щоку з внутрішнього боку, але це не страшно. Ще одна річ...

Вона чекала, а я все не міг вирішити, чи треба їй все розповідати. Навряд чи вона змогла б допомогти, але мені не хотілося, щоб вона почувала себе винною, якщо я раптом умру при ній.

— Іноді я лягаю в лікарню. Буває, що один напад йде за іншим. Якщо це буде продовжуватися довго, я не зможу дихати, і мозок вмре від кисневого голодування.

— Для цього досить п'яти хвилин, — стривожено сказала вона.

— Знаю. Але таке може бути, лише якщо напади підуть один за іншим, так що в нас буде час підготуватися. Якщо я не отямлюсь від першого нападу й у мене відразу, без перерви почнеться наступний, або якщо ти помітиш, що я зовсім не дихаю три-чотири хвилин, тоді викликай швидку.

— Але ти ж вмреш раніше, ніж вони приїдуть!

— Інакше я повинен жити в лікарні. А я лікарень не люблю.

— Я теж.

Наступного дня Ліза взяла мене з собою покататися на "Феррарі". Спочатку я нервував — боявся, що вона почне витворяти що-небудь ризиковане. Вона, однак, кермувала машину занадто повільно, позаду нам раз у раз сигналили. По тому, скільки уваги приділяла вона кожному рухові, я зрозумів, що машиною Ліза керує не так вже й давно.

— "Феррарі" у мене, напевно, просто закисне, — зізналася вона по дорозі. — Я у всякий час їду повільніше п'ятдесяти п'яти.

Ми заїхали в салон на Беверлі-Хілс, і Ліза за якусь несусвітну ціну купила слабеньку лампу на "гусячій шиї".

У ту ніч я ледве заснув. Напевно, боявся ще одного нападу, хоча нова лампа, яку купила Ліза, навряд чи могла його викликати.

Щодо цих самих нападів... Коли таке трапилося зі мною вперше, напади називали ще "припадками". Потім вже з'явилися "напади", і якийсь час через слово "припадок" стало немов непристойним і образливим.

Очевидно, це ознака старіння, коли ти помічаєш, як змінюється мова. Зараз з'явилося стільки нових слів... Багато які з них — для речей і понять, яких просто не існувало, коли я був маленьким. Наприклад, "матзабезпечення".

— Що тебе привабило в комп'ютерах, Лізо? — запитав я.

Вона навіть не ворухнулась. Працюючи з машиною, Ліза часом йшла в себе цілком. Я повернувся на спину, спробував заснути й тут почув:

— Влада.

Я підвів голову і глянув на неї. Тепер вона сиділа обличчям до мене.

— Всім цим комп'ютерним штучкам ти навчилася вже в Америці?

— Дечому ще там. Я тобі не розповідала про свого капітана, так?

— Здається, так.

— Дивна людина. Я ще там це зрозуміла. Мені тоді було чотирнадцять. Цей американець чомусь мною зацікавився. Зняв мені гарну квартиру в Сайгоні і відправив у школу.

Вона дивилася на мене, немов очікуючи якоїсь реакції, але я мовчав.

— Мені пішло це на користь. Я навчилася добре читати. Ну, а коли вмієш читати, нема будь-чого неможливого.

— Взагалі ж я і не запитував про твого капітана. Я запитав, що привабило тебе в комп'ютерах. Можливість заробляти на життя?

— Спочатку так. Але не тільки. За ними майбутнє, Вікторе.

— Бог свідок, я читав про це досить.

— І це правда. І ще вони дають владу, якщо ти знаєш, як ними користуватися. Ти сам бачив, на що був здатний Клюг. За допомогою комп'ютерів можна робити гроші. Я маю на увазі не заробляти, а робити. Немов у тебе стоїть друкарський верстат. Пам'ятаєш, Озборн згадував, що будинку Клюга не існує? Як ти це розумієш?

— Він, напевно, знищив всі дані про будинок з різних, наприклад, блоків пам'яті.

— Це тільки перший крок. Адже ділянка має бути зареєстрована в земельних книгах округу, чи не так? Я хочу сказати, що в цій країні ще не перестали зберігати інформацію на папері.

— Отже, у земельних книгах округу будинок зафіксований.

— Ні. Сторінка з записом вилучена.

— Не розумію. Клюг завжди не виходив з будинку.

— Древній прийом. Клюг проник у комп'ютеризований архів лос-анджелеського управління поліції і відшукав там якогось Семмі. Потім послав йому банківський чек на тисячу доларів і лист, у якому повідомлялося, що Семмі одержить у два рази більше, якщо пробереться в місцевий архів і здійснить певні дії. Семмі не дзьобнув, не дзьобнули також такі особи як Макджі і Моллі Анджер. Але Маля Біллі Фіпс дзьобнув й дістав другий чек, як було обіцяно в листі. У них із Клюгом довгі роки залишалися прекрасні ділові стосунки. Маля Біллі тепер їздить у новенькому "Кадилаку", причому він поняття не має, хто такий Клюг і де він жив. Клюга ж зовсім не цікавило, скільки він витрачав. Гроші він робив буквально з нічого.

Я обміркував почуте. Дійсно, коли в тебе повно грошей, можна зробити майже все, а в розпорядженні Клюга грошей було цілком достатньо.

— Ти сказала Озборну про Маля Біллі?

— Я стерла цей диск так само, як стерла всі згадування про твої сімсот тисяч. Наперед не вгадаєш, коли тобі самому знадобиться хтось, на зразок Маляти Біллі.

— Ти не боїшся, що в тебе через це будуть неприємності?

— Все життя — це ризик, Вікторе. Найкращий матеріал я залишаю собі. Не тому, що маю намір ним скористатися. Але якщо коли-небудь така річ знадобиться, а в мене її не виявиться під рукою, я буду почувати себе останньою дуркою.

Вона нахилила голову вбік, і очі її перетворилися в ледве помітні щілинки.

— Скажи мені... Клюг вибрав тебе з усіх сусідів, тому що цілих тридцять років ти поводився, немов зразковий бойскаут. Як ти ставишся до того, що я роблю?

— Твою поведінку я б назвав захоплено-аморальною; правда тобі багато довелося пережити, і при глобальному розгляді ти цілком чесна. Але мені шкода тих, хто встане в тебе на шляху.

Вона посміхнулася.

— Захоплено-аморальна. Це мені подобається.

— Отже, ти зайнялася комп'ютерами тому, що в них є майбутнє. А тебе коли-небудь турбує... як би це сказати... Нерозумно, напевно, але... Як по-твоєму, вони можуть захопити над нами владу?

— Так всі думають, поки самі не починають користуватися машинами, — відповіла вона. — Ти не уявляєш, наскільки вони дурні. Без програм вони на будь-що не придатні. А от в що я дійсно вірю, так це в те, що влада буде належати людям, яким комп'ютери підкоряються. Вони вже захоплюють владу. Тому-то я комп'ютерами і займаюся.

— Я не те мав на увазі. Може, я неточно висловився .

Вона насупилася.

— Клюга дуже цікавила одна проблема. Він постійно стежив за тим, що робиться в лабораторіях, які займаються штучним інтелектом, і багато читав по неврології. Я думаю, він намагався знайти щось спільне...

— Між людським мозком і комп'ютером?

— Не зовсім так. Комп'ютери він уявляв нейронами. Клітинами мозку. — Вона показала рукою на свою машину. — Цій штуці або кожному іншому комп'ютерові до людського мозку — як до зірок. Комп'ютер не здатний узагальнювати, робити висновки чи винаходи. При гарному матзабезпеченні може виникнути враження, начебто він щось робить серйозне, але це ілюзія. Є таке припущення, що, мовляв, коли ми нарешті створимо комп'ютер, у якому буде стільки ж транзисторів, скільки нейронів у людському мозку, у нього з'явиться свідомість. Я особисто думаю, що це нісенітниця. Транзистор не нервова клітка, квінтильйон транзисторів будь-чим не краще, ніж дюжина. Отож, Клюг, схоже, дотримувався такої ж думки, і він почав шукати загальні властивості в нейронів і однобайтових комп'ютерів. Тому-то в нього будинку і повно різного споживацького мотлоху — всі ці "Trash-80", "Atari", "TI", "Sinclar". Сам він звик до значно потужніших машин. Це все для нього іграшки.

— І що він довідався?

— Схоже, нічого. Восьмирозрядна машина набагато складніша від нейрона, але все одно жоден комп'ютер не витримує порівняння з людським мозком . Якщо їх взагалі можна зпівставляти. Так, "Atari" складніше нейрона, але насправді їх важко порівнювати. Все одно, що напрямок з відстанню або колір з масою. Вони різні. Але є одна спільна риса.

— Яка?

— Зв'язки. Знову ж, тут все по-різному, але принцип той же. Нейрон зв'язаний з безліччю інших нейронів. Їх трильйони, цих зв'язків, і те, як передаються по них імпульси, визначає, хто ми такі, що ми думаємо і що пам'ятаємо. За допомогою такого от комп'ютера я теж можу зв'язатися з мільйонами інших комп'ютерів. Ця інформаційна мережа ширше людського мозку, вона містить більше даних, ніж все людство в стані засвоїти за мільйон років. Вона тягнеться від "Pioner-10", що зараз десь за орбітою Плутона, до кожної квартири, де є телефон. За допомогою цього комп'ютера ти можеш одержати тонни відомостей, що колись були зібрані, але нікому було навіть глянути на них, часу не вистачало. І саме це цікавило Клюга. Стара ідея "критичної комп'ютерної маси", коли комп'ютер знаходить свідомість, але він розглядав цю ідею під новим кутом. Може, вважав він, важливий не розмір комп'ютерів, а їхня кількість. Колись комп'ютери рахували на тисячі, тепер — на мільйони. Їх ставлять вже в автомобілі і у наручні годинники. В кожному домі їх кілька: від простенького таймера в мікрохвильовій духовці до відеоігор і комп'ютерних терміналів. Клюг намагався з'ясувати, чи можливо набрати критичну масу таким шляхом.

— І до якого висновку він дійшов?

— Не знаю. Він тільки починав роботу.

— Критична маса... На що це може бути схоже? Мені здається, повинен виникнути колосальний розум. Надзвичайно швидкий, майже всезнаючий. Всеосяжний. Майже богоподібний.

— Може й так.

— Але... чи захопить він над нами владу? Здається, я знову повернувся до того питання, з якого почав. Чи перетворимося ми в його рабів?

Вона надовго задумалася.

— Я не думаю, що ми того варті. Навіщо йому це? І потім, відкіля нам знати, що йому буде потрібно? Чи захоче він, щоб його обожнювали? Сумніваюся. Це скоріше з фантастичного фільму п'ятидесятих років. Можна говорити про свідомість, але що під цим терміном розуміти? Певно, амеби щось усвідомлюють, та й рослини теж. Можливо навіть, у кожного нейрона є якийсь свій рівень свідомості. Ми дотепер не знаємо, що таке наша свідомість, відкіля вона береться і куди іде, коли ми вмираємо. А вже застосовувати людські мірки до гіпотетичної свідомості, яка зародилася в глибинах комп'ютерної мережі, то і зовсім нерозумно. Я, наприклад, не уявляю, як воно може взаємодіяти з людською свідомістю. Не виключено, що воно просто не зверне на нас уваги, так само, як ми не помічаємо окремих клітин власного організму, або нейтрино, які пролітають крізь нас, або коливань атомів у повітрі.

Після цього їй довелося пояснювати мені, що таке нейтрино, і незабаром я вже забув про наш міфічний гіперкомп'ютер.

— А що це за капітан? — запитав я через якийсь час.

— Ти справді хочеш довідатися?

— Скажімо так, я не боюся довідатися.

— Узагалі ж він майор. Одержав підвищення. Тобі цікаво, як його звуть?

— Лізо, якщо не хочеш, то не розповідай. Але якщо хочеш, тоді мене цікавить, як він з тобою вчинив.

— Він не одружився зі мною. Ти це мав на увазі, чи не так? Він пропонував, коли зрозумів, що вмирає, але я його відговорила. Може, це був мій найблагородніший вчинок у житті. А може, найдурніший. Незадовго до падіння Сайгона я намагалася пробитися в американське посольство, але не зуміла. Про трудові табори в Кампучії я тобі вже говорила. Потім я потрапила в Таїланд, і, коли нарешті домоглася, щоб американці звернули на мене увага, виявилося, що мій майор все ще розшукує мене. Він і влаштував мій переїзд сюди. Я встигла вчасно — він вже умирав від раку. Я провела з ним усього два місяці, увесь час у лікарні.

— Господи! — У мене виникла жахлива думка. — Це через війну?

— Ні. У всякому випадку, не через в'єтнамську. Він був з тих, кому довелось побачити атомні вибухи в Неваді з близької відстані. Він не скаржився, але я думаю, він знав, що його вбиває.

Озборн з'явився через тиждень. Виглядав він якось приголомшено і без особливого інтересу слухав те, що Ліза вирішила йому розповісти. Узяв приготовлені для нього роздруківки і пообіцяв передати їх у поліцію. Йти не квапився.

— Думаю, я повинен повідомити це вам, Апфеле, — сказав він нарешті. — Справу Гевіна закрили.

Я не відразу зміркував, що Гевін — справжнє прізвище Клюга.

— Медексперт встановив самогубство вже давно, і якби не мої підозри і її слова, — він кивнув убік Лізи, — про передсмертну записку, я б закрив справу раніш. Але хоча б якихось доказів у мене нема.

— Це, певно, відбулося дуже швидко, — сказала Ліза. — Хтось помітив його, простежив, відкіля він працює, — цього разу Клюгу не пощастило, — і прикінчив його в той же день.

— Ви не вірите в самогубство? — запитав я в Озборна.

— Так. Але того, хто це зробив, навіть не буде в чому обвинуватити, якщо не з'являться нові факти.

— Я повідомлю вам, якщо дещо спливе, — пообіцяла Ліза.

— Отут є одна заковика, — сказав Озборн. — Тут вам працювати вже не можна. Будинок з усім майном надійшов у розпорядження влади округу.

— Про це не турбуйтеся, — м'яко вимовила Ліза.

Поки вона витрушувала сигарету з пачки (Ліза курила, коли дуже хвилювалася), всі мовчали. Вона запалила сигарету, затяглася, сіла, відкинувшись назад, поруч зі мною і подивилася на Озборна з зовсім непроникним обличчям. Озборн зітхнув.

— Не хотів би я грати з вами в покер, леді, — сказав він. — Що значить "про це не турбуйтеся"?

— Я купила цей будинок чотири дні тому. З усім, що в ньому є. І якщо я знайду що-небудь таке, що дозволить вам знову відкрити справу про вбивство, то неодмінно повідомлю.

Озборн був настільки ошелешений, що навіть не розлютився.

— Хотів би я знати, як ви це здійснили.

— Все законно, можете перевірити. За все сплачено. Влада вирішила продати будинок, я його купила.

— А що якщо я посаджу на розслідування цієї угоди своїх кращих людей? Може, вони відкопають ліві гроші? Або шахрайство? Що якщо я звернуся у ФБР, щоб вони теж цим зайнялися?

Ліза дивилася на нього зовсім спокійно.

— Будь ласка. Хоча, якщо чесно, інспекторе Озборн, я могла б просто вкрасти цей будинок і на додачу парк Гріффіт разом з автострадою, і не думаю, що ви зуміли б мене в чомусь викрити.

— Мені не подобається, що у ваших руках залишаються всі ці комп'ютерні штучки, особливо після того, як ви розповіли мені про їх можливості.

— Я і не очікувала, що вам сподобається. Але це тепер не по вашій частині, правильно? Будинок був конфіскований, місцева влада не зрозуміла, що в них у руках, і продала все цілком.

— Можливо, я зумію спрямувати сюди людей для конфіскації матзабезпечення. Там є докази нелегальних дій Клюга.

— Спробуйте, — погодилася Ліза.

Досить довго вони дивилися один на одного, не відводячи очей. Перемогла Ліза. Озборн втомлено потер повіки і кивнув, потім важко піднявся на ноги і пішов до виходу. Ліза загасила сигарету, і ми продовжували сидіти, прислухаючись до звуку кроків Озборна, які доносились через двері.

— Мене дивує, що він здався так легко, — сказав я. — Як по-твоєму: він буде домагатися конфіскації?

— Малоймовірно. Він знає розклад.

— Може, ти і мене освітиш?

— Ну, по-перше, це не його відділ, і він це розуміє...

— Навіщо ти купила будинок?

— Тобі варто запитати, як я його купила.

Пильно подивившись на неї, я помітив, що за непроникністю рис на її обличчі проступає якась веселість.

— Лізо, що ти ще витворила?

— Це саме те питання, яке Озборн задав собі. Він вгадав правильну відповідь, тому що дещо знає про машини Клюга. І ще він знає, як і що робиться в цьому світі. Звичайно, влада не випадково вирішила продати цей будинок, і не випадково, що я виявилася єдиним покупцем. Я використовувала одного члена муніципальної ради, з тих, кого Клюг приручив.

— Ти його підкупила?!

Вона засміялася і поцілувала мене.

— Здається, я нарешті викликала в тебе обурення. От де найбільше розходження між мною й американцями! В Америці середній громадянин особливо багато на хабарі не витрачає. У Сайгоні це робили всі.

— Ти дала йому хабар?

— Не так прямо, звичайно. Довелося зайти з чорного ходу. Декілька цілком легальних перерахувань на передвиборну компанію раптом з'явилося на рахунку одного сенатора, який описав деяку ситуацію ще декому, хто міг цілком законно провернути моє дільце. — Вона подивилася на мене скоса. — Звичайно, я підкупила його, Вікторе. Ти б здивувався, дізнавшись, як дешево він мені обійшовся. Тебе це турбує?

— Так, — зізнався я. — Мені не подобається це хабарництво.

— Ну а я ставлюся до нього байдуже. Воно просто існує, як гравітація. Захоплюватися тут, звичайно, нічим, але в такий спосіб можна зробити дуже багато і дуже швидко.

— Я сподіваюся, ти себе убезпечила?

— Більш-менш. Коли справа стосується хабарів, ніколи не можна бути упевненим на всі сто відсотків. Людський фактор. Той член муніципальної ради може бовкнути зайвого, якщо виявиться перед судом присяжних. Але, думаю, він не виявиться, тому що Озборн не стане займатися цією справою. Він знає, як влаштований світ, знає, якою владою я володію, і знає, що йому мене не пересилити. Це друга причина того, що він пішов сьогодні без бійки.

Ми довго мовчали. Я хотів багато про що помізкувати, і те, про що я міркував, мені здебільшого не подобалося. Ліза потягнулася було за сигаретами, потім передумала. Вона чекала, коли я дійду до якого-небудь висновку.

— Це величезна сила, — сказав я нарешті.

— Страшна сила, — погодилася вона. — Ти не думай, що мене вона не лякає. Мені в голову теж приходили всякі фантазії про надлюдську могутність. Влада — це жахлива спокуса, від неї не дуже легко відмовитися. Я могла б зробити дуже багато чого.

— А станеш?

— Я не про те, що можна вкрасти чи розбагатіти...

— Розумію.

— Це влада політична. Але як нею скористатися? Нехай це пролунає банально, але я не знаю, як використовувати її на користь. Я занадто часто бачила, як добрі наміри оберталися злом. Боюся, мені не вистачить мудрості зробити щось гарне. І занадто великий шанс закінчити так само, як Клюг. Але залишити цю справу я теж не можу. Я все ще безпритульне дівчисько з Сайгона. У мене вистачає розуму не користуватися владою, крім тих випадків, коли нема іншого виходу. Але просто викинути або знищити такі скарби я теж не можу. Правда ж нерозумно?

Я не міг відповісти на її питання. Але в мене виникло недобре передчуття.

Весь наступний тиждень мене гризли сумніви. Ліза знала про якісь злочини, але не повідомляла про них владі. Втім, не це мене особливо турбувало. Інша справа, що вона сама мала у своєму розпорядженні можливість зробити набагато більше злочинів, і це викликало в мене тривогу. Навряд чи вона щось таке планувала, у неї вистачало розуму використовувати свої знання тільки для оборони. Але оборона в розумінні Лізи охоплювала занадто широке коло дій.

Одного разу ввечері вона не прийшла до їжі вчасно. Я пішов до будинку Клюга і застав її за роботою. Стелаж довжиною футів у дев'ять спорожнів, диски і плівки лежали на столі. На підлозі стояв величезний пластиковий мішок для сміття, поруч з ним — магніт розміром з футбольний м'яч. На моїх очах Ліза взяла касету з плівкою, провела нею по магніту і кинула в майже наповнений мішок. Вона подивилася на мене, проробила таку ж операцію з невеликою стопкою магнітних дисків, потім зняла окуляри і витерла очі.

— Так тобі буде краще, Вікторе? — запитала вона.

— Що ти маєш на увазі? Я добре себе почуваю.

— Неправда. І я почуваю себе кепсько. Мені боляче робити те, що я роблю, але я повинна. Ти принесеш мені ще один мішок?

Я притяг мішок, потім допоміг їй зняти з полиць наступну порцію касет і дисків.

— Ти збираєшся все стерти?

— Не все. Я стираю досьє Клюга і... дещо ще.

— Ти не хочеш говорити мені, що саме?

— Є речі, про які краще не знати, — похмуро відповіла вона.

Зрештою за вечерею я переконав її розповісти мені, у чому справа.

— Це страшно, — сказала вона. — За останній час я побувала в багатьох заборонених місцях. Клюг туди потрапляв за першим бажанням, і мені дотепер страшно. Брудні місця. Там знають деякі речі, про які, як мені здавалося раніш, я теж хотіла б довідатися.

Вона здригнулася, не наважуючись продовжити.

— Ти маєш на увазі військові комп'ютери? ЦРУ?

— З ЦРУ все почалося. До них потрапити найлегше. Потім я ввійшла в комп'ютери системи NORAD — це ті хлопці, що повинні провадити наступну світову війну. І від того, з якою легкістю Клюг до них потрапляв, у мене волосся сторчма стало. Просто задля практики він розробив методику початку Третьої світової війни. Запис зберігався на одному з тих дисків, що ми вже стерли. А останні два дні я ходила навшпиньках навколо дійсно серйозних закладів. Розвідувальне управління міністерства оборони і NSA, Управління національної безпеки. Кожне з них більше, ніж ЦРУ. І мене там засікли. Якась сторожова програма. Як тільки я зрозуміла це, відразу дала ходу і п'ять годин підряд займалася тим, що замітала сліди. Переконалася, що мене не відстежили, і вирішила все знищити.

— Ти думаєш, Клюга вбили вони?

— Вони на цю роль підходили найкраще. Клюг тримав у себе купу їхньої інформації. Він допомагав проектувати комп'ютерні комплекси в NSA і потім довгі роки шастав по їхніх машинах. А там досить одного невірного кроку...

— Але ти все зробила як потрібно? Ти впевнена?

— Мене не відстежили, це точно, але я не впевнена, що знищила всі записи. Піду гляну ще раз.

— Я з тобою.

Ми закінчили після півночі. Ліза переглядала диск або плівку, і якщо в неї виникав сумнів, передавала її мені, а я обробляв магнітом. Один раз Ліза взяла магніт і провела ним перед цілою полицею з записами.

Мене охопило разюче почуття. Одним рухом руки вона перетворила в хаос мільярди бітів інформації. Можливо, такої інформації не було більше будь-де. І в мене виникли сумніви. Чи мала вона право робити це? Хіба знання існують не для всіх? Але, повинен зізнатися, сумніви мучили мене недовго. Старий консерватор у мені з легкістю погоджувався, що є Речі, Про Які Нам Краще Не Знати.

Нам залишався зовсім трохи, коли екран дисплея раптом почав барахлити. Щось кілька разів клацнуло і засичало. Ліза відскочила назад. Потім екран заблимав. Мені здалося, що там з'являється зображення. Щось тривимірне. І вже майже вловивши, що це, я випадково глянув на Лізу. Вона дивилася на мене, обличчя її освітлювалося пульсуючими спалахами світла. Вона підійшла до мене і закрила долонею мої очі.

— Вікторе, тобі не треба дивитися.

— Все в порядку, — сказав я, і, поки я говорив, все дійсно було в порядку, але як тільки слова були вимовлені, я відчув, що це не так. Це був останній мій спогад за дуже довгий термін.

Лікарі сказали, що два тижні я був на грані. Пам'ятаю дуже мало, тому що мені постійно уводили великі дози ліків, а після коротких періодів просвітління знову починалися напади.

Перше, що я запам'ятав — обличчя лікаря, який схилився наді мною — Стюарта. Я лежав на лікарняному ліжку. Пізніше я довідався, що знаходжуся не в госпіталі для ветеранів, а в приватній клініці. Ліза сплатила за окрему палату.

Стюарт задавав звичайні питання, я відповідав, хоча почував себе дуже втомленим. Потім Стюарт відповів на кілька моїх питань, і я довідався, як довго пробув у лікарні і що відбулося.

— У вас почалися неперервні напади. Чесно кажучи, не знаю чому. Вже років десять такого не було, і мені здавалося, що всі небезпеки позаду.

— Отже, Ліза привезла мене сюди вчасно...

— Більш того... Спочатку вона, щоправда, не хотіла мені розповідати... Після того першого нападу вона прочитала все, що змогла знайти на цю тему, і завжди тримала під рукою шприц і розчин "Валіуму". Побачивши, що ви задихаєтеся, вона ввела вам сто міліграмів, чим і врятувала ваше життя.

Ми з лікарем Стюартом знайомі давно, він знав, що в мене немає рецепта на "Валіум". Ми говорили на цю тему, коли я останній раз лежав у лікарні. Але, оскільки я жив один, зробити мені укол все одно нікому.

Втім, лікаря набагато більше цікавив результат: я все-таки залишився в живих.

У той день він не допустив до мене відвідувачів. Я запротестував, але незабаром заснув. Ліза прийшла наступного дня. На ній була нова майка з зображенням робота в мантії й академічній шапочці. Напис на майці говорив: "Випуск 11111000000 року". Виявилося, що це 1984 у двійковому численні.

— Привіт, — посміхнулася Ліза і сіла на ліжко. Мене раптом початок трясти. Вона подивилася на мене стривожено і запитала, чи покликати лікаря.

— Не треба, — сказав я насилу. — Просто обійми мене.

Вона скинула туфлі, забралася до мене під ковдру і міцно обійняла. Через якийсь час увійшла медсестра і спробувала її прогнати. Ліза видала їй серію в'єтнамських, китайських і англійських лайок, після чого медсестра зникла. Пізніше я помітив, як у палату зазирав лікар Стюарт.

Я відчув себе набагато краще і нарешті вгамував сльози. Ліза теж витерла очі.

— Я приходила сюди щодня, — сказала вона. — Ти виглядав жахливо, Вікторе.

— Але я почуваю себе набагато краще.

— Зараз ти і виглядаєш пристойніше. Але лікар сказав, що про всяк випадок тобі треба побути тут ще пару днів.

— Напевно, він правий.

— Я приготую великий обід, коли ти повернешся. Може, варто запросити сусідів.

Я довго мовчав. Ми дуже багато про що ще не задумувалися. Скільки це буде продовжуватися між нами? Як скоро я почну заводитися від власної марності? Коли їй набридне жити зі старим? Я навіть не помітив, відколи почав думати про Лізу як про невід'ємну частину свого життя.

— Тебе так тягне провести роки біля постелі вмираючого?

— Чого ти хочеш, Вікторе? Я вийду за тебе заміж, якщо так потрібно. Або буду жити з тобою в гріху. Віддаю перевагу гріхові, але якщо тобі буде краще...

— Не розумію, навіщо тобі старий епілептик.

— Тому що, що я тебе люблю.

Вона вимовила ці слова в перший раз. Я міг би задати їй ще кілька питань — згадати, наприклад, майора, — але в мене пропало бажання. І я змінив тему.

— Ти закінчила роботу?

Ліза зрозуміла, про яку роботу я говорю. Вона нахилилася до мого вуха і тихо сказала:

— Давай не будемо тут про це, Вікторе. Я не довіряю жодному приміщенню, яке я сама не перевірила на відсутність "жучків". Але ти не бійся, я дійсно все закінчила, і останні два тижні мене будь-хто не турбував. Здається, все обійшлося, але я більше за що завгодно не полізу в такі справи.

У мене відлягло від серця, але одночасно накотила втома. Я намагався стримати позіхання, однак Ліза відчула, що настав час йти. Вона поцілувала мене, пообіцяла в майбутньому ще багато поцілунків і пішла.

Більше мені не довелось її побачити.

У той же вечір, біля десяти, Ліза взяла викрутку, ще деякі інструменти і взялася за мікрохвильову духовку в кухні Клюга.

Конструктори завжди піклуються про те, щоб ці агрегати не можна було ввімкнути, коли дверцята відкриті. Це через небезпечне випромінювання. Але якщо ти хоч щось розумієш про техніку і під рукою є прості інструменти, обдурити захист зовсім не важко. Для Лізи це виявилося зовсім легко. Через десять хвилин роботи вона ввімкнула духовку і сунула туди голову.

Ніхто не знає, як довго це продо

1 2 3