Натисніть "Введення"

Варлі Джон

Джон Варлі

Натисніть "Введення"

Жанр: комп'ютерні жахи (є надія, що фантастика).

Переклад на російську: О. Корженевського

Джерело: Сайт Lib.ru (рос. мова).

Переклад на українську мову:

1) чорновий — ПроЛінг Офіс, Плай v.4.1.

2) чистовий — Володимир Ільницький, (серпень 2005).

Редагування №1: VDV, 51 з 55 зауважень враховано.

— Ви слухаєте запис. Будь ласка, не кладіть слухавку, поки...

Я жбурнув слухавку з такою силою, що телефонний апарат впав на підлогу. Сам я так і стояв, весь мокрий, мене трясло від злості. Потім телефон почав видавати такий звук, що нагадує дзижчання і вказує, що слухавка лежить не на важелі. Зумер цей разів у двадцять гучніше всіх інших звуків, на які здатен телефон, я будь-коли не міг зрозуміти, навіщо це потрібно. Начебто відбулося щось жахливе: "Катастрофа! слухавка не на важелі!!!"

Автовідповідачі, на мій погляд, з числа тих винаходів, які роблять життя неприємним в дріб'язках. Скажіть чесно — ви любите, коли вам відповідає машина? Але те, що відбулося зі мною, це вже не просто дрібна неприємність: автоматична набираюча машина щойно зателефонувала мені сама!

Машини ці з'явилися не дуже давно. Я одержував два-три дзвоника на місяць, здебільшого від страхових компаній. Вони читають вам двохвилинну промову і дають номер телефону, за яким можна зателефонувати, якщо пропозиція вас зацікавить. (Якось, одного разу я туди зателефонував, щоб висловити все, що я про них думаю, але знову нарвався на автомат, який вимовив: "Чекайте відповіді" — і ввімкнув музику.)

Дивіться також

Я повернувся у ванну, стер краплі з пластикової обкладинки бібліотечної книги й обережно опустився у воду. Вода, зрозуміло, вже охолола. Я додав гарячої, і тільки-но тиск у мене прийшов в норму, як знову задзеленчав телефон.

П'ятнадцять дзвоників я не рухався з місця. Ви пробували читати, коли дзеленчить телефон? Після шістнадцятого дзвоника я вибрався з ванни. Витерся, надяг халат, навмисно повільно пішов у вітальню. Довго дивився на телефон. Після п'ятидесятого дзвоника я зняв слухавку. — Ви слухаєте запис. Будь ласка, не кладіть слухавку, поки повідомлення не закінчиться. Вам телефонують з будинку вашого найближчого сусіда Чарльза Клюга. Звінок буде повторюватися через кожні десять хвилин. Містер Клюг розуміє, що не був гарним сусідом, і заздалегідь вибачається за заподіяне занепокоєння. Він просить вас негайно прийти до його будинку. Ключ лежить біля входу під килимком. Ввійдіть у будинок і зробіть те, що необхідно буде зробити. За ваші послуги ви будете винагороджені. Дякую вам.

Клацнуло. І гудки.

Я завжди не кваплюся. Десятьма хвилинами пізніше, коли знову задзеленчав телефон, я все ще сидів і обмірковував отримане повідомлення. Потім зняв слухавку і став слухати.

Текст виявився точнісінько таким же. Як і раніше, у трубці звучав не голос Клюга, а щось синтезоване, механічне, начисто позбавлене людської теплоти.

Я дослухав до кінця і поклав слухавку на місце. Потім я подумав, чи зателефонувати в поліцію. Чарльз Клюг жив по сусідству десять років, і за цей час ми розмовляли з ним щонайбільше дванадцять разів. Не довше хвилини. Так що я не вважав себе чимось йому зобов'язаним.

Пекельного їм вогню, цим дзвінкам. Саме в той момент, коли я дійшов до такого висновку, телефон задзеленчав знову. Я глянув на годинник: пройшло десять хвилин. Зняв слухавку і відразу поклав на місце.

Можна, звичайно, відімкнути апарат, але навряд чи це сильно змінить моє життя...

Зрештою я вдягся, вийшов з будинку і попрямував до ділянки Клюга. Ще один мій сусід, який жив через дорогу, Хал Ланьєр, підстригав галявину перед будинком. Він помахав мені рукою і я відповів тим же. Було вже біля семи вечора. Трималася прекрасна серпнева погода. У повітрі стояв запах свіжоскошеної трави. Мені завжди подобався цей запах, і я подумав, що мою галявину теж не заважало б підстригти.

Схоже, Клюгові така думка будь-коли в голову не приходила. Його галявина місцями облисіла, а подекуди заросла травою, яка сягала колін.

Я подзвонив. До дверей не підійшли, і тоді я постукав. Потім зітхнув, зазирнув під килимок, дістав ключ і відкрив ним двері.

— Клюг? — покликав я, сунувши голову всередину.

Потім непевно, як людина, яка не знає, чекають її чи ні, пройшов через маленький хол. Штори на вікнах, як завжди, запнуті, але телевізійні екрани в кімнаті, що колись служила вітальнею, давали досить світла, щоб я міг розглянути Клюга. Він сидів у кріслі перед столом, впершись обличчям в клавіатуру комп'ютера, і в голові його, збоку, зяяла величезна діра.

Хал Ланьєр працює з комп'ютерами в лос-анджелеському управлінні поліції, і я в першу чергу розповів йому, що побачив у будинку Клюга, а він уже викликав поліцію. Ми разом чекали, поки прибудуть машини, і він все запитував, чи чіпав я там що-небудь, а я щораз відповідав, що не торкав будь-чого, крім дверної ручки.

Машина медичної служби приїхала без сирени, і незабаром навкруги заметушилися поліцейські. Сусіди всі були тут — хто в себе в дворі, а хто тихо перемовлявся перед будинком Клюга. Знімальні групи з телекомпаній приспіли саме вчасно, щоб встигнути до виносу тіла, загорненого в пластикове простирадло. Чоловіки і жінки з поліції снували туди-сюди. Думаю, вони займалися тим, що призначено робити поліцейським: знімали відбитки пальців, шукали речові докази... Я б пішов додому, але мені сказали залишитися.

Зрештою мене відвели у вітальню Клюга до слідчого Озборна. Телевізійні екрани все ще світилися. Ми з Озборном потисли один одному руки, після чого він мовчки оглянув мене від голови до ніг. Маленького зросту, лисіючий слідчий здався мені дуже змореним і продовжував здаватися таким доти, поки не глянув на мене впритул. От тоді, хоча в обличчі його не відбулось змін, він зовсім перестав виглядати стомленим.

— Ви Віктор Апфел? — запитав він.

Я сказав, що це так.

— Містере Апфел, як по-вашому, з цієї кімнати що-небудь пропало?

Я озирнувся, ставлячись до питання як до цікавої загадки.

Камін, фіранки на вікнах. Килим на підлозі. Але крім цього в кімнаті не було будь-чого, що зазвичай буває у вітальнях.

Вздовж всіх стін були розставлені столи, лише вузький прохід залишався в центрі кімнати. На столах нагромаджувалися дисплеї, клавіатури, дисководи та інші сяючі брязкітки нового століття {Bobua: певно мається на увазі XX століття}. Все це з'єднувалося товстими кабелями і шнурами. Під столами стояли інші комп'ютери і шухляди, доверху наповнені усіляким електронним мотлохом. Над столами до самої стелі висіли полиці, забиті коробками зі стрічками, дисками, касетами... Це все позначається одним терміном, але я тоді не міг його згадати. Апаратне забезпечення.

— Тут нема меблів, правильно? Крім...

Слідчий глянув на мене трохи ошелешено.

— Ви хочете сказати, що раніше тут стояли меблі?

— Відкіля мені знати? — Отут я зміркував, що він мене не розуміє. — Я вперше потрапив сюди годину тому.

Він насупився, і мені це не дуже сподобалося.

— Медексперт стверджує, що хазяїн будинку мертвий вже три години. Чому ви виявилися тут годину тому, Вікторе?

Те, що він звернувся до мене по імені, теж мене не дуже порадувало. Доведеться розповісти йому про телефонний дзвоник.

Він слухав, дивлячись на мене з недовірою. Але перевірити мої свідчення виявилося нескладно. Хал, Озборн, я і ще кілька поліцейських попрямували до мого будинку. Коли ми ввійшли, телефон дзеленчав.

Озборн зняв слухавку і вислухав повідомлення. На обличчі його з'явилася похмура гримаса, і що далі розвивалися події цього вечора, то похмурішою вона ставала.

Десять хвилин ми чекали нового дзвоника. Озборн тим часом уважно оглядав мою кімнату. Я навіть зрадів, коли телефон задзеленчав. Поліцейські зробили запис телефонного повідомлення, і ми відправилися назад до будинку Клюга.

Озборн відразу ж пішов за будинок глянути на антенний ліс мого сусіда. Очевидно, видовище його вразило.

— Місіс Медісон — вона живе далі по вулиці — вважає, що Клюг намагався установити контакт із марсіанами, — вимовив Хал з усмішкою. — Але я думаю, що він просто крав супутникові передачі.

На галявині за будинком стояли три тарілчасті антени, шість високих щогл і ще такі штуки для мікрохвильової трансляції, які можна побачити на будинках телефонних компаній.

Озборн знову привів мене у вітальню і попросив описати, що я побачив, коли ввійшов у кімнату. Я не розумів, який у цьому сенс, але проте спробував:

— Він сидів у тому кріслі. Крісло стояло перед столом. На підлозі я побачив пістолет. Рука Клюга висіла безпосередньо над ним.

— Думаєте, це було самогубство?

— Так, мабуть. — Не дочекавшись його коментарів, я запитав: — А що думаєте ви?

— Він не залишив записки, — зітхнув Озборн.

— Самогубці не завжди залишають записки, — відзначив Хал.

— Так. Але досить часто. І коли записки нема, мені це не подобається.

Озборн знизав плечима. — Втім, це не найважливіше.

— А телефонний дзвінок? — сказав я. — Це щось на зразок передсмертної записки.

Озборн кивнув.

— Що-небудь ще помітили?

Я підійшов до столу і глянув на клавіатуру. На панелі зазначалося: "Техаські Інструменти. Модель ТІ-99/4А". Праворуч, де лежала голова Клюга, на клавіатурі темніла кривава пляма.

— Тільки те, що він сидів перед цією машиною. — Я торкнувся клавіші, і екран дисплея відразу заповнився словами. Я швидко відсмикнув руку, потім вдивився в текст.

НАЗВА ПРОГРАМИ: ПРОЩАЙ, РЕАЛЬНИЙ СВІТ.

ДАТА: 20.08

ЗМІСТ: ЗАПОВІТ, РІЗНЕ.

ПРОГРАМІСТ: ЧАРЛЬЗ КЛЮГ

ДЛЯ ВМИКАННЯ ПРОГРАМИ

НАТИСНІТЬ ВВЕДЕННЯ _

Наприкінці пропозиції розмірено пульсував маленький чорний квадратик. Пізніше я дізнався, що він називається "курсор".

Всі зібралися навколо машини. Хал, фахівець з комп'ютерів, пояснив, що багато дисплейних пристроїв стирають зображення, залишаючи екран порожнім, якщо протягом десяти хвилин будь-хто не змінює виведену на ньому інформацію. Робиться це для того, щоб екран дисплея не вигорав там, де світяться букви. До того як я торкнувся клавіші, екран був зеленим, а потім з'явилися чорні букви на блакитному фоні.

— Клавіатуру перевіряли на відбитки пальців? — запитав Озборн.

Будь-хто не знав напевно, тому Озборн взяв олівець і гумкою на його кінці натиснув клавішу "ВВЕДЕННЯ".

Текст з екрану зник, блакитний фон заповнили маленькі овальні фігурки, що падають зверху, немов дощові краплі. Сотні і сотні фігурок найрізноманітніших кольорів.

— Це ж пігулки, — здивовано вимовив один з поліцейських. — От, дивіться, "Кваалуд"! А це "Нембутал"!

Всі навперебій взялися називати ліки. Я сам відразу впізнав білу капсулу з червоною крайкою — напевно "Дилантин". От вже кілька років як я приймаю їх щодня.

Зрештою дощ з пігулок припинився, і ця диявольська машина заходилася награвати "Все ближче до тебе, мій Господь" в три інструментальні партії.

Дехто з нас розсміявся. Не думаю, що хоч комусь, те що відбувається здалося кумедним, але ця похмура панахида звучала немов аранжування для свистка, каліопи і дудки. Як тут не засміятися?

Поки грала музика, у лівому краю екрана з'явилася маленька, складена з квадратиків фігурка. Посмикуючись, вона рушила до центру. Зображення нагадувало чоловічка з відеогри, тільки виконане воно було гірше, і щоб впізнати в фігурці людину, було потрібно напружити уяву.

Потім в центрі екрана з'явився ще якийсь предмет. Чоловічок зупинився напроти нього, зігнувся, і під ним виникло щось, що нагадувало стілець.

— А що це таке?

— Комп'ютер, напевно.

Схоже, це дійсно був комп'ютер, тому що чоловічок витягнув вперед руки і засмикав ними, як піаніст біля рояля. Чоловічок друкував, а над ним з'являлися слова.

ДЕСЬ У ШЛЯХУ Я ЩОСЬ ПРОГЛЕДІВ. Я СИДЖУ

ТУТ ДНЯМИ І НОЧАМИ, ЯК ПАВУК

В ЦЕНТРІ СВОЄЇ ПАВУТИНИ... Я ХАЗЯЇН ВСЬОГО

ДОСТУПНОГО ДЛЯ ОГЛЯДУ... І ВСЕ-ТАКИ ЦЬОГО НЕДОСТАТНЬО.

МАЄ БУТИ БІЛЬШЕ.

ВВЕДИ СВОЄ ІМ'Я _

— Боже, — вимовив Хал. — Неймовірно... Інтерактивний передсмертний лист...

— Треба дізнатися, що далі.

Я стояв ближче від всіх до клавіатури, тому я й набрав своє ім'я. Але, звівши очі, побачив, що зробив помилку, і вийшло "ВІКТ9Р".

— Як виправити? — запитав я.

— Навіщо? — сказав Озборн, простягнув руку і натиснув клавішу "ВВЕДЕННЯ".

ЧИ ЗНАЙОМЕ ТОБІ ТАКЕ ВІДЧУТТЯ, ВІКТ9Р?

ТИ ПРАЦЮЄШ ВСЕ ЖИТТЯ, ЩОБ ВМІТИ

РОБИТИ ТЕ, ЩО ТИ РОБИШ, КРАЩЕ

ІНШИХ, АЛЕ ОДНОГО РАЗУ ТИ РАПТОМ ПРОКИДАЄШСЯ

І НЕ МОЖЕШ ЗРОЗУМІТИ, НАВІЩО ВСЕ ЦЕ.

ЗІ МНОЮ САМЕ ТАК І ВІДБУЛОСЯ.

ХОЧЕШ ДІЗНАТИСЬ ДАЛІ, ВІКТ9Р?

ТАК/НІ _

Текст лився нескінченним потоком. Клюга це, очевидно, бентежило, принаймні, після кожного періоду з сорока — п'ятдесяти слів він надавав читачеві вибір "ТАК/НІ".

Я переводив погляд з екрана на клавіатуру, куди впав головою Клюг, і уявляв собі, як він сидить в цій кімнаті один і вводить текст.

Він писав, що відчуває пригніченість, що не може так далі жити. Він приймав занадто багато пігулок (на екрані знову посипалися зверху різнобарвні овальні фігурки), життя його стало безцільним. Він зробив все, що збирався зробити.

Інколи ми просто не розуміли, що він мав на увазі. Клюг писав, наприклад, що його не існує, але ми вважали це просто образним виразом.

ТИ ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ, ВІКТ9Р? ЯКЩО НІ, ТО

НЕЗАБАРОМ ПОЛІЦІЯ ТУТ З'ЯВИТЬСЯ. ТОМУ

ПОВІДОМЛЯЮ ТОБІ, АБО ПОЛІЦЕЙСЬКОМУ: Я НЕ

ПРОДАВАВ НАРКОТИКИ, ЛІКИ,

ЯКІ ЗБЕРІГАЮТЬСЯ В МЕНЕ В СПАЛЬНІ, Я

ВИКОРИСТОВУВАВ ТІЛЬКИ ДЛЯ ОСОБИСТИХ ПОТРЕБ.

Я ПРИЙМАВ ЇХ ДУЖЕ БАГАТО, АЛЕ ТЕПЕР

ВОНИ МЕНІ БІЛЬШЕ НЕ ЗНАДОБЛЯТЬСЯ.

НАТИСНІТЬ ВВЕДЕННЯ $

Озборн натиснув клавішу, і в протилежному кінці кімнати, налякавши нас всіх до смерті, затріщав принтер. Я спостерігав, як головка носиться вперед-назад, друкуючи текст в обох напрямках, коли раптом Хал закричав, показуючи на екран дисплея:

— Дивіться! Дивіться сюди!

Чоловічок на екрані встав і повернувся до нас. У руці він тримав щось схоже на пістолет, дуло приставлене до голови.

— Ні! — мимоволі скрикнув Хал.

Маленький чоловічок не звернув на нього хоча б якоїсь уваги. Почувся неприродний звук пострілу, чоловічок упав на спину. По екрану побіг червоний струмок, принтер затих. На дисплеї лишився тільки маленький чорний труп, що лежить на спині, і слово * * * ВСЕ * * * під ним.

Я глибоко зітхнув і подивився на Озборна. Сказати, що він був незадоволений, значило би, майже й не говорити взагалі.

— Що там стосовно наркотиків у спальні? — запитав він.

Ми спостерігали, як Озборн порпається в шухлядах столів і тумбочок, заглядає під ліжко, і все безрезультатно. Як й в інших кімнатах, тут було повно комп'ютерів, від них через пробиті в стінах отвори йшли пучки дротів.

Я стояв поруч з великою круглою картонною коробкою, їх було кілька в кімнаті; у таких коробках зазвичай пересилають речі. Кришка в однієї коробки з'їхала трохи вбік, і я підняв її. Про що відразу пошкодував.

— Озборне, — покликав я. — Гляньте-но сюди.

У коробці був мішок зі щільного поліетилену, на дві третини заповнений капсулами "Кваалуду". Поліцейські відразу ж повіддирали кришки з інших коробок і знайшли капсули амфетамінів, "Нембутал", "Валіум" і ще багато всякого.

Після цієї знахідки в будинку знову з'явилася безліч поліцейських. Телевізійники теж повернулися.

Серед усієї цієї кипучої діяльності мене будь-хто не помічав. Я прослизнув до себе в дім і замкнув двері. Час від часу я визирав через фіранки і бачив, як репортери беруть інтерв'ю в сусідів. Хал теж там крутився і, схоже, насолоджувався загальною увагою. Двічі люди з телебачення стукали мені в двері, але я не відчиняв, і зрештою всі вони пішли.

Я наповнив ванну гарячою водою і відмокав цілу годину. Потім ввімкнув опалення на максимум і заліз в постіль під купу ковдр.

І все одно всю ніч тремтів як в пропасниці.

Наступного дня десь до дев'ятої години з'явився Озборн. За ним увійшов Хал. Виглядали вони зовсім невесело, і я, здогадавшись, що поліція працювала всю ніч, приготував їм каву.

— Почитайте-но, — сказав Озборн і простягнув мені аркуш комп'ютерної роздруківки. Я надяг окуляри і став читати.

Текст був видрукуваний тим моторошним шрифтом від голчастої головки принтера. Звичайно я викидаю подібні речі в камін не читаючи, але цього разу зробив виняток.

Переді мною лежав заповіт Клюга. Мені спало на думку, що з цим папером юристам буде несолодко.

Клюг знову стверджував, що його не існує, тому в нього не може бути родичів, а все своє майно він вирішив віддати тому, хто цього заслуговує.

"Але хто цього заслуговує?" — от яке питання він собі задавав. Звичайно ж, не містер і місіс Перкінс, які живуть через чотири будинки: вони постійно б'ють дітей. На доказ цього Клюг посилався на судові постанови в Буффало й у Майямі, а також на справу, порушену місцевою владою.

Місіс Рендор і місіс Полонскі, які живуть п'ятьма будинками далі, розпускають чутки.

Старший син Андерсонів викрадає автомашини.

Маріан Флоренс зшахрувала на випускних екзаменах з алгебри.

Зовсім неподалік жив тип, який міцно ошукав міську владу, узявши підряд на будівництво шосе. Дружина одного з сусідів плуталася з комівояжерами, а дві інші завели собі постійних коханців. Один підліток зробив своїй подружці дитину, кинув її і розхвалився про це приятелям.

Аж дванадцять пар, які живуть по сусідству, приховували частину доходів від податкового управління.

У сусідів, які живуть за будинком Клюга, постійно гавкає собака.

Тут я готовий погодитися: цей собака і мені не давав заснути ночами. Але все інше... просто немислимо! Насамперед, яке право має людина, що незаконно зберігає двісті галонів наркотиків, судити своїх сусідів так строго? Звичайно, недобре бити дітей, але чи можна обливати брудом всю родину за те, що син краде автомобілі? І зрештою, відкіля Клюг все це дізнався?

Втім, там було ще дещо. Зокрема, про гулящих чоловіків. Серед інших фігурував Гарольд Хал Ланьєр, який протягом трьох років зустрічався з жінкою на ім'я Тоні Джонс — вони служили разом у центрі обробки інформації лос-анджелеської поліції. Вона підштовхувала його до розлучення, а він чекав "зручного моменту, щоб розповісти все дружині".

Я глянув на Хала: його почервоніле обличчя підтверджувало прочитане.

І отут до мене дійшло! Що ж Клюг дізнався про мене? Я пробіг очима сторінку, вишукуючи своє прізвище, і знайшов його в найостаннішому параграфі.

"... Тридцять років містер Апфел розплачується за помилку, яку він не робив. Я, все-таки, певно не запропонував би його кандидатом у святі, але в зв'язку з відсутністю в нього явних гріхів — а в даній ситуації цього досить — я залишаю всю свою законну власність Віктору Апфелу".

Я глянув на Озборна: він дивився на мене уважно й оцінююче.

— Але мені не потрібно будь-чого!

— Ви думаєте, що це та сама винагорода, яку згадав Клюг в телефонному записі?

— Має бути так, — сказав я. — А що ще?

Озборн зітхнув і сів у крісло.

— Принаймні, він не намагався заповісти вам наркотики. Ви як і раніше стверджуєте, що зовсім його не знали?

— Ви мене в чомусь підозрюєте?

— Містере Апфел, — сказав він, розводячи руками, — я просто задаю питання. У справах про самогубства завжди нема впевненості на всі сто. Може, відбулося вбивство. І якщо це так, то ви поки що єдина відома нам людина, яка виявилася у виграші.

— Але він для мене зовсім чужий!

Озборн кивнув, постукуючи пальцем по роздруківці. Мені захотілося, щоб вона куди-небудь раптово поділась.

— До речі, що це за... помилка, яку ви не робили?

Я так і думав, що це питання буде наступним.

— Під час війни в Кореї я потрапив у полон.

Озборн якийсь час обмірковував мою відповідь. Я вдарив рукою по підлокітнику крісла, підхопився на ноги і спіймав на собі погляд його оманно втомлених очей.

— Схоже, минуле дотепер сильно вас хвилює.

— Це не так легко забувається.

— Хочете що-небудь розповісти мені про ті часи?

— Справа в тому, що все... Ні. Я не хочу говорити будь-чого. Ані вам, ані комусь іншому.

— Мені доведеться задати вам ще деякі питання щодо смерті Клюга.

— Я буду відповідати тільки в присутності адвоката.

"Боже! Тепер ще й адвоката шукати..."

Озборн знову кивнув, потім піднявся і попрямував до дверей.

— Я вже списав справу на самогубство, — сказав він, — і єдине, що мене турбувало, це відсутність передсмертної записки. Тепер ми її отримали.

Він махнув рукою вбік будинку Клюга, і на обличчі його з'явився сердитий вираз.

— Але цей тип не тільки написав записку, але і запрограмував її у своєму чортовому комп'ютері разом з цілою купою відеоефектів. Я, врешті, давно вже не дивуюся, коли люди виробляють усілякі божевільні речі, — досить усього побачив. Але почувши, як комп'ютер грає церковний гімн, я зрозумів, що тут вбивство. Сказати по правді, містере Апфел, я не думаю, що це зробили ви. В одній тільки цій роздруківці кілька десятків мотивів. Може, він шантажував сусідів. Може, саме так він купив собі всю апаратуру. Знову ж, люди, які мають наркотики в таких кількостях, рідко вмирають своєю смертю. В мене попереду багато роботи, але я дізнаюся, хто це зробив.

Він пробурмотів щось про невиїзд і пішов.

— Вік... — вимовив Хал, і я глянув на нього. — Я щодо роздруківки. Я був би тобі вдячний... Вони сказали, що збережуть все в таємниці... Ти розумієш, про що я?

Тільки тоді я помітив, що в нього очі, як у такси.

— Йди-но додому, Хале, і про будь-що не турбуйся.

Він кивнув головою і рушив до виходу.

— Не думаю, що все це дістане розголос, — сказав він.

Насправді, звичайно, вийшло навпаки.

Можливо, це трапилося б і без листів, які почали приходити через кілька днів після смерті Клюга. Листів зі штемпелями Трентона, штат Нью-Джерсі, переданих з комп'ютера, який так і не вдалося простежити. Те, що Клюг лише згадав у своєму заповіті, в листах розглядалося у всіх подробицях.

Тоді, однак, я будь-чого про це не знав. Після того, як пішов Хал, я заліз у постіль під електроковдру, але все не міг зігріти ноги. Вставав я, тільки щоб зробити сандвіч або полежати в гарячій ванні.

Кілька разів у двері стукали репортери, але я не озивався. Наступного дня я зателефонував Мартіну Абрамсу, адвокату — в телефонному довіднику він зазначався першим, і домовився, що він буде представляти мої інтереси. Він сказав, що мене, можливо викличуть у поліцейську дільницю. Я відповів, що будь-куди не поїду, проковтнув дві капсул "Дилантину" і завалився в постіль.

Разів зо два з вулиці доносилося завивання сирени, і ще я розчув лемент: хтось з кимсь гучно сперечався. Зусиллям волі я змусив себе не висуватися. Так, цікавість мучила мене, але ви самі знаєте, що трапляється з цікавими...

Я чекав повернення Озборна, але він все не приходив. Дні йшли, перетворюючись в тиждень, і за цей час відбулося тільки дві події, гідні уваги.

Перше почалося зі стукоту в двері через два дні після смерті Клюга. Я визирнув через фіранку і побачив припаркований на узбіччі сріблястий "Феррарі". Розглянути, хто стоїть біля дверей, я не міг, і тому запитав, хто там.

— Мене звуть Ліза Фу, — відповіла якась жінка. — Ви мене запрошували.

— Я вас не пам'ятаю.

— Це будинок Чарльза Клюга?

— Ні. Вам в сусідній будинок.

— О, вибачите.

Я вирішив попередити неї, що Клюга вже нема в живих, і відкрив двері. Жінка обернулася і посміхнулася зовсім сліпучою посмішкою.

Просто не знаю, з чого почати опис Лізи Фу. Пам'ятаєте той час, коли з газетних сторінок не сходили карикатури на Хірохіто і Тодзіо, а "Таймс" без хоч би якоїсь зніяковілості вживав слово "джап"? Маленькі чоловічки з круглими, як футбольний м'яч, обличчями; вуха, немов ручки від глечиків; окуляри з товстими скельцями; два великих, як у кролика, передніх зуба і тоненькі вусики...

Якщо не рахувати вусів, то вона викапаний виходець от з такої карикатури. Окуляри, зуби... На зубах стояла дужка, вони нагадували клавіші піаніно, обмотані дротом... Зростом вона була п'ять футів і вісім або дев'ять дюймів, а важила не більше 110 фунтів. Я б сказав — навіть сто, але додав десять фунтів через груди — по п'ять фунтів на кожну, настільки великі при її тоненькій фігурці, що напис на майці читався як "POCK LIVE", і тільки коли вона поверталася боком, я міг розглянути дві букви "S" на краях.

Ліза Фу протягнула мені гожу тонку руку.

— Схоже, ми якийсь час будемо сусідами, — сказала вона. — Принаймні, поки я не розберуся з цим лігвищем дракона на сусідній ділянці.

Якщо в неї й відчувався якийсь акцент, то радше з долини Сан-Фердинандо.

— Дуже приємно.

— Ви його знали? Я маю на увазі Клюга. Так він принаймні себе називав...

— А ви думаєте, це його не дійсне прізвище?

— Сумніваюся. "Клюг" по-німецькому означає "розумний". А на жаргоні хакерів це "хитрун" або "ловкач", це з Клюгом узгоджується повною мірою. Хоча сірий процесор у нього безперечно барахлив. — Вона багатозначно постукала пальцем себе по скроні. — "Віруси", "фантоми" і "демони" вискакують щораз, коли люди з поліції намагаються підключитися до його систем, програмне забезпечення згасає, бітові кошики {Bobua: не уявляю, що це таке, бо на сміттєвий кошик PC не схоже :-} переповнюються...

Вона говорила і говорила, але для мене все це звучало як суахілі.

— Ви хочете сказати, що в його комп'ютерах ховаються демони?

— Точно.

— Тоді їм потрібен буде спеціаліст з вигнання злих духів.

Вона ткнула великим пальцем себе в груди, показавши одночасно ще пів акру зубів, і сказала:

— Це я і є. Однак мені треба йти. Заскакуйте побачитись в будь-який час.

Друга цікава подія тижня відбулася на день пізніше: поштою прийшло повідомлення з банку. На мій рахунок надійшло три суми. Перша — звичайний чек з Управління в справам інвалідів війни на 487 доларів. Друга сума в 392 долара 54 цента — відсотки на гроші, залишені мені батьками п'ятнадцять років тому.

Третій внесок був переведений двадцятого, у той день, коли вмер Клюг. 700 083 долара 04 цента.

Через кілька днів до мене зазирнув Хал Ланьєр.

— Ну і тижденьок! — вимовив він, плюхнувся на диван і почав розповідати.

Виявляється, у нашому кварталі зареєстрована ще одна смерть. Листи, передані з невідомого комп'ютера, викликали безліч неприємностей, особливо після того, як поліція стала ходити по будинках і допитувати всіх підряд. Дехто, відчувши, що коло стискується, покаявся у своїх гріхах. Жінка, що розважала комівояжерів, поки її чоловік був на роботі, зізналася йому в невірності, і той її застрелив. Тепер він сидів у в'язниці округу. Це, мабуть, найгірше з того, що відбулося, але траплялися події і дрібніші, від бійок, до вибитих вікон. За словами Хала, податкове управління збиралося влаштувати в нашому районі спеціальну перевірку.

Я подумав про сімсот тисяч вісімдесят три долари.

І чотири центи.

Промовчав, але відчув, як у мене холодіють ноги.

— Ти, напевно, хочеш знати, що там у нас з Бетті, — сказав нарешті він.

Я не хотів. Не хотів знати взагалі будь-чого про це, але спробував зобразити на обличчі відповідний вираз.

— Все закінчено, — вимовив він, задоволено зітхаючи. — Я маю на увазі між мною і Тоні. Я все розповів Бетті. Кілька днів було дуже погано, але тепер, думаю, наш шлюб став ще міцніше. — Він замовчав на якийсь час, насолоджуючись теплом змін, які відбулися.

Ще він хотів розповісти мені про те, що вони дізнались про Клюга, і запросити мене до себе пообідати, але я чемно відмовився від обох пропозицій, пославшись на старі рані, що мене зовсім замучили. І я вже майже випровадив його, коли в двері постукав Озборн. Я впустив його, і Хал теж залишився.

Пропозиція випити каву була з вдячністю прийнята. Виглядав Озборн якось інакше, і спочатку я не міг зрозуміти, у чому справа: той самий втомлений вираз обличчя... Втім, ні. Раніше мені здавалося, що це маска або цинізм, властивий поліцейським. Але в той день на його обличчі читалася справжня втома. Вона перетікала з обличчя на плечі і руки, передавалася ході і манері сидіти. Його огортало важке відчуття поразки.

— Мене як і раніше підозрюють? — запитав я.

— Хочете знати, чи треба запрошувати адвоката? Не варто турбуватися. Я ретельно перевірив вас. Заповіт Клюга навряд чи буде прийнято всерйоз, так що ваші мотиви виглядають сумнівно. На мій погляд, у кожного з місцевих торговців кокаїном було набагато більше причин "прибрати" Клюга, ніж у вас. — Він зітхнув. — Я просто хотів про дещо запитати. Можете не відповідати, якщо не хочете.

— Давайте спробуємо.

— Вам запам'яталися які-небудь незвичайні його відвідувачі? Люди, що приходили або йшли вночі?

— Єдине, що я пам'ятаю, це службові машини. Пошта, "Федерал Експрес", компанії по доставці вантажів... Наркотики могли прибувати з усіма цими людьми.

— Ми теж так думаємо. Навряд чи він працював по дріб'язках. Можливо, він служив посередником. Дістав, передав... — Озборн на якийсь час задумався і відсьорбнув кави.

— Є які-небудь успіхи в розслідуванні? — запитав я.

— Хочете знати правду? Справа заходить в глухий кут . Будь-хто в окрузі і уявлення не мав, що Клюг володіє всією цією інформацією. Ми перевірили банківські рахунки і будь-де не знайшли доказів шантажу. Ні, сусіди в картину не вписуються. Хоча, звичайно, якби Клюг залишився в живих, зараз його з задоволенням придушив би майже кожен з тих, хто живе по сусідству.

— Це точно, — сказав Хал.

Озборн вдарив себе долонею по стегну.

— Якби мерзотник залишився в живих, я сам би його вбив, — сказав він. — Але тепер я починаю думати, що він не був живий взагалі.

— Не розумію.

— Якби я своїми очима не бачив труп... — Озборн сів дещо пряміше. — Він писав, що його не існує. І це майже так. В електро-газовій компанії про нього навіть не чули. Клюг підключений до їхньої лінії, співробітник компанії кожен місяць знімає покази з лічильників, але компанія будь-коли не виставляла йому рахунки. Те ж саме з телефоном. У його будинку цілий комутатор, який виготовлений телефонною компанією, доставлений і встановлений нею же, але в них нема про це хоч якихось відомостей. Клюг не відкривав рахунку в будь-якому з банків Каліфорнії — схоже, він йому просто не був потрібний. Ми знайшли близько сотні компаній, які продали і доставили йому те або інше устаткування, а потім або зробили позначку про те, що рахунок оплачений, або начисто забули, що взагалі мали з ним справу. В деяких фірмах зафіксовані номери чеків і рахунків, але як самі рахунки, так навіть банки фізично не існують.

Він відкинувся в кріслі, і я відчув, що це його просто дратує.

— Єдиний, хто мав про Клюг уявлення, це людина, яка доставляла йому раз на місяць продукти з бакалійної крамниці. Маленька крамничка неподалік звідси. У них нема комп'ютера, Клюг платив чеками банку "Уеллс Фарго". Там ці чеки приймали до оплати, і будь-яких проблем не виникало. Хоча про Клюга там і не чули.

Я задумався. Озборн чекав від мене якоїсь реакції, і я висловив припущення:

— Він робив все це за допомогою комп'ютерів?

— Саме так. Те, що він провертав з бакалійною крамницею, я ще розумію. Але набагато частіше Клюг проникав безпосередньо в базове програмне забезпечення і затирав всі відомості про себе. Енергокомпанія будь-коли не діставала платежів як чеками, так і якось інакше, просто тому, що, на їх думку, вони будь-коли й будь-чого Клюгові не продавали. Всі урядові заклади ніколи і нічого знали про Клюга. Ми перевірили все, від поштового відомства до ЦРУ.

— А що якщо Клюг — не справжнє прізвище?

— Можливо. Але у ФБР нема його відбитків пальців. Рано або пізно ми дізнаємося, хто він такий, але це навіть на йоту не наблизить нас до відповіді на питання: що відбулося — вбивство або самогубство.

Озборн визнав, що відчуває певний тиск. Його переконують закрити справу, хоча б ту частину, що стосується смерті Клюга, і списати все на самогубство. Він, однак, у самогубство не вірив. А що стосується другої половини історії, всіх цих махінацій Клюга, то їх розслідування будь-хто припиняти поки не збирається.

— Тепер все залежить від цієї дзиґи, — сказав Озборн.

— Дочекаєшся, — фиркнув Хал і пробурмотів щось про азіатів.

— Ця дівчина все ще тут? Хто вона така?

— Якась комп'ютерна зірка з Каліфорнійського технологічного. Ми зв'язалися з ними, повідомили, які в нас проблеми, і от кого вони нам надіслали.

По обличчю Озборна неважко було зрозуміти, що на будь-яку допомогу з її боку він не розраховує.

Зрештою мені вдалося від них позбутися. Коли вони йшли по садовій доріжці, я глянув убік будинку Клюга: біля нього стояв сріблистий "Феррарі" Лізи Фу.

Ходити туди мені було зовсім нічого. Я прекрасно це знав, і тому зайнявся вечерею. Коли я готую запіканку з тунця за власним рецептом, вона набагато краща, ніж можна судити за назвою. Потім я вийшов у двір за овочами для салату. Я зривав помідори і думав про те, що треба б остудити пляшку білого вина, і отут мені спало на думку, що наготував я цілком достатньо для двох.

Я будь-коли і будь-що не роблю наспіх, тому я сів і обміркував цю думку. Зрештою мене переконали ноги: вперше за весь тиждень їм було тепло. І я відправився до будинку Клюга.

Ґрат за відчиненими навстіж дверима не виявилося, і мені подумалося: як дивно і тривожно виглядає незакрите, незахищене житло. Зупинившись на ґанку, я заглянув усередину і покликав:

— Міс Фу?

Відповіді не було. У минулий раз, зайшовши в цей будинок, я знайшов мертву людину...

Ліза Фу сиділа на ослінчику від рояля безпосередньо перед консоллю комп'ютера. Вона сиділа в профіль до мене, піджавши коричневі ноги, я бачив її спину і пальці, які зависли над клавіатурою. На екрані швидко пробігали слова. Вона підвела голову і блиснула зубами в посмішці.

— Дехто повідомив мені, що вас звуть Віктор Апфел, — сказала вона.

— Так, е-е-е... двері були відкриті...

— Спекотно, — пояснила вона і відтягнула двома пальцями майку біля шиї. — Чим можу бути корисна?

— Та взагалі ж... — Зробивши крок у напівтемряві, я спіткнувся об щось на підлозі. Це була плоска коробка на зразок тих, у яких доставляють в дім великі порції піцци. — Я готував вечерю і зрозумів, що там вистачить на двох, і тоді подумав, може ви...

Я замовчав розгублено, тому що в цей момент помітив дещо ще. Спочатку мені здалося, що вона сидить у шортах; насправді ж з одягу на ній були лише майка і вузенькі рожеві трусики від купальника. Її, схоже, це зовсім не бентежило.

— ... Приєднаєтеся до мене за вечерею?

Її посмішка стала ще ширшою.

— Із задоволенням, — відповіла вона, легко підхопившись на ноги і пронеслася повз мене, залишаючи за собою слабкий запах поту з солодкуватим відтінком мила. — Я повернуся через хвилину.

Я оглянув кімнату, але мої думки увесь час поверталися до Лізи. Піццу вона, очевидно, запивала пепсі — на підлозі валялася безліч порожніх банок. Попільниці стояли чисті... Клюг, ймовірно, курив, Ліза — ні. Чітко вимальовувалися при ході м'язи її литок. На попереку в неї росли малюсінькі м'які волоски, ледь помітні в зеленому світлі екрана. Я чув, як дзюрчить вода в раковині, дивився на жовті сторінки блокнота, пописані способом, який я не зустрічав уже багато років, відчував запах мила і думав про її коричневу з легким пушком шкіру і легку ходу.

У вітальню вона повернулася вже в джинсах з обрізаними холошами, сандаліях і новій майці. На старій було "БЕРРОУЗ ОФІС СИСТЕМЗ". На цій же, чистій і пахнучій свіжовипраною бавовною, зображувалися Міккі-Маус і замок Білосніжки, причому вуха Міккі-Мауса витягалися назад по верхньому схилу грудей. Я рушив за Лізою на вулицю.

— Як мені подобається ваша кухня! — сказала вона.

Раніше я завжди не звертав уваги на облаштування своєї кухні. Її немов перенесли в капсулі часу зі сторінок "Лайфа" початку п'ятидесятих років. У куті стояв старенький похилий холодильник, кришки столів були вкриті жовтою плиткою, яку зараз можна побачити тільки у ванних кімнатах. На кухні взагалі не було навіть грама пластмаси. Замість посудомийної машини в мене стояла подвійна раковина і дротова сушарка. Ані електровідкривача для банок, ані ущільнювача для сміття, ані мікрохвильової печі... Найновішою річчю був, мабуть, змішувач, куплений п'ятнадцять років тому. Я вмію і люблю працювати руками. Люблю лагодити.

— Хліб просто незрівнянний! — вигукнула Ліза.

Хліб я спік сам. Вона підібрала залишки підливи хлібною скоринкою і запитала, чи можна взяти добавки.

Наскільки я розумію, підбирати шкуринкою підливу — поганий тон, але мене це зовсім не хвилювало: я сам завжди так роблю. Втім, у всьому іншому її манери були бездоганні. Вона ум'яла три порції моєї запіканки, після чого тарілку можна було і не мити. Створилося враження, що вона ледь стримує свій дивовижний апетит.

Ліза відкинулася в кріслі, і я підлив вина в її келих.

— Ви впевнені, що не хочете більше горошку?

— Я лусну. — Вона задоволено поплескала себе по животу. — Безмежна вдячність, містере Апфел. Я вже років сто не їла домашньої їжі.

— Можете звати мене Віктором.

— Я так люблю американську кухню.

— А я і не знав, що вона існує. Я маю на увазі, як китайська або... Ви американка?

Вона посміхнулася.

— Я розумію, що ви хочете сказати, Вікторе. Так, громадянство в мене американське, але народилася я не тут... Вибачите, я на хвилиночку. З цими дужками мені доводиться чистити зуби, як тільки поїм.

Я пустив воду в раковину і взявся за тарілки. Через якийсь час Ліза приєдналася до мене, схопила кухонний рушник і, незважаючи на мої протести, стала витирати посуд.

— Ви живете тут один? — запитала вона.

— Так. З тих пір, як вмерли мої батьки.

— Ви були одружені? Якщо ця не моя справа, так і скажіть.

— Не варто перепрошувати. Я ще не був одружений.

— Для холостяка ви непогано впоруєтеся з господарством.

— Велика практика. Можна мені поставити запитання?

— Валяйте.

— Звідкіля ви? Тайвань?

— У мене здібності до мов. Вдома я говорила на "піджин-амерікен", але, опинившись тут, швидко вивчилася говорити правильно. Ще я говорю французькою мовою, щоправда, досить паршиво; на китайській, на чотирьох-п'ятьох діалектах, але зовсім безграмотно; трохи-трохи на в'єтнамській і знаю тайський рівно настільки, щоб сказати: "Моя хотіти бачити американський консул, швидко дуже чортзабери, ей ти!".

Я розсміявся: останню фразу вона вимовила з моторошним акцентом.

— Тут я вже вісім років. Ви здогадалися, де цей "дім"?

— В'єтнам?

— Точно. Сайгон.

— А я вважав вас японкою.

— Коли-небудь я вам про себе розповім... Вікторе, а там за дверима пральна машина?

— Так і є.

— Чи не надто я вас потурбую, якщо дещо виперу?

Звичайно, вона мені не заважала. Сім пар джинсів — деякі з відрізаними холошами — і дві дюжини майок з малюнками цілком зійшли б за хлоп'ячий гардероб, якби до них не додавалися ще усілякі напівпрозорі предмети.

Потім ми відправилися на задній двір посидіти в останніх променях призахідного згасаючого сонця, і вона захотіла глянути на мій город. Об'єкт моєї гордості. Коли я почуваю себе добре, я сиджу там по кілька годин, звичайно по ранках, причому цілий рік. На півдні Каліфорнії це можливо.

Їй все сподобалося, хоча город виглядав не найкращим чином: останні дні я проводив або в ліжку, або в гарячій ванні, і на грядках повилізали бур'яни.

— Коли я була маленької, я теж працювала на городі, — сказала Ліза. — І ще два роки на рисових плантаціях.

— Очевидно, там все по-іншому.

— Ще б, чорт забери. Кілька років після цього я не могла навіть дивитися на рис.

Ми розмовляли про різні речі. Не пам'ятаю вже чого раптом, але я розповів їй, що воював у Кореї. Довідався, що їй двадцять п'ять років і що дні народження в нас збігаються, так що кілька місяців тому мені виповнилося рівно вдвічі більше, ніж їй.

Ім'я Клюга спливло в розмові тільки один раз, коли Ліза згадала, що дуже любить готувати, але в будинку мого сусіда це зовсім неможливо.

— У гаражі в нього стоїть морозильник, забитий усілякими замороженими обідами, — сказала вона. — У будинку одна тарілка, одна виделка, одна ложка й одна склянка. Плюс мікрохвильова піч — найкраща модель з тих, що можна зустріти в каталогах. І все. На кухні — пустка. — Вона похитала головою.

— Він був явно з дивинами.

Ліза розправилася з пранням вже до вечора. Вона переклала білизну в плетений кошик, і ми відправилися розвішувати її на мотузках. Я струшував чергову майку і розглядав картинку і напис. Іноді я відразу розумів, про що мова, іноді ні. Там були рок-групи, карта Лос-Анджелеса, знімки з "Зоряного шляху"... Всього потроху.

— А що таке "Товариство L 5"? — запитав я.

— Це хлопці, що хочуть побудувати в космосі орбітальні ферми. Я запитала, чи збираються вони вирощувати там рис, а вони відповіли, що рис, на їх думку, не найкраща культура для умов невагомості, і тоді я цю майку купила.

— І скільки ж їх у тебе?

О! Певно, сотні чотири або п'ять.

Наступного дня пошта принесла мені лист з адвокатської контори в Чикаго. Про сімсот тисяч доларів. Виявляється, гроші перевела мені орендна компанія в Делавері, заснована в 1933 році для того, щоб забезпечити мою старість. Засновниками зазначалися мої батьки. Деякі довготермінові вклади дозріли, що і призвело до мого недавнього фінансового злету. Податки, як виявилося, були вже сплачені.

Повна дурниця. У моїх батьків будь-коли не було таких грошей. Я повернув би їх, якби тільки знав, у кого Клюг їх украв.

Потім я вирішив, що через рік, якщо не виявлюся на той час у в'язниці, віддам ці гроші на добродійність. Може, у "Фонд порятунку китів". Або "Товариству L 5".

Увесь ранок я провів у саду. Потім сходив у магазин і купив трохи яловичини і свинини. Покупки я ніс додому в складаному дротовому кошику і почував себе просто відмінно. Проходячи повз срібнастий "Феррарі", я посміхнувся.

Ліза ще не приходила за випраною білизною. Я зняв її з мотузки, склав і пішов до будинку Клюга.

— Це я — Віктор.

— Заходь.

Ліза сиділа там же, де й в минулий раз, але вдягнена була вже не так легковажно. Побачивши в мене в руках кошик з білизною, вона ляснула себе по чолу і кинулася її забирати.

— Вибач, Вікторе. Я збиралася...

— Не варто, — сказав я. — Мені не в тягар. І крім того, у мене з'явилася можливість запросити тебе на вечерю ще раз.

Щось у її обличчі змінилося, але вона швидко з собою впоралась. Може, "американська" кухня сподобалася їй набагато менше, ніж вона говорила, а може, справа була в кухарі...

— Звичайно, Вікторе, з задоволенням. Давай кошик. І розсунь, будь ласка, фіранки, бо тут як у трунарні.

Ліза квапливо вийшла в іншу кімнату. Відкриваючи фіранки, я помітив, як під'їхала машина Озборна. Потім повернулася Ліза. На черговій майці була назва магазину, де продають фантастичну літературу. Під написом розташувалася приосадкувата істота з волохатими ніжками. Ліза визирнула у вікно і помітила наближення Озборна.

— Отже, Ватсон, — вимовила вона, — до нас завітав інспектор Лейстрейд зі Скотланд-Ярда. Впустіть його, будь ласка.

Я розсміявся, і Озборн підозріло вп'явся в мене, ледь ввійшовши у кімнату.

— Вітаю, Апфеле, — почав він. — Ми нарешті-то дізнались, хто такий Клюг насправді.

— Патрік Вільям Гевін, — сказала Ліза.

В Озборна відвисла щелепа і досить довго він не міг оволодіти собою. Потім все-таки закрив рот, але відразу відкрив його знову:

— Відкіля ви це дізналися, чорт забери?

Ліза ласкаво погладила клавіатуру комп'ютера.

— Я дістала ці дані, як тільки вони надійшли у вашу контору сьогодні ранком. Там у вас у комп'ютері сидить маленька таємна програмка, що шепче мені дещо на вухо кожен раз, коли в матеріалах згадується прізвище "Клюг". Однак для мене це було зайвим. П'ять днів тому я вже знала все.

— Тоді чому ви... чому ви хоча б чогось не сказали?

— Ви не запитували.

Якийсь час вони дивилися один на одного впритул. Я уявлення не мав, які події передували цій конфронтації, але і так було зрозуміло, що великої любові вони один до одного не відчувають. Зараз Ліза виграла раунд і, схоже, їй це зробило приємність.

— Якщо пригадуєте, ви запросили мене тому, що у ваших людей будь-чого не вийшло. Коли я почала роботу, система програм вже була ушкоджена і практично паралізована. Ваші люди не могли будь-чого виправити, і ви вирішили, що шкоди від мене принаймні не буде. А раптом я зможу розколоти коди Клюга, не зруйнувавши систему остаточно? Я це зробила. Вам потрібно було тільки прийти і запитати. Я завалила б вас тоннами роздруківок.

Озборн уважно слухав. Можливо, він навіть зрозумів, що помилявся у своїй оцінці.

— Що ви дізналися? Можу я подивитися зараз?

Ліза кивнула і натиснула кілька клавіш. На дисплеї перед нею і на тому, біля якого стояв Озборн, з'явився текст. Я підійшов до термінала і почав читати.

Текст являв собою коротку біографію Клюга/Гевіна.

Віку він був приблизно того ж, що і я, але в той час, коли в мене стріляли далеко від дому, він старанно робив кар'єру в щойно створеній галузі виробництва комп'ютерів. Він працював у провідних дослідницьких центрах, і мене здивувало, що на встановлення його особистості знадобилося більше тижня.

— Всі ці данні я зібрала досить просто, — розповідала Ліза поки ми читали. — Перше, що ви повинні зрозуміти про Гевіна, це те, що відомостей про нього нема в будь-якій комп'ютерній інформаційній системі. Тому я почала телефонувати людям у всіх кінцях країни... До речі, у нього дуже цікавий телефонний комплекс: в ньому для кожного дзвінка генерується новий вихідний номер, і ви не можете як зателефонувати назад, так і простежити, відкіля вам зателефонували. Отож, я почала розпитувати про всіх провідних спеціалістів у цій області в п'ятидесяті і шістдесяті роки, і мені назвали безліч імен. Після чого мені залишалося лише дізнатись, кого тепер немає в інформаційних досьє. Свою смерть Гевін сфабрикував у 1967 році, я навіть знайшла один звіт про цю подію в старих газетних добірках. Усі люди, що знали Гевіна, знали і про його смерть. В Флориді є справжнє — на папері — свідоцтво про народження, але інших документів, що стосуються особистості Гевіна, я не знайшла. Він не залишив у нашому світі будь-яких слідів. Мені це здалося досить переконливим доказом.

Озборн дочитав текст до кінця і звів очі.

— Дуже добре, міс Фу. Що ще вам удалося дізнатись?

— Я розколола деякі з його кодів. Мені повезло, тому що я зуміла влізти в базову програму, які Гевін написав, щоб атакувати чужі програми. Я використала її проти деяких його власних творінь. Ще мені вдалося проникнути у файл, який містить ключі і дані про те, де і як вони використовуються. Дечому я від нього навчилася. Але це тільки надводна частина айсберга.

Вона махнула рукою убік мовчазних металевих "мислителів", розставлених по всій кімнаті.

— Те, що ви бачите перед собою, — це найхитріша електронна зброя серед усього, що людству вдалося поки що створити. Система броньована не гірше якого-небудь крейсера. І вона зобов'язана бути такою, оскільки у світі повнісінько хитрих сторожових програм, що чіпляються, наче тер'єри, у кожного непрошеного гостя і тримають його мертвим захватом. Якщо ж вони все-таки добиралися сюди, з ними розправлявся вже Клюг, але здебільшого будь-хто не підозрював, що він зламав їхній захист і проник у машину. Клюг нагадував крилату ракету — швидку, маневрену, яка летить над самою землею, і свої атаки він направляв відразу з декількох боків. Звичайно, у наші дні великі інформаційні системи добре захищені, у них використовуються паролі і дуже складні коди. Але Клюг брав участь у розробці більшості з цих систем. Потрібен по-диявольськи хитрий замок, щоб не пустити в будинок того, хто робив замки все життя. Знову ж, Клюг допомагав встановлювати багато великих систем, і ще тоді він залишив у програмному забезпеченні своїх таємних інформаторів. Якщо коди змінювалися, комп'ютер сам передавав інформацію про це в яку-небудь надійну машину, відкіля її пізніше вичерпував Клюг. Це немовби ви купили величезного, злющого, відмінно вимуштруваного сторожового пса, а на наступну ніч приходить той тип, що його дресирував, гладить пса по голові і грабує ваш будинок начисто...

І в такому от дусі. Коли Ліза починала говорити про комп'ютери, дев'яносто відсотків сказаного до мене просто не доходило.

— Я хотіла б дещо дізнатись, Озборне, — сказала Ліза.

— Що саме?

— Навіщо я тут? Щоб розкрутити за вас цю справу? Або вам вистачить того, що я приведу систему в такий стан, коли з нею зможе працювати будь-який грамотний користувач?

Озборн задумався.

— Мене турбує, — додала вона, — що я постійно потрапляю в засекречені банки даних. Боюся, в один прекрасний день хто-небудь виб'є двері і надягне на мене наручники. Вас це теж повинно турбувати, тому що декому в деяких організаціях може не сподобатися, якщо в їхні справи буде сунутися звичайний поліцейський з якогось там відділу по боротьбі з особливо небезпечними злочинами.

При цих словах Озборн швидко підвів голову.

— А що мені робити? — огризнувся він. — Просити вас залишитися?

— Ні. Мені досить вашого дозволу. Не обов'язково навіть у письмовому виді. Просто підтвердіть, що схвалюєте продовження робіт.

— Послухайте, що я вам скажу. Якщо говорити про інтереси округу Лос-Анджелес і штату Каліфорнія, то будинку Клюга взагалі не існує. Тут нема ділянки. Він не зафіксований у документах. З погляду закону, цього місця просто нема. І якщо хтось має право дати вам дозвіл на роботу з матеріалами Клюга, то це саме я, а я, як і раніше, вважаю, що тут було здійснено вбивство. Тому продовжуйте працювати.

— Не дуже-то надійний захист, — задумливо сказала Ліза.

— А чого б ви хотіли? Гаразд, що ще вам вдалося знайти?

Ліза повернулася до клавіатури і взялася друкувати. Незабаром запрацював принтер. Склавши роздруківку, Озборн зібрався було йти, але не втримався і вже в дверях зупинився, щоб дати останні вказівки.

— Якщо знайдете якусь інформацію, яка доводить, що це було не самогубство, повідомте мені.

— О'кей. Це було не самогубство.

Озборн спочатку не зрозумів.

— Мені потрібні докази.

— У мене вони є, тільки вам вони, швидше за все, не підійдуть. Цю дурну передсмертну записку писав не Клюг.

— Відкіля ви знаєте?

— Я зрозуміла це в перший же день, як тільки дала машині команду роздрукувати програму, а потім порівняла її стиль зі стилем Клюга. Це не його програма. Вона виконана гранично компактно. Ані одного зайвого рядка. Клюг вибрав собі такий псевдонім неспроста. Ви знаєте, що означає "Клюг"?

— Розумний, — уставив я.

— Буквально — так. Але це ще означає і... щось надмірно складне. Щось таке, що працює справно, але з незрозумілих причин... У нас кажуть — "клюгувати" помилки

1 2 3