лдатами, гарматами й музикою; кораблі наукових експедицій, що видивлялися вулкани, рослини і тварин; кораблі з похмурою таємницею і бунтами; кораблі відкриттів і кораблі пригод.
В цьому світі, звичайно, височіла над усім постать капітана. Він був долею, душею і розумом корабля. Його характер визначав дозвілля і працю команди. Сама команда добиралася ним особисто і багато в чому відповідала його нахилам. Він знав звички й родинні справи кожної людини. Він володів ув очах підлеглих магічним знанням, завдяки якому впевнено йшов, наприклад, із Ліссабону в Шанхай неозорими просторами. Він відбивав бурю притидією системи складних зусиль, вбиваючи паніку короткими наказами; плавав і зупинявся, де хотів; розпоряджався відплиттям і навантаженням, направою й відпочинком; більшу й розумнішу владу в живому ділі, наповненому безупинним рухом, годі було й уявити. Ця влада замкненістю й повнотою дорівнювалася до влади Орфея.
Таке уявлення про капітана, такий образ і така істинна дійсність його становища зайняли, за правом душевних подій, чільне місце в осяйній свідомості Грея. Жоден фах, окрім цього, не міг би так вдало злютувати водно всі скарби життя, зберігши недоторканним найтонший візерунок кожного окремого щастя. Небезпека, ризик, влада природи, світ далекого краю, чудесна невідомість, мерехтіння любови, що квітне побаченням і розлукою; захопливий нурт зустрічей, осіб, подій; незмірне розмаїття життя, тоді як високо в небі — то Південний Хрест, а то Віз, і всі материки — в зірких очах, хоча твоя каюта наповнена непозбутньою батьківщиною з її книгами, картинами, листами й сухими квітами, оповитими шовковистим пасмом, у замшевій ладанці на твердих грудях.
Восени, на п'ятнадцятому році життя, Артур Грей потайки полишив домівку й промкнувся за золоті ворота моря. Незабаром з порту Дубль вийшла в Марсель шхуна "Ансельм", яка забрала юнгу з маленькими руками і зовнішністю перебраної дівчинки. Той юнга був Грей, власник елегантного саквояжу, тонких, мов рукавичка, лакованих чобітків і батистової білизни з витканими коронами.
Упродовж року, поки "Ансельм" відвідував Францію, Америку й Еспанію, Грей протринькав частину свого майна на тістечку, віддаючи цим належне минулому, а решту, для теперішности й будучини, програв у карти. Він хотів бути "гаспидським" моряком. Він, задихаючись, пив горілку, а на купанні, мліючи серцем, плигав у воду, сторч головою, з двосажневої висоти. Потроху він утратив усе, крім головного, — своєї дивної летючої душі; він утратив неміч, ставши кремезним у плечах і міцним у м'язах, блідість замінив темною засмагою, витончену легковажність порухів віддав за впевнену вправність зайнятої працею руки, а в його задуманих очах відбився полиск, як у людини, що дивиться на полум'я. І його мова, втративши нерівномірну, гордовито сором'язливу плинність, стала коротка й точна, мов удар чайки в струмину за трепетним сріблом рибин.
Каптан "Ансельма" був доброю людиною, та суворим моряком, який узяв хлопчака через якусь зловтіху. У відчайдушному бажанні Грея він вбачав лише ексцентричну примху й зарання тріумфував, уявляючи, як місяців за два Грей скаже йому, намагаючись не дивитися у вічі: "Капітане Гопе, я збив лікті, повзаючи снастями; в мене болять боки і спина, пальці не розгинаються, голова тріщить, а ноги трусяться. Всі ці мокрі линви о два пуди на вазі рук; всі ці леєри, ванти, брашпилі, троси, стеньги й салинги створені на спиток моєму ніжному тілу. Я хочу до мами". Вислухавши подумки таку заяву, капітан виголошував, теж подумки, таку промову: "Вирушайте куди хочете, писклятко моє. Якщо до ваших діткливих крильцят прилипла смола, то ви можете відмити її вдома — одеколоном "Роза-мімоза". Цей вигаданий Гопом одеколон найдужче тішив капітана, й, закінчивши уявну відповідь, він вголос повторював: "Авжеж. Ідіть собі до "Рози-мімози".
Тим часом цей вагомий діялог спадав на думку капітанові дедалі рідше, позаяк Грей ішов до мети зі зціпленими зубами і сполотнілим обличчям. Він терпів неспокійний труд з рішучим напруженням волі, почуваючи, що йому стає дедалі легше, в міру того як суворий корабель вламувався в його організм, а невміння замінювалося звичкою. Траплялося, що петлею якірного ланцюга його валило з ніг, стусаючи об палубу, що канат, який не притримали біля кнехта, вимикався з рук, здираючи з долонів шкіру, що вітер бив його в обличчя кутом вітрила із ушитим у нього залізним кільцем і, коротше мовлячи, вся робота була тортурою, яка потребувала пильної уваги, та, хоч як тяжко він дихав, насилу розгинаючи спину, посмішка зневаги не полишала його лиця. Він мовчки терпів присмішки, знущання й непозбутню лайку, аж поки не став у новій сфері "своїм", та від цього часу неодмінно відповідав боксом на будь-яку образу.
Якось капітан Гоп, угледівши, як він майстерно в'яже вітрило на рею, сказав собі: "Перемога за тобою, дурисвіте". Коли Грей спустився на палубу, Гоп викликав його до каюти й, розгорнувши пошарпану книгу, сказав:
— Слухай уважно. Покинь цигарку! Починається обробка щеняти під капітана.
І він почав читати, точніше, казати і кричати з книги давні слова моря. Це був перший урок Грея. Упродовж року він познайомився з навігацією, практикою, караблебудуванням, морським правом, лоцією й бухгалтерією. Капітан Гоп подавав йому руку й казав: "Ми".
У Ванкувері Грея зловив материн лист, повний сліз і страху. Він відповів: "Я знаю. Та якби ти бачила, як я: поглянь моїми очима. Якби ти чула, як я: притули до вуха мушлю — в ній гомін вічної хвилі; якби любила, як я, — все, то в твоєму лист я знайшов би, крім любові й людини, усмішку". І він плавав далі, поки "Ансельм" не прибув з вантажем до Дубельта, звідки, користуючись зупинкою, двадцятирічний Грей подався відвідати замок.
Все було те саме довкруги; так само непорушне в подробицях і в загальному враженні, як п'ять років тому; хіба що густішим стало листя молодих в'язів; їхній візерунок на фасаді хоромини розсунувся й розрісся.
Слуги, які збіглися до нього, зраділи, стрепенулись і завмерли в тій же пошані, з якою, мовби не раніш як учора, зустрічали цього Грея. Йому сказали, де мати; він пройшов у високе приміщення і, тихо причинивши двері, нечутно зупинився, дивлячись на посивілу жінку в чорній сукні. Вона стояла перед розп'яттям; її пристрасний шепіт був гучний, мов повне калатання серця. "За тих, хто плаває, мандрує, хворіє, страждає і потрапив у полон..." — чув, коротко дихаючи, Грей. Далі було сказано: "І хлопчику моєму..." Тоді він мовив: "Я..." Та більше нічого не міг вимовити. Мати обернулася. Вона змарніла; в гордовистості її тонкого обличчя світився новий вираз, який скидався на повернену юність. Вона стрімко підійшла до сина; короткий грудний сміх, стриманий вигук і сльози в очах — от і все. Та цієї хвилі вона жила — дужче і краще, ніж за все своє життя.
— Я відразу впізнала тебе, о мій любий, мій маленький!
І Грей справді перестав бути великим. Він вислухав про батькову смерть, потім розповів про себе. Вона слухала його без докорів і заперечень, та подумки — у всьому, що він утверджував як істину свого життя, — бачила хіба що іграшки, якими бавиться її хлопчина. Такими іграшками були суходоли, океани й кораблі.
Грей пробув у замку сім днів; восьмого дня, взявши велику суму грошей, він повернувся до Дубельта і сказав капітанові Гопу:
— Дякую. Ви були добрим товаришем. Прощавай же, старший товаришу. — Тут він закріпив істинне значення цього слова жахітним, як обценьки, потиском руки. — Тепер я плаватиму окремо, на власному кораблі.
Гоп, спалахнув, сплюнув, вирвав руку й подався геть, та Грей, наздогнавши, обняв його. Й вони посідали в готелі, всі разом, двадцять чотири чоловіка з командою, й пили, їли, й галасували, і співали, й випили, і з'їли все, що було на буфеті й у кухні.
Минуло ще трохи часу, у порту Дубельт вечірня зоря сяйнула над чорною лінією нової щогли. То був "Секрет", трищогловий галіот на двісті шістдесят тонн, якого купив Грей. Отак, капітаном і власником корабля, Артур Грей плавав ще три роки, аж доля привела його до Лісса. Та він уже назавжди запам'ятав той грудний сміх, повний щиросердої музики, яким зустріли його вдома, й разів зо два на рік відвідував замок, залишаючи жінці зі срібними кісьми нетверду певність у тому, що такий великий хлопчик, либонь, упорається зі своїми іграшками.
ІІІ
СВІТАНОК
Струмінь піни, який відкидала корма Греєвого корабля "Секрет", пронизав океан білою рискою і згас у сяєві вечірніх огнів Лісса. Корабель став на рейді неподалік маяка. Десять днів "Секрет" вивантажував чесучу, каву і чай; одинадцятий день команда згаяла на березі, у відпочинку й горілчаному чаді; дванадцятого дня Грей глухо затужив, без будь-якої причини, не розуміючи туги. Ще вранці, насилу прокинувшись, він уже відчув, що ця днина почалася в чорному промінні. Він понуро вбрався, знехотя поснідав, забувся прочитати газету й довго курив, поринувши у світ безцільного напруження, який годі й висловити; серед слів, які невиразно спадали на думку, блукали невизнані бажання, обопільно знищуючи себе рівним зусиллям. Тоді він узявся до діла.
В супроводі боцмана Грей оглянув корабель, звелів підтягнути ванти, послабити штуртрос, почистити клюзи, поміняти клівер, просмолити палубу, вичистити компас, відчинити, провітрити й замести трюм. Та діло не розважило Грея. Повний тривожної уваги до тужливости днини, він прожив її роздратовано й журно: його немов би гукнув хтось, та він забувся хто й куди.
Надвечір він сів у каюті, взяв книжку і довго заперечував авторові, роблячи на полях примітки парадоксального штибу. Упродовж якогось часу його бавила ця гра, ця бесіда з небіжчиком, який владарював із домовини. По тому, взявши люльку, він потонув у синьому димі, живучи серед примарих арабесок, що поставали у його колихких пасмах.
Тютюн страх як могутній; немов олія, котру вилляли у стрибучий розрив хвиль, приборкує їхній шал, так і тютюн: пом'якшуючи роздратування почуттів, він зводить їх на кілька тонів униз; вони звучать плавніше й музичніше. Тому Греєва туга, згубивши, врешті, після кількох люльок наступальне значення, перейшла в замислену розсіяність. Такий стан тривав ще з годину; коли щезла душевна імла, Грей отямився, захотів руху й вийшов на палубу. Була повна ніч; за бортом уві сні чорної води дрімали зорі й вогні щоглових ліхтарень. Тепле, мов щока, повітря пахло морем. Грей, звівши голову, примружився на золоту жарину зорі; вмить крізь запаморочливість миль промкнулася до його зіниць огненна голка далекої планети. Глухий гомін вечірнього міста сягав слуху з глибини затоки; вряди-годи з вітром чуйною водою залітала берегова фраза, яку сказали немовби на палубі; ясно прозвучавши, вона згасала у рипінні снастей; на баку спалахнув сірник, осяявши пальці, круглі очі й вуса. Грей свиснув; вогонь люльки рушив і поплив до нього; незабаром капітан уздрів у пітьмі руки й обличчя вахтового.
— Передай Летиці, — сказав Грей, — що він поїде зі мною. Нехай візьме вудочки.
Він спустився у шлюп, де чекав хвилин з десять Летику; меткий, шахруватий хлоп'яга, гупнувши об борт веслами, подав їх Греєві; потім спустився сам, налагодив кочети і запхав торбину з харчами в корму шлюпа. Грей сів до стерна.
— Куди накажете пливти, капітане? — поспитав Летика, кружеляючи човна правим веслом.
Капітан мовчав. Матрос знав, що в цю мовчанку не слід вставляти слів, а тому, й собі замовкнувши, почав чимдуж гребти.
Грей узяв напрям до відкритого моря, потім почав триматися лівого берега. Йому було байдуже куди пливти. Стерно глухо жебоніло; дзенькали і хлюпали весла; решта була морем і тишею.
Упродовж дня людина вчуває таку многоту думок, вражень, промов і слів, що все це склало б не одну грубу книжку. Обличчя дня набуває певного виразу, та Грей сьогодні марно вдивлявся у це обличчя. В його невиразних рисах світилося одне з тих почуттів, яких багато, та яким не дано наймення. Хоч як їх називати, вони залишаться назавжди поза словами й навіть поняттями, подібні до навіяння пахощів. Під владою такого почуття був тепер Грей; він міг би, щоправда, сказати: "Я чекаю, я бачу, я небавом дізнаюся..." — та навіть ці слова дорівнювали не більше, ніж окремі креслення щодо архітектурного задуму. В цих повівах була ще потуга світлого збудження.
Там, де вони пливли, ліворуч хвилястим згустком пітьми вимальовувався берег. Над червоним шклом вікон літали іскри з бовдурів; то була Каперна. Грей чув сварню і гавкіт. Вогні села скидалися на дверцята грубки, пропалені дірочками, крізь які видно палаючі жаруки. О праву руч був океан, виразний, немов присутність сонної людини. Поминувши Каперну, Грей завернув до берега. Тут тихо прибивало водою; засвітивши ліхтаря, він угледів ями урвиська і його горішні, навислі виступи; це місце йому сподобалося.
— Тут будемо ловити рибу, — сказав Грей, ляскаючи матроса по плечі.
Матрос невиразно гмукнув.
— Вперше плаваю з таким капітаном, — пробурмотів він. — Капітан путній, та несхожий. Кручений капітан. Втім, люблю його.
Затявши весло в намул, він прив'язав до нього човна, й обоє піднялися нагору, спинаючись по камінцях, що вискакували з-під колін і ліктів. Він урвиська тяглися хащі. Пролунало гупання сокири, яка стинала сухий стовбур; поваливши дерево, Летика розклав багаття на урвищі. Рушили тіні й відбите водою полум'я; морок відступив, і в ньому висвітилася трава й гілля; над вогнищем, перенизане димом, висяваючи, тремтіло повітря.
Грей сів біля вогнища.
— Ну ж бо, — сказав він, простягаючи пляшку, — випий, друже Летико, за здоров'я непитущих. До речі, ти взяв не хінову, а імбирну.
— Вибачте, капітане, — відказав матрос, зводячи подих. — Дозвольте закусити оцим... — Він відгриз відразу половину курчати й, вийнявши з рота крильце, провадив: — Я знаю, що ви полюбляєте хінову. Тільки було темно, а я квапився. Імбир, бачте, розлючує людину. Коли мені треба побитися, я п'ю імбирну.
Поки капітан їв і пив, матрос зизом поглядав на нього, потім, не стримавшись, мовив:
— Чи правда, капітане, що, кажуть, ніби родом ви з шляхетної родини?
— Це не цікаво, Летико. Бери вудочку й лови, як хочеш.
— А ви?
— Я? Хтозна, можливо. Але... потім.
Летика розмотав вудочку, примовляючи віршами, до чого був мастак, на превелике захоплення команди.
— З волосіні та лозини я зладнав собі дубця і, гачечок почепивши, свиснув, мов бабак з кіпця. — Потім полоскотав пальцем у коробці з червяками. — Цей хробак в землі копався і життю свому радів, а тепер на гак попався — щука хап, і поготів. — Нарешті він пішов собі, співаючи: — Тиха ніч, горілка з перцем, тож тремтіте, осетри, млійте, браття-оселедці, — вудить Летика з гори!
Грей ліг біля багаття, дивлячись на воду, яка відбивала вогонь. Він думав, але без участи волі; в цьому стані думка, розпорошено утримуючи оточення, невиразно бачить його; вона мчить, немов кінь у тісному натовпі, давлячи, розштовхуючи й зупиняючи; порожнеча, сум'яття і затримка через раз ідуть у парі з нею. Вона блукає в душі речей; від яскравого хвилювання поспішає до таємних натяків; кружеляє землею і небом, життєво бесідує з уявними особами, гасить і прикрашає спогади. У хмарному русі цьому все живе й опукле, й усе недоладне, як марення. Й часто усміхається свідомість у спочинку, бачачи, наприклад, як у розмисли про долю раптом заявляється гостем образ геть непридатний: якась галузка, зламана два роки тому. Так думав біля багаття Грей, але був "десь" — не тут.
Лікоть, яким він спирався, проволожився й закляк. Блідо світилися зорі; морок посилювався напругою, що передувала світанкові. Капітан почав засинати, та не помічав цього. Йому захотілося випити, й він сягнув було до торби, разв'язуючи її вже уві сні. Потім йому перестало снитися; наступні дві години були для Грея не довші, ніж ті дві секунди, упродовж яких він схилився головою на руки. За цей час Летика з'являвся біля вогнища двічі, курив і заглядав задля цікавости до рота спійманим рибинам — що там? Але там, само собою, нічогісінько не було.
Прокинувшись, Грей на мить забув, як потрапив у цю місцину. З превеликим подивом бачив він щасливий полиск ранку, берегове урвище серед яскравого віття й палахкотючу синю далечінь; над обрієм, але водночас і над його ногами, висіло ліщинове листя. Під урвищем — із враженням, що під самісінькою спиною Грея, — сичав тихий прибій. Майнувши з листка, крапля роси розбіглася по сонному обличчю холодним ляпанцем. Він підвівся. Скрізь торжествувало світло. Холодні головешки багаття чіплялися за життя тонким струмінцем диму. Його запах надавав задоволенню дихати повітрям лісової зелені дикої приваби.
Летики не було; він захопився; він, спітнівши, вудив із захватом азартного гравця. Грей вийшов із хащ у чагарі, розкидані схилом пагорба. Курілася й огнем ряхтіла трава; вогкі квіти скидалися на дітей, умитих зимною водою. Зелений світ дихав незліченністю крихітних ротів, заважаючи проходити Греєві серед своєї бучно-веселої тісноти. Капітан вибрався на відкриту місцину, яка заросла строкатою травою, й уздрів тут сплячу молоду дівчину.
Він тихо відхилив рукою галузку й зупинився з відчуттям небезпечної знахідки. Не далі ніж за п'ять кроків, скрутившись, підгорнувши одну ніжку й випроставши другу, лежала головою на затишно підгорнутих руках стомлена Ассоль. Її коси зсунулися у безладі; біля шиї розстебнувся ґудзик, відкривши білу ямку; розхристана спідниця оголяла коліна; вії спали на щоці, в тіні опуклої ніжної скроні, напівзатуленої темним пасмом; мізинець правої руки, який був під головою, загинався до потилиці. Грей присів навпочіпки, заглядаючи дівчині в обличчя знизу й не підозрюючи, що скидається на Фавна з картини Арнольда Бенліна.
Можливо, за інших обставин ця дівчина помічена була б ним тільки очима, та тут він по-іншому побачив її. Все зрушилося, все усміхнулося в ньому. Звичайно, він не знав ні її, ні її імени, ні тим паче чому вона заснула на березі; він був з того дуже задоволений. Він полюбляв картини без пояснень і підписів. Враження від такої картини незрівнянно дужче; її зміст, не скутий словами, стає безмежним, усталюючи всі здогади й думки.
Тінь листя підкралася ближче до стовбурів, а Грей знай сидів у тій же не вельми зручній позі. Все спало на дівчині; спали темні коси, спала сукня і бганки сукні; навіть трава поблизу її тіла, здавалося, задрімала силою співчуття. Коли враження стало повне, Грей увійшов у його теплу омиваючу хвилю й поплив з нею. Давно вже Летика волав: "Капітане, де ви?" — та капітан його не чув.
Коли він, урешті, підвівся, схильність до незвичайного застукала його на гарячому з рішучістю й натхненням роздратованої жінки. Замислено поступаючись їй, він зняв з пальця старосвітську коштовну каблучку, не без підстав гадаючи, що, може, цим підказує життю щось істотне, подібне до орфографії. Він дбайливо пустив каблучку на маленький мізинець, який білів з-під потилиці. Мізинець нетерпляче зрушився й закляк. Глянувши ще раз на це обличчя у спочинку, Грей обернувся й побачив у кущах високо задерті брови матроса. Летика, роззявивши рота, дивився на те, що робить Грей, з таким подивом, з яким, напевне, дивився Йона на пащу свого мебльованого кита.
— А, це ти, Летико! — сказав Грей. — От поглянь на неї. Що, гарна?
— Дивовижне художнє полотно! — пошепки заволав матрос, який полюбляв книжні вислови. — В розсуді обставин є щось прихильне. Я зловив чотири мурени і ще якусь гладку, мов пухир.
— Тихіше, Летико. Вшиваймося звідси.
Вони відійшли у кущі. Їм слід було б тепер звернути до човна, та Грей зволікав, розглядаючи далечінь низького берега, де над зеленню й піском ллявся вранішній дим бовдурів Каперни. В цьому димі він знову побачив дівчину.
Тоді він уже рішуче звернув, спускаючись уздовж схилу; матрос, не питаючи, що сталося, йшов позаду; він відчував, що знову настала обов'язкова мовчанка. Вже біля перших забудувань Грей раптом сказав:
— Чи не визначиш ти, Летико, твоїм досвідченим оком, де тут трактир?
— Напевне, он той чорний дах, — зметикував Летика, — а втім, може, й не він.
— Що ж у цім даху примітного?
— Сам не знаю, капітане. Голос серця, та й годі.
Вони підійшли до будинку; то і справді був трактир Меннерса. В розчахному вікні на столі видніла пляшка; біля неї чиясь брудна рука доїла шпакуватий вус.
Хоча година була рання, в загальній залі трактирчика сиділо три чоловіка. Біля вікна сидів вугляр, власних п'яних вусів, що їх ми вже помітили; поміж буфетом і внутрішніми дверми зали, за яєшнею й пивом, містилося двоє рибалок. Меннерс, довготелесий молодик, з веснянкуватим пісним видом й тим особливим виразом хитрої моторности в присліпуватих очах, який притаманний гендлярам узагалі, перетирав за шинквасом посуд. На брудній підлозі лежала сонячна хрестовина вікна.
Насилу Грей ступнув у стягу курного світла, як Меннерс, шанобливо вклоняючись, вийшов із-за свого захистку. Він відразу ж угадав у Греєві справжнього капітана — розряд гостей, яких рідко доводилося йому бачити. Грей попросив рому. Накривши стіл пожовклою в шамотні людській скатертиною, Меннерс приніс пляшку, лизькнувши перед тим язиком кінчик відклеєної наліпки. По тому вернувся за ляду, глипаючи уважно то на Грея, то на тарілку, з якої відколупував нігтем щось присохле.
Поки Летика, взявши шклянку обіруч, скромно шушукався з нею, зиркаючи у вікно, Грей погукав Меннерса. Хін самовдоволено вмостився на краєчку стільця, потішений цим зверненням, і потішений саме тому, що воно виразилося простим покивом Греєвого пальця.
— Ви, звичайно ж, знаєте тут усіх мешканців, — спокійно заговорив Грей. — Мене цікавить наймення молодої дівчини в хусточці, в сукні з рожевими квіточками, темно-русявої й невисокої, віком від сімнадцяти до двадцяти років. Я зустрів її недалеко звідси. Як її на ймення?
Він сказав з твердою простотою сили, яка не дозволяє відмикуватися від даного тону. Хін Меннерс внутрішньо закрутився й навіть ледве усміхнувся, та зовнішньо скорився характерові звернення. Втім, перш ніж відповісти, він помовчав — лише від безплідного бажання здогадатися, в чому справа.
— Гм! — сказав він, піднімаючи погляд у стелю. — Це, либонь, Корабельна Ассоль. Вона несповна розуму.
— Справді? — байдуже сказав Грей, відсьорбуючи довгий ковток. — Як же це трапилося?
— Якщо так, то послухайте, коли ваша ласка.
Й Хін розповів Греєві про те, як років сім тому дівчинка розмовляла на березі моря зі збирачем пісень. Звичайно, ця історія, відтоді як жебрак ствердив її буття в тому ж таки трактирі, набула обрисів грубої й дешевої обмови, та суть лишилася недоторканною.
— Відтоді так її й зовуть, — сказав Меннерс, — зовуть її Ассоль Корабельна.
Грей механічно зиркнув на Летику, який і далі був тихий та скромний, відтак його очі звернулися до курного шляху, який пролягав біля трактиру, й він відчув немовби удар — одночасний удар у серце й у голову. Шляхом, обличчям до нього, йшла та самісінька Корабельна Ассоль, до якої Меннерс допіру поставився клінічно. Дивовижні риси її обличчя, що нагадували таїну непозбутньо хвилюючих, хоча простих слів, постали тепер перед ним у світлі її погляду. Матрос і Меннерс сиділи до вікна спиною, та, щоб вони часом не обернулися, Грей мав мужність відвернути погляд на руді Хінові очі. Після того, як він побачив очі Ассоль, розвіялася вся зашкарублість Меннерсової оповіді. А Хін, нічого не підозрюючи, провадив:
— Ще можу повідомити вам, що її батько справжнісінький мерзотник. Він утопив мого татуся, мов кота якогось, нехай господь простить. Він...
Його урвав несподіваний, дикий рев позаду. Страхітливо вивалюючи очі, вугляр, струснувши з себе хмільне заціпеніння, раптом гаркнув співами, та так люто, що всі здригнулися:
Кошикарю, кошикарю,
Лупи з нас за коші!..
— Знов ти надудлився, вельботе клятий! — заволав Меннерс. — Іди геть!
...Та тільки бійся потрапляти
В наші райськії кущі!.. —
закликав вугляр й, мовби нічого не сталося, втопив свої вуса у хлюпанні шклянки.
Хін Меннерс обурено стенув плечима.
— Чортзна-що, а не чоловік, — сказав він із жахітливою гідністю жмикрута. — Щоразу така історія!
— Більше ви нічого не можете розповісти? — поспитався Грей.
— Це я? Та кажу вам, що батько її — мерзотник. Через нього я, милостивий паночку, осиротів і ще дітваком повинен був самостійно підтримувати тлінне прогодування...
— Ти брешеш! — несподівано сказав вугляр. — Ти брешеш так мерзенно й ненатурально, що я протверезився.
Хін і рота не встиг розтулити, як вугляр звернувся до Грея:
— Він бреше. Його батько теж брехав; брехала й мати. Така порода. Можете бути спокійні, що вона так само здорова, як ми з вами. Я з нею розмовляв. Вона сиділа на моєму возі вісімдесят чотири рази чи трохи менше. Коли дівчина йде пішки з міста, а я продав вугілля, то я вже неодмінно посаджу дівчину. Нехай вона сидить. Я кажу, що в неї добра голова. Це зараз видно. З тобою, Хіне Меннерсе, вона, зрозуміло, не скаже й двох слів. Та я, мостипане, у вільній вугільній справі зневажаю суди й обмови. Вона говорить, як велика, та чудернацька її балачка. Прислухаєшся — немовби все те самісіньке, що ми з вами сказали б, а в неї те саме, та не зовсім так. От, наприклад, якось зайшло діло про її ремесло. "Я тобі що скажу, — каже вона і тримається за моє плече, як муха за дзвіницю, — моя робота не нудна, от лише знай хочеться вигадати особливе. Я, каже, хочу добрати такого способу, щоб у мене на дошці сам плавав човен, гребці гребли б насправжки; потім вони пристають до берега, віддають причал і любесенько, мов живі, сядуть на березі підобідувати". Я, значицця, зареготавсь, мені, виходить, смішно зробилося. Я кажу: "Ну, Ассоль, адже це таке твоє діло, й думки тому в тебе такі, а довкруг поглянь: всі в роботі, мов у бійці". — "Ні, — каже вона, — я знаю, що знаю. Коли рибалка ловить рибу, він гадає, що зловить велику рибину, якої ніхто не ловив". — "Ну, а я?" — "А ти? — сміється вона. — Ти, певне, коли навалюєш вугіллям кошика, то гадаєш, що він зацвіте". Ось яке слово вона сказала! Тої ж хвилі смикнуло мене, зізнаюся, глянути на порожнього кошика, й так мені увійшло у вічі, ніби з лозин поповзли бруньки; луснули ці бруньки, бризнуло по кошикові листям і пропало. Я трохи витверезився навіть! А Хін Меннерс бреше як шовком шиє — я його знаю!
Вважаючи, що розмова перейшла в неприховану образу, Меннерс пронизав вугляра поглядом і сховався за ляду, звідки гірко поцікавився:
— Накажете подати що-небудь?
— Ні, — сказав Грей, дістаючи гроші, — ми встаємо й ідемо. Летико, ти залишишся тут, повернешся увечері й будеш мовчати. Дізнавшись усе, що зможеш, передай мені. Ти втямив?
— Предобрий капітане, — сказав Летика з певною фамільярністю, яку викликав ром, — не втямити цього може хіба що глухий.
— Чудово. Запам'ятай також, що в жодному з тих випадків, які можуть тобі нагодитися, не можна ні казати про мене, ні згадувати навіть моє ім'я. Бувай!
Грей вийшов. Від того часу його не полишало вже чуття разючих відкриттів, що мов іскра в пороховій ступці Бертольда, — один із тих душевних обвалів, з-під яких виривається, яріючи, вогонь. Дух негайної дії опанував його. Він отямився і зібрався з думками, аж допіру як сів у човна. Сміючись, він підставив руку, долонею догори, спекотному сонцю, як учинив це якось хлопчаком у льоху для вина; потім відплив і почав хутко гребти в напрямку гавані.
IV
НАПЕРЕДОДНІ
Проти тієї днини й за сім років по тому, як Егль, збирач пісень, розповів дівчинці на березі моря казку про корабель з ясно-червоними вітрилами, Ассоль в одну зі своїх щотижневих відвідин іграшкової крамниці повернулася додому збентежена, з сумним обличчям. Свій товар вона принесла назад. Вона була так засмучена, що відразу не змогла говорити, і лише після того, як зі стривоженого лиця Лонгрена побачила, що він очікує чогось, що значно гірше від дійсности, почала розповідати, водячи пальцем по віконному шклу, неуважно споглядаючи море.
Господар іграшкової крамниці почав цього разу з того, що розгорнув рахункову книгу й показав їй, скільки за ними боргу. Вона здригнулася, побачивши чималеньке тризначне число.
— От скільки ви забрали з грудня, — сказав торгівець, — а ось глянемо, на скільки продано. — І він уперся пальцем в другу цифру, вже з двох знаків.
— Жалісно й прикро дивитися.
Я бачила з його обличчя, що він грубий і сердитий. Я радо втекла б, та, слово честі, сил не було від сорому. І він почав казати: "Мені, люба моя, це вже невигідно. Тепер у моді закордонний товар, у всіх крамницях повно його, й ці вироби не беруть". Так він сказав. Він казав ще багато чого, та я все переплутала й забула. Мабуть, він пожалів мене, позаяк порадив піти в "Дитячий базар" й "Алладінову лампу".
Вимовивши найголовніше, дівчина обернула голову, ніяково глянувши на старого. Лонгрен сидів похнюпившись, зціпивши пальці між коліньми, на які сперся ліктями. Відчуваючи погляд, він підняв голову й зітхнув. Зборовши тяжкий настрій, дівчина підбігла до нього, влаштувалася сидіти поруч і, просунувши свою легку руку під шкіряний рукав його куртки, сміючись і заглядаючи батькові знизу в обличчя, провадила з силуваним пожвавленням:
— Нічого, це все нічого, ти слухай, будь ласка. От я пішла. Ну, приходжу до великої страшенної крамниці; там купа люду. Мене заштовхали, проте я вибралася й підійшла до чорного чоловіка в окулярах. Що я йому казала — я нічогісінько не пам'ятаю; наприкінці він посміхнувся, понишпорив у моєму кошику, глянув дещо, потім знову замотав, як було, в хустину й віддав назад.
Лонгрен сердито слухав. Він мовби навіч бачив свою сторопілу доньку в заможному натовпі біля прилавка, заваленого коштовним товаром. Акуратний чоловік ув окулярах поблажливо пояснив їй, що він мусить розоритись, якщо почне торгувати нехитрими Лонгреновими виробами. Недбало і спритно ставив він перед нею на прилавок складні моделі хоромин і залізничних мостів; мініятюрні виразні авта, електричні набори, аероплани й двигуни. Це все пахло фарбою і школою. За всіма його словами виходило, що діти в іграх тільки взорують тепер на те, що роблять дорослі.
Ассоль була в "Алладіновій лампі" й у двох інших крамницях, але нічого не домоглася.
— Раз нам не таланить, то треба шукати. Я, може, знову подамся працювати — на "Фіцрой" або "Палермо". Звичайно, вони мають рацію, — замислено провадив він, думаючи про іграшки. — Тепер діти не граються, а навчаються. Вони навчаються, навчаються й ніколи не почнуть жити. Це все так, шкода, їй-богу, шкода. Зумієш ти прожити без мене час одного рейсу? Годі й думати про те, щоб залишити тебе саму.
— Я теж могла б служити разом з тобою, — наприклад, у буфеті.
— Ні! — Лонгрен прибив це слово ударом долоні по столі, який аж здригнувся. — Поки я живий, ти служити не будеш. Втім, є час подумати.
Він понуро замовк. Ассоль примостилася поруч з ним на ослінчику; він побачив збоку, не обертаючи голови, що вона клопочеться втішити його, й замалим не усміхнувся. Та усміхнутися — означало сполохати і збентежити дівчину. Вона, примовляючи щось подумки, розгладила його закустрану сиву чуприну, поцілувала у вуса й, затуливши кудлаті батькові вуха маленькими тоненькими пальцями, сказала:
— Ну от, тепер ти не чуєш, що я тебе люблю.
Поки вона чепурила його, Лонгрен сидів, міцно зморщившись, як людина, що боїться дихнути димом, та, почувши її слова, густо зареготався.
— Ти серденятко, — просто сказав він і, поплескавши дівчину по щоці, пішов на берег поглянути човна.
Ассоль якусь хвилю замислено стояла посеред кімнати, вагаючись поміж бажанням віддатися тихій осмуті й необхідністю хатніх клопотів; потім, помивши посуд, переглянула у шафі залишки провізії. Вона не важила й не міряла, та бачила, що з борошном не дотягти до кінця тижня, що у бляшанці з цукром вже дно знати; обгортки з кавою та чаєм сливе порожні; немає олії, і єдине, на чому, з певною досадою на виняток, спочивало око, був лантух картоплі. По тому вона помила підлогу й сіла строчити шлярку до переробленої зі старого шмаття спідниці, та відразу ж, пригадавши, що обрізки тканини лежать за люстром, підійшла до нього й узяла згорток; потім глянула на своє відображення.
За горіховою рамою, у світлій порожнечі відображеної кімнати стояла тоненька невисока дівчина, вбрана в дешевий білий муслін з рожевими квіточками. На її плечах лежала сіра шовкова хустина. Напівдитяче, у світлій засмазі обличчя було жваве і виразне; прегарні, трохи поважні як на її вік очі зиркали з ніяковою зосередженістю глибоких душ. Її неправильне личко могло розчулити тонкою чистотою обрисів; кожен згин, кожна опуклість цього обличчя знайшли б місце у великій кількості жіночих лиць, та їхня сукупність, стиль був цілковито оригінальний — оригінально любий; на цьому ми зупинимося. Решта не підвладна словам, крім слова "поваба".
Дівчина в люстрі усміхнулася так само несамохіть, як і Ассоль. Усмішка вдалася сумною; помітивши це, вона стривожилася, немовби дивилася на сторонню. Вона припала щокою до шкла, заплющила очі й тихо погладила люстро там, де було її відображення. Рій невиразних, лагідних думок майнув у ній; вона випросталася, засміялася й сіла, заходившись шити.
Поки вона шиє, поглянемо на неї ближче — всередину. В ній дві дівчини, дві Ассоль, що перемішалися в чудовній, прегарній неправильності. Одна була — донька матроса, ремісника, яка майструвала іграшки, друга — живий вірш, з усіма дивами його суголось і образів, з таїною сусідства слів, у всій взаємності їхній тіней і світла, які падали з одного на інше. Вона знала життя у межах, поставлених її досвідові, та понад загальними явищами бачила відображений зміст іншого порядку. Так, вдивляючись у предмети, ми помічаємо в них щось не лінійне, та враженням — виразно людське, і — так само, як людське, — різне. Щось на зразок цього, що (якби поталанило) сказали ми цим прикладом, бачила вона ще понад видимим. Без цих тихих завоювань усе просто зрозуміле було чуже її душі. Вона вміла й полюбляла читати, але й у книзі читала переважно поміж рядками, як жила. Несвідомо, шляхом своєрідного натхнення, вона робила на кожному кроці величезну кількість етерно-тонких відкриттів, несказанних, та важливих, як чистота й тепло. Вряди-годи — й це тривало низку днів — вона навіть перероджувалася; фізичне протиборство життя провалювалося, мов тиша в ударі смичка; й усе, що вона бачила, чим жила, що було довкруги, ставало мереживом таємниць в образі повсякдення. Не раз, хвилюючись, вона йшла уночі на морський берег, де, дочекавшись світанку, цілком поважно виглядала корабель із Червоними Вітрилами. Ці хвилини були для неї щастям; нам важко так піти в казку, їй було б не менш тяжко вийти з-під її влади й чару.
Іншим часом, міркуючи про все це, вона щиро дивувалася собі, не вірячи, що вірила; усмішкою прощаючи море й сумовито переходячи до дійсности, тепер, зсуваючи шлярку, дівчина пригадувала своє життя. Там було багато нудьги і простоти. Самотність удвох, бувало, незмірним тягарем лежала їй на серці, та в ній витворилася вже та страдницька бганка, з якої не внести й не отримати пожвавлення. З неї кепкували, кажучи; "Вона — причинувата", "не всі вдома", — вона звикла й до цього болю. Дівчині траплялося навіть терпіти образи, після чого її груди щеміли, наче від удару. Як жінка вона була непопулярна в Каперні, однак багато хто підозрював, хоча дико й невиразно, що їй дано більше, ніж іншим, — тільки іншою мовою. Капернці обожнювали кремезних, здоровецьких жінок з масною шкірою грубих литок і могутніх рук; тут залицялися, ляпаючи по спині долонею і штурхаючи, мов на базарі. Тип цього почуття скидався на немудру простоту реву. Ассоль так само личила цьому рішучому середовищу, як личило б людям вишуканого нервового життя товариство примари, якби вона володіла усім чаром Ассунти або ж Аспазії: те, що від любові, — про це тут і думати годі. Так у рівному гучанні вояцької сурми чарівна журба скрипки не в змозі вивести суворий полк із дії його прямих ліній. До того, що сказано в цих рядках, дівчина стояла спиною.
Поки вона муркотала пісеньку життя, маленькі руки працювали запопадливо і спритно; відкусуючи нитку, вона дивилася далеко перед собою, та це не заважало їй рівно підгортати рубець і класти петельний шов із чіткістю швацької машини. Хоча Лонгрен не повертався, та вона не турбувалася за батька. Останнім часом він часто плавав уночі ловити рибу або просто провітритися. Її не теребив страх: вона знала, що нічого злецького з ним не трапиться. В цьому стосунку Ассоль була ще тією маленькою дівчинкою, яка молилася по-своєму, приязно белькочучи вранці: "Добридень, боже!" — а ввечері: "Прощавай, боже!"
На її думку, такого короткого знайомства з богом було цілком достатньо для того, щоб він одвів лихо. Вона застановлялася й над його становищем: бог був вічно зайнятий справами мільйонів людей, тому до буденних тіней життя належало, на її думку, ставитися з делікатним терпінням гостя, котрий, заставши дім переповнений людом, чекає забіганого господаря, знаходячи притулок і харч за обставинами.
Покінчивши з шитвом, Ассоль склала роботу на столику в кутку, роздяглася й уклалася в ліжко. Вогонь був погашений. Вона хутко завважила, що немає сонливости; свідомість була ясна, мов у розпалі дня, навіть пітьма здавалася штучною; тіло, як і свідомість, почувалося денним, легким. Серце відстукувало зі швидкістю кишенькового годинника; воно калатало немовби поміж подушкою й вухом. Ассоль гнівалася, борсаючись, то скидаючи ковдру, то закутуючись у неї з головою. Врешті їй пощастило викликати звичне уявлення, яке допомагало заснути: вона подумки жбурляла камінці у світлу воду, наглядаючи, як розбігаються легесенькі кола. Сон мовби чекав на цю милостину; він прийшов, пошушукався з Мері, яка стояла в головах, і, скоряючись її усмішці, сказав довкруг: "Тс-с-с-с". Ассоль відразу ж заснула. Їй снився улюблений сон: квітучі дерева, туга, чарівливість, пісні й таємничі з'явиська, з яких, прокинувшись, вона пригадувала тільки полиск синьої води, яка накочувала від ніг до серця з холодом і захватом. Побачивши це все, вона пробула ще трохи в неможливому краю, потім прокинулася й сіла.
Сну не було, мовби вона й геть не засинала. Почуття новизни, радости й бажання щось учинити зігрівало її. Вона роззирнулася тим поглядом, яким озирають нове приміщення. Промкнувся досвіток — не всією ясністю осяяння, а тим невиразним зусиллям, у якому можна розуміти оточення. Низ вікна був чорний; верх посвітлів. Зовні будинку, майже покрай рами, мерехтіла вранішня зоря. Знаючи, що тепер не засне, Ассоль одягнулася, підійшла до вікна і, знявши защіпку, одвела раму. За вікном стояла уважна, чітка тиша; вона немов би настала тільки зараз. В синіх сутінках мерехтіли кущі, трохи далі спали дерева; віяло духотою й землею.
Тримаючись за верх рами, дівчина дивилася й усміхалася. Раптом щось на кшталт віддаленого поклику сколихнуло її зсередини й іззовні, й вона немовби прокинулася ще раз від явної дійсности до того, що явніше й безсумнівніше. Від тієї хвилини сповнене радости багатство свідомости не полишало її. Так, розуміючи, слухаємо ми мову людей, та, якщо повторити сказане, зрозуміємо ще раз, із іншим, новим значенням. Те саме було і з нею.
Взявши стареньку, та на її голові завжди юну шовкову хустинку, вона прихопила її рукою під горлом, замкнула двері й випурхнула босоніж на шлях. Хоча було порожньо і глухо, та їй здавалося, що вона звучить немов оркестр, що її можуть почути. Все було любе їй, все тішило її. Тепла пилюга лоскотала босі ноги; дихалося ясно й весело. На сутінковому просвітку неба темніли дахи і хмари; дрімали воряччя, дика ружа, городи, сади й ніжно видимий шлях. У всьому помічався інший лад, ніж удень, — той самий, але в раніш зникомій відповідності. Все спало з розплющеними очима, потай розглядаючи дівчину, яка проходила мимо.
Вона йшла що далі, то хутчіш, кваплячись полишити поселення. За Каперною простягалися луки; за луками на схилах берегових пагорбів росли ліщина, тополі й каштани. Там, де шлях скінчився, переходячи у глуху стежину, біля ніг Ассоль м'яко заметушився чорний пес із білими грудьми і промовистою напругою очей. Пес, упізнавши Ассоль, скімлячи й маніжисто увихаючись тулубом, пішов поруч, мовчки погоджуючись із дівчиною в чомусь зрозумілому, як "ти" і "я". Ассоль, зиркаючи в його оповісливі очі, була твердо впевнена, що пес міг би заговорити, якби не було в нього таємних причин мовчати. Помітивши усмішку супутниці, пес весело зморщився, махнув хвостом і рівно побіг уперед, та раптом байдужно сів, діловито почухмарив лапою вухо, яке вкусив його вічний ворог, і побіг назад.
Ассоль промкнулася у високу лучну траву, яка бризкала росою; тримаючи руку долонею вниз над її мітелками, вона йшла, усміхаючись струмливому доторку. Заглядаючи в особливі лиця квітів, в плутанину стебел, вона розрізняла там сливе людські натяки — пози, зусилля, порухи, риси і погляди; її не здивувала б тепер процесія польових мишей, бал ховрашків чи грубі веселощі їжака, який лякає сонного гнома своїм хорканням. І справді, їжак, сіріючи, викотився перед нею на стежину. "Хук-хук", — уривчасто сказав він, розсердившись, наче візник на пішохода. Ассоль говорила з тими, кого розуміла й бачила. "Добридень, хворий", — сказала вона бузковому півникові, якого до дірок пробив хробак. "Необхідно посидіти вдома", — це стосувалося куща, який захряс посеред стежки і тому його обшарпало вбранням перехожих. Великий жук чіплявся за дзвіночки, згинаючи рослину й падаючи, та вперто штовхаючись лапками. "Струсни гладкого пасажира", — пораяла Ассоль. Жук, справді, не втримався і з хряском полетів набік. Так, хвилюючись, трепечучи і сяючи, вона підійшла до схилу пагорба, сховавшись у його заростях від лугового простору, але оточена тепер справжніми своїми друзями, які — вона знала це — розмовляють басом.
То були великі старі дерева серед жимолости й ліщини. Їхні пониклі віти торкалися верхнього листя кущів. У спокійно тяжучому великому листі каштанів стояли білі кім'яхи квітів, їхній дух перемеженювався з запахом роси і смоли. Стежина, встелена виступами слизького коріння, то падала, то спиналася на схил. Ассоль почувалась як удома; здоровкалася з деревами, як із людьми, себто стискаючи їхнє широке листя. Вона йшла, шепочучи то подумки, то словами: "Ось ти, ось другий ти. Багато ж вас, братики мої! Я йду, братики, поспішаю, пустіте мене! Я вас упізнаю### всіх, усіх пам'ятаю і шаную". "Братики" велично пестили її, чим могли, — листям, — і родинно рипіли у відповідь. Вона вибралася, замурзавши ноги землею, до урвища над морем і стала на краю урвиська, задихаючись від квапливої ходи. Глибока, непереможна віра, тріумфуючи, пінилася й шуміла в ній. Вона розкидала її поглядом за овид, звідки легким шумом берегової хвилі поверталася вона назад, пишаючись чистотою полету.
Тим часом море, облямоване по обрію золотою ниткою, ще спало; тільки над урвищем, у калюжах берегових ям, здіймалася і спадала вода. Сталевий біля берега колір сплячого океану переходив у синій і червоний. За золотою ниткою небо, спалахуючи, сяяло величезним віялом світла; білі хмари взялися слабким рум'янком. Тонкі, божисті барви світилися в них. На чорні далі лягла вже трепетна снігова білина; піна блищала, й багряний розрив, спалахнувши посеред золотої нитки, жбурнув океаном, до ніг Ассоль, ясно-червоні брижі.
Вона сіла, підібгавши ноги, з руками довкруг колін. Уважно нахиляючись до моря, дивилася вона на обрій великими очима, в яких не лишилося вже нічого дорослого, — очима дитини. Все, на що вона чекала так довго й палко, чинилося там, на краю світу. Вона бачила в країні далеких безодень підводний пагорб; від поверхні його струміли вгору виткі рослини; серед їхнього круглого листя, пронизаного біля краю стеблом, сяяли химерні квіти. Верхнє листя блищало на поверхні океану; той, хто нічого не знав, як знала Ассоль, бачив лише трепет і полиск.
Із заростей піднімався корабель; він сплив і зупинився по самісінькій середині заграви. З цієї далини він виднів ясно, мов хмар'я. Розкидаючи веселощі, він плив, як вино, ружа, кров, уста, кармазиновий оксамит і ясно-червоний вогонь. Корабель ішов просто до Ассоль. Крила піни трепетали під могутнім тиском його кіля; підвівшись, дівчина притисла руки до грудей, та чудовна гра світла перейшла у дрібнохвилля: зійшло сонце, і яскрава повнота ранку зірвала укривала з усього, що ще розкошувало, потягаючись на сонній землі.
Дівчина зітхнула й роззирнулася довкруги. Музика замовкла, та Ассоль бул ще під владою її дзвінкого хору. Це враження потроху слабшало, потім стало згадкою й, урешті, просто втомою. Вона лягла у траву, позіхнула і, щасливо зітхнувши, заснула — по-справжньому, міцним, як молодий горіх, сном, без клопоту і марень. Її збудила муха, яка блукала по голій ступні. Неспокійно покрутивши ніжкою, Ассоль прокинулася; сидячи, заколювала вона розпатлані коси, потім Греєва каблучка нагадала про себе, та, вважаючи її не більше, ніж билинкою, що застряла між пальцями, вона випростала їх. Оскільки завада не щезала, вона нетерпляче підняла руку до очей і випросталася, миттю схопившись із силою струмливого водограю.
На її пальці сяяла промениста Греєва каблучка, мов на чужому, — своїм не могла визнати вона цієї миті, не відчувала палець свій.
— Чий це жарт? Чий жарт? — стрімко зойкнула вона. — Хіба я сплю? Може, знайшла та забулася?
Схопивши лівою рукою праву, на якій була каблучка, з подивом роззиралася вона доокруж, допитуючи поглядом море й зелені зарості; але ніхто не ворушився, ніхто не зачаївся в кущах, і в синьому, далеко осяяному морі не було ніякої признаки, і рум'янець укрив Ассоль, а голоси серця сказали віще "так". Не було пояснень тому, що сталося, та без слів і думок знаходила вона їх у дивному почутті своєму, й уже близькою стала їй каблучка. Вся тремтячи, зірвала вона її з пальця, тримаючи у жмені, як воду, роздивилася її вона, — всією душею, всім серцем, всім радінням і ясним забобоном юности, — потім, сховавши за ліф, Ассоль тицьнула обличчя в долоні, з-під яких нестримно рвалася усмішка, й, опустивши голову, помалу пішла зворотнім шляхом.
Отак, — випадково, як мовлять люди, котрі вміють читати й писати, — Грей і Ассоль знайшли одне одного вранці літньої днини, яка була повна неминучости.
V
БОЙОВІ ГОТОВАННЯ
Коли Грей піднявся на палубу "Секрету", він декілька хвиль стояв непорушно, погладжуючи голову ззаду на чоло, що означало скрайню розгубленість. Неуважність — хмарний рух почуттів — відбивалася в його обличчі нечутенною посмішкою сновиди. Його помічник, Пантен, ішов у цей час шканцями з полумиском смаженої риби; побачивши Грея, він завважив дивний стан капітана.
— Ви, може, забилися? — обережно поспитався він. — Де були? Що бачили? Втім, це, звісно ж, ваша справа. Маклер пропонує вигідний фрахт, із премією. Та що з вами таке?..
— Дякую, — сказав Грей, зітхнувши, наче розв'язаний. — Мені якраз бракувало звуків вашого простого, розумного голосу. Це ніби зимна вода. Пантене, повідомте людям, що сьогодня ми піднімаємо якір і переходимо в гирло Ліліяни, миль десять звідціля. Її течія перебита суцільними обмілинами. Промкнутися в гирло можна тільки з моря. Прийдіть по карту. Лоцмана не брати. Поки що все... Ага, вигідний фрахт мені потрібен, як торішній сніг. Можете передати це маклерові. Я вирушаю до міста, де пробуду до вечора.
— Що ж сталося?
— Нічогісінько, Пантене. Я хочу, щоб ви взяли до уваги моє бажання уникати будь-яких випитувань. Коли настане момент, я повідомлю вам, у чому справа. Матросам скажете, що буде ремонт, що місцевий док зайнятий.
— Добре, — безтямно сказав Пантен у спину Греєві, який уже ішов геть. — Буде виконано.
Хоча розпорядження капітана були цілком до пуття, помічник витріщив очі й занепокоєно помчав з полумиском до себе в каюту, бурмочучи: "Пантене, тебе спантеличили. Чи не хоче він спробувати контрабанди? Чи не виступаємо ми під чорним стягом пірата?" Та тут Пантен заплутався в найбільш диких припущеннях. Поки він нервово знищував рибу, Грей спустися до каюти, взяв гроші й, переїхавши бухту, з'явився в торгових кварталах Лісса. Тепер він діяв уже рішуче і спокійно, до дрібниці знаючи все, що буде на чудовному шляху. Кожен порух — думка, дія гріли його тонкою втіхою мистецької праці. Його план склався миттєво й опукло. Його поняття про життя зазнали тієї останньої навали різця, після якої мармур супокійний у своєму прегарному сяєві.
Грей побував у трьох крамницях, надаючи особливого значення точності вибору, позаяк подумки бачив уже потрібну барву й відтінок. У двох перших крамницях йому показали шовки базарних барв, які призначалися того, щоб задовольняти сякий-такий гонор; у третій він знайшов зразки складних ефектів. Господар крамниці радісно метушився, викладаючи залежані тканини, та Грей був поважний, мов анатом. Він терпляче розбирав згортки, відкладав, зсував, розгортав і дивився на світло таку кількість червоних стяг, що прилавок, завалений ними, здавалося, спалахне. На носак Греєвого чобота лягла пурпурова хвиля; на його руках та обличчі сяяв рожевий полиск. Порпаючись у легкому опорі шовку, він розрізняв барви: червона бліда, рожева й рожева темна; густі закипи вишневих, помаранчевих і похмурно-рудих тонів; тут були відтінки всіх сил і значень, різні в своєму позірному спорідненні, як слова: "чарівно", "прегарно", "чудово", "довершено"; у бганках таїлися натяки, недоступні мові зору, та справжня червона барва довго не потрапляла на очі капітанові. Що приносив крамар, було гарне, та не викликало ясного і твердого "так". Нарешті одна барва привернула увагу обеззброєного покупця; він сів у фотель до вікна, витяг із шумкого шовку довгий кінець, кинув його на коліна і, розсівшись із люлькою в зубах, зробився споглядально непорушний.
Ця цілковито чиста, мов ясно-червона ранкова струмина, повна шляхетних веселощів і величности барва була саме тією гордовитою барвою, яку шукав Грей. В ній не було змішаних відтінків огню, пелюсток маку, гри фіолетових чи бузкових натяків; не було також синяви, ні тіні, — нічого, що викликає сумнів. Вона жевріла, наче усмішка, звабою духовного відображення. Грей так замислився, що забув про господаря, який очікував за його спиною з напруженням мисливського пса, котрий зробив стійку. Стомившись чекати, гендляр нагадав про себе тріском відірваного шматка ткании.
— Доста зразків, — сказав Грей, підводячись, — цей шовк я беру.
— Весь шматок? — поштиво сумніваючись, запитав гендляр. Та Грей мовчки дивився йому в лоба, від чого крамар трохи набрався панібратства. — Якщо так, то скільки метрів?