, що їм кажуть. Від самісінького Північного вокзалу її впізнаватимуть: її чекають. Її чекають вулиці, вітрини, дерева цвинтаря Монпарнас і... і люди теж. Декотрі з тих, що не поїхали, як ото Рената, або із тих, що повернулися. Я знову знайду себе; тільки там вона була Івіш, між проспектом Дю Мен і набережними. Й мене покажуть на мапі Чехословаччину. Ох, пристрасно подумала вона, та нехай вони бомбують, як їм так хочеться, ми помремо разом, залишиться лише Борис, який тужитиме за нами.
— Погасіть світло.
Він послухався, кімната розчинилася у великому мороці війни, два погляди розпливлися у нічному мороці; залишалася тільки вузька стьожка світла поміж одвірком і прохиленою стулкою дверей, видовжене око, яке немовби наглядало за ними. Матьє збентежено рушив було до дверей.
— Ні, — озвався голос позаду. — Нехай будуть прохилені: через хлопчака, я хочу його чути.
Він повернувся в тишу, зняв черевики і штани. Правий черевик гупнув на підлогу.
— Покладіть одяг у фотель.
Він поклав штани і піджак, потім повісив сорочку на крісло-качалку, яке, рипнувши, гойднулося. Він стояв посеред кімнати, голісінький, опустивши руки і підкорчивши великі пальці на ногах.
— Ідіть.
Він простягнувся на ліжку біля гарячого голого тіла; вона непорушно лежала горілиць, руки її були притиснуті до боків. Та коли він поцілував її груди трохи нижче шиї, то відчув калатання її серця, гучні удари дерев'яного молотка, які стрясали її від ніг до голови. Він довго не ворушився, захоплений цією трепетною непорушністю: він забув Іренине обличчя; потім простягнув руку і пробіг пальцями по сліпому тілу. Хто завгодно. Недалеко від них проходили люди. Матьє чув, як риплять їхні черевики: вони гучно балакали й реготалися між собою.
— От скажи, Марселю, — озвалася якась жінка, — якби ти був Гітлером, то міг би сьогодні вночі заснути?
Вони зареготалися, їхні кроки і сміх подаленіли, й Матьє залишився сам.
— Якщо я повинна матися на бачності, — озвався сонний голос, — то скажіть відразу.
— Не треба остерігатися, — відказав Матьє. — Я ж не якийсь там негідник.
Вона не відповіла. Він чув її гучний мірний подих. Луки, нічні луки; вона дихала, мов трави, мов дерева; Та незграбна, напіврозтулена долоня швидко торкнулася його стегна і литки: це якось могло скидатися на пестощі. Він тихо підвівся і ковзнув на неї.
Борис різко відсунувся, відкинув простирадла й обернувся на бік. Лола не ворушилася; заплющивши очі, вона простяглася на спині. Борис зіщулився, щоб якомога довше уникнути доторку до просякнутого потом простирадла. Не розплющуючи очей, Лола сказала:
— Я починаю вірити, що ти кохаєш мене.
Він не відповів. Сьогодні вночі через неї він кохав усіх жінок на світі, герцогинь та інших. Раніше його непереборна цнотливість утримувала його руки на Лолиних плечах і грудях, а тепер він дав їм волю; розгулявся він і губами; тепер він сам шукав ті млості, в які зазвичай провалювався посеред утіхи і які викликали в нього жах, і єдине, чого він уникав, це були думки. Тепер він почувався нечистим і замурзаним, серце мало не вискакувало з грудей; це не було неприємно: такої миті потрібно було якомога менше думати. Івіш завжди казала йому: ти забагато думаєш, — і мала рацію. Він зненацька уздрів, як у кутиках заплющених Лолиних очей закипіли сльози, такі собі два озерця, рівень яких поволі зростав з обох боків носа. "А це що?" — подумалося йому. Вже цілу добу він почував холодок усередині живота, в нього не було бажання розчулюватися.
— Дай мені носовичок, — сказала Лола. — Там, під валиком.
Лола втерла очі й розплющила їх. Вона шорстко й недовірливо дивилася на нього. "Що ще я накоїв?" Та це було не те, про що він думав: вона згасаючим голосом сказала:
— Ти поїдеш...
— Куди? А, справді... Але ж не зараз — через рік.
— А що таке рік?
Вона знай дивилася на нього; він витяг руку з-під простирала й нагорнув пасмо чуприни на очі.
— За рік війна, може, і скінчиться, — обережно сказав він.
— Скінчиться? Ох, не кажи: всі знають, коли починається війна, та не знають, коли вона скінчиться.
Її біла рука метнулася з простирадла: мов сліпа, вона почала обмацувати Борисове обличчя. Вона гладила його скроні й щоки, обвела обриси його вух, пучками пестила носа: він відчув себе кумедним.
— Рік — це довго, — гірко сказав Борис. — Є час подумати.
— Видно, що ти ще хлопчак. Якби ж ти знав, як швидко минає рік у моєму віці.
— А от я вважаю, що це довго, — вперто повторив Борис.
— То ти хочеш воювати?
— Не про це йдеться.
Було вже не так гаряче, він перевернувся на спину і простягнув ноги, доторкнувшись кінчиками пальців до якоїсь тканини в кінці ліжка, то були штани від його піжами.
— Хоч що б там було, якщо вже я повинен воювати, то краще зробити це відразу й більше не балакати про це.
— Ого! А я? — вигукнула Лола. І, задихаючись, додала: — Тобі завиграшки покинути мене, тварючко?
— Але ж я все одно покину тебе.
— Авжеж, тільки якомога пізніше! — пристрасно сказала вона. — Це душу з мене вийме. Бо такий, як ти, по три дні лінуватиметься мені писати, а я гадатиму, що тебе забили. Ти не знаєш, що це таке.
— Ти теж не знаєш, — сказав Борис. — Зачекай, поки воно станеться, то й будеш страждати.
Запало мовчання, потім вона сказала хрипким і лютим голосом, який добре був йому знайомий:
— Принаймні не дуже важко звільнити когось від призову до війська. Стара знається на цьому краще, ніж тобі здається.
Він хутко перевернувся на бік і розлючено глянув на неї.
— Лоло, якщо ти це зробиш...
— То що?
— Я назавжди викреслю тебе зі свого життя.
Вона заспокоїлася, потім якось дивно всміхнулася і сказала йому:
— А мені здавалося, ніби війна жахає тебе? Ти ж завжди казав мені, що проти війни.
— Я й зараз проти війни.
— Ну і?..
— Це не те саме.
Вона знову заплющила очі, тепер вона лежала спокійно, та обличчя її зробилося іншим: дві стомлені й сумовиті зморшки з'явилися в кутиках вуст. Борис зробив ще одне зусилля.
— Я проти війни, тому що терпіти не можу офіцерів, — примирливим тоном сказав він. — А рядових вояків я люблю.
— Але ж ти будеш офіцером. Вони змусять тебе.
Борис не відповів: це було надто вже складно, він і сам губився. Він ненавидів офіцерів, це правда. Але, з другого боку, якщо вже це його війна і перед ним коротка військова кар'єра, то йому треба стати молодшим лейтенантом. "Ох, — подумалося йому, — якби ж то я в силу обставин міг бути там і проходити підготовку в навчальному підрозділі, то не мав би цього клопоту!" Він раптом сказав:
— Я оце гадаю собі, чи буду боятися.
— Боятися?
— Це турбує мене.
Він подумав, що вона не тямить: краще було б поговорити на цю тему з Матьє чи навіть з Івіш. Але ж тут була вона...
— Цілий рік будемо читати в газетах: французи наступають під зливою куль або щось на зразок цього, розумієш? А я щоразу питатиму себе: "Витримаю я чи ні?" Або ж допитуватимуся у солдатів, які прийшли у відпустку: як там, важко? А вони казатимуть: ще й як, і мені буде не по собі. Ото буде весело!
Вона засміялася й невесело перекривила його:
— Ото й дізнаєшся, зачекай іще! Якщо і злякаєшся, то що з того, дурнику! Велике діло.
Він подумав: "Не варто їй пояснювати: вона геть нічого не тямить". Потім позіхнув і сказав:
— Гасимо вже? Я хочу спати.
— Гаразд, — сказала Лола. — Поцілуй мене.
Він поцілував її й погасив світло. Він ненавидів її, думав: "Вона любить мене лише для самої себе, а то зрозуміла б". Всі вони були такі, всі вдавали з себе сліпих: зробили з мене бойового півня, племінного бугая, а тепер затуляють собі очі, батько хоче, щоб я отримав диплом, а ця хоче влаштувати мене в запіллі, бо колись вона, бачте, спала з полковником. За мить він відчув, як на спину йому налягло палке голе тіло. "Ще цілий рік доведеться вовтузитися з цим тілом. Вона користується мною", — подумалося йому, й він відчув, що він стійкий і непохитний. Він відсунувся до стіни.
— Куди ти? — поспиталася Лола. — Куди ти? Упадеш додолу.
— Мені гаряче від тебе.
Вона з буркотінням одсунулася. Рік. Один рік допитуватися в себе, чи я не боягуз, один рік боятися того, що будеш боятися. Він чув рівний Лолин подих, вона спала; потім тіло знову налягло на нього; вона була невинна, посеред матраца була улоговина, та Борис аж затремтів од люті й відчаю: вона буде гнітити мене аж до ранку. О, чоловіки! — подумалося йому. Жити з чоловіками, і в кожного своє ліжко. Зненацька його охопило якесь запаморочення, його розплющені очі втупилися у темряву, і крижані дрижаки пробігли його спітнілою спиною: він щойно збагнув, що вирішив піти до війська вже завтра.
Двері відчинилися, й увійшла пані Бірненшатц у нічній сорочці та з хустиною на голові.
— Ґуставе, — гукнула вона, щоб перекричати галас радіоприймача, — лягай уже спати, прошу тебе.
— Спи, спи, — відказав Бірненшатц, — не турбуйся за мене.
— Таж я не можу спати, якщо ти не вклався до ліжка.
— Ох, — роздратовано махнув він рукою, — ти ж бачиш, що я хочу чогось дочекатися!
— Та що це таке? — запитала вона. — Чому ти ввесь час мордуєш це кляте радіо? Он сусіди вже скоро скаржитися будуть на нас. На що чи чекаєш?
Бірненшатц обернувся до неї й міцно вхопив її за руки.
— Б'юся об заклад, що це блеф, — сказав він. — От побачиш, вночі буде спростування.
— Але що? — розгублено запитала вона. — Про що ти оце кажеш?
Він махнув рукою, щоб вона замовкла. Пролунав спокійний, гарно поставлений голос:
— Авторитетні джерела в Берліні спростовують всі повідомлення, котрі з'явилися за кордоном як щодо ультиматуму, який Німеччина начебто адресувала Чехословаччині з останнім терміном сьогодні о чотирнадцятій годині, так і щодо загальної мобілізації, яку начебто повинні оголосити після того, як мине цей термін.
— Слухай! — вигукнув Бірненшатц. — Слухай!
— Вважають, що ці новини можуть лише поширити паніку та сприяти воєнному психозу.
Спростовується і заява, яку начебто зробив іноземній газеті міністр Ґеббельс з приводу цього терміну, оскільки доктор Ґеббельс упродовж останніх тижнів не прийняв жодного іноземного журналіста.
Бірненшатц послухав ще трохи, але голос уже замовк. Тоді він провальсував з пані Бірненшатц по кімнаті й вигукнув:
— Я ж казав тобі, казав я, що вони відступляться, відступляться, чортові боягузи! Війни не буде, Катріно, війни не буде, а нацистам клямка!
Світло. Чотири стіни раптом постали поміж Матьє і ніччю. Він звівся на руках і зиркнув на спокійне Іренине обличчя: голість цього жіночого тіла піднялася аж до обличчя, тіло захопило його, як природа загарбує покинуті сади; Матьє не міг уже відокремити його від круглих плечей, маленьких гострих перс, це була просто квітка тіла, мирна і невизначена.
— Не дуже нудно було? — запитала вона.
— Нудно?
— Дехто вважає мене нудною, бо я не дуже активна. Один чоловік так намордувався зі мною, що вранці пішов і більше не приходив.
— Я не мордувався, — відказав Матьє.
Вона легенько провела йому пальцем по шиї.
— Тільки знаєте, не треба гадати, ніби я холодна.
— Знаю, — сказав Матьє. — Мовчіть.
Він узяв її голову в долоні й нахилився до її очей. То були два крижані озерця, прозорі й бездонні. Вона дивиться на мене. За цим поглядом тіло й обличчя зникли. В глибині цих очей ніч. Незаймана ніч. Вона впустила мене в ці очі; я існую в цій ночі: голий чоловік. За кілька годин я покину її, і все ж таки я залишуся в ній назавжди. В ній, в цій безіменній темряві. "А вона й імені мого не знає". І зненацька він відчув, що вона йому така дорога, і йому захотілося сказати їй про це. Та він мовчав: слова збрехали б; і ця кімната дорога була йому, так само, як і вона, й ця гітара на стіні, й хлопчак, який спав на розкладачці, й ця мить, і ця ніч.
Вона всміхнулася йому.
— Ви дивитеся й не бачите мене.
— Я бачу вас.
Вона позіхнула.
— Я хотіла б трохи поспати.
— Спіть, — відказав Матьє. — Тільки поставте свого будильника на шосту годину: мені треба заглянути додому, перш ніж я поїду на вокзал.
— Ви їдете сьогодні вранці?
— О восьмій ранку.
— Можна провести вас на вокзал?
— Як хочете.
— Зачекайте, — сказала вона. — Мені треба встати, щоб навести будильник і погасити світло. Тільки не дивіться, бо я соромлюся своєї гепи, вона дуже гладка й низька.
Він одвернувся й почув, як вона ходить кімнатою, потім вона погасила світло. Лягаючи, вона сказала йому:
— Буває, що я встаю і ходжу вві сні. Дайте мені гарного ляпаса, й усе минеться.
СЕРЕДА 28 ВЕРЕСНЯ
Шоста година ранку...
Вона пишалася: за ніч вона й очей не стулила, й усе ж таки їй не хотілося спати. Тільки сухо пекло в глибині очей, щеміло в лівому оці, тремтіли повіки, та ще ці дрижаки від утоми, які вряди-годи пробігали їй по спині, від поперека до потилиці. Вона їхала в страшенно порожньому потязі, остання жива істота, яку вона бачила, був начальнику вокзалу в Суассоні, який вимахував червоним прапорцем. А потім зненацька натовп у величезній залі Східного вокзалу. То був негарний натовп, мішанина старих жінок і солдатів; та в нього було стільки очей, стільки поглядів, крім того, Івіш страх як любила цю постійну хитавицю, штовханину ліктями, стегнами, плечима і вперте погойдування одних голів над іншими; так приємно було не самій терпіти тягар війни. Вона зупинилася на порозі величезних дверей, що провадили з вокзалу, й побожно споглядала Страсбурзький бульвар: треба було наповнити ним погляд і зібрати у своїй пам'яті дерева, зачинені крамниці, автобуси, трамвайні рейки, кав'ярні, які почали щойно відчинятися, і димувате повітря раннього ранку. Навіть якщо вони почнуть жбурляли свої бомби за п'ять хвилин, за тридцять секунд, то все одно не зможуть забрати в мене оце. Вона впевнилася, що нічого не пропустила, навіть велику афішу "Дюбо-дюбо-дюбонне" ліворуч, і раптом її охопив легенький шал: треба було увійти до міста, перш ніж вони дістануться сюди. Вона пхнула двох бретонок, які несли пташині клітки, переступила через поріг і ступнула на справжній паризький тротуар. Їй здалося, ніби вона увійшла в розпечений приск, це було так зловісно і хвилююче. "Все згорить, жінки, діти, старі, я теж загину в полум'ї". Страшно їй не було: я ж завжди боялася постаріти; від поспіху їй аж у горлянці пересохло; не можна було гаяти жодної хвилини: стільки всього треба було побачити, блошиний ринок, Катакомби, Менільмонтан та інше, де їй ще не доводилося бувати, як ото в музеї Ґревен; якщо вони залишать мені ще з тиждень, якщо не прийдуть наступного вівторка, то я встигну все зробити. Ох, пристрасно подумала вона, прожити цілий тиждень, я розважатимуся більше, ніж за цілий рік, я хочу вмерти, розважаючись. Вона підійшла до таксі.
— Вулиця Юнґенс, 12.
— Сідайте.
— Їдьте бульваром Сен-Мішель, вулицею Оґюст-Конт, вулицею Вавен, вулицею Делямбр, а потім вулицею де ля Ґете і проспектом дю Мен.
— Так буде довше, — зауважив водій.
— Нічого.
Вона сіла до авта і затріснула дверцята. Лаон вона назавжди залишила позаду. Вона ніколи туди не повернеться — тут і помре. "Яка гожа днина! — подумалося їй. — Яка гожа днина! Сьогодні пополудні ми підемо на вулицю Розьє й на острів Сен-Луї".
— Хутчій, хутчій! — погукала Ірена. — Йдіть сюди.
Матьє був у самій сорочці, він зачісувався перед люстром. Він поклав гребінець на столі, взяв піджак під пахву й увійшов до кімнати друзів.
— Ну й що?
Ірена патетичним жестом показала на ліжко.
— Він ушився!
— Отакого! — сказав Матьє. — Отакого!
Якусь мить він, чухаючи потилицю, розглядав незастелене ліжко, а потім зареготався. Ірена поважно і здивовано зиркнула на нього, а потім зареготалася й собі.
— Гарно він нас пошив у дурні, — сказав Матьє.
Він надів піджак. Ірена знай сміялася.
— Зустрінемося в "Домі" о сьомій годині.
— О сьомій, — повторила вона.
Він нахилився до неї й легенько поцілував.
Івіш бігом піднялася східцями і, захекавшись, зупинилася на майданчику четвертого поверху. Двері були прохилені. Вона затремтіла. "А якщо це консьєржка?" Вона увійшла: всі двері були відчинені, лампи світилися. У передпокої вона уздріла велику валізу: він був тут.
— Матьє!
Ніхто не відповів. Кухня була порожня, та ліжко у спальні було розстелене. "Він переночував тут". Вона увійшла до кабінету, відчинила вікна і жалюзі. "Тут не так і вбого, — розчулено подумала вона, — несправедлива я була". Вона мешкатиме тут, чотири рази на тиждень писатиме йому листи, — ні, п'ять разів. А потім якоїсь днини він прочитає в газетах: "Бомбування Парижа" і вже не буде одержувати ніяких листів. Вона обійшла довкруг письмового столу, доторкнулася до книг, до прес-пап'є у вигляді краба. Біля книги Мартіно про Стендаля лежала переламана цигарка; вона взяла її і сховала до сумочки з реліквіями. Потім умостилася на дивані. За хвилю вона почула кроки на східцях, і серце її здригнулося.
То був він. Він на мить затримався у передпокої, потім увійшов, несучи валізу. Івіш розтулила руки, і сумочка впала додолу.
— Івіш!
Він не дуже і здивувався. Поставив свою валізу, підняв сумочку й простягнув їй.
— Ви давно тут?
Вона не відповіла; вона трохи гнівалася на нього, бо впустила сумочку. Він підійшов і сів біля неї. Вона не бачила його. Вона бачила килим і носаки своїх черевичків.
— Мені поталанило, — радісно сказав він. — годиною пізніше ви мене вже не застали б: потягом о восьмій годині я вирушаю в Нансі.
— Як? Ви відразу й поїдете?
Вона замовкла, гніваючись сама на себе, їй ненависний був власний голос. В них було так мало часу, їй так хотілося бути простою, та це було дужче від неї: коли вона довго не бачила людей, то не могла знову так просто розмовляти з ними. Її охоплювало ватяне заціпеніння, котре скидалося на невдоволення. Вона старанно ховала від нього своє обличчя, та не могла приховати збентеження; вона видавалася собі ще безсоромнішою, коли не дивилася на нього. Дві руки простягнулися до валізи, відчинили її, дістали звідти будильника й завели його. Матьє підвівся, щоб поставити будильника на стіл. Івіш трохи підвела погляд і побачила його, геть чорного на світлі. Він підійшов і знову сів біля неї; він і далі мовчав, та Івіш уже трохи підбадьорилася. Він дивився на неї; вона знала, що він на неї дивиться. Упродовж цілих трьох місяців ніхто те дивився на неї так, як він оце. Вона почувалася коштовною і тендітною: маленький німий ідол: то було приємно, болісно і трохи дратувало. Раптом вона почула цокання годинника і подумала, що він поїде. "Не хочу бути тендітною, не хочу бути ідолом". Вона зробила відчайдушне зусилля й нарешті змогла обернутися до нього. У нього був не той погляд, якого вона чекала.
— От і ви, Івіш. От і ви.
Схоже було, він не думав, що каже. Вона йому все-таки усміхнулася, але відразу ж похолола з ніг до голови. Він не всміхнувся їй у відповідь; він поволі сказав:
— Це ви...
Він здивовано розглядав її.
— Чим ви приїхали? — вже жвавіше поспитався він.
— Потягом.
Вона стулила долоні й щосили стискала їх, щоб аж кісточки пальців затріщали.
— Я хотів запитати: батьки ваші знають?
— Ні.
— То ви втекли?
— Майже.
— Так, — сказав він. — Так. Що ж, дуже добре: житимете тут. — І з цікавістю запитав: — Ви було нудно в Лаоні?
Вона не відповіла: голос падав їй на потилицю, мов гільйотина, холодний і безпристрасний.
— Бідолашна Івіш!
Вона почала сіпати себе за коси. Він знову обізвався:
— Борис у Бярріці?
— Так.
Борис навпомацки устав з ліжка, тремтячи, надів штани і піджак, кинув погляд на Лолу, яка спала з розтуленим ротом, тихенько відчинив двері й, тримаючи під пахвою черевики, вийшов у коридор.
Івіш зиркнула на будильник і побачила, що він показує вже двадцять хвилин на сьому. Вона жалібним голосом поспиталася:
— Котра година?
— Двадцять на сьому, — відказав Матьє. — Зачекайте, зараз я вкину деякі речі, це хутко; потім буду геть вільний.
Він став на коліна біля валізи. Вона мляво дивилася на нього. Вона вже не відчувала свого тіла, та від цокання годинника їй аж у вухах колупало. За хвилю він підвівся.
— Все готово.
Він стояв перед нею. Вона бачила його штани, трохи вичовгані на колінах.
— Слухайте уважно, Івіш, — обережно сказав він. — Ми поговоримо про серйозні речі: квартира — ваша; ключ висить на цвяху біля дверей, будете мешкати тут до кінця війни. Що ж до моєї платні, то я все владнав: я дав Жакові довіреність, він отримуватиме гроші й надсилатиме їх вам щомісяця. Вряди-годи треба буде оплачувати дрібні рахунки: наприклад, за помешкання, або податки, хоча солдатів, може, і звільнять від них, — крім того, часом будете надсилати мені невеличкі посилки. Те, що залишиться, буде ваше: гадаю, ви зможете прожити на ці гроші.
Вона остовпіло слухала цей рівний і монотонний голос, який скидався на голос диктора в радіоприймачі. Як сміє він бути таким нудним? Вона не дуже добре тямила, що він каже, але добре уявляла собі, яке в нього має бути обличчя, з насилу помітною усмішкою, тяжкими повіками і статечним урівноваженим виразом. Вона глянула на нього, щоб зненавидіти ще дужче, і ненависть її де й поділася: обличчя його було не таке, як голос. Він що, страждає? Ні, він не схожий був на нещасного. То було геть незнайоме для неї обличчя, от все.
— Ви слухаєте мене, Івіш? — усміхаючись, поспитався він.
— Звичайно, — відказала вона. І підвелася. — Матьє, покажіть мені на мапі Чехословаччину.
— Таж у мене й мапи немає, — сказав він. — Ох, ні! Десь має бути старий атлас.
Він знайшов атлас у картонній палітурці, поклав його на столі, погортав і відкрив на сторінці "Центральна Европа". Барви були мертвотні: всуціль брунатне й фіолетове. Голубого не було: ні моря, ні океану. Івіш уважно глянула на карту, та не побачила ніякої Чехословаччини.
— Його випустили до чотирнадцятого року, — сказав Матьє.
— А що, до чотирнадцятого року не було Чехословаччини?
— Ні.
Він узяв ручку і намалював посеред мапи неправильну й замкнуту криву лінію.
— Десь отак, — сказав він.
Івіш глянула на ту широку ділянку землі без води, з сумними барвами, на ту лінію темним чорнилом, таку недоречну, таку бридку поруч із друкованими літерами, прочитала слово "Богемія" всередині кривої лінії і сказала:
— Ага, це вона! Це вона, Чехословаччина...
Все воно здалося їй марним, і вона заридала.
— Івіш! — вигукнув Матьє.
Раптом вона втямила, що лежить на дивані; Матьє обіймав її. Спочатку вона напружилася: не хочу я його жалости, я кумедна, та за хвилю розслабилася, не було вже ні війни, ні Чехословаччини, ні Матьє: тільки ці м'які й гарячі руки, які міцно обіймали її за плечі.
— Ви спали сьогодні вночі? — поспитався він.
— Ні, — схлипнувши, відказала вона.
— Бідолашка моя Івіш! Зачекайте.
Він підвівся і вийшов; вона чула, як він туди-сюди вештається сусідньою кімнатою. Коли він повернувся, то в нього знову був той трохи наївний і супокійний вираз обличчя, який вона так любила.
— Я застелив чисті простирадла, — сідаючи біля неї, сказав він. — Ліжко готове, можете вкладатися, як тільки я піду.
Вона глянула нього.
— Я... хіба я не проведу вас на вокзал?
— Мені здавалося, ви не любите прощання на пероні.
— Ох, — примирливим тоном сказала вона, — задля такого випадку...
Та він похитав головою.
— Мені краще поїхати самому. Крім того, вам треба поспати.
— Ага! — сказала вона. — Ага! Добре.
Їй подумалося: "Яка ж я дурна була!" Вона зненацька відчула, як уся похолола й заклякла. Вона енергійно струснула головою, втерла очі й усміхнулася.
— Ваша правда, я надто знервована. Це втома: треба відпочити.
Він узяв її за руку й підвів.
— А тепер я покажу вам усю вашу власність.
В спальні він зупинився перед шафою.
— Тут ви знайдете шість пар простирадел, наволочки й укривала. Десь є ще й перина, та я не знаю, куди її запроторив, консьєржка вам скаже.
Він відчинив шафу й глянув на стоси білої білизни. Потім зареготався; в нього був недобрий вигляд.
— Що таке? — чемно запитала Івіш.
— Все воно було моїм. Сміх та й годі!
Він обернувся до неї.
— Тепер я покажу вам комору. Ходімо.
Вони увійшли до кухні, й він показав їй на шафу в стіні.
— Отут. Ще є олія, сіль, перець і бляшанки з консервами. — Він піднімав одна по одній циліндричні коробки на рівень очей і обертав їх під лампою. — Це семга, це рагу, ось три бляшанки з квашеною капустою. Все ви поставите на водяну баню... — Він затнувся і знову недобре зареготався. Проте нічого не додав, глянув мертвими очима на бляшанку з зеленим горошком і поставив її назад у шафу.
— Обережно з газом, Івіш. Щовечора потрібно опускати ручку лічильник, перед тим, як ляжете спати.
Вони повернулися до кабінету.
— До речі, — сказав він, — виходячи, я скажу консьєржці, що залишаю вам помешкання. Завтра вона пришле до вас пані Бален. Це моя хатня прислуга, вона нічого.
— Бален? (*)— перепитала Івіш. — Яке чудернацьке прізвище!
=======
*Кит (фр.) — прим. пер.
=======
Вона зареготалася, й Матьє усміхнувся.
— Жак повернеться лише напочатку жовтня, — сказав він. — Я дам трохи грошенят, щоб ви змогли його дочекатися.
В його гаманці була тисячофранкова купюра й дві по сто франків. Він дістав тисячу франків і простягнув їй.
— Дуже дякую, — сказала Івіш.
Вона взяла гроші й стиснула їх у долоні.
— Коли що, то гукайте Жака. Я напишу йому, що доручаю йому вас.
— Дякую, — повторювала Івіш. — Дякую. Дякую.
— Знаєте його адресу?
— Так, так. Дякую.
— Ну, тоді до побачення. — Він підійшов до неї. — До побачення, люба моя Івіш. Як у мене буде адреса, то я напишу вам.
Він узяв її за плечі й пригорнув.
— Люба моя маленька Івіш.
Вона покірно підставила йому чоло, й він поцілував її. Потім він потиснув їй руку і вийшов. Вона чула, як грюкнули двері в передпокої; потім вона розгладила тисячофранкову купюру, роздивилася віньєтки, а далі подерла її на вісім клаптів і жбурнула на килим.
Старий солдат із рудою бородою, поклавши долоню новобранцеві на плече, показував йому на африканський берег. "Вербуйтеся і завербовуйтеся до колоніяльного війська". В молодого новобранця був геть дурнуватий вигляд. Напевне, треба й це відбути: півроку в Бориса буде вигляд йолопа. "Вони обстрижуть мені чуприну, — зціпивши зуби, подумав він. — Мерзотники!" Ще ніколи в житті не почувався він таким запеклим противником війни. Він поминув непорушного вартового в будці. Борис крадькома зиркнув на нього, і мужність його раптом покинула. "Лайно!" — подумалося йому. Та він уже зважився, він од ніг до голови був охоплений тією лютою рішучістю: насилу переступаючи неслухняними ногами, він увійшов до казарми. Небо сяяло, легенький вітерець доносив до цих далеких передмість пахощі моря. "Як шкода, — подумав Борис, — як шкода, що така гожа днина!" Біля дверей комісаріяту туди-сюди походжав поліцай. Філіп дивився на нього; він почувався геть покинутим, і йому було холодно; щока і верхня губа боліли. Це буде безславне страдництво. Безславне і безрадісне: камера, а потім одного ранку шибениця в донжоні Венсенської вежі; ніхто про це не дізнається: всі вони відштовхнули його.
— Де комісар поліції? — поспитався він.
Поліцай глянув на нього.
— На другому поверсі.
Я буду своїм власним свідком, буду звітувати лише перед собою.
— Де записуються в добровольці?
Двоє вояків перезирнулися, і Борис відчув, як щоки його зашарілися. "Гарна ж у мене мармиза", — подумалося йому.
— Будинок у глибині двору, перші двері ліворуч.
Борис недбало відсалютував двома пальцями і твердою ходою перетнув двір; та він думав собі: "В мене дурнуватий вигляд", і це гнітило його. "Вони, либонь, аж лягають од реготу, — думалося йому. — Чолов'яга, який сам сюди прийшов, ніхто його в шию не гнав — це ж для них комедія та й годі!" Філіп стояв на повному світлі, дивився в очі невисокому добродієві з орденами, квадратною щелепою й думав про Раскольнікова.
— Ви комісар?
— Я його секретар, — відказав добродій.
Філіпові тяжко було говорити через набряклу губу, та голос його був ясний. Він ступнув уперед.
— Я ухиляюся від призову, — твердо сказав він. — І користуюся фальшивими документами.
Секретар уважно глянув на нього.
— Сідайте, — ввічливо сказав він.
Таксі їхало до Східного вокзалу.
— Ви запізнюєтеся, — сказала Ірена.
— Ні, — відказав Матьє, — якраз устигаю. — І задля пояснення докинув: — У мене була дівчина.
— Дівчина?
— Вона приїхала з Лаона, щоб побачитися зі мною.
— Вона кохає вас?
— Та ні.
— А ви кохаєте її?
— Ні, я залишаю їй своє помешкання.
— Добра дівчина?
— Ні, — відказав Матьє. — Недобра. Але й не погана.
Вони замовкли. Таксі минало Центральний ринок.
— Тут, тут, — раптом озвалася Ірена. — Це тут було!
— Так.
— Вчора це було. Боже милий! Так давно...
Вона відкинулася в глибину таксі, щоб дивитися через слюду.
— Кінець, — сказала вона, випроставшись.
Матьє не відповів. Він думав про Нансі: йому ніколи не доводилося там бути.
— А ви не дуже схильні до балачок, — сказала Ірена. — Проте мені з вами не нудно.
— Раніше я забагато балакав, — сказав Матьє. І обернувся до неї. — Що ви будете робити сьогодні ввечері?
— Нічого, — відказала Ірена. — Я ніколи нічого не роблю: мій старий утримує мене.
Таксі зупинилося. Вони вийшли, й Матьє заплатив.
— Не люблю вокзалів, — сказала Ірена. — Вони такі зловісні.
Вона раптом просунула свою руку йому під лікоть. Вона йшла поруч, мовчазна і звична: йому здавалося, ніби він знає її вже десять років.
— Мені треба взяти квиток.
Вони пройшли крізь натовп. То був цивільний натовп, мовчазний і повільний, там було декілька солдатів.
— Ви знаєте Нансі?
— Ні, — відказав Матьє.
— А я знаю. Скажіть, куди ви їдете.
— Авіяційні казарми Есе-ле-Нансі.
— Я знаю, — сказала Ірена. — Знаю.
Чоловіки з торбами стояли в черзі біля каси.
— Хочете, я куплю вам газету, поки стоятимете в черзі?
— Ні, — стискаючи її руку, відказав він. — Залишайтеся зі мною.
Вона задоволено усміхнулася йому. Вони потроху посувалися.
— Есе-ле-Нансі.
Він простягнув своє військове посвідчення, і касир дав йому квиток. Він обернувся до неї.
— Проведіть мене до виходу. Але мені не хотілося б, щоб ви йшли на перон.
Вони трохи пройшли і зупинилися.
— Що ж, прощавайте, — сказала вона.
— Прощавайте, — сказав він.
— Все тривало тільки одну ніч.
— Авжеж. Але ви будете єдиним моїм спогадом про Париж.
Він поцілував її. Вона запитала його:
— Ви писатимете мені?
— Не знаю, — відказав Матьє.
Якусь мить він мовчки дивився на неї, а потім пішов.
— Гей! — гукнула вона йому.
Він обернувся. Вона всміхалася, та губи її тремтіли.
— Я навіть не знаю вашого імени.
— Мене зовуть Матьє Делярю.
— Увійдіть.
Він сидів на ліжку в піжамі, як завжди гарно причесаний, як завжди вродливий, і їй подумалося, чи не надіває він на ніч сіточку для волосся. В його кімнаті пахнуло одеколоном. Він розгублено глянув на неї, хутко взяв окуляри на нічному столику і надів їх.
— Івіш!
— А певно! — добротливо відказала вона.
Вона сіла на краєчку ліжка й усміхнулася йому. Потяг до Нансі вирушав зі Східного вокзалу; в Берліні, може, допіру злетіли бомбардувальники. "Я хочу розважатися! Хочу розважатися!" Вона роззирнулася довкруг себе: це готельний покій, бридкий і багатий. Бомба проб'є покрівлю і стелю п'ятого поверху: я тут помру.
— Я й не сподівався побачити вас знову, — з гідністю сказав він.
— А чому? Тому що ви поводили себе як бидло!
— Ми були напідпитку, — сказав він.
— Я була напідпитку, бо дізналася, що провалилася на іспитах. А от ви не пили: ви хотіли затягти мене до своєї кімнати, чатували на мене.
Він геть розгубися.
— І ось я у вашій кімнаті, — сказала вона. — Ну?
Він почервонів мов буряк.
— Івіш!
Вона зареготалася йому в обличчя.
— А ви не такий і бридкий.
Настала довга мовчанка, потім незграбна рука легенько доторкнулася до її стану. Бомбардувальники перелетіли через кордон. Вона реготалася до сліз: принаймні не помру незайманкою.
— Це місце вільне?
— Угу! — буркнув гладкий дідуган.
Матьє поставив свого наплічника на багажну полицю й сів. Купе було повне; Матьє спробував було розгледіти своїх попутників, та було ще темно. Якусь хвилю він сидів непорушно, а потім потяг сіпнуло, і він рушив з місця. Матьє здригнувся від радости: кінець. Завтра Нансі, війна, страх, може, і смерть, свобода. Побачимо, подумалося йому. Побачимо. Він сягнув до кишені, щоб дістати люльку, і в пальцях зашурхотів конверт: то був Даніелів лист. Він хотів було знову покласти його до кишені, та йому зробилося немовби соромно: все-таки треба було його прочитати. Він натоптав люльку, запалив її і дістав з конверта сім густо списаних рівним почерком листків без жодних закреслень. "Він писав його з чернеткою. Який же він довгий", — тоскно подумалося йому. Він прочитав:
"Любий мій Матьє.
Добре уявляю собі твій подив і глибоко почуваю, наскільки недоречне це послання. Врешті, я й сам не знаю, чому звертаюся до тебе: напевне, шлях до гріха так само крутий і слизький, як і шлях до покути. Коли в червні я відкрив тобі один мальовничий аспект своєї натури, то цим, либонь, учинив із тебе свою довірену особу. Я мусив би пошкодувати за цим, бо пропускаючи крізь тебе всі події свого життя, я спонукав би тебе до активної ненависти, і мене це гнітило б, а для тебе воно було б згубним. Ти, либонь, гадаєш, що я пишу ці рядки з якоюсь посмішкою. Вже декілька днів на душі моїй лежить якась олив'яна легкість — вибач, якщо це словосполучення прикро вразило тебе, — тож ця Посмішка дарована мені як особлива ласка. Втім, облишимо це, тому що я писатиму тобі не про своє повсякдення, а про надзвичайну подію в моєму житті, тож, гадаю, реальною вона для мене стане лише тоді, якщо й для інших існуватиме так само, як і для мене. Й не тому що я аж настільки розраховую на твою довіру чи навіть на твою щирість. Якби я й попросив тебе відкласти набік твій улюблений раціоналізм, який ось уже понад десять років приносить тобі незлецький шмат хліба, то ти, либонь, і не подумав би зробити це. Та, може, тому й обрав я з-поміж усіх своїх друзів саме тебе, адже ти найменш надаєшся до того, щоб вислухати розповідь про цей нечуваний експеримент; можливо, це буде щось на кшталт контрольного експерименту. Ні, я не прошу, щоб ти відповів на цей лист — повір, мені було б дуже прикро, якби ти гадав, ніби зобов'язаний звертатися до мого здорового глузду, оскільки я й сам пречудово можу адресувати собі такі заклики. Скажу навіть більше: коли я думаю про здоровий глузд, священні засади та іншу позитивістську бридню, то сміх спадає на мене, мов та манна небесна. Втім, писати мені не треба й тому, що Марсель буде прикро вражена, побачивши у поштовій скриньці твоє послання. Вона подумає, що ми провадимо потаємне листування, і пречудово знаючи тебе, запідозрить, що ти великодушно пропонуєш напучувати мене в першу пору подружнього життя. Та ось в який спосіб твоє мовчання може послужити для мене контрольним експериментом: якщо я без тіні обурення зможу уявити собі твою "відразливу посмішку" і збагнути приховану іронію, з якою ти будеш розглядати мій "випадок", не знехтувавши при цьому того особливого способу життя, що його я для себе обрав, то в душі моїй зародиться певність, що я перебуваю на вірному шляху. Щоб уникнути будь-яких непорозумінь і з огляду на психологічний вислід добрих послуг, цього разу я звертаюся до тебе, як до фахового філософа, адже свою оповідь викладаю я у плані метафізичному. Звичайно, ти вважатимеш, що претензії мої завеликі, адже я не читав ні Геґеля, Шопенгавера; та не став мені це на карб, тому що я не зміг би втілити в філософських поняттях нинішні порухи своєї душі й поступаюся в цьому тобі, позаяк це твоє ремесло, а я буду жити навмання, не так як ті ясновиди, до котрих належиш і ти. Проте гадаю, ти не так легко поступишся: цей сміх, ці тривоги, ці блискавичні інтуїтивні осяяння, — на жаль, цілком імовірно, що ти вважатимеш за потрібне все це класифікувати як психологічні "стани" і пояснити їх особливостями мого характеру і моєї натури, спираючись при цьому на колишні мої зізнання. Це не хвилює мене: що я сказав, то те сказав, тож можеш використовувати це на власний розсуд, навіть якщо воно призведе тебе до глибоких помилкових суджень про мене. Зізнаюся навіть, що я з потаємною втіхою передам у твоє розпорядження всі необхідні відомості для відновлення істини, знаючи при цьому, що ти використаєш їх для того, аби свідомо віддатися брехні.
Втім, перейдемо до фактів. Тут сміх примушує мене випустити перо з рук. Сміх до сліз! Адже я тремтячи підходжу до таких речей, у яких чи то від сорому, чи то від поваги до себе ніколи собі не зізнавався, та ось вони втіляться у слова, і звернусь я з ними саме до тебе, щоб лишилися вони на цих голубих листках і ти зміг повтішатися з них, перечитавши через десять років. Мені здається, ніби я вчиняю блюзнірство проти самого себе, і це, звичайно ж, неможливо простити, та водночас я бачу в цьому й інше: блюзнірство викликає сміх. Те, що я найдужче люблю, не буде для мене по-справжньому дороге, якщо я не посміюся з нього. Знаю, що ти сміятимешся з моєї нової віри; я ношу в собі смиренну певність, яка здивує тебе своєю неохопністю і все ж таки цілковито буде у твоєму засягу; те, що гнітить мене сьогодні, у міру того, як ти будеш пізнавати його й ображатися, стане для мене не таким гнітючим. Тож знай, якщо ти втішаєшся, читаючи ці рядки, що я випередив тебе: я сміюся, Матьє, сміюся; Бог створив людину, яка перевершує всіх людей на світі, й усе-таки вони глузують з неї, вона висить на хресті, з роззявленим ротом, позеленівши, німа, як рибина, перед кпинами — хіба ж може бути щось кумедніше; ну ж бо, ну ж бо, ти будеш зі шкури вилазити, але солодкі сльози сміху так і не побіжать твоїми щоками.
Погляньмо, що можуть слова. Та чи зрозумієш ти мене, коли я скажу, що ніколи не знав, що я таке? Мої хиби, мої чесноти — начхати мені на них, я не можу ні побачити їх, ні достатньо відступитися набік, аби поглянути на себе цілком. Крім того, в мене таке відчуття, ніби я якась м'яка і плинна речовина, в якій грузнуть слова; щойно я намагаюся назвати себе, як той, хто отримав наймення, змішується з тим, хто називає, й усе знову стає проблематичним. Я часто прагнув ненавидіти себе, ти ж бо знаєш, що у мене були для цього вагомі причини. Та щойно я спрямовував на себе цю ненависть, як вона тонула в моїй непостійності й ставала хіба що спогадом. Так само не міг я себе і любити, — я певен цього, хоча ніколи й не намагався. Та завжди потрібно було, щоб я був; а я був своєю власною ношею. Недостатньо тяжкою, Матьє, завжди недостатньо тяжкою. Якоїсь миті того червневого вечора, коли мені захотілося висповідатися тобі, я подумав, що доторкнувся до себе в твоїх розгублених очах. Ти дивився на мене, у твоїх очах я був твердим і передбачуваним; мої вчинки і настрої були тільки вислідами постійної сутности. Сутність цю ти пізнав через мене, я тобі змалював її словами, я відкрив тобі факти, про які ти не знав і які дозволили тобі побачити її. Однак ти бачив її, а я тільки бачив, що ти її бачиш. На мить ти зробився посередником поміж мною і мною самим, найдорожчою на світі істотою в моїх очах, тому що ту тверду й щільну істоту, якою я був, себто якою я хотів бути, ти почував так просто і звично, як почував і я себе. Адже я існую, я є, навіть якщо й не відчуваю свого буття; й це рідкісна мука — знаходити в собі таку певність без найменшої підстави, таку безпредметну пиху. Тоді я зрозумів, що сягнути себе можна лише через судження іншого, через ненависть іншого. Може, й через любов іншого; та мова не про це. За це відкриття я зберіг до тебе змішану вдячність. Не знаю, яким іменем називаєш ти сьогодні наші стосунки. Це й не дружба, й не зовсім ненависть. Скажімо, що поміж нами був труп. Мій труп.
Я ще перебував у цьому духовному стані, коли поїхав з Марсель до Советера. Мені хотілося то поєднатися з тобою, то вбити тебе. Та якось я завважив обопільність наших стосунків. Чим був би ти без мене, як не отією нестійкістю, якою я і сам є? Адже завдяки мені ти часом — не без певного роздратування — угадував, ким ти є насправді: вузьколобим раціоналістом, на взір дуже впевненим, а по суті дуже невпевненим, сповненим доброї волі до всього, що природно перебуває у засягу твого розуму, сліпий і брехливий до всього іншого; резонер від обережности, сентиментальний від схильности, дуже мало чуттєвий; одне слово, помірний стриманий інтелектуал, пречудовий плід нашого середнього класу. Якщо я і справді не можу сягнути себе без твого посередництва, то моє посередництво необхідне тобі, якщо ти хочеш себе пізнати. Тоді я побачив нас, як ми підтримуємо кожному його небуття, і я вперше зареготався отим глибоким і вдоволеним реготом, який спалює все; потім я знову занурився у щось на кшталт досить чорної байдужости, тим паче що жертвопринесення, котре я вчинив того ж таки червня і котре видалося мені болісною покутою, виявилося аж так надовго і жахливо стерпним. Але тут я мушу замовкнути: я не можу говорити про Марсель без реготу, і від турботи про пристойність, яку ти так цінуєш, не хочу сміятися з неї разом з тобою. І тоді мені неймовірно і просто-таки божевільно поталанило. Бог бачить мене, Матьє; я відчуваю це, я це знаю. Так отож: все сказано відразу; тож я хотів би бути разом з тобою і наснажуватися дужчою певністю, якщо це можливо, у видовищі гучного реготу, від якого ти довго будеш братися за боки.
Тепер досить. Ми з тобою доста посміялися одне з одного — провадитиму далі. Тобі, звісно ж, доводилося у метрі, в театральному фойє чи у вагоні зазнавати раптового нестерпного враження, ніби ззаду хтось за тобою стежить. Ти обертаєшся, та допитливий уже тицьнувся носом у книгу; тобі не вдається дізнатися, хто за тобою стежив. Ти повертаєшся до свого колишнього становища, та знаєш, що невідомий звів погляд, відчуваєш це з легеньких дрижаків, які біжать по всій твоїй спині, їх можна порівняти з раптовим і дужим зціпленням усіх твоїх тканин. Отож, уперше я відчув двадцять шостого вересня в третій годині пополудні в готельному парку. Нікого не було докруги, чуєш, Матьє, нікого. Але погляд був. Зрозумій мене вірно: я не вхопив його, як мимохідь ловлять у поле зору профіль, чоло або ж очі; адже головна його риса — бути невловним. Я лише зціпився, зібрався в клубок, я був заразом і пронизаним, і непросяжним, я існував у присутності цього погляду. Відтоді я не переставав існувати у присутності свідка. В присутності свідка, навіть у себе в зачиненій кімнаті: часом усвідомлення того, що тебе пронизує цей меч, що ти спиш у присутності свідка, змушувало мене хапатися зі сну. Що й казати, сон геть не йшов до моїх віч. Авжеж! Матьє, що за відкриття: мене бачили, я метушився, щоб пізнати себе, я гадав, що руйнуюся всіма краями, вимагав твого зичливого посередництва, а впродовж усього того часу мене бачили, погляд був тут, непохитна, невидима сталь. І тебе, недовірливий насмішнику, він бачить теж. От тільки ти не знаєш цього. Мені легко сказати тобі, що таке цей погляд: бо він є ніщо; це відсутність; от уяви собі найтемнішу ніч. І ця ніч дивиться на тебе. Та сліпуча ця ніч; ніч у повному світлі; потаємна ніч дня. Я спливаю чорним світлом; воно скрізь, на моїх руках, на моїх очах, у моєму серці, і я його не бачу. Повір, що ця постійна мука попервах була для мене відразливою: ти ж бо знаєш, давньою моєю мрією було стати невидимим; сто разів бажав я не залишати жодного сліду ні на землі, ні в серцях. Який же то був жах — виявити раптом цей погляд, як всеохопне середовище, з якого я не міг утекти. Але ж і спокій який! Нарешті я знаю, що я існую. Я обертаю для свого вжитку і на твоє величезне обурення дурнуватий і злочинний вислів вашого пророка: "Я мислю, тож я існую", який стільки завдав мені страждань, — адже що більше я мислив, то менше здавалося мені, що я існую, — і я кажу: мене бачать, тож я існую. Я вже не повинен терпіти відповідальности за свою в'язку плинність; той, хто бачить мене, змушує мене існувати; я є таким, яким він мене бачить. Я звертаю до ночі моє вічне нічне обличчя, постаю, як виклик, і кажу Богові: ось я. Ось я, такий, яким ви мене бачите, такий, який я є. Що я можу: ви мене знаєте, а я себе не знаю. Що мені робити, як не терпіти себе? І ви, чий погляд вічно стежить за мною, терпіть мене. Яка радість, Матьє, яка ж мука! Нарешті я змінився у самому собі. Мене ж бо ненавидять, мене зневажають, мене терплять, якась присутність назавжди підтримує моє буття. Я нескінченний і нескінченно винен. Але я існую, Матьє, я — існую. Перед Богом і перед людьми я існую. Ecce homo. (*)
========
* Це людина (лат.) — прим. пер.
========
Я пішов до священика із Совтера. Це хитрий і освічений селюк зі жвавим і марним обличчям старого мартопляса. Він геть не подобався мені, та я був задоволений, що мій перший контакт із церквою відбувся за його посередництвом. Він прийняв мене в кабінеті, напханому силою-силенною книг, які він, звісно ж, не всі прочитав. Спочатку я дав йому тисячу франків для убогих й побачив, що він прийняв мене за злочинця-покутника. Я відчув, що зараз розрегочуся, й мусив згадати про всю трагічність моєї ситуації, щоб зберегти поважний вигляд.
— Панотче, — сказав я йому, — я хочу довідатися лише про одне: ваша релігія вчить, що Бог бачить нас?
— Він бачить нас, — подивовано відказав священик. — Він читає в наших серцях.
— Але що він бачить? — запитав я. — Цей мох, цю піну, з якої зроблені мої повсякденні думки, чи погляд його просягає до моєї вічної сутности?
І старий хитрун дав мені відповідь, у якій я впізнав віковічну мудрість:
— Пане, Господь бачить усе.
Я зрозумів, що..."
Матьє нетерпляче зібгав листки.
"Ото вже старизна!" — подумав він. Шибка була опущена. Він зіжмакав листа в кульку і, більше не читаючи, викинув через вікно.
— Ні, ні, — сказав комісар поліції, — телефонуйте ви: я не люблю цих вищих офіцерів, всіх нас вони вважають своїми лакеями.
— Гадаю, цей буде люб'язнішим, — відказав секретар. — Врешті, ми ж повертаємо йому сина; крім того, він сам винен: треба було краще дивитися за ним...
— От побачите, побачите, — сказав комісар, — він усе зробить, щоб насолити нам. Надто ж за нинішньої обстановки: спробуйте напередодні війни змусити генерала визнати свою неправоту!
Секретар узяв слухавку й набрав номер. Комісар запалив цигарку.
— Не забувайте про почуття міри, Міране, — сказав він. — Не збивайтеся з професійного тону і не говоріть забагато.
— Гало, — сказав секретар, — гало? Генерал Ляказ?
— Так, — озвався неприємний голос. — Що ви хочете?
— Говорить секретар поліційного комісаріяту вулиці Делямбр.
Голос начебто виявив трохи більше інтересу.
— Так. І що ж?
— Сьогодні до мого кабінету о восьмій годині ранку заявився молодик, — беспристрасним і млявим голосом сказав секретар. — Він називає себе дезертиром і каже, що в нього фальшиві папери. Справді, ми знайшли у нього грубу підробку еспанського паспорта. Він відмовився назвати своє справжнє ім'я. Проте з префектури нам передали опис і фотографію вашого пасинка, й ми відразу ж упізнали його.
Запала мовчанка, й секретар трохи розгублено провадив далі:
— Звичайно ж, пане генерале, ми не порушили проти нього кримінальної справи. Він не дезертир, тому що його ще не призвали до війська; він мав фальшивого паспорта, проте це не злочин, бо в нього не було нагоди скористатися ним. Ми готові передати його у ваше розпорядження, й ви можете приїхати по нього, коли у вас буде час.
— Ви втерли йому бубни? — поспитався сухий голос.
Секретар аж підскочив.
— Що він каже? — поспитався комісар.
Секретар затулив телефон долонею.
— Він питає, чи втерли ми йому бубни!
Комісар звів руки угору, а секретар відказав:
— Ні, пане генерале. Звичайно ж, ні.
— Шкода, — сказав генерал.
Секретар запобігливо захихотів.
— Що він сказав? — поспитався комісар. Та секретар нетерпляче обернувся до нього спиною і схилився над телефоном.
— Я прийду сьогодні увечері або ж завтра. До того часу тримайте його в камері; це буде йому гарним уроком.
— Добре, пане генерале.
Генерал повісив слухавку.
— Що він казав? — поспитався комісар.
— Він хотів, щоб ми втерли бубни хлопчакові.
Комісар розчавив цигарку в попільничці.
— Ти ба! — насмішкувато сказав він.
Вісімнадцята година тридцять хвилин. Сонце стоїть над морем, воно ще не зовсім сіло за обрій, оса ще дзижчить, і війна знай наближається; вона махала й махала рукою, відганяючи осу; за нею Жак маленькими ковтками цідив і цідив віскі. Вона подумала собі: "Життя нескінченне". Батько, мати, брати, дядьки й тітки п'ятнадцять років підряд збиралися у цій вітальні гожими вересневими днями, німі і штивні, мов родинні парсуни; такими полуднями вона чекала вечері, спочатку під столом, а потім на стільчику, займаючись шитвом і питаючи себе, навіщо жити. Всі вони були тут, утрачені пообідні години, тут, у рудому золоті цієї марної пори. Батько теж був тут, за її спиною, він читав "Тан". Навіщо жити? Навіщо жити? Якась комаха незграбно дряпалася шибкою, падала і знову піднімалася угору; Одета проводила її поглядом, їй хотілося плакати.
— Сядь-но, — сказав Жак. — Зараз виступатиме Даладьє.
Вона обернулася до нього: він не виспався; він сидів у шкіряному фотелі, в нього був дитячий вираз, який завжди з'являвся на його лиці, коли він боявся. Вон присіла на підлокітнику. Всі дні будуть однакові. Всі дні. Вона глянула надвір і подумала: "Він мав рацію, море змінилося".
— Що він казатиме?
Жак стенув плечима.
— Скаже нам, що оголошується війна.
Її легенько струснуло, проте не так, як раніше. П'ятнадцять ночей. Цілий тривожних п'ятнадцять ночей вона благала порожнечу; вона все віддала б, свій дім, своє здоров'я, десять років свого життя, аби лиш врятувати мир. Але нехай вона вибухне! тепер нехай вона вибухне, ця війна! Нехай урешті щось станеться: нехай задзвонить дзвоник на обід, нехай блискавка вдарить у море, нехай понурий голос зненацька сповістить: німці увійшли в Чехословаччину. Муха. Муха, яка втопилася в кухлику; її втопив цей спокійний катастрофічний полудень; вона дивилася на рідку чоловікову чуприну й не дуже добре розуміла, навіщо потрібно прикладати зусилля задля того, щоб убезпечити людей від смерти і будинки від руйнування. Жак поставив свою шклянку на столик. Він сумовито сказав:
— Кінець.
— Кінець чого?
— Всього. Вже навіть не знаю, чого бажати, перемоги чи поразки.
— А! — мляво сказала вона.
— Якщо нас розіб'ють, то понімечать; але присягаюся тобі, що німці зуміють навести лад. Комуністам, жидам і масонам залишиться тільки валізи пакувати. Якщо ж ми переможемо, то побільшовичимося, це буде перемога "Фронту мерзотників", анархії, а то й щось гірше... Ох, — жалісним голосом сказав він, — не треба було її оголошувати, цю війну, не треба було!
Вона не дуже дослухалася д