у, що стосується життєвого рівня середнього класу після 1918 року, листи його служитимуть документами з історії буржуазії між двома війнами, його тривоги, сумніви, сором і докори сумління будуть дуже цінні для вивчення французької моралі після падіння Другої Імперії. Той чоловік викроїв майбуття за своєю міркою, обжите, затишне, сумирне, перевантажене знаками, побаченнями, задумами. Маленьке історичне і смертне майбуття: війна всім своїм тягарем обвалилася на нього й розчавила. Проте до цієї хвилі ще залишалося щось таке, що могло зватися Матьє й за що він чіплявся із усієї сили. Він не потрапив би сказати, що це таке. Може, якась дуже давня звичка, може, якась манера обирати думки на свій штиб, день крізь день обирати себе за штибом своїх думок, обирати харчі, одяг, дерева й будинки, які він бачив. Він опустив руки й покинув усе; воно відбувалося дуже далеко в глибині його істоти, в тій царині, де слова не мають змісту. Він покинув усе, тепер від нього залишився тільки погляд. Геть новий погляд, без пристрасті, цілковита прозорість. "Я загубив свою душу", — з утіхою подумалося йому. Ту прозорість перетнула якась жінка. Вона поспішала, її каблучки лунко цокали хідником. Вона прослизнула в непорушному погляді, заклопотана, смертна, минуща, поглинута тисячами дрібних задумів, проходячи, вона провела рукою по чолу, відкидаючи назад пасмо кіс. Я був таким, як вона; цілий рій проектів. Її життя — це моє життя; під цим поглядом, під цим байдужим небом всі життя рівнозначні. Її проковтнула сутінь, каблучки цокали по вулиці Бонапарта; всі людські життя розтанули в сутіні, цокіт каблучків затих.
Мій погляд. Він дивився на приглушену білину дзвіниці. Все мертве. Мій погляд, і це каміння. Вічне і крем'яне, як вона. В моєму старому майбутті чоловіки й жінки чекали мене 20 червня 1940 року, 16 вересня 1942 року, 8 лютня 1944 року, вони подавали мені знаки. Тепер лише мій погляд чекає мене в майбутньому, скільки око засягне, як це каміння чекає каміння, завтра, післязавтра, завжди. Погляд і радість, безмежна, як море; це свято. Він поклав руки на коліна, він хотів бути спокійним: хто доведе мені, що завтра я не стану тим, ким був учора? Але страху в нього не було. Церква може завалитися, я можу впасти у вирву од снаряда, повернутися у своє власне життя: ніщо не може забрати у мене цієї вічної миті. Ніщо: завжди буде ця су ха блискавиця, що освітлює полум'ям каміння під чорними небесами; вічний абсолют; абсолют без причини, без підстав, без мети, без іншого минулого, без іншого майбуття, крім постійности, дармової, непередбачуваної, чудесної. "Я вільний", — раптом подумалося йому. І його радість відразу ж обернулася гнітючою тривогою.
Ірена нудьгувала. Нічого не відбувалося, хіба що оркестра грала "Music Maestro please" (*) та ще Марк дивився на неї своїми тюленячими очима. Ніколи нічого не відбувається, а якщо й відбувається що-небудь, то його тієї ж таки миті не помічаєш. Вона провела поглядом скандинавку, високу білявку, яка вже з годину танцювала й танцювала, навіть не присідаючи у перервах поміж танцями, й подумала без упереджености: ця жінка гарно вбрана. Марк теж був гарно вбраний; всі були гарно вбрані, крім Ірени, яка почувалася мов обпльована в сукні гранатової барви, втім, їй начхати було на те, знаю, в мене немає смаку, щоб обирати собі одяг, та й звідки мені взяти гроші, щоб його поновлювати, просто як буваєш серед багатіїв, то треба знайти спосіб не впадати у вічі. Вже кількоро чоловіків поглядали на неї: дешева, трохи блискуча сукенка розпалювала їхню хіть, вони почувалися сміливіше. Марк був як риба у воді, адже він багатій; він полюбляв водити її до багатих, тому що після цього вона зазнавала упосліджености і, як йому здавалося, менше опиралася.
=======
*Будь ласка, музику, маестро (англ.) — прим. пер.
=======
— Чому ви не хочете? — поспитався він.
Ірена здригнулася.
— Чого я не хочу? Ох, так...
Вона усміхнулася замість відповіді.
— Про що ви думаєте?
— Про те, що шклянка моя порожня. Замовте мені ще один "Шеррі Ґоблер".
Марк замовив ще шклянку "Шеррі Ґоблера". Було потішно змушувати його платити, бо він щодня записував свої видатки. От і сьогодні ввечері запише: повів Ірену до шинку, джин-фіцц, два "Шеррі Ґоблери" — сто сімдесят п'ять франків. Вона помітила, що він пестить її руку пучкою вказівного пальця, либонь, він давно вже так розважається.
— Скажіть, Ірено, скажіть. Чому?
— Просто так, — позіхаючи, відказала вона. — Не знаю.
— Ну, що ж, якщо ви справді не знаєте...
— Та ні ж бо! Навпаки: коли я з ким-небудь сплю, то хочу знати чому. Через його очі, через фразу, яку він сказав, чи тому що він гарний.
— Я гарний, — тихо сказав Марк.
Ірена засміялася, й він зашарівся.
— Зрештою, — хутко сказав він, — ви розумієте, що я хотів сказати.
— Ще й як, — відказала вона, — ще й як.
Він ухопив її за руку.
— На Бога, Ірено! Що я повинен робити?
Він схилився до неї з лютою смиренністю, від хвилювання він тяжко сопів. "Мені так нудно", — подумала вона.
— Нічого. Немає чого робити.
— Ох! — вигукнув він.
Він відпустив її руку й закинув голову назад, показуючи зуби. Вона зиркнула на себе в дзеркало, на маленьку попелюшку з гарними очима, й подумала собі: "Господи Боже! Стільки метушні задля цього!" Їй було соромно за себе й за нього, все воно було таке банальне й таке нудне; вона вже навіть не розуміла, чому відмовляє йому: я завдаю стільки прикрощів; краще сказати йому: "Вам цього хочеться? Що ж, гайда: півгодини в готельному номері, раз-два та й квит! Невеличке свинство поміж двома простирадлами, а потім знову повернемося сюди закінчувати вечірку, й ви дасте мені спокій". Але треба було вдавати, ніби вона надає дуже великого значення своєму мізерному тілу; вона відчувала, що не поступиться йому.
— Ото вже ви чудна! — сказав він.
Він розгублено вирячив свої великі люті очі, зараз він спробує скривдити мене, як завше, а потім проситиме вибачення.
— Ото вже ви боронитеся! — іронічно провадив він. — Якби я не знав вас уже чотири роки, то подумав би, що ви просто-таки втілення чеснот.
Вона раптом зацікавлено зиркнула на нього і замислилася. Коли вона думала, то було не так нудно.
— Маєте рацію, — сказала вона, — це дуже дивно: взяти мене легко, це факт, і все ж таки я радше на шматки себе поріжу, ніж піду з вами до ліжка. І спробуйте пояснити це! — Вона безпристрасно глянула нього й виснувала: — Я навіть не можу сказати, що ви справді огидні для мене.
— Тихіше! — сказав він. — Говоріть тихіше. — І з ненавистю додав: — У вас голос мов дзвіночок, його далеко чутно.
Вони замовкли. Люди танцювали, оркестра грала "Караван"; Марк знай крутив на скатертині свою шклянку, і крижинки у ній ударялися одна об одну. Ірену знову опосіла нудьга.
— Врешті, — сказав він, — я надто добре дав до зрозуміння, що хочу вас.
Він поклав долоні на стіл і спокійно гладив його; він намагався відновити свою гідність. Та нічого, за п'ять хвилин він знову втратить її. Вона усміхнулася йому, тому що він дав їй нагоду подумати про саму себе.
— Що ж, — сказала вона, — це теж є. Либонь, є і воно.
Вона бачила Марка мов крізь імлу. Легеньку сумирну імлу подиву, яка піднялася з серця до очей. Вона страх як полюбляла отак дивуватися усім отим запитанням, які безупину ставиш собі й ніколи не отримуєш на них відповіді. Вона пояснила йому:
— Коли хтось так хоче мене, то це мене обурює. Послухайте, Марку, це ж сміх та й годі: завтра Гітлер, може, нападе на нас, а ви собі місця тут не знаходите од того, що я не хочу переспати з вами. Либонь, ви і справді нікчемний чоловік, якщо телесуєтеся через отаку молодичку, як я оце.
— Це моя справа, — розлючено відказав він.
— Але й моя теж: страх як не люблю, коли з мене роблять чортзна-що.
Запало мовчання. Люди — це худоба, словами вони прикривають інстинкт. Вона стежила за ним краєм ока: от і все, зараз він охляне. Риси його зів'яли, найтяжчий момент іще попереду; якось у "Мелодії" він заплакав. Він розтулив було рота, й вона хутко сказала:
— Замовкніть, Марку, прошу вас: зараз ви або дурницю бовкнете або якусь гидоту.
Він не почув її; він хитав головою ліворуч і праворуч, вигляд у нього був рокований.
— Ірено, — неголосно сказав він, — я незабаром поїду.
— Поїдете? Куди?
— Не вдавайте дурепу. Ви зрозуміли куди.
— Та й що?
— Я гадав, що для вас це щось означає.
Вона не відповіла: вона уважно дивилася на нього. За хвилю він знову озвався, одвернувшись:
— В чотирнадцятому році багато жінок віддавалися закоханим у них чоловікам, лише тому що ті йшли на війну.
Вона мовчала; в Марка затремтіли руки.
— Ірено, для вас це така дрібниця, а для мене воно мало б таку вагу, надто ж у такий момент...
— Мені воно анідесь, — урешті сказала вона.
Він різко обернувся до неї.
— А нехай йому всячина! Я ж за вас іду воювати!
— Негідник! — вигукнула Ірена.
Він відразу ж охляв; очі його почервоніли.
— Мені нестерпно думати, що я десь там здохну, так і не оволодівши вами.
Ірена підвелася.
— Ходімо потанцюємо, — сказала вона.
Він покірно підвівся, й вони почали танцювати. Він притиснувся до неї; він прокружляв її всією залою, аж раптом їй перехопило подих.
— Що з вами? — поспитався він.
— Нічого.
Вона щойно угледіла Філіпа, він слухняно сидів поруч із якоюсь креолкою, досить вродливою, та не дуже молодою. "Він був тут! Поки його скрізь шукали, він був тут!" Вона помітила, що він трохи блідий, попід очима темні кола. Вона штовхнула Марка в гущу танцюючих пар: їй не хотілося, щоб Філіп її побачив. Оркестра перестала грати, й вони повернулися до столика. Марк втомлено опустився на лаву. Ірена теж хотіла було сісти, аж побачила, що до муринки нахилився якийсь чоловік.
— Сідайте, — сказав Марк. — Не люблю, коли ви стоїте.
— Хвилинку! — нетерпляче сказала вона.
Муринка лінькувато підвелася, і чоловік обняв її. Філіп якусь мить дивився на них із зацькованим виглядом, Ірена відчувала, що серце мало не вискакує в неї з грудей. Зненацька він схопився з місця і подався надвір.
— Вибачте, я на хвильку, — сказала Ірена.
— Куди це ви?
— До вбиральні. Влаштовує?
— Ви зробите вигляд, ніби йдете туди, а потім ушиєтеся.
Вона показала на свою сумочку на столі.
— Он моя сумочка залишається.
Марк щось буркнув замість відповіді; вона перетнула танцювальний майданчик, відпихаючи плечем танцівників.
— Вона з глузду з'їхала! — сказала якась жінка.
Марк підвівся, вона почула, як він гукнув:
— Ірено!
Та вона була вже надворі: так чи так йому треба буде ще п'ять хвилин, аби розрахуватися. Вулиця була темна. "От халепа, — подумала вона, — я згубила його". Та коли її очі звикли до сутіні, вона побачила, як він попрямував попід мурами в напрямку вулиці Трініте. Вона побігла услід. "Дідько з нею, з сумочкою; там пудрениця, сто франків і два листи від Максима". Вона вже не нудьгувала. Так вони пробігли кроків зі сто, а потім Філіп так різко зупинився, що Ірена злякалася, що налетить на нього. Вона хутко накинула гак, випередила його й, підійшовши до дверей якогось будинку, двічі подзвонила. Двері відчинилися, коли Філіп проходив попри неї. Вона хвильку зачекала, потім щосили тріснула стулкою дверей, немовби зайшла досередини. Тепер Філіп ішов помалу, і простувати назирці було завиграшки. Вряди-годи його поглинала темрява, а потім він знову виринав із неї, оподаль, під світляним дощем ліхтарні. "Оце забава", — подумалося їй. Вона страх як полюбляла стежити за кимось; бувало, цілі години йшла вона за геть незнайомими людьми.
На бульварах було ще чимало люду, й було видніше од кав'ярень і вітрин. Філіп знову зупинився, та Ірена не дала застукати себе зненацька; вона зачаїлася позад нього в темному закутку й почала чекати. "Мабуть, у нього тут побачення". Він обернувся до неї, обличчя його було бліде; раптом він заговорив, і вона подумала було, що він упізнав її; та вона була певна, що він не міг побачити її. Він ступнув крок назад і щось пробурмотів; у нього був затурканий вигляд. "Він ума рішився", — подумалося їй.
Пройшли дві жінки, дівчина і стара, в провінційних капелюхах. Він підступився до них, обличчя у нього було як в ексгібіціоніста.
— Геть війну! — вигукнув він.
Жінки наддали кроку: схоже, вони не зрозуміли його. За ними йшли два офіцери; Філіп замовк і пропустив їх. Відразу ж за ними простувала напахчена повія, її дух ударив Ірені в носа. Філіп зупинився перед нею з лихим виглядом; вона вже усміхнулася йому, та він гукнув до неї здушеним голосом:
— Геть війну, геть Даладьє! Нехай живе мир!
— Йолоп! — сказала повія.
Вона пішла. Філіп похитав головою, люто зиркнув ліворуч і праворуч, а потім зненацька звернув у сутінки вулиці Рішельє. Ірена так реготалася, що мало не виказала себе.
— Ще кілька хвилин.
Він покрутив регулятор, бризнула джазова музика, чотири ноти саксофону, падуча зоря.
— О, залиш її, — сказала Івіш. — Гарна така.
Пан Сергін обернув ручку, і скарга саксофону замінилася протяжною нудною мелодією, він суворо зиркнув на Івіш.
— Як ти можеш любити цю дикунську музику?
Він зневажав муринів. Зі студентських літ у Мюнхені в нього збереглися яскраві спогади, культ Ваґнера.
— Пора, — сказав він.
Приймач аж задвигтів од голосу. Правдивий французький голос, гарно поставлений, привітний, який мелодійними модуляціями намагався передати всі відтінки мовлення, проникливий і переконливий голос старшого брата. Ненавиджу французькі голоси. Вона усміхнулася батькові й мляво сказала, щоб трохи відновити їхню давню злагоду.
— Ненавиджу французькі голоси.
Пан Сергін щось легенько мугикнув, та не відповів і рукою подав їй знак замовкнути.
— Сьогодні, — казав голос, — посланець британського прем'єра був знову прийнятий райхсканцлером, який довів до його відома: якщо завтра о чотирнадцятій годині він не отримає задовільної відповіді з Праги з приводу евакуації судетського краю, то залишає за собою право вжити необхідних заходів.
Загалом вважають, що канцлер Гітлер хотів сказати про загальну мобілізацію, її оголошення очікувалося в понеділок під час промови канцлера і відкладалося лише через лист британського прем'єра.
Голос замовк. Івіш із пересохлим горлом звела погляд на батька. Він смакував ці слова з виглядом приголомшеного блаженства.
— Що ж воно насправді означає, та мобілізація? — байдуже запитала вона.
— Це означає війну.
— Але ж не обов'язково?
— Овва, овва!
— Ми не будемо воювати! — люто сказала вона. — Не можемо ми воювати через чехів!
Пан Сергін м'яко всміхнувся.
— Знаєш, — сказав він, — якщо тебе призивають...
— Таж ми не хочемо війни.
— Якби ми не хотіли війни, то не оголосили б мобілізації.
Вона остовпіло зиркнула нього.
— Ми оголосили мобілізацію? Ми теж?
— Ні, — зашарівшись, відказав він. — Я хотів сказати: німці.
— Он воно що! А я казала про французів, — сухо мовила Івіш.
Голос провадив далі, заспокійливий і прихильний:
— В іноземних колах Берліна загалом вважають...
— Цить, — сказав пан Сергін.
Він знову сів, обернувшись обличчям до приймача. "Я сирота", — подумала Івіш. Вона тихенько вийшла з кабінету, пройшла коридором і замкнулася у своїй кімнаті. Зуби її цокотіли: вони пройдуть через Лаон, спалять Париж, вулицю Сени, вулицю Ґете, вулицю Розьє, танцювальний майданчик Монтань-Сен-Женев'єв; якщо Париж охопить полум'я, то я накладу на себе руки. "Ох, — подумала вона, падаючи на ліжко, — а музей Ґревен?" Вона ніколи там не була, Матьє обіцяв повести її туди в жовтні, а тепер вони дощенту зруйнують його бомбами. Ану ж бо це станеться сьогодні вночі? Серце мало не вискакувало їй із грудей, руки і плечі похололи: що може їм завадити? Може, якраз о цій порі від Парижа вже лишився тільки попіл, а вони приховують це, щоб не викликати паніку серед населення. А, може, це заборонено міжнародними угодами? Як дізнатися? "О, — люто подумала вона, — я певна, що є люди, котрі знають; а я нічогісінько не тямлю в цьому, мене тримали у невіданні, змушували вчити латину, ніхто нічого мені не казав, і от! Але я маю право жити, — розгублено подумала вона, — мене пустили світ, що я жила, я маю на це право". Вона відчула таку глибоку образу, що впала на подушку й затряслася од ридань. "Це так несправедливо, — пробурмотіла вона, — навіть за найкращих обставин воно протриває шість, десять років, і всі жінки будуть убрані як медсестри, а коли все скінчиться, то я буду стара". Та сльози вже не котилися з її очей, серце захололо, мов крига. Вона різко випросталася. "Кому, кому потрібна війна?" Якщо взяти всіх людей поодинці, то вони не войовничі, вони думають лише про те, щоб поїсти, заробити і настругати дітей. Навіть німці. І все-таки війна прийшла, Гітлер оголосив мобілізацію. "Та не міг він вирішити це сам", — подумалося їй. І на думку їй спала фраза, — де ж вона її прочитала, здається, в якійсь газеті, якщо не почула за сніданком від одного з батькових клієнтів, — хто стоїть за ним? Вона тихо потворила її, насупивши брови і дивлячись на носаки своїх пантофлів: "Хто стоїть за ним?", сподіваючись, що все з'ясується, вона подумки перебирала назви всіх тих темних сил, які заправляють світом: франко-масонів, єзуїтів, двохсот родин, гендлярів зброєю, золотих магнатів, грошових мішків, американських трестів, Комуністичного Інтернаціоналу, ку-клукс-клану; либонь, тут було всього потроху, але було й ще щось, може, якесь цілковито таємне і всемогутнє об'єднання, що його й назви ніхто не знав. "Але що ж вони хочуть?" — подумала вона, і щоками її покотилися сльозини відчаю. Якусь хвилю вона намагалася вгадати їхні наміри, та в голові була пустка, всередині обертався якийсь металевий обруч. "Аби ж то хоч знаття, де та Чехословаччина!" Якось вона прикріпила кнопками на стіні велику синьо-жовту акварель: то була Европа, минулої зими вона розфарбувала її задля розваги, заглядаючи в атлас і трохи підправляючи обриси; вона скрізь домалювала річки, понамальовувала гори на берегах, які були надто вже плоскі, та надто ж вона остерігалася наносити на мапу назви: то було б надто вже науково і претензійно; кордонів теж не було: вона страх як не любила пунктирних ліній. Вона підійшла до мапи: Чехословаччина була десь там, серед густо населених країв. Наприклад, отут, якщо тільки це не Росія. А де Німеччина? Вона дивилася на велику жовту гладеньку пляму, облямовану голубим, думала собі: "Яка ж велика ця земля!" і почувалася загубленою. Вона одвернулася, скинула свій шляфрок і гола поглянула на себе в дзеркало, зазвичай це трохи втішало, якщо в неї траплялися прикрощі. Та зненацька вона побачила себе геть малою, бур'яниною з шерехатою шкірою, бо вона вкрилася сиротами, а тут ще ці гострі пипки, стирчать як бозна-що, вона ненавиділа їх, справжнісіньке шпитальне тіло, створене для ран, подейкують, ніби вони гвалтуватимуть усіх жінок, вони можуть одрізати мені ногу. Вони увійдуть до її кімнати, побачать її голу під простирадлами: у вас п'ять хвилин, щоб одягнутися, і обернуться до неї спиною, як ото до Марії-Антуанети, але почують усе, м'який тупіт ніг на килимку біля ліжка і шурхотіння тканини об шкіру. Вона взяла панталони й панчохи і хутко наділа їх, лихо краще зустрічати навстоячки і вбраною. Коли вона вбрала спідницю і блузку, то стала почуватися безпечніше. Та коли надівала черевички, в коридорі басом почали наспівувати по-німецькому:
Ich hatte einen Kameraden... (*)
======
*Був у мене товариш (нім.) — прим. пер.
======
Івіш метнулася до дверей і відчинила їх: вона зіткнулася віч-на-віч із батьком, вигляд у нього був урочистий і веселий.
— Що ти співаєш? — люто вигукнула вона. — Що це ти дозволяєш собі?
Він глянув на неї з усмішкою розуміння.
— Зачекай, — сказав він, — зачекай-но трохи, жабенятко моє, ми ще побачимо нашу Святу Русь.
Грюкнувши дверима, вона повернулася до своєї кімнати. "Начхати мені на Святу Русь, я не хочу, щоб зруйнували Париж, і якщо вони дозволять собі щось таке, то побачиш, як французькі літаки полетять бомбувати твій Мюнхен!"
Звуки кроків затихли в коридорі, все огорнула тиша. Івіш напружено стояла посеред кімнати, намагаючись не дивитися в дзеркало. Зненацька пролунало троє наполегливих посвистів знадвору, з вулиці, вона затремтіла всеньким тілом. Надворі. На вулиці. Все відбувалося надворі: її кімната була в'язницею. Її життям розпоряджалися скрізь, на півночі, на сході, на півдні, скрізь у цій отруєній ночі, прошитій блискавками, наповненій шепотінням і змовами, та тільки не тут, де була вона ув'язнена і де таки нічого не відбувалося. Руки й ноги її затремтіли, вона взяла сумочку, провела гребінцем по косах, безгучно відчинила двері й вислизнула назовні.
Надворі. Все надворі: дерева на набережній, дві кам'яниці біля мосту, які ружують ніч, застиглий галоп Генріха IV над моєю головою — все, що важить. Всередині геть нічого, навіть диму немає, нічогісінько немає всередині, нічого. Я — ніщо. Я вільний, подумав собі він, відчуваючи, як пересохло у роті.
Посеред Нового мосту він зупинився і зареготався: цю свободу я шукав дуже далеко; а вона була так близько, що я не міг її бачити, не міг до неї доторкнутися, вона була тільки мною. Я — моя свобода. Він сподівався, що настане такий день, коли його переповнить радість, наскрізь прошиє блискавиця. Та не було ні блискавиці, ні радости: тільки ця злиденність, ця порожнеча, охоплена запамороченням перед самим собою, ця тривога за те, що його власна прозорість заважає побачити самого себе. Він простягнув руки і легенько провів ними по каменю балюстради, він був нерівний, порепаний, мов закам'яніла губка, ще тепла від пополуденного сонця. Ось він, цей камінь, величезний і масивний, він ховає в собі розчавлене безгоміння, стиснутий морок, який становить собою сутність речей. Ось він, повнота. Йому хотілося б зачепитися за цей камінь, розплавитися в ньому, наповнитися його непрозорістю, його супокоєм. Та камінь не міг стати йому в пригоді: він був зовні, назавжди. І все ж таки руки його були на білій балюстраді: коли він дивився на них, то йому здавалося, ніби вони з бронзи. Але якраз тому що він міг на них дивитися, вони йому не належали, то були вже руки іншого, зовні, як дерева, як відкиди, що дрижали на поверхні Сени, відрізані руки. Він заплющив очі, й вони знову стали його: біля теплого каменя був лише кислий і звичний присмак, насилу відчутний присмак мізерної мурашки. Мої руки; неоціненна віддаль, яка відкриває мені речі й назавжди відокремлює мене від них. Я ніщо, в мене нічого немає. Так само невіддільний від світу, як і світло, й одначе такий самий вигнанець, як і світло, що ковзає поверхнею каміння й води, тож ніколи мене ніщо не зачепить мене й не замулить піском. Зовні. Зовні. Поза світом, поза минулим, поза самим собою: воля — це вигнання, і я приречений бути вільним.
Він ступнув кілька кроків, знову зупинився, сів на балюстраду й поглянув, як біжить вода. Що ж робити мені з цією свободою? Що ж робити мені з самим собою? Його будучність націлили на чіткі завдання: вокзал, потяг до Нансі, казарма, володіння зброєю. Та ні ця будучність, ні ці завдання йому вже не належали. Йому вже ніщо не належало: війна переорювала землю, та була не його війна. Він був сам-самісінький на цьому мосту, сам на цілому світі, й ніхто не міг віддати йому наказ. "Я вільний ні для чого", — втомлено подумалося йому. Жодної признаки ні на землі, ні на небі, предмети цього світу були геть поглинуті своєю війною, вони обертали на схід свої численні голови, Матьє біг поверхнею речей, і вони не відчували того. Забутий. Забутий мостом, який байдуже тримав його на собі, забутий цими дорогами, які бігли до кордону, забутий цим містом, яке поволі підіймалося, щоб угледіти на обрії пожежу, яка його не стосувалася. Забутий, незнаний, самісінький: запізнілий; всі мобілізовані вирушили до своїх частин ще позавчора, йому не було чого тут робити. Чи поїду я потягом? Це не має значення. Поїхати, лишитися, втекти: не ці дії ставляють на кін його свободу. І все ж таки треба було ризикнути нею. Він ухопився обома руками за камінь і схилився над водою. Однісінький стрибок — і вода поглине його, і його свобода стане водою. Супокій. А чом би й ні? Це безіменне самогубство теж буде абсолютом. Законом, вибором, мораллю. Єдиний, незрівнянний учинок, який на мить осяє міст і Сену. Досить лише трохи нижче схилитися, і він обере вічність. Він схилився, та руки не відпускали камінь, вони тримали на собі всю вагу його тіла. Чом би й ні? В нього не було особливої причини топитися, та не було й особливої причини, щоб завадити цьому. А цей учинок лежав тут, перед ним, на чорній воді, змальовував йому його майбутнє. Всі линви обрубані, ніщо на світі не могло стримати його: ось вона, жахлива, остання свобода. Глибоко всередині він відчув калатання свого ошалілого серця; один порух, долоні розтуляються, і я знищу Матьє. Над річкою тихо знялося запаморочення; небо й міст завалилися: лишилися тільки він і вода; вона піднімалася до нього, лизала його звішені ноги. Вода, його будучність. Тепер це правда, я накладу на себе руки. Зненацька він вирішив не робити цього. Вирішив: це буде всього лиш випробуванням. Він прийшов до тями на ногах, він уже йшов, ковзав корою мертвої зорі. Це буде наступного разу.
Вона бігла головною вулицею й чула ще два чи три посвисти, далі нічого не було чути, і от головна вулиця теж зробилася в'язницею: тут нічого не відбувалося, фасади кам'яниць були сліпі й плоскі, всі віконниці зачинені, війна була в іншому місці. На мить вона сперлася на водяну колонку, її охопили неспокій і розчарування, та вона не знала, чого сподіватися: може, світанку, відчинених крамниць, людей, що будуть обговорювати події. Не було нічого: світло осявало у великих політичних містах посольства і палаци; а вона була ув'язнена в звичайній собі нічній пітьмі. "Завжди все відбувається деінде", — подумала вона, тупнувши ногою. Вона почула шурхіт: таке, наче хтось тихенько йшов за нею назирці. Вона затамувала подих і довго прислухалася, та звук той не повторився. Їй було зимно, од страху аж горло перехопило: вона вже подумала було, чи не краще було б вернутися додому. Та вона не могла повернутися, її кімната наганяла на неї жах; тут вона принаймні вона йшла під небом усіх людей, те небо поєднувало її з Берліном і Парижем. Вона почула позаду себе довге шкряботіння, й цього разу в неї вистарчило хоробрости обернутися. То був усього лиш кіт: вона угледіла його сяйливі зіниці, кіт перетнув бруківку справа наліво, то була недобра прикмета. Вона знову рушила своєю дорогою, звернула на вулицю Тьєр і, захекавшись, зупинилася. "Літаки!" Вони глухо дудоніли, мабуть, вони були ще десь далеко. Вона прислухалася: звук той не з неба линув. Сказати б... "Та звісно ж, — із досадою подумала вона, — це хтось хропе". То був нотаріус Леска, вона впізнала вивіску в себе над головою. Він хропів, а вікна були відчинені, вона не стрималася од сміху, а потім регіт її зненацька завмер: вони усі сплять. Я сама на вулиці, оточена сонними людьми, ніхто не бере мене до уваги.
Скрізь на землі вони або сплять, або готують у кабінетах свою війну, жоден з них не тримає в голові мого наймення. Але ж я тут! — обурено подумала вона. — Я тут, я бачу, я відчуваю, я існую так само, як і Гітлер!
За хвилю вона знову рушила вперед і дійшла до еспланади. Під Лаоном простягалася похмура долина. Вдалині вряди-годи блимали вогники, та вони її не заспокоювали; Івіш добре знала, що вони освітлюють: рейки, дерев'яні шпали, камінці та вагони на запасних коліях. В кінці долини був Париж. Вона зітхнула: якби він був охоплений вогнем, то на овиді сяяла б заграва. Вітер ляскав її по колінах пеленою сукні, та вона не рухалася з місця. "Париж там, він ще сяє од світла, може, це його остання ніч". Цієї самої миті якісь люди піднімаються і спускаються бульваром Сен-Мішель, інші прямують в "Дом", дехто з них, може, знає її й балакає до когось. "Остання ніч — а я тут, у цій чорній воді, й коли я стану вільною, то побачу там лише купу руїн і намети поміж камінням. Боже милий, — подумала вона, — Боже милий! Зроби так, щоб я могла побачити його останній раз". Вокзал був якраз під нею, ці червоні світлячки внизу східців; нічний потяг вирушав о третій двадцять. "У мене є сто франків, — переможно подумала вона. — У мене в сумочці сто франків".
Вона вже бігцем спускалася крутими східцями, Філіп бігцем спускався вулицею Монмартр, страхопуд, нікчемний страхопуд, то я страхопуд, еге? Ну, я вам покажу! Він вибіг на майдан; величезна темна галаслива пащека відкривалася на тому боці майдану, тхнуло капустою і сирим м'ясом. Він зупинився перед ґратами станції метра, покрай хідника стояли порожні ящики; під ногами в себе він побачив соломини і брудні сюди снували тіні. Івіш підійшла до віконця.
— Третій клас до Парижа.
— Туди й назад? — поспитався касир.
— Туди, — твердо відказала вона.
Філіп прокашлявся і щосили закричав:
— Геть війну!
Нічого не сталося, тіні так само снували у кав'ярні. Він склав долоні рупором і притулив їх до рота.
— Геть війну!
Його власний голос видався йому громом. Декілька тіней зупинилося, і він побачив, що до нього підходять люди. Їх було досить чимало, більшість була в кашкетах. Вони недбало наближалися і з цікавістю дивилися на нього.
— Геть війну! — гукнув він до них.
Вони були вже зовсім поруч; серед них були дві жінки й приємний на вигляд чорнявий молодик. Філіп з симпатією зиркнув на нього і заволав, не зводячи з нього очей:
— Геть Даладьє, геть Чемберлена, нехай живе мир!
Тепер вони оточили його, й він уперше за останні дві доби відчув, що йому добре. Вони дивилися на нього, піднявши брови, й нічого не казали. Він хотів було пояснити їм, що вони жертви капіталістичного імперіалізму, та голос його ніяк не міг зупинитися і знай волав: "Геть війну!" Це був справжнісінький переможний гімн. Він отримав дужого стусана у вухо і кричав далі, потім його садонули у писок і в праве око: він повалився на коліна й уже не кричав. Перед ним опинилася якась жінка, він бачив її коліна й черевички з плоскими каблуками, вона відбивалася і кричала:
— Негідники! Негідники! Це ж дитина, не чіпайте його!
Матьє почув пронизливий голос, який волав: "Негідники! Негідники! Це ж дитина, не чіпайте його!" Хтось відбивався посеред цілого десятка чоловіків у кашкетах; то була невисока жіночка, вона розмахувала руками, й коси падали їй на обличчя. Чорнявий молодик зі шрамом під вухом брутально тряс її, а вона волала:
— Він має рацію, всі ви боягузи, ви мусите бути на майдані Згоди і протестувати проти війни; а ви волієте лупцювати хлопчака, бо це не так небезпечно.
Гладка власниця публічного будинку, яка стояла перед Матьє, дивилася на цю сцену палаючими очима.
— Роздягніть її догола! — сказала вона.
Матьє з досадою одвернувся: такі оказії мусили зараз відбуватися на кожному середхресті. Переддень війни, переддень зброї: це було мальовниче, та його воно не стосувалося. Раптом він вирішив, що це стосується його. Він відіпхнув повію, увійшов у коло й поклав долоню на плече чорнявого молодика.
— Поліція, — сказав він. — Що сталося?
Молодик недовірливо глянув на нього.
— Та он той хлопчисько! Він кричав: "Геть війну!"
— А ти його вдарив? — суворо поспитався Матьє. — Ти що, не міг погукати поліцая?
— Та поліцаїв тут нема, пане інспекторе, — озвалася повія.
— А ти, мандрьохо, — сказав їй Матьє, — говоритимеш тоді, коли тебе спитають!
Чорнявий молодик геть знітився.
— Та нічого ми йому не зробили, — сказав він, облизуючи розбиті кісточки пальців. — Затопили в писок, щоб замовк, та й годі.
— Хто затопив у писок? — поспитався Матьє.
Молодик зі шрамом глянув на свої руки й зітхнув.
— Я, — зізнався він.
Інші відступили на крок; Матьє обернувся до них.
— Ви хочете потрапити у свідки?
Не відповідаючи, вони відступили ще далі. Повія вже зникла.
— Розходьтеся, — сказав Матьє, — а то позаписую ваші прізвища. А ти залишся.
— А що, — поспитався молодик, — тепер французів замикають до хурдиги за те, що вони не дають німакові влаштовувати провокації?
— Не твоє діло, — сказав Матьє. — Розберемося.
Роззяви розійшлися. Залишилося двоє чи троє, вони стояли на порозі кав'ярні й дивилися. Матьє нахилився до хлопчака: його дали добрячої лупки. З розбитої губи текла кров, а ліве око геть запливло. Правим оком він пильно дивився на Матьє.
— Це я кричав, — гордо сказав він.
— Не міг вигадати нічого кращого, — сказав Матьє. — Встати можеш?
Хлопчак насилу підвівся. Він упав у салату; ззаду прилип до нього листок салати, а за піджак зачепилися соломини. Жіночка обтріпала його долонею.
— Ви знаєте його? — запитав Матьє..
Вона трохи повагалася.
— Н-ні, — відказала вона.
Хлопчак зареготався.
— Звичайно ж, знає. Це Ірена, секретарка Пітто.
Ірена понуро зиркнула на Матьє.
— Ви ж не зачините його за цю витівку?
— Не знаю.
Молодик зі шрамом сіпнув його за рукав: в нього був знічений вигляд.
— Я заробляю на хліб, пане інспекторе, працюю я. Якщо мені доведеться йти з вами до комісаріяту, то я запізнюся на нічну зміну.
— Документи.
Молодик простягнув йому нансенівський паспорт, звали його Канаро.
Матьє засміявся.
— Народився в Константинополі! — сказав він. — Виходить, ти так любиш Францію, що ладен убити будь-кого, хто нападе на неї.
— Це моя друга батьківщина, — з гідністю відказав молодик.
— Ти, звичайно ж, сам попросишся до війська?
Молодик не відповів. Матьє записав його прізвище й адресу до свого блокнота.
— Ушивайся звідси, — сказав він. — Тебе викличуть. А ви йдіть зі мною.
Вони рушили вулицею Монмартр і зробили декілька кроків. Матьє підтримував хлопчака, бо він заточувався. Ірена поспиталася:
— Скажіть, ви його відпустите?
Матьє не відповів: вони ще не дуже далеко відійшли від Центрального ринку. Вони пройшли ще трохи, а потім, коли підійшли до ліхтарні, Ірена стала перед Матьє і з ненавистю зиркнула на нього.
— Нишпорка проклятий!
Матьє зареготався: коси падали на її лице, й вона дмухала на пасма, які заважали їй дивитися.
— Та не нишпорка я, — сказав він.
— Справді?
Вона знай трясла головою, намагаючись відкинути коси. Врешті вона люто вхопила їх і закинула назад. З'явилося її обличчя, матове, з великими очима. Вона була дуже гарна і начебто не дуже й здивувалася.
— Якщо ви не з поліції, то гарно пошили їх у дурні, — зауважила вона.
Матьє не відповів. Ця історія вже не тішила його. Йому зненацька захотілося прогулятися вулицею Монторґей.
— Гаразд, — сказав він, — зараз я посаджу вас у таксі.
Посеред вулиці стояло кілька авт. Матьє підійшов до одного з них, тягнучи за собою хлопчака. Ірена йшла за ними. Правою рукою вона притримувала коси над обличчям.
— Сідайте.
Вона зашарілася.
— Знаєте, я згубила сумочку.
Матьє пхнув хлопчака до авта: одну руку він поклав йому поміж лопатками, а другою відчиняв дверцята.
— Пошукайте в кишені мого піджака, — сказав він. — У правій.
За хвилю Ірена витягла руку з кишені.
— Я знайшла сто франків і дрібняки.
— Візьміть собі сто франків.
Останній поштовх, і хлопчак повалився на сидіння. Ірена сіла за ним.
— Яка у вас адреса? — запитала вона.
— В мене її вже немає, — відказав він. — Бувайте.
— Гей! — гукнула Ірена.
Та він уже одвернувся од неї: йому хотілося ще раз побачити вулицю Монторґей. Йому захотілося побачити її негайно. Якусь хвилину він ішов собі, а потім таксі зупинилося біля хідника, просто біля Матьє.
Дверцята відчинилися, й виглянула жінка, то була Ірена.
— Сідайте, — сказала вона йому. — Хутчій.
Матьє сів до таксі.
— Сядьте на відкидному сидінні.
Він сів.
— Що сталося?
— Малюк геть з глузду з'їхав. Каже, що хоче потрапити до в'язниці; він ввесь час сіпає за ручку дверцят і хоче вискочити надвір. Я не така дужа, щоб утримати його.
Хлопчак забився в куток авта, його коліна стирчали вище голови.
— В нього потяг до страдництва, — пояснила Ірена.
— Скільки йому років?
— Хтозна, здається, дев'ятнадцять.
Матьє розглядав довгі худі ноги хлопчака: тому було стільки ж, як найстаршим його учням.
— Якщо йому хочеться потрапити до хурдиги, — сказав він, — то ви не маєте права заважати йому.
— Дивак ви та й годі, — обурено сказала Ірена. — Ви ж не знаєте, що йому загрожує.
— Він когось упорав?
— Та ні.
— А що він накоїв?
— То ціла історія, — з похмурим виглядом відказала вона. Він помітив, що вона зібрала коси на вершечку голови. Це надавало їй комічного й затятого вигляду, незважаючи стомлені гожі вуста.
— Так чи так це стосується лише його, — сказав Матьє. — Він вільний.
— Вільний! — вигукнула вона. — Кажу ж вам, що в нього не всі вдома.
Почувши слово "вільний", хлопчак розплющив своє здорове око і щось пробурмотів, Матьє не розчув, що саме, а потім ні сіло ні впало вхопився за клямку і спробував було відчинити дверцята. В цю мить якесь авто легенько зачепило таксі, котре враз зупинилося. Матьє натиснув рукою на груди хлопчака і відіпхнув його на сидіння.
— Якби мені захотілося потрапити до в'язниці, — провадив він, звертаючись до Ірени, — то я не хотів би, щоб ви мені заважали.
— Геть війну! — заволав хлопчак.
— Авжеж, авжеж, — потвердив Матьє. — Маєш рацію. — Він знай утримував його на сидінні. Потім обернувся до Ірени.
— Здається, у нього і справді не всі вдома.
Водій опустив шкло.
— Куди їдемо?
— Проспект Парк-Монсурі, 15, — переможно сказала Ірена.
Хлопчак ухопив Матьє за руку, а потім, коли таксі рушило, заспокоївся. Якусь хвилю вони сиділи мовчки; таксі котилося темними вулицями, яких Матьє не знав. Обличчя Ірени вряди-годи виринало з темряви і знову пропадало у ній.
— Ви бретонка? — запитав Матьє.
— Я? Ні, я з Меца. Чому ви про це питаєте?
— Та у вас така зачіска.
— Кумедна, еге ж? То подруга захотіла, щоб я так зачісувалася.
На мить вона замовкла, потім запитала:
— Як це так сталося, що у вас немає адреси?
— Переїжджаю.
— Так, так... Вас мобілізували, правда ж?
— Авжеж. Як і всіх.
— Вам подобається воювати?
— Не знаю: я ще не воював.
— А я проти війни, — сказала Ірена.
— Я помітив.
Ірена дбайливо схилилася до нього.
— Скажіть, ви когось утратили?
— Ні, — відказав Матьє. — А що, в мене такий вигляд, ніби я когось утратив?
— У вас чудний вигляд, — сказала вона. — Пильнуйте! Пильнуйте!
Хлопчак тихцем простягнув руку і спробував одчинити дверцята.
— Та сядь ти нарешті! — сказав Матьє, пхаючи його в куток. — Ото вже зараза! — сказав він Ірені.
— Це генеральський син.
— Он як? Що ж, не дуже він, мабуть, пишається своїм батьком.
Таксі зупинилося. Ірина вийшла першою, а далі треба було витягти хлопчака. Він чіплявся за підлокітники й відбивався ногами. Ірена зареготалася.
— Ото вже суперечлива натура: тепер він уже не хоче виходити!
Врешті Матьє вхопив його в оберемок і виніс на тротуар.
— Ху!
— Зачекайте хвилину, — сказала Ірена. — Ключ залишився в сумочці, мені треба залізти крізь вікно.
Вона підійшла до двоповерхового будиночка з прохиленим вікном. Матьє підтримував хлопчака одною рукою. Другою він понишпорив у кишені, а потім простягнув водієві гроші.
— Здачі не треба.
— Що це з вашим братом? — весело запитав водій.
— Він заробив своє, — відказав Матьє.
Таксі поїхало. Позаду відчинилися двері, й у світляному прямокутнику з'явилася постать Ірени.
— Заходьте, — сказала вона.
Матьє увійшов, підштовхуючи хлопчака, який уперто мовчав. Ірена зачинила за ними двері.
— Ліворуч, — сказала вона. — Вимикач о праву руч.
Матьє намацав вимикача, і бризнуло світло. Він побачив укриту пилюгою кімнату, розкладачку, глек з водою і миску на туалетному столику; під стелею висів велосипед без коліс.
— Це ваша кімната?
— Ні, — відказала Ірена. — Це кімната друзів.
Він глянув на неї й засміявся.
— Ваші панчохи!
Вони були білі від куряви і подерті на колінах.
— Це я лізла у вікно, — безтурботно пояснила вона.
Хлопчак стояв посеред кімнати, він неспокійно похитувався і розглядав усе своїм єдиним оком. Матьє показав на нього.
— Що будемо з ним робити? — поспитався він в Ірени.
— Скиньте з нього черевики і покладіть його на ліжко: я обмию йому обличчя.
Хлопчак не опирався: він якось охляв. Ірена повернулася з мискою води і ватою.
— От-от, — сказала вона. — Потерпіть, Філіпе, будьте розумником.
Вона схилилася над ним і почала незграбно водити ватяним квачиком по його брові. Хлопчак застогнав.
— Авжеж, — материнським тоном приказувала вона, — щемить, але так воно і треба.
Вона пішла поставити миску на туалетний столик. Матьє підвівся.
— Гаразд, — сказав він. — Що ж, мені пора.
— Ой ні, не йдіть! — жваво відказала вона. І тихіше докинула: — Якщо він захоче піти, то в мене не вистарчить сили, щоб затримати його.
— Ви що, гадаєте, я стерегтиму його тут цілу ніч?
— Ви такі нелюб'язні! — роздратовано кинула вона. І за мить трохи лагідніше додала: — Принаймні зачекайте, поки він засне, це станеться швидко.
Хлопчак метався на ліжку, вигукуючи щось незрозуміле.
— Де він оце тинявся, що довів себе до такого стану? — поспиталася Ірена.
Вона була повнява, з матовою шкірою, надто вже ніжною і трохи вогкою, на взір не дуже чистою; здавалося, ніби вона щойно прокинулася. Та голова її була прегарна: маленький рот із втомленими кутиками, великі очі і малесенькі рожеві вушка.
— Ну от, — сказав Матьє, — він заснув!
— Та невже?
Вони здригнулися: хлопчак схопився і голосно скрикнув:
— Флоссі! Мої штани!
— А нехай тобі! — сказав Матьє.
Ірена всміхнулася.
— Вам доведеться пробути тут до ранку.
Та це було марення, провісник сну: Філіп упав горізнач, кілька секунд іще щось бурмотів, а потім відразу ж захропів.
— Ходімо, — сказала Ірена.
Він пройшов за нею до великої з рожевими кретоновими шпалерами. На стіні висіла гітара й укулеле. (*)
======
*Негритянський музичний інструмент — прим. пер.
======
— Це моя кімната. Я залишаю двері прохиленими, щоб чути, що він там робить.
Матьє побачив велике розстелене ліжко з балдахіном, пуф, грамофон і платівки на столику в стилі Генріха ІІ. На кріслі-качалці валялися пожмакані панчохи, жіночі трусенята і комбінації. Ірена простежила за його поглядом.
— Я ходила на блошиний ринок.
— Незлецько, — сказав Матьє. — Геть незлецько.
— Сідайте.
— Де? — запитав Матьє.
— Зачекайте.
На пуфі стояв кораблик у пляшці. Вона взяла його й поставила долі, потім зняла з крісла-качалки білизну і поклала її на пуфі.
— Ось. А я сяду на ліжку.
Матьє сів і почав гойдатися.
— Востаннє я сидів у кріслі-качалці в Німі, в передпокої готелю Арен. Мені було п'ятнадцять років.
Ірена не відповіла. Матьє знову побачив перед собою великий темний передпокій із зашкленими дверима, які сяяли від сонця: йому ще належав той спогад; були й інші, потаємні й невиразні спогади, які тремтіли довкруг нього: я не втратив свого дитинства. Дорослий, зрілий вік завалився в однісіньку мить, та дитинство залишалося, тепле-тепле: ще ніколи не було воно так близько. Він знову подумав про малого хлопчину, який лежав на піщаних дюнах Аркашона й вимагав свободи: Матьє перестав соромитися перед цим упертим хлопчаком. Він підвівся.
— Ви йдете? — запитала вона.
— Піду прогуляюся, — відказав він.
— Не хочете трохи посидіти?
Він повагався.
— Як по правді, то мені хотілося лишитися самому.
Вона поклала йому долоню на руку.
— От побачите, зі мною буде так, наче ви самі.
Він глянув на неї: в неї була чудернацька манера говорити, млява і трохи дурненька в своїй поважності; вона ледве розтуляла свого ротика і похитувала головою, немовби змушуючи її випускати слова.
— Я залишаюся, — сказав він.
Вона не виявила ніякого задоволення. Втім, її обличчя здавалося не дуже виразним. Матьє ступнув кілька кроків по кімнаті, підійшов до столу і взяв декілька платівок. Вони були зачовгані, деякі надкололися, більшість були без конвертів. Тут було кілька джазових платівок, попурі Моріса Шевальє, "Концерт для лівої руки", "Квартет" Дебюссі, "Серенада" Тозеллі й "Інтернаціонал" у виконанні російського хору.
— Ви комуністка? — запитав він у неї.
— Ні, — відказала вона, — в мене переконань немає. Гадаю, я була б комуністкою, якби люди не були таким лайном. — І, подумавши, докинула: — Я пацифістка.
— Чудна ви, — сказав Матьє. — Якщо люди — лайно, то вам було б усе одно, як вони вмирають — на війні чи якось інакше.
Вона з упертою поважністю похитала головою.
— Якраз навпаки, — сказала вона. — Тому й огидно воювати з їхньою допомогою, що вони лайно.
Запало мовчання. Матьє глянув на павутиння під стелею й засвистів.
— Я нічого не можу запропонувати вам випити, — сказала Ірена. — Хіба що ви любите оршад. Там у пляшці ще трохи є.
— Гм! — сказав Матьє.
— Авжеж, так я і думала. О, на комині є сигара, візьміть, якщо хочете.
Він підвівся і взяв сигару, вона була суха й поламана.
— Можна я натопчу нею люльку?
— Робіть з нею все, що захочете.
Він знову сів і, відчуваючи на собі погляд Ірени, почав розминати сигару в долонях.
— Почувайтесь як удома, — сказала вона. — Якщо не хочете говорити, то не говоріть.
— Гаразд, — сказав Матьє.
За хвилю вона запитала:
— Спати не хочете?
— Ні.
Йому здавалося, що він уже ніколи не захоче спати.
— Де ви зараз були б, якби не зустріли мене?
— На вулиці Монторґей.
— І що робили б?
— Гуляв би.
— Мабуть, вам дивно, що ви тут.
— Ні.
— Що правда, то правда, — з невиразним докором сказала вона, — здається, ніби вас тут і нема.
Він не відповів: він гадав, що вона має рацію. Ці чотири стіни й ця жінка на ліжку були незначним випадком, невиразними нічними примарами. Матьє був скрізь, де панувала ніч, від північних кордонів до Лазурного берега; він був одним цілим з нею, дивився на Ірену всі очима ночі: вона була всього лиш крихітним світлячком у нічній пітьмі. Од пронизливого крику він аж підскочив.
— Ото вже лихо! Піду гляну, що там із ним.
Вона навшпиньках вийшла з кімнати, а Матьє запалив люльку. Йому вже не хотілося йти на вулицю Монторґей: вулиця Монторґей була тут, вона перетинала кімнату; тут проходили всі вулиці Франції, росли всі її трави. Ці чотири дощані стіни поставили десь. Матьє теж був десь. Ірена повернулася й сіла: вона була хтось. Вона не була схожа на бретонку. Радше на маленьку аннамітку з кав'ярні "Дом". В неї була шафранова шкіра, невиразне і млява грація.
— Пусте, — сказала вона. — Він марить.
Матьє мирно затягнувся люлькою.
— Цей хлопчак, напевне, добряче зазнав лиха.
Ірена стенула плечима, і її обличчя різко змінилося.
— Овва! — сказала вона.
— Ви раптом стали такою черствою, — зауважив Матьє.
— Ох, мене так дратує, коли жаліють отаке паненя, це ж бо витівки багацької дитини.
— Але ж він усе-таки нещасний.
— Не змушуйте мене сміятися. Батько витурив мене з дому в сімнадцять років: мушу сказати, ми не дуже ладнали між собою. Та я не сказала б, що була нещасна.
На мить Матьє угледів під її пещеною личиною бувале і жорстке лице жінки, яка багато чого зазнала на віку. Голос її, повільний і глибокий, плив із якимсь монотонним обуренням.
— Можна бути нещасним, — сказала вона, — якщо тобі холодно або ти недужий або в тебе немає чого їсти. Все інше просто химери.
Він зареготався: вона старанно морщила носа і широко розтуляла свого ротика, випльовуючи слова. Він насилу чув її: він її бачив. Погляд. Величезний погляд, порожнє небо: вона тріпотіла в цьому погляді, немов комаха у світлі фар.
— Ні, — сказала вона, — я можу дати йому притулок, опікуватися ним, завадити йому коїти дурниці, та не хочу я, щоб його жаліли. Бо знаю, що таке нещастя! Й коли буржуа кажуть, що вони нещасні...
Вона уважно глянула на нього і звела подих.
— Щоправда, ви теж буржуа.
— Так, — відказав Матьє. — Авжеж, я буржуа.
Вона бачить мене. Йому здалося, ніби він твердне і хутко меншає. За цими очима було беззоряне небо, в неї теж є погляд. Вона бачить мене, як бачить стіл та укулеле. І для неї я існую: часточка, що зависла у погляді, буржуа. Це правда, що я буржуа. І все-таки йому не вдавалося відчути це. Вона знай дивилася на нього.
— Чим ви заробляєте на життя? Ні, давайте я сама вгадаю. Ви лікар?
— Ні.
— Адвокат?
— Ні.
— Отакого! — сказала вона. — Може, ви шахрай?
— Я викладач, — сказав Матьє.
— Цікаво, — трохи розчаровано сказала вона. Але потім хутко докинула: — Ну, та це не має значення.
Вона дивиться на мене. Він підвівся і взяв її за руку, трохи вище ліктя. Ніжне гаряче тіло трохи ум'ялося під його пальцями.
— Що це з вами? — запитала вона.
— Хочу доторкнутися до вас. У відповідь: ви ж дивитеся на мене.
Вона притулилася до нього, і погляд її затягло імлою.
— А ви подобаєтеся мені, — сказала вона.
— Ви мені теж.
— У вас є дружина?
— В мене нікого немає.
Він сів біля неї на ліжку.
— А ви? У вас є хто-небудь у житті?
— Ну... дехто є. — Вона з досадою махнула рукою. — Мене легко взяти.
Погляд зник. Залишилася китайська лялечка, яка пахла червоним деревом.
— Легко? Та й що? — запитав Матьє.
Вона не відповіла. Вона вхопила голову в руки і поважно дивилася в порожнечу. "Вона полюбляє замислюватися", — подумав собі Матьє.
— Коли жінка вбого вдягнена, то мусить бути такою, щоб її легко було взяти, — за мить озвалася вона.
І занепокоєно обернулася до Матьє.
— Я не викликаю у вас ніяковости? — запитала вона.
— Ні, — з жалем відказав Матьє. — Не сказав би.
Та в неї був такий засмучений вигляд, що він обняв її.
Кав'ярня була порожня.
— Зараз друга година ранку, еге ж? — запитала Івіш офіціянта.
Він утер очі зворотнім боком долоні і зиркнув на стінного дзигаря. Годинник показував пів на дев'яту.
— Можливо, — буркнув він.
Івіш скромно притулилася в куточку, напнувши спідницю на коліна. Я сирота, їду до тітки, яка мешкає в передмісті Парижа. Вона подумала, що в неї надто вже блищать очі й нагорнула коси на обличчя. Та серце по вінця наповнилося майже радісним збудженням: зачекати одну годину, перетнути одну вулицю, і вона стрибне в потяг; о шостій годині я буду на Північному вокзалі, спочатку піду в "Дом" і з'їм дві помаранчі, а потім подамся до Ренати позичити п'ятсот франків. Їй хотілося замовити коньяку, але ж сироти не п'ють міцного.
— Можете принести мені чаю з липового цвіту? — тоненьким голосочком запитала вона.
Офіціянт обернувся на підборах, він був жахливий, та його потрібно було улестити. Коли він приніс чай з липи, вона кинула нього ніжний наполоханий погляд.
— Дякую, — зітхнула вона.
Він став перед нею і спантеличено засопів.
— Куди це ви їдете?
— В Париж, — відказала вона, — до тітки.
— Ви часом не дочка пана Сергіна, того, що тримає тартак?
От йолоп!
— О ні, — сказала вона. — Мій батько загинув у 1918 році. Я з притулку для дітей учасників війни.
Він кілька разів хитнув головою й пішов собі: то був неотеса, селюк. В Парижі у всіх офіціянтів оксамитові погляди й вони вірять усьому