А з 1892 року він уже сам змушений був заробляти собі на життя: репетиторством, канцелярською роботою в адвокатів, а ще він брався за редагування місцевих газет-видань. До того ж, за порадами старших товаришів, Лесь записався на юридичний факультет Чернівецького університету, куди його й прийняли. І мрії покутянина, "піти шляхом Михайла Павлика", були дуже-дуже близько, але хвороба та потреба в грошах сповільнили Лесевий запал. А от стримати потяг до письменництва — ніщо вже не завадило, та ще й тепер, працюючи в адвокатів, він мав багато прикладів, життєвих історій, які так і просилися на перо здібного літератора.
Як виявилося, 1890-і роки були найпліднішими для Леся Мартовича, як на суспільному поприщі, так і на письменницькій ниві. Він потроху ставав на ноги, як у фінансовому, так і в особистому плані. Молодий і амбітний покутянин поринув в громадську роботу, адже попри те, що працював в адвокатських канторах, мавзмогу тепер надавати своїм соплемінникам-селянам якісь поради та рекомендації та помагати неписьменним в якихось "бумажних" питаннях. В цей час він найбільше відчув те складне становище галицького селянства, його потреби та біди. Тому й не дивина, що окрім своєї роботи, Лесь ще більше часу почав приділяти громадським починам. І, до того, суспільно-активний Мартович, ще активніше подався в просвітництво: він їздив по довколішнім селам з лекціями-читаннями, привозив газети та літературу, зачинав читацькі гуртки, помагав селянам з оформленням відозв-петицій. Довкола нього гуртувалися й інші дієві селяни-українці. Звичайно ж, така діяльність покутянина не оминула увагою зі сторони урядовців та панського стану, тому нашіптувачі та лиходії домагалися свого — Лесь так і не зміг надовго закріпитися в жодній з адвокатських кантор. І постійні переслідування його на покутській землі, декотрими захланними соплемінниками — спонукали Леся податися на Львівщину, куди перебралися багато його друзів та й знайомих-однодумців було побільше.
Але за що ж так невзлюбили Леся Мартовича галицькі паничі, духівники та поляки? В першу чергу, за його громадську позицію та активність, і ще й за допомогу-просвітництво серед "темного селянства". До того ж Лесь не припиняв писати, і з-під його пера виходили, хоч і не часто, але дуже влучно — гостро-соціальні публікації в місцевій пресі, а деякі знаходи відгук і в Відні, Варшаві, Києві. І багато хто бачив в тих дописах самого себе: захланних. продажних та скупих особин, які живляться невтомною працею затумканого і неписьменного галичанського селянства. Сатира Мартовича була найдошкульнішим факторм, адже багато хто з тих "добропорєдних галичан" били себе в груди і лише на словах опікувалися питаннями простого люду, а навправду — жили саме з тих утисків та зисків зі своїх бідних соплемінників.
Суттєвою віхою і останньою краплею несприйняття стала — активна позиція й участь Мартовича у виборчих проуесах, які започатковували австрійські урядники. І тут, саме Мартович став найбільшим збурювачем та руйнівником звичок/планів — висуваючи і опікуючись мужицькими депутатами/представниками. Хоч і не часто вдавалося Мартовичу добиватися позитивних результатів, але поголос про становлення "мужицької правди" та початкові зрушення в розгляді селянських питань — уже були суттєвим набутком (який відобразився уже через кілька десятиліть, коли ці початкові потуги з гуртування селян переросли в потужні галичанські просвітницький та національно-визвольний рухи). До того ж, Лесь став одним з головних агітаторів за Народного представника до Загальних Зборів у Відень, яким мав бути його побратим і старий товариш — Іван Франко (ненависний опозиціонер — для австрійсько-польської верхівки). Це був зірковий час Мартовича — харизматичний, метикуватий та освічений — він прихиляв до себе та своїх лекцій-виступів —числені селянські маси.
Звичайно ж, довелося урядникам вишуковувати контр-методи аби зменшити вплив-активність Леся Мартовича. Спершу вони закрили йому двері до більшості адвокатських установ краю (де він мав певну практику та призаробітки), потім були утиски його родини та видавців (які змушені були відмовляти Лесеві в редакторських підробітках). До того ж, твори Мартовича попали "на замітку" цензорам й більшість їх заборонялися, або ж виходили за межами Покуття, Галичини. та й в обмежених тиражах. Та ще й прихильність Леся Мартовича до соціалістичних ідей класифікувалася, як перехід його під прапори москвофільства (через захоплення Тургенєвим, Достоєвським та іншими письменниками) чи німецького кола (часті лекції й цитування на них Маркса). І насамкінець, урядники й поляки звинуватили його в атеїзмі і висміюванні релігії (хоч, внаправду, в своїх творах він висміював саме захланних релігійників, які користаються релігією в своїх ниццих інтересах) — тому такі закиди в глибоко релігійному та консервативному галичанському суспільстві були дуже болючими та дошкульними для Мартовича й кола його родини/прихильників. Ось і такими маніпуляціями, урядникам та полякам вдалося витіснити Леся Мартовича з його рідних місцин — Покуття.
Перебравшгись на Львівщину, Мартович не полишив свою активну громадську проекцію — він надалі був учасником багатьох ініціатив своїх побратимів: Івана Франка, Павлика, Стефаника..., адже тепер ще й був поблизу них. Тільки от хвороба його почала доймати, та й зубожіння родини і ще й фінансова невизначенність обмежували його в діях. Крім того, Мартовичу довелося проводити складні перемовини аби перевестися з Чернівецького до Львівського університетів та шукати підтримки у львівському науковому середовищі (яке дуже стримано сприймало "агітатора-покутянина" та ще й "писаку-говіркою"). Та згодом, йому таки вдалося перевестися, але все треба було починати "майже з нуля" ы тоды, знову, в нагоді стали його побратими, які помагали з підзаробітками (підкидаючи йому редагування в місцевій пресі, адвокатські послуги та репетиторство). Вдячний Лесь продовжував свою просвітницьку діяльність, а за тим, ще більше вдався до писання: складаючи свої новелі-сатири, пишучи статті в місцеву пресу, читаючи лекції чи просто готуючи виступи до зібрань.
З початків 20-го століття активність Леся Мартовича трішки згасла. Що спричинило до такого повороту — достеменно невідомо, хоча більшість дослідників його творчості (та й самих істориків-досліджувачів тогочасся) схиляються до думки, що сукупність різних побутових негараздів, прогресуюча хвороба та ідеологічна негнучкість — ось основні причини, які повпливали на подальшу долю письменника та громадського діяча.
Ключовим чинником стала політична складова, адже Мартовича пов'язували, і він сам не цурався, з політичними та громадськими ініціативами, що стосувалися підтримки народних мас. Як і його побратими, він підтримував народно-демократичний рух (найбільшими виразниками якого були Іван Франко, Павлик та Драгоманів). Та сам Мартович стоявна його лівій — соціально-революційній стороні. А так як в середовищі демократів взяла верх гілка парламентаризму з висуванням своїх представників до урядових австрійськх структур — то Лесеві довелося усунутися від ключових напрямів в цьому політичному процесі. Швидше за все, таке самоусунення було внаслідок нетерпимості й те бажання агітувати за декотрих скоробагатьків, яких австрійські урядники та релігійники просували в висуванці. А Мартович дотримувався принципу: що інтереси простих селян, ремісників і галичан не повинні представляти конформісти з числа релігійників та паничів. Але суспільні рухи тогочасся були такими, в яких Мартович не бачив себе, тому і не вбачав потреби надавати свою підтримку класовим опонентам і це, як показав час, зашкодило як йому, так і тим, новоявленим, сподвижникам українства (адже саме росіянсько-більшовистські теорії, за 10 років, витіснили серд селянства і робітні Галичини і України — всі зачатки соціалістично-народницьких потуг Івана Франка, Леся Мартовича, Павлика....)
Обмеживши себе в громадських акціях, Мартович зумів приділити більше уваги доктаратурі (таки отримав диплома адвоката — 1909 рік) і зачав свою невеличку адвокатську практику. Але через проблеми зі здоров'ям, в 1905 році, його звалила з ніг тяжка недуга, після якої він таки і не зміг оправитися. З тих пір, Лесь Мартович ще більше був обмежений в частих пересуваннях, та якихось надто суттєвих фінансових зисків адвокатура йому так не принесла. І тому надалі суттєвопомагала його редакторська діяльність і репетиторство-навчання. А ось, всі свої нездійсненні помисли, Мартович екстраполював в літературну складову, себто наймаштабніший його задум — написати всеохоплюючу річ щодо життя галичан.
Десь уже перед 1910 роком важка недуга все більше і більше давала про себе знати і, зачинаючи, з цього року письменнику довелося злягти, а підлікувавшись, він таки полишив роботу в адвокатських канторах. А так як він не мав постійного притулку (так і не завівшисвоєї сім'ї) то поселився у свого знайомого І.Кунцева, на хуторі Улицьке, що поблизу Рави-Руської і займався лише підзаробітками — редагуючи кілька львівських періодичних видань. Та головним його тодішнім заняттям, яке забирало всі його сили: нове літературне зачинання — повість "Забобон" , яку йому таки вдалося скінчити в 1911 році і дати на рецензію своїм побратимам. Друзі та однодумці дуже схвально відгукнулися на цей твір Леся Мартовича. Та оскільки ця робота була відверто-сатирична й жорстка до панівних верств галицького суспільства, вона отримала не менш жорсткіший опір, щодо видавців та політиків. Її так і не рішилися одразу видавати, а зважаючи на "витання в повітрпі революційних потуг" — навіть побоювалися певних, радикальних, суспільних наслідків. До того ж, зважаючи на соціальне та революційне спрямування творчості автора, вони ладні були проігнорувати все ним роблене — лише би не дати йому стати каталізатором народного гніву/спротиву.
Та сам Мартович не дуже переймався тим, бо вважав, щоробота ще не скінчена, і саме друга частина (продовження) нададуть їй довершеного вигляду. Тоді ще й вигулькнули нагальніші проблеми — це можливість підлічитися та завершальна стадія в здобутті наук.