У трактуванні Сартра Бодлер — це художник, який намагався побачити себе збоку, як Іншого, тобто об'єднати у структурі власної особистості водночас суб'єкт і об'єкт буття. Це спонукає Бодлера до відмови від екзистенції як істинного існування, заснованого на вільному виборі самого себе, призводить до втечі в минуле, у світ своїх спогадів та образів. Бодлер розривається між екзистенцією і буттям — у цьому Сартр вбачав джерело бодлерівської суперечливості, роздвоєності.
Свою драматургічну діяльність Сартр розпочав ще в 1940 p., коли у таборі для військовополонених він написав і поставив різдвяну містерію "Баріона". Проте визнання до С. як драматурга прийшло аж у 1943 р. після постановки в окупованому Парижі його п'єси "Мухи" ("Les mouches"). Сюжетною основою цього твору став античний міф про Ореста, котрий помстився своїй матері, цариці Клітемнестрі, за убивство батька — царя Агамемнона. Сартр використовує античний міф для вираження екзистенціалістської концепції світу й людини. Поєднання крайніх форм натуралізму з модернізованим міфом — визначальна особливість сартрівської драматургії. Орест, прибувши в Арґос, мешканці якого розчавлені почуттям провини і живуть у страху та покорі, відкриває для себе закляклість і мертвотну непорушність буття. Орест, усвідомивши свою свободу, робить вибір: він убиває вбивць свого батька — царя Егісфа і Клітемнестру. Здійснивши цей акт відплати, Орест стає екзистенційним героєм. Але здобуття абсолютної свободи супроводжує втрата єдиної близької Орестові людини — його сестри Електри. За свободу Орест розплачується самотністю, покинутістю.
У наступних п'єсах: "Смерть без погребіння" ("Morts sans sepultures", 1946), "Брудні руки" ("Les Mains sales", 1948), "Диявол і Господь" ("Le Diable et le bon Dieu", 1951), "Альтонські від-людники" ("Les sequestres d'Altona", 1960) — Сартр розвиває прийоми і принципи нової театральності, "театру ситуацій", що намагається через призму конкретної ситуації побачити якісь універсальні, трактовані в екзистенціалістському дусі підвалини людського існування. "Коли слушно, що людина вільна в даній ситуації, що вона сама обирає себе у цій ситуації і за її посередництвом, то це означає, що в театрі варто показувати прості й людяні ситуації — так само, як і свободу, яка обирається у таких ситуаціях", — писав Сартр у праці "До театру ситуації" ("Pour un theatre de situations").
На початку 50-x pp. почалося зближення Сартра з французькою комуністичною партією. Сартр двічі побував у СРСР, підтримував кубинську революцію, виступав проти колоніальних війн у В'єтнамі та Алжирі, проти американської агресії у В'єтнамі. У 1960 р. побачив світ перший том його філософської праці "Критика діалектичного розуму" ("Critique de la raison dialectique"), яка стала свідченням еволюції філософсько-естетичних поглядів Сартра під впливом марксизму. У центрі дослідження, як і в попередніх працях Сартра, перебуває індивід, його особисті якості і внутрішні детермінанти його діяльності. Однак тепер міркування Сартра ґрунтуються на марксистській тезі про те, що кожен індивід — член суспільства, детермінований рівнем розвитку продуктивних сил і суспільною структурою. У передмові до "Критики діалектичного розуму" Сартр писав: "Я вважаю марксизм непроминущою філософією нашого часу". Відтак він здійснив спробу пов'язати екзистенціалістську антропологію з марксизмом.
Автобіографічна повість "Слова" ("Les Mots". 1964) ознаменувала відхід Сартра від колишнього кола проблем екзистенціалістської філософії. У центрі твору — проблема відповідальності митця. Сартр відмовляється від існування у замкнутому світі слів, показує формування особистості під впливом певного соціального середовища та конкретної історичної епохи; він відходить від міфологем своєї ранньої і зрілої творчості, змальовує правдиву картину життя довоєнної Франції.
У 1964 р. Сартр став лауреатом Нобелівської премії, "за багату на ідеї, пронизану духом свободи та пошуками істини творчість, яка справила величезний вплив на наш час". Проте він відмовився від неї, мотивуючи це тим, що комітет з присудження премії зневажив здобутки багатьох революційних письменників XX століття і що він "не бажає, щоби його перетворювали у суспільний інститут".
У книзі "Нема роду без вироду. Гюстав Флобер. 1821-1857" ("L'Idiot de la familie. Gustave Flaubert de 1821 a 1857", 1971-1972) Сартр здійснив спробу поєднати екзистенціалізм з марксизмом та психоаналізом. Для пояснення творчого генія Флобера Сартр вдався до аналізу дитячих переживань майбутнього письменника та породжених ними неврозів (в дусі З. Фройда). Проте Сартр не обмежився психоаналітичною методикою дослідження творчої особистості. Він визнає, що формування особистості Флобера було обумовлене історичною епохою. Екзистенціалістська настанова Сартра виявилася у тому, що центральне місце у праці про Флобера, як і в попередніх творах Сартра, належить "мікроаналізу" особистості, тобто аналізові її внутрішнього світу, складної системи мотивів і мети практичної діяльності.
Сартр був володарем дум значної частини європейської інтелігенції середини XX ст., виразивши її сумніви і пошуки. Творчість С. залишила слід у філософії та літературі, в естетиці та критиці, у театрі та кінематографі.
В останні роки життя письменник-філософ майже осліп від глаукоми, а помер 15 квітня 1980 р.Українською мовою твори Сартра перекладали Р. Доценко, О. Жупанський, В. Борсук, Г. Філіпчук та ін. В. Триков