Франсуа Рабле

Біографія

Сторінка 2 з 3
  • Рабле Франсуа
  • Рабле Франсуа
  • Рабле Франсуа
  • Рабле Франсуа

Дід, батько і син дуже схожі один на одного передусім неймовірними розмірами тіла. Як і автор, всі вони переконані в тому, що смачна страва ще ніколи і нікому не зашкодила. У романі сила-силенна сцен, пов'язаних із поглинанням їжі, причому герої твору ніколи не їдять наодинці, тишком-нишком. Трапеза у Рабле — це завжди свято, бучний бенкет. Бенкетують з нагоди народження Ґарґантюа, з нагоди завершення війни, вдалого диспуту, щасливого повернення з морської подорожі. До того ж, неапетитної їжі у Рабле не буває. Якісь тельбухи, які "вже почали псуватися", або коржі з грубого борошна описані так смачно, що читачеві разом з героями "аж слинка тече".

Важливу роль у романі відіграє знайомство Рабле з античною наукою та філософією. У грецьких та римських авторів Рабле знайшов чимало суголосних думок та образів. Роман про велетнів насичений серйозними та напівжартівливими цитатами, натяками, прикладами з давнини. Письменникові близький античний ідеал гармонії, прагнення до всебічного розвитку духовних і фізичних можливостей людини. Велетні Рабле значно переважають звичайних людей не лише розмірами шлунка. їм властива також спокійна мудрість і ґрунтовність знань. Так у казковій, алегоричній формі Рабле пропагує улюблену думку ренесансного гуманізму про безмежні можливості людського єства.

Але з власного досвіду Рабле знає і те, що справді освіченою людиною можна стати лише завдяки наполегливій праці. Одним із перших у Європі письменник виклав наукову систему виховання та навчання, яку визнає навіть сучасна педагогіка.

Попервах Ґрангузьє намагається дати синові традиційну богословську освіту, але невдовзі зауважує, що Ґарґантюа, котрого навчає магістр Тубал Олоферн, не лише не розумнішає, а навпаки — стає дедалі дурнішим і тупішим. Зате під впливом гуманіста Понократа і завдяки власній сумлінності Ґарґантюа пізнає радість прилучення до істинного знання. Запропонована Понократом програма зорієнтована передусім на те, щоби не марнувати жодної години на другорядні справи. Ґарґантюа прокидається о четвертій годині ранку. І в приміщенні, і під час прогулянок його розум зайнятий опануванням основ різних наук. Навчання чергується з фізичними вправами — грою у м'яч, їздою верхи, плаванням, гімнастикою. Увечері гігант вчиться співати і грати на музичних інструментах. Коли надворі дощить, він відвідує майстерні для вивчення ремесел і ознайомлюється з новими винаходами. Щоби розвинути розум свого вихованця, Понократ знайомить Ґарґантюа з товариством місцевих учених, змагання з котрими зміцнює дух велетня і посилює його бажання відзначитися. В результаті застосування такої навчальної методики Ґарґантюа вдається подолати природні лінощі.

Змальовуючи гуманістичну модель виховання, Р. не тільки утверджує ідеал гармонійно розвиненої людини Ренесансу, а й надає цьому певного політичного смислу. Адже йдеться не просто про виховання кожної людини, а й про формування особи ідеального монарха. Зразково вихований Ґарґантюа стає добрим і розумним королем, котрий піклується про долю своїх підданців, захищає батьківщину, підтримує книгодрукування і розвиток науки в країні.

Рабле вірить у те, що "держави тільки тоді будуть щасливими, коли королі стануть філософами, або філософи — королями". З другої книги роману ми дізнаємося, що Пантагрюель, котрий вирушив за знаннями у Париж, "учився вельми сумлінно і досягнув відмінних успіхів". У листі, написаному Ґарґантюа до Пантаґрюеля, викладена гуманістична програма Ренесансу. Передусім, автор вірить у те, що людський рід може "невпинно вдосконалюватися", а діти повинні бути розумнішими і добрішими за батьків. Порівнюючи власну молодість із часом Пантагрюеля, Ґарґантюа не сумнівається у синовій перевазі: "Науки розвиваються, мови відроджені... Сьогодні розбійники, кати, пройдисвіти і конюхи освіченіші, ніж за моїх часів доктори наук і проповідники. Та що там казати! Навіть жінки та дівчата — й ті прагнуть до знань..." Зауваживши, що незабаром неукам взагалі стане непереливки, Ґарґантюа радить синові, по-перше, досконало вивчати іноземні мови, по-друге, розвивати у собі схильність до точних і природничих наук, по-третє, пам'ятати, що "знання, якщо не мати совісті, можуть лише занапастити душу".

Перебуваючи у вирі політичної боротьби XVI ст., Рабле не може не бачити, що створений ним портрет ідеальних королів — лише прекрасна мрія, що більшість монархів охоплені манією величності, ніж є "великими" насправді. І прагнуть вони не миру, а війни. Тема війни проходить через усі п'ять томів. Вона постає у різних, проте неодмінно злих і потворних подобах. Королі Пікрохоль і Анарх, вояки і генерали Навтьок, Фанфарон, Вовкулак, дурне військо з Диких ковбас, всілякі розбійники і грабіжники є нищівною сатирою на мілітаризм та жалюгідність войовничих загарбників.

Пікрохоль нападає на Ґрангузьє, скориставшись нікчемним приводом — сваркою за коржі між пекарями та пастухами. Проте марно намагається велетень навернути на розум чи задобрити агресора, Пікрохолеві всього мало. Він мріє про панування над цілим світом, а його військо тимчасом просувається країною велетнів, збиткуючись над жителями і грабуючи їх. Лише хоробрий чернець на прізвисько брат Жан Зубодробитель зупиняє ворогів, які вдерлися у монастирський сад, і знищує їх усіх до одного (загалом 13 622 вояків). Рабле полюбляє великі числа. Додаючи до тисяч якусь дещицю, автор наче кпинить із надто серйозного читача, котрий вимагає цілковитої правдивості і не розуміє, що літературна вигадка не може бути точною копією дійсності.

Не схожий на звичайні абатства і Телемський монастир, який Ґарґантюа заснував для брата Жана на знак подяки за його подвиги. Власне кажучи, це навіть не монастир, а модель ідеальної людської спільноти. Слово "телем" у перекладі з грецької мови означає "вільне бажання". У звичайних монастирях усе регламентовано і підлягає церковним ритуалам. Натомість у Телемі головна заповідь: "Роби, що хочеш". Зазвичай ченці складають три обітниці — безшлюбності, бідності і послуху. А мешканці Те-лему вважають, що кожен може одружитися, бути багатим і вільним у своїх вчинках. У монастир подаються кульгаві, криві, потворні, недорікуваті. Натомість у Телем приймають вродливих і ставних чоловіків і жінок. Що ж до віку, то для телемітів-жінок встановлені обмеження від десяти до п'ятнадцяти років, а для чоловіків — від дванадцяти до вісімнадцяти років. Усі вони вміють читати, писати, грати на музичних інструментах, а крім того, настільки досконало знають п'ять або шість мов, що пишуть цими мовами вірші та прозу. А найголовніше — живуть вони напрочуд дружно.

Рабле змальовує це утопічне абатство, маючи якнайсерйозніші наміри. Напис над брамою Те-лему — своєрідна програма європейського гуманізму. Річ у тім, що середньовічне суспільство не знало поняття свободи, у якому мотиви окремої особистості узгоджувались би з інтересами колективу. Феодали у свавільному шаленстві зважали лише на власні бажання, навіть якщо вони суперечили інтересам інших людей. Рабле вірить у те, що сама природа обдаровує освічених людей прагненням робити добрі вчинки й уникати негідних, що в людині закладена внутрішня потреба до гармонійного спілкування. Письменник запроваджує у вжиток поняття "компанії" — вільного товариства людей, об'єднаних спільністю смаків та інтересів, де немає місця чварам і непорозумінню. У телемітів усі прагнуть робити те, чого хочеться одному, а один, у свою чергу, не відділяє себе від інших.

І коли навколо Пантагрюеля згуртовується добра компанія "пантагрюелістів", то у ній також починає діяти цей принцип, хоча приятелі велетня — аж ніяк не ідеальні люди. Брат Жан — сміливець і веселун, проте страшенний нечупара. Рабле та й ілюстратори-книги змальовують його з постійними шмарклями під носом. Панурґ, котрого Пантаґрюель зустрів на Аркольському мості, — бувалий у бувальцях дженджик і дотепник, людина кмітлива та розумна, проте надто вже неперебірлива у засобах. Зрештою, саме він, починаючи з третьої книги, опиняється у центрі розповіді. Панурґ мізкує над питанням, чи варто йому одружитися. Він одночасно боїться і самотності, і обману. Тож вирушає за порадою до оракула Божественної Пляшки, а Пантаґрюель разом із друзями супроводжує його. Панурґ — дитя ренесансного міста, де він почувається, як риба у воді, вміє розважитися і знає 63 способи добування грошей, найчесніший серед яких — звичайна крадіжка. Втім, це не заважає йому постійно страждати від "хвороби, яку називають безгрошів'ям", адже Панурґ знає також 214 способів марнування грошей.

З образом Панурґа пов'язано чимало епізодів, які слушно вважаються хрестоматійними. Деякі з них навіть увійшли у французькі прислів'я та приказки. Проте, попри загальнолюдський смисл, у романі гостро відчувається та буремна епоха, яка настала у Франції у другій половині XVI ст. Головним ворогом Рабле стала Сорбонна. Так називалася вища теологічна школа, заснована у 1253 р. ченцем Робером Сорбонной, що стала бастіоном французького католицизму у його боротьбі з вільнодумством та єресями. Саме "сорбонністи", яким у XVI ст. була доручена духовна цензура, засудили роман Рабле. І письменник чудово розумів, наскільки серйозний цей вирок. Адже у тому самому 1546 p., коли побачила світ "Третя книга", на одному з паризьких майданів інквізиція спалила давнього друга Рабле, гуманіста Етьєна Доле, а самому письменникові довелося виїхати за межі Франції. Проте, від'їжджаючи, Рабле все ж залишив ліонському видавцеві "Четверту книгу", у якій не бракує злих алегорій на фанатиків-церковників і переляканих сучасників. Це передусім "панурґова отара". Під час морської подорожі Панурґ встигає посваритися з купцем на прізвисько Індик, котрий везе із собою на кораблі цілу отару вгодованих баранів. Щоби помститися своєму кривдникові, Панурґ купує у нього найбільшого барана-ватажка і кидає його за борт. Відтак усі інші барани, бекаючи і штовхаючись, починають один за одним стрибати у море. Зупинити їх уже неможливо. Зрозуміло, що поведінка баранів — це алегорія. Звичку нажаханого натовпу безтямно прямувати за своїм ватажком, навіть назустріч неминучій загибелі, називають стадним почуттям.

1 2 3