Це була ідея "старовинна й улюблена", що сходила до попереднього "рожевого" світогляду письменника. "У світі є лише одна позитивно-чудова особа — Христос", через те головний герой зорієнтований перш за все на його образ. Проте і в "Ідіоті" це значною мірою гуманістичний, а не церковно-православний Христос; ідеальна людина, а не Бог, що проявляється і в постійному прагненні "князя Христа" Мишкіна створити "земний рай" (напр., любовне братство дітей у Швейцарії), і в акцентуванні його людської природи ("широкості", тобто поряд із просвітленістю, переживання чужості світу та людям; "подвійних думок"; соромливості через небайдужість до оцінок інших людей і т. п.); і в його двоїстості (в емпіричному плані — "смішний дурник", "ідіот"; у метафізичному — мудрець і проповідник); і в явному перегуку образу героя з "природною людиною" Ж. Ж. Руссо. "Ідіот" — це остання спроба Достоєвського втілити соціально-утопічний ідеал: князь Мишкін покликаний подолати навколишнє зло та насилля, жорстокі пристрасті та користолюбство однією лише проповіддю самовдосконалення й особистим прикладом. Він вірить, що, коли всі люди житимуть "головно розумом", вони відразу ж опиняться в раю. Проте реалістичний метод зображення вступив у суперечність із первісним авторським завданням, "художність" перемогла "тенденцію". Незважаючи на благодатний вплив, справлений ним на Бурковського, Колю Волгіна, Євгенія Павловича та ін., фактичні наслідки "діяльності" князя гнітюче сумні: гине Анастасія Філіппівна, внутрішньо зломлена Аглая, стає вбивцею Рогожин, вмирає, бунтуючи проти світопорядку, Іполіт. "Рай на землі не легко дістається..." — слушно зауважує Мишкіну князь Щ. Самого звернення до "живого життя", яке є красою як "нормальність, здоров'я", недостатньо для відродження. Краса не в змозі "врятувати світ" — вона сама потребує порятунку, спотворюється і перероджується, переконує Д. на прикладі доль Анастасії Філіппівни й Аглаї. "І ось ідея "Ідіота" майже луснула", — констатує Достоєвський, закінчуючи роботу над романом. Трагічний колорит твору пов'язаний із неможливістю утопічного "раю на землі". Віднині Достоєвський прискіпливіше вглядається у власне християнське вчення про долі світу та людства, що позначилося на трьох наступних романах, які у багатьох моментах виросли із невтіленого "Житія великого грішника" (плани 1869-1870 pp.). Герой задуманої епопеї повинен пройти через усі зваби сучасного світу: егоїстичне самоутвердження через "мільйон", соціально-утопічну мрію про влаштування щастя людства ціною неминучої відмови від свободи особистості, "людинобога" й атеїзм, — перш ніж віднайти справжній ідеал у єднанні з божественною правдою. "Головне питання, що проходитиме через усі частини, — існування Боже", — писав Достоєвський. Проте химерне поєднання утопічних і православних поглядів збережеться навіть в останніх творах письменника.
Задум "Бісів" був спричинений роздумами Достоєвського про мету і діяльність підпільного революційного товариства, очолюваного С. Нечаєвим, крайньою нігілістичною програмою котрого було заперечення всіх вироблених історією морально-етичних норм, всезагальне знищення. За перипетіями нігілістичної змови, мовби освітлюючи їхнім внутрішнім світлом, проглядається другий план твору — релігійно-філософський роман-трагедія про "великого грішника" Ставрогіна, пронизаний апокаліптичною символікою. Як втілення розумового та низькоприродного демонічного начала, цей герой з'являється у творі в стані внутрішньої кризи: продовжувати йти шляхом зла нікуди — життєві сили вичерпані, попереду лише небуття. Він захоплюється "новою думкою" — угамувати гординю, стати на шлях покути її воскресіння. Звідси намір оголосити шлюб із Хромоніжкою, не мститися за ляпас Шатову і т. п. Але відірваність від народної "богоносності", утопічне прагнення врятуватися однією власною "думкою" роблять ці спроби марними: "врятуватися" лише своїми силами, без Божої допомоги, людина, за християнсько-церковним ученням, яке тут поділяє і Достоєвський, не може. І якщо Ставрогін, маючи "безмежну" силу, не в змозі нічого змінити у своїй долі, то тим паче приречені звичайні люди, котрі перебувають у зоні його впливу: загибель Шагова, Кирилова, Хромоніжки, Лізи Тушиної та ін. закономірна. Сатанізм головного героя проявляється і в особливому естетизмі. "Ви на обидвох полюсах... знайшли збіг краси, однаковість насолоди", — зауважує Ставрогіну Шатов. У насильстві над Матрьошею, в одруженні з Лябядкіною — гидкий, підлий, потворний "полюс". Серед головних причин загибелі "Премудрого змія" не лише розмисловість, а й естетизм: невдача сповіді у святого старця Тихона пов'язана зі страхом видатися смішним і жалюгідним, що натомість каяття викликає у Ставрогіна останній приступ зневаги та злості до людей.
У "Бісах" Достоєвський остаточно знайшов ту своєрідну манеру розповіді — не від автора, не від головного героя, а від хронікера-очевидця, який не знає внутрішніх пружин подій, — котра перейде потім у "Підліток" і "Брати Карамазовы". Це допомогло письменникові досягти видимої об'єктивності викладу і водночас зберегти таємничість і сюжетну захопливість.
У травні 1872 р. Достоєвські переїхали на літо з Петербурга у Стару Руссу, тихе невеличке містечко у Новгородській губернії. Відтоді вони приїжджали туди щоліта, у 1874 р. — залишилися зимувати, а в 1877 р. купили скромну дачу. У Старій Руссі Достоєвський майже цілком написав романи "Підліток" і "Брати Карамазови", багато розділів "Щоденника письменника", "Слово про Пушкіна".
З 1873 р. Достоєвський став відповідальним редактором журналу "Громадянин" ("Гражданин"), у якому почав публікувати "Щоденник письменника" ("Дневник писателя"), своєрідний моножурнал, де відгукувався на важливі тогочасні політичні події, аналізував хід судових процесів, порушував актуальні моральні питання. Відверта публіцистика та прямий відгук на події перемежовувались у "Щоденнику" з художніми творами, які набули самостійного значення: "Хлопчик у Христа на ялинці", "Бобок", "Сон смішного чоловічка", "Покірлива". Автор "Щоденника" поступово ставав учителем життя для тисяч росіян. Він листувався з багатьма людьми, приймав численних відвідувачів. Видання "Щоденника" перервалося в роки роботи над романами "Підліток" (1874—1875) і "Брати Карамазови" (1878— 1879), але повсякчас поновлювалось і тривало аж до січня 1881 р.
Як і попередні, роман "Підліток" присвячений теперішньому та майбутньому Росії, але акцент тут переміщений на майбутнє. Герой-оповідач — юнак, "підліток"; від того, яка "ідея" домінує в ньому та його однолітках: "мільйон", "золотий вік" чи Нагірна проповідь, — залежать подальші долі країни. Різноманітні люди оточують Аркадія Довгорукого. Це перш за все його батько Версілов, російський аристократ, який піднявся до вершин європейської культури, але відірваний від національних коренів. Проте він як безцінне зернятко носить у душі "російську ідею" — здатність "всесвітнього вболівання за всіх". Як і інші гуманістичні шукачі соціальної справедливості, Версілов також захопився мрією про "золотий вік", без якого "народи не хочуть жити і не можуть навіть і померти!" Проте цю мрію він вважає нехай і шляхетною, але "помилкою людства", і його думка про "золотий вік" за суттю своєю глибоко песимістична.
Підліток Аркадій, кровно пов'язаний з народно-православною стихією через свою матір-селянку і "законного" батька, "народного святого" Макара Долгорукого, є тим "стовбуром", рухаючись по якому життєві соки можуть наситити майже всохлу крону дворянської культури.
У травні 1878 р. письменник разом із В. Соловйовим здійснив поїздку у ковельську Оптину пустинь, центр російського "старецтва", під час якої повідомив супутнику головну думку майбутнього роману "Брати Карамазови" — "церква" як позитивний суспільний ідеал. "Церкву" Достоєвський трактував як любовне братство людей, у якому "кожен перед всіма за всіх винен; не знають лише цього люди, а якби дізналися — зараз був би рай!" Так "давня мрія" про "золотий вік", попри все зберігаючись в основних рисах, переростає в покладання надій на "царство Боже", здійснення якого на землі залежить від морального стану людей. У конкретний емпіричний світ роману постійно вриваються "світи інші", оселі Бога та диявола, з'являється містичний ореол, "фантастика": наприклад, дивовижне перетворення Альоші, який цілує землю, або розмови Івана Федоровича з Чортом. Взаємопов'язаність усього живого, взаємо проникність "світів" — головна думка "Братів Карамазовых".
Реальний, соціально-історичний шар твору — панорама сучасної Росії. Кожен із героїв, як зазвичай у Достоєвського, є втіленням певної "ідеї". Зіткнення цих життєвих установок і визначає дію роману. Огидний у своєму цинізмі та розбещеності старий Карамазов — своєрідний символ смерті та загнивання російського суспільства 60-х pp. Старший син, Дмитро, — людина стихійна, "широка", у ньому добро перемішане зі злом. Він заплутується у своїх пристрастях, він заходить у моральну безвихідь; але, попри все, в його душі, — запорука майбутнього воскресіння в іншому, праведному житті. "Винуватість за всіх", яку несподівано відчуває Митя після звинувачення його у вбивстві батька, передбачає хресний шлях страждання, покутування: через те герой готується в Сибіру заспівати "гімн Богу". Дмитра притягує до Альоші, який є втіленням справжнього "живого життя". Навпаки, з Іваном, який уособлює могутність заперечення, чари зла, в нього немає нічого спільного, їхні стосунки суто зовнішні. Саме Іван — справжній, "по ідеї", вбивця батька. Смердяков — жалюгідна постать — лише виконавець його злої волі. Іван такий самий нігіліст (у соціальному, моральному й онтологічному планах), як Раскольников і Ставрогін. На цій дорозі його чекають не моральний подвиг, як Альошу, не відродження до нового життя, як Дмитра, а крах особистості (божевілля) і смерть (свідчення цьому — самогубство Смердякова). Апофеоз нігілізму у творі, та й у всій творчості Достоєвського — створена Іваном поема "Великий інквізитор".
"Брати Карамазовы" письменник задумував як серію романів; проте написав лише перший, який "майже навіть і не роман, а тільки один момент із першої юності мого героя" — "раннього людинолюбця" Альоші Карамазова, покликаного втілити у житті заповіти свого монастирського наставника старця Зосими.