Федір Достоєвський

Біографія

Сторінка 2 з 4
  • Достоєвський Федір Михайлович
  • Достоєвський Федір Михайлович
  • Достоєвський Федір Михайлович
  • Достоєвський Федір Михайлович

У випадку невиконання цього зобов'язання видавець отримував право на передрук усіх майбутніх творів Достоєвського без будь-якої винагороди авторові, тим самим загрожуючи позбавити його засобів до існування. Ще у квітні 1864 р. від туберкульозу померла дружина Достоєвського.

1860—1864 pp. сам Достоєвський згодом назвав часом "переродження переконань". Очевидно, що відмова від соціалістичних ідеалів відбулась у письменника не стільки в результаті каторги, скільки в процесі зіткнення з "плинною дійсністю" 1-ої пол. 60-х pp. Художні твори цих років також відтворюють еволюцію світогляду письменника. У "Записках із Мертвого дому" (1860) в цілому ще зберігається антропологічна концепція "доброї" людської натури, але саме тут уперше в Достоєвського з'явилося чітке уявлення про свободу як основу особистості.

У 1861 р. в журналі "Час" був опублікований роман "Зневажені та скривджені" ("Униженные и оскорблённые"). У традиційні для письменника мотиви 40-х pp. (співчутливе змалювання "маленьких людей", людську гідність яких зневажають) вплітаються нові ноти. Трагедія Наташі Іхменєвої зумовлена не стільки зовнішніми, скільки внутрішніми, морально-психологічними причинами. Вона і жертва, і мучителька водночас. Новим у творчості Достоєвського став також тип кн. Валковського — відверто хижого, цинічного, жорстокого, розумного.

Літні місяці 1862 і 1863 pp. письменник провів за кордоном, відвідавши Німеччину, Англію, Францію, Італію та ін. країни. Спостереження, зроблені в першій поїздці, вилились у "Зимові нариси про літні враження" ("Зимние заметки о летних впечатлениях", 1863), надзвичайно важливі для розуміння світоглядницького зрушення, що відбувалося з Достоєвським у ці роки. Тут уперше розгорнута одна із ключових проблем Достоєвського-романіста — співвідношення Росії та Європи. "Спрага страждання", непомутнілий божественний образ Христа, який він відкрив у серці російського народу, робили, за Достоєвським, неприйнятними для Росії західні, революційні, засоби перевлаштування. Особливий, самобутній шлях рідної країни до "земного раю" — ось соціально-політична програма Достоєвського поч. 60-х pp.

"Записки із підпілля" ("Записки из подполья", 1864), за висловом О. Долініна, — "пролегомени" до всієї подальшої творчості Достоєвського. Якщо "Мертвий дім" — серія лабораторних дослідів, проставлених самим життям, то в "Записках із підпілля" — результат цих дослідів, нова "речовина", отримана в результаті спроб і сумнівів. Про героя підпілля сам автор у нарисі "Для передмови"(187'5) говорить: "Я горджуся тим, що вперше вивів справжню людину російської більшості..." У цьому творі вперше прямо поставлений знак рівності між особистістю людини та її свободою: "Що ж таке людина без бажань, без волі і без хотінь, як не штифтик в органному валі?"

У "Записках із підпілля" вперше чітко позначена ще одна наскрізна у подальшій творчості Достоєвського проблема — естетизм, розуміння краси. Герой підпілля, цей спадкоємець "демонічних" романтиків першої третини XIX ст., керується у своїй поведінці не етичними, а естетичними критеріями, через те найвища доброчесність і крайня підлість для нього однаково привабливі. Байронічне захоплення злом трансформується у насолоджування своєю зневаженістю, смакування пороків і дріб'язкових гидот. Він боїться лише бути смішним і посереднім, оскільки це є естетично невиразним.

Задля поліпшення здоров'я восени 1865 р. письменник поїхав за кордон і там, у курортному німецькому містечку Вісбадені, розпочав роботу над романом "Злочин і кара" ("Преступление и наказание", 1866), у якому відобразився весь складний і суперечливий шлях його внутрішніх пошуків. У центрі нового твору — злочин, ідеологічне вбивство. "Молодий чоловік, виключений зі студентів університету, ...який жив у крайній нужді, через легковажність, через хисткість у поняттях підпавши під вплив певних дивних "незакінчених" ідей, котрі носяться у повітрі, зважився разом вийти із кепського свого становища" — вбити й обікрасти стару-лихварку, нікчемну "вошу". На її гроші Раскольников мріє зробити тисячі добрих справ, у першу чергу врятувати від ганьби та злиднів матір і сестру. Але це не єдина причина злочину: герой, перебуваючи у полоні "теорії" про дві категорії людей, прагне перевірити, до якої з них належить він. Ті обранці, котрі "мають право", "людинобоги", можуть дозволити собі переступити через моральні норми, написані для "нижчої" більшості. Так поміж "незакінчених" ідей західного походження опиняються поряд, за Достоєвським, думка про революційне насильство заради соціальної справедливості ("кров по совісті") і горда "ідея Наполеона". їх об'єднує відчуженість від "живого життя", що живиться від російських національних, "істинно християнських" коренів, тому що Європа, вважає письменник, забула справжнього Христа і тому відірвалася від джерел буття. Усі ідеї, що йдуть звідти (як, приміром, буржуазний утилітаризм Лужина, "комуністичне" співжиття Лебезятникова, "наполеонізм" Раскольникова) мають руйнівний, нігілістичний характер. Після вчиненого злочину Раскольников вирішує заявити на себе, "щоби хоча загинути на каторзі, але примкнути знову до людей... Закон правди та людської природи взяли своє...". Соня Мармеладова і Свидригайлов уособлюють полюси можливого розвитку особистості центрального героя. Сумирна та жертовна Соня, котра живе за євангельськими заповідями, спрямовує Раскольникова на шлях каяття, відмови від "теорії", з'єднання з людьми та життям. І, навпаки, вбивця та цинік Свидригайлов приваблює його також як "той, який переступив" і при цьому здатний розкошувати та насолоджуватися життям. Самогубство Свидригайлова — доказ неминучої згубності аморалізму — і стало для Раскольникова останнім поштовхом до зізнання.

Трагедія Родіона розгортається на фоні безмірних страждань "зневажених і скривджених" мешканців Петербурга. Антибуржуазний пафос роману проявився і в співчутливому змалюванні побуту бідняків (сімей Мармеладових і Раскольникових), і в різкому осуді великих і дрібніших хижаків (Альони Іванівни, вдови Рессліх, Коха, Лужина та ін.), і в гострій постановці тем алкоголізму та проституції.

Достоєвський мав на меті прослідкувати "психологічний процес злочину", через те тут яскраво проявилася своєрідність психологізму письменника, яка визначається перш за все двоїстістю духовно-морального ядра героя-"людинобога", зіткненням у ньому "непорушних ідей" і "несумісних" почуттів. Для Достоєвського є чужою плинна "діалектика душі", побудована на півтонах. Психологічний малюнок залежить не від внутрішніх впливів "середовища", а від внутрішніх поштовхів духовних імпульсів, що прориваються у сферу душі.

"Злочин і кара" відкриває новий, вищий етап творчості Достоєвського. Тут він уперше виступив як творець принципово нового типу роману у світовій літературі, який М. Бахтін назвав поліфонічним (багатоголосим). Учений підкреслював відносну свободу, самостійність і невикінченість героя та його "слова", яке може до кінця розвинути свою внутрішню логіку в умовах поліфонічного задуму:"...не численність характерів і роль у єдиному об'єктивному світі... а саме численність рівноправних свідомостей з їхніми світами поєднується тут".

У жовтні 1866 р. робота над "Злочином і карою" була тимчасово перервана через необхідність виконання умов кабальної угоди з книговидавцем Стеловським. З допомогою стенографістки Достоєвському вдалося менш ніж за місяць написати роман "Гравець" ("Игрок"), у якому центральною стала актуальна для письменника проблема Росії та Європи. Але, окрім того, твір повинен був, на думку автора, привернути увагу "як наочне та детальне змалювання гри в рулетку... своєрідного пекла, своєрідної каторжанської "бані". Олексій Іванович — "не звичайний гравець, як скупий лицар Пушкіна — не звичайний скнара. Він поет на свій лад..." У цих словах письменника відчутні особисті нотки, оскільки Достоєвський під час закордонних мандрівок у 1865-1867 pp. довелося осягти згубну "поезію" рулетки. Проте він знайшов у собі сили назавжди відмовитися від гри.

У 1867 р. Достоєвський одружився зі своєю помічницею-стенографісткою Анною Григорівною Сніткіною, котра стала для нього по-справжньому близьким і відданим другом. У Достоєвських було четверо дітей, проте двоє з них померли у ранньому дитинстві. У тому ж 1867 p., бажаючи хоч на певний час позбутися домагань кредиторів, Достоєвський із дружиною відправився в Західну Європу, зупинявся в Німеччині, Швейцарії, Італії. "Країна святих див" цього разу подарувала письменникові глибокі естетичні враження: у картинних галереях Дрездена, Базеля, Флоренції він милувався відомими полотнами. У ці роки письменник працював над двома романами — "Ідіотом" ("Идиот", 1868) і "Бісами" ("Бесы", 1870-1871); останній закінчив уже в Росії.

Робота над романами і поява їхніх частин у пресі йшли паралельно, що взагалі характерно для письменницького життя Д. "Скільки разів траплялося за останні чотирнадцять років його життя, — згадувала згодом А. Достоєвська, — що дві-три глави вже були опублікованими в журналі, четверта набиралася в друкарні, п'ята йшла поштою у "Російський вісник" ("Русский вестник"), а інші були ще не написані...". Борги брата, які Достоєвський взяв на себе, значно погіршували умови публікації його творів: на відміну від І. Тургенева, Л. Толстого, І. Гончарова й ін., незабезпечений Достоєвський повинен був особисто пропонувати свою працю журналам і в результаті отримував суттєво менше.

Починаючи зі "Злочину і кари", письменник щедро використовував у своїх романах кримінальну хроніку, вводячи в сюжет події реального життя: наприклад, певні обставини справи вбивці Герасима Чистова; долі французького авантюриста Ласенера та багато ін. — в основі фабули "Злочину і кари"; нашуміла справа про вбивство Жемариних прямо обговорюється на сторінках роману "Ідіот"; матеріали процесу над терористичною групою С. Нечаева (1871) використані в романі "Біси" і т. п.

У "Злочині і карі" людина-"універс" була показана в основному на негативному полюсі своєї "широкості". В "Ідіоті" автор поставив перед собою протилежне завдання — "зобразити цілком чудову людину".

1 2 3 4