Нікола Буало

Біографія

Сторінка 2 з 2
  • Буало Нікола

Через роки – вщухнуть літературні баталії, романтизм буде згадуватися як недавній яскравий сон – реаліст Флобер, за 200 років від Буало, виступить зі своїм творчим кредо: "Правда і краса – єдині"...

Велелюбний меценат Людовик ХIV ближче до старості стає ревним католиком й охоронцем моральності (дістало-таки його тартюфове плем'я!) Скасування Нантського едикту в 1685 році знаменувало кінець поблажливості до інакомислення: почалися нові гоніння на протестантів, а також і на янсеністів. Але у той час, коли всі навколо – придворні, клерикали, вчені доктори навперейми вихваляли мудру політику короля-сонця, двоє оплачених історіографів, Расін і Буало, вперто мовчали. "Історія царювання Людовика Великого" так і не побачила світ. Проте з'явилася чергова сатира Буало проти настільки люб'язних режиму єзуїтів, а Расін склав Записку щодо народних злиднів. Король розлютився: "Бути гарним поетом ще не означає бути міністром!"

Збираючись відійти до іншого світу, Жан Расін сказав Депрео: "Вважаю за честь померти раніше, ніж Ви..." Чи сподівався він, що товариш захистить його пам'ять від хули і лихослів'я?

Після епітафії другові, залишившись зовсім самотнім, – всі інші пішли ще раніше, – Буало не написав нічого. Воювати стало ні з ким і нема чого: трагедія обезголовлена, комедія зубожіла – на всьому літературному терені одні безбарвні фігури... Єдине місце, де душа знаходила заспокоєння, – бібліотека: серед дорогих його серцю Гомера, Вергілія, Горація...

"Під завісу" доля приготує йому ще одну страшну подію: руйнування монастирського кладовища, де покоївся прах Паскаля і Расіна. І яка ж зла іронія: те, що не вдалося всесильному "воїнству Ісуса", стало під силу жінці. Вона була онукою поета-воїна, гугенота за переконаннями, який з болем і гнівом описував події Варфоломіївської різанини і заповідав дітям берегти віру, обмиту кров'ю. Вихована в строгості протестантства, Франсуза д'Обінье візьме католицтво, стане дружиною фривольного бурлескного поета Поля Скаррона, буде фавориткою, а потім і дружиною Людовика – маркізою Ментенон. Чарівна замолоду, у старості впаде в релігійне благочестя і, за намовою духівників, схилить короля до священної війни з єретиками. О, тричі правий Мольєр: "Мораль цвіте, коли зів'яне плоть!"

Ось і цього стане свідком Нікола Буало, німим свідком, щоб і його останків не потривожив безжалісний заступ. Та його б вже й не стали слухати. Затьмарена недугами душа його заспокоїлася навічно 13 березня 1711 року.

Він трохи не дожив до того, коли папа Климент ХІ видав буллу, що оголошує янсенізм єрессю, і коли 100 докторів Сорбони відмовилися підписати її, відкрито ставши на бік гнаних. Починалися нові часи...

Хтозна, може, для історії моральні якості поета – безкорисливість і жертовність – не менш важливі, ніж його творчість? Навряд чи потреба в них зменшилася за минулі три століття.

Ми ж і нині віддаємо належне прозорливості та смаку Буало, як мудро розпорядився він з Пантеоном словесності, звівши на поетичний Олімп саме тих сучасників, кому по смерті судилося місце класиків. І сьогодні все ще звіряємося з ним з того чи іншого приводу.

Щоправда, і серед тих, кого він старанно топив у Літі, дехто виплив. Щастя, що у послідовників й учнів часом вистачає сміливості пронести під полою книгу, заборонену вчителем, – щоб у нові часи разом із прадонами і кальпренедами не виплеснути і Скаррона. Адже сам учитель, звертаючись до витоків, так до кінця і залишився більш поблажливим до Війону, Маро і Малерба, ніж до Ронсара і Рабле...

Джерело: uamodna.com

1 2