В усьому цьому немає ворожості до прогресу, немає безрозсудного неприйняття цивілізації, науково-фантастична сатира Чапека скеровується проти засад буржуазного світу. Її об'єктом стає капіталістичне суспільство з його парадоксальними людськими стосунками. Він бачить у ньому грізний потенціал дегуманізації людини. Його морально-етичний ідеал стверджується запереченням того, що протистоїть цьому ідеалові.
Науково-фантастичні твори Чапека поставили його поряд з такими видатними письменниками, як Жюль Берн, Герберт Уеллс, Анатоль Франс, творчі шукання яких здійснювалися в тому ж напрямку.
Найважливіша риса творчого обличчя Чапека, із згадки про яку ми, власне, й розпочали розмову про письменника, тобто вміння жити життям свого сучасника, виявлялась не лише в його загальнолюдському, "глобальному" мисленні, а й у пильній увазі до повсякденного. Він був життєлюбом і в "макромасштабі", і в старанно створюваному ним самим "мікросвіті". Не знайшовши відповіді на питання, що їх ставила "велика історія", Чапек не зрікся світу, як це зробив, скажімо, герой його п'єси "Адам-творець" (1927), а лише поглянув на нього з іншого, може, трохи вужчого, але, безперечно, теж надзвичайно важливого боку — з боку буденного.
Все своє життя Чапек охоче віддавався журналістській діяльності. Газетярська робота була йому потрібна як ланцюг безперервних першовідкриттів, жива інформація про велике й мале, захоплюючий процес пізнання. В 20-30-і рр. він побував у багатьох європейських країнах, фіксуючи свої подорожні спостереження в численних нарисах. 1923 р., після поїздки до Італії, він створює свої "Листи про Італію", через рік, побувавши в Англії, — "Листи з Англії", наприкінці 20-х рр. пише нарисовий цикл "Прогулянка до Іспанії", на початку 30-х — "Картинки Голландії", а потім, на матеріалі вражень від поїздки до Скандінавії (середина 30-х рр.), пише нариси "Подорож на Північ". В останні роки життя він багато працює над "Картинками батьківщини", тобто Чехословаччини, в яких повною мірою виявилися його виняткова спостережливість, художницька проникливість і невгамовний інтерес до національно-самобутніх надбань мистецтва. На певний час він відірвав погляд від карти Європи і звернувся до того, що безпосередньо його оточувало, з чим він стикався у себе вдома. Паралель ця, звичайно, досить віддалена, але "домашні" твори Чапека цих років — усі вони зібрані в книжках "Про найближчі речі" (1925) і "Речі навколо нас" (опубліковано в 1954 р.) — чимось нагадують "Оди одвічним речам" видатного латиноамериканського поета Пабло Неруди. Їх розділяє тридцятирічний проміжок часу (Неруда писав свої "Оди" переважно в 1954–1957 рр.), і все ж вони подібні: обидва автори пишуть буквально про одне й те саме, а інколи і в одному життєствердному ключі. Катеринка; футляр з-під окулярів; камін; квітучий сад; цуценя; сніг; дим… Кожне з цих оповідань-мініатюр узагальнює спостереження письменника над буденним світом — світом, що під його пером розкриває свій не помітний з першого погляду смисл. Чапек розповідає начебто про випадкові речі, що, як то кажуть, самі потрапили під руку; він, здається, довільно вихоплює з усієї сукупності великих і малих елементів буття лише окремі, що якимось чином опинились у полі його уваги. "Речі" Чапека в усій красі розкрили його життєлюбство, непідробно щиро і просто заговорили про прекрасне, ліричне, нелукаве, щиросерде.
1929 р. вийшло ще два збірники Чапека — "Оповідання з однієї кишені" і "Оповідання з другої кишені". Про їх створення письменник говорив: "Матеріалу було вдосталь, і збирався він протягом усіх двадцяти років моєї журналістської практики. Це дало мені змогу кожного дня писати оповідання. Я обмірковував його, коли їхав на передній площадці трамвая до редакції… всі вони взяті з життя… Оказії й деталі? Я здобував їх у газетних редакціях від людей, що приходили туди". Не раз підкреслювана Чапеком фактична вірогідність його "кишенькових" оповідань виявлялась як в імовірних, так і в малоймовірних сюжетах, як в романтичних, так і в реалістичних фабулах.
"Кишенькові" оповідання Чапека (як це було і з деякими оповіданнями "Розп'яття") сюжетно і тематично близькі до детективного жанру. Проте завдання, що їх ставив перед собою автор, значно глибші, ніж це можна бачити в традиційних "розважальних" детективах: письменника цікавлять закономірності людського пізнання і людська природа взагалі.
Саме тут, в "кишенькових" оповіданнях, "людина-парадокс" розкривається в своєму, сказати б, максимальному парадоксалізмі. Письменник пояснює його не хибністю суспільних взаємин, а тим, що людському розумові (та й інтуїції) не завжди підвладне. Як, наприклад, пояснити, чому викрадачем важливого державного документа стає дрібний шахрай? І що досвідчений "ведмежатник" легковажно залишав елементарні докази вчиненого ним пограбування сейфа? І що надійний метод професора-психолога стає непридатним там, де цього найменше можна було сподіватися? І що вбивця ніяк не може зрозуміти, чому його діяння кваліфікуються як юридично злочинні? І що раптом збуваються зовсім неймовірні віщування старої ворожки? І що неписьменному таланить саме завдяки його неписьменності? І що сюрреалістичні спроби поета допомагають поліції розкрити ніяк не пов'язаний з ним злочин? Що це: ланцюг випадковостей? Певною мірою, мабуть, так. Але в самій їхній численності проступає деяка закономірність.
Чи пізнаванна вона, ця закономірність? І якщо пізнаванна, то де шляхи до її пізнання? Чапек шукає відповіді. Йому принаймні ясно, що сам по собі і раціоналістичний, і інтуїтивний шлях пізнання малоефективний. Людська поведінка до кінця не "регламентується" жодним з них. Вона складніша за ті правила, котрими керується і котрими могла б керуватися криміналістика. Хоч якими широкими і різноманітними уявляються шляхи пізнання психології і поведінки людини (Чапек сказав про них в "Оповіданнях з однієї кишені"), сама ця психологія і поведінка значно складніша за ті методи, якими вона може пізнаватися, — в цьому переконаний автор "Оповідань з другої кишені". Хоч як химерно здійснюються людські бажання, хоч якої парадоксальної форми вони набувають, в основній своїй частині вони залишаються "при людині", залишаються нереалізованими і нерозкритими; ця думка проходить через обидві збірки. Реальна людина, твердить письменник, — це ще не вся людська правда, а лише її частина.
Порівнюючи Чапекові оповідання з традиційними зразками детективного жанру, відомий чеський дослідник його спадщини Я. Мукаржовський відзначав: "Холмс — не людина з плоті й крові, зі своїм власним духовним життям, він — математично точний знеособленпй розум. У Чапека інакше… Образ, у якому постає перед нами дійсність, зумовлено не лише фактами, а й нашими власними можливостями сприйняття".
Які ці можливості? У даному разі вони з самого початку обмежуються певними морально-етичними настановами. Світ Чапека — і "поліцейський", і "злочинний" — це світ романтичний. Автор не ідеалізує ні поліцаїв, ні злодіїв, його хвилює щось більше, ніж конкретні люди, про яких він розповідав. Письменник прагне прийняти дійсність. Звідси, незважаючи на легку іронію, глибоко людяна тональність його оповідань. У них немає ідеалізації описаного, але в них відчувається, що автор покладав надії на те, що в реальних умовах буржуазної Чехословаччини не могло виявитися, — на прекрасний, практично необмежений світ людської особистості.
"Кишенькові" оповідання Чапека відрізняються від попередніх творів письменника своєю живою розмовною мовою. Манера викладу в них невимушена, по-дружньому насмішкувата. Чапек казав, що, пишучи ці твори, він, як ніколи досі, був далекий від орієнтації на "елітарного" читача; безперечно, це позначилось на мові оповідань.
Написані в 1933–1934 рр. три романи Чапека "Гордубал", "Метеор" і "Звичайне життя" позбавлені спільного героя і єдиної наскрізної дії, але об'єднані тим самим "надзавданням" — розкрити перспективи і можливості людського пізнання; вони продовжують, по суті, "кишенькову" тему письменника, хоч робиться це на іншому, ширшому і соціально значимішому матеріалі. Сам Чапек надавав своєму "надзавданню" важливого значення і вважав ці романи своєрідною трилогією. Тут у широкій епічній формі письменник виступив з розгорнутою програмою нескінченних можливостей людини і з захистом її морально-етичних прав, серед них права на неоднозначність, багатоплановість, різнобічність людської натури, або, як каже Чапек, "права на складність". Якщо згадати, що саме цього права — права на багатство духовного життя — позбавляли людину ідеологи фашизму, то глибоко позитивний суспільний резонанс Чапекової трилогії стане очевидним.
Трилогія ознаменувала собою остаточне подолання Чапеком прагматистських позицій його світосприймання, що виявлялося в деяких творах попередніх років. І коли біснуватий арієць — новоявлений претендент на світове панування — відкрито проголосив війну гуманізмові й людяності, письменник виступив як активний антифашист.
Характерно, що, починаючи з середини 30-х рр., його ім'я дедалі частіше фігурує поряд з іменами чеських письменників-комуністів. Підписи Чапека з'являються під їхніми антифашистськими відозвами. Його газетні антифашистські памфлети й інвективи стають вбивчо безкомпромісними.
В 1934–1936 рр. Чапек працює над сатиричним романом "Війна з саламандрами", що після виходу в світ був справедливо оцінений не лише як вершина творчості письменника, а й як один з найкращих творів світової антифашистської літератури. Прогресивна критика згадувала в цьому зв'язку багатовікову традицію, називала імена Арістофана і Апулея, Сервантеса і Свіфта, прямого попередника Чапека — Анатоля Франса. Говорили і про Герберта Уеллса, антифашистські твори якого середини 30-х рр. "Образ прийдешнього" і "Гравець у крокет" тематично близькі до "Війни з саламандрами". І все ж твір Чапека відрізняється від своїх близьких і далеких аналогій, ставши, за словами радянського дослідника О. Малевича, своєрідним всесвітнім сатиричним оглядом.
У саламандрах впізнається багато з того, що в свідомості людей Європи назавжди пов'язалося з фашизмом. Досить, наприклад, згадати, як якийсь Ганс Тюрінг відкрив "найвищу расу" саламандр, що, мовляв, і світліші, і постава в них краща, і череп довгастіший; досить прислухатись до цинічних розмов про те, начебто "вищість" саламандр перед людьми дає їм право на всесвітнє панування і людство, отже, має добровільно поступитися місцем цій "вищій" расі; досить послухати, як колишній фельдфебель Андреас Шульце, ставши Верховним Саламандром, хрипким голосом погрожує людству війною, — досить звернутися до цих і подібних епізодів, щоб реально-історичні адресати цих натяків перестали викликати сумніви.
І все ж саламандри Чапека символізують зовсім не одне якесь конкретно-історичне і конкретно-національне явище — чи то фашизм, чи то колоніалізм, чи то мілітаризм.