Тютюнник Григір — Вогник далеко в степу

Тітка і Павло виживали, бо нічим топити, нічого їсти, а жити далі якось треба. Їхню хату розірвало бомбою, доводилося жити у хатинці, яка залишилася. Важко було хлопцеві дивитися на зажурену тітку, і не від черствості душевної, а тому що несила витримати гіркі жіночі сльози, Павло втікав із хати на город чи у двір. Після невдалого вступу до ремісничого Павлик твердо вирішив піти на роботу, бо це єдиний спосіб вижити...

Фріц є негативним персонажем, адже влаштовує так, щоб Павло покалічився. Такі люди, як Фріц, звичайне явище, адже на світі завжди є добро і зло. Цей шофер не знає, що таке допомога іншим. Він вважає, що коли якісь хлопці одломили йому борт на машині, то всі інші такі ж самі. Навіть почувши, що Павла переслідував вовк, він не хоче допомагати, чинить підступно і погано.

"Щоб не так нудно й моторошно було йти вранці чорним шляхом і-степом, — ніде ні вогника, ні звуку, тільки вовки виють, то збоку, то десь попереду, то позаду нас, — ми придумали розкладати звечора, як повертаємося з училища, вогонь напроти Писаревого лісу. Роз палимо хмиз — полум'я шугає аж під дроти на стовпах — гріємося біля нього, обкладем багаття трухлими пеньками і йдемо далі, додому. А вдосвіта, ще від станції Ли бачимо: є наш вогник! Здається, що він далеко-далеко...

Читач сподівається, що дід або побачить хлопців і прожене або друзі таки проберуться у садок і нарвуть абрикосів. Та автор робить несподіванку: дід Штокало сам пригощає хлопців. Повоєнні роки були для підлітків голодними, тому прояв чуйності та доброти діда Штокала можна пояснити. Він розумів становище хлопців і вирішив зробити добрий вчинок.

Коли хлопці вирізали заготовки з металу, вони навіть не здогадувалися, що виготовляють. Та побачивши лопати, вони дуже раділи, гордилися, що змогли зробити потрібну річ. Головний герой так описує ці емоції: "Не буду розказувати, що з нами робилося... Ну, штовхали один одного в груди, легенько так, звісно, не боляче, ляскали долонями по плечах, сміялися, перепитували один одного: "Як тебе звати? Іван?! Диви, і мене Йван!.." Я теж когось штовхав і допитувався, як його звати, і казав, що я — Павло...

Дід Штокало сам пригостив хлопців абрикосами. Охороняючи садок, він помітив хлопців і зрозумів, на що вони чекають. Дід пояснив їм, що коли намірилися красти, то треба поводитися тихо, а вони ж галасували і розвели вогонь. Очевидно, дід сам боявся баби, бо пригостивши друзів, відправив їх нарвати абрикосів ще, але попередив не обривати тільки з однієї гілки. Разом з хлопцями дідові дуже смакували абрикоси: "Щодня топчуся по них, а ніколи ще такі добрі не були!". Він дозволив хлопцям взяти ще й додому і сказав на прощання: "Заходьте й ще, як закортить. У проваллі ждіть, я вас там знайду..."

Біля подвір'я Василя Силки друзі опорядкували могилу загиблого солдата Івана Івановича Кудряша. Хлопці зробили "оградочку" з німецьких снарядних ящиків. Цей солдат у 1943 році стояв у Силки разом з іншими артилеристами: його вбито під час бомбардування. Івана Івановича пронизало дрібним осколком напроти серця. Павло з трьома Василями зібрали п'ять ящиків на дощечки. Силка з Оборою обрізали на них шипи, Павло затісував їх під штахет, а Кібкало прибивав до лат навколо могили.

З товаришів Павла мені найбільше сподобався Василь Силка. Цей хлопець дружелюбний, балакучий, багато читає, любить географію і багато розповідає про своє захоплення друзям. Інколи Силка смішний, він уміє тішитись найпростішим речам, завжди готовий прийти на допомогу.

Фінал твору, на мою думку, є оптимістичним, адже Павла, хоч і побитого, приносять до майстра і групи, хлопцю допомагають, дзвонять до лікарні, а одногрупники на чолі зі старостою збираються покарати Фріца, бо знають номер його машини. Окраєць хліба, протягнений Гришухою, викликає у Павла вдячність і розуміння того, що в нього є справжні друзі, є ті, на кого можна покластися, отримати підтримку і допомогу. Хоч Павло сирота, тепер у нього, крім тітки Ялосовети і трьох Василів, є друзі-дитбудинківці і майстер Федір Демидович, який піклується про нього, наче батько.

Яскравий приклад таких елементів – слова Павла про те, що коли йому погано, то під оком сіпається; про те, що тітка любить поплакати. З гумором звучать слова Василя Силки, який просить Маню більше не приходити: "Того, що Павло, як ти тут, не вибиває, а клепа як попало і невлад. А Кібкало всихає на очах!". З гумором розповідається про діда Штокала і його бабу Гандзю, про батьків Кібкала.