Гійом Аполлінер — Міст Мірабо

Поет надає цілком буденним образам (річка, міст) нового змісту. Міст – слово багатозначне, асоціюється з дружбою, мрією, надією. Закоханим подобаються мости. Романтики й філософи також полюбляють дивитися на воду, яка, наче час, спливає під мостом. Образ моста у вірші символічний: він єднає (або роз'єднує) не лише дві частини міста чи протилежні береги, а й закоханих та їхні долі...

Герой – дитина урбаністичної цивілізації, все, про що вона думає відбувається на фоні індустріального міста. Це світовідчуття людини початку ХХ ст.

Автор і ліричний герой дуже схожі, але це різні люди. Автор показав свідомість сучасної людини, яка залишилась у поезії і живе своїм життям. Сам автор знаходиться ніби над часом, над мостом Мірабо. Він запрошує читача стати поруч і подивитися на ліричного героя збоку. Здається, в останніх стрічках він говорить про себе, можливо й про нас, читачів "А я ще є".

Вірш присвячений Марі Лорансен, з якою поету не судилося бути разом. Сум розлуки втілений у вірші, у якому йдеться не тільки про кохання, а й подано роздуми про саме життя та плин часу. Одним з центральних образів у творі є образ річки Сени – уособлення життя й часу, у якому все минає: і надії, і кохання, і розчарування. Категорію часу виражено й у інших образах твору – у годиннику, зміні дня й ночі.

Аполлінер рішуче відмовився від розділових знаків, уважаючи, що справжня пунктуація в поезії – це ритм і паузи вірша. Так тепер пишуть багато сучасних французьких поетів. На мою думку, відсутність розділових знаків створює враження плину дійсності, над якою герой вірша ніби лине у просторі й часі, і неможливо зрозуміти, що основне, а що – другорядне. І це – реальність його душі, крізь призму якої він бачить та сприймає навколишнє.

Лірична сповідь героя розгортається навколо своєрідних емблем столиці Франції – річки Сени та мосту Мірабо. Кожного вечора впродовж п'яти років Аполлінер пішки йшов до коханої Марі Лорансен через весь Париж і проходив міст Мірабо. Образи річки і моста, зберігаючи свою конкретність, увиразнюють ідею плинності буття (річка) і непорушності його духовних опор (міст).

Вірш пронизують думки про час, плинність життя, минущість любові; почуття суму за втраченим коханням, розчарування, але й надії на краще; життєстверджуючий настрій створює рефрен (повторення якогось рядка або низки рядків у кінці строфи) "Хай б'є годинник ніч настає Минають дні а я ще є". Ці рядки ніби промовляють: хоча ми безсилі перебороти Вічність, та "невгамовно жагуча" надія поруч.

"Під мостом Мірабо струмує Сена Так і любов…" – такими рядками починається вірш. Швидкоплинна річка життя – це одвічний потік утрат. Усе минає – спливає за водою, навіть любов: "Любов сплива як та вода бігуча Любов сплива…".