Дік говорив про минуле, а Семюель будував плани на майбутнє: один дивився вперед, інший — назад. У Фергюсона характер був неспокійний. Кеннеді був уособлення спокою.
Після своєї подорожі до Тибету доктор близько двох років не розмовляв про нові експедиції, і Дік уже починав думати, що потяг до подорожей і жага пригод стали у його друга холонути. Шотландець був в захваті. Не сьогодні так завтра, розмірковував він, це повинно погано скінчитися. Як би не був досвідчений чоловік, не можна ж безкарно блукати все життя серед людожерів і диких звірів. І Дік гаряче умовляв Семюеля кинути подорожі, запевняючи його, що він вже досить багато зробив для науки, а для того щоб заслужити вдячність людства, — і того більше, На всі ці вмовляння Фергюсон не відповідав ні слова. Він був задумливий, займався якимись таємничими обчисленнями, проводив цілі ночі над дослідами з незвичайними приладами, нікому досі не відомими. Відчувалося, що в голові його дозріває якийсь великий план.
"Що він замишляє?" — став сушити собі мозок Кеннеді, коли приятель несподівано в січні покинув його і поїхав до Лондона.
І ось одного разу вранці він це, нарешті, дізнався з замітки у "Дейлі телеграф".
— Боже мій! — закричав Дік. — Божевільний! Божевільний! Летіти через Африку на повітряній кулі! Цього ще не вистачало! Так ось, виявляється, що він обмірковував протягом двох років!
Якщо ми поставили після кожної його фрази знак оклику, то Кеннеді завершував їх тим, що бив себе кулаком по голові, і якщо ви уявите собі цю картину, то отримаєте поняття про стан Діка.
Економка Діка, старенька Ельспет, зважилася було заїкнутися, що це повідомлення помилкове.
— Ну що ви! — вигукнув Кеннеді. — Наче я не впізнаю в цьому свого друга. Та хіба це на нього не схоже? Подорожувати по повітрю! Він, бачте, тепер надумав змагатися з орлами! Ні! Такого не буде! Вже я зумію його напоумити! Гей! Дай йому тільки волю, — він в один прекрасний день і на Місяць, мабуть, відправиться.
У той же вечір Кеннеді, стривожений і роздратований, сів у поїзд і на наступний день був в Лондоні. Через якихось три чверті години його кеб зупинився біля маленького будиночка на Грецькій вулиці, неподалік скверу Сохо, де жив доктор Фергюсон. Шотландець вибіг на ганок і п'ятьма здоровенними ударами в двері сповістив про своє прибуття. Фергюсон сам відкрив йому.
— Дік! — вигукнув він, втім, без особливого подиву.
— Він самий, — заявив Кеннеді.
— Як це ти, мій любий Дік, в Лондоні в розпал зимового полювання?
— Так! Я у Лондоні.
— Для чого ж ти приїхав?
— Перешкодити нечувані нерозсудливості!
— Нерозсудливість? — перепитав доктор.
— Це правда? — запитав Кеннеді, простягаючи тому номер Daily Telegraph
— А-а! це те, про що ти говориш!! Ці газети, треба сказати, досить-таки нескромні. Але присядь же, дорогий Дік.
— І не подумаю! Скажи, ти справді затіяв цю подорож?
— Справді. У мене багато що вже готове; і я ...
— І де ж воно? Я рознесу, розіб'ю все вщент !! — достойний шотландець неабияк розлютився.
— Заспокойся, дорогий Дік, — заговорив доктор. — Я тебе розумію. Ти ображений на мене за те, що я досі не ознайомив тебе з моїми проектами ...
— І він ще називає це своїми проектами!
— Йдеться про те, що я був надзвичайно зайнятий, — продовжував Фергюсон, не звертаючи уваги на вигук Діка. — У мене безліч справ, але заспокойся ж: я неодмінно написав би тобі, перш ніж виїхати ...
— Гей! Мені все одно! — перебив його Кеннеді.
— ... з тієї простої причини, що я маю намір взяти тебе з собою, — докінчив Фергюсон.
Шотландець відскочив з легкістю, яка могла б зробити честь сарні.
— Послухай, Семюель, чи не хочеш ти, щоб нас обох замкнули в Бедлам [12]?
— Саме на тебе я розраховував, дорогий мій Дік, і зупинився на тобі, відмовивши дуже багатьом. Кеннеді зовсім остовпів.
— Якщо ти послухаєш мене протягом якихось десяти хвилин, — спокійно продовжував Фергюсон, — то, повір, будеш мені вдячний.
— Ти говориш серйозно?
— Дуже серйозно.
— А що, якщо я відмовлюся супроводжувати тебе?
— Ти не відмовишся.
— Але якщо все ж відмовлюся?
— Тоді я піду один. Тебе залишу в спокої.
— Ну, сядемо, — запропонував мисливець, — і поговоримо спокійно. Раз ти не жартуєш, справа варта того, щоб її гарненько обговорити.
— Тільки якщо ти нічого не маєш проти, обговоримо його за сніданком, дорогий Дік.
Друзі сіли один проти іншого за столиком, на якому височіли гора бутербродів і величезний чайник.
— Безцінний мій Семюель, — почав мисливець, — твій проект божевільний. Він неможливий. У ньому немає нічого серйозного і здійсненного.
— Ну, це ми побачимо. Спочатку випробуємо, — відгукнувся доктор.
— Але пробувати щось саме і не треба, — наполягав Кеннеді. — А чому, скажи на милість?
— А всілякі небезпеки і перешкоди? Ти про них забуваєш?
— Перешкоди на те й існують, щоб їх долати, — з серйозним виглядом відповів Фергюсон. — Що ж стосується небезпек, то хто взагалі гарантований від них? У житті небезпеки на кожному кроці. Може бути, небезпечно сісти за стіл, надіти на голову капелюх... Що має статися, те станеться; в майбутньому треба бачити сьогодення, адже майбутнє і є більш віддалене сьогодення.
— Ну ось, — сказав Кеннеді, знизуючи плечима. — Ти завжди був фаталістом.
— Так, завжди, але в хорошому сенсі цього слова. Тож не будемо гадати, що готує нам доля. Згадаймо-но добре англійське прислів'я: "Кому судилося бути повішеним, той не ризикує потонути".
На це сказати було нічого, але Кеннеді все ж знайшов чимало заперечень, занадто довгих для того, щоб їх тут наводити.
— Ну, добре, — заявив він після цілої години суперечок, — якщо ти вже у що б то не стало хочеш перетнути всю Африку, якщо це абсолютно необхідно для твого щастя, то чому не скористатися для цього звичайними шляхами?
— Чому? — запитав, надихаючись, доктор. — Та тому, що до цих пір всі такі спроби терпіли невдачі. Мунго Парк був убитий на Нігері, Фогель зник безслідно в країні Вадаї, Оудней помер в Мурмурі, Клаппертон — в Сокото, француз Майзан був порубаний на шматки, майор Ленг убитий туарегами, Рошер з Гамбурга загинув на початку тисяча вісімсот шістдесятого року. Як бачиш, довгий список мучеників: чимало жертв понесли ми в Африці. Очевидно, неможливо боротися зі стихіями, з голодом, спрагою, лихоманкою, з дикими звірами і тим більше — з дикими тубільними племенами. А якщо не можна зробити що-небудь одним способом, воно повинно бути зроблено іншим: якщо не можна пройти посередині, треба обійти збоку або промайнути зверху.
— Ось це-то і страшно, — зауважив Дік.
— Чого ж боятися? — заперечив доктор з взірцевою холоднокровністю. — Ти ж не можеш сумніватися в тому, що я вжив усіх заходів обережності проти аварії моєї повітряної кулі? Але навіть якщо станеться з нею що-небудь, і тоді я все ж опинюся на землі, як будь-який інший мандрівник. Повторюю, моя кулька мене не підведе, а про аварії не варто навіть і думати.
— Навпаки, як раз про них і слід думати.
— Ні, дорогий Дік. Я маю намір розлучитися зі своєю повітряною кулею не раніше, ніж доберуся до західного узбережжя Африки. Поки я на ній, на цій кулі, все стає можливим! Без неї ж я піддаюся небезпеці і випадковостям минулих експедицій. З кулею мені не страшні ні спека, ні потоки, ні бурі, ні самум, ні шкідливий клімат, ні дикі звірі, ні навіть люди! Мені дуже жарко — я піднімаюся вище; мені холодно — я спускаюся; гора на моєму шляху — я її перелітаю; прірва, річка — переношуся через них; вибухне гроза — я піду вище неї; зустрінеться потік — промчу над ним, немов птах. Я рухаюсь вперед, не знаючи втоми, і зупиняюся по суті зовсім не для відпочинку. Я парю над невідомими країнами ... Я мчу з швидкістю урагану то в піднебессі, то над самою землею, і карта Африки розгортається перед моїми очима, ніби сторінка гігантського атласу ...
Слова Фергюсона зачіпали доброго Кеннеді, але разом з тим у нього голова пішла обертом від картини, намальованої його другом. Він дивився на Семюеля із захопленням і з острахом, і йому здавалося, що він уже розгойдується в повітрі ...
— Але постривай-но, постривай, дорогий Семюель, значить, ти знайшов спосіб керувати повітряною кулею? — запитав Кеннеді.
— Та ні ж, це утопія.
— Як же ти полетиш?
— З волі провидіння, але у всякому разі зі сходу на захід.
— А чому?
— Та тому, що я розраховую на допомогу пасатів, напрямок яких завжди один і той же.
— Он як ... — промовив замислено Кеннеді. — Пасат ... звичайно, в крайньому випадку ... мабуть ... можливо ...
— Ні, не можливо, а напевно! У цьому вся справа, — перебив його Фергюсон. — Англійський уряд надав в моє розпорядження транспортне судно. Разом з тим домовлено, що приблизно на той час, коли я прибуду до західного берега Африки, там будуть крейсирувати три або чотири судна. І от не далі як через три місяці я буду на Занзібарі. Там я наповню газом мою кулю, і звідти ми будемо прагнути ...
— Ми? .. — повторив Дік.
— Так. Невже у тебе ще є якесь заперечення? Говори, пане Кеннеді.
— Заперечення? Їх у мене ціла тисяча! Почнемо хоча б з такого: скажи на милість, якщо ти збираєшся оглядати місцевість, підніматися і опускатися по своєму бажанню, то тобі доведеться витрачати газ. До сих пір, наскільки мені відомо, іншого способу не було, а це завжди і служило перешкодою для довгих подорожей по повітрю.
— На це, дорогий мій Дік, я відповім тобі одне: я не буду втрачати жодного атома газу, жодної його молекули ...
— І ти зможеш за своїм бажанням знижуватися?
— Так, зможу за своїм бажанням знижуватися.
— Як же ти це зробиш?
— А це вже моя таємниця, дорогий мій друг. Покладися на мене, і нехай мій девіз "Exscelsior" стане і твоїм.
— Ну, гаразд, "Exscelsior" так "Exscelsior", — погодився мисливець, який ні слова не знав по-латині.
Але в той же час він був налаштований всіма доступними засобами протидіяти від'їзду свого друга. Він зробив лише вид, що погодився з ним, а в душі вирішив задовольнятися роллю глядача. Семюель ж після цієї розмови вирушив спостерігати за приготуваннями до польоту.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Дослідники Африки: Барт, Річардсон, Овервег, Берні, Брьен-Ролле, Пенею, Андреа Дебоно, Міані, Вільям Леджян, Брюс, Крапф і Ребман, Майзан, Рошер, Бертон і Спік.
Повітряний шлях, якого збирався дотримуватися доктор Фергюсон, був їм обраний далеко не випадково.