А під час громадянської війни був полковником у Шермана в Джорджії і з полком добровольців з Огайо захопив форт Макаллістер.
— Святий боже! — вигукнув Хейзен.— Звідки ви все це знаєте?
— Вчитель історії — це справжня скарбниця непотрібної інформації.
— А що він іще зробив? Коли той чоловік справді такий знаменитий, то, може, я спробую довести, що ми з ним родичі!
— Він став генералом і створив війська зв'язку.
Хейзен засміявся.
— Війська зв'язку?! Один мій давній товариш під час другої світової війни служив у піхоті. Військ зв'язку він боявся, як пекла. За його словами, у піхоті казали так: "Вскочив у війська зв'язку-— тут тобі й ку-ку". Мабуть, мені з ним таки не варто родичатися, В усякім разі, мої предки переїхали до Нью-Йорка в тисяча сімсот шостому році й ніколи не жили в Огайо. А ваші?
— Я про них знаю мало,— відповів Стренд, шкодуючи, що завів про це розмову.— Мої батько й мати переїхали до Нью-Йорка у дев'ятсот двадцятому, з Ланкашіру. Батько скуштував отруйних газів на Сонмі і заявив, що ситий Англією донесхочу. Коли я запитав у нього про його та материну родини, він сказав, що про них не варто й згадувати.— Стренд здвигнув плечима.— Я прийняв його слова на віру.
Тепер їхня мовчанка стала трохи напруженою, і коли Хейзен заговорив знову, то вже про інше.
— Я думав про те, що ви мені розповіли учора ввечері,— сказав вік,-— Про того пуерториканця з вашого класу.
— Його прізвище Ромеро.
Знаєте,— провадив Хейзен,— тепер дуже легко влаштувати стипендію для молодих людей, які подають надії. Особливо для національних меншостей. У найкращих коледжах. Як ви гадаєте, хлопець цього хотів би?
Стренд на мить замислився.
— Якщо взяти до уваги його оцінки, то боюсь, він не подає великих надій. Від інших учителів я знаю, що на їхніх уроках він, по суті, зайвий. Я навіть не певен, що він узагалі складе всі іспити й закінчить школу.
— Це погано, — вказав Хейзен.— Як ви гадаєте, він достатньо здібний, щоб за рік-два надолужити згаяне?
— Тільки не в Рівер-Хай. Там не та атмосфера, яка сприяє наполегливому навчанню.
— А що, коли б він дістав стипендію на рік чи й два... в одній з добрих підготовчих шкіл... де... скажімо... здоровіші впливи? Чи вдалося б йому тоді підтягтись і підготуватися до вступу в коледж?
Стренд знизав плечима.
— Це, звісно, залежатиме від нього самого. Поки що він мало чим відрізняється від решти учнів. Хіба тільки тим, що неймовірно багато читає. І здебільшого вибирає книжки, які мають дуже мале відношення до уроків. Тобто, він зневажає керівництво, не визнає дисципліни, наміри вчителів викликають у нього підозру...
— І ваші наміри теж?
— Боюся, що так,— кивнув головою Стренд.— Дратувати мене — для нього справжня втіха. Коли я проводжу урок за програмою, як змушений це робити, він часто встає і виходить із класу.
Хейзен сумно похитав головою.
— Скільки коштів, скільки зусиль, скільки доброї волі вкладаємо ми в школи,— промовив він,— і що натомість маємо?
— Опір,— відповів Стренд.— Інколи прихований, а дуже часто й відвертий.
— Уявляю собі, як усе це складно,— похитав головою Хейзен.— І все ж ми не можемо сидіти згорнувши руки, чи не так?
Стренд не дуже зрозумів, кого саме мав на увазі Хейзен, говорячи "ми", і яким чином його, Аллена Стренда, можна було залічити до тієї множини.
Йдучи, Хейзен спокійно дивився перед собою, і, здавалося, не помічав здивованих перехожих, що витріщали очі на його лижну шапочку й побите обличчя.
Ми не маємо права віддати все покоління чи бодай значну його частину на —поталу нігілізмові. Це єдине можливе тут слово — нігілізм,— промовив Хейзен по-ораторському врочисто.— Кращих із них треба врятувати, і мені байдуже звідки вони — з нетрів, із ферм, з великих маєтків чи з гетто. Будь-звідки. Наша країна переживає страшні часи, і якщо нами керуватимуть невігласи й неуки, нас чекає неминуча катастрофа.
"Цікаво,— подумав Стренд,— чи це Хейзен виголошує свої давні переконання, чи він раптом побачив на стіні якісь написи, досі від нього приховані, аж поки йому відкрили на них очі, торохнувши його по черепу свинцевою трубою?" Сам він, втягнений у щоденну боротьбу з молоддю, волів не заглядати так далеко вперед, відчуваючи, що сучасний стан нації навряд чи погіршає—принаймні це дуже мало залежатиме від освіченості чи невігластва її вождів.
— Та дарма,— .заговорив Хейзен своїм звичайним тоном,— ми зробимо все, що зможемо. Коли ви вважаєте, що з хлопцем варто поговорити — поговоріть. І розповісте мені, що він скаже.
— Я спробую.
Ніби здогадуючись, про що Стренд подумав тієї хвилини, Хейзен запитав:
— А ви ніколи не хотіли вибратися з системи державної освіти? Це, мабуть, дуже пригнічує, щоб не сказати гірше,— коли ось так, із року в рік... Може, краще було б викладати десь за містом, у невеликій приватній школі, де віддача, принаймні моральна, більше відповідала б затраченим зусиллям?
— Моя дружина час від часу заводить про це розмову,— признався Стренд.— У мене й самого виникали такі думки. Але я народився в Нью-Йорку і люблю місто. Я трохи застарий, щоб обрубувати коріння.
— Який у вас учений ступінь?
— Магістр гуманітарних наук,— відповів Стренд.— Я здобув його в Нью-Йоркському університеті — вдень учителював, а вечорами вчився,
— Що-небудь пишете з фаху?
— Ні,— відповів Стренд.— Я більш люблю читати, ніж писати.
— Знаєте,— сказав Хейзен,— коли б я трохи глибше знав історію, то деякі речі, що про них ви розповідали вчора ввечері,— особливо теорія ймовірностей,— заохотили б мене проаналізувати якісь епохи у цьому світлі. Це могло б привести до цікавих висновків про те, наскільки інакше обернулися б великі події тільки від незначного переміщення їхніх складових елементів...
— "Не було цвяха — загубилась підкова,— сказав Стренд.-— Не стало підкови — кінь упав. Не стало коня — було втрачено королівство". Щось у цьому дусі?
— Приблизно. Одначе все це, мабуть, не так просто.
— Я підкину цю ідею Ромеро,— недбало мовив Стренд.— Звичайно, пальма першості дістанеться вам.
— Та ні, серйозно,— сказав Хейзен.— Думаю, переглянувши історію Америки під таким кутом, ми відкрили б чимало цікавого. Я, звісно, не фахівець, але мені здається, що Америка — Сполучені Штати — досягла величі випадково, такий її розвиток історично не був зумовлений; І ось тепер ми котимося вниз, занепадаємо разом з Європою: тероризм, суспільний розпад, цинізм у приватному й громадському житті... І я гадаю, це теж нічим не зумовлено.
— Ви песиміст, містере Хейзен, так?
— Мабуть, менше, ніж це здається. Я просто зневірився. Мої сподівання не справдилися. Мої зусилля не дали очікуваного наслідку. Люди, яких я, здавалося мені, любив, виявились не такими, якими б мали бути. Репутації в багатьох підмочені. їхні кар'єри зазнали краху. Але ні, я не такий песиміст, шоб капітулювати. Я вірю у велику силу розуму, в .моральні цінності. Такий вечір, як оце вчора... Раптова поява вашої дочки, що кинулась допомогти в біді незнайомому чоловікові — і це з ризиком для себе!.. Ваша родина без вагань подбала про мене... За вашим столом я відчув глибоку взаємну прихильність, дух невимушеної єдності, відсутність найменших ознак смертельної хвороби — самотності... Я не хочу багато про це розводитись, але такий вечір, як учора, в наш час — це сильні ліки проти песимізму.
— Боюся, ви надали звичайній сімейній вечері надто великого значення, — промовив Стренд, зніяковілий від такої похвали.— 3 вашої ласки я тепер бентежитимуся щоразу, коли підходитиму до дверей своєї квартири й діставатиму ключа.
— Я забагато розмовляю,— сказав Хейзен.— Вада адвоката. Ніколи не замовкне, поки його не зупинять.— Він засміявся.— Квітів і ракетки, мабуть, було досить. Бачу, я поставив вас у скрутне становище. Вибачте. Я не звик до товариства скромних людей. О, мало не забув! — Він сунув руку до внутрішньої кишені піджака й дістав звідти невеличкий конверт. Я маю два квитки на вечір у філармонію. Концертний варіант Берліозового "Прокляття Фауста". Хочете піти з дружиною?
— Ну, це зайве...— запротестував Стренд.
— На вулиці я можу гуляти й такий, який є. Та уявіть собі, скільки переполоху я нароблю у філармонії, коли отак з'явлюся туди. Прошу, візьміть ці квитки і, якщо зможете, скористайтеся ними.— Він простяг конверт Стрендові.— А то пропадуть.
— Але ж ви мали намір піти з кимось...— проказав Стренд.—У вас два квитки.
— У того, з ким я мав іти, змінилися плани,— відповів Хейзен.— Адже ви з дружиною любите філармонію, чи не так?
— Дуже!
— Тоді беріть квитки, чоловіче,— сказав Хейзен рішучим тоном.— Адже ви не з тих, хто не терпить Берліоза, правду кажу?
— Цілковиту правду!
— А колись, коли я матиму пристойніший вигляд, ми підемо до філармонії всі разом.
— Дякую,— мовив Стренд, ховаючи квитки в кишеню.— Леслі дуже зрадіє.
— А.я дістав більш ніж заслужену винагороду,— сказав Хейзен.
Вони зупинилися біля Лінкольн-центру. Хейзен примружився на
споруду.
— Чомусь ми розучилися зводити гармонійні громадські будівлі,— мовив він стомлено. — І все ж тут корисно побувати.— Він глянув на годинник і вигукнув: — О, мені вже пора в контору!
— То ви працюєте і в суботу пополудні?
— Це мій улюблений час для праці. В конторі нікого немає, тихо, телефони мовчать, на столі мене чекає охайний стосик паперів, я купую сандвіч та пляшку пива, скидаю пальто, розстібаю комірець і почуваю себе мов юнак, який готується до іспиту й певен, що складе його. А що робите в суботу пополудні ви?
— Як вам сказати,— почав Стренд.— Навесні, як оце тепер, я віддаюся своїй таємній ваді. Дивлюся в спальні бейсбольні матчі по портативному телевізору, поки Леслі у вітальні дає уроки.— Телевізор той подарувала Алленові Елінор, але він не хотів казати про це Хейзенові.— Я люблю спостерігати гру клубу "Янкі". Замолоду я був нікудишній спортсмен, і коли бачу тепер, як Реггі Джексон рвучко кидається вперед,— увесь сила, порив,— то ніби відчуваю, що це я такий грізний, та~ кий обдарований, що це мною захоплюються мільйони людей, а мільйони мене ненавидять.— Він засміявся й докинув: — Леслі встановила мені норму — дві гри на тиждень!
Стренд помітив, що чоловік, який так любив скніти над стосом юри-дичних паперів у порожній конторі, дивиться на нього зацікавлено, ніби щойно побачив новий, досі невідомий йому різновид живої істоти.
— Ви часто буваете на стадіоні?
— Рідко.
— Я маю постійне запрошення користуватися там ложею власника стадіону.