Замок в Карпатах

Жуль Верн

Сторінка 6 з 15

Війт, учитель, Федь і Йосько підпровадили їх до закруту дороги. Війт подивився крізь люнету ще востаннє на замок, але нині диму там не було; небосклін був зовсім чистий і заповідався гарний день. Видно, що ті природні чи надприродні гості в замку зразу зникли, як лиш побачили, що лісничий не боїться їх. Це був добрий знак.

Приятелі попрощалися і лісничий, тягнучи за собою доктора, зник за горбком.

Лісничий мав на собі тон одяг, що в ньому завсіди ходив до ліса. На рамені ніс рушницю. Був незвичайно добрим стрільцем; про це добре знали медведі й вовки.

Доктор був у великім капелюсі й тяжких чоботах з підковами, а в кишені своєї нагортки сховав пістолю. Він ніс ще й сокиру, яку дав йому лісничий на випадок, якби треба було прорубувати собі в лісі дорогу.

Крім того, вони оба мали в наплечниках харчі на цілий день.

Сховавшися на закруті дороги, Микола й доктор почали спинатись під гору спершу правим берегом потока Няди. Дорога вела на захід. Якщо б можна було йти так далі, то туди вони найскорше ще дійшли би були до замку, бо потік Няда випливав на високорівні Оргаль. Однак це було неможливе, бо потік продирався крізь такі скелі й дебри, що туди ніхто не міг перейти, тому треба було завернути наліво в ліси Плазів.

Колись, як князь Рудольф жив іще на замку, йшла крізь ті ліси стежка до Версту й Волоської Солі, але тепер, по двадцяти літах, не було з неї й сліду.

Коли лісничий завернув від потока Няди в ліс, спинився на хвилину, не знаючи, кудою йти далі. Замку не було видно, бо ця ціла сторона гори була вкрита густим лісом. На вершки дерев падало з полудневого сходу проміння сонця.

— Бачите, Миколо... Ми не пройдемо сюди... нема дороги!

— Найдеться, — відповів спокійно Микола.

— Вам легко казати...

— Не трудно й зробити.

— Хочете таки йди далі?...

Лісничий тільки кивнув головою й пустився між дерева, залишаючи доктора позаду.

Доктор подумав скористати з нагоди й непомітно згубитися, але Микола, що саме обернувся, глянув на нього так, що бідачисько доктор зразу пустився вслід за ним. Потішався ще одною надією, що Микола заблукає в тому лабіринті дерев і мусітиме вернути. Але й тут перечислився. Лісничий прегарно орієнтувався; по галузках дерев він пізнавав, де північ, а де полуднє.

Все-таки перейти той ліс було дуже тяжко. Буки, в’язи, старезні клени, де-не-де дуби, а далі берези, смереки й ялиці з грубезними пнями, покрученим галуззям, корчі ялівцю й інших дерев сплелися в непрохідну гущавину.

Миколі вдалося відшукати сліди колишньої дороги. Він обчислив, що з полудня діб’ються до замку, а перед ніччю зможуть вернутися в село.

Перескакуючи колоди, спотикаючися на пнях та вивертах, прорубував гущавину та йшов все вперед, а за ним волікся півживии доктор.

Враз у лісі почало прояснюватися. Сполохане стадо чорних бузьків зірвалося дужим помахом крил. Лісничий і доктор доходили до вершка гори. Але тут була така гущавина, стільки вивертів, колод і пнів, що засапанин доктор з розпукою закликав:

— Справді, Миколо, я вже не можу; побачите, це скінчиться тим, що скручу десь ногу або руку.

— Нічо не шкодить, а від чого ви доктор?

— Але ж, Миколо, будьте розумні!... Не можна доконати того, що неможливе...

Лісничий навіть його не слухав і продирався далі крізь гущавину.

Нарешті дерева прорідли й доктор та лісничий вийшли на високорівню Оргаль.

Була третя година зполудня.

Лісничий глянув направо і побачив між скелями потік Няди.

Задоволений, зважився на півгодини відпочинку. Оба були втомлені й голодні, а в наплечниках у кожного з них була добра перекуска й плящина сливовиці. Зрештою, треба було дещо спокійно обміркувати.

Перший обізвався доктор:

— Пане лісничий, мусимо поговорити, але поважно.

— Слухаю вас, — відповів Микола.

— Думаю, що ми тому зробили собі півгодини відпочинку, щоб набрати сил...

— Очевидно.

— І вернемося до Версту...

— Ні, підемо до замку.

— Але ж, Миколо, ми вже шість годин ідемо й перейшли щойно половину дороги; поки дійдемо до замку, буде ніч, а вночі чей же не будемо оглядати замку...

— Почекаємо до рана.

— Де?

— Просто переночуємо в замку!

— В замку? — закричав доктор. — Ви хіба збожеволіли, Миколо! Я мав би ночувати в тому чортівському замку? Ніколи!

— Ви обіцяли, пане доктор, що підете зі мною.

— Вдень так, але не поночі!

— Ну, то робіть собі, що хочете, вертайтеся навіть і в село, про мене, бо я йду!

Доктор задумався: лишитися тут самому вночі, що буде, певно, дуже темна — страшно; вертатись тими дебрами та лісами до Версту — ще гірше — можна заблукати. І він спробував ще раз переконати товариша.

— Знаєте добре, дорогий Миколо, що я не лишу вас самого, прошу вас, обіцяйте мені, що не підемо вночі до того проклятого замку.

— Цього не можу вам обіцяти, бо мушу переконатися, що там є...

— Переконаєтеся завтра, а тепер переночуймо тут. За дві години буде шоста, смеркнеться, ще заблукаємо де або наскочимо на ведмедів!

— На ведмедів я маю рушницю, а ви пістолю, пане докторе. Заблукати не заблукаємо, бо будемо йти знову потоком Няди, а щоб за дня ще зайти, то вже ходім!

— Миколо! Бійтесь Бога, ми ще зовсім не відпочили, мене кожна кісточка болить, не стану на ноги!..

Лісничий устав:

— Бачу, що ви не хочете йти. До побачення!

— Господи, Миколо! Послухайте ще! Підемо завтра!

— Я сказав, що хочу в замку ночувати й буду ночувати.

— Ні! — кричав доктор. — Я вас не пущу! Він не знав уже, що говорить. Лісничий не відповідав, закинув наплечник, рушницю взяв на рам’я й пустився до потока Няди.

— Підождіть, підождіть! — кричав доктор. — Чорт не чоловік... Вже йду... йду...

І він побіг на своїх коротких ніжках за лісничим.

Була четверта година зполудня. Сонце хилилося до заходу, а його скісне проміння падало на верхи гір Плази. Щоби пускатися тепер у дорогу, треба було бути справді відважним.

На скельнім грунті високорівні росли карлуваті смереки, сосни й косодеревина. Ноги мандрівників потопали в моху й сковзувалися на покрученому корінні дерев. Вони п’ялись на стрімкі скелі й не один раз мусів лісничий витягати бідного доктора з провалля. Природа ставала щораз більш дика; на скелях росли тільки нарізно кущі косодеревини. Подальше видно було вже голі скелі й обриси замку.

Пройшовши ще кілька стіп дороги за потоком Няди, лісничий виліз на круглий верх високорівні, а вхопивши доктора за комір, витягнув і його на гору. Бідний доктор уже зовсім охляв і впав на землю, мов мішок.

Тим часом лісничий оглядав замок.

Він побачив сірі мури старої будівлі за широким валом і кам’яну браму, що була замкнена, й піднесений звисний міст.

Скрізь було тихо. Не було нікого ані на замковому подвір’ї, ані на терасі, ані на баштах. Дим теж не підіймався з коминів.

Почало смеркатися й вечірні тіні окутали замок.

— Миколо, — просив доктор, — самі бачите, що це було б неможливе йти тепер до замку. Як спустимо у темряві такий тяжкий міст або як створимо браму?

Лісничий не відповідав. Він роздумував над словами доктора і прийшов до переконання, що справді краще підождати до рана, бо наомацьки не можна нічого зробити.

VI

Блідий півмісяць зник майже зразу по заході сонця. Зі заходу надтягнули хмари й закрили небо. Гори почорніли, а замок укрився нічною пітьмою.

Ніч заповідалася дуже темна, але на щастя лісничого й доктора, що мали провести її під голим небом, погідна.

Тут на горі не було жодного дерева; тільки скелі й каміння.

Одинокою рослиною, яка тут росла, був чортополох, що його насіння занесли тут у своїй шерсті козацькі коні ще тоді, як козаки гарцювали по Заліссю.

Лісничий і доктор почали шукати якогось захисного місця, де можна б переночувати.

— Нема чого й шукати... — зітхав доктор, пригадуючи собі свою вигідну постіль і теплу кімнату.

— Не нарікайте ж так вічно, — сказав лісничий.

— Я не нарікаю. Але це вимріяне місце, щоб набавитися ревматизму.

З південного заходу почав дути холодний вітер і треба було сховатися перед ним за стінами скель.

Вони підійшли до одної великої скелі, що була зверху зовсім плоска. Подобала на кам’яну лавку. Такі лавки з каменя можна надибати часто при заліських дорогах. В камені є викопана заглибина, а в ній посуда з водою, що її селяни все змінюють так, щоби подорожній, що сяде відпочити, міг покріпитися свіжою водою.

Скеля, що до неї добилися лісничий і доктор, мала також таку заглибину на воду, яку двірська служба все змінювала, коли князь Рудольф мешкав ще на замку. Тепер лавка була обросла мохом і травою.

З одного боку стояв коло неї кам’яний, похилений від старості, хрест.

Доктор подумав собі, що цей хрест буде берегти їх перед усякими лихими силами; рівночасно почало йому здаватися, що чорт є напевно на тій горі й то десь недалеко від них.

А коли уявив собі, що їм доведеться цілу ніч пересиділи тут, то його аж зморозило.

Потім прийшла йому до голови ще одна думка: того дня був вівторок, то значить лихий день тижня, коли то ні один мешканець Версту не виходить по заході сонця з хати; а він був так далеко від хат та ще в якому місці! Ні! Як він міг про це забути, вихочи рано з села? Напевно була в тому рука нечистого.

Так роздумуючи, побачив доктор, що лісничий розв’язав наплечник і забрався спокійно до їжі; тоді й він подумав, що найкраще буде покріпитися. Добрий кусник хліба й чарка сливовиці заспокоїли його голод, але не заспокоїли його остраху.

— Тепер спати, — сказав лісничий, підкладаючи собі наплечник під голову.

— Спати?

— Добраніч!

— Добраніч, дай Господи, щоби ця ніч була для нас справді добра...

Микола, не маючи охоти до балачки, не відповів докторові нічого й за хвилину захропів.

Доктор тільки забурмотів невдоволено, почувши його спокійний віддих. Хоч перетомився, не міг ані на хвилину замкнути очей; все здавалося йому, що щось бачить у пітьмі, що чує якісь шепоти, стогони, все мусів надслухувати. Тремтів цілим тілом, а години во-ліклися в безконечність.

Якщо він міг би заговорити, поділитися з кимсь своїми спостереженнями, йому було б легше, та що ж: Микола спав, мов забитий, і навіть не ворухнувся.

Північ — найстрашніша година ночі, година нечистого, година духів!

Доктор відходив від себе; не розбирав уже, що було дійсністю, а що тільки сонним привидом.

Перед його очима танцювали скелі, дерева, якісь тіні, якісь світла й вкінці він почув, як у замковій каплиці хтось ударив у дзвін.

— Дзвін...

1 2 3 4 5 6 7