На протилежній стіні висів автопортрет Рембрандта. Я вклонився йому, взяв капелюха і вийшов з кабінету. На півдорозі до ліфта мене раптом осяяло. Думка звалилася на мене, як цеглина з даху, майже безпричинно. Від несподіванки я змушений був навіть спертися об стіну. Трохи постояв, смикаючи капелюха, і зареготав.
Дівчина, що вийшла з ліфта і прямувала до своєї контори, обпекла мене таким поглядом, що я враз відчув свій хребет, як спущену стрілку на колготках. Я помахав їй, повернувся до контори і зателефонував одному хлопцю, який працював у юридичній конторі, що займалася правами власності на земельні ділянки.
— Чи не можете ви назвати власника тільки за адресою? — спитав я його.
— Звичайно, у нас є спеціальний каталог. Давайте адресу.
— Одна тисяча шістсот сорок чотири, П'ятдесят четверта Західна вулиця. І ще — мені б хотілося знати умови оренди.
— Тоді краще я перетелефоную. Ваш номер?
Він передзвонив хвилин за п'ять.
— Записуйте,— сказав він.— Ділянка номер вісім, квартал два і таке інше. Я не втомлюватиму вас нашими подробицями. Власниця, але за деяких умов, Джессі Пірс Флоріан, вдова.
— Давайте умови,— попросив я.
— В неї не сплачено половину податків, дві заборгованості десятирічної давності за ремонт вулиці, є також боргова заставка на суму дві тисячі шістсот доларів.
— Годі,— перепинив я,— ви хочете сказати, що цього досить, щоб викинути людину через десять хвилин після повідомлення, так?
— Не так скоро, але значно швидше, ніж коли ми маємо справу із заставним будинком. Тут немає нічого дивного, крім суми. Вона завелика порівняно з вартістю сусідніх будівель. Але, може, це новий будинок.
— Навпаки — дуже старий і занедбаний,— відповів я.— Як на мене, п'ятнадцяти тисяч з лишком вистачить, аби купити ділянку разом із ним.
— Справді, дивно. Тому що заставна поновлювалася тільки чотири роки тому.
— О'кей. Кому належить закладна? Якійсь компанії?
— Ні, особі. Ту людину звуть Ліндсей Маріотт, неодружений. Все?
Я не пам'ятаю, що відповів йому, як дякував. Хочу сподіватися, що ґречно. Потім довго сидів, утупившись у протилежну стіну.
Раптом мій шлунок нагадав про себе — я відчув голод. Спустився до кафе у "Менсон-Хаузі", з'їв ленч, а тоді пішов на зупинку і взяв свою машину.
Спочатку поїхав на південь, потім на захід уздовж 54-ї Західної авеню. Але цього разу в мене з собою не було чого випити.
Розділ 16
Квартал мав такий самий вигляд, як і раніш. На вулиці — нікого. Тільки два форди, кілька порожніх контейнерів для сміття та курява на розі вулиць. Я повільно проїхав повз будинок номер 1644, зупинився недалеко від нього і почав вивчати сусідні будинки навколо. Потім вийшов з машини і повернувся до будинку. Знов, як і тоді, подивився на пальму і засмічений газон, що їх давно не поливали. Будинок здавався порожнім, але десь-найпевніш це було не так. Крісло-гойдалка так само самотньо стояло на веранді, як і вчора. На доріжці лежав зім'ятий папірець. Я нахилився, підняв його і притис до ноги, щоб розправити. І тут краєчком ока помітив, що у сусідньому будинку гойднулася штора.
Знову ця стара цікава Варвара... Я позіхнув і ще глибше насунув капелюха на лоб. Довгий ніс старої майже розплющився об скло. Над ним стирчало сиве волосся та очі — ох, ці очі! Навіть зі свого місця я їх добре роздивився. Неквапом рушив доріжкою, а очі невідступно стежили за мною. Тоді я повернув до будинку, піднявся дерев'яними сходами і подзвонив. Двері рвучко відчинилися, ніби були на пружині. Переді мною стояла стара, худорлява жінка, з підборіддям, як у кролика. Примружені очі мерехтіли, наче світло на воді. Я підняв капелюха:
— Це ви повідомили поліцію про місіс Флоріан?
Жінка холодно роздивлялася мене — ніщо не минуло її уваги. Навіть ледь помітна дірочка від молі на моєму правому плечі.
— Я не кажу, що то була я, молодий чоловіче. Але й не тверджу, що не я. Хто ви такий? — В неї був різкий, гугнявий голос, наче спеціально призначений для неприємних розмов.
— Я детектив.
— Боже! Чого ж ви раніше не сказали? Що вона зараз робить? Я нічого не бачила, хоч ні на мить не відходжу від вікна. Навіть у магазин замість мене ходив Генрі. А звідти — жодного звуку не чути.
Стара відчинила другі двері, обтягнуті сіткою, і пропустила мене всередину. В холі пахло мастилом для меблів. Його було заставлено меблями темного кольору — колись дуже пристойними: багато інкрустованими, із витребеньками та зубцями по боках. Усе, до чого можна було торкнутися, вкривали мережані серветки.
— Де я вас бачила раніше? — раптом спитала стара. В її голосі забриніла підозра.— Я певна, що бачила. Мабуть, ви той...
— Саме так. Але я — детектив. А хто такий Генрі?
— О, це чорний хлопчик у мене на побігеньках. Ну, то чого вам треба, молодий чоловіче? — спитала вона, обсмикуючи чистого біло-червоного фартуха, і гостро глянула на мене. Потім двічі, ніби перевіряючи, клацнула штучними щелепами.
— Скажіть, заходили до вас офіцери поліції після того, як побували у місіс Флоріан?
— Які офіцери?
— У формі,— терпляче пояснив я.
— Так, забігали на хвильку. Але вони самі нічого не знали.
— Спробуйте описати того здорованя із револьвером, якого ви побачили в кімнаті місіс Флоріан, а тоді зателефонували до поліції.
Стара жінка, не вагаючись, дуже точно описала його. Без сумніву, то був Меллой.
— Що в нього за машина?
— Невелика. Насилу туди запхався.
— Це все, що ви можете сказати? Він — убивця!
Жінка роззявила рота, але по очах було видно, що вона страшенно зраділа.
— Господи! Я б охоче розповіла, але не розуміюся на машинах. Убивця, ви кажете? У нашому місті порядна людина не може ані хвилинки жити спокійно. Коли я приїхала сюди двадцять два роки тому, ми майже не замикали дверей. А тепер? Гангстери, запроданці з поліції та політичні діячі трощать одне одного з кулеметів. Так люди подейкують. Просто жах — ось що я вам скажу, молодий чоловіче.
— А що вам відомо про місіс Флоріан?
— Вона поводиться зовсім не по-сусідськи,— скривилася стара.— До пізньої ночі не вимикає радіо. Співає. Ні з ким не розмовляє.— Жінка нахилилася до мене.— Я не певна, але мені здається, що вона п'є.
— Багато людей ходить до неї?
— Взагалі нікого не буває.
— Звісно, кому це знати, як не вам, місіс...
— Місіс Моррісон. Господи, боже! Звичайно. А що мені робити, як не дивитись у вікно?
— Певен, що, вас це розважає. Скажіть, місіс Флоріан давно тут мешкає?
— Майже десять років. Колись у неї був чоловік. Як на мене, то дуже неприємний. Він помер.— Жінка замовкла, щось обмірковуючи.— Гадаю, він помер своєю смертю. Нічого підозрілого я не чула,— додала вона.
— Він лишив їй гроші?
Жінка не відповіла. Її очі поповзли вниз, підборіддя опустилося, вона з силою втягла в себе повітря.
— Ви теж пили сьогодні,— промовила вона.
— Мені якраз сьогодні вирвали зуба. От лікар і налив мені. Для бадьорості.
— Я не терплю спиртного.
— Згоден. Це — страшне діло. Завжди. Тому я вживаю тільки, як ліки.
— Я не визнаю таких ліків.
— Ви маєте рацію. Отже, він лишив їй гроші? Її чоловік?
— Звідки мені знати? — Стара стулила губи так, що вони стали схожі на зморшкувату сливу. Я втратив її симпатію.
— Скажіть, приходив до неї ще хтось після поліцейських?
— Не бачила.
— Дякую, місіс Моррісон. Не хочу вас більше турбувати. Спасибі за допомогу.
Я вийшов з кімнати і відчинив двері. Стара дибала за мною і ще кілька разів клацнула щелепами в мене за спиною.
— Як вам дзвонити? — спитала вона по паузі.
— Юнівер-Сіті, чотири-п'ять тисяч. Попросіть лейтенанта Налті. А з чого вона живе, з допомоги?
— Тут ніхто не живе з допомоги,— спогорда відказала стара.
— Можу присягнутися, що ці місця колись були гордістю племені сіу,— сказав я, дивлячись на різьблений буфет, що стояв у холі. У кімнаті для нього бракувало місця. То був справжній шедевр: різьблені ребра, тоненькі різьблені ніжки, інкрустований по всьому периметру, до того ж на дверцятах намальовано кошик із фруктами.
— Мейсон-Сіті,— стиха промовила вона,— колись у нас там був чудовий будинок. Ми жили в ньому вдвох: я і Джордж. Колись.
Я відчинив двері, вийшов на ґанок і ще раз подякував. Стара всміхнулася. Її усмішка була така ж колюча, як і очі.
— Вона отримує замовні листи першого числа кожного місяця,— раптом сказала жінка.
Я обернувся до неї і чекав. Стара нахилилася до мене.
— Листоноша приходить до неї, і вона розписується у книзі. Я сама бачила. Щомісяця. Першого числа. Тоді вона вдягається і кудись іде. Додому повертається лише увечері. І до півночі співає. Безліч разів слід було викликати поліцію — так вона горлає.
Я погладив її худорляву руку.
— Така, як ви,— одна на тисячу, місіс Моррісон,— сказав я, насунув капелюха і почав спускатися сходами. На півдорозі зупинився і рвучко повернувся до неї. Жінка стояла у дверях. Я знов піднявся.
— Завтра — перше число. Перше квітня! День веселих жартів. Не проґавте, неодмінно перевірте, чи принесуть їй листа. Мені здається, що ні.
Очі старої засвітилися, і вона зайшлася високим надтріснутим сміхом.
— День веселих жартів! Перше квітня! День усіх дурнів! Може, вона нічого не отримає.
Я пішов, а вона все сміялася, наче курка, на яку напала гикавка.
Розділ 17
Ніхто не відповів ні на мій дзвінок, ні на стукіт у двері. Перші двері було не замкнено, другі теж. Я відчинив їх і зайшов усередину. Ніщо не змінилося. Так само пахло джином. На підлозі — жодного трупа. На маленькому столику поряд із стільцем, на якому вчора сиділа місіс Флоріан, стояло брудне дзеркало. Радіо мовчало. Я підійшов до канапи, так і є: до вчорашньої порожньої пляшки додалася ще одна.
Я погукав хазяйку, але відповіді не почув. Прислухався, і мені вчулося щось схоже на важке дихання, майже стогін. Я минув арку і потрапив у невеликий хол, куди виходили двері спальні. Вони були напіввідчинені, тяжке дихання линуло звідти. Я просунув голову у двері. Місіс Флоріан була у ліжку. Вона лежала на спині до підборіддя вкрита ковдрою. Довгасте жовте обличчя було якесь дивне, мов у людини, що ось-ось помре або принаймні смертельно хворої. Немите волосся розкидане по подушці.
Вона повільно розплющила очі і безтямно подивилася на мене. У кімнаті висіла тяжка задуха спітнілого тіла, брудної білизни і джину.