До того ж нестерпно хотілося спати.
— Чим більше ви повторюєте цю історію, тим безглуздішою вона стає,— холодно промовив Ренделл.— Цей Маріотт, безсумнівно, вів переговори про викуп уже кілька днів, а потім, за годину чи дві до вирішальної зустрічі, зателефонував зовсім незнайомій людині, щоб найняти її своїм охоронцем.
— Ну не те щоб охоронцем,— відповів я.— Я навіть не сказав йому, що в мене є пістолет. Йому потрібна була компанія.
— Хто йому порадив звернутися до вас?
— Спочатку він сказав, що якийсь приятель. Потім зізнався, що випадково побачив моє прізвище у телефонній книзі.
Ренделл порився у речах на столі і витяг досить брудну візитку.
— У нього знайдено вашу візитну картку,— сказав він, подаючи її мені.
Я глянув на візитку. Виявляється, вона була разом з іншими речами у гаманці в його задній кишені. Там, у западині, я не здогадався перевірити їх. Це справді була моя картка. Але на таку людину, як Маріотт, було несхоже, щоб він тримав брудну картку: на одному боці її розплилася велика жирна пляма.
— Нічого дивного. Я роздаю їх при кожній нагоді.
— Маріотт довірив вам гроші,— вів далі Ренделл,— вісім тисяч. От довірлива душа!
Я затягнувся і випустив дим у стелю. Від світла боліли очі, ломило потилицю.
— У мене немає тих восьми тисяч,— відповів я.
— Ви хочете сказати, що не сиділи б тут, аби вони у вас були, чи не так? — поцікавився він з холодною, хоча й штучною усмішкою.
— За вісім тисяч я можу зробити багато чого. Коли б я вирішив убити людину, то просто б ударив її у найвразливіше місце — у потилицю.
Ренделл ледь кивнув. Один з охоронців влучно сплюнув у кошик для сміття.
— Справді, тут щось не те. Все це надто непрофесійна робота. А може, вони навмисно зробили таке? Гроші належали не Маріотту, чи не так?
— Не знаю. Мені здалося, що ні. Але це моя здогадка. Прізвища жінки він не схотів назвати.
— Ми ще нічого не знаємо про Маріотта, але це поки що,— повільно сказав Ренделл.— Та можна припустити, що він сам хотів украсти ті гроші.
— Що? — здивовано скрикнув я.
Але Ренделл пропустив повз вуха моє здивування. Вираз його обличчя не змінився.
— Ви порахували гроші?
— Звісно, ні. Маріотт дав мені конверт із грошима і сказав, що там вісім тисяч. Навіщо було їх лічити, якщо вони призначалися не мені? До того ж на якого дідька йому треба була їх у мене красти? Вони ж були у нього.
Ренделл підвів очі й став роздивлятися стелю, куточки рота поповзли донизу, і губи скривилися.
— Заждіть,— сказав він, знизуючи плечима.— Хтось познайомився з Маріоттом та отою дамою і поцупив нефритове намисто. Потім запропонував продати його за суму набагато меншу, ніж воно коштує. Викуп має внести Маріотт. Він вирішив зробити це сам. Правда, ми з вами не знаємо: чи так було домовлено, чи то була його власна ініціатива. У таких випадках ті хлопці трохи нервуються. Далі Маріотт вирішив, що йому краще поїхати з вами. Ви обоє думали, що маєте справу з організованою бандою, яка поводиться за правилами їхньої гри. Маріотт боявся. Що ж, цілком природно. Він хотів мати свідка: ви стали ним. Але він вас зовсім не знав. Ви для нього — лише ім'я на візитній картці. Людина, яку порадив хтось, назвавши вас приятелем. Потім, в останню хвилину, Маріотт вирішив віддати вам гроші і доручити вести розмову, а самому сховатися у машині. Ви казали, що то була ваша пропозиція. Можливо, він сподівався, що ви таке запропонуєте. Аби ви цього не зробили, він би сам висловив цю ідею.
— Вона йому спочатку не сподобалася,— заперечив я.
Ренделл знов знизав плечима.
— Він тільки удавав це,— відповів він.— Нарешті йому подзвонили, і ви рушили до призначеного місця. Оскільки все йшло від Маріотта, у вас не було цілісної картини. Коли ви туди приїхали, вам здалося, що там нікого нема. Ви вирішили спуститеся до западини, оскільки проїхати великою машиною там було важко. І це насправді так, бо лівий бік її дуже сильно подряпаний гілками. Ви вийшли з машини, спустились у западину, нічого не побачили і не почули, трохи почекали і повернулися назад. А там хтось огрів вас по голові. А тепер припустіть, що Маріотту потрібні були гроші і він використав вас, як підсадну качку. Хіба в цьому випадку він поводився б інакше?
— Занадто сумнівна версія,— відповів я.— Що ж, виходить, Маріотт торохнув мене, забрав гроші, а тоді йому стало соромно, і він розтрощив собі голову. Спершу, правда, закопав гроші під кущем, так?
Обличчя Ренделла було незворушне.
— У нього неодмінно мав бути спільник. Саме він повинен був оглушити вас обох і зникнути з грошима. Але він переграв Маріотта. Убивати вас — сенсу не було, адже ви його зовсім не знали.
Я захоплено дивився на нього, тоді погасив недопалок в обшарпаній дерев'яній попільничці.
— Сказане не заперечує фактів, які ми знаємо,—повільно підсумував Ренделл.— Ця версія не дурніша за інші, які можна зараз висунути.
— Вона не враховує тільки одного: мене вдарили у машині. Певно, для того, щоб я думав, наче це зробив Маріотт. Все інше — збігається. Хоча, звісно, оскільки Маріотта вбито, я його більше не підозрюю.
— А от і ні. Саме те, як вас ударили в машині, свідчить проти нього,— заперечив Ренделл.— Ви ж не сказали Маріотту, що у вас є зброя. Але він міг помітити, що у вас щось приховано під пахвою, чи просто запідозрити. У такому разі він повинен був би ударити вас тоді, коли ви не чекали, а найкраще місце для цього у машині.
— О'кей,— відповів я,— ваша взяла. Вельми правдива версія. Але вона неодмінно передбачає, що гроші належали не Маріотту, і він хотів їх вкрасти, і що в нього був спільник. Отже, за його планом ми обидва мали очухатися із здоровенними ґулями, побачити, що гроші зникли, поспівчувати один одному. Я повертаюся додому і забуваю про все, що сталося. Так воно мало скінчитися за Маріоттом? Не погано, як для нього.
— Мені самому це не дуже подобається,— криво усміхнувся Ренделл.— Але я хочу обмізкувати цю версію, бо вона відповідає фактам, що нам відомі, хоч їх не густо.
— Справді, з фактами не густо. Навіть для теоретизування,— погодився я.— Чому б не припустити, що він казав правду, що впізнав одного з банди?
— Ви запевняєте, що не почули ані шуму боротьби, ані крику?
— Саме так. Його могли блискавично схопити за горлянку, або він міг заклякнути з переляку, коли на нього кинулися. Скажімо, так: бандити стежили з кущів і побачили, що я пішов до западини, йти туди — більш як сотню футів. Тоді вони зазирнули до машини і побачили Маріотта. Хтось приставив до його обличчя пістолет і змусив вийти. Вони його кудись повели, але чи він сказав сам, чи щось підказало їм, що він впізнав одного з них...
— У темряві? — спитав Ренделл.
— Чом би й ні? Таке могло статися, або трапилося щось подібне,— відповів я.— Адже ми запам'ятовуємо голоси людей. І в темряві людину можна впізнати.
Ренделл похитав головою.
— Аби це була організована банда злочинців, які полюють за коштовностями, його б не вбили без серйозних причин.— Раптом він замовк, у нього якось дивно заблищали очі, й він міцно стулив губи.
— Викрадення,— осяяла його думка.
— Цілком можливо,— погодився я.
— І ще одне. Як ви звідти дісталися?
— Приїхав на машині.
— Де була ваша машина?
— На Монтемар-Віста, біля кафе.
Він мовчки подивився на мене, обидва детективи з підозрою втупилися в мене. П'яничка у камері почав горлати якусь пісню, але голос зірвався. Це його так засмутило, що він почав ридати.
— Я зупинив машину на шосе,— пояснив я.— За кермом була дівчина. Вона й довезла мене до зупинки.
— Ну й дівчина! — зауважив Ренделл.— Вночі зупинитися на безлюдному шосе?
— Бувають і такі. Шкода, не встиг із нею познайомитися, але вона дуже гарна.— Я дивився на них і розумів, що вони не вірять жодному моєму слову і намагаються здогадатися, чому я брешу.— То була малолітражка шевроле. От тільки номера не запам'ятав.
— Авжеж, де ж йому номер запам'ятати,— сказав один з детективів і знов сплюнув у кошик для сміття.
Ренделл нахилився, пильно подивився на мене.
— Коли ви щось приховуєте, маючи намір зайнятися цим ділом, щоб зажити трохи популярності — то не робіть дурниць. Послухайте мене, Марлоу. Мене абсолютно не влаштовує історія, яку ви розповіли. Даю вам ніч: обміркуйте все як слід. Може статися, що завтра вам доведеться давати свідчення під присягою. І ще одна маленька порада. Це — вбивство, і розкручувати його має поліція. Ваша допомога нам ні до чого. Єдине, що від вас потрібно,— факти. Зрозуміло?
— Звісно. Я можу їхати додому? Щось кепсько себе почуваю.
— Можете,— холодно відповів він.
Запала тиша. Я підвівся і попрямував до дверей, але не встиг зробити й чотирьох кроків, як почув голос Ренделла.
— Ще одна дрібничка,— зупинив мене він.— Часом не помітили, які сигарети курив Маріотт?
— Помітив,— відповів я, обертаючись.— Коричневі, південноамериканські, він їх тримав у французькому портсигарі з емаллю.
Ренделл нахилився до мене, витяг гаптований шовковий портсигар з купи речей на столі і подав мені.
— Оцей бачили коли-небудь?
— Бачив. На вашому столі.
— А раніш?
— А що?
— Ви не обшукували труп?
— Звісно, обшукував,— відповів я.— Подивився, що в кишенях. В одній з них був цей портсигар. Нічого не вдієш — професійна звичка. Я нічого не пошкодив — тільки глянув. Адже він був моїм клієнтом.
Ренделл узяв портсигар обома руками, відкрив його і почав мовчки роздивлятися. Портсигар був порожній. Три цигарки зникли.
Я прикусив язика, відчайдушно намагаючись не виказати свого здивування. Це було важко.
— А з цього портсигара Маріотт не брав сигарет?
— Ні.
— Як бачите, він порожній,— кинув Ренделл.— Але ж лежав у його кишені. В ньому лишилася якась потеруха. Я збираюся дати її на експертизу. Не певний, але мені здається, що це марихуана.
— Коли це так,— сказав я,— думаю, штуки зо дві Маріотт сьогодні викурив, бо мав підбадьорити себе.
Ренделл закрив і відклав портсигар.
— Ну, гаразд. Ідіть і не суньте носа куди не слід.
Я вийшов із кімнати.
Туман розвіявся. Зірки виблискували яскраво, мов штучні прикраси на чорному оксамиті. Я вів машину дуже швидко. Мені конче треба було випити, але бари вже були зачинені.
Розділ 13
Прокинувся о дев'ятій, випив три чашки кави, змочив потилицю крижаною водою, узяв вранішні газети, що лежали біля дверей моєї квартири, і почав переглядати.