Теж художник. Я зупинюсь у нього.
Вона із сумнівом подивилася на мене.
— Але ж доїхати туди, голосуючи яри дорозі, ви не можете.
Я усміхнувся. .
— Спробую.
— Ну, так, любий, скажімо, ви зможете, але це нічого не міняє, я не хочу чути ніяких несерйозних заперечень; у мене є чимало всього завдяки Арчі, а у вас нема, а що ви збираєтесь у дорогу почасти через оту мою контрабанду, то я наполягаю, щоб ви дозволили мені оплатити ваш квиток.
— Ні, Мейзі.
— Так, любий. Будьте слухняним хлопцем, любий, і зробіть так, як я кажу.
Не важко зрозуміти, — подумав я, — чому вона була Доброю сестрою-жалібницею. Ковтни ліки, любенький, отак, [55] гарний хлопчику. Мені не хотілося приставати на її пропозицію, але ж ніде правди діти: мені однаково довелося б позичати.
— Я малюватиму для вас картину, Мейзі, коли повернусь?
— Це було б дуже добре, любий.
Я під'їхав до дому біля Хітроу, де я жив у мезоніні й звідки вранці Мейзі мене забрала.
— Як ви тільки витримуєте весь цей шум, любий? — запитала вона поморщившись, коли потужний реактивний літак над головою почав круто набирати висоту.
— В цей час я зосереджую свої думки на дешевому комірному.
Вона всміхнулась, відкрила торбинку з крокодилячої шкіри й дістала чекову книжку. Мейзі виписала чек і подала мені: проставлена сума набагато перевищувала кошти подорожі.
— Якщо ви вже так наполягаєте, любий, — відповіла вона на мої протести, — то зможете повернути мені решту. — Вона, глянула на мене поважним поглядом своїх сіро-блакитних очей. — Будьте обачним, любий.
— Авжеж, Мейзі.
— Адже, далебі, любий, ви можете потривожити кількох справді мерзенних типів.
Через п'ять днів опівдні я приземлився в аеропорту Мескот; коли ми заходили над Сіднеєм на посадку, далеко внизу було видно портовий міст і будинок оперного театру — як на поштівці.
Джік зустрів мене на виході з митниці: він усміхався й вимахував пляшкою шампанського.
— Тодд, старий бовдур, — сказав він. — Хто б міг подумати? — Голос його легко перекривав страшенний галас, що панував довкола. — Приїхав-таки малювати червоні барви Австралії!
Він у захваті поплескав мене по спині мозолястою рукою, зовсім забувши про свою силу. Джік Кассаветз, давній друг, моя протилежність майже в усьому.
У нього борода, а в мене нема. Життєрадісний, галасливий, екстравагантний, ніколи не знаєш, що він устругне, — я заздрив цим його якостям. Блакитні очі й волосся пшеничної барви. М'язи, до яких мені було далеко. Запанібрата з дівчатами. Гострий язик і щира зневага до всього, що я малював.
Ми зустрілись у художньому коледжі: зблизили нас [56] спільні втечі з лекцій на іподром. Джік ретельно відвідував перегони, але тільки для того, щоб грати на тоталізаторі, а не милуватися спортсменами, і, звичайно, не для того, щоб малювати їх. Анімалісти, що малюють коней, були, як на нього, художниками нижчого ґатунку. Як він частенько любив повторювати, жоден поважний художник не зосереджуватиме всіх своїх зусиль на конях.
Джікові картини, виконані здебільшого в абстрактній манері, були похмурим зворотним боком його світлого розуму: плоди кризи, сповнені розпуки через ненависть і забруднення, що руйнують чарівний світ.
Життя з Джіком було схоже на спуск на санчатах з гори: небезпечно і захопливо. Два останні роки в коледжі у нас була спільна квартира-майстерня, і ми по одному зустрічалися там з дівчатами, тимчасом як інший ішов прогулюватись. Якби не його колосальний талант, Джіка вигнали б з коледжу, бо влітку він прогулював цілі тижні задля іншого свого захоплення — плавання/
У пізніші роки я з ним кілька разів виходив у відкрите море. Гадаю, подеколи він навмисно більше важив головою, ніж це було потрібно, але то була гарна розрядка "після роботи. З нього був великий мореплавець, умілий, моторний, спритний і дужий, з інстинктивним відчуттям вітру й хвиль. Мені було прикро, коли Джік якось сказав, що вирушає сам у кругосвітню подорож. В останній вечір його перебування на березі ми влаштували бурхливе прощання, наступного дня, коли Джіка вже не було, я повідомив власника будинку, що маю намір переїхати.
Він приїхав до мене машиною: як виявилося, власною. Темно-блакитний спортивний автомобіль британської моделі "М. A. Sports". З усіх боків — і зовні, і всередині — аж кричить похмура його пишнота.
— І багато тут таких? — здивовано запитав я, кладучи валізу й сумку на заднє сидіння. — Це далеко не останній зойк моди.
Він усміхнувся:
— Мало. Вони тепер не популярні, бо п'ють бензин, як воду. — Двигун ожив, погоджуючись з Джіком, який ввімкнув склоочисники, бо саме починалася злива. — Ласкаво просимо до сонячної Австралії. Тут усе дощить. Тому в Манчестері сяє сонце.
— Але ж тобі тут подобається?
— Надзвичайно, друже. Сідней — це як регбі: навальність, натиск і трохи вишуканості в загальних обрисах,
— А справи як?
— В Австралії тисячі малярів. Квітне промисловість по будівництву котеджів. — Він скоса зиркнув на мене. —~ Величезна конкуренція.
— Я не по славу сюди приїхав і не по гроші.
— Але я нюхом чую якусь мету, — сказав він.
— Як ти дивишся на те, щоб запрягти твою м'язову силу?
— До твого мозку? Як колись?
— То були розваги.
У нього брови поповзли вгору.
— А який у цьому ризик?
— За станом на сьогодні — підпал і вбивство.
— Боже.
Блакитний автомобіль граціозно мчав до середмістя. Хмарочоси виростали, як гриби після дощу.
— Я живу в протилежному кінці, — сказав Джік. — Далебі, це звучить банально. Провінційно. Що зі мною сталося?
— Вдоволення променіє з тебе крізь усі пори, — мовив я., усміхаючись.
— Авжеж. Ну, гаразд, уперше в житті я був справді щасливий. Гадаю, невдовзі ти виправиш це становище.
Автомобіль вибився на швидкісну автомагістраль, що вела до мосту.
— Якщо ти поглянеш через праве плече, — сказав Джік, — то побачиш тріумф уяви над економікою. Як у літаку "Конкорд". Хай живе безумство, бо тільки воно здатне кудись нас привести.
Я подивився. Це був оперний театр, невиразний натяк на нього, сірий від дощу.
— Удень він мертвий, — сказав Джік. — Це нічна пташка. Фантастично.
Над нами зметнулась велика мостова арка, камерна, як сталеве мереживо.
— Це єдиний рівний відтинок дороги в Сідней, — сказав Джік.
По той бік мосту ми знову поїхали вгору.
Ліворуч, ледь помітний спочатку за знайомими для ока висотними будівлями, з'явився у всій своїй пишноті масивний, сяйний червоногарячий будинок; вздовж кожної його стіни бігли правильні ряди широких прямокутних вікон із круглявими кутками, в які було вставлене скло "під бронзу".
Джік усміхався. [58]
— Обриси двадцять першого сторіччя. Уява і сміливість. Я люблю цю країну.
— Де подівся твій природний песимізм?
— Коли сонце сідає, ці вікна жахтять золотом. — Ми залишили блискотливу потвору позаду. — Це водогосподарче управління, — сказав Джік уїдливо. — їхній начальник об'якорює своє судно поруч з моїм.
Дорога вела під гору, а потім з гори, за місто, крізь тісні шереги двоповерхових будиночків, крівлі яких з літака здавалися великим червоним картатим килимом.
— Є одна заковика, — зітхнув Джік. — Три тижні тому я одружився.
Заковика жила з ним на судні, пришвартованому разом з колонією таких самих біля рогу, який Джік називав Стрілка: не важко було зрозуміти, чому — принаймні на чає — світова журба відступила.
Вона не була ні простушка, ні красуня. Довгобразе обличчя, шатенка, фігура нівроку і практичний крій вбрання. Нема того стилю чи безпосередньої жвавості метелика, що були у Регіни. Мене теж своєю чергою критично обстежили ясно-карі очі, у їхньому погляді світився розум, і це справило на мене враження.
— Знайомся, Тодд, це — Сера, — відрекомендував Джік. — Сера, це Тодд.
Ми привіталися, вона запитала, як я долетів, і я відповів, що добре. Наскільки, я зрозумів, на її думку, ліпше було б, якби я залишився вдома.
У Джіковому кечі, завдовжки в тридцять футів, що відплив з Англії, схожий на гібрид майстерні з крамничкою дрібних товарів, скрізь впадали в око фіраночки, подушечки та якась розквітла рослина. Джік відкоркував шампанське ти розлив його в сяйні тюльпаноподібні тумблери замість пластмасових кухликів.
— їй-богу, — сказав він, — збіса приємно тебе бачити. Сера ґречно приєдналася до тосту за мій приїзд, але я не переконаний, що їй теж було збіса приємно. Я вибачився за те, що так брутально порушив їхній медовий місяць.
— Хай йому грець, — щиро визнав Джік. — Надмірні домашні гаразди шкідливо впливають на душу.
— Залежить від того, — сказала Сера, — що тобі потрібно для подальшого життя — любов чи самотність.
Колись Джік потребував самотності. Мене цікавило, що він малював останнім часом, але в комфортабельній тепер каюті не було й сліду якогось пензля.
— Я тепер на сьомому небі, — заявив Джік. — Я міг би зайти на Еверест і стати на руках на його вершині. [59]
— Не треба Евересту, стане камбуза, — сказала Сера, — якщо ти не забув купити річкових раків.
Коли ми жили разом, Джік куховарив, і схоже, що часи не змінилися. Саме він а не Сера швидко і вправно повідкривав бляшанки з раками, вкрив їх шаром сиру та гірчиці і примістив під рашпером. Саме він промив велике листя свіжої салати і порозкладав грінки, намащені маслом. Ми все це споживали за столом у каюті, а дощ періщив по ілюмінаторах та палубі, і вітер, що дедалі свіжішав, хлюпав у борти хвилями. За кавою, оскільки Джік наполягав, я розповів їм, навіщо приїхав до Австралії.
Вони скупчено мовчали, дослухавши мою розповідь до кінця. Тоді Джік, чиї погляди не змінилися з рожевих студентських часів, пробурмотів щось невиразне про "стерво", а Сера почала відверто непокоїтись.
— Не турбуйся, — сказав я їй. — Тепер, довідавшись про те, що Джік одружений, я не збираюся просити його про допомогу.
— Я допоможу. Я допоможу, — запалився Джік.
Я тріпнув головою:
— Ні.
Сера запитала:
— З чого саме ти плануєш почати?
— Розшукати, звідки походять обидві картини Маннінгза.
— А потім?
— Якби я знав, що шукати, то мені не треба було б шукати.
— Не конче, — сказала вона неуважно.
— Мельбурн, — сказав раптом Джік. — Ти сказав, що одна картина походить З.Мельбурна. Це годиться. Звичайно, ми допоможемо. Мерщій рушаймо туди. Краще не могло й бути. Ти знаєш, що буде наступного вівторка?
— Ні, — відповів я.