Ще мине багато часу, поки братиме призи...
— Гаразд,— пообіцяв я.
— Ходімо, мені треба тобі дещо сказати.— Він поправив ремінчик бінокля в себе на плечі.
Ми вийшли крізь ворота на скакову доріжку й стали пробувати підборами грунт. Вони вгрузали на цілий дюйм.
— Це ще добре, коли згадати, скільки тут було снігу,— мовив я.
— Зате м'яко падати,— пожартував він.
Ми закрокували до найближчої перешкоди. Все тут наче було гаразд.
Зненацька Піт запитав:
— Ти бачив, як падав Адмірал?..— Він саме тоді їздив купувати коня в Ірландію і щойно повернувся.
— Атож. Я був корпусів за десять від нього,— відповів я, роздивляючись, як розташовані бар'єри.
— Ну?
— Що ну?
— Чому ж він упав? — Голос його дзвенів настирливо й нетерпляче. Я глипнув на нього. Очі Піта були холодні й жорстокі. Щось ніби підказувало мені мовчати.
— Упав... та й годі. Коли я долав перешкоду, Адмірал лежав на землі, а Білл під ним.
— Тоді, певно, Адмірал схибив?..— сказав він, не зводячи з мене очей.
— Я ж не бачив... Можливо, зачепився за край...— Це було вже ближче до правди.
— А не було там ще чогось?..— Очі Піта пронизували мене наскрізь.
— Що ти маєш на увазі? — викручувався я.
— Та так... нічого.— Він ніби трохи заспокоївся.— Коли ти не бачив...— Ми пішли назад. Мені чомусь совісно було, що я втаїв од нього правду. Та вже надто допитливим і цікавим він мені здався. Хоч я був переконаний, що Піт нізащо б не погодився скалічити коня, та ще такого, як Адмірал. Але чому він-так зрадів, коли я заявив, що нічого не бачив?..
Я збирався спитати його, а що він думає, і потім викласти йому все, та Піт раптом заговорив:
— Ти не береш участі в змаганнях аматорів, Аллане?—Він знову прибрав самовпевненого й насмішкуватого вигляду.
— Ні,— одказав я.— Слухай-но, Піте...
— Зажди. Днів шість тому мені пригнали коня. Гнідий жеребець, справжнісінький красень. Його привели з невеличкої стайні десь там, на заході, хазяїн хоче, щоб хтось скакав на ньому в аматорських перегонах. Я дзвонив тобі вранці, але ти вже пішов.
— Як його кличуть? — запитав я, добре знаючи, що Піт неодмінно збирається вплутати мене в якусь халепу.
— Піднебесний.
— Не чув... Що він накоїв?
— Нічого особливого. Просто він ще зелений.
— Давай одверто!
Піт зробив вигляд, що здається.
— Він скакав лише двічі в Девоні минулої осені. Не падав, але... обидва рази скинув вершника. Зате як він сьогодні взяв у мене бар'єр! Я думаю, ти легко приборкаєш його...
— Мені не хотілося б тобі відмовити... проте...
— Його чарівна хазяйка так сподівалася, що саме ти на ньому поскачеш! Це її перший кінь. Я сказав, що вмовлю тебе...
— Ні, ні...
— То хоч поговори з нею,— наполягав Піт.
— Тоді мені вже совісно буде відмовлятися... Це знов якась там твоя старенька знайома, що назавжди лягає в лікарню й хоче дістати перед смертю останню насолоду?
Невдовзі перед тим Піт саме таким чином добився моєї згоди скакати на клячі, яка мені зовсім не подобалася. Потім я не раз бачив її стару хазяйку на іподромі. Видно, її лікарня та її сумний кінець ще були далеко.
— Ні, вона зовсім не стара...
Ми підійшли до вагарні. Піт, озирнувшись, покивав комусь пальцем. Одним оком я побачив молоду жінку, що підходила збоку. Тепер тікати було б просто нечемно. У мене вистачило часу тільки тихенько вилаяти Грегорі, перш ніж я обернувся та був відрекомендований власниці Піднебесного, хвацького майстра скидати вершників.
— Міс Еллері-Пенн, ось це і є Аллан Йорк,— сказав Піт.
Я глянув на неї й остаточно загинув. Потім пробелькотів:
— Я з великою радістю скакатиму на ньому...
Піт одверто розреготався.
Вона була на диво гарна: правильні риси обличчя, гладенька шкіра, усміхнені сірі оченята, лискуче чорне волосся, що сягало майже до пліч. I, мабуть, звикла вже до враження, яке справляла. Та хіба в тому її вина?
— Ну от і добре,— зрадів Піт.— Я оголошу тебе на четвертий заїзд. Форма буде у Клема.
I він рушив до вагарні.
— Я така рада, що ви погодилися,— призналась дівчина. Голос у неї був низький, мелодійний.— Мені подарували коня в день народження. Іноді губляться, що дарувати! Дядечко Джордж — такий любий, але трохи дивак — дав оголошення в "Таймсі", що купить скакуна. Тітонька каже, йому пропонували цілих п'ятдесят, та купив саме цього: сподобалось ім'я. Він заявив, що такий подарунок, як кінь, краще, ніж традиційне перлове намисто,
— Ваш дядечко просто чудовий! — вигукнув я.
— Проте жити з ним важкувато.— Вона підвищувала голос в кінці фрази, і тому все в неї звучало як запитання, ніби щоразу перепитувала: "Чи не так?"
— А ви живете з ним?
— Так. Мої батьки розлучилися ще хтозна-коли, розлетілися — і край.
— Даруйте...
— Не треба. Адже я їх навіть не пам'ятаю. Образно кажучи, вони підкинули мене в ніжному віці двох років дядечкові під двері.
— Дядечко добре виконав своє завдання,— мовив я, дивлячись на неї з одвертим захопленням.
— Точніше — тітонька Деб. Та вони в мене обоє чудові.
— А сьогодні вони тут?
— Ні. Дядечко каже, що коли вже пускати мене в новий прекрасний світ, суціль заселений хоробрими й принадними юнаками, то не треба, щоб під ногами плуталися старі родичі.
— Я з кожною хвилиною все більше закохуюсь у нього,— признався я.
Міс Еллері-Пенн подарувала мені чарівну посмішку, яка, одначе, нічого не обіцяла.
— Ви бачили Піднебесного? Правда ж, він симпатяга?
— Не бачив. I ще п'ять хвилин тому навіть не підозрював, що він існує. А чому дядечко послав його до Грегорі? Обрав першу-ліпшу стайню?
Вона засміялась.
— Не думаю. Він обирав цілком свідомо. Казав, що завдяки цьому я можу сподіватися на згоду майора Девідсона...— Вона спохмурніла.— Дядечко був дуже сумний, коли почув про катастрофу.
— Він знав майора? — запитав я, милуючись її принадними яскраво-червоними губами.
— Ні, я певна, що не знав. Можливо, його батька. Адже він знає, здається, всіх батьків на світі. Він тільки вигукнув: "Господи, майор Девідсон помер!" I продовжував гризти грінку. Навіть не чув, як ми з тітонькою прохали його подати мармелад.
— I це все?
— Так, а що?
— Нічого особливого... Ми з Біллом були друзі.
Вона кивнула.
— Я розумію... То що мені тепер робити з моїм конем? Не хочеться в перший же день оскандалитись. Буду вам вдячна за допомогу, містере Йорк.
— Мене звуть Аллан.
Вона глипнула на мене. Це свідчило, що, незважаючи на юність, уже навчилася берегтись необережних знайомств і набридливих приставань.
Та ось усміхнулась і заявила:
— А мене — Кет.
Назвала своє ім'я, ніби дарувала його, і мені це було вельми приємно.
— Що ви вже знаєте про скачки? — запитав я.
— Майже нічого. Оце сьогодні вперше на іподромі.
— А їздили верхи?
— Ні, навіть не пробувала.
— Очевидно, ваш дядечко кохається в конях? Він часом не мисливець?
— Дядечко Джордж цілком байдужий до них. Він каже, що кінь, з одного боку, кусається, а з другого — хвицає. Що ж до полювання, то він віддає перевагу іншим, більш спокійним заняттям, аніж гасати взимку примерзлими мочарами за якимось там зайцем.
Я розсміявся.
— То, може, він грає в тоталізатор, не з'являючись на іподромі?
— Всі знають, що дядечко під час фінального матчу на кубок з футбола спитав, хто виграв "дербі".
— Навіщо ж тоді Піднебесний?
— Щоб розширити мої інтереси, каже дядечко Джордж. Моє виховання було ординарним: пансіон, школа, подорож по Європі. Дядечко хоче вивітрити з мене "пліснявий дух музеїв".
— I подарував вам коня на повноліття?
— Так,— призналась вона й допитливо глянула мені в очі.
Я осміхнувсь: бо таки взяв поставлений нею бар'єр.
— Як власниці коня, вам не доведеться робити чогось особливого,— пояснив я,— треба лише підійти он до тієї стайні й простежити, як його сідлатимуть. Потім ви з Пітом підете в паддок та будете вивчати погоду, аж поки я не підійду. Я сяду на коня й поскачу до старту.
— А що, коли мій Піднебесний виграє заїзд?
— Ви гадаєте, він виграє? —Я не був певен, чи вона знає ціну своєму подарунку.
— Містер Грегорі каже, що не виграє.
Я з полегкістю зітхнув: мені не хотілося її розчаровувати.
— Ми знатимемо більше про нього після заїзду. А коли він прийде у першій трійці, то його розсідлають он там — проти вагарні. В іншому разі ви знайдете нас тут, на траві.
Наближався час першого заїзду. Я провів гарненьку міс Еллері-Пенн на трибуну й, виконуючи задум дядечка Джорджа, познайомив її з кількома мужніми й приємними молодиками. На жаль, я зрозумів, що коли повернуся сюди після змагань, то буду для неї лише "одним із жокеїв".
Вона одразу заполонила всіх моїх друзів. Була така радісна й весела. Мені здавалося, що всередині в неї палає шалений вогонь, але прихований; пробивається лише з отим и дивним низьким голосом. Кет, напевно, зостанеться гарною і в старості, чомусь раптом подумав я. Коли б Сцілла володіла такою буйною життєрадісністю, а не отою млявістю й податливістю, то підозра Лоджа обов'язково впала б на мене.
Щойно ми подивилися перший заїзд, як я полишив Кет на волю спортивних молодиків, а сам пішов до вагарні. Озирнувшись на ходу, бачив, як вона простувала в бар, а за нею — сім кіп хлопців чередою, наче хвіст за кометою. Яскравою й чарівною!
Уперше в житті я пошкодував, що мушу скакати.
4
У роздягальні Сенді Мейсон, взявшись у боки, без угаву молов язиком. Його руде волосся кучерявилось, а широко поставлені ноги стояли міцно, як стовпи. Весь він з голови до ніг аж вібрував од енергії й сили. Це був кремезний здоровань років тридцяти, дуже міцний, з темно-карими очима, отороченими надто блідими, червонястими віями.
Як жокей-професіонал, він не належав до кращих, зате часто досягав успіху завдяки азарту. Він ніколи й нічого не боявся. Кидав коня у вузеньку щілину поміж іншими, а то й пробивався грубою силою. Агресивність не раз приводила його до сутичок з наглядачами, хоч жокеї не сердились, симпатизуючи йому за оту невгасиму життєрадісність.
Його почуття гумору було таким же запальним, як і він сам, і, коли я особисто вважав, що дії Мейсона аж надто брутальні та жорстокі, мене ніхто не підтримував.
— Гей ви, покидьки, хто з вас поцупив мій гарапник? — горлав він, і голос його глушив усі інші розмови в роздягальні. Проте ніхто не звертав на те уваги.
— Ви що, придурки, не можете підняти сідниці та подивитися, чи хто не сидить на ньому? — накинувся він на тих, що сиділи поблизу.