Скотарська ферма поблизу Індума, за п'ятнадцять миль од Булавайо.
— Чим займаєтесь?
— Представник батька у його лондонському філіалі.
— А чим займається батько?
— Ділок. Торговельна компанія "Бейлі Йорк".
— Чим торгуєте?
— Мідь, олово, худоба. Хоч ми переважно транспортна фірма.
Він усе це швидко й чітко занотував.
— Ну от.— I поклав ручку.— А тепер — усе по порядку.
— Сталося ось що...— я розповів, що знав. Він слухав, не перебиваючи, потім запитав:
— А чому ви гадаєте, що це не звичайне падіння?
— Адмірал — найнадійніший плигун у світі. Ноги в нього гнучкі, мов у кота. Він ніколи не робить похибок під час скачки.
Та з його чемно-здивованого виду я зрозумів, що він мало знає про якісь там скачки з перешкодами і, певно, вважає, що впасти може кожен кінь.
Я з усіх сил намагався його переконати:
— Адмірал спритно долає перешкоди. Він нізащо не впав би просто так. Той бар'єр для нього — тьху! I ніхто його навіть не підганяв. Він чудово злетів у повітря — я сам бачив. Отож падіння було неприродне. Воно виглядало так, ніби навмисно щось влаштували, аби його повалити. Я гадав, що то дріт. I тому вернувся й таки знайшов його. От і все.
— Гм. А цей кінь мусив виграти?
— Безумовно.
— А хто ж виграв?
— Я.
Лодж кусав кінчик своєї ручки.
— Як наймають вартових? — запитав він.
— Докладно не знаю. Але це люди випадкові. Їх беруть усього-на-всього на один раз.
— Тоді навіщо б їм комусь шкодити?— хитро запитав він.
Я глипнув на нього.
— То що ж ви вважаєте, я все це вигадав?
— Та ні,— Лодж зітхнув.— Я цього зовсім не думаю. Мабуть, слід поставити питання: чи важко було б найнятися саме тому, хто мав намір пошкодити майору Девідсону?
— Без будь-яких труднощів.
— Ми мусимо це з'ясувати.— Він замислився.— Кращого способу знищити людину й не вигадаєш...
— Той, хто це влаштував, не мав наміру вбивати,— сказав я переконано.
— Чому?
— Бо не ждали, що майор Девідсон розіб'ється на смерть. Я гадаю, це було задумано, аби він не виграв скачку.
— При такому падінні й не розбитися? А мені здавалося, це дуже небезпечно,— мовив Лодж.
Я відповів:
— Вони просто хотіли вибити його з сідла. Коли ваш кінь на повному ходу зачепить бар'єр і ви цього не сподіваєтесь, то вас просто викидає з сідла. Ви летите й приземляєтесь далеченько від того місця, де падає кінь. Це може кінчитися важкою травмою, але не смертю. До того ж Білл Девідсон не полетів уперед. Може, він застряв носаком у стремені, хоч це малоймовірно. А може, перечепився через дріт, і той затримав його. Бо впав круто вниз, а кінь — на нього. Лука сідла стусонула йому в живіт. Такого зумисне не придумаєш.
— Атож. Ви, здається, все добре обміркували.
— Ще й як!
— А ви не підозрюєте, кому б хотілося пошкодити майорові?— запитав Лодж.
— Ні,— одказав я.— Його всі любили.
Лодж підвівся й розім'яв плечі.
— Ходімо глянемо на ваш дріт.— I висунув голову за двері: — Райте, найдіть-но Хокінса та скажіть, що мені потрібна машина.
Хокінс (я здогадався, що то саме він) сидів за кермом. Ми з Лоджем усілися ззаду, й машина рушила. Головні ворота іподрому досі були зачинені, але, як я переконався, були й інші можливості пробратися за огорожу. Поліцейський ключ підійшов до малесенької бокової хвіртки.
— На випадок пожежі,— пояснив Лодж, упіймавши мій здивований погляд.
У конторі жодної живої душі. Хокінс погнав навпрошки до найвіддаленішої перешкоди. Нас добре трясло на вибоїнах. Хокінс підкотив до бровки, і ми з Лоджем вибралися з машини.
Я підійшов до бар'єра з боку бровки.
— Дріт там...
Та я помилився.
Був стовп, була висока трава, стояла загорожа із березових паколів, а дроту не було.
— Ви певні, що це та перешкода? — спитав Лодж,
— Атож.
Ми стояли, дивлячись перед собою. Трибуни ледве виднілися в мороці. Загорожа, біля якої ми стовбичили, була єдиною перешкодою між двома закрутами скакової доріжки, і найближчий бар'єр чорнів за триста ярдів ліворуч.
— Ви долаєте он той бар'єр,— мовив я, простягаючи руку,— потім скачете до цього,— ляснув я по загорожі.— А коли подолаєте, за двадцять ярдів попереду буде крутий поворот перед новою прямою. Чергова перешкода розташована трохи далі, щоб дати можливість коневі відновити рівновагу перед стрибком. Це дуже гарний іподром.
— А ви не могли помилитися в тумані?
— Ні. Це той бар'єр.
— Гаразд. Роздивимось.
Та побачили всього-на-всього дві темні жолобинки на колись побілених стовпах. До того ж треба було придивлятися, аби помітити. Обидві на однаковій висоті — шість футів і шість дюймів.
— Це ще не доказ,— буркнув Лодж.
Ми поверталися в Мейденхед мовчки. Я дратувався, що піймав облизня. Треба було одразу ж повести туди когось, хоча б сторожа. Той, хто бачив — навіть у темряві,— що дріт припнуто до стовпа, підтвердив би мої свідчення. Але ж вартовий міг повернутися й одкрутити дріт, поки я плентав до трибун, і мої свідки теж нічого не помітили б,— заспокоював я себе.
Із Мейденхедського поліцейського відділка я подзвонив Кресвеллу Стампе. Цього разу перебив, як мені сказали, смакування добре підпеченими тістечками. Звістка, що дріт кудись щез, йому дуже не сподобалась.
— Ви мали одразу повести туди когось. Сфотографувати! Зберегти дріт! Ми не можемо заводити справу без доказів. Ви надто безвідповідальні, містере Йорк.
Пригнічений, я повернувся додому.
Зазирнув у кімнату Сцілли. Там було темно, і я чув її розмірене дихання. Сцілла досі спала.
Унизу Джоан грала з дітьми в покер проти каміна на килимку. Я навчив їх цієї гри одного сльотливого дня, коли малятам обридло гуляти в "раммі" і вони рюмсали та сварилися. Покер, ця таємнича гра ковбоїв з "вестернів", їм дуже сподобалася. За кілька тижнів Генрі зробився таким мастаком, що слід було подумати, перш ніж сідати грати з ним. Його гострий і точний зір фіксував найменші цяточки на звороті карти, а коли він зображував хитре здивування, аби застукати суперника, навіть дорослі не раз ловилися на гачок. Я захоплювався Генрі. Він міг би й самого чорта обдурити.
Поллі теж досить добре грала, і навіть маленький Уїльям хвацько одрізняв "флеші" од "фулів".
Вони грали вже, певно, давно, бо стосик фішок перед Генрі був утричі вищий, ніж у будь-кого.
Поллі защебетала:
— Генрі виграв усі фішки, й довелося знову ділити та починати гру.
Генрі осміхнувся. Карти були для нього розкритою книгою, і він гарно читав її.
Я взяв у нього десять фішок та підсів до гравців. Здавала Джоан. Вона дала мені дві п'ятірки, а потім я витягнув ще одну. Генрі скинув дві карти й прикупив. Вигляд у нього був аж надто вдоволений. Всі спасували. Тоді я рішуче докинув дві фішки й заявив:
— Піднімаю на дві.
Генрі глипнув на мене, переконався, що я не жартую, і став удавати, ніби він не наважується, зітхав, тарабанив пальцями по столу. Знаючи його вміння торгуватись, я зрозумів, у нього гарні козирі і він тільки й думає, як би видурити в мене щонайбільше.
— Ще на одну,— кинув він.
Я збирався докинути дві, та вчасно зупинився.
— Ні, Генрі, мене не купиш! — Я скинув карти й посунув до нього виграш.— Дістанеш всього-на-всього чотири — й жодної більше.
— А що в тебе було, Аллане? — спитала Поллі й, перекинувши карти, побачила три п'ятірки.
Генрі посміхнувся. Він не пручався, коли Поллі перекинула його карти. У нього було два королі. Всього лише два королі!
— Таки застукав тебе, Аллане! — задоволено сказав він.
Уїльям і Поллі застогнали.
Ми продовжували гру, поки я не реабілітував себе та не відіграв у Генрі чималу купу фішок. Потім настав час лягати дітям, і я пішов до Сцілли.
Вона вже прокинулась і лежала в темряві.
— Заходь, Аллане.
Я засвітив лампу біля її ліжка. Перший струс у неї минув, вона здавалася цілком спокійною.
— Хочеш їсти? — запитав я. Сцілла від учора ріски в роті не мала.
— А ти знаєш, Аллане, хочу,— здивовано мовила вона. Я спустився вниз, допоміг Джоан зготувати вечерю й відніс її Сціллі. Ми їли, і вона, спираючись на подушки, сама у великому ліжку, почала розповідати, як вони стрілися з Біллом, як коротали час і як їм було весело. Очі сяяли од напливу спогадів. Вона говорила тільки про нього. Я не перебивав її, поки в бідолашної не затремтіли губи. Тоді розповів про Генрі, про отих двох королів, і Сцілла всміхнулася та заспокоїлась.
Мені дуже хотілося знати, чи не було в Білла якихось неприємностей, чи не погрожував йому хто, та розумів, що не час для розпитувань. Отож примусив її ковтнути ще одну таблетку снотворного, що ото дали в лікарні, вимкнув світло та побажав їй доброї ночі.
Роздягаючись у своїй кімнаті, я ледве тримався на ногах, адже не спав понад сорок вісім годин, та ще таких неспокійних. Я знеможено впав на постіль. У такі хвилини поринаєш у сон, як у жадану насолоду.
Та ось Джоан розбудила мене.
— Прокиньтесь, будь ласка! Я вже цілу годину стукаю.
— Що трапилось?
— Вас просять конче підійти до телефону.
— О ні,— простогнав я. Мені здавалося, що ще ніч. А коли глянув на годинник — була вже одинадцята. Пішов униз, не в змозі прокинутись.
— Алло!
— Містер Аллан Йорк?
— Так.
— Не кладіть трубки.— Щось клацнуло в апараті. Я позіхнув.
— Містер Йорк? У мене повідомлення від інспектора Лоджа з Мейденхедського поліцейського відділка. Він хоче бачити вас завтра о четвертій.
— Гаразд,— одказав я й піднявся, хитаючись, до своєї кімнати.
Лодж чекав мене. Він підвівся, потиснув мені руку, вказав на стілець. Я сів. Тепер на столі в нього не було паперів, крім невеличкої теки. За моєю спиною, біля столика сидів констебль. Він розгорнув зошит, взяв у руки перо, готовий записувати.
— У мене тут деякі свідчення,— постукав Лодж пальцем по своїй теці,— що про них я хотів би вас сповістити. А потім задам вам кілька питань.— Він вийняв із теки два сколоті аркуші.
— Це свідчення містера Дж. Л. Дейса, управляючого конторою іподрому в Мейденхеді. Він заявляє, що серед вартових біля бар'єрів дев'ять перебувають на постійній роботі, а трьох найняли того дня.
Лодж відклав аркуш і взяв другий.
— А це свідчення Джорджа Уоткінса, постійного вартового. Він каже, що вони кидали жереб, кому яку перешкоду обслуговувати. Біля окремих бар'єрів стоять по двоє. У п'ятницю тягнули жереб. А в суботу один з новачків попросився до найдальшої перешкоди. Уоткінс каже, що її ніхто не любить, адже доводиться бігати через усе поле, коли хочеш сам поставити на наступний заїзд.