Синку, скажи Берту, що ми скінчили. Тепер можна вантажити коня.
Той глухо застогнав і посунув до дверей, все ще тримаючись за живіт. Він щось гукнув коноводові.
— Не ворушіться, містере Йорк, то все буде добре,— знову вдався водій до своєї улесливості. Він глянув на хусточку, чи не йде кров. Ще трохи юшило. Я вирішив послухатися його поради, і він одчинив двері та скочив з фургона. Ми тим часом мовчки перезиралися з Синком.
Скреготнули засуви, й бічна стінка нахилилась, утворюючи поміст. П'ятий з обслуги, Берт, завів коня й прив'язав його у найближчому стійлі. Водій знову підняв і закріпив борт.
Я скористався світлом, що осяяло середину фургона, і роздивився Чубчика. Моя підозра підтвердилась, але це тільки посилило здивування.
Водій сів у кабіну й запустив мотор.
Берт мовив:
— Тягніть його до виходу.
Мене не треба було спонукати.
Фургон рушив. Берт одхилив дверцята. Чубчик і його напарник звільнили мої руки, а Берт турнув у спину. Я опинився на землі тієї миті, коли фургон, набираючи швидкість, прямував до шосе. Мене врятувала жокейська спритність падати з коня.
Довго сидів на землі, дивлячись услід фургонові. Номер геть припав пилом, та все ж таки я встиг розгледіти літери АРХ.
"Лотос" стояв на обочині. Я підвівся, струсив землю й пошкутильгав до нього. Хотілося догнати фургон та простежити, куди він поїде.
Але передбачливий водій зробив так, щоб це мені не вдалося. Мотор "лотоса" довго не вмикався. Я підняв капот, щоб з'ясувати, у чім справа. Три свічки з чотирьох було вигвинчено, і тепер вони лежали рядком на кришці від циліндрів. Довелося згаяти цілих десять хвилин. До того ж іще руки тремтіли.
Отож я втратив надію наздогнати фургон чи хоч розпитати, куди він завернув. Сів знеможено до машини і взявся застібати сорочку. Краватка щезла.
Потім дістав автомобільний довідник та одшукав у ньому літери АРХ. Якщо вірити довідникові, фургон зареєстровано в Західному Сассексі. Коли, звичайно, той номер не фальшивий. Отож при бажанні можна було знайти й власника фургона. Хвилин із п'ятнадцять я напружено думав, потім увімкнув мотор і поїхав у Мейденхед.
Місто сяяло вогнями, хоча крамниці було вже зачинено. Двері поліцейського відділка стояли навстіж. Я зайшов і поспитав інспектора Лоджа.
— Ще не прийшов,— відповів черговий, глянувши на годинник. Було пів на сьому.— Він надійде за якусь мить, почекайте, коли у вас є час.
— То він так пізно розпочинає роботу?
— Так. Сьогодні він у нічній зміні. В суботу вистачає клопоту: дансинги, ресторани, часті автомобільні аварії.
Я посміхнувся у відповідь, сів і став чекати. Хвилин через п'ять з'явився Лодж, знімаючи на ходу пальто.
— Добривечір, Смолл, що тут новенького? — запитав у чергового.
— Он вас дожидається джентльмен,— вказав той у мій бік,— Чекає вже хвилин п'ять.
Лодж обернувся.
— Добрий вечір,— підвівся я.
— Вітаю, містере Йорк.— Він пильно глянув на мене, хоч не виказав здивування. Помітив мій розтерзаний комірець і підвів брови. Проте тільки сказав: — Чим можу служити?
— Ви дуже зайняті? — спитав я.— Коли маєте час, то я розповів би вам... як загубив свою краватку.— I затнувся, не бажаючи признаватися, що мене відлупцювали. Смолл нагородив мене зневажливим поглядом, вважаючи дурником, який хоче прохати поліцію допомогти одшукати якусь там паршиву краватку.
Та Лодж, що все миттю схоплював, сказав:
— Заходьте до кабінету, містере Йорк.— Він пішов попереду, повісив на гачок пальто й капелюх та запалив газовий камін, хоч його розжарене пруття не зробило затишнішою цю ущерть напхану теками кімнату.
Лодж всівся за столом, а я, як і минулого разу, навпроти. Він запропонував мені сигарету й підніс запальничку. Дим погамував моє збудження, і я подумав: з чого ж почати?
— Маєте щось нове у справі майора Девідсона? — запитав я.
— Боюсь, що нічого. Ця справа втратила нагальність. Учора ми обговорили її й проконсультувалися з вашим стюардом містером Кресвеллом. Згідно з вердиктом вашу розповідь вважають наслідком розбурханої уяви. Ніхто, окрім вас, не бачив дроту. Жолобинки на стовпах можуть бути од нього й од чогось іншого, а коли вони з'явилися, важко сказати. Я дійшов висновку, що вони частенько напинають дріт поміж заїздами, аби аматори з публіки не псували березових планок.— Він помовчав.— Сер Крес-велл каже, що, на думку декого з членів Національної ради кінного спорту, з якими він розмовляв, ви просто помилилися. Коли й бачили дріт, то він належав комусь із доглядачів.
— А вони допитали їх?
Лодж глибоко зітхнув.
— Старший над ними каже, що не полишав дроту на доріжці, але один з його людей надто старий, отож, можливо, він залишив дріт через забудькуватість...
Ми дивились один на одного в похмурій мовчанці.
— А як ви гадаєте? — спитав я.
— Вірю, що ви бачили дріт і що майор Девідсон загинув через нього. Є одне свідчення, яке я вважаю настільки важливим, що починаю вірити вам. Вартовий на ймення Томас Кук не з'явився по гроші, котрі належали йому за два дні. Досвід підказує мені, що це неспроста.
Лодж сардонічно всміхнувся.
— Я можу дати вам ще один доказ, що майор Девідсон упав не випадково. Але ви мусите повірити мені на слово...
— Кажіть.
— Хтось намагається попередити мене, щоб я не ставив запитань у цій справі.— Я розповів йому пригоду з фургоном і закінчив: — Ну, то як тепер щодо моєї розбурханої уяви?
— Коли це трапилось? — запитав Лодж.
— З годину тому.
— А що ви робили потім?
— Думав,— відказав я, гасячи недопалок.
— А ви подумали над дивовижністю цієї пригоди? Моєму шефові все це не сподобається.
— То й не доповідайте,— усміхнувся я.— Хоч я й сам вважаю дивним те, що п'ять чоловік, коня й фургон було послано, аби втовкмачити мені попередження, яке легко було надіслати поштою.
— Це свідчить, що їх чимала зграя,— констатував Лодж.
— Щонайменше десятеро,— сказав я.— Одного або двох ви знайдете в лікарні. ,
Лодж випростався.
— Що ви маєте на увазі?
— П'ятеро, котрі затримали мене,— водії таксі. З Лондона чи Брайтона. Три дні тому я бачив їхню скажену бійку в Пламптоні.
— Що?! — вигукнув Лодж.— Потім додав: — Я читав повідомлення в газеті. Ви вважаєте — вони з тих?
— Певен,— одказав я.— У Пламптоні Синок теж був з ножем, але його притис до землі дебелий чолов'яга, і йому так і не вдалося пустити цю зброю в хід. Я добре запам'ятав його диявольську пику. Чубчика теж ні з ким не сплутаєш — у нього зачіска з настовбурченим пасмом, як у старої відьми. Інші троє також були серед забіяк у Пламптоні. Я ждав попутника й довгенько спостерігав, аж поки їх не розборонили. У Берта, котрий прогулював коня, і досі синець під очима, а в того, що тримав мою праву руку, кат його зна, як там його кличуть, наклейка з пластиру під очима. Дивно, що вони на волі! Я вважав, їх неодмінно замкнуть у буцегарню.
— Може, їх випустили під заклад або ж усі відбулися штрафом. Я ще не бачив звіту. То як ви гадаєте, чому цілу зграю послали, щоб попередити вас?
— Велика шана для мене, як подумати,— осміхнувся я.— Може, у таксистів зараз безробіття і їм нікуди себе приткнути. А можливо, як казав той водій,— щоб дійшло до мене.
— Отут ще одна дивина,— мовив Лодж.— Вам до грудей приставляють ніж, а ви кидаєтесь на нього, як оглашенний! Чи не шукали ви собі смерті?
— Я б не кидався, коли б він тримав його трохи вище. Гостряк був проти кістки. Я розрахував, що швидше виб'ю його, аніж наштрикнусь. Так воно й вийшло.
— Без жодної подряпини?
— Ні, ось,— показав я.
— Ану, глянемо,— підійшов Лодж.
Я розстебнув сорочку. Між другим і третім гудзиком на шкірі зостався невеличкий поріз, із дюйм завдовжки, а навкруги, мов пляма іржі, засохла кров. Сорочка промокла в кількох місцях. Та я не відчував болю.
Лодж знову сів. Я застебнув сорочку.
— То що і в кого ви розпитували про смерть майора Девідсона?..— звернувся він, гризучи олівець.
— В тому-то й річ,— сказав я,— що ні в кого не розпитував.
— Проте ви когось дуже насторожили,— пояснив Лодж. Він узяв аркуш паперу.— Назвіть мені тих, кому ви говорили про дріт.
— Вам,— миттю одказав я.— Та ще місіс Девідсон. До того ж під час слідства багато хто чув, як я говорив про це.
— Проте, як я помітив, преса замовчала наслідки слідства. А дріт навіть ніхто й не згадав,— мовив Лодж.— I жоден, хто бачив вас на допиті, не здогадався, що ви — доконче! — вирішили розплутати цю справу. I зустріли висновок судді аж надто спокійно, ніби цілком згодні з ним.
— Дякую, що попередили, чого мені слід чекати.
На величезному аркуші в Лоджа стояло лише кілька прізвищ.
— Кому-небудь ще? — запитав він.
— Одній... приятельці... міс Еллері-Пенн. Я розповів їй учора ввечері.
— Приятелька?..— Він записав.
— Авжеж.
— I більше нікому?
— Ні.
— Дивно! Чому ж?
— Я вважав, що вам і Кресвеллу не треба заважати,— боявся сплутати ваші карти, коли доскіпуватимусь: викличу в декого обережність чи щось подібне. Але ж ви, здається, полишаєте цю справу? — докорив я.
Лодж зиркнув на мене.
— Вам неприємно, що вас вважають зеленим і надто запальним.
— Двадцять чотири — це вже солідний вік, як для юнака. Здається, хтось у мої роки вже керував Англією. I непогано.
— Це не стосується нашої справи.
Я посміхнувся. А Лодж спитав:
— Що ви тепер збираєтесь робити?
— Поїду додому, — глипнув я на годинник.
— Ні, з приводу майора Девідсона?
— Поставте якесь легше питання.
— Не дивлячись на попередження?
— Саме з цієї причини,— твердо заявив я.— Те, що вони послали проти мене цілу зграю, багато про що свідчить. Білл Девідсон був мій добрий товариш, ви знаєте. Отож я не можу дозволити будь-кому лишатися непокараним.— Я трохи подумав,— Передусім одшукаю власника отих таксі, що їх водять Чубчик із ватагою.
— Що ж, неофіційно бажаю вам успіху. Та бережіться,— пом'якшав Лодж.
— Постараюсь,— обіцяв я, підводячись. Лодж провів мене до виходу й потиснув руку.
— Тримайте мене в курсі,— попрохав він.
— Неодмінно.
Я продовжив свою поїздку в Котсуолд. Плечі нили од пекучого болю, та, коли повертався думкою до Білла, наче переставало боліти.
Я раптом збагнув, що і "нещасний випадок" з Біллом, і моя пригода з фургоном можуть навести мене на слід того, хто все це підстроїв. Здоровий глузд підказував, що діяв один якийсь досвідчений злочинець.