I ми знову похитувались у такт музиці. Я обійняв її, і ми більше не згадували про Білла.
Того вечора мені здавалося, що мої ноги зовсім ослабли,— так тряслися від збудження коліна, але Кет ніби нічого не помічала, вона була дотепна, щира й весела і аж нітрохи не сентиментальна.
Коли я допомагав їй сісти в машину, надіслану з Сассекса дядечком Джорджем, то відчув, як боляче — любити. Я був аж надто збуджений, пойнятий тривогою, бо чомусь вважав, що її почуття значно слабші од моїх.
Я знав, що кращої дружини мені не треба, і терзався, чи ж вона мене покохає.
Вранці я поїхав на перегони в Кемптон-парк. Біля вагарні зіткнувся з Деном. Ми погомоніли про се про те — звичайні жокейські теревені. Нараз Ден запитав:
— Ти зустрічався вчора з Кет?
— Так.
— Куди ви їздили?
— До "Рівер-клубу"... А де ви з нею були?
— Теж у "Рівер-клубі".
Я лиш удавано засміявся.
— Тоді ми квити.
— А вона запрошувала тебе в гості до дядечка Джорджа? — підозріло спитав я.
— Їду туди сьогодні після перегонів — розреготався Ден.— А ти?
— Я — наступної суботи,— спохмурнів я.— Вона, мабуть, просто нас морочить.
— Нічого, я витримаю.— Він ляснув мене по плечу.— Не сумуй, усе буде гаразд.
I, посміхаючись, зайшов до вагарні.
Того дня не було жодних пригод. Я скакав на своїй чорній кобилі у заїзді з молодняком, і Ден випередив мене на два корпуси. Потім ми разом пішли до автомобільної стоянки.
— Як почуває себе місіс Девідсон?— запитав Ден.
— Нічого, коли не вважати, що в неї вибито грунт із-під ніг.
— Вічний кошмар жокейських жінок.
— Атож.
— Це й стримує нас прохати дівчину вийти за тебе заміж.
— Кет? — запитав я.
— Можливо... А ти проти?
— Так,— якомога лагідніше відказав я.— Проти, та ще й дуже.
Ми підійшли спершу до його машини. Ден поклав на сидіння свої жокейські окуляри. Чемодан кинув у багажник.
— Бувай, друже,— кивнув він.— Подробиці листом.
Я стояв, поки він од'їхав, і помахав йому вслід. Хоч я рідко кому заздрив, зараз мене просто пекло.
Я сів у свій блакитний "лотос" і скерував у напрямку дому.
У хащах Мейденхедського лісу я побачив автофургон для перевезення коней. Він перегородив дорогу, на землі валялися інструменти, капот піднято. Я вирішив, що машина зламалася на шляху в Мейденхед. Обіч фургона чолов'яга водив коня сюди-туди.
Водій схилився над капотом і чухав потилицю, та, уздрівши мене, попрохав зупинитись. Я під'їхав. То був нічим не примітний чоловік середніх літ у шкіряній куртці.
— Ви щось петраєте в моторах?
— Мабуть, стільки ж, як і ви,— осміхнувсь я. Руки в нього були в мастилі. Коли вже водій не розуміє, що там зіпсувалося, то для іншого — це просто морока.— Я можу одвезти вас у Мейденхед. Там знайдете собі поміч,— запропонував я.
— Дуже люб'язно з вашого боку, сер,— мовив він ввічливо.— Дякую. Та... річ у тім...— Він глипнув на сидіння й побачив жокейські окуляри. Обличчя аж засяяло.— То, може, ви розумієтесь на конях?..
— Так, трохи.
— Я мушу одвезти цих двох жеребців у лондонський док. Їх повезуть за кордон. Один — нічого собі.— Він тицьнув у бік того, що прогулювали.— А ось з іншим... щось негаразд. Весь обливається потом, кусає собі живіт... Та все намагається лягти... Мабуть, захворів... Там один б'ється з ним і не знає, як бути...
— Може, колька напала,— сказав я.— Тоді єдиний вихід — водити його. Треба весь час тримати тварину в русі.
Водій здавався стурбованим.
— Не хочеться затрудняти вас, сер, але чи не глянули б ви на нього? Моя спеціальність мотори, до коней не маю жодного відношення, хіба що іноді ставлю на них. А ці хлопці не кумекають. Потім хазяїн дасть чосу і їм, і мені.
— Гаразд, подивлюсь,— згодився я.— Хоч не ветеринар і навіть не збираюся ним бути.
Я поставив машину на узбіччя. Двері фургона відчинилися, і хтось простягнув мені руку, очевидно, конюх. Він ухопив мене за зап'ястя.
Троє чекали всередині. Ніяких коней, хворих чи здорових, там не було. Поки мої очі звикли до темряви, мене притисли до стовпа.
Фургон ділився двома перегородками на три окремі стійла. Позад них було приміщення для конюхів, що супроводжували скакунів.
Двоє тримали мене за руки, Вони стояли обабіч перегородки й важко тиснули мені на плечі. Стовп було обмотано рогожею, щоб коні не калічилися під час переїзду. Вона дряпала мені шию.
Водій скочив до фургона й зачинив двері. Його улеслива чемність змінилася торжеством. I недаремно. Він хитро заманив мене в пастку.
— Шкодую, сер, що довелося вдаватись до цього.— В його улесливості було щось зловісне.
— Коли вам потрібні гроші, то ви помилилися,— сказав я.— Я не робив великих ставок і майже нічого не виграв. Боюсь, що ви ризикуєте через якихось десять фунтів.
— Нам не треба ваших паршивих грошей. Хоч коли ви вже так наполягаєте, то можемо взяти.— I, так само посміхаючись, поліз до мене в кишеню й витягнув портмоне.
Я пхнув його ногою в коліно, але, притиснутий до стовпа, не міг розмахнутися як слід. Ледве ворухнувся, як "конюхи" заломили мені руки за спину.
— Я б не чинив так на вашому місці, сер,— докорив водій, потираючи коліно. Він розкрив портмоне, видобув гроші, акуратно склав їх і пхнув до кишені своєї шкірянки. Потім помацав інші папірці та, підійшовши до мене, поклав портмоне на місце. І мляво посміхнувся.
Я не ворушивсь.
— Отак-то ліпше,— схвально докинув він,
— Що все це має означати? — поспитав я. Мені здалося, що вони хочуть зажадати викуп од мого заокеанського татуся. Щось на зразок: "Перекажіть телеграфом тисячу фунтів, інакше ми повернемо вам сина в кількох пакунках". Це б свідчило, що вони добре втаємничені, хто я, й не просто зупинили першого-ліпшого власника гарненької машини, аби пограбувати його.
— Вам краще це відомо, сер,— кинув водій.
— I гадки не маю...
— Мене просили дещо вам передати, містере Йорк...
Виходить, він знав, хто я. Адже не міг це виявити з портмоне, де були тільки гроші, поштові марки й чекова книжка на пред'явника. Один чи два папірці з моїм прізвищем були в кишені з застібкою, куди він не лазив.
— Чому ви вважаєте, що мене звуть Йорк? — удав я здивованого й сердитого. Та йому хоч би що.
— Було враховано, сер, що саме Йорк їхатиме цим шляхом із Кемптон-парку в Котсуолд десь так о чверть на шосту, в суботу, 27 лютого, в темно-блакитному авто марки "лотос-еліта", з номером КАБ-890. Складаю подяку, сер, за те, що так легко дали себе піддурити. Можна цілий місяць простовбичити на дорозі й не зловити машини, подібної до вашої. Мені б важче було виявити вас, коли б ви їхали, скажімо, в "форді" або в "остіні".
Він не полишав отої улесливої люб'язності.
— Що вам доручили переказати? Я слухаю.
— Дія вартніша за слово,— тихо сказав водій.
Він підійшов і розстебнув мою куртку, дивлячись мені просто в вічі, аби викликати обурення. Я не ворухнувся. Він розв'язав мою краватку й зняв комірець. Ми свердлили один одного очима. Я розслабив руки, і "конюхи" попустили їх.
Водій обернувся до четвертого, що стояв мовчки, прихилившись до стінки.
— Приступай, Синку. Втовкмачуй йому наказ.
То був молодик з бакенбардами. Я зиркнув йому на руки.
Він тримав довгого ножа. Рукоятка лежала на долоні, а пальці скорчились, готові стиснути її. Так тримають досвідчені вбивці.
В його манерах не було ні краплі від улесливості водія. Він хизувався своєю роботою. Став проти мене й доторкнувся гостряком до грудей. Я відчув лише легенький укол, так обережно тримав лезо Синок.
"Кат забирай,— подумав я.— Батько не дуже-то радий буде отримати телеграму про мій викуп, коли я піддамся". Я був певен, що вся ця гра мала на меті лише викликати з моїх вуст благання про помилування. Тому притиснувся до стовпа, ніби для того, щоб уникнути ножа.
Тонкі губи напасника розпливлися в усмішці.
Рвучко відштовхнувшись од стовпа, я садонув Синочка коліном у пах і визволився од тих, що тримали мене.
Потім кинувся до дверей і штовхнув їх ногою. У тісному фургоні мені важко було одбиватися, але, думав я, коли б пощастило вихопитися в ліс, то там можна було б ще потягатися. Бо знав кілька хитрих прийомів, що їх навчив мене двоюрідний брат, який жив у Кенії та перейняв їх од племені мау-мау.
Та все намарне. Двері не піддалися, й водій устиг вхопити мене за ногу, я одшпурнув геть його руку, але ті, що тримали, вже тягли за одежу крізь шпару в дверях я побачив того, що прогулював коня, він тепер здивовано витріщився на фургон. А я вже було, про нього й забув.
Люто відбиваючись ліктями й ногами, я намагався видертись. Та де там! Усе скінчилося, як і почалось: я знову стояв біля оббитого рогожею стовпа із викрученими назад руками. Цього разу вони поводились просто безжалісно. Спершу хряпнули мною об стовп, а потім навалилися на мої руки всім тягарем. Я відчував, як мене згинають у три погибелі, але стиснув зуби й мовчав.
Синок, тримаючись за живіт, корчився в протилежному кутку. Проте, дивлячись у мій бік, не вгавав.
— Ага, і йому боляче, сучому синові,— радо примовляв він.— Ану, Чубчику, заціди йому ще раз.
Чубчик виконав.
Синок зареготав. То був пекельний сміх.
Водій причинив двері й підняв ножа. Тепер його улесливість як рукою зняло. Мій кулак поцілив йому в ніс, з якого юшила кров. Але він не розпускався.
— Годі, Чубчику, годі! —сказав.— Хазяїн не велів калічити його. Ви ж не хочете накликати на себе немилість боса. Авжеж, не хочете?! — пригрозив.
Тягар на моїх плечах поменшав. Синок злісно скривився. Виходить, я мусив ще дякувати босові за все, що зі мною скоїлося.
— Ну, містере Йорк,— докорив водій, утираючи носа блакитною хусточкою, — все це було зовсім ні до чого. Ми просто хотіли переказати вам попередження.
— Я глухий, коли мене штрикають ножем.
Водій зітхнув:
— Так, сер, ми трохи перестарались. Але це мало означати, що попередження надто серйозне, розумієте? Якщо ви знехтуєте його — то буде біда. Погано вам буде, сер.
— Яке ще попередження? — спитав я, нічого не второпавши.
— Ви не смієте задавати жодних питань щодо майора Девідсона.
— Що?! — витріщився я на нього.— Я нікого не розпитував про майора Девідсона,— промимрив я.
— Знати не знаю,— відказав водій, тамуючи кров,— Моє діло передати вам попередження, і ви добре вчините, якщо послухаєтесь. Кажу вам щиро. Хазяїн не любить, коли хтось пхає носа в його справи.
— А хто той хазяїн?
— Про це теж не слід допитуватися.