Підвода їхала далі.
— Закладаюся, що старий Лон ніколи його й не давав йому, — кажу я.
— Авжеж ні,— каже Квік.— Він купив його у татуся. Підвода їхала далі.
— Мабуть, вони не чули про міст,— каже він.
— А куди їх несе, власне?— питає Маккалем.
— Це він, поховавши жінку, певно, розважитись вирішив,— каже Квік.— Певно, до міста прямують, адже Таллового моста теж змило. Дивно, що вони не чули про наш міст.
— Тоді їм доведеться перелетіти, не інакше,— кажу я.— Таж тут жодного моста немає до самого гирла Ішатави.
На підводі у них щось лежало. Але ж Квік три дні тому був на тій заупокійній відправі, і ми собі, звісно, і в гадці нічого такого не мали, от тільки те, що вони з дому вибралися так пізно і що про наш міст ще не чули.
— Треба гукнути їх,— каже Маккалем. Чорт, так і крутиться його ім'я на кінчику язика!
Отож Квік гукнув, вони зупинилися, і він підійшов до них і все розповів. З ними він і повернувся.
— Вони їдуть до Джефферсона,— каже він. — Міст біля ТалЛової ферми теж знесло.
Наче ми й так цього не знали! На обличчі Квіка, круг носа, був глузливий вираз, але вони собі сиділи й хоч би що — Бандрен і дівчина, і один хлопець на передку, Кеш, і другий, той, щр про нього,л,юди гр-ворять, на перекладині ззаду підводи,— і ще один на плямист-о'му;#оци-
ку. Але вони, здається, до цього вже звикли, бо коли я сказав Кешеві, що їм доведеться вертати до Нової Надії, іншої ради нема, то він тільки й відповів:
— Думаю, ми туди доберемося.
Я не охочий встрявати в чужі діла. Хай кожен сам за себе дбає, моя така думка. Але коли я переговорив з Рейчел, що у них нема нікого тямущого, хто б опорядив її, і що саме липень місяць і все таке, то вернувся до клуні й спробував напоумити Бандрена.
— Я їй обіцяв,— каже він.— Так вона вирішила.
Я помічав, як лінтюх, котрого й з місця, бувало, не зрушиш, коли вже розрухається, то рухатиметься так само затято, як раніше опирався рухові, наче не стільки його боїться, як того, що треба буде зупинитись та знов рушати. І наче ше й пишатиметься, що йому й рухатись, і стояти однаково нелегко. Він зсутулено сидів на підводі, кліпав очима, слухав нашу розповідь про те, як в одну мить змило моста і як високо стоїть вода і — щоб мені всячина, якщо він не пишався цим, немов це з його власної волі вода піднялася!
— Кажете, так високо ще ніколи не бувало?— каже він.— Хай діється воля божа. Гадаю, що й до ранку вона не дуже спаде, далебі,— каже отак.
— Краще вам тут переночувати,— кажу я.— А завтра раненько вирушите до Нової Надії.
Мені просто було шкода їхніх сухоребрих мулів. Я сказав своїй
Рейчел:
— Хіба ти хотіла б, щоб я їх вигнав проти ночі, коли вони за вісім миль від дому? Що ж мені було іншого робити?— кажу я.— Тільки одну ніч переночують у нас, а оте помістять у клуні, і на світанку й поїдуть.— Отож я й кажу їм:— Переночуєте сю ніч, а рано-вранці вернетесь до Нової Надії. Інструменту в мене вистачить, і зразу після вечері хлопці, коли захочуть, можуть і яму викопати,— отак я кажу, аж це помічаю, що дівчина дивиться на мене. Якби очі її були пістолетами, я б уже давно змовк навіки. Щоб мені з місця не встати, якщо вони не стріляли в мене! А коли я підійшов до клуні, то почув, як вона запально говорить батькові, ніби й не бачачи мене.
— Ти обіцяв їй,— отак каже.— Вона б не упокоїлася, якби ти не пообіцяв. Вона гадала, що може на тебе покластись. Коли ти не вволиш її волі, на голову тобі спаде прокляття.
— Ніхто мені не може закинути, що я не дотримую слова,— каже Бандрен.— Серце моє кожному відкрите.
— Що мені твоє серце!— каже вона. Мало не пошепки, гарячково.— Ти обіцяв їй. Ти мусиш. Ти...— Раптом вона завважила мене й стихла, застигла на місці. Якби її очі були пістолетами, я б уже давно змовк. Тож коли я заговорив до нього про це, він і каже:
— Я пообіцяв їй. Так вона вирішила.
— Але ж для неї краще було б поховати матір ближче, вона тоді могла б...
— Я обіцяв це Едді,— каже він.— Так вона вирішила.
Тоді я сказав їм завезти її в клуню, бо знов збирався дощ, і вечеря була майже готова. Тільки вони не захотіли йти до хати.
— Дякуємо,— каже Бандрен.— Ми не обтяжуватимем вас. У нас тут дещо є в кошику. Ми обійдемось.
— Ну добре,— кажу я,— якщо ви такі уважні до своєї жіноти, я до своєї теж. І коли нас застають за вечерею і відмовляються сісти за стіл, то це моїй жінці образа.
Отож дівчина пішла на кухню допомогти Рейчел. А до мене підходить Джуел.
— Само собою,— кажу я.— Переспиш на піддашші. І погодуй його, коли мулам даватимеш корму.
— Я вам заплачу,— каже він.
'пігібГ м^&і/ЦФ? —гкажу я.тг Я не збіднію через той овес, що кінь з'їсть.
— Ні, я таки заплачу,— каже він.
Мені здалося, що він сказав: треба не такий корм.
— Чому не такий?— перепитую я.— Він що, сіна й кукурудзи не їсть?
— Йому не такий треба,— каже він.— Я сам його нагодую, я не хочу, щоб він їв дармовий харч.
— У мене нема корму на продаж,— кажу я.— А якщо він з'їсть усе, що там е, вранці я допоможу тобі накласти на підводу ще хуру.
— Він ніколи не їв дармового харчу,— каже він.— Я краще вам заплачу.
Хотів я сказати: "А як на мене, то краще б тебе й близько тут не було". Але сказав я інше:
— То саме пора йому й почати. А на продаж корму в мене нема. Поставивши вечерю на стіл, Рейчел з дівчиною пішли й постелили
кілька постелей. Однак ніхто з них так і не зайшов до хати.
— Вона вже досить давно померла, щоб зважати на такі дурощі,— кажу я. Я-бо шаную небіжчиків, як і будь-хто інший, але ж треба й останкам належне віддати: коли жінка вже чотири дні у труні, найкращий спосіб виявити їй шану — це чимскорше закопати. А вони упираються.
— Так не годиться,— каже Бандрен.— Звичайно, якщо хлопці хочуть спати, я й сам можу посидіти з нею. Я не дорікатиму їй за це.
Тож коли я знову підійшов, вони всі сиділи напочіпки круг підводи.
— Нехай хоч малюк піде до хати й переспить,— кажу я.— Та й тобі краще б поспати,— це я дівчині.
Я не збирався лізти в їхні справи. І я ж нічого їй такого не зробив.
— Він уже спить,— каже Бандрен.
Вони його примостили в яслах, у порожньому стійлі.
— Ну, тоді ти піди в хату,— кажу я дівчині.
Вона як мовчала, так і зараз мовчить. І всі й далі сидять напочіпки. Поночі їх уже ледве й видно було.
— А ви, хлопці? — кажу я.— У вас же цілий день завтра дорога.
Згодом Кеш каже:
— Дякуємо. Ми обійдемося.
— Ми не хочемо нікого обтяжувати,— каже Бандрен.— Але все одно щиро дякую.
Так я їх і залишив сидіти. За чотири дні вони, мабуть, уже звикли напочіпки. Лишень Рейчел не могла з цим погодитись.
— Це ж наруга,— каже вона.— Просто наруга.
— Та чим же ти йому зарадиш? —— кажу я.— Він слово їй дав.
— А хіба я про нього? — каже вона.— Кому він потрібен! — І сама в плач.— Просто я хочу, щоб ти й він, і всі чоловіки на світі, що мучать нас за життя і глумляться після смерті, тягаючи взад-вперед по землі...
— Та заспокойся, заспокойся,— кажу я.— Ти вже й розхвилювалась.
— Не чіпай мене! — кричить вона.— Не чіпай!
І слова про них сказати не можна! Я он п'ятнадцать років з тією самою прожив, але хай мені всячина, коли я можу що-небудь сказати! Та чого тільки між нами не бувало, а от ніколи не міг я припустити, що ми заведемося через жінку, яка вже чотири дні нежива, щоб мені всячина! Вони самі собі ускладнюють життя, брали б його так, як чоловіки,— день проминув, і квит.
Отож я лежав, чуючи, як починає дощити, і думаючи, як вони там сидять круг підводи, дощ лопотить по даху, та як Рейчел плаче, аж трохи згодом мені здалося, що вона плаче навіть уві сні, і відчував той прикрий запах, який насправді не міг сюди доходити. Я так і не міг зрозуміти, доходить він сюди чи ні, а чи це просто тому, що я знав про нього.
Отож уранці я так і не показувався до ниіх./Яі1ч<ув, яйвдгіи "Запря-
гають, і тільки коли переконався, що вже вони зібралися, все-таки вийшов і пішов дорогою до мосту, і звідти почув, як підвода вирушає з подвір'я і завертає назад, до Нової Надії..А коли вернувся додому, Рейчел напалась на мене, як це я відпустив їх, не давши поснідати. Ніколи з тими жінками не знаєш. Тільки-но ти второпав, що вони мають на думці те-то й те-то, як ураз — щоб мені всячина! — мусиш міняти все, та ще й дістаєш прочухана за те, що ніби приписав їм цю думку.
Але запах я таки й досі чув. Отож я вирішив, що то не сам запах, а просто знаття про нього, ось що збиває з пантелику, як то буває. Та тільки коли я пішов до клуні, мені все стало ясно. Вже з порога клуні я щось таке побачив. Воно так ніби сиділо напочіпки, і мені спершу здалося, що це один з їхніх відстав, але потім я розгледів, хто то. Канюк! Птах оглянувся, побачив мене і рушив до виходу, широко розставляючи ноги, крила розчепіривши, пильнуючи за мною то через одне плече, то через друге, мов лисий дідок. Опинившись надворі, він спробував злетіти. Довгенько він попідскакував, поки нарешті знявся в повітря,— воно ж було густе, важке й дощовите.
Коли вони вирішили добиратись до. Джефферсона, то могли б об'їхати через Маунт Верной, як Маккалем поїхав. Він верхи вже післязавтра додому дістанеться. Звідти їм лишиться тільки вісімнадцять миль до міста. Але, може, той.міст теж знесло, і це показало йому, що все в руці господа.
Оцей Маккалем. Він же двадцять років купує у мене. Я знаю його з малих літ, знаю його ім'я, як своє власне, але щоб мені всячина, коли я можу його згадати.
ДЬЮЇ ДЕЛЛ
Ось уже видно дороговказ. Тепер він показує вбік від дороги, бо йому нікуди спішити. "Нова Надія, 3 милі" — проголосить він. Нова Надія, 3 милі. Нова Надія, 3 милі. Там уже наша дорога почнеться, вона зверне поміж дерев, порожня від непоспіху, вона твердитиме одне— до Нової Надії три милі.
Я чула, що моя мати мертва. Шкода, що я не мала часу на неї вмирущу. Шкода, що я не мала часу за нею пошкодувати. Бо ж у дику споганену землю на поглум —зарано зарано й зарано. Не те, що я була чи буду проти, а просто це зарано зарано й зарано.
Тепер він починає проголошувати. Нова Надія — три милі. Нова Надія — три милі; Так он що мають на увазі, коли кажуть —морок часу: ці агонія й відчай розпростертого кістяка, цей цупкий сповиток, в якому лежать споганені нутрощі подій. Коли ми наближаємось, голова Кеша поволі обертається, його бліде, безвиразне, сумне й стримане обличчя запитливо стежить за поруділим і безлюдним вигином дороги, біля заднього колеса Джуел на коні, дивиться просто себе.
Земля зникає з Дарлових очей, вони стають колючі, як шпильки.